The paper explores the current issues of the project activities of NGOs in Ukraine, stressed the importance of their work in the process of building a civil society. Particular attention is focused on the specifics of the project activities of NGOs, said the reasons that prevent the efficient activity of public organizations in Ukraine and the ways to solve them.

Вагомим чинником побудови громадянського суспiльства в Українi є активне функціонування громадських організацій, їх співпраця з урядом держави та населенням з метою реалізації суспільно важливих проектів. У 1992 р. прийнято Закон України «Про об’єднання громадян», що вводить в правове поле України поняття «громадська організація». Хоча в законодавчих рамках обумовлені права та обов’язки громадських організацій, особливості їх функціонування, проте, існує безліч проблем, що негативно впливають на їх діяльність, що в свою чергу гальмує процес побудови громадянського суспільства на демократичних засадах. Тому вивчення специфіки проектної діяльності громадських організацій є особливо актуальним питання сьогодення в Україні.

Метою дослідження є проаналізувати проектну діяльність громадських організацій у контексті побудови громадянського суспільства в Україні.

Відповідно до мети, поставлено такі завдання:

– визначити сутнiсть проектної діяльності та прослідкувати за динамiкою розширення сфери діяльності проектів громадських організацій;

– виявити проблеми в проектній діяльності громадських організацій та запропонувати шляхи їх вирiшення.

Вивченню теми проектної діяльностi громадських організацій приділяли увагу такі науковці та вчені: А. Колодій [1], М. Тарасюк [6] та ін. На особливу увагу в дослідженні побудови громадського суспільства заслуговують українські дослідники: В. Балабін О. Клименко,А. Левченко,   О. Михайловська [3], О. Тарасов та ін.

Говорячи про проектування можна сказати, що воно не є новим видом людської діяльності. Адже проявляючи свою творчість винахідники та науковці створюючи архітектурні споруди ,або ж художні твори також проектували в певній галузі людської діяльності. Але поступово таку діяльність пов’язують з науково-технічними системами.

Нині проектна діяльність виходить далеко за межі сучасного виробництва і тісно пов’язана з науковою, мистецькою, політичною та суспільною діяльністю людини. Вона має низку спільних ознак, що характеризують її як проектну діяльність. Це, зокрема, такі ознаки: 1) вирішення певної проблеми; 2) спрямованість на досягнення конкретної мети; 3) взаємопов’язані дії, що ведуть до кінцевого результату; 4) діяльність, пов’язана з плануванням (обмеженість у часі виконання, визначеність дати початку і закінчення); 5) наявність бюджету; 6) що характеризується новизною, унікальністю і неповторністю [7].

Відповідно, проектна діяльність – це діяльність по вирішенню певної проблеми спрямована на досягнення конкретної мети, реалізована шляхом виконання запланованого проекту, характеризується новизною, унікальністю і неповторністю.

Проект (від лат. project — «кинутий уперед задум») – це сукупність певних дій, документів, попередніх текстів, задум чи план створення матеріального об’єкта, предмета, різного роду теоретичних продуктів. Проект неможливо створити й реалізувати без творчої діяльності. Поняття «проект» усе частіше вживається в загальнонауковому значенні, оскільки в ширшому його розумінні це – обґрунтоване конструювання системи параметрів майбутнього об’єкта, процесу чи явища в поєднанні зі способами його досягнення. Саме таке багатогранне тлумачення проекту відкриває широкі можливості для його використання в різних сферах наукових досліджень, виробництва і життєдіяльності людини [6].

Проектуванням називають діяльність, під час якої обґрунтовується й розробляється проект. Для здобуття певного результату  потрібно в заданий проміжок часу реалізувати його за наявності певних ресурсів. Тому невід’ємною умовою виконання проекту є наявність в його структурі бюджету.

Проектна діяльність в більшості випадків спрямована на зменшення рівня соціальних проблем. Проте роль громадських організацій не заключається лише у вирішенні певної проблеми: соціальної, політичної, економічної, релігійної, а, у більшій мірі, у стимулюванні, розвитку потенціалу кожної окремої людини на вирішення своїх особистих проблем та проблем суспільства, актуальних проблем для рівнян. Діяльність громадських організацій шляхом реалізації проектів, донесення інформації до широких верст населення про ту чи іншу проблему, повинна стати поштовхом до об’єднання народу для вирішення проблем та мотивуванні їх до дій.

За останні роки було розроблено значну кількість проектів, спрямованих на ліквідацію проблем, що виникають в суспільстві. Багато з них втілено в життя і досягнуто запланованих результатів (в лікарні було закуплено обладнання, дитячі будинки забезпечено усім необхідним, закуплено вакцини від правця). На сьогодні, багато проектів спрямовані на вирішення проблем глобального характеру: боротьба зі СНІДом, голодом, тютюнопалінням, наркотичною та алкогольною залежністю.

Наприклад на Рівненщині зареєстровано 412 громадських організацій, серед яких переважають молодіжні організації. Молодіжна громадська платформа «Яскраво» займає помітне місце серед діяльності інших молодіжних організацій Рівненщини. Ця громадська організація практично живе проблемами молоді. Соціальні проекти платформи «Яскраво» («Вечір К», «Яскраве Рівне», «Кухня Ідей», «Година в МЕТРО», «Співанка», «Духовка», «Мафія», «DEBATtle») спрямовані на культурний розвиток та приємний відпочинок рівнян. Молодіжна громадська платформа «Яскраво» реалізовує також партнерські проекти, до яких з вище перелічених належать проект «DEBATtle, «Співанка» та «Година в МЕТРО».

У тлумаченні виникнення громадських об’єднань сенс існування визначається як спільна життєдіяльність людей, що передбачає їх взаємну залежність і потребу одне в одному, забезпечує збереження і розвиток соціального організму. Це життя людей безпосередньо в колективі, соціальній групі, де відбуваються спільна діяльність, спілкування, обмін послугами, користування спільними речами і вартостями [9, с. 47].

Здійснювати проектування громадські організації починають з мети проекту й безпосереднього обґрунтування проблеми чи ідеї, яку реалізують у майбутньому. Обґрунтування здійснюють на основі собівартості проекту та витрат часу для виконання відповідних робіт. Якщо ці показники є високими у фінансовому еквіваленті, то повертаються до мети і завдань, щоб переглянути ідею [2].

Громадські організації в Україні діють на підставі Закону України «Про об’єднання громадян» від 16 червня 1992 року. Стаття 1 визначає громадську організацію як об’єднання громадян, незалежно від своєї назви (рух, конгрес, асоціація, фонд, спілка тощо) [4].

Варто відзначити, що поняття «громадські організації» широко використовується в українській науковій літературі, а іноземній правовій літературі його аналогом є наступні терміни: недержавні організації, неурядові організації, неприбуткові та волонтерські організації, які є синонімічними і відображають антикомерційний статус громадських організацій, їхню неприбутковість та добровільний характер об’єднання [3].

Особливістю громадських організацій в Україні є те, що за масштабністю діяльності лише 5 % з них носять міжнародний характер, 10 % – загальнодержавний, а 85 % – мають місцевий та обласний рівень. За статутними даними 15 % громадських організацій відносять себе до благодійних організацій, а 85 % – до громадських організацій [8, с. 134-139].

Громадянське суспільство є невід’ємною частиною демократичного суспільства. Адже об’єднуючись громадяни насамперед виконують своє соціально – політичне призначення , як розв’язують проблеми повсякденного життя ,так і відкривають широкі можливості для виявлення суспільно -політичної ініціативи.

А. Колодій визначає громадянське суспільство як сфери спілкування та солідарності, спонтанної самоорганізації і самоврядування вільних індивідів на основі добровільно сформованих асоціацій громадян, яка захищена необхідними законами від прямого втручання і регламентації з боку держави. [1]

Зокрема учена зазначає, що громадянське суспільство характеризується виконанням наступних функцій:

1) самоорганізованого громадянського механізму для виконання суспільних справ;

2) противаги владним структурам, головного заборола проти можливих спроб узурпації влади;

3) засобу соціалізації, що зменшує відчуженість індивідів та орієнтує їх на «суспільно корисні справи»;

4) сприятливого суспільного середовища для поширення громадянської політичної культури і через неї — для зміцнення демократичного ладу, надання процесові демократизації незворотного характеру [1].

Підсумовуючи можна сказати, що громадянське суспільство це історичний тип розвитку суспільства, що реалізує потреби та інтереси вільних індивідів через систему відносин ( економічних, соціальних і тд.) Елементами якого є різні об’єднання, що охоплюють всі сфери суспільного життя і є своєрідним регулятором свободи людини.

В Україні кількість зареєстрованих громадських організацій з кожним роком кількість зростає. Згідно з даними Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців України кількість громадських організацій, зареєстрованих Державним комітетом статистики України, сягнула 60 479 (станом на квітень 2009 року). Що стосується організацій з міжнародним та всеукраїнським статусом, в Україні діє 2838 об’єднань громадян, що були легалізовані Міністерством юстиції України (станом на травень 2009 року) [5].

Загалом органами юстиції в Україні впродовж 2009 року зареєстровано близько 4 тис. громадських формувань. З них 81,5 % становлять місцеві, всеукраїнські та міжнародні громадські організації, 0,3 % політичні партії, 17,7 % місцеві, всеукраїнські, та міжнародні благодійні організації. [5].

Громадські організації є дієвим інструментом захисту прав українців. Проте суспільство поки що це не усвідомлює. Причинами цього є:

‑ громадські організації практично неспроможні мобілізувати широку громадськість навколо проблемних питань, на вирішення яких спрямована їх діяльність;

‑ помітно низька активність співпраці та взаєморозуміння між громадськими організаціями та державними органами. Влада часто ігнорує правові механізми захисту прав громадян і їх участі в прийнятті рішень;

‑ відсутня деталізована інформація про діяльність громадських організацій;

‑ недостатня координація діяльності з іншими громадськими організаціями по горизонталі;

‑ нерозвиненість вітчизняної бази фінансування громадських організацій;

‑ недостатній рівень кваліфікації керівних кадрів громадських організацій;

‑ нерозвиненість системи навчання та перепідготовки працівників громадських організацій.

З цих причин більшість громадян нашої країни вважає, що громадянське суспільство не настільки потужне ,щоб вирішити  широкого спектра проблеми суспільного життя України.

Отже, проектна діяльність громадських організацій – діяльність задля реалізації проектів, шляхом донесення інформації до широких верст населення про ту чи іншу проблему, яка стає поштовхом до об’єднання народу для вирішення проблем та мотивуванні їх до дій.

Участь громадських організацій в суспільному бутті є дієвою складовою демократизації суспільства, а також шляхом до розбудови громадянського суспільства. Вміле державне регулювання проектної діяльності громадських організацій та свідоме сприйняття громадянами України громадських організацій як дієвого інструменту захисту своїх прав і вирішення важливих соціальних проблем шляхом проектування та реалізації проектів є ключовими підставами для побудови громадянського суспільства в Україні.

Список використаних джерел та літератури:

1. Авторський сайт Антоніни Колодій. Думки з приводу розвитку громадянського суспільства [Електронний ресурс]. – Режим доступу до каналу: :www.URL:  http://political-studies.com/?page_id=178. – Дата доступу: 10.11.12. – Назва з екрану.
2. Верба, В.А. Проектний аналіз [Електронний ресурс] / В.А. Верба,.– Режим доступу : www.URL: http://slv.com.ua/books/134.html. – Дата доступу: 10.11.12.– Назва з екрану.
3. Держалюк О. Динаміка та розширення спектру  діяльності громадських організацій як складові демократизації українського суспільства [Електронний ресурс] / О. Держалюк. – Режим доступу : www.URL: //  http://www.niss.gov.ua/Monitor/May08/03.htm. – Дата доступу: 10.11.12. – Назва з екрану.
4. Закон України «Про об’єднання громадян» [Електронний ресурс]. – К., 16 червня 1992 року. – Режим доступу : www.URL: http://zakon1.rada.gov.ua/laws/show/2460-12. – Дата доступу: 10.11.12.– Назва з екрану.
5. Офіційний сайт Міністерства юстицій України [Електронний ресурс]. – Режим доступу до каналу: :www.URL:  http://www.minjust.gov.ua/0/news/11489. – Дата доступу: 10.11.12. – Назва з екрану.
6. Тарасюк, М.В. Управління проектами [Електронний ресурс] / М.В. Тарасюк. – Режим доступу :www.URL: http://slv.com.ua/books/66.html. – Дата доступу: 10.11.12. – Назва з екрану.
7. Управління проектами [Електронний ресурс] / Л.П. Батенко, О.А. Загородніх, В.В. Ліщинська. – Режим доступу : www.URL:http://library.if.ua/book/96/6586.html. – Дата доступу: 10.11.12. – Назва з екрану.

8. Шевцов А. І , Міжнародні неурядові організації як фактор впливу на ситуацію в Україні [Текст] / А. І. Шевцов, Г. І. Мерніков // Стратегічна панорама. – 2002. – № 4.

9. Шрейдер, В.Г. Теорія комунікацій [Текст] / В.Г. Шрейдер. – К. : Ваклер, 1998. – 395 с.

Ключові слова: правовий статус, держава, індивід, громадянин, громадянське суспільство, права, свободи, обов’язки.

The concept of constitutionally-legal status of person is investigated in this article.

The legal status of person that finds its reflection in the text of basic law of the state, determines principles on which its mutual relations with the subjects of power are built, first of all by the state represented by its bodies and officials.

In the same way becomes a main criterion that characterizes democratic character of the state mode,as the essence of state power and the methods of realization by it of its functions show up in the providing of terms of realization of personality rights.

Keywords: a legal status, a state, an individual, a citizen, a civil society, the rights, the liberties, the duties.

Складні зв’язки, що виникають між державою та індивідом, взаємовідносини людей один з одним фіксуються державою в юридичній формі – у формі прав, свобод і обов’язків, які утворюють правовий статус людини і громадянина. Правовий статус як одна з найважливіших юридичних категорій, нерозривно зв’язаний із соціальною структурою суспільства, політичними характеристиками державності, рівнем правової свідомості суспільства та станом правопорядку.

Правовий статус людини та громадянина – це система прав і обов’язків, законодавчо закріплена державою в основному законі й поточному законодавстві.

У правах та обов’язках не лише фіксуються зразки, стандарти поведінки, які держава вважає необхідними, корисними, доцільними для нормальної життєдіяльності суспільства, але й розкриваються основні принципи взаємовідносин держави та особистості. [2;104-105]

Обсяг прав, що складають єдиний правовий статус, значною мірою залежать від того, виступає особа як людина чи як громадянин.

