В науковій статті досліджено основні теорії та моделі місцевого самоврядування. Визначено переваги та недоліки кожної теорії, здійснено їх порівняння. Проаналізовано принцип побудови місцевого самоврядування залежно від обраної моделі.

Ключові слова: місцеве самоврядування, територіальна громада, автономність, державна влада.

The basic theories and models of local government are researched in this article. There are determined the advantages and disadvantages of each theory, made their comparison. We analyze the principle of constructing local government, depending on the selected model.

Key words: local government, local community, autonomy, government.

Актуальність теми дослідження зумовлена процесом реформування місцевого самоврядування в Україні. Наразі необхідність забезпечення дієвої системи місцевого самоврядування усвідомили як суспільство, так і влада. Вибір прогресивної теорії та моделі місцевого самоврядування сприятиме побудові дієвої системи місцевого самоврядування в Україні.

Дослідженням теорій та моделей місцевого самоврядування присвячені праці Г. Аренса, Н. Гербера, О. Гірке, А. Токвіля, Р. Моля, О. Васильчикова, М. Драгоманова, Л. Штейна, Р. Гнейста, М. Лазаревського, О.Батанова, М. Баймуратова, В.Погорілка, М. Пухтинського, Ю. Шемшученка та інших дослідників муніципального та конституційного права.

Від вибору належної теорії та моделі місцевого самоврядування залежить дієвість місцевого самоврядування у державі, його здатність відстоювати права громади в цілому та інтереси кожного окремого місцевого жителя. В кінцевому етапі, наявність ефективної системи місцевого самоврядування є невід’ємним елементом демократичної держави. Тому, на шляху побудови демократичної, соціальної та правової держави вибір теорії та моделі місцевого самоврядування відіграє важливу роль у досягненні поставлених цілей.

Вдосконалення системи місцевого самоврядування в різних державах світу супроводжувалось постійними науковими дослідженнями даної сфери, що проводились з метою глибшого розуміння суті цього поняття. У зв’язку з цим виникли різні теорії місцевого самоврядування.

Історично першою була обґрунтована «теорія вільних громад», що зародилася на початку ХІХ ст. у Франції. Відповідно до її положень, влада громади є первинною відносно влади державної, адже громада як самостійний суб’єкт виникла раніше. Вона наділена таким же природнім правом самостійно вирішувати місцеві справи, як людина наділена невід’ємним правом на життя. В такому розумінні місцеве самоврядування набувало цілковитої автономії відносно держави і, фактично, у вигляді органів самоврядування могла створюватися «держава в державі» [1, С. 103]. Хоча реалізувати дані положення в повній мірі виявилося не можливим, теорія вільної громади справила значний вплив як на формування законодавства в першій половині ХІХ ст., так і на подальший розвиток юридичної науки.

В процесі розвитку теорії вільних громад та пристосуванні її до умов реального життя зародилася господарська теорія. Її прихильники також розглядали місцеве самоврядування як недержавне утворення, але свою увагу акцентували на сфері його діяльності. «Місцеве самоврядування – недержавне за своєю природою і має власну компетенцію у сфері неполітичних відносин, до яких держава байдужа, а саме – у місцевих громадських та господарських справах. У ці місцеві справи держава не втручається і вони вирішуються самими територіальними громадами. Питання ж політичні відносяться до компетенції державної влади» [2, С. 88].

В кінцевому етапі, положення двох попередніх теорій були взяті за основу формування громадівської теорії місцевого самоврядування, ідейними засновниками якої були німецькі науковці О. фон Гірке і В. Шеффнер. До числа її прихильників належать О. Васильчиков, М. Драгоманов, П. Корф, В. Лешков, О. Лабанд, Є. Мейєр, П. Подлігайлов, О. Ресслер.

В даній теорії обґрунтовувалось, що громада не є суб’єктом, створюваним державою. Держава є федерацією громад і виводить свої права від громади, а не навпаки, не створює громаду, а лише визначає подальший розвиток недоторканних прав громади, її власну компетенцію. Громада не підпорядковується центральній владі держави у вирішенні питань місцевого значення, органи місцевого самоврядування незалежні і самостійні в своїй діяльності та керуються законом [3, С. 24].

Громадівська теорія надавала широку автономію органам місцевого самоврядування, залишаючи за державними органами управління лише державними справами. В її положеннях прослідковується протиставлення територіальної громади державі, а громадських інтересів – політичним. Органи місцевого самоврядування повинні діяти за принципом: «дозволено все, що не заборонено законом».

І хоча громадівська теорія є, на перший погляд, запорукою утвердження демократичного ладу в державі, її критики вказують на певні слабкі місця, що не дозволяють реалізувати наведені вище положення на практиці. На думку опонентів цієї теорії (М. Лазаревського та ін.), її найслабкішим місцем є не стільки те, що прибічникам не вдається окреслити коло недержавних публічно-правових справ, належних місцевому самоврядуванню, скільки те, що таких справ взагалі не існує [4, С. 75]. Ю. Панейко вважає, що твердження про існування якихось первинних власних прав місцевих громад, незалежних від державного правового порядку, «є витвором фантазії теоретиків природного права», бо теорію про природні права громади не можна погодити з теорією суверенітету народу, який виявляється в суверенності зверхньої державної влади [5, С. 84].

Ще одним суперечливим моментом є те, що діяльність «самостійних» органів місцевого самоврядування в будь-якому випадку базується на положеннях закону, встановленому державою. Адже здійснення влади можливе лише за наявності примусу (погрози його використання), який надається органам місцевого самоврядування через закони.

Такі критичні погляди стали поштовхом для формування нової теорії місцевого самоврядування – державницької, основні положення якої були розроблені німецькими вченими Р. Гнейстом та Л. Штейном у ХІХ ст. Дана теорія заперечує наявність автономії органів місцевого самоврядування, розглядаючи його як форму здійснення місцевого державного управління. Органи місцевого самоврядування діють виключно у визначених законом межах за принципом «дозволено все, що прямо передбачено законом».

Державницька теорія заперечує існування окремих місцевих справ, що повинні знаходитись у віданні громади. Всі справи – загальнодержавні, держава лише делегує їх здійснення органам місцевого самоврядування з метою здійснення ефективнішого управління на місцях та наближення влади до населення.

Недоліки цієї теорії полягають в зменшенні ролі населення у вирішенні місцевих проблем, утисненні демократичних принципів народовладдя, встановленні сприятливих умов для зміцнення державної вертикалі.

