Шевцов Р. М.

Студент 5 курсу НаУОА

Науковий керівник: Корнійчук Л. В.,

кандидат історичних наук, старший викладач

ВІДНОСИНИ СЕРБІЇ З РОСІЙСЬКОЮ ФЕДЕРАЦІЄЮ: ВПЛИВ НА ЄВРОІНТЕГРАЦІЮ ДЕРЖАВИ

У статті досліджено особливості відносин Сербії з Російською Федерацією та їх вплив на євроінтеграційні процеси балканської держави. Проаналізовано історичні, культурні, економічні та геополітичні чинники, що визначають характер двосторонніх відносин. Визначено ключові сфери російського впливу в Сербії, зокрема енергетичну залежність, політичну підтримку щодо питання Косово, а також військову та релігійно-культурну взаємодію. Обґрунтовано дуальність сербської зовнішньої політики та її наслідки для процесу європейської інтеграції, особливо після повномасштабного російського вторгнення в Україну.

Ключові слова: Сербія, рф, Європейський Союз, європейська інтеграція, Західні Балкани.

Shevtsov R.

RELATIONS BETWEEN SERBIA AND THE RUSSIAN FEDERATION: IMPACT ON THE STATE’S EUROPEAN INTEGRATION

The article examines the specifics of Serbia’s relations with the Russian Federation and their impact on the Balkan state’s European integration processes. It analyzes historical, cultural, economic and geopolitical factors that determine the nature of bilateral relations. It identifies key areas of Russian influence in Serbia, including energy dependence, political support for the Kosovo issue, as well as military and religious-cultural interaction. It substantiates the duality of Serbian foreign policy and its consequences for the process of European integration, especially after the full-scale Russian invasion of Ukraine.

Keywords: Serbia, Russia, European Union, European integration, Western Balkans.

Актуальність теми. Сербія залишається ключовою державою Західних Балкан, що прагне інтегруватись до Європейського Союзу, одночасно зберігаючи традиційно тісні зв’язки з Російською Федерацією. Така зовнішньополітична двовекторність створює значні виклики для євроінтеграційних прагнень Белграда, особливо в контексті погіршення відносин між Росією та ЄС після 2014 року та повномасштабного вторгнення Росії в Україну у 2022 році. Сербське керівництво постійно балансує між вимогами ЄС щодо узгодження зовнішньої політики, включаючи запровадження санкцій проти Росії, та прагненням зберегти підтримку Москви у вирішенні косовського питання й енергетичній сфері, що значно ускладнює процес євроінтеграції країни.

Аналіз останніх досліджень і публікацій. Проблема відносин між Сербією і Російською Федерацією та їх вплив на євроінтеграційні перспективи Белграда привертає увагу значної кількості дослідників як в Україні, так і за кордоном. Українські дослідники основному  досліджували історичні та культурні аспекти сербсько-російських відносин.

Зарубіжних дослідників зосереджуються на проблемах гармонізації зовнішньої політики Сербії з вимогами ЄС. Значний внесок у дослідження російського впливу на Балканах зробили Д. Бечев, Я. Буґайські, Ф. Ейрмбрустер. Фундаментальні праці з проблематики зовнішньої політики Сербії належать М. Ковачевичу, Д. Пророковичу, М. Джуркович, які досліджують сербську «стратегію балансування» між різними центрами сили.

Особливої уваги заслуговують аналітичні матеріали Белградського центру безпекової політики, Інституту європейських студій, Фонду Конрада Аденауера та Європейської ради з міжнародних відносин, які містять актуальні дані щодо громадської думки, політичних процесів та економічних тенденцій у сербсько-російських відносинах. Водночас, у науковому дискурсі бракує комплексних досліджень, які б інтегрували політичні, економічні та культурні аспекти сербсько-російських відносин у контексті євроінтеграційних прагнень Белграда, особливо з урахуванням нової геополітичної реальності.

Мета статті – проаналізувати вплив відносин Сербії з Російською Федерацією в контексті їх впливу на євроінтеграційні процеси, а також окреслити перспективи трансформації двосторонніх відносин в умовах загострення геополітичного протистояння між Росією та Заходом.

Завдання дослідження: з’ясувати особливості впливу відносин Сербії з Російською Федерацією на євроінтеграцію Сербії; визначити основні інструменти російського впливу на Сербію та їх ефективність; оцінити перспективи євроінтеграції Сербії у цьому контексті.

Виклад основного матеріалу. Історичне коріння особливих відносин між сербським і російським народами сягає глибини століть і базується на спільності православної віри, слов’янського походження та кирилиці як основи писемності. Перші офіційні контакти між Сербією та Російською імперією датуються XVII століттям, коли в 1688 році патріарх Арсеній III Чарноєвич звернувся до царя Петра I з проханням про допомогу в боротьбі проти Османської імперії. Відтоді Росія неодноразово виступала захисником інтересів сербського народу на міжнародній арені, зокрема під час Російсько-турецьких війн XIX століття, які сприяли поступовому здобуттю Сербією незалежності.

Особливе значення для формування образу Росії як «захисника сербів» мала позиція Російської імперії під час Берлінського конгресу 1878 року, коли Петербург наполягав на визнанні незалежності Сербського князівства. Ця історична пам’ять була посилена спільною боротьбою під час Першої світової війни, коли вступ Росії у війну був мотивований, серед іншого, захистом Сербії після австро-угорського ультиматуму.

Новий етап у відносинах розпочався в 1990-х роках, коли Росія підтримала позицію Сербії щодо конфліктів у Боснії та Герцеговині, а особливо під час косовської кризи 1999 року. Рішуча опозиція Москви бомбардуванням НАТО території Югославії закріпила в сербській суспільній свідомості образ Росії як єдиного надійного союзника. Саме в цей період сформувалися ключові наративи сучасних сербсько-російських відносин, зокрема щодо спільного протистояння «західній гегемонії» та захисту традиційних цінностей.

Сучасний етап сербсько-російських відносин характеризується високим рівнем політичної взаємодії, особливо на тлі складного процесу європейської інтеграції Сербії. Ключовим питанням, що об’єднує зовнішньополітичні позиції двох країн, залишається проблема Косово. Російська Федерація послідовно не визнає незалежність Косова та використовує своє членство в Раді Безпеки ООН для блокування ініціатив, спрямованих на посилення міжнародного визнання косовської державності.

Як зазначається у дослідженні Європейської парламентської дослідницької служби, «у 1994 та 2015 роках Москва наклала вето на дві резолюції Ради Безпеки ООН, що засуджували насильство з боку боснійських сербів, причому остання резолюція кваліфікувала різанину в Сребрениці 1995 року як геноцид» [8]. Така підтримка Росією сербської позиції щодо Косова залишається одним із ключових факторів, що зумовлюють прагнення Белграда зберігати тісні відносини з Москвою, незважаючи на цілі євроінтеграції.

Сучасні політичні відносини між Белградом і Москвою характеризуються високим рівнем офіційної взаємодії при значній асиметрії інтересів та можливостей. Стратегічне партнерство було офіційно закріплене в 2013 році під час візиту президента В. Путіна до Белграда підписанням «Декларації про стратегічне партнерство». Документ передбачає розширення співробітництва в політичній, економічній, культурній та безпековій сферах.

Важливим аспектом політичних відносин є інтенсивність офіційних контактів на високому рівні. Протягом 2020-2023 років відбулася значна кількість двосторонніх візитів та зустрічей, включаючи декілька зустрічей президента Сербії Александара Вучича з президентом Росії Володимиром Путіним та регулярні контакти з міністром закордонних справ Росії Сергієм Лавровим. Ці контакти особливо помітні на тлі загального скорочення політичного діалогу між Росією та більшістю європейських країн після 2022 року.

Символічним проявом політичної близькості стало підписання у вересні 2022 року угоди про взаємні консультації у сфері зовнішньої політики між міністрами закордонних справ Сербії та Росії на полях Генеральної Асамблеї ООН [1]. Цей крок викликав значне занепокоєння в ЄС, оскільки суперечив очікуванням щодо узгодження Сербією своєї зовнішньої політики з позицією Євросоюзу як країни-кандидата.

Водночас, слід зазначити, що політичні відносини між Сербією та Росією залишаються значною мірою прагматичними, особливо з боку сербського керівництва. Президент Вучич, попри збереження тісних контактів з Москвою, продовжує декларувати євроінтеграцію як стратегічну мету Сербії та прагне уникнути повної міжнародної ізоляції через зв’язки з Росією [5].

Енергетична сфера залишається одним із ключових компонентів двосторонніх відносин між Сербією та Росією, створюючи значну асиметричну залежність. Як зазначають дослідники, «Росія зберігає економічний вплив особливо в енергетичному секторі в Сербії, оскільки забезпечує майже 100% імпорту газу країни, а російський енергетичний гігант Газпром володіє ключовою енергетичною інфраструктурою» [7].

Енергетична залежність Сербії від Росії посилюється структурою власності основних енергетичних активів країни. У 2008 році російська компанія «Газпром Нефть» придбала 51% акцій сербської нафтової компанії NIS (Naftna Industrija Srbije) за 400 мільйонів євро, хоча експерти оцінювали ринкову вартість компанії в 2,2 мільярда євро [7]. Ця угода, укладена за посередництва тодішнього прем’єр-міністра Сербії Воїслава Коштуніци, мала політичну мотивацію – забезпечити підтримку Москви щодо питання Косова та гарантію проходження нині вже скасованого газопроводу «Південний потік» через територію Сербії [10].

Росія активно використовує енергетичні зв’язки для політичного впливу на Сербію. Показовим прикладом стало оновлення газового контракту між Белградом і Газпромом у травні 2022 року [3], коли, незважаючи на війну в Україні та міжнародні санкції проти Росії, Сербія уклала нову трирічну газову угоду на вигідних умовах. Для Москви це стало інструментом підтримки Сербії у протистоянні тиску ЄС щодо приєднання до санкцій.

Водночас, попри значну енергетичну залежність, частка газу в загальному енергетичному балансі Сербії залишається відносно низькою – лише близько 13% [6], що певною мірою обмежує ефективність «газового важеля» як інструменту політичного тиску.

У сфері загальної торгівлі вплив Росії значно поступається ЄС. Згідно з даними МВФ за 2024 рік, на ЄС припадає понад 81% експорту Сербії та 57,9% імпорту, тоді як частка Росії становить лише 2,7% у експорті та 3,9% в імпорті. Така асиметрія економічних зв’язків створює об’єктивні передумови для поглиблення економічної інтеграції Сербії з ЄС, незважаючи на політичну риторику про важливість російського напрямку [8].

Важливо відзначити, що після початку повномасштабного вторгнення Росії в Україну Сербія стала притулком для багатьох російських компаній та бізнесменів, які прагнуть уникнути міжнародних санкцій. У 2022 році спостерігався безпрецедентний приплив прямих іноземних інвестицій, який перевищив середній показник попередніх років на 500-600 мільйонів євро, а кількість зареєстрованих російських підприємств зросла в 12 разів порівняно з 2021 роком [4].

Військова співпраця залишається важливим елементом двосторонніх відносин між Сербією та Росією, хоча її інтенсивність дещо знизилася після початку повномасштабного вторгнення в Україну. На відміну від більшості країн регіону, які орієнтуються на НАТО в питаннях безпеки, Сербія з 2007 року офіційно проголосила політику військового нейтралітету, що дозволяє їй розвивати військову співпрацю одночасно з Росією та західними країнами.

Російсько-сербська військова співпраця розвивалася особливо інтенсивно протягом останнього десятиліття. Як зазначає Чанчар, «до теперішнього часу Сербія придбала у Росії винищувачі МіГ, зенітні системи Панцир-С1 та протитанкові керовані ракети Корнет. У відповідь Росія передала Белграду танки та бойові машини» [10]. Такі поставки військової техніки є частиною угоди про військово-технічну допомогу, підписаної обома сторонами у 2016 році для підтримки модернізації сербських збройних сил [1].

Важливим аспектом військової співпраці стали спільні військові навчання. У 2019 році було проведено 96 спільних навчань між збройними силами двох країн. Водночас, варто зазначити, що Сербія намагається балансувати цю співпрацю, проводячи також навчання з країнами НАТО. Після початку повномасштабного вторгнення Росії в Україну інтенсивність спільних навчань значно знизилася через міжнародний тиск на Белград.

Символічним проявом двостороннього військового співробітництва стало відкриття Російсько-сербського гуманітарного центру в Ніші у 2012 році. Хоча офіційно центр призначений для реагування на надзвичайні ситуації, західні країни висловлюють занепокоєння щодо можливого використання цього об’єкту для розвідувальної діяльності. Як зазначають дослідники, «центр вважається західними країнами розвідувальним центром і підозрюється у проведенні військових навчань для воєнізованих формувань» [10].

Важливо зазначити, що, незважаючи на тісні військові зв’язки з Росією, Сербія залишається учасницею програми НАТО «Партнерство заради миру» і проводить значно більше спільних навчань з НАТО, ніж з Росією. За даними дослідників, «у 2021 році Белград брав участь у 14 військових навчаннях з НАТО проти чотирьох подібних навчань з Росією» [10]. Це свідчить про прагматичний підхід сербського керівництва до питань безпеки та намагання балансувати між різними геополітичними центрами сили [2].

Одним із найбільш ефективних інструментів російського впливу в Сербії залишається інформаційна присутність та використання елементів «м’якої сили». Згідно з дослідженнями, «вплив Росії в Боснії і Герцеговині, Чорногорії та Сербії, можливо, найбільш помітний через її здатність просувати свої наративи та поширювати дезінформацію через (соціальні) медіа» [9].

Ключовими інструментами російської інформаційної присутності в Сербії є медіаресурси Russia Today Balkan та Sputnik, які публікують контент сербською мовою. Як зазначає Державний департамент США, ці медіаорганізації «використовують видимість звичайних міжнародних медіа-ресурсів для надання дезінформації та пропагандистської підтримки зовнішньополітичним цілям Кремля» [2]. Їхній вплив посилюється відсутністю обмежень на доступ до контенту та можливістю безкоштовного використання матеріалів іншими сербськими ЗМІ.

Російські наративи ефективно проникають у сербське інформаційне поле, формуючи позитивне сприйняття Росії серед широких верств населення. Згідно з дослідженням Європейської ради з міжнародних відносин, проведеним влітку 2021 року, 54% сербів розглядали Росію як союзника, а ще 41% – як необхідного партнера. Після початку повномасштабної війни в Україні ставлення сербів до Росії змінилося лише незначною мірою – опитування середини 2022 року показало, що 51% сербів вважають Росію своїм найважливішим партнером, 66% розглядають Москву як «найбільшого друга» своєї країни, а 61% сербів покладають відповідальність за спалах війни на Захід [7].

Важливу роль у просуванні російських наративів відіграють також проксі-групи та організації громадянського суспільства, що підтримуються Росією. Серед них виділяються байкерський клуб «Нічні вовки», ультранаціоналістична група «Сербська честь» та різноманітні православні братства. Ці організації активно просувають консервативні цінності, панслов’янську ідентичність та антизахідні наративи, створюючи сприятливе середовище для поширення російського впливу.

Тісні відносини Сербії з Росією створюють значні виклики для процесу європейської інтеграції країни, особливо в контексті погіршення відносин між Росією та ЄС. Як зазначають дослідники, «відносини Сербії з Росією продовжують перешкоджати повному зближенню з ЄС, зокрема коли йдеться про узгодження Сербії із Спільною зовнішньою та безпековою політикою ЄС» [1].

Найбільш гострим питанням у контексті євроінтеграції стала відмова Сербії приєднатися до санкцій ЄС проти Росії після повномасштабного вторгнення в Україну. Як зазначила сербська прем’єр-міністр Ана Брнабіч 10 лютого 2023 року, «відмова Сербії накласти санкції на свого союзника Росію є серед перешкод для швидшого процесу вступу до Європейського Союзу» [3], описуючи цей крок як «умову понад усі умови», встановлену ЄС-27.

Відсутність прогресу у гармонізації зовнішньої політики з ЄС негативно впливає на загальну динаміку переговорного процесу. Згідно з даними Європейської парламентської дослідницької служби, «результати Балканського барометра 2022 року показали, однак, що підтримка членства в ЄС дещо знизилася в усіх країнах Західних Балкан, при цьому 60% населення шести країн підтримували вступ до ЄС у 2022 році (порівняно з 62% у 2021 році)» [8]. Це свідчить про певне розчарування у перспективах євроінтеграції через повільний прогрес та «втому від розширення» в самому ЄС [6].

Важливим аспектом, що ускладнює євроінтеграцію Сербії, є її військова співпраця з Росією, особливо в контексті купівлі російського озброєння. Такі дії потенційно можуть зробити Сербію об’єктом вторинних санкцій з боку США відповідно до закону CAATSA (Countering America’s Adversaries Through Sanctions Act), що матиме серйозні економічні наслідки та негативно вплине на євроінтеграційні процеси.

Водночас, слід зазначити, що економічні реалії об’єктивно підштовхують Сербію до більш тісної інтеграції з ЄС, незважаючи на політичні декларації про важливість відносин з Росією. Той факт, що на ЄС припадає понад 80% сербського експорту, створює сильну економічну залежність, яка з часом може призвести до переорієнтації зовнішньої політики, особливо якщо Росія продовжуватиме залишатися під міжнародними санкціями.

Повномасштабне вторгнення Росії в Україну у лютому 2022 року створило серйозні виклики для зовнішньої політики Сербії, змушуючи Белград балансувати між збереженням відносин з Москвою та прагненням продовжувати євроінтеграційний процес. Незважаючи на тиск з боку ЄС, Сербія стала єдиною країною-кандидатом на членство, яка відмовилася приєднатися до санкцій проти Росії, хоча підтримала резолюції ООН, що засуджують російську агресію.

