Ключові слова: High-hume технології, наука, релігія, глобалізація, секуляризація.

Article is devoted to the phenomenon of High-hume technologies in the context of a new stage of interaction between science and religion.

Keywords: High-hume technologies, science, religion, globalization, secularization.

Діалог про взаємодію науки та релігії у контексті розвитку High-hume технологій доцільно розглядати за участю і посередництвом філософії. Філософська рефлексія відношення цих сфер суспільного життя дає можливість уникнути, як надмірного спрощення в розумінні протиріч між ними, так і перебільшення значення кожної у суспільно-історичному розвитку людства. Аргументованість такого висновку підтверджується наявністю у багатьох сучасних наукових дослідженнях передчасних висновків щодо підтвердження або спростування наукою тих чи тих релігійних догматів, а іноді навіть авторитету священних текстів. Те саме стосується й значної кількості богословських праць, у яких автори спираються на авторитет науки та використовують наукову аргументацію задля власного витлумачення. Проте спростування священних текстів за допомогою наукової аргументації, так само, як і засудження науки з позиції релігії, в сучасному контексті розвитку High-hume технологій однаково неприйнятні [17,c. 96].

Проблема взаємодії релігії та науки належить до вічних традиційних проблем, що існували на протязі всього історичного розвитку філософії. Можна виділити чотири основні історичних етапи постановки і вирішення цієї проблеми: епоха Античності, епоха Середньовіччя, епоха Нового часу і останній – Сучасний період. Перша епоха характеризується співіснуванням і взаємопроникненням філософії, науки і релігійних ідей. У Середньовіччі спостерігається тенденція до поступового переважання релігії і теології над філософією і наукою. Церква активно чинила опір зростаючому розвитку автономного наукового пізнання. У Новий час поглиблюється конфлікт протистояння між релігією і наукою. Кардинально інакше складаються сучасні взаємини релігії із науковим знанням у всіх його формах виявлення.

Проблема налагодження діалогу науки та релігії є також однією з нагальних етичних проблем нашого часу. Справа не лише у тому, що наука та її технології дають нам можливість змінювати світ і самих себе, але і в тому, що наші цінності мотивують цю силу, що акумулюється протягом життя. Саме цінності, моральні норми, стають визначальними векторами розвитку на новому етапі людського прогресу в XXI ст. Саме тому серйозний і продуманий діалог є необхідним на шляху до перспективного та високотехнологізованого майбутнього. Без сумніву, сьогодні можна стверджувати, що наука і релігія є рівними партнерами, які здатні до взаємодії. Що стосується визначення можливих типів такої взаємодії, а на їх підставі й конструювання моделей взаємовідношення науки і релігії, то варто зробити спробу узагальнення існуючих альтернатив та запропонувати основні моделі конфлікту та діалогу [18, c. 96.].

З історії взаємодії науки й релігії – від зародження раціональної думки і до новоєвропейської науки – бере витоки глибока напруженість між вірою та розумом. Цей факт суттєво вплинув і на історію безпосередніх стосунків науки та релігії та лежить в основі пояснення змісту стереотипу, що зберігся у свідомості до сьогодні та характеризує взаємини науки й релігії, як конфліктні. На думку відомого дослідника, американського ученого і богослова Й. Барбура, таку конфліктність демонструють науковий матеріалізм та біблійний буквалізм [1,c. 237]. Науковий матеріалізм і сцієнтизм стверджують, що питання, на які можна дати розумні відповіді, має ставити лише наука, а науковий метод – єдине надійне джерело пізнання. Саме науковий матеріалізм, що дотримується крайніх позицій і стоїть на засадах сцієнтизму, розглядає матерію, як визначальну реальність, а стан взаємовідношення «наука – релігія» кваліфікує як конфлікт. Для біблійного буквалізму характерним є віра в те, що Святе Письмо непогрішиме, Біблія не містить помилок і потребує буквального розуміння. Прибічники такої позиції, наприклад, вважають недоречним вивчати теорію еволюції в школі, через те, що вона не є єдиним поясненням походження життя, тим більше життя розумного. Тому, на їхню думку, теорія еволюції має подаватися разом з теорією креаціонізму. Біблійну оповідь про творення вони вважають істиною і такою, що є у конфлікті з теорією еволюції. [10, с.29].

Науковий матеріалізм та біблійний буквалізм лежать на протилежних кінцях богословського спектру. Тим не менше у них є кілька спільних та відмінних особливостей, що спонукають розглядати їх разом, – вважає І. Барбур. – Представники обох напрямків припускають, що між сучасною наукою та релігійними уявленнями існують серйозні протиріччя. І ті, й інші намагаються знайти непохитні засади знання: в одному випадку це логіка та чуттєві дані, в іншому – непогрішиме Письмо. Вважаються, що наука і релігія пропонують взаємовиключні точні описи одної й тої самої сфери – історії природи – і що необхідно вибирати один з цих варіантів. Науковий матеріалізм, виходячи з наукових уявлень, намагається потім робити на їх основі широкі філософські узагальнення. Біблійний буквалізм виходить з богословських уявлень, але прагне робити висновки про наукові питання. Таким чином, обидва напрямки не приділяють належної уваги різниці між двома дисциплінами [1, с.92].

Осмислення сучасної ситуації у світі, наслідків глобалізації, мультикультурації, секуляризації неможливо без звернення до духовно-моральної сфері людського буття. Одним з яскравих антропологічних, екзистенціальних феноменів виступає віра, яка є невід’ємним елементом людського буття, особистим духовним досвідом релігійного розвитку особистості з актуалізацією духовно-моральних цінностей. Віра постає як досвід суспільства у своєму становленні і розвитку онтологічних основ існування мирського і сакрального. Аналіз сучасного стану віри неможливий без дослідження секуляризаційних процесів, що відбуваються у суспільстві високих технологій. Звернення до розгляду секуляризації та її наслідків сприяє розкриттю ролі віри у житті сучасної людини, суспільства, допомагає простежити еволюцію віри в контексті розвитку High-hume технологій.

Секуляризація зробила вирішальний вплив на формування сучасного нам суспільства та його сенсоутворюючих цінностей, світоглядних парадигм. Розпочавшись як суто економічне явище, секуляризація поширилася на різні сфери людського життя, поставши звільненням від контролю духовенства, релігії як інституту моральної сили. Надалі секуляризація стала фактором, який формує сучасне суспільство і культуру на основі принципу світськості, автономії світського розвитку, розмежування «божественного» і «людського» [6, c. 250]. Звичайне життя будується на основі здорового глузду, розуму і у відповідності з економічними, політичними та культурними та технологічними інтересами. Мирські справи розглядаються людиною на її розсуд, а не під тиском релігійних авторитетів. Віруючий включений у громадське життя як активний учасник усіх подій, що відбуваються. Наслідком секуляризаційних процесів виступає, наприклад, зниження інтересу до культової практики і підвищення інтересу до ідеї особистого Бога, відбувається свого роду «приватизація» релігії, віри, релігійного досвіду. Все це говорить про те, що відбулося серйозне зрушення в перевагах і пріоритетах сучасної людини. Людина, виступає як вільний автономний суб’єкт, що має право критично сприймати і оцінювати навколишню дійсність та процеси, що у ній відбуваються. Особистість сама впливає на розвиток своєї віри: чи залишиться вона на рівні невідомого відчуття нескінченного, рівні сліпої дитячої віри чи вийде на більш високий рівень розвитку, стане певною парадигмою мислення [15, c. 121].

Необхідно також враховувати і той факт, що в сучасному світі мають місце різноспрямовані тенденції. Крім тенденції подальшої секуляризації свідомості, деміфологізації теологічних категорій та інші, має місце тенденція «відродження» традиційних релігій, релігійності, «релігійного оновлення». Передумовою її виникнення можна вважати пошук сучасною «технологізованою людиною» психологічної, емоційної, моральної стабільності у ситуації все зростаючої складності життя, у якій людина стикається з безліччю труднощів. Тому секуляризація та її наслідки не слід розуміти однозначно. З одного боку, даний феномен являє собою «незворотний процес», що неухильно веде до скорочення сфери впливу релігії, до її занепаду і зникнення, до глибоких зрушень в людському мисленні, «десакралізації» сприйняття людиною навколишнього світу. У проекції на подальший розвиток секулярного суспільства у історичній, еволюційної перспективі ми можемо прийти також і до створення постсекулярного суспільства [19]. Для нього характерна спрямованість на створення суспільства інтеркультурної комунікації, парадигма якого буде будуватися на різних типах раціональності, культури. З іншого боку, ми повинні враховувати і те, що маємо справу вже з видозміненим «соціальним способом» вираження релігії, констатацією еволюції релігії в ході соціальних змін. У цьому плані релігія продовжує залишатися живим феноменом, старі форми якого зживаються, а нові продовжують існувати і розвиватися, приводячи до нових модифікацій віри, квазірелігій, появі яких сприяють релігійні перетворення, що відбуваються у світі, релігійна мобільність окремих індивідів і релігійних груп. Все це постає як нормальний процес розвитку суспільства, наслідком якого може бути навіть посилення впливу релігії у її оновлених зразках [19].

Слідуючи з вище викладеного, ми можемо зробити висновок про те, що сучасна віруюча людина є секулярно віруючою. Така віра – це свого роду квазівіра, так як вона живе у «світі без Бога», живе мирським життям, власними інтересами, бере на себе відповідальність за всі свої вчинки. Віра постає переважно як слідування моральним ідеалам, що постулюється божественним натхненням та реалізується у межах мирського життя. Одну з головних ролей починає відігравати її моральна, ціннісна функція. Але навіть при еволюції, трансформації віри, вона не може зникнути з життя людини, як і релігія, так як руйнування релігійної традиції, применшення значення віри приведе до втрати сенсу і моральному хаосу, моральної деградації особистості та тотальної дезінтеграції. Необхідно також зазначити те, що навіть у секулярному світі релігія містить у собі невикористаний потенціал, який базується на основі культурних цінностей. Ці цінності виражаються в універсальних поняттях – любов, надія, мир, справедливість, які інтегруються у свідомість людини за допомогою її досвіду віри і реалізуються у житті через її актуалізацію та практичне застосування [4, c. 21]. Звертаючись до розуміння сучасного стану феномена релігійної віри у сучасному високотехнологігізованому суспільстві слід відзначити перспективи його подальшого існування. Ключовим аспектом повинно стати врахування неоднозначності та різноспрямованості процесів, що протікають у сучасному суспільстві. Можна виділити ряд тенденцій, що впливають на розвиток подальшої взаємодії науки та релігії у епоху High-hume технологій.

1) Процес подальшої секуляризації та десакралізації призводить до того, що віра постає як глибоко особистісний релігійний феномен, що реалізується у мирському житті та втілюється у духовно-моральній сфері та має чітку градацію дій: актуалізація в житті аксіологічних принципів, зв’язок з трансцендентним в рамках культово-обрядової практики, секулярний характер парадигми віри;

2) Сакралізація, деміфологізація релігійних символів, категорій та релігійного світогляду орієнтують віру на мирську реальність, віддаляючи людину від спілкування з трансцендентним і зосереджуючи її у мирському секулярному просторі. Як наслідок – квазівіра, зміна парадигми віри, світогляд людини побудовано на основі сакралізованих релігійних символів.