Спроба поєднати сильні сторони громадівської та державницької теорій знайшла своє відображення в теорії муніципального дуалізму. В контексті даної теорії, місцеве самоврядування має дуалістичну природу – володіє власною компетенцією при вирішенні місцевих справ, а також забезпечує реалізацію функцій держави шляхом виконання делегованих повноважень. Тобто, незалежність інституту місцевого самоврядування існує, але лише при виконанні власних повноважень; здійснення делегованих повноважень відбувається під контролем держави.

Положення теорії муніципального дуалізму є досить прогресивні, адже дозволяють вирішити важливі громадсько-державні завдання:

• не допустити роздвоєння влади, яке призводить до політичної нестабільності в державі;
• залучити більшу частину населення до участі в управлінні справами суспільства та держави;
• ліквідувати розрив між суспільством та державою, наблизивши останню до потреб населення;
• узгодити дії органів державної влади та органів місцевого самоврядування з метою досягнення спільних цілей.

Залежно від теорії, на яку спиралася та чи інша держава при формуванні системи місцевого самоврядування, у світі сформувалося 2 основні моделі місцевого самоврядування: англосаксонська та континентальна (французька). Додатково розрізняють змішану, іберійську, та радянську моделі. Основним критерієм для типологізації, як зазначають О. Кутафін і В. Фадєєв, є принципи взаємовідношення і розподілу компетенції між центральними і місцевими органами управління [6, С. 125].

Англосаксонська модель місцевого самоврядування ґрунтується на положеннях громадівської теорії. Зародилася вона у Великобританії, а згодом набула поширення в США, Канаді, Австралії, Новій Зеландії та багатьох інших державах з англосаксонською системою права.

Характерними рисами даної моделі місцевого самоврядування є:

• відносна самостійність органів місцевого самоврядування від держави;
• відсутність на місцевому рівні представників держави;
• позитивне правове регулювання діяльності органів місцевого самоврядування: їх компетенція чітко визначена в законі, діють за принципом: «дозволено все, що прямо передбачено законом»;
• виборність посадових осіб місцевого самоврядування територіальною громадою.

Примітно, що у країнах з англосаксонським типом місцевого самоврядування теоретично провести розмежування між функціями держави і місцевого самоврядування досить просто: уряд країни і державні адміністративні служби, які знаходяться в його підпорядкуванні, діють в основному в межах виконання політичних завдань, а всі повсякденні управлінські функції передані місцевій владі [7, С. 284].

Незважаючи на автономність муніципальних утворень в даній моделі, не можна говорити про відсутність контролю над ними з боку держави, хоча здійснюється він переважно в непрямій формі: прийняття законів, що визначають структуру та компетенцію органів місцевого самоврядування; проведення фінансових ревізій; звернення до суду з позовами проти органів місцевого самоврядування тощо.

В основу континентальної (французької, європейської, романо-німецької) моделі покладено положення державницької теорії місцевого самоврядування. Вперше дана модель була сформована у Франції, історичний розвиток якої і вплинув на її специфіку. Свого часу у Франції головною опорою королівської влади на місцях були не органи місцевого самоврядування, а повноважні представники монархії. Згодом така модель була запозичена й іншими державами: Італія, Іспанія, Польща, Болгарія, Туреччина, Фінляндія, Бельгія, деякі країни Латинської Америки, Африки та Близького Сходу.

Її характерними рисами є:

• поєднання місцевого самоврядування і державного управління на місцях;
• наявність ієрархії в системі місцевого самоврядування;
• негативний принцип правового регулювання діяльності органів місцевого самоврядування: в законодавстві чітко не визначені їх повноваження, до їх компетенції належать всі питання, які не віднесені до відання органів державної влади;
• наявність спеціального представника державної влади на місцевому рівні;
• поєднання виборності і призначуваності посадових осіб органів місцевого самоврядування;

Суть розуміння місцевого самоуправління, яке засноване на континентальній моделі, полягає в тому, що місцеве самоврядування розглядається як встановлена державою місцева публічна влада [8, С. 118].

Яскравим прикладом такої моделі є Франція, де передбачено місцеве самоврядування на рівні комун, більш великі кантони та округи є місцевими рівнями державної влади. Кожна комуна має свій представницький орган – раду і мера, обраного з депутатів ради, які працюють на постійній основі та утворюють муніципалітет. Водночас мер є державним службовцем. Діяльність мера здійснюється під контролем муніципальної ради та під адміністративним контролем комісара республіки. Останній також спостерігає за законністю прийнятих комуною рішень і в разі потреби звертається до суду щодо їх скасування [9, С. 80].

Отже, суть місцевого самоврядування сьогодні розглядають через призму двох основних теорій: громадівської, яка обстоює незалежність місцевого самоврядування від держави, та державницької, яка визначає місцеве самоврядування як форму здійснення державної влади на місцях. Положення кожної з цих теорій лягли в основу формування двох найпоширеніших моделей місцевого самоврядування: англосаксонської (органи місцевого самоврядування автономні відносно державної влади) та континентальної (на місцях поєднується як місцеве самоврядування, так і державне управління).

Кожна з теорій місцевого самоврядування має свої переваги та недоліки. Вибір теорії, на основі якої будується місцеве самоврядування в конкретній державі залежить від її історичного розвитку, культури, панівної наукової думки тощо. Проте, побудова дієвої системи місцевого самоврядування залежить не лише від теорії, на яку вона спирається чи моделі, що лежить в її основі. Провідну роль відіграє бажання територіальної громади відстоювати свої права та користуватися ними, а також згода глави держава (як одноосібного правителя чи колегіального органу) віддати владу на місцях в руки територіальної громади.

На сучасному етапі розвитку місцевого самоврядування в Україні, не можна однозначно визначити концепцію, на якій воно побудовано. Закон хоча і визначає місцеве самоврядування як право територіальної громади – фактично, втілюючи положення громадівської теорії, проте надає право органам місцевого самоврядування діяти лише в межах, визначених законом, що характерно для державницької теорії.

В Україні давно назріла необхідність реформування місцевого самоврядування. Ще у 1997 році про це наголошував Президент України Л. Кучма на зборах Асоціації міст України, роблячи наголос на пріоритеті прав територіальної громади, тим самим втілюючи в концепцію реформування місцевого самоврядування основні положення громадівської теорії [10, С. 31]. У 2013 році було розроблено Концепцію внесення змін до Конституції України, в основу якої було покладено основні концептуальні положення теорії муніципального дуалізму. На положеннях цієї ж теорії розроблені останні зміни до Конституції України щодо децентралізації.

