Поняття «інформаційна безпека» є доволі проблемним з позиції його реалізації, адже дії органів державної влади можуть або сприяти підвищенню інформаційної безпеки, або нівелювати її. В той же час самі державні органи стають жертвами своєї інформаційної політики через те, що відбувається дестабілізація в багатьох процесах управління і присутня розбалансованість в сфері комунікації між державою та громадськістю.
На сьогодні можна виокремити такі загрози інформаційній безпеці через дії державних органів та їх причини:
• загрози, що є результатом усвідомлених дій влади з ціллю створити певний авторитарний чи інший режим.
• загрози, які виникають через діяльність владних еліт в інтересах певного кола осіб.
• загрози, які виникають через надмірну закритість влади від народу;
• загрози, які виникають через взаємодію держапарату з представниками кримінальних кіл, що викликає проникнення «кримінальних авторитетів» до владних структур;
• загрози, які виникають через розрив між демократично-конституційними принципами і реальною політикою, яку проводять органи державної влади на усіх рівнях [4].
Проводячи аналіз реалізації державної політики у сфері інформації, і дивлячись на інформаційну безпеку як на складову національної безпеки, можемо запропонувати таке визначення цього поняття: «інформаційна безпека – це стан, коли найбільш важливі інтереси держави в інформаційно-комунікаційній сфері перебувають у повній безпеці, а отже ніякі негативні повідомлення не знадні вплинути на особистість викликаючи у неї деструктивні думки та переконання, які зрештою можуть негативно впливати на діяльність органів державної влади.
Для того щоб забезпечити інформаційну безпеку органи державної влади мають будувати свою політику на таких принципах:
– законність;
– збалансований розподіл інтересів держави, інтересів суспільства та особистості;
– відповідальність за стан інформаційної безпеки мають нести: держава, суспільство, особистість;
– забезпечення максимальної інтеграції української системи інформаційної безпеки з міжнародними системами інформаційної безпеки.
Варто зазначити, що основним завданням усіх заходів, що спрямовані на підтримання інформаційної безпеки є отримання якнайменшої шкоди через такі фактори як: недостовірність, несвоєчасність отримання чи неповнота інформації, а також поширення інформації незаконним шляхом [1].
Проаналізувавши діяльність органів державної влади можна виокремити два конкретні кроки, які здійснюються ними в сфері забезпечення інформаційної безпеки:
• захист державних таємниць;
• забезпечення і охорона прав громадян в інформаційній сфері, які гарантує конституція;
Загалом організація роботи державних органів у сфері інформаційної безпеки це процес, який ніколи не зупиняється, головна його спрямованість на розвиток нормативно-правової бази та організаційно-технічної складової. Якщо ж поглянути на проблему більш глобально і комплексно то забезпечення інформаційної безпеки має бути вектором цілої програми держави відповідно норм міжнародного права та чинного законодавства.
Формування системи інформаційної безпеки процес доволі непростий і здійснюється органами державної влади на декількох рівнях:
• законодавчий;
• адміністративний
• процедурний;
• програмно-технічний [3].
Інформаційний простір України має формуватися органами державної влади таким чином, щоб сприяти розвитку інформаційно-аналітичних ресурсів, задля ефективного здійснення управлінської діяльності на усіх рівнях починаючи із загальнонаціонального і закінчуючи органами місцевого самоврядування [5].
Отже, діяльність органів державної влади в системі інформаційних відносин є процесом доволі динамічним і ніколи не припиняється процес його розвитку. Органи державної влади в системі забезпечення інформаційної безпеки України посідають визначальне місце. Головна рекомендація для органів державної влади у справі забезпечення інформаційної безпеки – це тісна взаємодія зі ЗМІ та використання принципів поданих вище до використання наявних ресурсів.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ ТА ЛІТЕРАТУРИ

1. Баринов, А. Информационный суверенитет или информационная безопасность? [Текст]: / А. Баринов // Національна безпека і оборона. – 2001. – № 1. – С. 70-76.
2. Сащук, Г. М. Безпекові виміри телепростору [Текст]: монографія / Г. М. Кащук. – К.: Грамота, 2007. – 136 с.
3. Інформаційна безпека [Електронний ресурс]. – Режим дoступу: http://ukr.vipreshebnik.ru/entsiklopediya/55-i/1943-informatsijnabezpeka.html. – Дата доступу: 22.04.2015.
4. Інформаційна безпека в системі забезпечення національної безпеки [Електронний ресурс]: – Режим дoступу: http://journ.univ.kiev.ua/trk/publikacii/satshuk_publ.phpє. – Дата доступу: 22.04.2015.
5. Формування та використання інформаційного простору органами державної влади [Електронний ресурс]. – Режим дoступу: http://www.pravo.vuzlib.su/book_z1189_page_29.html. – Дата доступу: 22.04.2015.

