Митюк А. В.

студентка 1 курсу магістратури НаУОА

Науковий керівник: Близняк О. А.,

кандидат політичних наук

ВПЛИВ РОСІЙСЬКОЇ ІНФОРМАЦІЙНОЇ ВІЙНИ НА МІЖНАРОДНУ ПІДТРИМКУ УКРАЇНИ ПІД ЧАС ПОВНОМАСШТАБНОЇ ВІЙНИ

У статті досліджено вплив російської інформаційної війни на рівень міжнародної підтримки України в умовах повномасштабної агресії. Проаналізовано основні наративи кремлівської дезінформації та їхній вплив на уряди іноземних держав, міжнародні організації та громадську думку. Визначено заходи протидії інформаційним загрозам та перспективи посилення стратегічних комунікацій.

Ключові слова: інформаційна війна, дезінформація, міжнародна підтримка, пропаганда, громадська думка, гібридна війна, Україна, рф.

Mytiuk A. V.

THE IMPACT OF RUSSIAN INFORMATION WAR ON INTERNATIONAL SUPPORT FOR UKRAINE DURING FULL-SCALE WAR

The article examines the impact of russian information warfare on the level of international support for Ukraine in the context of full-scale aggression. The main narratives of kremlin disinformation and their impact on foreign governments, international organizations, and public opinion are analyzed. Measures to counter information threats and prospects for strengthening strategic communications are identified.

Keywords: information warfare, disinformation, international support, propaganda, public opinion, hybrid war, Ukraine, russia.

Постановка проблеми у загальному вигляді та її зв’язок із важливими науковими чи практичними завданнями.  Повномасштабне вторгнення росії (знову велика/мала літера, без єдиного підходу) в Україну у лютому 2022 р. супроводжується безпрецедентною інформаційною агресією. кремль паралельно з воєнними діями веде масштабну «війну за думки», намагаючись вплинути на позиції інших держав та суспільств. Актуальність дослідження зумовлена тим, що міжнародна підтримка – дипломатична, військова, фінансова та гуманітарна – стала одним із ключових чинників стійкості України. російська федерація прагне послабити цю підтримку через поширення дезінформації та пропаганди у глобальному інформаційному просторі. Маніпулюючи фактами, росія намагається виправдати свою агресію та зневірити світ у необхідності допомагати Україні. Виявлення масштабів та наслідків таких інформаційних впливів є важливим як для розуміння сучасної гібридної війни, так і для вироблення ефективних контрдезінформаційних стратегій.

Аналіз останніх досліджень і публікацій, в яких започатковано розв’язання даної проблеми. Проблематика російської інформаційної війни проти України висвітлюється у працях як українських, так і зарубіжних фахівців. Європейський Союз оцінює російські дезінформаційні кампанії як «безпрецедентні за масштабом», визнаючи боротьбу з ними довгостроковим викликом для демократичного світу​ [7]. Українські дослідники Н. А. Бабарикіна, С. С. Бульбенюк  наголошують, що підрив довіри західних суспільств і еліт до України є однією з основних цілей кремлівських інформаційних операцій [4]. Вітчизняні експерти дослідили еволюцію методів рф у європейському інформаційному просторі та заходи ЄС з протидії (платформа EUvsDisinfo, оновлення Кодексу практик щодо дезінформації 2022 р.) [3]. Ще до 2022 р. вчені фіксували вплив російських медіа на жителів України. Так, К. Одарченко зазначала, що трансляція проросійського телебачення здатна змінювати електоральні настрої в Україні [14]. Д. Пресл зазначає, що після початку агресії 2014 р. і анексії Криму на Заході зросло усвідомлення загрози російської «інформаційної зброї», а з 2022 р. проблема стала однією з пріоритетних на порядку денному ЄС та НАТО [15]. Зокрема, RAND Corporation (США) опублікувала кейсове дослідження, де Т. Хелмус і Х. Голинська детально описали багатоканальну кампанію дезінформації РФ, спрямовану на «виснаження міжнародної підтримки України» [11]. Таким чином, науковий доробок дозволяє окреслити коло основних наративів і інструментів російської інформаційної війни, що є підґрунтям для даного дослідження.

Виділення невирішених частин загальної проблеми, котрим присвячується дана стаття. Попри значний науковий доробок, недостатньо вивченими залишаються питання конкретного впливу російської інформаційної війни на ухвалення рішень урядами іноземних держав щодо обсягів та характеру допомоги Україні. Потребує глибшого аналізу ефективність різних наративів кремлівської пропаганди в різних регіонах світу та їх вплив на зміну громадської думки в країнах-партнерах України. Також недостатньо досліджено механізми координації між Україною та її союзниками у протидії дезінформаційним кампаніям та перспективи вдосконалення стратегічних комунікацій в умовах тривалого конфлікту.

Формулювання цілей статті (постановка завдання). Метою дослідження є визначити вплив російської інформаційної війни на рівень міжнародної підтримки України під час першого року повномасштабної війни, проаналізувавши основні наративи дезінформації та їхні наслідки для дипломатичної, військової, економічної та гуманітарної допомоги. Для досягнення мети визначено такі завдання:

• оцінити масштаби та методи російської інформаційної агресії та визначити ключові наративи кремлівської дезінформації та їхні цільові аудиторії;
• дослідити роль інформаційних атак у формуванні громадської думки в різних країнах та проаналізувати вплив російської пропаганди на рішення урядів іноземних держав і міжнародних організацій щодо підтримки України.
• визначити заходи, що здійснюються Україною та її союзниками для протидії інформаційним загрозам.
• окреслити перспективи вдосконалення стратегічних комунікацій та інформаційної безпеки в умовах гібридної війни.