Російське вторгнення призвело до певного зниження рівня двосторонньої співпраці через міжнародні санкції та обмеження. Зокрема, запланований візит Сергія Лаврова до Белграда у червні 2022 року був скасований через закриття повітряного простору сусідніми країнами для російських літаків. Це символічно продемонструвало обмеження, з якими стикаються сербсько-російські відносини в нових геополітичних умовах [3].

Війна в Україні також вплинула на енергетичну співпрацю. Через санкції ЄС проти Росії Сербія, навіть не приєднуючись до них офіційно, змушена поступово шукати альтернативні джерела енергії, оскільки стикається з практичними наслідками санкцій щодо транспортування російських енергоносіїв через території країн-членів ЄС. Це стимулює диверсифікацію енергетичних джерел та поступове зменшення залежності від Росії.

Водночас, проведене дослідження свідчить, що, «хоча вторгнення призвело до більш чітких розділових ліній між Росією та Заходом та зменшення російських фінансових і дипломатичних можливостей, ми спостерігаємо безперервність з точки зору російських стратегій та цілей» [6]. Росія продовжує активно використовувати доступні їй інструменти впливу, зокрема в інформаційній сфері та через підтримку проксі-груп.

Важливою зміною після початку війни стало збільшення міграції росіян до Сербії. За оцінками, близько 220 000 росіян переїхали до Сербії після початку війни, створюючи нову динаміку двосторонніх відносин на рівні міжлюдських контактів. Цікаво, що, за оцінками експертів, близько 40% російських мігрантів повністю протистоять війні, тоді як 60% мають більш нейтральну позицію, що свідчить про неоднорідність російської присутності в країні [10].

Сучасний стан сербсько-російських відносин та їх впливу на євроінтеграційні перспективи дозволяє припустити декілька варіантів подальшого розвитку подій у трикутнику «Сербія-Росія-ЄС». Перший варіант продовження політики балансування з поступовою, але обмеженою адаптацією до вимог ЄС. У цьому варіанті Сербія зберігатиме стратегічне партнерство з Росією, але здійснюватиме тактичні поступки в питаннях, критично важливих для прогресу в переговорах про вступ до ЄС. Такий підхід може включати часткове приєднання до окремих санкційних пакетів, диверсифікацію енергетичних джерел та обмеження військово-технічного співробітництва з Росією, але без радикальної зміни загального курсу. Цей сценарій найбільше відповідає внутрішньополітичним інтересам сербського керівництва, оскільки дозволяє уникнути різких геополітичних поворотів, потенційно небезпечних з електоральної точки зору.

Інший сценарій передбачає поступовий, але послідовний геополітичний розворот Сербії в бік Європейського Союзу. Це означало б приєднання до санкцій проти Росії, суттєве обмеження військово-технічного співробітництва та відмову від енергетичної залежності. Такий підхід прискорив би процес європейської інтеграції, але потенційно мав би значні внутрішньополітичні наслідки, враховуючи проросійські симпатії значної частини сербського суспільства. Реалізація цього сценарію можлива за умови суттєвих економічних стимулів з боку ЄС, зокрема значних інвестицій в інфраструктуру, енергетику та промисловість Сербії, а також прискорення процесу вступу.

Найменш імовірний, але можливий за певних умов, передбачає посилення орієнтації Сербії на Росію та відмову від євроінтеграційних прагнень. Такий варіант міг би реалізуватися в разі різкого погіршення відносин з ЄС, наприклад, через вимогу визнання незалежності Косова як умови подальших переговорів, або в разі суттєвих політичних змін у Сербії. Загалом, найбільш імовірним видається поступове, але неухильне зближення Сербії з ЄС при одночасному прагматичному дистанціюванні від Росії. Економічні реалії, географічне положення та довгострокові національні інтереси об’єктивно схиляють Белград до європейської інтеграції, попри історичні, культурні та політичні зв’язки з Москвою.

Висновки. Проведений аналіз відносин Сербії з Російською Федерацією та їх впливу на євроінтеграційні процеси дозволяє зробити кілька ключових висновків. Російський вплив у Сербії залишається значним, попри географічну віддаленість та економічну перевагу ЄС. Цей вплив реалізується через політичну підтримку з питання Косово, енергетичну залежність, військову співпрацю та ефективне використання інструментів «м’якої сили». Сербія продовжує проводити зовнішню політику балансування між Росією та ЄС, що ускладнює євроінтеграційні процеси, особливо в контексті вимог щодо узгодження зовнішньої політики з позицією ЄС. Повномасштабне вторгнення Росії в Україну поставило сербське керівництво перед складним вибором, проте не призвело до радикальної зміни двосторонніх відносин. Спостерігається поступове зниження інтенсивності співпраці в деяких сферах, зокрема військовій та енергетичній, що зумовлено впливом міжнародних санкцій проти Росії. Напрямом подальших досліджень є аналіз впливу внутрішньополітичних трансформацій у Сербії на еволюцію відносин з Росією та перспективи євроінтеграції.

Джерела та література:

1. Brethous M., Kovalčíková N. Next level partnership – Bolstering EU-NATO cooperation to counter hybrid threats in the Western Balkans. URL: https://www.iss.europa.eu/publications/briefs/next-level-partnership-bolstering-eu-nato-cooperation-counter-hybrid-threats(date of access: 11.03.2025).
2. de Laurentiis U. The impact of Russian propaganda in the Balkans: methods, networks and strategies of disinformation. The Conservative. URL: https://www.theconservative.online/the-impact-of-russian-propaganda-in-the-balkans-methods-networks-and-strategies-of-disinformation(date of access: 12.03.2025).
3. Fruscione G. EUROPE AND RUSSIA ON THE BALKAN FRONT. Geopolitics and Diplomacy in the EU’s Backyard / ed. by P. Magri. Milan : ISPA, 2023. 131 p. URL: https://www.ispionline.it/wp-content/uploads/2023/03/ISPI-Report-2023_Europe-and-Russia-on-the-Balkan-Front.pdf(date of access: 13.03.2025).
4. Janković M. Srbija i evropske integracije: Kako će rat u Ukrajini uticati na članstvo Srbije u EU, deceniju od dobijanja statusa kandidata. BBC News na srpskom. URL: https://www.bbc.com/serbian/lat/srbija-60509628(date of access: 14.03.2025).
5. Kulačin N. Srbija živi od EU, a kune se u Kinu i Rusiju. Al Jazeera Balkans. URL: https://balkans.aljazeera.net/opinions/2024/4/24/srbija-zivi-od-eu-a-kune-se-u-kinu-i-rusiju(date of access: 15.03.2025).
6. Loshaj J. Іzmeđu kontinuiteta i promena: Ruski uticaj i bezbednosni izazovi na Zapadnom Balkanu od potpune ruske invazije na Ukrajinu. Pristina : Studio Forma, 2023. 32 p. URL: https://library.fes.de/pdf-files/bueros/kosovo/20923-20240122.pdf(date of access: 16.03.2025).
7. Rrustemi A., de Wijk R., Dunlop C. Geopolitical Influences of External Powers in the Western Balkans. Hague : HCSS Security, 2022. 213 p. URL: https://hcss.nl/wp-content/uploads/2021/01/Geopolitical-Influences-of-External-Powers-in-the-Western-Balkans_0.pdf(date of access: 20.03.2025).
8. Secrieru S. Russia in the Western Balkans. European Union Institute for Security Studies. URL: https://www.iss.europa.eu/publications/briefs/russia-western-balkans(date of access: 22.03.2025).
9. Spaić I. Kako Rusija odrzava uticaj na Balkanu i s kojim ciljem? N1. URL: https://n1info.ba/vijesti/kako-rusija-odrzava-uticaj-na-balkanu-i-s-kojim-ciljem/(date of access: 21.03.2025).
10. Zweers W., Drost N. Russian influence in Serbia, Bosnia and Herzegovina, and Montenegro. Hague : Clingendael, 2024. 51 p. URL: https://www.clingendael.org/publication/russian-influence-serbia-bosnia-and-herzegovina-and-montenegro(date of access: 24.03.2025).

Ключові слова: acquis communautaire, Європейський Союз, європейська інтеграція, кримінальний процес.

Жуковська Вікторія Олександрівна,

студентка 3 курсу, спеціальності “Право”

Науковий керівник: Герасимчук О. П.,

к.ю.н, доц.

АДАПТАЦІЯ УКРАЇНСЬКОГО КРИМІНАЛЬНОГО ПРОЦЕСУАЛЬНОГО ЗАКОНОДАВСТВА ДО ACQUIS COMMUNAUTAIRE ЄВРОПЕЙСЬКОГО СОЮЗУ

ADAPTATION OF UKRAINIAN CRIMINAL PROCEDURAL LEGISLATION TO THE EU ACQUIS COMMUNAUTAIRE

The article analyzes some aspects of adaptation of Ukrainian criminal procedure legislation to the EU acquis communautaire. The problems arising in the course of harmonization of national legislation with European standards are studied on the basis of an in-depth analysis of the legal acts of the European Union and Ukraine in the field of criminal and criminal procedure law. The author analyzes the issues related to the imperfection of the judicial system and insufficient regulation of the jury institute, and suggests ways to correct them.

Keywords: acquis communautaire, European Union, European integration, criminal procedure.

Обґрунтування актуальності проблеми. 23 червня 2022 року Україна, під час саміту лідерів країн Європейського Союзу, отримала статус кандидата на членство у Європейському Союзі (далі – ЄС), що покладає на неї обов’язок реформування всіх сфери суспільного життя, з метою відповідності стандартам цього політичного союзу.

Acquis communautaire є фундаментальним елементом процесу інтеграції до ЄС. Нові країни-члени, які приєднуються до Союзу, нині – Україна, повинні прийняти і реалізувати acquis communautaire в своєму національному законодавстві, так як останній забезпечує єдність в правових нормах та політиці всередині ЄС.

Стан наукової розробки. Вивченням цього питання займалося чимало науковців, але попри це, досі є питання, які потребують глибокого аналізу, серед них – вивчення проблем, які ускладнюють повне впровадження європейських стандартів в Україні. Дослідженням проблематики адаптації українського кримінального процесуального законодавства до acquis communautaire Європейського Союзу займалися такі вчені: О. Г. Шило, Н. Р. Лащук, І. В. Гловюк, В. В. Зуєв, Р. А. Климкевич, В. В. Луцик, О. В. Сіренко, Є. О. Короткова, О. Г. Данильян, О.О. Житній та інші.

Формулювання мети і завдань статті. Метою статті є дослідження проблем та перспектив адаптації українського кримінального процесуального законодавства до acquis communautaire Європейського Союзу.

Основними завданнями статті є: розкриття суті поняття acquis communautaire та його значення для європейської інтеграції; характеристика основних етапів гармонізації кримінального процесуального законодавства України з acquis communautaire та визначення ключових проблем, які виникають під час цього; пропозиції щодо шляхів та напрямків вирішення проблем, пов’язаних з впровадженням acquis communautaire в кримінальне процесуальне законодавство України, а також оцінка перспектив успішного завершення гармонізації кримінального процесуального законодавства України з законодавством ЄС.

Виклад основного матеріалу з обґрунтуванням отриманих наукових результатів. Провівши глибокий аналіз нормативно-правової бази та стану дослідження процесу гармонізації кримінального процесу України до acquis communautaire, можна виокремити низку актуальних проблем, зокрема:

• Недосконалість системи органів судової влади та організації їх діяльності [8]. Ця проблема дуже глибоко вкорінилась у сучасній судовій системі, і включає додаткові фактори, що поглиблюють стан цієї проблеми:

1. Корупція та вплив політики: Україна дуже часто стикається з корупцією у судовій системі, що підриває довіру суспільства до її роботи. Також, іноді судові рішення піддаються політичному впливу, що порушує принцип незалежності та неупередженості суддів.
2. Недостатня кваліфікація суддів: В Україні недостатньо кваліфікованих кадрів для зайняття посади судді, і це впливає на якість судових рішень, тривалість розгляду справ, і знову ж таки зникає довіра громадян до суддівської влади. Зараз ми спостерігаємо за добором кандидатів на посаду судді Конституційного суду України, і висміюємо, що деякі з них не знають елементарних речей (наприклад: кандидат на посаду не знав дати прийняття Конституції України). Але якщо уявити, що ці люди справді будуть на одній з найвищих ланок державної влади в державі, то стає зовсім не до сміху.
3. Неефективні механізми притягнення суддів до дисциплінарної відповідальності: Однією з основних причин є недостатня незалежність дисциплінарних органів, які відповідають за прийняття рішень щодо суддівських порушень. Часто ці органи не мають достатньої автономії від владних структур або інших впливових груп, що призводить до тиску на них та втручання у процеси прийняття рішень. Крім того, недостатньо прозорі та ефективні процедури розгляду скарг на дії суддів можуть призвести до того, що скарги або порушення не будуть належним чином розглянуті, або будуть затягнуті на довгий термін, що веде до відчуття безкарності серед суддів та загальної втрати довіри до системи правосуддя .

• Недостатнє регулювання інституту присяжних в кримінальному процесі. В багатьох країнах ЄС суд присяжних відіграє дуже важливу роль у прийнятті рішень у кримінальних провадженнях. У нашій країні присяжні можуть взяти участь у кримінальному провадженні лише якщо обвинуваченому загрожує довічне ув’язнення. Вважаю за необхідне підтримати пропозицію щодо розширення компетенції суду присяжних. Їх участь має бути передбачена у кримінальних справах, де передбачено покарання у вигляді позбавлення волі на строк від 10 років [9].

Як найкраще вирішити ці проблеми і які напрями слід обрати, щоб досягти ефективної імплементації кримінального процесуального закону України до законів ЄС? Перш за все, звичайно, нашій судовій системі необхідне радикальне реформування. І для мене хорошим прикладом такого реформування є досвід Грузії, Латвії та Чехії [12].

Мої пропозиції, відповідно до їхніх реформ: радикальна люстрація судових і правоохоронних органів для очищення влади; підвищення заробітної плати працівників судів та органів кримінальної юстиції та збільшення бюджету органів кримінальної юстиції для мінімізації корупції; модернізувати конкурсний добір суддів та співробітників органів кримінальної юстиції, вдосконалити систему підготовки та перепідготовки суддів; забезпечення прозорості діяльності усіх органів державної влади; розширення доступу до правосуддя для населення; введення суду присяжних, якщо в санкції статті кримінального правопорушення передбачено позбавлення волі від 10 років; децентралізувати поліцію, щоб уникнути непотизму в цьому органі; проводити активну нормотворчу роботу з питань протидії корупції; взаємодіяти з громадськістю для забезпечення прозорості управлінських процесів.

Щоб ефективно гармонізувати КПК України до acquis communautaire, потрібно дотримуватися таких напрямків:

1. Врахувати всі нормативні вимоги кримінального провадження, що передбачені у законодавстві Європейського Союзу та запровадити їх у правову систему України.
2. Взаємодіяти з органами та організаціями ЄС та у межах слідчих груп.
3. Співпрацювати для впровадження спеціальних механізмів в межах ЄС [10].
4. Міжнародне співробітництво у боротьбі з транснаціональною злочинністю.

Висновки. Процес гармонізації національного кримінального та кримінального процесуального законодавства з європейськими стандартами знаходиться на шляху досягнення єдності в правових нормах та політиці, але потребує радикальних реформ. У тому числі, і реформ в судовій та правоохоронних системах. Щоб ефективно змінити кримінальне процесуальне законодавство відповідно до стандартів ЄС, Україні слід активно взаємодіяти з органами ЄС, реалізовувати спеціальні механізми співробітництва та забезпечувати міжнародну кооперацію у боротьбі з транснаціональною злочинністю.

Джерела та література

1. Жаровська Г. «Acquis communautaire»: європейська правнича термінологія. Юридичний факультет ЧНУ ім. Юрія Федьковича. URL: https://law.chnu.edu.ua/acquis-communautaire-yevropeiska-pravnycha-terminolohiia.

2. Задоя К. П. Проблеми гармонізації та застосування положень Кримінального та Кримінального процесуального кодексів України щодо міжнародного співробітництва під час кримінального провадження. Вісник Вищої ради юстиції. № 3. 2013. С. 56-73.

3. Основи кримінальної політики Європейського Союзу: навчальний посібник / автори-упорядники: Житний О. О., Рибалко Г.С., Слінько Д. С., Харків, 2022. 147 с.

4. Климкевич Р. А. Кримінальне процесуальне законодавство України та Європейського Союзу: проксимація та диференціація: дисертація на здобуття наукового ступеня доктора філософії за спеціальністю 081 Право. Львів: Львівський державний університет внутрішніх справ, 2022. 285 с.

5. Маркуш М. А.Проблеми реформування кримінального процесу. Часопис Київського університету права. № 4. С. 278-281.

6. Основи кримінальної політики Європейського Союзу: навчальний посібник / автори-упорядники: Житний О. О., Рибалко Г.С., Слінько Д. С., Харків, 2022. 147 с.

7. Привалов, А. І. Вдосконалення системи професійної підготовки та перепідготовки суддів. Вісник Одеського національного університету. Правознавство Т. 17. №7. С. 154-162.

8. Про Концепцію вдосконалення судівництва для утвердження справедливого суду в Україні відповідно до європейських стандартів : Указ Президента України від 10.05.2006 р. № 361/2006. URL: https://ips.ligazakon.net/document/U361_06?an=4.

9. Про Стратегію розвитку системи правосуддя та конституційного судочинства на 2021-2023 роки : Указ Президента України від 11.06.2021 р. № 231/2021. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/231/2021#Text.

10. Смалюк Р. Підвищити довіру до судів: чому Україні потрібен класичний суд присяжних? Інтерв’ю з юристом Романом Смалюком. uareforms.org. URL: https://uareforms.org/news/new-news-622.

11. Попов Г. В. Гармонізація кримінального процесуального законодавства України та країн ЄС, що є членами НАТО в частині правого захисту військовослужбовців. Україна – ЄС: питання гармонізації кримінального та кримінального процесуального законодавства: матеріали круглого столу (22 червня 2023 року). Львів: Право, 2023. С. 111-113.

