Анотація: в статті аналізується політичний вимір двосторонніх відносин України та Німеччини на сучасному етапі. Висвітлено еволюцію українсько-німецької співпраці, зокрема роль ФРН у врегулюванні російсько-українського конфлікту. Увага приділяється особливостям співпраці двох держав щодо підписання «Угоди про асоціацію між Україною та ЄС», а також проблемам та перспективам українсько-німецьких відносин.

Ключові слова: Україна, ФРН, політичний діалог, російська агресія, «Угода про асоціацію між Україною та ЄС», «Північний потік-2».

Anastasia Shevchuk

POLITICAL DIMENSION OF UKRAINIAN-GERMAN RELATIONS AT THE BEGINNING OF XXI CENTURY.

Annotation: the article analyzes the political dimension of bilateral relations between Ukraine and Germany nowadays. The evolution of Ukrainian-German cooperation and, in particular, the role of the Federal Republic of Germany in resolving the Russian-Ukrainian conflict, is highlighted. Special attention is paid to the peculiarities of cooperation between two states regarding the signing of the «Ukraine–European Union Association Agreement», as well as the problems and prospects of the Ukrainian-German relations.

Key words: Ukraine, Federal Republic of Germany, political dialogue, Russian aggression, «Ukraine–European Union Association Agreement», «Nord Stream 2».

Актуальність теми. З часу здобуття Україною незалежності та до подій 2014 р. українсько-німецькі відносини носили здебільшого нейтральний характер. Україна найбільшу перевагу надавала відносинам з РФ, а співпраця з європейськими країнами відбувалася у фарватері російської зовнішньої політики. Майдан та подальші події розвернули зовнішньо-політичний курс України з проросійського на європейський. Для України Німеччина є дружнім партнером, який одним з перших виступив за визнання вторгнення Росії в Крим незаконним та ведення санкцій щодо РФ. Федеративна Республіка надає найбільшу, після США, допомогу Україні. Підтримка Німеччини означає для України готовність Європи співпрацювати з нею як із перспективною державою, визнання її вагомим чинником політичної стабільності в європейському безпековому просторі.

Метою наукової роботи є дослідження політичного виміру двосторонніх відносин України та ФРН на початку ХХІ ст., його проблеми та перспективи.

Для досягнення мети були поставлені такі завдання:

–        проаналізувати зміну підходу ФРН щодо України після подій 2014 р., її участь у врегулюванні російсько-українського конфлікту;

–        дослідити участь ФРН у підписанні «Угоди про асоціацію між Україною та ЄС»;

–        розглянути особливості будівництва «Північного потоку-2», та наслідки для України;

–        з’ясувати перспективи подальшого розвитку українсько-німецьких політичних відносин.

Стан наукової розробки. Окреслену проблему вивчає як українська, так і зарубіжна історіографія, зокрема серед українських варто виділити наукові праці: Р. Кривонос у монографії «Німеччина у структурі європейської співпраці» [6, 73-75] аналізує особливості українсько-німецьких відносин з часу здобуття Україною незалежності до 2000 р. Ю. Радковець у статті «ФРН – стабілізуючий чинник та рушійна сила у становленні і розвитку європейської демократичної України» [24] досліджує роль ФРН у перемозі демократичних сил в Україні, а також розглядає методи, якими керувалась Німеччина задля тиску на Росію. А. Кудряченко у статті «Україна-Німеччина: вектор співдії» [8, 149-157] проводить паралель між політикою урядів України та Німеччини, аналізує спільне та відмінне між ними. Його ж праця «Між двома полюсами: деякі питання взаємовідносин України, Польщі, Росії і Німеччини» [7, 14-19] присвячена взаємодії, спільній політиці та її наслідкам для кожної із зазначених країн.

Серед зарубіжних науковців варто виділити спільну працю А. Хунко, К. Бухгольц, С. Дауделен, О. С. Новий та Т. Пфлюгер. В статті «Kleine Anfrage der Abgeordneten und der Fraktion. Assoziierungsabkommen zwischen der Ukraine und der Europaischen Union» [34] протиставляється офіційна позиція А. Меркель позиціям бізнес-еліти ФРН, зацікавлених у торговельно-економічних відносинах із Росією, розглядається тиск на канцлера з приводу українського питання. М. Людер у своїй роботі «Merkel: Russland soll wieder unser Partner warden» [36] описує та аналізує подвійну позицію Німеччини щодо російсько-українського конфлікту. С. Фурса в статті «Северный поток-2: опасность проекта для Украины недооценили» [19] розглядає найактуальнішу тему на сьогодні, з’ясовує перспективи проекту для України, Росії та Європи.

Розгляд обраної теми вимагає огляду широкого спектру джерел. Під час дослідження було використано комплекс міжнародних документів, хронологічні межі яких охоплюють період 1993 – 2019 рр. Серед них: Спільна декларація про основи відносин між Україною і ФРН (1993) [20], Договір між Україною та ФРН про розвиток широкомасштабного співробітництва у сфері економіки, промисловості, науки і техніки (1993) [2]. Угода про партнерство і співробітництво між Україною і ЄС та їх державами-членами (1994) [23], Документи мінських домовленостей (Мінськ-1, 2014 р., Мінськ-2, 2015 р.) [15], «Weissbuch» («Біла книга») з оборонних питань 2016 р. [41] та ін.

Виклад матеріалу. Німеччина на сьогодні є одним з важливих закордонних партнерів України. ФРН однією з перших 26 грудня 1991 р. визнала незалежність України; 17 січня 1992 р. між двома державами були встановлені дипломатичні відносини. Через місяць, 17 лютого, Посол ФРН у Києві Хенеке фон Бассевітц вручив вірчі грамоти і став першим Послом іноземної держави в Україні, а 16 березня 1992 р. офіційно розпочало роботу Посольство України в Бонні [6].

Важливим етапом у розвитку відносин між двома країнами також став 1993 р., коли було укладено «Спільну декларацію про основи відносин між Україною та ФРН» [20] та «Договір про розвиток широкомасштабного співробітництва у сфері економіки, промисловості, науки і техніки» [2]. Вони створили політико-правову платформу співробітництва обох країн.

Під час другого візиту Г. Коля до України (1996 р.) підписано «Угоду про співпрацю у справах осіб німецького походження, які проживають в Україні» [22]. ФРН брала активну участь у підготовці і підписанні «Угоди про партнерство та співробітництво з ЄС», 1994 р. [23] та «Хартії про особливе партнерство із НАТО», 1997 р. [25]. За активного сприяння Німеччини 10 грудня 1999 р. на Гельсінському саміті ЄС було ухвалено «Спільну стратегію Союзу» щодо України, де було окреслено шляхи партнерства з Україною [21]. 22 грудня 1999 р. прем’єр-міністром України був призначений В. Ющенко, що німецька сторона сприйняла як позитивний сигнал, який свідчив про готовність України йти курсом реформ та демократії. Під впливом цих сподівань і розвивались українсько-німецькі відносини впродовж всього 2000 р.

Протягом 2000-2003 рр. основними темами, що стояли на порядку денному українсько-німецьких відносин були: реформування української економіки (зокрема надання Україні в рамках законодавства ЄС статусу країни з ринковою економікою), зовнішня політика двох країн (в цей час Україна була непостійним членом РБ ООН, а німецькі дипломати докладали зусиль щодо формування спільної зовнішньої та оборонної політики ЄС), співробітництво з міжнародними фінансовими організаціями, питання екології та енергетики, військового співробітництва [16]. Фактично з початку 2000 р. після приходу до влади в Росії В. Путіна суттєво змінились параметри взаємодії в трикутнику Україна – Росія – Німеччина. Новий російський президент швидко встановив особисті дружні відносини з Г. Шредером. Вже в серпні 2000 р. була активізована дискусія щодо проблем транспортування російського газу до Європи територією України [5].

Впродовж першої половини 2001 р. негативним чинником двосторонніх відносин залишався «касетний скандал». На цьому фоні суттєво уповільнився українсько-німецький політичний діалог. Водночас внутрішньополітична криза в Україні, яка стала проявом започаткування тривалого періоду суспільної стабілізації після періоду часто непослідовних реформ, не могла стати приводом для її ізоляції від європейських справ. Німецька сторона вже традиційно наголошувала, що «європейські двері для України відкриті, але від України залежить наскільки широко вони будуть відкриті» [10, 237-238]. При цьому Україна ще мала визначитись, чи йти їй до об’єднаної Європи разом із Росією. Німецькі аналітики знову заговорили про традиційну політику врахування, насамперед, інтересів Москви, при чому, як з боку Києва, так і Берліна.

З 2004 по 2008 рр. Україну з робочими візитами відвідала А. Меркель, з пропозиціями покращення економічного співробітництва держав. Під час відвідування Німеччини (21 липня 2008 р.) Президента В. Ющенка та Прем’єр-міністра Ю. Тимошенко було обговорено питання подальшого розвитку відносин «Україна-НАТО» та «Україна-ЄС». 15 лютого 2011 р. відбулася зустріч Прем’єр-міністра України М. Азарова з Федеральним канцлером А. Меркель у Братиславі в рамках Саміту в форматі «Вишеградська група + Україна, ФРН, Австрія». На зустрічі було підписано звернення до Білорусії з закликом дотримуватися прав людини. Україна звернення не підписала [11]. Отже, як бачимо, українсько-німецькі відносини до 2014 р. не були достатньо динамічними.

Українські події 2014 р. сколихнули світ, викликавши жорстку та негативну реакцію, щодо російського втручання, провідних країн світу, як на національному рівні, так і в рамках міжнародних організацій, у т. ч. ООН, ОБСЄ, ЄС та НАТО. Одну з провідних ролей у здійсненні Європейським Союзом тиску на Росію відігравала ФРН. У своєму виступі в Бундестазі А. Меркель чітко та однозначно звинуватила Росію у провокуванні конфлікту в Україні та порушенні територіальної цілісності української держави, а також дестабілізації обстановки на всьому європейському континенті [24]. З цього часу українсько-німецькі відносини розпочинають свій стрімкий розвиток.

З початком російсько-українського конфлікту в порядок денний ФРН включається безпековий формат. 31 січня – 2 лютого 2014 р. відбулася 50-та щорічна конференція з питань безпеки у Мюнхені на якій Німеччина прийняла рішення щодо розширення участі у військових операціях за кордоном. Намагаючись сприяти владнанню протистояння на українській території, спричиненого політичною кризою, А. Меркель 17 лютого 2014 р. у Берліні провела зустріч з лідерами української опозиції В. Кличком та А. Яценюком, обговоривши з ними шляхи врегулювання ситуації. 6 березня 2014 р. на засіданні Європейської Ради канцлер ФРН підтримала рішення про запровадження трьох рівнів санкцій щодо Російської Федерації, спричиненого анексією Криму. Перш за все, було оголошено про перенесення саміту «Великої сімки» до Брюсселю замість проведення запланованого саміту «Великої вісімки» в Сочі і призупинення лібералізації візового режиму між Євросоюзом та Росією. Третій рівень передбачав застосування економічних санкцій. Унаслідок цього уряд А. Меркель опинився під потужним тиском бізнес-еліт ФРН, зацікавлених у торговельно-економічних відносинах із Росією. Тому паралельно з підписанням «Угоди з ЄС», німецькі високопосадовці не припиняли докладати зусиль, з метою врегулювання російсько-українського конфлікту [34]. Так, 22-23 березня 2014 р. міністр закордонних справ Німеччини Ф.-В. Штайнмайєр здійснив візит у Донецьк, де обговорив варіанти мирного розв’язання протистояння.

