Комунікативні технології, не зважаючи на свій ультра-сучасний термінологічний вокабуляр і широке поле як для вивчення так і для застосування у різноманітних сферах життя, є насправді не чимось новим і не знайомим українському суспільству. Відтак, древні звичаї і обряди (які, до речі, ще досить сильно збереглися у консервативному вітчизняному соціумі), які є, по суті, прото-комунікативними технологіями, впливають на сучасні комунікативні відносини у суспільстві.

Постановка проблеми. Стрімкий розвиток комунікативних практик, що застосовуються у суспільно-політичному процесі, вимагає не тільки наукового вивчення, обґрунтування нових методик комунікативної роботи в сучасних умовах задля вирішення актуальних соціальних і політичних завдань, але й потребує ґрунтовного історичного аналізу як виникнення цих практик, досвіду їх застосування, так і суспільно-політичних умов, в яких формувалися ще прото-комунікативні технології. Якщо ж розглядати таку важливу сферу застосування комунікативних технологій як місцеве самоврядування, то необхідно дослідити їх виникнення у взаємозв’язку із історичним досвідом функціонування в Україні специфічних, а подекуди і унікальних для європейського контенту інституцій самоорганізації населення. Саме там, в минулому вітчизняного самоврядування можна віднайти відповіді на актуальні запити сучасного розвитку демократичних систем.

Аналіз останніх досліджень і публікацій. Основоположні дослідження, необхідні для розуміння еволюції суспільно-політичних (зокрема, комунікативних) відносин, розробили М.Кастельс.

Сучасні комунікативні технології у взаємозв’язку із історичним досвідом їх виникнення і застосування вивчають у своїх працях такі вчені як Г.Г.Почепцов, І.В. Пантелейчук, А.В. Колодюк, А.В.Дуда, А.Ф.Ткачук, та ін. Різні історичні аспекти розвитку місцевого самоврядування в Україні знайшли відображення у дослідженнях В.Г.Кременя, Д.В.Табачника, В.М.Ткаченка, Я.Ф.Жовнірчика, О.В. Прієшкіної.

Метою даної статті є дослідження історичного досвіду розвитку місцевого самоврядування для з’ясування вітчизняної специфіки формування і функціонування комунікативного простору.

Виклад основного матеріалу. Комунікативні технології (КТ), не зважаючи на свій ультра-сучасний термінологічний вокабуляр і широке поле як для вивчення так і для застосування у різноманітних сферах життя, є насправді не чимось новим і не знайомим українському суспільству.

Це стає зрозумілим навіть при первинному аналізі комунікативного простору – адже при детальному розгляді його організаційної побудови ми знайдемо символічну, подієву, міфологічну і комунікативну складові [1, с.11-35]. Ці складові, особливо перші три, мають під собою серйозну історичну основу, будь-які символи чи події, ритуали чи міфи, постійно змінюючись і осучаснюючись, вони все одно мають інтенцію до історичної ремінісценції. Як відзначає Б.Малиновський, «події міфологічного минулого відіграють визначальну роль, як і норми поведінки та принципи соціальної організації» [2, с.279].

Відтак, древні звичаї і обряди (які, до речі, ще досить сильно збереглися у консервативному вітчизняному соціумі), які є, по суті, прото-комунікативними технологіями, впливають на сучасні комунікативні відносини у суспільстві.

Сама по собі прото-комунікація, відірвана від комунікативного простору – позбавлена соціального сенсу. Отож, надзвичайно важливим видається необхідність проведення аналізу самого комунікативного простору, в «тіло» якого вживлюються КТ. Відповідно, від особливостей КП залежить і дієвість різних КТ, і вектор спрямування суспільно-політичних змін, які виникають у соціумі внаслідок застосування цих КТ.

Для ілюстрації твердження про всеохоплюючий вплив комунікації у суспільному житті, достатньо хоча б навести перелік та опис функцій, які вона виконує (Табл.1).

Табл.1. Функції комунікації (за С.В.Борисньовим) [3, с.265-266]

Прим. *[3, с.256], **[4, с.162].

Також для з’ясування ролі комунікації в суспільно-політичних трансформаціях корисними будуть в застосуванні понятійні та методологічні апарати етнопсихології та етносоціології, які вивчають особливості розвитку суспільства залежно від народу, який потрапляє в ті чи інші історичні умови. При цьому не слід забувати про зауваження Л.М.Гумільова: «кожна людина одночасно- член соціуму і член етносу, а це далеко не одне й те ж саме» [5, с. 197].

Дискурс навколо особливостей українського менталітету, історичної зумовленості демократичних змін і побудови держави на вітчизняних теренах у легальному середовищі розпочався тільки два десятиліття тому, напередодні, або й водночас із демократичними революціями у Східній Європі. І саме питання української історії стало (як, до речі, і в часи попередніх періодів національного ренесансу) наріжним у цьому дискурсі. Це й не дивно – довівши «своє» право на історію Київської Русі, дослідивши історію Запоріжжя, заново відкривши період національно-визвольних змагань у ХХ ст., українські політики та вчені отримували передумови для формування нового комунікативного простору на заміну старому, радянському, який перестав виконувати свої функції і, насамперед, функцію державоутворюючу. А численні факти утисків, яких зазнала сама оболонка КП – українська мова – визначила навіть специфіку використання української мови як елементу самоствердження і національної ідентифікації. Достатньо з цього приводу пригадати Т.Г.Шевченка: « А на москалів не вважайте, нехай вони собі пишуть по-своєму, а ми по-своєму. У їх народ і слово, і у нас народ і слово. А чиє краще, нехай судять люди» [6, с.259].

Зміна КП, його складових, потягнула за собою значні суспільні трансформації. Як зауважує вітчизняний дослідник Б.В. Потятиник, «поширення на території СРСР у 70-80-их рр.. короткохвильових приймачів, які «ловили» передачі «Голосу Америки», «Свободи» і «Вільної Європи», було суттєвим фактором поширення вільнодумства, яке, врешті, і призвело до розвалу наддержави» [7, с. 84].

