У статті розкривається  проблема  особистісної тривожності та саморегуляції студентів  в стресових ситуаціях. Психологічні особливості тривожності особистості та  її вплив на поведінку індивіда в стресових ситуаціях. Автор вказує, що рівень особистісної тривожності впливає на рівень стресостійкості у стресових ситуаціях.

Ключові слова: особистісна тривожність, саморегуляція, стресові ситуації, поведінка, індивід.

В статье раскрывается проблема личностной тревожности и саморегуляции студентов в стрессовых ситуациях. Психологические особенности тревожности личности и ее влияние на поведение индивида в стрессовых ситуациях. Автор указывает, что уровень личностной тревожности влияет на уровень стрессоустойчивости в стрессовых ситуациях.

Ключевые слова: личностная тревожность, саморегуляция, стрессовые ситуации, поведение, индивид.

The article deals with the problem of personal anxiety and self-regulation of students in stressful situations. Psychological characteristics of anxiety personality and its impact on the individual’s behavior in stressful situations. The author points out that the level of trait anxiety influences the level of stress in a stressful situation.

Key words: personal anxiety, self-regulation, stress, behavior, individual.

Інтенсивність і напруження сучасного життя на психологічному рівні передує появі негативних емоційних переживань і стресових реакцій, які, накопичуючись, викликають формування виражених та продовжуваних станів депресії. На жаль, стрес став природною та невід’ємною частиною повсякденного життя багатьох людей. Часом на нього навіть не звертають уваги, тоді як довготривалий вплив негативних емоцій може спричинити багато захворювань стресової етіології, так званих «хвороб стресу». Молода  людина,  що починає студентське життя,  випробовує одночасно вплив декількох стресових чинників: зміна референтного та мікросоціального середовища  в закладі освіти,  нерідко зміна житлових умов, зміна звичного устрою життя, у тому числі порядку навчальних занять та контрольних заходів в університеті в порівнянні зі шкільним навчанням тощо. Тому молода людина потребує допомоги в адаптації до студентського життя.[4]

       Тривожність – підвищена схильність людини переживати занепокоєння в будь-яких ситуаціях життя, у тому числі й тоді, коли причин для цього немає. Тривожна людина відрізняється від малотривожної тим, що в неї занадто часто виникають зв’язані з занепокоєнням емоційні переживання: острах, побоювання, страхи.  Їй здається, що багато чого з того, що її оточує, несе в собі погрозу для її власного «Я». Поняття тривожності близько до поняття нейротизму (Г. Айзенк). Невротики схильні до депресивних станів навіть у звичайних ситуаціях життя. [3]

Комплексне дослідження тривожності особистості повинно починатися з вивчення причин тривожності, що криються в розвитку людини з дитинства. Саме тривожність лежить в основі низки психологічних труднощів дитинства, зокрема багатьох порушень розвитку, що стають приводом для звернення до психологічної служби.[5]

Практично кожна людина переживає у своєму житті сильні стресові ситуації, які залишають у душі глибокі, а іноді й невиліковні рани. Особливо гостро це переживають діти і молодь. Негаразди в навчальному закладі, сварки з однолітками, проблеми у статевих стосунках, сімейні конфлікти, нестача любові, батьківська та педагогічна жорстокість або просто непослідовність у системі покарань та винагород, матеріальні труднощі – це далеко не повний перелік обставин, які травмують психіку молодої людини. Якщо це емоційно незахищений студент, то він на тлі пасивно-захисної реакції на них починає відставати в навчанні, постійно знаходиться в стані страху та тривоги, безвихіддя та апатії, знижується його загальна активність і погіршується здоров’я [4].