Ситуація, що склалася в Україні, спричинила охолодження відносин між Німеччиною та Росією. Натомість, українська влада в цей час намагалася заручитися підтримкою Німеччини, щоб змусити Росію виконувати досягнуті домовленості. Зокрема, це стосувалося положень Женевської угоди від 17 квітня 2014 р., спрямованої на деескалацію конфлікту. Під час переговорів у Відні 6 травня 2014 р. в. о. міністра закордонних справ України А. Дещиця з міністром закордонних справ ФРН Ф.-В. Штайнмайєром піднімалися питання щодо покарання Російської Федерації за порушення умов угоди. Бойові дії на Сході України перебували в центрі обговорення під час зустрічі федерального канцлера А. Меркель і Президента Франції Ф. Олланда 10 травня 2014 р. Декілька днів по тому, 13 травня 2014 р. до Києва прибув міністр закордонних справ ФРН Ф.-В. Штайнмайєр, який виступив посередником у переговорах з проросійськими сепаратистами, намагаючись примусити їх скласти зброю. Крім того, ФРН взяла на себе організацію переговорів про долю газових боргів Києва перед Москвою, які пройшли в Берліні 26 травня 2014 р. між представниками Росії, ЄС та України. Тоді розмова зайшла у «глухий кут». Це свідчить про вичікувальну позицію Німеччини та її спроби вирішити проблеми без ризику для себе. Згодом, 30 травня 2014 р. у Берліні відбулися також переговори між канцлером А. Меркель та прем’єр-міністром України А. Яценюком щодо ціни на газ для України [18].

Переговори у «нормандському форматі» відбулись у Мінську 5 вересня 2014 р. За їх підсумками було підписано угоду про двостороннє припинення вогню, звільнення всіх заручників, покращення гуманітарної ситуації на Сході України, відведення збройних формувань [12]. Чергове засідання міністрів закордонних справ країн «нормандської четвірки» в рамках Мінських угод відбулося 21 січня 2015 р. у Берліні. Незважаючи на це, ситуація на Донбасі продовжувала загострюватися. Умови відновлення мирного процесу на Сході України також обговорювалися 6 лютого 2015 р. у Києві під час візиту А. Меркель та Ф. Олланда. 7 лютого 2015 р. А. Меркель, виступаючи на 51-ій Мюнхенській конференції з безпеки, наголосила, що прагне «безпеки в Європі разом з Росією, а не проти Росії. Вона повинна зробити внесок для розв’язання української кризи. Росія продемонструвала неповагу не тільки до територіальної цілісності і суверенності України, але і до основ міжнародного права. Не можна допустити нового поділу Європи. Водночас федеральний уряд виключав ідею постачання зброї Україні. Розв’язати конфлікт на Сході України воєнним шляхом неможливо, у регіоні надто багато зброї. Таким чином, необхідно здійснити дипломатичні кроки для реалізації Мінських домовленостей» [35].

12 лютого 2015 р. в Мінську за участю ФРН, Франції, України та Росії відбулися 17-годинні переговори. У результаті «Мінська-2» затверджено комплекс заходів, спрямованих на виконання минулорічних вересневих Мінських домовленостей, та прийнято спільну декларацію на підтримку цих заходів [15]. Усупереч неодноразовим порушенням бойовиками режиму припинення вогню, запровадження якого планувалося з 15 лютого, А. Меркель продовжувала наполягати на виконанні Мінських домовленостей. Однак, ескалація російсько-українського конфлікту, зокрема бої за Дебальцево (17.01.2015 р. – 20.02.2015 р.), підтвердила поразку Мінська-2.

У врегулюванні конфлікту на Сході України уряд ФРН дотримується «подвійної стратегії»: не виключаючи запровадження нових санкцій щодо Росії, наголошує на необхідності продовжувати діалог: «Німецький уряд, європейський уряд, Німеччина та Франція спільно не припиняють прикладати зусилля здійснити все можливе для того, щоб Україна могла розвиватися власним шляхом, зберегла територіальну цілісність, але також ми зробимо все для того, щоб мати підстави повторювати: ми хочемо, щоб Росія стала нашим партнером, ми хочемо робити це разом з Росією, а не проти Росії», – заявила А. Меркель, виступаючи 18 лютого 2015 р. на партійному з’їзді ХДС [36]. Представники федерального уряду все більше схилялися до думки, що найкращим сценарієм розвитку подій може стати заморожування конфлікту на Сході України за прикладом Придністров’я. Це свідчить про тиск на А. Меркель проросійських політиків та німецьких підприємців орієнтованих на торговельно-економічні взаємини з Росією.

6 березня 2015 р. відбулися переговори «нормандської четвірки» в Берліні. Центральними темами обговорень стали відведення важких озброєнь зі Сходу України та реалізація Мінських домовленостей. У контексті врегулювання конфлікту на Сході України відбувався активний обмін візитами між Україною та ФРН на рівні міністрів закордонних справ. Зокрема 13 квітня 2015 р. у Берліні відбулася зустріч міністрів закордонних справ Німеччини, Франції, Росії та України. Невдовзі, 14-15 квітня 2015 р., у Любеку міністри закордонних справ країн «Великої сімки» (Німеччини, Франції, Італії, Великої Британії, Канади, США, Японії) оголосили про підтримку зусиль Німеччини і Франції щодо врегулювання конфлікту на Донбасі.

6 жовтня 2015 р. Київ відвідала делегація бундестагу ФРН, яку очолював голова німецько-української міжпарламентської групи, член комітету в закордонних справах Бундестагу К.-Г. Вельманн. Напередодні фракція ХДС/ХСС оприлюднила документ під назвою «За активну європейську політику щодо України», зміст якого переконливо свідчить про підтримку України з боку німецької правлячої партії [32]. Анексія Криму та агресія на Донбасі, сприяли перегляду підходів ФРН до відносин з українською стороною. Програми основних політичних сил до виборів до Бундестагу, що відбулися 24 вересня 2017 р., містять згадки про врегулювання «української кризи» [33], засудження агресивних дій РФ [28] та участь Німеччини у «нормандському форматі». Виключення становлять документи партій «Ліві» [28] та «Альтернатива для Німеччини» [37], позиція яких перегукується з позицією Кремля.

Ще одним свідченням змін зовнішньої політики щодо України є визнання Німеччиною Росії викликом для власної безпеки в новій редакції «Білої книги» з оборонних питань 2016 р. [41] Таким чином, попри той факт, що «українське питання» не було чітко визначене в системі зовнішньої політики ФРН, Німеччина взяла курс на підтримку України в умовах російської агресії [30].

Ще одним аспектом відносин між Україною та Німеччиною стала допомога останньої у залученні нашої держави до ЄС. Упродовж 2009-2013 рр. головною справою України та ЄС залишалося питання підготовки до підписання «Угоди про асоціацію». Німецькі високопосадовці наголошували на завданнях, виконання яких не тільки проголошувалося необхідною умовою підписання документа, але й вважалося важливішим, ніж офіційне приєднання до ЄС. Німеччина зі свого боку намагалася координувати цей процес та, навіть, стала активним адвокатом України у ЄС. Наприклад, 10 жовтня 2013 р. німецько-український форум очолив експерт із східноєвропейських досліджень Р. Лінднер. В інтерв’ю виданню «Голос України» він наголосив на своєму намірі «одночасно агітувати за підписання «Угоди про асоціацію між Україною та ЄС» і апелювати до українського уряду щодо вирішення тих проблем, які ще існують» [17,20]. На тому етапі Україні не обіцяли навіть віддаленої перспективи вступу до Євросоюзу. Адже після того, як 1 липня 2013 р. 28-м членом Євросоюзу стала Хорватія, було накладено мораторій на подальше розширення спільноти щонайменше до 2025 р. Таке рішення цілком узгоджувалося з позицією ХДС/ХСС щодо необхідності періоду консолідації Європейського Союзу та обмеженості його можливостей у прийнятті нових членів.

Упродовж 29-30 вересня 2011 р. у процесі робочого візиту Президента України В. Януковича до Польщі для участі в саміті «Ініціативи Європейського Союзу «Східне партнерство» відбулась зустріч з А. Меркель, а 15 листопада 2011 р. – під час робочого візиту президента В. Януковича до Польщі – зустріч із Федеральним президентом ФРН К. Вульфом, на яких гострою темою постало ув’язнення Ю. Тимошенко [4].

Ще 5 березня 2011 р. В. Путін запропонував Україні вступити до Митного союзу з Росією, Білоруссю і Казахстаном, а вже 7 квітня заступник генерального директора Генерального директорату «Європейська політика сусідства» Єврокомісії Хюг Мінгареллі, виступаючи на засіданні Комітету з питань закордонних справ Європарламенту, повідомив про неможливість для України одночасного вступу до Митного союзу з Росією, Білоруссю та Казахстаном і створення зони вільної торгівлі (ЗВТ) з Європейським Союзом [3]. Україна не змогла зробити чіткий вибір між Європою та Росією. 28-29 листопада 2013 року на Саміті глав держав у Вільнюсі В. Янукович не підписав «Угоду про асоціацію» між Україною та Євросоюзом [26], що викликало бурхливі негативні реакції Заходу та України, додавши ще більших масштабів Євромайдану.

Німеччина стала основним учасником підписання та ратифікації «Угоди про асоціацію між Україною та ЄС» [14]. Для німецької сторони цей процес становив інтерес, оскільки дозволив зміцнити вплив ЄС в Східній Європі й наростити обсяги економічної співпраці з Україною. У своєму виступі в Бундестазі, у липні 2015 р., заступниця голови Верховної Ради України О. Сироїд, закцентувала увагу німецьких парламентарів на тому, що події на Донбасі є не лише українською кризою, а справжньою війною проти цивілізованого світу, яка відбувається на східному кордоні України [13].

ФРН відіграє вагому роль в підтриманні на рівні ЄС санкційного режиму проти Росії, запровадженого Євроспільнотою у зв’язку з агресією проти України. Гостроти цьому додають економічні втрати, понесені після запровадження санкцій. Останні завдали економіці ФРН збитків у близько 15,1 млрд. євро з 2014 по 2018 рр. [38]. Водночас, на переконання А. Меркель, санкції є свідченням «нормативної сили» ЄС [42]. Також німецька сторона підтримала поглиблення зв’язків України з НАТО та створення трастових фондів з допомоги Україні під час саміту в Уельсі у вересні 2014 р., а також рішення щодо надання Україні «Комплексного пакету допомоги» з реформування сектору оборони, погодженого на саміті у Варшаві в липні 2016 р.