12. Шило, О. Г. Проблеми адаптації кримінального процесуального законодавства України до права Європейського Союзу. Вісник Національної академії правових наук України. № 2016. С. 109-122.

13. Шило, О. Г. Концептуальні основи побудови сучасного кримінального процесу України та проблеми гармонізації вітчизняного законодавства у сфері кримінальної юстиції із законодавством Європейського Союзу. Вісник асоціації кримінального права України. Т. 1. №8. 2017. С. 343-385.

студент групи ЗММв-2 НаУОА

Науковий керівник: Атаманенко Алла Євгенівна

доктор історичних наук, професор

Анотація. У статті охарактеризовано діяльність сепаратистських рухів у Європейському Союзі, зокрема проаналізовано прояви сепаратизму в європейському парламенті. У першій частині статті зроблено короткий огляд сепаратистських рухів в державах-членах ЄС, визначено причини та наслідки такої активності. У другій частині досліджено та проаналізовано політику і діяльність національних партій, які підтримують сепаратистські рухи у своїх державах та пройшли до європейського парламенту.

Ключові слова: сепаратизм, Каталонія, Європейський парламент, Європейський союз, політичні партії.

Horbatiuk Volodymyr

MANIFESTATIONS OF SEPARATISM IN THE EUROPEAN PARLIAMENT

Abstract. The article describes the activities of separatist movements in the European Union, namely, the manifestation of separatism in the European Parliament. The first part of the article gives a brief overview of separatist movements in the EU member states, identifies the causes and consequences of sepatatism. The second part examines the policy and activities of national parties that support separatist movements in their countries and went to the European Parliament.

Keywords: separatism, Catalonia, European Parliament, European Union, political parties.

Актуальність теми. Закінчення холодної війни відкрило ящик Пандори регіоналізму та сепаратизму в Європі, і сьогодні вони знову становлять значну загрозу територіальній та політичній цілісності традиційних національних держав.Дестабілізація політичної ситуації на європейському континенті негативно впливає на функціонування ЄС та стабільність реалізації спільної політики, що послаблює процес інтеграції. Сепаратизм є одним з фактором, який впливає на коливання політичної стабільності на європейському континенті. Питання сепаратизму в суверенних державах є, перш за все, результатом того, що національні та регіональні ідентичності стикаються з більшими, зазвичай більш глобалізованими утвореннями, які сприймаються як далекі та чужі. Сфера сепаратизму та регіоналізму в Європі досить широка. До неї входять сильні сепаратистські рухи, спрямовані на досягнення незалежності, як-от Каталонія, Країна Басків, Шотландія, Фландрія та Фарерські острови. Сепаратистські рухи є сильнішими, коли вкорінені в історії, культурі, мові та підтримці населення, як у Каталонії, і слабкішими, коли вони маніпулюють фольклорною ідентичністю, щоб отримати більшу фінансову чи політичну автономію, не маючи жодного наміру створити нову політичну спільноту. Це стане вирішальним викликом для Європи в найближчі роки. У зв’язку з цим зростає актуальність дослідження цієї тематики у розрізі спільної європейської внутрішньої та зовнішньої політики. Відповідно маємо на меті дати відповідь на питання, чи є сепаратистські партії в національному та європейському парламентах, які ідеї вони відстоюють та наскільки вони активні та впливові.

Аналіз останніх публікацій. Питання сепаратизму в Європі доволі досліджувана тематика, однак дослідження стосуються проявів сепаратизму саме в держава-членах ЄС, а не в самій організації. Зокрема, сепаратизм в Каталонії досліджували та Р. Касерт (R. Casert), А. Парра (A. Parra), а прояви сепаратизму в Бельгії вивчала Ш. Обасі (Ch. Obasi). Загальні тенденції розвитку сепаратизму в Європі та вплив на ці процеси глобалізації досліджували K. Крепаз (K. Crepaz), Р. Дайтон (R. Dayton) та низка інших дослідників. Також є значна кількість публікацій, які розкривають окремі аспекти проявів сепаратизму на європейському континенті. Однак, майже недослідженою залишилось питання з’ясування впливу сепаратизму саме на Європейський Союз як організацію та інституції ЄС. Недослідженість проблеми та її важливість в контексті сучасних процесів у ЄС визначають актуальність теми пропонованого дослідження. Відповідно, метою статті є проаналізувати прояви сепаратизму в європейському парламенті.

Європа має довгу та складну історію, що спровокувало появу низки етнічно-політичних конфліктів. З метою зниження рівня конфліктогенності Європа вирішила об’єднатися, що призвело до створення Європейського Союзу. На сьогодні у Європі налічується близько 30 субнаціональних регіонів, де невдоволення центральною владою переросло в боротьбу за збільшення автономії та сепаратизм. До причин зростанням сепаратистських настроїв у Європі варто віднести глобалізацію та імміграцію. Також на поширення сепаратизму в державах-членах ЄС впливає невдоволення політикою як національних, так і європейських урядів. В історії ЄС пік зростання сепаратизму спостерігається у період 2013-2016 років, що частково спровоковано економічною кризою 2008 року, борговою кризою 2010 року та міграційної кризою 2015 року. За цей період сепаратистські рухи активізувалися в Італії, Іспанії, Бельгії, Шотландії. Більше того, деякі з них набули подальшого розвитку [12].

ЄС намагається обережно обходити сепаратистські рухи та переважно займає нейтральну позицію стосовно внутрішніх проблем держав-членів відповідно до п. 2 ст. 4 Договору про Європейський Сою, де зазначено, що Євросоюз поважає національну самобутність держав‑членів, включно з регіональним та місцевим самоврядуванням. Однак іноді ЄС бере на себе повноваження та втручається в ситуацію, що можна помітити у випадку з Іспанією.

Чи не найактивніше сепаратисти почали діяльність в Каталонії. Однак сепаратистський рух у Каталонії деформувався після референдуму про незалежність 1 жовтня 2017 року. Конституційний суд Іспанії визнав референдум незаконним, а прем’єр-міністр Іспанії М. Рахой надіслав цивільну гвардію та Національну поліцію, щоб зупинити голосування. Незважаючи на зусилля, референдум відбувся, і понад 92 відсотки учасників референдуму проголосували за незалежність. Після того, як каталонський парламент проголосив незалежність, Мадрид призупинив автономію Каталонії, розпустив її уряд і призначив нові вибори. Регіональні вибори в Каталонії відбулися 21 грудня 2017 року і показали досить неоднозначну ситуацію, партії, які відстоювали сепаратистські ідеї набрали незначну кількість голосів, що фактично зняло з порядку денного питання автономії [4].

Сепаратистськими каталонськими партіями Іспанії є правоцентристська партія «Разом за Каталонію» (Junts per Catalunya), Республіканська ліва партія Каталонії (Esquerra Republicana de Catalunya) та ультраліва «Кандидатура народної єдності» (Candidatura d’Unitat Popular-Crida Constituent). Саме ці партії пройшли до іспанського та Європейського парламенту. Партія «Разом за Каталонію» входить до групи Зелених і також підтримує ліві ідеї. Республіканська ліва Каталонії – одна з найстаріших партій регіону і спирається на історично сформовані принципи суверенної каталонської нації. Після останніх каталонських парламентських виборів у 2021 році Республіканська ліва Каталонії має 33 місця в парламенті Каталонії, що робить її найбільшою групою за кількістю місць.

У випадку з Іспанією, Європейський парламент відігравав важливу роль у придушені зростання сепаратизму в Каталонії. Зокрема, Європейський парламент 9 березня 2021 року зняв недоторканність з колишнього президента іспанського регіону Каталонія К. Пучдемона та двох його соратників через організацію референдуму у Каталонії у 2017 році [4].

Окрім Каталонії в Іспанії є ще одна територіально-етнічна меншина Басків. Баскська націоналістична партія (іспанською Partido Nacionalista Vasco), що знаходиться в правоцентристському політичному спектрі, завжди заперечувала зв’язки з бойовиками групи ETA. Визнана Іспанією, Францією, ЄС, Великобританією та Сполученими Штатами як терористична група, ETA у 2011 році прийняла режим припинення вогню, який досі діє. Значні привілеї від іспанського уряду для країни Басків допомогли підтримати перемир’я.

Партія Об’єднана країна Басків (баскською – Euskal Herria Bildu, англійською – Basque Country Unite) є лівою націоналістичною. Вона проходила до Європарламенту з 2012 року та доєдналася до групи Лівих. Партія вигравала лише одне місце в парламентів і відповідно не могла суттєво впливати на процес прийняття рішень в ЄС [2].

Певні прояви сепаратизму можна було поміти в Італії. Відмінності між Північчю і Півднем були серйозно широкими, і так зване «південне питання» так і не знайшло рішення, що тривалий час провокувало зростання сепаратизму в Італії. На початку своєї діяльності політична партія Північна ліга за незалежність Паданії (італійською – Lega Nord per l’Indipendenza della Padania) проводила кампанію на сепаратистській платформі, яка розпочала у 1990‑х роках кампанію за незалежну державу Паданію, що простягається на півночі Італії. Однак згодом успішно перетворився на італійську націоналістичну партію (від виборів до парламенту 2018 р. діє під назвою «Ліга»), євроскептичну й виступаючу проти мусульманської імміграції. Така відмова від сепаратистської ідеології фактично зняло з порядку денного активізацію сепаратизму в Італії [1].

Дедалі більше бельгійських політиків і лідерів закликали до того, щоб Бельгія розділилася на її складові частини: Фландрію на півночі та Валлонію на півдні. Перші прояви протиріч між бельгійськими Фландрією та Валлонією створили умови для федералізації Бельгії, яка завершилася у   1993 р. підписанням Сен-Мішельських угод. Валлонія та Брюссель, як правило, обирають лівих та проекологічних політиків, тоді як Фландрія останніми роками відхилилася вправо. Ці політичні розбіжності в поєднанні з культурними та мовними відмінностями, зростанням державного боргу та загальним зростанням національної ідеології, заснованої на етнічній приналежності, а не на формальних кордонах, призвели до відродження сучасного руху за формальний розкол країни. Найсильніший рух за сепаратизм спостерігається, особливо, у Фландрії [9].

Федеральні вибори у Бельгії 2003 р. засвідчили зростання популярності у Фландрії радикальних правих сил, зокрема партії Фламандський інтерес (нідерландською Vlaams Belang). Попри зміщення політичної ваги за останні роки, партія не втрачає своєї популярності. Партія пройшла до Європейського парламенту дев’ятого скликання. Вона є правою, популістичною та підтримує збереження фламандської культурної ідентичності, протидію мультикультуралізму. Також популярності набирає партія Новий фламандський альянс (нідерландською Nieuw-Vlaamse Alliantie), яка підтримує ідеї поміркованого консерватизму та фламандського націоналізму. Новий Фламандський альянс підтримує ідеї євроінтеграції та бере участь у роботі Європейському вільному альянсі. Станом на 2021 партія має 3 місця в Європейському парламенті [8].

Данія – острівна держава і деякі острови тривалий час прагнули відділитися від її управління. Особлива дискусія виникає через острів Гренландія. Уряди Данії та Фарерських островів постійно ведуть переговори щодо конституції Фарерських островів. Конфлікт досяг свого піку в 2011 році, коли тодішній прем’єр-міністр Данії Л. Расмуссен заявив, що нові зміни не можуть збігатися з конституцією штату. Л. Расмуссен представив фарерцям два варіанти: відокремитися або скасувати гіпотетичну конституцію. Прем’єр-міністр Фарерських островів К. Йоханнесен заявив, що вони розпочнуть розробку нового проекту конституції і залишаться в датському королівстві [13]. Така позиція зумовлена тим, що острови не мають достатньо економічних, політичних ресурсів та механізм для функціонування окремо без Данії. Чотири місцеві політичні партії прагнуть незалежності від Данії: Народна партія, партія Республіка, партія Прогрес та Центристська партія. Ці партії, хоча і охоплюють політичні ліві та праві, складають 17 із 33 місць Льогтінга. Однак, жодна з цих партій не пройшла до Європейського парламенту [3].

Після Виходу Британії з ЄС, активізували питання сепаратизму у Великій Британії. Існує ймовірність активізації сепаратизму в Північній Ірландії Інтереси найрадикальніших з них захищала Ірландська республіканська армія (ІРА), яка влаштовувала теракти на всій території Великої Британії. Радикальні екстремісти проголосили своєю метою вихід Північної Ірландії зі складу Сполученого Королівства і приєднання її до Республіки Ірландія [10].

Після розпуску ІРА інтереси сепаратистів представляє радикальна політична партія Шин Фейн. Партія входить до локальних та загальнонаціональних виборчих органів Республіки Ірландія. Також партія виграла одне місце в Європейському парламенті і входить до групи Лівих. Політика партії в Європейському парламенті доволі радикальна. Зокрема, Шин Фейн має «принципову опозицію» європейській супердержаві та виступає проти конституції ЄС та подальшої інтеграції ЄС. Однак, підтримала продовження членства Великобританії в Європейському Союзі на референдумі 2016 року.

Також існує ймовірність зростання Шотландського сепаратизму. Після Брекзиту, Шотландія виявила бажання залишитися членом ЄС. У вересні 2014 року шотландські виборці мали вибір: залишитися у Великобританії або стати незалежною країною. Для націоналістів це було доказом того, що Шотландії потрібно взяти своє майбутнє у власні руки, а не бути прив’язаною до Великобританії та її консервативного уряду. Соціологічні опитування свідчать про те, що більшість людей у ​​Шотландії зараз виступає за незалежність. Тому не дивно, що противники незалежності – включно з прем’єр-міністром – не хочуть повторного голосування з цього питання. Однак, поки що це питання зійшло з порядку денного через появу більш глобальних проблем [9].

Сепаратизм в ЄС та Європейському парламенті не має однозначних проявів. Сепаратистські партії виграли не достатньо місць, що впливати на процес прийняття рішень. Однак активна опозиційна діяльність може негативно вплинути на одностайність рішень та цілісність роботи цієї інституції ЄС [6]. Переважно сепаратистські партії входять до Лівої групи в Європейському парламенті, яка критикує роботу Європейського Союзу і відстоює євроскептичні ідеї. Однак група не входить до коаліції і не має достатньо місць, щоб блокувати загальноєвропейські рішення.

Є декілька можливих сценаріїв розвитку європейських сепаратистських рухів. Перший сценарій: Брюссель та лідери ЄС не реагують на заклики до більшої автономії чи незалежності в різних регіонах, що провокуватиме невдоволення та протести. Відтак сепаратисти досягнуть більшого успіху на виборах, що призведе до конфронтації на місцевому та національному рівнях. Другий сценарій передбачає те, що ЄС не надто реагувала на проблески націоналізму в етнічних регіонах і навпаки національні уряди намагатимуться послабити такі прояви. Це в результаті може посилити прояви націоналізму та сепаратизму і ще більше спровокувати сепаратистські рухи. Третій сценарій передбачає більш збалансований підхід до сепаратистських та автономістських прагнень. За такого сценарію уряди зрозуміють, що такі настрої є зрозумілою реакцією на проблеми, викликані глобалізацією та мультикультуралізмом. Замість того, щоб зневажати ці рухи радикальними, ірраціональними чи регресивними надмірними реакціями, уряди боролися б із першопричинами [11].

Висновки. Проаналізувавши сепаратистські рухи в ЄС та їх вплив на роботу Європейського парламенту, варто зазначити, що станом на 2021 рік, рівень сепаратизму в ЄС значно скоротився. Піком сепаратистських рухів можна вважати 2016-2017 роки. Однак, сепаратисти у Європі не мали реального плану дій та механізму співробітництва з національними урядами, що призвело до послаблення сепаратистських рухів, у результаті чого сепаратистські партії не отримали очікуваної підтримки від громадян і відповідно не пройшли до національного та європейського парламентів. Такий розклад свідчить про втрату позицій сепаратистів і відповідно зниження їхнього впливу на європейську політику. Однак, дестабілізація ситуації на європейському континенті може посилити прояви сепаратизму в ЄС. Враховуючи наслідки пандемії Covid-19 та складне економічне становище, невдоволення національних меншин та урядів зростатиме, що може призвести до нової сепаратистської хвилі. Перспективним напрямком дослідження є аналіз впливу сепаратизму на роботу інших інституцій ЄС.