У сфері державного управління відбуваються також значні зміни : «як наслідок, відбувається зміна парадигми суспільного розвитку, тобто перехід від спроби тотального контролю до демократичного механізму, який можна охарактеризувати терміном «громадянин-кореспондент» [8].

По-різному можна оцінювати подальші історичні події, які зумовили розвиток України після проголошення незалежності. Наразі обмежимося тезою про те, що і досі в Україні ще не створено стрункого і повного комунікативного простору, в якому би кожен громадянин держави почувався більш-менш комфортно з огляду аспектів соціальної комунікації, як не створено і передумов для розвитку усіх складових громадянського суспільства. На думку економіста А.C.Гальчинського, «…слід виходити з об’єктивної реальності, тобто розуміння того, що нині ми поки що перебуваємо на етапі до громадянського суспільства» [9, с. 126-127]. Відзначимо важливу роль у цьому зовнішніх чинників – вплив іноземних та іншомовних ЗМК вже давно є предметом розгляду (поки що, на жаль, малоефективного) компетентних органів як виклик національній безпеці. Однак так само важливою є роль і внутрішніх чинників, які гальмують процес формування ефективного вітчизняного КП.

При цьому слід врахувати новітні тенденції розвитку сучасного спілкування, основною з яких є персоніфікація особистості – «усвідомлення людиною індивідуальної неповторності, несхожості на інших людей» [10, с. 45]. По суті, сучасна людина глобалізованого світу знову замислюється про свою ідентичність, що, на нашу думку, повністю кореспондується із намаганням сучасного українця віднайти ту ж згадувану ідентичність. І бажання це – віднайти ідентичність –є цілком зумовленими тими суспільно-політичними перетвореннями, свідками яких ми стали у новітні часи: «адже спільне відчуття національної ідентичності є дуже важливим для формування та зміцнення активного, впевненого в собі громадянського суспільства» [11, с. 210]. Відтак, зміна комунікативного простору стала болісним випробуванням для кожного члена українського суспільства – як відзначає Т.Кушерець, «внаслідок всеосяжних макрозмін почали радикально змінюватися їхні стилі життя, прихильності, відданості, преференції, орієнтації тощо, що врешті-решт призводило до втрати звичних ідентичностей» [12, с. 93].

З іншої сторони, феномен новітньої персоніфікації особистості, з яким тільки познайомилися українці, є ніби черговим прочитанням європейських цінностей Нового часу. Таких цінностей, про які свого часу говорив М.Вебер: «сучасна цивілізація – дитя європейського індивідуалізму» [13, с. 19]. Це твердження дивним чином перегукується із спостереженнями М.Костомарова про Україну, «… де принцип особистості раз у раз виявляв свою живучість» [14, с. 249]. Таким чином, давні українські та європейські пошуки актуалізуються у сьогоденні через суспільну трансформацію, викликану комунікативними потрясіннями.

Та все ж найгостріше, на нашу думку, проблемна ситуація склалася у галузі місцевого самоврядування, тобто там, де безпосередньо відбувається інтенсивний комунікативний обмін між громадянином (клієнтом-реципієнтом соціальних послуг) та відповідними інституціями (сервіс-донорами цих послуг). Недосконалість правового забезпечення хронічна відсутність коштів, «куцість» повноважень – до цих постійних «болей» місцевого самоврядування в Україні додалися і проблеми комунікативного характеру.

У такому контексті розглянемо декілька історичних аспектів, які можуть, на нашу думку, допомогти віднайти відповіді у минулому на проблемні питання сучасної ефективної комунікації у місцевому самоврядуванні.

По-перше – історично доведена здатність українців до самоорганізації. «Нація самостверджується, самоорганізується в повномасштабну лише за умови набуття, наповнення статусу громадян його реальним, демократичним змістом на шляху витворення громадянського суспільства» [15, с.59]. Історія якраз і свідчить, що українці збереглися як самобутній народ, скоріше, всупереч, ніж завдяки існуванню стійких політичних утворень – постійна здатність до відтворення державних форм, тривалі (у декілька поколінь) періоди бездержавності та роздробленості змінювалися новими суспільними формами. Очевидно, що така безпрецедентна здатність до відродження була б неможлива без існування певних джерел самоорганізації і стійкого комунікативного зв’язку на рівні поселень, областей, в цілому – народу, без чіткої самоідентифікації в суворому (доволі часто – агресивному) зовнішньому середовищі. З приводу правової традиції самоорганізації доречно буде пригадати російського дослідника С.Г.Алєксєєва (поч. ХХ ст.), який із здивуванням вказує на існування ще за 200 років до його днів іншої практики розмежування владних повноважень і дотримання громадянських прав: «При сучасних поняттях про право втручання адміністративних посадовців у судову компетенцію нижчих верств, цікаво співставити універсал Гетьмана Мазепи київському полковнику… що забороняє втручатися в права міського магістрату стосовно суду над ремісничими, осілими і всілякими мешканцями, тим більше, що наприкінці ХVІІ ст. відмінностей між містами і селами не було, і те, що стосувалося перших, застосовувалося на практиці до других і навпаки» [16, с.259].

Велику роль у живучості правової, самоврядної і культурної традиції відігравало письменство, пізніше – друкарство. Відзначаючи таку особливість українців, як здатність навіть в обмежених умовах самодержав’я до ведення громадського життя у справах, наприклад, освіти, той же Алєксєєв відзначає: «В Малоросії… школи розповсюджуються з кожним роком завдяки ініціативі декількох крупних землевласників…» [16, с.228].

У той же час С.Г.Алексєєв, піддаючи критичному аналізу стан місцевих судів після реформи 1874 р., чітко вказує на причину такого стану речей, яка лежить у відсутності комунікативної практики – поголовна безграмотність, відсутність доступу до інформації, підконтрольність формально незалежних громадських утворень поміщикам і духовенству (яке саме повсякчас є неосвіченим).

