Національний університет «Острозька академія»

Факультет міжнародних відносин

Спеціальність: історія

4 курс

ЖІНКИ В ОУН ТА УПА: ІСТОРІЯ ВИВЧЕННЯ ПРОБЛЕМИ

В статті проаналізовано спеціальні дослідження про  роль жінок – членів Української Повстанської Армії (УПА)  та Організації Українських  Націоналістів (ОУН) в боротьбі українського народу за державну  незалежність. Дослідження структурних ланок цих організацій дозволяє краще зрозуміти  внутрішній устрій та організацію підпілля, а створення жіночої референтури постає як  провідний напрям у розбудові УПА та розширенні агентурної мережі ОУН.

Ключові слова: історіографія, українських народ, національно-визвольна боротьба,  націоналістичне підпілля, жіночий рух.

Olesia Oliinik

Women in OUN and UPA : the history of the problem study

In this paper we analyzes the special role of women, members of the Ukrainian Insurgent Army (UPA) and the Organization of Ukrainian Nationalists (OUN) in the struggle of the Ukrainian people for independence. Research of structural units of organizations is a key for understanding of the internal structure and organization of the underground, and in this context, women reference appears as a leading trend in the development of the UPA and expansion of the intelligence service OUN.

Key words: historiography, Ukrainian people, national liberation struggle, nationalist underground, women’s movement.

Олейник Олеся

Женщины в ОУН и УПА: история исследования проблемы

В статье проанализировано специальные исследования о роли женщин  – членов Украинской Повстанческой Армии (УПА) и Организации Украинских Националистов (ОУН) в борьбе украинского народа за государственную независимость. Исследование структурных подразделений этих организаций позволяет лучше понимать внутреннее устройство и организацию подполья, а создание женской референтуры выступает как ведущее направление в развитии УПА и расширении сети  ОУН.

Ключевые слова: историография, украинский народ, национально-освободительная борьба, националистическое подполье, женское движение.

Діяльність українського націоналістичного підпілля в роки Другої світової війни є невід’ємною частиною історичної пам’яті, тим джерелом натхнення, що дає сплеск патріотизму в українському суспільстві в умовах протистояння України зовнішній агресії. Історики здійснили справжній прорив у дослідженні проблеми ОУН та УПА за роки незалежності. Розсекречення раніше недоступних документів, кримінальних справ, публікація мемуарів та спогадів, створили джерельну базу для написання сотень монографічних праць з історії ОУН та УПА. Дослідження ж участі жінок в  підпільних збройних формуваннях є не настільки вагомими. Проте наявні публікації вітчизняних та закордонних істориків потребують історіографічного узагальнення.

Актуальність дослідження «жіночого питання» зумовлюється тенденцією зацікавленості жіночими студіями і розвитком соціальної історії загалом. Якщо в багатьох інших темах дуже часто використовується кліше, в якому дві головні ідеї: «В радянській історіографії замовчувалися або перекручувалися певні питання», а також «із настанням незалежності прийшов час їхнього неупередженого висвітлення, бо без досвіду минулого у тих питаннях розбудова незалежної держави неможлива», то аналіз жіночої проблематики в українській історичній науці виявив глибші загальні тенденції, про які не завжди відверто говорять. Відома максима про те, що за статусом жіноцтва у суспільстві можна робити висновки відносно рівня розвитку цього суспільства знаходить своє підтвердження і завдяки уважному ознайомленню із напрацюваннями істориків, а також фахівців інших соціогуманітарних наук[26]. Метою даної статті є висвітлення стану наукової розробки означеної теми у працях вітчизняних і закордонних авторів, які  студіювали у ХХ – на початку ХХІ ст.

Історії дослідження проблеми «Жінки у визвольних змаганнях в період Другої світової війни» або «Жінки в ОУН та УПА» присвячено порівняно не багато публікацій. Серед таких спеціальних історіографічних публікацій, в яких певною мірою розкрито діяльність жіноцтва в лавах УПА, кандидатська дисертація Оксани Мамроцької «Жінки України в Роки Другої світової війни: історіографія»[19] та докторська дисертація Тетяни Орлової «Жінка в історії України: Історіографія XX- початку XXI ст.»[26]. Подібні праці дають узагальнене визначення основних тенденцій зародження та накопичення знань про українських жінок, які несли військову службу в лавах Червоної Армії, так і в УПА, займали передові позиції в підпільних організаціях та доводили свій трудовий героїзм, працюючи в тилу. Істориками робляться спроби усунення штучної заангажованості у висвітленні історичних фактів, а також окреслюються подальші перспективи розробки жіночих студій[20, 37]. Комплексного дослідження до історії дослідження участі жіноцтва в націоналістичному підпіллі немає, хоча спеціальних публікацій з даної теми достатньо для створення узагальнюючої праці. Серед провідних українських істориків які внесли вагомий вклад у вивчення проблеми Оксана Кісь, Леся Онишко, Валентина Борисенко, Олена Петренко, Тетяна Антонова, Галина Стародубець.

У нашій розвідці розглянемо дослідження наукового та науково-публіцистичного характеру, присвячені мотивації і причинам вступу жінок в УПА, безпосередній діяльності у формуваннях повстанської армії, а також конкретним персоналіям, які внесли свою лепту у повстанську боротьбу.

