НІМЕЦЬКИЙ ОКУПАЦІЙНИЙ РЕЖИМ В ОСТРОЗІ (1941-1944)

У статті проаналізовано головні аспекти нацистського окупаційного режиму на території міста Острог в роки Другої світової війни. Висвітлено специфічні зміни управлінського, соціально – економічного та духовно-культурного життя острожан в період окупації.

Ключові слова: окупаційний режим, нацисти, райхскомісаріат «Україна», гетто, геноцид, остарбайтер

НЕМЕЦКИЙ ОККУПАЦИОНЫЙ РЕЖИМ В ОСТРОГЕ (1941-1944)

В статье проанализированы основные аспекты нацистского оккупационного режима на территории города Острог в годы Второй мировой войны. Показаны специфические изменения управленческой, социально – экономической и духовно-культурной жизни острожан в период оккупации.

Ключевые слова: оккупационный режим, нацисты, райхскомиссариат «Украина», гетто, геноцид, остарбайтер.

GЕRMAN OCCUPATION REGIME ON OSTROH  (1941-1944)

In the article main aspects of the Nazi occupation regime in the town during the Second World War are analyzes.  It`s show some changes management, socio – economic, spiritual and cultural life of Ostroh during occupation.

Keywords: occupation regime, Nazis, rayhskomisariat “Ukraine”, ghetto,  genocide,  ostarbeiter.

.

Оскільки  питання життя населення окупаційного періоду в Острозі виступає лише одним із локальних сюжетів історії України 1941-1944 рр., то безумовно воно є малодослідженим. В цьому і полягає актуальність цієї теми та потреба в її висвітленні та осмисленні на рівні сучасних підходів історіописання.

Окремі аспекти зазначеної теми знайшли відображення,  насамперед, у працях М. Коваля, О. Лисенка, М. Куницького,  С. Іванова.

Метою статті є висвітлити встановлення та функціонування окупаційного режиму в Острозі в 1941-1944 рр.

Окупувавши до серпня 1942 р. всю територію України, нацисти розпочали тут активне впровадження основних задумів «нового порядку» в дусі пангерманізму. Під останнім завойовники розуміли завчасно сплановану систему політичних, економічних, військових та ідеологічних заходів, спрямованих на всебічний визиск захоплених земель та расову дискримінацію населення [22, с. 86]. 3 липня 1941 р., після тривалих і відчайдушних боїв, територія Острожчини теж стала частиною «життєвого простору» для німців [12, с. 84]. Описуючи життя цивільного населення під час війни, слід враховувати такий чинник, як міжособистісні стосунки. Співвідношення «єдності» й «відокремленості» чи не найліпше простежувати на прикладі городян, які відрізнялися від селян тим, що їхнє виживання залежало від чужинців [2, с. 147]. Ці «делікатні» питання є важливим чинником при дослідженні зокрема матеріального становища людей. Про те, що солідарність в умовах окупації залишалася визначальною рисою більшої частини населення в Острозі, доводять і документальні джерела, і свідчення очевидців. Зокрема, свідок та безпосередній учасник окупаційних буднів Острога Ольга Руй згадує, що вижити без грошей, магазинів і продуктів вдавалося лише через натуральний обмін, а подеколи навіть через просту людяність один до одного [15].

Обираючи модель територіально-адміністративного устрою та адміністративно-правової інституалізації окупованих територій, Берлін керувався, насамперед, принципами доцільності, мінімізації витрат на зміни та максимальної відповідності новостворених структур поставленим завданням. З огляду на це, було вирішено зберегти межі колишніх районів і сільських громад [5, с. 341]. Райхскомісаріат «Україна» був поділений на менші підпорядковуючі структури – округи або гебітскомісаріати. Острожчина спочатку підпорядковувалась Здолбунівському гебіткомісаріату, але з 15 січня 1943р. Здолбунівську округу сполучили з Рівненською, яку з 15 вересня 1941 р. очолив доктор Вернер Беєр [12, с. 85].