Список використаної літератури

1. Opinion: Separatism in Europe. Geopolitical Intelligence Services. 2018. URL: https://www.gisreportsonline.com/opinion-separatism-in-europe, Politics,2510.html
2. Dayton R. Separatism, Globalization, and the European Union. Miami-Florida European Union Center of Excellence. 2015. URL: http://aei.pitt.edu/74525/1/Dayton_SeparatismGlobalizationEU.pdf
3. Crepaz K. ‘Europe of the Regions’: An Approach to Counter Separatist Tendencies? 2019. URL: https://www.cairn.info/revue-l-europe-en-formation-2016-1-page-24.htm
4. Casert R., Parra A. EU lawmakers lift the immunity of 3 Catalan separatists. 2021. URL: https://apnews.com/article/europe-carles-puigdemont-europe-spain-709ae627215b0b3a65179a8682f022b0
5. Juncker rejects ‘any form of separatism’. Politico. 2021. URL: https://www.politico.eu/article/juncker-rejects-any-form-of-separatism/
6. Populism, nationalism, separatism: The EU’s new, and old, challenge. 2021. URL: https://www.lowyinstitute.org/the-interpreter/populism-nationalism-separatism-eu-new-and-old-challenge
7. EU court freezes move to lift Catalan separatist MEPs’ immunity Politico. 2021. URL: https://www.politico.eu/article/eu-court-immunity-catalan-separatist-mep-carles-puigdemont-antoni-comin-clara-ponsati/
8. Obasi Ch. Belgium: The Case of Flanders and Wallonia. Harvard Political Review. 2021. URL: https://harvardpolitics.com/flanders-and-wallonia/.
9. Scottish independence in the EU would leave Scots with less control over their affairs than within the Union – Professor Vernon Bogdanor. 2021. URL: https://www.scotsman.com/news/opinion/columnists/scottish-independence-in-the-eu-would-leave-scots-with-less-control-over-their-affairs-than-within-the-union-professor-vernon-bogdanor-3189586
10. Ask an Italian:Secessionist Movements in Italy. Italics Magazine. 2021. URL: https://italicsmag.com/2021/02/05/ask-an-italian-secessionist-movements-in-italy/.
11. Kostov C. Separatism and Regionalism in Modern Europe. OAPEN. 2020. URL: https://library.oapen.org/handle/20.500.12657/47795
12. Carles Puigdemont slams ‘sad day’ for democracy as MEPs vote to lift Catalan separatists’ immunity. Euronews. 2021. URL: https://www.euronews.com/2021/03/09/carles-puigdemont-european-parliament-votes-to-lift-immunity-of-catalan-separatists
13. EU Lawmakers Lift the Immunity of 3 Catalan Separatists. Bloombergs. 2021. URL: https://www.bloomberg.com/news/articles/2021-03-09/eu-lawmakers-lift-immunity-for-catalan-separatist-puigdemont
14. Bicknell A. From Pipedream to Possibility: How European Integration has Helped Secessionist Movements. Claremont-UC Undergraduate Research Conference on the European Union: Vol. 2021, Article 4. 2020. URL: https://scholarship.claremont.edu/cgi/viewcontent.cgi?article=1173&context=urceu

СПІЛЬНІ ПРОЕКТИ ЄС І КРАЇН ПІВДЕННОГО СЕРЕДЗЕМНОМОР’Я ПО РОЗВИТКУ АЛЬТЕРНАТИВНОЇ ЕНЕРГЕТИКИ

Важливе місце в Євро-Середземноморському співробітництві займає енергетичний сектор. Європа зацікавлена в розробці альтернативної енергетики з огляду на її дешевизну та нешкідливий вплив на навколишнє середовище, тому нині ЄС спільно із країнами Південного Середземномор’я реалізовує проекти в галузі альтернативної енергетики в Північній Африці та на Близькому Сході.

The energy sector takes an important place in the Euro-Mediterranean Cooperation. Europe is interested in developing alternative energy because of its low cost and harmless environmental impact. EU implements projects in common with the Southern Mediterranean in the sector of alternative energy in North Africa and the Middle East.

Список ключових слів: ЄС, Південне Середземномор’я, проекти, енергетика, альтернативний.

Відповідно до Європейської політики сусідства регіон Південного Середземномор’я становить стратегічно важливий напрям зовнішньої політики Європейського Союзу. ЄС та країни Південного Середземномор’я активно співпрацюють в політичній, економічній, соціальній, гуманітарній, культурній сферах, проте найбільшого зацікавлення і активності демонструє Європа у співробітництві в енергетичній галузі. Країни Південного Середземномор’я  привертають значну увагу Європейської Спільноти через наявність тут значних покладів енергоресурсів, які необхідні Європі для покращення свого енергетичного становища і тому ЄС демонструє готовність вкладати великі інвестиції в країни Північної Африки та Близького Сходу для їх розробок. Євросоюз повністю залежний від імпортованих енергоносіїв, не тільки газ і нафта, а й вугілля в основному купуються за кордоном. Клаудіа Кемферт, професор Німецького інституту економічних досліджень, зазначила, що країни ЄС сьогодні “імпортують 80 відсотків необхідної їм енергії”. Однак світові запаси нафти скорочуються. Відповідно, нинішні ціни на “чорне золото” продовжуватимуть рости. У цій ситуації країни ЄС зробили ставку на розвиток альтернативних джерел енергії, у тому числі на енергію сонця [1].

Останнім часом проблематику енергетичної співпраці європейських країн та країн Близького Сходу досліджував Макух В. В. у своїй статті “Проекти альтернативної енергетики в країнах Близького Сходу: досвід для України”, в даній роботі розглянута реалізація проектів у галузі альтернативної енергетики в країнах Близького Сходу за сприяння європейських країн, проаналізована їх економічна ефективність, надані дані щодо масштабів їх фінансування [2].

Станом на сьогодні дана тема не достатньо досліджується вітчизняними науковцями, проте проблема розробок альтернативної енергетики не втрачає своєї актуальності з причин низької собівартості виробленої енергетики та підтримки більшістю країнами світу безпечного підходу до виробництва енергії без завдання будь-якої шкоди навколишньому середовищі та у спільній боротьбі з глобальним потеплінням. І такий підхід на практиці нині демонструють країни Північного Середземномор’я та ЄС.

Мета статті: проаналізувати реалізацію спільних проектів по розробці альтернативної  енергетики ЄС і країн Південного Середземномор’я, що реалізовуються в Північній Африці та на Близькому Сході.

ЄС розпочав активне співробітництво з країнами Південного Середземномор’я починаючи з підписання Барселонської декларації 1995 року. Кооперація між регіонами розвивалася і досягла нового етапу, що розпочався з реалізація нової ініціативи Союзу для Середземномор’я в 2008 році. З цього часу країни по обидва береги Середземного моря тісно співпрацюють. Велику увагу учасники Євро-Середземноморського партнерства приділяють енергетичній сфері та вже на сьогодні досягли значних результатів [10; 12].

В рамках енергетичного співробітництва між ЄС та Південним Середземномор’ям було ініційовано проект по будівництву сонячних електростанцій в Сахарі і лінії передач через Середземне море до Європи. Цей проект отримав назву “Desertec” та був розроблений спільно з провідними європейськими спеціалістами; покликаний забезпечувати внутрішні потреби в електроенергетиці країн, де розміщені такі електростанції та потреби Європи, що згідно із проектом має забезпечувати 15 % потреб європейського ринку в електроенергетиці до 2050 р. До цього проекту залученні такі країни Північної Африки – Алжир, Єгипет, Лівія, Марокко [4].

Учасники консорціуму “Desertec” пропонують побудувати мережу геліотермічних енергоустановок у пустелях Північної Африки та Близького Сходу. У ЄС амбіційний проект вважають не тільки енергетичним, але і геополітичним. Загальний обсяг інвестицій проекту “Desertec” складає 400 мільярдів євро. Завдання проекту полягає у забезпеченні всього регіону дешевою енергією та експортувати її в країни Євросоюзу. Перевага використання сонячної енергії явна: дешевша за нафту чи газ, зменшить залежність Європи від російських енергетичних ресурсів, сонячні електростанції безпечні для довкілля, бо не забруднюють атмосферу викидами вуглецю [3].

Станом на сьогодні членами консорціуму “Desertec” стали вже 50 компаній, у тому числі німецькі енергетичні концерни E. ON і RWE, ТНК “Дойче Банк” і технологічний гігант Siemens, цей проект отримав підтримку також німецького уряду на чолі з канцлером Ангелою Меркель.

ФРН – світовий лідер на ринку геліоенергетики, проте як і багато інших європейських держав – не дуже сонячна країна світу, у порівнянні з країнами Північної Африки та Близького Сходу. Жаркі пустелі, які практично не використовуються людиною, є найбільш підходящим місцем на Землі для будівництва геліотермічних установок. Значною перевагою таких установок, на відміну від звичайних сонячних батарей є те, що вони здатні виробляти і  накопичувати енергію [2].

Арабські країни і держави ЄС можуть стати ідеальними партнерами. Країни Південного Середземномор’я потребують інвестицій для розвитку геліотермії, Європа зацікавлена в нових джерелах дешевої енергії, що не завдаватиме шкоди навколишньому середовищу.

“Desertec” – це не лише енергетичний, але й геополітичний проект. Він може сприяти посиленню позицій Європи в країнах Африки і Близького Сходу. А сам регіон може зробити величезний стрибок у розвитку. За ефективністю проект зможе змагатися з програмами допомоги країнам, що розвиваються. “Desertec” – це забезпечення арабських країн не лише дешевою енергією, але й мільйонами нових робочих місць [8].

На проект “Desertec” покладаються великі сподівання, реалізація проекту створить більш сприятливі умови для економічного розвитку країн Північної Африки. Підвищення рівня життя піде на користь не тільки регіону, але й країнам ЄС. Адже в результаті може скоротитися потік біженців. Консорціум “Desertec” вже оголосив тендер на будівництво першої геліотермічної установки в Марокко. Економічну доцільність приєднання до проекту вивчають вже в Тунісі. І навіть Алжир, що раніше не бажав співпрацювати з консорціумом через наявні в нього значні запаси нафти, тепер активно співпрацює з європейськими країнами по розробці альтернативних джерел електроенергетики. Також планується залучити в майбутньому до проекту Лівію і Йорданію [7].

Більшість країн Південного Середземномор’я використовують енергетику для кондиціювання повітря та переробки води, а енергетику при цьому отримують шляхом спалення природного газу. Як результат використання такого підходу завдається шкода навколишньому середовищу, забруднюється повітря. Потреби країн регіону в джерелах енергії буде зростати, що зумовлено швидкими темпами приросту населення, техногенним розвитком та активним будівництвом інфраструктури [9].

Для країн Північної Африки та Близького Сходу, окрім значних природних запасів енергоресурсів, доступними є альтернативні джерела енергії з огляду на те, що ці країни отримують найбільше стійкого прямого сонячного проміння за рік, ніж будь-які інші країни світу. Середній показник сонячного проміння в цьому регіоні в тричі переважає показник європейських країн, а алжирська Сахара – найбільше родовище сонячної енергії у світі, оскільки сонячні промені у цьому регіоні випромінюються 3000 сонячних годин на рік (найтриваліший показник серед всіх країн світу). З причин високої ефективності використання такої альтернативи деякі європейські країни почали активно налагоджувати контакти з країнами Північної Африки та реалізовувати спільні проекти з виробництва електроенергетики альтеративними методами [6].

Німеччина нині проводить активну співпрацю з Алжиром в цій сфері. Керівництву Алжиру було запропоновано декілька спільних з Німеччиною проектів у галузі альтернативної енергетики. Космічне агентство Німеччини звернулося до уряду своєї країни з проханням започаткувати інвестиційні проекти на Півдні Алжиру для вироблення електроенергії в алжирській Сахарі та її подальшого переправлення до Німеччини через підводний кабель. З 2013 року розпочалось будівництво електростанції у м. Хассі – Рамель (Алжир), що має працювати і на сонячній енергії, і на газові. Розраховано, що електростанція буде виробляти 150 МВт електроенергії на рік і стане першою комбінованою електростанцією у світі. У перспективі планується перехід електростанції на виключно сонячну енергію та інші альтернативні джерела енергії. Будівництво електростанції ведеться алжирською компанією “Ніл” (заснована компаніями “СОНАТРАК” та “СОНЕЛГАЗ”, Алжир) спільно з компанією “Авенір” (Іспанія) [2].

В м. Мостаганем (Алжир) алжирська компанія “Іділік” (дочірня компанія транснаціональної компанії “Вейндіко”, що працює в галузі альтернативної енергетики) запланувала будівництво заводу для виготовлення пристроїв загального освітлення, що використовуватимуть вітряну та сонячну енергію. Проект будівництва заводу розроблявся за участю європейських провідних спеціалістів та науковців і отримав схвалення і затвердження міністерством охорони навколишнього середовища та міністерством малих та середніх підприємств Алжиру [1].

Британська монополістична компанія “Брітіш Петролеум”, яка реалізує більшість проектів на Півдні Алжиру (зокрема, в провінції Айн-Салах) запланувала забезпечити населення регіону приладами для використання сонячної енергії. Надалі це має зменшити забруднення навколишнього середовища викидами газу та оксиду карбону, що супроводжують процеси видобутку нафти та газу.

У 2050 р. Алжир спільно з ЄС планує забезпечувати 30% своїх потреб в електроенергії через проекти альтернативної енергетики, а згодом розробити шляхи транспортування електроенергетики до Європи. Зокрема, у “Національній програмі розвитку альтернативної енергетики Алжиру” йдеться про те, що у майбутньому керівництво країни має намір виробляти 23 тис МВт електроенергії з сонячної енергії, з них 17 тис. мВт – для місцевого ринку, а 6 тис.мВт – для експорту до країн Європи [9].

В Йорданії теж активно реалізовується стратегія переходу на альтернативні джерела електроенергетики, крім сонячної розробляється також вітряна енергетика, в цій сфері виробництва використовується 12 видів вітрових турбін (загальна потужність – 1620 кВт)  для перекачування води та для вироблення енергії. У країні діє побудований спільно з Данією вітроенергетичний завод, річна виробнича потужність якого становить 75 млн. кВт/г, а також вітрова ферма “Хофа”, що складається з п’яти турбін на 225 кВт/г, що виробляють 2,5 млн. кВт/г енергії на рік. У перспективі міністерство енергетики та мінеральних ресурсів Йорданії планує розглянути пропозиції ЄС щодо проектів вітряної електростанції на 75 – 90 мВт [2].

Основним напрямком розвитку альтернативної енергетики в Ізраїлі є використання сонячної енергії. В країні на цей час зосереджена значна чисельність сонячних колекторів (найбільш висока кількість у світі у розрахунку на чисельність населення), проте частка всіх альтернативних джерел не перевищує 0,1%. Головною проблемою є підняття коефіцієнту корисної дії сонячних батарей з 11-13% (сучасний рівень) до 40% та вище.

В Інституті Вейцмана (м. Реховот) реалізовуються всі дослідження з проблем альтернативної енергетики в Ізраїлі. Основними цілями досліджень є перетворення альтернативної енергії в електроенергію та паливо, їх зберігання, консервація, передача на далекі відстані. До сфери альтернативної енергетики залучено більше 200 ізраїльських фірм. Інститут Вейцмана активно співпрацює з дослідницькими інститутами ЄС, США та Японії [9].

Протягом 2008 – 2013 рр. в Ізраїлі у м. Арава (Південь Ізраїлю) було створено крупний дослідницький та академічний центр з проблем альтернативної енергетики. Перспективним напрямком в Ізраїлі має стати також масове впровадження сонцемобілів протягом 2020 – 2025 рр. [11].

Ще один напрямок альтернативної енергетики Ізраїлю полягає у використанні біологічного палива. Заплановано на найближчий час у селищі Джуліс (м. Галілея, Ізраїль) побудувати міні-електростанцію, що вироблятиме електроенергію з оливкових кісточок. Електростанція має працювати на відходах місцевого олійного пресу, забезпечуючи на підприємстві замкнений енергетичний цикл. Проект має реалізувати інноваційне підприємство “Генова” (м. Карміель, Ізраїль). Планується, що собівартість 1 кВт енергії у розробників біореактору складе 0,02 дол. США, тоді як у розробників аналогічних реакторів вона складає 0,08 дол. США. Надалі планується налагодити масштабне виробництво біореакторів з метою подальшого експорту до країн ЄС.

Третім напрямком альтернативної енергетики Ізраїлю є вітряна енергетика. На сьогодні вітряні турбіни використовуються в районі Голан. На наступні 10-15 років планується розмістити додаткові вітряні турбіни.

Серед інших напрямків розвитку альтернативної енергетики є будівництво в Ізраїлі крупного центру з проектування та виробництва електромобілів. Спільний проект виробництва електромобілів буде реалізований компанією “Прожект Беттер Плейс” (Ізраїль) та концерном “Рено-Ніссан” (Франція). За прогнозами експертів, місячна вартість енергії, що буде споживатись електромобілем, становитиме 15 дол. США. Для заряджання акумуляторів електромобілів в Ізраїлі було заплановано протягом 2012-2013 рр. збудувати 500 тис. станцій заправки акумуляторів (одна заправка на 15 мешканців країни) [2].

З початком 2009 р. урядом Ізраїлю було прийнято програму, яка була ініційована міністром інфраструктури Б. Бен-Елізером, по створенню електростанцій у пустелях Негєв та Арава з використанням альтернативної енергії.

За цією програмою, планувалося кожен рік створювати по одній новій електростанцію, яка мала б діяти на альтернативних джерелах енергії для того, щоб до 2020 р. 10% всієї електроенергії в Ізраїлі вироблялось за допомогою альтернативних джерел (сонця та вітру). На початок 2014 р. Ізраїль отримував трохи більше 1% альтернативних джерел енергії від загальної кількості електроенергії [5].

Проте Ізраїль стикнувся з проблемою розвитку альтернативної енергетики, яка полягає у розриві між високим рівнем наукових досліджень та відносно слабкою реалізацією проектів в самій країні. Це спричинено насамперед комерційними причинами, ізраїльські компанії виконують замовлення для США та країн ЄС, що є для них вигідніше, ніж шукати покупців серед ізраїльтян.

Незначні, проте спостерігаються зрушення у виробництві альтернативної енергетики в Лівії, основними партнерами звісно є країни ЄС, на сьогодні в Лівії планується розгорнути експериментальні проекти, що передбачали б одночасне використання сонячної, вітряної та електроенергії з метою очищення води для побутових потреб. У проектах використання сонячної енергетики задіяні лівійські компанії, які використовують технологію альтернативної енергетики для живлення енергетичних систем, розміщених у віддалених районах країни [3].

Необхідно відмітити, що енергетична безпека кран ЄС на сьогодні стоїть під загрозою у зв’язку з черговою “енергетичною війною” Росії проти України та Європи, таку лінію поведінки Російська Федерація проводить тривалий час протягом останніх десяти років і систематично загострює енергетичне питання у зимовий період. Тому ще більш важливим є налагодження енергетичної співпраці та розробок виробництва енергетики Європейського Союзу спільно з країнами Південного Середземномор’я, що можуть стати хорошою альтернативою партнерства для Європи замість Росії.