Історикиня Леся Онишко обрала  основним об’єктом своїх досліджень життєвий шлях Катерини Зарицької, очільниці Медичної опіки УПА, вона аналізує діяльність жіночої мережі ОУН, роботу жіноцтва в Українському Червоному Хресті  (УЧХ), що належала до найважливіших ділянок під час війни, звертає увагу як на історичний так і на історіографічний аспекти проблеми. Ці питання піднесено у її монографіях «Нам сонце всміхалось крізь ржавії грати…»: Катерина Зарицька в українському національно визвольному русі»[24] , «Молитва до сина» та низці статей[25]. Тетяна Антонова у своїх статтях розглядає долю жінки крізь призму умов українського підпілля – поєднання непоєднуваних якостей бійця, розвідника, зв*язківця та жінки, коханої, матері[1]. Провідний історик у сфері жіночої історії  Оксана Кісь присвятила низку статей темі досвіду участі жінок в національно-визвольних змаганнях загалом, так і гендерним та психологічним аспектам зокрема[15,16].

Позитивним явищем у вивченні визвольного руху ОУН та УПА є діяльність Центру досліджень визвольного руху, започаткованого 2003 р. у Львові. За період 2003-2015 рр. Центр видав дев’ятнадцять збірників досліджень різних аспектів українського визвольного руху[32, 33, 34, 35]та провів ряд наукових конференцій. Серед представників цього осередку, які здійснили глибокий аналіз окремих аспектів визвольного руху, варто відзначити В.В’ятровича, Г. Стародубець, Л. Онишко, Т. Антонова, В.Мороза, М.Мандрик.

Серед колективних досліджень, які присвячені темі «Жінка в історії національно-визвольних боротьби 1940-1950-х рр.» «Визначні українські жінки: матеріали і гутірки»[7] одне з перших, де ми знаходимо біографічні дані про підпільниць та «Українки в історії: нові сторінки»[2], одне з найсучасніших, базоване на значній документальній базі. Свою лепту  у розробку проблеми «жінка і війна» внесли Іроїда Винницька та Олена Петренко [8, 27]. Слід наголосити на праці американського дослідника Джеффрі Бурдса, що побачила світ у 2006 році «Совецкая агентура: Очерки истории СССР в послевоенные годы (1944-1948)»[3], побудована на значній документальній базі, вона об’єктивно висвітлює драматичні події післявоєнних років, що стали предметом глибокого аналізу. Західні дослідники розглядають жіночу проблематику крізь призму фемінізму, що також не відображає її повною мірою. Вдалу спробу неупереджено показати роль жінки в історичному розвитку України, визначити мотиви вступу жіноцтва до ОУН та УПА зроблено М. Богачевською-Хом’як. Вона пояснює цей феномен почуттям дискримінованості не як жінки, а як українки[20 c.132].

Діаспорне видання «Літопис УПА», яке почало друкуватись ще в 1970-1980-х роках у Канаді, містить чи не найбільший опублікований масив документів та біографій з історії українського збройного підпілля. Історії жіночої референтури безпосередньо присвячено 23 та 32 томи під назвою «Медична опіка УПА»[21,22], також в серії «Події та люди» цього видання, яка містить нариси членкинь УПА.

Серед життєписів підпільниць на даний час доступними широкому читацькому загалу є лише кілька (Слави Стецько[23], Катерини Зарицької[24], Людмили Фої[11], Олени Теліги[36], Галини Голояд[12], Галини Дидик[10]). Повноцінну біографію Дарії Ребет (1913—1992) — єдиної жінки у проводі ОУН, авторки проекту «Устрій УГВР» та членкині президії УГВР, голови Політради ОУН (з 1955) – опубліковано в 2013 [29]. Чекає на свого дослідника життєва доля членкині УЧХ Хариті Кононенко, про яку є побіжні згадки в двадцять третьому томі «Літопису УПА», присвяченого Медичній опіці, однак та скромна довідка не відповідає масштабу діяльності цієї жінки.

Особливу роль у відновленні історичної пам’яті та справедливої оцінки внесків жінок у національно-визвольні змагання відіграють біографічні довідники. Унікальним матеріалом для вивчення ролі української жінки у визвольній боротьбі ОУН та УПА є тритомний довідник жіночих біографій під назвою «Українська жінка у визвольній боротьбі 1940-1950 рр.». В українській історіографії це перша спроба зібрати короткі персоналії, життєписи жінок, у яких відзеркалено той драматичний період історії України. В них відтворено масштаби і формат участі жінок і дівчат у підпіллі, їх вік, соціальне походження, освіту та їхні подальші долі[31].

Проблема ролі жінки у визвольній боротьбі ОУН та УПА побіжно піднімається і в літературі узагальнюючого характеру, присвяченій історії ОУН та УПА. Деякі з цих праць містять як окремі розділи, параграфи про українське жіноцтво в підпіллі, так і лише згадки про певні прізвища. Серед авторів слід згадати Юрія Киричука, Володимир Старика, Дмитра Вєдєнєєва, та ін.

Ю. Киричук у двох розділах книги побіжно описує становище жінки в умовах підпільної боротьби. Зокрема, описуючи організаційну структуру УПА, автор зауважує, що великого значення надавалося розбудові медичної опіки та санітарної допомоги. Командування УПА організувало низку медичних курсів для колишніх студентів медицини, санітарні курси медсестер. Історик окрему увагу приділяв структурі нелегального УЧХ, що мав три відділи: медичний, опіка над пораненими і хворими бійцями УПА, фармацевтичний. Розповідаючи про жахливі розправи органів НКВС над вояками УПА, він навів свідчення очевидців про те, як поводилися з жінками-станичними, зв’язковими – приниження, роздягання, ґвалтування, катування на розжареній печі, застосування так званих „червоних чобітків”[14].