3) Ресакралізація віри, що повертає якості святості, обумовлена особистим вибором людини, заснована на світогляді людини і впливає на її ідентифікацію [14, c. 96].

Зазначаємо, що наведені тенденції характеризують динаміку розвитку сучасного суспільства і багато в чому визначають його подальші шляхи розвитку. Вони також розкривають віру як складний, багатоаспектний феномен, що володіє здатністю еволюціонувати, видозмінюватися у сучасному світі високих технологій. Але ці тенденції розкривають лише один з аспектів, що впливають на сучасний стан феномену релігійної віри, як базового компоненту взаємодії науки та релігії в сучасних реаліях наукового-технічного прогресу. Крім цього, у контексті соціокультурного розвитку суспільства можна виділити ще й такі особливості існування віри, які також визначають подальші перспективи релігійного феномена: 1) віра і знання-сумнів (віра тісно пов’язана з сумнівом, знання в співвідношенні з вірою виступає як сумнів); 2) динаміка віри має місце на тлі змін, кризи традиційних цінностей і появи нових норм поведінки; 3) затвердження у вірі божественного при констатації «смерті Бога» [14, c. 88].

Віра – це фундаментальна характеристика людського буття, незалежно від того, який тип віри превалює у людини та від обставин у яких вона формується. Чи буде це особиста або соборна віра, квазівіра, світська віра або навіть нігілістська віра. Віра є одним з важливих проявів процесів свідомості, яка виділяє людину від неживих об’єктів. Віра формує парадигму мислення людини, систему цінностей, «констант людського існування, що накреслює ідеальну сітку координат» [8,с. 142] для вироблення адекватної і цілком конкретної позиції людини щодо широкого спектру питань і проблем, що виникають, та актуалізації цих цінностей у житті. Цей процес у сучасному світі проходить під знаком тісного переплетення віри і сумніву як однієї з підстав раціонального знання. Сучасна людина не може уникнути ні сумніву, ні віри, «корінне визначення людської долі полягає в тому, що людина не може знайти кінцевий сенс свого земного існування інакше як в безперервному суперечці сумніви і віри, заперечення і впевненості» [11, с. 35].

У даному контексті слід зосередити увагу на динаміці феномену віри і кризі традиційних цінностей в епоху High-hume технологій. Аксіологічний аспект включений у віру у зв’язку з тим, що через віру людина творить систему цінностей для перетворення життя і слідування своїм моральним ідеалам. Будучи вищою цінністю, людина прагне актуалізувати своє призначення і сенс. Але в той же час особистість на шляху до духовного розвитку може впасти в індивідуалізм, егоїзм, які, на думку німецького філософа А. Шопенгауера, служать «джерелом всіх вчинків», «кореняться в індивідуальних властивостях окремої особистості» [5, с. 247]. Егоїзм може виражатися у прагненні до власного блага, у бажанні горя чужій людині заради свого персонального блага. Такий егоїзм загрожує повним знеціненням всіх моральних ідеалів, цінностей, норм поведінки. Розвиток людини у цьому напрямку не призводить, наприклад, до обожнення, як вищої мети людини у релігійних традиціях. Це шлях повної духовної, моральної і фізичної деградації. Він призводить до ціннісної аномії, фанатизму, самодеструкції. Зміцнення людини, як егоїстичної істоти призведе до того, що бажання і вчинки будуть відповідати тій системі цінностей, яка буде їх виправдовувати. Віра у Бога відсторонюється на задній план. Об’єктом і суб’єктом віри стає сама людина. Область трансцендентного, замінюється іманентною, ідеалом стає особистість. О. Клеман, французький православний богослов, таке «самообожнення» вважав результатом мирської віри [9]. Іншою крайністю виступає «боротьба із самим собою» [5, с. 316] як приклад удаваного аскетизму, витонченого марнославства, в якому егоїстична істота отримує задоволення від тих покарань, яким сама себе піддає, підносячи свої муки до рангу святості. Тут задоволення полягає у самопіднесенні через знущання над собою. Це уявне вдосконалення походить від моральної деградації особистості. Тут віра якщо і спрямована на трансцендентне, то проходить крізь нього до себе. Це латентний егоцентризм, який ми спостерігаємо і у наш час. Якщо в попередні століття роль віри була системно утворюючою, вона виступала, як світоглядна орієнтація на абсолютні цінності, то тепер релігійний феномен, як і інші сфери людського життя, занурені у мирський простір. Мирське з його вищими і нижчими цінностями стало долею віри і самореалізації. Крім цього, відбулася зміна суспільної психології і трансформація релігійних цінностей у зв’язку з придушенням «емоційної складової людської особистості», «втратою здатності до фантазії, образного поетичного мислення», що стало «результатом раціоналізму та інтелектуалізації культури» [16, с. 163]. Це не тільки знецінює людську сутність, робить її людиною-машиною, але й призводить до втрати віри, кризі традиційних цінностей і норм. Сенс життя сучасної людини полягає у «нівелюванні процесів серійності виробництва, споживання, ритуалізації спілкування, колонізації чуттєвості» [8, с. 93], її свідомість набуває «масовості» (як стає масовим саме суспільство). Відбулась зміна статусу буття людини, її моральних ідеалів, ціннісних орієнтирів. Все це здійснюється у масовому, потоковому режимі, незалежно від бажань конкретної людини. Молоде покоління стає заручником віртуальних просторів, зайвої залежності від масмедіа, візуалізації, високих технологій. На думку російського філософа В. В. Ільїна, має місце «перехід від потаємного буття до відвертого побутування, що відрізняється універсально-публічним режимом міжособистісних зв’язків на базі особливого екзистенційного комплексу» [8, с. 94].

Сучасне суспільство гостро переживає кінець просвітницько-раціоналістичної епохи з характерною для неї абсолютизацією ролі і значення розуму, раціонального початку у всій духовного життя. У наш час все частіше висловлюється думка про те, що і у науки, і у релігії з’являється широке поле для порозуміння та співпраці. Принципи науки можуть бути стійкі на певному етапі всього розвитку, але у міру відкриття нових об’єктів вони можуть вимагати радикального перегляду, що вимагає за собою перегляд принципів, що виражають ідеали і норми наукового дослідження. Тривалий час панувало переконання, що сучасний техногенний тип цивілізації є магістральним шляхом суспільного прогресу, хоча ця цивілізація призвела до величезних досягнень в області виробничих технологій, вона породила і глобальні кризи, які поставили під загрозу саме існування людства. Вважається, що сьогодні є серйозні підстави для сумнівів у здатності сучасної цивілізації знайти вихід з цих криз, не змінюючи стратегії розвитку та базисних цінностей техногенної культури. Російський філософ та науковець В. С. Стьопін приходить до висновку: «Виникають нові ситуації діалогу науки і релігії, які вносять певні зміни у колишній статус повної автономії і самоцінності наукових досліджень» [12, c. 33]. Російський науковець та філософ П. П. Гайденко також зазначає: «що однією з протиотрут від руйнівних тенденцій науково-технічної цивілізації може слугувати союз науки і християнства. Цей союз цілком природний: він припускає тверезість в оцінці можливостей нашого розуму, характерну як для християнського богослов’я, яке, усвідомлюючи тварність людського розуму, ніколи не ототожнює його з божественним, так і для самих проникливих філософів і видатних учених »[4,c. 21].

Проблемам співвідношення віри і знання велику увагу приділено у російській релігійній філософії. Відомий філософ М. Бердяєв писав: «Немає підстав стверджувати, що знання має перевагу перед вірою. Знання харчується тим, що дає віра, і відмінність тут лише у характері самої віри. Раціоналізм тримається лише тим, що не заглиблюється до першооснов, що не сходить до витоків. У витоках ж завжди знаходимо віру »[2]. Далі Бердяєв стверджує про безмежність знання, безмежність віри і повну відсутність їх взаємного обмеження. «Релігійна істина верховна, віра – подвиг зречення від раціональної розсудливості, після якої осягається сенс всього. Але остаточна істина віри скасовує істину знання. Наукове знання, як і віра, є проникнення у реальну дійсність, але приватну, обмежену. Наука вірно навчає про закони природи, але помилково вчить про неможливість чудесного, брехливо заперечує інші світи. Той вищий гнозис, який дає нам віра, не скасовує істин науки як нижчих. Нижчих істин немає, всі істини рівні »[2]. Російський релігійний мислитель С. Л. Франк вважав, що релігія і наука є способом пояснення однієї і тієї ж реальності, а саме: сутності й походження світу, життя, людини. «Ми стверджуємо, на противагу пануючій думці, що релігія і наука не суперечать і не можуть суперечити одна одній з тієї простої причини, що вони говорять про зовсім різні речі, протиріччя ж можливо тільки там, де два протилежних твердження висловлюються про один й той самий предмет. Наука вивчає світ, релігія – пізнає Бога. Тому одна істина так само може суперечити іншій, як наприклад, астрономічні істини про будову сонячної системи можуть суперечити, скажімо, економічному вченню про закони грошового обігу »[13].

Таким чином можна зробити висновок, що остання третина ХХ ст. дає поступове усвідомлення того, що наука не настільки об’єктивна, а релігія не настільки суб’єктивна, як вважалося раніше. Постнекласична наука і філософія науки довели вагому роль теоретичних припущень, інтерпретацій, концептуальних моделей для формування уявлень про ті об’єкти, що не проявляються через безпосереднє сприйняття. Багато хто з філософів релігії, богословів так само вважають, що релігійна віра інтерпретує досвід і співвідноситься з ним подібно до наукових теорій. Тобто релігійні дані зумовлені концептуальними інтерпретаціями. Діалог між цими сферами суспільного буття дає можливість плідно розвиватися кожній з цих галузей людського знання, реагуючи на досягнення одна одної.

