In this article the political dimension of cooperation between France and Germany in Union for Mediterranean was analyzed, the main mechanisms of political cooperation were characterized. The process of shaping new regional organization was observed, the vision of the participants on the main questions functioning of organization was determined.

Ключові слова: Франція, ФРН, Союз для Середземномор’я, співробітництво.

Постановка проблеми. Середземноморський регіон є стратегічно важливим, насамперед, завдяки своєму географічному розташуванню, наявності великої кількості енергетичних ресурсів. Також регіон є конфліктогенним і у ньому наявні інтереси не лише європейських країн, але і США та Росії. Окрім цього, регіону відводиться важливе місце у зовнішній політиці ЄС, зокрема у політичній, економічній та соціальній сферах. Таким чином, Середземноморський регіон сьогодні стає одним із основних напрямків зовнішньої політики провідних країн світу.

У зв’язку з цим, дослідження співробітництва Франції та Німеччини у Середземноморському регіоні в рамках новоствореної регіональної організації Союз для Середземномор’я є актуальним як у процесі ознайомлення з особливостями двосторонніх відносин Франції та Німеччини, так і для дослідження зовнішньої політики саме цих провідних європейських країн у Середземноморському регіоні в цілому.

Аналіз останніх досліджень та публікацій. Співробітництво Франції та Німеччини в рамках Союзу для Середземномор’я висвітлено у роботах таких дослідників, як В. Макух, О. Трофимова. Важливе значення для дослідження даної теми мають статті закордонних дослідників таких, як Р. Балфор, М. Дюфлер та Т. Шумахер. У зв’язку з відсутністю комплексних досліджень даної теми у вітчизняній літературі тема статті є актуальною.

Метою статті є аналіз політичного напрямку співробітництва Франції та ФРН в рамках нового інтеграційного об’єднання Союз для Середземномор’я.

Виклад основного матеріалу. Співробітництво Франції та Німеччини у Середземноморському регіоні розпочалося із підписання Барселонської декларації у 1995 році. Згодом співробітництво доповнювалося новими механізмами та програмами з метою досягнення ефективності впровадження тих чи інших заходів у середземноморських країнах-партнерах ЄС. У цьому контексті Євро-середземноморське партнерство містило усі важливі напрямки двостороннього співробітництва між регіонами. Зокрема, було сформовано механізм фінансування різноманітних програм підтримки розвитку країн Середземномор’я. Однак залишалися  проблеми ефективної реалізації окремих програм. Це було пов’язано у першу чергу із тим, що значна кількість ініціатив залишалася лише в підсумкових документах різноманітних зустрічей та нарад.

Європейська політика сусідства також передбачала собою оновлення двостороннього співробітництва між ЄС та країнами Cередземноморського регіону. Проте така політика не була розроблена суто для країн Середземномор’я. Тому фінансування проектів ділилося між усіма країнами-сусідами ЄС.

Створення Союзу для Середземномор’я стало третьою за рахунком європейською ініціативою, спрямованої на коректування відносин двох регіонів. Однак все ж двосторонні відносини ЄС з південно-середземноморськими країнами залишилися в компетенції Європейська політика сусідства[2,112].

Важливу роль у процесі зміни стратегії щодо регіону відіграло підписання Лісабонської декларації у 2007 р. Вона внесла свої корективи у реалізацію зовнішньої політики ЄС в цілому. Було зафіксовано багатосторонній підхід ЄС до своїх партнерів, який розглядає євро-середземноморський простір як єдиний регіон в економічному, політичному та соціальному плані [2,109]. У контексті створення Союзу для Середземномор’я Лісабонська декларація позначила новий етап у процесі інтеграції двох регіонів.

Ініціатором напрацювання нових форм та механізмів співробітництва з країнами Середземноморського регіону став Ніколя Саркозі, кандидат на пост президента Франції на виборах у 2007 р. На фоні відсутності конкретного прогресу у співробітництві двох регіонів з 1995 року, під час свого виступу у м. Тулон у 2007 р. він закликав до перегляду євро-середземноморських відносин, стверджуючи, що ініціативи ЄС у регіоні були малоефективними [4,9]. Ніколя Саркозі зазначив, що прийшов час для “Середземномор’я та Європи, щоб зрозуміти, що їхні долі пов’язані між собою”[12].

Запропонована організація повинна була мати просту структуру: так званий орган G-MED, що мав би складатися з глав держав і урядів та Агентство Середземномор’я,  які будуть уповноважені реалізовувати проекти Союзу. Пропонувалися наступні принципи функціонування Союзу для Середземномор’я:

–         відсутність дублювання існуючих інститутів;

–         відносини з ЄС (регулюється Статутом Партнерства);

–         рівність між її членами;

–         змінність так званої геометрії організації;

–         відкритість громадянському суспільству [4,4].

В основу співпраці було закладено конкретні проекти за такими напрямками, як управління водними ресурсами, захист навколишнього середовища та обмін досвідом.

Таку ініціативу Франції варто розглядати як спробу відновлення французького впливу як в рамках ЄС, так і у Північній Африці і на Близькому Сході. Звичайно, такий акцент на відновленні активній політиці у стратегічно важливому регіоні не є новим. Ініціатива Ніколя Саркозі означала ребрендинг так званої арабської політики Франції та давала новий імпульс європейській інтеграції із відновленням традиційної ролі Парижу у цьому процесі.

Ніколя Саркозі у м. Тулон конкретизував своє бачення майбутнього співробітництва між ЄС та Середземномор’ям, а саме зазначив про створення регіональної організації на зразок ЄС. Він також висловлювався про можливість створення Ради Середземномор’я та окреслив ключові сфери співробітництва, а саме навколишнє середовище, міграція, боротьба з тероризмом та організованою злочинністю або формування спільного юридичного простору між членами такої організації [4,4]. За словами Н. Саркозі, “провал Барселонського процесу був прогнозованим із того моменту, коли пріоритети Європи опинились на Сході Європи і коли у міждержавних відносинах стали панувати торговельні питання, хоча багатоаспектне співробітництво мало б стати абсолютним пріоритетом” [4,4].У той час, конкурент Франції за лідерство в європейському регіоні, Німеччина не висловлювала своєї позиції щодо даної ініціативи Ніколя Саркозі, оскільки очікувала результатів президентських виборів у Франції.

Нестабільна ситуація у країнах Середземномор’я використовувалася  європейськими політиками, експертами, журналістами для критики нової ініціативи Франції ще у 2008 р.. Так, наприклад, кореспондент німецької газети з Брюсселю Даніел Вайнгертнер прокоментував 20 березня 2008 р. цю ідею наступним чином: “Ці країни-сусіди в регіоні занадто різні в культурному та економічному розвитку, щоб можна було задовольнити їхні потреби через реалізацію спільної середземноморської політики”[7]. Ще один експерт Пітер Вінклер зазначив, що  інтерес країн регіону за останні роки значно знизився щодо європейських ініціатив і замість того, щоб вигадувати нові шляхи для витрачання мільярдів євро потрібно було розібратися з причинами зниження такого інтересу [7]. Таким чином, усі експерти погодилися із тим, що ЄС потрібно все ж шукати окремий підхід до кожної із країн Середземноморського регіону з метою досягнення максимальної ефективності від реалізацію проекту нового Союзу.

На фоні суперництва країн Північної Африки за неформальне лідерство додатковою темою для полеміки стала участь Ізраїлю у Союзі для Середземномор’я. Так, на думку керівництва Алжиру, ініціатива Н. Саркозі не має ставати підставою для нормалізації відносин арабських країн з єврейською державою у рамках нового Союзу, хоча саме така пропозиція містилась у тексті виступу президента Франції у м. Тулоні [10,8].

Після перемоги Ніколя Саркозі на виборах у Франції розпочалася реалізація конкретних кроків на шляху до утворення нової організації. Президент Франції здійснив ряд візитів до країн Середземноморського регіону (Єгипет, Туніс, Марокко, Алжир, Лівія і Йорданія), а також відбувся ряд зустрічей і в європейських країнах, під час яких він розповідав про новий проект, однак уникаючи конкретизації щодо змісту, форми співробітництва, структури нової організації [6,1]. Німецькі політики очікували, що він винесе це питання на порядок денний регулярних консультацій між Францією та Німеччиною, але цього не відбулося. Перша критика щодо реалізації цієї ініціативи прозвучала на конференції у м. Берлін 7 грудня 2007 р. Канцлер Німеччини Ангела Меркель зазначила, що реалізація цього проекту об’єднає прибережні середземноморські держави, однак виключає з організації Німеччину та інші держави-члени ЄС, які не мають виходу до Середземного моря [17]. Напруга зросла у лютому 2008 р. після того, як Ніколя Саркозі скасував свій візит до м. Штраубінг (Німеччина). Адже, зважаючи на важливість цієї зустрічі напередодні саміту Європейської Ради у м. Брюссель, така позиція демонструвала певну відсіч французьким президентом позиції Німеччини щодо цього питання.