На сьогодні однією з найактуальніших тем є також будівництво «Північного потоку-2». Ще у 2005 р., після приходу до влади, А. Меркель сприяла розвитку німецько-російських торговельно-економічних відносин і реалізації проекту «Північний потік» по дні Балтійського моря, що зачіпало українські інтереси. Взагалі, в період українсько-російських «газових воєн» 2005-2006 рр. Німеччина не бажала ускладнювати відносини з «Газпромом», хоча й агітувала Росію приєднатися до Європейської енергетичної хартії, яка мала покінчити з монополією на європейському енергетичному ринку [1].

Прокладення «Північного потоку-2» вже розпочате, а на 2020 р. запланований початок експлуатації. Так як він буде пролягати в обхід, Україна може втратити не лише 3 млрд доларів, які зараз щорічно отримує від транзиту газу через свою територію, але й геополітичний важіль впливу. «Частина газу перейде до Турецького потоку, інша до Північного потоку», – заявив представник НАК «Нафтогаз України» А. Коболєв [19]. Будівництво цього газопроводу різко засудили США, а в Єврокомісії заявили, що він: «Порушує принципи прозорості, недискримінації та рівного доступу. Україна ж, своєю чергою, продовжує бути надійним партнером і транзитером газу» [29]. Не зважаючи на це, Німеччина, Фінляндія і Швеція видали всі дозвольні документи на будівництво і експлуатацію газопроводу. Проти будівництва виступили Польща, країни Балтії, Україна, Молдова, США і Данія. «Поява Nord Stream 2 матиме катастрофічні наслідки для енергетичної безпеки Європейського Союзу і збільшить залежність ЄС від російського «Газпрому», який вже поставляє близько третини обсягів газу в ЄС» – повідомив міністр закордонних справ України П. Клімкін [40]. У відповідь на це Міністр закордонних справ Німеччини Х. Майко заявила: «Це проект, який управляється кількома європейськими компаніями. І позиція Німеччини залишається чіткою: питання європейської енергетичної політики необхідно вирішувати в Європі, а не в США. Ми хочемо побудувати нашу енергетичну безпеку на широких засадах. І ми працюватимемо над тим, щоб існуючий транзит газу через Україну не був перекритий у майбутньому» [27].

З огляду на сучасний характер українсько-німецьких відносин, можна виокремити декілька перспектив їх подальшого розвитку:

•         Так як ключовим пріоритетом на сьогодні є безпека, її гарантування буде однією з цілей спільної політики. Незважаючи на те, що конфлікт на Донбасі часто характеризують як «заморожений», він являє собою загрозу як для України, так і для європейської безпеки. З огляду на це, важливою є підтримка ФРН інтересів України в НАТО та ЄС і участь ФРН у розробці нових дипломатичних форматів щодо подолання конфлікту.

•         Однією з проблем політики «Східного партнерства» є брак нових стимулів для реформ в «асоційованих» державах, зокрема, перспективи членства. Така ситуація стає на заваді просуванню прав людини, демократії та верховенства права в Україні. Отже, поряд із політичною підтримкою асоціації, Німеччина має експериментувати з секторним співробітництвом як інструментом підтримки трансформації в Україні.

•         В найближчий час українсько-німецькі відносини і надалі виступатимуть у ролі «вчителя та учня». Можливо це переросте у формат «Веймарського трикутника». Свого часу цей трикутник Франції, Німеччини і Польщі суттєво допоміг полякам наблизитися до Євросоюзу. Новостворений Weimarer Quadrat – де новим кутом стала б Україна, був би вигідним усій Європі – створивши фактично «пояс безпеки» – від Атлантики до Чорного моря.

•         Покращити енергоефективність, за допомогою внесення змін до Податкового та Митного кодексів та відновлення пільг для підприємств [9].

Отже, вдосконалення відносин Україна-Німеччина та політики розвитку ФРН в Україні потребує як дотримання існуючих пріоритетів (безпека, імплементація «Угоди про Асоціацію», підтримка бізнесу), так і створення нових. Як висновок можна зазначити, що ФРН бере активну участь не лише у врегулюванні російсько-українського конфлікту, а й в просуванні України до ЄС. Німеччина забезпечує величезний фінансовий внесок для подолання конфлікту та стабілізації економічного становища України. Вона є одним з найважливіших партнерів для України на сьогодні, і підтримання стабільних дипломатичних відносин з нею є в пріоритеті для нашої держави.

Джерела та література

1. Газ без визы [Електронний ресурс]. – Режим доступу до ресурсу: https://rg.ru/2011/11/08/potok-site.html
2. Договір між Україною та Федеративною Республікою Німеччина про розвиток широкомасштабного співробітництва у сфері економіки, промисловості, науки і техніки [Електронний ресурс]. – Режим доступу до ресурсу: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/276_010
3. ЕС предостерег Украину от Таможенного союза с Россией [Електронний ресурс]. – Режим доступу до ресурсу: https://ru.reuters.com/article/topNews/idRUMSE91603920130207
4. Канцлер Німеччини А. Меркель під час саміту “Східного партнерства” 29-30 вересня у Варшаві зустрінеться з В. Януковичем [Електронний ресурс]. – Режим доступу до ресурсу: https://dt.ua/POLITICS/merkel_u_varshavi_pogovorit_z_yanukovichem_pro_timoshenko.
5. Консорциум по строительству газопровода в обход Украины продолжает роботу [Електронний ресурс]. – Режим доступу до ресурсу:https://zn.ua/ECONOMICS/konsortsium_po_stroitelstvu_gazoprovoda_v_obhod_ukrainy_prodolzhaet_rabotu.html
6. Кривонос Р. А. Німеччина у структурі європейської співпраці: Монографія / Р. А. Кривонос – К.: Видавничо-поліграфічний центр “Київський ун-т”, 2004. – С. 73-75.
7. Кудряченко А. Між двома полюсами: деякі питання взаємовідносин України, Польщі, Росії і Німеччини / А. Кудряченко // Політика і час. – 1993. – №3. – С. 14-19.
8. Кудряченко А. Україна – Німеччина: вектор співдії / А. Кудряченко // Віче. – 1993. – №7. – С. 149-157.
9. Курс на енергоефективність: “три Е” українсько-німецьких відносин [Електронний ресурс]. – Режим доступу до ресурсу: https://www.eurointegration.com.ua/articles/2018/03/29/7079605/
10. Мартинов А. Ю. Українсько – німецькі відносини на межі ХХІ століття : попередні підсумки і перспективи / А. Ю. Мартинов. – Київ, 2002. – С. 237-238.
11. Меркель: Вышеградская четверка – идеальный пример перехода от диктатуры к демократии [Електронний ресурс]. – Режим доступу до ресурсу: https://www.dw.com/ru/меркель-вышеградская-четверка.
12. Мінський протокол “побачив світ” [Електронний ресурс]. – Режим доступу до ресурсу: https://ukr.segodnya.ua/politics/minskiy-protokol-uvidel-svet-550951.html
13. Німецьку столицю з робочим візитом відвідала Віце-спікер ВРУ Оксана Сироїд [Елекронний ресурс]. – Режим доступу до ресурсу: https://munich.mfa.gov.ua/ua/news/embassy-news/33870-nimecyku-stolicyu-z-robochim-vizitom-vidvidala-vice-spiker-vru-oksana-sirojid
14. Німеччина депонувала ратифікаційні грамоти щодо угод про асоціацію між ЄС та Грузією, Україною і Молдовою [Електронний ресурс]. – Режим доступу до ресурсу: http://www.day.kiev.ua/uk/news/240715-nimechchyna-deponuvala-ratyfikaciynu-gramotupro-asociaciyu-ukrayiny-z-yes
15. Повний текст документів, ухвалених на переговорах в Мінську [Електронний ресурс]. – Режим доступу до ресурсу: https://tyzhden.ua/Politics/129751
16. Політичні відносини між Україною та Німеччиною [Електронний ресурс]. – Режим доступу до ресурсу: https://germany.mfa.gov.ua/ua/ukraine-de/diplomacy
17. Райнер Лінднер: “Ми активно агітуватимемо за підписання угоди про асоціацію” // Голос України. – 10 жовтня 2013. – №189 (5689). – С. 20.
18. Рейсовим літаком Яценюк полетів на зустріч з європейськими посадовцями [Електронний ресурс]. – Режим доступу до ресурсу: https://tsn.ua/video/video-novini/reysovim-litakom-yacenyuk-poletiv-na-zustrich-z-yevropeyskimi posadovcyami.html
19. Северный поток-2: опасность проекта для Украины недооценили [Електронний ресурс]. – Режим доступу до ресурсу: https://politeka.net/news/economics/731217-severnyj-potok-2-opasnost-proekta-dlja-ukrainy
20. Спільна декларація про основи відносин між Україною і ФРН [Електронний ресурс]. – Режим доступу до ресурсу: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/276_012
21. Спільна стратегія Європейського Союзу щодо України, схвалена Європейською Радою 11 грудня 1999 року [Електронний ресурс]. – Режим доступу до ресурсу: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/994_492
22. Угода між Україною і ФРН про співпрацю у справах осіб німецького походження, які проживають в Україні [Електронний ресурс]. – Режим доступу до ресурсу: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/276_002
23. Угода про партнерство і співробітництво між Україною і Європейськими Співтовариствами та їх державами-членами [Електронний ресурс]. – Режим доступу до ресурсу: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/998_012
24. ФРН – стабілізуючий чинник та рушійна сила у становленні і розвитку європейської демократичної України [Електронний ресурс]. – Режим доступу до ресурсу: http://bintel.com.ua/uk/article/frg-stabilizirujushhij-faktor-i-dvizhushhaja-sila-2/
25. Хартія про особливе партнерство між Україною та Організацією Північно-Атлантичного договору [Електронний ресурс]. – Режим доступу до ресурсу: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/994_002
26. Янукович провалив саміт у Вільнюсі [Електронний ресурс]. – Режим доступу до ресурсу: https://www.pravda.com.ua/news/2013/11/29/7003507/
27. “Arms control is pure realpolitik” [Електронний ресурс]. – Режим доступу до ресурсу: https://www.auswaertigesamt.de/en/newsroom/news/maas-funke/2186272
28. Die Zukunft fur die wir kampfen. Langfassung des Wahlprogramms zur Bundestagswahl 2017 [Електронний ресурс]. – Режим доступу до ресурсу: https://www.dielinke.de/fileadmin/download/wahlen2017/wahlprogramm2017/die_linke_wahlprogramm_2017.pdf
29. European Commission “Nord Stream II” [Електронний ресурс]. – Режим доступу до ресурсу: http://europa.eu/rapid/press-release_SPEECH-18-1285_en.htm
30. Federal Republic of Germany will continuee to support Ukraine on its European path [Електронний ресурс]. – Режим доступу до ресурсу: https://mfa.gov.ua/en/news-feeds/foreign-offices-news/65679-frn-prodovzhuvatime-pidtrimku-ukrajini-na-jevropejsykomu-shlyahuderzhavnij
31. Freie Wahl, grosse Qual Orangener Pyrrhussieg in der Ukraine? [Електронний ресурс]. – Режим доступу до ресурсу: https://www.zeitschrift-osteuropa.de/hefte/2006/5/freie-wahl-grosse-qual
32. Fur eine aktive Europaische Ukraine-politik. CDU CSU. Fraktion im deutschen Bundestag. 30. September 2015 [Електронний ресурс]. – Режим доступу до ресурсу: https://www.cducsu.de/en/download/file/fid/47345
33. Grundgesetz fur die Bundesrepublik Deutschland geandert am 23. Dezember 2014 [Електронний ресурс]. – Режим доступу до ресурсу: https://www.btg-bestellservice.de/pdf/1006 0000.pdf
34. Kleine Anfrage der Abgeordneten Dr. Alexander S. Neu… und der Fraktion. Assoziierungsabkommen zwischen der Ukraine und der Europaischen Union [Електронний ресурс]. – Режим доступу до ресурсу: http://dip21.bundestag.de/dip21/btd/18/010/1801083.pdf
35. Merkel A. Rede von Bundeskanzlerin Angela Merkel anlasslich der 51 [Електронний ресурс]. – Режим доступу до ресурсу: http://www.bundesregierung.de/Conten t/DE/Rede/2015/02/2015-02-07-merkelsicherheitskonferenz.html
36. Merkel: Russland soll wieder unser Partner warden [Електронний ресурс]. – Режим доступу до ресурсу: http://europaobjektiv.com/ nachrichten/nachrichten_703.html
37. Programm fur Deutschland. Wahlprogramm der Alternative fur Deutschland fur die Wahl zum Deutschen Bundestag am 24. September 2017 [Електронний ресурс]. – Режим доступу до ресурсу: https://www.afd.de/wpcontent/uploads/sites/111/2017/06/2017-06-01_AfD Bundestagswahlprogramm_Onlinefassung.pdf
38. Russland-Sanktionen kosteten die EU-Lander 30 Milliarden Euro [Електронний ресурс]. – Режим доступу до ресурсу: http://www.wifo.ac.at/jart/prj3/wifo/resources/person_dokument/person_dokument.jart?publikationsid=60666&mime_type=application/pdf
39. Steinmeier setzt auf Verhandlungen mit Russland [Електронний ресурс]. – Режим доступу до ресурсу: http://www.handelsblatt.com/politik/ international/ukraine-konfliktsteinmeier-setzt-auf-verhandlungen-mit- russland/11459016.html
40. Ukraine gas firm says Russians delaying gas talks as they spur work on Nord Stream II [Електронний ресурс]. – Режим доступу до ресурсу: https://www.reuters.com/article/russia-ukraine-gas/ukraine-gas-firm-says-russians-delaying-gas-talks-as-they-spur-work-on-nord-stream-2-idUSL8N1ZL32Z
41. Weissbuch 2016 zur Sicherheitspolitik und zur Zukunft der Bundeswehr [Електронний ресурс]. – Режим доступу до ресурсу: https://www.bmvg.de/resource/blob/13708/015be272f8c0098f1537a491676bfc31/weissbuch2016-barrierefrei-data.pdf
42. We`ll lift Russia sanctions when east Ukraine is peaceful – Merkel [Електронний ресурс]. – Режим доступу до ресурсу: http://www.reuters.com/article/us-russia-germany-merkel/well-lift-russia-sanctions-when-east-ukraine-is-peaceful-merkel-idUSKCN1BJ25N