У зв’язку з нинішньою політичною кризою в Україні та загрозою порушення стабільності поставок енергоресурсів до ЄС, 28 травня 2014 р. Європейська Комісія прийняла проект нової Стратегії енергетичної безпеки ЄС. Як зауважив комісар ЄС з питань енергетики Гюнтер Еттінгер, стратегія базується на поглибленому аналізі енергетичної залежності країн-членів ЄС. Документ пропонує комплексні дії у восьми ключових напрямах роботи Єврокомісії та перелік заходів, які мають бути виконані у коротко-, середньо- та довгостроковій перспективі з метою формування адекватної відповіді на виклики енергетичної безпеки ЄС [6].

Отже, за останні десятиліття європейські країни налагодили тісні контакти і активне співробітництво з Південним Середземномор’ям в сфері енергетики. Спільні енергетичні проекти  забезпечують обидві сторони бажаним: ЄС – дешевою електроенергетикою, країни Південного Середземномор’я – робочими місцями та інвестиціями. Спільно між регіонами в рамках проекту “Desertec” здійснюється виробництво енергії за допомогою використання енергії сонця через будівництво геліотермічних установок. Близький Схід та Північна Африка це регіони, які отримують найбільшу кількість прямих сонячних променів за рік, а їх географічна близькість до Європи ще одна вагома причина неминучості спроби імплементації ЄС своїх енергетичних проектів. Найбільше зацікавлення серед європейських держав до розробок альтернативної енергії демонструють Німеччина, Франція, Британія та Іспанія, а найактивнішими серед середземноморських країн є Алжир, Туніс, Ізраїль, Йорданія та Лівія.  Цей проект став початком успішного грандіозного проекту по збереженню природи, економії природних енергоресурсів та вироблення дешевої енергії.

ЛІТЕРАТУРА:

1. Африка однажды станет источником энергии для Европы [Электронный ресурс]. – Режим доступа: http://solar.org.ua/index.php?id=1347203221. – Название с экрана.
2. В. В. Макух “Проекти альтернативної енергетики в країнах Близького Сходу: досвід для України” [Електронний ресурс]. – Режим доступу: niss.od.ua/p/258.doc. – Назва з екрана.
3. Энергетический проект Desertec – великая стройка двадцать первого века [Электронный ресурс]. – Режим доступа: http://meinland.ru/blog-844-196-energeticheskij-proekt-desertec–velikaya-strojka-dvadcat-pervogo-veka.html. – Название с экрана.
4. “Desertec”: 15% энергопотребления ЕС может прийти от солнечных электростанций в Сахаре [Электронный ресурс]. – Режим доступа: http://guralyuk.livejournal.com/1271923.html?thread=10160755. – Название с экрана.
5. Проект Desertec [Электронный ресурс]. – Режим доступа: http://newchemistry.ru/letter.php?n_id=8594. – Название с экрана.
6. Солнечная электростанция в пустыне Сахара – проэкт TuNurr от Desertec [Электронный ресурс]. – Режим доступа: http://www.alterenergy.info/solarpower/23-notes/816-solar-power-plant-in-the-sahara-desert-the-project-tunur. – Название с экрана.
7. “Союз для Середземномор’я” – новий формат співробітництва арабських країн Північної Африки з Європейським Союзом: досвід для України. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://old.niss.gov.ua/Monitor/September09/6.htm. – Назва з екрана.
8. Africa – EU Energy Partnership (AEEP) [Electronic resource] – Access mode: http://www.aeep-conference.org. – Title from the screen.
9. Facility for Euro‑Mediterranean Investment and Partnership – FEMIP [Electronic resource]. – Access mode: http://www.eib.org/projects/regions/med/. – Title from the screen.
10. The Barcelona Process [Electronic resource]. – Access mode: http://www.eeas.europa.eu/euromed/barcelona_en.htm. – Title from the screen.
11. Sarkozy’s Mediterranean Union on Hold / Europafrica.net. [Electronic resource]. – Access mode: http://europafrica.net/ 2009/03/16/sarkozys-mediterranean-union-on-hold/. – Title from the screen.
12. Union for the Mediterranean [Electronic resource]. – Access mode: http://www.enpi-info.eu/medportal/content/341/Union%20for%20the%20Mediterranea. – Title from the screen.

Ключові слова: Європейський Союз, Російська Федерація, енергетичне співробітництво, Енергодіалог.

The article analyzes the cooperation of the European Union and the Russian Federation within the framework of the Energy Dialogue. The basic structural mechanisms for the initiative implementation were characterized, the stages of its development were considered.

Keywords: European Union, Russia, energy cooperation, Energy dialogue.

Постановка проблеми. Російська Федерація займає важливе місце у системі зовнішньополітичних та зовнішньоекономічних пріоритетів Європейського Союзу. Відносини між сторонами характеризуються високим рівнем взаємозалежності, зумовленим, зокрема, енергетичним фактором. З одного боку, Європейський Союз є залежним від поставок російських енергоресурсів, з іншого, – Росія потребує ринків збуту, інвестиційного наповнення, модернізуючих технологій Європейського Союзу. Враховуючи це, сторони періодично запроваджують нові форми та ініціативи з оптимізації співробітництва в енергетичній сфері.

У зв’язку з цим, дослідження Енергетичного діалогу між Євросоюзом та Росією як форми енергетичної взаємодії між ними є актуальним не лише у контексті ознайомлення з особливостями двосторонніх відносин, а й в якості платформи для аналізу подальшого розвитку енергетичної політики сторін.

Аналіз останніх досліджень та публікацій. Дослідженням проблем та перспектив енергетичного співробітництва Європейського Союзу та Росії займалися Р. Гутаренко, І. Пашковська, О. Тєлєгіна, а Т. Романова у своїх працях здійснює аналіз еволюції та сучасного стану співробітництва сторін у даній галузі, описує їх основні проблеми та перспективи подальшого розвитку. Платформу Енергетичного діалогу вивчали М. Ларіонова, Т. Ланьшина та Є. Квочко. Окремої уваги заслуговують праці вітчизняних дослідників О. Яновської та Д. Купара, які вказують на амбітну мету економічного й політичного домінування Росії в Європі, якої Москва намагається досягти за допомогою саме своєї енергетичної “зброї”.

Метою статті є дослідження стану розвитку відносин Європейського Союзу та Росії в енергетичній сфері в рамках ініціативи Енергетичного діалогу.

Виклад основного матеріалу. У 1997 р. Росія і ЄС підписали Угоду про партнерство та співробітництво (УПС), яка стала правовою основою для енергодіалогу між Росією та ЄС. 11 лютого 1999 р. було підписано Меморандум, в якому підтримувалася ініціатива промислового співробітництва в енергетичному секторі, проте сторони не брали на себе жодних конкретних зобов’язань [5]. Постійну основу дані відносини отримали лише у 2000 р. на саміті ЄС-Росія в Парижі, коли була схвалена ініціатива глави Європейської комісії Р. Проді про збільшення поставок енергоносіїв з Росії в 1,5 рази в обмін на інвестиції і технології [9]. Головною метою енергетичного діалогу стало створення стабільного партнерства і забезпечення стійкості поставок нафти і газу. На даний момент енергетичний діалог також включає в себе співпрацю в області об’єднання електромереж Росії та ЄС та торгівлі ядерними матеріалами.

Пріоритети Енергодіалогу обговорюються на засіданнях Постійної Ради Партнерства Росії і ЄС на рівні Міністрів енергетики, а хід і результати розглядаються під час регулярних зустрічей Координаторів Енергодіалогу Росія-ЄС. Координатором Енергодіалогу з російського боку є Міністр енергетики Російської Федерації, з європейської – член ЄК з питань енергетики [8].

Сучасна структура енергетичного діалогу РФ-ЄС підтримує залучення до співробітництва країни-члени ЄС, енергетичну промисловість ЄС і міжнародні фінансові інститути. Існують чотири тематичні робочі групи, що включають більше сотні європейських і російських експертів як з приватного сектора, так і з органів виконавчої влади, а також консультативна рада. У завдання цих робочих груп входить обговорення питань, які стосуються інвестицій, інфраструктури, торгівлі та енергетичної ефективності, а також підготовка пропозицій в рамках енергетичного діалогу.

1. Тематична група з енергетичних ринків і стратегій. Обмін думками та інформацією з зазначених питань дозволяє вести постійний моніторинг ситуації в цьому стратегічно важливому для ЄС та Росії секторі, виявляти й аналізувати потенційні середньострокові і довгострокові ризики, спільно шукати шляхи подолання поточних проблем, а в цілому сприяє досягненню більшої транспарентності дій і відповідно більшого порозуміння сторін. У грудні 2008 р. в рамках групи була створена підгрупа по економіці енергетики як галузі промисловості, маючи на увазі її посткризовий розвиток і перспективи до 2030 р.
2. Тематична група з енергоефективності та інновацій. Робота в групі ведеться в законодавчій, регулятивній і фінансовій сферах (включаючи підготовку та виконання спільних проектів) відповідно до Ініціативи Росії та ЄС з питань підвищення енергоефективності їх економік, прийнятої в 2006р.[10].
3. Тематична група з електроенергетики;
4. Тематична група з атомної енергетики;
5. Консультативна рада з газу (в його рамках діють три робочі групи: за довгостроковими енергетичним сценаріями і “дорожньою картою” співпраці Росії і ЄС в сфері енергетики до 2050 р.; по внутрішньому ринку газу; з розвитку газової інфраструктури) [8].

Для поліпшення координації рішень, пов’язаних з технічними питаннями співробітництва, в 2003 р. Росія і ЄС відкрили спільний Центр енергетичних технологій з метою більш ефективної передачі технологічного досвіду і поширення інновавацій. Центр енергетичних технологій сприяє поглибленню співробітництва між Росією і Євросоюзом, відіграючи важливу роль у наданні технічної допомоги, організовуючи круглі столи та семінари, а також сприяючи підготовці рентабельних енергетичних проектів і пошуку джерел фінансування [3]. Щороку ЄС і Росія готують Узагальнюючі доповіді Енергодіалогу Росі-ЄС [1].

Серед інших документів, що формують основи енергетичного діалогу РФ-ЄС, слід зазначити затверджену розпорядженням уряду РФ від 28 серпня 2003 р. “Енергетичну стратегію на період до 2020 р.” [11], в якій підкреслюється важливість енергетичних ринків Європи для збуту російської продукції, а також робиться прогноз щодо обсягів поставок в ЄС. В області енергетики в ЄС до цих пір переважає міждержавний підхід. Проте, на рівні ЄС є чималі документи, що стосуються енергетичного сектору. Наприклад, 8 березня 2006 р. була опублікована “Європейська стратегія по стійкій, конкурентоспроможній і безпечній енергетиці”, в якій містяться рекомендації щодо подальшої лібералізації енергетичного ринку, недопущення скорочення запасів енергоносіїв та запобігання негативного впливу галузі на екологію [13].

В рамках енергетичного діалогу особливу увагу сторони проявляють здійсненню проектів, що становлять взаємний інтерес. До них належать такі проекти: “Північний потік”; “Південний потік”; спільна робота енергосистем Росії та балтійських держав у синхронному режимі; розробки Штокманівського родовища; створення додаткових потужностей газопроводу Ямал-Європа; інтеграція нафтопроводів “Дружба” і “Адрія”; об’єднання енергетичних систем Росії та Європи [2].

Описати перший період Діалогу можна за допомогою прикметника “клаптевий”: сторони “висмикували” з тканини відносин найбільш гострі питання, намагалися їх якось врегулювати, але керувалися короткостроковими цілями, а не якісним переглядом взаємин, визначенням їх довгострокової перспективи [7]. У 2007 р. починається другий, транзитний, період Діалогу. Тепер замість перерахування окремих суперечливих питань партнери чітко сформулювали свій порядок денний.

По-перше, дискусія йшла навколо стратегій, прогнозів і сценаріїв розвитку енергетики Росії та ЄС. Мета цього обміну думок полягала в зближенні стратегічного бачення сторін, щоб згодом спільно спланувати подальші кроки в енергетичній галузі. По-друге, партнери активно обговорювали організацію ринків. Євросоюз просував введення максимальної конкуренції в секторі природного газу, поділ активів компаній на видобувні, транспортні та розподільні. Саме на цій основі він був готовий створювати єдиний пан’європейський ринок. Росія ж наполягала на поступовій лібералізації цін при збереженні всіх сегментів газового бізнесу в одній юридичній особі, де контрольний пакет належить державі.

Нарешті, третім блоком порядку денного стала чиста енергетика (вона включала підвищення енергоефективності, розвиток поновлюваних джерел, а також зниження викидів СО2 в атмосферу). У лютому 2006 р. Росія і ЄС в рамках Діалогу запустили Ініціативу з енергетичної ефективності. У 2006-2007 рр. були реалізовані три регіональних демонстраційних проекти – в Архангельську, Астрахані та Калінінграді, спрямовані на передачу практик і технологій Євросоюзу до Росії. Кожен з трьох центрів сконцентрувався на підвищенні енергоефективності в конкретній сфері – електропостачання – в ​​Астрахані, промислове споживання електрики – в Калінінграді, а комунальне і побутове споживання – в Архангельську. У 2007 р. в рамках Діалогу були створені постійні інститути трансурядового характеру, так звані тематичні групи, одна з них займалася виключно питаннями енергетичної ефективності. Це продемонструвало важливість енергоефективності, взаємну зацікавленість сторін в ній. Незважаючи на подальші реструктуризації інститутів Діалогу, група по енергоефективності збереглася. Зрештою, взаємодію в рамках енергетичної ефективності було визнано сторонами однією з найбільш успішних при підведенні десятирічних підсумків Діалогу в 2011 р. [8].

Співробітництво Євросоюзу та Росії в галузі енергоефективності є наріжним каменем енергетичного діалогу між суб’єктами. Вперше це питання було зазначене в УПС (1997 р.), а після того обговорювалося на щорічних засіданнях Тематичної групи з енергоефективності. У період з 2000 по         2004 рр. ЄС розглядав енергозберігаючі заходи в Росії через призму безпеки енергетичних поставок до Європи та занепокоєності останньої щодо боротьби зі змінами клімату [12]. Однак, з моменту запуску “Партнерства заради модернізації” у 2010 р. домінантом у співробітництві з енергоефективності були економічні інтереси. Враховуючи те, що питання енергоефективності є значно менш заполітизованим, ніж, наприклад, газове питання, саме ця програма може стати плацдармом для двостороннього та взаємного зміцнення довіри між ЄС та Росією, а також посилити зв’язки між європейськими та російськими компаніями [14].

Одним з важливих результатів співпраці Росії та ЄС у рамках енергетичного діалогу є підписання 16 листопада 2009 р. в Москві Меморандуму про механізм раннього попередження в сфері енергетики. Він передбачає попередню оцінку можливих проблем та ризиків, пов’язаних з поставками та попитом на природний газ, нафту чи електроенергію, а також попередження та оперативне реагування у випадку виникнення чи загрози виникнення надзвичайної ситуації. Також передбачається створення групи експертів механізму раннього попередження для проведення консультацій і розробки рекомендацій та Спеціальної групи моніторингу для вивчення розвитку подій, пов’язаних з надзвичайною ситуацією [16]. 24 лютого 2011 р. комісар Гюнтер Оттінгер та міністр енергетики Росії Сергій Шматко підписали оновлену версію Меморандуму, в якій особлива увага звертається саме на попередження надзвичайних ситуацій [17]. В цілому, на другому етапі Діалогу намітився крен у бік зближення позицій, були зроблені спроби окреслити контури спільної еволюції. При цьому співпраця в чистій енергетиці показала, що найефективніше взаємодія там, де забезпечено мінімальний рівен політизації відносин.

Ні перший, ні другий етап Діалогу, однак, не вирішили задачу інтеграціі енергетики Росії і Євросоюзу. Ця мета – домінанта третього етапу, який розпочався в 2011 р. Його головний маркер – проект “дорожньої карти”, спільної стратегії Росії та ЄС на період до 2050 р. [18]. Згідно з цим документом, подальшу співпрацю планується структурувати за галузями (а не по окремих питаннях, як це було раніше). Карта докладно висвітлює ситуацію, а також спільні плани в електроенергетиці, газовій і нафтовій промисловості, в підвищенні енергоефективності та розвитку відновлюваних джерел. При цьому враховуються обидва компоненти, необхідні для єдиного енергетичного простору: єдина, синхронізована інфраструктура із загальними стандартами і зближення правового регулювання, що забезпечує безперешкодні торгівлю та інвестиції [4]. В даному документі сформульована стратегічна мета співпраці Росії і ЄС в енергетичній сфері: “формування до 2050 р. пан’європейського енергетичного простору з функціонуючою інтегрованою мережевою інфраструктурою, з відкритими, прозорими, ефективними і конкурентними ринками, який сприятиме забезпеченню енергетичної безпеки і досягненню цілей сталого розвитку ЄС та Росії” [7].

Згідно Дорожній карті, сторони ставлять перед собою такі завдання:          1) забезпечення енергетичної безпеки і прозорості торгівлі енергоресурсами;    2) гармонізацію нормативно-правової бази, що регулює відносини сторін в енергетичному секторі; 3) збільшення обсягу інвестицій і технологічне співробітництво. В цілому даний документ є всеосяжним планом дій сторін в рамках Енергодіалогу. Дорожня карта структурована таким чином, що по кожному з питань, що становлять взаємний інтерес, – електроенергетика, газ, нафта, поновлювані джерела енергії, енергоефективність – визначені шляхи співпраці, план дій і практичні рекомендації в коротко- і довгостроковій перспективі (до 2020, 2030 і 2050 рр.), можливі ризики політичного, економічного, фінансового та іншого характеру. В Дорожній карті описані також тенденції розвитку енергетичного сектора по кожному з видів енергоресурсів, можливості постачальників і виробників в залежності від можливого сценарію. Таким чином, підписання даного документу має величезне значення в розвитку Енергодіалогу і відносин Росії і ЄС в сфері енергетики в цілому. Дорожня карта стала першим всеосяжним документом, в якому зроблено спробу виробити загальну для Росії та ЄС стратегію дій на енергетичному ринку з метою проведення узгодженої політики в галузі енергетики [18]. Документ також закликає до регулярного обміну інформацією по концепціях та інститутах їх реалізації, комерційних умовах і технологіях. При цьому довгостроковою метою стає “енергоефективність без кордонів”, а проміжні завдання чітко розписані і мають тимчасові індикатори [15].

