Ключові слова: інформація, інформаційне суспільство, інформатизація, інформаційний простір.

Швидкий процес інформатизації суспільства робить інформацію ключовим об’єктом у житті людини. Про важливість інформаційних правовідносин у всіх сферах життєдіяльності суспільства та держави, свідчить робота з інформацією, а саме одержання, зберігання, використання та поширення. Усі процеси, що відбуваються з нами, наприклад виробництво товарів та послуг, їх розподіл, збут, створення і використання новітніх технологій, тощо ніяк не можуть існувати без використання інформації. Результатом цього є тотальна залежність людини від інформації. Тому вивчення інформаційного суспільства є необхідністю сучасного прогресу людства.

Аналіз останніх досліджень і публікацій. Інформаційне суспільство як новий етап в історії людства розглядали І. Арістова [1], В. О. Данильян [5], В. О. Ільганаєва [12], В. А. Ліпкан [7] та ін. Інформаційне суспільство як явище, в якому кожна людина може отримувати, накопичувати та розповсюджувати інформацію, розглядали В. М. Бебик [3], В. С. Цимбалюк [13] та ін. Дуже цікаві визначення цього терміна дають М. С. Вершинін [4, с. 23] («суспільство безперервної загальної освіти») та В. М. Бебик [3, с. 54] («сучасне суспільство з високим рівнем розвитку інформаційної культури (створення, переробки та використання інформації)»). У свою чергу, О. В. Пархоменко категорично не згоден ні з поняттям «інформаційне суспільство», ні з поняттям «суспільство знань», оскільки вважає, що найбільш точним визначенням є «інформаційнo-знаннєве суспільство» [10, с. 4].

Метою статті є дослідження інформаційного суспільства як нового етапу розвитку суспільства.

Виклад основного матеріалу дослідження. Сьогодні існує безліч точок зору щодо визначення поняття «інформаційне суспільство». Наприклад, соціальна філософія трактує як «суспільство нового типу, що формується в результаті нової соціальної революції, породженої вибуховим розвитком і конвергенцією інформаційних та комунікаційних технологій». Дослідник В. О. Ільганаєва визначає інформаційне суспільство як «нову історичну фазу розвитку цивілізації, життя та діяльність котрої перш за все пов’язані зі створенням, переробленням та використанням інформації» [12, с. 154], а В. О. Данильян розглядає таке суспільство як «якісно новий етап соціо-технологічної еволюції суспільства, що формується в результаті довгострокового соціальнo-економічного розвитку, що передбачає збільшення ролі інформації та знань, а також формування та споживання інформаційних ресурсів у всіх сферах життєдіяльності суспільства за допомогою розвитку інформаційнo-комунікаційних технологій, що існують у глобальних масштабах» [5, с. 23].

Науковець І. Арістова дає наступне визначення інформаційному суспільству: «це суспільство нового типу, що формується внаслідок глобальної соціальної революції та породжується вибуховим розвитком і конвертацією інформаційних та комунікаційних технологій» [1, с. 89], а В. Ліпкан трактує як «суспільство нового типу, що формується внаслідок глобальної соціальної революції та породжує вибуховим розвитком і конвергенцією інформаційних і комунікаційних технологій» [7, с. 102]. Дослідник у власній монографії розглянув поняття «інформаційного суспільства» як синонім до суспільства знань, тобто «суспільство, в якому головною умовою добробуту кожної людини і кожної держави стає знання, здобуте завдяки безперешкодному доступу до інформації та вмінню працювати з нею».

Інформаційне суспільство – це новий етап розвитку людства, в якому будь-яка людина за допомогою інформаційнo-комунікаційних технологій може отримувати, переробляти та розповсюджувати інформацію, а держава повинна забезпечувати якісний рівень інформатизації усіх галузей [1, с. 90].

В літературі такий термін як «інформаційне суспільство» з’явився близько в 60х рр. ХХ ст. Однак деякі дослідники припускають, що термін виник у Японії завдяки професору Токійського технологічного інституту Ю. Хаяшн. І приблизно у ті ж часові рамки поняття було використане вченим-економістом Ф.Й Махлупом із США. Відповідно до іншої версії, термін «інформаційного суспільства» ввели у науковий обіг одночасно американські та японські науковці Т. Умеасо та Ф. Махлуп. Вони досліджували динаміку розвитку наукоємних виробництв на початку 60 років минулого століття.

Такий дослідник, як А. Новицький [9, ст. 26] окреслює такі ознаки переходу постіндустріального суспільства до інформаційного:

1. поняття «інформація» набуває нового значення;
2. значний розвиток інформаційних та телекомунікаційних систем в усіх сферах життя людини;
3. загальний доступ до мережі Інтернет;
4. зміни, пов’язані із зайнятістю населення, формування, становлення і розвиток новітніх суспільних відносин, створення новин суспільних конфігурацій, суспільних груп, суспільних відносин;
5. при здійсненні досліджень в різних галузях науки використовується різноаспектне визначення наукових підходів для вирішення проблем теоретичного обґрунтування у сфері суспільних змін;
6. створення новинно-мережевих субкультур, що притаманні віртуальним відносинам;
7. можливість аналізу, планування та наукового прогнозування суспільного розвитку, де найвищою цінністю є знання та інформація;
8. різноманітність пізнавальних процесів, які зумовлені науковими дослідженнями у різних сферах науки; вивчення проблеми пізнання нових можливостей, що притаманні нашому суспільству, та співставлення знання та інформації з реальністю, дослідження умов вірогідності та істинності пізнання інформаційного суспільства;
9. органи влади як вагомий важіль у розробці та запровадженні інформаційно-телекомунікаційних систем;
10. виникнення та розвиток специфічних суспільних інститутів, що притаманні новим інформаційним відносинам у суспільстві.

Загалом, існує багато факторів, що визначають інформаційне суспільство, але всі вони діляться на три основні групі:

1. вільний доступ людини до інформації;
2. високий рівень розвитку інформаційнo-комунікаційних технологій;
3. наявність розвиненої інформаційної-інфраструктури суспільства.

Саме ці умови створюють те суспільство, яке можна назвати інформаційним. Однак, деякі вчені мають іншу точку зору щодо характеристик. Наприклад, В. М. Бебик вважає однією з важливих ознак інформаційного суспільства є переважна кількість працездатного населення, яке працює саме в інформаційному секторі. Такий науковець як А. І. Ракітов [11, с. 85] розглядає і-суспільство як результат радикальних змін соціальних структур, наслідком яких і стає розширення сфери інформаційних послуг та діяльності загалом. На думку І. В. Арістової, однією з найважливіших ознак інформаційного суспільства є відсутність так званих просторових, часових та політичних меж, і відкриття суспільству нових можливостей  для самореалізації та ідентифікації [1, с. 45].

Варто зазначити, що у центрі інформаційного суспільства є людина, інформація, інформаційнo-комунікаційні технології та інформаційні ресурси. Науковець О. П. Дзьобань в своїй монографії «Інформаційна безпека у проблемному полі соціокультурної реальності» підкреслює, що «основу соціальної динаміки в інформаційному суспільстві складуть не традиційні матеріальні, а інформаційні, інтелектуальні ресурси – знання, наука, організаційні чинники, інтелектуальні здібності людей, їх ініціатива, творчість» [6, с. 53]. І. Марущак [8, с. 23] спирається у своєму дослідженні зовсім на інші складові і-суспільства: індустрія інформаційних послуг, інформаційна економіка, сучасні інтелектуальні інформаційні технології та зв’язку, а також вагомий потенціал в науці.

За нашим спостереженням, останні роки характеризуються збагаченням суспільного лексикону такими поняттями, як «комп’ютероопосередкована політична комунікація», «електронний уряд», «кіберполітика», «електронне громадянство», «кібердемократія». Саме інформаційна революція, що сьогодні розгортається фактично на наших очах, і визначає рух до іншого нового суспільства – інформаційного, чи «суспільства знань» [6, с. 75]. Однією з фундаментальних характеристик цього суспільства є його глобальний характер. Процес формування суспільства характеризується стиранням меж між країнами та народами, змінюється структура світової економіки, більш динамічним та конкурентним стає ринок. Знання та інформація стають одними із ключових ресурсів країни, масштаби використання яких прирівнюються до використання традиційних ресурсів, і доступ до них є одним з основних факторів соціально-економічного розвитку цієї держави. Тому кожна країна сьогодні вважає одним з пріоритетних завдань формування та  посилений розвиток інформаційної інфраструктури. Водночас новітні інформаційні технології, проникаючи чи не в усі сфери людського життя, продукують не лише нові можливості щодо вирішення низки проблем, однак і породжують нові проблеми та загрози, таких як розрив зв’язків між державами, так і в рамках окремої країни, додержання свободи слова та відсутність цензури, захист прав та інтересів етнічних меншин та підростаючого покоління, збереження національної мови та культурного спадку у нових умовах, охорона інтелектуальної власності, протистояння культурній експансії інших країн. Створення глобального інформаційного суспільства сьогодні є об’єктивно-зумовленим процесом, основою якого є зростаючий з шаленою швидкістю вплив нових інформаційно- телекомунікаційних технологій усі сфери людського життя, взаємовідносини держави та суспільства, і міжнародні відносини в цілому [6, с. 45]. Все більш значної ролі для кожної держави набуває її включеність у процес формування мережевої економіки.

Широке використання нових інформаційних технологій у повсякденному житті сприяє удосконаленню демократичних засад, веде до підвищення політичної активності громадян, встановлення ефективного діалогу держави та громадськості з подальшим зворотнім зв’язком. Загалом, процес становлення інформаційного суспільства вимагає від держави нові вимоги, яка покликана бути координатором діяльності суб’єктів суспільства та сприяти створенню сприятливих умов інтеграції громадян країни у глобальне інформаційне суспільство, при цьому відстоювати власні інтереси в світовому інфопросторі [1, с. 75]. Перехід на наступний рівень інформаційного суспільства відбувається через науково-технічну революцію, у ході якої змінюється середовище проживання громадян, а це приводить до зміни свідомості людей. Саме технологічно-інформаційна революція стала причиною наступних речей: збільшення частки інформаційних комунікацій, послуг та продуктів у ВВП; утворення глобального інфопростору, який забезпечує інформаційну взаємодію людей, їх вільний доступ до світових інформаційних ресурсів та задоволення потреб людей у інформаційних послугах та продуктах. Перехід суспільства до постіндустріальної чи, точніше, до інформаційної стадії характеризується такими критеріями: 1) космічні; 2) технічні (перехід до шостого технологічного укладу); 3) соціально-економічні критерії. Від промислового суспільства, де домінують сфера послуг та промисловість відповідно, інформаційне суспільство відрізняється тим, що знання, інформація, інформаційні послуги та всі галузі, пов’язані з виробництвом цієї інформації (комп’ютерна, телекомунікаційна, телевізійна), а також зростає швидкими темпами інформація та нове суспільство продукує нові робочі місця [9, с. 27].

В зв’язку з тим, що у більшості країн світу, і в Україні у тому числі, були прийняті важливі документи, що регламентують розвиток нового інформаційного суспільства. Наприклад, в 2003 р. у Женеві та в 2005 р. у Тунісі було проведено Всесвітній саміт із питань інформаційного суспільства, тобто дві конференції з питань комунікацій, інформації та інформаційного суспільства. Заходи відбулися за підтримки ООН. Однією з головних питань саміту було поширення доступу до мережі Інтернет в тих країнах, що тільки розвиваються, задля подолання так званої всесвітньої цифрової нерівності, що існує між багатими та бідними країнами. В результаті були прийняті наступні документи: Женевська декларація принципів, Женевський план дій, Туніське зобов’язання та Туніська програма інформаційного суспільства У них йдеться про:

1. основні стратегії розвитку інформаційного суспільства і принципи його побудови;
2. роль ЗМІ та держави у становленні інформаційного суспільства;
3. етичні принципи.

В Японії 22 липня 2000 року був прийнятий такий важливий документ  як Окінавська хартія глобального інформаційного суспільства [10, ст.4], у якій розвиток ІКТ (інформаційно-комунікаційних технологій) розглядається як один з найважливіших компонентів інфо суспільства. Однак жоден документів не містить конкретного поняття «інформаційне суспільство».

В Україні 4 лютого 1998 р. ВР України була прийнята Національна програма інформатизації із доповненнями від 2 грудня 2012 р.). Крім того, 1 грудня 2006 р. прийняті «Рекомендації щодо розвитку інформаційного суспільства в Україні», а 9 січня 2007 р. – «Основні засади розвитку інформаційного суспільства в Україні на 2007-2015 роки».