Принципи подолання цього комунікативного розриву можемо знайти у варіантах Конституції одного з членів Кирило-Мефодіївського товариства Г.Андрузького, зокрема, у цих рукописах «спеціально обумовлювалася не менш важлива вимога того, щоби усі закони були друкованими для загальної відомості» [17, с.42].

А за кілька десятиліть після цього у переліку необхідних для розвитку суспільства речей зустрічаємо у Програмі «Громади» (1880 р., автори – М. Драгоманов, М.Павлик, С.Подолинський) і такі пункти: «В справах політичних ми бажаємо… 2) Неодмінної волі слова, печаті й науки, зборів і товариств. 3) Безперешкодної самовправи (автономії) для кожної громади в її справах…» [18, с.255].

Детальний аналіз практики російського самодержав’я в царині місцевого самоврядування необхідний тому, що традиції поліцейської держави успадкував і радянський правлячий режим: «ще більшу пригніченість відчула особистість під впливом політичної практики сталінського часу» [15, с.253], а місцеві ради «були позбавлені можливості самостійно виконувати владні функції» [15, с.259] . Тільки тут проблема неграмотності була замінена пануванням єдиної ідеології, специфікою подання освіти і відсутністю доступу громадян до реальної інформації про діяльність органів влади. Власне, наслідки цих комунікативних розривів у взаємовідносинах «влада-громадянин» ми відчуваємо і сьогодні, щоправда, у набагато ускладнених і осучаснених формах.

По-друге – історично зумовлена прихильність українців до демократичного устрою, який передбачає широку участь громадськості, обмеження ролі держави. Як відзначають Л.В.Гонюкова і Б.М.Максимець, функціями громадянського суспільства, зокрема, є «самовираз індивідів, їхня самоорганізація та самостійна реалізація ними власних інтересів», «гарантування непорушності особистих прав громадян», «систематизація, впорядкування, надання урегульованості протестам людей» [11, с.188-189]. Описані функції ніби списані з характеристик українського народу, історія якого, по суті, є тривала (і по сьогодні) боротьба з авторитаризмом, боротьба за відстоювання прав громади.

Якщо ж говорити про етнопсихологічний портрет українця, то у В.Яніва побачимо цікавий опис: «Заглиблений у собі і маючи відчуття гідності, він прямує до повалення всяких обмежень особистої свободи, в тому числі до нівеляції соціальних перегород» [17, с.127]. Взагалі, на думку В.Яніва «українці – вроджені вороги деспотії» , при цьому етнопсихолог наводить приклад запорожців, які сипали землю на голову новообраному кошовому, щоб він не смів думати про необмежене диктатуру. Погоджується з такою оцінкою козацької доби і економіст А.С. Гальчинський: «Побудована на основі виборних і самоврядних принципів, Козацька держава запровадила відповідальність вищих можновладців не лише перед привілейованими прошарками… а й перед всім населенням загалом» [9, с.115].

А узагальнивши історичний досвід, М.Драгоманов відзначив: «свідомий лібералізм, як і свідомий демократизм, зародився на Україні вже далеко після смерті наших історичних автономних інституцій і далеко більше на абстрактно-європейському, ніж на історично-національному грунті» [20, с.121].

Пізніше IV Універсал Центральної Ради від 9 січня 1918 року, написаний багато в чому під впливом історичних студій, звівши воєдино і «абстрактно-європейське» і «історично-національне», декларуватиме демократичні засади держави, запроваджує європейські принципи розподілу влади, провідної ролі парламентаризму, забезпечення громадянських прав і свобод людини. Та й саме правозахисний рух вже за радянських часів стане центром громадського життя, основою формування політичних партій в Україні – адже з неформальних товариств «дисидентів» створилися в середині 1988 р. Демократичний союз та Українська Гельсінська спілка. Зародження інституцій громадянського суспільства у той час відбувалося бурхливо – «за статистикою ЦК КПУ на березень 1989 року в Україні нараховувалося 60 тис. «неформалів», які провели 1200 мітингів та зборів, до яких було залучено 13 млн. чол.» [11, с.164].

До речі, органи місцевого самоврядування, змістовне і функціональне наповнення їх діяльності завжди було тією детермінантою, яка визначає ступінь демократизму існуючого політичного режиму. Як визнає Європейська хартія місцевого самоврядування, «ці органи (місцевого самоврядування – Авт. ) виникли і розвивалися як пряма противага абсолютній владі центру» [21, с.561]. Власне, таке розуміння демократії знайшло відображення і в сучасній Конституції України, в якій низка статей присвячена опису місцевого самоврядування. Сучасний дослідник О.В.Прієшкіна робить закономірний висновок про взаємовиключність диктатури і місцевого самоврядування: «зважаючи на те, що основним способом правління диктаторів є використання всієї могутності державного апарату, щоб через примус і насильство досягти власної мети, можна дійти висновку про неможливість співіснування антидемократичного режиму і місцевого самоврядування» [22, с.32].

Відтак, саме критикована схильність українців до індивідуалізму і відповідний до цього характер його комунікативних зв’язків при між-особистісному та між-інституційному спілкуванні суттєво зумовили логіку розвитку вітчизняного громадянського суспільства. Відповідно, відцентрове тяжіння суспільного життя, зосередження на потребах громади і окремої особистості вимагало застосування вже й у давні часи усього арсеналу сучасних комунікативних технологій на відміну від автократичного режиму, який передбачає наявність монологу (а не діалогу) і односторонній потік інформації у вигляді ідеології та вказівок.