У сучасному розумінні, як свідчать психологічні словники, стрес – це неспецифічна реакція організму у відповідь на несподівану та напружену ситуацію; це фізіологічна реакція, що мобілізує резерви організму й готує його до фізичної активності типу супротиву, боротьби, до втечі. Аналіз класифікацій стресів свідчить про те, що вони (стреси) є результатом впливу стресорів, відрізняються за змістом, силою, часом дії. До того ж одні й ті ж стресори викликають різну реакцію в різних людей, особливо дітей та молоді[1].

З психологічної точки зору стан стресу містять специфічну форму відображення людиною екстремальної ситуації і модель поведінки як відповідну реакцію на це відображення. Тривожність розглядається як вид стресу. Низка авторів [1] розрізняє евстрес (позитивний стрес, який поєднується з бажаним ефектом і мобілізує організм) та дистрес (негативний стрес з небажаним шкідливим ефектом). При евстресі відбувається активізація пізнавальних процесів і процесів самосвідомості, осмислення дійсності, пам’яті. Дистрес, що виникає в робочій або навчальній (для студентів) ситуації, має тенденцію розповсюджуватися і на відпочинок. Негативні нервово-психічні й фізіологічні наслідки, що накопичуються, важко компенсувати в години дозвілля, потрібна швидка компенсація під час навчальної або трудової діяльності.  Зараз особливості існування суспільства, зокрема інформаційне перевантаження, є причиною хронічних форм стресу. У наш час стрес прийняв характер епідемії [2]

Студентський вік, за визначенням Б.Ананьєва, є сенситивним періодом для розвитку основних соціогенних потенцій людини. Вища освіта спричиняє величезний вплив на психіку людини, розвиток її особистості, формуює склад мислення, який характеризує професійну спрямованість особистості. Умови теоретичного й практичного навчання є своєрідним полігоном для тренування адекватних реакцій на різноманітні стимули соціального та фізичного середовища. Для успішного навчання у вищому навчальному закладі необхідний досить високий рівень загального інтелектуального розвитку, ерудованості, широти інтересів, рівня володіння певним колом логічних операцій тощо. При деякому зниженні цього рівня можлива компенсація за рахунок підвищеної мотивації або працездатності, наполегливості, ретельності і акуратності в навчальній діяльності[6]. Тривожність впливає на успішність діяльності людей. Як встановлено, тривожність сприяє діяльності в достатньо простих для індивіда ситуаціях і заважає – в складних, при цьому істотне значення має початковий рівень тривожності людини.[1]

Як показали дослідження, в підлітковому віці переживання стану тривоги має свої особливості. Стійка особиста тривожність виникає у людини з такими рисами, як ранима, підвищена вразливість, недовірливість. Тривожна людина стає соціально дезадаптованою і тому вона ховається у свій внутрішній світ. Вона стає хамелеоном за принципом: «Я (як і внутрішній світ) як все». [7]

Отже, тривожність – індивідуальна властивість особи, риса характеру, що проявляється схильністю до надмірного хвилювання, стану тривоги в ситуаціях, які загрожують, на думку цієї особи, неприємностями, невдачами, фрустрацією. Важливо, що мова йде про психологічну загрозу, тобто таку, що має суб’єктивний характер і не проявляється як фізична небезпека. Такими ситуаціями можуть бути: деякі конфлікти, порівняння людиною себе з тими, хто має певну перевагу, змагання з такими людьми.

Переживання тривоги в об’єктивно тривожній для суб’єкта ситуації – це нормальна, адекватна реакція, реакція, що свідчить про нормальне адекватне сприйняття миру, гарній соціалізації й правильному формуванні особистості. Таке переживання не є показником тривожності суб’єкта. Переживання ж тривоги без достатніх підстав означає, що сприйняття світу є перекрученим, неадекватним.[1]

Стрес як складний емоційний стан є результатом впливу багатьох чинників на особистість людини в будь-якому віці, особливо від них страждають діти, молодь та люди похилого віку. Стресова реакція має різний прояв у різних людей: активний – зростає ефективність діяльності, пасивний – ефективність діяльності різко зменшується (особливо гостро проявляється в студентів технічних спеціальностей, за рахунок недоотримання ними у ході навчання у ВНЗ необхідної гуманітарно-психологічної підготовки), що й виступило проблемою дослідження.[5]