Права людини і права громадянина тісно пов’язані, однак не є тотожними поняттями. Поняття людини передбачає розумну (людську) істоту, розглядувану у біологічному і соціальному аспектах. Іншим є поняття громадянина, котре відображає певні політико-правові характеристики, звичайно набуті людиною, її юридично визначені особливі взаємозв’язки з державою. Подібну природу має поняття іноземця та деякі інші, що розкривають стан індивіда як суб’єкт конституційного права. [1;173]

Розбіжності випливають із розмежування громадянського суспільства і держави. Права людини допомагають визначити автономне поле діяльності особи, де основною рушійною силою стають індивідуальні інтереси особи. Реалізація таких інтересів здійснюється у громадянському суспільстві, що ґрунтується на приватній власності, сфері особистого життя людини та спирається на природні права, що належать людині від народження. Держава повинна не тільки сама не втручатися в ці відносини, а й захищати їх від будь-яких інших посягань. Природні (невід’ємні) права людини стали точним та конкретизованим втіленням самої суті природного права – свободи окремої, автономної особистості. Після утвердження у світовій суспільній думці невід’ємних прав людини як прав особистості, а саме: життя, свобода, власність, безпека особи, прагнення до щастя – розуміння цієї гуманітарної категорії отримало закріплення в міжнародних документах та внутрішньодержавному законодавстві окремих країн. Природні (невід’ємні) права стали символом та адекватним юридичним аналогом індивідуальної свободи людини, її твердої захищеності від свавілля влади. Більш того, вперше за всю історію людства право отримало реальну можливість за допомогою розробки ідей невід’ємних прав людини піднятися над владою та спробувати вирішити проблему стримування та приборкання політичної державної влади.

Отже, у громадянському суспільстві на основі прав людини створюються умови для самовизначення, самореалізації особистості, забезпечення її автономії та незалежності від будь-якого незаконного втручання.

Права громадянина охоплюють сферу відносин індивіда з державою, у якій він розраховує не тільки на охорону своїх прав від незаконного втручання, а й на активне втручання держави в їх реалізацію. Громадянин-особа, яка за законом визнається юридично належною до певної держави. Громадянство складає передумову для покращення правового статусу особи, оскільки створює юридичну підставу для користування додатковими правами і свободами. Водночас громадянство зобов’язує особу до виконання встановлених законом обов’язків. Права людини закріпленні в міжнародно-правових актах, а права громадянина – у Конституції певної держави. [6]         Правовий статус особи був і залишається в центрі уваги вчених-правознавців. У науці сформувалися кілька підходів до визначення структури правового статусу, в який включається різний набір елементів. Так, А. М. Колодій та А. Ю. Олійник визначають такі елементи правового статусу:

– статусні правові норми і правові відносини;

-суб’єктивні права, свободи і юридичні обов’язки;

– громадянство;

– правові принципи і юридичні гарантії;

– законні інтереси;

– правосуб’єктність;

– юридична відповідальність. [1;356]

М.І. Хавронюк до структури правового статусу включає лише правосуб’єктність людини; принципи конституційно-правового статусу людини; права і свободи людини і гарантії їх реалізації; обов’язки людини та гарантії їх виконання. [6]

Проте, такі додаткові елементи слід визнати необов’язковими у структурі правового статусу і їх наявність чи відсутність не визначає наявність чи відсутність самого правового статусу. Розглянемо деякі з них. Так громадянство впливає лише на обсяг правового статусу. Юридична відповідальність вторинна по відношенню до обов’язкових елементів правового статусу (без обов’язків відповідальність неможлива). Система гарантій є категорією, яка виходить далеко за межі правового статусу. Схоже й законні інтереси, які не знаходять безпосереднього закріплення в юридичних правах і обов’язках, розглядати в якості самостійного елемента правового статусу недоцільно. Інтерес передує правам і обов’язкам незалежно від того, знаходить він безпосереднє закріплення в законодавстві чи ні. Інтерес – це категорія поза правова, чи «доправова», і закріплюється не тільки в конкретних правових приписах, але й у загальних принципах права. [2;106]

Схоже, слушною виглядає точка зору О.А. Лукашевої, за якою слід обмежити поняття правового статусу категоріями прав та обов’язків, що дозволяє чітко визначити його структуру. Всі інші елементи є або передумовами, або другорядними по відношенню до основних. Охарактеризуємо зміст елементів, що складають безпосередньо правовий статус – юридичних прав, свобод та обов’язків.

Права людини – це певні можливості людини, які необхідні для її існування та розвитку в конкретно-історичних умовах, об’єктивно визначаються досягнутим рівнем розвитку людства (економічним, духовним, соціальним) і мають бути загальними та рівними для всіх людей.

Отже, це, по-перше, – певні можливості людини діяти певним чином або ж утримуватися від певних вчинків з тим, щоб забезпечити своє нормальне існування, свій розвиток, задоволення тих потреб, що сформувались. До того ж, якщо йдеться про основні права, то це саме такі можливості, без яких людина не може нормально існувати. Що означає «нормально»? Відповідь на це питання зумовлюється біологічною і соціальною обґрунтованістю потреб людини. Самі ж потреби як результат історично-природного та соціального розвитку людини не є незмінними.

По-друге, зміст і обсяг можливостей людини залежать, насамперед, від можливостей усього суспільства, переважно, від рівня його економічного розвитку. І з цього боку права людини – явище передусім соціальне, що породжується самим суспільством.

По-третє, ці можливості за їх основними, «стартовими» показниками мають бути рівними, однаковими в усіх людей. Лише тоді вони будуть правові (етимологічне – від слів «правильний», «справедливий», «праведний» тощо).

Тому, по-четверте, вони не повинні відчужуватися, відбиратися будь-ким, не можуть бути і предметом «дарування» з боку держави або будь-якої іншої організації чи особи. [4;11]

Свобода людини – явище визначальне для розуміння правового статусу особи. З одного боку – свобода людини – це характеристика стану людини, її волі. Тільки вільна людина може повністю та всебічно користуватися своїми правами. З іншого – свободи людини характеризують таку групу можливостей людини, що ґрунтується на максимально вільному самовизначенні особи: свобода віроспові­дання, свобода вибору і т. д. Характеризуючи правовий статус особи, дослідники зазначають можливість використання термінів «права» і «свободи» як синонімів.

Знаходячись в суспільстві, людина постійно взаємодіє з іншими людьми і не може не мати обов’язків і по відношенню до того ж таки суспільства, держави і по відношенню до співгромадян. Тому обов’язки такий же важливий і необхідний елемент правового статусу, як і права.

Якщо права – це мірило можливої поведінки, то обов’язки – мірило необхідної поведінки людини в суспільстві. Права і обов’язки нерозривно пов’язані і не можуть існувати незалежно один від одного. Така залежність створює моральну взаємодію людей. Розглядаючи проблему обов’язків, І. Кант зазначав: «Вищим серед обов’язків є глибока повага до права інших людей. Наш обов’язок полягає в тому, щоб глибоко поважати право інших і свято цінувати його. В усьому світі нема нічого більш святого, ніж право інших людей. Воно недоторканне і непорушне. Прокляття тому, хто зазіхає на право інших людей. Право людини повинно забезпечувати їй безпеку, воно сильніше за зброю і надійніше за будь-які мури». [3;72]

У сучасних умовах, коли людина отримала певну автономію в економічній сфері, коли відбувається стрімка поляризація суспільства за економічною ознакою, порушується принцип природної рівності, свобода людини повинна бути не свободою від обов’язків перед суспільством, а свободою жити і діяти в сучасному суспільстві, відчуваючи відповідальність один перед одним, виховуючи почуття солідарності та взаємоповаги. Відвертий індивідуалізм шкідливий, він орієнтує на анархічне та егоїстичне свавільне і зменшує таку соціальну потребу, як обов’язок та відповідальність особи перед суспільством. У ст. 1. Загальної декларації прав людини 1948 р. зазначено: «Всі люди народжуються вільними і рівними в правах. Вони наділені розумом та совістю і повинні діяти по відношенню один до одного в дусі братерства». [2;343-344]

Отже, стосунки людей між собою у процесі життєдіяльності, а також взаємозв’язок між державою та індивідом знаходять своє закріплення у формі прав, свобод та обов’язків, що в своїй сукупності утворюють правовий статус особи. Правовий статус людини і громадянина може бути охарактеризований як система прав та обов’язків, що закріплені державою у встановленому порядку в Конституції та інших нормативно-правових актах. У правах та обов’язках зафіксовані певні стандарти поведінки, що визнаються державою як корисні та обов’язкові для всіх, а також розкриваються основні принципи взаємовідносин держави і особи. Розвиваючись в суспільстві, людина повинна підкорятися певним правилам для того, щоб при використанні своїх прав і свобод не завдавати шкоди іншим, не зробити неможливим нормальне співіснування. Тому держава, беручи на себе зобов’язання по дотриманню та забезпеченню прав людини, має право вимагати певної поведінки людини, що зафіксована в юридичних нормах. Такі вимоги сформульовані в системі обов’язків. Права та обов’язки у правовій державі фіксують складну систему взаємозв’язків держави і особи, що будується на демократичних принципах.

Список використаних джерел

1. Арановский К. В. Государственное право зарубежных стран: Учебник для вузов. – М.: Издательская группа «ФОРУМ» – «ИНФРА-М», 1998. – С. – 356.
2. Мартинюк Р. С. Теорія прав людини. Навчальний посібник. – Острог, 2008. – 301 с.
3. Прудников А. С., Андриашин Х. А. Административно-правовое обеспечение прав и свобод человека и гражданина: Учебник для вузов/Предисловие проф. В. П. Лозбякова. – М.: Закон и право, ЮНИТИ, 1998. – 380 с.
4. Тертышник В. М., Марченко А. В., Тертышник А. И. Защита прав и свобод человека: научно-практическое издание. Харьков: Арсис, 2000. – 110 с.
5. Шаповал В. М. Конституційне право зарубіжних країн: Підручник. – К.:Юрінком Інтер, 2006. – 510 с.
6. Право // www.law.cornell.edu/constitutionallaw.htm

Ключові слова: політична активність, середній клас, громадянське суспільство, соціологічне дослідження, місцеві органи влади, вибори.

Annotation. This article based on a researching of political activity level of the middle class by example of Khmelnytsky region. Interests in political events of middle class, political attitudes of citizens, their attitude to power were researched by the sociological method (questioning) and the statistic analysis. The participation level in elections and the involvement degree of middle class to public organizations and political parties were researched too. The results affirmed that the middle class in Khmelnytsky region don’t show high political activity level. They only participate in activities related to the delegation of its powers and perform individual case assignments.

Key words: political activity, middle class, public society, sociological research, local authorities, elections.

Постановка проблеми. Середній клас – потужна сила демократичного і процвітаючого суспільства. Він є ключовим у збереженні стабільності демократичної, політичної, соціальної сфер.  Важливою є позиція середнього класу в ключових питаннях політичного, економічного та соціального характеру, при виробленні зовнішньої та внутрішньої політики, під час прийняття рішень органами державної влади різного рівня та органами місцевого самоврядування. У високорозвинених країнах середній клас справді виступає гарантом стабільності суспільства – його інституційних систем. Адже до “середнього класу” належать насамперед люди, які вчать, лікують, управляють процесами виробництва, програмують, виконують інші складні види робіт. За період незалежності в Україні ще досі не сформувався чисельний середній клас, який  повністю відповідав би критеріям середнього класу розвинених країн. Представники середнього класу в Україні поділяють критерії середнього класу (рівень освіти, політичні цінності), наприклад, в Європі, але не мають належного рівня доходів. Оскільки, ця верства – рушій демократичного розвитку країни, важливо, щоб представники середнього класу проявляли високий рівень залученості до політичних процесів у країні. Тому  у даній статті ми дослідили політичну активність його представників.

Аналіз досліджень та публікацій. Зважаючи на те, що останнім часом в політичних та наукових колах часто згадується поняття “середній клас”, може здаватися, що вже досі ґрунтовно розроблено методологію його визначення. Проте, це не зовсім так. У вітчизняній літературі, особливо останнім часом, досить мало приділяють уваги вивченню цієї проблеми.

В.В Козьма досліджував концепції середнього класу в західній традиції, формування середнього класу в Україні, а також політичні цінності та орієнтації середнього класу в Україні. В. Рябкіна досліджувала формування середнього класу в сучасних умовах. В.П. Култигін описав явище середнього класу в перехідних суспільствах. Е. І  Головаха вивчав зміну соціальної структури та формування середнього класу в Україні.

Отже, метою даної статті є визначити рівень політичної активності середнього класу Хмельниччини.

Відповідно до мети завданнями є:

1. Визначити частину населення, яку можна вважати представниками середнього класу Хмельниччини;
2. З’ясувати їхній рівень зацікавленості політичними подіями і явищами;
3. Проаналізувати кількість залученого населення до політичних партій і громадських організацій;
4. Визначити готовність населення захищати свої політичні права і свободи.

Складність політичної ідентифікації середнього класу в сьогоднішній Україні багато в чому посилюється явищами характерними для суспільства перехідного періоду, незрілістю соціальної структури та різким загостренням “статусної несумісності”, а саме: паралельним співіснуванням в єдиному соціальному просторі тих страт, які склалися ще в радянському суспільстві, і нових соціальних груп, які зародилися в умовах ринкової економіки. Ускладненням соціальної диференціації в результаті появи нових форм власності, поглибленням соціальної нерівності, тощо.

Громадянська позиція середнього класу фактично ще не сформована, що суттєво обмежує можливість колективного впливу на діяльність політичних інститутів та на соціально-політичні процеси в цілому. В основному представники українського середнього класу живуть в середині мікросоціальних груп ближнього соціального оточення, в кращому випадку – в рамках своїх професійних спільнот. Одним з наслідків вказаної тенденції є те, що сьогодні середній клас, в основній своїй масі, скоріше потенційний, ніж реальний соціально-політичний актор, діяльність якого спрямована переважно на відстоювання, локальних, низових інтересів.

При зарахуванні окремих індивідів чи цілих соціальних груп до сучасного середнього класу обов’язково потрібно враховувати їх основні світоглядні та політичні цінності, політичні орієнтації, життєві стратегії та виконання певних соціально-політичних функцій. Дані параметри роблять змістовним поняття середнього класу, дозволяючи вийти за межі формальних критеріїв доходу, освіти тощо [2, 157].

Взявши до уваги труднощі, які виникають під час визначення середнього класу в Україні, у дослідженні ми обрали такі критерії:

–                     економічна незалежність;

–                     професіоналізм;

–                     освіта;

–                     самоідентифікація;

–                     майнова власність;

–          повноцінне проведення дозвілля.

Щоб визначити рівень політичної активності середнього класу, ми умовно поділили її на три рівні:

1)           низький рівень: найпростіші реакції (позитивні і негативні) на імпульси-подразники, які надходять від політичної системи, її інститутів та їх представників, але не пов’язані з необхідністю високої особистої активності людини. Цей рівень можна назвати конформістським. На такому рівні населення, в основному, не цікавиться політикою. Вони несвідомо втягуються в політичні процеси завдяки впливу зовнішніх факторів впливу.

2)           середній рівень: участь у діях, пов’язаних з делегуванням особистих повноважень, виконання окремих ситуаційних, одноразових доручень; особиста участь в діяльності політичних організацій, відвідування зборів та інших заходів;

3)           високий рівень: виконання відносно постійних конкретних політичних функцій в межах інститутів політичної системи або опозиційних їй;  пряма політична дія – вихід з товаришами на мітинги, допомога в побудові барикади, участь в політичних сутичках тощо;  активна, в тому числі керівна, діяльність в позаінституційних політичних рухах, спрямованих проти існуючої політичної системи з метою домогтися її заміни чи радикальної перебудови.

