Ключові слова: освіта, вища освіта, фінансування, бюджет.

In a scientific article examines the status and trends of higher education in Ukraine, the direction of its transformation in the market, and identified the causes of the poor state of the industry and proposed measures for its further stabilization.

Key words: education, higher education, financing, budget.

Освіта належить до найважливіших напрямків державної політики України. Держава виходить з того, що освіта – це стратегічний ресурс соціально-економічного, культурного і духовного розвитку суспільства, поліпшення добробуту людей, забезпечення національних інтересів, зміцнення міжнародного авторитету і формування позитивного іміджу нашої держави, зміцнення її конкурентоспроможності на міжнародній арені, створення умов для самореалізації кожної особистості.

Відповідно до Закону України «Про вищу освіту» від 17 січня 2002 року № 2984-ІІІ, вища освіта – це рівень освіти, який здобувається особою  у вищому навчальному закладі в результаті послідовного, системного і цілеспрямованого процесу засвоєння змісту навчання, який ґрунтується на повній загальній середній освіті й завершується здобуттям певної кваліфікації за підсумками державної атестації [1].

Нa сьогоднішній день aктуaльним є питaння зaбезпечення доступу всіх громaдян до отримaння якісної вищої освіти. Врaховуючи те, що Укрaїнa чітко визнaчилa орієнтир нa входження в освітній простір Європи, постійно відбувaється модернізaція освітньої діяльності в контексті європейських вимог.

Проблеми, пов’язані з фінансуванням вищої освіти, є предметом обговорення та дослідження в багатьох країнах. Чимало вчених зі всього світу пропонують різноманітні способи підвищення ефективності системи фінансування вищої освіти і забезпечення її стабільного розвитку. Зокрема, проблемам фінансування вищих навчальних закладів присвячені праці зарубіжних та вітчизняних вчених, таких, як: В. Андрущенко, Ю. Богач, К. Грищенко, С. Єрохін, В. Куценко, О. Поліщук, А. Сидоренко, А. Чухно та інші.

Проблемa розвитку освітньої гaлузі повиннa розглядaтись через призму сучaсних економічних реaлій. Для Укрaїни нa етaпі стaновлення ринкової економіки нaдзвичaйно вaжливо усвідомити вирішaльну роль людських ресурсів в економічному розвитку. Без розвитку конкурентоспроможної робочої сили неможлива подальша розбудова інститутів національної ринкової економіки.

Нaприклaд, відповідно до щорічного звіту ООН, конкурентоспроможність крaїн світу в ХХІ сторіччі буде визнaчaтися не природними і нaвіть не фінaнсовими ресурсaми, a квaліфікaцією робочої сили. У зв’язку з цим від кожного учасника виробництва вимагатиметься професійна і загальнокультурна підготовка не нижче рівня випускника коледжу. Не випадково Японія, яка претендує на світове лідерство, оголосила готовність переходу до обов’язкової вищої освіти. Тому головною метою кожного вищого навчального закладу країни має стати великомасштабна діяльність по підвищенню освітнього рівня нації, оскільки вважається, що незворотність реформ можлива тільки при підготовці не менше 25 % працездатного населення до нових соціально-економічних умов. Лише забезпечивши культурно-освітнє зростання всього народу, можна розраховувати на повноправне входження країни до співтовариства розвинутих держав світу [2, с. 66].  При цьому трансформаційні процеси мають здійснюватися не епізодично та ізольовано, а комплексно з урахуванням світових тенденцій розвитку національних освітніх систем. Ефективність проведення таких реформ залежить саме від достатності обсягу фінансування, а домінуючим джерелом сьогодні залишаються  кошти державного та місцевого бюджетів, оскільки саме державі належить формування, реалізація та модернізація освітньої політики відповідно до вимог сучасності [3, с. 207].  Проте фінансування вищої освіти не може здійснюватися лише за рахунок бюджету, тому що законодавчо встановлені в освітній галузі стандарти, не відповідають можливостям їх бюджетного фінансування. Бюджетних коштів не вистачає навіть на фінансування передбачених законодавством напрямків, зокрема встановлених статтею 57 Закону України «Про освіту» видатків на заробітну плату і соціальні виплати освітянам.

Крім того, Л. Товажнянський на слуханнях у профільному Комітеті Верховної Ради України «Удосконалення законодавчого забезпечення розвитку вищої освіти в Україні в контексті підготовки нової редакції Закону України «Про вищу освіту» зазначив, що передбачених бюджетних коштів вистачає на покриття 70% витрат на оплату праці та 70% – комунальних платежів, а кошти на обладнання, відрядження, капітальні ремонти, будівництво отримуються за рахунок контрактного навчання [4].

Досліджуючи основні проблеми фінaнсувaнням зaклaдів вищої освіти, слід звернутися до прaвової реглaментaції шляхів мобілізaції грошових коштів нa зaзнaчені цілі. Відповідно до статті 61 Закону України «Про освіту» від 23.05.1991 р. № 1060-ХІІ, фінансування державних ВНЗ здійснюється за рахунок коштів відповідних бюджетів, галузей народного господарства, державних підприємств і організацій. Згідно з чинним законодавством ВНЗ мають право залучати додаткові кошти з нормативно визначених джерел, серед яких: 1) кошти, одержані за навчання, підготовку, підвищення кваліфікації та перепідготовку кадрів відповідно до укладених договорів; 2) плата за надання додаткових освітніх послуг; 3) кошти, одержані за науково-дослідні роботи (послуги) та інші роботи, виконані навчальним закладом на замовлення підприємств, установ, організацій та громадян; 4) доходи від реалізації продукції навчально-виробничих майстерень, підприємств, цехів і господарств від надання в оренду приміщень, споруд, обладнання (перелік платних послуг, які можуть надавати державні навчальні заклади, передбачені постановою Кабінету Міністрів України від 20.01.1997 р. № 38, із змінами і доповненнями); 5) дотації з місцевих бюджетів; 6) дивіденди від цінних паперів; 7) валютні надходження; 8) добровільні грошові внески, матеріальні цінності, одержані від підприємств, установ, організацій, окремих громадян, інші кошти. Фінансування фундаментальних та пошукових наукових досліджень, наукових програм, проектів державного значення у вищих навчальних закладах, науково-дослідних установах системи освіти згідно зі статтею 62 Закону України «Про освіту» здійснюється на конкурсній основі в обсязі не меншому 10% державних коштів, що виділяються на утримання ВНЗ. Фінансування прикладних досліджень і розробок здійснюється за рахунок бюджету та інших джерел, а результати досліджень реалізуються як товар відповідно до чинного законодавства [5]. Тому необхідно шукати резерви для матеріальної підтримки аспірантів і докторантів, думати не лише про те, як припинити «відплив умів» за кордон, але й створювати умови для їх повернення в Україну.