Дослідження проводилося на базі Національного університету «Острозька академія» і включало три послідовні та взаємозв’язані етапи (підготовчий, діагностичний і аналітико-інтерпретаційний). На підготовчому етапі була сформована вибірка, до складу якої увійшли студенти Національного університету «Острозька академія» в загальній кількості  53 особи. На підготовчому етапі був також підібраний комплекс психодіагностичних методик, відповідних предмету та меті дослідження. Кількісна обробка даних здійснювалася за допомогою комп’ютерної програми SPSS 10.0. Статистичним критерієм достовірності відмінностей слугував t-критерій Стьюдента для незалежних вибірок.

Для діагностики індивідуально-стильових особливостей саморегуляції студентів була  використана методика «Стильова саморегуляція поведінки людини-98» (Автори В.І. Моросанова, Є.М.Коноз). Опитувальник складався з 46 тверджень, які входили до складу 6 шкал. Отримані за кожною шкалою бали переводились у відсотки і визначався рівень розвиненості регуляторного процесу чи регуляторно-особистісної властивості: до 40 % – низький, до 70 % – середній, до 100  % – високий.

Тест на тривожність Спілбергера – Ханіна. Даний тест представлений у вигляді опитувальника з 40 питань. Тест розроблений Ч.Д.Спілбергером і адаптований Ю.Л. Ханіним. Підсумковий показник може перебувати в діапазоні від 20 до 80 балів. При інтерпретації показників можна орієнтуватися на наступні оцінки тривожності:до 30 балів – низька; 31 – 44 бали – середня; 45 і більше –  висока.

Наступною методикою, яку ми використало у своєму дослідженні була методика для визначення стресостійкості Холмса і Ранге. Під час проведення нашого дослідження ми давала  наступну інструкцію: «Уважно прочитайте весь перелік, щоб мати загальне уявлення про те, які ситуації, події і життєві обставини, що викликають стрес, в ньому представлені. Потім повторно прочитайте кожний пункт, звертаючи увагу на кількість балів, якою оцінюється кожна ситуація. Пригадайте, які з наведених подій пережили Ви за останній рік і підкресліть їх». Підрахунок суми балів дає нам можливість відтворити картину стресу. І тоді можна зрозуміти, що не окремі, на перший погляд події в житті людини є причиною виникнення стресової ситуації, а їх комплексна дія.

На першому етапі було виявлено рівень тривожності за допомогою методики Спілбергера. Отримані результати ми можемо побачити на наступній діаграмі:

Так, за показниками ситуативної та особистісної тривожності у студентів було виявлено низького рівня ситуативної тривожності лише 2%, середнього рівня 64%, високої ситуативної тривожності 34%. Особистісної тривожності низького рівня не виявлено, середнього рівня виявлено 70%, високого рівня 26%, дуже високого 4%. Ці результати говорять, що в студентів виявлено значну кількість осіб, які були схильні до високих рівнів, як ситуативної та особистісної тривожності, а це говорить про невпевненість в собі, велике хвилювання особливо в ситуаціях екстремального стану і систематичне переживання такого стану може привести до невротичних розладів, інфарктних та передінфарктних станів.

На наступному етапі психодіагностичного дослідження ми дослідили рівень мотивації досягнень. Аналіз мотивації досягнень привів нас до висновку, що більшість (48%) мають середній рівень мотивації досягнення, високий рівень мають 38% і низький рівень мотивації досягнень присутній у 13% респондентів.

Отримані результати дослідження дають змогу охарактеризувати психологічний портрет студентів з різним рівнем мотивації досягнення успіху. Дослідження стильових особливостей саморегуляції у студентів I та IV курсу за допомогою опитувальника «ССП» дало чітку картину розбіжностей у особливостях регуляторних процесів (планування, моделювання, програмування, оцінки результатів) і регуляторно-особистісних властивостей (гнучкості і самостійності) у цих  студентів.