Одразу після цього інциденту до Парижа було надіслано повідомлення про те, що Німеччина не наслідуватиме приклад Франції та все ж відвідає саміт Європейської Ради, що продемонструє погіршення іміджу президента Франції Ніколя Саркозі перед іншими країнами-членами ЄС. Також зазначалося те, що Німеччина прагне реалізації нового проекту в рамках політики ЄС, на основі Барселонського процесу та із включенням усіх держав-членів ЄС [17]. Ангела Меркель зазначала, що ті сфери співробітництва, які будуть включені до нової організації стосуються усього Європейського Союзу, а не лише приморських держав. Окрім цього, вона наголошувала, що таке співробітництво повинно відповідати інтересам усіх держав-членів ЄС [8]. Таким чином, Німеччина, відстоюючи інтереси усього ЄС, домоглася перегляду ініціативи Франції щодо Середземноморського регіону. Це був досить вигідний стратегічний хід, який продемонстрував, що Франція не в змозі самостійно пролобіювати власну ініціативу не врахувавши при цьому інтереси, в першу чергу, Німеччини, яка теж претендує на лідерство у європейському регіоні та участь у всіх регіональних ініціативах, не допускаючи при цьому одноосібного вирішення важливих питань Францією. Сильне протистояння Німеччини щодо підтримки та посилення Барселонського процесу ознаменувало початок значного залучення Німеччини до Євро-середземноморського партнерства.

В результаті тривалої підготовки та переговорного процесу між основними конкурентами Францією та Німеччиною 13 липня 2008р. у м. Париж, за ініціативою Франції, відбувся установчий саміт поновленого Євро-середземноморського партнерства, що отримав офіційну назву “Барселонський процес: Союз для Середземномор’я”. У саміті взяли участь 27 країн Європейського Союзу, 5 європейських країн, що межують з Середземним морем (Албанія, Боснія і Герцеговина, Монако, Чорногорія та Хорватія) та 11 країн Півдня Середземномор’я (Алжир, Єгипет, Ізраїль, Ліван, Марокко, Сирія, Туніс, Туреччина, Палестинська автономія, Йорданія та Мавританія) [1]. З самого початку було передбачено, що новий Союз матиме назву “Барселонський процес: Союз для Середземномор’я” та буде тісно співпрацювати з відповідними загальноєвропейськими структурами.

Сутність нового Союзу полягає у підвищенні ступеня участі у регіональній політиці країн Півдня Середземномор’я. Якщо у рамках Барселонського процесу єдиною структурою, що приймала рішення та фінансувала проекти був Європейський Союз, то у Союзі для Середземномор’я передбачалася встановлена форма співголовування (по одному голові від ЄС та від країни Півдня). Також передбачалося заснування спільного Секретаріату, що займатиметься відбором та аналізом проектів, необхідних регіону [10,8], про що буде зазначено надалі.

Створення нового Союзу призвело до певних змін в системі функціонування партнерства EuroMED. Фактично Союз залишився продовженням Барселонського процесу, але в його багатосторонньому вимірі, також став і доповненням до системи двосторонніх зв’язків. Акцент на двосторонні відносини двох регіонів у політиці сусідства був пов’язаний зі складнощами розвитку внутрішньо регіональної інтеграції Південь-Південь у рамках партнерства і з більш активним розвитком співпраці ЄС з окремими країнами-партнерами. Найуспішнішим прикладом внутрішньо регіональної інтеграції, незважаючи на певні труднощі, було створення Союзу Арабського Магрибу [2,113]. Проект великої Арабської зони вільної торгівлі був обмежений торгівлею товарами, а лібералізація послуг та інвестицій не була передбачена, що значно обмежувало його позитивний результат. Інша угода, яка є прикладом успішності реалізації окремих напрямків політики інтеграції, – Агадірска, яку можна вважати лише невеликим кроком на шляху економічної та соціальної інтеграції країн Південного Середземномор’я, оскільки воно охоплює всього 4 країни [2,114]. Союз для Середземномор’я є багатостороннім проектом співпраці, сконцентрованим на реалізації декількох великих проектів з використанням позик Європейського інвестиційного банку та інших міжнародних фінансових організацій.

Новостворена організація не відрізнялася кардинально від попередніх програм співробітництва ЄС із країнами Середземномор’я. Навпаки, досить багато експертів скептично поставилися до успішності та ефективності діяльності Союзу для Середземномор’я. Одночасно, більшість країн Середземноморського регіону більше зацікавлені у регулярному отриманні фінансування від ЄС, ніж у поглибленні інтеграції між регіонами.

Таким чином із 2008 р. функціонує нова організація Союз для Середземномор’я, в рамках якої здійснюється співробітництво країн-членів ЄС та країн Середземноморського регіону. Під час зустрічі міністрів закордонних справ у м. Марсель 4 листопада 2008 р. було вирішено, що штаб-квартира організації знаходитиметься в м. Барселона [19]. Статут Секретаріату було прийнято 3 березня 2010 р. та, відповідно до підписаної угоди між Союзом для Середземномор’я та урядом Іспанії, він має привілеї та імунітети міжнародної організації.

Першочергова орієнтація Союзу на регіональні проекти повинна була б привести до інтеграції двох регіонів, а основними його інструментами, окрім економічного і фінансового сприяння, продовжує залишатися проект Євро-середземноморської зони вільної торгівлі, який буде здійснено не в 2010 р., як планувалося, а в більш пізні терміни через незавершеність процесу лібералізації торгівлі сільськогосподарською продукцією та у сфері послуг.

Ще на стадії попереднього опрацювання проекту Союзу для Середземномор’я  із зацікавленими сторонами (державами та інститутами Європейського Союзу, країнами Середземноморського регіону) визначилась ціла низка принципових швидше політичних проблем та розбіжностей, головними серед яких були наступні.

Країни Північної Африки, що спочатку позитивно сприйняли пропозицію Н. Саркозі, згодом почали наполягати на деталізації нового характеру відносин. Також поставало питання і у розміщенні штаб-квартири нової організації, і у наданні преференційного статусу в рамках організації окремо країні регіону.

Окрім цього важливого фактору, а саме відсутності спільної позиції і серед власне країн Середземноморського регіону, також існувало питання участі Ізраїлю у цьому проекті. В результаті Ізраїль все ж долучився до організації, а у 2010 р. ізраїльський представник був призначений заступником генерального секретаря з вищої освіти та досліджень у Секретаріаті Союзу для Середземномор’я [9]. Все ж більшість країн Середземноморського регіону виступала за те, що залучення Ізраїлю не вплине на процес врегулювання регіональних конфліктів.

Незважаючи на наявність політичних протиріч між потенційними учасниками процесу формування нового формату відносин ЄС з країнами Cередземноморського регіону, все ж було підписано Підсумкову декларацію Паризького саміту, що була схвалена 13липня 2008 р. всіма учасниками.

У Декларації підкреслювалась необхідність спільної роботи задля досягнення миру на Близькому Сході, стабільності та безпеки у регіоні. Зокрема, планувалось укладення євро-середземноморського пакту, націленого на створення зони миру та стабільності у Середземномор’ї; розроблення “кодексу поведінки” у сфері боротьби проти тероризму та забезпечення безпеки громадян; розвиток людських ресурсів, скорочення бідності, формування до 2010 р. ЗВТ між учасниками, більша участь громадян у політичному житті, дотримання прав людини, посилення ролі жінок у суспільному житті, повага до меншин, боротьба проти расизму та ксенофобії, розвиток міжкультурного діалогу та взаєморозуміння [10].

Політичні цілі співробітництва у рамках Союзу для Середземномор’я (забезпечення миру, стабільності та безпеки, розвиток демократії, політичного плюралізму та ін.) тісно пов’язані з реалізацією конкретних проектів у галузі економіки, екології, енергетики та освіти. У контексті цього Секретаріат організації відіграє важливу роль у реалізації цієї політики та конкретних проектів, а саме через впровадження конкретних проектів та шляхом регіонального співробітництва [13]. Діяльність Секретаріату зосереджена на просуванні проектів регіонального співробітництва, спрямована на зміцнення інтеграції в регіоні і, таким чином, надання можливості для зростання та конкурентоспроможності.

У рамках домовленості між країнами-учасниками організації передбачався такий принцип співробітництва, як змінна геометрія. Він полягав у тому, що кожна країна мала можливість брати участь у тих проектах, які її цікавлять. Проекти стосувалися наступних пріоритетних напрямків:

–         очищення Середземномор’я;

–         побудова морських і сухопутних шляхів;

–         цивільний захист;

–         використання альтернативних джерел енергії: середземноморський план щодо сонячної енергії;

–         вища освіта і наука, створення Євро-середземноморського університету

–         середземноморські бізнес-ініціативи [13].