Анотація
У статті розглянуто безпековий вимір відносин України та ФРН на сучасному етапі. Виділено основні напрямки українсько-німецької співпраці у сфері безпеки.
Ключові слова: безпека, європейська безпека, Україна, ФРН, НАТО, ЄС, Росія.
Summury
The article is devoted to analysis of the security dimension of the relations of Ukraine and Germany. Allocated main directions of Ukrainian-German cooperation in security sphere.
Key words: security, European security, Ukraine, Germany, NATO, EU, Russia.
Аннотация
В статье рассмотрено отношения Украины и Германии в сфере безопасности на современном этапе. Также выделено основные направления сотрудничества в области безопасности.
Ключевые слова: безопасность, европейская безопасность, Украина, Германия, НАТО, Россия.
Німеччина вибудовує свої відносини з Україною у сфері безпеки значною мірою не самостійно, а через відповідні міжнародні та європейські структури, передусім, через НАТО, ЄС, ООН, ОБСЄ та в рамках інших міжнародних організацій, членом яких є ФРН.
Співпраця у галузі безпеки між Україною та Європейським Союзом базується на Плані дій Україна – ЄС у сфері юстиції, свободи та безпеки (2007 рік), а також Планом-графіком його імплементації (2008 рік).
Хартія про особливе партнерство між Україною та НАТО стала рамковим документом у співпраці в галузі безпеки України і Німеччини.
Основними напрямками українсько-німецької співпраці у сфері безпеки є: військово-політичне співробітництво, технічне співробітництво, співпраця у сфері формування нової архітектури європейської безпеки, боротьба з новими загрозами, співпраця у сфері ядерної та радіаційної безпеки.
У жовтні 2013 року завершився проект «Німецько-українська співпраця з питань забезпечення захисту ядерних матеріалів в рамках Глобального партнерства G8 проти розповсюдження зброї та матеріалів масового знищення». Результатом цього проекту є посилення фізичного захисту, модернізація та переоснащення транспортно-складського комплексу Українського державного виробничого підприємства «Ізотоп» (ТСК УДВП «ІЗОТОП») відповідно до сучасних вимог безпеки [1].
ФРН та Україна активно співпрацюють і в галузі забезпечення безпеки та попередження нових безпекових загроз екологічного характеру. Так, у травні 2013 року було підписано спільну українсько-німецьку заяву про співпрацю у галузі сфери захисту клімату та довкілля.
У військово-технічній сфері відбувається досить активна співпраця з представниками збройних сил Німеччини з питань оборонного менеджменту, управління персоналом, радіаційного, хімічного та біологічного захисту, зв’язку, утилізації застарілих боєприпасів тощо. Головними цілями є імплементація досвіду Німеччини із реформування збройних сил, здійснення цивільного демократичного контролю над ними; активізація співпраці у космічній галузі, зокрема, між Національним космічним агентством України та Німецьким космічним агентством щодо співробітництва у сфері космічної діяльності [2].
Німеччина та Україна мають спільні погляди на те, як варто будувати нову архітектуру європейської безпеки, яка б сприяла зниженню рівня загрози у Європі та підвищенню довіри у відносинах між країнами. ФРН вважає, що постійний та активний діалог України із НАТО, ЄС та ОБСЄ є важливим чинником стабільності та безпеки у Європі.
Українсько-німецьким взаєминам притаманний високий рівень взаємодії у вирішенні важливих міжнародних проблем. Зокрема, Україна та ФРН спільно працюють над пошуками рішення заморожених конфліктів у Європі.
У 2013 році Україна головувала в ОБСЄ. Німеччина схвально поставилась до цілей та пріоритетів визначених на період головування.
ФРН скептично ставиться до можливості України членства в НАТО, однак сприяє винайденню форм практичного співробітництва України та НАТО, які найбільше відповідають інтересам обох сторін і не стимулюють посилення напруженості в Європі [3, c. 267].

Список використаних джерел та літератури:

1. Співпраця України та Німеччини з питань безпеки та захисту ядерних матеріалів і радіоактивних джерел в рамках Глобального партнерства Великої вісімки (G8) проти розповсюдження зброї та матеріалів масового знищення [Електронний ресурс] – Режим доступу до ресурсу: http://www.snrc.gov.ua/nuclear/uk/publish/article/226035;jsessionid=58C50BC3C6A6AB18B181A2BD5FB5DFEE.vapp22:2.
2. Українська призма: між стратегічним партнерством і безпекою [Електронний ресурс]. – 2013. – Режим доступу до ресурсу: http://library.fes.de/pdf-files/bueros/ukraine/10249.pdf.
3. Зовнішня політика України – 2010: стратегічні оцінки, прогнози та пріоритети / За ред. Г.М. Перепелиці. – К.: ВД «Стилос», 2011. – 352 c.

Ключові слова. ФРН, ЄС, Г. Шрьодер,економічна політика.

Аннотация. В данной статье рассматриваются основные положения немецкой внешней политики в Европе в период канцлерства Г.Шредера: исследуется экономическая политика ФРГ; рассматривается внешнеполитическая стратегия Г.Шредера через сравнение со стратегией Г. Коля; рассматривается отношения ФРГ-Франция через призму сотрудничества в ЕС.

Ключевые слова. ФРГ, ЕС, Г. Шредер, экономическая политика.

Abstract. This article discusses the main provisions of German foreign policy in Europe during the chancellorship H.Shrodera: the economic policy of Germany; considered foreign policy strategy H.Shrodera by comparison with the strategy H.Kolya; examined the relationship of Germany-France cooperation in the light of EU.

Keywords. Germany, EU, H. Schroeder, economic policy.

Необхідність збереження стратегічних зв’язків об’єднаної Європи  з США, яка не має достатньої політичної волі і такими ж військово-технічними ресурсами, ті які має її трансатлантичний союзник, є вкрай необхідною. Ця необхідність лягла в основу договору про закріплення військового трансатлантичного партнерства між 3-а гравцями НАТО-США, Франція та ФРН. Спочатку німецько-французька військова кооперація, яку доповнили в червні 1993 р. бельгійською, у листопаді 1993 р. іспанською та у травні 1994 р. люксембурзькою участю була міцно закріплена  в євроатлантичну систему забезпечення безпеки [6].

Ще за Г.Коля зовнішню політику об’єднаної Німеччини при всіх її плюсах та мінусах можна було характеризувати як «політику прагматичного реагування». Враховуючи зміни внутрішніх і зовнішньополітичних реалій постбіполярного світу, до яких додались такі серйозні проблеми, як міжнародний тероризм, загроза поширення ядерних технологій та багато ін.. політична еліта Німеччини повинна була переглянути навіть такі відносини як трансатлантичне партнерство та європейська інтеграція.

В цілому ставлення Німеччини  до американської політики стало негативне при Г.Шрьодері. Після війни на Балканах та теракту 11 вересня стала очевидною глибока криза таких признаних інститутів як НАТО та ЄС. Одночасно в ФНР суспільство більше тяжіло до Євросоюзу. У вересні 2003 р. 81% населення Німеччини погодилось з тим, що інтеграція в ЄС набагато важливіша ніж інтеграція з США. Таку ж відповідь дало суспільство і на питання чи ЄС зможе стати іншою супердержавою [8].

В заяві від 29 жовтня 2002 р. Г.Шрьодер заявив: «політика в Європі, для Європи і як результат, що виходить від Європи». Німці впевнені в тому, що німецька зовнішня політика не може розглядатись окремо від європейської [7].

Що стосується економічної сторони Європи, то Г.Шрьодер вирішив встановити справедливість. «Час, коли Європа процвітала за рахунок Німеччини пішло у минуле», – заявив він на нараді голів держав.

Якщо порівнювати стратегії Г.Коля та стратегії «червоно-зеленої» коаліції на чолі з Г.Шрьодером, то можна зробити такі виновки:

1. Після об’єднання Федеративна Республіка опинилася на стадії усвідомлення своєї національної державності, про що, зокрема, свідчили серйозні концептуальні дискусії в німецькому суспільстві. Міжнародні наслідки об’єднання країни й їх вплив на подальший розвиток зовнішньої політики Німеччини прямозалежні від набуття нею статусу повноцінної національної демократії.

