Ключові слова: кримінальний процес, докази, доказування, фактичні дані, джерела доказів.

The article is sanctified to the research of the concept of proofs in the theory of criminal process of Ukraine.

The concept of proofs and disclosing of their essence has a major, central value in the theory of proofs, so is theoretical as well as practical task.

Кeywords: a criminal process,the proofs,a proving, the fact sheets,the sources of proofs.

Пізнання окремих предметів, їх властивостей відбувається за допомогою форм чуттєвого пізнання (відчуттів і сприйняття). Ми бачимо, що цей будинок ще не добудований, відчуваємо смак гіркого ліки і так далі. Ці істини не підлягають особливому доказу, вони очевидні.

У багатьох випадках, наприклад на лекції, у творі, у науковій роботі, в доповіді, в ході полеміки, у судових засіданнях, на захисті дисертації і в багатьох інших, доводиться доводити, обґрунтовувати висловлені судження.
Доказовість – важлива якість правильного мислення.

Докази в теорії і практиці кримінального процесу є основними принципами побудови методологічних основ теорії доказів, методика збирання, подання, дослідження і використання їх для розслідування злочинів та боротьби зі злочинністю. Тому поняття доказів і розкриття їхньої сутності є теоретичним і практичним завданням.[10]

Поняття доказу в кримінальному процесі є нормативно закріпленим. Ст.65 КПК України зазначає, що доказами в кримінальній справі є всякі фактичні дані, на підставі яких у визначеному законом порядку орган дізнання, слідчий і суд встановлюють наявність або відсутність суспільно-небезпечного діяння, винність особи, яка вчинила це діяння та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи.

Поняття кримінально-процесуального доказу відрізняється від поняття доказу в логіці: «Доказ – це логічна операція обґрунтування істинності якого-небудь судження за допомогою інших істинних і пов’язаних з ним суджень». Він складається з трьох елементів: 1) тези (судження, істинність якого обґрунтовують у процесі аргументації); 2) аргументів (доводів або підстав доказу – це вихідні теоретичні чи фактичні положення, за допомогою яких обґрунтовують тезу) і 3) демонстрації (це логічний зв’язок між аргументом і тезою). Звичайно, докази в розумінні науки логіки теж широко застосовуються у кримінальному процесі, особливо при обґрунтуванні процесуальних рішень (постанов, вироків, ухвал), але надалі будуть матися на увазі саме кримінально-процесуальні (їх ще називають судовими) докази як фактичні дані, відомості про факти, обставини справи. Вони використовуються як аргументи. [5;101-102]

Але слід відмітити, що основою визначення поняття «доказів» є поняття «фактичні дані». На жаль, закон не розкриває поняття «фактичні дані», а в теорії кримінального процесу з цього питання немає єдиної точки зору.

На сьогодні можна виділити три основні підходи щодо розуміння поняття «доказ у кримінальному процесі».

Перша група вчених (В. Арсеньєв, І. Гуткін, М. Строгович та ін.) вважає, що поняття «доказ» має два значення. Доказами є, по-перше, ті факти, на основі яких встановлюється злочин або його відсутність, винуватість або не винуватість тієї чи іншої особи в його скоєнні та інші обставини справи, від яких залежить ступінь відповідальності цієї особи. По-друге, доказами є ті передбачені законом джерела, з яких слідство і суд отримують відомості про факти, що мають значення для справи і за допомогою яких вони ці факти встановлюють. Вказана концепція отримала в науковій літературі назву «подвійного» розуміння поняття доказу. [4;199]

Прихильники другої точки (А. Бєлкін, М. Михеєнко, Г. Мосеян, С. Стахівський та ін.) вважають, що доказами є тільки відомості про факти, джерела ж доказів, зазначені в кримінально-процесуальному законі, до поняття доказів не входять, а мають самостійне значення. Удалова Л.Д. вважає, що факти – це об’єктивна реальність, яка існує незалежно від людини. Для того, щоб пізнати факт, необхідно сприйняти його безпосередньо або отримати про нього інформацію. Але злочин – це подія минулого, яка в момент доказування вже не існує. Якщо ж слідчий або суддя самі сприймали подію, що розслідується або розглядається в суді, то вони стають свідками і їх участь у процесі як суб’єктів доказування виключається. Вони можуть безпосередньо сприймати лише ту інформацію про злочин, яка збереглася у свідомості інших людей або на матеріальних об’єктах. Таким чином, обставини, які мають значення для справи, пізнаються не за допомогою фактів реальної дійсності, а лише відомостей про них. [4;152]