По-третє, історичний досвід самоврядування як своєрідного економічного устрою суспільства. Принциповим у цьому питанні для багатьох дослідників є протиставлення (або хоча б виокремлення) економічного устрою, властивого для українства і економічного устрою Росії. Ще М.Костомаров відзначав, базуючи свої спостереження на етнопсихологічних факторах, що «примусова спільність землі й одповідальність одного перед усіма (міром) здаються Українцеві якнайнестерпнішою неволею й несправедливістю» [14, с.250]. Сучасний економіст А.С.Гальчинський з цього приводу відзначає: «потрібно враховувати, що азійський спосіб виробництва та община – це не породження Київської Русі. Вони привнесені в Росію монголами. На українських землях тривалий час (до ХVІІІ ст.) панівними залишалися принципи господарювання, близькі до європейських» [9, с.11]. Європейські економічні відносини вимагали виникнення і європейських комунікативних практик – індивідуального власника важко було примусити щось робити силою, застосування Магдебурзького права і навіть доволі обмежених на той час демократичних свобод вимагало створення виборних органів, проведення чогось на зразок громадських слухань, розвивало грамотність і книгодрукування. До того ж, початки місцевого самоврядування доводили вже тоді свою економічну ефективність. Як писав з цього приводу І.Я.Франко, «дороги і шляхи, мости і греблі, недороди і місцеві випадки, пошесті і хороби, школи і лікарні – все се такі речі, що інакше залагоджуються в кожній губернії і вимагають окремого проводу і опіки не так уряду, як радше власних місцевих людей, зорганізованих для сього діла» [23, с.444].

Розглядаючи питання побудови ефективного вітчизняного комунікативного простору, нам необхідно розглянути і такий четвертий історичний аспект як здатність українців продукувати власний епос і міфологію.

Власне, останнім часом українська міфотворчість виникла як своєрідний продукт протидії чужому комунікативному простору. Як відзначають вітчизняні дослідники, «тривалий процес руйнування державницьких устремлінь українського народу, насаджування комплексу «молодшого брата» потребували у відповідь певної психологічної компенсації» [15, с.18]. Технологія накидання «комунікативного ярма» в даному випадку вивчається галуззю науки під назвою «постколоніальні студії», і, за визначенням С.І.Грабовського, «один із результатів колоніальної практики… полягає в тому, що колоніалісти накидають тубільцям суму негативних стереотипів, які стають автостереотипами; тубільці самі починають вважати себе тупими, недолугими, людьми другого ґатунку…» [24, с.56-57].

Наслідки такого колонізаторського впливу на «тубільний» комунікативних простір є надзвичайно руйнівними. І досить прикро усвідомлювати, що процес комунікативної колонізації триває в Україні і в міфотворчій структурі комунікативного простору, незважаючи на значну історичну практику українців саме у міфотворчості. Так, зокрема, про самобутність української міфології говорить і В.Янів: «ми не бачимо в народній фантазії охоти до негарних, неестетичних велетенських міфічних образів, – до тих величезних, страшних, головатих та рогатих богатирів зі страшними ненатуральними інстинктами, які любить німецька й великоруська міфології» [19, с.32-33].

Висновки. Місцеве самоврядування як складна система економічних, правових і соціо-комунікативних відносин розвивалося в українському суспільстві тривалий історичний час. Дослідники відстежують формування прото-самоврядних інституцій на території України з часів Київської Русі, доби Козаччини, суспільно-політичних рухів ХІХ ст.

Джерела розвитку місцевого самоврядування як протиставлення місцевої автономії всесильній централізованій державі знаходяться, в тому числі, і в етнопсихологічних особливостях ментальності українського народу – індивідуалізмі, схильності до самоорганізації, ведення самостійного господарства. Саме в місцевому самоврядуванні як системі людських і інституційних взаємовідносин виявляється необхідність і зміст діалогічної комунікації, застосування всього спектру комунікативних технологій, кінцевою метою яких є добровільне спонукання реципієнта комунікативного акту до бажаних і спрямовано-планомірних дій.

Економічний устрій українського суспільства, заснований на багатоукладній економіці, рівноправності суб’єктів економічних відносин – також є джерелом виникнення і утвердження варіативних комунікативних практик.

Міфотворчість як окрема складова комунікативного простору розвивається і в наші дні, отримуючи сильний ретроспективний нахил, оскільки також джерела міфотворчості знаходяться в історичній площині.

Література

1. Почепцов Г.Г. Коммуникативные технологии двадцатого века. М.: «Рефл-бук», К.: «Ваклер». – 2002. – 352 с.

2. Малиновский Бронислав. Магия, наука и религия. Пер. с англ. — М.: «Рефл-бук», 1998. — 304 с. Серия «Astrum Sapientiae».

3. Бориснев С.В. Социология коммуникации: Учеб. пособие для вузов. – М.: ЮНИТИ-ДАНА, 2003.- 270 с.

4. Почепцов Г.Г. Теория коммуникации – М.: «Рефл-бук», К.: «Ваклер». – 2003. – 656 с.

5. Гумилев Л.Н. Открытие Хазарии. Зигзаг истории. Этногенез и биосфера Земли. Тысячелетие вокруг Каспия. – С.-Пб.: ООО СЗКЭО «Кристалл», 2003.- 880 с.

6. Шевченко Т.Г. Передмова до другого видання «Кобзаря» / Тисяча років української суспільно-політичної думки. У 9-ти т. – К.: Дніпро, 2001. Т.5, кн.1. – ХІХ ст../ Передм., упор., прим. О.Сліпушко.- 512 с. – с. 257-261.

7. Потятиник Б.В. Медіа: ключі до розуміння. Серія: Медіакритика.- Львів: ПАІС, 2004. – 312 с.

8. Кандагура К. Система державного управління інформаційним простором у перехідних суспільствах: українські реалії// Актуальні проблеми державного управління. Збірник наукових праць Одеського регіонального інституту державного управління. 2009. №1. [Електронний ресурс]. Режим доступу: http://www.nbuv.gov.ua/portal/Soc_Gum/Apdu_o/2009_1/R_2/Kandagura.pdf.

9. Гальчинський А.С. Помаранчева революція і нова влада. – К.: Либідь, 2005. – 368 с.

10. Бацевич Ф.С. Основи комунікативної лінгвістики: Підручник. – К.: Видавничий центр «Академія», 2004.- 344 с.