Виклад основного матеріалу дослідження з повним обґрунтуванням отриманих наукових досліджень. Дезінформаційна кампанія росії має на меті послабити міжнародну підтримку України на всіх рівнях – від урядових рішень до громадської думки. Для цього кремль використовує давно відпрацьовані пропагандистські темники, адаптовані під різні аудиторії. Зокрема, у медіа поширюються неправдиві тези про «неонацистський» характер української влади, «геноцид російськомовних», «агресію НАТО», які покликані дискредитувати Україну в очах світу [19]. Україну зображають як «неспроможну, корумповану державу», що нібито сама спровокувала війну – це формує сумнів, чи варта вона підтримки Заходу [1].

У той же час, російська пропаганда намагається посіяти розбрат між союзниками, змальовуючи допомогу Україні як фактор ризику або шкоди для самих країн-донорів. Такі наративи спрямовані на суспільства демократичних країн, де громадська думка впливає на зовнішню політику. Наприклад, ще на етапі підготовки вторгнення рф поширювала фейки про «напади» України, щоб звинуватити Київ у розв’язанні війни та відлякати міжнародну підтримку [18]. Надалі пропаганда рф послідовно виправдовувала свої воєнні злочини і звинувачувала Україну в провокаціях, прагнучи зменшити співчуття до українців за кордоном.

У дипломатичній сфері інформаційна війна РФ спрямована на підрив єдності коаліції на підтримку України. Російські агенти і медіа активно діють у країнах Заходу, намагаючись вплинути на політичні кола. Як свідчать оприлюднені ФБР матеріали, росія розробляла спеціальні операції психологічного впливу в Європі – через соціальні мережі і «агентів впливу» – щоб сіяти розкол серед союзників, підривати підтримку України та дискредитувати західні уряди. Зокрема, колектив вітчизняних авторів на чолі з М. Процюк відзначають, що мішенню таких операцій стала Німеччина як одна з ключових країн підтримки України [16].

Слід зауважити, що росія задіює мережі своїх прихильників у міжнародних організаціях. В ООН та інших форумах російська дипломатія ретранслює дезінформаційні тези (про «біолабораторії», «ядерні провокації» тощо) з розрахунком на країни, схильні до нейтралітету або проросійських поглядів. Внаслідок цього частина держав Глобального Півдня уникає однозначного засудження агресії. Для прикладу під час голосування Генасамблеї ООН у березні 2022 р. 26 африканських країн відмовилися підтримати резолюцію з вимогою до рф вивести війська з України [15]. На нашу думку, така ситуація свідчить про певний вплив російських наративів, які позиціонують війну як протистояння з «неоколоніальним Заходом», близьке і зрозуміле багатьом постколоніальним суспільствам.

В економічному вимірі дезінформація рф націлена на підрив санкційного режиму та фінансової підтримки України. кремль поширює меседжі, що санкції проти росії начебто шкодять самим західним країнам більше, ніж агресору, провокують енергетичну та продовольчу кризи. Апелюючи до болючих тем інфляції чи дефіциту, російська пропаганда намагається сформувати у іноземних громадян незадоволення санкціями та витратами на допомогу Україні. Яскравий приклад – інформаційна кампанія в Німеччині, де в соцмережах імітувались публікації провідних медіа з повідомленнями, ніби підтримка України «підриває добробут Німеччини»​. Автоматизовані ботоферми, що охоплювали десятки тисяч фейкових акаунтів, щоденно тиражували такі меседжі, прагнучи посіяти страх перед економічними втратами і навіть ядерною війною у разі подальшої допомоги Україні [2].

Пропаганда росії також акцентує тему світової продовольчої кризи після блокування експорту українського зерна, покладаючи провину на українську сторону або санкції. Метою є послаблення міжнародної підтримки санкцій та переконання окремих урядів у «необхідності поступок» москві задля стабілізації ринків. У військовій площині дезінформація рф націлена на стримування постачання зброї Україні та розкол у питаннях безпеки. Пропаганда залякує міжнародну спільноту ескалацією – аж до прямого зіткнення НАТО з рф – у разі збільшення військової допомоги Україні. Цим пояснюються, приміром, постійні погрози російських посадовців на адресу країн, що передають Україні сучасне озброєння. Паралельно через медіа та лобістів поширюються сумніви у доцільності озброювати Україну – мовляв, «летальна зброя лише продовжить конфлікт», «вона потрапить не в ті руки» тощо [13]. Такі меседжі знаходять відгук у частини політиків крайнього правого або лівого толку на Заході, які починають вимагати скоротити військову допомогу Києву. У США російська дезінформація підтримувала наратив про те, що «Україна – не справа Америки», аби підживити ізоляціоністські настрої та домогтися зупинки фінансування оборони України [10].

Слід зауважити, що в європейських країнах москва робить ставку на проросійські партії, які відкрито критикують підтримку України і поширюють тезу, що «потрібно примусити українців до миру замість озброювати». Інформаційна присутність таких сил посилюється через російські медіаресурси – наприклад, телеканал RT на різних мовах – та мережу інтернет-сайтів, які, попри формальну заборону, ретранслюють пропагандистський контент у ЄС і США [9]. Таким чином, на воєнно-політичному напрямі росія намагається створити тиск громадськості на уряди, аби ті обмежили допомогу Україні зброєю.