2. Результати дослідження періоду перебування при владі уряду Г.Коля після 1990 р. доводять, що як зовнішня політика Німеччини загалом, так і європейська зокрема, здійснювалися в руслі зовнішньополітичних концепцій «старої» ФРН. Європейська стратегія урядової коаліції ХДС/ХСС/ВДП на чолі з Г.Коля зазнавала поступових змін і розвивалася за логікою пристосування до нового положення країни на континенті.

3. Перемога СДПН на парламентських виборах 1998 р в Німеччині обумовила формування нової урядової коаліції на чолі з канцлером Г.Шрьодером і позначила перехід влади від покоління, яке перенесло Другу світову війну, до післявоєнного покоління. У сфері німецької зовнішньої політики нова генерація політичної еліти, не відкидаючи важливість історичної пам’яті, концептуально і практично завершила процес «нормалізації». Остання стала етапом величезного процесу серйозної, головним чином ментальної трансформації та концептуальної адаптації в 1990-х рр.. політичної еліти ФРН до нового положення в світі і передбачала відмову від деяких самообмежень, притаманних Боннській республіці. Саме «нормалізація» позначила перехід політичної традиції «старої» Боннської республіки в політику вже Берлінської ФРН і призвела до перегляду та подальшого обґрунтування європейської політики Німеччини.

4. Прикметною особливістю стратегії Г.Шрьодера в ЄС стало нове визначення акцентів за умови збереження концептуальних основ європейської політики Боннської республіки. Відтепер стабільність і прогнозованість німецької політики в Європейському Союзі забезпечується не переважанням європейських інтересів над національними чи європатріотичною риторикою, а чітким визначенням німецьких інтересів та їх активним захистом в рамках багатосторонньої дипломатії.

5. Зміщення акцентів означало також перегляд основних зовнішньополітичних пріоритетів шляхом пошуку нового балансу між інтеграцією та національними інтересами. Останні передбачалося інтегрувати в схему збалансованих загальноєвропейських інтересів, паралельно посилюючи компетенцію Німеччини у визначенні політичного курсу Європейського Союзу в цілому [12].

6. Протягом 90-х рр.. минулого сторіччя німецько-французькі відносини зазнавали змін. Після приходу до влади уряду Г.Шрьодера в них також відбулося зміщення акцентів: основою активного співробітництва є політичний баланс інтересів. Відповідно там, де вони співпадають – продовжує існувати «мотор», якщо ні – виникає конкуренція. Спостерігається подальша диференціація німецько-французької співпраці: активна – в сферах спільної зовнішньої політики та політики безпеки, європейської оборони, а також юстиції та внутрішніх справ; розбіжності у підходах, протиборство – в питаннях розширення ЄС, аграрної реформи та майбутнього Союзу. Позначилася тенденція до поступового зміщення балансу в стосунках між Берліном і Парижем на користь першого.

7. Разом з тим, рівень двосторонніх відносин постійно залишається високим і базується на міцному договірному й інституційному фундаменті. Політичні еліти обох країн чітко усвідомлюють, що без німецько-французької згоди подальший розвиток інтеграційних процесів в Європі не може бути успішним, оскільки ні реформування різних сфер спільної політики, ні формування ефективних структур розширеної Європи неможливі без/або всупереч Франції.

8. Паралельно з ревізією франко-німецьких стосунків відбувався пошук нового балансу в підходах «червоно-зеленої» коаліції на чолі з Г.Шрьодером до процесу розширення Європейського Союзу на Схід.

По-перше, Г.Шрьодер, на відміну від свого попередника, чітко окреслив ієрархію німецьких пріоритетів в європейській політиці. Спочатку поглиблення інтеграційних процесів, яке в подальшому повинно було створити підґрунтя для вступу нових членів, а вже потім розширення.

По-друге, соціал-демократи і зелені побудували свою стратегію щодо прийому в Євросоюз країн ЦСЄ на основі прагматичного співвідношення цілей і засобів. За умов обмежених коштів Німеччина забезпечила створення інституційних і фінансових рамок для розширення та досягла визначення його часових меж згідно із власним баченням перспектив.

По-третє, активно використовуючи фактор розширення, керівники ФРН здійснювали тиск на своїх партнерів по ЄС з метою ініціювання реформ в інших важливих для німецьких інтересів сферах – аграрній, інституційній.

9. У результаті інституційних змін в ЄС, які відбулися внаслідок проведення в 2000 р. міжурядової конференції і підписання Ніццького договору, Німеччині вдалося посилити свою вагу в інституціях ЄС: вона отримала в Раді ЄС 29 голосів (до цього мала 10), як Франція, Велика Британія та Італія. Разом з тим, Г.Шрьодер домігся введення демографічного критерію (німці мають 17%, французи – 12%) при прийнятті рішень кваліфікаційною більшістю. Відтепер ФРН може блокувати рішення Ради ЄС разом з усього лише двома коаліційними партнерами. Крім того, Федеративній Республіці вдалося уникнути скорочення числа своїх депутатів у Європейському парламенті при вивільненні місць для парламентарів із країн-кандидатів – за ФРН залишилася квота в 99 депутатів, тоді як за Францією всього 72 місця [3].

10. Політично суттєвим і значимим нововведенням в європейській політиці урядової коаліції соціал-демократів та зелених стало успішне використання моделі Конвенту, що була реалізована як в процесі вироблення Хартії основних прав ЄС, так і для подальшої розробки інституційної реформи.

Таким чином, Герхард Шрьодер і Йошка Фішер не тільки здійснювали «нове визначення акцентів», а і використовували для цього нові інструменти. На відміну від свого попередника, що діяв за логікою пристосування, новий канцлер, після приходу до влади, запропонував і реалізував більш прагматичний і активний сценарій адаптації європейської політики об’єднаної Німеччини до нового положення країни в Європі. На думку автора, все це дає підстави говорити про суттєву модернізацію європейського курсу ФРН після 1998 р., що має наступні виміри й особливості: головна її мета – завершення європейської інтеграції; Німеччина поводиться і діє як «велика держава»; національні інтереси визначають німецьку європейську політику; визначена ієрархія пріоритетів в ЄС; відносини з Францією базуються на балансі політичних інтересів; поряд із нововведеннями активно використовуються досвід і здобутки Боннської республіки [1].

Наступне зіткнення інтересів Франції та Німеччини сталось у 2000 р. на саміті ЄС в Ніцці, який повинен був в організаційному плані підготовити Союз до розширення на Схід. За ініціативи Німеччини було розроблено стратегічний документ Європейської комісії в листопаді 2001 р. про прийом в ЄС 10 нових членів. Але Франція не погодилась на це [5].

Постає питання: чому Німеччина так прагне європейської інтеграції? Париж бачив в розширені ЄС на схід перспективу витіснення себе на географічний краї Європи, в той час як Берлін все більше ви двигається в центр континенту, маючи можливість взяти на себе функцію мосту між сходом і заходом.

Особливе місце в проблематиці розширення ЄС займають німецько-турецькі відносини та перспективи інтеграції Туреччина в «Велику Європу». По-перше, Туреччина з точки зору географії належить в більшій мірі Європі, а політична культура значною мірою відрізняється від європейської. По-друге, Туреччина – одна з найслабкіших країн серед тих хто хоче вступити в ЄС в економічному і соціальному плані. По-третє, з точки зору демографії, очікується, що в найближчі 15 років кількість турок перебільшить 80 млн. людей і Туреччина посунить Німеччину по цьому показнику в Західній Європі на 2 місце. По-четверте, неможливо не згадати роль Туреччини як стратегічного партнера НАТО, що має вихід в Чорне і Середземне море, на Кавказ, в Центральну Азію, на Балкани і Близький Схід. Не варто очікувати швидкого рішення цієї проблеми, яка стала серйозним головним болем для берлінських політиків уже в період правління канцлера А.Меркель [9].

Після війни в Косово держави-члени ЄС у який раз зрозуміли свою безпорадність у вирішені питань війни і миру без участі Америки, правління Шрьодера-Фішера активно провело лінію на більш ефективну розробку «європейської політики в області безпеки та оборони». Там же було прийнято рішення з трансформації ЗЄС, як європейського оборонного союзу в інтеграційну частину ЄС. На засіданні ЄС в Ніцці в грудні 2002 р. прийнято рішення, що ЄС не намагається створити європейську армію, а будить опиратись на воєнний потенціал НАТО.

Восени 2001 р. Франція і ФРН домовились створити спільну робочу групу, яка б зайнялась питаннями глобалізації і вперше позначили в якості цілі розробку європейської конституції. 22 лютого 2002 р. під керівництвом колишнього французького президента Жискара д’Естена почав свою роботу Конвент по розробці єдиної європейської конституції [14].

Під час святкування 40-ого ювілею підписаного Єлисейського договору була проведена спільна нарада парламентів двох країн і дата 22 січня навіть визнана «німецько-французьким днем». Але, на жаль, все це не сховало б того факту, що двосторонні відносини з цих пір уже не в найкращому стані.

Взаємовідносини Німеччини і Великої Британії характеризувались як стабільними та динамічними відносинами. Так як з Францією, між ФРН і Великою Британією кожні півроку проводились зустрічі на найвищому рівні та закріплювалось багатостороння та економічна співпраця.

Німеччина зіграла визначну роль в прийнятті Європейської конституції у 2004 р. Німецько-французький тандем доповнюється німецько-італійськими та англо-французькими ініціативами. Та коли між ФРН і Францією явно проявляється конкуренція за владу та вплив, ось тоді «європейський мотор» починає працювати з перебоями [9].

29 травня 2005 р. референдум в Франції щодо Європейської конституції дали неперевершені результати – 55% французів заявили, що проти прийняття Основного закону для єдиної Європи у складі 25 держав, а у Нідерландах – 60%.

Отже, протягом першого канцлерства Г.Шрьодера, Берлінська республіка, відстоюючи власні національні інтереси, стала на шлях «нормалізації» і своєї європейської політики, що призвело до переоцінки властивих попередній ФРН ідеологічних і політичних табу і обумовило модернізацію європейської політики об’єднаної Німеччини за умови збереження її парадигмального розвитку. Аби не залишитись в поганому становищі, Німеччина прагне створювати конфігурацію Європи в майбутньому за своїми правилами. Фішер і Г.Шрьодер озвучили плани трансформування інститутів ЄС, які схожі і на саму Німеччину, що очевидно не підтримали інші країни.