За останнє десятиліття з’явились дослідження науковців Національної академії СБ України Д.Вєдєнєєва і Г.Биструхіна, які висвітлили діяльність Служби безпеки ОУН, Військово-польової жандармерії УПА, спецгруп каральних сил радянської влади, форм і методів провокацій НКВС-НКДБ-МДБ-КДБ у різні роки протистояння. Роль жінок-розвідниць не стала предметом окремого дослідження цих істориків, проте документальна основа цих праць є цінним джерелом у вивченні розвідувальної та контррозвідувальної діяльності українських націоналістів, у якій брали участь і жінки[6]. Д. Вєдєнєєв в одній із статей пише, що широка підтримка УПА населенням дозволяла повстанцям використовувати можливості агентурної розвідки. Завдання розвідки полягало не лише в здобутті інформації, але й викритті інформаторів ворога у власному середовищі. Рекомендувалося підбирати до послуг розвідки людей фізично і морально стійких, краще за все – жінок. Він розповідає про запровадження спеціальних курсів для підготовки розвідниць – польова розвідка, історія радянських органів держбезпеки, агентурно-оперативна робота, контррозвідка, шифрувальна справа. Серед завдань був збір інформації про військове з’єднання, його розташування, фортифікаційне забезпечення, кількісний та особовий склад, технічне забезпечення[5].

Окремий розділ монографії В. Ковальчука присвячений діяльності жіноцтва в господарських референтурах та УЧХ. Він зупиняється на структурних та регіональних відмінностях УЧХ. Під час війни на українських землях діяли створений німцями Червоний Хрест, над яким постійно намагалася встановити контроль ОУН(м), а також Червоний Хрест як складова організаційної структури ОУН(б) і Запілля УПА. Автор зазначає, що протягом другої половини 1943-1944 рр. у Запіллі УПА діяли також референтури жіноцтва. У деяких джерелах робота мережі жіноцтва помилково ототожнюється з допоміжною діяльністю жінок, спрямованою на забезпечення потреб армії. У шостому розділі це спростовується[17].

Цікаві відомості про окремі жіночі постаті знаходимо і в узагальнюючій праці Володимира Старика та Андрія Дуди[9]. Аналізуючи діяльність „Буковинського куреня”, автори відтворили долі окремих жінок, які до нього належали. Серед найбільш суперечливих постатей у 1941-1945 рр. була провідниця чернівецького обласного проводу ОУН(б) Артемізія Галицька (псевдо „Мотря”), яка, як припускають дослідники, співпрацювала з органами НКВС і за її доносами арештовано сотні членів ОУН(б).

Деякі відомості про діяльність жінок у лавах ОУН та УПА містять книги, присвячені подіям 1941-1945 рр. в окремих регіонах України, населених пунктах Галичини, Волині та Поділля. У розвідці Ігора Іванченка, присвяченій діяльності похідних груп ОУН на Дніпропетровщині, які мали охопити своїм впливом південні землі України, також розповідається про окремі постаті жінок-націоналісток [13] Про активну участь жіноцтва Волині у лавах УПА розповідає Г. Петрук-Попик[28]. Автор присвятив працю „антонівцям” – так званій Антоновецькій Повстанській Республіці – самоврядній одиниці, що діяла з березня 1943 р по травень 1944 р. на основі Кременецького куреня „Крука” УПА.

Низка публікацій узагальнюючого характеру, присвячених історії повстанської боротьби під проводом Т. Бульби-Боровця, належить перу дослідника Володимир Дзьобака . Ці розвідки цінні тим, що в них відтворено історичний контекст 1941-1942 років, організаційну структур бойових формувань „Поліська Січ” та місце „жіночих” функцій розвідниць, медичних сестер, лікарів, зв’язкових в українському підпіллі. Слід також згадати низку праць відомого дослідника періоду 1940-х років в історії України Анатолія Кентія. Однак жіночі постаті згадуються тут лише побіжно[20].

Історіографічний аналіз питання участі жінок в Українській повстанській армії, як одного з найменш досліджуваних аспектів історії України, дав змогу побачити наскільки обмеженою є база жіночих студій. Праці радянського періоду характеризуються абсолютним замовчуванням питання ролі жінки в ОУН-УПА. За цей час не з’явилося жодної спеціальної праці, присвяченої даній проблемі. Поступово дана проблематика  розв’язуються вже в сучасній українській історіографії, завдяки розсекреченню архівосховищ та кримінальних справ учасниць збройного підпілля, що дало змогу спиратися на документальну базу. Однак спеціальні дослідження обмежуються поодинокими монографіями, публікаціями в наукових часописах та періодиці, довідковими виданнями, присвяченим деяким жіночим постатям націоналістичного підпілля. Частково певні білі плями історіографії заповнили праці, які побачили світ за кордоном. Велика заслуга в цьому видання «Літопис УПА». З роками воно розширюється, зокрема серія «Бібліотека» та «Події та люди». Це дає підстави для подальших розробок, поглибленого переосмислення цієї проблематики, створення більш ґрунтовних комплексних досліджень.

Українські визвольні змагання – ц е тема, на якій повинно виховуватись молоде покоління. Правдиве, всебічне трактування історії ОУН та УПА є невід’ємною частиною процесу формування національної свідомості українця та історичної пам’яті нації. Активне зацікавлення соціальною історією породжує розвиток такої її функціональної ланки, як жіночі студії, що розширюють масштаби історичного світобачення і дають шанс переосмислити історичні події враховуючи досвід не лише традиційної «чоловічої» історії, а й жіночої, котра з однієї сторони більш суб’єктивна, через емоційність та вразливість, а з іншої більш повна, деталізована. Жіноче бачення подій більш відверте і сповнене героїзму.