За шкалою планування (ПЛ) (див. рис. 2.) у студентів І курсу були встановлені: високий рівень розвиненості цього регуляторного процесу – у 47,05 %, середній – у 38,23 %, низький – у 14,7 %. У студентів IV курсу переважаючим є середній рівень (62,5 %), високий рівень мають лише 28,12 % опитуваних, низький рівень встановлений у 9,37 % опитуваних.

Рисунок 3. Порівняльні діаграми за шкалою планування

За шкалою моделювання (М) (див. рис. 3.) у студентів І курсу переважає високий рівень розвиненості цього регуляторного процесу – 52,44 %. Середній рівень встановлений у 20,58 %, низький – у 26,47 % опитуваних. У студентів IV курсу переважає середній рівень – 37,5 %. Високий та низький рівні встановлені кожен у 31,25 % студентів.

Рисунок 4. Порівняльні діаграми за шкалою моделювання

За шкалою програмування (П) (див. рис. 4) у студентів І курсу переважає середній рівень розвиненості цього регуляторного процесу. Він діагностується у 64,70 % студентів. При цьому високий рівень встановлений у 35,29 %, а низький рівень не був виявлений взагалі. У студентів IV курсу середній та високий рівень діагностуються у 40,62 % студентів, а низький – у 18 % досліджуваних.

Рисунок 5. Порівняльні діаграми за шкалою програмування

За шкалою оцінки результатів (ОР) (див. рис. 5) у студентів І курсу переважає середній рівень розвиненості цього регуляторного процесу, який встановлений у 55,88 %. Високий рівень встановлений у 23,52 %, а низький – у 20,58 %. У студентів ІV курсу також переважає середній рівень, який діагностується у 75 % досліджуваних, але при цьому високий рівень, на відміну від студентів І курсу, встановлений лише у 6,25 % студентів.  Низький рівень виявлений у 18,75  %.

Рисунок 6. Порівняльні діаграми за шкалою оцінки результатів

За шкалою гнучкості (Г) (див. рис. 6)   у студентів  І курсу переважає високий рівень (виявлений у 58,82 %). Середній рівень встановлений у 38,23 %, а низький – у 2,94 % досліджуваних. При цьому у студентів IV  курсу переважає середній рівень, який діагностується у 46,87 % опитаних. Високий рівень спостерігається у 43,75 %, а низький – у 9,37 % досліджуваних.

Рисунок 7. Порівняльні діаграми за шкалою гнучкості

За шкалою самостійності (С) (див. рис. 7.) у студентів І курсу домінує середній рівень, який був виявлений у 55,88 %. Показник  низького рівню – 23,52 %  переважає над показником високого – 20,58 %. У студентів IV курсу також переважає середній рівень, який діагностується у 68,75 % опитаних. Але, на відміну від студентів І курсу, на 2-му місці іде показник високого рівня розвиненості цієї регуляторно-особистісної властивості (18,75 % досліджуваних), а на 3-му – низький (12,5 % досліджуваних).

Рисунок 8. Порівняльні діаграми за шкалою самостійності

За  шкалою загального рівня саморегуляції (ЗРС) (див. рис. 8) у студентів І курсу переважає середній рівень (82,35 % опитаних). Високий рівень складає 14,70  %, а низький – 2,94 % досліджуваних. У студентів IV  курсу також переважає середній рівень, який діагностується у 75 % опитаних. Високий рівень спостерігається у 15, 63 %, а низький – у 9, 37 % досліджуваних.