Третя група вчених (С. Альперт, В. Дорохов, Н. Сибильова та ін.) відстоює так зване «єди­не» розуміння доказу і стверджує, що доказ являє собою єдність фактичних даних та їх процесу­ального джерела.

Підхід щодо розуміння доказу, визначений прихильниками третьої точки зору, на сьогодні набув, мабуть, найбільшого поширення в науковій літературі. Деякі вчені навіть проголосили, що течія, яка бачить у судовому доказі діалектичну єдність форми та змісту, є вдалим результатом багаторічної дискусії щодо питання про поняття та сутність судових доказів.

Власне будь-який доказ перестає бути доказом, якщо його позбавити змісту (фактичних даних про предмет пізнання) і фактичні дані, знання перестають бути знаннями, даними без їх матеріального носія. До речі розрив доказів широко використовувався  при масових репресіях, коли в судовому засіданні вказувались лише джерела доказів без їх змісту.

Лише опредметність (матеріальне закріплення) знань дозволяє оперувати ними в процесі пізнавальної діяльності, здійснювати з ними одночасно і розумові і зовнішні дії (передавати від однієї особи до іншої), зберігати інформацію, передавати з покоління в покоління.

З урахуванням сказаного, а також того, що в сучасній науці найбільш гострі дискусії розгор­нулися між прихильниками «єдиного» розуміння доказів та розуміння доказів тільки як відомос­тей, я у своєму дослідженні не буду заглиблюватися у можливі теоретичні розбіжності розуміння поняття «доказів у кримінальному процесі» і буду спиратися на визначення доказів, яке закріплене у ч. 1 ст. 65 Кримінально-процесуального кодексу України. [4;77]

Слід також відмітити, що у своєму дослідженні поняття доказів я притримуюсь останньої, третьої точки зору.

Під фактичними даними, про які йдеться в законі слід розуміти інформацію, відомості про минулі події, що містяться в доказах. Фактичні дані повинні бути виражені у відповідних джерелах  або формах (ч. 2, ст. 65 КПК України). У доказі, як і в будь-якому іншому відображенні слід розуміти дві його основні форми: зміст відображення (образ) і форма, тобто спосіб існування та вираження, відображення. Змістом відображення в доказі є інформація, що міститься в ньому, тобто фактичні данні, а формою – способом існування та відображення є джерело фактичних даних. Так змістом такого доказу як показання свідка будуть фактичні дані які свідок повідомляє на допиті, а формою – саме повідомлення, зроблене свідком на допиті записане у протоколі (зміст – відомості, форма – сам документ). Тобто доказом є єдність фактичних даних (знань про предмет доказування, інших юридично значимих фактах та обставинах справи та доказових фактах) і законного джерела фактичних даних (отриманих та процесуально оформлених в матеріалах кримінальної справи в установленому законом порядку).

Доказ у процесуальному пізнанні покликаний виконувати роль особливого  «предмета-посередника» («связующим  звеном») як між суб’єктом і об’єктом пізнання, так і у взаємодії з індивідами, які беруть участь в пізнанні (суддями, захисниками іншими учасниками кримінального процесу), причому як посередником як в їх пізнавальній діяльності так в зовнішніх діях.

З поняттям «доказ» ми стикаємось не тільки при провадженні досудового і судового слідства, але й у логіці, а також у наукових дослідженнях. Тому, щоб правильно усвідомити, що являють собою докази у кримінальному судочинстві, важливо не тільки показати їх спільність з відповідними поняттями, уживаними в логіці, практичній діяльності і науці, але й розкрити специфіку доказів, які застосовуються у слідчій і судовій практиці, показати їх особливості.