Органами місцевої адміністрації стали обласна та районні управи. Очільників цих установ призначала німецька військова комендатура, детально вивчивши кандидатури, не оминаючи при цьому польських управлінців з колишньої адміністрації. Керівником обласної управи став П. Корноухов, а Острозького району – В. Григорович. Згодом останнього замінив І. Мотренко. Керівники обласних та районних управ за штатним розписом мали найвищі місячні зарплати і надбавки – від 1200 крб, у той час як рядові службовці управи мали близько 300 крб, проте й відповідальність на керівниках «висіла» величезна. Наступним за рангом держслужбовцем був бургомістр – міський голова. В Острозі почергово міську управу очолювали Йосип Новицький, Василь Григорович та Микита Шумбарський [15]. 19 липня 1941 року Рівненська окружна управа видала розпорядження про організацію української влади. Згідно нього, районна управа складалася з голови, заступника та секретаря. Острозьку районну управу очолив І. Мотренко, заступником став учитель латинської мови Матвій Йоакимович, секретарем – С. Заречнюк [12, с. 86]. В ній мали діяти такі відділи: адміністративний, господарчий, освітній, суспільної безпеки, технічний. Їх очільниками призначалися відповідні референти, підпорядковані безпосередньо голові [17, с. 85]. У перші місяці окупації працівники органів місцевого самоврядування та поліції мали можливість звільнитися за власним бажанням. З часом цього права їх позбавили. Тому багато хто з острахом чекав повернення радянської влади, добре розуміючи свою плату за службу окупантам [14, с. 212]. Як згадує О. Руй, після визволення Острога майже всі службовці окупаційної влади спішно покинули місто [15].

На першому етапі окупації з метою забезпечити «порядок» на захопленій території було утворено айнзатцгрупи (оперативні групи), які повинні були очистити міста та села від «небезпечних елементів» і придушити партизанський рух у «зародку». Проте основним видом їх діяльності стала не боротьба з партизанами, а винищення мирного населення, передусім єврейського [7, с. 175]. В Острозі «єврейське питання» проявилося в найбільш гострих формах. Перед війною тут проживало 9240 євреїв (62% усього населення) [12, с. 88]. З початком окупації вони незалежно від віку, статі, освіти, попереднього соціального чи професійного становища отримали відмінний від решти містян правовий статус. Їх офіційно визнавалися «неарійцями» і автоматично позбавлялися навіть тих обмежених прав, якими користувалася інша частина жителів [14, 149]. Євреям заборонялося виїжджати за межі своєї місцевості чи змінювати місце проживання без дозволу гебітскомісара, а також користуватися тротуарами, громадським транспортом, атомобілями, місцями і закладами відпочинку, концертно-видовищними установами, відвідувати школи, займатися торгівлею [19, с. 428]. Окупаційна влада відокремила їх від інших національностей, зокрема, і для обліку як трудових ресурсів. Згідно з наказом райхсміністра у справах східних територій А. Розенберга від 16 липня 1941 р., затверджено обов’язкову повинність до праці для євреїв віком від 14 до 60 років [20, с. 83]. Усі цінні речі вони зобов’язувалися здавати окупантам, зокрема всі наявні кольорові метали, одяг, тканини, меблі, велосипеди, швейні машинки, іншу техніку тощо [20, с. 82]. Ольга Руй розповідає, що біля жандармерії (де зараз краєзнавчий музей) їх змушували здавати коштовності [15]. Однак, найстрашнішою сторінкою в історії окупаційного Острога були три розстріли, в ході яких було знищено більшу частину місцевих євреїв [18]. 5 вересня 1941 року Е. Кох віддав наказ створити гетто в містах, де євреї становили велику частку населення. Для їх організації,як правило, використовували найбідніші та занедбані території. Спільною рисою різних новостворених гетто були нелюдські умови та постійна загроза смерті. Фактично, вони були місцем концентрації єврейського населення, транзитним пунктом перед знищенням [20, с. 89]. Тим євреям, яким вдалося уникнути розстрілів, довелося щоденно боротися за життя в новоствореному гетто, в районі Старого міста, біля синагоги.

Ще одним болючим місцем окупаційного режиму була економічна політика нацистів. Вони надавали виняткове значення раціональному використанню наявної робочої сили. Так,  5-го серпня 1941 р. Розенберг підписав розпорядження про запровадження системи обов’язкової трудової повинності для всіх мешканців східних окупованих областей. Усі працездатні громадяни, віком від 15 до 65 років мали стати на облік у конторах так званих бірж праці [22, с. 93]. Перерозподіл працездатного населення здійснювався через запровадження трудових карток. Усі жителі міста, зайняті на роботах, зобов’язувалися мати такий документ. В Острозі компетенція бірж праці зводилася, зазвичай, до залучення останніх до відбудовних та ремонтних робіт в напівзруйнованому місті [15].

«…В перші місяці окупації влада видавала по карточках муку, хліб та інші продукти, але потім перестала це робити, – згадувала О. Руй. За роботу платили окупаційними марками, але за них неможливо було нічого купити, адже в місті не було магазинів. Більшість людей самі тримали городи, курей, іншу живність для того щоб не померти голодною смертю…» [15]. Офіційно торгівля на міських ринках і базарах заборонялася. Складалась парадоксальна ситуація: влада не могла забезпечити міське населення необхідною кількістю продуктів харчування й протидіяла їх вільному продажу. Відносно краще жилося службовцям управи, бо вони отримували платню і пайок. Зазвичай останній складався з 1 кг  чорної солі, 1 шматка мила, 1 коробки сірників, 1 книжечки паперу для куріння. Вартість цього приблизно дорівнювала 17 крб. [16].