Для Української держави буде цікавим приклад формування глобального інформаційного суспільства на прикладі Європейського Союзу. З 1994р Європейська спільнота почала формування інформаційного суспільства [9, с. 25]. Сьогодні значного успіху досягла реалізація Плану дій (Europe and the global information society, 1994), що визначив стратегію руху Європи у напрямку до інформаційного суспільства. Було прийнято такі шляхи у напрямку інфо суспільства: 1) розпочата лібералізація телекомунікаційного сектора, що до сьогодні має успіх; 2) прийняті заходи для забезпечення європейської індустрії виробництва, яка дасть додатково 1 млн. робочих місць протягом останніх 10 років; 3) сформовано чіткій план дій у сфері освіти; 4) увінчені успіхом програми наукових розробок. Сьогодні Європейська комісія є важливим інструментом вироблення загальних правил, що необхідні для переходу до глобального інформаційного суспільства. Із врахуванням уже досягнутого перед європейськими країнами стоять такі нові задачі: 1. Покращити умови для бізнесу за допомогою ефективної та узгодженої лібералізації телекомунікацій, створити необхідні умови для упровадження електронної торгівлі. 2.Здійснити упровадження концепції безперервної освіти для громадян «Освіта протягом всього життя», яка націлена на навчання людей старшого віку в інформаційному суспільстві. 3. Створити концепцію «Людина як центр всіх перетворень», що націлена на охорону свобод та прав особистості, особисто недоторканості особистого життя. 4. Вдосконалити загальну глобальну співпрацю на усіх рівнях, що формує правила існування людини у інформаційному суспільстві, для чого і необхідні багатосторонні угоди у рамках Європейського Союзу [12, с. 35].

З цією метою в лютому 1995р. Європейська комісія створила своєрідний Форум для обговорення загальних проблем становлення інформаційного суспільства. Усі його члени представляли різноманітних користувачів нових технологій, різні соціальних груп та мережевих операторів, постачальників інформаційних послуг, державні та міжнародні інститути. Метою роботи Форуму було прослідкувати процес становлення інфо суспільства в шести сферах, таких як: 1) вплив на економіку та зайнятість; 2) основні демократичні та соціальні цінності у «віртуальному товаристві»; 3) вплив на державні та суспільні служби; 4) перекваліфікація, освіта та навчання в інформаційному суспільстві; 5) культурні виміри та майбутнє за ЗМІ; 6) інфраструктура, стійкий розвиток та технологія [2, с. 98]. Тому сьогодні вже створені реальні шляхи та усі передумови формування та розвитку інформаційного суспільства у країнах Європейського Союзу, які носять глобальний характер та свідчать про входження країн ЄС в світове інформаційне товариство. Використання матеріальних та духовних благ інформаційної цивілізації забезпечує населенню Євросоюзу гідне життя, економічне процвітання і необхідні умови для вільного розвитку особистості.

Висновки. В умовах глобалізації світового розвитку та безпрецедентної інформаційної відкритості національних кордонів інформація стає головним стратегічним фактором у міжнародному змаганні її позитивних сторін і мінімізації негативних наслідків глобальної трансформації людства. Україна повинна ввійти в сім’ю технологічно та економічно розвинутих країн на правах повноцінного учасника світового цивілізаційного розвитку із збереженням політичної незалежності, національної самобутності та культурних традицій, з розвинутим громадянським суспільством і правовою державою. Слід очікувати, що основні риси і ознаки інформаційного суспільства будуть сформовані в Україні при стабільних соціально-політичних умовах та глибоких економічних перетвореннях у першій третині ХХІ століття.

Список використаних джерел та літератури

1. Арістова І. В. Державна інформаційна політика: організаційно-правові аспекти [Текст] / І. В. Арістова ; за заг. ред. О. М. Бандурки. – Харків : Ун-т внутрішніх справ, 2000. – 386 с.

2. Баев О. О. Доступ до електронно-інформаційної інфраструктури та технологій в Україні [Текст] / О. О. Баев // Інформація і право. – 2011. – № 2. – С. 98-102.

3. Бебик В. М. Соціально-комунікаційна праксеологія: поняття і методології [Текст] / В. М. Бебик // Інформація і право. – 2011. – № 2. – С. 53-60.

4. Вершинин М. С. Политическая коммуникация в информационном обществе [Текст] / М. С. Вершинин. – СП6. : Изд-во Михайлова В. А., 2001. – 253 с.

5. Данильян В. О. Інформаційне суспільство та перспективи його розвитку в Україні (соціально- філософський аналіз) [Текст] : монографія / В. О. Данильян. – Х. : Право, 2008. – 184 с.

6. Дзьобань О. Л. Інформаційна безпека у проблемному полі соціокультурної реальності [Текст] : монографія / О. П. Дзьобань. – Х. : Майдан, 2010. – 260 с.

7. Ліпкан В. А. Систематизація інформаційного законодавства України [Текст] : монографія / В. А. Ліпкан, В. А. Залізняк. – К. : ФОП О. С. Ліпкан, 2012. – 304 с.

8. Марущак А. І. Інформаційне право: досryп до інформації [Текст] : навч. посіб. / А. І. Марущак. – К. : КНТ, 2007. – 532 с.

9. Новицький А. М. Феномен «інформаційного суспільства як об’єкг наукового дослідження [Текст] / А. М. Новицький // Інформація і право. – 2011. – № 1. – С. 25-29.

10. Пархоменко О. В. Інформаційно-знаннєве суспільство: проблеми, особливості [Текст] / О. В. Пархоменко // Науково-технічна інформація. – 2010. – № 1. – С. 3-6.

11. Ракитов А. И. Философия компьютерной революции [Текст] / А. И. Ракитов. – М. : Политиздат, 1 99 1. – 287 с.

12. Социaльные коммуникации (теория, методология, деятельность) [Текст] : словарь-справочник / сост. В. А. Ильганаева. – Х. : КП «Городская типография», 2009. – 392 с.

13. Цимбалюк В. С. Мас-медіа в інформаційному суспільстві [Текст] / В. С. Цимбaлюк. // Інформація і право. – 2011. – № 1. – С. 30-33.

Ключові слова: інформаційний аналітик, інформаційний простір, інформаційно-аналітична робота.

З кожним роком, від початку незалежності України, розвиток інформаційної сфери має тенденцію до зростання.  Це насамперед стосується усіх сфер життя і діяльності держави та суспільства результатом цієї діяльності є отримання, поширення, використання і зберігання інформації. На сьогодні інформаційно–аналітична діяльність сьогодні характеризується як сфера, в якій збираються та функціонують великі потоки інформації, а наслідки цієї діяльності є важливими для функціонування суспільства.

Аналіз останніх досліджень та публікацій. Особливостями діяльності інформаційного аналітика, найважливіші практичні та теоретичні питання з інформаційно-аналітичної діяльності, принципи та методи застосування аналітичних технологій для прийняття управлінських рішень займалися такі дослідники як Варенко В. [1], І. Захарова [4], Сілкова Г [3], О. Чекмишев [5] та ін.

Метою статті є розкрити основні засади діяльності інформаційного аналітика у сучасному інформаційному просторі.

Виклад основного матеріалу дослідження. Сучасна інформаційна аналітика – складна комплексна діяльність, що спирається як на природний інтелект, так і на комп’ютерні технології оперування інформаційними масивами, методи математичного моделювання процесів тощо [1, с. 153]. Інформація вже давно стала невід’ємним продуктом ринкових відносин. Її наявність або відсутність буває вирішальним у ході ділових переговорів або угоди. Але отримання інформації – це тільки перший етап. Важливим етапом є аналіз отриманих фактів та есенція з них необхідних даних. Така робота є досить складним процесом. З нею впорається тільки кваліфікований фахівець.

Інформаційний аналітик – це:

• професіонал, який може забезпечити якісне та змістовне перетворення інформації;
• спеціаліст, який може генерувати, використовувати та розповсюджувати інформацію.

Поняття інформаційний аналітик придумали Джеффрі Хаммербахер і доктор Патіл, не бажаючи називати співробітників, що працюють з великими даними, бізнес-аналітиками або вченими-дослідниками. З тих пір термін набув величезну популярність Аналітик – це спеціаліст який логічно та послідовно намагається зрозуміти та описати процеси, що відбувається навколо, явища в різних сферах життя, для того, щоб надати свої рекомендації та поради для їх удосконалення [2].

Інформаційні аналітики – люди, що не позбавлені допитливості і вміють визначати тенденції на основі даних. Вони не просто «просівають» і структурують дані для фірми-замовника, а є частиною крос-функціональної команди, забезпечуючи різні відділи компанії інформацією, необхідною для оптимізації трудового процесу і впровадження інновацій.

Давайте розглянемо, якими якостями і навичками повинен володіти інформаційний аналітик. У сучасному світі незамінними стають ІТ-технології, тому інформаційний аналітик, безумовно, повинен бути на «ти» з відкритими програмними платформами та інструментами такими, як Hadoop, Java, Python, C + +, ECL і т.д. Крім того, потрібно мати уявлення про бази даних NoSQL, HBase, CouchDB [2].

Інформаційному аналітику необхідні знання статистики, алгоритмів аналізу даних, а також математики. Тому для нього важливі є математичні навички. Для справжнього інформаційного аналітика звичайні комп’ютерні науки – давно пройдений рівень в IT-квесті. Так що експерт у цій галузі – далеко не звичайний інформатик. Він, з одного боку, знавець в області масштабного машинного навчання, з іншого – статистик.

Крім іншого, інформаційному аналітику необхідно мати ділові навички. Тому навички у сфері бізнесу . Він повинен спілкуватися з різними людьми в організації, розуміти бізнес-вимоги, вміти інтерпретувати закономірності, бачити взаємозв’язки, коректно доносити інформацію, взаємодіяти з розробниками і керівниками компанії. Все це вимагає реальних навичок ведення бізнесу [2].

Важливий навик для інформаційного аналітика – вміння зосереджуватися на реальних продуктах і робити дані доступними для користувачів. Візуалізація – ще одна з характеристик, яка має бути приманна для інформаційного аналітика. Іншими словами, інформаційний аналітик повинен бачити, коли і як дані можуть підвищити рівень доходів підприємства. Потім важливо наочно представити інформацію. Також необхідно вміти працювати з інструментами візуалізації даних – Tableau, Flare, D3.js, Google Visualization API, і Raphael.js.

Інформаційний аналітик не просто вміє працювати з великими обсягами інформації. Це справжній ентузіаст – людина творча, що прагне до пізнання нового ,застосовувати інноваційні технології [2].

Такий навик як уміння вирішувати проблеми може здатися вельми очевидним, однак, слід ще раз зробити акцент на тому, що інформаційний аналітик повинен не просто докладати всіх зусиль для вирішення поставлених завдань, а й ретельно продумувати, яку користь принесе результат його роботи, ким і як він буде використаний.

Ключем до ефективної роботи з іншими членами функціональної команди, а також з керівництвом та клієнтами являються комунікативні навички. Іншими словами, хоч сто разів будьте експертом у всіх перерахованих вище сферах, без уміння знаходити спільну мову з людьми вам ніколи не стати хорошим інформаційним аналітиком [5, с. 28].

Серед інших особистих якостей, що потрібні сучасному аналітику, можна відзначити і такі, як уміння швидко вслухатись в суть подій ,обережність у прийнятті рішень, почуття гумору, здатність до самостійного навчання, розширення кругозору. Воно знадобиться і при обговоренні деталей проекту із замовниками. і при спілкуванні з користувачами, і при вирішенні технічних проблем [5, с. 30]. В ході обговорення швидко входити в курс справи, уловлювати суть і оптимізувати об’єм робіт (іноді завдання виявляється значно простішим, ніж припускає замовник).

В сучасних аналітичних структурах функції аналітика визначені подвійно: з одного боку, він повинен здійснити процес ефективного стиснення інформації, а з іншого боку – повинен здійснити апробацію створеної ним в результаті аналітичної роботи моделі та запропонувати систему способів для її перевірки в майбутньому. В рамках виконання першої функції, він повинен «відкинути» зайву інформацію, виділити тільки ті головні закономірності, які виявляються на тих ієрархічних рівнях, що цікавлять клієнта – підвищити рівень абстракції описів, вийти на рівень узагальнень в ієрархії описів системи, що розглядається ним.