У гуманітарній сфері мішенню російської дезінформації стали українські біженці та міжнародна гуманітарна підтримка України. Пропагандисти кремля свідомо роздмухують ксенофобські настрої, поширюючи вигадки про українців за кордоном. У соціальних мережах масово вкидаються фейки про те, що українські біженці нібито вчиняють злочини або користуються незаслуженими привілеями в Європі [6].

Ці наративи мають на меті викликати роздратування місцевого населення і ворожість до українців, які рятуються від війни. Такі дезінформаційні вкиди розпалюють ненависть до переселенців (зафіксовано випадки у Польщі, Чехії), що призводить до зростання напруги та зниження підтримки їх прийому. За даними опитувань, у Словаччині підтримка членства в НАТО впала з 72% до 58%, а більшість населення більше не вважає росію головним винуватцем війни [5]. На нашу думку, такий зсув у громадській думці значною мірою живиться кремлівською пропагандою, що поширюється через місцевих популістів. В інших державах ЄС ситуація краща, проте і там російські фейки про біженців періодично спричиняють хвилі хейту онлайн, підриваючи суспільну солідарність з українцями.

Вплив російської інформаційної війни на міжнародну підтримку України є відчутним, але не визначальним. З одного боку, кремлю вдалося посіяти сумнів і розкол в окремих суспільствах та політичних колах. На прикладі Словаччини та Угорщини видно, що тривала проросійська пропаганда здатна сприяти приходу до влади сил, менш налаштованих допомагати Україні.

У глобальному масштабі російські інформаційні зусилля дали москві змогу заручитися певним рівнем прихильності або нейтральності країн Азії, Африки та Латинської Америки. Пропаганда рф успішно використовує історичні образи й антизахідні настрої, щоб поліпшити свій імідж і зменшити підтримку України у світ. Згідно з опитуванням Arab Youth Survey 2022, більшість молоді в арабських країнах покладає відповідальність за війну скоріше на США та НАТО, ніж на росію​, що відображає ефективність російських меседжів на Близькому Сході. Схожі тенденції спостерігаються в частині країн Африки, де проросійські настрої підігріваються як пропагандою, так і присутністю ПВК «Вагнер» [17].

Для прикладу низка переворотів в регіоні Сахель супроводжувалася демонстраціями під російськими прапорами та антифранцузькими гаслами, що свідчить про глибину проникнення кремлівських наративів [12].

З іншого боку, у державах, що є основними союзниками України російська інформаційна війна не досягла стратегічної мети. Попри окремі прояви «втоми» чи скептицизму, уряди США, Великої Британії, більшості країн ЄС, Канади, Японії та Австралії продовжують надавати масштабну підтримку Україні. Інформаційні атаки хоча й ускладнюють процес ухвалення рішень (як у випадку дискусій в Конгресі США щодо фінансування або дебатів у Німеччині щодо танків), проте не змогли зупинити постачання критично важливого озброєння чи зруйнувати трансатлантичну єдність. Західні демократії виявилися досить стійкими – громадянське суспільство та медіа в багатьох країнах успішно викривають фейки, уряди публічно спростовують вигадки ворога, а платформи блокують основні кремлівські рупори [8].

Висновки з даного дослідження і перспективи подальших розвідок у даному напрямку. Інформаційна війна росії проти України є невід’ємною складовою агресії, що розгортається на глобальному рівні. Її масштаб безпрецедентний, адже задіяні всі можливі канали – від державних ЗМІ та соцмереж до підкупу політиків та створення фейкових громадських рухів. Вплив цих зусиль на міжнародну підтримку України виявився значним у певних регіонах і середовищах, але загалом недостатнім, щоб зупинити допомогу Україні. Наративи кремля змогли частково змінити громадську думку в окремих країнах (знизити підтримку України або підірвати довіру до неї), однак ядро світової коаліції на захист суверенітету України зберегло рішучість.

Більшість розвинених демократій, усвідомлюючи небезпеку російської дезінформації, впроваджують заходи протидії та підтримують Україну, спираючись на факти, а не на пропаганду. Водночас російські інформаційні впливи залишаються потужним дестабілізаційним фактором, особливо у довгостроковій перспективі, оскільки здатні підірвати суспільну єдність і політичну волю, граючи на втомі від війни та внутрішніх проблемах Заходу.

Проведене дослідження дозволяє стверджувати, що російська інформаційна війна продемонструвала диференційований вплив залежно від регіону та політичної системи країн-реципієнтів. У дипломатичній сфері дезінформаційні кампанії рф досягли часткового успіху в країнах Глобального Півдня, де 26 африканських держав утрималися від засудження агресії в ООН, а антизахідні наративи знайшли відгук серед молоді арабських країн. В економічному вимірі пропаганда про шкідливість санкцій спричинила тимчасові коливання громадської думки в окремих європейських країнах, проте не призвела до скасування обмежувальних заходів. У військовій площині залякування ескалацією уповільнило, але не зупинило постачання зброї Україні з боку ключових партнерів. У гуманітарній сфері фейки посилили ксенофобські настрої в деяких країнах Європи, але не підірвали загальноєвропейської солідарності. Найвищу стійкість до російських інформаційних атак продемонстрували розвинені демократії з розвиненим громадянським суспільством, незалежними медіа та ефективними фактчекінговими системами, що підтверджує критичну роль медіаграмотності та інституційної спроможності у протидії гібридним загрозам.