Таким чином, жителі окупованого Острога були обтяжені обов’язковою трудовою повинністю, хронічним дефіцитом найнеобхіднішого, жахливими побутовими умовами.

Ще одним важливим складником економічної експлуатації українських земель нацистським окупаційним режимом було вивезення мешканців України на роботи до Німеччини [22, с. 94]. Спочатку за допомогою активної агітаційної кампанії вдавалося залучати на роботи добровольців. В агітаційних плакатах, піснях, фільмах всіляко розхвалювали безхмарне життя в Німеччині, рекламували високі соціальні стандарти, гідні умови праці, можливості оволодіти новими професіями, ознайомитись із високою європейською культурою тощо. Після повернення на батьківщину добровольцям обіцяли встановити високі пенсії, грошові компенсації, надати у приватну власність земельні ділянки. Навпроти сучасної міської ради знаходилася спеціальна установа – «Arbeitburo» – відділ, який займався вербуванням робочої сили до райху і видачею арбайт-карток тим, хто на нього працював. Цю установу очолював Микола Білошицький [15]. Злиденне життя містян і труднощі з працевлаштування штовхнули деяких юнаків та дівчат добровільно вирушити на заробітки. До того ж, з початку кампанії вербування для родин, члени яких працювали в Німеччині, показово видавали щомісячні грошові компенсації, розмір яких коливався від 130 до 200 карбованців [12, с. 92].

Однак, прибувши до Німеччини, «робітники зі Сходу» зустрічалися з жахливими умовами праці та поганим ставленням. Згідно указу про східних робітників від 20 лютого 1942 р., остарбайтерів належало ізолювати як від німців, так і від решти іноземних робітників, використовуючи на виробництві винятково у складі робочих груп, а в сільському господарстві – тільки на великих підприємствах. Утримувати ж таких робітників належало в спеціальних таборах під суворою охороною [3, с. 63]. Весна 1942 р. остаточно поклала край марним сподіванням та ілюзіям українців на чесну та справедливу працю в Німеччині. Вивіз людей до Райху став примусовим. Для ефективного забезпечення цієї кампанії окупаційна адміністрація задіяла розгалуджений репресивний апарат (жандармерію, підрозділи СС, охоронні війська), а також району та міську управи, на очільників яких і покладалася вся відповідальність за складання списків та організація вивозу [11, с. 107]. Бургомістр та голова районної управи мали організувати своєчасне прибуття всіх внесених до списків, забезпечити підводи для доставлення завербованих з речами до місця призначення, а також детально прозвітувати  про всю виконану діяльність [9, акр. 58]. Саме района управа в Острозі детально формувала списки осіб, які підлягали трудовій мобілізації і всілякими доступними методами намагалася виконати завдання. Для цього складалися спеціальні таблиці, де зазначалась інформація про майбутніх робітників з числа родичів або причина їх відсутності [8, арк. 1]. Після запровадження примусового порядку вербування до Німеччини молоді в Острозі розпочалися справжні  облави [15].

25 вересня 1942 р. І. Мотренко видав наказ, де зазначалося, що особи, яких мали вивозити до райху, повинні пройти обов’язковий медичний огляд, мати при собі робоче та святкове вбрання, білизну, взуття, мило, рушник, посуд, а також харчі на 4 дні. Після огляду завербовані особи  відправлялися до залізничної станції Оженино. Суворо заборонялося мати супроводжуючих в особі родичів чи друзів [9, арк. 58]. Всього з Острога було вивезено 257 осіб, а з Острозького району – ще 297 [10, арк. 3, 34].

Окупаційна політика нацистів не обмежувалася лише економічною експлуатацією та пограбуванням. Гітлерівці мали за мету знищити не лише націю, але і її культуру. Їхня у сфері культури в Україні спиралась на загальні засади нацистської расової теорії. Головні її ідеологи засобами пропаганди намагалися переконати українців, що Німеччина є центром світової культури, а самих себе нацисти зображували носіями найвищих культурних і духовних цінностей [21, с. 327]. А. Гітлер підкреслював: «Принципова лінія для нас абсолютно зрозуміла – цьому народу не треба давати культуру». Окрім цього, головним обов’язком українців повинна була стати праця на користь райху. Е. Кох з цього приводу висловився так: «Українцям не треба думати про школи й університети, тому що вони зобов’язані працювати, а для роботи освіта не потрібна. Відкриття навчальних закладів є зовсім недоцільним, бо тубільцеві – робітникові і тубільцеві – хліборобу освіта лише шкодить» [4, с. 698].