Література:

1. Антонова Т. Жінка та її «мирні», «напівмирні» та «воєнні» ролі в боротьбі ОУН та УПА // Український визвольний рух. Збірник 9. – Львів. – 2007. С. 138 – 147.

2 .Борисенко В. Українки в історії: нові сторінки / Борисенко В., Атаманенко А., Тарнашинська Л. – К. : Либідь. – 2010. – 264 с.

3. Бурдс Дж. Советская агентура: Очерки истории СССР в послевоенные годы (1944-1948). – Москва-Нью Йорк: «Современная История» – 2006. – 296 с.

4. В’ятрович В. М. Історія з грифом секретно. – Львів. – Центр досліджень визвольного руху, 2011. – 328 с.

5.Вєдєнєєв Д.В. Розвідувальна діяльність Української повстанської армії (1943 – 1945 рр.) // Проблеми історії України: Факти, судження, пошуки: Міжвідомчий збірник наукових праць – К: Ін-т історії України НАН України, 2003. – Вип. 10. – С 381-414.

6. Вєдєнєєв Д.В., Биструхін Г.С. «Повстанська розвідка діє точно і відважно…». Документальна спадщина підрозділів спеціального призначення ОУН та УПА. 1940—1950-ті роки. Монографія. – К.:К.І.С, 2006. – 568 с

7. Визначні українські жінки: матеріали і гутірки. – Вип. 24. – Нью-Йорк, 1967. – 114с.

8. Винницька І. Незвичайні долі звичайних жінок: усна історія двадцятого століття. – Львів: Видавництво Львівської політехніки. – Бібліотека “України Модерної”, серія «Щоденники, спогади, інтерв’ю», число 1. – 2013. – 836 с.

9. Дуда А. Буковинський курінь в боях за українську державність. 1918-1941-1944 / А. Дуда, В. Старик. – Київ-Чернівці, 1995. – 272 с.

10. Зв’язкова генерала: Галина Дидик «…На жаль, і я жива…»: спомини Галини Дидик – зв’язкової Романа Шухевича. – Гадяч. – «Гадяч». – 2007. – 261 с.

11. Іванченко В. Квітка в червоному пеклі: життєвий шлях Людмили Фої. – Львів-Торонто: Літопис УПА; Серія «Події та люди». Кн. 8 – 2009. – 128 с.

12. Іванченко В., Іщук О. Життя Галини Голояд – «Марта Гай». – Львів-Торонто: Літопис УПА; Серія «Події та люди». – 2010. – 128 с.

13. Іванченко І. Діяльність похідних груп ОУН на Дніпропетровщині в роки ІІ-ї світової війни / І. Іванченко. – Севастополь, 2003. – 130 с.

14. Киричук Ю. Історія УПА /Ю. Киричук. – Тернопіль : Ред.-видав. відділ., 1991. – 240 с

15. Кісь О. Жіночий досвід участі у національно-визвольних змаганнях 1940–50-х років на західноукраїнських землях // Схід-Захід: Історико-культурологічний збірник. Вип. 13–14. Історична пам’ять і тоталітаризм: досвід Центрально-Східної Європи. Харків, 2009. С. 101–126.

16. Кісь О. Між особистим і політичним: Ґендерні особливості досвіду жінок-учасниць національно-визвольних змагань на західноукраїнських землях у 1940 – 1950-х роках // Народознавчі зошити. – № 4(112). – 2013. – С. 591-599.

17. Ковальчук В. Діяльність ОУН(б) і Запілля УПА на Волині й південному Поліссі (1941–1944 рр.). – 2006. – 467 с.

18. Крайній І. Жіночі обличчя ОУН-УПА // Україна Молода. – 2005.– № 105. – 9 червня.

19. Мамроцька О. Жінки України в роки Другої світової війни: історіографія: Автореф. дис. канд. іст. наук / Переяслав-Хмельницький держ. педагог. ун-т – Переяслав-Хмельницький, 2010. – 20 с.

20. Мандрик М. Жіночі обличчя українського підпілля – гендерний принцип чи «чоловіча» історія боротьби // Культура народов Причерноморья. – 2009. № 162. – С. 129-134

21. Медична опіка в УПА: В 2 т. 2 кн. / М. Ріпецький (ред.) // Літопис УПА. – 1993. – Т. 23. – Кн. 1. – 477 с.

22. Медична опіка в УПА: В 2 т. 2 кн. / М. Ріпецький (ред.) // Літопис УПА. – 2001. – Т. 32.- Кн. 2 – 5 81с.

23. Мельничук Б. Вірна дочка України. Слава Стецько: життєпис у боротьбі / Богдан Мельничук, Мирон Сагайдак, Віктор Уніят. – Вид. 2-ге. – Тернопіль: Астон, 2011. – 128 с.

24. Онишко Л. «Нам сонце всміхалось крізь ржавії ґрати…»: Катерина Зарицька в українському національно-визвольному русі. – Львів – Тронто: Літопис УПА. Серія «Бібліотека». – Том 8. – 2007.

25. Онишко Л. Організація та діяльність підпільного Українського Червоного Хреста на західноукраїнських землях у 1943 – 1945 роках // Визвольний шлях. – 2004. – № 3. – С. 54–64.