Варто констатувати, що вивчення релігії, так само як і вивчення науки, – складний, організований, але нескінченно захоплюючий процес. Науки про релігію формують величезний простір для дослідження, створюють засади для міжрелігійного діалогу і порівняльного релігієзнавства, допомагають глибше зрозуміти й оцінити вікові традиції мудрості. Свідченням справедливості цього є констатація стрімкого включення в освіту викладання таких дисциплін гуманітарного спрямування, як історія релігії, філософія релігії, психологія релігії, священні тексти як література, порівняльне релігієзнавство тощо. Сучасний діалог науки і релігії підтверджує необхідність свіжого погляду на релігію, щоб спробувати зрозуміти її глибинну загальність в епоху розвитку High-hume технологій. Прибічники конструктивного діалогу науки і релігії вважають, що, можливо, залучення філософських, релігійних, історичних і етичних питань у освітній процес стане фундаментальною основою для розвитку високих технологій та їх раціональне використання у майбутньому. Традиційно релігійні та морально-екзистенційні питання мети і значення, чеснот і цінностей, суттєво вплинуть на цей процес. Позитивна перспектива такого діалогу, осмислення чи то онтологічних, чи то аксіологічних дискусій між ученими і богословами має відбуватися не лише у вузькому колі обговорень, а у загальному суспільно-історичному та культурному контексті, в якому жоден з учасників не матиме особливих привілеїв. Роль наукового знання у сучасному світі високих технологій суттєво ускладнюється: наука не просто рушійна сила соціального прогресу, але й джерело цивілізаційних ризиків і загроз, більше того, тільки вона здатна створити пізнавальний інструментарій для виявлення проблем і загроз, а в кінцевому рахунку – має сама віднайти шляхи їх вирішення.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Барбур Иен. Религия и наука: История и современность / Иен Барбур. – [Пер. с англ.]. – (Серия «Богословие и наука»). – М.: Библейско-Богословский институт св. апостола Андрея, 2001. – 430 с.
2. Бердяев Н. Философия свободы [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.vehi.net/berdyaev/filos_svob/.
3. Гайденко П. Христианство и наука: противостояние или союз?/ П. Гайденко // Наука – философия – религия: в поисках общего знаменателя. – М., 2003. – С. 21.
4. Гайденко П. Христианство и наука: противостояние или союз?/ П. Гайденко // Наука – философия – религия: в поисках общего знаменателя. – М., 2003. – С. 21.
5. Гулыга А. Немецкая классическая философия / А. Гулыга. 2-е изд., испр. и доп. – Москва : Рольф, 2001. – с. 347.
6. Забияко А.П., Воронкова Е.А., Лапин А.В., Пратына Д.А. и др. Релігія, релігійність, філософія та гуманітаристика у сучасному інформаційному просторі: національний та інтернаціональний аспекти: зб. Наукових праць/ за . ред. канд. філос. Наук Журби М. А. – Частина 1. – Луганськ: вид-во СНУ ім. В. Даля, 2012. – 304 с.
7. Ильин В. Философская антропология : учебное пособие / В. Ильин. – М. : КДУ, 2006. – 232 с.
8. Ильин В. Философская антропология : учебное пособие / В. Ильин. – М. : КДУ, 2006. – 232 с.
9. Оливье К. Власть и вера / К. Оливье [Електронний ресурс]. – Режим доступа: http://gumer.info/bogoslov_Buks/bogoslov/Article/Ol_VlVer. php.
10. Полкинхорн Дж. Наука и богословие: Введение / Дж. Полкинхорн. – [Пер. с англ.]. – (Серия «Богословие и наука»). – М.: Библейско-Богословский институт Св. апостола Андрея, 2004. – 153 с.
11. Ратцингер Й. Введение в христианство. / Й. Ратцингер. – М. : Культурный центр «Духовная библиотека», 2006. – с. 35.
12. Степин В. Философия и религия в социокультурном аспекте/ В. Степин // Ценностный дискурс в науках и теологии. М.: Изд-во РГГУ, 2009. – С. 33–34.
13. Франк С. Религия и Наука / С. Франк [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.vehi.net/frank/religiya.html.
14. Чеснова Е. Место и роль религиозной веры в контексте секуляризационных процессов в обществе / Е. Чеснова // Религии России : проблемы социального служения : сборник материалов конференции. – Москва – Н. Новгород: Медина, 2011. – С. 96–99.
15. Чеснова Е. Феномен религиозной веры в современном мире: особенности существования и перспективы / Е. Чеснова // Научный диалог. – 2013. – № 11 (23): История. Социология. Философия. – С. 164–
16. Шахнович М. Очерки по истории религиоведения / М. Шахнович. – СПб: Изд-во С.-Петерб. ун-та, 2006. – 263 с.
17. Шашкова Л. Діалог науки і релігії в культурно-історичному контексті/ Л.Шашкова. Київ. нац. ун-т ім. Т.Шевченка. – К. : Грамота, 2008. – 328 c.
18. Шашкова Л. Конструктивні підстави діалогу науки і релігії в сучасному контексті/ Л.Шашкова//Вісн. Нац. авіац. ун-ту, – 2009. – № 1. – С. 96–100.
19. Яковенко И. Проблема соотношения религиозного и научного знания/ И. Яковенко [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://cyberleninka.ru/article/n/problema-sootnosheniya-religioznogo-i-nauchnogo-znaniya.

Ключові слова: мультикультуралізм, полікультурність, глобалізація, діалог культур, «своє»/ «чуже».

The article deals with the phenomenon of multiculturalism from the perspective of culture. The author analyzes the basic model of multiculturalism in modern society and compares them. Also, the author compares the phenomenon of multiculturalism phenomena of globalization and the dialogue of cultures.

Keywords: multiculturalism, globalization, dialogue between cultures, “yours” / “alien.”

Кінець ХХ – початок ХХІ століття стали періодом великих змін у історії людської цивілізації. Відбулися зміни майже в усіх сферах людського буття, технічні та техногенні нововведення, відбувся перехід до культури постмодерну. Суспільство вступило в еру тотальної глобалізації. Породженням усього цього і став мультикультуралізм.

Мультикультуралізм – це таке явище суспільного життя яке передбачає мирне співіснування різних культур та етносів у рамках одного суспільства. Цей феномен почав відображатися як у культурному, так і у політичному житті, тому став невідворотним  явищем сьогодення.

Дискусія щодо цього питання ведеться уже більше тридцяти років, і весь цей час супроводжується гострою полемікою. В останні роки мультикультуралізм все більше піддається критиці, але це суттєво не впливає на рівень дослідження питань, що стосуються цього феномену. Все більш актуальними стають проблеми, що стосуються мультикультурного плюралізму, мультикультурного суспільства, діалогу культур, вияви мультикультуралізму у політичній, соціальній та економічній сферах, які об’єднуються під загальним явищем всеохоплюючої глобалізації.

У дискусії яка виникла, важливу роль відіграла теорія справедливості Дж.Ролза, доповнивши класичну модель лібералізму вимогою справедливості. Різними аспектами мультикультуралізму у своїх роботах займалися велика кількість зарубіжних вчених, серед них: Ж.-Л.Ам-Селл, К.О.Апель, Р.Бернстайн, М.Вєрьовка, Н.Глейзер, Т.Геран, Е.Гідденс, М.Дойчева, Р.Кастель, Е.Морен, Ч.Тейлор, В.Кімліка, Ю.Хабермас та ін.. На пострадянському просторі однією з перших наукових досліджень проблеми мультикультуралізму була книга А.І.Куропятник, пізніше з’явилися різні статті, книги та дисертації, присвяченні найрізноманітнішим аспектам мультикультуралізму. Це роботи А.А.Борисова, Т.П.Волкова, С.Н.Гаврова, В.В.Малахова, В.А.Мамонова, С.Чукіна та ін..

Загалом, мультикультуралізм це різносторонній феномен, тому варто звернути увагу саме на культурний аспект цьог явища. Наприклад, В. Малахов виділи два основні означення мультикультуралізму з точки зору культури, як саме розуміють цей феномен: це факт культурного різноманіття з одного боку, з другого – спосіб відносин з цим фактом, як з реальністю. Мультикультуралізм як факт культурного різноманіття був відомий уже досить давно, хоча не визнавався як феномен, та і саме означення цього явища виникло набагато пізніше.

Вперше про мультикультуралізм як такий заговорили лише у 60-х роках ХХ ст. А от саме поняття виникло у Канаді, там у 1971 р. мультикультуралізм став конституційною нормою завдяки прийняттю «Канадської хартії прав і свобод». З того часу вона почала активно обговорюватися у роботах з філософії, соціології, політології та культурології.

Отож, мультикультуралізм слід розглядати як соціокультурний феномен крізь призму теорії громадського суспільства. Громадянське суспільство являє собою історичний тип у загальному розвитку людського суспільства, це сфера самовиявлення та реалізації потреб та інтересів вільних індивідів через систему відносин ( економічних, соціальних, релігійних, наукових, духовних, культурних). У цій системі є відповідні організації, які охоплюють усі сфери суспільного життя і є своєрідним регулятором свободи людини. Дуже часто громадяни об’єднуються у організації. А як же діє мультикультуралізм? Візьмемо для прикладу релігійну сферу, коли на території однієї країни існує декілька конфесій, які мирно співіснують, не перешкоджаючи одна одній. Наприклад, у Нідерландах,  одній із небагатьох країн Європи де успішно проводиться політика мультикультуралізму, більшість корінного населення є католиками, а от уже іммігранти, або не корінні голландці в більшості протестанти. Там спостерігалось наступне явище: якщо у 1950-х роках шлюб між католичкою і протестантом, або ж між протестанткою і католиком був схожий на історію між Монтеккі і Капулетті, то у 1970-х роках це стало більш менш частим явищем, а у 1980-х. роках – майже буденним. Іншими словами, через взаємодію певних індивідів відбулася культурна інтеграція між різними громадськими організаціями.

Суспільство як носій символічних культурних програм може відтворюватися і розвиватися лише за умов збереження, взаємодії та прогресу етносів, їх мов та культур, які є його складовими.

Дійсне прийняття різноманітності змушує сучасне суспільство відмовлятися від будь-яких проявів нетерпимості та прагнути до цивілізованого вирішення конфліктних ситуацій, тобто в кінцевому результаті іти до взаєморозуміння та поваги стосовно інших соціальних груп. Найважливішими перепонами на цьому шляху є неосвіченість та високомірність, які вважаються основними причинами виникнення стереотипів, упередженого ставлення, ненависті та дискримінації в культурному, релігійному, расовому та етнічному контекстах.

У сучасному суспільстві перед великими мегаполісами уже не стоїть питання чи бути їм мультикультуральними. Множинність, розмаїття культур їм уже не оминути, через зростаючу популярність доктрин мультикультуралізму. Це можна простежити через такі процеси, як поширення англійської мови як другої у багатьох країнах, утвердження нових групових ідентичностей, зростання міграційних потоків та впливів діаспори. [6;155] .

Сучасне суспільство, у зв’язку з нерівномірністю міграції, розселенням різних етносів, також породило різні моделі мультикультуралізму. Наприклад, Ч. Тейлор у своїй праці «Мультикультуралізм та політика визнання» висвітлює канадську модель в обличчі Квебеку. Миронов В. В. досліджує та дискутує з приводу багатокультурної моделі Росії. Також звернено нашу увагу на ще дві найпоширеніші моделі мультикультуралізму – це модель Сполучених Штатів Америки та європейська модель.

Ще одним феноменом, яке породило сучасне суспільство став феномен глобалізації, який тісно пов’язують із мультикультуралізмом. Глобалізація стала тим процесом, який в значній мірі визначає історичний розвиток в наш час. З древніх часів глобальність світу визначалась у повсюдному поширенні знань, технічних і технологічних інновацій, світових релігій, філософських думок та шедеврів мистецтва. Таке трактування глобальної культури повністю співвідноситься з ідеями мультикультуралізму, ну хоча б з тими ідеями, які стосуються мирного співіснування культурних відмінностей.

Так уже сталося, що мультикультуралізм став невідворотним явищем сучасного суспільства. Політика мультикультуралізму пропагує рівне ставлення до усіх національних меншин, етнічних та релігійних груп, які у собі являють окремі культури. У цьому контексті з’являється питання про взаємодію різних культур, а саме діалогу між ними.

Різноманітні форми мультикультурної політики здійснюються в різних країнах світу на протязі десятиліть. Коротко характеризуючи їх, можна простежити певні закономірності та відмінності цього явища у різних регіонах світу.