Держава визначила необхідність оптимізації мережі вищих навчальних закладів. У 2012 році мережа вищих навчальних закладів І–ІV рівнів акредитації налічує 846, з них державної форми власності  440 закладів, комунальної форми власності – 221, приватної форми власності – 185. Щорічно вищими навчальними закладами III–IV рівнів акредитації випускається понад 500 тис. осіб. Проте більшість вузів потенційно не в змозі надавати якісні освітні послуги. Для порівняння, у Франції можна отримати вищу освіту, маючи повну середню у 78 університетах.

Прийняття у 2002 році Закону України «Про вищу освіту» стало вагомим кроком у розвитку національної системи вищої освіти. Вперше за роки незалежної України законодавчо визнана платна вища освіта, встановлено, що навчання студента може фінансуватися як мінімум з трьох джерел: державного бюджету, юридичними особами недержавної форми власності, фізичними особами.

Кожен нaвчaльний зaклaд у прaвових рaмкaх може зaлучaти додaткові джерелa фінaнсувaння, створювaти концептуaльні основи оргaнізaції фінaнсово-економічних відносин в освітній гaлузі і удосконaлювaти оргaнізaційно-економічні мехaнізми функціонувaння системи освіти. Однaк сьогодні комерціaлізaція вищої освіти нaбувaє зaгрожуючих мaсштaбів.  Це підтверджує той факт, що близько 50 % бюджету вищої освіти складає плата за неї. Враховуючи це, Уряду необхідно посилити контроль за виконанням положень Конституції України і вимог законів України  «Про освіту», «Про вищу освіту» та інших нормативно-правових актів у цій сфері, щоб не допустити надмірної комерціалізації вищої освіти.

Основними формами фінансування вищих навчальних закладів за основною діяльністю на сучасному етапі є державний контракт (замовлення) та угоди з підприємствами, громадянами й іншими особами [6, с. 153 – 156]. Слід також відзначити, що співпраця вітчизняних ВНЗ з потенційними роботодавцями та іноземними вищими навчальними закладами сприяє значному покращенню якості вищої освіти як послуги, робить вітчизняні ВНЗ більш конкурентоспроможними не тільки на внутрішньому ринку освітніх послуг, але й на зовнішньому. Зокрема, 22 листорада 2012 року, під час проведення Глобального форуму ЮНЕСКО «Освіта для всіх» (м. Париж, Французька Республіка) відбулася зустріч Першого заступника Міністра освіти і науки, молоді та спорту України Євгена Суліми та заступника Міністра освіти Китайської Народної республіки Хао Піна, де сторони відмітили позитивну та активно зростаючу тенденції щодо міжнародного академічного обміну студентів, аспірантів та викладачів вищих навчальних закладів; співробітництва провідних китайських та українських університетів; проведення спільних наукових розробок; навчання іноземних громадян в Україні та Китаї.

Отже, підсумовуючи сказане можна відмітити, що вища освіта в Україні перебуває в ненайкращому стані (невідповідність реформ економічним реаліям, безконтрольна комерціалізація, реальні бюджетні асигнування на вищу освіту не відповідають нормам законів України «Про освіту», «Про вищу освіту»). Через недостатнє фінансування Україна втрачає міжнародний авторитет і конкурентоспроможність на зовнішньоекономічному просторі.

З метою стабілізації розвитку освітньої галузі необхідно провести системне реформування вищої освіти не тільки відповідно до змін суспільного розвитку країни, а й нових підходів згідно з європейськими стандартами та Болонським процесом; створити умови для збільшення обсягу залучення приватних інвестицій в освітню сферу, підвищення ініціативності та самоорганізації кожного ВНЗ, ринкової конкуренції у наданні освітніх послуг державними та приватними установами; визначити частку витрат між державними і приватними надходженнями під час здійснення політики фінансування вищої освіти.

Необхідно сприяти ефективному проведенню фундаментальних та науково-прикладних досліджень у ВНЗ, що у свою чергу буде виступати додатковим джерелом фінансування вищої освіти в Україні; посилити контроль за виконанням положень Конституції України і вимог законів України  «Про освіту», «Про вищу освіту» та інших нормативно-правових актів у цій сфері, щоб не допустити надмірної комерціалізації вищої освіти.

1. Про вищу освіту: Закон України від 17.01.2002 р. / / Відомості Верховної Ради. / 2002. / № 2984-ІІІ .

2. Поліщук О. Стратегічне завдання системи управління вищою освітою України / О. Поліщук / / Персонал. – 2006. – № 8. – С. 66.

3. Бугай В. Сучасний стан фінансування закладів освіти в Україні / В. Бугай, В. Наносова, А. Горбунова / / Вісник Запорізького національного університету. – 2011. – № 3 (11). – С. 207.

4. Буличева Н. Сучасні правові та організаційні проблеми фінансування вищої освіти в Україні / Н. Буличева, Ю. Пивовар [Електронний ресурс] / / Режим доступу: http: / / dspace. nbuv. gov. ua: 8080/ dspace/ bitstream/ handle/ 123456789/ 10196/ 68-Bulicheva.pdf?sequence=1.

5. Про освіту: Закон України від 23.05.1991 р. / / Відомості Верховної Ради. / 1991. / № 1060-ХІІ.

6. Дєгтяр А. Державне фінансування системи вищої освіти в Україні / А. Дєгтяр, Я. Календжян / / науково-виробничий журнал Держава та регіони / серія: Державне управління. – 2010. –  №4. – С. 153 –156.