Відомо, що формальна (або елементарна) логіка має справу з розумовим матеріалом та розумовими процесами. І під доказом чи аргументом у ній розуміється та думка, якою послуговуються для обґрунтування правильності іншої думки (тези).

Доказування по кримінальній справі являє собою процес встановлення одних фактів (невідомих) за та допомогою інших (відомих). Тому на відміну від формальної логіки в слідчому та судовому доказуванні оперують не тільки думками, але й насамперед фактами.

Отже, відмінність кримінально-процесуальних доказів від доказів логіки, полягає в тому, що вони являють собою не думки їхні розумові форми, а факти, що відображаючись у нашій свідомості, здобувають форму логічних доводів, аргументів, доказів. [10]

Визначення доказів як фактичних даних, тобто відомостей про факти, а не як самих фактів, є найбільш правильним. В.Я. Дорохов писав: «Доказами в кримінальному процесі не можна називати факти, які входять до предмета доказування. В мисленні людини існують, взаємодіють, рухаються не речі, не предмети, а їх образи, поняття, відомості про них… Фактичні дані – це одержані із законних джерел відомості про факти».

Згідно із законом до доказів пред’являються три основні вимоги:

–                 дані, які містять доказ повинні бути не просто даними, а саме фактичними даними, тобто бути не абстрактними припущеннями, судженнями чи думками а достатніми, конкретними даними про цілком конкретні дії людей, про певні обставини, які дозволяють відповісти на питання: що, де, коли, яким чином.

–                 фактичні дані, які містяться у їх джерелі мають бути належними до даної конкретної справи. Під належністю доказу розуміється його здатність обґрунтовувати чи спростовувати певну обставину, яка підлягає доказуванню. Доказ є належним, якщо його змістом є обставини предмета доказування, факти-підстави прийняття етапних рішень, допоміжних, проміжних рішень, доказові факти, наявність чи відсутність об’єктивного зв’язку між ними а також доказовими чи юридичними фактами кримінально справи.

–                 будь-який доказ повинен відповідати певним вимогам закону, відповідні джерела доказів, процесуальний порядок їх отримання, закріплення та використання. [4;156]

Докази у кримінальній справі повинні бути:

1)                     зібрані уповноваженими органами чи особами або отримані ними від учасників процесу чи будь-яких інших фізичних чи юридичних осіб,

2)                     ці особи повинні діяти в межах своїх повноважень. наданих законом,

3)                     із дотриманням встановлених кримінально-процесуальним законом порядком, формами, способами.

Визнання доказів не допустимими означає визнання їх процесуально недоброякісними, тобто не допустимими для використання їх в процесі доказування винуватості обвинуваченого.

Фактичні дані не можуть існувати самі по собі без відповідного  джерела та носія. Перетворення інформації в самостійну субстанцію – це наївний ідеалізм. Джерело дає імпульс інформації, але не завжди утворює з нею єдність. Так, для забезпечення можливості використання в доказуванні особливостей слідів знарядь злочину з них можуть бути зняті копії, зліпки, відбитки, зроблені фотознімки тощо, за якими можу бути  ідентифіковане знаряддя. Але наприклад, у ході огляду місця події знайдено речовину, що швидко псується, яка містить сліди знаряддя вчиненого злочину. У даному разі інформація, отримана з допустимого джерела, переноситься на процесуальний носій, який забезпечує її збереженість та перенесення у просторі та часі, можливість використання в ході судового слідства у відкритому судовому розгляді. Доказ являє собою єдність фактичних даних та процесуального носія. [7;185]

У сучасній науці не має єдиного погляду й на поняття «джерела» доказів.

Одні вчені вважають, що фактичні дані, котрі містяться в чиїх-небудь показаннях (свідка, потер­пілого тощо), висновках експертів, різних предметах і документах не можуть існувати окремо від цих джерел, інші заперечують таку думку.