26. Орлова Т. В. Жінка в історії України: історіографія XX початку XXI ст.: Автореф. док. Іст. наук / Київський нац. ун-т – Київ, 2010. – 33 с.

27. Петренко О. Інструменталізація страху. Використання радянськими та польськими органами безпеки жінок-агетнок у боротьбі проти українського націоналістичного підпілля / Олена Петренко // Україна Модерна. – 2011. – № 18 (7). – С. 141 – 167.

28. Петрук-Попик Г. Антонівці // Збірник праць Тернопільського міського осередку НТШ. – Т. 2: Національно-визвольні змагання українського народу у ХХ столітті. – Тернопіль, 2006. – С. 267-287.

29. Посівнич М., Брелюс В. Нарис життя Дарії Ребет – «Орлян». – Львів-Тронто: Літопис УПА. Серія «Події та люди». – 2013. — 112 с.

30. Стародубець Г. Організація медико-санітарної служби у повстанському запіллі: друга половина 1943-1944 рр. / Г. Стародубець // Наукові записки з української історії: збірник наукових статей. – 2005 . – Вып.17 . – С. 199-204.

31. Українська жінка у визвольній боротьбі 1940 – 1950 рр. біографічний довідник /  упоряд.  Надія  Мудра. –  Т. 1 – 3. – Львів: Світ. – 2004, 2006, 2009.

32. Український визвольний рух / Інститут українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України, Центр досліджень визвольного руху. -Львів,2013. – Збірник 18. – 336 с

33. Український визвольний рух / Центр досліджень визвольного руху, інститут українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України. – Львів, 2007. – Збірник 9. – 320 с.

34. Український визвольний рух / Центр досліджень визвольного руху, інститут українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України. – Львів, 2005. – Збірник 5. – 240 с.

35. Український визвольний рух / Центр досліджень визвольного руху, інститут українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України. – Львів, 2004. – Збірник 3: До 75-ліття Організації Українських Націоналістів. – 304 с.

36. Червак Б. Олена Теліга. Життя і творчість – К., 1997. – 64 с.

37. Юсип Д. Корона і вінок терновий. Жінки в історії України. Художньо-документальні студії / Дмитро Юсип. – Івано-Франківськ: «Сіверсія» – «Галичина», 1998. – 190 с.

Ключові слова: історіографія, Центральна Рада, Четвертний союз, Брестський мирний договір.

In the article considered modern Ukrainian historiography Ukrainian-German relations in the Central Rada.  An author concentrates attention on the evolution of the Ukrainian-German relations, by reasons and to the consequences of conclusion of  The Peace Treaty of Brest.

Keywords: historiography, Central Rada, Quadruple Alliance, The Peace Treaty of Brest

Щодо історії вивчення запропонованої теми, то вона частково висвітлена в дослідженнях Я. Калакури, Л. Радченко, дисертаціях П. Біляна, В. Капелюшного, Б. Кривошина, І. Терлецької.

Історія українсько-німецьких відносин в період Центральної Ради (далі – ЦР) належить до найсуперечливіших  тем  її діяльності. Даною темою в сучасній українській історіографії займаються О.Кураєв, В. Коваль, П. Притуляк, П. Барвінська, В. Перепадя, І. Дацків, Н. Кришина та інші. Вони  велику увагу приділяють еволюції українсько-німецьких відносин протягом її діяльності, причинам і наслідкам укладення Брестського мирного договору.

Ґрунтовну розвідку «Українська проблема у політиці Берліна та Відня у Першій світовій війні 1914-1918 рр.» написав О. Кураєв. На думку дослідника, вибух Лютневою революції виявився несподіванкою для Відня і Берліна. Проте дотримання  ЦР «російськоцентричної» позиції  в подальшому зменшувало зацікавлення Німеччини Україною. Історик відзначає, що  зміни у відношенні Берліна і Відня до УНР  відбуваються у жовтні-грудні 1917 року, тому що одразу після прийняття Третього універсалу ЦР почала наполягати на проведенню мирних переговорів. Кураєв зауважує, що представники УНР вимагали не сепаратного миру, а загальних переговорів [9, c. 189-220].

В 2001 році було видано перше в історії української історіографії  дослідження з історії української дипломатії «Нариси історії дипломатії України», в якому також  присутній розділ про дипломатію незалежних урядів (1917-1920 рр.), написаний О. Павлюком. Дослідник зауважує, що Німеччина стримано поставилася до утворення ЦР. Влітку і восени 1917 року головним завдання країн Четвертного союзу було домогтися виходу Росії з війни і закриття східного фронту, щоб зосередити сили на Заході. З позиції Берліна , підтримка українського руху могла зашкодити переговорному процесу з Росією. Тільки з початком переговорного процесу з радянським урядом Росії, Четвертний союз звернув увагу на Україну як важливий козир у відносинах з Петроградом [11, с. 322-323].

Українсько-німецькі відносини протягом Української революції 1917-1921 рр. розглядаються в дисертаціях П. Барвінської та В. Перепаді.                    П. Барвінська пише, що Лютнева революція 1917 року в Росії  та прихід до влади в Україні ЦР перевели питання українсько-німецького зближення  в більш реальну площину. На думку дослідниці, розвал Російської імперії і виникнення на її теренах самостійних пронімецько орієнтованих держав розглядався офіційним Берліном як вагомий чинник переможного завершення війни на Сході та вивільнення військової сили для рішучого удару на Заході. Громадська думка Німеччини також була готова сприйняти Україну як самостійну державу.  На кінець літа Німеччина приділяла українському питанню значну увагу у своїх східних зовнішньополітичних планах. Проте в офіційних німецьких колах існували деякі розбіжності щодо тактики проведення української політики. Барвінська зауважує, що лідери українського національного руху, які входили до  ЦР, не розглядали Німеччину як країну, яка здатна вирішити проблеми українства.  Проте Жовтневі події в Петрограді внесли значні корективи в український напрямок східної політики Німеччини. Заяви більшовиків про припинення війни знайшли відгук в Німеччини.