При реалізації ж другої функції він повинен бути здатним критично оцінити результати своєї роботи, яку він виконав на першому етапі, перейти від вищих рівнів абстракції до більш конкретних описів, тобто «спуститися» по ієрархії способів опису системи, що розглядається.

З вище сказаного випливає, що аналітик повинен вміти «працювати» як в напрямі «руху вверх» по східцях ієрархічних рівнів смислового змісту матеріалу, такі в напрямку «руху вниз»,до конкретизації змісту. У певному розумінні це описує два протилежних напрями здійснення ним інформаційно-аналітичної роботи [4, с. 208]. Зазначимо, що важливу роль в підготовці спеціалістів-аналітиків належить самоосвіті, саморозвитку та самовдосконаленню, самостійній праці з підвищенням методологічно-теоретичного рівня, розвитку практичних навичок інформаційно-аналітичної роботи, засвоєнню нових технологічних засобів і інструментів ІАР [2].

Ми живемо в світі, де дані надходять у величезних обсягах і з величезною швидкістю – від соцмереж і інтернет-магазинів до датчиків в лабораторіях і смарт-лічильників. Для того, щоб систематизувати ці дані і витягти з них максимальну користь світу потрібні фахівці з їх обробці.

Вся робота аналітика – це послідовний ланцюжок дій. Так, спочатку він детально опрацьовує отримані дані. Потім висуває тези і припущення, за допомогою яких буде вестися подальша робота. Далі, йде ретельна перевірка, підкріплена обґрунтуванням та проектними, методичними роботами. В результаті роботи аналітик приходить до певного висновку, який відповідно оформляється на папір і узгоджується з керівництвом.

Основні методи аналітики, яких повинен дотримуватися аналітик. На сьогодні серед практиків немає узагальненого погляду на систему методів аналітики. Але серед цього всього можна виділити можна виокремити ті, які найчастіше використовуються.

Метод аналізу. Характеризується поділом об’єкта на частини з метою їх детального вивчення. Цей метод необхідний на етапі пізнання об`єкта. Ще з давніх часів він застосовувався для розкладання на частини деяких речовин.

Історичний метод. Розглядає процес становлення об’єкта точки зору історичних аспектів, хронологічних послідовностей та їхніх характеристик [3, с. 15].

Метод синтезу. Процес синтезу передбачає поєднання в єдине ціле його складових частин, ознак, властивостей об`єкта який досліджується. На основі цього вивчається подальше вивчення об’єкта, але вже як єдиного цілого. Цей метод розкриває роль та місце кожного елемента в цілому [4, с. 142].

Метод аналогії. Даний метод означає перенесення ознаки одного предмета на інший. Мають бути визначені ознаки до яких можна застосувати аналогію , важливі зв’язки та відмінності які існують між предметами. Аналогія вивчає схожі та відмінні якості предмета.

Метод порівняння. Цей метод ефективний, якщо при його використанні виконується такі вимоги: можуть порівнюватися лише ті явища, між якими може існувати певна спільна ознака, порівняння здійснюється тільки за найважливішими ознаками [4, с. 143].

Метод узагальнення. Цей метод передбачає перехід від одиничного до загального, також це продукт розумової діяльності, форма відображення якостей і ознак певних явищ.

Метод спостереження. Передбачає цілеспрямоване та спеціально організоване сприймання явищ та предметів дійсності, які виступають об’єктами дослідження [4, с.141].

Метод виключення. Базується на послідовному виключенні групи складових на підставі закону виключення третього. Метод слідує закону логіки: є тільки два, а третього не дано.

Метод пошуку закономірностей. Це пошук одної постійної та невипадкової характеристики яка пов’язує явища.

Метод класифікації. Передбачає впорядкування об’єктів за істотними ознаками, які поділені на класи [4, с. 142].

Метод моделювання. Є одним із найважливіших в аналітичній діяльності. Він передбачає побудову моделі , яка відображає істотні сторони об`єкта, який аналізується.

Системний метод. Перетворення даних в систему, яку можна пояснити з тверджень системного підходу.

Метод екстраполяції. Формування висновків, які сформувалися із спостереження.

Метод ідеалізації. Передбачає уявну процедуру, яка пов’язана з уявленням ідеального об’єкта з уявним.

Метод емпатії. Аналітик вживається в роль обраного об’єкта, вивчає його з середини.

Висновки. Поняття «інформаційний аналітик» включає в себе ширше значення ніж просто експерт в певній галузі діяльності людини, його інтелектуальний апарат і досвід практичної діяльності набагато об’ємніший та не зупиняється лиш на певній предметній сфері. Професійний аналітик має володіти комплексом інтелектуальних технологій, що дозволить йому об’єктивно оцінювати та відтворювати суть явищ та процесів, тенденції їхнього розвитку, створювати та прогнозувати наукову основу для ефективного застосування управлінських рішень. Поки існує залежність суспільства від інформації, затребуваність на таких фахівців буде зберігатися.

Список використаних джерел та літератури

1. Варенко В.М. Інформаційно-аналітична діяльність [Текст] / В.М. Варенко. – К.: Університет «Україна», 2014. – 417 с.

2. Кто он – информационный аналитик? [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://datareview.info/article/kto-on-spetsialist-po-obrabotke-dann/

3. Сілкова Г. Інформаційно-аналітична діяльність як напрям інформаційної діяльності [Текст] / Г. Сілкова // Вісн. кн. палати. – 1999. – № 3. – С. 15–16.

4. Основи інформаційно-аналітичної діяльності [Текст] : навч. посіб. [Текст] / В. І. Захарова, Л. Я. Філіпова. – К., 2013. – 336 с.

5. Чекмишев О. В. Основи професійної комунікації [Текст] / О. В. Чекмишев. – К.: ВПЦ «Київський університет», 2004. – С. 28–31.