Модель російського мультикультуралізму є досить цікавою і своєрідною, вона суттєво відрізняється від інших моделей. Причиною цього є певні обставини, за яких і склалася така ситуація. На відміну від інших мультикультурних регіонів, які утворилися внаслідок значного переселення на їх території іммігрантів, то Російська Федерація стала полікультурною внаслідок свого геополітичного положення. На початку ХХ століття Росія займала 1/6 частину землі. Визначальним стрижнем стало те, що відбувся збіг обставин в той чи інший період та збіг інтересів народів, які населяли значні частини Європи та Азії, що і сприяло їх переважно добровільному єднанню. Дуже часто та чи інша народність приймала рішення приєднатися до Росії з метою самозбереження, сховатися за її державними кордонами, скористатися її заступництвом. Винятковим є те, що інонаціональні спільноти виражали внутрішню самостійність, і лише зовні російські адміністративні обмеження. Це вказує на те, що в державну систему Росії було закладено не їх придушення, а саме політичний та культурний компроміс.  Спроби «створити однорідну імперію» за типом західних, намітилися лише при останньому російському монарху Миколі ІІ в кінці ХІХ ст..

Відмінність від універсальних моделей світових утворень склалась і в тому, що інонаціональні російські спільноти через своє суміжне розташування, рівноправний статус (що було дуже важливим), втрачали поступово ознаки чужорідного у міру інтегруючись у єдиний державний простір. Разом з тим відбувалось геополітичне, цивілізаційне і соціально-економічне зрощення їх з власне російськими областями. У меншій мірі таким процесом були охоплені ті землі, які раніше довгий час не перебували під російською залежністю, до них можна віднести Польщу, Фінляндію, країни Прибалтики а також Західну Україну.

Також дуже важко пристосовувались території, на яких значну роль відігравав чинник віри, мусульманської релігії. Цей фактор зумовлював у східній зоні гострі міжконфесійні протиріччя.

Визначальним чинником етнополітичного процесу в Росії став федеративний устрій країни, який був сформований за радянських часів. Таким чином Росія стала державою-спільнотою різних народів.

Така модель мультикультуралізму неодноразово викликала дискусії між науковцями. Серед російських дослідників інтерес до феномену мультикультуралізму був стимульований подіями 90-х років, які призвели до сплеску етнічної самосвідомості, помітно сколихнувши моноліт радянської ідентичності. В. А. Тишков акцентував увагу на тому, що мультикультуралізм – це не тільки момент фіксації і визнання в суспільстві / державі наявності культурних відмінностей, а й «концептуальна позиція в сфері політичної філософії та етики» що знаходить своє вираження в правових нормах, громадських інституціях, повсякденного життя людей. Згідно з припущенням А.А. Борисова, мультикультуралізм слід розуміти як ідеологію і політику, коли надбудовуються над етнічними цінностями загальнонаціональні – по-перше, по-друге, як феномен етнокультурної фрагментації соціуму, який синонімічний «багатокультурності» і виступає, таким чином проти культури як загальнонаціонального руху [1]. Тут дуже чітко простежується існуюча розбіжність між мультикультуралізмом як ідеологією, політикою і мультикультуралізмом як культурною багатоскладовістю суспільства.

Сполучені Штати Америки представляють собою винятковий приклад співіснування безлічі культур в єдиному культурному просторі. Властивою для Америки є та обставина, що на відміну від Росії в США жоден штат не належить виключно до однієї етнічної групи, але представляє собою утворення з безліччю співіснуючих етнічних спільнот, на відміну від національних республік РФ. Населення США історично склалося щонайменше з п’яти основних елементів: корінне населення – індіанці; нащадки рабів, маси яких завозилися з Африки; релігійно-неоднорідна перша хвиля колоністів; політична та економічна еліта англосакського походження; наступні хвилі іммігрантів не тільки з європейських, але і з латиноамериканських і азіатських країн.

В мультикультурній політиці США чітко простежується тенденція іммігрантів до цінностей американського суспільства.

Намагаючись створити єдине і згуртоване суспільство, Америка багато в чому зорієнтувалась на французький шлях, офіційно отримавши асиміляцію, яка отримала назву «плавильний тигель» (melting pot). Але, не зважаючи на вжиті зусилля, до середини ХХ ст. стало ясно, що ця політика не принесе бажаних результатів. Величезний рух афро-американців за громадянські права в 1990-і роки, різні форми фемінізму, рух сексуальних меншин і тому подібні явища – все це свідчення кризи американської ідентичності, яка супроводжує всю історію Сполучених Штатів, періодично затихаючи і потім знову загострюючись.

Одним із найвпливовіших теоретиків мультикультуралізму в США є В.Кімліка, основні його ідеї викладені у його праці «Ліберальне суспільство». Центральна ідея теорії мультикультурного громадянства В. Кімліка полягає в наступному: «наявність у індивідів нерівних часток соціальних благ вважається справедливим, якщо індивіди заслужили ці нерівності, тобто якщо ці нерівності є результатом вибору та індивідуальних дій» [5]. Нерівність в природних здібностях і соціальному середовищі є незаслуженими – висновок, що випливає з концепції. В. Кімліка справедливо вважає, що наші заслуги в тому, що ми належимо до якоїсь раси, статі, класу, володіємо від народження фізичними особливостями.

На даний час в США проробляють проблему глобального громадянства і справедливості у глобальному суспільстві.

Як уже зазначалось раніше, поняття «мультикультуралізм» виникло саме у Канаді. Щоб пояснити виникнення цього феномену існує ціла низка відповідних факторів. У канадських містах можна знайти елементи з культур всього світу, в багатьох містах існують квартали з переважанням якої-небудь національної меншини (наприклад, китайський, італійський, португальський квартали в Торонто і Монреалі), регулярно проводяться фестивалі, присвячені культурам різних країн. Приморські провінції зберігають кельтський фольклор ірландців і шотландців, який в той же час добре поєднується з галло-романськими темами кельтської Галлії, переважаючими в Аркадії і в Квебеку. Також помітним є вплив корінного населення Канади: у багатьох місцях можна зустріти величезні тотемні стовпи та інші предмети мистецтва корінних народів. Значно виділяється франкомовне населення Канади.

У 1982 році мультикультуралізм став конституційною нормою завдяки прийняттю «Канадської хартії прав і свобод», а слідом за нею спеціальних законів, покликаних «сприяти визнанню і взаємної поваги різних культур, що існують в країні, а також заохочувати їх вираження і відкриту появу в суспільстві»[1]

Канадська модель мультикультуралізму передбачає легітимізацію різних форм культурної інакшості, яка лаконічно виражена у формулі «інтеграція без асиміляції». Мається на увазі те, що в межах однієї держави співіснують різні етнокультурні, конфесійні спільноти, які мають право на публічну репрезентацію і збереження своїх особливих рис, способу життя, продиктованого культурною специфікою.

Цю модель дуже лаконічно охарактеризувала С.Бенхабіб, вона позначила ситуацію культурного плюралізму Канади терміном «радикальний», або краще «мозаїчний», розуміючи під останнім наявність в межах одного політичного утворення чітко диференційованих спільнот, що зберігають свою ідентичність і межі, подібно до елементів, що складають мозаїку.

Щоб коротко охарактеризувати мультикультуральну модель Європи, варто охарактеризувати декілька країн Західної Європи де на сьогодні є дуже актуальними питання взаємодії корінної культури та культури іммігрантів. Варто також зазначити, що європейська модель дуже відрізняється від запропонованих попередніх. Головна відмінність тут у тому, що Європа одночасно є полікультурною, тут змішалися різні етноси і утворився єдиний стереотип європейської людини. Але з іншого боку, іммігранти, які населяють Європу не бажають зливатися з корінним населення, але і корінне населення не переймається проблемами взаємодії різних культур. Лідери низки європейських держав (Великобританії, Німеччини, Франції) один за одним зробили заяви про те, що в їхніх країнах провалилася політика мультикультуралізму.

Розпочнемо із Франції, основною проблемою, пов’язаною з іммігрантами, завжди був іслам. На відміну від іммігрантів з Південної Європи, які як і французи – католики, іммігранти, які сповідують іслам, так і не змогли органічно влитися у французький культурний потік. Не маючи можливості асимілювати цих вихідців з ісламського світу, республіканська модель вперше зазнала серйозного фіаско, підірвавши віру французів у здатність їх культури «перетворювати» все «чужорідне».

Більшу частину повоєнних іммігрантів в Англії склали негри Центральної Америки. Тут імміграція стала найбільш помітним наслідком колоніалізму, тому проблеми імміграції тут завжди були тісно пов’язані з проблемами расизму. Англія завжди дотримувалася жорстокої імміграційної політики. У руслі цієї політики національним меншинам не надавалось широких прав, але всі вони розглядались як члени мультикультурного суспільства, заснованого на взаємній толерантності. Як наслідок – в Англії дуже сильно розвинене етнічне самовизначення іммігрантів.

Винятком не стала і Німеччина. З проблемою культурних відмінностей німецький уряд має настільки ж непохитну позицію: Німеччина повинна бути німецькою, а не мультикультурною. Іслам тут не визнаний в тій мірі, в якій визнано «рідними» для Німеччини католицизм і протестантизм.

Модель, яка отримала розвиток у Німеччині, не дозволяла отримати громадянство іммігрантам у третьому поколінні (онукам іммігрантів) турецького походження, чиєю ріднею стала німецька. Німеччина завжди була іммігрантською країною, хоча німецький уряд далеко не завжди визнавав цей факт. Подібна позиція створила ґрунт для неонацистських та інших расистських акцій, лише посилюючи проблему.

У європейській суспільній свідомості стало прийнятним пов’язувати зростання злочинності саме з напливом іммігрантів. Це, а також боязнь ісламського фундаменталізму, привели до того, що останнім часом все більше підтримкою у європейців користуються позиції крайніх правих політичних сил і популістів, які в свої програмні документи вносять пункт «Європа – для європейців». Ці партії отримують наростаючу підтримку виборців на різних виборах.

Судячи з вищезазначеного можна зробити певні висновки. По-перше, усі вищезазначені моделі відрізняються одна від одної лише тим, що мають різні умови для утворення мультикультурного суспільства. Для Росії це вигідне геополітичне положення та велика територія, у Сполучених Штатах Америки населення є неоднорідним і складається з різних етносів настільки змішано, що жоден штат не може похизуватись тим, що його населяє лише одна етнічна група. У Канаді також зібралась дуже велика кількість етносів, але вони мають відносно чітко визначені межі своїх етносів. Прикладом служить Квебек. Європейська модель взагалі замкнена лише в собі, тобто всередині континенту, не приймаючи іммігрантів з інших регіонів як рівних собі етносів для мирного співіснування. Головною причиною цьому є релігія переселенців – іслам.

По-друге, на досвіді цих поліетнічних держав ми бачимо, як можуть співіснувати зовсім різні культури, етноси, релігії.

По-третє, на прикладі цих держав ми можемо простежити, яку політику веде влада, щодо врегулювання міжкультурних зв’язків та відносин.

Світовий розвиток на сучасному етапі можна характеризувати поглибленням процесів інтеграції політичного, економічного, культурного життя усіх країн світу. У широкий вжиток увійшов термін «глобалізація», цей термін характеризує формування єдиного планетарного суспільства. Активно продовжується зближення різних країн і народів, відбувається проникнення інформаційних технологій, політична трансформація та інтеграція на регіональному і світовому рівнях.