Дослідниця вказує  причини, які підштовхнули УНР зробити свій вибір  на користь Четвертного союзу. На думку історика це: 1) необхідність як найшвидшого припинення війни; 2) відсутність реальної політики-підтримки з боку країн Антанти, для яких головним було продовження воєнних дій на Східному фронті та відновлення «єдиної неподільної» Росії; 3) початок переговорного процесу між Раднаркомом і країнами Четверного союзу; 4) війна, розпочата Радянською Росією проти України [1, c. 15].

Інший дослідник українсько-німецьких відносин  В. Перепадя також звертає увагу на те, що наприкінці 1917 р. Німеччина почала розробляти активну українську політику. Каталізатором цієї активності стали мирні переговори у Бресті, що спонукали німців розглядати УНР як важіль тиску на Москву. Для УНР участь у переговорах була спробою забезпечити свої інтереси в умовах міжнародного мирного процесу.  Німецька політика визнання права націй на самовизначення була для Києва сприятливою базою для переговорів [12, c.12].

Вагомий внесок в розробку досліджуваної теми зробив П. Притуляк.  На мою думку, його дисертація «Політика Центральної Ради щодо війни, укладення і реалізації Брестського мирного договору (березень 1917-квітень 1918 рр.)» належить до найкращих розвідок про відносини ЦР з країнами німецько-австрійського блоку. Дослідник наголошує, що одним із головних напрямків діяльності ЦР наприкінці 1917 р. стали заходи по встановленню перемир’я на фронтах та припиненню Першої світової війни.  Вони включали в себе намагання негайного проголошення федеративної Російської республіки, представництва на мирній конференції недержавних  народів, засудження кроків більшовиків щодо ведення переговорів з Центральними державами про перемир’я, які виходили за межі загальновизнаних норм міжнародного права. ЦР розпочала вироблення конкретної програми миру, кінцева мета якої полягала у  досягненні загальноєвропейського демократичного миру. П. Притуляк зауважує, що у грудні 1917 р.  в середовищі діячів УНР точилися гострі внутрішні дискусії з цього питання, особливо на 8-й сесії Центральної Ради. На якій було прийнято рішення взяти участь у мирних переговорах від імені УНР нарівні з іншими державами й   відправити делегацію у Брест [15, c. 12].

Значний масив історичних досліджень в контексті взаємовідносин ЦР з Центральними держави становлять напрацювання про Брестський мирний договір та його ролі в історії дипломатії періоду Української революції 1917 -1921 рр.

Перебіг Брест-Литовської конференції та діяльність на ній української делегації розглядається в дисертації В. Коваля. На думку дослідника, саме військова агресія більшовицької стала поштовхом для виходу УНР на міжнародну арену. Керівництво УНР 11(24) грудня 1917 р. звернулося до всіх воюючих і нейтральних країн з нотою, в якій заявило, що не визнаватиме умов миру, якщо під ним не буде підпису представника УНР. Німецький уряд від імені Четвертного союзу негайно відгукнувся запрошенням надіслати представників ЦР до Бресту. Проте, зауважує історик, за таємною інструкцією кайзера Вільгельма ІІ, дати згоду на самостійну участь делегації УНР у переговорах німецька делегація могла лише після того як таку згоду висловить російська сторона. Дослідник пише, що головною вимогою від України на етапі напівофіційних зустрічей було питання продовольства і сировини. А М. Грушевський, зі свого боку, в інструкції делегатам УНР зазначав, що Галичина, Закарпатська Україна та Буковина повинні увійти до складу УНР, а вразі категоричної відмові, то домагатися автономії [6, c.12].

Монографію про Брест-Литовську мирну конференції написав визначний дослідник зовнішньої політики ЦР І. Дацків.  Він також дотримується тієї думки,  що саме зовнішньополітичне  становище ЦР спонукало її керівництво врахувати  безпосередню загрозу агресії з боку більшовицької Росії, і незважаючи на певні симпатії до країн Антанти, Україна вдалася до налагодження контактів із Центральними державами, які ствердно відреагували на заклик України до всіх воюючих сторін про остаточне довершення справи миру на міжнародному конгресі.  Дацків пише, що молоді українські дипломати на чолі з В. Голубовичем у боротьбі з російською делегацією Л. Троцького відстояли право України виступити самостійним суб’єктом на міжнародній конференції у Бресті, щоправда, за певного сприяння керівників дипломатичних місій Німеччини й Австро-Угорщини [17, c. 215].