Для дослідження політичної активності середнього класу на Хмельничиині нами було цілеспрямовано обрано шість міст цього регіону обласного значення, а саме: Хмельницький, Кам’янець-Подільський, Шепетівка, Староконстантинів, Славута і Нетішин. Ми опитали 400 респондентів. Із загальної сукупності заповнених анкет були відібрані анкети саме тих респондентів, які самоідентифікували себе як  представники середнього класу, а також громадян, які мають високий дохід (3000 тис. грн. і більше), але не віднесли себе до цього прошарку. Із загальної кількості опитаних це складає 50,8 %. Саме їх анкети ми  проаналізували  надалі взявши за 100%. Також серед них були опитані  приблизно оданкова кількість респондентів всіх вікових категорій, починаючи з 18 років (18-35; 35-55; старше 55) для подальшого порівняняння політичної активності молоді і старшого населення.

Загалом в Хмельницькій області як і в Україні загалом існує багато проблем, повязаних з формуванням та розвитком середнього класу. Середня заробітня плата по містам, які бралися до уваги при проведенні соціологічного дослідження становить 2390 тис. грн. При цьому лікарі в середньому отримують 1160 тис. грн., вчителі – 1323 тис. грн. [4].  За період 2011 року погіршилися умови для розвитку малого та середнього підприємництва. Корпоративне рейдерство, збільшення корупції, тиск на бізнес “силових структур”, збільшення податків, – всі ці чинники призводять як до зменшення доходів, так і до відмови займатися підприємницькою діяльністю взагалі [1].

Підтвердженням судження про не досить розвинений середній клас на Хмельниччині є проведене нами соціологічне дослідження. Доходи 54,1% опитаних громадян складають лише від 1000 тис. грн. до 2000 тис. грн. 2000-3000 тис. грн. отримують 23,3%, 3000-4000 тис. грн. – 12,5%, більше 4000 тис. грн. – лише 8%.

Через низькі доходи лише 45 % опитаного населення відносять себе до середнього класу, 29 % – не відносять і 28% респондентам було важко відповісти на це запитання. 30,8 % опитаних громадян можуть собі дозволити повноцінну відпустку (подорожі до моря, в гори або за кордон); 43,3 % час від часу дозволяють собі такі відпустки, інші 25,8% відмовляються від такого відпочинку через відсутність матеріальних ресурсів. З опитаних респонденті 63,3% мають вищу освіту. Саме освідчені люди, професіонали у своїй сфері повинні складати основу середнього класу. Відповідно до нашого дослідження лише 48,3% громадян з вищою освітою ідентифікують себе із середнім класом. 32,2% не відносять себе до цього прошарку, 19,3% населення було важко відповісти на це запитання. Низька оплата праці і відсутність робочих місць, особливо за фахом не сприяє становленню цих громадян як представників середнього прошарку. Проте, 8,3% респондентів, які мають дохід вище 3000 тис. грн. також не віднесли себе до середнього класу, 22,2% – було важко відповісти на це запитання. З іншого боку –  33% громадяни, які мають дохід 2000 тис. грн. і менше сміливо віднесли себе до середнього класу через наявність приватної власності, вищої освіти, морально-психологічних якостей.

На запитання: чи цікавитесь Ви політикою більшість громадян – представників середнього класу відповіли позитивно (52 %), 37% зовсім не цікавляться політикою і лише 8% громадян було важко відповісти на це запитання.

Ми також розприділили респондентів за віковими категоріями. Виявилось, що найменше цікавляться політичними процесами  на Хмельниччини старші люди (старше 55) – 39,2%, а найбільше респонденти віком 35-55 років (57%).

Зацікавлення політикою у більшості населення полягає у слідкуванні за новинами (50%) та обговоренні політичних подій з друзями та колегами (32%). На жаль, реально участь у політичних процесах бере дуже малий відсоток громадян.

56% представників середнього класу Хмельниччини лише частково цікавляться діяльністю місцевими органами влади, зовсім не цікавляться -18%. Регулярно цікавляться лише 10% населення. Низьку зацікавленість громадяни пояснюють браком інформації (25%), зневірою у покращення політичної ситуації (33%) і найбільший відсоток – населення вважає, що не може вплину на перебіг подій (37%). Також невеликій кількості громадян (5%) взагалі байдуже на здійснювану політику місцевих органів влади.

Можна сміливо говорити про відсутність абсентеїзму серед представників середнього класу. 71% громадян регулярно беруть участь у виборах як місцевого, так і вседержавного масштабу. Проте, низький рівень у часті у виборах проявляється найбільше в молоді (48,2%), а також у респондентів старше 55 років (37%). Найактивнішіми знову ж таки залишаються громадяни віком 35-55 років (87%). Низька участь молоді у виборах пов’язується з явищем політичної відчуженості, причинами якої, на думку, О. Петрунько, можна вважати брак відповідної мотивації, наявність інших інтересів, індивідуально-психологічні особливості, небажання брати на себе відповідальність, негативне ставлення до політики взагалі, розчарування у певних політичних і громадських лідерах та ідеях [3, 205-207].

Відповідно до нашого дослідження на запитання: чи виконують вибори своє призначення – участь громадян у політичному житті, більшість громадян відповіли, що не виконують (57%) або частково виконують (35%). Лише 7% вважають, що вибори повністю виконують своє призначення. Відповідаючи на це запитання, серед респондентів різних вікових категорій великих розбіжностей не спостерігалось. Більшість громадян розчаровані функціонуванням інституту виборів і не вірять, що їхній голос може впливати на розвиток політичних процесів.

86% громадян погоджуються з тим, що виборці повинні захищати свої виборчі права, лише 6% вважають, що це необов’язково і 8% взагалі байдуже. Та знову ж таки, найбільш байдужими виявились респонденти віком 18-35 років. 76 % відповіли позитивно на це запитання, на противагу 89%  (35-55) і 90% (старше 55). Знову молодь проявляє найбільшу байдужість по відношенню до політичного життя. Причиною є розчарування, а також зневіра в те, що можна змінити чи вплинути та політичні явища або процеси. Серед відповідей респондентів віком 18-35 років спостерігались такі:

–         все одно нічого не зміниться;

–         я нічого не вдію;

–         а який сенс.

Також населення готове і до конкретних дій по захисту своїх політичних прав, а саме: вийти на мітинг або протест (47%), звернутись у ЗМІ (25%), або публічно виступити і заявити про порушення виборчих прав (17%). Найменш активною залишається молодь. Найбільший відсоток серед молодих респондентів обрали варіант  “нічого не робити”, а також “мені байдуже”.  Найбільш політично свідомими залишаються респонденти 35-55 років. Політичну активність у цьому питанні також проявили громадяни старше 55 років.

Лише 52% жителів коли-небудь брали участь у мітингу чи страйку, 32% із них самостійно організовували ці заходи. Але з цього числа громадян, які брали участь у політичних заходах 66% населення віком 35-55 років, 34,4% – молодь, 37% – старше 55.

На зовсім низькому рівні знаходиться розвиток громадянського суспільства. Лише 9% громадян беруть участь у діяльності громадських організацій. З них респонденти віком 18-35 знову у меншості – 4%, респонденти віком 35-55 – 10%, старше 55 – 3,7%.

Нерозвинене громадянське суспільство, на думку громадян Хмельниччини, через те, що громадські організації не приносять користі суспільству (73%). Деякі громадяни взагалі не знають, що до таких можна долучитися – 27%. Серед відповідей респондентів також зустрічались такі аргументи щодо низької залученості населення до громадянських організацій:

–         байдужість суспільства до політичних подій;

–         недовіра до влади;

–         невіра у те, що від громадян щось залежить;

–         незацікавленість населення у політичних процесах;

–         недостатньо інформації про діяльність громадських організацій;

–         страх перед владою;

–         брак часу;

–         відсутність патріотизму.

Членами політичних партій є також малий відсоток опитаних нами громадян на Хмельниччині, лише 11% всього населення. Найбільше до діяльності у політичних партіях залучене населення віком старше 55 років (15%), найменше – молодь (10,3%). Знову ж таки, найстарше населення найбільше включене саме у діяльність політичних партій. Така ситуація виникла через залишки радянської ідеології, при якій значна кількість населення була залучена до діяльності Комуністичної партії. І навпаки розчарування та байдужість молодого населення призводить до зовсім низької активності у діяльності в політичних партіях.

Більшість респондентів  Хмельниччини упевнені, що їхня політична активність не впливає на дії влади. На запитання: чи залежить ефективність влади від політичної активності громадян, 37,5% відповіли, що ні; 32,5% більше ні, ніж так. Лише 20% відповіли позитивно на це запитання. Найменше вірить в свої можливості впливати на дії влади молодь (3%), 66% відповіли, що вони ніяк не впливають на органи влади. Тому зневіра, що можна щось змінити в політичній системі України та впливати на політичний процес є ще однією причиною низької політичної активності молодого населення.

Не зважаючи на  невисокий рівень політичної активності середнього класу, більшість респондентів готові взяти участь у мітингу, якщо такий буде організовуватися (62%), 32% – не збираються приймати участь у таких заходах, 8% – відповіли “мені байдуже”. Найбільше готові змінювати своє майбутнє у кращий бік населення віком 35-55 років (73,3%), за ними респонденти віком старше 55 (56%). Найбільш парадоксальною залишається ситуація з громадянами віком 18-35 років. Саме ця категорія населення повинна найбільше боротися за своє майбутнє, але лише 41,3 % респондентів готові взяти участь у мітингах або протестах.

Підсумовуючи, можна зазначити, що середній клас на Хмельниччині  проявляє високий інтерес до політики та перебігу політичних подій. Активно бере участь у всеукраїнських та місцевих виборах. Представники середнього класу підтримують демократичні цінності, готові захищати свої виборчі права. Найбільш політично активними є жителі міста віком від 35 до 55. Найбільший відсоток серед цих респондентів готові впливати на перебіг політичних подій, а також на дії влади через мітинги, протести, звернення у ЗМІ та ін. Найменш активною залишається молодь через розчарування у політиці та байдуже ставлення до політичних процесів. Та, не зважаючи на перераховані вище переваги, ми не можемо говорити про високу активність середнього класу на Хмельниччині. Дуже мала кількість населення задіяна у громадських організаціях та політичних партіях. Більшість громадян вважають, що вони не можуть вплинути на дії влади або ж не бачать у цьому сенсу. Політична свідомість є дещо примітивною. Громадяни готові займатися громадською діяльністю лише, якщо вона буде приносити матеріальну користь, а не для суспільного блага. Адже не власне економічний розвиток або характеристики соціальної структури зумовлює демократію, а змістовні характеристики суспільної свідомості та відповідно культура, яка під впливом економіки і соціальних чинників змінюється так, що сприяє демократизації суспільства.

Таким чином, політична активність середнього класу на Хмельниччині знаходиться на середньому рівні, тобто громадяни беруть участь у діях, пов’язаних з делегуванням особистих повноважень, виконання окремих ситуаційних, одноразових доручень, відвідують збори та інші заходи. Проте, дуже малий відсоток виконує відносно постійні конкретні політичні функції в межах інститутів політичної системи або опозиційних їй. Майже не виконують  активну, в тому числі керівну  діяльність в позаінституційних політичних рухах, спрямованих проти існуючої політичної системи з метою добитися її заміни чи радикальної перебудови.

Список використаних джерел та літератури

1. Звернення асоціацій малого та середнього бізнесу щодо погіршення умов бізнесу [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://forum.mediaport.ua/read.php?40,752988,752988. – Назва з екрану.
2. Козьма В.В. Концепції середнього класу в західній історико-політичній традиції / В.В Козьма // Політичний менеджмент. – Вип. 4(19). – Київ, 2006. – 195 c.
3. Пертрунько О. Основні принципи формування політичної активності студентської молоді О. Петрунько// Гілея [науковий вісник]: Збірник наукових праць. – К., 2008. – Вип 13. – 289 с.
4. Середньомісячні зарплати в регіоні по галузям [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.km.ukrstat.gov.ua/ukr/index.htm. – Назва з екрану.

]]> https://naub.oa.edu.ua/vysochyna-n-politychna-aktyvnist-serednoho-klasu-na-hmelnychchyni/feed/ 0 https://naub.oa.edu.ua/stan-ta-perspektyvy-rozvytku-hromadyanskoho-suspilstva-v-ukrajini/ https://naub.oa.edu.ua/stan-ta-perspektyvy-rozvytku-hromadyanskoho-suspilstva-v-ukrajini/#respond Fri, 11 May 2012 11:02:29 +0000 http://naub.oa.edu.ua/?p=5122  Громадянське суспільство –  це є один з основних елементів становлення демократичної держави. Оскільки в Україні відбувається поступовий процес становлення демократичної держави та громадянського суспільства, то дана тема є досить актуальною. У даній статті розглядаються основні проблеми формування  та  становлення громадянського суспільства в Україні, чинники які впливають на це, та що слід зробити для покращення розвитку громадянського суспільства в Україні.

Ключові слова: громадянське суспільство, громадські організації, демократизація, інститут громадянського суспільства.

Annotaion: Civil society – this is one of the main elements of a democratic state. Since Ukraine is a gradual process of becoming a democratic state and civil society, then this theme is very relevant. This article reviews the main problems of formation and development of civil society in Ukraine, factors affecting it, and what should be done to improve the development of civil society in Ukraine.

Keywords: civil society,civil organizations, democratization, civil society institutions.

Формування в Україні громадянського суспільства відбувається досить повільним шляхом. Причиною такого повільного його розвитку є те, що частина суспільства просто не усвідомлює необхідність демократичних реформ, а інша значна частина тяжіє до повернення тоталітарного управління радянського зразка. Країни Західної Європи, на відмінну від нашої держави, вже пройшли цей  процес, навіть значно раніше.

Характеризуючи становище громадянського суспільства в сучасній Україні варто зазначити, що для нашого суспільства є характерним маргіналізація громадського життя. Так, за декілька останніх років значна частина громадян взяла участь у страйках, демонстраціях. При чому, участь людей у зазначених громадських акціях пов’язана насамперед через соціальні проблеми: (невиплата заробітньої плати, пенсій). Крім того, після Помаранчевої революції 2004 року багато українських громадян зневірилися у політиках, а тому якщо і беруть участь у акціях на підтримку того чи іншого політичного діяча, то лише за суму певної винагороди. Таким чином, залишається низька активність громадян у громадському житті, що негативно впливає на становлення демократичного суспільства [2].

Ще одним негативним моментом є розпорошеність громадських організацій. На сьогодні, у нашій країні нараховується більше 106 професійних спілок. Багато із цих профспілок копіюють функції один одного і, що найголовніше, майже не діють. Бездіяльність загаданих формувань підриває довіру українських людей до принципу професійної спілки як такого.

Значні проблеми виникають і у зв’язку із домінування авторитарного принципу формування владних інституцій, який відображається і на створенні громадських організацій. Мабуть всім відомі випадки добровільно-примусового вступу до профспілок або інших громадських утворень.

Країни Західної Європи,  громадянське суспільство яких вже перебуває на значно вищому етапі розвитку, законодавчо врегулювали європейські стандарти громадянського суспільства [1].