В Острозі навчання проводилося до 1942 р. Зокрема, 10 вересня 1941р. в приміщенні колишнього педучилища відкрилася вчительська семінарія. Її слухачами стали не лише жителі міста, але й багато бажаючих з сусідніх районів, зокрема зі Славутського та Плужнянського [1, с. 178]. Крім вчительської семінарії місцевими ентузіастами під керівництвом інтелігента Василя Григоровича  в серпні 1941 року було відкрито теж в приміщенні тодішнього педучилища (сучасної «Острозької академії») гімназію. В семінарії навчання проводилося за 5-річною, а в гімназії – за 4-річною програмами. У перший клас гімназії (як і в семінарію) приймали дітей після 6-го класу. Директором вчительської семінарії був Афіноген Максимович Павлюк. А директором гімназії став Василь Іванович Григорович (1881-1971), який викладав тут географію [1, с. 179].

Окупаційна влада дозволила існування на Острожчині релігійних громад, за умови, що вони не займатимуться політикою і не становитимуть небезпеки для них. Нацисти розраховували, що церква стане їх «ідеологічним кермом» над свідомістю людей і допоможе завоювати довіру населення [1, с. 107]. Тому у неділю та на релігійні свята в храмах безперешкодно проводилися Богослужіння. В Острозі в період окупації служили такі священики як Михаїл Рихліцький та Олександр Рафальський. Незважаючи на тиск і контроль з боку адміністрації, священики допомагали місцевим жителям, рятуючи їх від голоду, холоду і хвороб. Зокрема, Михаїл Рихліцький на свій страх і ризик  допомагав і переховував декілька євреїв в своєму будинку в Острозі [15].

Отож, окупувавши Острог 3 липня 1941 р., німецькі загарбники реалізували у місті  «новий порядок» в повному обсязі, встановивши расову дискримінацію та ліквідувавши економічну самостійність населення. Головною рисою німецького окупаційного режиму був тотальний контроль, що охопив всі сфери життя: управління, економіку, культуру. Цей період був позначений геноцидом єврейського населення, репресіями, економічним пограбуванням та вивезенням людей на роботи до Німеччини.

Джерела та література:

1. Антонюк Ф. Курси медичних сестер в Острозі під час німецької окупації/ Ф. Антонюк// Острозький краєзнавчий збірник.-Острог, 2010.-Вип.4.- С.176-177.
2. Беркгоф К. Жнива розпачу. Життя і смерть в Україні під нацистською владою / К. Беркгоф. – К.: Критика, 2011. – 455 с.
3. Гальчак С. Українські робітники нацистської Німеччини: вербування, примусова праця, репатріація / С. Гальчак, Т. Пастушенко, М. Шевченко//Україна в Другій світовій війні. Погляд з XXI ст.: Книга перша – К.: Наукова думка, 2010. – С. 44-92.
4. Гінда В. Культура, освіта і спорт під час окупації./ В. Гінда// Україна в Другій світовій війні. Погляд з XXI ст.: Книга перша – К.: Наукова думка, 2010. – С. 697-732.
5. Гончаренко О. Система управління окупованими територіями України/ О. Гончаренко, О. Лисенко, Т. Першина// Україна в Другій світовій війні. Погляд з XXI ст.: Книга перша – К.: Наукова думка, 2010. – С. 321-367.
6. Гордієнко В. Німецько-фашистський окупаційний режим і православні конфесії в Україні / В.Гордієнко // Укр. іст. журн. – 1998. – № 3. – С. 107 – 119.
7. Дерейко І. Місцеві допоміжні структури та військові формування поліції безпеки та СД на теренах Рейхскомісаріату «Україна» 1941-1944рр. І. Дерейко// Сторінки воєнної історії України: Зб. наук. статей. Вип. 12.- К: Інститут історії України НАН України, 2009. – С.175  – 187.
8. Держархів Рівненської обл., ф. Р-27 Острозька районна управа Рівненської округи, оп.1, спр. № 5 Дані про кількість людей, відправлених до Німеччини – 21 вересня 1942 р. – 10 жовтня 1942 р., 78 арк.
9. Держархів Рівненської обл., ф. Р-27 Острозька районна управа Рівненської округи,  оп. 1, спр. № 7 Донесення про скоєння вбивств невідомими людьми. Розпорядження про явку молоді 1920-1926 рр. нар. для відправлення на роботу, 78 арк.
10. Державний архів Рівненської обл., ф. Р-288 Острозька районна надзвичайна комісія Рівненської обл. по розслідуванню злодіянь і нанесених збитків під час німецької окупації Острозькому району Рівненської обл., оп. 1, спр. 3 Відомість про кількість населення, дворів, підприємств і т.д. по м. Острог, 62 арк.
11. Забродець О. Волинські остарбайтери (1941-1945рр.)/ О. Забродець// Волинь у другій світовій війні. – Луцьк: Волинська обласна друкарня, 2005. – С.107 – 126.
12. Іванов С. Діяльність Острозької районної управи в роки німецької окупації(3.07.1941 – 10.01.1944)/ С. Іванов// Наукові записки Національного університету «Острозька академія». Історичні науки. – Острог, 2011.- Вип.19.- С. 82 – 98.
13. Криваві жорна війни. Трудова повинність на Рівненщині у 1941-1944 роках. Спогади, документи, факти / Ред.-уклад. Святослав Ситай. – Рівне : О. Зень, 2013. – 160 с.
14. Куницький М. Соціально-правовий статус місцевого населення Райхскомісаріату «Україна» (1941-1944 рр): монографія.- К. ПП «НВЦ «Профі», 2014. – 564 с.
15. Особистий архів автора. Спогади Ольги Руй (записані 12.05.2015р. в Острозі).
16. Особистий архів Ольги Руй. Щоденник Генадія Руя (4. V. 1943 – 14. I. 1944 р.).
17. Сергійчук В. Український здвиг. Волинь 1939-1955: Документи і матеріали/ В. Сергійчук.-Київ: Українська видавнича спілка, 2005.- 840 с.
18. Сімейний архів Вальдманів, спогади Василя Вальдмана (записані 28.07.2007р. в Острозі).
19. Слободянюк П. Холокост на Правобережній Україні/П. Слободянюк//Історія України:маловідомі імена, події, факти: Зб. ст. – К: Інститут історії Укр. НАН України, 2004. – Вип. 26. – С. 424 – 437.
20. Трофимович В. Голокост на окупованій Волині / В. Трофимович, С. Іванов // Військово-науковий вісник. –, Львів: АСВ, 2015. – Вип. 24. –  С. 74-101.
21. Удовик В. Питання культурної політики в період німецької окупації (1941–1944 рр.)/ В. Удовик // Сторінки воєнної історії України: Зб. наук. статей. – К., 2005. – Вип. 9. – Ч. 2. – С. 325 – 343.
22. Україна у Великій війні 1939-1945:наук – поп. вид. – К.: Емма, 2014. – 264 с.