Політичні консультації відбуваються на регулярній основі в рамках нарад на рівні старших посадових осіб міністерств закордонних справ 43 країн, інститутів ЄС і Ліги арабських держав. На нарадах старших посадових осіб представники країн-членів розглядають та контролюють роботу Союзу для Середземномор’я. Також на нарадах затверджують бюджет і програму роботи Секретаріату і займаються підготовкою зустрічей на рівні міністрів країн-членів Союзу [13]. Учасники наради також обговорюють проектні пропозиції, подані Секретаріатом для затвердження і схвалення. Старші посадові особи приймають рішення на основі консенсусу.

Політичний діалог між країнами-членами Союзу та прийняття важливих рішень відбувається в рамках самітів країн-членів Союзу, а також зустрічей на рівні міністрів та нарад старших посадових осіб. Саміт за участі глав держав проводяться кожні два роки. Перший саміт відбувся в Парижі в липні 2008 р. Передбачалося, що наступний саміт повинен був відбутися у липні 2010 р., однак було домовлено про перенесення саміту у м. Барселона у червні 2010 року [18]. Таке рішення пов’язане з тим, щоб зустріч відбулася під час головування Іспанії у ЄС, що мало стратегічне значення для Мадриду у першу чергу. Однак цей саміт було відкладено через загострення ізраїльсько-палестинського конфлікту. Адже було піднято питання присутності Ізраїлю на саміті. У той час міністр закордонних справ  Ізраїлю Авігдор Ліберман заявив, що все ж передбачається участь делегації у саміті. Франція та Єгипет, котрі станом на той період головували, виступили за перенесення саміту [15]. Франція аргументувала це тим, що необхідно надати більше часу для досягнення домовленостей щодо мирного врегулювання суперечок між Ізраїлем та Палестинською автономією.

Таким чином, Франція продемонструвала свій вагомий вплив у процесі прийняття організаційних рішень в рамках Союзу для Середземномор’я. Загалом, проблема із проведенням саміту показала, що у Союзу як у самостійної організації немає спільної політики щодо шляхів вирішення ізраїльсько-палестинського конфлікту, зважаючи на наявність національних інтересів окремих провідних держав на Близькому Сході.

Перший саміт із часів створення організації відбувся 7 квітня 2013 р. у м. Марсель після невдалої спроби зібрати усіх членів Союзу згідно графіку у 2010 р. Саміт був важливим і з тієї точки зору, що це перший регіональний саміт після початку Арабської весни в регіоні [11]. Окрім цього, на саміті було оголошено відновлення ефективної роботи Союзу після тривалого кризового періоду. Також представники країн-членів Союзу дійшли згоди щодо оновлення фінансової допомоги на реалізацію проектів у сфері побудови інфраструктури, інженерних споруд та захисту прав жінок.

Важливо відзначити, що заяву про оновлення діяльності Союзу виголосив Президент Європейської Комісії Мартін Шульц. За походженням він є німцем, а тому значна кількість засобів масової інформації звертали увагу на парадоксальність того, що перезапуск французької ініціативи здійснюється фактично Німеччиною [16]. Це був досить таки важливий політичний крок, який продемонстрував те, що Берлін намагається утвердити свої провідні позиції та звернути увагу на те, що без Німеччини неможливе функціонування Союзу для Середземномор’я.

Окрім самітів політичні, економічні та інші напрямки співробітництва обговорюються в рамках Наради старших посадових осіб. Востаннє Нарада старших посадових осіб відбулася 5 квітня 2013 р.. До того відбувалося декілька нарад в рамках розгляду питань стратегій сталого розвитку міст країн регіону. Станом на сьогодні таких експертних зустрічей відбулося п’ять [13]. Однак дієвість нарад є незначною, зважаючи на ряд проблем, які існують у регіоні.

Ще одним механізмом політичних консультацій є Парламентська асамблея Союзу для Середзеномор’я. Парламентська асамблея забезпечує основу для багатостороннього співробітництва між обраними представниками ЄС і країнами Південного Середземномор’я. Це, в першу чергу, сприяє активізації діалогу між виборними представниками від ЄС та від країн Середземноморського регіону [14]. Також робота асамблеї спрямована на підвищення легітимності та політичної підтримки регіонального співробітництва.

Парламентська асамблея Союзу для Середземномор’я складається із 280 членів: 130 членів ЄС (81 членів з 27 національних парламентів ЄС і 49 членів Європейського парламенту), 10 членів країн, які не входять до ЄС, але територіально належать до північного Середземномор’я партнерів (Албанія, Боснія і Герцеговина, Хорватія, Монако і Чорногорія), 130 членів із десяти країн на південному і східному узбережжі Середземного моря (Алжир, Єгипет, Йорданія, Ізраїль, Ліван, Марокко, Палестинська автономія, Сирія, Туніс і Туреччина) і 10 членів з Мавританії [18].

Однак асамблея була утворена на базі Євро-середземноморської парламентської асамблеї ще у 2004 р. та функціонувала в рамках Євро-середземноморського партнерства. Таким чином, не відбулося кардинальної зміни стратегії діяльності даного органу. Він лише став доповненням до політичних зустрічей та складовим елементом функціонування Союзу в рамках наявних комітетів (політичний, економічний, енергетичний, культурний та комітет питань прав жінок).

Ще одним більш регіональним консультативним органом Союзу є Євро-середземноморська Місцева та регіональна асамблея (ARLEM). Асамблея являється консультативним органом, діяльність якого спрямована на розширення участі місцевих і регіональних суб’єктів у Союзі для Середземномор’я і таким чином надати йому територіальний вимір. Вона збирає 84 членів із 43 держав-членів Союзу, які є представниками регіонів і місцевих органів влади. Перше засідання ARLEM відбулося 21 січня 2010 р. у м. Барселона [18]. Діяльність асамблеї теж не є досить результативною та суттєво не відрізняється від діяльності Парламентської асамблеї. Однак вона більше працює над впровадженням регіональних та локальних проектів, їхньою реалізацією, координує діяльність відповідальних установ.

Паризькою декларацією від 2008 р. передбачалося формування та функціонування Спільного постійного комітету. Він займається організацією підготовки зустрічей старших посадових осіб, а також у разі необхідності виступає органом швидкого реагування на проблеми, які виникли в процесі реалізації, наприклад, регіональних проектів.

Варто зазначити про домовленість між країнами-членами Союзу для Середземномор’я щодо головування у організації. Так, ще під час Паризького саміту у 2008 р. було погоджено та закріплено у фінальній декларації про співголовування в організації [13]. Таким чином є два представники – один від країн-членів ЄС, а інший від країн-партнерів Середземноморського регіону. Сьогодні головують в організації від ЄС Литва, а від країн-партнерів – Йорданія.

Таким чином, незважаючи на наявні органи та структури, які функціонують в рамках Союзу, все ж існує ряд проблем, які вони не в змозі вирішити. Зокрема, на зустрічах не вдається досягнути консенсусу з ряду політичних питань та шляхів вирішення регіональних конфліктів. Також рішення обох асамблей є рекомендаційними та не є обов’язковими до виконання усіма членами Союзу, що також впливає на ефективність реалізації окремих ініціатив та політик. Варто додати, що і наявність організаційної структури Союзу не впливає на роль провідних держав-членів, таких, як Франція та Німеччина. Адже у випадку необхідності та виходячи з власних інтересів вони можуть впливати на процес прийняття того чи іншого рішення.

Висновки. Політичне співробітництво Франції та Німеччини в рамках Союзу для Середземномор’я демонструє традицію ведення політики в рамках ЄС. Для Середземномор’я характерно, що роль національних урядів зміцнюється на найвищих і централізованих рівнях, а також створення багатосторонніх установ із залученням державних і недержавних акторів [6]. Однак існує низька імовірність щодо підвищення ефективності дієвості політичних інститутів в рамках Союзу шляхом такого міжурядового діалогу. Окрім цього, політичний діалог впливає, у першу чергу, на реалізацію проектів в рамках Союзу. На це впливає не лише ступінь співробітництва між усіма країнами-членами Союзу, Францією та Німеччиною зокрема, але і суспільно-політичне становище в регіоні в цілому. З іншого боку, наявність демократичних перетворень, на яких так наполягає ЄС, не гарантує того, що збільшиться фінансування проектів від донорів. Таким чином, сукупність так званих зовнішніх та внутрішніх факторів впливає на ефективність організації в цілому.