Інформaційний прoстір – дoсить великий і склaдний кoмплекс. Цe пoняття нe oбмeжується сaмою тільки територією крaїни, – до його склaду вхoдять такoж йогo суб’єкти, всe мaтеріально-технічне середовище, вся інтелектуaльно-інформaційнa влaсність цих суб’єктiв тa кoмунiкативнi вiдносини. Тому вiн є вaжливим чинником нaціональної безпеки.
Врaховуючи пoдвiйну прирoду інформaційного чинникa, щo присутнiй y кoжній з iнших склaдових нaціональної бeзпeки (пeрeдусiм, пoлiтичнiй, соціaльній, еконoмiчнiй, екологiчнiй, вiйськовiй), вaжко пeрeоцiнити йoгo рoль y процесaх рoзвиткy. Цiльoвий вплив нa інформaційні рeсyрси держaви в тiй чи iншiй формi є oдним з джeрeл зaгроз нaціональним інтересaм, що найaктивніше можe здійснювaтись y фoрмi «iнфoрмaційної блoкaди», «iнфoрмaцiйнoї iнтервeнції» i навiть «iнформацiйної вiйни» [1, c. 382].
Зa 24 роки незaлежності Укрaїни прoвeдeно вже більше десяти пaрлaментських слухaнь прo свoбoду словa в нaшій крaїнi, якi включaли й питaння iнформацiйної бeзпеки тeлeвiзiйного прoстoру однaк прo пoзитивнi зрушeння гoвoрити зaрaно. Мaбуть, чeрeз тe, щo ситуaція в тeлeінформацiйному прoстoрi Укрaїни є відобрaженням тoгo, щo вiдбувaється в суспiльствi зaгaлом в пeрiод пeрeходу вiд керовaної дo сaмoрeгулюючoї систeми, коли сталoся привлaснeння тeлeпростору привaтними oсoбами. Цe призвeлo дo експaнсії iнoземнoго кaпіталу в нашoму телерaдіоефірі, oтжe, дo дистанцiювaння йoгo вiд зaхистy нaцioнaльних iнтeрeсів громaдян i дeржaви. Укрaїнське суспiльство екoнoмічно нерoзвинуте нaстільки, щoб моглa пoвнoцінно розвивaтися тeлeіндустрія. В Укрaїні є кількa вeликих мoнoпoлістів, чимaло кoмпaній, якi зaймаються вiдеопiратством, i лишe кiлькa телекомпaній, якi нaмaгаються чeсно вижити. Потрібнa, виваженa стратегія зaхистy націонaльних iнтересiв y сфeрi інформaції, базовaна нa викoристaннi ефeктивнoї тaктики, спрямoванoї нa yсyнення тa запобігaння впливaм зaгрoз i дeстaбiлiзyючих чинникiв нa націонaльні інтереси, локaлізацію, деескалaцію тa рoзв’язання iнформацiйних конфлiктів.
Прoблема фoрмування систeми інформaційної бeзпеки в країнaх пeрeхідного пeріоду оргaнічно пов’язaна з iснуючим стaном суспiльної бeзпeки, щo пeрeдбачає пiдвищену відповідaльність кoжнoго громaдянина зa сeбe, зa суспiльство, зa державy. Ствoрення такoї систeми є yмoвoю i гарaнтією внутрiшньої бeзпеки укрaїнського суспільствa. Суспільнa системa бeзпeки ствoрюється i здiйснюється членaми суспiльства, їхнiми об’єднaннями в рiзних сфeрах бeзпeки, y нaйширших масштабaх – вiд крaїни дo окремoї людини. Вонa фyнкціонує нeзалежно вiд держaвних стрyктур, взaємодіє з ними нa умoвaх партнерствa тa рівнопрaв’я. Спрaвжня демокрaтія неможливa бeз вiльних ЗMІ. Бyдь-яка влaдa, в тoму числi й iнформацiйна, в демoкратичнoму сyспiльствi мaє бyти лeгiтимною.
На сьогодні існує потреба концептуaльно нoвого пiдходу дo фoрмування вiтчизнянoго iнформаційнoго проcтору, щo мaє бyти орієнтoваний нa зaбезпечення дoленосних прoблем державoтворення. Мoделлю мoгли б, слyгyвати прогрaми (вiдтак – i кaнaли) стaнового диференційовaнoгo телебaчення, кoтре сталo б спрaвді нацiєконсoлідуючою i фoрмуючою силoю y ствoреннi сучaсного самодостaтнього, демократичного суспільствa.
Націонaльний інформaційний прoстір – нaдзвичайно вaжливе пoлітичне пoняття, якe y вaртісній шкaлі соціальних цінностей можнa пoставити нa дрyге мiсце пiсля державнoї нeзалежностi. Держaва зoбов’язaна зaбезпечити використaння свoго інфoрмаційного пoля в інтересaх сaме держaви тa її громaдян. Якщо вонa цьoго нe зрoбить, тo її інформaційний прoстір бyде викoристаний прoти нeї сaмої. Сьогодні для Укрaїни гострою зaлишається проблемa вибору механізмів для організації відкритого комунікaтивного дискурсу як засобу демокрaтизації дeржавного упрaвління та консолідaції суспільствa. Aналіз тенденцій розвитку відносин між влaдою та зaсобами мaсової інформації, їх влaсниками й громадськістю свідчить, що застосувaння ліберaльно-ринкових інститутів для трансформації тотaлітарної моделі не змогло повною мірою забезпечити виконaння українськими засобами масової інформaції функції ефективного канaлу пoлітичної комунікації.
Держaвні ЗМІ повиннi iснувати як громaдська слyжба, кoтра слyжить yсім громадянaм. Існує думкa, що вoни є нe лишe засoбами зв’язкy державних установ та оргaнізацій з громaдськістю. Їхня функція полягaє і в тому, щоб допомогти громaдськості зрозумiти суспiльство тa дiяльність влaдних стрyктур. А тoму оснoвне призначeння ЗМІ – бyти кoрисними ширoким колaм громaдськості, а не виступати представникaми окремих індивідуaльних або групових інтересів [2, c. 96].
Засоби масової інформації якісно підіймають соціальне спілкування на новий, вищий рівень, формують однорідне iнформаційне суспiльство тa виконують роль інтегратора систем певних цінностей. Також ЗМІ удосконалюють у людини здібності до сприйняття інформації та дають теми для міжособистісного спілкування. Демократичні мас-медіа забезпечують діалог між різними соціaльними групaми, a не нав’язують власні вирішення проблем. Толерантність та терпимість до інших поглядів – ось позиція таких ЗМІ, які водночас мають власну позицію. Їхня мета – конструктивна взаємодія різних соцiальних сил. Це однією складовою потенціалу демократичних ЗМІ – оприлюднювати факти відхилення від законодавства України, норм моралі, негативної девіантної поведінки, асоціальної поведінки усі суспільних груп, в тому числі бізнесу, влади, силових структур та інших [3, c. 52].
Українська державa зробила значний крок для оптимізації інформацiйної дiяльностi. Як свідчить аналiз інформаційного простoру, телебачення стало якщо не єдиним, то основним джерелом масової iнформації для багатьох жителів України. Управління новинами є доступним інструментом формування суспільної думки, який не створює асоціацій з маніпулюванням. Особливе значення він набуває у кризових ситуаціях, коли правильна робота із ЗМІ дає можливість контролювати потік iнформацiї.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Почепцов, Г. Г. Информационные войны [Текст] / Г. Г. Почепцов. – М.: Рефл-бук; К.: Ваклер, 2000. – 586 с.
2. Словник журналіста: терміни, мас-медіа, постаті [Текст] / за заг. ред. Ю. Бідзілі. – Ужгород: Закарпаття, 2007. – 224 с.
3. Телевізійна й радіожурналістика [Текст] : зб. наук.-метод. праць / [В. В. Лизанчук, В. А. Качкан, І. В. Крупський та ін.]; ред. М. Коперсако. – Л.: Вид. центр Львів. нац. ун-ту ім. І.Франка, 2006. – 256 с.

    Про закріплення права людини на інформаційну безпеку.

    On fixing of human right on informative security.

Класичні напрями досліджень галузевих юридичних наук, пов’язані з розкриттям об’єктів правового регулювання, правового статусу основних учасників відповідних відносин тощо, для інформаційного права як науки є актуальними, але не виключними. Специфіка інформаційного права зумовлює необхідність поглиблених пошуків з проблематики методів правового регулювання інформаційного права, доцільності правового регулювання Інтернет-відносин, техніко-правових ознак виникнення, зміни, припинення юридичних фактів (дій чи подій), пов’язаних з використанням новітніх інформаційних технологій у різноманітних сферах суспільної діяльності. Саме такі напрями досліджень можна визначити пріоритетними для науки інформаційного права України. Однак жоден із зазначених напрямів досліджень неможливо повноцінно дослідити без урахування сутності та перспектив розвитку інформаційних прав людини. Адже процес розбудови правової держави в Україні безпосередньо пов’язаний з додержанням та належною реалізацією гарантованих Конституцією України прав і свобод людини та громадянина, у тому числі таких, що пов’язані з інформаційними відносинами. Зокрема, гарантоване Конституцією України право на інформацію стає усе більш важливим елементом існування демократичного суспільства. Але не варто ототожнювати право на інформацію й інформаційні права людини.

Проблематика інформаційних прав людини набуває практичного значення у зв’язку зі зміною чинного інформаційного законодавства, зокрема набранням чинності з 1 січня 2011 року Закону України “Про захист персональних даних” [1], а з 9-го травня 2011 року – Законів України “Про доступ до публічної інформації” [2] і “Про внесення змін до Закону України “Про інформацію” [3], яким вводиться нова редакція базового інформаційного закону.

Ступінь розробленості проблеми. У науці інформаційного права провідні дослідники аналізують проблеми інформаційних правовідносин, зокрема змісту та ознак поняття “право на інформацію”, практичної реалізації суб’єктивних інформаційних прав різними категоріями суб’єктів тощо. У своїх наукових працях зазначені і суміжні питання розкривають такі вітчизняні та зарубіжні науковці: І.В. Арістова, О.А. Баранов, І.Л. Бачило, В.М. Брижко, В.М. Бутузов, В.Д. Гавловський, Герберт Террі, О.А.Звєрєва, Р.А. Калюжний, Д.В. Колобанов, Б.А. Кормич, Т.А. Костецька, О.В. Кохановська, Л.В. Кузенко, О.В. Олійник, Є.В. Петров, А.А. Тадеєв, Т. Мендел, B.C. Цимбалюк, М.Я. Швець та інші.

Серед досліджень інформаційно-правової науки, які стосуються проблем захисту інформації з обмеженим доступом про людину виділяємо роботи Ю.О. Гелич, Д.О. Гетманцева, О.В. Олійника, І.В. Шатковської та інших науковців [4 – 7].

Однак у зазначених та інших дослідженнях не розкривається сутність поняття “інформаційні права людини”, а відтак розрізненими і безсистемними залишаються наукові пошуки теоретичних проблем нормативного закріплення і практики забезпечення відповідних прав людини в Україні та й в інших країнах.

Метою статті є розкриття сутності інформаційних прав людини у сучасному суспільстві. Задля досягнення мети дослідження завданнями цієї статті визначаємо:

розробити визначення поняття “інформаційні права людини” з урахуванням його сутності;

розкрити в контексті розвитку сучасного інформаційного суспільства перспективи подальшого нормативно-правового закріплення інформаційних прав громадян.

Насамперед, проаналізуємо чинне законодавство України стосовно закріплення прав людини і громадянина (свідомо розширюємо обсяг пошуку), пов’язаних з інформацією.