Ключові слова: фізична культура і спорт, фізичне виховання, фінансування, державний і місцевий бюджети

In the scientific article examines the financing of the state in the sphere of physical culture and sports. Problems that malfunction is deficient level of funding from both state of local budgets

Key words: physical culture and sport, physical education, funding, state and local budgets

Фізична культура і спорт займали завжди важливе місце як в житті людини, так і в суспільстві вцілому. Фізичне виховання є однією з найдревніших частин фізичної культури, що своїми коренями сягає в первісну педагогіку, і разом з тим найбільш організованим і регламентованим елементом фізичної культури. Воно має чітку, історично сформовану систему цілей і завдань стосовно віку, статі, фізичного розвитку і стану здоров’я  людини.

Фізична культура є продуктом суспільного життя людства. За своєю цілеспрямованістю і змістом вона історично змінюється відповідно до змін засобів виробництва. У кожній історичній формації фізична культура пов’язана з різними сторонами життя суспільства – його економікою, політикою, науками там мистецтвом.

Проблематикою даної теми займалися багато вчених, серед них :

Ю. Іванченко, А. Іванова, О. Мартякова, М. Золотова, В. Кузіна.

Вивчаючи дану тему я маю на меті дослідити фінансування держави у сфері фізичної культури та спорту.

Завданням мого дослідження є проаналізувати сучасне фінансування державою фізичної культури та спорту, порівняти фінансування України із зарубіжними країнами, зазначити проблеми, які існують в даній сфері, а також запропонувати шляхи їх вирішення.

На сучасному етапі держава визначає загальні правові, організаційні, соціальні та економічні основи діяльності у сфері фізичної культури і спорту та регулює суспільні  відносини  у  створенні  умов  для  розвитку фізичної культури і спорту.

Закон України «Про фізичну культуру і спорт» від 15.05.2011 р. визначає, що фізична культура – це діяльність суб’єктів сфери фізичної культури і спорту, спрямована на забезпечення рухової  активності людей  з метою їх гармонійного, передусім фізичного, розвитку та ведення  здорового  способу життя. Фізична культура має такі напрями: фізичне виховання різних груп населення,  масовий спорт, фізкультурно-спортивна реабілітація.

Органи державної влади та органи місцевого самоврядування сприяють розвитку фізичної культури в навчальних закладах. Фізична культура у сфері освіти має на меті забезпечити розвиток фізичного здоров’я учнів та  студентів, комплексний підхід до формування розумових і фізичних   здібностей особистості, вдосконалення фізичної та психологічної   підготовки до активного життя, професійної діяльності на принципах  індивідуального підходу, пріоритету оздоровчої  спрямованості,  широкого   використання різноманітних засобів та форм фізичного виховання і  масового спорту, безперервності цього процесу протягом усього життя.

Фінансування розвитку фізичної культури і спорту здійснюється відповідно  до  Закону України «Про фізичну культури та спорту» та інших нормативно-правових актів за рахунок коштів відповідно  державного  та  місцевого  бюджетів,  а також інших джерел, не заборонених законодавством.

Для розвитку  фізичної  культури  і  спорту  використовуються позабюджетні кошти, зокрема від: Фонду соціального    страхування    з    тимчасової    втрати працездатності; підприємств, установ   та  організацій,  об’єднань  громадян, окремих осіб;  фінансово-господарської діяльності закладів фізичної культури і спорту; користування правами   інтелектуальної   власності закладами фізичної культури і спорту, організаторами фізкультурно-оздоровчих та спортивних заходів; проведення державної спортивної лотереї; інвестиційної діяльності у сфері фізичної культури і спорту.

Відповідно до ст. 47 Закону України «Про фізичну культуру та спорт» від 24 грудня 1993 р. держава сприяє розвитку фізичної культури і спорту надаючи різні пільги, зокрема, звільняє заклади фізичної культури і спорту від сплати земельного податку, може  надавати  податкові  пільги  для  юридичних  та фізичних   осіб   (резидентів   та  нерезидентів),  що  здійснюють благодійну  діяльність  у  сфері  фізичної  культури  і  спорту, сприяє  діяльності   суб’єктів   господарювання,   що здійснюють інвестиційну діяльність у  сфері  фізичної  культури  і спорту в Україні. [1]

Україна приймає активну участь в олімпійському та параолімпійському русі. Метою цього є вихованню молоді засобами спорту в дусі олімпізму, залученню населення до здорового способу життя, зростанню міжнародного авторитету держави.

Олімпійський рух в Україні – громадський рух, який базується на  добровільному  об’єднанні  громадян  та  організацій  з  метою пропаганди  ідей  олімпізму,  здорового  способу  життя,  розвитку фізичної   культури   та  спорту,  що  координується  Національним Олімпійським комітетом України. А параолімпійський рух, у свою чергу, спрямований на сприяння соціальній реабілітації інвалідів  і  поліпшення  їх  фізичного  стану,  що  координується Національним комітетом спорту інвалідів України.[2]

За рахунок коштів місцевих бюджетів фінансуються видатки державних програм розвитку фізичної культури і спорту: утримання та навчально-тренувальна робота дитячо-юнацьких спортивних шкіл усіх типів (крім шкіл республіканського Автономної Республіки Крим і обласного значення), заходи з фізичної культури і спорту та фінансова підтримка організацій фізкультурно-спортивної спрямованості і спортивних споруд місцевого значення. Також з бюджету Автономної Республіки Крим та обласних бюджетів здійснюється видатки на державні програми з розвитку фізичної культури, спорту, фізкультурно-спортивної реабілітації інвалідів (центри республіканського Автономної Республіки Крим та обласного значення з фізичної культури і спорту інвалідів, дитячо-спортивної школи для інвалідів усіх типів; проведення заходів з фізично-спортивної реабілітації інвалідів, навчально-тренувальних зборів і змагань республіканського Автономної Республіки Крим та обласного значення з фізичної культури та спорту інвалідів). [3]

Головним розпорядником бюджетних коштів є Міністерство освіти, науки, молоді та спорту, а розпорядником бюджетних коштів нижчого рівня та відповідальним виконавцем бюджетної програми – Державна служба молоді та спорту.[4]

Також Закон України «Про фізичну культуру і спорт» здійснює більш чітке розмежування джерел фінансування суб’єктів сфери фізичної культури і спорту. Колективи фізичної культури проводять відповідні заходи за рахунок членських внесків, коштів власника та уповноваженого ним органу підприємств, установ та організацій або коштів первинної профспілкової організації цих підприємств, отриманих від роботодавця на фізкультурно- оздоровчу роботу відповідно до Закону України «Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності» від 15.09.1999 р. [5]

Сучасний стан фінансування фізичної культури та спорту поєднує в собі фінансування з державного і місцевих бюджетів із широким залученням позабюджетних коштів, які надходять у результаті власної діяльності фізично-спортивних клубів, центрів тощо.