У статті проаналізовано винищення єврейського населення у селах Славутського району в період  німецької окупації.

Ключові слова : єврейське населення, гетто, винищення, Славутський район.

In this article has been analysed and systematized the material about the annihilation jewish inhabitants of Slavuta region in the period of german occupation.

Key words: jewish inhabitants, ghetto, annihilation, Slavuta region

В статье проанализировано истребление еврейского населения в селах Славутского района в период немецкой оккупации.

Ключевые слова : еврейское население, гетто, истребление, Славутский район.

Актуальність теми дослідження полягає в тому , що вивчення становища єврейського населення Славутчини в роки війни є важливим завданням історичної науки, зважаючи на наявність низки нез’ясованих питань. Питання, пов’язані з  темою, піднімались у працях Д. Гошкіса ,  С. Ковальчука , А. Фрідман , О. Сапожніка, Т. Вихованця .

На основі  літератури та спогадів очевидців зроблено спробу  висвітлити політику, яку проводили фашисти стосовно євреїв на території Славутчини.

Страшна доля чекала євреїв Славутського району в роки фашистської окупації 1941 – 1942 рр. Масові розстріли мирних жителів єврейської національності почалися уже в липні 1941 р., коли було розстріляно багато євреїв, що проживали в селах району. Повністю знищено єврейське населення сіл Красностав і Киликиїв. Згодом у селах Ганнопіль і Берездів було створено гетто, куди поміщали євреїв з навколишніх сіл. У березні 1942 р. всіх залишених у живих перегнали в гетто міста Славути. Старих, немічних знищили відразу після прибуття. Всіх інших розстріляли на околиці міста, а близько 200 немовлят  кинули живими у криницю у червні 1942 р.[ 2, c. 102].

На території району розстрілювали не тільки все єврейське населення Славутчини. На околиці села Нетішин, на Лисій горі, та неподалік річки Горинь

розстріляно декілька тисяч громадян єврейської національності з міст Остріг, Ізяслав та ін.

Згідно з актом Державної комісії по розслідуванню злодіянь фашистів, на окупованій території Славутчини розстріляно близько 12 тисяч мирних громадян єврейської національності [ 1, c.6].

В пам’ять про ці жертви в Єрусалимі встановлено дошку, на якій викар-бовано назви колишніх єврейських містечок Славутчини: Ганнопіль, Берездів і Славута.