Відповідно до ч. 2 ст. 65 Кримінально-процесуального кодексу України «Ці дані встановлюються: показаннями свідка, показаннями потерпілого, показаннями підозрюваного, показаннями обвинуваченого, висновком експерта, речовими доказами, протоколами слідчих і судових дій, протоколами з відповідними додатками, складеними уповноваженими органами за результатами оперативно-розшукових заходів, та іншими документами».

Дані, які отримано з порушенням закону, визнаються такими, що не мають юридичної сили та не можуть бути покладені в основу обвинувачення, а також використовуватися в процесі доказування в кримінальній справі.

Основна суперечка на мою думку виникла тому, що не всі розмежовують поняття матеріальних джерел та процесуальних джерел доказів. [8;187]

Під джерелом розуміється те, що дає початок будь-чому, під носієм – те, що може слугувати засобом відображення, фіксації, переносу. Джерелом фактичних даних слід вважати такі не заборонені законом (з причини недоброякісності) джерела інформації, від яких може надходити (потенційні джерела) або надходить (реальні джерела) доказова інформація (фактичні дані). Джерело будь-якого явища, у тому числі і доказів, не може бути одночасно і формою цього явища. Джерело повинно бути поза цим явищем.

Будучи здатними не тільки давати імпульс інформації, а й переносити її в просторі та часі, фіксувати її, вони виступають і як носії доказової інформації.

Джерелом фактичних даних можуть виступати й об’єкти, які не можуть бути самі збережені та слугувати засобом збереження інформації про злочин. В доказуванні використовується цілий арсенал похідних доказів, які являють собою ніщо інше, як єдність фактичних даних та їх носіїв.

Зміст доказів – фактичні дані, отримані з належних джерел, а їх матеріальною основою слугує вже не саме джерело, а штучно створений відповідний процесуальний носій.

Джерела фактичних даних, які становлять інтерес для процесу доказування, не завжди утворюють нерозривну єдність з інформацією, що виходить з них. [5;232]

Єдність змісту та форми в доказі можлива як єдність фактичних даних та їх процесуальних носіїв. Останні виступають як невід’ємний атрибут самого доказування.

Процесуальними носіями  фактичних даних є об’єкти, які можуть служити засобом фіксації, збереження та перенесення доказової інформації в просторі та часі разом з тим – джерелом інформації у справі для суб’єктів кримінального процесу та його учасників на будь-яких стадіях процесу.

Доказ являє собою єдність фактичних даних та їх процесуальних носіїв.

Разом з тим, у поняття доказу вкладається більший зміст, ніж у поняття «фактичні дані» або «сліди злочину».

Сліди злочину, зокрема, так як і інформація взагалі є лише гносеологічною  першоосновою доказів. Безпосередньому використанні їх у доказуванні у кримінальній справі передує діяльність органів дізнання та попереднього слідства з пристосуванням до такого використання, перетворення «речі в собі» в «річ для всіх».

У пристосуванні слідів злочину та інших фактичних даних до використання у доказуванні можна виділити, спрямовану на одержання, закріплення та збереження фактичних даних  та процесуально-засвідчувальну форму даної діяльності, яка покликана забезпечити достовірність одержаних фактичних даних та їх перевірність на предмет встановлення законності одержання.

У процесі такої діяльності фактичні дані отримують статус доказів. [6;135]

На завершення даного дослідження варто відмітити, що поняття «доказів» в теорії кримінального процесу України  знаходиться на доволі таки високому рівні розвитку у порівнянні із закордонною теорією, але як відомо нічого не стоїть на місці та нічого не буває ідеального, тобто не потрібно зупинятися на досягнутому, потрібно вдосконалювати та вдосконалювати теорію кримінального процесу і як результат і практику її застосування. Проте, варто вивчати переваги закордонної теорії доказів та використовувати в подальшому при досліджені такого важливого поняття в теорії кримінального процесу як «доказ».