Рисунок 9. Порівняльні діаграми за шкалою загального рівня саморегуляції

Таким чином, виходячи з відсоткових значень, ми можемо зробити висновок, що загальний рівень саморегуляції не має суттєвих відмінностей у студентів І та IV курсів. Це було підтверджено і за допомогою використання t – критерію Стьюдента. У студентів IV за перерахованими показниками встановлено переважання середнього рівня. Водночас, відмічаються високі показники низького рівня за шкалою моделювання (31,25 % опитаних). За шкалами програмування і оцінки результатів у студентів І і IV курсу переважаючим є середній рівень. Разом з тим у студентів І курсу за першою названою шкалою взагалі не був встановлений низький рівень, а у студентів IV курсу він складає 18,75 %. За другою названою шкалою у студентів IV курсу високий рівень спостерігається лише у 6,25 %, а низький – у 18,75 %. А у студентів-першокурсників показник високого рівня переважає над показником низького. За шкалою самостійності у студентів обох курсів переважає середній рівень, але у студентів І курсу показник низького рівня переважає показник середнього, тоді як у студентів IV курсу навпаки. При цьому зазначені відмінності в отриманих даних І та IV курсів статистично незначущі, що було встановлено за допомогою використання t – критерію Стьюдента.

Наступним етапом нашого дослідження було проведення методики на визначення стресостійкості Холмса і Ранге. Результати внесені в наступному таблицю:

Таблиця1. Результати  на визначення стресостійкості за методикою Холмса і Ранге.

Після обробки цієї методики виявилося, що менша кількість досліджуваних мають високий рівень стресостійкості. Це насамперед пов’язано з тими подіями, які пережилися респондентами. Порівнявши результати методик у нашому дослідженні, ми дійшли висновку, що саме невміння керувати своїми емоціями, негнучкість, нерозвиненість емоцій впливають на рівень тривожності.  Минулий досвід дуже впливає на рівень опору стресу. Адже особа, яка пережила дуже значиму подію у своєму житті, має високу вразливість до стресу. Невміння керувати емоціями, негнучкість, нерозвиненість, невиразність емоцій домінує в осіб, які мають низький рівень стресу.

У процесі емпіричного дослідження визначена специфіка саморегуляції студентів на різних етапах професійної підготовки, яка виражається у формуванні в більшості студентів старших курсів гармонійного стилю саморегуляції, що характеризується розвитком усіх її ланок і загальним досить високим рівнем або індивідуального акцентуйованого стилю, для якого характерна компенсація слабко розвинених ланок сильними, що також зумовлює досить високий загальний рівень саморегуляції. Виявлено, що емоційні переживання студентів співвідносяться з встановленими особливостями саморегуляції: для студентів заключного етапу навчання характерна більша врівноваженість актуальних емоційних переживань; переважання позитивних та стенічних емоцій, характерно здебільшого для жінок, ніж для чоловіків, що особливо проявляється на початкових етапах навчання.

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

1. Абрамова Г.С. Практическая психология. – М.: Академ. проект, 2002.
2. Андреева И.Н. Предпосылки развития эмоциональных отношений //Вопросы психологии. – 2007. – №5. – С.57-65.
3. Артюхова Т. Ю. Психологические механизмы коррекции состояния тревожности личности: дис. … канд. психол. наук: 19.00.01/ Т.Ю.Артюхова. – Новосибирск, 2000. – 197 c.
4. Балл Г. А. Понятие адаптации и его значение для психологии личности // Вопр. Психологи. – 1989. – № 1. – С. 73–75.
5. Бассин, Ф. В. Проблема психологической защиты / Ф. В. Бассин, М. К. Бурлакова, В. Н. Волков // Психологический журнал. – 1988. – № 3. – С. 30–41.
6. Безруких М.М. Проблемные дети. – М., 2000. – 308 с.
7. Березин, Ф. Б. Психическая и психофизиологическая адаптация человека / Ф. Б. Березин. – Л., 1988.

Ключові слова: правовий статус, держава, індивід, громадянин, громадянське суспільство, права, свободи, обов’язки.

The concept of constitutionally-legal status of person is investigated in this article.