Хоча держава фінансує фізичну культуру та спорт, але цих коштів є недостатньо для ефективного розвитку. Це, наприклад, виявилося на літній Олімпіаді у Лондоні, де Україна отримала 6 золотих, 5 срібних і 9 бронзових медалей. У порівнянні з Росією (82 медалі), Китаєм (87 медалей), США (104 медалі), Великою Британією (65 медалей) це дуже мало, а це свідчить, що на сьогодні гостро відчувається недофінансування.

Проте також існує безліч проблем у сфері фізичної культури та спорту це, перш за все, застаріла нормативно-правова база, відсутність чіткої системи централізованої підготовки національних збірних команд України відповідно до міжнародних стандартів. Також є низький рівень ресурсного забезпечення функціонування системи дитячо-юнацького та резервного спорту, не до кінця сформовано необхідну інфраструктуру фізично-оздоровчої та спортивно-масової роботи за місцем проживання, навчання, роботи.  Дуже погано розвинений позабюджетний фонд фінансування сфери фізичної культури та спорту. Якщо порівняти з європейськими країнами такими як Італія, Німеччина, Польща, Франція, то там значне фінансування здійснюється від спортивних лотерей та ігрового бізнесу, а в Україні така система відсутня.

Наприклад, можна запропонувати виробникам тютюнової та алкогольної продукції, щоб вони виділяли частину з своїх прибутків на фінансування різних програм у сфері фізичної культури та спорту, оскільки вони завдають негативних наслідків здоров’ю населення. Це б частково вирішувало б проблеми пов’язані з фінансуванням фізичної культури та спорту.

Тому в Україні потрібно реформувати сферу фізичної культури та спорту, де буде розгалужена мережа спортивних клубів та центрів, розроблено цільові програми фінансування, де значну увагу слід приділити позабюджетним коштам, удосконалити нормативно-правову базу механізми фінансування.

Отже, фізична культура – це органічна частина культури суспільства й особистості, це галузь діяльності, що задовольняє потреби суспільства по створенню фізичної готовності людей до різних форм їхньої життєдіяльності.

Головними умовами для розвитку повинно стати стимулювання занять фізичною культурою, створення життєвих ситуацій за яких рухова діяльність стає внутрішньою органічною потребою, за якої усвідомлюється її значення та користь. А це означає, що держава повинна створити більше спортивних клубів, секцій, спортзалів, щоб молодь мала можливість всебічно розвиватися. Змінюючи нормативну базу, значну увагу потрібно приділити створенню програм розвитку фізичної культури та спорту, створити вигідні умови для заохочення меценатів, які б були зацікавлені у фінансуванні даної сфери, а також щоб держава змогла більше виділяти коштів з Державного бюджету.

1. Про фізичну культуру та спорт: Закон України від 24 грудня 1993 р. // Відомості Верховної Ради. – 1993 р. – № 3808-XII.
2. Про підтримку олімпійського і параолімпійського руху та спорту вищих досягнень в України: Закон України від 14 вересня 2000р. // Відомості Верховної Ради. – 2000 р. – № 1954-III.
3. Бюджетний кодекс України від 8 липня 2010 р. // Відомості Верховної Ради. – 2010 р. – № 2456-VI.
4. Про затвердження порядку використання коштів, передбачених у державному бюджеті для розвитку фізичної культури, спорту вищих досягнень та резервного спорту: Постанова Кабінету Міністрів України від 29 лютого 2012 р. // Відомості Верховної Ради. – 2012 р. – № 152.
5. Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності: Закон України від 15 вересня 1999 р. // Відомості Верховної Ради. – 1999 р. – № 1054-ХІV.

Постановка проблеми. З проголошенням незалежності України починається новий етап державотворення, формування власної національної політики і розвитку суспільно-економічних відносин.

Фінансова політика має бути жорстокою, але справедливою і активною, і повинна стимулювати економічне зростання, захищати національні інтереси та бути привабливою для суб’єктів іноземних країн. Фінансова політика повинна весь час коригуватися відповідно до ситуації та вдосконалюватися.

Необхідно визначити пріоритетні напрямки розвитку національного господарства та за структурною його перебудовою створити умови для підприємницької діяльності, захисту інтересів власних товаровиробників та сприяння залученню іноземних інвестицій.

Не менш складною і відповідальною проблемою залишається реалізація стратегічних напрямків, визначення норм і методів їх забезпечення умов розвитку суспільства. Вибір норм і методів роботи передбачає процес формування національної економіки із врахуванням специфічних природно-кліматичних і геополітичних умов господарювання та розташування України.

Практикою підтверджено, що фінансова політика, як і загальнодержавна економічна політика в цілому, залежить від сформованого правового поля та органів влади і управління в процесі реалізації функцій держави і забезпечення легітимності фінансових відносин. Невипадково фінансова політика виступає результатом дії як об’єктивного, так і суб’єктивного факторів впливу на її формування, реалізацію і розвиток в системі ринкових відносин.

Фінансова політика повинна мати обов’язковий характер. Це обумовлено змістом фінансів як економічної категорії, їх місцем у системі суспільно-економічних відносин. Законодавчі та нормативні акти з питань реалізації фінансової політики мають виконуватись своєчасно, якісно і в повному обсязі. В іншому випадку досягти фінансової стабілізації та поступового економічного розвитку просто неможливо.