11. Гонюкова Л.В. Суспільно-політичні об’єднання: теорія і практика: [навч.-метод. посіб. для вищ. навч. закл.] /Гонюкова Л.В., Максимець Б.М. – К.: Генеза, 2009. – 240 с.

12. Кушерець Т.В. Пошук нових індивідуальних та колективних ідентичностей в умовах глобалізації// Наукові записки. Серія “Філософія”. – Острог: Видавництво Національного університету “Острозька академія”. – Вип. 5. – 2009. – 220 с.- с.92-101.

13. Вебер М. Протестантська етика і дух капіталізму. – К.: Основи, 1994. – 261 с.

14. Костомаров М.І. Дві руські народності. / Тисяча років української суспільно-політичної думки. У 9-ти т. – К.: Дніпро, 2001. Т.5, кн.1. – ХІХ ст./ Передм., упор., прим. О.Сліпушко.- 512 с. –с. 247-251.

15. Україна: проблеми самоорганізації.: [В 2 т.] / В.Кремень, Д.Табачник, В.Ткаченко. К.: Промінь, 2003 – Т.1. Критика історичного досвіду. – 384 с.

16. С.Г. Алексеевъ. Мъстное самоуправленіе русскихъ крестьянъ. XVIII-XIX вв. – М., С-Пб.: Изд. Товарищества М.О.Вольфа. 1902. – 313 с.

17. Журавський В.С. Становлення і розвиток українського парламентаризму (теоретичні та організаційно-правові проблеми). – К.: Парламентське вид-во, 2002. – 344 с.

18. Програма «Громади» (1880р.) / Тисяча років української суспільно-політичної думки. У 9-ти т. – К.: Дніпро, 2001. Т.5, кн.2. – Кінець ХІХ ст. – поч.. ХХ ст./ Упор., прим. О.Сліпушко. – 376 с. – с. 254-258.

19. Янів В. Нариси до історії української етнопсихології/ Упор. М.Шафовал. – 3-тє вид., стер. – К. Знання, 2006. – 341 с.

20. Драгоманов М. Листи на Наддніпрянську Україну / Тисяча років української суспільно-політичної думки. У 9-ти т. – К.: Дніпро, 2001. Т.5, кн.2. – Кінець ХІХ ст. – поч.. ХХ ст./ Упор., прим. О.Сліпушко. – 376 с. – с. 118-153.

21. Совгиря О.В., Шукліна Н.Г. Конституційне право України: Навч. посібник.- К.: Юрінком інтер, 2008. – 632 с.

22. Прієшкіна О.В. Місцеве самоврядування в Україні: правове регулювання безпосередньої демократії: Навч. посібник.- К.: Кондор. – 2008. – 336 с.

23. Франко І. Твори: У 50 т. – К.: Наукова думка, 1976-1986.- Т.45. – 525 с.

24. Грабовський С.І. Що принесла Україні Переяславська рада? – К.: Стилос, 2003. -64с.

Анотація. У статті аналізується взаємозв’язок між історією розвитку місцевого самоврядування в Україні та формуванням нового вітчизняного комунікативного простору, встановлюються історичні передумови для розвитку ефективних комунікативних технологій в місцевому самоврядуванні.

Аннотация. В статье анализируется взаимосвязь между историей развития местного самоуправления в Украине и формированием нового отечественного коммуникативного пространства; устанавливаются исторические предпосылки для развития эффективных коммуникативных технологий в местном самоуправлении.

Summary. The author analyzes the relationship between the history of the development of local self-government in Ukraine and the formation of a new national communicative space, sets the historical background for the development of effective communication technologies in local government.

Сучасне суспільство значно примножило способи ідентифікації, при цьому зберігши первісні ознаки (наприклад, зовнішній вигляд – пірсінг, тату, макіяж тощо). І, безумовно, сьогодні для того, щоб ідентифікувати людину як приналежну до «свого» кола, не обов’язково просити її оголяти спину, рахуючи кількість витатуйованих куполів чи вдивлятися у кількість і порядок розташування пір’їн у її головному уборі. Цивілізовані люди додали до вичерпного «зовнішнього» переліку і низку вербальних, соціальних, національних, навіть лінгвістичних підстав для «вторинної» ідентифікації. Бо, як відомо, зустрічають «за одягом» (первинна ідентифікація), а «проводжають за розумом» (ідентифікація вторинна).

Для політичного життя демократичного суспільства є дуже важливим питання ідентифікації кандидатів і самоідентифікації виборця, позаяк саме ці чинники (причому у розвинутому громадянському суспільстві, на нашу думку, самоідентифікація виборця переважає за електоральним значенням ідентифікацію кандидата) є визначальними для розвитку держави, ротації політичних еліт та визначення соціальних векторів державної політики (за умови чесних і прозорих виборів).

Водночас соціологічні заміри як первинна інформація для політичного аналізу феномену самоідентифікації виборця в умовах трансформаційного суспільства і швидкої зміни настроїв у суспільній свідомості зустрічаються з багатьма труднощами. Адже крім субєктивного чиннику недобросовісної «замовної» соціології, існують і обєктивні причини недостовірності соціологічних даних, отриманих внаслідок навіть науково обгрунтованого соціологічного дослідження. Відтак, визначити достовірний вплив самоідентифікації виборця на результати виборів у межах даної статті не уявляється можливим.

Ми ж розглянемо «інший бік медалі» – тобто ідентифікацію кандидатів на виборах, домовившись попередньо, що результатами виборів і є той «сухий залишок» виборців, яких кандидат зумів переконати у тому, що він для них «свій», яким кандидат зумів ефективно донести свою ідентичність. Звертаючи увагу на особистість кандидата, виборці ніби «приміряють» його слова, вчинки відносно себе, виборці можуть навіть прогнозувати дії кандидата після виборів, оскільки поняття ідентичності включає в себе (за версією Еріксона) також і «спроможність особистості до повноцінного вирішення завдань, що виникають перед нею на кожному етапі її розвитку» [1, с.12].