Таким чином, можна говорити про те, що Німеччина займає роль лідера, як в економічному, так і в політичному плані. Так, вона відіграє одну з головних ролей серед країн-лідерів в процесі прийняття важливих рішень. Цьому свідченням є те, що в умовах глобальної економічної кризи Німеччина як лідер ЄС виступає з власними пропозиціями та висуває такі вимоги європейському керівництву, які  вирішують проблеми не тільки німецької економіки, а й Європейського Союзу в цілому. Підсумовуючи вище сказане, варто зазначити, що дослідження зовнішньої політики ФРН дозволяє зробити висновок, що у нинішньому світі державні інтереси можуть реалізуватися лише при згоді з близькими і далекими сусідами та іншими зацікавленими сторонами. Тому шанси на успіх має тільки така зовнішня політика, яка погоджує власні інтереси з інтересами сусідів, розглядає інші держави як партнерів, з якими можлива не лише конкуренція, але й кооперація.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ ТА ЛІТЕРАТУРИ

1. Добровольська І. Особливості французько–німецьких відносин після об’єднання Німеччини [Текст] // Актуальні проблеми міжнародних відносин: Зб.наук.праць. – К.: Інститут міжнародних відносин КНУ імені Тараса Шевченка, 2006. Вип. № 64 (Частина І) – С.167-168.
2. Інтерв’ю А.Меркель [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.rosinvest.com/news/503443/
3. Кудрявченко О. Об’єднана Німеччина: нові геополітичні виміри [Текст] / О. Кудрявченко // Віче, 2003. – №8. – С.101-102.
4. Кудряченко А. Нові політичні виміри поступу Німеччини [Текст] // Людина і політика, 2007. – № 2. – С.21-25.
5. Невицький В.С. Україна у системі міжнародних відносин  в умовах глобалізації [Текст] / В.С Невицький. – К.: 2005. – 240 с. – С.180.
6. Німеччина – за підтримку миру у всьому світі [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://germany4all.ru/Pages/vneshnyaya_politika_obedinennoj_ germanii.html
7. Орлик В. В. Хто господар у європейському домі? Вплив франко-німецьких ініціатив на процеси євроінтеграції [Текст] / В.Орлик // Політика і час, 2004. – №7-8 – С.124-125.
8. Осадча К. Європейський Союз : вчора, сьогодні, завтра [Текст] / К.Осадча // Наука и жизнь, 2003. – № 6 – С.2-3.
9. Рудько С.О. Зовнішня політика країн Західної Європи в пост біполярний період навчально методичний посібник із курсу [Текст] / С.О. Рудько.  – Острог: Видавництво Національного університету «Острозька Академія», 2012. – 412 с. – С.169-170.
10. Сидорук Т. В. Інтеграційні процеси в сучасній Європі: навч. посібн. для студентів вищ. навч. закл. [Текст]  /  Т. В. Сидорук. – Львів: ЛА «Піраміда», 2010. – 354 с. – С.204-205
11. Спільна  декларація про основи відносин між Україною та Федеративною Республікою Німеччиною [Текст] : договір  від 9  червня 1993. – К.: 1993. – 6 с.
12. Appenzeller I.G. Die deutsch–russischen Beziehungen sind gut [Text] / I.G. Appenzeller // Die Zeit, 2008. – № 5. –  46 р. – P. 23
13. The Maastricht Treaty, 7 February 1992. – [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.eurotreaties.com/maastrichtec.pdf
14. Weisbuch 1994 zur Sicherheit der Bundesrepublik Deutschland und zur Lage und Zukunft der Bundeswehr [Text] – Bonn, 1994.

In this article the political dimension of cooperation between France and Germany in Union for Mediterranean was analyzed, the main mechanisms of political cooperation were characterized. The process of shaping new regional organization was observed, the vision of the participants on the main questions functioning of organization was determined.

Ключові слова: Франція, ФРН, Союз для Середземномор’я, співробітництво.

Постановка проблеми. Середземноморський регіон є стратегічно важливим, насамперед, завдяки своєму географічному розташуванню, наявності великої кількості енергетичних ресурсів. Також регіон є конфліктогенним і у ньому наявні інтереси не лише європейських країн, але і США та Росії. Окрім цього, регіону відводиться важливе місце у зовнішній політиці ЄС, зокрема у політичній, економічній та соціальній сферах. Таким чином, Середземноморський регіон сьогодні стає одним із основних напрямків зовнішньої політики провідних країн світу.

У зв’язку з цим, дослідження співробітництва Франції та Німеччини у Середземноморському регіоні в рамках новоствореної регіональної організації Союз для Середземномор’я є актуальним як у процесі ознайомлення з особливостями двосторонніх відносин Франції та Німеччини, так і для дослідження зовнішньої політики саме цих провідних європейських країн у Середземноморському регіоні в цілому.

Аналіз останніх досліджень та публікацій. Співробітництво Франції та Німеччини в рамках Союзу для Середземномор’я висвітлено у роботах таких дослідників, як В. Макух, О. Трофимова. Важливе значення для дослідження даної теми мають статті закордонних дослідників таких, як Р. Балфор, М. Дюфлер та Т. Шумахер. У зв’язку з відсутністю комплексних досліджень даної теми у вітчизняній літературі тема статті є актуальною.

Метою статті є аналіз політичного напрямку співробітництва Франції та ФРН в рамках нового інтеграційного об’єднання Союз для Середземномор’я.

Виклад основного матеріалу. Співробітництво Франції та Німеччини у Середземноморському регіоні розпочалося із підписання Барселонської декларації у 1995 році. Згодом співробітництво доповнювалося новими механізмами та програмами з метою досягнення ефективності впровадження тих чи інших заходів у середземноморських країнах-партнерах ЄС. У цьому контексті Євро-середземноморське партнерство містило усі важливі напрямки двостороннього співробітництва між регіонами. Зокрема, було сформовано механізм фінансування різноманітних програм підтримки розвитку країн Середземномор’я. Однак залишалися  проблеми ефективної реалізації окремих програм. Це було пов’язано у першу чергу із тим, що значна кількість ініціатив залишалася лише в підсумкових документах різноманітних зустрічей та нарад.

Європейська політика сусідства також передбачала собою оновлення двостороннього співробітництва між ЄС та країнами Cередземноморського регіону. Проте така політика не була розроблена суто для країн Середземномор’я. Тому фінансування проектів ділилося між усіма країнами-сусідами ЄС.

Створення Союзу для Середземномор’я стало третьою за рахунком європейською ініціативою, спрямованої на коректування відносин двох регіонів. Однак все ж двосторонні відносини ЄС з південно-середземноморськими країнами залишилися в компетенції Європейська політика сусідства[2,112].

Важливу роль у процесі зміни стратегії щодо регіону відіграло підписання Лісабонської декларації у 2007 р. Вона внесла свої корективи у реалізацію зовнішньої політики ЄС в цілому. Було зафіксовано багатосторонній підхід ЄС до своїх партнерів, який розглядає євро-середземноморський простір як єдиний регіон в економічному, політичному та соціальному плані [2,109]. У контексті створення Союзу для Середземномор’я Лісабонська декларація позначила новий етап у процесі інтеграції двох регіонів.

Ініціатором напрацювання нових форм та механізмів співробітництва з країнами Середземноморського регіону став Ніколя Саркозі, кандидат на пост президента Франції на виборах у 2007 р. На фоні відсутності конкретного прогресу у співробітництві двох регіонів з 1995 року, під час свого виступу у м. Тулон у 2007 р. він закликав до перегляду євро-середземноморських відносин, стверджуючи, що ініціативи ЄС у регіоні були малоефективними [4,9]. Ніколя Саркозі зазначив, що прийшов час для “Середземномор’я та Європи, щоб зрозуміти, що їхні долі пов’язані між собою”[12].

Запропонована організація повинна була мати просту структуру: так званий орган G-MED, що мав би складатися з глав держав і урядів та Агентство Середземномор’я,  які будуть уповноважені реалізовувати проекти Союзу. Пропонувалися наступні принципи функціонування Союзу для Середземномор’я:

–         відсутність дублювання існуючих інститутів;

–         відносини з ЄС (регулюється Статутом Партнерства);

–         рівність між її членами;

–         змінність так званої геометрії організації;

–         відкритість громадянському суспільству [4,4].

В основу співпраці було закладено конкретні проекти за такими напрямками, як управління водними ресурсами, захист навколишнього середовища та обмін досвідом.

Таку ініціативу Франції варто розглядати як спробу відновлення французького впливу як в рамках ЄС, так і у Північній Африці і на Близькому Сході. Звичайно, такий акцент на відновленні активній політиці у стратегічно важливому регіоні не є новим. Ініціатива Ніколя Саркозі означала ребрендинг так званої арабської політики Франції та давала новий імпульс європейській інтеграції із відновленням традиційної ролі Парижу у цьому процесі.

Ніколя Саркозі у м. Тулон конкретизував своє бачення майбутнього співробітництва між ЄС та Середземномор’ям, а саме зазначив про створення регіональної організації на зразок ЄС. Він також висловлювався про можливість створення Ради Середземномор’я та окреслив ключові сфери співробітництва, а саме навколишнє середовище, міграція, боротьба з тероризмом та організованою злочинністю або формування спільного юридичного простору між членами такої організації [4,4]. За словами Н. Саркозі, “провал Барселонського процесу був прогнозованим із того моменту, коли пріоритети Європи опинились на Сході Європи і коли у міждержавних відносинах стали панувати торговельні питання, хоча багатоаспектне співробітництво мало б стати абсолютним пріоритетом” [4,4].У той час, конкурент Франції за лідерство в європейському регіоні, Німеччина не висловлювала своєї позиції щодо даної ініціативи Ніколя Саркозі, оскільки очікувала результатів президентських виборів у Франції.

Нестабільна ситуація у країнах Середземномор’я використовувалася  європейськими політиками, експертами, журналістами для критики нової ініціативи Франції ще у 2008 р.. Так, наприклад, кореспондент німецької газети з Брюсселю Даніел Вайнгертнер прокоментував 20 березня 2008 р. цю ідею наступним чином: “Ці країни-сусіди в регіоні занадто різні в культурному та економічному розвитку, щоб можна було задовольнити їхні потреби через реалізацію спільної середземноморської політики”[7]. Ще один експерт Пітер Вінклер зазначив, що  інтерес країн регіону за останні роки значно знизився щодо європейських ініціатив і замість того, щоб вигадувати нові шляхи для витрачання мільярдів євро потрібно було розібратися з причинами зниження такого інтересу [7]. Таким чином, усі експерти погодилися із тим, що ЄС потрібно все ж шукати окремий підхід до кожної із країн Середземноморського регіону з метою досягнення максимальної ефективності від реалізацію проекту нового Союзу.

На фоні суперництва країн Північної Африки за неформальне лідерство додатковою темою для полеміки стала участь Ізраїлю у Союзі для Середземномор’я. Так, на думку керівництва Алжиру, ініціатива Н. Саркозі не має ставати підставою для нормалізації відносин арабських країн з єврейською державою у рамках нового Союзу, хоча саме така пропозиція містилась у тексті виступу президента Франції у м. Тулоні [10,8].

Після перемоги Ніколя Саркозі на виборах у Франції розпочалася реалізація конкретних кроків на шляху до утворення нової організації. Президент Франції здійснив ряд візитів до країн Середземноморського регіону (Єгипет, Туніс, Марокко, Алжир, Лівія і Йорданія), а також відбувся ряд зустрічей і в європейських країнах, під час яких він розповідав про новий проект, однак уникаючи конкретизації щодо змісту, форми співробітництва, структури нової організації [6,1]. Німецькі політики очікували, що він винесе це питання на порядок денний регулярних консультацій між Францією та Німеччиною, але цього не відбулося. Перша критика щодо реалізації цієї ініціативи прозвучала на конференції у м. Берлін 7 грудня 2007 р. Канцлер Німеччини Ангела Меркель зазначила, що реалізація цього проекту об’єднає прибережні середземноморські держави, однак виключає з організації Німеччину та інші держави-члени ЄС, які не мають виходу до Середземного моря [17]. Напруга зросла у лютому 2008 р. після того, як Ніколя Саркозі скасував свій візит до м. Штраубінг (Німеччина). Адже, зважаючи на важливість цієї зустрічі напередодні саміту Європейської Ради у м. Брюссель, така позиція демонструвала певну відсіч французьким президентом позиції Німеччини щодо цього питання.