Відбувається трансформація політичних і культурних інститутів за переважно західним типом, з властивими йому формами і нормами демократії та суспільних цінностей. Глобалізацію ще називають американізацією, акцентуючи увагу на походження її із заходу.

Одним з найважливіших факторів становлення мультикультуралізму є сучасна соціокультурна дійсність, в рамках якої, перш за все виділяється таке явище, я к глобалізація. Процес глобалізації розвивається уже дуже давно, але особливо помітним він став на кінець ХХ століття. Бурхливий розвиток цього процесу викликав до себе не абиякий інтерес, що і призвело до виникнення нової міждисциплінарної науки – глобалістики.

Серед науковців існують також різні погляди щодо наслідків глобалізації. С. Жижек розглядає мультикультуралізм як зворотний бік глобалізації,  як  ідеологію, що  «за своєю  зовнішньою привабливою стороною приховує міцну силу експлуатації та знищення проявів індивідуальності»[4].

Загалом, в умовах сучасного суспільства процеси глобалізації тісно переплітаються із мультикультуральними процесами. Хоча, як показує досвід, вони не завжди дають позитивний ефект. Глобалізація у сфері культури мала вагомі наслідки в основному на ідеологічному, інституційному, на рівні людських цінностей та культури повсякденного життя.

А для того, щоб мультикультуралізм краще вживався у сучасному суспільстві, необхідна певна взаємодія, тому все більш актуальним стає питання діалогу культур.

Мультикультуралізм проголошує перехід від політики «включення» індивідуальних і групових відмінностей в більш широкі структури до політики «визнання» їх права на існування в якості інших. Як відомо, мультикультуральна свідомість – свідомість діалогічна. Але щоб вступити в діалог з іншим типом свідомості, культура повинна допускати в себе різноманітність різних типів і структур, не відкидаючи їх як «інші». Тому діалогічна свідомість допускає вхід у національний менталітет щось інонаціональне як цілісну структуру. У процесі взаємодії культур відбувається усвідомлення їх множинності, різноманіття світоглядів і можливості по-різному оцінювати ті ж самі феномени з точки зору різних культур і віросповідань. Відбувається протистояння «своє»/»чуже», сфера «чужого» розширюється, внаслідок чого «своє» сприймається менш масштабним і більш крихітним по відношенню до «чужого». Це призводить до того, що носії однієї культури прагнуть захистити її від загрозливого в їхній свідомості «чужого», а інших – навпаки до певного новаторства, тобто прагнення зміцнити «своє» за рахунок принесення в нього елементів «чужого». В обох випадках відбувається розмежування «свого» і «чужого».

На основі цього постає питання, як вирішити проблему міжкультурної та міжнаціональної взаємодії без силових дій та відповідних економічних санкцій. На сьогоднішній день існує лише один прийнятний вихід – це принцип толерантності, основні положення якого були декларовані ЮНЕСКО 16 листопада 1995. У декларації зазначається, що нетерпимість і конфліктність не є виходом і потенційно загрожують усім частинам світу, тому необхідне взаєморозуміння не лише на політичному рівні, але і в повсякденному житті, формуючи у свідомості повагу до самобутності представників різних культур і конфесій.

Щоб краще пояснити відношення між «своїм» і «чужим» О. Цинкер наводить приклад Європейського союзу. Якщо звернути увагу на їх офіційні банкноти, то на них досить легко помітити сам дух Європейського союзу. За словами експертів, відкриті вікна і двері на лицьовій стороні банкноти символізують відкритість нової, об’єднаної Європи. Тут також виникає проблема зустрічі культур, точніше переходів, які покликані як зберегти власну культурну ідентичність, так і сприяють кращому розумінню чужої культури. Було б найкраще, якби ситуація складалась саме так. Тут розуміється пошук нового без руйнування старого,  сполучення його з іншим, а також прагнення до взаємодії та визнання усіма культурами відносної істинності. Іншими словами – принцип мультикультуралізму.

В наш час розвиток мультикультуралізму практично неможливий без діалогу між культурами через те, що якщо культури не будуть взаємодіяти і приймати одна одну, не буде і їх розвитку. Замкнена в собі культура у сучасному суспільстві довго залишатися не може, тому краще приймати і розуміти інші культури мирним шляхом, за відповідними механізмами.

Отож, у статті розглянуто мультикультуралізм як культурний феномен. Причому дуже помітним є вплив політики на культурну сферу життя. Мультикультуралізм, як факт культурного розмаїття охопив собою велику частину громадського життя суспільства. На рівні повсякденного життя ми можемо спостерігати, як за допомогою глобалізації відбувається співіснування, а подекуди і злиття різних культур. На прикладі багатьох полікультурних суспільств можна спостерігати як різні культури взаємодіють між собою, а також культурну інтеграцію не лише общин, а і окремих індивідів.

Список використаної літератури:

1. Борисов А.А. Американские консерваторы и мультикультурализм. Автореферат к.и.н. – Пермь, 2000.- 18с.
2. Борисов А.А. Мультикультурализм: Американский опыт и Россия. / Мультикультурализм и этнокультурные процессы в меняющемся мире: Исследовательские подходы и интерпретации. Под ред. Г.И. Зверевой. – М.: Аспект Пресс, 2003. – 201с.
3. Дрожжина С. В. Культурна політика як проблема сучасного соціокультурного процесу. Автореф. дис. канд. філософ. наук. – Донецьк, 2004. –  17 с.
4. Жижек С. Дражливий суб’єкт: відсутній центр політичної онтології / С. Жижек ; [пер. з англ. Димерець Р. Й.]. – Київ : ППС-2002, 2008. – 510 с.
5. Кімліка Віл. Ліберальна рівність / Віл Кимліка // ЛІБЕРАЛІЗМ: Антологія / Упоряд. О. Проценко, В. Лісовий. – К.: Смолоскип, 2002. –1126 с.
6. Козловець М. А. Феномен національної ідентичності: виклики глобалізації : [монографія] / М. А. Козловець. – Житомир : Вид-во ЖДУ ім. І. Франка, 2009.  – 558 с
7. Кукатас Ч.  Теоретические  основы  мультикультурализма/  Ч. Кукатас. –  [Електронний  ресурс].-  Режим доступу : http://dialogs.org.ua/ua/issue_full.php?m_id=10227
8. Ушанова И. А. Глобализация и мультикультурализм: пути разития // Вестник Новгородского государственного университета. – 2004. – № 27 [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://admin.novsu.ac.ru/uni/vestnik.nsf
9. Хлыщева Е. В. Мультикультурализм и проблема диалога культур// Вестник Ставропольского государственного университета. – 2009. –  №64.[Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://vestnik.stavsu.ru/64-2009/39.pdf

Ключові слова: фінансова система, Україна, місцеві фінанси, грошова одиниця, зарубіжний досвід, глобалізація.

The article exposes and highlights the peculiarities of formation and development of Ukraine’s financial system, evaluates the results of its operations and suggest ways to improve the efficiency of its operation.

Keywords: Ukraine’s financial system, local finance, currency, foreign experience, globalization.

Система фінансів в Україні тільки з 90-х рр. почала формуватися як національна. До того часу вона була складовою частиною централізованої фінансової системи колишньої радянської держави і залежала від його фінансової політики.

Незалежній Україні доводиться створювати якісно нову фінансову систему, яка б була позбавлена всіх негативних меж попередньої, яка б стимулювала високоефективну працю, ліквідувала будь-яку форму експлуатації людини, яка стала б знаряддям перебудови демократичного соціально справедливого суспільства, підйому життєвого рівня народу. Необхідність національної фінансової системи обумовлює державна самостійність України і перехід економіки на ринкові відносини. Українська національна фінансова система повинна створити таку сукупність економічних відносин, за допомогою яких можна здійснювати планомірний розподіл сукупного суспільного продукту і національного прибутку для утворення і використання грошових фондів на інвестування розширеного і високоефективного виробництва, сфери послуг і задоволення соціальних потреб народу. Саме тому створення ефективної фінансової системи потребує нових наукових досліджень, глибокого аналізу причин і наслідків створення та використання фондів фінансових ресурсів, тобто є надзвичайно актуальним.

За останні роки в Україні з’явилося безліч праць науковців-фінансистів,

присвячених “фінансовій системі”, завдяки чому коло наших знань про неї істотно розширено. Значний вклад у розвиток фундаментальних теоретичних та методологічних основ сучасної фінансової науки, внесли такі вчені як В.Л. Андрущенко, І.В. Бураковський, Д.В. Полозенко, О.Д. Василик, А. І. Даниленко, О. П. Кириленко, А. В. Череп, В. М. Федосов, О. Луніна та багато інших, які наслідували давню традицію викладання фінансової думки, започатковану М. М. Алексеєнком, М. X. Бунге, І. І. Янжулом та іншими.

Мета дослідження полягає у визначенні напрямків підвищення ефективності функціонування фінансової системи України.

Фінансова система – один із основних елементів держави, який є показником розвитку, функціонування та ефективності державної політики [2].

Побудова ефективної фінансової системи потребує ґрунтовних наукових досліджень, глибокого аналізу причин і наслідків створення та використання фондів фінансових ресурсів, впливу цих процесів на всі аспекти життя держави.

Сутність фінансової системи полягає у тому, що вона є тією базовою основою, яка забезпечує діяльність та функціонування економіки країни як в цілому, так і в окремих її проявах. Ефективна фінансова система є тією рушійною силою, яка рухає життя не тільки країни, але і кожного її жителя. Вона підтримує баланс, який забезпечує динамічний розвиток усіх сфер та ланок господарства країни, а також підтримує виконання соціального захисту на необхідному рівні через діяльність певних інститутів.

Перед Україною, як сучасною демократичною, соціальною та правовою державою, постає проблема розбудови власної фінансової системи. Сформована на сьогодні фінансової системи України може розглядатися як підґрунтя для розробки та впровадження більш ефективної фінансової системи, яка буде надійною основою економіки та забезпечить життя населення на належному рівні [1]. А функції фінансової системи нашої держави ще раз підтверджують важливість запровадження ефективної фінансової системи, яка зможе керувати та забезпечувати нормальну діяльність усіх органів та інститутів, а також забезпечить здійснення необхідних фінансових процесів та операцій.

Варто зазначити, що Україна іде своїм шляхом розвитку фінансової системи та економіки. Зважаючи на це, є як плюси, так і мінуси у її розвитку. Позитивним є зростання обсягу ВВП протягом останніх років з 913,35 млрд. грн. у 2009 році до 1314 млрд. грн. у 2011 році, а також зниження індексу споживчих цін, який у 2009 році становив 112,3%, а у 2011 році – 104,6%. Негативним є те, що запроваджена власна грошова одиниця спочатку була міцною, однак з часом почала втрачати свої позиції по відношенню до інших валют [4]. Для прикладу: у 1996 році за 100 дол. США давали 182,95 грн, а у 2011 році – 797,76 грн. Зростання зовнішньоторговельного обороту свідчить про розширення співпраці між суб’єктами господарювання України з іншими країнами, що також є позитивно. Періодом погіршення усіх показників став 2008 рік світової фінансової кризи, однак те, що показники почали повертатися до норми та змінюватись у позитивну сторону свідчить про хороші можливості фінансової системи України.