Особливо важливою проблема ідентифікації як засіб пошуку і мобілізації власного електорату постала сьогодні перед кандидатами під час виборів місцевого (тобто таким, який обмежується однією територіальною громадою) масштабу. І важливість цієї проблеми нами вбачається у декількох основних чинниках.

По-перше, в актуальному нині тренді зниження виборчої активності, яка примушує кандидатів вишукувати нові мобілізаційні заходи задля того, щоб «довести» свого виборця до виборчих скриньок. Ось як пояснює несподівано сприятливі для двох політичних сил («Єдиний Центр» та Партія Регіонів) результати виборів до Тернопільської облради (15 березня 2009 року) голова ВГО Комітет виборців України Ігор Попов: «В той же час Єдиний Центр та Партія регіонів мали електоральну карту. Вони провели максимально активні кампанії мобілізації своїх виборців. Вони із 800 тис. виборців майже поіменно знали хто їхні виборці і всіх привели на виборчі дільниці. Так само і з «Свободою». У кожному селі свободівці знали, хто за них голосує і працювали з ними. Саме тому ці виборці і прийшли. Решта – не прийшла» [2].

І, безперечно, перед тим як вживати будь-яких заходів щодо «доведення» виборця до скриньки, кандидату потрібно спочатку цього «свого» виборця знайти, провести верифікацію його самоідентифікації із задекларованими (іноді – свідомо загострено) кандидатом ознаками.

Другий важливий чинник проблеми ідентифікації ми вбачаємо у жалюгідному фінансовому забезпеченні виборчих кампаній місцевого рівня. Грошей на цих виборах повсякчас не вистачає навіть на необхідні, передбачені законом процедури (зарплатня членам виборчих комісій, друк інформаційних матеріалів тощо), не те що на ведення зі сторони субєктів виборчого процесу якісної, тривалої і процедурно грамотної кампанії. Відтак, основні месиджі і іміджеві побудови кампанії зводяться до намагання добитися елементарної пізнаваності кандидата, який, безумовно, «наш», «свій», якого «підтримують», за якого «голосують» та всіляке інше, що можна зустріти на провінційних парканах у передвиборній гарячці. Цьому, власне, дивуватися недоречно, якщо в кандидата, у кращому випадку, офіційно дозволених 50 коп. на виборця (згідно українського законодавства виборчий фонд кандидата не може перевищувати 125-250 тисяч гривень) і місяць-півтора часу. Найцікавіше те, що нерідко і такі бездарні методи спрацьовують, позаяк нічого іншого виборцю не пропонується. На причинах такого стану речей автор вже детальніше зупинявся [3].

Відтак, можна розглядати виборчу кампанію місцевого рівня як ієрархію методологічних завдань, на вершині якої знаходиться проблема донесення до виборця цілісної картини ідентифікації кандидата. Саме цій проблемі підпорядковані завдання, які стоять перед виборчими штабами кандидатів – створення і підтримки іміджу, розробки меседжів, слоганів, програм, навіть кольорове вирішення наочної агітації та вживання відповідної лексики. Складність і комплексність штабних завдань зрозуміла – у політика, на відміну від бізнесмена, який хоче продати свій товар, не такий вже й великий набір інструментів. Адже у комерсанта, окрім іміджу товару, репутації продавця є ще й вирішальні для ринку важелі – ціна товару, його доступність, попит на товарні категорії тощо. А як зазначає польський політтехнолог Артур Гнат, у випадку ж політичної виборчої кампанії її ефективність практично повністю залежить від іміджу політика. Відповідно, уявлення, знання про політичну особистість кандидата є основним критерієм для виборця під час перебування на виборчій дільниці.

Водночас, на думку А.Гната, практика маркетингових комунікацій свідчить про те, що на додаток до спланованої та організованої кампанії, яка спрямована на донесення основного повідомлення (меседжу) від кандидата, на потенційних виборців справляє враження і багато неконтрольованих сигналів. «На імідж політика рівнозначно впливає, окрім офіційних виборчих листівок та відео-роликів, і коментарі конкуруючих політиків, політичні іміджі цих конкурентів, образ дружини кандидата, чутки про поведінку дітей у школі тощо» [4].

Це все становить додаткові труднощі для кандидатів. Бо, виявляється, потрібно не тільки розробити свій імідж, підкреслити свою ідентичність, але ще й реагувати на контр-агітацію з боку конкурентів. А бажання виборця мати перед собою цілісний образ кандидата (сім’янина, політика, хорошої людини, співробітника тощо) примушує виборчий штаб у стислі терміни із доволі строкатої тканини образів, символів і смислів створити цілісний конгломерат, який, власне, і буде уособленням ідентифікації кандидата.

Наступний етап виборчої стратегії – просування сформованого ідентифікаційного образу кандидата в електоральне поле за допомогою комунікативних технологій. З цього приводу доречно згадати слова російського політолога Л.Подгорної, яка комунікативне призначення політичної реклами вбачає в тому, «що вона покликана встановлювати контакт між носіями влади або претендентами на місця у владних структурах і основною масою населення» [5, с.85]. При цьому Л.Подгорна приходить до висновку, що «політична реклама стає своєрідним провідником ідей, ретранслятором образів, символів, міфів, що живуть і функціонують у масовій свідомості суспільства» [5, с.86].

Тому вбачаємо за доцільне докладніше розглянути саме використання міфу. Міф, за виразом Броніслава Малиновського, це «… оповідання, які ніколи не сприймаються як опис події в минулому» [6, с.279]. Відтак, будь-який ритуал, «будь-яке художнє відтворення того чи іншого релігійного сюжету… відроджує до життя певний міфологічний сюжет або епізод». При цьому за своєю силою впливу політичні міфи наближуються до загальноприйнятих поведінкових і моральних норм.