Список використаних джерел та літератури:

1. Макух, В. “Союз для Середземномор’я” – новий формат співробітництва арабських країн Північної Африки з Європейським Союзом: Досвід для України [Електронний ресурс]/ В. Макух. – Режим доступу: http://old.niss.gov.ua/Monitor/September09/6.htm. – Заголовок з екрану.
2. Трофимова, О. Эволюция средиземноморской политики Евросоюза: путь от сотрудничества к интеграции [Электронный ресурс]/О. Трофимова. – Режим доступа: http://viktorvoksanaev.narod.ru/11006.pdf. – Заглавие с экрана.
3. Adamo, K. Euro-Mediterranean integration and cooperation: prospects and challenges [Electronic resource]/ K. Adamo, P. Garonna. – Mode of access: http://staging.unece.org/fileadmin/DAM/oes/nutshell/2009/9_EuroMediterranean.pdf. – P. 73-84. – Title from the screen.
4. Auadi, R. The future of the Euro-Mediterranean regional cooperation:the role of Union for the Mediterranean [Electronic resource]/ R. Auadi, S. Gadi. – Mode of access:http://www.iemed.org/publicacions-en/historic-de-publicacions/papersiemed-euromesco/the-future-of-euro-mediterranean-regional-cooperation-the-role-of-the-union-for-the-mediterranean. – Title from the screen.
5. Balfour, R. Union for the Mediterranean,disunity for the EU? [Electronic resource]/ R. Balfour, D. Schmid. – Mode of access:http://www.epc.eu/documents/uploads/235206674_ Union%20for%20the% 20Mediterranean.pdf. – Title from the screen.
6. Balfour,R. The Transformation of the Union for the Mediterranean [Electronic resource]/ R. Balfour. – Mode of access:http://www.tandfonline.com/ doi/pdf/10.1080/13629390902 747491. – Title from the screen.
7. Dülffer, M. The Union for the Mediterranean: a fixation? [Electronic resource]/ M. Dülffer. – Mode of access:http://www.eurotopics.net/en/home/ presseschau/archiv/magazin/politik-verteilerseite/mittelmeer-union-2008-04/debatte-mittelmeer-union-2008-04/. – Title from the screen.
8. Franco-German Tensions Ease: Merkel and Sarkozy Find ‘Club Med’ Compromise Electronic resource]. – Mode of access: http://www.spiegel.de/international/europe/franco-german-tensions-ease-merkel-and-sarkozy-find-club-med-compromise-a-539247.html. – Name from the screen.
9. Israel-EU: Union for the Mediterranean [Electronic resource]. – Mode of access:http://embassies.gov.il/eu/IsraelEU/UnionfortheMediterranean/Pages/Departments.aspx. – Name from the screen.
10. Joint Declaration of Paris summit 2008 [Electronic resource]. – Mode of access: http://register.consilium.europa.eu/pdf/en/08/st11/st11887.en08.pdf. – Name from the screen.
11. Marseille summit: parliaments relaunch Union for the Mediterranean [Electronic resource]. – Mode of access: http://www.europarl.europa.eu/news/en/news-room/content/20130407IPR07101 /html/Marseille-summit-parliaments-relaunch-Union-for-the-Mediterranean. – Name from the screen.
12. Nicolas Sarkozy, Discours à Toulon [Ressource électronique]. – Moded’accès:http://sites.univ-provence.fr/veronis/Discours2007/transcript.php?n=Sarkozy&p=2007-02-07. – Nomdel’écran
13. Objectives [Electronic resource]. – Mode of access: http://ufmsecretariat.org/objectives/. – Name from the screen.
14. Parliamentary Assembly – Union for the Mediterranean [Electronic resource]. – Mode of access: http://www.europarl.europa.eu/intcoop/paufm/content_en.html. – Name from the screen.
15. Postponement of the Summit of the Union for the Mediterranean: a new failure [Electronic resource]. –Mode of access:http://www.medea.be/2010/05/postponement-of-the-summit-of-the-union-for-the-mediterranean-a-new-failure/. – Name from the screen.
16. Schulz resuscitates Sarkozy’s ‘Union for the Mediterranean’[Electronic resource]. – Mode of access:http://www.euractiv.com/ east-mediterranean/schulz-resuscitates-sarkozy-unio-news-518894. – Name from the screen.
17. Schumacher, T. Germany: A Player in the Mediterranean [Electronic resource]/T. Schumacher. – Mode of access: http://www.academia.edu/413520/Germany_A_Player_in_the_Mediterranean. – Title from the screen.
18. Union for the Mediterranean [Electronic resource]. – Mode of access:http://www.enpi-info.eu/medportal/content/341/Union%20for%20the%20 Mediterranea. – Name from the screen.
19. Who we are [Electronic resource]. – Mode of access: http://ufmsecretariat.org/who-we-are/. – Name from the screen.

In this article the European direction in French foreign policy after the breakup of bipolar system of international relations and regional changes in European region was analyzed. The policy of such presidents as F. Mitterand, J. Chirac and N. Sarkozy in a sphere of European integration and transformation processes and their participation in forming European Security and Defence Policy was observed.

Ключові слова: Франція, Європейський Союз, постбіполярний період, трансформаційні процеси, інтеграція.

Постановка проблеми. Починаючи від періоду правління Шарля де Голля Франція відводила собі роль “мосту” між Заходом та Сходом, намагаючись віднайти баланс між комуністичним та капіталістичним блоками. З розпадом біполярної системи Франція повинна була сформувати власну стратегію зовнішньої політики, стати рушійною силою європейських інтеграційних процесів, досягти реалізації власних національних інтересів та зберегти державний суверенітет. У цей час у Європі було знищено Берлінський мур та відбулося об’єднання Східної та Західної Німеччин, що у свою чергу теж вплинуло на позицію Франції на європейському континенті.

Таким чином, постає необхідність аналізу зовнішньої політики Франції як однієї з провідних європейських держав у постбіполярний період, враховуючи еволюцію цієї зовнішньої політики в залежності від перебування на посаді різних президентів (Франсуа Міттеран, Жак Ширак, Ніколя Саркозі). Розгляд теми має важливе значення з точки зору трансформаційних процесів як у європейському регіоні, так і за його межами, що безпосередньо впливає на зовнішню політику Франції.

Аналіз останніх досліджень та публікацій. Окремі питання зовнішньої політики  Франції висвітлено у роботах таких дослідників, як О. Шаповалова, О. Іваницька та О. Хилько. Дослідження зовнішньої політики Франції за періоди президентства Ф. Міттерана та Ж. Ширака було зроблено такими російськими науковцями, як  Ю. Рубінський, Є. Обичкіна та В. Шадурський. Важливе значення для дослідження даної теми мають статті французьких дослідників та політиків таких як А. Жюппе, Ж. Маурі та Л. Ломбарт. У зв’язку з відсутністю комплексних досліджень даної теми у вітчизняній літературі тема даної статті є актуальною на сьогоднішній день.

Метою статті є визначення ролі та місця Франції у системі європейських політичних процесів, враховуючи події у європейському регіоні наприкінці 80-их – на початку 90-их років.

Виклад основного матеріалу. Після об’єднання Німеччин, розпаду Радянського Союзу та регіональних змін у Європі Франція прагнула зайняти провідну позицію у процесі розбудови європейської єдності. Президент Франції Франсуа Міттеран за період другого терміну президентства з 1988 до 1995 року доклав багато зусиль не лише для пришвидшення економічної, але і політичної інтеграції європейських країн. Він  був ініціатором утворення Європейського Союзу, сприяв підписанню Єдиного Європейського Акту у 1986 році. Окрім цього, президент Франції закликав до розширення зовнішньополітичної співпраці країн ЄС і поставив завдання просування до спільної “європейської оборони” [7, 69].

Під час засідання Європейського Парламенту у Страсбурзі 25 жовтня 1989 року Ф. Міттеран заявив, що “європейське будівництво є єдиною відповіддю на поставлену перед нами проблему щодо європейської інтеграції Німеччини”. У тому ж виступі він висунув план створення Європейського банку реконструкції та розвитку (ЄБРР) [9].

Значний вплив на підвищення ролі Франції у процесі європейської інтеграції здійснило головування Франції у Раді ЄС у другому півріччі 1989 року. Перед Францією на період головування стояли наступні завдання:

–    визначення точних термінів початку роботи міжурядової конференції з питань утворення Економічного і валютного союзу;

–                 прийняття Єдиної соціальної хартії в Європейському Економічному Співтоваристві (ЄЕС);

–                 впровадження аудіовізуального проекту “Еврика” [3,88].

Поряд з цими завданнями потрібно було залучити Німеччину до процесу європеїзації, дотримуючись власних національних інтересів. По закінченню головування канцлер Німеччини Гельмут Коль отримав підтримку усіх країн-членів ЄЕС в обмін на підтримку економічних і валютних перетворень. Однак все ж погляди Г. Коля і Ф. Міттерана на європейське об’єднання різнилися. Канцлер Німеччини виступав більше за політичну інтеграцію, відтягуючи процес прийняття спільної єдиної грошової одиниці, у той час, коли Ф. Міттеран намагався форсувати події щодо створення валютного союзу.

У результаті все ж спільної політки європейських держав 7 лютого 1992 року в м. Маастрихт було підписано членами ЄЕС угоду. Згідно з цією Угодою, ЄЕС було трансформоване у Європейський Союз, який передбачає окрім єдиної економічної і валютної політики також єдину зовнішню та оборонну політику.

Маастрихтський договір став одним з найважливіших елементів зовнішньої політики Ф. Міттерана, не зважаючи на неоднозначну позицію суспільства Франції стосовно договору. Позиція Німеччини у процесі європейської інтеграції – це особиста заслуга Ф. Міттерана, та результат його дружніх відносин з Г. Колем.