На сьогодні однією із головних проблем є проблеми забезпечення динаміки зростання, конкурентоспроможності економіки України є утвердження оновленої моделі фінансового розвитку. Саме такий шлях дозволить Україні зберегти і найефективніше використовувати наявний науково-технічний потенціал для здійснення структурних змін та зайняти належне місце в світовому просторі. Поглиблення курсу ринкових реформ на інноваційних засадах та їхнє прискорення, радикалізація системних перетворень можуть забезпечити прогресивний розвиток нашої держави, успішне вирішення проблем соціального й економічного розвитку, підвищення добробуту людей та забезпечення їм гідного життя.

Україна, маючи достатньо потужний науково-технічний потенціал, неефективно використовує його в інтересах держави: більше половини його можливостей реалізується поза потребами розвитку економіки України. Повна байдужість до наукових відкриттів і розвитку технологій, які створюються вітчизняними науковцями, призвела до фактичної ізольованості наукових установ від підприємницької сфери, зумовила з метою виживання їх переорієнтацію на виконання робіт, які не є достатньо важливими для економічного розвитку України. Звідси випливає завдання створення умов та відповідного механізму фінансового забезпечення функціонування суб’єктів науково-технічної і підприємницької діяльності.

Фінансова політика повинна створити в національній економіці сприятливі умови для розвитку необхідного клімату і відповідного сприятливого середовища. А це означає необхідність створення такого фінансово-кредитного механізму, який би забезпечив економічний розвиток і зростання країни.

Важливим чинником розвитку економіки є створення ефективного фінансового механізму. На сьогодні управляти фінансовим процесом – це, перш за все управляти фінансовими ресурсами і через засоби та інструменти фінансового механізму стимулювати фінансовий розвиток. Тому потреба у теоретичному обґрунтуванні і формуванні цілісного уявлення щодо розвитку фінансового механізму є основою ефективної фінансової політики держави.

Аналіз останніх досліджень і публікацій. Проблемою фінансового забезпечення реалізації розвитку фінансової політики присвячено чимало праць відомих зарубіжних вчених, а саме: Дж.М. Кейнса, Д. Кларка, Р. Лукаса, Б. Твісса, Р. Харрода, Й. Шумпетера та ін.

Серед російських вчених варто зазначити праці С. Глазьєва, А. Дагаєва, В. Мединського, І. Молчанова, Л. Скамай, Е. Уткіна.

Серед вітчизняних економістів слід відзначити таких , як Л. Безчасний, М. Крупка, Б. Маліцкий, С. Онишко, В. Осецький, А. Пересада, М. Туган-Барановський, В. Федосов, Д. Черваньов, А. Чухно та ін.

Слід зазначити що не зважаючи на напрацювання зарубіжних і вітчизняних економістів багато проблем ще й до нашого часу не знайшли вирішення ,що й зумовлює актуальність теми дослідження, її теоретичну та практичну значимість.

Мета і завдання дослідження. Метою є комплексне дослідження теоретичних та методичних основ фінансової політики держави в процесі забезпечення належного рівня розвитку держави.

Основними завданнями є обґрунтування теоретичних засад сутності та основних цілей фінансової політики держави, визначення її ролі у забезпеченні фінансової моделі розвитку економіки,Запропонувати використання зарубіжного досвіду фінансової політики для її впровадження в Україні.

Основу фінансової політики складає бюджетна політика, яка пов’язана насамперед із формуванням і виконанням бюджетів усіх рівнів, цільових загальнодержавних фондів.

З прийняттям Бюджетного кодексу України набирає нового змісту, принципів і напрямів розвитку бюджетна політика як підсистема єдиної фінансової політики.

Практика розвитку фінансових відносин ще раз підтверджує і вимагає :

• по-перше, формувати Державний бюджет України і Державну програму соціально-економічного суспільно-економічного розвитку і в контексті загальнодержавної фінансово-економічної політики;
• по-друге, досконалого аналізу та оцінки соціально-економічного стану регіонів і держави та розробки реальних макроекономічних показників розвитку на плановий рік і перспективу;
• по-третє, виконання Державного бюджету і державної програми соціально-економічного розвитку має проходити у руслі єдиних підходів, цілісного механізму, ефективних норм і методів організації фінансово-економічних відносин;
• по-четверте, додержання загальних принципів економічного розвитку, і насамперед, принципу формування і виконання доходів бюджету за рахунок платежів, які активно і ефективно впливають на виробництво, виконання показників економічного розвитку, а не шляхом розширення кількості податків та зборів, як сьогодні відбувається;
• по-п’яте, проведення належного, своєчасного контролю та піднесення рівня відповідальності за стан виконання доходів бюджету та показників соціально-економічного розвитку регіонів, міністерств (відомств), держав в цілому.

Проведенню ефективної фінансової політики значною мірою шкодить непослідовність у реформуванні податкової системи, її нестабільність. Перші кроки реформування податкової системи зроблені. Але назвати їх вдалими навряд чи можна. Робота з формування податкової політики ще попереду, її необхідно завершити якомога швидше.

Податкова політика має спрямовуватися на розв’язання таких двох взаємопов’язаних завдань, як забезпечення збалансованості бюджету і пожвавлення ділової активності, підтримки виробництва. Поряд з цим загальний рівень оподаткування, розміри ставок податків, кількість видів і база для нарахування податків мають бути стабільними не тільки протягом бюджетного року, а й періоду реформування економіки.

Необхідно здійснювати стимулювання підприємницької та інвестиційної діяльності у сферах, передбачених програмами структурної перебудови і промислової політики. Одночасно не допускати надання пільг у процесі оподаткування окремим суб’єктам підприємницької діяльності.