Ось, наприклад, лише деякі з різноманітних міфологем, якими послуговувалися різні кандидати під час виборчої кампанії на позачергових виборах міського голови Рівного (30 листопада 2008 року) – «Господарник, у якого слова не розходяться з ділом» (кандидати -Хомко, Сорока), «Патріот, який вестиме безкомпромісну боротьбу з корупцією і відроджуватиме духовність» (кандидат Червоній), «Жінка-берегиня, яка врятує місто» (кандидат Богатирчук-Кривко), «Нове обличчя, яке переможе, бо настала ера молодого мера»(кандидат Хижняк), «Наступник, готовий до самопожертви на користь міста»(кандидат Собчук). Усі ці новітні рівненські міфологеми мають історичне, а якщо розглянути ретельніше – і релігійне підгрунтя, вони мають подієвий сюжет, свого героя, свій драматизм (або хоча би натяк на трагічні події), міфологізмом насичені передвиборні матеріали кандидатів у місцевій пресі [7-12]. Про сильний вплив передвиборчих міфологем на свідомість самих кандидатів свідчать і їх інтерв’ю для ЗМІ вже після виборів [13,14].

Якщо розглядати проблему донесення ідентичності кандидата як завдання пошуку оптимальних шляхів комунікації, то відзначимо, що рівненські кандидати практично однаково (з різною лишень інтенсивністю) використовували прямі і дистанційні методи комунікації, послуговуючись здебільшого останніми. Винятком можна назвати виборчу кампанію кандидатів Хомка і Червонія, які надавали перевагу безпосередній роботі з виборцями (зустрічі з виборцями, участь в акціях і масових заходах, прямі телефонні лінії) і, які, власне, своїми високими результатами на виборах (Хомко – перше місце, Червоній – друге) довели високу ефективність саме такої, прямої роботи з городянами. Разом із тим, під час кампанії Хомка його штабом широко застосовувалися і дистанційні методи комунікації, що, на нашу думку, і остаточно вирішило долю рівненських виборів 2008 року.

Щодо використання прямих методів комунікації, то відзначимо, що кандидати мало використовували можливість новітніх технологій (наприклад, проведення Інтернет-конференцій, спілкування через Інтернет-представництво), а прямі ефіри на радіо та телебаченні перетворилися через контрольованість штабами дзвінків до студії на закриту систему із своїм, наперед виписаним політтехнологами сценарієм.

Дистанційні методи комунікації, якими для донесення своєї ідентичності послуговувалися рівненські кандидати, також не вражали у 2008 році своєю новизною. Слід хіба що відзначити оригінальність мультиплікаційних роликів кандидата Собчука та «креативність» працівників штабу одного з кандидатів, які роздавали для молоді презервативи із зображеним на упаковці портретом кандидата. Із друкованої продукції користувалися популярністю серед кандидатів листівки і флаєри різного змісту. Одним з видів листівки широко застосовувалася друкована автобіографія кандидата, яка, незважаючи на новітні часи, зберегла всю свою «красу» радянського бюрократичного монументалізму. Хоча щодо автобіографії і існують певні законодавчі вимоги (обов’язковість вказування дати, місця народження, місця проживання, трудової біографії тощо), однак вона може, на нашу думку, відігравати значно більшу комунікативну роль для ідентифікації кандидата. Не слід забувати, що автобіографія – чи не єдиний доступний на виборчій дільниці для виборця спосіб ідентифікації кандидата. Адже програми кандидатів, також розміщені на виборчих дільницях, за рідким винятком практично не відрізняються від інших.

Також кандидати під час рівненської кампанії друкували свої програми, однотипні постери (календарі, плакати), опитувальники, які мали би забезпечити за відсутності прямої комунікації хоча б мінімальний рівень інтерактивного спілкування кандидата з виборцями. Ще одним видом друкованої продукції були листівки, технологічно пов’язані із календарем виборчого процесу – запрошення на вибори, підписний лист, пам’ятка виборця, пам’ятка спостерігача.

Зовнішня реклама обмежувалася типовими банерами, біл-бордами і сіті-лайтами, випускалися і газети-одноденки, хоча основні кошти витрачалися штабами у легальних ЗМІ шляхом розміщення проплачених статей, радіо- та телепередач. Традиційно малу увагу віддавали місцеві технологи Інтернет-ресурсам.

Щодо використання «сірих» комунікативних технологій, то вони також не вирізнялися оригінальністю. Відразу декілька штабів замовили соцопитування у сумнівних фірмах, що дало їм змогу називати свого кандидата «лідером виборчих перегонів». Проти фаворита виборів – кандидата Хомка використовувалась також добре випробувана теза про те, що він є «володарем адмінресурсу» і «ставлеником влади». Зрештою, суттєвого впливу ці технології не мали, особливо якщо порівняти результати виборів для «лідерів опитувань» і для самого «володаря адмінресурсу».

Зважаючи на вищевказане та базуючись на матеріалі спостережень за виборчою кампанією в Рівному (2008), можна зробити певні висновки щодо використання комунікативних технологій для донесення ідентифікаційних ознак кандидата до виборця під час виборчої кампанії місцевого рівня.

Отже, наскільки можливо, кандидати дистанціюються (з власної ініціативи чи з ініціативи штабу) від прямих комунікацій. При цьому виборцям доводиться вдовольнятися образом, напрацьованим штабом. Відповідно, іде політтехнологічне викривлення (корегування) ідентифікації кандидата.

Кандидати ще недостатньо використовують можливості ІТ-технологій для комунікацій.

Кандидати у своїх кампаніях активніше використовують не лише «традиційну» антитезову ідентифікацію – («господарник-vs-нездара» чи «патріот-vs-космополіт»), але й відносно рідкісні для місцевих кампаній ідентикативи – вік (для порівняння: «настала ера молодого мера»), стать («тільки жінка здатна навести лад і в родині, і в місті»).