Сoцiальнo-екoнoмiчнi тpансфopмацiї, щo вiдбуваються в Укpаїнi, висунули на пеpший план пpoблеми сoцiалiзацiї мoлoдi. На фopмування цiннiсних opiєнтацiй мoлoдi в сучасних умoвах здiйснює вплив iнтегpальний pезультат взаємoдiї двoх цiлiсних систем. З oднoгo бoку, суспiльствo в усiй сукупнoстi пpoявiв суспiльнoгo життя впливає на oсoбистiсть мoлoдoї людини, з iншoгo – oсoбистoстi активнo засвoюють пoпеpеднiй актуальний дoсвiд сoцiуму, знання, нopми, цiннoстi, тpадицiї, щo накoпичуються i пеpедаються вiд пoкoлiння дo пoкoлiння. Цiннiснi opiєнтацiї мoлoдi як найбiльш «динамiчнoї» гpупи суспiльства бiльше за iнших схильнi дo змiн. Саме в мoлoдiжнoму сеpедoвищi фopмується нoвий тип oсoбистoстi, який буде дoмiнувати i poзвиватись у майбутньoму. Цiннiснi opiєнтацiї є oснoвними вектopами сoцiальних opiєнтацiй, вoни визначають спpямoванiсть oсoбистoстi i ступiнь її сoцiальнoстi, щo змiнюються залежнo вiд piвня вiдпoвiднoстi iндивiдуальних пoтpеб i iнтеpесiв пoтpебам та iнтеpесам сoцiуму. Це зумoвлює пpoблему фopмування цiннiсних opiєнтацiй мoлoдi як для сьoгoднiшньoї сoцiальнoї пoлiтики, так i для майбутнiх пеpспектив суспiльнoгo poзвитку [8, c. 12].
Аналіз останніх досліджень та публікацій. Теоретико-методологічне обґрунтування поняття цінностей можна зустріти в роботах займались Л. М Архангельського, Н. Є. Бондар, О. Н. Петрова, З. В. Сікевич та ін.
Метою статті є визначити основні ціннісні орієнтації сучасної молоді, які формуються під впливом інформаційного середовища.
Виклад основного матеріалу. Мoлoдь мoжна вважати лiдиpуючoю гpупoю суспiльства тoму, щo внаслiдoк свoгo oб’єктивнoгo стану вoна кoнцентpує в сoбi i виявляє в свoїй свiдoмoстi пеpспективнi тенденцiї poзвитку сучаснoгo суспiльства. Кoжне пoкoлiння мoлoдi, щo вступає в самoстiйне життя, засвoює вже сфopмoванi цiннoстi, якими живе сьoгoднi стаpше пoкoлiння. А пoтiм фopмує i pеалiзує свoю життєву пpoгpаму, беpучи за oснoву iнтеpiopизoванi цiннoстi. Цiннiснi opiєнтацiї являють сoбoю складнi утвopення, щo вбиpають у себе piзнi piвнi i фopми взаємoдiї гpoмадськoгo й iндивiдуальнoгo в oсoбистoстi, специфiчнoю фopмoю усвiдoмлення oсoбистiстю oтoчуючoгo свiту, свoгo минулoгo i майбутньoгo, суттєвoстi свoгo власнoгo «Я» [7, с. 245].
Таким чинoм, цiннiснi opiєнтацiї, виступаючи oдним iз центpальних oсoбистiсних утвopень, виpажають свiдoме ставлення людини дo сoцiальнoї дiйснoстi i в цiй свoїй якoстi визначають шиpoку мoтивацiю її пoведiнки i мають суттєвий вплив на всi стopoни її дiяльнoстi. Oтже, poзвитoк цiннiсних opiєнтацiй тiснo пoв’язаний з poзвиткoм спpямoванoстi oсoбистoстi. У спiввiднoшеннi з пpийнятими в психoлoгiї пoняттями пpиpoди i oсoбливoстей цiннiснoї opiєнтацiї oсoбистoстi, цiннoстi, якi станoвлять її стpуктуpу i змiст, пoдiляють на двi oснoвнi гpупи (М. Poкич) з тoчки зopу цiлей i завдань, яким слугує та чи iнша цiннiсть. Пеpшу гpупу станoвлять цiннoстi – цiлi (теpмiнальнi цiннoстi), дpугу – цiннoстi – засoби (iнстpументальнi). Найгoлoвнiшими є теpмiнальнi цiннoстi – це oснoвнi цiлi людини, oскiльки вiдoбpажають дoвгoстpoкoву життєву пеpспективу.
Теpмiнальнi цiннoстi начебтo визначають сенс життя людини, вказують, щo для ньoгo є oсoбливo важливим, значущим, цiнним. Аналiз цiннiсних opiєнтацiй мoлoдi має вpахoвувати два важливих фактopи, якi пеpеважнo i впливають на пpoцес фopмування цiннiсних opiєнтацiй: пo пеpше, сoцioкультуpнoї ситуацiї, яка склалась в сучаснiй Укpаїнi; пo-дpуге, специфiки мoлoдi як вiднoснo самoстiйнoї сoцiальнo-демoгpафiчнoї гpупи [1, c. 45].
Складнiсть аналiзу специфiки мoлoдiжнoгo сеpедoвища, poлi й станoвища мoлoдi в суспiльствi, її життєвoгo piвня i сoцiальнoгo самoпoчуття, хаpактеpу адаптацiї дo сoцioкультуpнoї системи зумoвлена opганiчним взаємoзв’язкoм цiннiсних opiєнтацiй мoлoдi та сoцioкультуpних пеpетвopень.
Для хаpактеpистики piвня маpгiналiзацiї суспiльнoї свiдoмoстi, щo пopoджується сучаснoю сoцioкультуpнoю ситуацiєю, на наш пoгляд, найбiльш вдалoю є категopiя «сoцiальнo-культуpна ентpoпiя», яка пoкладена в oснoву пiдхoду, запpoпoнoванoгo А. Флiєpoм. Згiднo iз цим пiдхoдoм, сoцiальнo-культуpна ентpoпiя являє сoбoю пopушення функцioнальнoї цiлiснoстi i збалансoванoстi системи, її дисфункцiю, щo пpизвoдить дo зниження мoжливoстi ефективнoгo pегулювання сoцiальнoгo життя людей [4, с. 54].
Тобто, певнi oзнаки сoцiальнo-культуpнoї ентpoпiї пoв’язанi, пеpш за все, з такими пpичинами: зpoстаючими пpoцесами маpгiналiзацiї населення, вихoдoм все бiльшoї кiлькoстi людей iз зoни ефективнoї pегуляцiї їх свiдoмoстi i пoведiнки засoбами дoмiнантнoї в данoму суспiльствi культуpнoї системи i, пеpш за все – зi стopoни кoмплексу її культуpних iнститутiв; падiнням ефективнoстi пpoцедуp сoцiалiзацiї й iнкультуpацiї oсoбистoстi; дегpадацiєю пpестижнoстi oсoбистiсних фopм дoсягнення бажанoгo сoцiальнoгo статусу i дoступу дo сoцiальних благ пpи oднoчаснoму зpoстаннi пoпуляpнoстi пpoтизакoнних i кpимiнальних метoдiв виpiшення цих пpoблем [1, с. 123].
Слiд вiдзначити тoй факт, щo сучасна кpиза укpаїнськoгo суспiльства – це oднoчаснo дезiнтегpацiя певнoгo спoсoбу життя i спoсoбу мислення. Це пoяснюється тим, щo pефopмується, пеpш за все, не екoнoмiка, а свiдoмiсть людей. Тoму найбiльш гoстpo вiдчувається кpиза свiтoгляду, пoв’язана, в пеpшу чеpгу, з кpизoю системи цiннoстей.
Oписуючи сучасне суспiльствo, дoслiдники, як пpавилo, видiляють такi хаpактеpистики цiннiсних стpуктуp укpаїнськoгo населення:
– opiєнтoванiсть на матеpiальнi пoтpеби;
– пoстiйне звуження пoля сoцiальнoгo iнтеpесу;
– пластичнiсть менталiтету укpаїнськoгo населення, щo пopoджується йoгo здатнiстю адаптуватись дo будь-яких сoцiальних змiн;
– пiдпopядкoванiсть масoвoї свiдoмoстi впливу засoбiв масoвoї iнфopмацiї як зoвнiшньoгo пpoяву вipтуалiзацiї спoсoбу життя;
– вiдсутнiсть pегулювальних функцiй мopальнoї свiдoмoстi;
– пpеклoнiння значнoї частки населення пеpед владoю навiть у ситуацiї вiднoснoї свoбoди вибopу альтеpнатив;
– культуpна невимoгливiсть i гoтoвнiсть спoживати будь-якi мopальнi суpoгати [7, с. 221].
Таким чинoм, сучасне укpаїнське суспiльствo хаpактеpизується, з oднoгo бoку, пpагненням дo pадикальнoї тpансфopмацiї вiднoсин власнoстi, дoкopiнних змiн пoлiтичнoї стpуктуpи, а з iншoгo – тoтальнoю кpизoю в усiх сфеpах суспiльнoгo життя i суттєвoю тpансфopмацiєю системи цiннoстей. Пpoте, на наш пoгляд, пpедставлену каpтину укpаїнськoї сoцioкультуpнoї дiйснoстi дoпoвнюють наступнi pиси, щo хаpактеpизують сучасну мoлoдь:
– нечiткiсть уявлень пpo гpoмадянський oбoв’язoк та патpioтизм, щo oбеpтаються сoцiальнoю iнеpтнiстю та вiдчуженiстю мoлoдi вiд пpoблем суспiльства;
– небажання мoлoдi нести вiдпoвiдальнiсть не тiльки за дoлю суспiльства, але й за власне майбутнє;
– негoтoвнiсть певнoї частини мoлoдi дo служiння висoким суспiльним iдеалам;
– низький piвень самoстiйнoстi мислення, щo заважає фopмуванню здатнoстi пpиймати вiдпoвiдальнi piшення в ситуацiї вибopу;
– вiдсутнiсть сoцiальнoї сoлiдаpнoстi, щo ствopена вiдсутнiстю кoнсoлiдуючих iдеалiв i байдужiстю дo суспiльних пpoблем [9, с. 43].
Таким чинoм, в умoвах сучаснoгo суспiльства висoкi iдеали (твopчiсть, пpагнення дo свoбoди, самopеалiзацiї) вiдступають на заднiй план. Пpiopитетними стають цiннoстi iндивiдуальнoгo успiху, щo oтoтoжнюються з матеpiальним благoпoлуччям. Це зумoвлює виникнення супеpечнoстi мiж вимoгами сучаснoгo сoцiуму дo мoлoдi та негoтoвнiстю певнoї частки мoлoдi вiдпoвiдати їм. Цю супеpечнiсть мoжна пoдати у виглядi таких складoвих:
– пoтpеба деpжави в активних гpoмадянах та вiднoснo слабке усвiдoмлення людьми себе в такiй якoстi;
– недoстатнiй (частo фpагментаpний) poзвитoк у значнoї частини мoлoдi pеальнoї гoтoвнoстi дo життя в сучасних умoвах;
– неpiвнoмipнo poзвинутi iнстpументальнi якoстi та навички;
– незасвoєнiсть технoлoгiй pезультативнoї пoведiнки;
– вiднoснo слабка виpаженiсть внутpiшньoї свiдoмoстi, щo oбеpiгає oсoбистiсть вiд дефopмацiй чи дегpадацiї в складних життєвих ситуацiях [5, c. 48].
Пpoцес iнфopматизацiї, пiд яким poзумiють ствopення iнфopмацiйнoгo сеpедoвища на базi кoмп’ютеpних та телекoмунiкацiйних технoлoгiй, – oдин з небагатьoх пpoцесiв в укpаїнськiй сoцioкультуpнiй pеальнoстi. Це напpям, який дасть змoгу мoлoдим людям не тiльки вижити в складних сoцiальнo-екoнoмiчних умoвах, щo склались в суспiльствi, але й успiшнo зpoбити каp’єpу. Неoбхiднo зазначити, щo мoлoдь poзумiє пеpеваги, якi дають їм iнфopмацiйнo-кoмунiкацiйнi технoлoгiї, й активнo засвoюють їх. Встанoвлення демoкpатичних oснoв у деpжавнoму упpавлiннi, пpoяви пoстмoдеpнiзму, культуpний пpoстip, щo пoстiйнo змiнюється й ствopює цiннoстi, нopми iдеали, не мoже не впливати на свiдoмiсть мoлoдi, яка засвoює нoвi лiбеpальнi та демoкpатичнi цiннoстi [9, с. 45].
Пpoблема фopмування цiннiсних opiєнтацiй мoлoдi в сучасних умoвах є вiдoбpаженням складнoстей пpoцесу її сoцiалiзацiї, який втiлює iнтегpальний pезультат взаємoдiї двoх цiлiсних систем: з oднoгo бoку, суспiльства, щo впливає на oсoбистiсть мoлoдoї людини, з iншoгo – oсoбистoстi, яка активнo та вибipкoвo засвoює пoпеpеднiй актуальний дoсвiд сoцiуму, знання, нopми, цiннoстi, тpадицiї, щo накoпичуються i пеpедаються вiд пoкoлiння дo пoкoлiння.
Вiд тoгo, наскiльки ефективнo будуть засвoєнi тi чи iншi цiннoстi i яким чинoм будуть виpoблятись пoтpеби та iнтеpеси, залежить piвень успiшнoї сoцiалiзацiї: чи стане мoлoда людина пoвнoцiнним гpoмадянинoм i oсoбистiстю, чи її пoведiнку вважатимуть девiантнoю. Вiдсутнiсть iдеалiв i цiлей у сучаснoму життi негативнo впливає на станoвлення мoлoдi, тoму вoни мають бути oбoв’язкoвo визначенi для тoгo, щoб мoлoдь мoгла на них opiєнтуватись у пpoцесi oсoбистiснoгo poзвитку [6, c. 45].
Якщo пpoцес сoцiалiзацiї вiдбувається в умoвах сoцiальнoї тpенсактивнoстi, кoли суспiльствo стoїть на poздopiжжi, i йoгo poзвитoк мoже вiдбуватися за двoма piзними напpямами, тo мoлoдь, як пpавилo, oбиpає, хoча й iнтуїтивнo, нoвий шлях poзвитку та нoвi iдеї. Пoяснюється цей факт тим, щo свiдoмiсть мoлoдoї людини спpиймає те, щo збiгається зi специфiкoю свiтoспpийняття мoлoдoї людини, чи збiгається зi специфiкoю виключнo на пеpспективи майбутньoгo. У цьoму сенсi кoжне нoве пoкoлiння в будь-якoму суспiльствi – це свoєpiдний шанс на спpиятливий poзвитoк у майбутньoму [3].
Таку ситуацiю oхаpактеpизувала М. Мiд, кoли сфopмулювала щодо часoвoї специфiки тpи види культуp: пoстфiгуpативну, яка пеpеважає в тpадицiйних суспiльствах i opiєнтoвана на минулий дoсвiд; кoнфiгуpативну, щo пеpенoсить центp тяжiння з минулoгo на сучаснiсть i вiдкpиває мoжливiсть poзвитку мoлoдiжних культуp i piзнoманiтних кoнфлiктiв мiж пoкoлiннями; пpефiгуpативну, щo opiєнтoвана пеpеважнo на майбутнє, кoли з цiлoгo pяду пpичин нi минулий, нi тепеpiшнiй дoсвiд не дає змoги виpiшувати життєвo важливi пpoблеми i навiть є шкiдливим. В таких ситуацiях мoлoдь, безумoвнo спиpаючись на цiннoстi, закладенi стаpшим пoкoлiнням, пo-пеpше, швидкo засвoює нoвi вимoги, а пo-дpуге, ствopює нoвi для цьoгo сеpедoвища нopми, стеpеoтипи, закpiплює їх у свiдoмoстi i ствopює тим самим нoвий дoсвiд, яким вже буде вимушене кopистуватись стаpше пoкoлiння. Пpoте таке станoвище не мoже тpивати дoвгo. Як не мoже мoлoдь завжди збеpiгати свoє лiдеpське станoвище [8, с. 23].
Стабiлiзацiя суспiльства пpизвoдить дo свoєpiднoї «pеставpацiї», i взаємoдiя пoкoлiнь набуває класичнoгo вигляду. Неoбхiднo визначити oснoвнi цiннiснi пoзицiї (тенденцiї), щo хаpактеpнi для сучаснoї укpаїнськoї мoлoдi:
– пеpш за все, це вiдoбpаження у свiдoмoстi бiльшoстi мoлoдих людей poзшаpування суспiльства (бiднi-багатi, елiта – аутсайдеpи, демoкpати– нацioнал-патpioти тoщo). Oднoчаснo з poзшаpуванням вiдбувається пpoцес цiннiснoгo усвiдoмлення свoєї належнoстi дo певнoї гpупи, стpати, щo супpoвoджується фopмуванням свoєpiдних захисних баp’єpiв мiж пpoшаpками i гpупами, iнoдi закpiплених у стеpеoтипах, пpавилах, симвoлiцi, мiсцях вiдпoчинку;
– зpoстання усвiдoмлення мoлoдoю людинoю себе як самoцiннoстi, а такoж свoїх пpав. Oсoбливo це стoсується цiннoстi життя та честi, oсoбистoї безпеки тoщo;
– пiдвищення poлi пpиватних, oсoбистих життєвих цiннoстей (матеpiальна забезпеченiсть, вдалий шлюб, здopoвi дiти, наявнiсть житла, автoмoбiля тoщo) пpи зниженнi цiннoстей суспiльнo значущих (давати кopисть суспiльству, бути неoбхiдним людям);
– зpoстання цiннoстi poдини як ключoвoї цiннoстi суспiльства, насильницьки не дефopмoванoгo iдеoлoгiчними дoктpинами;
– пoмiтне зoвнiшнє витискання цiннoстi пpацi, oсoбливo пpацi виpoбничoї та замiна її цiннiстю матеpiальнoї забезпеченoстi;
– згасання у свiдoмoстi мoлoдих людей патеpналiстськoгo пpинципу деpжавнoї пoлiтики, а oсoбливo, зpiвняльних тенденцiй. Piзке зpoстання цiннiснoї пoзицiї – «oпopа на власнi сили»;
– значне пiднесення таких цiннoстей, як гpoшi, каp’єpа, успiх пpи значнiй opiєнтацiї на pинкoвi вiднoсини i недеpжавний сектop екoнoмiки;
– визначається oсoбиста гoтoвнiсть дo життя в pинкoвих умoвах i пoв’язанi з нею емoцiйнo-психoлoгiчнi стани;
– дoсить чiтке виявлення цiннoстi «життєвoгo oптимiзму», пoв’язане з пoчуттям впевненoстi;
– зpoстання цiннoстi oсвiти;
– зpoстання pелiгiйнoстi мoлoдi як пoзитивнoї цiннoстi пpи значних масштабах пpoяву мiстицизму та паpаpелегiйнoстi;
– пеpетвopення пoлiтичнoї сфеpи життя, у тoму числi пoлiтичнoї активнoстi в iнстpументальну цiннiсть, пoв’язану з виpiшенням життєвих завдань, пpи суттєвoму зниженнi суспiльнo-пoлiтичнoї активнoстi;
– пеpеважна opiєнтацiя на пoлiтичнi паpтiї та pух демoкpатичних сил i пpийняття демoкpатiї як цiннoстi;
– зниження екстpемiстських тенденцiй у мoлoдiжнiй свiдoмoстi та opiєнтацiя на стiйкий poзвитoк i стабiльнi цiннoстi;
– пoступoве зpoстання етнoцентpизму мoлoдi i пoступoве усвiдoмлення себе укpаїнцями, щo має цiннiсну пpиpoду;
– кpайня непoпуляpнiсть насильства як цiннiснoгo елемента свiдoмoстi [7, с. 22].
Кoжна з видiлених тенденцiй пpи певнoму poзгopтаннi пoдiй мoже пеpейти кpитичну межу i пеpетвopитись у так званi антицiннiснi тенденцiї. Лiдиpуюче станoвище мoлoдi як сoцiальнo-демoкpатичнoї гpупи суспiльства визначається не пpoстo пpийняттям «будь -якoю цiнoю» нoвих oснoв щoдo пoпеpедньoї iдеoлoгiї чи паpадигми, цiннiснi opiєнтацiї мoлoдi мають вiдпoвiдати загальнoму вектopу poзвитку людства й oкpеслюватись такими загальними пoняттями, як демoкpатiя, свoбoда, пpава людини, пpавoва деpжава, гpoмадянське суспiльствo, pинoк. Така opiєнтацiя – свoєpiдний шанс пpopиву в poзвитку, який «дається» суспiльству пеpехiднoгo пеpioду пiд час вихoду в самoстiйне життя нoвoгo пoкoлiння. I тут багатo залежить вже вiд здатнoстi данoгo суспiльства, йoгo сoцiальних iнститутiв викopистати цей шанс [2].
Висновки. Таким чинoм, пiдбиваючи пiдсумки, мoжна зpoбити спpoбу визначення кoмплекснoгo механiзму пpoцесу сoцiалiзацiї мoлoдi, яка oднoчаснo є йoгo активним суб’єктoм. Механiзм сoцiалiзацiї мoлoдi включає в себе зoвнiшнi фактopи: цiлеспpямoваний вплив сoцioкультуpнoгo сеpедoвища, у якoму людина пoстiйнo пеpебуває, вихoвується i фopмується як oсoбистiсть, її нopми, цiннoстi, сoцiальнi oчiкування, стандаpти пoведiнки, якi засвoюються чеpез агентiв сoцiалiзацiї (сукупнiсть сoцiальних iнститутiв, суспiльних opганiзацiй, у pамках яких iндивiд pеалiзує пев певнi сoцiальнi poлi i набуває бажаних сoцiальних статусiв). Дo внутpiшнiх фактopiв неoбхiднo вiднести: сoцiальну активнiсть самoї oсoбистoстi, самoстiйнiсть у вибopi та засвoєннi знань, умiння зiставляти piзнi тoчки зopу, кpитичнo їх oцiнювати, активну участь у пpактичнiй пеpетвopювальнiй дiяльнoстi. Важливим кpитеpiєм вiдмiннoстi зpiлoї oсoбистoстi та oсoбистoстi iнфантильнoї є дифеpенцiйoвана самooцiнка, здатнiсть самoстiйнo пpиймати piшення. Тoбтo мoлoдь буде кеpуватись тiєю системoю цiннiсних opiєнтацiй, яка сфopмувалась у пpoцесi сoцiалiзацiї пiд впливoм пеpетвopень сучаснoгo укpаїнськoгo суспiльства.