Для того, щоб зменшити негативні тенденції у процесі становлення українського громадянського суспільства доцільно здійснити такі заходи:

1. провести моніторинг діяльності об’єднань громадян на предмет їх ефективності та ліквідувати ті з них які не працюють;

2. пункт 2 частини статті 6 Закону України «Про основи національної безпеки України» доповнити викласти у такій редакції: «розвиток громадянського суспільства, його демократичних інститутів, шляхом зменшення впливу авторитарних методі управління;»;

3. спрощення процедури реєстрації об’єднань громадян;

4. повернутися до мажоритарної системи виборів народних депутатів України і депутатів місцевих рад.

Стан громадянського суспільства в Україні є досить постійно зростаючим до розуміння політичний цінностей та речей. Щороку відбувається тенденція зростання громадських, організацій політичних партій етапі в Україні станом на 2012 рік налічується 3307 організацій: з них 199 політичних партій, 3108 громадських організацій, а за 2011 рік – 3208 організацій [5].  Масові акції та протести  так би мовити штучно створеним проблемам в державі, починаючи з 2004  року починають набуватися громадянами більш свідомих дій в прийнятті участі, яких завжди підтримає якась партія, організація або спілка [6].

Президент України Віктор Янукович 24 березня 2012 року прийняв указ «Про Стратегію державної політики сприяння розвитку громадянського суспільства в Україні та першочергові заходи щодо її реалізації». З метою створення сприятливих умов для дальшого розвитку в Україні громадянського суспільства, запровадження ефективного механізму взаємодії його інститутів з органами виконавчої влади та органами місцевого самоврядування на засадах партнерства і взаємної відповідальності, забезпечення здійснення та захисту прав і свобод людини і громадянина, керуючись частиною третьою статті 106 Конституції України [3], [7].

Можна лише надіятись, що дана стратегія, яка прийнята президентом, є спрямованою на утвердження громадянського суспільства як гарантії демократичного розвитку держави, запровадження громадського контролю за діяльністю влади, забезпечення незалежної діяльності інститутів громадянського суспільства, посилення їх впливу на прийняття суспільно важливих рішень, створення умов для забезпечення широкого представництва інтересів громадян в органах державної влади та органах місцевого самоврядування, проведення регулярних консультацій із громадськістю з важливих питань життя суспільства і держави.

В демократичній державі розуміння громадянського суспільства повинно виходити аж за рамки самого громадянського суспільства та його інституцій як такого стану суспільства, в якому вільно реалізуються основоположні права і свободи людини і громадянина через різноманітні форми публічної громадської активності та самоорганізації [8].

Держава і громадянське суспільство в рамках демократичного устрою заінтересовані в діалозі та партнерстві, підвищенні ефективності взаємодії. Без розвиненого громадянського суспільства, зокрема без створення належних умов для забезпечення свободи думки і слова, вільного вираження поглядів і переконань, свободи об’єднань, свободи зборів, участі громадян в управлінні державними справами та місцевому самоврядуванні, держава не створить можливостей для забезпечення функціонування різних моделей демократії участі, що у поєднанні з безпосередньою та представницькою демократією є умовою успішної модернізації, європейської інтеграції та сталого розвитку.

Для покращення розвитку громадянського суспільства в Україні на даний момент потребується:

• сприяння встановленню максимальної відкритості, прозорості та підзвітності суспільству органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування;
• зростання соціального капіталу для підвищення рівня взаємодовіри та взаємодії у суспільстві;
• створення сприятливих умов для утворення та функціонування інститутів громадянського суспільства;
• забезпечення участі інститутів громадянського суспільства у формуванні та реалізації державної, регіональної політики, зокрема, шляхом створення умов для забезпечення широкого ефективного представництва інтересів громадян в органах виконавчої влади та органах місцевого самоврядування, проведення регулярних консультацій (діалогу) із громадськістю з найважливіших питань життя суспільства і держави;
• запровадження громадського контролю за діяльністю органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування, посилення впливу інститутів громадянського суспільства на прийняття управлінських рішень та їх реалізацію;
• сприяння благодійній, волонтерській діяльності, іншим формам громадської активності та громадянської культури [4].

Розбудова громадянського суспільства в Україні має орієнтуватися на європейські стандарти забезпечення та захисту прав і свобод людини, зокрема впровадження практики належного врядування, доброчесності, відкритості, прозорості та підзвітності інститутів влади, створення умов для різноманіття суспільних інтересів, у тому числі економічних, екологічних, соціальних, культурних, релігійних, територіальних тощо, і форм їх вираження (громадські ініціативи, суспільні рухи, асоціації, об’єднання).

Висновки

Отже, iз усього вищезаначеного можна зробити висновок, що громадянське суспільство у країнах Західної Європи перебуває на значно вищому щаблі розвитку ніж в Україні. Тому держава має здійснювати процес його створення шляхом поєднання українського та європейського досвіду.

Як ми розуміємо, громадянське суспільство в Україні має перспективи помітного, свідомого розвитку. Що проявляється. Як вже зазначалось у акціях та протестах починаючи зі здобуття незалежності України, але уявлення та стрімкої дії та бажання змінити щось на краще, починається з 2004 року, тай  про недавні події зі судовою справою, пенсійною реформою та податковою системою, які відбулися у в минулому році. Залишаються враження що й надалі громадяни висуватимуть свої інтереси проти так би мовити необдуманих дій владних органів. Тай розбудова громадянського суспільства в Україні орієнтуватиметься на європейські стандарти.

Список використаних джерел та літератури

1. Горленко В.В. “Стан розвитку громадянського суспільства в Україні та в країнах Західної Європи” [Електронний ресурс] : – Режим доступу: http://narodna.pravda.com.ua/discussions/4c2a0fa074030/. – Заголовок з екрану.
2. Громадянська нація: сутність, шляхи і стадії її формування в Україні [Електронний ресурс] : Антоніна Колодій. До питання про сутність, шляхи і стадії формування громадянської нації в Україні // Народознавчі зошити. – Режим доступу: http://cc.bingj.com/cache.aspx?q=%22. – Назва з екрану.
3. Громадянського суспільства в Україні та першочергові заходи щодо її реалізації [Електронний ресурс] : – Режим доступу до : http://www.president.gov.ua/documents/14621.html.  – Назва з екрану.
4. Дефіцити демократії може покрити лише активне громадянське суспільство [Електронний ресурс] : Марина Ставнійчук «Дзеркало тижня. Україна» №12, 30 березня 2012, 21:50 – Режим доступу: http://dt.ua/POLITICS/defitsiti_demokratiyi_mozhe_pokriti_lishe_aktivne_gromadyanske_suspilstvo-99715.html.  – Назва з екрану.
5. Організації громадянського суспільства в Україні: правда, брехня та державна статистика [Електронний ресурс]:  Журнал “Громадянське суспільство” No. 2(16)/2011 – Режим доступу: http://www.ucipr.kiev.ua/modules.php?op=modload&name=News&file=article&sid=603277734. – Назва з екрану.
6. Розвиток громадянського суспільства в Україні // Україна: Стратегічні пріоритети. Аналітичні оцінки – 2005: [Текст] : [Монографія] / За ред. О. С. Власюка. – К.: НІСД, 2005.
7. Указ Президента України № 212/2012 Про Стратегію державної політики сприяння розвитку громадянського суспільства в Україні та першочергові заходи щодо її реалізації [Електронний ресурс] : – Режим доступу: http://www.president.gov.ua/documents/14621.html. – Назва з екрану.
8. Цокур Є.  Етапи становлення громадянського суспільства в Україні в контексті забезпечення легітимності політичної влади [Текст] /  Політичний менеджмент.–2009.- №3.– С.129-136.

]]> https://naub.oa.edu.ua/stan-ta-perspektyvy-rozvytku-hromadyanskoho-suspilstva-v-ukrajini/feed/ 0 https://naub.oa.edu.ua/stratehiji-vzaemodiji-orhaniv-derzhavnoji-vlady-ta-instytutsij-hromadyanskoho-suspilstva/ https://naub.oa.edu.ua/stratehiji-vzaemodiji-orhaniv-derzhavnoji-vlady-ta-instytutsij-hromadyanskoho-suspilstva/#respond Fri, 24 Feb 2012 07:23:06 +0000 http://naub.oa.edu.ua/?p=3960 Все більшого значення набуває розвиток інституцій громадянського суспільства, які виявляють високу конкурентоздатність на ринку надання послуг із державними органами і мають незаперечні переваги перед формалізованими державними інституціями у проникненні в різні сфери життя суспільства, швидкості побудови мережевих структур, якості і дешевизні прийняття та впровадження рішень, диверсифікованості фінансування, особистої зацікавленості залучених волонтерів.  

Порядок денний сучасного суспільного життя диктується багатьма детермінантами, які суттєво впливають на структуру управлінського апарату держави, механізми впливу на суспільно-політичні та соціально-економічні процеси та характер надання управлінських послуг.

До переліку таких чинників можемо віднести: глобалізацію (вплив на уніфікацію технології надання державних послуг); фінансово-економічну кризу (вплив на здешевлення цих послуг); суспільно-політичні зміни (вплив на вимоги щодо якості надання цих послуг); розвиток інформаційних технологій (проникнення високотехнологічних продуктів і засобів комунікації у широкий вжиток); зміна наукової парадигми для пояснення суті і ролі держави в сучасних умовах. Революційний характер зміни професійної, науково-технічної і комунікаційної теорії і практики вимагають від системи державного управління адекватної відповіді на поставлені виклики.

З огляду на це все більшого значення набуває розвиток інституцій громадянського суспільства, які виявляють високу конкурентоздатність на ринку надання послуг із державними органами і мають незаперечні переваги перед формалізованими державними інституціями у проникненні в різні сфери життя суспільства, швидкості побудови мережевих структур, якості і дешевизні прийняття та впровадження рішень, диверсифікованості фінансування, особистої зацікавленості залучених волонтерів. Інституції громадянського суспільства менше піддаються згубному впливу корупції, мають кращу комунікацію із різними суспільними та професійними групами, завдяки чому досягають ефективних результатів у задоволенні соціальних, культурних , інформаційних, політичних та інших потреб громадян.

Актуальним трендом сучасності став процес саморегуляції, ініційований інституціями громадянського суспільства. Цей процес, по суті, є спробою формалізації суспільних відносин на базі новітньої управлінської парадигми, новій основі суспільного діалогу і довіри, прийнятті і визнанні спільних правил поведінки, чим досягається високий рівень суспільної легітимності згадуваних правил.

У таких умовах держава і, відповідно, система державного управління може дотримуватися кількох стратегій, не всі з яких є виправданими з точки зору суспільного розвитку та ефективності. Так, зокрема, стратегія конфронтації передбачає боротьбу із спробами зі сторони інституцій громадянського суспільства взяти на себе хоча би частку функцій управлінсько-розпорядчого характеру, логіка такої стратегії змушує державний механізм втручатися, регулювати і контролювати усі взаємовідносини в суспільстві. Впровадження такої стратегії передбачатиме зростання державного апарату, виключення будь-якої конкуренції (і, відповідно, надії на поліпшення) для держави у наданні соціальних послуг, загострення соціально-політичних протиріч у суспільстві, згортання демократичних процесів.

Стратегія невтручання є з огляду на це кращою, хоча і не досконалою і передбачає ігнорування інституцій громадянського суспільства з боку держави, контакти між інституціями громадянського суспільства та органами державної влади носять декларативний і спорадичний характер.

Найбільш ефективною з точки зору врахування інтересів усіх суспільних груп та державного управління нам уявляється стратегія співпраці, коли державні органи та інституції громадянського суспільства на партнерських засадах спільно вирішують державно-управлінські завдання, приймають державно-управлінські рішення, які легітимізуються не лише формальним (нормативно-правовим та інституційним чином) але і через суспільне визнання цих рішень.

Система державного управління при виборі стратегії співпраці не має монополії на надання управлінських і соціальних послуг, на контроль з виконання суспільно значимих рішень і на розробку регуляторних актів. Це дозволяє досягти нового рівня у якості надання державно-управлінських послуг, але вимагає модернізації системи державного управління в контексті саморегуляції інституцій громадянського суспільства.

В статье исследуются особенность и противоречивость развития общественного самоуправления и местного самоуправления в современной Украине. Анализируются сложности переходных процессов, которые, с одной стороны, определяют укрепление регулирующей роли государства, а с другой –построение гражданского общества предусматривает разгосударствление общественных институтов, уменьшения государственного влияния на них.

In the article a feature and contradiction of development of public self-government and local self-government is probed in modern Ukraine. Complications of transitional processes which are analysed, from one side, the roles of the state predetermine strengthening of regulative, and from other – alteration of civil society foresees involves of public institutes, diminishing of the state influencing on them.

У сучасній Україні болісно, але все-таки відбувається процес формування ознак структур громадянського суспільств, йде пошук форм впливу громадян на органи самоврядування, механізмів відповідальності державних управлінських органів та осіб. Нині усі ми спостерігаємо (і відчуваємо) особливість і суперечливість розвитку суспільного самоуправління і місцевого самоврядування у сучасній Україні. Досить багато необхідно здійснити у цьому контексті у сфері місцевого народовладдя і самоврядування.

Надзвичайно важливим є розуміння складності та суперечливості процесу побудови громадянського суспільства на глобальному і національному рівнях. Суспільство може дійсно стати громадянським, якщо воно набуде самостійності, матиме свій власний ґрунт та буде пройняте духом свободи. В Україні процес формування громадянського суспільства лише розпочинається.

Важливо розуміти складність і суперечливість процесу побудови громадянського суспільства. Суспільство може стати справді громадянським, якщо набуде самостійності, матиме власний ґрунт і пройметься духом свободи і водночас – відповідальності [3,8]. В Україні процес формування громадянського суспільства лише розпочинається. У цьому контексті можна виокремити такі головні позиції: по-перше – неможливість і навіть небезпечність формування громадянського суспільства «згори» за бажанням або за планом представників влади; по-друге – перед владою стоїть завдання формувати державу як максимально сприятливий інститут для розвитку громадянського суспільства.

Без партнерських стосунків між державою та суспільством не може сформуватися ані потужна держава, ні успішне, багате стабільне суспільство, тут потрібний діалог рівних. Але це партнерство передбачає жорстке «опонування владі» і контроль за нею з боку населення, громадянських інституцій [7,119]. У формуванні інститутів громадянського суспільства є необхідним ґрунтовне дослідження шляхів по сприянню підвищенню ефективності та функціональності систем місцевого самоврядування, розвитку багаторівневих територіальних громад та структур самоорганізації населення; розробка можливих варіантів формування прозорості та публічності у діяльності місцевих органів державної влади.