Незважаючи на велику кількість прихильників теорії муніципального дуалізму, ми вважаємо, що на даному етапі, для максимального забезпечення реалізації прав громади, муніципальна реформа в Україні повинна ґрунтуватись на положеннях громадівської теорії. Адже в умовах, коли дієве місцеве самоврядування не входить в інтереси центральної влади, положення теорії муніципального дуалізму дають змогу державній владі втручатися в здійснення місцевого самоврядування, що в кінцевому етапі може призвести до централізації влади.

Список використаних джерел

1. Гулак Л. С. Теоретичні засади становлення місцевого самоврядування в Україні / Л. С. Гулак // Науковий вісник Міжнародного гуманітарного університету. Сер.: Юриспруденція. – 2013. – № 6-2. – Т. 1. – С. 101 – 104.
2. Круш П. В. Національна економіка: регіональний та муніципальний вимір : Підручник / П. В. Круш, О. О. Кожемяченко – К.: Центр учбової літератури, 2011. – 320 с.
3. Камінська Н. В. Місцеве самоврядування: теоретико-історичний і порівняльно-правовий аналіз / Н. В. Камінська. – К.: КНТ, 2010 – 232 с.
4. Голікова Т. В. Розвиток муніципального корпоратизму в Україні / Т. В. Голікова // Інституційні перетворення в Україні. – 2002. – № 3. – С. 70 – 81.
5. Панейко Ю. Л. Теоретичні основи самоврядування / Ю. Л. Панейко – Львів.: Літопис, 2002. – 196 с.
6. Кутафин О. Е. Муниципальное право Российской Федерации / О. Е. Кутафин, В. И. Фадеев. – М. : Юристъ, 1997. – 311 с.
7. Наконечний В. В. Основні світові моделі місцевого самоврядування: порівняльний аналіз / В. В. Наконечний // Теорія та практика державного управління. – 2014. – Вип. 1. – С. 283 – 289.
8. Співак Д. П. Сучасні теорії та моделі місцевого самоврядування / Д. П. Співак // Актуальні проблеми політики. – 2012. – № 44 – С. 112 – 124.
9. Міронова Л. О. Зарубіжний досвід нормативно-правового забезпечення організації фінансів місцевих органів влади / О. Л. Міронова // Вісник ДДФА. Серія: Економічні науки. – 2011. – №2. – С. 78 – 81.
10. Дробуш І. В. Концепції місцевого самоврядування та муніципальна реформа в Україні: питання теорії та практики [Електронний ресурс] / І. В. Дробуш // Юридичний науковий електронний журнал. – 2014. – №1. – С. 28 – – Режим доступу: http://lsej.org.ua/1_2014/9.pdf.

The article presents a scientific analysis of doctrinal approaches to the determination of the government as the highest executive authority identified elements of its constitutional and legal status.

Keywords: government, executive power, executive power, constitutional and legal status, the separation of powers.

Relevance of scientific research of the government as supreme body of executive authority is caused by search of optimal model of general government in Ukraine which takes place throughout all period of the state from the time of Ukraine declaration of independence. Taking into account the fact that for the last eleven years Ukraine Constitution acted in three edition. It means that the kind of the republic changed serailly: from presidential-parliament’s to parliament’s-presidential. Such constitutional practice in Ukraine testifies the extreme relevance and strategic necessity to introduct such mechanism of public control at which each of the branches of the government will free execute and obligations entrusted to it. Besides, specified experience is an important element of successful reforming national system’s general government.

Question about the government’s place in the system of executive authorities and the problems of definition of it’s constitutional-legal status were subjects of researches of such domestic and foreign scientists: M. Baglay, M. Beschastnyi, E.Hryhonys, K. Danicheva, I. Dachova, V. Kobrin, O. Krasnohor, M. Lapin, Z. Markova, R. Martyniuk, M. Oslavskiy, M. Rozumnyj, A. Syrota,         Yu. Tikhomirov, V. Shapoval and others.

According to the theory of the state and rights general government is one of the main functions of the state, realisation of which requires presence of organised system’s units of public authority with clearly stated and legislatively determined constitutional-legal status. It is necessary to take into account that in the theory of the state and rights public authority is splitted into three main branches: legislature (authority to pass laws), executive authority (authority to realise and to organise observance of laws) and judicial authority (authority to judge and to penalise defiances of the law). In legal literature it is underlined that the founders of splitting authorities into branches theory were John Lokk and Charles Louis de Montesk’e. The subject of our research is executive authority, which in the most of modern states accounts the system of actuators, which is managed by the government.

In considering context it is necessary to quote the definition of executive authority that is offered by domestic scientist I. Dahova: «executive authority is one of the branches of public authority, the main assignment of which is the organisation of performance of laws and other legal acts, realisation of inside and foreign policy, protection of right and freedom of the person and citizen, is implemented through system constructed on the principle of vertical subordination specially developed and units allocated by the appropriate competence» [2, p. 26]. Other authoritative Ukrainian scientist M. Shapoval defines an executive authority as «the system of the units of public authority carrying out powerful-political and powerful-administrative functions» [6, p. 179].

Specified definitions of executive authority allow to create a conclusion that executive authority being the system of units, necessarily assumes presence of supreme organization which should supply work of other units in this authority branch. Usually such unit is government. In the theory of constitutional law concept «government» is understood as executive authority (mainly it is supreme organization of executive authority) headed either by the head of state or determined official (premier, Head of the Government, chancellor, the chairman of the council or cabinet etc.). However in some countries concept «government» means a higher and common level of general government. For example, English word «government» means all machinery of government and includes both executive, legislative and judicial authority. Respectively, government is all this state-powerful mechanism, based on treatment of this concept by American attorneys. From institutional point of view the government is «joint unit of universal competence, implements an executive and administrative authority in the country» [1, p. 283].

We will note that under executive authority «state organisation is understood as a whole independent structural formation of machinery of state and presents the people organised collective which, acting within competence fixed for it on behalf of state with a view of the decision of tasks facing by the state and society implements functions of executive authority and is allocated for it by state-powerful authorities» [4, p. 149]. Specified treatment concerns both government, and any other executive authority, including local level. As supreme body of executive authority government implements activity directed to perform the laws and operating control by state affairs in various domains of social attitudes. Important government task is supplying of order in the society and protection of citizens rights. In the conditions of democratic state the government should express common interests instead of private, corporate, party or regional.