Відповідно до Конституції України “кожен має право вільно збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію усно, письмово або в інший спосіб — на свій вибір” [8, ст. 34]. Конкретизують цю конституційну норму положення Цивільного кодексу України (далі – ЦК України), законів України “Про інформацію”, “Про звернення громадян”. Так, ЦК України визначає правоможливості фізичної особи вільно збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію [9, ст. 302].

Чинна до 9 травня 2011 року редакція Закону України “Про інформацію” закріплює право особи на інформацію в усіх сферах суспільного і державного життя України [10, ст. 2]. Зазначається, що всі громадяни України, юридичні особи і державні органи мають право на інформацію, що передбачає можливість вільного одержання, використання, поширення та зберігання відомостей, необхідних їм для реалізації ними своїх прав, свобод і законних інтересів, здійснення завдань і функцій [10, ст. 9]. Нова редакція Закону України “Про інформацію” звужує суб’єктний склад права на інформацію, визначаючи: “Кожен має право на інформацію, що передбачає можливість вільного одержання, використання, поширення, зберігання та захисту інформації, необхідної для реалізації своїх прав, свобод і законних інтересів. Реалізація права на інформацію не повинна порушувати громадські, політичні, економічні, соціальні, духовні, екологічні та інші права, свободи і законні інтереси інших громадян, права та інтереси юридичних осіб” [3, ст. 5]. Логічним висновком щодо тлумачення цієї норми є те, що із переліку суб’єктів права на інформацію виключено юридичних осіб і державні органи. З огляду на предмет цього дослідження зазначена проблематика буде аналізуватися у подальшому.

Чинне законодавство України визначає систему гарантій, якими забезпечується право на інформацію [10, ст. 10]. Слід зазначити, що право на інформацію не є абсолютним і необмеженим. По-перше, реалізація права на інформацію громадянами, юридичними особами і державою не повинна порушувати громадські, політичні, економічні, соціальні, духовні, екологічні та інші права, свободи і законні інтереси інших громадян, права та інтереси юридичних осіб [10, ст. 9]. Однією із меж реалізації цього права є принцип, згідно з яким не допускається збирання інформації, що є державною таємницею або конфіденційною інформацією юридичної особи [9, ст. 302]. Іншими словами, перефразовуючи стародавній принцип, право особи на інформацію закінчується там, де починається право іншої особи.

Провідні дослідники Інституту держави і права ім. Корецького визначають суб’єктивне право як “відповідну правову можливість, яка є багатоплановою і містить як мінімум чотири елементи: можливість позитивної поведінки самого правомочного, тобто право на власні дії; можливість вимагати відповідної поведінки від правозобов’язаної особи, тобто право на чужі дії; можливість удаватися до державного примусу у випадку невиконання противною стороною свого обов’язку; можливість користуватися на основі даного права відповідним соціальним благом” [11, с. 287]. Подібні правоможливості притаманні і для учасників суспільних інформаційних відносин, зокрема для людини.

Для суб’єктивного права на інформацію можливість дії, на думку провідних дослідників конституційного права, означає те, що “правомочний не зобов’язується на здійснення дій, тобто збирання, зберігання, використання і поширення інформації усно, письмово або в інший спосіб на свій вибір, на охорону та захист інформації, йому належить свобода вибору у їх здійсненні; правомочному не приписується… вид поведінки при збиранні, зберіганні, використанні і поширенні інформації…” [11, с. 287-288]. Таким чином, право на інформацію є можливістю, а не зобов’язанням людини. І вона на власний розсуд визначає обсяг і міру реалізації свого права.

Російські науковці відзначають існування певної правової прогалини у розумінні “права на інформацію”. У більшості випадків під цим поняттям “розуміють право на доступ до інформації, хоча… це право містить у собі низку інших аспектів. Серед них: пошук, одержання, виготовлення й поширення інформації” [12]. Цілком погоджуємося з такою структурою права на інформацію і вважаємо, що подібна позиція є основою для визначення права на отримання (доступу до) інформації складовою права на інформацію.

Обґрунтовують структуру права на інформацію і провідні дослідники Інституту держави і права ім. Корецького, які зазначають, що конституційне право громадян України на інформацію за своєю структурою є складним правом, основними елементами якого є: право на вільне збирання інформації; право на вільне зберігання інформації; право на вільне використання інформації; право на вільне поширення інформації усно, письмово або в інший спосіб на свій вибір; право на охорону та захист інформації [11, с. 294]. Зазначимо, що будь-яка із зазначених складових права на інформацію не може бути реалізована без реалізації права на доступ до інформації, оскільки без отримання інформації неможливо здійснювати будь-які дії з нею. Саме тому вважаємо право доступу до інформації основоположною складовою права на інформацію.

Нове інформаційне законодавство також визначає гарантії права на інформацію, зокрема створення механізму реалізації права на інформацію; створення можливостей для вільного доступу до статистичних даних, архівних, бібліотечних і музейних фондів, інших інформаційних банків, баз даних, інформаційних ресурсів; обов’язку суб’єктів владних повноважень інформувати громадськість та засоби масової інформації про свою діяльність і прийняті рішення; обов’язку суб’єктів владних повноважень визначити спеціальні підрозділи або відповідальних осіб для забезпечення доступу запитувачів до інформації; здійснення державного і громадського контролю за додержанням законодавства про інформацію; встановлення відповідальності за порушення законодавства про інформацію [3, ст. 6]. Як бачимо, гарантуються усебічні можливості людини на доступ до інформації

Таким чином, основою інформаційних прав людини визначаємо право на інформацію, яке включає право вільно збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію усно, письмово або в інший спосіб – на свій вибір. Основою права на інформацію є право людини на доступ (отримання) до інформації. Свободу вираження поглядів і переконань, свободу обміну інформацією [3, ст. 2] включаємо до обсягу поняття “право на інформацію”.

Проаналізуємо погляди науковців стосовно права людини на інформацію як ключового інформаційного права людини. Для суб’єктивного права на інформацію можливість дії, на думку провідних дослідників конституційного права, означає те, що “правомочний не зобов’язується на здійснення дій, тобто збирання, зберігання, використання і поширення інформації усно, письмово або в інший спосіб на свій вибір, на охорону та захист інформації, йому належить свобода вибору у їх здійсненні; правомочному не приписується… вид поведінки при збиранні, зберіганні, використанні і поширенні інформації…” [11, с. 287-288]. Таким чином, право на інформацію є можливістю, а не зобов’язанням людини. І вона на власний розсуд визначає обсяг і міру реалізації свого права.

Російські науковці відзначають існування певної правової прогалини у розумінні “права на інформацію”. У більшості випадків під цим поняттям “розуміють право на доступ до інформації, хоча… це право містить у собі низку інших аспектів. Серед них: пошук, одержання, виготовлення й поширення інформації” [12]. Цілком погоджуємося з такою структурою права на інформацію і вважаємо, що подібна позиція є основою для визначення права на отримання (доступу до) інформації складовою права на інформацію.

У цьому контексті обґрунтованою також є думка Є.В. Петрова про два підходи до трактування права на інформацію, що сформовані у правовій науці та в законодавстві: право на інформацію трактується тільки як право на одержання (доступ до) інформації, тобто як відносне право (вузький підхід); до права на інформацію віднесено усі види суб’єктивних прав, спрямованих на інформацію чи на здійснення дій з нею (широкий підхід) [13]. Російський науковець О.А. Звєрєва правом на інформацію вважає “право на одержання інформації, право на обмеження одержання інформації іншими суб’єктами, а також право на спростування інформації, що ганьбить особу” [14]. Запропонована структура суб’єктивного права на інформацію більше стосується інформаційних прав людини, а тому потребує деякого уточнення. На нашу думку, право власності на інформацію (повне або в окремих його змістових складових), право обмеження доступу до інформації, право на спростування недостовірної інформації доцільно включати до інформаційних прав людини, а не вважати їх складовою права на інформацію.