Через кілька днів після прибуття євреїв району до славутського гетто, їх, осіб 500, було відігнано в Берездів. Там завчасно були створені кошари, куди помістили прибулих. Через два дні відібрали чоловік 300 і погнали в Печиводи добувати камінь у кар’єрі. Жили люди в клубі, спали на соломі, було так тісно, що не можна було простягнути ноги, їсти давали гнилу картоплю і воду. Від такої їжі люди почали хворіти, і при цьому їм треба було важко працювати під крики «шнель» і удари палок. Багато не витримувало таких знущань. Якщо хтось намагався втекти, то його і кожного десятого розстрілювали. Згодом від прибулих залишилося десь дві третини, і їх перегнали в Берездів.

Тут смертність хворих збільшилася. Крім того, було відібрано 60 чоловік і жінок для розстрілу. Їх розстріляли під цегляним муром на території старого єврейського цвинтаря в Берездові .

З відібраної групи вдалося втекти дівчатам Крічман Соні, Коган Меклесі і Малійській Софії. Дівчата приєдналися до своїх у кошарі.

У другій половині червня гітлерівці і поліцаї погнали євреїв назад у Сла-вуту. Шлях проходив через села Дяків, Жуків. По дорозі людей, які не могли йти, вбивали на місці. Так під жуківським лісом було вбито 7 чоловіків.

Евакуюватись у тил встигли одиниці населення району. Під окупацією опинилося майже дві тисячі жителів Берездова, в тому числі понад 600 громадян єврейської національності. З перших днів окупації фашистські каральні загони і місцева поліція розпочали масові акції розстрілу євреїв,  пограбування їх майна. 26 і 27 липня 1941 р. фашисти на автомашинах виво зили подалі від села на розстріл євреїв. Першими жертвами стали працездатні чоловіки і жінки [ 3, c.4].

Пригадує житель села Дяків Славутського району, Семенюк Василь Миронович, 1930 року народження: «Літом 1941 року я з іншими хлопцями пас корів в урочищі Бутик (між селами Дяків і Сьомаки), там росла гречка і ріпак. У день розстрілу жали ріпак, у полі було багато людей. З Берездова під’їхали машини з євреями. Я ще бачив, як висаджували євреїв з машин. Майже всі  вони були з віниками. Німці наказали відійти подалі тим, хто пас корів і був у полі. Ми погнали корів додому, люди з поля також вертались у село. В селі було чути постріли і розрив гранат. Після обіду ми знову погнали корів в урочище. Я ходив дивитися на місце розстрілу. Яма з вбитими ледь була прикрита землею. Скрізь червоніла кров. На землі лежало багато віників. (Приречених заставили взяти віники нібито для того, щоб прибирати залізничну станцію у Славуті).

Місцеві жителі розповідають, що на деревах поблизу ями висіли шматки одягу від розриву гранат у ямі» [ 9].

Вони пам’ятають про розстріл на сільському цвинтарі поліцаєм шести єврейських дівчат, над якими перед тим поглумились.

У другій половині червня 1942 р. євреїв погнали в Славуту. Участь тих, хто опинився в гетто м. Славута, відома: фашисти не помилували жодного.

На основі списків, складених сільською управою наприкінці 1941 р., а також відомостей про єврейські хати в с. Берездів станом на квітень 1942 р. та актів Державної комісії по розслідуванню злодіянь німецько-фашистських загарбників в с. Берездові від червня 1944 р., повідомлень родичів загиблих вдалось встановити імена 514 загиблих мирних громадян єврейської націо-нальності села Берездів. Загинуло їх значно більше – 589 осіб. Згідно з актом Державної комісії у єврейського населення с. Берездів фашистами пограбо-вано, викрадено, знищено майна і худоби на суму 3 704 365 крб., з них зібрано контрибуції на суму 140 075 крб. [ 1,c.6]

Містечко Ганнопіль, що на Славутчині, було окуповане фашистами на початку липня 1941 року. Нова влада швидко набрала поліцаїв з місцевих жителів, повсюдно встановлювала «німецький порядок». Очолив поліцію місцевий німець Зачик, що працював на спиртзаводі. Фашисти не забарилися розпочати розправу над єврейським населенням містечка. Пройшло декілька днів з часу окупації, як німці і поліцаї відібрали групу євреїв-чоловіків середнього віку, вивели їх на поле в напрямку села Рівки і там розстріляли. Згадує жителька села Рудь А.М.: «Я пасла свині за селом. Бачила, як гнали євреїв, їх було чоловік 20. За селом у рові їх розстріляли. Під вечір односельці підводами везли вбитих у село. Вони були накриті, але видно було де руку, де ногу, що звисали з підвід. Це, можливо, єдиний випадок, коли фашисти дозволили родичам поховати вбитих на цвинтарі. В останні дні липня в Ганнополі було вчинено нову криваву акцію над єврейським населенням, євреїв-чоловіків примусили копати три ями. (Це відбувалось у кар’єрі цегельного заводу на околиці села, поряд з лікарнею). Розстрілювали по 15 чоловік, німців для розстрілу в строю також стояло 15. Остання з євреїв стала тікати в поле, розбіглася, їх постріляли і знесли в яму» [ 8 ].