Одразу після цього інциденту до Парижа було надіслано повідомлення про те, що Німеччина не наслідуватиме приклад Франції та все ж відвідає саміт Європейської Ради, що продемонструє погіршення іміджу президента Франції Ніколя Саркозі перед іншими країнами-членами ЄС. Також зазначалося те, що Німеччина прагне реалізації нового проекту в рамках політики ЄС, на основі Барселонського процесу та із включенням усіх держав-членів ЄС [17]. Ангела Меркель зазначала, що ті сфери співробітництва, які будуть включені до нової організації стосуються усього Європейського Союзу, а не лише приморських держав. Окрім цього, вона наголошувала, що таке співробітництво повинно відповідати інтересам усіх держав-членів ЄС [8]. Таким чином, Німеччина, відстоюючи інтереси усього ЄС, домоглася перегляду ініціативи Франції щодо Середземноморського регіону. Це був досить вигідний стратегічний хід, який продемонстрував, що Франція не в змозі самостійно пролобіювати власну ініціативу не врахувавши при цьому інтереси, в першу чергу, Німеччини, яка теж претендує на лідерство у європейському регіоні та участь у всіх регіональних ініціативах, не допускаючи при цьому одноосібного вирішення важливих питань Францією. Сильне протистояння Німеччини щодо підтримки та посилення Барселонського процесу ознаменувало початок значного залучення Німеччини до Євро-середземноморського партнерства.

В результаті тривалої підготовки та переговорного процесу між основними конкурентами Францією та Німеччиною 13 липня 2008р. у м. Париж, за ініціативою Франції, відбувся установчий саміт поновленого Євро-середземноморського партнерства, що отримав офіційну назву “Барселонський процес: Союз для Середземномор’я”. У саміті взяли участь 27 країн Європейського Союзу, 5 європейських країн, що межують з Середземним морем (Албанія, Боснія і Герцеговина, Монако, Чорногорія та Хорватія) та 11 країн Півдня Середземномор’я (Алжир, Єгипет, Ізраїль, Ліван, Марокко, Сирія, Туніс, Туреччина, Палестинська автономія, Йорданія та Мавританія) [1]. З самого початку було передбачено, що новий Союз матиме назву “Барселонський процес: Союз для Середземномор’я” та буде тісно співпрацювати з відповідними загальноєвропейськими структурами.

Сутність нового Союзу полягає у підвищенні ступеня участі у регіональній політиці країн Півдня Середземномор’я. Якщо у рамках Барселонського процесу єдиною структурою, що приймала рішення та фінансувала проекти був Європейський Союз, то у Союзі для Середземномор’я передбачалася встановлена форма співголовування (по одному голові від ЄС та від країни Півдня). Також передбачалося заснування спільного Секретаріату, що займатиметься відбором та аналізом проектів, необхідних регіону [10,8], про що буде зазначено надалі.

Створення нового Союзу призвело до певних змін в системі функціонування партнерства EuroMED. Фактично Союз залишився продовженням Барселонського процесу, але в його багатосторонньому вимірі, також став і доповненням до системи двосторонніх зв’язків. Акцент на двосторонні відносини двох регіонів у політиці сусідства був пов’язаний зі складнощами розвитку внутрішньо регіональної інтеграції Південь-Південь у рамках партнерства і з більш активним розвитком співпраці ЄС з окремими країнами-партнерами. Найуспішнішим прикладом внутрішньо регіональної інтеграції, незважаючи на певні труднощі, було створення Союзу Арабського Магрибу [2,113]. Проект великої Арабської зони вільної торгівлі був обмежений торгівлею товарами, а лібералізація послуг та інвестицій не була передбачена, що значно обмежувало його позитивний результат. Інша угода, яка є прикладом успішності реалізації окремих напрямків політики інтеграції, – Агадірска, яку можна вважати лише невеликим кроком на шляху економічної та соціальної інтеграції країн Південного Середземномор’я, оскільки воно охоплює всього 4 країни [2,114]. Союз для Середземномор’я є багатостороннім проектом співпраці, сконцентрованим на реалізації декількох великих проектів з використанням позик Європейського інвестиційного банку та інших міжнародних фінансових організацій.

Новостворена організація не відрізнялася кардинально від попередніх програм співробітництва ЄС із країнами Середземномор’я. Навпаки, досить багато експертів скептично поставилися до успішності та ефективності діяльності Союзу для Середземномор’я. Одночасно, більшість країн Середземноморського регіону більше зацікавлені у регулярному отриманні фінансування від ЄС, ніж у поглибленні інтеграції між регіонами.

Таким чином із 2008 р. функціонує нова організація Союз для Середземномор’я, в рамках якої здійснюється співробітництво країн-членів ЄС та країн Середземноморського регіону. Під час зустрічі міністрів закордонних справ у м. Марсель 4 листопада 2008 р. було вирішено, що штаб-квартира організації знаходитиметься в м. Барселона [19]. Статут Секретаріату було прийнято 3 березня 2010 р. та, відповідно до підписаної угоди між Союзом для Середземномор’я та урядом Іспанії, він має привілеї та імунітети міжнародної організації.

Першочергова орієнтація Союзу на регіональні проекти повинна була б привести до інтеграції двох регіонів, а основними його інструментами, окрім економічного і фінансового сприяння, продовжує залишатися проект Євро-середземноморської зони вільної торгівлі, який буде здійснено не в 2010 р., як планувалося, а в більш пізні терміни через незавершеність процесу лібералізації торгівлі сільськогосподарською продукцією та у сфері послуг.

Ще на стадії попереднього опрацювання проекту Союзу для Середземномор’я  із зацікавленими сторонами (державами та інститутами Європейського Союзу, країнами Середземноморського регіону) визначилась ціла низка принципових швидше політичних проблем та розбіжностей, головними серед яких були наступні.

Країни Північної Африки, що спочатку позитивно сприйняли пропозицію Н. Саркозі, згодом почали наполягати на деталізації нового характеру відносин. Також поставало питання і у розміщенні штаб-квартири нової організації, і у наданні преференційного статусу в рамках організації окремо країні регіону.

Окрім цього важливого фактору, а саме відсутності спільної позиції і серед власне країн Середземноморського регіону, також існувало питання участі Ізраїлю у цьому проекті. В результаті Ізраїль все ж долучився до організації, а у 2010 р. ізраїльський представник був призначений заступником генерального секретаря з вищої освіти та досліджень у Секретаріаті Союзу для Середземномор’я [9]. Все ж більшість країн Середземноморського регіону виступала за те, що залучення Ізраїлю не вплине на процес врегулювання регіональних конфліктів.

Незважаючи на наявність політичних протиріч між потенційними учасниками процесу формування нового формату відносин ЄС з країнами Cередземноморського регіону, все ж було підписано Підсумкову декларацію Паризького саміту, що була схвалена 13липня 2008 р. всіма учасниками.

У Декларації підкреслювалась необхідність спільної роботи задля досягнення миру на Близькому Сході, стабільності та безпеки у регіоні. Зокрема, планувалось укладення євро-середземноморського пакту, націленого на створення зони миру та стабільності у Середземномор’ї; розроблення “кодексу поведінки” у сфері боротьби проти тероризму та забезпечення безпеки громадян; розвиток людських ресурсів, скорочення бідності, формування до 2010 р. ЗВТ між учасниками, більша участь громадян у політичному житті, дотримання прав людини, посилення ролі жінок у суспільному житті, повага до меншин, боротьба проти расизму та ксенофобії, розвиток міжкультурного діалогу та взаєморозуміння [10].

Політичні цілі співробітництва у рамках Союзу для Середземномор’я (забезпечення миру, стабільності та безпеки, розвиток демократії, політичного плюралізму та ін.) тісно пов’язані з реалізацією конкретних проектів у галузі економіки, екології, енергетики та освіти. У контексті цього Секретаріат організації відіграє важливу роль у реалізації цієї політики та конкретних проектів, а саме через впровадження конкретних проектів та шляхом регіонального співробітництва [13]. Діяльність Секретаріату зосереджена на просуванні проектів регіонального співробітництва, спрямована на зміцнення інтеграції в регіоні і, таким чином, надання можливості для зростання та конкурентоспроможності.

У рамках домовленості між країнами-учасниками організації передбачався такий принцип співробітництва, як змінна геометрія. Він полягав у тому, що кожна країна мала можливість брати участь у тих проектах, які її цікавлять. Проекти стосувалися наступних пріоритетних напрямків:

–         очищення Середземномор’я;

–         побудова морських і сухопутних шляхів;

–         цивільний захист;

–         використання альтернативних джерел енергії: середземноморський план щодо сонячної енергії;

–         вища освіта і наука, створення Євро-середземноморського університету

–         середземноморські бізнес-ініціативи [13].

Політичні консультації відбуваються на регулярній основі в рамках нарад на рівні старших посадових осіб міністерств закордонних справ 43 країн, інститутів ЄС і Ліги арабських держав. На нарадах старших посадових осіб представники країн-членів розглядають та контролюють роботу Союзу для Середземномор’я. Також на нарадах затверджують бюджет і програму роботи Секретаріату і займаються підготовкою зустрічей на рівні міністрів країн-членів Союзу [13]. Учасники наради також обговорюють проектні пропозиції, подані Секретаріатом для затвердження і схвалення. Старші посадові особи приймають рішення на основі консенсусу.

Політичний діалог між країнами-членами Союзу та прийняття важливих рішень відбувається в рамках самітів країн-членів Союзу, а також зустрічей на рівні міністрів та нарад старших посадових осіб. Саміт за участі глав держав проводяться кожні два роки. Перший саміт відбувся в Парижі в липні 2008 р. Передбачалося, що наступний саміт повинен був відбутися у липні 2010 р., однак було домовлено про перенесення саміту у м. Барселона у червні 2010 року [18]. Таке рішення пов’язане з тим, щоб зустріч відбулася під час головування Іспанії у ЄС, що мало стратегічне значення для Мадриду у першу чергу. Однак цей саміт було відкладено через загострення ізраїльсько-палестинського конфлікту. Адже було піднято питання присутності Ізраїлю на саміті. У той час міністр закордонних справ  Ізраїлю Авігдор Ліберман заявив, що все ж передбачається участь делегації у саміті. Франція та Єгипет, котрі станом на той період головували, виступили за перенесення саміту [15]. Франція аргументувала це тим, що необхідно надати більше часу для досягнення домовленостей щодо мирного врегулювання суперечок між Ізраїлем та Палестинською автономією.