Також, показники діяльності різних сфер та ланок, дозволяють зробити наступні висновки. Обсяг Державного бюджету протягом 2009-2011 років зростав і у 2011 році його доходи становили 314,6 млрд. грн., а видатки – 333,5 млрд. грн. Протягом досліджуваного періоду був виявлений постійний дефіцит Державного бюджету: від 73,99 млрд. грн. у 2009 році , до 18,9 млрд. грн. у 2011 році, що є позитивним, оскільки наявність певного дефіциту коштів є стимулювальним чинником економічного розвитку країни. Також зріс Державний борг, як зовнішній так і внутрішній, що є негативно. Що стосується цільових позабюджетних фондів, то на прикладі Пенсійного фонду України спостерігався дефіцит у бюджеті фонду протягом усіх трьох років на рівні від 13,05 млрд. грн. у 2009 році до 17,76 млрд. грн. у 2011 році, що є негативним, адже свідчить про додаткові витрати держави. Темп зростання доходів населення уповільнився, однак обсяг продовжив зростати і у 2011 році становив 21249,6 грн в розрахунку на одну особу на рік. Ринок цінних паперів також характеризується тенденцією до зменшення обсягу цінних паперів, однак у його складі у 2011 році найбільшу частку займали акції та інвестиційні пайові сертифікати пайових фондів. Кредитний ринок характеризувався зростанням кількості депозитів та кредитів, а процентна політика банків була спрямована на подолання наслідків кризи 2008 року.

Якщо говорити про ефективність фінансової системи, то варто говорити про результати діяльності її сфер та ланок у розрахунку на одну особу. Так, ВВП на душу населення у 2009 році становив 7,634 дол. США, тоді як за вересень 2011 він був лише 3,575 дол. США, що є дуже негативним, оскільки ВВП на душу в інших країнам протягом часу постійно зростає, а не спадає.

Однією із найважливіших ланок фінансової системи є державні фінанси, які покликані забезпечити соціальний захист населення та надавати необхідні суспільні послуги [2]. Однак для більш ефективного їх функціонування необхідно надати їм автономію через наділення органів місцевої влади таким правами, а саме:

– право на самостійну розробку, затвердження та виконання місцевого бюджету;

– право податкової ініціативи (право встановлення місцевих податків і зборів);

– право утворення позабюджетних, валютних, страхових, резервних, пенсійних та інших цільових фондів;

– право на залучення кредитних ресурсів, право на надання кредитів і надання гарантій фізичним та юридичним особам за кредитами;

– право на встановлення цін і тарифів на продукцію та послуги комунальних підприємств;

– право на запровадження штрафів та інших фінансових санкцій;

– право на створення власних фінансово-кредитних установ;

– право участі в капіталі й доходах господарських підприємств;

– право на користування, володіння і розпорядження комунальною власністю, право розпорядження прибутками комунальних підприємств та інших підприємств, які перебувають у власності місцевих органів влади, та деякі інші права.

Окрім оптимізації управління державними фінансами, можна покращити фінансову систему через використання зарубіжного досвіду. Однак, варто зазначити, що нашій країні в питаннях організації фінансової системи краще звертатися до досвіду європейських держав, адже, незважаючи на досягнення східних країн, наша країна має зовсім інший менталітет і досвід країн Європи буде легше застосувати у нас. Прикладів є багато, звісно, це не означає, що потрібно абсолютно все наслідувати, але окремі моменти можуть стати корисними для нашої держави та відкоригувати діяльність нашої фінансової системи.

Підводячи підсумок, варто сказати, що в умовах світових глобалізаційних процесів наша країна постійно співпрацює та взаємодіє з іншими країнами та результативність залежить від того, наскільки міцною є позиція нашої держави, наскільки стійкою є вона у фінансовому плані [3]. Фінансова система – це перший крок, який забезпечить нам цю стійкість та надійність. Саме тому її удосконалення, впровадження чогось нового є дуже важливим для країни, адже від того, наскільки чітко все організовано залежатиме і кінцевий результат, який перш за все полягає у визнанні України як надійного партнера у співпраці та зайняття нею належного місця на світовій арені.

Література:

1. Льовочкін С., Опарін В., Федосов В. Трансформація та розвиток фінансової системи України // Ринок цінних паперів України. – 2003. – №1-2. – С. 13-14

2. Полозенко Д.В. Фінансова система України і бюджетний процес: сутність та шляхи їх удосконалення // Фінанси України. – 2006. – №11. –   С. 18-25.

3. Стукало Н.В. Глобалізація та розвиток фінансової системи України // Фінанси України. – 2005. – №5. – С. 29-35

4. Череп А.В. Особливості розвитку сучасної фінансової системи в ринкових умовах // Економіка та держава. – 2006. – №6. – С.28-30.

Ключові слова: єврорегіон, глобалізація, державна регіональна політика

Вважається, що одним із основних чинників, що впливають на становлення транскордонної співпраці є глобалізація, таким чином ми хочемо з’ясувати, який вплив здійснюють глобалізаційні процеси та державна політика щодо регіонів у процесі розвитку та підвищення рівня співробітництва, а також з’ясувати стан співпраці України та Польщі в межах єврорегіонів «Карпати» та «Буг» після приєднання Польської Республіки до Європейського Союзу.

Джерельну базу досліджень становили роботи таких науковців як Мікула Н. А., Толкованов В. В., Бєлєнький П. Ю., Маруняк Є. О., данні опубліковані на сайтах Головного управління статистики Львівської, Волинської, Закарпатської, Івано-Франківської, Чернівецької областей.

Метою нашого дослідження є аналіз впливу глобалізаційних процесів з одного боку та державної регіональної політики з іншого, в контексті транскордонного співробітництва областей України та воєводств Польщі в рамках єврорегіонів «Буг» та «Карпати».