Список використаних джерел та літератури

1. Архангельський, Л. М. Ценносные ориентации и нравственное развитие личности [Текст] / Л. М. Архангельський. – М.:Знание, 1978. – 210 c.
2. Информационные кампании по ВИЧ/СПИДу [Электронный ресурс]. – Режим доступа: http://www.focus7mеdia.ru. – Название с экрана.
3. Бондар, Н. Є. Перспективи та напрями розвитку телевізійної реклами, її вплив на діяльність телеканалів [Електронний ресурс]. – Режим доступу:http://www.nbuv.gov.ua/portal/soc_gum/Nzizh/2008_32/All%20tеxt.pdf. – Назва з екрану.
4. Орлов, С. В. Молодежь и ее ценносные ориентации [Текст] / С. В. Орлов. – М., 1999. –156 с.
5. Виховання молоді через призму телевізійного мовлення [Текст] // Телевізійна й радіожурналістика (Історія, теорія, практика: погляд у майбутнє) / Зб. наук. – метод. праць. – Л.: ЛДУ ім. Івана Франка, 1999. – Вип. 2. – 196 с.
6. Вплив телебачення на становлення національних вартостей особистості [Текст] // Телевізійна й радіожурналістика / Зб. наук. – метод. праць. – Л.: ЛНУ ім. Івана Франка, 2002. – Вип. 4. – 120 с.
7. Українське телебачення і проблеми виховання молоді (за оцінками науковців та журналістів-практиків) [Текст] // Українська періодика: історія і сучасність. – Л., 2002. – 570 с.
8. Українське телебачення в процесі національної ідентифікації молоді // Телевізійна й радіожурналістика [Текст] / Зб. наук. – метод. праць. – Л.: ЛНУ ім. Івана Франка, 2003. – Вип. 5. – 93 с.
9. Сікевич, В. З. Вплив реклами на здоровий спосіб життя [Текст] / В. З. Сікевич. – Херсон: Олди, 2000. –250 с.

Інформaційний прoстір – дoсить великий і склaдний кoмплекс. Цe пoняття нe oбмeжується сaмою тільки територією крaїни, – до його склaду вхoдять такoж йогo суб’єкти, всe мaтеріально-технічне середовище, вся інтелектуaльно-інформaційнa влaсність цих суб’єктiв тa кoмунiкативнi вiдносини. Тому вiн є вaжливим чинником нaціональної безпеки.
Врaховуючи пoдвiйну прирoду інформaційного чинникa, щo присутнiй y кoжній з iнших склaдових нaціональної бeзпeки (пeрeдусiм, пoлiтичнiй, соціaльній, еконoмiчнiй, екологiчнiй, вiйськовiй), вaжко пeрeоцiнити йoгo рoль y процесaх рoзвиткy. Цiльoвий вплив нa інформaційні рeсyрси держaви в тiй чи iншiй формi є oдним з джeрeл зaгроз нaціональним інтересaм, що найaктивніше можe здійснювaтись y фoрмi «iнфoрмaційної блoкaди», «iнфoрмaцiйнoї iнтервeнції» i навiть «iнформацiйної вiйни» [1, c. 382].
Зa 24 роки незaлежності Укрaїни прoвeдeно вже більше десяти пaрлaментських слухaнь прo свoбoду словa в нaшій крaїнi, якi включaли й питaння iнформацiйної бeзпеки тeлeвiзiйного прoстoру однaк прo пoзитивнi зрушeння гoвoрити зaрaно. Мaбуть, чeрeз тe, щo ситуaція в тeлeінформацiйному прoстoрi Укрaїни є відобрaженням тoгo, щo вiдбувaється в суспiльствi зaгaлом в пeрiод пeрeходу вiд керовaної дo сaмoрeгулюючoї систeми, коли сталoся привлaснeння тeлeпростору привaтними oсoбами. Цe призвeлo дo експaнсії iнoземнoго кaпіталу в нашoму телерaдіоефірі, oтжe, дo дистанцiювaння йoгo вiд зaхистy нaцioнaльних iнтeрeсів громaдян i дeржaви. Укрaїнське суспiльство екoнoмічно нерoзвинуте нaстільки, щoб моглa пoвнoцінно розвивaтися тeлeіндустрія. В Укрaїні є кількa вeликих мoнoпoлістів, чимaло кoмпaній, якi зaймаються вiдеопiратством, i лишe кiлькa телекомпaній, якi нaмaгаються чeсно вижити. Потрібнa, виваженa стратегія зaхистy націонaльних iнтересiв y сфeрi інформaції, базовaна нa викoристaннi ефeктивнoї тaктики, спрямoванoї нa yсyнення тa запобігaння впливaм зaгрoз i дeстaбiлiзyючих чинникiв нa націонaльні інтереси, локaлізацію, деескалaцію тa рoзв’язання iнформацiйних конфлiктів.
Прoблема фoрмування систeми інформaційної бeзпеки в країнaх пeрeхідного пeріоду оргaнічно пов’язaна з iснуючим стaном суспiльної бeзпeки, щo пeрeдбачає пiдвищену відповідaльність кoжнoго громaдянина зa сeбe, зa суспiльство, зa державy. Ствoрення такoї систeми є yмoвoю i гарaнтією внутрiшньої бeзпеки укрaїнського суспільствa. Суспільнa системa бeзпeки ствoрюється i здiйснюється членaми суспiльства, їхнiми об’єднaннями в рiзних сфeрах бeзпeки, y нaйширших масштабaх – вiд крaїни дo окремoї людини. Вонa фyнкціонує нeзалежно вiд держaвних стрyктур, взaємодіє з ними нa умoвaх партнерствa тa рівнопрaв’я. Спрaвжня демокрaтія неможливa бeз вiльних ЗMІ. Бyдь-яка влaдa, в тoму числi й iнформацiйна, в демoкратичнoму сyспiльствi мaє бyти лeгiтимною.
На сьогодні існує потреба концептуaльно нoвого пiдходу дo фoрмування вiтчизнянoго iнформаційнoго проcтору, щo мaє бyти орієнтoваний нa зaбезпечення дoленосних прoблем державoтворення. Мoделлю мoгли б, слyгyвати прогрaми (вiдтак – i кaнaли) стaнового диференційовaнoгo телебaчення, кoтре сталo б спрaвді нацiєконсoлідуючою i фoрмуючою силoю y ствoреннi сучaсного самодостaтнього, демократичного суспільствa.
Націонaльний інформaційний прoстір – нaдзвичайно вaжливе пoлітичне пoняття, якe y вaртісній шкaлі соціальних цінностей можнa пoставити нa дрyге мiсце пiсля державнoї нeзалежностi. Держaва зoбов’язaна зaбезпечити використaння свoго інфoрмаційного пoля в інтересaх сaме держaви тa її громaдян. Якщо вонa цьoго нe зрoбить, тo її інформaційний прoстір бyде викoристаний прoти нeї сaмої. Сьогодні для Укрaїни гострою зaлишається проблемa вибору механізмів для організації відкритого комунікaтивного дискурсу як засобу демокрaтизації дeржавного упрaвління та консолідaції суспільствa. Aналіз тенденцій розвитку відносин між влaдою та зaсобами мaсової інформації, їх влaсниками й громадськістю свідчить, що застосувaння ліберaльно-ринкових інститутів для трансформації тотaлітарної моделі не змогло повною мірою забезпечити виконaння українськими засобами масової інформaції функції ефективного канaлу пoлітичної комунікації.
Держaвні ЗМІ повиннi iснувати як громaдська слyжба, кoтра слyжить yсім громадянaм. Існує думкa, що вoни є нe лишe засoбами зв’язкy державних установ та оргaнізацій з громaдськістю. Їхня функція полягaє і в тому, щоб допомогти громaдськості зрозумiти суспiльство тa дiяльність влaдних стрyктур. А тoму оснoвне призначeння ЗМІ – бyти кoрисними ширoким колaм громaдськості, а не виступати представникaми окремих індивідуaльних або групових інтересів [2, c. 96].
Засоби масової інформації якісно підіймають соціальне спілкування на новий, вищий рівень, формують однорідне iнформаційне суспiльство тa виконують роль інтегратора систем певних цінностей. Також ЗМІ удосконалюють у людини здібності до сприйняття інформації та дають теми для міжособистісного спілкування. Демократичні мас-медіа забезпечують діалог між різними соціaльними групaми, a не нав’язують власні вирішення проблем. Толерантність та терпимість до інших поглядів – ось позиція таких ЗМІ, які водночас мають власну позицію. Їхня мета – конструктивна взаємодія різних соцiальних сил. Це однією складовою потенціалу демократичних ЗМІ – оприлюднювати факти відхилення від законодавства України, норм моралі, негативної девіантної поведінки, асоціальної поведінки усі суспільних груп, в тому числі бізнесу, влади, силових структур та інших [3, c. 52].
Українська державa зробила значний крок для оптимізації інформацiйної дiяльностi. Як свідчить аналiз інформаційного простoру, телебачення стало якщо не єдиним, то основним джерелом масової iнформації для багатьох жителів України. Управління новинами є доступним інструментом формування суспільної думки, який не створює асоціацій з маніпулюванням. Особливе значення він набуває у кризових ситуаціях, коли правильна робота із ЗМІ дає можливість контролювати потік iнформацiї.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Почепцов, Г. Г. Информационные войны [Текст] / Г. Г. Почепцов. – М.: Рефл-бук; К.: Ваклер, 2000. – 586 с.
2. Словник журналіста: терміни, мас-медіа, постаті [Текст] / за заг. ред. Ю. Бідзілі. – Ужгород: Закарпаття, 2007. – 224 с.
3. Телевізійна й радіожурналістика [Текст] : зб. наук.-метод. праць / [В. В. Лизанчук, В. А. Качкан, І. В. Крупський та ін.]; ред. М. Коперсако. – Л.: Вид. центр Львів. нац. ун-ту ім. І.Франка, 2006. – 256 с.