Подальші дослідження мають зосередитися на кількісному вимірі ефективності дезінформації (наприклад, наскільки змінюються рейтинги підтримки України під впливом інформаційних кампаній) та вивченні новітніх технологій, що їх використовує рф (бот-мережі, синтетичні медіа тощо). Надзвичайно актуальним є напрацювання практичних рекомендацій щодо підвищення стійкості суспільств до пропаганди. Йдеться про розбудову міжнародних механізмів обміну розвідданими про інформаційні операції, координацію стратегічних комунікацій між союзниками, підтримку незалежної журналістики і фактчекінгу.

На глобальному рівні необхідна синергія урядів, технологічних компаній та громадянського суспільства у протидії дезінформації. Важливим напрямком є просвіта: підвищення медіаграмотності населення різних країн, що названо «найкращими ліками від пандемії дезінформації» представниками ООН​. Лише спільними зусиллями можна послабити вплив кремлівської пропаганди та зберегти міцну міжнародну підтримку України до її перемоги у війні.

Список використаних джерел та літератури

1. Громадська організація “Brand Ukraine”. Звіт про сприйняття України у світі : аналіт. звіт. Київ : Громад. орг. “Brand Ukraine”, 2022. 41 с. URL: https://brandukraine.org.ua/documents/27/UA_Ukraines_Global_Perception_Report_2022_WEB_28_02_2023.pdf (дата звернення: 26.02.2025).
2. Капустянська І. Росія посилила дезінформацію проти України в Європі. LB.ua. URL: https://lb.ua/world/2024/04/01/606327_rosiya_posilila_dezinformatsiyu_proti.html#:~:text=німецькою%20громадською%20думкою%20на%20платформі,X (дата звернення: 26.02.2025).
3. Каракуц О. Російські дезінформаційні кампанії в Європі. Київ : Нац. ін-т стратег. дослідж., 2024. 5 с. URL: https://niss.gov.ua/sites/default/files/2024-07/az_dezinformaciyni-kampanii_rf_u_es_15072024.pdf (дата звернення: 26.02.2025).
4. Політичні технології інформаційної війни: внутрішній та світовий аспекти : монографія / Н. А. Бабарикіна та ін. Київ : КНЕУ, 2023. 180 с. URL: https://www.researchgate.net/publication/381482431_Political_Technologies_of_Information_War_Domestic_and_World_Aspects (дата звернення: 25.02.2025).
5. Свобода Р. «Налякати і стерти межу між правдою і брехнею». Як російська дезінформація інфікує людей?. Радіо Свобода. URL: https://www.radiosvoboda.org/a/rfe-rl-rosiyska-kampaniya-dezinformatsiyi-taktyka/33206557.html (дата звернення: 26.02.2025).
6. Фірак С. П. Російська дезінформація про євроатлантичну інтеграцію України після 24 лютого 2022 року в українському медіапросторі : магістерська робота. Київ, 2024. 90 с. URL: https://ekmair.ukma.edu.ua/server/api/core/bitstreams/1738050e-787a-4158-92b7-3df1d31d89c3/content (дата звернення: 26.02.2025).
7. Banasik M., Sobon A. Information war as a mechanism of conducting international competition by the Russian Federation. Wiedza obronna. 2022. Vol. 279, no. 2. P. 11–37. URL: https://bibliotekanauki.pl/articles/2201521.pdf (date of access: 25.02.2025).
8. Countering disinformation with facts – Russian invasion of Ukraine. GAC. URL: https://www.international.gc.ca/world-monde/issues_development-enjeux_developpement/response_conflict-reponse_conflits/crisis-crises/ukraine-fact-fait.aspx?lang=eng (date of access: 26.02.2025).
9. Digital Forensic Research Lab. Undermining Ukraine: How Russia widened its global information war in 2023. Atlantic Council. URL: https://www.atlanticcouncil.org/in-depth-research-reports/report/undermining-ukraine-how-russia-widened-its-global-information-war-in-2023/ (date of access: 26.02.2025).
10. Hasan M. Russia–Ukraine Propaganda on Social Media: A Bibliometric Analysis. Journalism and Media. 2024. Vol. 5, no. 3. P. 980–992. URL: https://doi.org/10.3390/journalmedia5030062 (date of access: 26.02.2025).
11. Helmus T. C., Khrystyna H. Ukrainian Resistance to Russian Disinformation Lessons for Future Conflict : Research Report. Santa Monica : RAND Corporation, 2024. 96 p. URL: https://www.rand.org/pubs/research_reports/RRA2771-1.html#:~:text=Since%20Russia’s%20invasion%20of%20Ukraine,United%20States%20and%20allied%20militaries (date of access: 25.02.2025).
12. Le Monde with AFP. Nigeria arrests over 90 protesters with Russian flags. Le Monde.fr. URL: https://www.lemonde.fr/en/international/article/2024/08/06/nigeria-arrests-over-90-protesters-with-russian-flags_6710407_4.html (date of access: 26.02.2025).
13. Maclean W. Russia calls on EU, NATO to stop arms supplies to Ukraine. Reuters. URL: https://www.reuters.com/world/europe/russia-calls-eu-nato-stop-arms-supplies-ukraine-2022-03-05/ (date of access: 26.02.2025).
14. Odarchenko K. The Fight Against Disinformation: A Persistent Challenge for Democracy. Foreign Policy Research Institute. URL: https://www.fpri.org/article/2025/01/the-fight-against-disinformation-a-persistent-challenge-for-democracy/#:~:text=Moscow’s%20disinformation%20campaigns%20have%20achieved,of%20disinformation%20has%20eroded%20trust (date of access: 25.02.2025).
15. Presl D. Russia is Winning the Global Information War. Homepage | Royal United Services Institute. URL: https://rusi.org/explore-our-research/publications/commentary/russia-winning-global-information-war#:~:text=began%20to%20truly%20grasp%20the,the%20Czech%20intelligence%20services,%20it (date of access: 25.02.2025).
16. Protsiuk M., Prokhorova A., Dubyk M. Russian cultural diplomacy in Germany:actors, narratives, and achievements. Kyiv : Ukrainian Institute, 2024. 100 p. URL: https://www.researchgate.net/publication/386868484_Russian_cultural_diplomacy_in_Germany_actors_narratives_and_achievements (date of access: 26.02.2025).
17. Reynolds R., Oweis K. Y. Arab Youth Survey 2022: more blame America and Nato than Russia for war in Ukraine | The National. The National. URL: https://www.thenationalnews.com/mena/2022/09/21/arab-youth-survey-2022-more-blame-america-and-nato-than-russia-for-war-in-ukraine/ (date of access: 26.02.2025).
18. The Research on the Impact of Fake News about Russia-Ukraine War upon Users / Y. Jia et al. Lecture Notes in Education Psychology and Public Media. 2023. Vol. 4, no. 1. P. 925–930. URL: https://doi.org/10.54254/2753-7048/4/2022625 (date of access: 25.02.2025).
19. Verkhovtseva I. H. Global cyberspace and resistance to information aggression: Ukraine’s cyber diplomacy in countering russian information invasion. The international community and Ukraine in the processes of economic and civilizational progress: current economic-technological, resource, institutional, security and socio-humanitarian problems. 2024. P. 213–243. URL: https://doi.org/10.30525/978-9934-26-480-1-9 (date of access: 26.02.2025).