Звернемо увагу і на інші права людини, пов’язані з обігом інформації. Так, Конституція України передбачає, що людина має право на життя, право на недоторканність особистого і сімейного життя, право на таємницю листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції, право на недоторканність житла, право на свободу та особисту недоторканність, право на повагу до гідності та честі, право на вільний вибір місця проживання та на свободу пересування [8, ст. 27 – 33]. Законодавством також закріплено, що збирання, зберігання, використання і поширення інформації про особисте життя фізичної особи без її згоди не допускаються, крім випадків, визначених законом, і лише в інтересах національної безпеки, економічного добробуту та прав людини [9, ст. 302]. З прийняттям Закону України “Про захист персональних даних” актуалізується проблема обігу та захисту персональних даних і, насамперед, відповідного інформаційного права людини.

Маємо наступне інформаційне право людини – право на таємницю особистого життя людини. Відповідно це право встановлює ще одну межу реалізації права людини на інформацію – таємницю особистого життя людини. Це право закріплено в новмому інформаційному законодавстві у частині гарантування захищеності особи від втручання в її особисте та сімейне життя [3, ст. 2].

У новій редакції Закону України “Про інформацію” до предмета правового регулювання включено також відносини щодо охорони і захисту інформації. Розуміння цих двох понять як в законодавстві, так і серед науковців неоднозначне. Однак однозначно варто включати до інформаційних прав людини її право на охорону і захист інформації, яка їй належить. Відповідну сферу суспільних відносин формують відносини, пов’язані з охороною і захистом інформації з обмеженим доступом (ІзОД), у контексті цього дослідження – інформації про людину, тобто з персональними даними, конфіденційною інформацією про особу, таємницею приватного життя (множинність визначень передбачена чинним законодавством).

Інформаційне законодавство (як чинне, так і перспективне) передбачає можливість поширення суспільно необхідної інформації: ІзОД може бути поширена, якщо вона є суспільно необхідною, тобто є предметом суспільного інтересу, і право громадськості знати цю інформацію переважає потенційну шкоду від її поширення [3, п. 1 ст. 29].

Предметом суспільного інтересу вважається інформація, яка свідчить про загрозу державному суверенітету, територіальній цілісності України; забезпечує реалізацію конституційних прав, свобод і обов’язків; свідчить про можливість порушення прав людини, введення громадськості в оману, шкідливі екологічні та інші негативні наслідки діяльності (бездіяльності) фізичних або юридичних осіб тощо [3, п. 2 ст. 29].

Аналіз норм щодо суспільно необхідної інформації дає підстави виокремити наступне інформаційне право людини – право на суспільно необхідну інформацію. Причому таке право у встановлених випадках переважає право на захист і охорону ІзОД. Тобто відмінність права людини на суспільно необхідну інформацію від права на інформацію загалом полягає у предметі відповідних прав: у першому випадку – це ІзОД, у другому – відкрита інформація.

Сучасне суспільство характеризується розвитком засобів створення, обробки, передачі інформації. При цьому, поряд із позитивними тенденціями пришвидшення темпів впровадження нових технологій, передачі і поширення знань тощо виникають загрози для життя і навіть здоров’я людини, пов’язані з новітніми інформаційними технологіями, розвитком Інтернету. Кожен відчуває необхідність захисту від інформації, яка йому не потрібна, в силу неправдивості таких відомостей або поширення їх з неправомірною метою. Виникає необхідність забезпечення інформаційної безпеки людини.

Однак положення законодавства у цій сфері потребують удосконалення і систематизації. Хоча Конституція України і передбачає, що забезпечення інформаційної безпеки – це одна з найважливіших функцій держави, справа всього народу [8, ст. 17], а в Основних засадах розвитку інформаційного суспільства в Україні на 2007-2015 роки, затверджених Законом України від 9 січня 2007 року, інформаційну безпеку визначено як “стан захищеності життєво важливих інтересів людини, суспільства, держави, при якому запобігається нанесення шкоди через: неповноту, невчасність та невірогідність інформації, що використовується; негативний інформаційний вплив; негативні наслідки застосування інформаційних технологій; несанкціоноване розповсюдження, використання і порушення цілісності, конфіденційності та доступності інформації” [15, п. 13, розділ ІІІ]. При цьому, Доктрина інформаційної безпеки України визначає життєво важливими інтересами особи в інформаційній сфері забезпечення конституційних прав і свобод людини на збирання, зберігання, використання та поширення інформації, а також недопущення несанкціонованого втручання у зміст, процеси обробки, передачі та використання персональних даних [16, розділ 3], що дещо звужує зміст інформаційної безпеки. Адже Доктрина інформаційної безпеки України не передбачає інтереси особи щодо захисту від неповноти, невчасності та невірогідності інформації, що використовується, від негативних інформаційних впливів. Причиною такої прогалини видається відсутність нормативно закріпленого відповідного права людини. І на сьогодні таке право набуває характеру природного, оскільки від захищеності людини від неповноти, невчасності та невірогідності інформації, що використовується, від негативних інформаційних впливів нерідко залежить стан здоров’я людини.

Частково таке інформаційне право людини (щодо захисту від невірогідності інформації) реалізується через цивільно-правовий інститут спростування інформації, що ганьбить особу, а також гарантується законодавством про захист суспільної моралі. Однак уже настала необхідність нормативного закріплення права людини на інформаційну безпеку вцілому. У якості висновку зазначимо, що інформаційні права людини – це гарантовані державою можливості людини задовольняти її потреби в отриманні, використанні, поширенні, охороні і захисті необхідного для життєдіяльності обсягу інформації. Перспективами розвитку нормативно-правового закріплення інформаційних прав громадян вважаємо закріплення права людини на інформаційну безпеку, зокрема в частині захищеності людини від неповноти, невчасності та невірогідності інформації, що використовується, від негативних інформаційних впливів.

 Використана література 

1. Про захист персональних даних : Закон України від 01.06.10 р. // Відомості Верховної Ради України. – 2010. – № 34. – Ст. 481.
2. Про доступ до публічної інформації : Закон України від 13.01.11 р. // Офіційний вісник України. – 2011. – № 10.
3. Про внесення змін до Закону України “Про інформацію” : Закон України від 13.01.11 р. // Офіційний вісник України. – 2011. – № 10.
4. Гетманцев Д.О. Банківська таємниця : особливості її нормативно-правового регулювання в Україні та в законодавстві зарубіжних країн : автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. юрид. наук : спец. 12.00.07 / Гетманцев Д.О. – К., 2003. – 23 с.
5. Олійник О.В. Організаційно-правові засади захисту інформаційних ресурсів України : дис. на здобуття наук. ступеня канд. юрид. наук : 12.00.07 / Олійник О.В. – К., 2006. – 201 с.
6. Шатковська І.В. Лікарська таємниця як об’єкт правового регулювання / І.В. Шатковська // Підприємництво, господарство і право. – 2009. – № 12. – С. 109-111.
7. Гелич Ю.О. Про поняття “інформаційно-правових гарантій таємниці особистого життя людини” / Ю.О. Гелич // Підприємництво, господарство і право. – 2010. – № 2 (170). – С. 27- 30.
8. Конституція України від 28 червня 1996 року // Відомості Верховної Ради України. – 1996. – № 30. – Ст. 141.
9. Цивільний кодекс України від 16 січня 2003 року // Офіційний Вісник України. – 2003. – № 11. – Ст. 461.
10. Про інформацію : Закон України від 02.10.92 р. // Відомості Верховної Ради України. – 992. – № 48. – Ст. 650.
11. Правове забезпечення інформаційної діяльності в Україні ; за заг. ред. Ю.С. Шемшученка, І.С. Чижа. – К.: ТОВ “Видавництво “Юридична думка”, 2006.
12. Анализ законотворчества в Российской Федерации в контексте права человека на информацию. – Режим доступу //www.medialaw.ru/publications/books/inf_right/1.html#6
13. Петров Є.В. Інформація як об’єкт цивільно-правових відносин : автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. юрид. наук: 12.00.03 / Петров Є.В. – Х., 2003. – 20 с.
14. Зверева Е.А. Информация как объект неимущественных гражданских прав. – Режим доступу : //www.eyenews.ru/medpravo6.htm
15. Основні засади розвитку інформаційного суспільства в Україні на 2007-2015 роки : Закон України від 09.01.07 р. // Відомості Верховної Ради України. – 2007. – № 12. – Ст. 102.
16. Про Доктрину інформаційної безпеки України : Указ Президента України від 08.07.09 р. № 514/2009 // Офіційний вісник України. – 2009. – № 52. – Ст. 1783.