Націлення податкової політики на підвищення економічної ефективності діяльності господарюючих суб’єктів пояснюється також і тим, що в світовій практиці оподаткуванню не підлягають кошти, що йдуть на подальший розвиток виробництва, випуск високоефективної і конкурентоздатної (насамперед на зовнішньому ринку) продукції, охорони навколишнього середовища. Такий порядок безумовно створює стимули до накопичення елементів продуктивних сил платниками по датків. Основними пріоритетами реформування фінансової політики України слід вважати:

• посилення контролю за раціональним і ефективним витраченням коштів бюджетів усіх рівнів з метою скорочення бюджетного дефіциту і призупинення інфляційних процесів у державі;
• ширше залучення для покриття дефіциту бюджету коштів від розміщення державних цінних паперів і значне скорочення кредитів національного банку, що спрямовуються на цю мету;
• посилення контролю за фінансово-господарською діяльністю підприємницьких структур усіх форм власності і в першу чергу державного сектора економіки, для чого розробити відповідні законодавчі акти;
• фінансування із бюджету тільки під державні програми і державні замовлення;
• рішуче здійснення заходів організаторського і економічного характеру по відношенню до державних підприємств, що випускають продукцію, яка не користується попитом, застосовуючи повною мірою законодавство про банкрутство;
• продовження роботи із зміцнення фінансової основи місцевого самоврядування і забезпечення фінансової незалежності;
• забезпечення поглибленого реформування податкової системи в напрямку скорочення непрямого оподаткування. У першу чергу це зниження ставок податок на додану вартість і введення прямих податків, зокрема, податків на майно юридичних і фізичних осіб;
• впровадження укрупнених фінансових норм витрат на фінансування освіти, охорони здоров’я, культури, підготовки кадрів та інших витрат;
• розробка та обґрунтування принципів державної політики доходів для бюджетів різних рівнів;
• розширення кола учасників ринку державних цінних паперів із метою збільшення неемісійних джерел покриття дефіциту бюджету;
• здійснення послідовної і поетапної передачі об’єктів соціально-культурного призначення, що перебувають на балансі підприємницьких структур, до складу комунальної власності і відповідної зміни джерел фінансування;
• подальше скорочення податкових пільг з метою досягнення їх повної відміни з одночасним наданням тимчасових знижок з діючих податкових ставок на товари та послуги, що мають пріоритетне значення для задоволення потреб держави;
• завершення процесу доведення рівня оплати житлово-комунальних та інших послуг населенню до їх фактичної вартості;
• забезпечення повного і своєчасного погашення зовнішнього і внутрішнього державного боргу та його обслуговування;
• досягти перелому в розвитку інвестиційного процесу, забезпечити прискорений розвиток пріоритетних галузей та виробництв високотехнологічного машинобудування та агропромислового комплексу;
• створити сприятливі умови для залучення в національну економіку іноземного капіталу, віддаючи перевагу прямим закордонним інвестиціям;
• вести активну і цілеспрямовану діяльність щодо повернення в України грошових засобів, вивезених за межі держави, скорочення тіньового сектора економіки, повернення закордонних кредитів, одержаних підприємствами під гарантії уряду;
• сприяти підвищенню кредитної спроможності комерційних банків зниженню рівня відсоткової ставки та збільшенню частки довготермінових кредитів.

Як вже було сказано, бюджетна, грошово-кредитна, податкова і валютна системи мають органічно доповнювати одна одну в інтересах забезпечення довгострокового економічного зростання.

В України необхідно ввести в дію політику жорстокої економії у бюджетній сфері. Вона є об’єктивно неминучою. Зрозуміло, що режим бюджетної економії у соціальному плані негативно сприйматиметься населенням. Однак іншого виходу, коли ми хочемо віднайти додаткові фінансові ресурси для розвитку національного виробництва, просто немає. Якщо Уряд не здатний стимулювати економічне зростання, то він говорить лише про соціальну спрямованість бюджету, якщо ж Уряд спроможний задіяти бюджетні стимули для розвитку національного виробництва, то він відверто говорить суспільству про необхідність певних відмов сьогодні з гарантією поліпшення стану справ завтра .

В Україні слід створити Національний фонд реконструкцій та розвитку для здійснення в економіці операцій з надання державних кредитів на розвиток народного господарства, а також обслуговування державного боргу, що при цьому виникатиме. Аналітичні звіти про такі операції слід включати до бюджетної документації. Програму державного виробничого кредитування повинні показуватися окремою статтею видатків у бюджеті розвитку. Необхідним є прийняття окремого закону про виробничі програми державного кредитування. Державні позики завдяки своїй гнучкості є ефективною порівняно із звичайними бюджетними видатками складовою державних фінансів.

Розробка ефективних форм і методів зниження боргового навантаження має надзвичайно важливе значення для стабілізації загальноекономічної ситуації в Україні та удосконалення фінансової політики держави .

Для посилення стимулюючого впливу держави на соціально-економічний розвиток з використанням бюджетних механізмів та пом’якшення проблеми обслуговування зовнішнього боргу Уряд повинен відмовитися від обслуговування внутрішньої заборгованості Національному банкові на ринкових умовах і провести її довгострокову безпроцентну реструктуризацію.

Засобами розв’язання проблеми дефіциту валютних джерел для обслуговування зовнішніх боргів Уряду можуть стати:

• викуп Міністерством фінансів України іноземної валюти на ринку за рахунок коштів, заощаджених у результаті перегляду умов щодо обслуговування внутрішніх державних боргів Національному банкові;
• одержання безпроцентних кредитів в іноземній валюті від НБУ.

У майбутньому, для запобігання ускладненням з обслуговуванням зовнішніх державних боргів, Уряд має перейти до застосування інструментів активного управління державним боргом – викупу боргових зобов’язань України на вторинному ринку з дисконтом.

Поряд з тим важливе значення має контроль за процесом утворення зовнішнього боргу держави. Для зниження гостроти боргових проблем доцільно ввести законодавчу заборону на переведення у державний борг зовнішньої заборгованості підприємств і банків.

Структура власності на засоби виробництва є визначальною у розробці стратегії фінансової політики держави та її регіонів. Глибокий аналіз змін, що відбуваються у структурі власності на засоби виробництва в країні та її регіонах, дасть змогу правильно зрозуміти тенденції, що відбуваються в розвитку продуктивних сил, і сприятиме розробці заходів, спрямованих на подальший розвиток виробничих відносин.