The legal status of person that finds its reflection in the text of basic law of the state, determines principles on which its mutual relations with the subjects of power are built, first of all by the state represented by its bodies and officials.

In the same way becomes a main criterion that characterizes democratic character of the state mode,as the essence of state power and the methods of realization by it of its functions show up in the providing of terms of realization of personality rights.

Keywords: a legal status, a state, an individual, a citizen, a civil society, the rights, the liberties, the duties.

Складні зв’язки, що виникають між державою та індивідом, взаємовідносини людей один з одним фіксуються державою в юридичній формі – у формі прав, свобод і обов’язків, які утворюють правовий статус людини і громадянина. Правовий статус як одна з найважливіших юридичних категорій, нерозривно зв’язаний із соціальною структурою суспільства, політичними характеристиками державності, рівнем правової свідомості суспільства та станом правопорядку.

Правовий статус людини та громадянина – це система прав і обов’язків, законодавчо закріплена державою в основному законі й поточному законодавстві.

У правах та обов’язках не лише фіксуються зразки, стандарти поведінки, які держава вважає необхідними, корисними, доцільними для нормальної життєдіяльності суспільства, але й розкриваються основні принципи взаємовідносин держави та особистості. [2;104-105]

Обсяг прав, що складають єдиний правовий статус, значною мірою залежать від того, виступає особа як людина чи як громадянин.

Права людини і права громадянина тісно пов’язані, однак не є тотожними поняттями. Поняття людини передбачає розумну (людську) істоту, розглядувану у біологічному і соціальному аспектах. Іншим є поняття громадянина, котре відображає певні політико-правові характеристики, звичайно набуті людиною, її юридично визначені особливі взаємозв’язки з державою. Подібну природу має поняття іноземця та деякі інші, що розкривають стан індивіда як суб’єкт конституційного права. [1;173]

Розбіжності випливають із розмежування громадянського суспільства і держави. Права людини допомагають визначити автономне поле діяльності особи, де основною рушійною силою стають індивідуальні інтереси особи. Реалізація таких інтересів здійснюється у громадянському суспільстві, що ґрунтується на приватній власності, сфері особистого життя людини та спирається на природні права, що належать людині від народження. Держава повинна не тільки сама не втручатися в ці відносини, а й захищати їх від будь-яких інших посягань. Природні (невід’ємні) права людини стали точним та конкретизованим втіленням самої суті природного права – свободи окремої, автономної особистості. Після утвердження у світовій суспільній думці невід’ємних прав людини як прав особистості, а саме: життя, свобода, власність, безпека особи, прагнення до щастя – розуміння цієї гуманітарної категорії отримало закріплення в міжнародних документах та внутрішньодержавному законодавстві окремих країн. Природні (невід’ємні) права стали символом та адекватним юридичним аналогом індивідуальної свободи людини, її твердої захищеності від свавілля влади. Більш того, вперше за всю історію людства право отримало реальну можливість за допомогою розробки ідей невід’ємних прав людини піднятися над владою та спробувати вирішити проблему стримування та приборкання політичної державної влади.

Отже, у громадянському суспільстві на основі прав людини створюються умови для самовизначення, самореалізації особистості, забезпечення її автономії та незалежності від будь-якого незаконного втручання.

Права громадянина охоплюють сферу відносин індивіда з державою, у якій він розраховує не тільки на охорону своїх прав від незаконного втручання, а й на активне втручання держави в їх реалізацію. Громадянин-особа, яка за законом визнається юридично належною до певної держави. Громадянство складає передумову для покращення правового статусу особи, оскільки створює юридичну підставу для користування додатковими правами і свободами. Водночас громадянство зобов’язує особу до виконання встановлених законом обов’язків. Права людини закріпленні в міжнародно-правових актах, а права громадянина – у Конституції певної держави. [6]         Правовий статус особи був і залишається в центрі уваги вчених-правознавців. У науці сформувалися кілька підходів до визначення структури правового статусу, в який включається різний набір елементів. Так, А. М. Колодій та А. Ю. Олійник визначають такі елементи правового статусу:

– статусні правові норми і правові відносини;

-суб’єктивні права, свободи і юридичні обов’язки;

– громадянство;

– правові принципи і юридичні гарантії;

– законні інтереси;

– правосуб’єктність;

– юридична відповідальність. [1;356]

М.І. Хавронюк до структури правового статусу включає лише правосуб’єктність людини; принципи конституційно-правового статусу людини; права і свободи людини і гарантії їх реалізації; обов’язки людини та гарантії їх виконання. [6]

Проте, такі додаткові елементи слід визнати необов’язковими у структурі правового статусу і їх наявність чи відсутність не визначає наявність чи відсутність самого правового статусу. Розглянемо деякі з них. Так громадянство впливає лише на обсяг правового статусу. Юридична відповідальність вторинна по відношенню до обов’язкових елементів правового статусу (без обов’язків відповідальність неможлива). Система гарантій є категорією, яка виходить далеко за межі правового статусу. Схоже й законні інтереси, які не знаходять безпосереднього закріплення в юридичних правах і обов’язках, розглядати в якості самостійного елемента правового статусу недоцільно. Інтерес передує правам і обов’язкам незалежно від того, знаходить він безпосереднє закріплення в законодавстві чи ні. Інтерес – це категорія поза правова, чи «доправова», і закріплюється не тільки в конкретних правових приписах, але й у загальних принципах права. [2;106]

Схоже, слушною виглядає точка зору О.А. Лукашевої, за якою слід обмежити поняття правового статусу категоріями прав та обов’язків, що дозволяє чітко визначити його структуру. Всі інші елементи є або передумовами, або другорядними по відношенню до основних. Охарактеризуємо зміст елементів, що складають безпосередньо правовий статус – юридичних прав, свобод та обов’язків.

Права людини – це певні можливості людини, які необхідні для її існування та розвитку в конкретно-історичних умовах, об’єктивно визначаються досягнутим рівнем розвитку людства (економічним, духовним, соціальним) і мають бути загальними та рівними для всіх людей.

Отже, це, по-перше, – певні можливості людини діяти певним чином або ж утримуватися від певних вчинків з тим, щоб забезпечити своє нормальне існування, свій розвиток, задоволення тих потреб, що сформувались. До того ж, якщо йдеться про основні права, то це саме такі можливості, без яких людина не може нормально існувати. Що означає «нормально»? Відповідь на це питання зумовлюється біологічною і соціальною обґрунтованістю потреб людини. Самі ж потреби як результат історично-природного та соціального розвитку людини не є незмінними.

По-друге, зміст і обсяг можливостей людини залежать, насамперед, від можливостей усього суспільства, переважно, від рівня його економічного розвитку. І з цього боку права людини – явище передусім соціальне, що породжується самим суспільством.

По-третє, ці можливості за їх основними, «стартовими» показниками мають бути рівними, однаковими в усіх людей. Лише тоді вони будуть правові (етимологічне – від слів «правильний», «справедливий», «праведний» тощо).

Тому, по-четверте, вони не повинні відчужуватися, відбиратися будь-ким, не можуть бути і предметом «дарування» з боку держави або будь-якої іншої організації чи особи. [4;11]

Свобода людини – явище визначальне для розуміння правового статусу особи. З одного боку – свобода людини – це характеристика стану людини, її волі. Тільки вільна людина може повністю та всебічно користуватися своїми правами. З іншого – свободи людини характеризують таку групу можливостей людини, що ґрунтується на максимально вільному самовизначенні особи: свобода віроспові­дання, свобода вибору і т. д. Характеризуючи правовий статус особи, дослідники зазначають можливість використання термінів «права» і «свободи» як синонімів.