Ми проводитимемо аналіз спираючись на методологію, за якою організації A.T. Kearncy та KOF та Swiss Federal Institute of technology обраховують індекс глобалізації, і пропонуємо адаптувати її до регіонів держави. Таким чином використовуватимемо такі показники:
• Інвестиції;
• Імпорт-експорт;
• Міжнародний туризм;
• Користувачі мережі Інтернет;
• Кількість закладів харчування мережі McDonalds на 100 тис. чол.
Також, для детальніших розрахунків звернемося до методики Є.Маруняк, запропоновану у циклі наукових праць «Глобалізація та її вплив на розвиток регіонів України», що включає:
1. Аналіз обсягів та динаміки зовнішньоекономічної активності, рівня фінансування, обсягів інвестицій, промислового виробництва тощо;
2. Аналіз одного з проявів глобалізації – процесу регіоналізації, відповідно до показників інтенсивності інтеграційних процесів, між Україною та Польською Республікою, який можна зобразити у вигляді формули: Кінт = Кексп+ Кімп+ КПІІ [9].
Співвідносячи дані показники з державною політикою у відповідних напрямках, ми зможемо порівняти вплив глобалізації та державної стратегії розвитку регіонів на становлення єврорегіональної співпраці між Україною та Польщею.
Розпочнемо із загального обсягу імпорту до українських областей, який надходить до єврорегіону «Карпати» та складає 5564,7448 млн. дол. США, з яких 13,12% (730,366 млн. дол. США) припадає на імпорт з Польської Республіки. Частка експорту до Польщі товарів та послуг, вироблених в українській частині єврорегіону становить 6,83% (208,5005 млн. дол. США) від загального об’єму експорту – 3051,3223 млн. дол. США. Варто було б розглянути також експортно-імпортну статистику взаємодії Польщі та України в рамках єврорегіону «Буг». Імпорт до Волинської області з Польщі склав 12,91% (140,0021 млн. дол. США) від загального обсягу 1083,914 млн. дол. США. За 2011 р. з Волинської області було експортовано товарів та послуг загальною вартістю 679,7903 млн. дол. США, в тому числі до Польщі – 51,2752 млн. дол. США (7,54%) [2]. Варто було б зазначити, що серед 5 областей України, які співпрацюють з адміністративними одиницями Польщі в рамках єврорегіонів «Карпати» та «Буг», найбільшу активність проявляють Львівська та Закарпатська області, а найгірший рівень зовнішньоекономічного співробітництва з Польщею має Чернівецька область. Сумарний показник інвестицій в українську частину єврорегіону «Карпати» становить 2629,3 млн. дол. США, з яких 17,25% – польські інвестиції у розмірі 453,6 млн. дол. США. Частка польських інвестицій у Волинську область (єврорегіон «Буг») становить 12,89% (31,1 млн. дол. США) від загального показника 241,2 млн. дол. США [2]. Інвестиції у відсотковому співвідношенні можуть здатися досить незначними, проте необхідно зважати на той факт, що польська економіка зараз теж потребує значних капіталовкладень з огляду на низку причин:
1. Світова економічна криза, яка спричинила рецесію польської економіки та дефіцит держбюджету;
2. Непривабливість українських регіонів для іноземного інвестора;
3. Підготовка до Чемпіонату Європи з футболу Євро-2012 та ін.
Опираючись на отримані дані, ми можемо обрахувати коефіцієнт інтенсивності інтеграційних процесів у світову спільноту для українських областей, які входять до складу єврорегіон «Карпати» та «Буг», а також – регіональну інтеграцію з Польщею. За результатами підрахунків Kie єврорегіону «Карпати» становить 0,56, а єврорегіону «Буг» – 0,76. Обидва показники є меншими одиниці, а це означає, що виробництво товарів та послуг не орієнтоване на зовнішнього покупця, а є замкненим на внутрішньому ринку. Показник Кіі для Карпатського єврорегіону становить 1,01, а для єврорегіону «Буг» – 1,2, що свідчить про залежність внутрішнього ринку від наповнення товарами та послугами, які надходять ззовні. Для єврорегіону «Карпати» Кпіі становить 0,73 і хоча показник є меншим 1, що демонструє орієнтацію на внутрішньоінвестиційний ринок, але він гранично наближається до 1, що свідчитиме про збалансування зовнішніх та внутрішніх інвестиційних надходжень. Кардинально інша ситуація спостерігається в єврорегіоні «Буг» Кппі якого становить 0,45, що є підтвердженням факту практично повного домінування внутрішнього капіталу. Отже, загальний коефіцієнт інтеграції для Карпатського єврорегіону становить 2,3 одиниць, а для єврорегіону «Буг» – 2,4 одиниць. Це свідчить про більшу орієнтацію на внутрішнє самозабезпечення, ніж на розвиток потужної інтеграційної взаємодії з іншими країнами світу. Як бачимо, лише за показником імпорту обидва єврорегіони залежать від зовнішнього ринку.
Для того щоб оцінити співпрацю українських областей єврорегіонів «Буг» та «Карпати» з Польщею та визначити глобалізаційний вплив на здійснення такої співпраці, ми обрахували вищезгадані коефіцієнти в рамках українсько-польської взаємодії. Таким чином для Карпатського єврорегіону з українських областей коефіцієнт інтенсивності експорту до Польщі становить 1,07, а це демонструє збалансованість експортних зовнішньоекономічних відносин, що вважається найбільш вигідним становищем для української сторони. Дещо відмінна ситуація у єврорегіоні «Буг», де показник Кіе складає 1,6, що свідчить уже про більш значну орієнтацію на зовнішній польський ринок українського виробництва у Волинський області. Наступний показник – Кіі для єврорегіону «Карпати» та «Буг» становить 3,32 і 3,85 відповідно, що демонструє залежність внутрішнього ринку українських областей у єврорегіонах від наповнення його польськими товарами та послугами. Що ж до показника Кпіі, то він сильно різниться для двох єврорегіонів. Так для Карпатського єврорегіону коефіцієнт інвестицій (Кпіі) є набагато вищим і дорівнює 7,81, коли ж для «Бугу» він становить 3,24, що свідчить про значне вливання з Польщі до українських областей єврорегіонів, яке у кілька разів перевищує над показником внутрішніх приватних інвестицій в межах України.
Таким чином ми отримуємо значення показника Кінт відносно Польщі на рівні 12,2 та 8,69 для єврорегіонів «Карпати» та «Буг» відповідно. Тому можна з впевненістю сказати, що інтеграція Львівської, Закарпатської, Івано-Франківської та Чернівецької областей (єврорегіон «Карпати»), а також Волинської області (єврорегіон «Буг») у світову економічну спільноту не є збалансованою, а регіон орієнтований на забезпечення внутрішніх потреб ринку. Проте можна спостерігати високий рівень інтегрованості даних регіонів та Польської Республіки, що має свій вияв у тісній економічній співпраці, а зважаючи на те, що інтегральний коефіцієнт інтенсивності інтеграційних процесів демонструє один із векторів глобалізаційного процесу, можна стверджувати, що в економічній співпраці між українськими регіонами-членами «Карпат» та Польщею значну роль відіграє економічна глобалізація.
Наступним показником, який ми виділили для встановлення рівня глобалізованості українських областей-членів єврорегіонів «Карпати» та «Буг», є міжнародний туризм, який ми вирішили дослідити, порівнявши кількість відвідувачів єврорегіонів з медіанним показником кількості іноземних туристів по усім областям України, Автономній Республіці Крим, м. Київ та м. Севастополь. За нашими обрахунками, медіанним показником є кількість іноземних відвідувачів Донецької області – 3078 осіб [3]. Згідно статистичних даних, усі області, які входять до складу єврорегіонів «Буг» та «Карпати», має показник вище медіанного.
Отже, є усі підстави стверджувати, про те що ці території користуються попитом та пропонують відповідні послуги, які задовольняють іноземних туристів. Тому ми зробити висновок про те, що рівень розвитку міжнародного туризму у відповідній частині України, що входить до складу Карпатського єврорегіону та єврорегіону «Буг» є вищим ніж у більшості областей. За кількістю туристів перше місце серед двох єврорегіонів та 7 по Україні займає Львівська область (9894 ос.) [6]; наступною йде Закарпатська область – 8 місце (8425 ос.) [4] далі – Івано-Франківська (4528 ос.) [5], Чернівецька (4082 ос.) [7] та Волинська (4021 ос.), які займають 10, 11 та 12 позиції відповідно. Високий попит іноземних туристів на туристичний продукт, виготовлений у цих областях, свідчить про значний рівень їхньої глобалізованості.
Ще один виділений показник для дослідження рівня глобалізованості українських областей єврорегіонів «Буг» та «Карпати» – кількість користувачів мережі Інтернет. За даними дослідження «Глобальна статистика українського Інтернету», проведеного у 2011 р. компанією BIGMIR-Internet, загальна аудиторія користувачів Інтернету в Україні склала 31728428 осіб. Згідно таблиці рейтингу регіонів за кількістю користувачів мережі Інтернет, серед областей, які входять до складу єврорегіонів «Карпати» та «Буг», найвищу позицію займає Львівська область (6 місце) із загальною чисельністю 729030 користувачів, що становить 2,3% від загальноукраїнської. Івано-Франківська область з показником 0,53% посідає 15 місце, Закарпатська область (0,29%) – 22 місце, а Чернівецька та Волинська області займають останні місця в рейтингу з показниками 0,21% та 0,16% відповідно [1].
Якщо порівняти ці дані із загальною кількістю населення в цих областях, то отримаємо наступні співвідношення аудиторії користувачів мережі Інтернет до чисельності населення окремо по областям. Отже, складається така ситуація: найбільші частки користувачів Інтернету від населення – у Львівській (28,69%) та Івано-Франківській (12,19%) областях. В усіх інших українських областях, які входять до складу Карпатського єврорегіону та єврорегіону «Буг» цей показник не перевищує 10%, зокрема: Волинська обл. – 4,78%, Закарпатська обл. – 7,39%, Чернівецька обл. – 7,28%. Як бачимо, в усіх вищеназваних регіонах, окрім Львівської області, проникнення Інтернет-мережі є на низькому рівні, що яскраво демонструє фактичну незалученість цих регіонів до світової спільноти, адже саме мережа Інтернет в сучасних умовах глобалізованого світу є основним каналом комунікації, та відповідно одним з найголовніших індикаторів глобалізованості єврорегіонів «Карпати» та «Буг».
Що стосується останнього критерію визначення рівня глобалізованості українських областей, які входять до складу Карпатського єврорегіону та «Бугу» – кількість закладів мережі швидкого харчування McDonalds, то варто зазначити, що такі ресторани є лише у м. Львів, а їх кількість становить – 4 пункти обслуговування. Згідно розрахунку на 100 тис. населення, ми вважаємо, що такий показник доцільно вираховувати лише для м. Львів як єдиного населеного пункту, де представлені заклади McDonalds. Цей коефіцієнт становить 0,5, що свідчить про невисокий рівень представництва транснаціональної корпорації, яка володіє найбільшою мережею швидкого харчування у світі. Зважаючи на той факт, що в Закарпатській, Івано-Франківській, Чернівецькиій, Волинській областях, які теж включенні до єврорегіонів «Карпати» та «Буг» заклади мережі McDonalds відсутні, ми прирівнюємо цей коефіцієнт до 0 та можемо стверджувати, що культурна глобалізація, яка полягає у засвоєнні проявів західної цивілізаційної традиції, не проникла на територію єврорегіонів у значних масштабах [10].
Отже, глобалізація даних регіонів у загальносвітовому вимірі є менш значною, аніж інтегрованість єврорегіонів «Карпати» та «Буг» в рамках українсько-польського співробітництва. Згідно отриманих результатів можемо зробити висновок, що за чотирма критеріями рівень глобалізованості української частини єврорегіонів не є визначальним для розвитку цих територій, проте варто відмітити, що інтегрованість з Польською Республікою Львівської, Закарпатської, Івано-Франківської, Чернівецької та Волинської областей частково є підґрунтям економічного розвитку цих регіонів, оскільки знайдені коефіцієнти Кінт становлять 12,2 для Карпатського єврорегіону та 8,69 для єврорегіону «Буг». Таке співвідношення свідчить про виняткову важливість кооперації цих регіонів з Польщею, яка є більшим інвестором економіки та імпортером товарів та послуг до досліджуваних регіонів відносно внутрішнього ринку.
Для оцінки державного втручання до української територіальної складової єврорегіонів «Карпати» та «Буг» ми розглянемо, відповідно до нашої методики, інвестування Львівської, Закарпатської, Івано-Франківської, Чернівецької та Волинської областей із державного та місцевого бюджетів в основний капітал за 2011р. Найбільші інвестиції державного бюджету отримує Львівська область (1289,6 млн. грн.) [6], що звичайно, певною мірою, пов’язано із підготовкою до проведення в обласному центрі матчів Чемпіонату Європи з футболу Євро-2012. Але й у відсотковому співвідношенні до усіх інвестицій в основний капітал ця сума виглядає менш значною і складає 11,3%. Наступною за кількістю надходження коштів з державного бюджету є Чернівецька область – 315,9 млн. грн. [7], що складає 14,4% від загального вкладу в основний капітал. На українській території єврорегіону «Карпати» 3 місце за інвестуванням в основний капітал посідає Івано-Франківська область (243 млн. грн. – 6,8%) [5], а Закарпатська область отримала надходження з державного бюджету на суму 115,7 млн. грн. [4], що становить 3,9% від загальних капіталовкладень. Що ж до української складової єврорегіону «Буг», то у Волинській області частка інвестицій з державного бюджету 266,7 млн. грн., що у відсотковому співвідношенні виглядає як 12,2% [2].
В свою чергу інвестування в основний капітал з міського бюджету для досліджуваних регіонів є значно меншим по відношенню до загальних капіталовкладень, проте не менш необхідними. Таким чином, для Львівської області відсоток інвестицій з місцевого бюджету з-поміж загального обсягу складає 1,5% (171,3 млн. грн.) [6]. Для Закарпатської – 2,4% (70,7 млн. грн.) [3]; Івано-Франківської – 3,1% (110 млн. грн.) [5], а для Чернівецької – 3,2% (69,3 млн. грн.) [7]. Найбільший відсоток надходжень з міського бюджету в основний капітал має Волинська область – 6,1% (133,3 млн. грн.) [2]. Як бачимо, загальний обсяг державних інвестицій (в тому числі і з місцевого бюджету) в розвиток виробництва є незначним, особливо по відношенню до іноземного капіталу, який залучений в регіональну економіку, що лише підтверджує показник Кпіі для обох єврорегіонів, який демонстрував перевагу зовнішніх інвестицій для існування та розвитку українських областей. Така незначна державна підтримка стимулює регіони до інтеграції з країнами-сусідами по єврорегіону, включеність до міжнародних програм-фінансування ЄС, а отже до інтегрованості з відповідними країнами, серед яких основним актором є Польща, що в свою чергу призводить до підвищення рівня глобалізованості досліджуваних регіонів.
Одним із основних видів сприяння держави у сфері функціонування єврорегіонів є законодавче врегулювання цього питання, яке ми частково порушували раніше. Серед широкого спектру українського законодавства певна його частка закріплює взаємодію різних держав у межах міжнародного регіонального співробітництва, один з видів якого врегульовується Законом України «Про транскордонне співробітництво». Взаємодія українсько-польських територій у межах міжрегіонального співробітництва базується також на міжурядових угодах, які на нашу думку мають основний вплив на врегулювання співпраці в межах спільних єврорегіонів.
Вважливість іншого документу – Договору між Україною і Республікою Польща про правовий режим українсько-польського державного кордону, співробітництво та взаємну допомогу з прикордонних питань полягає в тому, що основним елементом у прикордонному співробітництві є врегулювання питань щодо лінії державного кордону та пропускних пунктів через кордон, і даний договір врегульовує вищевказані норми. Ці умови хоча і опосередковано, але мають значний вплив на розвиток транскордонного співробітництва. Ми уже зазначали про необхідність та важливість пунктів переходу кордону для розвитку в першу чергу туристичної галузі.
Наступним документом, який був укладений це Угода між Урядом України та Урядом Республіки Польща про міжрегіональне співробітництво, який і закріплює можливість відносин між державами на суто регіональному рівні без залучення прямого втручання з боку держави, а покладає співпрацю на регіональні органи влади (області та воєводства), а також встановлює сфери співпраці між регіонами двох держав. Тобто цей договір – це основний документ, який врегульовує українсько-польське міжрегіональне співробітництво, він закріплює основні норми і не встановлює жорсткого державного контролю за діяльністю регіональних органів влади у випадку такої взаємодії. Таким чином ми можемо говорити про забезпечення державою основних вимог, щодо існування міжрегіональної співпраці, проте раніше ми вже зазначали, що ряд внутрішніх законів, таких як Закон України «Про місцеве самоврядування» і «Про місцеві державні адміністрації» накладає обмеження на вільну діяльність українських територій в складі українсько-польських єврорегіонів і не тільки. Першою перепоною для незалежної участі органів місцевої влади в межах єврорегіонів є фінансування, оскільки багато областей в Україні є дотаційними. Також, фінансовій незалежності українських регіонів не сприяє центральний перерозподіл бюджету, що обмежує можливості розвитку регіонів та участь у міжнародних програмах. Відповідно, роль держави має зростати, бо саме від надходжень з державного бюджету залежить можливість участі українських областей в міжнародних програмах тощо. Проте ми уже неодноразово зауважили, що все ж таки досліджувані регіони є залежними від зовнішнього капіталу.
Ще два документи, які ми пропонуємо розглянути це Угода між урядом України і Урядом Республіки Польщі про міжнародні автомобільні перевезення та Угода між Кабінетом Міністрів України та Урядом Республіки Польща про умови поїздок громадян. Перша угода врегульовує перетин кордону за допомогою транспортних засобів та перевізників, які здійснюють регулярні перевезення пасажирів, а наступна унормовує перетин кордону громадянами обох країн. Умови для перетину українсько-польського кордону є не складними і не вимагають специфічних документів, окрім візи та закордонного паспорту для українських громадян, а от громадяни Польщі можуть перетинати кордон з Україною взагалі без візи.
Отже, співставляючи результати аналізу впливу процесів глобалізації та державної політики у сфері міжрегіональної взаємодії України та Польщі, ми отримали такі результати: зазвичай, сферою державного втручання є юридично-правова база зносин, але реальним стимулом для існування та розвитку єврорегіонів «Карпати» та «Буг» є глобалізація та інтеграція з Польщею, як з основним торгово-економічним партнером, особливо зважаючи на залежність від зовнішніх інвестицій, які надходять з Польщі. За коефіцієнтом прямих іноземних інвестицій надходження з Польської Республіки у декілька разів переважають над державним фінансуванням регіонів. Навіть за відсотковим співвідношенням надходжень в основний капітал, частка фінансування з державного та місцевого бюджетів не досягає 20% від загального обсягу інвестицій.
Також ми підтвердили, що рівень глобалізації в загальносвітовому відношенні не має переважаючого впливу у Львівській, Закарпатській, Івано-Франківській, Чернівецькій та Волинській областях, проте існує велика залежність від зовнішнього капіталу, чому також сприяє державна регіональна політика. Хоча в межах єврорегіонів і реалізуються певні проекти завдяки фінансуванню Європейського Союзу та здійснюється співпраця в межах Програми добросусідства Україна-Польща-Білорусь, але українські території не отримують усіх вигод у формі такої взаємодії, тому спостерігаємо постійні намагання підвищити рівень та якість співпраці між державами-членами єврорегіону «Карпати», зокрема шляхом впровадження програм «Карпатський простір-2020». Звичайно, певну користь для покращення співробітництва між українськими та польськими територіями досліджуваних єврорегіонів принесе проведення Чемпіонату Європи з футболу «Євро-2012», тому варто продовжувати і розвивати міжрегіональну співпрацю, використовуючи в тому числі і єврорегіони, як один з інструментів.