студент групи ЗММв-2 НаУОА

Науковий керівник: Павлюк Віктор Володимирович

кандидат історичних наук, професор

У статті розглядаються модель гібридної війни РФ проти України та інших країн, які вона активно використовує з 2014 року, тобто з початку українсько-російської війни та анексії Криму. Розглядається ряд документів в яких обгрунтовується і виправдовується російська агресія та мілітаристська політика Кремля. Також аналізувалися методи, використані для цього дослідження, які включали коротке вивчення природи стратегічної теорії та міждержавної влади.

Ключові слова: Росія, гібридна війна, агресія, анексія, війна, Україна, влада.      

Hennadii Shapovalov

MODEL OF HYBRID WAR IN CONCEPTUAL DOCUMENTS OF THE RUSSIAN FEDERATION

The article considers the model of the hybrid war of the Russian Federation against Ukraine and other countries, which it has been actively using since 2014, ie since the beginning of the Ukrainian-Russian war and the annexation of Crimea. A number of documents are considered in which the Russian aggression and the Kremlin’s militaristic policy are substantiated and justified. The methods used for this study were also analyzed, which included a brief study of the nature of strategic theory and intergovernmental power.

Key words: Russia, hybrid war, aggression, annexation, war, Ukraine, power.

Актуальність теми дослідження обумовлена зростаючим впливом РФ на країни нової Східної Європи через модель гібридної війни. Актуальність дослідження показує серйозну проблему безпеки, яку відчувають і бачать країни-сусіди Росії. Гібридна війна становить глобальну загрозу для всього світу, оскільки вона може призвести до фатальних наслідків через необдумані дії. Нині російські лідери зосереджені на поверненні позицій впливу у світі. Пострадянський простір тут відіграє важливу роль, оскільки саме йому судилося відчути на собі всі методи російського впливу починаючи від збройних зіткнень у конфліктах і закінчуючи пропагандою та гібридною війною. Простіше кажучи, Кремль хотів, щоб Росію знову розглядали як велику державу.   

Стан наукової розробки теми. Дослідження моделі гібридної війни проводили українські та зарубіжні експерти, пoлітoлoги з різних наукoвих центрів та «фабрик думoк». Важливі праці Б. Мельниченка, Ю. Романенка, Ф. Нахмадової, М. Темницького, М. Бугрія, Р. Рахімова, Е. Осланда та інших, в яких подано загальне бачення прoблем та мoжливі шляхи їх вирішення як на глoбальнoму, так і на регіoнальнoму рівні.

Загалом, незважаючи на те, що актуальність досліджуваної теми постійно зростає, є потреба у реалізації досліджень, які б розкривали як особливості безпекової ситуації в регіоні, так і стосувалися шляхів мінімізації військових викликів, давали прогностичну оцінку впливу ситуації в регіоні на політичне середовище світу в цілому.

Мета: проаналізувати моделі гібридної війни Росії та визначити концептуальні засади поширення її на країни нової Східної Європи.

Завдання:

• Дослідити поняття «гібридна війна».
• Проаналізувати основні документи РФ
• Розглянути діяльність РФ на пострадянському просторі.

Виклад основного матеріалу. Термін «гібридна війна» використовується політичними аналітиками, військовими керівниками, міжнародними організаціями та ЗМІ для охоплення широкого кола нетрадиційних дій, які, не мають об’єднуючого контексту. Однак сприймати гібридну війну як безглуздий жарт неправильно, оскільки вона вже набула загальновживаного рівня, особливо щодо спостережень за російською зовнішньою політикою. Те, чого не вистачає гібридній війні, – це загальна теорія, яка слугуватиме змістом для її використання і яка допомагає відрізнити її від інших видів «війни». Що важливо, теорія може полегшити розуміння впливу гібридної війни на звичайне стримування, захисні союзи та значущі протидії.