Місцеве самоврядування – ключова ланка громадянського суспільства, без якої Україна ніколи не зможе стати по-справжньому демократичною державою. Зараз система місцевого самоврядування у нашій країн реально все ще знаходиться у стадії формування. Система державного управління в Радянському Союзі не залишила місця для самоорганізації та самодіяльності громадян на адміністративно-територіальному рівні. Незалежній Україні дісталась у спадок і радянська модель місцевих рад. Нагадаю, що за цілковитого всевладдя партійних органів (міськкомів, райкомів, обкомів КПРС) ради були декорацією неіснуючого «народовладдя». Нині всевладдя парткомів перейшло до виконкомів і підпорядкованих їм структур. Зараз реальна влада, як на рівні областей, так і на рівні районів належить місцевим державним адміністраціям – органам виконавчої влади на місцевому рівні. Фактичний контроль за місцевими державними адміністраціями здійснюється секретаріатом Президента України. Саме місцеві державні адміністрації складають бюджети областей та районів, а також бюджети тих населених пунктів, які знаходяться на території відповідних областей та районів і вертикально підпорядковані їм; у містах з більшим елементом формальної «самоврядності» (т.зв. «міста обласного підпорядкування») ця функція також цілком контролюється відповідними структурами виконавчого комітету, який, у свою чергу, реально повністю формується, регулюється і підпорядковується не органу місцевого самоврядування, а відповідному місцевому голові. В обох випадках спостерігаємо функціональну систему т.зв. «вертикального управління», ієрархічного, централізованого за принципом «згори-донизу» за своїм змістом. Ця система може бути ефективною чи стагнаційною, авторитарною або ж демократичною – питання не в цьому. Просто за її домінування будь-яка система самоврядності, моделі субсидіарності – абсолютно непотрібні і, якщо вже й існують (як в Україні),то виконують лише роль «декору», імітації багаторівневого народовладдя.

В контексті форм і перспектив регіонального розвитку України перевагами існуючої централізованої системи управління, заснованої на єдиноначальності, є: можливість концентрації ресурсів і зусиль суспільства для досягнення поставлених цілей, структурна простота і ясність, можливість оперативного управління людьми і підрозділами, ефективне використання та поширення знань і досвіду, ефективне використання ресурсів, зменшення можливості паразитування виконавців, які знаходяться під ефективним контролем. Централізоване керівництво було необхідною умовою усіх стрибків розвитку людства. Проте централізоване керівництво має негативні вияви: обмеження ініціативи низових елементів системи, тенденція до збільшення числа проміжних ступенів в управлінні (зростання бюрократії), виникнення антагоністичних груп, які прагнуть дістати доступ до керівництва і привілеїв, складність організації контролю великого числа виконавців, ризик руйнування системи у результаті некомпетентності або зради керівництва чи його нездатності адаптуватися.

Субсидіарність, навпаки, припускає, що завдання функціонування і розвитку територій, регіонів повинні вирішуватися на можливо нижчому, віддаленішому від центру рівні, на якому їх вирішення можливе та ефективне. Цей принцип історично реалізований, перевірений і міцно вкорінений в будівництві і функціонуванні Європейського союзу. В ЄС давно зрозуміли, що країнами-членами та їх регіонами неможливо управляти з одного центру. Тому-то повноваження і компетенція в управлінні в ЄС розумно розподілені по різних рівнях влади від до низу догори у питаннях податків, бюджетування, розподілу доходів, місцевого самоврядування. І тому неможливо уявити собі, щоб, скажімо, будь-який бесівський президент чи прем’єр раптом стурбувався б проблемою асфальтування чи водопроводу в якій-небудь місцевості – там для цього є і місцеві власті, і все, що необхідне для вирішення цієї зовсім не державного масштабу проблеми. У цьому власне і полягає субсидіарність як можливість суб’єкта державної території самоврядно і безперешкодно здійснювати та реалізовувати увесь обсяг економічних і політичних завдань в обсязі реально існуючих потреб і цілей, які не протистоять загальнодержавним [4,243]. Але поки діє жорстка «вертикаль» управління в країні, багато адміністрацій на місцях, приймаючи те або інше рішення, вважають за краще, перш за все, озирнутися у бік столичної влади, а не у бік своєї території і своїх громадян

Місцевим радам і їхнім депутатам фактично відведена формальна епізодична функція розгляду наданих виконкомом чи держадміністрацією питань в комісіях та пришвидченим обговоренням і голосування десятків-сотень виконкомівських рішень на сесіях рад. Реальний їх аналіз фактично неможливий за ситуації, коли на сесію ради виносяться десятки й сотні питань. З огляду на це можна дійти висновку: необхідно збільшити частку не епізодичних, а постійних форм діяльності місцевих рад і депутатів.

Виконкоми місцевих рад формально створені для забезпечення якісної реалізації рішень ради і контролю за їхнім виконанням органами місцевої виконавчої влади, роботи постійних, тимчасових та контрольних комісій і депутатів  місцевої ради. Це (формально) – робочий орган (виконавчий апарат) ради. Однак, чи забезпечують ці вимоги та функції виконкоми щодо депутатського корпусу? Ні. В нинішній ситуації депутат фактично розглядається працівниками виконавчих органів рад як небажаний і набридливий прохач, від якого можна відмахнутися, зосередивши усю свою енергію на виконанні велінь та інтересів лише однієї особи – місцевого голови (та може, декількох «обранців», наближених до неї), який фактично одноосібно формує усю управлінську вертикаль. Водночас, у виборців створюється ілюзія, що саме депутати володіють можливістю здійснювати і контролювати процес місцевого управління.

Отже, попри те, що місцевому самоврядуванню присвячено спеціальний розділ Конституції, а також Закон «Про місцеве самоврядування в Україні», органи місцевого самоврядування не мають реальних важелів впливу на управлінську ситуацію. Потрібно розширити повноваження органів місцевого самоврядування (насамперед міських, районних, обласних, селищних та сільських рад), особливо  у виконавчо-управлінській та фінансовій і майновій сферах.

Бюджети населених пунктів (міст, селищ та сіл), а також регіонів (областей та районів), в частині повноважень органів місцевого самоврядування, повинні складатися не місцевими органами виконавчої влади, а реально (і не у вигляді формального затвердження проектів виконкому) безпосередньо органами місцевого самоврядування (Радами), тобто представницькими органами населених пунктів та регіонів. Розширення податкової бази органів місцевого самоврядування та введення ефективної системи місцевих податків та зборів надали б справжню фінансову незалежність населеним пунктам та регіонам. існує потреба у введенні інституту комунальної (муніципальної) власності.

Місцеве самоврядування, як об’єкт конституційно-правового регулювання, виступає в якості:

по-перше, відповідної засади конституційного ладу України;

по-друге, специфічної форми народовладдя;

по-третє, права територіальної громади (жителів «природ­ної»^ адміністративної одиниці), територіальної одиниці на са­мостійне вирішення питань місцевого значення.

При цьому Конституція України чітко розмежовує місцеве са­моврядування і державну владу (ст.5, 19, 38, 40), що дає мож­ливість характеризувати місцеве самоврядування як автономну щодо держави публічну владу територіальної громади.

Конституція та Закон України «Про місцеве самоврядування в Україні» передбачають, що право територіальної громади на місцеве самоврядування здійснюється громадою як безпосередньо із використанням різних форм прямої демократії (місцевий рефе­рендум, місцеві вибори, загальні збори тощо), так і через діяльність виборних та інших органів місцевого самоврядування.

Визначаючи суб’єкт місцевого самоврядування, Конституція Ук­раїни виходить із концептуальних положень громадівської теорії місцево­го самоврядування, згідно з якою розрізняються «природні» та «штучні» тобто, утворені актами державної влади, адміністративно-територіальні одиниці. Право на місцеве самоврядування визнається лише за тери­торіальними громадами адміністративно-територіальних одиниць, які ви­никають природним шляхом. До «природних» адміністративно-тери­торіальних одиниць належать поселення – села, селища, міста.

Територіальна громада являє собою сукупність жителів «при­родної» адміністративно-територіальної одиниці – певного насе­леного пункту. Відповідно, право територіальної громади на місцеве самоврядування забезпечується правом кожного її члена брати участь у місцевому самоврядуванні. Водночас членами те­риторіальної громади можуть бути як громадяни України, так і особи без громадянства та іноземці, у зв’язку з чим виникає пи­тання щодо об’єму та змісту правоздатності різних категорій членів територіальної громади.

Конституції та закони різних дер­жав світу по-різному підходять до вирішення даного питання. Так, в одних державах (наприклад, Данія, Бельгія) всі члени тери­торіальної громади, за умови проживання на її території протя­гом певного часу, фактично наділяються однаковою право­здатністю на участь у місцевому самоврядуванні, включаючи можливість брати участь у місцевих виборах та місцевих референ­думах. Такий підхід безпосередньо пов’язаний із визнанням відмінності різних статусів народної влади: державної влади, як представника суспільства в цілому, його політичної влади і місце­вого самоврядування – публічної влади територіальної громади. В інших (наприклад, Російська Федерація) – правоздатність членів територіальної громади диференціюється за їхнім грома­дянством: участь у здійсненні обох форм публічної влади – дер­жавної влади і місцевого самоврядування – беруть лише громадя­ни даної держави.

Конституція України також встановлює різний об’єм право­здатності членів територіальної громади, визначає різний ступінь участі їх окремих категорій у здійсненні місцевого самоврядуван­ня. Так, за Конституцією (ст.38, 40) право обирати й бути об­раними до органів місцевого самоврядування, право брати участь у місцевих референдумах, право рівного доступу до служби в ор­ганах місцевого самоврядування, право направляти індивідуальні чи колективні письмові звернення або особисто звертатися до ор­ганів і посадових осіб місцевого самоврядування гарантується громадянам України.

Згідно зі ст.3 Закону «Про місцеве самоврядування в Україні» своє право на участь у місцевому самоврядуванні за належністю до відповідних територіальних громад також реалізують лише громадяни України. При цьому будь-які обмеження цього права залежно від раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майно­вого стану, терміну проживання на відповідній території, за мов­ними чи іншими ознаками забороняються. Конкретизація форм участі громадян у здійсненні місцевого самоврядування та визначення правового механізму їх реалізації мають бути здійснені згідно з чинним законодавством та в актах органів місцевого самоврядування

Напрями і форми реформи органів місцевого самоврядування для досягнення ефективності, підконтрольності і підзвітності їх громаді міста, району, області могли б бути наступними:

1.Необхідно максимально поглибити можливість місцевої громади впливати як на прийняття рішень органами самоврядування, так і максимального впливу та контролю за їхнім виконанням, за самим процесом місцевого (муніципального) управління, – який нині здійснюється виконкомами. Крім того, вбачається необхідним зменшення кількості (з одночасним підвищенням якості) працівників виконавчих органів, забезпечення їхньої підконтрольності представникам громади (депутатам). Найкращим засобом виконання цих завдань було б поєднання представницьких (депутат) і управлінських (службовець виконавчого органу) функцій на рівні обраних громадою осіб. Наприклад, кожен обраний депутат повинен водночас працювати (очолювати) відповідний відділ (сектор, управління, службу тощо) виконавчо-управлінської сфери, тобто бути ще й муніципальним службовцем. Звичайно, це має передбачати працю депутата на постійній основі.

Таким чином, депутатами місцевого рівня зможуть бути тільки кваліфіковані, фахово підготовлені люди, а не демагоги-балакуни чи любителі дерибану громадського майна. Водночас, за неякісне виконання своїх депутатсько-управлінських функцій має бути передбачений чіткий механізм відкликання даної особи виборцями. Також, у зв’язку з цим, повинна існувати обов’язкова регулярна процедура звітності депутата-управлінця перед громадою взагалі і виборцями зокрема з виставленням відповідних рейтингів оцінки за якісне (чи навпаки, неякісне) виконання своїх повноважень.

Це також дозволить зменшити кількість як виконкомівських працівників, так і депутатського корпусу, пришвидшить процедуру прийняття рішень, які в нинішній моделі є багатоступеневими – наприклад, те або інше питання аналізується відповідним відділом (органом) виконкому, потім передається профільній депутатській комісії, далі – (в кращому випадку, якщо процес не гальмується) виноситься для обговорення на сесії ради, де воно може бути повернене, змінене і т.інш., розпочавши свій шлях з попереднього етапу. А ще треба враховувати, що на кожному з цих етапів можуть втрутитися чиїсь зацікавлені інтереси, потреби тощо. І це призводить врешті-решт до повільності вирішення проблем, прохань і потреб громадян, до непрозорості і неконтрольованості у прийнятті рішень.

2.Може відбуватися поєднання представницьких і виконавчо-управлінських функцій місцевих обранців.

Наприклад, саме обрані громадою депутати повинні формувати виконавчий орган (виконком, муніципалітет чи адміністрацію – його назва неважлива), а не виключно місцевий голова (як нині).Виконавчий орган ради (апарат ради) має бути робочим органом (виконавчим апаратом) ради, який діє на постійній основі, здійснює аналітичне, організаційне, правове, інформаційне, матеріально-технічне забезпечення діяльності ради, її органів, депутатів та проводить контроль за виконанням рішень ради, забезпечує здійснення радою взаємодії і зв’язків з територіальною громадою, органами самоорганізації населення. Виконавчий орган ради повинен створюватися для забезпечення якісної реалізації рішень  і контролю за їхнім виконанням, роботи постійних, тимчасових та контрольних комісій і депутатів ради. Основними завданнями виконавчо-управлінського органу ради є здійснення аналітичного, організаційного, правового, технічного забезпечення діяльності ради, постійних і тимчасових комісій, депутатів, здійснення на постійній основі контролю за виконанням її рішень.

Виконавчий орган ради може складатися з відповідних постійних профільних комітетів (чи відділів, управлінь) депутатів, які діють на постійній основі, тимчасових  комісій ради, кількість і функції яких відповідають кількості, функціям  і потребам ради. Керівники і члени комітетів повинні працювати на постійній основі (у штаті або за сумісництвом). Працівниками та консультантами відповідних комітетів на постійній та тимчасовій основі крім депутатів ради можуть бути кваліфіковані фахівці відповідного напряму, з наявністю фахового досвіду та освіти. У випадку необхідності, рада повинна мати змогу ліквідувати певні підрозділи виконавчих органів (комітети, управління, відділи та інші підрозділи). У результаті рада перетвориться на представницько-виконавчий орган місцевої громади з необмеженою можливістю останньої контролювати і коригувати її діяльність.

3.Також є можливим запобігти конфліктам між головою (мером), тобто очільником міста, району, області, селища з радою відповідного рівня, що досить часто-таки трапляється в Україні.

Голова відповідного рівня має обиратися прямим голосуванням не тільки як зараз, – лише в містах, селищах і селах, – а й на рівні районів та областей. Голова повинен бути координатором перш за все поточної господарської діяльності і, водночас, своєрідним «громадським прокурором» по нагляду за тим, наскільки обрані депутати у своїй виконавсько-управлінській діяльності реалізують потреби громади. Також, для його якісної діяльності по вирішенню місцевих потреб, необхідно позбавити його тягаря проведення сесій відповідних рад (тобто необхідності бути у ролі головуючого на сесії, засіданні).Функції головуючого повинен виконувати той депутат-управлінець, до компетенції якого належить тема сесії (засідання) ради. Наприклад, збирається сесія-нарада з питань освіти – нехай на ній головує депутат, який очолює відділ (управління) освіти, з питань транспорту – транспортник і т.п. Відповідно, і сесії-засідання будуть проводитися частіше, у межах потреб нагальної поточної діяльності, а не так як нині – в основному раз на місяць, у зв’язку з чим на сесію вносяться десятки (а в основному, більше сотні) питань у більшості непов’язаних між собою. Про яку якість їхнього розгляду і вирішення можна в нинішній ситуації говорити?

Якщо узагальнити комплексну стратегію реформ місцевого народовладдя і системи самоврядування, стає зрозумілим, що в сучасних українських реаліях, на жаль, швидкого втілення та розширення можливостей людей якісно керувати своїм сьогодення і майбутнім в громаді очікувати не варто.