To government as supreme body of executive authority are entrusted determined state-managerial functions. On this topic Y. Tyhomyrov is giving a definition of executive authorities as the measure of due behaviour of units, their independence in performance of tasks and functions, as expression of particular kind of the decisions and other managerial actions and also offers following classification of functions and executive authorities :

– Managing, when authority «supervises», «directs», «decides», «defines», «asserts»;

– Regulating, where authotity «adjusts», «installs», «supplies»;

– Calculated-analytical, at which authorities «studies» , «develops», «engages in preparation», «considers», «promotes»;

– Organisational –  authorities «will organise», «co-ordinates», «agrees», «instructs», «promotes»;

– Controlling, when authorities «verifies», «hears», «controls» [8, p. 90].

Specified classification of executive authority functions testifies of enough broad audience of functionalities of the government, performance of which accounts the essence of public control. Researchers rightly point that in modern theory of general government became customary  understanding of functions as «leading directions in the executive authorities activity, in which purpose-oriented load of the appropriate branch of public authority and is expressed with which straight volume and the content of state-powerful authorities afforded to the executive authorities» [3, p. 126]. Specified information allows to formulate conclusion that the concept of «authority» and «function» of government should be not identified because of the second concept, that on its content is broader; and authority, in turn, it is legislatively installed by the tools of realisation of functions. In such a manner, functional assignment of the government can be revealed through particular constitutional authorities of such unit that created the element of his constitutional-legal status.

It is worth to note as well that the place of the government in the units system of public authority depends on the form of the board and the model of party system, which developed in particular state and, primarily, depends on his mutual relations:

– With parliament (in states with parliamentary form of the government , as well as in mixed republics the government is formed with participation of the parliament and responsible before it, in presidential republics the government does not bear responsibility before parliament).

– With head of state (in states with parliamentary form of the board , as well as in mixed republics the head of state realises his authorities with the aid of government; in presidential republics government is accountable and subordinated by president).

– With the unit of constitutional jurisdiction (i.e. in what amount government acts should be controlled by constitution, besides exactly the unit of constitutional jurisdiction in disputable cases solves the problem of government competence).

– With political parties (the government in parliamentary republics and monarchies strongly depends on mutual relations with parties presented in the parliament).

Specified elements of functional relations with government reflects first of all quality and potency of system which developed in the state containment and counterweights, indeed as experience of young democracies shows, «non-observance of the principle of division of authorities, absence of effective containment and counterweights system in attitudes of different branches the authorities were and will be factors of contradictions and crises of political authority» [7, p. 64]. And Ukraine is not exception in this context.

We offer to stay further on the question of the structure of constitutional-legal status of the government, because specified question allows to fully reflect place and the role of supreme body of executive authority in the system of general government. Besides, the definition of elements of such status will promote ordering of under study information.

Specialists in the area of Constitutional and Administrative Law agree that category «constitutional-legal status» allows to establish the place of one or another unit in the system of division authorities to show all many-sided nature of interrelations between the units of public authority to allocate the key legal significant specifications of such unit. Therefore, definitely, separate illumination is required both by the category of constitutional-legal status and her making elements, not only to fill the content of constitutional-legal status, but also allow to reveal all parties of functioning of such powerful institution as government.

Domestic scientist A. Syrota, in turn, emphasises «constitutional-legal status» by the determination:  «in spite of various approaches to given definition, distinction of views at concept of this legal phenomenon, all authors are concur that legal status of any subject of legal relations is a reflection and confirming in right of his real, actual status in the system of social attitudes» [7 p. 109]. Therefore, investigating constitutional-legal status any subject of social attitudes (in our case of the government), should be analysed primarily of the norm of organic law of the state, in which legal status of the government, as well as the norms of those legal acts is fixed and is defined which in their content will specify situations of the constitution.

Scientists note as well, that category «constitutional-legal status of the government» serves by the way of generalising and ordering rules of law and allows to generate design (model) including rules of law and practice of their realisation. М. Markov notes that «constitutional status is defined by standard specifications fixed in the Constitution for the subjects of legal relations of one sort (kind) this status is the common. Constitutional-legal status is broader on content than constitutional and includes specifications besides Constitution in the norms of the other sources of constitutional law» [5, p. 5]. So, constitutional-legal status of the government first of all is defined by the norms of Organic law and other laws of the state providing situations that are directly concerned to the government activity. Practice shows that usually in the state passes special constitutional law which defines the key making government activities (for example the Law of Ukraine «On the Cabinet of Ministers of Ukraine», Republic Law Poland «Of Ministerial Council» and other similar), and in other legal acts the concrete definition of government activity is implemented in the appropriate domains of general government.

While analysing constitutional-legal status of the government in the state it is possible to allocate the main making elements of this status, because considering concept is enough wide and requires a proper scientific ordering. Taking into account different aspects in scientific literature under study problems, we offer to attribute to the elements of constitutional-legal status of the government following components:

– Legislation that regulates government activity;

– Order and the principles of the government’s formation;

– Composition and the structure of the government;

– Governmental authorities (its managerial,  standard-setting, supervision competence);

– Interrelations of the government with the other supreme bodies of the authority (in the context with the system containment and counterweights).

From contained it is necessary to conclude that scientifically substantiated specification of offered components of constitutional-legal status will provide a normal and correct understanding about the place of the government in the system of public state control. It is worth to note as well that many scientists justify necessity of introduction to the elements of constitutional-legal status of the government for scientific-doctrinal justification of it’s activity. Such thesis is presented as acceptable for those states, in which constitutional government reforming takes place. At the same time, it is necessary to understand that considering concept includes element «legal», in our opinion testified the primeness of legislative definition, instead of doctrinal.

References:

1. Beschastnyj V. Constitutional (state) law of foreign countries / V. Beschastnyj. – K: Znannya, 2007. – 467 p.

2. Dahova I. The concept of executive power and its place in the state mechanism Ukraine (constitutional aspect) / I. Dahova. // Ukrainian Law. – 2002. – №12. – p. 23–27.

3. Danicheva K. Functions of the Cabinet of Ministers of Ukraine as leading direction of its activities / K. Danicheva. // Law forum. – 2014. – №4.

4. Lapina M. Administrative law: the textbook / M. Lapina. – M, 2009. – 149 p. – (Consultant Plus).

5. Markova Z. The content of the constitutional and legal status of the Prime Minister of Ukraine / Z. Markova. // Journal of the Academy of Advocacy of Ukraine. – 2011. – №12. – p. 1–9.