Теми соборності України на переговорах в Бресті торкаються статті І. Дацківа та І. Гошуляка. Зокрема І.Гошуляк зазначає, що вступаючи в мирні переговори, українська влада прагнула не лише зміцнити міжнародне і внутрішнє становище УНР, але й приєднати до неї ті українські землі, які тривалий або ж короткий період перебували під контролем інших держав. Проте, зауважує дослідник, поставлені перед нею завдання були надзвичайно складними, майже нереальними, тому що  УНР перебувала тоді в складному становищі. Значна частина її території була вже захоплена більшовиками. В кінцевому випадку в обмін на поставки українських продовольчих продуктів австро-угорський уряд зобов’язувався не пізніше 31 липня 1918 р. здійснити поділ Галичини на українську і польську частини та, об’єднавши першу з Буковиною, створити один суцільний коронний край. Це викликало супротив з боку Польщі. Для вирішення приєднання Холмщини і Підляшшя в майбутньому повинна була створена змішана комісія, проте це так і ніколи не було зроблено [2, c.30].

В сучасній українській історіографії немає особливих розбіжностей щодо головних  пунктів Брестського договору від  9 лютого 1918 року. Ю. Ореньчук та А. Нагірняк в публікації «Брестський мир та його значення в історії української державності» пишуть, що мирний договір проголошував припинення війни між австро-німецьким блоком і УНР, встановлювалися кордони 1914 р. Пункт третій договору передбачав звільнення окупованих територій відразу ж після ратифікації мирного договору. Сторони взаємно відмовлялися відсилати контрибуції. У сьомому пункті договору врегульовувалися економічні відносини між обома сторонами. До 31 липня 1918 р. вони зобов’язувалися укласти торговельний договір про взаємне постачання надлишків промислової продукції. На думку дослідників «якщо зіставити становище Центральної Ради і умови договору, укладеного нею, то вони були вигідними» [10, c. 96].

Сучасні історики здебільшого позитивно оцінюють укладений у Бресті мирний договір, проте вказують на негативні сторони. На думку О. Ратушної та І. Стасюк  «наслідки підписання Брестського миру для УНР були як позитивні, так і негативні. Насамперед слід зазначити, що на зовнішньополітичній арені Центральна Рада домоглася найголовнішого – визнання Української Народної Республіки незалежною державою та повноправним суб’єктом міжнародних відносин». Однак дослідники зауважують, що політика співпраці з Німеччиною та Австрійською імперією відвернула від неї масу населення, що в результаті привело її до власного кінця [16, c. 101].

Л. Дещинський зазначає, що «Договір між УНР і австро-німецьким блоком мав суперечливий характер. З одного боку, Україна встановила вигідні зовнішньополітичні стосунки, не сплачувала контрибуції, одержувала деякі територіальні поступки. Водночас УНР взяла на себе досить важкі зобов’язання».  Що ж до діяльності делегації в Бресті, то автор оцінює її цілком позитивно [4, c.7].

М.Заболотний пише, що «Брестський мир, попри всю свою суперечність, став для УНР порятунком від загибелі. Україна одна з перших вийшла зі світової війни» [5, c.102].

На думку О. і М. Копиленків одним з головних  досягнень договору є активізація зовнішньополітичної діяльності дипломатичного відомства УНР: в Німеччині, Австро-Угорщині, Румунії, Швейцарії та інших країнах з’являються постійні дипломатичні представництва. Поряд з ними – різноманітні місії з економічними функціями [7, c. 47-48].

Економічні аспекти договору та співпрацю в економічній сфері після підписання перемир’я досліджували І. Дацків та П. Притуляк. Зокрема І. Дацків звернув увагу на те, що виконання економічних угод передбачених Брестським договором натрапило на великі труднощі пов’язаних з внутрішньою ситуацією в Україні. На думку історика німці швидко переконалися, що ЦР через об’єктивні  та суб’єктивні причини не зможе виконати угоди про поставки, зокрема хліба. За цих обставин наприкінці квітня 1918 р. в українсько-німецьких стосунках визрів потужний конфлікт, що  спонукало  німців до зміни українського уряду шляхом державного перевороту [3, c.47].

П. Притуляк у своїй статті  слушно зауважує, що метою представників Центральних держав було саме викачування з України сировини, а найкращим способом для цього вони вбачали запровадження принципів вільної торгівлі. Історик приходить до висновку, що сьогодні неможливо встановити, чому Німеччина, готуючи гетьманський переворот, вирішили прискорити закінчення переговорів щодо підписання економічної угоди від 23 квітня 1918 р., якою були незадоволені. На думку дослідника, вони не хотіли одразу ж підірвати престиж нової влади, змусивши її підписати ще менш вигідний для неї договір, ніж той, що був підписаний її попередниками [14, c.14].

Діяльність німецько-австрійської адміністрації на Україні в березні-квітні 1918 року висвітлено в дисертації Н. Кришиної, де дослідниця пише про трансформацію німецької союзницької допомоги в окупаційну політику, коли німецькі військові розпочали втручатися у внутрішнє життя України, видавати накази і постанови українським громадянам, запроваджують німецьке військово-польове судочинство. На думку Н. Кришиної,  втручання німецької військової адміністрації у внутрішні справи УНР було зумовлене її нестабільно ситуацією (слабкість уряду Центральної Ради, відсутність адміністративних органів на місцях, провокації та агітація більшовиків серед населення). Так як  ЦР не могла опанувати ситуацією в країні, тому у середовищі німецьких військових виникає питання про заміну українського уряду. Напередодні усунення від влади ЦР в  німецького командування не було остаточного плану вирішення майбутньої долі України,тому що   розглядалося декілька варіантів (створення в УНР німецького генерал-губернаторства, заміна українського уряду) [8, c. 17].