Досить важливим моментом участі Франції у європейській розбудові була ініціатива Ф. Міттерана стосовно створення Спільної оборонної та зовнішньої політики країн ЄС [3,101]. Його ідея полягала у відновленні європейської могутності на противагу американській гегемонії та азіатському світу у майбутньому. Ця концепція отримала назву “Європа-держава” (“Europe-puissance”). Така політика Ф. Міттерана була тісно пов’язана із американським напрямком зовнішньої політики та із відносинами Франції з НАТО. Однак Ф. Міттеран наполягав на створенні власних європейських військових сил, котрі не були б прив’язані до США [13,3]. Однак із загостренням ситуації у Югославії 1991 року стало зрозуміло, що Європа не володіє необхідними військовими засобами та інституційними рамками для врегулювання ситуації, до того ж проти французького плану дій виступила Великобританія. В результаті цього, Франції після Німеччини довелося визнати незалежність Словенії та Хорватії.

Відкритість на Схід – пріоритет періоду другого президентства Ф. Міттерана. Міністр закордонних справ Ролан Дюма переконував президента в нових можливостях Франції в регіоні Центральної та Східної Європи [5, 460]. Президент Франції неодноразово висловлював підтримку країнам Центральної та Східної Європи щодо європейської інтеграції. У період з 1988 по 1991 роки Ф. Міттеран здійснив ряд візитів, висловлюючи підтримку Франції країнам у напрямку розбудови демократії та налагодженні економічних відносин з країнами-членами ще тоді ЄЕС.

Таким чином, Франція намагалась активно діяти на території Центрально-Східної Європи, сприяючи інтеграційним прагненням країн регіону. Однак все ж Франсуа Міттерану не вдалося повністю досягти поставлених цілей, адже політика Франції сприймалася іншими країнами як егоїстична, а тому ще слабкі на той час країни колишнього комуністичного табору не ставили собі за мету знову потрапити під чиєсь керівництво, зокрема Франції. Окрім цього важливої уваги потребував процес поєднання політичної та економічної інтеграції із забезпеченням безпеки Європи. У цьому напрямку Франція зіштовхнулася з рядом проблем як на регіональному, так і на національному рівні.

Європейський напрямок зовнішньої політики залишився актуальним і для нового президента Франції Жака Ширака, котрий переміг у виборах 1995 року.

У той час пріоритетності набула концепція становлення багатополярного світу на засадах співробітництва. Для реалізації глобального проекту Франції Європа відігравала провідну роль у її зовнішній політиці, оскільки виступала, основним центром багатополярного світу [8, 1].

З метою об’єднання усієї Європи та залучення країн до європейської системи економічної та політичної співпраці перед Європейським Союзом постало питання щодо його розширення із залученням нових держав. Зокрема, мова йшла про розширення у східному напрямку. Попередній президент Франції Ф. Міттеран намагався сприяти приєднанню країн Центрально-Східної Європи до ЄС. Таку ж позицію зайняв Ж. Ширак, зважаючи на регіональні зміни у той період. Президент Франції одночасно намагався поставити розширення ЄС у залежність від інституційних реформ у середині Союзу.

Питання інституціоналізації ЄС також не було легким через різницю у підходах до цього питання між Францією з одного боку, та Німеччиною з країнами Бенілюксу (Бельгія, Нідерланди, Люксембург) з іншого боку, які виступали за підвищення ролі Комісії європейських співтовариств у ЄС.

Париж виступав за те, щоб національні парламенти ставили європейські органи під свій контроль, для чого потрібно було заснувати Парламентську конференцію [5,485].

Французький президент піднімав питання і про головування в Комісії. Адже, півроку головування було доцільним у той час, коли ЄЕС нараховував лише шість членів. Зі збільшенням числа учасників  цей термін був замалим для того, щоб досягти поставлених цілей та вирішити основні завдання. Окрім цього, Франція запропонувала ввести посаду комісара ЄС з питань зовнішньої політики та політики безпеки [5,486] і як результат, нова посада Амстердамським договором 1997 року була офіційно затверджена.

До основних досягнень зовнішньої політики Ж. Ширака у європейському напрямку варто віднести і введення в обіг єдиної грошової одинці в рамках ЄС з 1 січня 1999 року. Однак Франція перейшла на нову грошову одиницю – євро лише з 1 січня 2002 року.

Повертаючись до питання розширення на Схід, за час головування Франції у Раді ЄС у другому півріччі 2000 року Ж. Шираком було ініційовано скликання міжурядової конференції з питань розширення ЄС. Результати її роботи були озвучені під час саміту у Ніцці у грудні 2000 року. По закінченню роботи саміту було підписано договір, який окреслював механізм прийняття рішень у ЄС, але окремі положення договору виявили ряд недоліків французьких дипломатів, а саме:

–                 після розширення підвищувався поріг прийняття рішень у ЄС з 71% голосів до 73,4%;

–                 звуження сфери питань, рішення стосовно який приймалися кваліфікаційною більшістю;

–                 невирішеним залишалося питання про склад Комісії ЄС після його розширення, що вплинуло на процес прийняття рішень, знижуючи роль багатонаселених держав [3,165].

Позитивними були такі рішення:

–                 збільшення кількості голосів до 29 і збереження разом з Німеччиною переваг у процесі голосування;

–                 підтримка країнами-учасниками ідеї Ж. Ширака стосовно створення Конституції ЄС у майбутньому.

Також Франція основну увагу у процесі розбудови Європейського Союзу приділяла питанню європейської безпеки. Відповідно до “голлістської парадигми” повноцінна автономність об’єднаної Європи можлива лише за умови формування окремих європейських механізмів безпеки [8,4].

Започаткування Європейської політики безпеки і оборони являло собою поворотний момент для європейської політики Франції, оскільки воно означало переведення питання реструктуризації європейської системи безпеки на міжінституційний рівень [8,7]. А це, у свою чергу, позбавляло США змоги безпосередньо впливати на процес військово-політичної інтеграції в Європі та уможливлювало формування автономних європейських військових підрозділів, контроль над якими належав інститутам ЄС.

Таким чином, у період з 1995 по 2007 роки Жак Ширак намагався сприяти економічним та політичним перетворенням в рамках Європейського Союзу. Цей напрямок зовнішньої політики відповідав “голлістській традиції”, однак із врахуванням політичних та економічних змін у Європі того періоду. Саме за період президентства у Франції Ж. Ширака, в рамках Європейського Союзу розпочався процес обговорення ідеє створення європейської Конституції. Президент Франції Ж. Ширак так, як і Ф. Міттеран з обережністю ставився до розширення ЄС на Схід, побоюючись втрати Францією своїх лідируючих позиції у організації. Однак все ж у 2004 та 2007 роках кількість країн-членів ЄС збільшилася, що сприяло активізації реформаційних процесів у структурі ЄС.

З приходом до влади Н. Саркозі у 2007 році європейський вектор зовнішньої політики Франції знову було проголошено як пріоритетний. Перед новим президентом постала проблема повернення Франції на провідні позиції в ЄС, зважаючи на кризу європейської політики за період другого терміну правління Ж. Ширака. Тоді Франція не підтримала ідею створення єдиної Конституції ЄС. Також, із розширенням ЄС у 2004 році збільшився вплив країн Центральної та Східної Європи у ЄС, котрі прагнули забезпечити реалізацію власних національних інтересів, з чим повинен був рахуватися французький уряд.

Президент Н. Саркозі вирішив розпочати повернення Франції до ЄС через перегляд проекту Конституції ЄС та сприяння прийняттю її нової редакції усіма країнами-членами Союзу.

Населення Франції на референдумі у 2005 році відмовилося підтримати ідею прийняття Конституції ЄС в першу чергу з економічної точки зору, адже вона сприяла б зміні моделі внутрішнього розвитку Франції, який в першу чергу базувався на соціальних гарантіях для населення. Окрім цього, прийняття Конституції, на думку населення Франції, свідчило б про формування загальноєвропейської політики без урахування думки французів [2].

Ніколя Саркозі ще до того, як його було обрано президентом, підтримав важливі положення Конституції ЄС, такі, як: обмеження кола питань, які вимагали абсолютної підтримки під час голосування; надання інституційного статусу порядку прийняття рішень більшістю голосів стосовно міграційної політики, питання щодо якої були досить важливими для усіх країн-членів ЄС. Такими чином, було модифіковано простіший варіант Конституції ЄС із врахуванням усіх особливостей політичного процесу країн-членів ЄС [1,12]. Ніколя Саркозі завдяки цьому отримав більше голосів виборців та здобув перемогу на президентських виборах.

Лісабонський договір було підписано 13 грудня 2007 року главами 27 держав-членів ЄС. Цей документ став одним із найголовніших за всю історію існування Європейського Союзу. Конституція надавала юридичного статусу Європейському Союзу на міжнародній арені [15,5]. У результаті прийняття Конституції у 2007 році, ЄС вийшов із політичної та інтеграційної кризи, а Франція отримала можливість повернути роль однієї із впливових держав в ЄС, продемонструвавши важливість її участі у процесі прийняття рішень.