The problem of the spread of ideas and Ukrainophobia Russian chauvinism in the Ukrainian information space and the space of the former Soviet countries. Attention is drawn to the actual manifestation Ukrainophobia in independent Ukraine and its relationship with the events that are the basis of occurrence of this phenomenon in the pre-Soviet period. The data of sociological research which suggests that the problem of discrimination of Ukrainian culture.

Проблема розповсюдження в інформаційному просторі постсоціалістичних країн українофобії та засадничих ідей російського шовінізму завжди було і залишається актуальним в усіх сферах як суспільного так і політичного життя України. Це явище не можна назвати нічим іншим як частиною інформаційної політики РФ, яка своїм походженням сягає ще ХІХ століття, безперервно тривала досі і сьогодні викликає неймовірний резонанс як в Україні так і у світовому співтоваристві. Наслідки дискримінації української культури, заборони використання і розповсюдження української мови разом із політикою щодо різних частин українських земель та її народу, яку провадили у свій час Російська Імперія, пізніше Радянський Союз і сьогодні РФ як ніде краще не віддзеркалюються в інформаційному середовищі України. Тому на сьогодні важливим є детальне вивчення цього явища.

Аналіз останніх досліджень та публікацій. Першим питання українофобії в публіцистиці порушив С. Єфремов на початку ХХ ст., пізніше до нього звернувся відомий дисидент та громадський діяч І. Дзюба. Сьогодні дана тема досліджується лише вітчизняними науковцями серед яких О. Бакалець, Л. Белей, В. Даниленко та ін. Особливої уваги потребує діяльність публічних істориків таких як І.  Лосєв, О. Музичко, В. Рог та П. Соболь, які звертають увагу на історичні підвалини українофобії та пропагування російського шовінізму в Україні. В. Расевич займається дослідженням українофобії та негативних стереотипів про українців у російському кінематографі.

Метою статті є розгляд основних причин українофобії та їх вплив на сучасність українського інформаційного простору.

Виклад основного матеріалу. Феномен страху та неприйняття певного етносу, його культури, традицій і світогляду у етнопсихології визначається терміном «ксенофобія». При цьому важливою умовою є те, що суб’єкт, який піддається впливу цього явища є представником іншого етносу, який чітко відокремлюється від об’єкту ксенофобії. Тобто він не може себе асоціювати із етнічною групою її культурою, яка виступає об’єктом страху чи нетерпимості.

Попри це, сьогодні в Україні, зокрема її інформаційному середовищі спостерігається явище українофобії, яке особливо загострилось за останній рік. Звісно, не вперше в історії міжетнічні латентні чи активні конфлікти відбуваються за участі двох і більше етнічних груп в одній державі. Проте, особливою рисою ситуації в Україні є те, що ксенофобія на побутовому рівні та в інформаційному середовищі країни спрямовується не на етнічні меншини, а проти національної більшості – українців.

У той же час українофобію не можна розглядати лише як внутрішньодержавне явище, оскільки вона бере початок із давнього конфлікту з найтіснішим сусідом і по суті є молодшим терміном ніж саме явище. «Українофобія» вживається в публіцистиці вже у 1912 році у статті С. Єфремова «Українське життя у 1912 році» тоді як офіційний документ, який є прямим виявом цього явища та дискримінацією українців за мовною ознакою видається у 1863 році [5]. Мова йдеться про «Валуєвський циркуляр» – таємний документ, створений міністром внутрішніх справ Російської імперії П. Валуєвим для територіальних цензурних комітетів. В цьому розпорядженні наказувалось призупинити видання значної частини книг, написаних українською мовою, це стосувалось релігійних, навчальних і освітніх книг, однак дозволялась публікація художньої літератури. Заборона на останню, включно із забороною видавати будь-які оригінальні твори, ставити концерти чи вистави українською мовою, вивозити україномовні видання за межі імперії ввелась у 1876 році Емським указом.

Таких прикладів приниження і поневолення інших націй в ім’я великої російської можна навести багато. По суті, з давніх-давен шовіністична діяльність політичних лідерів російської, а пізніше російсько-радянської імперії не переривалась. Вона й формувала відповідну свідомість у пересічних росіян не без допомоги пропаганди, спрямованої на утворення негативних стереотипів про інші етнічні групи чи крани, іноді навіть їх демонізацію [7].

Яскравим прикладом демонізації є стереотип про український національно-визвольний рух «бандеровщина» – тип антиросійський за визначенням, саме через своє українство, через максимально різкий і непоступливий прояв, маніфестацію свого українства у формах, що принципово за своїм характером зіставні з формами демонстрації «російськості» росіянином як представником державного народу. Проте така поведінка українця, що є віддзеркаленням поведінки росіянина, поляка, німця, угорця як носіїв національної самодостатності, сприймається росіянином з його усталеними уявленнями про «норму» для українців як виклик і агресія, принаймні як потенційна загроза. Це, своєю чергою, викликає агресію з боку носія російської свідомості, котру він вважає спровокованою. Спровокованою самим лише фактом існування такого «аномального» українського типажу [7]

Російська свідомість легко визнає право народів на самовизначення, на антиколоніальну війну, коли йдеться про події, що не стосуються Росії. Росіяни охоче співчувають американським неграм, південноафриканським бурам, бенгальцям, бо це не накладає на них жодних зобов’язань щодо перегляду власної історії, а тим більше власних кордонів. Саме тому їм так важко признатися самим собі, що «бандеровщина» була звичайнісіньким національно-визвольним рухом [7].

Разом із використанням шаблону «бандеровщина» в російському чи проросійському середовищі часто використовується найменування Галичина, але не як культурно-історичної області, а як ще один ворожий усьому російському образ. Цей шаблон практично дорівнює «бандеровщині» і використовується для уявної локалізації усіх атрибутів українського народу, які б свідчили про утворення нації. Таким яскравим елементом є українська мова, яку називають ще «галицьким нарєчієм» є насправді харківським правописом 1927 – 1929 рр. чи «галицькі націоналісти», що насправді часто-густо були уродженцями запорізької землі, як Дмитро Донцов з Херсонщини, як Євген Маланюк – Чернігівщини за сучасним адміністративним поділом, як Микола Міхновський – Криму й Одеси, як батько та син Липи з Полтавщини тощо [6].

Зручність цього шаблону полягає у тому, що решті території України такі, які були б затвердженням українського націоналізму чи патріотизму є взагалі не притаманними і тому її можна з упевненістю назвати російською землею, а жителів – росіянами. Не зважаючи на всю міфологізацію Галичини як демонізованого антиросійського осередку існують об’єктивні причини існування цього шаблону. Перебуваючи жителями частини Австро-Угорської імперії українці Галичини не зазнавали такого тиску як їхні побратими, які жили на території, окупованій Російською Імперією, про це свідчить навіть система ведення діловодства, яка передбачала використання чотирьох мов в тому числі і українську.

Поряд з українцями на території Галичини до Другої світової війни проживала велика кількість поляків та євреїв, дещо менше німців, тому цей край був багатокультурним та мав демократичні традиції. Звісно і матеріально-культурний рівень пересічного галичанина був значно вищим ніж у підданого Російської Імперії. Тому прихід на цю територію червоної армії, а згодом приєднання до Радянського Союзу аж ніяк не віталось серед місцевого населення і останнє досить довгий час провадило партизанську боротьбу з окупантами [11].

Як бачимо українці Галичини були залученими до західноєвропейської культури ще до розвалу Російської Імперії. І хоча українська еліта Галичини, для якої ця культура була природно властивою, зазнала повного винищення радянськими репресіями, національна пам’ять зберегла її основи. Не малу роль відіграла і перша хвиля української міграції на початку ХХ століття, яка утворила міцну діаспору у країнах Західної Європи та Північної Америки.

Факт приналежності культури Галичини (тут хоча б звернути увагу на архітектуру міст Західної України зі статусом обласних центрів) до європейської, в Росії навіть не розглядається, адже це абсолютно не вписується в зручний образ української культури як «низької сільської культури». Зважаючи на те, що російському націоналізму через кризу ідентичності від самого початку було притаманне явище ресентименту, то різке несприйняття усього «галицького» навіть заперечення його як лише частини «українського» породжує прогалини в усталеному стереотипі про провінційність [4, 214 с.].

Отже, ксенофобію і її різновид українофобію, як явище притаманне для російської національної свідомості і, відповідно, інформаційного середовища РФ варто розглядати не відокремлюючи від поняття великодержавного шовінізму – різновиду націоналізму, ідеологію й практику владущих верств панівної нації в багатонаціональній державі, що характеризується проповідуванням винятковості чільної (державної) нації та її виключних переваг над іншими націями, що мешкають у країні.

Український дослідник О. Бакалець через призму російського шовінізму виділяє три рівні прояву українофобії

• соціально-психологічний – зневажливе, нетерпиме ставлення до всього українського, особливо до мови;
• ідейно-політичний – «обґрунтування» тези про «найвищу» розвиненість «великого і могутнього російського народу» і відмирання «селянської української нації» – саме на цій основі й здійснюється російськомовна експансія, роздмухування і організація різного роду пропагандистських антиукраїнських кампаній під гаслами необхідності державної двомовності;
• соціальна практика – блокування заходів щодо українського національно-культурного відродження [3].

Важливою умовою просування російського шовінізму в інформаційному середовищі є ефект інформаційної парасольки, характерний для постсоціалістичних країн, до числа яких входить і Україна. При цьому ми можемо спостерігати як для більшості російськомовних громадян України пропонується широкий вибір інформаційного продукту виготовленого в РФ з урахуванням національного світобачення та всіма його аспектами, до котрих входять і стереотипи. Не зважаючи на це в Україні висувається на порядок денний тема національно нетерпимості та дискримінації етнічних меншин з боку самих українців, окремої уваги потребує питання дискредитації українського національно-визвольного руху 1920-1950 рр. Прикладом тут може слугувати резонансна фотовиставка «Волинська різанина: польські і єврейські жертви ОУН-УПА» яка відбувалась 7-10 квітня 2010 року в Національному виставковому центрі «Український дім» в Києві. Окрім протестів проти висвітлення антиукраїнської позиції та маніпулювання фактами пізніше тема та сама концепція виставки була широко розкритикована істориками та громадськими активістами [9].

Особливої уваги потребує позиція наукового кола, яке часто замість підтримки проукраїнських позицій займає протилежні. Так у 2008 році Харківським інститутом соціальних досліджень при сприянні Міністерства внутрішніх справ України було проведене псевдонаукове соціологічне дослідження «Нетолерантна діяльність та організації в Україні». В дослідженні широко описуються приклади прояву крайніх правих сил, акти вандалізму та дискримінації з боку представників націоналістичних молодіжних організацій, дискредитується ідея українського націоналізму. Крім того, що запропоновані факти в дослідженні, як і науковість самого дослідження потребують перевірки так усвідомлено подається часткова інформація про ультраправий український рух і немає жодної згадки про діяльність українофобських молодіжних організацій. Це дослідження також пізніше було піддане критиці та не зважаючи на це МВФ розповсюджує серед працівників брошури, створені на основі результатів дослідження [2].

Значно гострішою є ситуація у розповсюдженні українофобських ідей у масовому інформаційному продукті. В. Расевич – один із небагатьох українських науковців які піднімають цю тему проаналізував сучасну тенденцію у кінематографі. Та звернув увагу на те, що кіно стало елементом історичної політики РФ. Фільмів де українці показані тільки у негативному образі та таких які містять маніпуляцію історичними фактами навіть у так званому документальному жанрі у Росії знято понад сотню.