Список використаних джерел

1. Конституція України. – Харків, «Фоліо», 2008. – 47 с.
2. Кримінально-процесуальний кодекс України (за станом на 1 вересня 2001 р.): Неофіційне видання. – Харків: Аріс, 2001. – 448 с.
3. Кримінальний процес України: Підручник / Є. Г. Коваленко. – К.: Юрінком Інтер, 2006. – 704 с.
4. Лобойко Л. М. Кримінально-процесуальне право: Курс лекцій: Навчальний посібник. – К.: Істина, 2005. – 456 с.
5. Ляш А. О. Кримінальний процес (Особлива частина): Навчальний посібник для дистанційного навчання. – К.: Університет «Україна», 2006. – 470 с.
6. Попелюшко В.О. Предмет доказування в кримінальних справах: Навчальний посібник. Острог. 2001. – 265 с.
7. Попелюшко В.О. Предмет захисту та його доказування в кримінальній справі: Монографія. – К. Прецедент. 2005. – 228 с.
8. Стахівський С.М. Показання свідків як джерела доказів в кримінальному процесі. К. 2001. – 295 с.
9.            В.М. Тертишник «Кримінально-процесуальне право України». К. «А.С.К.». 2003. – 450 с.

М. Салтевський Ще раз про поняття доказів у проекті КПК України/ М. Салтевський. – Право України, 2000, № 11

У даному напрямку написано велика кількість книг, монографій, захищено кандидатські роботи, опубліковано чимало статей тощо. Але поряд з цим існує низка проблемних питань, які потребують до себе належної уваги. На сьогодні, на жаль,  не існує єдиного підходу до визначення поняття доказу в кримінальному судочинстві; не зрозуміло, як саме його розглядати: в поєднанні фактичних даних з джерелами доказів, чи розглядати їх окремо; чи мають джерела доказів самостійне значення, що саме вважається доказом та ін. Така неточність, в кінцевому рахунку, призводить до неоднозначного розуміння поняття доказу, що може вилитись в помилку, а їх в кримінальному процесі просто не може бути. Тому актуальність тлумачення поняття доказу є просто очевидною.

Дана стаття дасть змогу змістовно і ґрунтовно проаналізувати поняття доказу у вітчизняному кримінальному процесі, висвітлити його суть, розкрити основні підходи до розуміння даного поняття, розглянути окремі погляди науковці та практиків, а також присвяти увагу перспективам удосконалення поняття доказу.

 Поняття доказу в кримінальному процесі закріплене в ст.65 КПК України, відповідно до якої доказами є всякі фактичні дані, на підставі яких у визначеному законом порядку органи дізнання, слідчий, суд встановлюють наявність або відсутність суспільно-небезпечного діяння, винність особи, яка вчинила це діяння та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи. Ці дані встановлюються: показаннями свідка, показаннями потерпілого, показаннями підозрюваного, показаннями обвинуваченого, висновками експерта, речовими доказами, протоколами слідчих і судових дій, протоколами з відповідними додатками, складеними уповноваженими органами за результатами оперативно-розшукових заходів, та іншими документами.

Цілісність такого поняття існувала до 16 червня 2011 року до внесенням змін Законом України  «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України у зв’язку з ратифікацією Другого додаткового протоколу до Європейської конвенції про взаємну допомогу у кримінальних справах». Відтоді статтю було доповнено частиною третьою, в такій редакції: «Фактичні дані,  одержані  на  території іноземної держави її компетентними  органами  при  виконанні  запиту  (доручення)   про міжнародну  правову  допомогу,  розслідуванні кримінальної справи, переданої   в   Україну   в   порядку   перейняття   кримінального переслідування,  або  в ході діяльності міжнародної слідчої групи, використовуються органом дізнання,  слідчим  і  судом  як  докази, одержані відповідно до вимог цього Кодексу.

На перший погляд здається, що закріплене законодавцем визначення поняття доказу в кримінальному судочинстві є цілком зрозумілим, але в даному випадку, перший погляд є хибним. Існує велика кількість різноманітних теорій і концепцій розуміння даного поняття, але ми зупинимось на трьох основних і найбільш дискусійних підходах.