Наступною важливою подією у європейській політиці Франції стало її головування у Раді ЄС у другій половині 2008 року. Уряд Франції запропонував досить широкий перелік питань, котрі прагнула вирішити Франція за період свого головування: вирішення питання забезпечення Європи енергоресурсами; забезпечення стабільного соціально-економічного та політичного розвитку ЄС; формування спільної зовнішньої політики ЄС. Під час головування у Раді ЄС Франція зіштовхнулася із певними труднощами. Напередодні головування Франції 12 червня 2008 року на референдумі у Ірландії було відхилено прийняття Конституції ЄС. Окрім цього, у серпні 2008 року відбувся конфлікт між Росією та Грузією, участь у вирішенні якого мало велике значення для реалізації східного вектору зовнішньої політики Н. Саркозі. Не  менш проблемним для Франції було вирішення проблем у ЄС, пов’язаних із світовою фінансовою кризою. Таким чином, за час головування у ЄС Франція очолила 550 європейських заходів, а також брала участь у організації восьми міжнародних нарад за участі ЄС та його іноземних партнерів з питань формування спільної зовнішньої політики [1,15].

Важливою ініціативою в рамках європейської політики Н. Саркозі було створення організації Союз заради Середземномор’я, який включає країни північної Африки та усіх членів ЄС.

Однак ідею створення організації не підтримувала Німеччина, не бажаючи посилення впливу Франції у регіоні Середземного моря. Окрім цього, першочергово передбачалося налагодження співробітництва між країнами, котрі мають безпосередній вихід до Середземного моря. За цим критерієм Німеччина була у переліку тих країн, котрі не мають виходу до Середземного моря, а тому не має змоги співпрацювати з середземноморськими країнами в рамках цієї організації.

Після переговорного процесу між Францією та Німеччиною лідерам обох сторін вдалося досягти згоди. Німеччина погодилася підтримати ідею створення організації у обмін на участь у ній усіх країн-членів Європейського Союзу [1,18].

Таким чином, на саміті у Парижі 13 липня 2008 року, одразу на початку головування Франції у ЄС, усіма країнами-членами ЄС та його 16 партнерами середземноморського регіону було підписано основоположний договір про створення Союзу заради Середземномор’я. Договором було визначено інституційні рамки організації. Штаб-квартиру організації було засновано у м. Барселона 4 квітня 2010 року [14].

Створення Союзу заради Середземномор’я стало ще одним важливим чинником повернення Франції на лідируючі позиції у Європейському Союзі, хоча у багатьох політиків середземноморського регіону і європейських країн є сумніви щодо успішної діяльності даної організації. Ще одним важливим питанням європейської політики Ніколя Саркозі було створення спільної оборонної та безпекової політики ЄС.

Питання французької безпеки та політики у сфері оборони були викладені у Білій книзі з оборони та національної безпеки 2008 року та Білій книзі із зовнішньої та європейської політики 2008 року.

У Білій книзі з оборони та національної безпеки декларується,  що для підвищення військового потенціалу ЄС Франція вважає необхідним подолання браку у військових засобах, які дозволяють здійснювати дистанційне втручання у кризи із використанням військових засобів та набуття Євросоюзом на постійній основі здатності до автономного стратегічного планування [12,11].

У своєму виступі 27  серпня 2007  року Н. Саркозі відзначив,  що головними перешкодами розвитку європейської оборони є позиція,  що Європейська політика безпеки та оборони спрямована проти НАТО і США. Ще однією проблемою, на думку Н. Саркозі, було питання оборонного бюджету ЄС, основну частину якого забезпечують Франція та Великобританія [11].

По закінченню головування Франції у Раді ЄС у 2008 році вдалося досягнути наступних результатів:

–                 прийняття адаптованого варіанту Європейської стратегії безпеки 12 грудня 2008 року;

–                 посилення силового та цивільного потенціалу ЄС;

–                 задекларовано намір підтримувати зусилля Високого представника зі створення єдиної цивільно-військової структури зі стратегічного планування для операцій та місій Європейської політики безпеки [6,3].

Однак не зважаючи на ці досягнення, все ж Н. Саркозі не вдалося надати проекту Європейської політики безпеки та оборони нової потужності. Це було зумовлено рядом причин, зокрема, недостатнім фінансуванням оборонної сфери країнами-членами ЄС, повільними темпами реформування збройних сил ЄС, низьким рівнем інтеграції країн-членів ЄС у сфері розробки і закупівлі озброєння та військової техніки.

Важливим випробовуванням для європейської політики Н. Саркозі у 2010-2011 роках стала дестабілізація ситуації у Греції після фінансової кризи 2008 року.

У зв’язку із кризою в Греції, що сприяло поширенню кризових явищ у всіх країнах-членах єврозони, президент Франції Ніколя Саркозі та канцлер Німеччини Ангела Меркель протягом другої половини 2011 року проводили двосторонні переговори з метою вирішення цієї проблеми. Зокрема, у листопаді 2011 року вони обговорювали можливість реформування валютного блоку Європейського Союзу, що передбачало б створення єврозони з меншою кількістю учасників [4]. http://economics.lb.ua/world/2011/11/10/123328_frantsiya_i_germaniya_hotyat_sozdat.htmlА у грудні 2011 року, після чергової зустрічі з А. Меркель президент Франції Н. Саркозі виступив із пропозицією укладання нового договору в рамках ЄС. Ідея укладання нового договору, який буде контролювати виконання спільної податкової та бюджетної політики ЄС із запровадженням каральних санкцій, обговорювалася в рамках саміту 8-9 грудня 2011 року в м. Брюссель [10].

Однак не всі країни виступають за реалізацію цієї ідеї, зважаючи на загрозу національній економіці. Таким чином, основними ініціаторами реформування ЄС на сьогоднішній день виступають Франція та Німеччина, чиї економіки безпосередньо залежні від економічних процесів в рамках ЄС.

Європейська політика Н. Саркозі сприяла поверненню Франції на лідируючі позиції в рамках ЄС. Важливим досягненням стратегії Н. Саркозі став вихід Союзу із “конституційної кризи”. З метою досягнення цього та отримання позитивних результатів під час повторного референдуму стосовно Лісабонського договору Н. Саркозі довелося піти на поступки.

Не менш важливою подією, яка сприяла відновленню впливу Франції в рамках ЄС було створення Союзу заради Середземномор’я. Проект виявився досить суперечливим, зважаючи на неоднозначну позицію усіх країн, які увійшли до цієї організації, однак він надав можливість Франції закріпити свої лідируючі позиції у середземноморському регіоні.

Невирішеним залишилося питання формування дієвої політики безпеки та оборони в рамках ЄС через неоднакову позицію краї-членів ЄС. Програма Європейської політики безпеки та оборони  потребує модернізації, узгодження питань її фінансування серед усіх європейських держав. Важливим чинником у формуванні безпекового простору ЄС є НАТО, членами якого є більшість країн Європейського Союзу. Зважаючи на значний вплив цього фактору, президент Н. Саркозі у своїх виступах неодноразово зазначав про можливість використання спільних зусиль НАТО та ЄС стосовно вирішення кризових питань за межами європейського регіону. Необхідність співпраці між ЄС та НАТО сприяло поверненню Франції до військових структур Північноатлантичного Альянсу.

Значний вплив на зміну політичної стратегії Н. Саркозі в рамках ЄС мав початок світової фінансової кризи, який спричинив економічні перетворення у Греції, в результаті яких відбулися зміни у країнах-членах єврозони. Таким чином, Франція та Німеччина спільними зусиллями намагалися протягом 2010-2011 років врегулювати економічну ситуацію у Греції, ініціюючи надання Європейським Союзом фінансових позик. Однак ситуація продовжувала залишатися нестабільною. У результаті цього, Н. Саркозі та А. Меркель дійшли висновку про необхідність підписання нового договору в рамках ЄС, який регулював у майбутньому спільну економічну та фінансову політику країн-членів ЄС та запроваджував санкції у разі порушення однією з країн зазначених договором умов розвитку.

Висновки. Отже, підсумовуючи дослідження даної теми варто зазначити наступне.

Зміна міжнародної ситуації у період з 1989 по 1991 роки вплинула на формування нової зовнішньополітичної стратегії Франції. Перед президентом Франції Ф. Міттераном (обраним у 1988 році на другий термін) постала проблема визначення ролі Франції у Європі. Під час свого президентства він намагався сприяти поглибленню інтеграційних процесів, трансформації внутрішньої структури ЄС з метою збереження впливу Франції на процес прийняття політичних рішень в рамках Союзу.

Таку ж політику реалізовував наступний президент  Жак Ширак.

Проблемними питаннями політики Ж. Ширака стосовно трансформації ЄС були інституціональні перетворення організації зважаючи на збільшення кількості країн-членів, з метою підвищення прозорості процесу прийняття рішень в рамках організації, та розробка проекту Конституції ЄС, ідея створення якої також належала Ж. Шираку, однак саме через Францію так і не вдалося реалізувати цей проект.