Article is devoted to uncovering the essence of the concept of international information security and processes related to information security, and major threats in contemporary international information relations. Served description of the main models and international information security. Also accented attention on global problems of modernity, raised by the phenomenon of information.

Постановка проблеми. У відкритому глобальному світі ХХ-ХХІ ст. нові закономірності перебігу цивілізаційних процесів, вплив інформаційної революції та інших високих технологій на прискорену інтеграцію міжнародного співтовариства обумовлюють появу і необхідність вирішення нових проблем життєдіяльності людства, узгодження нових міжнародних принципів взаємодії та правил поведінки акторів міжнародних відносин.

Серед глобальних проблем сучасності, на які звернули увагу ООН, інші авторитетні міжнародні організації (ОБСЄ, НАТО, ЄС), політичні лідери, науковці, широка громадськість, є проблема об’єктивного ускладнення структури міжнародних відносин, проникаючі контакти цивілізацій і, адекватно, проблема глобальної міжнародної безпеки, тобто підтримання сталого миру, попередження конфліктів, уникнення нової гонки озброєнь із використанням новітніх науково-технологічних досягнень.

Аналіз останніх досліджень та публікацій. Оскільки проблема інформаційної безпеки набула глобального значення, то вона відображена у працях як вітчизняних, так і закордонних дослідників. Серед вітчизняних варто виділити вченого О. Юдіна, який займається дослідженнями інформаційної безпеки. Серед американських дослідників проблематикою інформаційної безпеки та світових інформаційних комунікацій цікавляться такі вчені, як Дж. Най та В. Оуенс, Е. Тоффлер, які значну увагу звернули на проблеми інформаційного забезпечення державної політики Сполучених Штатів Америки та сучасних інформаційних процесів. Також детальні напрацювання у сфері дослідження інформаційної безпеки належать російським вченим С. Гриняєву та А. Левакову, які особливо активно досліджують інформаційні ресурси та інформаційні можливості США.

Мета і завдання дослідження. Метою цього дослідження є розкрити сутність основних аспектів проблеми міжнародної інформаційної безпеки.

Мета дослідження досягається через виконання таких завдань:

–                      дослідити сутність понять «міжнародна інформаційна безпека», «міжнародна інформаційна політика», «інформаційна війна», «психологічні операції», «кібертероризм» та ін.;

–                      визначити основні моделі міжнародної інформаційної безпеки та їхні характеристики;

–                      розкрити сутність інформації як глобальної проблеми сучасності.

Викладення основного матеріалу. Сьогодні інформація набуває матеріальної форми і володіння нею стає дуже важливим. До реалізації будь-які, цілком «матеріальні», рішення зараз випробовуються в інформаційній сфері. І результати стають вирішальними. Недарма Елвін Тоффлер у книзі «Третя хвиля» [12] задається питанням, чому у так званий вік інформації ми вступаємо саме сьогодні, а не сто років назад, і чому цей «інформаційний вибух» не міг «запізнитися» ще на століття?

Аналізуючи зміст та роль інформації у сучасному світі, американський дослідник Маршалл Маклюен [10] виводить цікаву тезу: «Істинно тотальна війна – це війна за допомогою інформації». Саме він першим проголосив, що в наш час економічні зв’язки і відносини усе більше набирають форму обміну знаннями, а не обміну товарами. А засоби масової комунікації самі є новими «природними ресурсами», що збільшують багатства суспільства. Тобто боротьба за капітал, простори збуту та ін. відходять на другий план, а головним зараз стає доступ до інформаційних ресурсів, знань, що призводить до того, що війни ведуться вже більше в інформаційному просторі та за допомогою інформаційних видів озброєнь. Глобалізація інформаційних ресурсів стає визначальним фактором існування та виживання сучасної цивілізації.

Проблеми глобальної безпеки посідають особливе місце в структурі міжнародної інформаційної політики, визначають суперечності сучасного етапу міжнародного розвитку, які досягли такого рівня і гостроти, що можуть поставити під загрозу забезпечення світового порядку, реалізацію стратегій становлення глобального інформаційного (інтелектуального) суспільства, навіть саме існування цивілізації. Глобальна безпека як чинник міжнародних відносин, вплив якого має універсальний характер і врахування якого в діяльності міжнародного співтовариства та в зовнішній політиці окремих держав призводить до радикальних змін у поведінці акторів міжнародних відносин, до трансформації самої сутності проблеми безпеки після закінчення «холодної війни» і розпаду біполярної міжнародної системи, потребує концептуального перегляду принципів функціонування міжнародних та національних інститутів, що відповідають за безпеку, а також врахування в нових доктринах інформаційної складової міжнародної безпеки [10, с.9].

Міжнародну безпеку слід розглядати як політику, що сприяє створенню ефективних гарантій миру як для окремої країни, так і для всього світового співтовариства. З-поміж вартих уваги теоретичних поглядів на міжнародну безпеку варто згадати французького теоретика Реймона Арона, який вважав, що безпека у світі незалежних держав може ґрунтуватися або на слабкості суперників (їх повному або частковому роззброєнні), або на власній силі [2].

Зважаючи на глобальність проблеми інформаційної безпеки, розвинуті країни розпочали реалізацію довгострокових державних програм, спрямованих на забезпечення захисту критично важливих інформаційних структур, а з 1996 р. проблему міжнародної інформаційної безпеки було винесено на політичний та міжнародно-правовий рівень:

а) концепцію міжнародної інформаційної безпеки було обговорено на міжнародній конференції з проблем становлення інформаційного суспільства та глобальної цивілізації (ПАР, 1996 р.);

б) у спільному комюніке зустрічі на найвищому рівні США – Російська Федерація було підкреслено загрозу створення інформаційної зброї і визнано наявність воєнної складової глобального процесу інформатизації;

в) на 53-ій сесії ГА ООН було консенсусом прийнято Резолюцію 53/70 від 4 грудня 1998 р., де зазначалося, що міжнародна спільнота визнає проблему інформаційної безпеки як багатоаспектний стратегічний напрям взаємодії держав у світі, пропонувалося державам-членам ООН розглянути конкретну типологію інформаційних загроз, визначити критерії проблеми, включаючи розробку міжнародних принципів безпеки глобальних інформаційних систем, внести пропозиції до комплексної доповіді Генерального секретаря ООН для створення міжнародного механізму протидії використанню інформаційних озброєнь та розпалюванню інформаційних війн [10, с.13-14].

Під час дискусій та розгляду прикладних аспектів міжнародної інформаційної безпеки було визначено специфіку, істотні характеристики та типологію інформаційних загроз, узгоджено термінологію та зміст основних понять в новій сфері міжнародного співробітництва.

Міжнародна інформаційна безпека визначається як взаємодія акторів міжнародних відносин з операцій підтримання сталого миру на основі захисту міжнародної інфосфери, глобальної інфраструктури та суспільної свідомості світової спільноти від реальних і потенційних інформаційних загроз.

Інфосфера – міжнародний інформаційний простір, що охоплює інформаційні потоки, інформаційні ресурси та всі сфери життєдіяльності цивілізації. Інфосферу також можна визначити як кіберпростір разом із засобами масової інформації [3].

Міжнародні інформаційні операції характеризуються як форма міждержавного протиборства, яка реалізується з використанням інформаційного впливу на системи управління різного призначення інших держав, а також на політичну владу і суспільство в цілому, на інфраструктуру і ЗМК для досягнення переваги і кінцевої мети інформаційної операції з одночасним захистом національної інфосфери від аналогічних дій.

Інформаційна зброя – комплекс технічних та інших заходів, методів і технологій, спрямованих на встановлення контролю над інформаційними структурами потенційного противника, втручання у роботу його систем управління, інформаційних мереж та комунікацій з метою знищення або модифікації даних, дезінформації, поширення інформації спеціального призначення у системах формування громадської думки і прийняття рішень, а також як сукупність засобів впливу на свідомість і психологічний стан політичних і військових структур, спецслужб та населення для протидії можливим інформаційним впливам іншої сторони [10, с.14-15].