Перший підхід розглядає поняття доказ, як ті факти, на основі яких встановлюється злочин або його відсутність, винуватість чи невинуватість тієї чи іншої особи в його скоєнні та інші обставини справи, від яких залежить ступінь відповідальності цієї особи. До того ж прихильники такого підходу зазначають, що докази є передбачені законом джерела, з яких слідство чи суд отримують відомості про факти, що мають значення для справи і за допомогою яких вони ці факти встановлюють [1, с. 188-189].

 Дана концепція виникла у 30-х роках минулого століття і сам законодавець підштовхував нас до такого розуміння. Ст. 58 КПК України 1927 року, передбачала, що доказами є показання свідків і потерпілих, висновки експертів, речові докази, протоколи оглядів та інші письмові документи, а також особисті пояснення обвинуваченого.  Прихильники такої теорії розглядали як докази окремо і факти (фактичні дані), і джерела доказів, називаючи їх ще засобами доказування [2, с. 147-150].

В даному випадку під «фактичними даними» слід розуміти свідчення про факти, і самі факти (встановленні та ті, які слугують засобом пізнання інших, ще не  встановлених, але які підлягають дослідженню). Це пояснюється тим, що шукані факти, визначаються і опосередковано, через відомості про факти і обставини минулого, які збереглись, і безпосередньо – факти і обставини теперішнього, які причинно зв’язані з минулим, наприклад, речові докази, дані, що характеризують особу суб’єкта злочину після його вчинення [3, с. 101-102]. Прихильниками такої концепції є В.Арсеньєв, І. Гуткін, Г.Горський, Л. Кокорєв, М. Строгович та інші вчені і в науковій літературі вона отримала назву «подвійного» розуміння поняття доказу.

 Другий підхід тлумачить під поняттям доказ відомості про факти, джерела доказів сюди не входять, а мають самостійне значення. Що стосується безпосереднього сприйняття фактів і обставин у процесі провадження слідчих і судових дій, то слідчий і суд у кінцевому підсумку оперують не цими фактами, як доказами, а тільки відомостями про них, зафіксованими у встановленому законом порядку у протоколах слідчих і судових дій [4, с. 111].  .  Прихильниками такої концепції є А. Бєлкін, М. Михеєнко, Г. Мосеян, С. Стахівський та інші вчені.

Третій підхід обґрунтовує так зване «двоєдине розуміння» доказу і стверджує, що доказ являє собою єдність фактичних даних і їх процесуального джерела. Останній підхід на сьогодні мабуть є одним з найбільш розповсюджених у науковій літературі. Основоположником цієї теорії є В. Дорохов.

 На жаль, законодавчого закріплення терміна «фактичні дані» немає, а це в свою чергу тягне за собою неоднозначне розуміння і застосування його на практиці. Якщо звернутись до термінологічного словника української мови, то в ньому визначається, що «факт» як «дійсна», невигадана подія, дійсне явище; те, що сталося, відбулося насправді. Це означає, що будь яке явище, подія, будь які дії, які були. Однак слідчий чи суддя звертають увагу тільки на ті факти, явища, їхні властивості, які допомагають розкрити злочин. А ті, що, на думку органу розслідування чи судової влади, не допомагають встановити обставини, що входять до предмета доказування, ними не виділяються і не фіксуються в матеріалах справи. Пізнавши окремі факти, пропустивши їх через свою свідомість, і слідчий, і суддя зобов’язані надати їм певної процесуальної форми., зафіксувати їх з метою подальшого їх використання. І вже після того вони мають справу не з реальними фактами, незалежно від їх природного походження, а із знанням про ці факти.

Фактичні дані не можуть існувати самі по собі без відповідного джерела та носія. Джерело дає імпульс інформації, але не завжди утворює з нею єдність. Так, для забезпечення можливості викорис­тання в доказуванні особливостей слідів знарядь злочину з них мо­жуть бути зняті копії, зліпки, відбитки, зроблені фотознімки тощо, за якими може бути ідентифіковане знаряддя. Але, наприклад, під час огляду місця події знайдено речовину, що швидко псується, яка містить сліди знаряддя вчиненого злочину. У даному разі інфор­мація, отримана з допустимого джерела, переноситься на процесу­альний носій, який забезпечує її збереженість та перенесення у просторі й часі, можливість використання в ході судового слідства у відкритому судовому розгляді [5, с. 282]. Доказ являє собою єдність фактич­них даних та процесуального носія.