Жак Ширак в рамках європейського напрямку зовнішньої політика прагнув сприяти врегулюванню кризової ситуації у колишній Югославії. Однак європейським державам не вдалося вирішити конфлікт без залучення НАТО. У зв’язку з цим Франція погодилися визнати важливу роль НАТО у сфері забезпечення безпеки та стабільності у Європі.

Після приходу до влади нового президента Ніколя Саркозі у 2007 році, зовнішня політика Франції зазнала певних змін. Так як і у попередні роки важливим вектором зовнішньої політики залишався Європейський Союз, зокрема посилення ролі Франції у європейських інтеграційних та трансформаційних процесах. Перед Н. Саркозі постало важливе завдання, а саме виведення Європейського Союзу із конституційної кризи. Протягом головування Франції у другому півріччі 2008 року Н. Саркозі вдалося вирішити проблему із прийняттям Конституції ЄС, що сприяло зміні ролі та значення ЄС у міжнародні системі. Окрім цього, французький президент намагався сприяти формуванню Європейської політики безпеки та оборони як самостійного механізму забезпечення європейської безпеки та стабільності.

Таким чином, для зовнішньої політики трьох президентів характерним було забезпечення провідної ролі Франції у процесі європейської інтеграції та трансформації, а також побудові європейської системи безпеки. Однак кожен з них різними методами досягав поставлених цілей, прагнучи повернути Францію на лідируючі позиції у європейському регіоні.

Список використаних джерел та літератури:

1               Аханин, А. Европейская политика Саркози: анализ действий Франции в период председательства в Евросоюзе [Электронный ресурс]/А. Аханин. – Режим доступа: http://www.dermfa.ir/pdf/Amudarya-pecha2009/1.pdf

2               Крук, Ю. Конституция Европейского союза: история подготовки и причины провала ее ратификации [Электронный ресурс]/ Ю. Крук. – Режим доступа: http://evolutio.info/index.php?option=com_content&task=view&id=1550&Itemid=232. – Оглавление с экрана.

3               Обычкина, Е. Франция в поисках внешнеполитических ориентиров в постбиполярном мире: монография/ Е. Обычкина [Электронный ресурс]. – Режим доступа:  http://www.mgimo.ru/files/22200/22200.pdf. – Оглавление с экрана.

4               Франция и Германия хотят создать новую еврозону [Электронный ресурс]. – Режим доступа: http://economics.lb.ua/world/2011/11/10/123328_frantsiya_i_germaniya_hotyat_sozdat.html. – Название с экрана.

5               Франция. В поисках новых путей/ под ред. Ю. Рубинского. – М.: “Весь мир”,2007. – 624 с.

6               Хилько, О. Французьке бачення сучасної європейської безпеки і оборони [Електронний ресурс]/О. Хилько. – Режим доступу: http://www.nbuv.gov.ua/portal/natural/Vsntu/2010/polit/112-SevNTU/112-42.pdf

7               Шадурский, В. Внешняя политика Франции (1945—2002 гг.): учеб. пособие/В. Шадурский [Электронный ресурс]. – Режим доступа: http://www.fir.bsu.by/chairs/ir/publications_ir/shadursky/shadursky_2004_France.shtml

8               Шаповалова, О. Модель диференційованової інтеграції в євроінтеграційній політиці Франції [Електронний ресурс]/О. Шаповалова. – Режим доступу:  http://www.nbuv.gov.ua/portal/Soc_Gum/Gileya/2010_36/Gileya36/P24_doc.pdf

9               Discours de François Mitterrand sur les bouleversements en Europe de l’Est (Strasbourg, 25 octobre 1989) [Ressource électronique]. – Mode d’accès:  http://www.cvce.eu/viewer/-/content/e8763523-d492-4c2c-b0f4-d3c2449204ab/fr;jsessionid=40F59FD607486FB3D347C68F4A72FF1F

10          European Concil Conclusions 9 December 2011[Electronic resource]. – Mode of access:http://www.consilium.europa.eu/uedocs/cms_data/docs/pressdata/en/ec/126714.pdf

11          Fifteenth Ambassadors’ Conference – Speech by M. Nicolas Sarkozy, President of the Republic Paris, 27 August 2007 [Electronic resource]. – Mode of access: http://www.ambafrance-uk.org/President-Sarkozy-s-speech.html

12          La France et l’Europe dans le monde Livre blanc sur la politique étrangère et européenne de la France 2008 – 2020 [Electronic resource]. – Mode of access: http://www.diplomatie.gouv.fr/fr/IMG/pdf/2LIVREBLANC_DEF.pdf

13          Maury,  J. L’Europe puissance.À propos d’une illusion politique [Ressource électronique]/J. Maury. – Mode d’accès: http://mjp.univ-perp.fr/m/europuissance.pdf

14          Mediterranean Union [Electronic resource]. – Mode of access:  http://www.emwis.net/initiatives/mediterranean-union

15          The Lisbon  Treaty 10 easy-to-read fact sheets [Electronic resource]. – Mode of access: http://www.robert-schuman.eu/doc/divers/lisbonne/en/10fiches.pdf

In the article the present is examined positions of advocate of France in public life. The requirements of legislation, which touch the terms of acquisition of status by advocate, are pointed. Bases of self-government and legal forms of activity of French advocacy are considered. The question of payment of labour and bear is affected by them to responsibility. Statistical information over is brought in relation to the amount of practicing advocates.

Ключові слова: Франція, адвокат, адвокатура Франції, вимоги набуття статусу адвоката, колегії, гонорар, відповідальність, стан адвокатів.

Постановка проблеми. Конституція України в статті 59 проголосила, що найважливішою соціальною функцією адвокатури є забезпечення права на захист від обвинувачення та надання правової допомоги при вирішенні справ у судах та інших державних органах. Проте, нинішня ситуація свідчить, що даний інститут права є недостатньо ефективним і тому виникає необхідність створити сильну і незалежну адвокатуру на прикладі адвокатури Франції. Сучасному періоду розвитку французької адвокатури з одного боку – притаманна поява її окремих інститутів, а з іншого – універсальність, вироблена протягом віків.

Аналіз останніх досліджень та публікацій. Тему французька адвокатура досліджували багато науковців, зокрема: Гловацький І.Ю.,  Горбачова Е., Деханов С.А., Молдован А.В., Попелюшко В.О. та ін.

Мета і завдання дослідження. Мета даної наукової статті полягає у дослідженні на основі доктринальних положень правової природи інституту адвокатури Франції, вивчення досвіду організації адвокатури та професійної етики адвокатів цієї держави. Це зумовлює виконання таких завдань: виявити основні характеристики сучасної французької адвокатури; визначити основні аспекти процесу набуття статусу адвоката у Франції; дослідити юридичну природу французької адвокатури.

Викладення основного матеріалу. Аристотель писав, що соромно не вміти захищати себе рукою, але іще більш соромно не вміти захищати себе словом. Виникає враження, що саме цим принципом керуються адвокати Франції протягом всього свого існування.

Сучасна французька адвокатура є яскравим прикладом злагодженої системи, що увібрала в себе лише найкращі традиції минулих віків. Від самого початку до наших днів цей інститут вирізняється високим рівнем самоорганізації, чіткою регламентацією їхньої професійної діяльності та професійною етикою.

На сучасному етапі адвокатура Франції зазнає реформування. Першого січня 1992 р набрали чинності поправки до Основного закону про статус адвокатів № 71-1130 від 31 грудня 1990 p., мета яких реформувати деякі судові та інші юридичні професії. Головна особливість реформи – створити нову професію, члени якої носитимуть звання адвоката [1, 264].

На законодавчому рівні закріплено основні вимоги до кандидата на посаду адвоката:

Обов’язкова наявність французького громадянства або громадянства держави-члена ЄС, або держави-сторони договору про європейський економічний простір, або громадянства держави чи територіальної одиниці, які хоч і не є членом ЄС чи стороною договору про європейський економічний простір, але які надали французам право здійснювати професійну діяльність на своїй території на таких самих умовах, на яких її громадяни можуть здійснювати професійну діяльність на території Франції з урахуванням рішень Ради ЄС, або ж мати статус біженця чи апатрида, що знаходяться під захистом Бюро Франції із захисту біженців та апатридів [2].

Наявність диплома магістра права 1 ступеня чи еквівалентний йому диплом.

Наявність Сертифіката про присвоєння статусу адвоката.

Для отримання Сертифіката особа, яка бажає здійснювати адвокатську діяльність, повинна скласти іспити на присвоєння такого статусу. Для цього обов’язково потрібно пройти курс спеціального навчання у регіональному центрі професійного навчання або у школі професійної освіти колегії адвокатів.