Список використаних джерел літератури

1. Глобальная статистика украинского Интернета: июнь 2011 [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://i.bigmir.net/index/UAnet_global_report_062011.pdf.¬ ¬¬– Назва з екрану.
2. Головне управління статистики у Волинській області [Електронний ресурс] – Режим доступу: http://www.lutsk.ukrstat.gov.ua//. – Назва з екрану.
3. Головне управління статистики у Донецькій області [Електронний ресурс] – Режим доступу: http://www.donetskstat.gov.ua//. – Назва з екрану.
4. Головне управління статистики у Закарпатській області [Електронний ресурс] – Режим доступу: http://www.stat.uz.ua//. – Назва з екрану.
5. Головне управління статистики у Івано-Франківській області [Електронний ресурс] – Режим доступу: http://stat.if.ukrtel.net//. – Назва з екрану.
6. Головне управління статистики у Львівській області [Електронний ресурс] – Режим доступу: http://lv.ukrstat.gov.ua/. – Назва з екрану.
7. Головне управління статистики у Чернівецькій області [Електронний ресурс] – Режим доступу: http://www.cv.ukrstat.gov.ua//. – Назва з екрану.
Договір між Україною і Республікою Польща про правовий режим українсько-польського державного кордону від 14.07.1993 р. [Електронний ресурс] // Верховна Рада України [сайт]. – Режим доступу: http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/616_208.¬ ¬¬– Назва з екрану.
8. Закон України «Про транскордонне співробітництво», зі змінами від 21.01.2010 р. [Електронний ресурс] // Верховна Рада України [сайт]. – Режим доступу: http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/1861-15.¬ ¬¬– Назва з екрану.
9. Маруняк Є.О. Глобалізація та її вплив на розвиток регіонів [Текст]: цикл наук. праць – К.: 2010 –9 с.
10. Офіційний сайт McDonalds Електронний ресурс] – Режим доступу: http://www.mcdonalds.ua/ukr/. – Назва з екрану.
11. Угода між Кабінетом Міністрів України та Урядом Республіки Польща про умови поїздок громадян від 02.10.2003 р. [Електронний ресурс] // Верховна Рада України [сайт]. – Режим доступу: http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/616_043.¬ ¬¬– Назва з екрану.
12. Угода між урядом України і Урядом Республіки Польщі про міжнародні автомобільні перевезення від 21.09.2000 р. [Електронний ресурс] // Верховна Рада України [сайт]. – Режим доступу: http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/616_167.¬ ¬¬– Назва з екрану.
13. Угода між Урядом України та Урядом Республіки Польща про міжрегіональне співробітництво від 24 травня 1993 р. [Електронний ресурс] // Верховна Рада України [сайт]. – Режим доступу: http://zakon1.rada.gov.ua/laws/show/616_171.¬ ¬¬– Назва з екрану.

22-23 квітня 2010 року в Національному університеті «Острозька академія» було втретє проведено міжнародну науково-практичну конференцію під загальною назвою «Проблеми культурної ідентичності в ситуації сучасного діалогу культур», яку щороку організовує кафедра культурології та філософії. Кожного року організатори цієї конференції пропонують учасникам обговорити найбільш актуальні та значимі аспекти проблематики, пов’язаної із культурною ідентичністю. Тема цьогорічної зустрічі – «Проблеми культурної ідентичності: локальний та глобальний контексти».

Цього року в міжнародній науковій конференції взяло участь 140 учасників. Науковці з усіх куточків України, а також із закордону (зокрема, Польщі та Молдови) оговорили як теоретичні (наприклад, сучасні стратегії ідентичності), так і практичні (наприклад, проблеми політичної та релігійної ідентичності) аспекти теми культурної ідентичності.

Фото Дмитра Шевчука

Пленарне засідання:

проф. Кралюк Петро, доктор філософських наук, проректор з наукової та навчально-виховної роботи Національного університету «Острозька академія»: ІДЕНТИЧНІСТЬ РУСЬКОГО КНЯЗЯ (ОБРАЗ КОСТЯНТИНА ІВАНОВИЧА ОСТРОЗЬКОГО У «ВОЛИНСЬКОМУ КОРОТКОМУ ЛІТОПИСІ»)

Привітання учасників: проф. Жуковський Василь, доктор педагогічних наук, декан гуманітарного факультету Національного університету «Острозька академія»

Учасники конференції

Секційні засідання:

проф. Радзік Ришард, доктор ґабілітований, Інститут соціології Університету Марії Кюрі-Склодовської в Любліні (Польща): ІДЕНТИЧНІСТЬ БІЛОРУСІВ (З ОСОБЛИВИМ ВРАХУВАННЯМ НАЦІОНАЛЬНИХ ВИМІРІВ)

Попов Володимир, кандидат філософських наук, доцент кафедри філософії Донецького національного університету: ТЕОЛОГІЧНО-ФІЛОСОФСЬКИЙ КОНТЕКСТ НАРОДЖЕННЯ «IDENTITAS»

о. Адам Добжинський ОР, директор Інституту релігійних наук св. Томи Аквінського в Києві: «МАЛА ВІТЧИЗНА» В СВІТІ ПЛИННИХ ІДЕНТИЧНОСТЕЙ

Олійник Назар, докторант Школи Суспільних Наук, Польської Академії Наук (Польща): БАСКСЬКИЙ НАЦІОНАЛІЗМ І ЙОГО КРИТИКИ – ПИТАННЯ НАЦІЇ Й ІДЕНТИЧНОСТІ У ТВОРЧОСТІ ПИСЬМЕННИКА І ПУБЛІЦИСТА ЙОНА ХУАРІСТІ

Волинець Світлана, старший викладач кафедри філософії, політології та політичної історії Криворізького економічного інституту Київського національного економічного університету імені Вадима Гетьмана: ФОРМУВАННЯ ЕТНОКУЛЬТУРНОЇ ІДЕНТИЧНОСТІ В УМОВАХ ІНТЕГРАЦІЇ УКРАЇНСЬКОГО СУСПІЛЬСТВА

Савенець Андрій, доцент Гуманітарно-економічної академії в Лодзі (Польща): ПРОБЛЕМАТИКА КРЕОЛЬСЬКОЇ ІДЕНТИЧНОСТІ В ПОЕЗІЇ АНГЛОМОВНИХ АВТОРІВ КАРИБСЬКОГО ПОХОДЖЕННЯ

Висоцькі Артур, магістр, викладач Інституту соціології Університету Марії Кюрі-Склодовської в Любліні (Польща): ВІД ЗІТКНЕННЯ КУЛЬТУР ДО ДІАЛОГУ КУЛЬТУР

Богера Христина, аспірантка кафедри філософії Львівського національного університету імені Івана Франка: СМІХ ЯК ВИЯВ ІДЕНТИЧНОСТІ НАРОДНОЇ КУЛЬТУРИ

Гощук Олеся, студентка 4 курсу, спеціальності «Культурологія» Національного університету «Острозька академія»:«ГЛОБАЛЬНА ІДЕНТИЧНІСТЬ» ЯК СОЦІОКУЛЬТУРНИЙ ФЕНОМЕН ТА РЕЗУЛЬТАТ ГЛОБАЛІЗАЦІЙНИХ ПРОЦЕСІВ

Дискусії у секціях:

Максим Карповець пояснює в чому суть феномену міста як світу людського буття

Дискусії в секціях

Дискусії в секціях

Дискусії в секціях

Дискусії в секціях

Дискусії в секціях

Члени кафедри культурології та філософії  НаУОА разом із гостями з Центру українознавства Київського національного університету ім. Тараса Шевченка:

Фото учасників конференції біля замку князів Острозьких:

Інші записи:

• Міжнародна науково-практична конференція “Проблеми культурної ідентичної: локальний та глобальний контексти”
• Круглий стіл, присвячений 120-річчю з дня народження М. Гайдеґґера
• Погляди Густава Шпета на логіку історичного пізнання