6. Shapoval V. The constitutional law of foreign countries / V. Shapoval. – K: ArtEk, 1997. – 262 p.

7. Syrota A. Some problems of legal status of government / A. Syrota. // Theoretical and practical problems of the rule of law in Ukraine: materials and abstracts of conference speech. – 1995. – №2. – p. 108–110.

8. Tyhomyrov Yu. Executive power: its strength and weakness / Yu. Tyhomyrov. – M, 1996. – 161 p. – (Formation of the Russian political system).

     Key-words: coordination and arbitration powers of the President of Ukraine, suspension procedure of the acts of Government, constitutional petition of the President of Ukraine.

Statement of the problem: Significance of implementation of coordination and arbitration functions of the President of Ukraine under conditions of national statehood on the principles of separation of powers significantly increases.

Without legal obligation of the President of Ukraine to perform arbitration function in the system of interaction of the supreme bodies of state power, he may appear not “between government” but “over” it.

So, underconditions of transitional stage of state development, the institution of president is objectively aimed to perform consolidating function.

It is the position of President, which provides balance of the powers, the functioning of state apparatus in consensus mode binds the President to act as an arbitrator, ensuring consistency of positions of various authorities, searching for compromise solutions in order to ensure the unity and integrity of the government.

      Analysis of recent research: Scope of the research is reflected in the works of local scientists as Vladimir Shapoval, V. Telipka, G. Fedorenko, G. Martynyuk, L. Poliakov and others.

     Objective of the study is to analyze the actual problems of implementation of the functions of the President of Ukraine in ensuring the unity of state power.

      Statement of basic research. Participation of the President of Ukraine in a system of checks and balances in terms of parliamentary-presidential form of government should primarily consist in coordination and implementation of the arbitration function. The President of Ukraine structurally does not belong to any branch of government but is tightly bound to its functioning and can actually provide via his available means the cooperation of authorities. 

The function of ensuring the unity of state power is substantially based on the respective powers of the head of the state, which is generally regarded as   coordination and arbitration function.

Сonstitution of Ukraine does not contain direct indication to performing by President of Ukraine the function of ensuring the unity of state power. However, it does not contain the regulations that prohibit the Head of the Ukraine to provide and coordinate the executive bodies’ activity.                                                          

The function of the President of Ukraine to ensure the unity of the government is indirectly specified in the provisions of Art. 102 of the Constitution of Ukraine which says: “President of Ukraine is a guarantee of the Constitution of Ukraine”, as well as that fact, that the head of the state is elected by all the people of Ukraine and it requires him to act in the interests of not-defined political forces or social groups but in the interests of all people [6;86].                                 President of Ukraine as a Head of the state has to consolidate the activities of public bodies and ensure their proper functioning, in order to facilitate theimplementation of main functions of the state, to provide the effectiveness of the functioning of the state apparatus and the respect for fundamental rights and freedoms.                                                                                               To implement the function of ensuring the unity of state power the President of Ukraine should be empowered to competence intervention in the activity of the branches of power to legally compel them to act within the constitutional regulations. 

The powers of the President of Ukraine as the head of state are closely related to both lawmaking and execution of laws. Some of his powers in a scope of legislative activity can be identified. Verkhovna Rada makes the laws, the president signs it or uses the right of veto to laws adopted by Verkhovna Rada of Ukraine with their subsequent return for repeat consideration by Verkhovna Rada of Ukraine, as well as the President has the right of legislative initiative. President issues decrees and orders on the basis of the Constitution and laws of Ukraine. The President has the right to call a national referendum on the amendments to the Constitution of Ukraine[2;180].   The President may suspend the activities of the legislative body, if within thirty days of a single regular session the plenary meetings fail to commence, if within one month Verkhovna Rada fails to form a coalition of deputy factions and if, within sixty days after the resignation of the Cabinet of Ministers of Ukraine it is failed to appoint members of the Cabinet of Ministers of Ukraine and to appoint early elections to Verkhovna Rada of Ukraine.

Common actions of the President of Ukraine and Verkhovna Rada concerning the appointment to key positions in the state can be defined. The Candidature of the Prime Minister is approved by formed parliamentary majority and is suggested to the President of Ukraine, who in his turn, makes an appropriate submission to the Parliament within fifteen days after receipt of such proposal. Secretary of Defense of Ukraine, Minister of Foreign Affairs of Ukraine, Chairman of the Security Service of Ukraine, Chairman of the National bank of Ukraine, members of the Central Election Committee are appointed with the suggestion of the President of Ukraine by Verkhovna Rada. President of Ukraine appoints and dismisses with the consent of Verkhovna Rada the General Prosecutor of Ukraine[5;121].

Verkhovna Rada and the President of Ukraine take part in formation of the National Bank of Ukraine andNational Council of Radio and Television of Ukraine (half of the membership is appointed by Parliament, and the other half – by the President of Ukraine), and the Constitutional Court of Ukraine (President of Ukraine, Verkhovna Rada and the Congress of Judges of Ukraine,each appoint six judges to the Constitutional Court of Ukraine).                                Now, let’s consider the functions of the Head of the state related to the scope of executive branch. The current powers of the President of Ukraine only give him the opportunity to indirectly affect the activity of the Cabinet of Ministers of Ukraine concerning the foreign affairs and the defense, use the right of veto, concerning the laws adopted by the governmental initiative and suspend the acts of the Cabinet of Ministers of Ukraine on the grounds of non-compliance with the Constitution of Ukraine with the  simultaneous appeal to the Constitutional Court of Ukraine on their constitutionality[3;24].

The head of the state takes nominative part in formation the Cabinet of Ministers of Ukraine. As it was mentioned, he makes submission after  the suggestion of the coalition of parliamentary factions in the Verkhovna Rada, in no later than the fifteenth day after the receipt of such proposal, besides, the  President submits proposal to Verkhovna Rada for the appointment of the Minister of Defense of Ukraine and Foreign Minister of Ukraine.                                                            

        Verkhovna Rada with the proposal of the President of Ukraine or with no less than one third of deputies within Parliament may consider the issue of responsibility of the Cabinet of Ministers of Ukraine and adopt a resolution of non-confidence to the Cabinet of Ministers of Ukraine with the majority of the constitutional composition of the Verkhovna Rada.