Успішне проведення фінансової політики на державному і місцевому рівнях можливе тільки на основі найповнішого обліку потреб держави та регіонів, а також проведення глибокого аналізу економічного й соціального розвитку країни. Ігнорування такого підходу може призвести до відриву фінансової політики від економічних процесів і, як наслідок, до зниження темпів економічного й соціального розвитку держави в цілому і кожного регіону зокрема.

Отже,мета, яку необхідно досягти в Україні на основі оптимізації фінансової політики має бути окреслена максимально чітко. Це – комплексний вплив всіх її складових на розвиток реального сектора національної економіки. Проведення ефективної та узгодженої грошово-кредитної і фіскальної політики має стати запорукою досягнення сталого економічного зростання в Україні.

Фінансова політика України має цілу низку суттєвих недоліків. Для їх усунення необхідним є перегляд зарубіжного досвіду покращення фінансової політики. Адже багато країн вже роками борються із цією проблемою та напрацювали ряд заходів, що можуть допомогти Україні в її ситуації. Для цього розглянемо приклади декількох країн.

Що ж до Росії то основу сучасної фінансової політики складає визнання свободи підприємницької діяльності введення різноманітних форм господарювання, приватизація державної власності і перехід до змішаної економіки, що базується на умілому поєднанні приватних і державних господарюючих суб’єктів.

Розробляється принципово новий фінансовий механізм. Заснований на відмові держави від директивного керівництва внутрішньогосподарськими стосунками на підприємствах і переведенні їх на податкову основу, яка ставить заслін довільному отриманню прибутків. Проблема зміни витрат бюджету мала два головні аспекти:

• зміна порядку надання бюджетних коштів.
• скорочення витрат в цілях зменшення бюджетного дефіциту

Отримала новий напрям система державного кредиту. Росія стала використовувати його ринкові форми – різні форми короткострокових і середньострокових державних позик при відмові від прямого кредитування витрат з боку Центрального Банку.

Змінилась останнім часом організація бюджетної системи. На зміну централізованої бюджетної системи прийшла бюджетна система, заснована на реальній самостійності і рівноправ’ї бюджетів усіх рівнів.

Велике значення в плані активізації фінансової політики Російського уряду має зміна практики перерозподілу фінансових ресурсів. Окрім вертикального методу, здійснюваного за допомогою бюджету, усе більш широкий розвиток отримує горизонтальний перерозподіл засобів, за допомогою якого фінансові ресурси перерозподіляються між економічними суб’єктами виходячи з попиту і пропозиції.

Широкого поширення набула система позабюджетних фондів держави. Вона дозволяє сконцентрувати необхідні засоби для цільового фінансування соціальних витрат (Недержавні пенсійні фонди).

Розвиток ринкових методів управління привів до демонополізації страхової справи і появи страхового ринку – створення незалежних приватних страхових компаній, вступу нових галузей і видів страхування, зміні в співвідношенні між обов’язковою і добровільною формами страхування на користь останньої.

Кардинально змінилася система управління фінансами. На зміну єдиному органу управління – Міністерству фінансів прийшла ціла система спеціалізованих фінансових і контрольних органів: Державна податкова служба, Федеральна служба податкової поліції, Рахункова палата, Державний митний комітет і т. д. Разом з розвитком державних органів контролю широкий розвиток отримав незалежний аудиторський фінансовий контроль.

Досить тривалий період відбувалось вдосконалення бюджетного пристрою Російської Федерації. Для цього проводилась бюджетна реформа в основу якої були включені наступні пункти:

• реформування бюджетної системи в цілому на основі самостійності і рівноправ’я усіх бюджетів;
• встановлення регламенту бюджетного процесу; уточнення системи міжбюджетних стосунків;
• зміцнення прибуткової бази регіональних і місцевих бюджетів. Велика увага приділялась розвитку і регулюванню ринку цінних паперів.

Належить знайти оптимальне поєднання звернення на цьому ринку державних і корпоративних цінних паперів, що дозволяє, з одного боку, забезпечити потреби держави в засобах покриття бюджетного дефіциту, а з іншого боку створює умови для нормального переливання фінансових ресурсів між окремими підприємствами і галузями економіки. Важливий аспект цієї проблеми – встановлення державного контролю за фінансовим ринком, який забезпечить захищеність юридичних і фізичних осіб, що оперують на цьому ринку.

Оскільки фінансова політика держави є надзвичайно складним і багатогранним явищем, тому воно є результатом спільної діяльності всіх суб’єктів держави, включаючи населення. Виходячи з цього, однією з причин ефективного ведення фінансової політики є спільна діяльність влади і народу.

Це може бути втілено лише тоді, коли влада буде формувати соціально орієнтовані законопроекти, вести фінансову політику, спрямовану не на збагачення держави, а тим більше себе, а політику, яка б враховувала потреби саме цього суспільства. Народ має впливати на визначення пріоритетних напрямків, методів і форм реалізації фінансової політики. Тому, саме він повинен брати участь у прийнятті найважливіших законів. Адже все приймається зверху, а людям лишається лише виконувати роль законослухняного платника податків, які зовсім не відповідають рівню їх доходів. А ті, хто насправді може сплачувати всі ці суми, ухиляється і через недосконалість законодавства без всяких зобов’язань перед державою.

Враховуючи той факт, що Росія є індустріально-розвиненою країною з високим економічним розвитком, необхідним для України є застосування тих же методів проведення фінансової політики, котрі використовувала Російська Федерація.

Що ж до такої розвинутої країни як Японія то економіка Японії продовжує утримувати позиції світового лідера. У післявоєнні роки економіка Японії мала над чим працювати і що надолужувати. Можна говорити що вже тоді вона обрала правильну тактику дій, про що свідчать і теперішні її тенденції. Основним фактором стабілізації став ріст внутрішнього попиту.

Фундаментальними принципами фінансової політики у післявоєнні роки японської економіки були:

• тісна співпраця підприємств, поставників, дистриб’юторів, банків і великих фінансових груп (Міцубісі, Сумітомо, Фуйо, Міцуї та інші);
• кооперація роботодавців і профспілок;
• всестороння підтримка починань підприємців державними службовцями («господарчий патріотизм»);
• система життєвого найму у великих підприємствах.