Під джерелом розуміється те, що дає початок будь-чому, під носієм – те, що може слугувати засобом відображення, фіксації, збереження, переносу. Джерелом фактичних даних слід вважати такі не заборонені законом (з причини недоброякісності) джерела інформації, від яких може надходити (потенційні джерела) або над­ходить (реальні джерела) доказова інформація (фактичні дані). Джерело будь-якого явища, у тому числі й доказів, не може бути одночасно і формою цього явища. Джерело має перебувати поза цим явищем. Будучи здатними не тільки давати імпульс інформації, а й пере­носити її в просторі та часі, фіксувати її, вони виступають і як носії доказової інформації [5, с. 283].

 Джерелом фактичних даних можуть виступати й об’єкти, які не можуть бути самі збережені та слугувати засобом збереження інформації про злочин. Наприклад, речовини, які швидко псуються, слід на тілі людини (рана), матеріальна обстановка місця події, сліди насильства на трупі тощо. Хоча вилучити та зберегти подібні об’єкти не є можливим, інформація, що від них надходить, може бути процесуально закріплена, перенесена на інші матеріальні носії (виготовлювані зліпки, фотознімки, складені схеми та протоколи) та використана в доказуванні. В доказуванні використовується цілий арсенал похідних доказів, які являють собою не що інше, як єдність фактичних даних та їх носіїв.

Л. Корнеєва визначала: «докази як відомості про обставини (факти), що підлягають встановленню, одержані із перерахованих в законі джерел»[6, с. 26]. Дане визначення на наш погляд є правильним і цілком точним, оскільки з нього чітко випливає, що під доказами розглядаються відомості про обставини кримінальної справи, що встановлені або лише підлягають встановленню, а отримані ці відомості з встановлених Законом джерел. Тобто це ще раз підтверджує правильність «двоєдиного підходу» до поняття доказу, і до його ключової позиції єдності відомостей (фактичних даних) та джерел.

 Ми також не підтримуємо прихильників правової думки, які вважають, що до поняття доказу необхідно включати ознаки доказів. На думку Погорецького М.А.  доказами у кримінальній справі є всякі фактичні дані, на підставі яких у визначеному законом порядку орган дізнання, слідчий і суд встановлюють наявність або відсутність суспільно небезпечного діяння та інші обставини, які мають значення для правильного вирішення справи, що встановлюються із передбачених законом джерел та визнаються як докази згаданими особами за їх внутрішнім переконанням, заснованим на всебічному і повному розгляді всіх обставин справи в їх сукупності [7, с. 490-491]. Як бачимо, в дане поняття входить оцінка доказів, хоча відповідно до кримінально-процесуального законодавства вона має самостійне значення.

 В.О. Попелюшко вважає, що «правильніше розглядати поняття факту (обставини)[8, с. 57] як явище об’єктивної дійсності, а доказ – як інформацію про реальне явище, встановлену в передбаченій кримінально-процесуальним законом формі (порядку), оскільки таке пізнання діяльність практична, така, що має справу з реальними фактами, тобто з фрагментами об’єктивної дійсності [9, с. 48].

На даний час у Верховній Раді України перебуває на розгляді новий КПК України, що був поданий Президентом України. Новий КПК суттєво змінив весь кримінальний процес, немає досить багато норм, які існують на сьогодні, але і запропоновано ще більше нових і нововведення не оминули і докази.

  Відповідно до ст.84 нового КПК доказами в кримінальному провадженні є фактичні дані, отримані у передбаченому цим Кодексом порядку, на підставі яких слідчий, прокурор, слідчий суддя і суд встановлюють наявність чи відсутність фактів та обставин, що мають значення для кримінального провадження та підлягають доказуванню. Процесуальними джерелами доказів є показання, речові докази, документи, висновки експертів [10, с. 46].