Після війни останки розстріляних перезахоронили на єврейському цвинтарі села, на братській могилі встановили обеліск.

У перші дні окупації сільська управа Ганнополя зобов’язала всіх євреїв нашити на верхній одяг жовті шестикутні зірки Давида, щоб легко можна було відрізнити єврея від неєврея. Поліцаї забороняли українцям і полякам спілку-ватися з євреями.

Славутська районна управа постановила: 6 вересня 1941 року накласти на єврейське населення Ганнополя контрибуцію в сумі 80 тис. крб. Восени 1941 року в селі Ганнопіль фашисти обладнали єврейське гетто на території ком-пактного проживання євреїв. Сюди доставили сім’ї із сіл В. Скнит, М. Скнит та інших. З села Довжки пригнали 16 осіб. Згадує Рудь А.М.: «До мами підходили єврейські дівчата з гетто, просили хліба і сала, казали, що в гетто більше не повернуться, будуть тікати» [8] . Жителі села пам’ятають Соню Бідер, яка втекла з гетто і переховувалась у Ріпи Параски і Ріпи Марка. Привела її в цю сім’ю Добринчук М.Ф. Ризикуючи власним життям, українська сім’я врятувала дівчинку. Бідер-Кічмар Софія Семенівна вступила у партизанський загін ім.Кармелюка. Після закінчення війни неодноразово бувала в селі Ганнопіль, провідувала могилу своєї рятівниці. Холодного березневого дня 1942 року  всіх євреїв з Ганнополя відправили у Славутське гетто. Основна маса людей йшла пішки, матері несли маленьких дітей. Дозволено було взяти з собою коштовності, гроші і ручні клунки. Старих і калік везли на підводах. Надвечір колона цих смертників у супроводі поліцаїв прийшла у Славуту[8]. Дані про кількість розстріляних по дорозі різна: від 7 до 10 осіб. Всього гнали 50 осіб. Не полишали фашисти у спокої навіть мертвих. Надмогильні плити з старовинного єврейського цвинтаря розбивались і використовувалися на прокладання дороги.

Такий трагічний кінець єврейської общини села. В живих залишились одиниці. У 1944 р. Державна комісія, що розслідувала злодіяння фашистів на території району, склала неповний список загиблих. У списку є тільки прізвища та імена глав сімей і вказано кількість загиблих членів сім’ї. Їх по цьому списку 815 осіб. Опитуванням очевидців, родичів загиблих, по документах реєстрації новонароджених у 1921–1941 роках вдалося згодом уточнити імена 356 загиблих.

У селі Головлі перед війною проживало 5 єврейських сімей. Каральні акції проти євреїв розпочалися десь через місяць після окупації. Спочатку в село прибула автомашина з карателями, які забрали 9 осіб дорослих і підлітків, вивезли на Рівненщину, де і розстріляли. Місце розстрілу невідоме. Таких каральних акцій було всього 3. Загинуло 15 осіб.

У с. Довжки до війни проживало декілька сімей. Усіх їх було забрано до Славутського та Ганнопільського гетто.

Чи не найтрагічніша доля спіткала євреїв містечка Красностав. 7 серпня 1941 р. у селі з’явився каральний загін. На базарну площу зібрали 47 євреїв середнього і старшого віку, вивезли в ліс за два десятка кілометрів і розстрі-ляли. Лише в 1950-х роках їх останки були перезахоронені на єврейському цвин-тарі у Славуті. Через декілька днів велику групу дівчат-єврейок забрали у Берездів для роботи в солдатській їдальні. У Красностав вони не повернулися. Їх, як і жителів Берездова, відвезли у гетто Славути, а пізніше розстріляли. [ 4, c. 92-95]

Це був лише початок злодіянь фашистів над єврейським населенням містечка. Трагедія розігралася 31 серпня 1941 року. Зранку поліцаї з Красностава, Берездова та з навколишніх сіл оточили містечко, сюди на автомашинах прибув німецький каральний загін. Фашисти і поліцаї вривалися у єврейські будинки і всіх виганяли на базарну площу. Поліцаї нишпорили по горищах і городах, шукаючи тих, хто намагався заховатися. Непокірних розстрілювали на місці. Сховатися вдалося одиницям, їх виловили пізніше і розстріляли на єврейському цвинтарі (Шойхет І., Харбаш Б., Кельріх В.,Гольберг Б., Холостой Л.).

Вся площа біля комендатури була заповнена людьми, поліцаї оточили натовп, нікого не випускали. Дехто з євреїв просився вийти з натовпу набрати води, але ніхто не реагував на прохання.