Огляд існуючих визначень та позицій щодо ідеї гібридної війни виявили, що існує розрив між сучасним мисленням та основним розумінням стратегії, війни та державної влади. Найбільш поширені визначення гібридної війни надто вузько зосереджуються на поєднанні звичайних, нерегулярних, терористичних та злочинних організацій і тактик – іноді включаючи інформаційну кампанію підтримки та кібервійну [6]. Гібридна війна також приписується всіляким державним та недержавним суб’єктам, розмиваючи очевидні відмінності між могутнім актором, який використовує власні методи, та слабшим суб’єктом, засоби агресії якого обмежені. На основі цих спостережень було сформульовано таку гіпотезу: в умовах тотальної війни держава застосовуватиме всі інструменти своєї національної могутності для досягнення своєї стратегічної мети, але визначальним інструментом буде військове забезпечення держави. В умовах обмеженої війни прихильність національної влади зазвичай обмежується стратегічною метою, і застосовуватиметься лише сила, необхідна для досягнення цілі. Обидва ці завдання створюють певний ризик для агресора. Якби держава намагалася досягти одних і тих самих стратегічних цілей за допомогою всіх елементів влади, зберігаючи свою військову силу, цілі війни були б переслідувані в мирний час та за допомогою гібридної суміші політичної війни та обмеженого насильства [10]. Існуюча модель потенційних форм політичної та військової війни тоді могла б послужити більш широким прорізом для тестування гібридної війни.

Методи, використані для цього дослідження, включали коротке вивчення природи стратегічної теорії та міждержавної влади. Оскільки сучасна Росія була обрана для обмеження незалежних змінних, російська політична та військова теорія була досліджена у її сучасних та радянських формах ознак схильності до гібридної війни. Потім було проведено слідчий аналіз трьох випадків – російсько-грузинської війни 2008 року, анексії Криму 2014 року та війни 2014–2015 років на Сході України з використанням моделі Калларда і Фабера щодо можливих форм війни [11]. Результати цього дослідження вказують на те, що гібридна війна – це спосіб синхронізації діапазону можливих засобів для досягнення бажаної мети при мінімізації ризиків, пов’язаних з прямим військовим протистоянням. Росія Путіна стає дедалі авторитарнішою, наступально-реалістичною державою; вона має високий ступінь централізованого контролю над усіма сферами національної влади, єдність стратегічного бачення і, мабуть, схильність порушувати суверенітет інших держав у мирні часи. Росія має три стратегічні теми, які формують її цілі: зміцнення Путіна при владі; домінування Росії на пострадянському просторі; і відновлення Росії як світової держави [8]. У Грузії Росія створила, а потім і заморозила конфлікти етнічних повстанців, як пункт важеля грузинської політики. Як в Грузії, так і в Україні Москва займалася політичними диверсіями, озброювала довірені групи, маніпулювала економічними умовами та застосовувала різні рівні насильства для досягнення стратегічних цілей роками до короткого запровадження більш традиційних форм військової війни. У Грузії та Криму Росія маскувала динамічну зміну статусу-кво за іншими світовими подіями і утримувала рівень насильства нижче порогу, який може спричинити іноземне втручання. На Донбасі Росії не вистачило чітких стратегічних цілей і вона намагалася скористатися успіхом Криму, тоді як світова увага була зосереджена на Україні, що призвело до дорогої війни, яка загострилася і ризикувала втручанням Заходу [8]. У всіх трьох випадках гібридна війна тривала і після зменшення відкритої війни, оскільки Москва працювала над тим, щоб не дати опозиційним урядам створити стабільне демократичне середовище та відновити суверенний контроль над своїми територіями.

Наслідки для політики полягають у тому, що оборонні союзи та очікування стримування від воєнних загроз є недостатніми, коли вони обмежуються захистом від вузького спектра військових дій. Путін знає, що не може перемогти Захід військовим шляхом, і, незважаючи на те, що брязкає ядерною шаблею, він прагматичний і розважливий у своїх розрахунках щодо побудови сильної російської держави, тобто він відступить, перш ніж переступити межу, яка ризикує зруйнувати його уряд. Путін – реаліст, який вважає, що лише Росія може гарантувати безпеку Росії. Міжнародне співтовариство, домовленості та дипломатичні запевнення – це інструменти, які він застосує до російських інтересів і відкине їх при перших незручностях [9]. Швидше за все, Путін націлиться на будь-який західний вплив у Росії і збереже ініціативу щодо майбутніх дій, розпалюючи та заморожуючи конфлікти в країнах ближнього зарубіжжя, щоб примусити своїх сусідів та як засіб проти західного «втручання». Нарешті, Путін вірить у відносну природу влади. Він не лише продовжуватиме нарощувати свою військову силу та демонструвати її світові, але він буде прагнути використати тріщини в тому, що, на його думку, є його головними геополітичними конкурентами – США, Європейським Союзом та НАТО [7]. Гібридна війна – це засіб для роботи над усіма цими темами, зберігаючи при цьому здатність використовувати системи глобалізованого, взаємопов’язаного та відкритого Заходу для побудови альтернативної реальності, де порушник миру може сприйматися як захисник.