Поняття інформаційної безпеки залежно від його використання розглядається у декількох ракурсах. У найзагальнішому вигляді – інформаційна безпека – це стан захищеності інформаційного середовища суспільства, який забезпечує його формування, використання і розвиток в інтересах громадян, організацій, держави [13, с.38].

Визнання проблеми інформаційної безпеки на міжнародному рівні обумовлюється такими чинниками глобалізації комунікації, як: у більшості індустріально розвинутих країн проводяться дослідження і розробки нової інформаційної зброї, що дозволяє здійснювати безпосередній контроль над інформаційними ресурсами потенційного противника, а за необхідності прямо впливати на них. За даними аналітичних центрів США, розробки такої зброї ведуться в 120 країнах світу: для порівняння розробки в галузі ядерної зброї проводяться у 20 країнах; в деяких країнах завершено розробку засобів інформаційного протиборства (війни) з можливим противником як в умовах воєнних конфліктів різної інтенсивності, так і в мирний час на стратегічному, оперативному, тактичному рівнях та в польових умовах з метою захисту національної інфосфери від агресії і несанкціонованого втручання; в розвинутих країнах концепція інформаційної війни є складовою воєнної доктрини, що обумовлює спеціальну підготовку особового складу і окремих підрозділів для проведення інформаційних операцій; практика міжнародних, регіональних та етнічних конфліктів виявила унікальність застосування інформаційної зброї для впливу на міжнародне співтовариство та для боротьби за геополітичні інтереси [10, с.15].

Багато країн давно займаються політикою захисту інформаційних потоків та систем – не тільки як джерел державних секретів, але і як джерел економічного прибутку. Франція, наприклад, відзначилася у створенні власного сегменту Інтернету на французькій мові. Вона взяла під свій контроль прибутковий ринок комп’ютерної техніки, програмного забезпечення та інформаційних потоків на всьому франкомовному просторі. Відомий досвід Китаю, який досяг суттєвого економічного росту за рахунок переорієнтації інформаційних потоків та акумуляції капіталів в інформаційній сфері [11].

Слід підкреслити ,що стратегії глобального інформаційного протиборства лежать в основі аналітичних розробок дослідницьких інституцій різних країн, метою яких є саме забезпечення інформаційного лідерства у сфері міжнародної безпеки. За результатами досліджень аналітики виділяють такі моделі системи глобальної інформаційної безпеки:

–                      Модель А – створення абсолютної системи захисту країни-інформаційного лідера проти будь-якого виду наступальної інформаційної зброї, що обумовлює об’єктивні переваги в потенційній інформаційній війні, змушує інші країни шукати альянсу у військово-інформаційних діях з країною-інфолідером. При цьому може бути використано систему жорсткого контролю над інформаційним озброєнням противника на підставі потенційних міжнародних документів з інформаційної безпеки.

Погляд на такий розвиток подій покладено у відомому дослідженні Дж. Ная та У. Оуенса «America’s Information edge strategy and force planning», 1996 р. («Головна сила Америки – її інформаційні можливості») [1], в якому стверджується домінуюча роль США в інформаційній революції, тобто у використанні надважливих засобів комунікації та інформаційних технологій (супутникового спостереження, прямого мовлення, швидкісних комп’ютерів, унікальних можливостей в інтегруванні складних інформаційних систем), у політиці стримування і нейтралізації традиційних воєнних загроз та нових видів озброєнь.

У сучасному світі, де трансформовано поняття «ядерної парасольки» та стратегії неядерного стримування, наявність інформаційних переваг обумовлює інтелектуальний зв’язок між зовнішньою політикою США та їх військовим потенціалом, збереження світового лідерства за допомогою нових засобів впливу та закріплення домінуючої ролі в альянсах і тимчасових коаліціях. Інформаційне лідерство посилює ефект американської дипломатії як інструменту «м’якої сили», уможливлює використання інформаційних ресурсів для конструктивного діалогу із потенційними противниками – Китаєм, Індією, Росією та іншими інформаційно-розвинутими країнами з проблем міжнародної безпеки, і одночасно інфолідерство США забезпечує протидію нарощуванню інформаційних озброєнь в потенційно агресивних країнах (Ірак, Пакистан).

Концепція глобальної інформаційної безпеки з точки зору політичних інтересів США полягає у впровадженні доктрини «інформаційної парасольки», що замінить доктрину «ядерної парасольки», на основі взаємовигідного обміну інформацією різного характеру для міжнародної співпраці та підтримки миру.

Проведені в 1999 р. Пентагоном навчання з імітації несанкціонованого проникнення в інформаційні системи воєнного призначення показали, що 88% інформаційних атак увінчались успіхом, із яких 4% були виявлені. За даними американської розвідки сьогодні в 30 країнах світу ведуться програми по створенню засобів інформаційного протиборства (інформаційної зброї), які у майбутньому можуть бути використані проти США [8].

В умовах сучасної інформаційної революції переваги «м’якої сили» США можуть бути використані для остаточного становлення демократичної системи в інших країнах світу, для попередження регіональних конфліктів, для протидії новим загрозам глобального масштабу.

–                      Модель В – створення значної переваги держави-потенційного ініціатора інформаційної війни в наступальних видах озброєнь, у знешкодженні систем захисту держави-противника засобами інформаційного впливу, координація дій із союзними державами з використаннями визначених засобів інформаційної зброї для ідентифікації джерел і типів інформаційних загроз.

Практичне втілення моделі спостерігається в перебігу інформаційної операції «Союзницька сила» (1999 р.), яку США та країни-члени НАТО здійснили проти Союзної Республіки Югославії. Експерти підкреслюють формування безпрецедентної за масштабами системи управління інформаційними потоками для проведення військових операцій (спроможність надавати розвідувальну інформацію безпосередньо кожному з учасників бойових дій), масових пропагандистських кампаній з широким спектром інформаційних методик (від технологій PR для формування сприятливої світової громадської думки, вибіркового інформування із заданим ефектом сприйняття контенту до всебічної дискредитації політики противника, і навіть відвертої дезінформації світової громадськості), спрямованого інформаційно-психологічного впливу, потужного використання Internet та комп’ютерного протиборства для модифікації національного інформаційного простору і контролю за інфоінфраструктурою Югославії. Нові стратегії проведення інформаційних операцій, продемонстровані США та їх союзниками по НАТО, засвідчили могутність інформаційних озброєнь розвинутих країн і необхідність міжнародного вирішення проблеми інформаційної безпеки [5].

–                      Модель С – наявність кількох країн-інфолідерів та потенційного протиборства між ними, визначення фактору стримування експансії інформаційних загроз, забезпечення в перспективі домінування однієї з держав у сфері міжнародної інформаційної безпеки з можливостями значного впливу на глобальну інфосферу та переважного права вирішення проблем глобального світопорядку.

Дослідження ЦРУ 90-х років та на перспективу до 2020 року визначали як основні джерела загроз в кіберпросторі для США тільки дві країни – Росію і Китай. У новій військовій доктрині збройних сил США (Концепція Force ХХІ, 1996 р.), де було запропоновано дві складові театру воєнних дій – традиційний простір і кіберпростір, основними об’єктами впливу стали інформаційна інфраструктура і психологічна сфера (human network) противника [4].

На сучасному етапі експерти США відзначають, що стратегію різних видів інформаційних операцій, спрямованих проти країни, планують і здійснюють більше 20 країн світу, а конфронтуючі зі США держави включають інформаційну війну у свої воєнні доктрини. Тому стратегія «Force ХХІ» як фактор стримування експансії в міжнародному інформаційному просторі є інструментом інформаційної переваги США в глобальному протиборстві.

–                      Модель D – всі конфліктуючі сторони використовують транспарентність інформації для формування ситуативних альянсів, для досягнення переваг локальних рішень, які спроможні заблокувати технологічне лідерство, для використання можливостей інфоінфраструктури на окремих територіях з метою організації внутрішнього конфлікту між опозиційними силами (політичні, сепаратистські, міжнаціональні конфлікти) для проведення міжнародних антитерористичних інформаційних операцій.