За командою німецькі карателі з собаками та поліцаї почали гнати людей у напрямку Шепетівки. По дорозі смерті рушила колона людей, в якій йшли старі люди, матері несли грудних дітей, йшли вагітні жінки та підлітки. Їм було сказано, що з Шепетівки їх поїздом відправлять в Одесу, а звідти – кораблем у Палестину. Проте сподіванням прийшов кінець, коли колону приречених повернули в сторону лісу, що між Красноставом і Гутою. Почалась паніка, люди стали плакати, євреї зрозуміли, що їх обманули. Карателі окриками і прикладами заставили людей продовжувати прямувати на лісну галявину в урочище Макарисько, де завчасно була приготовлена велика яма. Викопали цю яму місцеві жителі за командою старости містечка Вознюка. Про це пізніше розповідав своєму внуку Степану Бойку Іванюк Семен, якому теж довелося копати цю могилу для сотень невинних [ 7, c.4].

У той день загинуло все єврейське населення Красностава. Згідно з актом державної комісії, фашисти знищили 957 євреїв містечка.

У селі Кутки пам’ятають, як фашисти знищили дві єврейські сім’ї, які проживали тут. Загинув сільський поштар Гілерман Йосько Зельманович, 1898 року народження, його дружина Гілерман Малка Лейбівна, 1904 року народження, їх дочка Гілерман Клара Йосипівна, 1936 року народження, і ще одна дитина цієї сім’ї [ 6, c.3]. Загинула також Рубенштейн Миндзя Лейбівна, 1908 року народження, її дочка Фріма, 1936 року народження, і ще одна дитина. Їх розстріляли у селі.

Перед війною у с. Лесиче  проживала єврейська сім’я Резніків і Пар-фімчуків: українець Парфімчук І. Т. і його дружина єврейка Парфімчук Марія Борисівна, 1910 року народження. Її і двоє дітей, у тому числі Жанну, що наро-дилася 04.08.1938 року, фашисти розстріляли у селі. Сестри Резнік Мунька Срулівна і Резнік Рухля Срулівна, їх брат Резнік Шмулик Срульович, 1899 року народження, загинули в Славуті у червні 1942 року.

Забираючи їх у гетто, фашисти жорстоко познущались над Шмуликом і однією із сестер. Їх прив’язали до коней і заставили бігти за кіньми. А коли ті вибилися із сил, їх волокли кіньми до села Старий Кривин. Всього у селі Лисиче загинуло 6 осіб єврейської національності.

В селі Нетішин жило 5 єврейських сімей. У перший день окупації села фашисти вивели в ліс поряд із колгоспним господарством і розстріляли Кідєра Піню, Рибака Гершка і Ясіна Гершка. Всіх інших євреїв пізніше вивезли у гетто м. Славути, де вони і загинули. Всього по селу Нетішин жертвами фашизму стало 9 осіб єврейської національності [ 5, c.3].

Отже, всі дані, наведені по селах Славутського району, є неповними, обсяг дослідження не дозволяє помістити прізвища осіб, вбитих фашистськими загарбниками.

Користуючись зведеними даними, можемо зробити висновок про кількість загиблих євреїв Славутського району – це 2720 осіб. З них встановлено імен лише 1359. Як бачимо, лише половину. Ще довгий шлях у встановленні решти імен загиблих. Місць розстрілів майже у кожному селі Славутчини було кілька, всі вони маскувалися фашистами, документація євреїв знищувалась. Єдина надія залишається на очевидців тих подій, а їх залишилось небагато.

Список використаної  літератури :

1. Акт про розслідування злодіянь фашистів на окупованій території // Радянське Поділля. – 1944. – № 74 (8 серпня). – С. 6.
2.  Гошкіс Д. І. Незгойна рана/ Д. Гошкіс.- Славута, 2001.-  224 с.
3. Ковальчук С. Славутські сторінки до Чорної книги // Трудівник Полісся. – 1990. – № 68 – 15 серпня. – С.4
4. Ковальчук С. Шалом, славутчани/ С. Ковальчук, А. Фрідман. – Славута: Б.В., 2001. –  С.21.
5. Нечипорук І. Нетішин у роки війни // Нетішинський вісник. – 2002. – № 40. – 12 червня. – 6с.
6. Сапожнік О. Сторінками історії рідного краю // Славутчина. – 1998. – № 23. – 27 квітня. –   10 с.
   1. Федорчук О. Трагедія нашого села // Трудівник Полісся. – 1998. – № 56. – 14 серпня. – 6 с.
   2. Фонди Славутського державного історичного музею. Спогади Рудь А.М.
   3. Фонди Славутського державного історичного музею. Спогади Семенка В.М.