 Як ми бачимо питання про те, що є джерелом доказів і чи входять вони до поняття доказу відпадає саме собою, з даної норми чітко видно, що показання, речові докази, документи і висновки експертів є джерела доказів, а доказами є фактичні дані. Новий КПК не розглядає показання, так як це робить чинний КПК, в залежності від правового статусу на показання свідка, потерпілого, підозрюваного, обвинуваченого, а зазначає лише в  загальному – показання.

Немає тепер таких видів доказів, як протоколи слідчих та судових дій, а також не згадуються протоколи з відповідними додатками складеними  уповноваженими органами за результатами оперативно – розшукових заходів. Такі вище згадані протоколи тепер відноситимуться до такого виду доказу, як документи. Крім того обставини, що необхідно встановити набувають зовсім іншої інтерпретації, в даному випадку вони стають набагато ширшими і встановлюватимуть не лише наявність чи відсутність суспільно-небезпечного діяння, винність особи, а абсолютно всі факти та обставини, що мають значення для правильного вирішення справи та доказування. Тепер на органи, що розслідують справу покладено обов’язок не лише встановити винність особи, яка вчинила це діяння, а також обов’язково брати до уваги і ті факти та обставини, що характеризують і невинуватість даної особи, а це в свою чергу призведе до того, що відсоток засуджених осіб, які не винні в інкримінованому їм злочинах, але в силу певних обставин відбувають за них покарання –  зменшиться.

 Поняття доказів у кримінальному процесі України є доволі цікавою темою для дослідження, вона містить в собі як теоретичне так і практичне значення. А це ще раз підтверджує той факт, що докази досліджувались, досліджуються і будуть досліджуватись протягом тривалого часу. На сьогодні існує низка підходів та концепцій до розуміння даного поняття, але спільного знаменника не знайдено. Ми притримуємось «двоєдиного розуміння» поняття доказу, і вважаємо, що фактичні дані та джерела доказів потрібно розглядати як єдине ціле, і ні в якому випадку не розглядати їх окремо і тим більше не протиставляти одне одному. На наш погляд саме такий підхід забезпечить повне і об’єктивне розслідування кримінальної справи.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1.     Строгович М.С. Курс советского уголовного процесса / М.С. Строгович. – М., 1968. – Т.1. – 470с.

2.     Стахівський  С.М. Щодо поняття та суті доказів у кримінальному судочинстві. // Підприємство, господарство і право: науково-практичний господарсько-правовий / С.М. Стахівський – Київ, 2006. – С. 147-150.

3.     Горський Г. Ф., Кокорєв Л. Д., Елькинд П. С. Проблеми доказательств в советском уголовном процессе /  Г. Ф. Горський, Л. Д. Кокорєв, П. С. Єлькинд. – Воронеж, 1978. – 303с.

4.     Михеєнко М. М. Проблеми розвитку кримінального процесу в Україні / М.М. Михеєнко. – Юрінком, 1999. – 240с.

5.     Тертишник В.М. Науково-практичний коментар кримінально-процесуального кодексу / В.М. Тертишник. – К.: А. С. К., 2007. – 1056с.

6.     Корнеєва Л. М. Доказательства в советском уголовном процессе. – Волгоград, 1988. – 68с.

7.     Погорецький М. А. Функціональне призначення оперативно-розшукової діяльності у кримінальному процесі: монографія / М. А. Погорецький. – Х.: Аріс ЛТД, 2007. – 576с.

8.     Біленчук П.Д.Процесуальні та криміналістичні проблеми дослідження обвинуваченого (проблеми комплексного вивчення особи обвинуваченого на стадії попереднього слідства):Монографія / П.Д. Біленчук. – К., 1999. – 352с.

9.     Попелюшко В.О. Предмет захисту та його доказування в кримінальній справі: Монографія / В.О. Попелюшко. – К.: Прецедент, 2005. – 232с.

10.                        Проект кримінально-процесуального кодексу України: внесений Президентом України В.Ф. Януковичем, 2012. – 369с.