Незважаючи на часте використання цього терміна, теорії гібридної війни не існує, а невизначені параметри цього терміну розчарували зусилля щодо створення таких дій, як анексія Криму Росією. Вузька увага до військових аспектів кримської операції, як правило, приховує маніпуляції кримськими політичними процесами для сприяння псевдолегітимності, придушення опозиції та повільних українських військових контрзаходів [6]. Суто військовий фокус також має тенденцію упускати систематичний багаторічний процес підриву української політичної системи шляхом маніпуляції виборцями, економічного примусу та посилення фінансової залежності в роки, що передували поглинанню 2014 року. Більш цілісна оцінка дій Росії призведе до теоретичної конструкції, яка полегшить обговорення протидій та створить основу для узагальнюючої теорії, яка застосовуватиметься до інших суб’єктів.

Оскільки сила та загроза насильства використовувались для нав’язування волі Росії Україні, що призвело до повної капітуляції всіх українських сил у Криму, викиду України з півострова та введення російського політичного контролю над космосом, дії Росії відповідали Клаузевіцу і найпростішим визначенням та типологіям ведення війни, незважаючи на обмежений рівень кровопролиття. Однак Росія не продовжила очікуваний лінійний прогрес у встановленні військової мети – придбання нової території, ескалації напруженості, масування своїх відносно дієздатних механізованих бригад на кордоні, бомбардуванні військових цілей під час підготовки до наземного нападу [2]. Також вона не спрямувала свої морські гармати на українські території, що могла б зробити. Російське військове вторгнення є актом війни, однак його природа була поставлена ​​під сумнів, оскільки вона не слідувала пропозиції Клаузевіца щодо максимального застосування сили. Однак низький рівень насильства не був обумовлений неприязню Росії до пролиття крові. Натомість це було частиною навмисного розрахунку, що мав на меті створити сприйняту легітимність дії та зберегти військові засоби сили Росії, запобігаючи прямому зіткненню військової сили із Заходом [3].

Якщо гібридна війна має ставати дедалі поширенішою серед акторів, які в цілому розходяться із Заходом і бажають уникнути переважного домінування звичайної західної військової сили, то моделювання та вивчення цих підходів є імперативом, оскільки вони можуть мати важливі наслідки для очікування стримування, оцінки сили та значення оборонних союзів.

Незважаючи на таємницю та те, наскільки росіяни використовують обман, щоб допомогти замаскувати свої зусилля, з їх фактичної практики можна виділити три загально стратегічні теми: 1) Забезпечити наступність центрального уряду, 2) Забезпечити, щоб Росія зберігала своє домінуюче становище в колишній радянський простір, та 3) відновити статус Росії як головної держави на світовій арені. Як це було правдою за радянських часів, безпосередньо Путін турбується про забезпечення безперервності та стабільності свого уряду [12]. «Захист режиму» звучить набагато принизливіше, хоча, проте, воно є точним. Путін вірить у сильну центральну державу, і він розглядає конкуруючі внутрішньополітичні механізми як недолік цієї сили. Отже, будь-які заходи, спрямовані на боротьбу з інакомисленням, виправдовуються як захист центральної влади держави, а згодом – як необхідність захисту нації. Його другорядною загальною метою є забезпечення того, щоб держави колишнього СРСР залишалися політично, економічно та у військовому відношенні у сфері впливу Москви, незалежно від бажань постраждалого населення. Події між вторгненням в Грузію та збройним захопленням української території в 2014 році змусили політиків та фахівців з міжнародних справ у всьому світі визнати можливість того, що Російська Федерація за часів Володимира Путіна реорганізувала всю свою зовнішню та внутрішню політику з метою досягнення єдиної мети, а саме, створення нового союзу, що складався з колишніх радянських республік і очолювався Росією [8].

Перші дві стратегічні теми пов’язані з тим, наскільки Путін побоюється стабільної ліберальної демократії на кордоні Росії. Третя тема – відновлена важлива позиція Росії на світовій арені. Росія двічі була резиденцією могутньої імперії. Її переважною позицією є ще раз стати головним гравцем на міжнародній арені, але дотепер це бажання не вдалося здійснити через зменшення економічних та дипломатичних можливостей Росії. Росія, ймовірно, і надалі намагатиметься пропагувати свою важливість через своє місце в Раді Безпеки ООН та проводячи брязкання зброєю, щоб нагадати світові про те, що вона все ще має найбільшу в світі запас ядерного потенціалу [5].

         Російський розвиток базується на кількох стовпах – сильній державі, сильних збройних силах і сильній православній церкві. Зміцнення цих стовпів призвело до переосмислення того, що означає бути російським, і переплітається з моральним авторитетом релігії. Захоплення Путіним влади та вжиття заходів для мінімізації політичної опозиції є його методами скорочення сили держави. Його остаточним і найскладнішим викликом є ​​відбудова сильної російської армії. Звичайні сухопутні війська залишаються без’ядерною основою російської влади, і загальне розуміння їхнього розташування корисно для того, щоб передбачити регулярну практику мобілізації, навчань та передислокації, яка визначає російську систему. Кібервійна – це також основний акцент в Росії, який має різний рівень зайнятості в рамках та повністю незалежний від більших кампаній [7].

Росіяни усвідомили необхідність поєднувати кібератаки з іншими елементами влади, як це продемонстрували під час нападу на Грузію 2008 року. Тим не менше, росіяни продовжують експериментувати з можливостями кібервійни в ізольованих та скоординованих зусиллях гібридної війни. Кількісно оцінити армію порівняно просто, кібервійська – ні. Кібер-сила впливає на багато інших сфер від війни до торгівлі, тому вона стає все більш важливою платформою для атак на ці сектори, а також вектором розповсюдження для пропаганди.