У рамках міжнародної антитерористичної операції «Помста» (Афганістан, 2001 р.) мета спеціалізованих центрів США, відповідальних за проведення інформаційних операцій, полягала у плануванні психологічних кампаній, реагуванні на зміну ситуації, у підтримці інформаційних ресурсів та безпеки військових сил і цивільного населення. «США мали намір нейтралізувати і знищити всю терористичну мережу, яка загрожує Америці і решті цивілізованого світу, – заявив на прес-конференції для міжнародних мас-медіа тодішній держсекретар США К. Пауелл. – Мета операції «Помста» полягала не тільки у боротьбі проти тероризму, а й у переконанні певних режимів, які підтримують політику тероризму в тому, що така стратегія не відповідає їх власним інтересам. США задоволені реакцією світової спільноти та політичних лідерів більшості країн на пропозиції щодо глобальної боротьби з тероризмом».

Так, Північний Альянс вперше в історії застосував статтю 5 Статуту НАТО, яка спрямована на забезпечення загального захисту країн-членів перед викликами зовнішніх загроз; держави ЄС, країни-учасниці ГУАМ підтвердили підтримку дій США в акції «Помста» і консолідацію зусиль міжнародного співтовариства у протиборстві з міжнародним тероризмом у спільній заяві та меморандумі дій; політичний лідер Росії В. Путін запропонував розробити нову систему глобальної безпеки, враховуючи, що тероризм і його різновиди медіа- та кібертероризм стали глобальною загрозою для міжнародного миру у ХХІ ст.

Газета «USA Today» подає модель інформаційної війни проти режиму Талібан, яка включає проведення психологічної операції в інформаційному просторі Афганістану з одночасним блокуванням національних радіостанцій, поширенням пропагандистських матеріалів з уривками з Корану з метою протидії закликам до джихаду та формування у суспільній свідомості відчуття неодмінної перемоги антитерористичного альянсу в ході операції «Помста».

–                      Модель Е – протиборство світової спільноти та міжнародної організованої злочинності, здатної контролювати перебіг політичних, економічних, суспільних і, зрештою, цивілізаційних процесів. Можливість такої моделі передбачена в дослідженні Національної ради розвідки США «Mapping the global future» – 2020 у версії «Коло страху» («Cycle of fear»), яка є найбільш песимістичним сценарієм майбутнього світової спільноти.

Враховуючи високу здатність інформаційних озброєнь до інтеграції з іншими традиційними і технологічно новими видами військових засобів, потенційні наслідки безконтрольного застосування багатошарового страту можуть виявитися катастрофічними для існування людства. Тому тільки широке багатостороннє співробітництво може гарантувати світові вирішення нових складних проблем інформаційної доби і забезпечити реальну міжнародну інформаційну безпеку [10, с.17-22].

Особливість ХХІ століття – стрімкі переміни в усіх сферах життя, зміна декількох соціально-економічних систем, перед кожною із яких з часом з’являлися свої складнощі та обмеження. І той, хто керується застарілими поняттями, методами та теоріями, сам створює передумови для своєї поразки.

Одним із завдань інформаційно-психологічної війни є відірвати суспільну свідомість від реальності, змусити людей діяти неадекватно.

Заборонити розробку та використання інформаційної зброї неможливо. Обмежити зусилля багатьох країн з формування єдиного глобального інформаційного простору також нереально. Проте цілком можливо підписати розумні погодження, які б опиралися на міжнародне право та мінімізували загрозу застосування інформаційної зброї.

Концепція міжнародної інформаційної безпеки визначає критичні структури, які, в першу чергу, зазнають впливу в умовах інформаційного протиборства. Найбільш вразливими вважаються політична, суспільна, економічна, військова, науково-технологічна, духовна сфери життєдіяльності суспільства.

У політичній сфері інформаційна безпека стосується всіх елементів політичної структури держави та суспільства: структур підготовки та прийняття політичних рішень, структур управління місцевої та регіональної влади, структур виборчих систем, інформаційно-телекомунікаційних урядових систем спеціального призначення.

Перебіг міжнародних інформаційних операцій «Спільні зусилля» (1996 р.), «Союзницька сила» (1998 р.) свідчать про інтенсивний психологічно-пропагандистський тиск на політичного лідера Югославії С. Мілошевича та політичні структури країни з метою дискредитації югославського керівництва та заміни, як наголошувалося у зверненнях до населення СФРЮ, «військового злочинця» і передачі його Міжнародному трибуналу.

Ідеологічна операція «Perestroika» (1980-1990 рр.) підтвердила стратегію глобальних інформаційних операцій США у забезпеченні лідируючих позицій в системі міжнародної безпеки та світової політики. За словами Б. Клінтона, США, вплинувши на ідеологічні основи СРСР, вивели із війни за світову гегемонію державу – основного конкурента Америки, а наступні інформаційно-психологічні операції та політичні рішення були спрямовані на встановлення західної моделі демократії у нових державах Центральної та Східної Європи.

США здійснили потужний інформаційний вплив на світову громадську думку, виступаючи з жорсткими політичними заявами щодо президентських виборів у Республіці Білорусь (2001 р.). У заяві Білого Дому підкреслено, що «Лукашенко як останній диктатор Європи не лише викрав вибори у білоруського народу, він викрав у народу можливість повернутися на шлях демократії і ринкової економіки», тому США будуть співпрацювати з європейськими союзниками та міжнародними організаціями для захисту демократій і верховенства права в Білорусі різними засобами.

В економічній сфері критичними є системи загальноекономічного аналізу та прогнозування економічного розвитку, структури прийняття рішень та координації управлінських дій в економічній сфері, зокрема, в умовах надзвичайного стану, системи управління в критично важливих для держави структурах (енергетика, комунікації, інформаційні мережі).

Досвід інформаційно-розвинутих країн свідчить, що економічні переваги ґрунтуються в сучасному світі на прогресивній інформаційній експансії, і саме ті країни, які найбільше просунулися у напрямку інформаційної цивілізації, будуть переважати у світовій господарській системі та в міжнародній конкуренції з технологічно відсталими країнами та регіонами.

Відомий у світі Інститут аналізу фінансових ринків Дж. Сороса розробив і здійснив інтервенції в Азійсько-Тихоокеанському регіоні, Російській Федерації та Європі (1992, 1997, 1998 рр.), які супроводжувалися спеціальними інформаційно-психологічними операціями: виступи і заяви Сороса у «Financial Times» та інших мас-медіа про невизначеність валюти «євро», необхідність девальвації російського рубля, трансформацію ринку цінних паперів у Японії, про залежність німецької марки від девальвації фінансового ринку Росії. За оцінками європейських експертів, чистий прибуток Сороса в результаті інформаційної акції та інтервенції на ринках склав близько 300 млн. доларів.

Як елемент впливу на урядові структури Югославії було використано інформаційну загрозу превентивної економічної блокади. Держсекретар адміністрації Б. Клінтона з проблем зовнішньої політики М. Олбрайт з цього приводу заявила, що країни НАТО аналізують можливості обмеження поставок енергоносіїв в Югославію, а хакерам ЦРУ було поставлено завдання розкрити секретні рахунки С. Мілошевича в зарубіжних банках як для притягнення його до Міжнародного Суду за економічні злочини перед народом [10, с.22-24].

Корпоративні війни в інформаційній сфері позначені інтенсивним злиттям ТНК, домінуванням в інформаційному секторі світової економіки групи інформаційно-розвинутих країн, використанням стратегії інформаційного імперіалізму та значним обмеженням розвитку економічної системи країн незахідної цивілізації.

Суспільна сфера виступає найбільш вразливою для інформаційних впливів, оскільки включає системи формування громадської думки, структури ЗМК, інформаційно-організаційні структури політичних партій, громадських рухів, національно-культурних та релігійних інституцій, структури забезпечення основних прав і свобод, плюралізму і незалежності виявлення поглядів, вільного обміну ідеями та інформацією.

У рамках операції НАТО «Союзницька сила» було застосовано засоби впливу проти інфоінфраструктури Югославії, проурядових ЗМК, системи формування громадської думки: від бомбардування телерадіостанцій, жорсткого контролю національного інформаційного простору, заборони на мовлення в аналоговому форматі до заміни і виведення інформаційного простору за межі національної території за допомогою технологій Internet і створення нової інформаційної реальності для національного суспільства.