Кандидати починають звертати увагу на свої передвиборчі програми – долучають до розробки фахівців, виборців. Це, зрозуміло, тільки перший крок на шляху до політичної відповідальності, коли програма все таки виконується, але дуже важливий крок від «штучності» і «вимушеності» програми, яку самі ж кандидати, досягнувши мети, викидали наступного дня після виборів на смітник.

Автобіографія залишається чи не єдиним обєктивним джерелом для ідентифікації кандидата. Ми памятаємо, як чи не довкола однієї фрази «не судимий» можна було вигравати кампанії, неспіврозмірні за величиною із місцевими. У той же час і кандидати, і виборці поки що доволі мало уваги надають автобіографії як методу для ідентифікації.

Партійність для ідентифікації на виборах персоніфікованих (сільський, селищний, міський голова) відіграє негативну роль – виборець скоріше довіряє місцеву владу людям без яскраво виражених політичних поглядів. При цьому вираз «мер-політик» різко негативно оцінюється виборцями.

Набуває все більшого значення для комунікації елемент міфотворчості. Вочевидь, кандидати починають розуміти, що вони стають цікавими для виборця тільки тоді, коли мають за собою якусь історію, якийсь сюжет.

Майновий стан залишається досить дражливим моментом для кандидатів. Вони (люди, як правило, забезпечені) чомусь думають, що бідність дозволить їх ідентифікувати як «своїх» для економічно слабших груп електорату.

Місцевий виборець, судячи з останніх рівненських кампаній,є людиною доволі консервативною – він ідентифікує як «свого» і, відповідно, голосує за: українця, чоловіка, старшого середнього віку, із трудовою виробничою біографією, позапартійного, середнього і вище середнього достатку. Можна додати: неспортивної статури, безвусого, який сповідує православя (або латентний атеїст) – і ви отримаєте портрет кандидата, який перемагав останнім часом майже на всіх місцевих виборах.

Але немає остаточної впевненості, що така консервативність не зміниться – підстави для революційних трендів вимальовуються все виразніше. І тепер невідомо, хто кого шукатиме і верифікуватиме за ідентичністю – кандидати у пошуках «свого» виборця, чи «зголоднілі» і змінені економічними потрясіннями виборці будуть шукати собі «свого» кандидата.

Література

1. Толстых А.В. Неизвестный классик // Эриксон Э. Идентичность: юность и кризис: Пер. с англ./ Общ. ред. и предисл. Толстых А. В. – М.: Издательская группа “Прогресс”, 1996. – 344 с.

2. «Ігор Попов: Виборче законодавство треба змінювати»// http://www.vgolos.com.ua/politic/6204.html, 19.03.2009. Ост.доступ 25.06.2009.

3. Штурхецкий С.В. Е-коммуникация в Украине: региональные перспективы// E-gospodarka, E-spoleszenstwo w Europie Srodkowej i Wschodniej. Vol.1.- Wydawnictwo KUL, Lublin, 2009. p.305-310.

4. Artur Gnat, „Marketing w polityce. Tożsamość a wizerunek polityka”,http://www.marketingwpolityce.zgora.pl/artykuly/a&y2.htm, 23.02.2006. Ост.доступ 25.06.2009.

5. Подгорная Л.Д. Политическая реклама как форма коммуникации современного общества // Вестник Российского университета дружбы народов. – Серия: Политология. – 2006. – № 8 – С. 85–94.

6. Бронислав Малиновский. Магия, наука и религия. Пер. с англ. — М.: «Рефл-бук», 1998. — 304 с. Серия «Astrum Sapientiae».

7. Василь Червоній: «У Рівному «господарники» заасфальтували доріг на 2 мільйони гривень, у Луцьку патріоти-політики – на 42…»// «Волинь», №40 (899) від 31 жовтня 2008 року.

8. Рівне заслуговує цієї Берегині //Офіційна веб-сторінка С.Богатирчук-Кривко. http://www.sbogat.com.ua/index.html, Ост. доступ 25.06.2009.

9. Юрій Собчук: “Віддам рідному місту всі свої сили, енергію, частину свого життя!”// «Рівне ракурс», №370 від 13.11.2008p.

10. Юрій Собчук, за прогнозами соціологів, виривається вперед// «Рівне ракурс», №371 від 20.11.2008p.

11. Олег Хижняк: “Виборцям, які роками чекають на ремонт дахів і асфальтування ям – компромат на владу не потрібен!” // «Рівне Ракурс» №364 від 02.10.2008p.

12. Микола Сорока: « Я не боюсь брати на себе відповідальність», «Рівне Вечірнє», №89 від 27.11.2008.

13. Тетяна Фінкевич. Хомко напише листа Обамі?// «Рівне Вечірнє», №4 від 15.01.2009.

14. Микола Сорока: «Ці вибори я провів під гаслом: «Обіцяю і виконую»// «Рівне Вечірнє» №91 від 4.12.2008.

Аннотація

У статті автор аналізує комунікативні технології під час виборчих місцевих кампаній, розглядаючи виборчу кампанію як ієрархію методологічних завдань, підпорядковану проблемі формування і донесення до виборця цілісного образу політичної ідентифікації кандидата. Ключові слова: комунікативні технології, вибори, політична ідентифікація, виборець.

Аннотация

В статье автор анализирует коммуникативные технологии во время местных избирательных кампаний, рассматривая кампанию как иерархию заданий, подчиненную проблеме формирования и донесения к избирателю целостного образа политической идентификации кандидата. Ключевые слова: коммуникативные технологии, политическая идентификация.

Annotation

Shturkhetskyy Serhiy, Аuthentication of candidates during elections as factor of voters’ likings: communicative aspect of local election campaigns.

In the article the author analyses communicative technologies during local elections, examining this campaign as hierarchy of tasks, inferior the problem political authentication of candidate. Keywords: communicative technologies, political authentication, elections.

Інші записи:

• Ідентифікація кандидатів під час виборів як чинник електоральних симпатій виборця: комунікативний аспект місцевих виборчих кампаній
• Досвід розвитку місцевого самоврядування: вітчизняна специфіка формування комунікативного простору