Нарешті, ще один проривний момент третього етапу – зросла роль співробітництва з енергоефективності. Ця взаємодія зводиться до копіювання практик і деяких технологічних рішень: якщо в торгівлі вуглеводнями ЄС виступає покупцем, то в енергоефективності саме Росія – покупець, а Брюссель стає сильним експортером [14]. Таким чином, політична повістка Діалогу Росії та ЄС еволюціонувала від “клаптикового” підходу, який був націлений на вирішення окремих проблем, до орієнтації на зближення стратегічного планування та побудови єдиного пан’європейського ринку [7].

Варто зауважити, що розвиток двостороннього співробітництва Європейського Союзу та Росії  в рамках енергетичного діалогу на даний момент призупинено в силу запроваджених по відношенню до останньої секторальних санкцій. Так, у рамках Енергодіалогу в 2014 р. не було проведено жодного засідання. Більше того, не почала роботу тематична група з моніторингу “Дорожньої карти” співробітництва до 2050 р. Планувалося, що з боку Росії роботу тематичної групи з моніторингу “Дорожньої карти” співробітництва очолить віце-президент “Транснєфті” Михайло Барков, але Єврокомісія не направила пропозиції про кандидатуру співголови. Більше того,  робота Консультативної ради з газу “фактично заморожена”, а заплановане на 10 червня засідання ради було перенесено на невизначений термін [6].

Висновки. Прогрес енергетичного партнерства між Росією та ЄС у форматі енергетичного діалогу є найбільш важливим напрямком співробітництва Росії з Європою. Діалог спрямований на створення відповідних гарантій і механізмів забезпечення економічної та енергетичної безпеки Євросоюзу та Росії. Для Росії енергетичний діалог з ЄС – це спосіб залучення інвестицій для розширення експорту нафти і газу, відновлення та модернізації енергетичної інфраструктури, створення сприятливих умов для переходу економіки на інноваційну модель розвитку. Діалог дозволить зменшити ринкові диспропорції та усунути перешкоди для конкуренції в енергетичному секторі, сформувати сприятливе середовище для реструктуризації природних енергетичних монополій. Для Євросоюзу енергетичний діалог – це можливість доступу до російських енергоресурсів, насамперед, до нафти і газу. Для забезпечення енергетичної безпеки дії країн ЄС спрямовані на лібералізацію ринків газу та електроенергії. В результаті знижуються економічні та політичні ризики енергозабезпечення. Економічні – за рахунок посилення конкуренції на ринках енергоносіїв і зменшення цін на енергоносії, політичні – за рахунок диверсифікації імпорту.

Тим не менше, відносини Росії з головним споживачем енергоносіїв і головним джерелом новітніх технологій у геологорозвідці – ЄС – важко назвати цілком дружніми та прозорими. Для Росії постачання нафти й газу на європейський ринок мають життєво важливе значення, і не лише з суто економічної точки зору. Амбітна мета економічного й політичного домінування Росії в Європі та енергетична зброя, яку Москва активно використовує задля досягнення цієї мети, вимагає тепер зовсім інших підходів і засобів. І якщо з економічної точки зору відносини сторін не виходять за межі цивілізованого діалогу та співробітництва, то політичні наслідки російської енергетичної політики вже давно привертають пильну увагу західних держав, насамперед через недостатню прозорість енергетичного сектору РФ і спроби російського керівництва здобути політичні дивіденди за допомогою важелів енергетики.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ ТА ЛІТЕРАТУРИ:

1. 13-й Обобщающий доклад А.Новака И Г.Эттингера “Энергодиалог Россия-ЕС” [Электронный ресурс]. – Режим доступа :  http://minenergo.gov.ru/press/doklady/17473.html – Оглавление с экрана.
2. Волошин, В.И. Энергетический диалог ЕС – Россия Балтике [Электронный ресурс] / В.И. Волошин. – Режим доступа : http://www.recep.ru/files/documents/04_10_10_Energy_dialogue_Ru.pdf – Оглавление с экрана.
3. Ларионова, М. В. Проблемы и перспективы сотрудничества России и ЕС в рамках энергетического диалога М.В. Ларионова, Е.А. Квочко, Т.А. Ланьшина. – Режим доступа :  http://iorj.hse.ru/2006–4/27247651.html – Оглавление с экрана.
4. Махнач, Иван. Развитие энергетического диалога Российской Федерации и Европейского союза [Электронный  ресурс] / И. Махнач. – Режим доступа : http://evolutio.info/content/view/2124/235/ – Оглавление с экрана.
5. Меморандум о промышленном сотрудничестве в энергетическом секторе между Министерством топлива и энергетики Российской Федерации и Европейской комиссией [Электронный  ресурс]. – Режим доступа : www.delrus.cec.eu.int/ru/p_327.htm – Оглавление с экрана.
6. Работа по “Энергодиалогу Россия – ЕС” заморожена [Электронный  ресурс]. – Режим доступа :  http://itar-tass.com/ekonomika/1423153 – Оглавление с экрана.
7. Романова, Татьяна. Энергетическое сотрудничество России и Евросоюза: основные направления эволюции и современное состояние [Электронный  ресурс] /  Т. Романова. – Режим доступа :   http://cyberleninka.ru/article/n/energeticheskoe-sotrudnichestvo-rossii-i-evrosoyuza-osnovnye-napravleniya-evolyutsii-i-sovremennoe-sostoyanie – Оглавление с экрана.
8. Сотрудничество с ЕС [Электронный  ресурс]. – Режим доступа : http://minenergo.gov.ru/co-operation/russia_eu/#ЭнергодиалогРоссия-ЕС – Оглавление с экрана.
9. Чижов, В.А. Сотрудничество в сфере энергетики – важная составная часть взаимоотношений России и ЕС [Электронный  ресурс] /  В.А. Чижов. – Режим доступа : http://www.russianmission.eu/ru/intervyu/statya-postoyannogo-predstavitelya-rossii-pri-es-vachizhova-v-zhurnale-neft-rossii – Оглавление с экрана.
10. Шумило, П.С. Энергетический диалог России и Евросоюза – основа европейской энергетической безопасности [Электронный  ресурс] /  П.С. Шумило. – Режим доступа : http://www.rfej.ru/rvv/id/B00474948/$file/67-73.pdf – Оглавление с экрана .
11. Энергетическая стратегия России на период до 2020 г. Утверждена распоряжением правительства Российской Федерации от 28 августа 2003 г. № 1234-р [Электронный  ресурс]. – Режим доступа :  minprom.gov.ru/docs/strateg/1 – Оглавление с экрана.
12. De Silva, Edoardo. Between conflict an cooperation: the relations between the European Union and Russian Federation in the field of energy [Electronic resource] / E. de Silva. – Mode of access http://www.ie-ei.eu/ie-ei/ressources/file/memoires/2011/edesilva.pdf – Title from the screen.
13. Green paper. A European Strategy for Sustainable, Competitive and Secure Energy. Brussels, 08.03.2006 [Electronic resource]. – Mode of access: http://europa.eu.int/comm/energy/green-paper-energy/doc/2006_03_08_gp_document_en.pdf – Title from the screen.
14. Gusev, Alexander Energy Efficiency Policy in Russia: Scope for EU-Russia Cooperation [Electronic resource] / A. Gusev. – Mode of access: http://www.swp-berlin.org/fileadmin/contents/products/comments/2013C16_gsv.pdf – Title from the screen.
15. Hazakis, Konstantinos, Proedrou, Filippos. EU-Russia Energy Diplomacy: The Need for an Active Strategic Partnership [Electronic resource] / K. Hazakis, F. – Mode of access: http://webcache.googleusercontent.com/search?q=cache:1gxyk4tedSIJ:https://www.coleurope.eu/system/files_force/researchpaper/edp_4_2012_hazakis_proedrou_0.pdf%3Fdownload%3D1+&cd=1&hl=uk&ct=clnk&gl=ua – Title from the screen.
16. Memorandum on an Early Warning Mechanism in the Energy Sector within the Framework of the EU Russia Energy Dialogue [Electronic resource]. – Mode of access: http://ec.europa.eu/energy/international/russia/doc/reports/2009_11_16_ewm_signe_en.pdf – Title from the screen.
17. Memorandum on an Early Warning Mechanism in the Energy Sector within the Framework of the EU Russia Energy Dialogue (Early Warning Mechanism) [Electronic resource]. – Mode of access: http://ec.europa.eu/energy/international/russia/doc/20110224_memorandum.pdf – Title from the screen.
18. Roadmap EU-Russia Energy Cooperation until 2050 [Electronic resource]. – Mode of access: http://ec.europa.eu/energy/international/russia/doc/2013_03_eu_russia_roadmap_2050_signed.pdf – Title from the screen.

Ключові слова: Україна, Європейський Союз, інтеграція, зона вільної торгівлі.

This article analyzes the transformation of relations between Ukraine and the EU. The author reviews the political and economic integration.

Keywords: Ukraine, European Union, integration, free trade area.

В статье анализируется трансформация отношений между Украиной и ЕС. Рассматривается политическая и экономическая составляющие интеграции.

Ключевые слова: Украина, Европейский Союз, интеграция, зона свободной торговли.

Відносини з ЄС є ключовим пріоритетом зовнішньої політики України та водночас стимулом внутрішніх трансформацій у країні. Сьогодні Європейський Союз пропонує Україні нову платформу для співпраці – так зване «Східне партнерство», яке покликане оновити й удосконалити східний вектор нині чинної політики сусідства. «Східне партнерство» сприятиме поглибленню процесів європейської інтеграції України. Однак, у двосторонньому вимірі «Східне партнерство» не надає нових перспектив, а лише закріплює їх, тому воно має стати доповненням до двосторонніх взаємин ЄС – Україна у рамках нині чинної Європейської політики сусідства [3].

Водночас Європейський Союз та Україна завершили роботу над новим форматом відносин – Угодою про асоціацію, переговори відносно якої були започатковані ще у лютому 2007 р. Ця угода з ЄС стане поглибленим форматом відносин між Україною та ЄС порівняно з чинною УПС. Вона базується на принципах політичної асоціації та економічної інтеграції. В основі політичної асоціації лежить конвергенція позицій України та ЄС із усіх питань міжнародного миру та безпеки, забезпечення безпосередньої участі України та ЄС із усіх питань міжнародного миру та безпеки, забезпечення безпосередньої участі України в політиці, агенціях та програмах ЄС, спільність дій з метою забезпечення інтересів національної безпеки Української держави. В основі економічної інтеграції – створення поглибленої та всеохоплюючої зони вільної торгівлі Україна – ЄС, яка поступово відкриватиме доступ України до внутрішнього ринку Євросоюзу [6].

Угода про асоціацію забезпечує спільне підтримання тісних і тривалих відносин на основі спільних цінностей у повній відповідності до демократичних принципів, верховенства права, належного державного управління, прав і основоположних свобод людини. Угода про асоціацію має на меті прискорити і поглибити політичні та економічні відносин між Україною та ЄС, а також забезпечити поступову інтеграцію у внутрішній ринок ЄС, у тому числі завдяки створенню поглибленої та всеохоплюючої зони вільної торгівлі. Також вона визначає порядок денний реформ в Україні, який спирається на комплексну програму наближення українського законодавства до законодавства ЄС, що буде орієнтиром для всіх партнерів України у роботі та наданні підтримки [12].

Угодою про асоціацію між ЄС та Україною передбачено постійний політичний діалог та співпрацю задля зміцнення в Україні поваги до демократичних принципів, верховенства права та належного врядування, прав людини та фундаментальних свобод, проведення внутрішніх політичних та інституційних реформ. Отож успішна реалізація Угоди про асоціацію зробила б Україну органічною складовою тієї частини Європи, що спирається на європейські цінності [1, 4].

Варто відзначити, що ключовим аспектом Угоди про асоціацію є встановлення зони вільної торгівлі між Україною та ЄС. Створення ПВЗВТ визначатиме правову базу для вільного переміщення товарів, послуг, капіталів, частково робочої сили між Україною та ЄС, а також регуляторного наближення, спрямованого на поступове входження економіки України до спільного ринку ЄС. ПВЗВТ надасть Україні «частку на внутрішньому ринку ЄС» [8].

Повна та всеохоплююча зона вільної торгівлі надасть Україні можливості для модернізації її торговельних відносин та економічного розвитку. Інструментами для цього є відкриття ринків шляхом поступового скасування митних тарифів, надання безмитного доступу в рамках квот, а також масштабна гармонізація українських законів, норм та стандартів з тими, що діють у ЄС у різних прямо або опосередковано пов’язаних із торгівлею секторах. Це створить умови для гармонізації стандартів України та ЄС у ключових галузях [10]. Угода про асоціацію також передбачає лібералізацію візового режиму між Україною та ЄС для короткострокових поїздок громадян.

Україна продовжує виконувати умови Порядку денного асоціації між Україною та ЄС, який був прийнятий у 2009 р. і є практичним інструментом співробітництва між Україною та ЄС. Його було розроблено на принципах політичної асоціації та економічної інтеграції, спільної участі, спільної відповідальності та спільної оцінки. Він має гнучкий характер, що передбачає щорічний перегляд та запровадження механізму моніторингу його реалізації.

Загальна мета Порядку денного асоціації відповідає духу Угоди про асоціацію та полягає у поступовому досягненні політичної асоціації та більшої економічної інтеграції з ЄС шляхом започаткування всебічного і практичного діалогу, завдяки якому ці основні завдання зможуть бути реалізовані. Водночас, практична мета ПДА полягає у чіткому визначенні на галузевій основі пріоритетів, які вимагають негайних дій ще до офіційного підписання Угоди про асоціацію. Порядок денний асоціації визначає ключові пріоритети реформ, яким Україна має приділити увагу задля того, щоб повною мірою скористатися можливостями поглибленої співпраці, передбаченої Угодою про асоціацію між Україною та ЄС. При цьому із загального переліку пріоритетів ПДА щорічно будуть виокремлюватись ті, що мають особливе значення саме протягом визначеного року [11]. Так, наприклад, перелік пріоритетів Порядку денного асоціації на 2011-2012 рр. був ухвалений Спільним комітетом на рівні старших посадових осіб 20 травня 2011 р. До цього переліку увійшли 90 пунктів, що належать до визначених у ПДА пріоритетних галузей і цей список змінюється, зокрема 20 червня 2011 р. Комітетом було запропоновано внести зміни до ПДА [14].

Що стосується європейської перспективи нашої країни, то Президент В. Янукович в ряді заяв, у тому числі на саміті «Східного партнерства» 29 вересня 2011 р. зазначав, що для України принципово важливим є відображення в Угоді про асоціацію перспектив членства в ЄС. За його словами, Угода не має сенсу, якщо в ній не буде зафіксовано перспективу членства України в ЄС. У свою чергу, представники Європейської Комісії неодноразово заявляли про неможливість фіксації такої перспективи в Угоді про асоціацію, оскільки це не входить у сферу повноважень Європейської політики сусідства, в рамках якої ЄС збирається підписати угоду з Україною. З української сторони вимога відображення європейської перспективи є аж ніяк не новою, оскільки це питання майже в такій же категоричній формі ставив екс-Президент України В.Ющенко на 12-му саміті Україна – ЄС 9 вересня 2008 р. Проте, варто зазначити, що велика кількість українських та зарубіжних дослідників вважають, що декларація В. Януковича була витлумачена як висування «свідомо нездійсненної вимоги» для «зриву переговорного процесу з ЄС» [7].

Варто зазначити, що команді Президента В.Януковича була притаманна досить низька ефективність, повільність і суперечливість дій на європейському напрямі. Зокрема останні закордонні візити українського президента до Європи і США, участь у саміті “Східного партнерства” в Польщі засвідчили, що простежуються розбіжності в розумінні цілей та завдань інтеграції по-європейськи і по-українськи. У Польщі Президент України В.Янукович відкрито говорив про Угоду про асоціацію між Україною та ЄС як про свободу торгівлі, обміну послугами, руху капіталів і робочої сили. Тобто Президент бачить європейську інтеграцію як економічну, а не як політичну. Українська еліта зацікавлена у виході на європейські ринки, але не в інтеграції в європейські правові та політичні структури. Пізніше Міністр закордонних справ Польщі Р.Сікорський, відзначаючи ці розбіжності, заявив, що не можна отримати привілеї вільної торгівлі з ЄС, не поділяючи європейських цінностей [16].

Цю суперечність підтверджує той факт, що українська влада продовжує балансувати в логіці багатовекторності, намагаючись вмонтуватися в європейський ринок і при цьому залишитися ціннісно й політично в пострадянському просторі. Беручи за основу європейський вектор, українська еліта готова увійти в ЗВТ, але не в Європейський Союз. Європейський простір потрібний українським елітам як з економічних та бізнесових міркувань, так і для входження в європейські елітні клуби. В економічному плані правлячий клас і олігархи вже інтегровані в Європу –  там їхні банківські рахунки, нерухомість. Інакше кажучи, йдеться про олігархічний, елітний варіант інтеграції. А ось питання інтеграції знизу, а не згори, інтеграції народів, а не еліт влада намагається оминати [15].