Також проблеми взаємовідносин ЦР і німецького військового командування торкається стаття Я. Пирога. Історик пише, що одразу після повернення ЦР до Києва М.Грушевський не вважав вирішення  питання  про перебування австрійсько-німецької адміністрації нагальною проблемою українського парламенту і не бажав спочатку прямого спілкування з німецьким керівництвом. Дослідник відзначає, що Німеччина дуже швидко зрозуміла недієздатність ЦР навести лад в країні, а без цього не може бути мови про поставки хліба. Я. Пиріг робить висновок, що саме протиборство про «східну політику» в Берліні стримувало на деякий час питання про заміну ЦР. А тим часом сама ЦР не усвідомлювала всієї серйозності конфлікту з німецьким командуванням, наївно надіялася на підтримку соціал-демократів в парламенті Німеччини. Тільки зрідка лунали тверезі міркування [13, c. 52 – 60].

Отже, можемо зробити висновок, що  даній  темі в сучасній українській історіографії належить особливе місце. Сучасні дослідники  вказують на еволюцію українсько-німецьких відносин в добу ЦР. Вершиною цієї еволюції можна вважати жовтень 1917 року, коли Берлін почав розглядати УНР як важливий засіб тиску на Росію, а Україна зі свого боку, з ентузіазмом прийняла тезу Німеччини про право нації на самовизначення наці. У сукупності з важкою економічною кризою в середині УНР та загрозою з боку більшовиків підштовхнуло ЦР до участі в мирних переговорах в Бресті. Переговори завершилися укладенням Брестського мирного договору 9 лютого 1918 р. Сучасні українські історики пишуть, що даний договір був вигідний для України, тому що УНР була визнана суб’єктом міжнародних відносин. Проте ЦР взяла на себе важкі зобов’язання,  які не вдалося виконати. Все це в підсумку завершилося 29 квітня 1918 року  приходом за допомогою Берліну та Відня П. Скоропадського.

Література:

1. Барвінська П.І. Українсько-німецькі відносини в 1917-1922 рр.:  автореф. дис. канд. іст наук 07.00.02./ П.І.Барвінська; Одеський національний університет ім. І. І. Мечникова.-Одеса, 2001. – 24 с.

2. Гошуляк І. Питання соборності українських земель на Брест-Литовській мирній конференції/ І.Гошуляк // УІЖ. – 2004. – № 2. – С. 15-31

3. Дацків, І.  Економічні аспекти Брестського договору 1918 року / І. Дацків // Мандрівець. – 2008. – № 6.- С. 41 – 47

4. Дещинський Л. Брестський мир в історії становлення української державності/ Л.Дещинський // Держава і армія. – 2001. – № 431. –  С. 3–8.

5.  Заболотний М. Зміни вектору міжнародної політики Української держави у грудні 1917-січні 1918 рр./М. Заболотний // Київська старовина. – 2009. – №1/2. –  С.100-107

6. Коваль В. Брест-Литовська конференція 1918: діяльність делегації УНР по укладанню мирного договору з державами Четвертного союзу: автореф. дис. канд. іст. наук./ В.Коваль. – К., 2000. – 19 с.

7. Копиленко О. Держава і право України 1917– 1920. / О.Копиленко, М.Копиленко. – К., 1997. – 205 с

8.  Кришина Н. В. Діяльність німецької військової адміністрації в Україні у 1918 році: автореф. дис. канд. іст. наук / Н.В. Кришина; Київ. нац. ун-т ім. Т.Шевченка. –  К., 2006. –  44 с.

9.   Кураєв О.О. Українська проблема у політиці Берліна та Відня у Першій світовій війні (1914-1918)/ О.О. Кураєв – К., 2006. – 312 с.

10.  Ореньчук О.Ю.  Брестський мир та його значення в історії Української державності / О.Ю. Ореньчук, А.Я. Нагірняк // Держава та армія. – 2007. №584. – С. 94 – 97

11.   Павлюк О. Дипломатія незалежних Українських урядів (1917-1920) / О. Павлюк // Нариси з історії дипломатії України. – 2001. – С. 314 – 397

12. Перепадя В. В. Еволюція українсько-німецьких відносин в умовах Першої світової війни та Української революції :  автореф. дис… канд. іст. наук: 07.00.01 / В.В. Перепадя; Запоріз. нац. ун-т. – Запоріжжя, 2005. – 21 с.

13.  Пиріг Р.Я.   Центральна Рада й німецьке військове командування в Україні: проблеми взаємовідносин (лютий – квітень 1918 р.) / Р.Я. Пиріг // УІЖ. ­-  2007. – №2. – С.47 – 63

14.  Притуляк П. Зовнішня торгівля України після підписання Брестського миру  / П. Притуляк // Вісник КНТЕУ. – 2011. – № 2. – С. 112-121.

15.   Притуляк П. Політика Центральної Ради щодо війни, укладення і реалізації Брестського мирного договору (березень 1917-квітень 1918 рр.) : автореф. дис. канд. іст. наук: 07.00.01 / П.  Притуляк; Запоріз. держ. ун-т. – Запоріжжя, 1999. – 19 с

16.  Ратушна О.М. Передумови і наслідки укладення Брестського мирного договору між УНР та державами Четвірного союзу  / О.М. Ратушна, І.М. Стасюк // Держава та армія. – 2009. –  №652. – С. 97 – 101

17.  Сухий О. [Рец. на ] Дацків І. Б. Брест 1918: європейський прорив України / І. Б. Дацків. – Тернопіль: Астон, 2008. – 254 с.// Збірник  навчально-методичних матеріалів і наукових статей Історичного факультету ВНУ ім. Л.Українки. – С. 214 – 216