З чого б можна було почати, враховуючи схильність української влади до певного нешвидкого «поступовства» у процесах модернізації?

4.Щодо ролі прямих форм народовладдя і самоуправління. Важливою формою участі громадян у місцевому самоврядуванні можуть виступити органи самоорганізації населення, під якими доцільно розуміти виборні органи, що створюються внутрішньомісцевою територіальною громадою (громадою мікрорайону, вулиці, кварталу тощо) у визначеному законом та статутом місцевої громади порядку для вирішення питань, які віднесені до відання місцевого самоврядування, та наділені місцевою радою частиною власної компетенції, фінансів, майна. Зокрема, є можливим визначити чіткий статус, управлінські, правові та організаційні форми такого важливого елементу системи місцевого самоврядування, як органи самоорганізації населення. як щодо ролі прямих форм народовладдя і самоуправління. Під органом самоорганізації населення потрібно розуміти виборчий орган, який створює внутрішньомісцева територіальна громада (мікрорайону, кварталу, вулиці тощо) для вирішення питань, що належать до відання місцевого самоврядування, мають значення для відповідної внутрішньоміської чи внутрішньоселищної території, та який місцева рада наділила частиною власної компетенції, фінансів, майна.

У чинному законодавстві, нормативних актах органів місцевого самоврядування порядок реалізації права громадян та участь у місцевому самоврядуванні, на жаль, як правило, детально не регламентуються (за винятком місцевих виборів). Така ситуація суттєво ускладнює впровадження нових форм у практику територіальних громад і не сприяє подальшому розвитку місцевої демократії, залученню громадян до участі у вирішенні питань місцевого значення. Закон «Про місцеве самоврядування в Україні» фактично обмежується лише встановленням переліку деяких форм, відносячи до них місцевий референдум (ст. 7), загальні збори громадян (ст. 8), місцеві ініціативи (ст. 9) та громадські слухання (ст. 13).Цей перелік, як мені видається, є далеко не повним і не включає ряду форм участі громадян у здійсненні місцевого самоврядування, які досить широко практикуються в розвинених зарубіжних країнах та окремими місцевими громадами в Україні.

 Правова регламентація таких питань, на мою думку, може бути здійснена на двох рівнях – законодавчому (у межах законів «Про місцеве самоврядування в Україні», «Про референдуми в Україні» та інших) та локальному – у статутах територіальних громад. Є можливим розширити перелік елементів системи місцевого самоврядування, внісши до неї: громадські формування, місцеві осередки політичних партій, громадські організації, підприємства, установи й організації, що перебувають у комунальній власності. Зокре­ма, предметом статуту територіальної громади можуть бути пи­тання організації місцевих ініціатив, громадських слухань, за­гальних зборів громадян, індивідуальних та колективних звер­нень до органів та посадових осіб органів місцевого самовряду­вання, громадських робіт, самооподаткування, участі в роботі ор­ганів місцевого самоврядування та утворення ними органів, громадського обговорення проектів актів органів місцевого самовря­дування

 До них, наприклад, можна віднести

– індивідуальні та колективні звернення до органів і посадових осіб місцевого самоврядування (петиції);

– громадські роботи з благоустрою території населеного пунк­ту, наданню послуг соціально незахищеним жителям;

 – самооподаткування;

– участь у роботі органів місцевого самоврядування та ор­ганів, які ними утворюються, зокрема:

 членство у комісіях, що утворюються на громадських засадах при органах і посадових особах місцевого самоврядування,

 участь у роботі фахових організацій, які створюються при виконавчих органах відповідних місцевих рад і об’єднують спеціалістів, які працюють у системі місцевого самоврядування або діяльність яких пов’язана з наданням громадських послуг членам територіальної громади з метою їх залучення до розробки та реалізації проектів, що передбачають підвищення якості надання таких послуг;

 участь у роботі громадських рад, що утворюються при місцевій раді з метою вивчення потреб окремих категорій жителів міста та існуючої практики надання їм соціальних послуг у системі місцевого самоврядування, залучення їх до здійснення завдань та функцій місцевого самоврядування (наприклад, за рішенням місцевої ради при ній можуть бути утворені ради пенсіонерів, інвалідів, іноземців, біженців, воїнів-інтернаціоналістів, учасників ліквідації наслідків Чорнобильської катастрофи, військовослужбовців, які не забезпечені житлом, тощо);

– участь у проведенні громадських експертиз проектів рішень місцевої ради з питань, що мають суттєве значення для територіальної громади, визначають основні напрями соціально-еко­номічного та культурного розвитку відповідної території;

– громадське обговорення проектів актів органів місцевого самоврядування, участь у масових акціях, метою проведення яких є привернення уваги органів і посадових осіб місцевого са­моврядування до актуальних проблем загальномісцевого зна­чення або проблем соціального забезпечення членів тери­торіальної громади, охорони навколишнього середовища, підтримання громадської безпеки тощо, які вимагають негай­ного вирішення;

–  надання матеріальної і фінансової допомоги місцевому самоврядуванню у формі добровільних пожертв, внесків до фондів, що утворюються органами місцевого самоврядування, внесків до благодійних фондів, утворених з метою надання допомоги соціально незахищеним членам територіальної громади або з ме­тою сприяння культурному і духовному розвитку, підтриманню в належному стані пам’ятників історії, культури та архітектури, природних пам’ятників.

Окрім того, у чинному законодавстві, нормативних актах ор­ганів місцевого самоврядування порядок реалізації права грома­дян та участь у місцевому самоврядуванні, як правило, детально не регламентуються (за винятком місцевих виборів). Така ситу­ація суттєво ускладнює впровадження нових форм у практику те­риторіальних громад і не сприяє подальшому розвитку місцевої демократи, залученню громадян до участі у вирішенні питань місцевого значення. Pегламентація таких питань, на нашу думку, може бути здійснена на двох рівнях – законодавчому та локальному – у статутах територіальних громад Зокре­ма, предметом статуту територіальної громади можуть бути пи­тання організації місцевих ініціатив, громадських слухань, за­гальних зборів громадян, індивідуальних та колективних звер­нень до органів та посадових осіб органів місцевого самовряду­вання, громадських робіт, самооподаткування, участі в роботі ор­ганів місцевого самоврядування та утворення ними органів, гро­мадського обговорення проектів актів органів місцевого самовря­дування

Якщо зупинитися на питанні функціонування органів само­організації громадян, то крім Закону України „Про органи самоорганізації населення”,  у Конституції є дві статті, 140 і 142, де записано, що таке органи са­моорганізації, як вони створюються, зазначено, що вони можуть наділятися частиною повноважень і фінансів від місцевої ради. Проте, щоб створити органи самоорганізації, потрібні компетентні кадри. Якщо влада створюватиме їх не з ініціативи людей, вони не приживуться. Яким чином можливо підійти до вирішення питання? В Україні існує досвід проведення конференцій представників мешканців – по одній особі від кож­ного будинку мікрорайону, вулиці тощо. На них  затверджують положення про орган самоорганізації. Також обирають Правління у складі тих де­путатів міської ради, які є від тієї території, плюс мешканці мікро­району. Які фінансові джерела існування цієї структури? Звертаючись до міської ради для офіційного дотримання низки необхідних повноважень. Серед них, зо­крема, – створення об’єднань співвласників, в компетенцію яких, зокрема, входить оперативне управління роботою з ЖЕКами. Слід зазначити, що органи громадського самоврядування у мікрорай­онах іноді працюють дуже ефективно.  Не погоджуюся з думкою: як­що голова органу самоорганізації отримує кошти у виконкомі, то це вже є форма впливу виконкому на цю структуру. Усі питання вирішують безпосередньо мешканці відповідних мікрорайонів, вулиць, кварталів. Буває багато спірних питань. Проте ці структури надають дуже суттєву допо­могу навіть виконавчій владі. Знімається напруга між населенням і представниками владних структур. Усі питання вирішуються на місцях. Якщо якесь питання не можуть вирішити, тоді вже звертаються до голови, до заступників, начальників різних рівнів.

Існує модель самоорганізації, яка складається з двох компонентів:

–   обрані безпосередньо під час загальномісцевих виборів депута­ти. Ця частина депутатської групи складає ядро представницького органу самоорганізації населення в межах депутатського округу;

–   активісти і громадські організації в межах цієї території.

Таким чином, складається справжній представницький ор­ган. Разом з тим, зрозуміло, треба, щоб був хоча б маленький виконавчий штаб: виконавчий секретар, співробітник, який сидів би в громадській приймальні. Люди могли б звертатися туди, висловлювати свої ініціативи. Новим у цій формі є те, що відбувається «прив’язка» не тільки відповідно до традиційних місцевих утворень: будинок, вулиця, квартал тощо, а ще й до такої химерної, але разом з тим досить дієвої структури, як депутатський округ. Це но­вий крок на шляху розвитку системи органів самоорганізації на­селення.

Такий  підхід до визначення органу самоорганізації населення дає можливість відокремити подібні органи, з одного боку, від органів місцевого самоврядування (органи самоорганізації насе­лення не є органами місцевої громади – це органи жителів району, міста, селища, села, які становлять складову частину місцевої громади, тобто жителів мікрорайону, вулиці, населеного пункту, що перебуває в межах адміністративних кордонів міста тощо; вони не мають власної компетенції; їхня діяльність має дозвільний характер; працівни­ки цих органів не мають статусу муніципального службовця), з іншого – від органів громадських організацій, інших громадських формувань (наявність владних повноважень – відповідна місцева рада може наділяти частиною власної компетенції, фінансів, май­на лише органи самоорганізації населення).

Впровадження в практику місцевого самоврядування органів самоорганізації населення сприятиме більш широкій участі гро­мадян у вирішенні питань місцевого значення, дасть змогу звільнити органи місцевого самоврядування, їхніх посадових осіб від відповідальності за вирішення дрібних питань, які не мають загального для всієї територіальної громади значення і які доцільно передати до відання внутрішньомісцевої (внутрішньорайонної, внутрішньоміської, внутрішньоселищної, внутрішньосільської) територіальної громади та її орга­ну самоорганізації населення, залишивши при цьому органам місцевого самоврядування повноваження з контролю за здійснен­ням цих повноважень.

Побудувати ефективну систему самоврядування можливо лише шляхом активного залучення громадськості, подолання відчуження населення від органів влади та місцевого самоврядування. З метою вдосконалення організації та функціонування системи місцевого самоврядування є доцільним, ґрунтуючись на загальносвітових наробках у цій сфері, здійснити такі заходи правового та організаційного характеру:

1.Чітко визначити в законодавстві статус внутрішньоміських та внутрішньоселищних громад і громад районів у містах і селищах, мікрорайонів. Такі територіальні громади повинні мати змогу безпосередньо або через свої органи самостійно вирішувати окремі питання, що стосуються розвитку відповідної території населеного пункту, забезпечувати культурно-побутові та інші потреби своїх членів, брати участь у вирішенні питань, які мають загально районне, загальноміське чи загальноселищне значення.

2.Передбачити можливість формування об’єднаної територіальної громади району, міста чи селища; визначити її статус як єдиного суб’єкта місцевого самоврядування та закріпити принцип договірного розподілу повноважень між об’єднаною територіальною громадою та її складовими частинами.

3. Конкретизувати  форми  безпосередньої участі  громадян  в  здійсненні місцевого самоврядування та визначити правовий механізм її реалізації – оскільки Закон «Про місцеве самоврядування» надає лише перелік цих форм.

4. Регламентувати не згадані Законом форми участі громадян у системі місцевого самоврядування, але які апробовані зарубіжним демократичним досвідом: індивідуальні та колективні звернення до органів і посадових осіб місцевого самоврядування (петиції),  громадські роботи, самооподаткування, громадське обговорення проектів та актів органів місцевого самоврядування, участь у роботі органів місцевого самоврядування.

5.Розвиток різних форм прямої демократії. Правова регламентація цих питань у системі місцевого самоврядування може бути здійснена на двох рівнях – законодавчому (у рамках Законів «Про місцеве самоврядування України», «Про референдуми в Україні» та інших) і локальному (у статутах місцевих громад). Розширити перелік елементів менеджменту системи місцевого самоврядування, включивши до неї: громадські формування, місцеві осередки політичних партій громадських організацій, підприємства, установи та організації, що перебувають у комунальній власності. Зокрема, предметом прямих самоуправлінських суб’єктів місцевої громади можуть бути: громадські слухання; місцеві ініціативи; загальні збори громадян; індивідуальні та колективні звернення та інше.

З метою підвищення прозорості та публічності обговорюваних тем організовувати експериментальні міні-плебісцити серед різних соціальних прошарків населення, трудових колективів, мешканців кварталів, мікрорайонів з найнагальніших проблем, які визначаться під час соціологічних та експертних досліджень.

6.Забезпечити функціональний і незалежний від місцевих рад і виконавчих державних органів статус, правові та організаційні форми такого важливого елементу системи місцевого самоврядування як органи самоорганізації населення. Під органом самоорганізації населення доцільно розуміти виборний орган, що з дозволу місцевої ради створюється внутрішньомісцевою територіальною громадою (мікрорайону,кварталу, вулиці тощо) для вирішення питань, віднесених до відання місцевого самоврядування, які мають значення для відповідної внутрішньоміської чи внутрішньоселищної території та наділений місцевою радою частиною власної компетенції, фінансів, майна.

Є необхідним розробити підходи до визначення та виокремлення органу місцевої самоорганізації населення:

1) відмінність від органів місцевого самоврядування. Органи самоорганізації населення не є органами районної, міської чи селищної це органи жителів міста, селища, які становлять складову частину районної, міської чи селищної громади, тобто мешканців мікрорайону, вулиці, населеного пункту, що перебуває в межах адміністративних кордонів міста чи селища;

2) відмінність його від органів громадських організацій, інших суспільних формувань;

3)наявність у нього владних повноважень – відповідно рада може наділяти частиною власної компетенції, фінансів, майна лише органи самоорганізації населення;

Впровадження у практику місцевого самоврядування органів самоорганізації населення надає можливість звільнити органи місцевого самоврядування від вирішення дрібних питань, які не мають загального значення для усієї місцевої громади і які доцільно передати до відання внутрішньомісцевої територіальної громади та її органам самоорганізації населення, залишивши при цьому у органів місцевого самоврядування систему контролю за здійсненням цих повноважень.

Також є доцільним запозичити зарубіжний досвід створення на всіх рівнях місцевого самоврядування дорадчих органів – так званих соціально-економічних комітетів. Наприклад, у Франції до них обирають представників підприємців (не менш як 35% загального складу), різних громадських організацій (не менш як 25%), приватних осіб, діяльність яких сприяє розвитку цієї території (не більш як 5%). Ці органи слугують представництву різних категорій населення; паритетному узгодженню їхніх інтересів; надають консультації та сприяють соціально-економічного розвитку території.