29 листопада 2013 р. у Вільнюсі відбувся саміт «Східного партнерства», на якому планувалося підписання Угоди про асоціацію між Україною та Європейським Союзом. Проте, Президент України В. Янукович напередодні саміту заявив, що Україна не підпише Угоду про асоціацію, оскільки український бізнес ще не готовий [13]. Також він наголосив, що Україна потребує від ЄС «рішучих кроків назустріч Україні в питанні розробки і реалізації програми фінансово-економічної допомоги з використанням усіх наявних механізмів та ресурсів як інституцій, так і держав – членів ЄС» [16]. В. Янукович запропонував ЄС наступні заходи: по-перше, розблокування програм бюджетної секторальної підтримки ЄС, виділення ресурсів макрофінансової допомоги; по-друге, дієва підтримка з боку міжнародних фінансових інституцій (у цьому контексті Україна зацікавлена у якомога швидшому відновленні ефективної взаємодії на прийнятних умовах з Міжнародним валютним фондом та Світовим банком); по-третє, перегляд Євросоюзом торговельних обмежень щодо окремих позицій українського експорту, в тому числі запроваджених ще минулого століття; по-четверте, Україна розраховує на активну участь ЄС та міжнародних фінансових інституцій у модернізації української газотранспортної системи як ключового елементу європейської енергетичної мережі, а також забезпечення усіма належними засобами та механізмами Європейського Союзу енергетичної незалежності України. По-п’яте, окремою важливою складовою цієї роботи має стати узгоджений план дій з метою зняття протиріч та врегулювання проблем у торгівельно-економічному співробітництві з Росією та іншими членами Митного союзу, що пов’язуються зі створенням зони вільної торгівлі між Україною та ЄС. Також В. Янукович запропонував започаткувати діалог у тристоронньому форматі ЄС – Україна – Росія [17].

У результаті учасники саміту у Вільнюсі ухвалили спільну декларацію, у якій відзначається «безпрецедентна громадська підтримка» політичної асоціації та економічної інтеграції України з Євросоюзом. Зокрема, в декларації зазначається, що учасники саміту відзначили рішення українського уряду тимчасово призупинити процес підготовки для підписання угоди про асоціацію та глибокої та всеохоплюючої зони вільної торгівлі між Україною та ЄС. Вони також відзначили безпрецедентну публічну підтримку політичної асоціації та економічної інтеграції України з ЄС. Україна та ЄС підтвердили свої зобов’язання підписати Угоду про асоціацію на основі рішучих дій і відчутного прогресу в трьох сферах, зазначених на саміті Україна – ЄС у 2013 р. У цьому відношенні вже був досягнутий важливий прогрес.

У документі також вказується, що «учасники саміту підкреслюють, що майбутня ефективна імплементація Угоди про асоціацію, і де це необхідно, ПВЗВТ, що супроводжується реформами, наблизить країни до європейського законодавства та стандартів, що в свою чергу призведе до поступової економічної інтеграції партнерів на внутрішній ринок ЄС, і тому створить спільний економічний простір» [13].

У свою чергу, Верховний представник Євросоюзу із закордонних справ К. Ештон вважає рішення українського уряду розчаруванням як для Євросоюзу, так і для українського народу. У її заяві щодо України йдеться: «Реформи, які впроваджувалися протягом останніх місяців, були багатообіцяючими. Підписання найбільш амбітної угоди, що її ЄС коли-небудь пропонував країні з-поза його меж, мало б і надалі зміцнювати курс реформ України та надіслати сигнал інвесторам по всьому світу, а також міжнародним фінансовим інституціям, про те, що Україна серйозно ставиться до своєї модернізації та про те, що країна стає передбачуваним і надійним співрозмовником для міжнародних ринків» [9].

Єврокомісар з питань розширення та Європейської політики сусідства Ш. Фюле запевнив лідерів української опозиції у незмінності зобов’язань ЄС щодо України. У своїй заяві він сказав: «ЄС буде готовий відновити підготовку до підписання Угоди про асоціацію, щойно Україна засвідчить свою готовність відновити свій рух до політичної асоціації та економічної інтеграції з ЄС заради блага своїх громадян. Двері до підписання Угоди про асоціацію залишаються відкритими у майбутньому, щойно буде створено відповідні умови» [9].

Також слід зазначити, що відмова від Угоди про асоціацію викликала спротив у середині країни. Відповідно, в Києві та інших містах України тривають акції громадських активістів та опозиції під загальною назвою Євромайдан, котрі були спровоковані рішенням уряду про призупинення євроінтеграції від 21 листопада 2013 р. 29 листопада 2013 р. на Євромайдані в Києві ухвалили резолюцію з вимогою відправити у відставку президента В. Януковича через не підписання Угоди про асоціацію з ЄС [2]. Після того, як в ніч з 29 на 30 листопада 2013 р. бійці спецзагону міліції «Беркут» жорстоко розігнали мирну акцію протесту на майдані Незалежності, громадянські акції Євромайдану переросли в політичний протест. Опозиція закликала людей на Майдан і оголосила про загальнонаціональний страйк, що призвів до суспільно-політичної кризи. Українське керівництво показало себе як таке, що носить авторитарний характер та не захищає, а навпаки – зневажає та утискає права громадян. Після трьохмісячного протистояння з народом воно повністю втратило довіру до себе та стало недієздатним. Через такі дії українського президента та провладної партії наша країна опинилася в стані внутрішньополітичної кризи та загрози громадянської війни.

У свою чергу слід відзначити, що у ЄС не мають наміру продовжувати процес підписання Угоди Україна – ЄС поки ситуація в країні не стабілізується. Так, офіційний представник Єврокомісії П. Аренкіль де Хансен заявила, що питання про підписання Угоди про асоціацію Україна – ЄС найближчим часом неактуальне. Хоча в майбутньому «двері залишаються відчинені». Водночас ЄС засуджує всі силові дії в Києві та на території України – як з боку влади, так і з боку мітингувальників. Разом з тим, М. Косьянчич – прес-секретар верховного представника ЄС із закордонних справ і політики безпеки К. Ештон, оголосила, що Єврокомісія «продовжує вірити в Україну», адже український народ продемонстрував свої чіткі євроінтеграційні наміри [5].

Проте, вже на сьогодні ситуація може змінитися, запрацював український парламент в новому складі, приймаються закони з метою якнайшвидшого виведення країни з політичної кризи. Зокрема, було повернуто до Конституції України 2004 р., за якою наша держава є парламентсько-президентською республікою, прийнято закон про звільнення Ю. Тимошенко тощо. На нашу думку, зміни, які відбуваються, виведуть Україну з кризи та змусять міжнародне співтовариство дивитися на нашу країну та наших громадян як політично свідомих, які зробили свій вибір у напрямку прозорості та верховенства права, у напрямку європейської інтеграції. Це, у свою чергу, зблизить Україну з Європейським Союзом та дистанціює від Російської Федерації. А також у короткостроковій перспективі дозволить підписати Угоду про асоціацію, яка виведе українсько-євросоюзівські відносини на новий, якісно вищий рівень.

Отже, на сьогодні завершені переговори щодо Угоди про асоціацію між Україною та Європейським Союзом, яка передбачає розвиток двосторонніх відносин у новому форматі – політичної асоціації та економічної інтеграції шляхом створення поглибленої та всеохоплюючої зони вільної торгівлі між Україною та ЄС. Практичним інструментом імплементації Угоди є Порядок денний асоціації, метою якого є поступове досягнення політичної асоціації та більшої економічної інтеграції з ЄС шляхом започаткування всебічного і практичного діалогу, завдяки якому ці основні завдання зможуть бути реалізовані. Слід зазначити, що усі кроки на шляху до підписання Угоди виконані, Україні лише не вистачає свідомого керівництва, яке б завершило цей багаторічний процес. Відповідно, підписання даної угоди не лише виведе наші відносини з ЄС на новий рівень, а й у перспективі змінить ситуацію всередині нашої держави, на території якої почне діяти прозоре законодавство, яке нині чинне на території країн-членів ЄС.

Література

1. Вільнюський саміт ухвали декларацію [Електронний ресурс] // УНІАН. – 2013. – Режим доступу : http://www.unian.ua/politics/857549-vilnyuskiy-samit-uhvaliv-deklaratsiyu.html. – Назва з екрану.
2. Гвоздь В. Ще раз про Митний союз. На що може сподіватися Україна від економічної інтеграції з Росією? [Електронний ресурс] / В. Гвоздь / Незалежний аналітичний центр геополітичних досліджень «Борисфен Інтел». – 2013. – Режим доступу : http://bintel.com.ua/uk/geopoliticalDiary/eshhe-raz-o-tamozhennom-sojuze/. – Назва з екрану.
3. Джон Керри осудил действия России в отношении Украины [Электронный ресурс] // Голос Америки. – 2014. – Режим доступа : http://www.golos-ameriki.ru/content/kerry-russian/1862428.html. – Название с экрана.
4. Ештон засудила рішення Росії вводити війська в Україну [Електронний ресурс] // Українська правда. – 2014. – Режим доступу : http://www.pravda.com.ua/news/2014/03/2/7016906/. – Назва з екрану.
5. Карасьов В. Три крапки суду як крапка в багатовекторності [Електронний ресурс] / В. Карасьов // Дзеркало тижня. – К., 2011. – Режим доступу: http://dt.ua/POLITICS/tri_krapki_sudu_yak_krapka_v_bagatovektornosti-89687.html. – Назва з екрану.
6. Матеріали з навчального предмету «Історія України» [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://textbooks.net.ua/content/view/5888/41/. – Назва з екрану.
7. Міщук С. Місце України в зовнішньополітичній стратегії США (кінець ХХ – початок ХХІ ст.) [Електронний ресурс] / С.Міщук. – Режим доступу: http://eprints.zu.edu.ua/8266/1/%D0%A1%D0%B5%D1%80%D0%B3%D1%96%D0%B9%20%D0%9C%D1%96%D1%89%D1%83%D0%BA.pdf. – Назва з екрану.
8. Надтока Г. Трансформація українсько-російських відносин у контексті нової зовнішньополітичної стратегії Росії [Електронний ресурс] / Г. Надтока // Україна : стратегічні пріоритети. Аналітичні оцінки – 2006. – С. 478-491. – Режим доступу : http://old.niss.gov.ua/book/Vlasyuk_mon/09-2.pdf. – Назва з екрану.
9. План дій «Україна – Європейський Союз» Європейська політика сусідства від 12 лютого 2005 року № 994/693 [Електронний ресурс] / Верховна Рада України. – 2005. – Режим доступу : http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/994_693/page. – Назва з екрану.
10.  Росія офіційно оголосила про військову інтервенцію в Україну [Електронний ресурс] // Захід.нет. – 2014. – Режим доступу : http://zaxid.net/home/showSingleNews.do?rosiya_ofitsiyno_ogolosila_viynu_ukrayini&rosiya_vvodit_viyska_na_teritoriyu_ukrayini&objectId=1303676. – Назва з екрану.
11.  Російський телеканал про Євромайдан : мітингувальникибʼють міліцію [Електронний ресурс] / УНІАН. – 2013. – Режим доступу : http://www.unian.ua/politics/858260-rosiyskiy-telekanal-pro-evromaydan-mitinguvalniki-byut-militsiyu-video.html. – Назва з екрану.
12. «Стратегічне партнерство України». Аналітична записка [Електронний ресурс] / Національний інститут стратегічних досліджень при Президентові України. –  Режим доступу: http://www.niss.gov.ua/articles/600/. – Назва з екрану.
13. Сидорук Т. Інтеграційні процеси в сучасній Європі [Текст] : Навч. посібник / Т. Сидорук. – Львів : ЛА «Піраміда», 2010. – 354 с.
14. США осудили реакцію украинских властей на «Евромайдан» [Электронный ресурс]. – 2013. – Режим доступа : http://www.km.ru/world/2013/12/11/evromaidan-2013/727372-v-ssha-osudili-reaktsiyu-ukrainskikh-vlastei-na-evromaidan. – Название с экрана.
15.  Угода між Україною та Російською Федерацією з питань перебування Чорноморського Флоту Російської Федерації на території України [Електронний ресурс]. – 2010. – Режим доступу : http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/643_359. – Назва з екрану.
16. Шинкарук К. Україна – Росія : сценарії розвитку відносин до 2020 року [Електронний ресурс] / К. Шинкарук. – К. : Фонд ім. Фрідріха
17.  Щедрова Г., Барановський Ф., Новакова О. та ін. Основи політології [Текст] : Навч. посібник / Г. Щедрова, Ф. Барановський, О. Новакова, Н. Пашина. – Луганськ : Вид-во СНУ ім. В. Даля, 2005. – 170 с.

Ключові слова: Європейський Союз, Грузія, Південний Кавказ, російсько-грузинський конфлікт, міжнародні місії.

The evolution of EU policy in the South Caucasus is going to be considered. Particular attention is paid to the role of the EU in а conflict resolution in Georgia.

Key words: European Union, Georgia, the South Caucasus, the Russian-Georgian conflict, the international mission.

Рассматревается эволюция политики ЕС на Южном Кавказе. Особое внимание уделяется роли ЕС в урегулировании конфликтов на территории Грузии.

Ключевые слова: Европейский Союз, Грузия, Южный Кавказ, российско-грузинский конфликт, международные миссии.

Джерелом нестабільності в Кавказькому регіоні залишаються міжетнічні конфлікти – грузино-абхазький та грузино-осетинський, які заважають встановленню тісного співробітництва між країнами регіону, гальмують їхню повномасштабну участь у міжнародних інституціях та спричиняють значні економічні труднощі в розвитку політичних та економічних регіональних інфраструктур.

Донедавна вплив ЄЄ на процес врегулювання конфліктів на Південному Кавказі здійснювався з допомогою функціонування міжнародних Місій ООН та ОБСЄ у цьому регіоні. ЄС, таким чином, мав можливість долучатися до конфліктного врегулювання шляхом використання інструментів впливу, закладених у Європейську політику безпеки та оборони, а також у рамках Європейської політики сусідства із країнами Південного Кавказу  [2]. До такого інструментарію можна віднести застосування механізмів гуманітарного, економічного, адміністративно-правового характеру, залучення, в разі потреби, можливостей європейського поліцейського корпусу та європейських сил швидкого реагування. Однак, проблема, з якою зіткнувся сьогодні Європейський Союз на Південному Кавказі, полягає в припиненні функціонування Місії ОБСЄ та ООН у Грузії.

Місія ОБСЄ в Грузії була заснована в грудні 1992 р., відколи Абхазія і Південна Осетія вперше спробували відокремитися від Грузії. Вона налічувала 180 осіб, включаючи 28 співробітників, які мали статус неозброєних військових спостерігачів [8]. Через блокування у грудні 2008 р. Росією продовження мандату місії, вона повністю припинила свою діяльність 30 червня 2009 р.

Місія спостерігачів ООН у Грузії була заснована 24 серпня 1993 р. Резолюцією 858 (1993) Ради Безпеки для перевірки виконання угоди про припинення вогню від 27 липня 1993 р., укладеної між урядом Грузії і абхазькою владою в Грузії. Місія складалась з 88 військових спостерігачів. Первісний мандат Місії втратив свою силу у зв’язку з відновленням бойових дій в Абхазії у вересні 1993 р. Однак після підписання у травні 1994 р. грузинською та абхазькою сторонами домовленості про припинення вогню, Рада Безпеки ООН санкціонувала збільшення чисельності Місії до 136 військових спостерігачів та розширення її мандату. Після визнання Російською Федерацією незалежності Абхазії, сторони почали виступати за зміну назви та мандату зазначеної місії. Головна вимога абхазької сторони полягала у заміні Місії ООН у Грузії на Місію ООН в Абхазії, зі встановленням зони відповідальності військових спостерігачів організації на абхазькій території. Не знайшовши компромісного рішення з питання продовження роботи місії в рамках Ради Безпеки ООН, російська сторона наклала вето на продовження мандату місії в регіоні. Зважаючи на розбіжності членів Ради Безпеки з питання про продовження мандата Місії, її діяльність була припинена в 16 червня 2009 р. [3].

Російсько-грузинський конфлікт серпня 2008 р. обумовив необхідність вироблення власної стратегії ЄС щодо врегулювання конфліктів на Південному Кавказі, до того ж ЄС почав шукати можливі варіанти активнішого залучення до цих процесів. Російсько-грузинська війна 2008 р. серйозно вплинула на політичну ситуацію в Грузії та світі. Конфлікт змусив по-новому оцінити процеси, що відбуваються в регіоні, та підкреслив суттєві тенденції сучасної системи міжнародних відносин. Війна також стала свідченням геополітичних та цивілізаційних суперечностей сучасної епохи та несе в собі довгострокові наслідки не лише для протиборчих країн, але і для світової спільноти.

Ставлення до конфлікту провідних гравців міжнародної політики було досить неоднозначним. Безумовно, загальний баланс оцінок міжнародної спільноти в ході війни склався на користь грузинської сторони. Це можна простежити з рішень ООН, яка відхилила пропозицію Росії з відповідною заявою щодо Грузії як агресора. Провідні країни ЄС, наприклад, Франція, Німеччина, Польща засудили військові дії Росії. Грузинська сторона та представники наукових і політичних кіл Заходу у своїх дослідженнях підкреслювали, що на Кавказі мало місце порушення територіальної цілісності держави і, можливо, навіть спроба повалення демократично обраної влади  [1].

Геополітичні наслідки російсько-грузинського конфлікту розглядаються дослідниками на різних рівнях. Перш за все, слід зазначити, що визнання Росією незалежності Абхазії та Південної Осетії засвідчило готовність Москви до конфронтації із Заходом. Це визнання фактично означає порушення Гельсінських домовленостей, а також державного суверенітету і територіальної цілісності Грузії зокрема [5].

Для Грузії наслідки війни виявилися важкими, оскільки призвели до ускладнення перспективи відновлення територіальної цілісності держави. Існувала серйозна загроза усунення режиму М. Саакашвілі, у зв’язку з чим постала необхідність втручання посередників, якими були керівники країн ЄС, зокрема, Франції та ФРН.