The third branch of power in the system of checksand balances is the judicial power. Ukrainian judicial power is represented by the courts of general jurisdiction and Constitutional Court of Ukraine, which carry the justice[1;243]. These courts extend their jurisdiction over all legal relations arising in the state. Thus, it is necessary to highlight  the Constitutional Court of Ukraine, which is one of the common parts of  judicial power and a sole body of constitutional jurisdiction.

Constitutional Court of Ukraine may consider the cases, concerning the constitutionality of laws and other legal acts of Verkhovna Rada, acts of the Cabinet of Ministers of Ukraine, acts of Verkhovna Rada of the Autonomous Republic of Crimea with the appeal of the President of Ukraine concerning the non-compliance with the Constitution Ukraine of these acts. Along with it, the constitutional appeal of the President of Ukraine as for non-compliance of the act of Cabinet of Ministers of Ukraine with the Constitution of Ukraine may be brought before Constitutional Court of Ukraine within five days from the date of entry into force of the act of the Cabinet of Ministers of Ukraine.

As a result of hearing the case the Constitutional court of Ukraine makes a decision. In the case, when these acts or its separate provisions are held unconstitutional, it deemed to be invalid from the day of the final decision, made by the Constitutional Court of Ukraine on their unconstitutionality. In case when the Court decides about the constitutionality of the act of the Cabinet of Ministers of Ukraine after constitutional submission of the President of Ukraine, the presidential decree on the suspension of the act is repealed from the day after taking the corresponding decision by the Constitutional Court of Ukraine.

The President of Ukraine may submit constitutional appeal to the Constitutional Court of Ukraine on the official interpretation of the Constitution and the laws of Ukraine, if it is practically necessary to clarify or explain the official interpretation of the provisions of the Constitution and laws of Ukraine as a result of which the Constitutional Court of Ukraine makes decisions.

After constitutional appeal of no less then forty five deputies of Ukraine, Supreme Court of Ukraine, Human Rights Commissioner of Verkhovna Rada of Ukraine and the Autonomous Republic of Crimea, the Constitutional court of Ukraine can make a decision of non-constitutionality of the presidential act.

According to the Constitution of Ukraine the Head of the state establishes courts by the procedure established by law, appoints and dismisses one third of judges of the Constitutional Court of Ukraine  (six judges),gives pardon.                         Conclusions.

President of Ukraine occupies a special place in the system of state government. Presidential power is inseparable from other three branches and at the same time is cannot be dissolved in it; presidential power coordinates and arbitrates the relationship between various branches of power.

Because if his status as a coordinator, mediator-arbitrator in the relationship between higher state bodies, the President has the authority necessary for functional penetration into the sphere of competence of those bodies. Through appropriate authority, the president legally compels the other authority to act within the Constitution                                                                      However, the function of ensuring the unity of  government carried out by  Head of the  state does not build the grounds to single out the “presidential branch of power” along with the traditional triad of powers – legislative, executive and judicial.

Consequently, the President of Ukraine represents state power in general, unites all branches of power, and ensures the focus of its activities in a common direction. The Head of the state performs the conciliation function regarding the activity of different branches of government, acts as an arbitrator in case of misunderstandings between the legislative, executive and judicial branches.

References:

1.Gladun Z., Fedchyshyn M. Principles of Constitutional Law Ukraine / Z. Gladun. – Ternopol: Aston, 2001. – 463 p.

2. Kopyeychykov V. Principles of Constitutional Law of Ukraine / V. Kopyeychykov. – Kyiv: YurinkomInter, 1998. – 288 p.3. Kravchenko VV Constitutional Law of Ukraine / V. Kravchenko. – Kyiv: Atika, 2000. – 320 p.

3. Martyniuk R. Evaluation of the design of the mechanism of power in Ukraine for the content of the constitutional reform on December 8, 2004 / R. Martyniuk // Legal Ukraine. – 2008. – № 4. – P. 28-30/

4. Pohorilko V., Fedorenko V. Ukraine Constitutional Law / V. Pohorilko. – K., 2007. – 216 p.

5.Sovhyrya O., Shuklina N. Ukraine Constitutional Law / O. Sovhyrya, N. Shuklina. – K: YurinkomInter, 2012. – 353 p.

6. Todyka N., Jaworski VD President: constitutional and legal status. Monograph / Todyka N., W. Jaworski. – Kharkov: “Fact”, 1999. – 147p.

   Ключові слова: закон, регулювання, держава, релігія, церква, норми права, свобода, совість, система

The article analyzes legal framework protecting freedom of conscience and religion. Analysis of the law of Ukraine ” About  freedom of conscience and religion”, p. 35 of the Constitution of Ukraine. It deals with the basic rules and principles; solved major issues that seeks to solve this law.

    Keywords: law, regulation, government, religion, church, law, freedom of conscience, the system.

Актуальність теми дослідження.  Живучи в ХХІ столітті ми можемо стежити за процесом державотворення, який регулює релігійні, приватні,  державницькі відносини. Недаремно говорять: «Усе, що не заборонено законом, –  дозволено». Людський закон увійшов у всі сфери наших відносин – зокрема регулювання основоположних релігійних процесів. Спостерігаючи за розвитком багатьох держав ми можемо з впевненістю сказати, що держава і церква не можуть існувати окремо. На карті тисячоліть є такі періоди, коли церква керувала питаннями, що найбільше турбували населення, зокрема це питання шлюбу, питання освіти, питання прав жінок та дітей, пропагувала моральність і вченість. Фактично ми бачимо що церква підтримує державу, а держава повинна підтримувати церкву через різноманітні законодавчі ініціативи, які дозволяють її розповсюдити свою діяльність на маси та підтримати матеріально. Докорінні зміни що зараз відбуваються у суспільстві спричинені соціальними, релігійними, глобалізаційними, політичними причинами, сконцентрували нашу увагу на ролі церкви в державі та їхній взаємозв’язок. Церква покликана захистити державу від хаосу, аморальності, необґрунтованості помислів. За допомогою церкви людина повинна зрозуміти, що життя на землі – це лише мить, але є щось більше і вище за цю мить – це вічне життя,  яке подароване Богом. Держава ж з різними напрямками своєї діяльності, проявом якої є різноманітні релігійні утворення, повинна захистити церкву й забезпечити її вільну просвітницьку діяльність. Вона не повинна нав’язувати людині віру чи інші релігійні переконання й примушувати вступати чи не вступати в ту чи іншу релігійну організацію, оскільки така діяльність держави насторожить людину не проти самої релігії, а проти діючої влади, що може проявитися у стійкій непокорі владі. У даній роботі виділено прогалини у діючому законодавстві, що стосується сфери релігійних організацій та запропоновано шляхи їх вирішення. Релігійні організації це явище суспільне  й невід’ємно пов’язані з державою і її політичною діяльністю.  Церква та релігійні організації  повинні  підтримувати інтереси людей та їхні прагнення розбудувати власну державу, як цивілізований інструмент реалізації її  життєвих  інтересів.  Загалом ми бачимо, що час від часу релігійні організації і держава діють окремо проте у взаємно-паралельних ракурсах релігійні організації відображають  не інтереси нації, на теренах  якої  вона функціонує, а лишень власні інтереси, а досить часто – й інтереси  іншої  нації  (представники або вихідці, якої домінують в її духовному істеблішменті). В Україні ця негативна специфіка підкріплена ще й тим, що протягом більш як тисячі років релігійні центри, яким підпорядковувалися Українські церкви, знаходилися поза її межами. Так, весь могутній арсенал Православної церкви сповна був використаний для русифікації українців і навіть зміни їх глибинних ментальних структур.  Саме  тому  таким значимим і таким болісним для українського народу є  процес  становлення  його  державності  та невід’ємного атрибута суверенності – самостійної  церкви.