7. Для досягнення цих цілей пропонується: провести дослідницьку роботу з метою визначення існуючих проблем у сфері функціонування місцевого самоврядування та розвитку територіальних громад (як загальнодержавного так і місцевого ґатунку). Для цього використати різноманітні методи науково-дослідного, аналітичного і прикладного дослідження (від соціальних, економіко-господарських, політико-правових до базових управлінсько-тренінгових), експертні наради, конференції, науково-практичні семінари. Провести тренінги серед посадових осіб і представників системи місцевого самоврядування, присвячені пошуку оптимальних методів вирішення проблем реформування системи місцевого самоврядування у правовій, комунальній, самоорганізаційній, управлінській сферах. Варто також організувати правові управлінські й адміністративно-організаційні тренінги серед представників системи місцевого самоврядування з метою поліпшення процесу прийняття рішень, підвищення професійно-інтелектуального рівня посадових осіб місцевого самоврядування. Необхідно розробити на кожному рівні місцевих територіальних громад систему публічного обговорення планованих рішень органів місцевого самоврядування з урахуванням специфіки територіальної громади.

8.У цій ситуації як мінімум, місцеві ради для того, щоб по-справжньому стати органами влади, реалізовувати волю територіальних громад, контролювати усі процеси в місцевостях і реально нести відповідальність за них повинні:

∙  Повернути реальний зміст місцевому самоврядуванню, реально підпорядкувавши спільно місцевій раді і органам самоорганізації населення виконком і всі місцеві органи виконавчої влади, контролювати усі їхні рішення і  призначення.

∙  Створити та оприлюднювати перелік громадсько-потрібних функцій і обов’язків КОЖНОГО чиновника місцевої влади та відповідний йому перелік адміністративних і кримінальних покарань за неналежне виконання кожного пункту (своєрідні, як у Біблії, «10 заповідей» місцевого чиновника) .

∙  Залучати на конкурсній основі під громадським контролем для роботи в органах місцевого самоврядування і виконавчої влади не знайомих-родичів чиновників, «кумів, братів, сватів», а професіоналів, для яких інтереси людей важливіші особистих амбіцій.

∙ Забезпечити регулярний публічний звіт та невідворотну відповідальність усіх виконавчих органів, посадових осіб і установ міста перед громадськістю і в засобах масової інформації. Обов’язковою має бути публічна щомісячна звітність кожного чиновника перед громадськістю – згідно переліку його функціональних і громадсько-потрібних обов’язків. Це є саме (бажано було б і на рівні вищого і загального державного управління) передбачити у випадку добровільного чи примусового звільнення чиновника з посади (чи переведення на іншу) – щоб саме громада (а не вузьке коло управлінців) могла визначити: чи нагороджувати, чи, навпаки, карати його за його діяльність.

∙  Впровадити в якості однієї з головної умов роботи працівників місцевої влади проведення регулярної роз’яснювально-просвітницької роботи з профілю своєї діяльності серед населення.

Україна як єдине територіально-державне ціле утворилася фактично у 30-40-х роках ХХ століття. До того часу, на протязі багатьох сотень та десятків років її регіони перебували у складі різних державних об’єднань, сфері впливу досить-таки протилежних економіко-політичних векторів розвитку. На протязі історичного розвитку українського народу у ситуації господарського, політико-культурного розділу, іноземного панування не могла скластися тісна економічна, політична та культурна спільність і цілісність [2,37]. За цих умов функціонування окремих регіонів України без тісної виробничої кооперації і створення єдиного цілісного внутрішнього ринку територіальних суб’єктів, може призвести до значного (або й остаточного) розриву внутрішньорегіональних зв’язків, результатом чого може стати розпад держави чи входження її частин до інших економіко-державних утворень. Прагнення до регіональної «окремішності» інтересів в межах країни, що веде до встановлення своїх відмінних, протилежним загальнодержавним завданням форм економічного устрою і політичного управління отримало в світовій практиці назву «трайбалізм» і розглядається в якості основної перешкоди для формування цілісного економічного, політичного і правового простору в межах єдиної держави [6,39]. Найдраматичніші його приклади у формі регіональних та громадянських конфліктів ми зустрічаємо в новітній історії майже усіх країн Африки, деяких держав Азії та Європи, де він часто поєднується з сепаратизмом, релігійним фундаменталізмом, націоналізмом тощо.

Для України та її громадян настав час дійсно великих змін та можливостей і таке співробітництво – між владою та суспільством – може стати вельми продуктивним, воно потрібне нашій державі; по-третє: наша сучасність, насичена динамічними подіями, потребує відповідальних дій та вдалих рішень, а також – залучення нових людей, ініціатив, кадрів та нових технологій. І тому для нашої країни вкрай необхідною є інтелектуальна мобілізація, потрібні ефективні моделі співробітництва державних і громадянських інституцій. Тому подолання загальної зневіри вбачається в проведенні юридично-правових, економічних та політичних реформ, які б призвели до автономного функціонування економічної і політичної сфер, доступу до власності різних суспільних груп, в налагоджені ефективності дій всіх гілок влади, в цивілізованому діалозі між державою та групами інтересів.

Процес становлення в Україні громадянського суспільства ускладнюється нагальною необхідністю модернізації державної системи та проведення комплексної правової реформи. Саме така модернізація, як переконує світовий досвід, може стати способом подолання суспільної кризи у сферах легітимності, участі у прийнятті рішень та регулюванні конфліктів.

Криза легітимності свідчить про те, що політична влада поки не здатна переконати суспільство в необхідності й оптимальному функціонуванні існуючих державних інститутів і влад. Це зумовлене кризою самого державного ладу, його номенклатурно-тіньовим характером, незбалансованістю противаг всіх гілок влади, зневірою самих громадян у те, що ця держава функціонує саме для них. Переважна більшість українських громадян далеко не переконані в тому, що саме ця держава надасть їм найкращі можливості для автономного самопрояву у різних сферах суспільного життя. Тому подолання загальної зневіри вбачається в проведенні економічних та політичних реформ, які призвели б до автономного функціонування економічної і політичної сфер, доступу до власності різних суспільних груп, в налагоджені ефективності дій всіх гілок влади, в цивілізованому діалозі між державою та групами інтересів.

Криза участі пов’язана з зростанням у процесі трансформації суспільства специфікованих груп інтересів, які поступово намагаються мати доступ до прийняття політичних рішень, конкуруючи з державною бюрократією. В умовах сьогодення, перспектива функціонування сталого громадянського суспільства залежить, як від формування “раціональної бюрократії, здатної сприяти цьому процесові, так і від можливостей зростання рівня політичної культури населення. Ю.Габермас, в цьому зв’язку, слушно підкреслює, що “Інституалізована правом роль громадян мусить бути вписана в контекст вільної політичної культури” [9,231].

З іншого боку громадянське суспільство мусить сприяти децентралізації влади – соціальної, економічної, політичної, інформаційної, тощо. Плюралізація влади постане надійним гарантом дієздатного громадянського суспільства та сприятиме вихованню демократичної політичної культури. Безсумнівно, наше суспільство ще не усвідомлює повною мірою цивілізаційну роль громадянського суспільства. Якщо на Заході уявлення про громадянське суспільство як просторі інтеракції держави і суспільства приватних власників застаріло, поступившись місцем моделі вільних асоціацій, які створюють центри автономної комунікації і спираються на сукупність рівних громадян, то для України, як і для решти постсоціалістичних країн, актуальною є саме перша модель.

В українському суспільстві ще не сформувались деякі соціальні групи, здатні виконувати важливі громадянські функції. Інертною і несамостійною залишається наша інтелектуальна еліта. Суспільство не стало повноцінним опонентом державної влади. І не тільки тому, що державна влада настільки авторитарна, а через нездатність більшості громадянських об’єднань повною мірою використати ті свободи, якими вони вже диспонують.

Отже, можна зазначити, що громадянське суспільство в Україні знаходиться в стадії активного становлення. Йде процес його формування, утворення окремих елементів, налагодження взаємодії між ними. І цей процес буде тривалим і нелегким. А швидкість, повнота й глибина цього процесу залежать від цілого ряду чинників. Існують складнощі перехідних процесів, які, з одного боку, зумовлюють зміцнення регулюючої ролі держави, а з іншого – розбудова громадянського суспільства передбачає роздержавлення суспільних інститутів, зменшення державного впливу на них.Передусім йдеться про позицію держави, готовність влади поділитися своїми повноваженнями з суспільством, із тими елементами громадянського суспільства, які щойно з’являються.

                                           Література

1. Зінченко В.В. Громадянська ідентичність, соціальна стратифікація та націотворення в перспективах  державності//Філософський часопис:збірн.наук праць. – К.:Київськ.ун-т імені Бориса Грінченка, 2011. – № 1-2. – 124 с. – С.35-41.

2. Зінченко В.В. Громадянське суспільство: шляхи, форми та перспективи. – П.:КАРПУК, 2005.– 468 с.

3.Зінченко В.В. Деліберативні моделі процесів управління в умовах суспільних та економічних трансформацій//Актуальні проблеми економіки.Науковий економічний журнал. – ВНЗ «Національна академія управління», 2011. – №. 5(119). –396 с. – С.4-12

4.Зинченко В.В.Дилемма специальных экономических зон в Украине: субсидиарный регионализм или системный дерегулированный трайбализм?//Проблемы современной экономики. Евразийский международный научно-аналитический журнал. – Санкт-Петербург, 2010. – № 4. – С.241-245.

5.Зінченко В.В. Інституалізація демократичного самоврядування в контексті  розвитку громадянського суспільства в Україні//Віче. Журнал Верховної Ради України. – 2009. – № 19. – С. 34-37.

6.Зинченко В.В.Регионализация общественно-экономического развития в современных тенденциях глобализации//Конкурентный потенциал региона: оценка и эффективность использования:сборник статей Международной научно-практической конференции 10-12 ноября 2011 г., г.Абакан. – Абакан: Издательство ФГБОУ ВПО «Хакасский государственный университет им.Н.Ф.Катанова», 2011. -280 с. – С.38-41.

7.Brugger W. Liberalismus, Pluralismus, Kommunitarismus. Studien zur Legitimation des Grundgesetzes. – Berlin: Duncker/Humblot, 2009.- 393 s.

8.Brugger W. Menschenwärde, Menschenrechte, Grundrechte. – Baden-Baden: Nomos, 1997. – 389 s.

9.Habermas J. Faktizität und Geltung. Beitrage zur Diskurstheorie des Rechts und des demokratischen Rechtsstaat, – Frankfurt a.M.: Suhrkamp, 2003. –  704 s.

10.Rode K. Geschichte der europaischen Rechtsphilosophie. – Dusseldorf/Köln: Bachem, 2004.-320 s.

11.Sintschenko V.V. Ein beitrag zur rekonstruktion des wissensgesellschaft//VII mezinárodní vědecko-praktická Conference «Vědecký průmysl evropského kontinentu-2011».-Díl 14.Filosofie. Politické vědy. Historie. Administrativa. –  Praha:Publishing House «Education and Science»,2011. – 88 s. – S.52-61.

Стаття буде корисною для студентів факультетів журналістики, викладачів, безпосередньо журналістів, фахівців з видавничої справи та аматорів.

In the article the phenomenon of south Korean Іnternet-рublishing «Ohmynews» is examined as an example of civil mean of mass communication and distribution of information. Alternativeness on-line resource consists in possibility of every citizen of Sonth Korea to become the correspondent of «Ohmynews». The specific of previous foundation and current activity of Іnternet Publishing opens up.

The article will be useful to the students of faculties of journalism, teachers, directly journalists, specialists in publishing business and amateurs.

Усе частіше порушується проблема повязана з особливостями формування громадянської журналістики в межах багатьох держав. Особливо у разі практичної відсутності даних щодо конкретно існуючих прикладів функціонування громадянських мас-медіа. Усе більше науковців вбачають у громадянській журналістиці майбутнє. Вищевказані факти визначають теоретичну й прикладну актуальність дослідження феномену громадянської журналістики в контексті південнокорейського Інтернет-видання «OhmyNews». Тим більше, що громадянська журналістика в багатьох країнах поступово та упевнено відвойовує собі життєвий простір безпосередньої журналістики. Новизна даної статті полягає у розгляді феномену громадянської журналістики, в контексті «OhmyNews», як результату розвитку та діяльності мережевої журналістики. При великій кількості Інтернет-посилань, присвячених конкретно-прикладним аспектам громадянської журналістики, практично немає сайтів, що давали б конкретну дефініцію поняттю «громадянська журналістика» чи проводили б аналіз її особливостей.

Метою дослідження є розкриття суті громадянського Інтернет-видання «OhmyNews» як майбутньої альтернативи професійним засобам масової комунікації.

Відповідно завданнями, які стоять перед статтею, є необхідність розкриття специфіки діяльності новітнього громадянського мас-медіа, властивостей, які характерні його організаційній структурі, а також репрезентація місця «OhmyNews» на сучасному медіа просторі.

Комусь може здатися, що Південна Корея не найкращий приклад для наслідування, особливо в плані Інтернету. Азія – простір, де все інакше. Однак мало кому відомо, що саме ця країна є однією з онлайнових на земній кулі. Південну Корею досить часто називають «світовим вебократичним лідером», адже близько 70% її населення має доступ до всесвітньої павутини. Мережева журналістика розвивається з великою швидкістю, а Інтернет генерував її новий вид – громадянську Інтернет-журналістику.

«Я заснував «OhmyNews» 22 лютого 2000 року о 2:22 ночі. Це було моїм прощанням з журналістикою ХХ століття, через яку люди дивилися на світ очима домінуючих тенденцій, політичних сил та консервативних засобів масової інформації. Тепер будуть лише інтерактивні засоби масової комунікації. Можна подумати, що річ іде про блог, але це далеко не так», − розповів журналу Wired головний редактор і засновник видання «OhmyNews» О Йон Хо.

До заснування «OhmyNews» О Йон Хо працював у різних виданнях Південної Кореї. Однак становище звичайного корейського журналіста дуже схоже до українського. Рядового кореспондента хвилювало кілька речей. По-перше, помітний застій консервативної преси в країні. По-друге, пряма залежність цінності інформації від бренду видання: якщо сюжет висвітлює велика відома газета − це одразу ж стає об’єктом уваги та схвальних відгуків, якщо ж аналогічна інформація з’являється у маловідомому виданні − залишається непоміченою. О Йон Хо пересвідчився у цьому, коли взявся за висвітлення історії з американськими солдатами, які збили автомобілем корейську дівчину. Його сюжет залишився мало поміченим, однак коли за тему взялися журналісти Assosiated Press, вони отримали Пуліцерівську премію (премія, якою відзначаються найвищі досягнення в журналістиці). Після цього О Йон Хо вирішує створити власне видання, де цінність інформації залежала б не від рішення, яке приймають редактори, а від того наскільки вона цікава читачам.

Так з’явилось «OhmyNews». Коли проект стартував, в штаті працівників було лише 4 журналісти-репортери. Засновник видання поставив перед собою ціль змусити читача після, прочитання новин на його сайті, вигукнути «О, мій Боже!». Як аналог виникла назва Інтернет-газети «OhmyNews», що означає «О, мої новини!». Фінансування сайту здійснювалося не її засновником, і по сумісництву головним редактором, а простими аматорами-журналістами, які зацікавилися цією ідеєю.

Головний девіз «OhmyNews» – «Кожен громадянин може стати репортером». В унікальному експерименті справді може взяти участь кожен з відвідувачів сайту і стати оплачуваним репортером. Для цього потрібно зареєструватися на сайті OhmyNews International і надіслати статтю з поміткою «для публікації» на електронну адресу бюро MediaGuardian editor@mediaguardian.co.uk або зв’язатися за телефоном 020-3353-3857. За детальною інформацією звертатися в головний розподільний щит Гардіану 020-3353-2000.