Таким чином, Франція продемонструвала свій вагомий вплив у процесі прийняття організаційних рішень в рамках Союзу для Середземномор’я. Загалом, проблема із проведенням саміту показала, що у Союзу як у самостійної організації немає спільної політики щодо шляхів вирішення ізраїльсько-палестинського конфлікту, зважаючи на наявність національних інтересів окремих провідних держав на Близькому Сході.

Перший саміт із часів створення організації відбувся 7 квітня 2013 р. у м. Марсель після невдалої спроби зібрати усіх членів Союзу згідно графіку у 2010 р. Саміт був важливим і з тієї точки зору, що це перший регіональний саміт після початку Арабської весни в регіоні [11]. Окрім цього, на саміті було оголошено відновлення ефективної роботи Союзу після тривалого кризового періоду. Також представники країн-членів Союзу дійшли згоди щодо оновлення фінансової допомоги на реалізацію проектів у сфері побудови інфраструктури, інженерних споруд та захисту прав жінок.

Важливо відзначити, що заяву про оновлення діяльності Союзу виголосив Президент Європейської Комісії Мартін Шульц. За походженням він є німцем, а тому значна кількість засобів масової інформації звертали увагу на парадоксальність того, що перезапуск французької ініціативи здійснюється фактично Німеччиною [16]. Це був досить таки важливий політичний крок, який продемонстрував те, що Берлін намагається утвердити свої провідні позиції та звернути увагу на те, що без Німеччини неможливе функціонування Союзу для Середземномор’я.

Окрім самітів політичні, економічні та інші напрямки співробітництва обговорюються в рамках Наради старших посадових осіб. Востаннє Нарада старших посадових осіб відбулася 5 квітня 2013 р.. До того відбувалося декілька нарад в рамках розгляду питань стратегій сталого розвитку міст країн регіону. Станом на сьогодні таких експертних зустрічей відбулося п’ять [13]. Однак дієвість нарад є незначною, зважаючи на ряд проблем, які існують у регіоні.

Ще одним механізмом політичних консультацій є Парламентська асамблея Союзу для Середзеномор’я. Парламентська асамблея забезпечує основу для багатостороннього співробітництва між обраними представниками ЄС і країнами Південного Середземномор’я. Це, в першу чергу, сприяє активізації діалогу між виборними представниками від ЄС та від країн Середземноморського регіону [14]. Також робота асамблеї спрямована на підвищення легітимності та політичної підтримки регіонального співробітництва.

Парламентська асамблея Союзу для Середземномор’я складається із 280 членів: 130 членів ЄС (81 членів з 27 національних парламентів ЄС і 49 членів Європейського парламенту), 10 членів країн, які не входять до ЄС, але територіально належать до північного Середземномор’я партнерів (Албанія, Боснія і Герцеговина, Хорватія, Монако і Чорногорія), 130 членів із десяти країн на південному і східному узбережжі Середземного моря (Алжир, Єгипет, Йорданія, Ізраїль, Ліван, Марокко, Палестинська автономія, Сирія, Туніс і Туреччина) і 10 членів з Мавританії [18].

Однак асамблея була утворена на базі Євро-середземноморської парламентської асамблеї ще у 2004 р. та функціонувала в рамках Євро-середземноморського партнерства. Таким чином, не відбулося кардинальної зміни стратегії діяльності даного органу. Він лише став доповненням до політичних зустрічей та складовим елементом функціонування Союзу в рамках наявних комітетів (політичний, економічний, енергетичний, культурний та комітет питань прав жінок).

Ще одним більш регіональним консультативним органом Союзу є Євро-середземноморська Місцева та регіональна асамблея (ARLEM). Асамблея являється консультативним органом, діяльність якого спрямована на розширення участі місцевих і регіональних суб’єктів у Союзі для Середземномор’я і таким чином надати йому територіальний вимір. Вона збирає 84 членів із 43 держав-членів Союзу, які є представниками регіонів і місцевих органів влади. Перше засідання ARLEM відбулося 21 січня 2010 р. у м. Барселона [18]. Діяльність асамблеї теж не є досить результативною та суттєво не відрізняється від діяльності Парламентської асамблеї. Однак вона більше працює над впровадженням регіональних та локальних проектів, їхньою реалізацією, координує діяльність відповідальних установ.

Паризькою декларацією від 2008 р. передбачалося формування та функціонування Спільного постійного комітету. Він займається організацією підготовки зустрічей старших посадових осіб, а також у разі необхідності виступає органом швидкого реагування на проблеми, які виникли в процесі реалізації, наприклад, регіональних проектів.

Варто зазначити про домовленість між країнами-членами Союзу для Середземномор’я щодо головування у організації. Так, ще під час Паризького саміту у 2008 р. було погоджено та закріплено у фінальній декларації про співголовування в організації [13]. Таким чином є два представники – один від країн-членів ЄС, а інший від країн-партнерів Середземноморського регіону. Сьогодні головують в організації від ЄС Литва, а від країн-партнерів – Йорданія.

Таким чином, незважаючи на наявні органи та структури, які функціонують в рамках Союзу, все ж існує ряд проблем, які вони не в змозі вирішити. Зокрема, на зустрічах не вдається досягнути консенсусу з ряду політичних питань та шляхів вирішення регіональних конфліктів. Також рішення обох асамблей є рекомендаційними та не є обов’язковими до виконання усіма членами Союзу, що також впливає на ефективність реалізації окремих ініціатив та політик. Варто додати, що і наявність організаційної структури Союзу не впливає на роль провідних держав-членів, таких, як Франція та Німеччина. Адже у випадку необхідності та виходячи з власних інтересів вони можуть впливати на процес прийняття того чи іншого рішення.

Висновки. Політичне співробітництво Франції та Німеччини в рамках Союзу для Середземномор’я демонструє традицію ведення політики в рамках ЄС. Для Середземномор’я характерно, що роль національних урядів зміцнюється на найвищих і централізованих рівнях, а також створення багатосторонніх установ із залученням державних і недержавних акторів [6]. Однак існує низька імовірність щодо підвищення ефективності дієвості політичних інститутів в рамках Союзу шляхом такого міжурядового діалогу. Окрім цього, політичний діалог впливає, у першу чергу, на реалізацію проектів в рамках Союзу. На це впливає не лише ступінь співробітництва між усіма країнами-членами Союзу, Францією та Німеччиною зокрема, але і суспільно-політичне становище в регіоні в цілому. З іншого боку, наявність демократичних перетворень, на яких так наполягає ЄС, не гарантує того, що збільшиться фінансування проектів від донорів. Таким чином, сукупність так званих зовнішніх та внутрішніх факторів впливає на ефективність організації в цілому.

Список використаних джерел та літератури:

1. Макух, В. “Союз для Середземномор’я” – новий формат співробітництва арабських країн Північної Африки з Європейським Союзом: Досвід для України [Електронний ресурс]/ В. Макух. – Режим доступу: http://old.niss.gov.ua/Monitor/September09/6.htm. – Заголовок з екрану.
2. Трофимова, О. Эволюция средиземноморской политики Евросоюза: путь от сотрудничества к интеграции [Электронный ресурс]/О. Трофимова. – Режим доступа: http://viktorvoksanaev.narod.ru/11006.pdf. – Заглавие с экрана.
3. Adamo, K. Euro-Mediterranean integration and cooperation: prospects and challenges [Electronic resource]/ K. Adamo, P. Garonna. – Mode of access: http://staging.unece.org/fileadmin/DAM/oes/nutshell/2009/9_EuroMediterranean.pdf. – P. 73-84. – Title from the screen.
4. Auadi, R. The future of the Euro-Mediterranean regional cooperation:the role of Union for the Mediterranean [Electronic resource]/ R. Auadi, S. Gadi. – Mode of access:http://www.iemed.org/publicacions-en/historic-de-publicacions/papersiemed-euromesco/the-future-of-euro-mediterranean-regional-cooperation-the-role-of-the-union-for-the-mediterranean. – Title from the screen.
5. Balfour, R. Union for the Mediterranean,disunity for the EU? [Electronic resource]/ R. Balfour, D. Schmid. – Mode of access:http://www.epc.eu/documents/uploads/235206674_ Union%20for%20the% 20Mediterranean.pdf. – Title from the screen.
6. Balfour,R. The Transformation of the Union for the Mediterranean [Electronic resource]/ R. Balfour. – Mode of access:http://www.tandfonline.com/ doi/pdf/10.1080/13629390902 747491. – Title from the screen.
7. Dülffer, M. The Union for the Mediterranean: a fixation? [Electronic resource]/ M. Dülffer. – Mode of access:http://www.eurotopics.net/en/home/ presseschau/archiv/magazin/politik-verteilerseite/mittelmeer-union-2008-04/debatte-mittelmeer-union-2008-04/. – Title from the screen.
8. Franco-German Tensions Ease: Merkel and Sarkozy Find ‘Club Med’ Compromise Electronic resource]. – Mode of access: http://www.spiegel.de/international/europe/franco-german-tensions-ease-merkel-and-sarkozy-find-club-med-compromise-a-539247.html. – Name from the screen.
9. Israel-EU: Union for the Mediterranean [Electronic resource]. – Mode of access:http://embassies.gov.il/eu/IsraelEU/UnionfortheMediterranean/Pages/Departments.aspx. – Name from the screen.
10. Joint Declaration of Paris summit 2008 [Electronic resource]. – Mode of access: http://register.consilium.europa.eu/pdf/en/08/st11/st11887.en08.pdf. – Name from the screen.
11. Marseille summit: parliaments relaunch Union for the Mediterranean [Electronic resource]. – Mode of access: http://www.europarl.europa.eu/news/en/news-room/content/20130407IPR07101 /html/Marseille-summit-parliaments-relaunch-Union-for-the-Mediterranean. – Name from the screen.
12. Nicolas Sarkozy, Discours à Toulon [Ressource électronique]. – Moded’accès:http://sites.univ-provence.fr/veronis/Discours2007/transcript.php?n=Sarkozy&p=2007-02-07. – Nomdel’écran
13. Objectives [Electronic resource]. – Mode of access: http://ufmsecretariat.org/objectives/. – Name from the screen.
14. Parliamentary Assembly – Union for the Mediterranean [Electronic resource]. – Mode of access: http://www.europarl.europa.eu/intcoop/paufm/content_en.html. – Name from the screen.
15. Postponement of the Summit of the Union for the Mediterranean: a new failure [Electronic resource]. –Mode of access:http://www.medea.be/2010/05/postponement-of-the-summit-of-the-union-for-the-mediterranean-a-new-failure/. – Name from the screen.
16. Schulz resuscitates Sarkozy’s ‘Union for the Mediterranean’[Electronic resource]. – Mode of access:http://www.euractiv.com/ east-mediterranean/schulz-resuscitates-sarkozy-unio-news-518894. – Name from the screen.
17. Schumacher, T. Germany: A Player in the Mediterranean [Electronic resource]/T. Schumacher. – Mode of access: http://www.academia.edu/413520/Germany_A_Player_in_the_Mediterranean. – Title from the screen.
18. Union for the Mediterranean [Electronic resource]. – Mode of access:http://www.enpi-info.eu/medportal/content/341/Union%20for%20the%20 Mediterranea. – Name from the screen.
19. Who we are [Electronic resource]. – Mode of access: http://ufmsecretariat.org/who-we-are/. – Name from the screen.