Протягом останнього часу багато японських фірм, особливо представники малого і середнього бізнесу, переглядають вищезгадані принципи задля збільшення продуктивності праці і прибутків.

Якщо говорити про бюджетний устрій то крім традиційного фінансування країни через поточний бюджет, дохідна частина якого формується за рахунок податків, у Японії існує і паралельна, теж державна, система фінансування економічних проектів, але із залученням позабюджетних, у традиційному розумінні, коштів. Ця система називається державною інвестиційною програмою і використовується для розвитку пріоритетних, з погляду держави, виробництв та об’єктів. Таким чином, фактично уряд Японії має реальний важіль проведення структурної і промислової політики.

Дохідна частина бюджету Японії складається з податкових і неподаткових надходжень. Серед податкових надходжень близько 40% становить прибутковий податок з фізичних осіб, близько 30% – податок на прибуток юридичних осіб (на прибуток компаній) і також близько 30% — непрямі податки (стягнуті з продажу алкогольних напоїв, сигарет, предметів розкоші). У порівнянні з іншими країнами частка неподаткових надходжень у Японії досить висока. Сюди входять доходи від орендної плати, продажу земельних ділянок та іншої нерухомості, пені, штрафи, доходи від лотерей, позики і т.п. Особливість Японії полягає в тому, що показник питомої ваги державних витрат у ВВП країни с одним з найменших серед показників розвинутих країн (9,3% у 1991 р.).

Реалізація державного бюджету здійснюється в трьох основних формах: прямі виплати (в основному на утримання адміністративного апарату), витрата коштів по спец рахунках (пенсійне забезпечення, соціальне страхування, громадські роботи, оборона) і фінансова допомога місцевим адміністраціям.

Величезну частину витрат державного бюджету становлять соціальні витрати. А серед них – пенсії по старості й інвалідності. Це пов’язано з тим, що чисельність даної категорії постійно зростає і до 2025 р. досягне 5,2 млн. чоловік проти 2 мли. у 1993 р. Крім того, через зростання тривалості життя і збільшення періоду трудової активності цієї категорії населення, а також недостачі молодої робочої сили люди похилого віку стануть важливим компонентом ринку праці.

Пенсійна система Японії досить складна і багатошарова. Коштами державного бюджету забезпечується 1/3 виплат базової пенсії. Інше виплачується за рахунок різних пенсійних фондів.

За рахунок бюджету фінансується в Японії так звана суспільна допомога. Вона охоплює тих, хто сам не може забезпечити мінімальний рівень життя. Така допомога надається на основі Закону «Про гарантії прожиткового мінімуму» і виплачується за сімома номінаціями: на повсякденні потреби, освіту, житло, медичне обслуговування, материнство, по безробіттю, на похорони.

Специфічна система кредитування компаній була створена ще на першому етапі післявоєнного розвитку. Суть цієї системи полягала в тому, що під гарантії міністерства фінансів і банку Японії комерційні банки надавали максимальні кредити великим компаніям. Це забезпечувало надзвичайно стабільні умови підприємницької діяльності компаній у фінансовому відношенні.

Така система непрямого фінансування знижує необхідність викидання своїх коштів на ринок капіталу. При прямому фінансуванні через кредитний ринок структура виробництва і управління повинна забезпечувати високий рівень прибутку, щоб залучати інвесторів. При непрямому фінансуванні банкам важливий не високий прибуток, а стратегія розширення своєї частки на ринку, тому що банки очікують продовження одержання великих позичок, які допускають великі виплати по них. Крім того, взаємне володіння акціями допускає взаєморозрахунок, а звідси високі дивіденди втрачають сенс. В інтересах розвитку підприємства важливіше нарощувати внутрішні резерви і капіталовкладення, збільшувати доходи від зростання вартості акцій.

Важливе місце в системі регулювання займають процентні ставки і валютний контроль з поділом внутрішнього і світового ринків. Комітет з політики Банку Японії (вищий орган прийняття рішень банком) встановлював депозитні і позичкові ставки в межах мінімуму. Депозитний відсоток по кожному виду, короткостроковий відсоток і прив’язана до нього вся система процентних ставок прямувала за рухом офіційної облікової ставки.

Висновки: Світові тенденції в області розвитку фінансової політики, на перший погляд, видаються далекими від української дійсності та такими, що істотно не впливають економіку країни.

Проте прагнення України стати економічно розвиватись системи вимагає зміни деяких сфер фінансової системи. А саме дослідивши зарубіжний досвід слід сказати що для України доцільно використовувати деякі з них. А саме у Росії слід запозичити, самостійність і рівноправ’я усіх бюджетів, зміцнення прибуткової бази регіональних і місцевих бюджетів.

Розглянувши бюджетну політику Японії потрібним для України є затвердження закону «Про гарантії прожиткового мінімуму» і виплачувати ці кошти також певним категоріям,Створити недержавні пенсійні фонди. Основним завданням державного бюджету України є спрямування коштів в правильному напрямку на ті проблеми які потребують правильного підходу.

Список використаних джерел та літератури:

1. Василик О.Д., «Теорія фінансів» : Підручник – К.: НІОС – 2000.

2. Вахненко Т., «Напрями вдосконалення боргової політики держави» // «Економіка України», 2002.

3. Лагутіч В., «Монетарна політика і державні фінанси» // «Економіка України», 2002, №7.

4. Лаптев С.В., «Основы теории государственных финансов», М.: – 2001

5. Опарін В.М. «Фінанси (Загальна теорія)» : Навч. Посібник – 2-ге вид. доп. і перероб. К.: КНЕУ.

6. Пирожков С.І., Сухоруков А.І., Григоренко О.В., «Фінансова політика в Україні та Російський Федерації: порівняння, досвід, проблеми», монографія / За ред. А.І. Сухорукова – К.: МІУРВ, 2000.

7. Яцюта В.П., «Удосконалення фінансової політики» // «Фінанси України» / 2001, № 8.

Ключові слова: фінансова політика, національна економіка, економіка країни, зарубіжний досвід, фінансування, кредитування, самостійність, рівноправ’я.