Кількість працівників Інтернет-видання, якому нещодавно виповнилось 10 років, зросла з 4-ох до 42 тисяч. Сьогодні така кількість репортерів під керівництвом 40 редакторів і журналістів-професіоналів продукують близько 200 матеріалів в день. 80% складу яких створюють громадяни-дописувачі, 20% − штат редакції. Сьогодні ж «OhmyNews» є одним з найбільш впливових ЗМК країни з щоденною аудиторією в 2 мільйони читачів. Отож, небезпідставно ресурс був названий «найпотужнішим в світі сайтом новин всередині однієї країни».

«OhmyNews» як новинний он-лайн ресурс організований за принципом Інтернет-енциклопедії Wikipedia, з тією різницею лиш у тому, що орієнтується на новини. Інтернет-видання «OhmyNews» висвітлює традиційні теми друкованої преси: від спорту до міжнародної політики. Робота всередині редакційного колективу багато в чому нагадує газету. Єдиною відмінністю є те, що вона проходить в он-лайн режимі. Комунікація всередині редакції відбувається в зручній для всіх Інтернет-формі. Репортери в форумах обговорюють з колегами та редакторами ідеї та теми майбутніх статей. Матеріали, які надходять опрацьовуються он-лайн в порядку «живої» черги. Домінуючою мовою «OhmyNews» є корейська, міжнародною − англійська. Це дозволяє розглядати до друку статті, написані користувачами з різних частин земної кулі.

«OhmyNews» не є блогом адже ті, хто займається поширенням інформації в блогах не несуть за неї безпосередньої відповідальності на відміну від громадянського ресурсу «OhmyNews». Останній спрямовує свою діяльність на якомога більшу аудиторію читачів, тоді як блог орієнтується на невелику групу людей, які можуть бути знайомі з автором або цікавляться його думками та коментарями щодо подій у світі, фахової діяльності тощо. Для блогів характерні короткі записи тимчасової значущості. Для «OhmyNews» – матеріали, до яких неодноразово можна повернутися з точки зору актуальності, аналітичності та плюралізму. У блогах неформальне спілкування, ніхто нікого не навчає, як писати з користю для суспільства, ефективніше й ефектніше, як доносити свої думки, викликаючи широкий резонанс, як писати з урахуванням професійних правил журналістської етики. Інша справа – «OhmyNews», адже професійні кореспонденти, що працюють в громадянських ЗМК всіляко сприяють підвищенню професійних журналістських та етичних навичок дописувачів-громадян. До того ж, незважаючи на практично вільну тематику журналістських матеріалів, вони обмежуються правилами та формою подачі.

Головним критерієм, за яким повинні працювати будь-які ЗМК є об’єктивність висвітлення подій та подачі інформації. В Інтернет-виданні «OhmyNews» цей принцип діє, та досягається дещо новим для ЗМК шляхом. Читачу даної газети пропонується певна кількість матеріалів, написана репортерами-представниками різних верств населення. Безперечно, вони не позбавлені певних суб’єктивних та емоційних оцінок, які, до речі, йдуть на користь газеті. Плюралізм думок дає можливість читачам оцінити ситуацію з різних точок зору та сформувати власне ставлення щодо неї. Таким чином досягається об’єктивність Інтернет-матеріалів «OhmyNews». «Усі без винятку кореспонденти нашого сайту повинні погодитись дотримуватися кодексу етики і відмовитися від расизму та порнографії. Журналісти-громадяни пишуть статті, щоб змінити світ, а не заробити грошей. Тож повертаймось тепер на наші робочі місця робити світ кращим, а заодно і самих себе», зазначає О Йон Хо.

Громадянським журналістам корейці платять небагато. Їх гонорари складають до 20-ти доларів. Найбільший заробіток в 10 тисяч доларів отримав професор за резонансну статтю на політичну тему. У редакції «OhmyNews» є можливість переказувати гроші з рахунку на рахунок. Таким чином зацікавлені журналісти-громадяни переказували на рахунок професору по кілька доларів доти, доки назбиралась чимала сума. Однак вцілому, люди публікуються на «OhmyNews» не через гроші. Такі статті дають корейцям відчуття причетності до розвитку Кореї, її суспільства, відчуття участі в обговоренні популярних тем і належності до певної спільноти. Кожна публікація має посилання на сторінку коментарів, на якій читачі можуть залишити власні або прочитати коментарі інших користувачів та проголосувати за те схвалюють чи ні відповідну статтю.

Розмір гонорару дописувачів залежить від оцінки матеріалу редакторами за трьома категоріями: основна або «basic»; преміальна чи «bonus» та спеціальна або «special».

Зрозуміло, що не всі статті громадянських журналістів «OhmyNews», потрапляють на головну сторінку видання. В Інтернет-редакції «OhmyNews» Усі без виключення матеріали проходять попереднє редагування редакторами відділів, і лише тоді оприлюднюються на Інтернет-сторінках видання. Потім редакція «OhmyNews» обирає кращі матеріали, перевіряє наведені громадянським журналістом факти, виправляє граматичні помилки, шліфує стиль автора для кращого сприйняття читачами, додає фото та вступний текст, і тільки після цього публікує найбільш яскраві та актуальні статті на головній сторінці. Перевірка журналістських-матеріалів обов’язкова, адже система не ідеальна і досить часто бувають випадки брехні, містифікації чи прихованої реклами. Інколи репортери-громадяни потрапляють в неприємні ситуації, довіряючи неперевіреним свідченням, типу смерті Білла Гейтса. Серйозна журналістська робота штатних працівників «OhmyNews» полягає і в суттєвому доопрацюванні матеріалів журналістів-громадян. Окрім цього, редакційні кореспонденти займаються журналістськими розслідуваннями та безпосереднім висвітленням поточних подій.

Єдиною вимогою, яка висувається до кожного з дописувачів «OhmyNews» є надання реального імені кожного з репортерів. Оскільки автори разом із власником сайту поділяють авторське право та несуть відповідальність за зміст публікацій. У всьому іншому їм надається вільний вибір в розумних межах.

Успіх видання приголомшуючий. У 2002 році «OhmyNews» відіграло одну з ключових ролей в обранні ліберально налаштованого президента Ро Му Хена. «OhmyNews» став тим медіамайданчиком, навколо якого перед виборами згуртувалась корейська молодь і люди з ліберальними поглядами (так звана «Українська правда» по-корейськи). Після обрання Ро Му Хена президентом, своє перше інтерв’ю він дав саме «OhmyNews», засвідчивши таким чином свою повагу до електорату, до громадянських журналістів і корейського суспільства в цілому. Цей випадок не лише утвердив рівень Інтернет-видання в медіапросторі, а й сприяв виведенню роботи «OhmyNews» на якісно новий, практично-професійний рівень громадянської журналістики. Не дивно, що «OhmyNews» став одним із найбільш впливових ЗМІ країни. Судження про ЗМК як про четверту владу у цьому випадку є істинним.

Головний редактор «OhmyNews» не зупиняється на досягнутому. Для того, аби підвищити якість написання статей журналістами-громадянами, 24 листопада 2007 року з його ініціативи була створена «Громадянська школа журналістики». Колективний центр занять в класах з фото- та безпосередньої журналістики. Тоді як кількаденні тренінги для всіх охочих стати дописувачами в «OhmyNews» проводяться давно. Через те, що для написання статті автор повинен бути максимально справедливим та об’єктивним, чітко та логічно аргументувати свої думки і, як мінімум, знати правила орфографії та пунктуації. За поточної ситуації, «OhmyNews» виражає потребу в більш кваліфікованих кореспондентах на сайті. Таким чином редакція Інтернет-видання має на меті не лише задовольняти інформаційні запити користувачів свого сайту, а й навчити людей правильно втілювати свої думки в усну та письмову форму.

«OhmyNews» як і будь-яке видання не застраховане від банкрутства в період економічної кризи. За словами власника Інтернет-ресурсу, для ЗМК, щоб залишатися «здоровим» потрібно одержувати 50% своїх прибутків від продажу контенту чи платної підписки. О Йон Хо запропонував користувачам сайту приєднатися до добровільної системи підписки, адже незважаючи на всі зусилля з боку співробітників, «OhmyNews» і далі 70% прибутків отримує від рекламодавців. Для громадянського ЗМК – це неприпустимо.

Південнокорейський феномен громадянської Інтернет-журналістики тепер відомий всьому світові. Перейняти подібний досвід намагалось багато держав, та, на жаль, поки що безрезультатно. Однією з таких бажаючих була Японія, що мала на меті змінити культуру анонімності в японському суспільстві. 22 лютого 2006 року «OhmyNews» та японська фірма «Softbank» підписала інвестиційний контракт на суму 11 мільйонів доларів. В серпні того ж року під керівництвом відомого японського журналіста, 10 штатних журналістів та 22 дописувачів стартував японський аналог «OhmyNews». Проект громадянської Інтернет-журналістики не знайшов поширення та розуміння серед японського суспільства, а продуковані ним статті стали різким об’єктом критики. Згодом «OhmyNews» визнав, що в Японії задум потерпів поразку. І вже в червні 2008 року всіх працівників було звільнено. Повторити досягнення «OhmyNews» буде не легко. Для того, щоб в країні укоренився подібний тип мас-медіа потрібно, що у нього було міцне підґрунтя – сформоване громадянське суспільство. У період створення «OhmyNews» медіапростір у країні лишався дуже закостенілим, простору для вільних дискусій було мало. Поява Інтернет-видання, де можна вільно публікувати інформацію, спілкуватися з людьми з різних куточків Кореї, читати статті й сюжети, які, як правило, не потрапляють на сторінки традиційних медіа. Корейцям така альтернатива друкованим ЗМК сподобалась, адже останні вже тоді користувалися глибокою недовірою в молодих корейців, які як правило, були консервативним засобом впливу політичних сил на свідомість людей.

International Herald Tribune (IHT) уклала договір с південнокорейським Інтернет-сайтом OhmyNews International. Корейські фахівці розцінили це як свідчення росту авторитету громадянської журналістики. Наразі сайт є одним із найвпливовіших Інтернет-видань, тому ігнорувати його публікації не можуть дозволити собі південнокорейські політики. Тепер на сайті міжнародної газети IHT можна буде прочитати статті професійних журналістів та звичайних користувачів. Однією з особливостей «OhmyNews» є дотримання чіткої дистанції між журналістами-аматорами та професійними журналістами інших видань. Конеспонденти-громадяни горді бути громадянськими журналістами і до професіоналів ставляться з деякою прохолодою.

Станом на 2010 рік «OhmyNews» провів вже три форуми. Останній об’єднав велику кількість людей, яким цікава громадянська журналістика. В Сеул, столицю Південної Кореї, з’їхались представники США, Австралії, Індії, Пакистану, Афганістану, Росії, Китаю, Бразилії, Канади, Японії, Естонії, Індонезії, ПАР, Польщі й інших країн. Частина з них − громадянські журналісти OhmyNews International, деякі − засновники чи редактори соціальних медіа у своїх країнах.

«OhmyNews» бере курс на розвиток громадянської журналістики в усьому світі, не лише в Кореї. Проводить прес-конференції. Остання конференція тривала два дні у вигляді 8 тематичних секцій, по 4 секції кожного дня. Проходила вона у Korean Press House − хмарочосі, у якому розташовані офіси різноманітних газет, телеканалів, міжнародних медіа-корпорацій. Відкрив конференцію відеозверненням президент Кореї Ро Му Хен. Корейський лідер відзначив вагому роль «OhmyNews» у розвитку громадянського суспільства та демократії в Кореї. Далі виступав Ден Гілмор, автор книги «We the media». Професійно займаючись вивченням соціальних медіа в усьому світі, він звернув увагу на кілька фактів. На думку Гілмора, соціальні медіа здобувають дедалі більше визнання й отримують все більшу вагу у медіапросторі. Звичайні люди завдяки Інтернету, цифровим фотоапаратам, мобільним телефонам публікують в мережі дедалі більше інформації й відтягують увагу аудиторії від традиційних медіа.

Судячи з умов за яких формувалась і здобула поширення громадянська Інтернет-журналістика в Південній Кореї, вона має під собою міцне підґрунтя. На даний час в Україні його ще немає. До того ж тут його теж розумiють по-різному. Мирослав Попович стверджує, що треба розрiзняти спiльноту i суспiльство. На його думку, «суспiльство − сукупнiсть органiзацiй та iнституцiй; спiльнота − невловима цiлiснiсть, що характеризується такими туманними рисами, як «ментальнiсть», «культурно-полiтична традицiя» тощо. Громадянське суспільство − безпосереднє суспiльство, а не окреслена спiльнота».

Розмови про необхiднiсть його побудови тiльки починають циркулювати серед органів державної влади, представників ЗМІ та суспільства зокрема. З одного боку є розуміння того, що для побудови громадянського суспiльства потрiбно певним чином формувати громадську думку. ЗМК у цьому мають брати найактивнiшу участь (особливо, якщо це стосується пiднесення рiвня правової та полiтичної культури населення). З iншого боку, щоб формувати громадську думку (навiть з найблагороднішою метою), ЗМК повиннi обмежити себе в деяких свободах. Тобто має бути розуміння, що певне питання треба висвiтлювати так, а не інакше. Це дуже болісний та складний процес для мас-медіа. Бо нема гарантiї того, чи витримають вони планку, падіння якої може перетворити ЗМК у засоби масової пропаганди. Якби й була здійснена спроба повторити південнокорейський феномен громадянської Інтернет-журналістики, вона б закінчилася невдачею. Хоча позитивною стороною є те, що Україна в цьому плані не відстає від загальносвітових, а й подекуди їх випереджає. Адже у нашій державі існують подібні деякими елементами проекти, типу «ХайВей» та «Хайблоггер».

Сьогодні у світі існують кілька десятків проектів, в основі яких лежить ідея громадянської журналістики. Однак «OhmyNews» були першими і залишаються одними з найбільш успішних. Цьому йому допомагають кілька факторів. Корейське суспільство дуже відкрите, корейці люблять спілкуватися і висловлювати свою точку зору, роблять це коректно та толерантно. Більша частина корейського населення має швидкісний доступ до мережі Інтернет. Розвиткові громадянської журналістики сприяє і єдина мова, корейська, а також порівняно невелика територія держави. Інформаційний порядок денний, сюжети, які цікаві людям, загалом співпадають у різних куточках країни – все це й сприяє розвиткові та подальшому вдосконаленню громадянської Інтернет-журналістики.

Список використаних джерел та літератури:

1. Громадянське суспільство: від етики громадянина до соціального капіталу та правової держави [Електронний ресурс]: журн. «Громадянське суспільство» / О.С. Вінніков, М.Н. Лациба.– К.: Український незалежний центр політичних досліджень, 2010. – Мережа розвитку європейського права: http://www.ucipr.kiev.ua. – Громадянське суспільство

2. Журналістика [Електронний ресурс] / К.Т. Тимчишин .– К., 2007. – Громадянська журналістика: http://referat.atlant.ws. – Журналістика для тебе OhmyNews [Electronic resource]. – http://english.ohmynews.com International Korea. – 2010