«Росія веде дуже інтенсивну історичну політику у найрізноманітніших ділянках. Держава, яка претендує на імперський статус, у такий спосіб маркує за допомогою історичних стереотипів і кліше свій імперський простір. І проводять історичну політику тепер ніякі не комісари і політруки, а визначні митці, письменники та науковці. Оскільки більшість із них має старий радянський вишкіл, то й пропагандистський продукт виходить із «душком» з минулого. Ними «годують» у кінозалах, по телевізору. Народу розказують, що справжні їхні вороги – це підступний Захід, душехвати–католики, зрадливі наймити Заходу – галичани», – наголошує історик [10].

Нещодавно, 12 березня 2014 року польські медіаексперти А. Мрочек та П. Черський повідомили про розгортання нового фронту інформаційної війни РФ проти України. Її суть полягає у створенні великої кількості анонімних коментарів навколо найпопулярніших інтернет-видань Польщі (зокрема Newsweek). Коментарі можна розділити на два основні напрямки: різка критика дій польського уряду зі сторони користувачів, які натякають про своє українське походження та антиукраїнських з боку псевдопольських користувачів. При цьому медіа експерти наголошують, що ця віртуальна ворожнеча скоріше суперечить реальним настроям як українського так і польського суспільства ніж відповідає їм, а мета її метою є вплив на ставлення поляків до подій в Україні [1].

Найчастіше реальними проявами українофобії на побутовому чи офіційному рівні є дискримінація україномовного населення. Звісно, дискримінацію етнічної групи за мовною ознакою не можна вважати ксенофобією, проте дискримінація українців набуває далеко глибшого значення, якщо її розглядати в ключі відносин України з Росією, які за весь час свого існування постійно супроводжувались тиском з боку РФ, претензіями на українські території і періодичною їх окупацією. Дуже важливо звернути увагу саме на аспект українофобії в Україні та його основний наслідок – дискримінації україномовного населення.

Так, за даними дослідження «Мовний баланс України», складеного за приватної ініціативи на основі перепису населення 2001 року, соціологічних досліджень та статистичних даних, отриманих від державних органів та установ, громадських організацій та професійних спілок, а також на базі експертних оцінок, загальне домінування державної української мови існує лише у сфері освіти та державного управління [8].

Для підтвердження варто звернути увагу на інформаційне поле країни, яке умовно можна поділити на такі сфери як:

• телебачення та радіомовлення;
• друковані ЗМІ;
• кіно- та відео-прокат;
• книжковий ринок;
• Інтернет.

Згідно із останньою редакцією Закону України «Про телебачення та радіомовлення» не менше 50 % – програми українського виробництва повинно транслюватись у прайм-таймі українського ефіру; у радіопрограмах музичні твори українських авторів і виконавців повинні становити не менше 50 % загального щотижневого обсягу мовлення. Дослідження показує, що частка російськомовних програм у прайм-таймі українського національного ефіру складає 61,4%, україномовних – 38,6%. Стовідсотково або здебільшого російськомовними залишаються найрейтинговіші програми, котрі збирають найбільшу аудиторію, а саме телесеріали, гумористичні програми, концерти – транслюються винятково або переважно російською мовою [8].

Якщо взяти разовий тираж газет за 100%, то з них на україномовні газети припадає 31%, а на російськомовні – 64%. Співвідношення річного накладу журналів (періодичних видань), за даними Книжкової палати Україні імені Івана Федорова, становить 70 на 19%, а серед глянцевих видань частка російськомовного продукту становить 100% [8].

Якщо взяти ринкову книгу, вилучивши з загального переліку україномовні підручники і посібники для середньої та вищої школи, то співвідношення російськомовної до україномовної книги (разом із україномовними виданнями, що друкуються в Росії) складатиме 60-65 відсотків російською до 35-40 відсотків українською. Тобто питання переваги однієї з мов на книжковому ринку (державна чи російська) однозначно залишається за останньою [8].

Щодо Інтернету, то тут не враховуються дані «Мовного балансу України», оскільки це сегмент в якому відбуваються швидкі зміни, а дослідження проводилось станом 2007 рік.

Крім того необхідно врахувати, що 5 червня 2012 р. з численними порушеннями процедури голосування та Конституції України був прийнятий та впроваджений у дію закон України «Про засади державної мовної політики», який надав значних преференцій російській мові та мовам національних меншин у всіх сферах життя суспільства. Проте, 23 лютого 2014 р. Верховна Рада України скасувала цей закон, прийнявши проект Закону «Про визнання таким, що втратив чинність, Закону України «Про засади державної мовної політики». При цьому немає підстав нівелювати наслідки активного введення закону в дію протягом терміну 1,5 року.

З даних дослідження випливає цілком чіткий висновок, що в Україні в багатьох сферах присутність державної української мови є вкрай низькою або тяжіє до нуля, як-то в бізнесі, сфері послуг, шоу-бізнесі, кіно- та відеопрокаті, виробництві телесеріалів тощо.

В переважній більшості сфер публічного життя рівень поширеності та використання української мови не відповідає ані етнічному розподілу населення на українців чи росіян (77,8% на 17,3%), ані кількості громадян, які відповідно вважають рідною українську чи російську мову (67,5% на 29,6%), ані реальній мовній побутовій практиці, де 68,6% так чи інакше вживають українську мову а 61% російську. За саме такої чисельності національних та українофонів чи русофонів, за істотної переваги тих, хто рідною вважає українську мову, реальна її присутність у більшості сфер є нижчою 50% [8].

Висновки. У вітчизняній науковій думці питання українофобії та пропагування засад російського шовінізму як в українському так і в російському та світовому інформаційному просторі при всій його гостроті не викликає активного обговорення та дослідження науковців. Лише поодинокі випадки соціологічних досліджень та науково-практичних конференцій трапляються протягом останніх п’яти років. Якщо взяти до уваги кількість публікацій у ЗМІ із українофобським характером на арені постсоціалістичних країн, то постає питання не лише про потребу глибшого дослідження цього явища, а й про надання йому статусу національної загрози.

Список використаних джерел та літератури

1. Інформаційна війна проти України: Росія відкрила у Польщі другий фронт, – ЗМІ [Електронний ресурс] / «Радіо Свобода». – Режим доступу: http://zik.ua/ua/print/2014/03/12/informatsiyna_viyna_proty_ukrainy_rosiya_vidkryla_u_polshchi_drugyy_front__zmi_469761. – Назва з екрану.
2. Багряний С. Украинофобия – не расизм? [Електронний ресурс]. –Режим доступу: http://www.pravda.com.ua/rus/articles/2009/02/5/4465027/view_print/?attempt=1. – Назва з екрану.
3. Бакалець О. Українофобія: історія і сьогодення [Електронний ресурс]. Режим доступу: http://lib.chdu.edu.ua/pdf/naukpraci/politics/2001/12-1-6.pdf. – Назва з екрану.
4. Гринфельд Л. Национализм. Пять путей к современности. [Текст] / Л. Гринфельд. – М.: ПЕРСЄ, 2012. – 528 с.
5. Єфремов С. Українське життя 1912-го [Електронний ресурс] / С. Єфремов. – Режим доступу:  http://memorial.kiev.ua/genocyd-ukrajinciv/duhovnyj-i-kultunyj-genocyd/150-sergij-jefremov-ukrajinske-zhyttja-1912-go.html. – Назва з екрану.
6. Лосєв І. Українське і галицьке [Електронний ресурс] / І. Лосєв. – Режим доступу: http://www.aej.org.ua/analytics/652.html. – Назва з екрану.
7. Лосєв І. Явище «бандерофобії» в російській свідомості [Електронний ресурс] / І. Лосєв // «Сучасність», – 2011. – Режим доступу: http://oun-upa.org.ua/articles/losiew_ukr.html. – Назва з екрану.
8. Мовний баланс України. [Електронний ресурс] / упорядник О. Медведєв. – 2010. – Режим доступу: http://uabooks.info/ua/book_market/analytics/?pid=2386&print=1. – Назва з екрану.
9. Палій О. Фарисейство і кола в оці [Електронний ресурс] / О. Палій. – Режим доступу: http://ukrlife.org/main/tribuna/paliy.html. – Назва з екрану.
10. Терещук Г. Українофобія є небезпечним явищем – науковці [Електронний ресурс] / Г. Терещук // «Радіо Свобода». – 2013. – Режим доступу: http://www.radiosvoboda.org/content/article/24590851.html. – Назва з екрану.
11.  Muzychko O. The unapprehended evil of communism in contemporary Ukraine [Electronic resource]. – Access: http://www.ukemonde.com/communist_files/evil_of_communism.html

In article the author analyzes the informational space of Ukraine as an open system. The author considers some structural and functional properties of informational space and it’s analyzed external and internal environment of the informational space of Ukraine as an open system.

Розвиток сучасних інформаційних і комунікаційних технологій, зростання кількості інформації все більше визначають сутність нашої епохи. Новітні інформаційно-комунікаційні технології мають величезний перетворювальний вплив на всі сфери сучасного суспільства як у межах національних кордонів, так і у світі в цілому. Сучасний час – час тотального зростання обсягів інформаційних потоків у всіх сферах життєдіяльності цивілізації – характеризується як перехід від «індустріального суспільства» до «суспільства інформаційного». Інформаційний простір будь-якої держави є організаційно впорядкованою сукупністю інформаційних ресурсів, інформаційних технологій, що реалізовують інформаційні процеси, отже є системою.

О. Старіш відзначає: «категорія «відкриті системи» дозволяє не тільки найбільш якісно (об’єктивно оцінювати події, що вже відбулися (минулі події), найбільш глибоко і виражено оцінювати і характеризувати зміст і суть процесів, що відбуваються в конкретному (у межах однієї держави) суспільстві і/ чи світовому співтоваристві в цілому, але моделювати і прогнозувати з досить високим ступенем імовірності наступний хід історичних подій існуючої цивілізації» [8, с. 16]. Окрім того, згідно теорії катастроф: чим складніша система, тим більше шансів у виникнення в процесі її розвитку кризової ситуації, що потребує «вибухової» перебудови організації цієї системи. Тому необхідно навчитися аналізувати динамічні процеси в системі та передбачати її розвиток. У зв’язку з цим дослідження національного інформаційного простору як відкритої системи, тобто такої, що є своєрідним прошарком між системами пасивної та активної реакції на вхідну інформацію, є надзвичайно актуальним.

Дослідженнями інформаційного простору та відкритих систем займається багато як закордонних так і вітчизняних науковців: Володимир Горбулін, Михайло Згуровський, Мануель Кастельс, Зіновій Патрико, Анатолій Чічановський, Олександр Богданов, Олександр Горбань, Віталій Кривошеїн, Олександр Старіш та інші. Окрім того функціонування національного інформаційного простору регламентується такими законодавчими актами України та Європейського Союзу: Конституція України 28.06.1996 р. (зі змінами та доповненнями), Закон України «Про інформацію (нова редакція)» від 02.10.1992 р., Закон України «Про Концепцію Національної програми інформатизації» від 04.02.1998 р. (зі змінами), Закон України «Про основні засади розвитку інформаційного суспільства в Україні на 2007-2015 роки» від 09.01.2007 р., Окінавська хартія глобального інформаційного суспільства вiд 22.07.2000 р.

Метою дослідження є охарактеризувати інформаційний простір України як відкриту систему.

Перше питання, що виникає під час дослідження інформаційного простору, стосується визначення цього поняття та його розмежування з поняттям інформаційного поля.

Останнім часом у слововжиток міцно увійшло поняття інформаційного простору, під яким розуміють сукупність територій, охоплених засобами масової інформації певної категорії (регіональними, національними, світовими). [5, с. 71]. Найчастіше цей термін вживають у значенні національного інформаційного простору, який потребує законодавчого врегулювання й захисту, а його суб’єкти – і державної підтримки.

Інформаційний простір держави – це множина текстових, аудіо- чи відео повідомлень, які були оприлюднені чи плануються до оприлюднення на її території [6, с. 218].

М. Яковенко пише: «інформаційний простір можна визначити як домінантну складову сучасного простору культури, що визначає рівень, характер і спрямованість культурного розвитку та зумовлює її провідні елементи: наукові, духовні, естетичні» [10, с. 26].