Зв’язок  теми роботи з науковими працями та  дослідженнями.     Ґрунтовною розвідкою у вивченні цієї теми та формуванні власних поглядів і переконань є праця С. Здіорука та О. Здіорук «Конституційні основи свободи совісті та віросповідань в Україні» [2]. Авторський колектив об’ємно характеризує і розкриває у науковому ракурсі проблеми і перспективи розвитку національного законодавства України за інтерпретацією до зарубіжного, що допомагає глибше осмислити й синтезувати сутнітність національної нормативної  бази  та її прогалини. Також цікавою є стаття Л. Ярмола «Механізми і стадії юридичного забезпечення свободи віросповідання людини в України» [7], де чітко висвітлюється взаємозалежність понять стадія та механізм, а також характеризуються та аналізуються національні стадії забезпечення свободи совісті і віросповідання, що допомагає зрозуміти глибше правові процеси, які спрямовані на регулювання релігійної діяльності та забезпечення функціонування основоположних принципів діяльності держави, щодо забезпечення основних прав  і свобод людини і громадянина. Підґрунтя для розкриття теми є стаття Ю. Решетнікова «Правове регулювання діяльності релігійних організацій в Україні: стан та перспективи», де автор з позицій демократії характеризує діяльність релігійних організацій, розкриває зміст їх діяльності та конкретизує мету діяльності,  а також значущість різних релігійних течій для розвитку  переконань людини і формування  її релігійної свідомості.[5, с. 92 – 97] Стаття О. Шуби «Національне законодавство України про свободу совісті та релігійні організації: проблеми оновлення» дає можливість досить чітко поглянути на проблеми національного законодавства та сформувати власний базис,  синтезувати погляди на дану проблему, виділивши основні методи удосконалення національного законодавства [6, с. 151].

Незважаючи на те, що тема законодавчих основ захисту свободи совісті та віросповідання не нова і вже розроблялася частково науковцями у сфері релігії і юриспруденції, проте зараз відсутні праці, які б комплексно розв’язували цю проблему.

       Мета дослідження – проаналізувати процеси, які зараз відбуваються в законодавстві щодо свободи совісті і віросповідання, дати об’єктивну оцінку законодавству та виокремити основні проблеми структурної побудови нормативних документів.

Виклад основного матеріалу дослідження.  Верховна Рада України створила декілька нормативних документів, які захищають людину і церкву від переслідувань.  Одним із найважливіших законів України, де регламентується і гарантується право людини на свободу совісті і релігії  є стаття 35 Конституції України. Це право за безпечує людині  сповідувати  або не сповідувати  будь – яку релігію, приймати або не приймати  таїнства релігії  і її основні принципи  та канони. Та в нормативних актах є свої закономірності й частиною 2 статті 35 накладено певні заборони й зазначено, що релігійна діяльність осіб не повинна порушувати спокою та громадського порядку громадян України. Зокрема, можна погодитися з О. та С.Здіоруками, які вважають що такі заборони (із зазначених мотивів й встановлені законом і необхідні в демократичному суспільстві) відповідають ст. 29 Загальної декларації прав людини і п. 2 ст. 9 Конвенції [2, с. 67] Фактично, ця юридична заборона підтримує слова  Ісуса Христа, який сказав «… не будьте як митарі і фарисеї, що бють поклони в людних місцях, а наодинці забувають про Бога». Також у частині 3 статті 35 Конституції України констатується що жодна релігія не є державною та обов’язковою в державі, тобто політичні лідери не можуть нав’язувати людям свої релігійні переконання, віросповідання чи світогляд, для кожної людини вони є особисто виборними і заснованими на їхніх переконаннях.

Звичайно, у період поглиблення і загострення проблем у сфері освіти, яка провідною проблемою ставить виховання молоді на засадах моральності, демократії, освідченості, необхідним було сторення спеціалізованої нормативної бази, яка б керувала цими питаннями і якомога повніше задовольняла права людини на вільне сповідування релігійних ціностей. При цьому слід особливо підкреслити принципову відмінність нашого базового закону від інших законодавчих актів, а відтак і визначальну особливість роботи над його подальшим удосконаленням. Закон «Про свободу совісті та релігійних організацій» будується на базі різних галузей світської правової науки з урахуванням особливостей канонічного права і внутрішніх настанов релігійних організацій [4]. При цьому держава забовязується поважати традиції і внутрішні настанови релігійних організацій, якщо вони не суперечать чинному законодавству. Історія прийняття закону «Про свободу совісті та релігійних організацій» бере свій початок 23.04.1991, де визначено основні принципи та завдання закону, які гарантують людині вільне віросповідання. Узагалі, закон намагається унормувати й розв’язати такі питання, які зараз хвилюють церкву, як суспільний інститут: а) питання релігійної освіти, зокрема проблеми моральності й моральної диференціації виховання особистості; б)проблема зближення загальної освіти з духовною, діяльність освітян на засадах і принципах певної релігійної ланки; в)проблема надання церкві статусу юридичної особи.