Після військової реорганізації 2008 року російська військова доктрина включає підвищений рівень важливості на інформаційній війні на початковій фазі конфлікту для послаблення командно-контрольних можливостей опонента та у формі інформаційної кампанії під час фактичної битви за створення позитивного іміджу в міжнародному співтоваристві [4]. Хоча відповідальність за контроль над цими операціями, швидше за все, покладається на ФСБ, виконання нападів на естонські урядові системи в 2007 році та на грузинську інфраструктуру управління в 2008 році (на початку російського вторгнення), як стверджувалося, були вчинені невеликими осередками російських цивільних «хактивістів» через велику бот-мережу, без чітких зв’язків з російським урядом. Ця приватна організація забезпечує російський уряд алібі, в той же час досягаючи стратегічних цілей [7].

Висновок. В загальному, перша частина помилкового уявлення про «гібридну війну» – це сам термін. Незважаючи на те, що звучить по-новому, його аналітична корисність обмежена. «Гібридний» аспект цього терміну просто позначає поєднання раніше визначених видів війни, будь то звичайні, нерегулярні, політичні чи інформаційні. Навіть ті, хто висунув таке визначення, повинні визнати, що поєднання війни між країнами не є новим, а таким самим старим, як і сама війна. Термін «гібридна загроза» був прийнятий в доктринах Корпусу морської піхоти США, армії та флоту, а також у документах про планування на національному рівні.

З російської точки зору, підхід до війни, що поєднує в собі різні типи прогнозування, сам по собі також не відображає жодної нової стратегії. Швидше це є ілюстрацією або визнанням Росією зростаючої тенденції у тому, як ведуться війни. Простіше кажучи, сучасні війни ведуться через поєднання багатьох елементів національної влади [1].

Концепція гібридної війни добре утвердилася в сучасному західному військовому дискурсі, тоді як поставлена ​​проблема, яку вона прагне визначити, не є новою, але її часто цитують під поняттями нетрадиційна війна та політична війна. Завдяки дисфункції радянської системи та пострадянському краху багато елементів національної могутності Росії були значно недорозвиненими, анемічними або неефективними, включаючи саму військову діяльність. Однак Москва давно визнала поширеність комбінованих проекцій влади у конфліктах на її периферії та в усьому світі. Відповідно, Росія більше десяти років цитувала в офіційних заявах та публікувала документи, які Захід використовує в економічній, дипломатичній, інформаційній та кіберпроцедурі разом із військовими операціями. У російській Військовій доктрині 2010 року сучасна війна описується як «омплексне використання військової сили та сил і ресурсів невоєнного характеру, і попереднє здійснення заходів інформаційної війни з метою досягнення політичних цілей без використання збройної сили, а згодом і в інтересах формування сприятливої ​​реакції світового співтовариства на використання військової сили [1].

Деякі пояснюють доктринальне мислення, яке лежить в основі поточного ведення операцій, роботами генерала Герасимова, керівника Генерального штабу Росії, який часто цитував статтю 2013 року, в якій зазначалося, що «правила війни кардинально змінилися». Однак нелінійна або нетрадиційна війна, як її розуміють у Москві, – це просто спроба Росії концептуально наздогнати реалії сучасної війни, з якою США борються в Іраці, Афганістані та інших країнах. Позначаючи реакцію Росії на ці широкі реалії як новий і особливий вид гібридної війни, Захід неправильно трактував конкретні операції Росії в Україні до рівня послідовної або продуманої доктрини.

Список використаних джерел та літератури

1. Arkady Moshes, András Rácz. What has remained of the USSR: exploring the erosion of the post-soviet space. Finnish Institute of International Affairs, 2019, 270 р. 
2. Margarete Klein. Russia’s Military Policy in the Post-Soviet Space: Aims, Instruments and Perspectives. SWP Research Paper 1, Berlin, 2019, 44 р.
3. Means of Russia hybrid warfare against Ukraine: scientific edition. National Defense University of Ukraine named after Ivan Cherniakhovskyi, Kyiv, 2017. – 40 p.
4. Pavel Baev. «Russia and Central and Eastern Europe: between Confrontation and Collusion», Russie.Nei.Visions, No.97, 2016, 32 p.
5. Portniagina Marianna. «Contemporary Russia in America’s World: Russian Narratives on Post-Soviet Space». Master of Arts (MA), Thesis, International Studies, Old Dominion University, 2018. 81 р.
6. Ukrainian hybrid warfare. Sõjateadlane (Estonian Journal of Military Studies), Volume 2, 2016, 30 р.
7. Кондратенко О. Геостратегічний вимір зовнішньої політики Російської Федерації. Київський національний університет імені Тараса Шевченка. Монографія. 2017, 607 с.
8. Мельничук І. М. Інтеграційні проекти Російської Федерації на пострадянському просторі. Чернівецький національний університет імені Юрія Федьковича. 2015, 519 с.
9. Russia and/versus the EU: from Post-political consensus to political constestations. 2014. URL: https://www.cairn.info/revue-l-europe-en-formation-2014-4-page-27.htm
10. The evolution of Russian hybrid warfare: the case of Ukraine. 2021. URL: https://rpr.org.ua/en/news/the-evolution-of-russian-hybrid-warfare-ukraine/
11. Why Russia starts so many conflicts on its own borders. 2015. URL: https://www.washingtonpost.com/news/monkey-cage/wp/2018/09/12/russia-has-a-lot-of-conflicts-along-its-borders-thats-by-design/
12. Основные направления дипломатии России на постсоветском пространстве. 2020. URL: https://interaffairs.ru/jauthor/material/2307