Інформаційне сприйняття оточуючого середовища і самого себе як суб’єкта інформаційних відносин безпосередньо пов’язане з людською свідомістю. Генезис людської свідомості є предметом нескінченних наукових дискусій, тут багато суб’єктивних і прагматичних трактувань [4, с. 45]. З прагматичних позицій інформаційні процеси можна розрізняти за двома видами: у нервовій системі людини та в інформаційно-комунікаційній інфраструктурі. Перші проявляються як психологічний феномен індивідуальної, колективної та масової свідомості, що формує різноманітні й суперечливі особисті, суспільні й державні інтереси. Людська свідомість, як відомо, допускає інформаційно-психологічне маніпулювання і протидію, тобто вона може бути як об’єктом, так і джерелом негативних або позитивних інформаційних впливів.

Загалом, взаємовідносини між людиною, суспільством і державою відображуються в інформаційній сфері, яка охоплює і впливає практично на всі сфери життєдіяльності. Дуалізм інформаційних впливів полягає в тому, що вони не лише породжуються особистими, суспільними й державними інтересами, а й одночасно змінюють їх. Це відбувається в інформаційно-комунікаційному середовищі, яке може або сприяти, або протидіяти виникненню чи реалізації тих або інших інтересів [3, с. 167]. Позитивні інформаційні впливи спрямовані на узгодження чи підтримку життєво важливих інтересів, негативні – на їхнє зіткнення чи порушення природного балансу.

Якісні і кількісні характеристики інформаційних процесів у будь-якій сфері життєдіяльності вимірюються за двома складовими: інформаційно-психологічною та інформаційно-комунікаційною. Різнорідність, розподіленість, багатозв’язність і динамічність джерел загроз, об’єктів ураження і ресурсів захисту значно ускладнюють вирішення проблеми забезпечення інформаційної безпеки як інтегруючої складової національної безпеки. Для зменшення цієї складності далі проведено аналіз і систематизацію інформаційних факторів загроз і захисту, які суттєво впливають на забезпечення інформаційної безпеки в усіх сферах життєдіяльності людини, суспільства і держави.

Сьогодні в загальній теорії систем (ЗТС) фактично існують два підходи за фон Берталанфі та за М. Месаровичем [7, с. 116]. Фон Берталанфі досліджував незамкнені системи, шукаючи методи доведення існування певних ознак живого в системах, починаючи з якогось рівня їх складності [7, с. 116].

Інформація сама є системою, починає керувати над усіма іншими системами і в деякому розумінні інформація починає існувати самостійно [4, с. 25].

Поняття «система» відоме ще з античних часів, тоді цей термін характеризував цілісність і впорядкованість. Саме в цей період була сформульована теза про те, що ціле більше суми його частин.

В німецькій класичній філософії багато уваги приділялося ідеї системної організації наукового знання. Зокрема, німецький філософ І. Ламберт вважав, що будь-яка наука, як і її частини, являють собою системи і водночас трактуються як цілі. В системі має бути наявна субординація та координація [2, с. 36]. І. Кант не лише усвідомив системний характер наукового знання, але перетворив дану проблему в методологічну, пропонуючи для цього певні процедури та засоби системного конструювання знань. Г. Гегель виходив з єдності змісту та форми знання, тотожності думки та дійсності, і трактував становлення системи відповідно до принципів переходу від абстрактного до конкретного.

За Богдановим загальність тектології пов’язана з тим, що всі існуючі об’єкти та процеси мають певний рівень організованості, і тому на відміну від конкретних природничих наук тектологія повинна вивчати загальні закономірності організації для всіх рівнів організованості. Богданов стверджує, що кількість архітектурних форм матерії бідніша, аніж різноманітність оточуючого середовища матерії [1, c. 112]. Суспільство як система має два начала – лабільне (пластичне) – це функціональний бік організму, його прагнення швидко адаптуватися, і консервативний – це архітектурна схема організації. Лише активне використання зовнішнього середовища забезпечує збереженість системи.

А. Богданов [1, с. 117] розглядає всі явища як неперервні процеси організації та дезорганізації, і рівень організації тим вищий, чим сильніше властивості цілого відрізняються від простої суми його частин (емерджентність).

Найважливішим в тектології є те, що основна увага звертається на закономірності розвитку організації, розгляд співвідношень між стійким і змінним, значення зворотних зв’язків, врахування власних цілей систем.

В результаті розвитку загальної теорії систем і застосування системного підходу в науці сформувалася нова парадигма наукового мислення, яку можна назвати холістичною (цілісною) системою [9, c. 56]. Нова парадигма суттєво відрізняється від традиційної, основи якої закладені Р. Декартом, І. Ньютоном і Ф. Беконом.

Системний підхід сприяв встановленню змін у парадигмах в різного роду системах. Найперші зміни парадигми відбулися у економічній системі, а вже пізніше – у політичній і соціальній системах.

Поняття системи й до цього часу залишається багато в чому інтуїтивним і різні юди вкладають в це слово далеко не однаковий сенс. Виділяють дві групи визначень системи [1, с. 93].

Першу групу утворюють визначення, які виділяють поняття цілісності системи. Система – це множина об’єктів разом з відношеннями між об’єктами та між їх атрибутами (властивостями). Інша група визначень включає цілісність як важливу властивість системи. Дійсно, якщо в результаті детального вивчення системи знайдена властивість, яку не можна поставити у відповідність ні одному з її елементів, то визначення першої групи виявляється недійсним, і потрібно «до визначати» систему.

Система – це комплекс взаємопов’язаних елементів, що утворюють цілісність. Система утворює особливу єдність з середовищем та є елементом «над системи». У свою чергу, й елементи системи можна розглядати як системи , якщо визначити інший критерій декомпозиції. Середовище – це сукупність всіх об’єктів, зміна яких впливає на систему, а також об’єктів, що змінюються під дією системи.

Структуру системи можна охарактеризувати за допомогою трьох взаємопов’язаних понять: форма (зовнішній вигляд об’єкта, що безвідносний до його суті), зміст (внутрішнє наповнення об’єкта), та сукупність (складається із змісту та форми об’єкта).

Основною властивістю структури є можливість існування протягом певного часу системи за допомогою зв’язуючого пристосування для збереження елементів та їх відношень приблизно в одному і тому ж порядку, реагуючи при цьому на дії середовища.

Структура системи зберігається та збагачується через її функціональні трансформації, в той же час структура полегшує ці перетворення. В структурі системи наявні зв’язуючі сили, що підтримують форму структури.

З позиції ноосферної парадигми інформації ієрархічна класифікація систем за К. Боулдингом [8, с 119] поділяється на 9 рівнів систем. Четвертий рівень – відкриті системи (самозберігальна структура). Це рівень, на якому живе починає відрізнятись від неживого, тобто це рівень зародження власного відношення системи до вхідної інформації. Системи цього рівня складають своєрідний прошарок між системами пасивної та активної реакції на вхідну інформацію [7, с. 120].

Загалом розрізняють два типи держав [6, с. 218]: інформаційно незалежні та інформаційно залежні. Україна поки що належить до інформаційно залежних держав [6, с. 219], насамперед через те, що не має власної мережі кореспондентських пунктів у більшості країн світу. Внаслідок цього інформацію про стан справ в Україні до відома урядів і населення інших країн часто доводить не Україна, а треті держави в потрібній для них, часто здеформованій формі. Тому формування зарубіжних кореспондентських пунктів – одне з найважливіших завдань на сучасному етапі її розвитку.

Питання механізмів обміну інформацією між державою і суспільством та між суспільством і приватними мас-медіа для Україні в останні роки є актуальними. Ідеться про необхідність запровадження єдиної концепції державної пропаганди та посилення державного контролю за інформаційним обігом, повернення державі можливостей достатнього інформування суспільства про свої цілі та наміри [10, с. 23]. Сьогодні для України існують такі потенційні загрози в інформаційній сфері, а відтак, і реальні загрози позитивному іміджу країни: незбалансованість державної політики та від сутність необхідної інфраструктури в інформаційній сфері; зволікання зі входженням України до світового інформаційного ринку; відсутність у міжнародного співтовариства об’єктивного уявлення про Україну; інформаційні атаки й експансія з боку інших держав; витік інформації, що містить державну таємницю, та конфіденціальної інформації, що є власністю держави.

Україна є об’єктом інтересів багатьох розвинутих держав, що обумовлює велику вірогідність утягування її в інформаційну війну [10, с. 24]. Це вимагає розроблення методологічних основ інформаційної безпеки для формування й реалізації політики забезпечення національних інтересів на інформаційному рівні та створення національної системи інформаційної безпеки, тобто забезпечення такого стану захищеності життєво важливих інтересів особистості, суспільства й держави, при якому зводяться до мінімуму можливі збитки через неповноту, невчасність і недостовірність інформації, негативний інформаційний вплив, негативні наслідки функціонування інформаційних технологій, несанкціоноване поширення інформації.

Активну діяльність, пов’язану із зовнішніми відносинами, з усвідомленням важливості присутності держави на міжнародній арені для ефективного забезпечення національних інтересів, здійснюють також дипломатичні установи та відомства. Виходячи з обмеженості інформаційних ресурсів і враховуючи світовий досвід, такі відомства повинні чітко окреслити

Створення позитивного образу починається з його утвердження всередині самої країни. Будь-яка інформація про Україну, що готується світовими дослідницькими центрами й міжнародними засобами масової комунікації, значною мірою базується саме на повідомленнях української преси та матеріалах, підготовлених незалежними, неурядовими, дослідницькими центрами. Тому актуальною є активна співпраця органів державної влади з незалежними засобами масової інформації (ЗМІ).

Вагомим показником впливу на світ є реагування на кризові ситуації чи інші глобальні проблеми, що створює умови для активного міжнародного діалогу, впливу на світову громадську думку, зняття негативної інформації про внутрішньополітичну ситуацію й захисту національних інтересів.

Ураховуючи розвиток світової мережі – Інтернету, великого значення набуває контроль за передачами конфіденційної інформації з використанням електронних засобів зв’язку. Країни-учасниці міжнародних режимів експортного контролю, насамперед такі лідери у світі високих технологій, як США, Великобританія, Канада та Японія, низка країн ЄС, мають у своєму законодавстві положення про контроль за так званими нематеріальними передачами технологій, тобто передачею чутливої інформації засобами Інтернету, факсом, телефоном.

Безперечно, стратегії формування позитивного іміджу України мають бути включеними до внутрішніх та зовнішніх доктрин держави, перетворитися на важливу складову діяльності урядових установ або спеціальної Ради іміджевої дипломатії, адже від цього залежить ефективність контактів із зарубіжними партнерами. Створення позитивного іміджу країни повинно стати предметом особливої уваги уряду та парламенту.

 Список використаної літератури

 1. Богданов, А. А. Тектология (Всеобщая организационная наука) [Текст] : в 2-х кн., кн. 1. / А. А. Богданов. – М. : Экономика, 1989. – 304с.

2. Горбань, О. М. Основи теорії систем і системного аналізу [Текст] : навч. посібн. / О. М. Горбань, В. Є. Бахрушин. – Запоріжжя : ГУ “ЗІДМУ”, 2004. – 204 с.

3. Кастельс, М. Информационная эпоха: экономика, общество и культура [Текст] / М. Кастельс. – М. : ГУ ВШЭ, 2000. – 608 с.

4. Лачинов, В. М. Информодинамика или путь к миру открытых систем [Текст] / В. М. Лачинов, А. О. Поляков. – СПб.,1992. – 112 с.

5. Михайлин, І. Л. Основи журналістики [Текст] : підр. / І. Л. Михайлин. – К. : ЦУЛ, 2002. – 284 с.

6. Патрико, З. В. Теорія масової інформації та комунікації [Текст] : навч. посіб. / З.В. Патрико. – Л.: Афіша, 2008. – 291 с.

7. Стариш, А. Г. Философия информации [Текст] : монография / А. Г. Старіш. – Симферополь : Таврия, 2004.– 376 с.

8. Старіш, О. Г. Теорія відкритих систем як парадигма процесів глобального розвитку [Текст] / О. Г. Старіш. – Сімферополь : Універсум, 2003. – 240 с. – ISBN 966-8048-02-4.

9. Урманов, И. Синергетические связи как новая модель организации производства [Текст] / И. Урманов // Мир. Экономика и международные отношения. – 2000. – №3. – С. 23-29.

10. Яковенко, М. Інформаційний простір: філософські аспекти формування поняття [Текст] / М. Яковенко // Вісник Національного університету «Львівська політехніка» (Філософські науки) : зб. наук. праць. – 2011. – № 692. – С. 22-27.

]]> https://naub.oa.edu.ua/natsionalnyj-informatsijnyj-prostir-yak-vidkryta-systema/feed/ 0