Звичайно, окрім цих, існує ще безліч проблем, які не розглядає закон, або дає їхнє визначення поверхово. У період глобальних перетворень, де церква посіла чільне місце у житті суспільства, ведуться дискусії поміж учених та законодавців про те, чи варто надавати церкві статусу юридичної особи, чи варто її залишити на засадах соціального інституту. В. Бондаренко зазначає, що у цьому випадку «слід було б йти за світовим досвідом і якнайшвидше вирішувати питання щодо надання Церкві права юридичної особи, щоб не стримувати останню у вибудувані прогресивної моделі співіснування та співпраці з державою » [1, с. 124]. В.Кубашов уважає, що «церква повинна існувати відділено від держави. Вона повинна потурати державі у здійснені її «насильницьких » планів, а тому не повинна існувати на засадах юридичної особи» [3, с. 89]. На наш погляд, Церква повинна існувати на засадах соціального інституту, тому, що статус юридичної особи зробить її державницькою, і співпрацювати з державою на засадах гуманності, справедливості, безкорисливості. Звичайно, що статус юридичної особи може перебудувати певні засади церкви, тому що це ставить її в певні рамки через наявність статуту та реквізитів, які повинна мати юридична особа; церковні богослужіння повинні будуть проводитися за певним графіком і в певні визначенні дні, звичайно буде ще ряд змін, які перетворять Божий дім, де повинна існувати благодать, всепрощення, у «комерційну» структуру, яка буде прямо залежати від держави.

Проблема освіти і її зближення з духовною сферою полягає в тому, що не тільки молодь, а й священнослужителі, повинні виховуватися на тих християнських засадах, які передає нам Церква та батьки з покоління в покоління.

Важливим є також те, що стаття 2 Закону України «Про свободу совісті і релігійні організації»говорить, що в кожної людини є право на свободу мати, приймати і зміцнювати релігію або переконання за своїм вибором і мати свободу одноособово чи разом з іншими сповідувати будь – яку релігію або не сповідувати ніякої, відправляючи релігійні культи. Це слідує фактично цитуванню міжнародних актів і ще раз підкреслює, що держава не повинна втручатися і вказувати людині на її  релігійний вибір і переконання.

Щодо створення релігійних організацій, у законі чітко вказано, що особа –  засновник такої організації, не повинна повідомляти органів держави про її створення. Аналізуючи цю норму можна сказати, що в таких випадках державні органи не мають повної інформації щодо теоретичних та ідейних засад , а також практичної діяльності певних релігійних громад, які можуть порушувати здоров’я, права та свободи інших людей. Тоді питання про «громадський спокій» і «громадську безпеку», які порушувались на початку закону, не є актуальними. На нашу думку, держава, як апарат управління та примусу, повинна контролювати створення релігійних організацій для того, щоб бачити, які конфесії і релігійні сповідування керують масами, яка релігія на певній території є домінантною, а також для зближення релігійної діяльності з церквою, для досягнення певної мети.

Зазвичай релігійні організації в Україні є заснованими на кошти фундатора. У законі також висвітлюється питання діяльності релігійних організацій, а зокрема акцентується увага на методах діяльності, що висвітлюється у частині 4 итатті 16. Деякі норми закону прямо вказані в інших нормативно – правових актах, які дають для громадянина свободу вибору віросповідання, релігій.

Отже із виходом України на політичну арену зростає роль не лише Церков та їхніх лідерів, а й партій, рухів і підприємств, орієнтованих на релігійні цінності, збільшується інтерес усіх політичних сил ( включаючи крайніх лівих і крайніх правих) до релігійних рухів, Церкви та їхніх потенціалів. Особливо помітно це під час виборчих компаній, які проходять у суспільстві з зародковими формами багатопартійності та панування тоталітарної психології мас, сформованої радянськими стереотипами. Поєднання діяльності церкви і релігії має прямо декларуватися і проявлятися в законах. Звичайно, що прагнення України ввійти до Європейського Союзу позначилося на її законах із захисту прав та інтересів людини і громадянинина.  Із наближенням мети євро інтеграції Україна все частіше буде виникати питання про релігію, свободу світогляду та збереження духовних стереотипів нації.

Висновки, що зроблені в результаті дослідження. Через прогалини в знаннях законодавців і через неможливості людиною передбачати і охопити всі явища, які може не задекларувати закон, виявляються недоліки вітчизняного закону про свободу совісті та віросповідання. І все ж таки існування закону є часто хаотичним й таким, що не може існувати без механізмів його реалізації. Крім влади державного і недержавного характеру, можна апелювати і виокремити такий «механізм» забезпечення законодавчої ініціативи, як людська совість і поступливість, уміння жити у певній організації й прагнути до об’єднання. Система релігійних цінностей – це така одиниця, яка існує фактично окремо від держави, але повинна чітко співпрацювати з нею й бути невіддаленою. Церква і держава має взаємазвязок через дотримання чи недотримання певних законів і закріплення в законах свободи.

Перспективи подальших досліджень законодавчих основ захисту свободи совісті та віросповідання стосуються детального аналізу європейського досвіду щодо створення та удосконалення подібних законів, їхнього втілення у реальне життя людини, а також розгляд сучасних законодавчих ініціатив, пропозицій, унесених на розгляд Верховної Ради України.

         Список використаної літератури

1.  Бондаренко В. Актуальні проблеми законодавчого забезпечення свободи совісті / В. Бондаренко // Релігійна свобода. – 2002. – №6. – С.124-130.
2. Здіорук О. Здіорук С. Конституційні і законодавчі основи захисту свободи совісті та віросповідань в Україні (порівняльний аналіз з міжнародним правом та практикою) / О. Здіорук, С. Здіорук // Релігійна свобода: історичне підґрунтя, правові основи і реалії  сьогодення. – 1998. – №2.  – С. 66-74.
3. Кубашов В.  Свобода совісті: проблеми та перспективи моделі  розвитку / В. Кубашов // Правове регулювання свободи совісті в Україні. – 2003. – № 4. – С. 89-93.
4. Про свободу совісті та релігійні організації. Закон України від 23 квітня 1991 року № 987-XII. – http:// www.rada-gov.ua
5. Решетніков Ю. Правове регулювання діяльності релігійних організацій в     Україні: стан та перспективи / Ю. Решетніков// Релігійна свобода. – 2002. – №6. – С. 92-97.
6. Шуба О. Національне законодавство України про свободу совісті та релігійні організації: проблеми оновлення / О. Шуби // Релігійна свобода. – 2002. – №6. – С. 151-155
7.  Ярмола Л. Механізм і стадії юридичного забезпечення свободи віросповідання людини в України / Л. Ярмола // Проблеми юридичного закріплення свободи совісті та релігійних організацій. – 2002. – № 6. – С. 144-148.