Сербський парламент у відповідь на загострення косовської кризи прийняв Закон про суспільну інформацію, за яким було заборонено трансляцію зарубіжних програм на території країни через національні канали комунікації. Зокрема, дискримінаційні штрафи, які потрібно було сплатити протягом доби, і заборона інформаційної і професійної діяльності торкнулися таких засобів масової комунікації, як «Danas», «Nasa Borba», «Dnevni Telegraf», «Europ/Janin» [10, с.24-25].

Глобального характеру набули інформаційні загрози в науково-технологічній сфері: від феномену транскордонного переміщення інтелектуальних ресурсів, тобто вивезення інформації унікального науково-технологічного характеру на біологічних носіях до міжнародних систем спостереження, аналізу та прогнозування тенденцій науково-технологічного розвитку з метою доступу до конфіденційних баз і банків даних.

Критичними для безпеки у сфері науки та технологій є структури накопичення науково-технічної інформації, інституції та структури фундаментальних і прикладних досліджень, об’єкти інтелектуальної власності, ноу-хау. Інформаційно-технологічний аспект безпеки зорієнтований на реалізацію системних заходів, спрямованих на максимальне вдосконалення науково-технологічної сфери, ефективний захист інтелектуальних ресурсів. Проблема інформаційної безпеки тісно пов’язана з діяльністю промислової розвідки, несанкціонованим втручанням у конфіденційні мережі та системи, кібервійнами спецпідрозділів окремих країн, конкуренцією на світових ринках.

Відомими стали інформаційні операції в галузі цифрового мобільного телебачення, «нейронних» комп’ютерів, новітнього програмного забезпечення, біотехнологій Японії, США, Ізраїлю, де системи аналізу науково-технологічної інформації є елементом державної політики та доктрини воєнної безпеки.

Аналіз системи наукових грантів, які поширювалися в Україні зарубіжними фондами, свідчить про особливу зацікавленість провідних країн світу до науково-технологічних розробок Інституту Патона, Інституту надтвердих матеріалів, Інституту біотехнологій тощо. З одного боку, це свідчить про наявність інтелектуального потенціалу України, з іншого, про міжнародну конкуренцію з боку західних країн у галузі високих технологій та наукових досягнень [10, с.25-26].

У військовій сфері вразливими в умовах інформаційного протиборства вважаються інформаційні ресурси збройних сил, ВПК, системи управління військами, системи контролю і постійного спостереження, канали надходження інформації стратегічного, оперативного, розвідувального характеру. Наприклад, США використали свої інформаційні можливості за допомогою системи «Echelon» (код 1947 «UKUSA Agreement») для виявлення програми розробки ядерної зброї в Кореї і для укладення детальної угоди з її ліквідації; для оперативного з’ясування і попередження співробітництва Росії та Китаю з Іраном в ядерній та ракетній галузях: для забезпечення механізму контролю ООН з інспектування іранських ядерних об’єктів, а також для вивезення ядерного потенціалу і тактичної зброї з України, викриття контракту «Thomson CSF» – поставки французької зброї до Бразилії, операції з відмивання грошей за продаж зброї в треті країни.

Система «Echelon» і нова система спостереження і перехоплення комунікацій «Око світу» як засіб доступу до будь-яких видів інформації у глобальному вимірі (телекомунікаційні мережі і системи, супутниковий, мобільний та високочастотний зв’язок, Internet) орієнтовані на перехоплення інформації урядових, комерційних, приватних структур в будь-якому регіоні світу. За допомогою системи здійснюється доступ до всіх основних компонентів глобальної інфоінфраструктури.

Під час операції «Союзницька сила» у відповідь на бомбардування інфраструктури Югославії сербські хакери заблокували за допомогою атаки ping of death офіційний сервер НАТО, ряд інших військових та урядових сайтів країн-членів Альянсу повідомленнями з макровірусами, що підтвердило прогнози про перенесення військових операцій у кіберпростір, на рівень інформаційного протиборства. А керівництво СФРЮ розсекретило через мережу Internet інформацію про американський план «Корені», яким планувалася етнічна та воєнна дестабілізація на Балканах з метою закріплення тенденції необоротних змін на посттоталітарному просторі.

Духовна сфера стає критичною в умовах конфесійного протистояння, релігійного фанатизму, трансформації духовних ідеалів та морально-етичних цінностей. Проявом критичності духовної сфери (Ірландія, Алжир, Ізраїль, Афганістан, Китай, Іран) на міжнародному рівні стала проблема, пов’язана з рішенням керівництва ісламського радикального руху «Талібан» (Афганістан) про руйнування неісламських релігійних пам’яток, що віднесені до глобальної культурної спадщини і перебувають під охороною ЮНЕСКО.

До сучасних інформаційних загроз відносять також кібер-, медіа- та психотероризм як протиправні дії, спрямовані на руйнування життєво важливих інфраструктур, систем управління державою, морального стану суспільства та війська, порушення прав людини [10, с.27].

Висновки. Феномен міжнародної інформаційної безпеки обумовлюється стратегічною спрямованістю інформаційних озброєнь проти критично важливих структур життєдіяльності і функціонування міжнародного співтовариства, визнання інформаційної зброї як нового глобального виду зброї масового ураження, катастрофічного за наслідками свого застосування (деякі дослідники називають інформаційні озброєння «інформаційним апокаліпсисом»), необхідністю створення міжнародного механізму протидії і попередження глобальних інформаційних війн в рамках політичної компетенції ООН, регіональних міжнародних організацій з проблем безпеки та оборони, політичних рішень на національному рівні.

Таким чином, проблема міжнародної інформаційної безпеки є вагомою складовою загальних проблем національної, регіональної та глобальної політики у сфері міжнародних інформаційних відносин і проявом тенденцій нових глобальних викликів і глибинних процесів глобалізації комунікацій.

Список використаних джерел та літератури:

1. Nye J.S. America’s Informational edgel Strategy and force planning [Electronic Resource] / J.S. Nye, W.Jr. Owens // http://ics.leeds.ac.uk/papers/vp01.cfm?outfit=pmt&requesttimeout=500&folder=49&paper=155.
2. Арон Раймон. Мемуары: 50 лет размышлений о политике [Текст] = Memoires: 50 Ans de Reflexion Politique / Р. Арон; пер. с фр. Г.А. Абрамова, Л.Г. Ларионовой. – М.: Ладомир, 2002. – 873 с.
3. Гриняев С. Эксперты корпорации «РЭНД» об информационной стратегии [Электронный ресурс] // http://attend.to/commi.
4. Гриняев С.Н. Информационная война: история, день сегодняшний и перспектива [Электронный ресурс] // http://ww-4.narod.ru/warfare/grinyaev/page009.htm.
5. Гриняев Сергей. Особенности информационной войны во время агрессии НАТО против Югославии (по материалам открытой печати) [Электронный ресурс] // http://ww-4.narod.ru/warfare/grinyaev/page008.htm.
6. Гриняев Сергей. США развертывают систему информационной безопасности. В России же дальше разговоров дело пока не идет [Электронный ресурс] // http://ww-4.narod.ru/warfare/grinyaev/page014.htm.
7. Доктрины и концепции национальной безопасности США, Франции и Японии [Электронный ресурс] // http://www.budgetrf.ru/index.htm.
8. Леваков А. В США готовятся к защите информационных систем [Электронный ресурс] // http://ww-4.narod.ru/index.html.
9. Леваков А. Информационная безопасность в США: проблемы и решения [Электронный ресурс] // http://freelance4.narod.ru/pdf/IS_USA.pdf.
10. Міжнародна інформаційна безпека: Сучасні виклики та загрози [Текст]. – К.: Центр вільної преси, 2006. – 916 с.
11. Пухова Калерия. Совбез занялся СМИ: Доктрина информационной безопасности может сработать против российских масс-медиа [Электронный ресурс] // http://www.ng.ru/printed/8786.
12. Тоффлер Э. Третья волна [Текст]. – М.: АСТ, 2002. – 781 с.
13. Юдін О.К. Інформаційна безпека держави: Навчальний посібник [Текст] / О.К. Юдін, В.М. Богуш. – Х.: Консум, 2005. – 576 с.