Увесь курс навчання складається з трьох етапів, кожен із яких триває 6 місяців. У процесі першого періоду вивчаються загальні питання діяльності адвокатів, а саме: статус, професійна етика, практичні аспекти адвокатської діяльності. Другий період присвячений індивідуальній програмі навчання у CRFPA (Місцевому центрі професійного навчання адвокатів) або в EFB (Професійній школі навчання колегії адвокатів), і виступає в якості професійного проекту, що дозволяє кандидату визначитися з конкретною сферою діяльності. Суть третього етапу складає стажування в адвоката. Після завершення навчання кандидат складає іспит, який складається з письмової та усної частин. Особа вважається такою, що успішно склала іспит, якщо у кінцевому результаті набрала 130 і більше балів. Після отримання Сертифіката про присвоєння статусу адвоката особа складає присягу перед апеляційним судом. Після цього молодий адвокат проходить ще дворічне стажування зі спеціальності і одержує посвідчення. Лише після цього його ім’я вноситься до списків ордену як повноправного члена [2; 3, 215].

Особа, що претендує на звання адвоката, не може бути засуджена за діяння, несумісні з гідністю і порядністю. Також вона не може мати серйозні дисциплінарні або адміністративні проступки.

Це пов’язано з тим, що адвокати Франції від початку своєї появи  вирізнялась високим рівнем професійної етики. Вони споконвіку дотримуються традицій своєї спільноти.  Гідністю приватної особи є особисте надбання; гідністю адвоката є надбання усього стану (цеху) адвокатів [4, 16].

Кандидат на посаду адвоката не може займатися й діяльністю, що є несумісною з професією адвоката (наприклад, бути підприємцем).

Така особа має не підпадати під процедуру банкрутства чи інші санкції, передбачені главою VI закону від 25.01.1985 р., що стосуються реорганізації та ліквідації в судовому порядку установи чи, відповідно до попередньої  редакції цього закону, санкції, яка передбачена главою ІІ закону від 13.07.1967 р. про судову процедуру, ліквідацію майна, неплатоспроможність і банкрутство [2].

Адвокати Франції об’єднуються у колегії по судових округах діяльності кожного трибуналу вищої інстанції. Очолює колегію адвокатів голова, що обирається таємним голосуванням строком на два роки. Він наділений дисцип­лінарними повноваженнями по нагляду за адвокатами, витупає арбітром у справах між адвокатами, стежить за про­фесійною підготовкою й перепідготовкою адвокатів і головує на засіданні ради колегії, яка обирається адвокатами строком на три роки [5, 25]. Нині у Франції нараховується близько 180 колегій, які об’єднують приблизно 49000 адвокатів. 179 колегій сформували Асоціацію голів колегій адвокатів Франції та заморських територій [2].

Традиційно найбільш поширеними є асоціації і цивільно-професійні товариства. Асоціація – це об’єднання адвокатів, кожний з яких персонально відповідає перед своїм клієнтом. Права члена асоціації мають особовий характер і не можуть передаватися. Члени асоціації повною мірою зберігають свою правосуб’єктність. Угода про їх створення укладається в письмовому вигляді і доводиться до відома Ради ордена адвокатів. Дуже поширеною формою групового об’єднання є цивільно-професійні товариства (ЦПТ). ЦПТ вносяться до списків об’єднань адвокатів і підлягають реєстрації як юридичні особи [3, 217]. Також адвокати можуть працювати особисто або ж працювати за трудовим договором в іншого адвоката. В останньому випадку адвокат не має права мати власну клієнтуру.

Питання оплати праці адвокатів завжди було досить проблематичним. Закон Французької Республіки «Про реформування деяких судових і юридичних професій»  № 71-1130 від 31 грудня 1971 р. визначив, що сума гонорару складається з двох частин: затрати адвоката та власне винагорода. Останній складовий момент залежить від складності справи, її об’ємності, майстерності самого адвоката та майнового стану клієнта.

Законодавством Франції передбачено обов’язок надання адвокатами безоплатної правової допомоги. У Парижі приблизно 27 тисяч жителів щороку одержує такі консультації. Виникає чимало проблем й у наданні безоплатної або пільгової правової допомоги. Так, число осіб, які користуються нею у цивільних справах, постійно зростає. Однак, винагорода в цих випадках є досить скромною і виплачується з чималим проміжком у часі. У деяких департаментах Франції, де допомога надається на пільгових засадах, вона складає 50% усіх цивільних справ. Сьогодні адвокати ставлять питання про перегляд ставок винагороди і створення таких механізмів, які виключали б затримку оплати і неузгодженість дій колегій та держави. Пропонується також створити спеціальний фонд оплати праці адвокатів, які допомагають тим, хто має право на пільги [5, 270].

На думку науковців, загальною підставою відповідальності адвоката при виконанні ним професійних обов’язків є порушення основних принципів. На  адвокатів  могли  бути  накладені  наступні  дисциплінарні  покарання: попередження,  догана,  заборона  практики  на  строк  до  одного  року  і виключення зі списку [6, 13].

У Законі про статус адвоката передбачається обов’язкове страхування його професійної цивільно-правової відповідальності. Мінімальний розмір страхової суми складає 2 мільйони франків на рік на одного адвоката. Сам

договір страхування укладається зі страховою організацією індивідуально адвокатом або групою адвокатів. У Франції існує ще один вид обов’язкового страхування адвокатів, який призначений для відшкодування грошових сум та цінних паперів, одержаних адвокатом для виконання професійної діяльності. Договір страхування адвокатів у цьому випадку укладається колегією, членами якої вони є. В цілому, страхова виплата постраждалому здійснюється тільки за рішенням суду. Отже, страхування професійної відповідальності адвокатів Франції передбачає колегіальне та індивідуальне страхування адвокатів [7, 26].

Незважаючи на не завжди сприятливі в історичному аспекті соціально-політичні умови суспільного життя Франції, стан адвокатів залишався завжди незалежним від політичного життя, стійким і згуртованим. Як приклад можна навести таку подію. У 1579 р. Генріх ІІІ видав наказ, згідно з яким адвокати і повірені зобов’язувались власноручно відмічати на документах суму отриманого гонорару. Адвокати обурились і як результат наказ не був виконаний, але вже у 1602 р. парламент поновив дію даного наказу. Після невдалих спроб відмінити його дію адвокати під час одного з зібрань вирішили припинити свою діяльність. Після такого випадку адвокати ще довгий час поверталися до своєї діяльності [8, 57].

Нові статистичні дані свідчать, що станом на 1 січня 2011 р. на території Франції було зареєстровано 53744 адвоката, що на 41% більше ніж десять років тому. У цій державі кількість адвокатів відповідно до кількості населення становить співвідношення 1 адвокат на 1200 чол., у той час як у Швейцарії цей показник становить 1 адвокат на 930 чол., у Німеччині – 1 адвокат на 530 чол., в Італії – 1 адвокат на 280 чол. Для сучасної адвокатури також характерний процес фемінізації професії. З 2009 р. кількість жінок-адвокатів перевищує кількість їхніх колег чоловіків [9].

Висновок. Отже, увесь шлях, пройдений французькою адвокатурою, забезпечив своїй спільноті високий рівень незалежності, повагу та довге існування.  Сучасна адвокатура зазнає «нове переродження» зі збереженням усіх найкращих традицій, ефективність яких підтвердилась часом. Розвиток адвокатури Франції може послугувати розвитку української адвокатури, посприяти її самоорганізації, яка, можливо, через багато років послужить зразком комусь іще.

Список використаних джерел:

1. Святоцький О.Д. Адвокатура: історія і сучасність / О.Д. Святоцький, В.В.  Медведчук – К.: Ін Юре. – 1997. – 320 с.

2. Кудрявцева Н. Адвокатская деятельность во Франции [Електронний ресурс]. / Н.Кудрявцева. // Журнал «Нижегородский адвокат». – 2011. – №9. – Режим доступу: http://apno.ru/

3. Смоленский М.Б. Адвокатская деятельность и адвокатура Российской федерации. Издание 3-е исправленное и  дополненное / М.Б. Смоленский – Ростов-на-Дону: «Феникс», 2004. –  256 с.

4. Молло  М.  Правила  адвокатской  профессии  во  Франции (1842  г.). Перевод с французского / М. Молло – М.: Издание Н.П. Шубинского, 1894. – 98 с.

5. Гловацький І.Ю. Діяльність адвоката-захисника у кримінальному процесі / І.Ю. Гловацький – К.: Атіка, 2003. – 352 с. 

6. Попелюшко В.О. Виникнення та інституційне становлення адвокатури Франції / В.О. Попелюшко // Адвокат. – № 1(124). – 2011. – С. 9 – 13.

7. Обловацька Н.О. Страхування професійної відповідальності адвокатів в Україні [Електронний ресурс]. / Н.О. Обловацька. // Адвокат. – №9 (120). – 2010. – С. 25 – 28.

8. Васьковский  Е.  В.  Организация  адвокатуры.  Т.1.  Очерк  всеобщей истории адвокатуры / Е.В. Васьковский. – С.Пб., 1983. – 476 с.

9. Литвинский Д. За 10 лет французских юристов стало в 1,5 раза больше [Електронний ресурс]. / Д. Литвинский // Закон і Бізнес. – 2012. – №6. – Режим доступу: http://zib.com.ua/ru