Знаходячись в суспільстві, людина постійно взаємодіє з іншими людьми і не може не мати обов’язків і по відношенню до того ж таки суспільства, держави і по відношенню до співгромадян. Тому обов’язки такий же важливий і необхідний елемент правового статусу, як і права.

Якщо права – це мірило можливої поведінки, то обов’язки – мірило необхідної поведінки людини в суспільстві. Права і обов’язки нерозривно пов’язані і не можуть існувати незалежно один від одного. Така залежність створює моральну взаємодію людей. Розглядаючи проблему обов’язків, І. Кант зазначав: «Вищим серед обов’язків є глибока повага до права інших людей. Наш обов’язок полягає в тому, щоб глибоко поважати право інших і свято цінувати його. В усьому світі нема нічого більш святого, ніж право інших людей. Воно недоторканне і непорушне. Прокляття тому, хто зазіхає на право інших людей. Право людини повинно забезпечувати їй безпеку, воно сильніше за зброю і надійніше за будь-які мури». [3;72]

У сучасних умовах, коли людина отримала певну автономію в економічній сфері, коли відбувається стрімка поляризація суспільства за економічною ознакою, порушується принцип природної рівності, свобода людини повинна бути не свободою від обов’язків перед суспільством, а свободою жити і діяти в сучасному суспільстві, відчуваючи відповідальність один перед одним, виховуючи почуття солідарності та взаємоповаги. Відвертий індивідуалізм шкідливий, він орієнтує на анархічне та егоїстичне свавільне і зменшує таку соціальну потребу, як обов’язок та відповідальність особи перед суспільством. У ст. 1. Загальної декларації прав людини 1948 р. зазначено: «Всі люди народжуються вільними і рівними в правах. Вони наділені розумом та совістю і повинні діяти по відношенню один до одного в дусі братерства». [2;343-344]

Отже, стосунки людей між собою у процесі життєдіяльності, а також взаємозв’язок між державою та індивідом знаходять своє закріплення у формі прав, свобод та обов’язків, що в своїй сукупності утворюють правовий статус особи. Правовий статус людини і громадянина може бути охарактеризований як система прав та обов’язків, що закріплені державою у встановленому порядку в Конституції та інших нормативно-правових актах. У правах та обов’язках зафіксовані певні стандарти поведінки, що визнаються державою як корисні та обов’язкові для всіх, а також розкриваються основні принципи взаємовідносин держави і особи. Розвиваючись в суспільстві, людина повинна підкорятися певним правилам для того, щоб при використанні своїх прав і свобод не завдавати шкоди іншим, не зробити неможливим нормальне співіснування. Тому держава, беручи на себе зобов’язання по дотриманню та забезпеченню прав людини, має право вимагати певної поведінки людини, що зафіксована в юридичних нормах. Такі вимоги сформульовані в системі обов’язків. Права та обов’язки у правовій державі фіксують складну систему взаємозв’язків держави і особи, що будується на демократичних принципах.

Список використаних джерел

1. Арановский К. В. Государственное право зарубежных стран: Учебник для вузов. – М.: Издательская группа «ФОРУМ» – «ИНФРА-М», 1998. – С. – 356.
2. Мартинюк Р. С. Теорія прав людини. Навчальний посібник. – Острог, 2008. – 301 с.
3. Прудников А. С., Андриашин Х. А. Административно-правовое обеспечение прав и свобод человека и гражданина: Учебник для вузов/Предисловие проф. В. П. Лозбякова. – М.: Закон и право, ЮНИТИ, 1998. – 380 с.
4. Тертышник В. М., Марченко А. В., Тертышник А. И. Защита прав и свобод человека: научно-практическое издание. Харьков: Арсис, 2000. – 110 с.
5. Шаповал В. М. Конституційне право зарубіжних країн: Підручник. – К.:Юрінком Інтер, 2006. – 510 с.
6. Право // www.law.cornell.edu/constitutionallaw.htm