5 червня 2008 р. Європарламент прийняв Резолюцію щодо ситуації в Грузії [7], в якій висловив глибоке незадоволення заявою Росії про вcтановлення офіційних зв’язків з сепаратистскою владою Південної Осетії та Абхазії та рішенням, прийнятим Міністерством оборони РФ від 31 травня 2008 р. щодо відправлення своїх сил до Абхазії для відновлення залізничної та дорожньої інфраструктури цього регіону. Європарламент закликав російську сторону вивести ці додаткові війська, присутність яких ставила під сумнів нейтральний статус миротворців.

Від початку російсько-грузинського збройного конфлікту ЄС, у якому головувала Франція протягом другого півріччя 2008 р., доклав значних дипломатичних зусиль для його якнайшвидшого врегулювання. За посередництвом Президента Франції Н. Саркозі Росія і Грузія підписали принципи врегулювання конфлікту в Грузії (15–16 серпня 2008 р.).

План Мєдвєдєва-Саркозі – це план врегулювання військового конфлікту в Грузії, прийнятий на зустрічі президентів Росії і Франції –  Д. Мєдвєдєва і Н. Саркозі під час переговорів у Москві 12 серпня 2008 р. Він включає наступні шість пунктів:

1) відмова від застосування сили;

2) остаточне припинення всіх воєнних дій;

3) забезпечення вільного доступу гуманітарної допомоги;

4) повернення збройних сил Грузії в місця постійної дислокації;

5) виведення збройних сил РФ на лінію, що передувала початку бойових дій;

6) створення міжнародних гарантій щодо забезпечення стабільності та безпеки в Абхазії та Південній Осетії  [4].

Наприкінці серпня 2008 р. в ЄС було проведено позачерговий саміт щодо дій Росії в Грузії та визнання Росією незалежності Абхазії і Південної Осетії. Напередодні саміту держави-члени ЄС фактично розділилися на два табори у своїй позиції стосовно Росії. Більшість європейських держав (Франція, Італія, Іспанія, Фінляндія, Австрія, Болгарія, Словенія, Греція, Кіпр) не підтримали застосування суворих санкцій до РФ. Суворішої позиції від ЄС щодо Росії вимагали Польща, країни Балтії та Великобританія. Для Росії єдиним негативним наслідком позачергового саміту ЄС стало призупинення переговорів щодо нової угоди між ЄС та РФ поки Росія не виведе свої війська до лінії 7 серпня 2008 р. [9].

14 листопада 2008 р. відбувся саміт ЄС – Росія, де обговорювалися питання конфлікту в Грузії, системи загальноєвропейської безпеки і міжнародної фінансової кризи. З приводу врегулювання конфлікту в Грузії ЄС зазначив, що Росія виконала більшість взятих на себе зобов’язань: припинення вогню, вивід військ з більшої частини територій, розташування контингенту міжнародних спостерігачів і початок міжнародних переговорів у Женеві. Тому ЄС відновив переговорний процес щодо підписання нової угоди ЄС – Росія, і 2 грудня 2008 р. відбувся черговий раунд переговорів. За відновлення переговорів щодо нової угоди з Росією висловилися майже всі держави-члени ЄС, за винятком Литви.

Створення Моніторингового органу ЄС у Грузії – Місії спостерігачів ЄС у Грузії – стало черговим етапом встановлення додаткового контролю з боку ЄС над процесом врегулюванням конфліктів на території Грузії. Євросоюз також взяв на себе ініціативу щодо міжнародного обговорення питання майбутнього статусу Південної Осетії та Абхазії й подальших пошуків забезпечення стабільності та безпеки в регіоні Південного Кавказу. Зазначені консультації розпочалися в Женеві ще наприкінці 2008 р. і мали вже кілька етапів. Конкретних результатів така міжнародна дискусія на сьогоднішній день не досягла [2].

В рамках роботи МСЄС державами-членами ЄС до Грузії були направлені більше 200 цивільних спостерігачів для стабілізації ситуації в регіоні після конфлікту в серпні 2008 р. [6]. Вони спостерігають за дотриманням усіма сторонами підписаного Грузією і Росією за посередництва ЄС шестипунктової угоди від 12 серпня 2008р. (План Мєдвєдєва – Саркозі), а також Угоди щодо заходів здійснення від 8 вересня 2008 р. [4]. Місія розпочала свою діяльність зі спостереження 1 жовтня 2008 р., починаючи з моніторингу виведення збройних сил Росії з територій, прилеглих до Південної Осетії і Абхазії. Відтоді Місія здійснює цілодобове патрулювання, приділяючи особливу увагу районам, прилеглим до адміністративних кордонів Абхазії і Південної Осетії. Зусилля Місії спрямовані в основному на питання спостереження за становищем на місці, надання звітів про інциденти та сприяння поліпшенню ситуації безпеки в цілому, завдяки присутності у відповідних районах.

Мандат Місії включає в себе стабілізацію, нормалізацію і побудову довіри, а також надання звітів ЄС для інформування органів, що приймають рішення з питань європейської політики і, таким чином, сприяє майбутній залученості ЄС в цьому регіоні. Мандат МНЕС охоплює всю територію Грузії в рамках міжнародно-визнаних кордонів країни, хоча де-факто влада Абхазії і Південної Осетії досі відмовляють у доступі до території, що знаходиться під їхнім контролем [6]. У першу чергу, Місія працює з метою запобігання відновлення збройного конфлікту (або відкритих військових дій), а також сприяння забезпечення безпеки регіонів для місцевих жителів на територіях, прилеглих до адміністративних кордонів Абхазії і Південної Осетії. Місія бажає сприяти створенню умов, за яких мирне населення зможе перетинати адміністративні кордони Абхазії і Південної Осетії без страху і перешкод, тим самим, полегшуючи негативні наслідки, що виникли в результаті розділових ліній.

Незважаючи на те, що результати роботи МНЄС щодо стабілізації ситуації відчутні, існують і певні проблеми щодо реалізації її діяльності. По-перше,  ще належить виконати значну роботу з побудови довіри. Водночас Місія наполягає на тому, що надання їй доступу до Південної Осетії і Абхазії буде сприяти підвищенню прозорості, внесе ясність щодо інцидентів, які вже відбулися, і, таким чином, зменшить ризик дестабілізуючих інцидентів у майбутньому. По-друге, План Мєдвєдєва – Саркозі, разом з угодою щодо заходів здійснення, підписаними у 2008 р. залишаються основою для подальшої присутності МНЄС в регіоні та її зусиль по стабілізації ситуації. Як і раніше залишається виконати п’ятий пункт угоди, так як триваюча присутність військового персоналу Російської Федерації і техніки, як у Південній Осетії, так і в Абхазії, є порушенням цієї частини Угоди  [4].

Отже, Європейський Союз намагається проводити власну південно-кавказьку політику, розраховану на розширення свого геополітичного та геоекономічного впливу. Проблема, з якою зіткнувся сьогодні ЄС на Південному Кавказі, полягає в припиненні функціонування Місії ОБСЄ та ООН у Грузії. Російсько-грузинський конфлікт серпня 2008 р. обумовив необхідність вироблення власної стратегії ЄС щодо врегулювання конфліктів на Південному Кавказі. На глобальному рівні російсько-грузинська війна засвідчила геополітичні можливості трьох провідних гравців міжнародної політики – США, Росії та ЄС.

ЄС вдалось добитися серйозного успіху у зміцненні свого впливу, враховуючи його значну роль  у вирішенні конфлікту. Завдяки створенню МНЄС, значно зросла вага ЄС у вирішенні конфлікту в Грузії. Незважаючи на деякі технічні проблеми в процесі реалізації на початковому етапі, МНЄС являє собою успіх для СЗБП ЄС. Місія продовжує робити важливий внесок у стабілізацію конфліктної ситуації в регіоні, особливо після припинення Місії ОБСЄ та ООН у Грузії.

Однак, можна стверджуватим, що після російсько-грузинського конфлікту відносин ЄС та Росії фактично залишилися на тому ж самому рівні, як і до цього. Слід також зазначити, що серед політиків та експертів панувала думка, що за будь-яких умов слід уникати конфлікту з Росією, особливо зважаючи на залежність від російських енергоносіїв. Неоднозначність ставлення до конфлікту держав, утримання від формування власної позиції щодо війни вкотре довели неспроможність міжнародного співтовариства втрутитися в конфлікт та ефективно його вирішити. Слід зазначити, що наслідки конфлікту позначились на ситуації балансу різних геополітичних сил у системі міжнародних відносин. Це підтверджується посиленням конкуренції між Росією, США та ЄС за вплив на пострадянському просторі.

Література

1.  Бебешко О. В. «П’ятиденна війна» на Кавказі 2008 р.: причини та геополітичні наслідки / О. В. Бебешко // Український науковий журнал «Освіта регіону». – 2010. – № 2. – С. 87–90.
2. Котелянець О.О. Південний Кавказ у зовнішньополітичних та безпекових стратегіях ЄС, США ТА НАТО / О. О. Котелянець // Стратегічна панорама. – 2009. – № 4 – С. 45–53.
3. Моніторингова місія Європейського Союзу в Грузії [Електронний ресурс] // Європейський простір – портал проєвропейського громадянського суспільства України. – Режим доступу: http://eu.prostir.ua/view/23044.html?print.
4. Российский проект резолюции СБ ООН. [Электронный ресурс]: Шесть пунктов плана . – Режим доступу: http://www.securitycouncilreport.org/atf/cf/%7B65BFCF9B–6D27–4E9C–8CD3–CF6E4FF96FF9%7D/Georgia%20Blue%20draft%20resolution.pdf.
5.   Шелест Г. В. Російсько–грузинський конфлікт і його наслідки для енергетики та безпеки в Чорноморсько–Каспійському регіоні / Г. В. Шелест // Central Asia and the Caucasus. Journal of Social and Political Studies. Sweden . – 2009. – № 4–5. – С. 58–59.
6. Миссия наблюдателей Европейского Союза в Грузии [Электронный ресурс]. – Режим доступа : http://eumm.eu/ru/about_eumm.
7. European Parliament resolution of 5 June 2008 on the situation in Georgia [Electronic resource]. – Mode of access: http://www.europarl.europa.eu/sides/getDoc.do?pubRef=–//EP//TEXT+TA+P6–TA–2008–0253+0+DOC+XML+V0//EN. (18)
8. OSCE Mission to Georgia [Electronic resource]. – Mode of access: http://www.osce.org/georgia–closed/.
9. Reinventing Georgia: The Story of a Libertarian Revolution [Electronic resource] // European Stability Initiative. – 2010. – Mode of access: www.esiweb.org/index.php?lang=en&id=322&debate_ID=3.

Західні Балкани відіграють важливу роль у структурі зовнішньої політики Європейського Союзу. Від ситуації в регіоні Західних Балкан залежить стабільність на європейському просторі, а також геополітична та економічна потужність ЄС. Результатом політичного діалогу стало підписання низки документів, які спрямовані на інтенсифікацію політичної, економічної та безпекової співпраці в регіоні. Мета даної статті полягає у аналізі договірно-правової бази відносин між ЄС та Західними Балканами.
Джерельну базу статті становлять Угоди про стабілізацію та асоціацію між ЄС та державами регіону, Угоди з державами Західних Балкан про спрощення візового режиму, підсумкові декларації самітів у Загребі та Салоніках та інші документи. Питанням розкритим у цій статті присвячені низка досліджень українських та зарубіжних вчених. Зокрема, Й. Села Л. Шабані досліджували політику ЄС щодо Західних Балкан, а український дослідник В. Шевченко вивчав значення Пакту стабільності для держав Південно-Східної Європи у контексті зовнішньої політики ЄС.
З кінця 90-их років Європейський Союз почав робити кроки спрямовані на активізацію політичного діалогу з державами Західних Балкан. Такі дії були спрямовані на стабілізацію ситуації в регіоні та створення фундаменту для подальшої конструктивної співпраці.
Сучасний формат взаємовідносин між ЄС та західнобалканськими державами започатковано у 1999 році, коли було ухвалено Пакт стабільності для держав Південно-Східної Європи. Документом сформовано основу співробітництва та саме він розглядається як головний інструмент досягнення кінцевої мети держав Західних Балкан – членство в ЄС. Пактом стабільності визначено декілька напрямків співробітництва, створено «регіональний круглий стіл» для координації «робочих круглих столів» з питань демократії і прав людини, економічної відбудови, розвитку і співробітництва, а також з питань безпеки [1].
Наступною ініціативою ЄС став Процес стабілізації та асоціації, який передбачав співпрацю спрямовану на здійснення політичних та економічних реформ у державах Західних Балкан. Результатом переговорів ЄС з окремими державами стало підписання низки Угод про стабілізацію та асоціацію (з Хорватією та Македонією у 2001 році, Албанією у 2006 році, Чорногорією у 2007 році, Сербією та Боснією і Герцеговиною у 2008 році) [3]. Угоди передбачають взаємні зобов’язання спрямовані на формування вільного ринку, дотримання демократичних принципів та забезпечення спільними зусиллями стабільності у регіоні.
Зокрема в рамках імплементації Угод про стабілізацію та асоціацію передбачається досягнення наступних цілей:
забезпечення відповідних рамок для політичного діалогу
між сторонами, що сприятиме розвитку тісних відносин між
ними у різних сферах;
підтримка зусиль держав регіону Західних Балкан задля
розвитку їх економік та міжнародних зв’язків, а також у зближенні
їх законодавства із законодавством ЄС;
сприяння гармонійним економічним відносинам і
поступовому розвитку зони вільної торгівлі між державами регіону та ЄС, у тому числі шляхом адаптації законодавства балканських держав відповідно до норм ЄС;
забезпечення основи для економічного, соціального,
фінансового і культурного співробітництва;
підтримка зусиль держав регіону в переході до ринкової економіки;
зміцнення регіонального співробітництва у всіх сферах задля стабілізації ситуації на Західних Балканах;
підтримка зусиль держав регіону в зміцненні демократії та захисту прав людини.
Угоди укладені з іншими держави регіону включають майже ідентичні цілі та напрямки, так як західнобалканські країни мають багато спільного і відповідно ЄС застосовує однаковий підхід до всіх держав регіону.
Угоди про стабілізацію та асоціацію базуються на таких принципах як повага до демократії та прав людини, а також розвиток добросусідських відносин між державами. Ці угоди мали стати інструментом розвитку не лише у форматі відносин ЄС з окремими країнами регіону, а й активізувати відносини з окремими балканськими державами, які підписали аналогічні угоди.
На Саміті ЄС – Західні Балкани у Загребі 2000 року було заявлено, що нещодавнє врегулювання конфліктів у регіоні сприятиме формування простору стабільності та безпеки на європейському континенті. Важливим є вирішення проблеми біженців та контролю над озброєнням. «Демократія та регіональне примирення і співпраця з одного боку, та зближення кожної з цих країн з Європейським Союзом, з іншого, утворюють єдине ціле» – зазначено у Декларації саміту [4].
Знаковою подією у політичному діалозі ЄС та Західних Балкан став Саміт у Салоніках, який відбувся у 2003 році. Підсумкова декларація Саміту вкотре закріпила статус Албанії, Боснії та Герцеговини, Хорватії, Македонії, Сербії та Чорногорії як потенційних кандидатів на членство в ЄС [5].
Досягнення держав регіону у процесі стабілізації та відновленні сталого розвитку були відображенні у Салонікському порядку денному для Західних Балкан. Порядок денний визначає основні сфери співпраці між ЄС та Західними Балканами, а саме зміцнення миру та забезпечення стабільного демократичного розвитку; боротьба з організованою злочинністю та співпраця органів внутрішніх справ; сприяння економічному розвитку; сприяння примирення шляхом використання м’якої сили. Даний документ акцентує увагу на прогресі, якого досягнули держави регіону в рамках імплементації Процесу стабілізації та асоціації [8].
У червні 2005 року Європейська Рада підтвердила свою прихильність до імплементації Салонікського порядку денного, зазначивши, що прогрес кожної країни на шляху до європейської інтеграції залежить від її зусиль з виконання Копенгагенських критеріїв та умов Процесу стабілізації і асоціації [6]. ЄС систематично здійснює моніторинг виконання Західними Балканами взятих на себе зобов’язань, а на основі отриманих даних формує прогнози розвитку співробітництва з державами регіону.
Західні Балкани відіграють значну роль в енергетичній безпеці Європи. У 2006 році вступила в силу Угода про енергетичне співтовариство, до якої, крім ЄС, приєдналося 10 країн, серед яких всі держави Західних Балкан [6]. Угода спрямована на формування спільного енергетичного ринку, проведення консультацій, залучення інвестицій для розвитку нетрадиційних джерел енергії та узгодження енергетичної політики та законодавства у даній галузі. Проте незважаючи на амбітність ініціативи, на сьогодні її механізми повноцінно не використовуються на практиці, а держави-учасниці не співпрацюють в енергетичних питаннях на належному рівні.
У 2007 році було підписано низку двосторонніх угод між ЄС та державами Західних Балкан (Албанією, Боснією та Герцеговиною, Македонією, Сербією, Чорногорією) спрямованих на спрощення візового режиму. Вони пов’язані з угодою про реадмісію. Угоди призначенні для полегшення видачі Шенгенських віз на 90 діб на період протягом кожних 180 діб. Також передбачено скорочення пакету документів та можливість отримання багаторазових віз певним категоріям громадян балканських держав [2].
ЄС розглядає держави Західних Балкан як цілісний регіон, тому часто висуває ініціативи співпраці, які стосуються низки країн. Все ж політична та економічна ситуація в державах регіону, а також їх поступ на шляху до європейської інтеграції не однаковий, тому і рівень двосторонніх домовленостей відрізняється.
Можна виділити декілька категорії країн регіону Західних Балкан з якими співпрацює ЄС. Перша – це Хорватія, яка має стати членом ЄС 1 липня 2013 року. Хорватія завжди прагнула уникати групового підходу у питанні взаємовідносин між ЄС та Західними Балканами, акцентуючи увагу на відсутності економічних та політичних проблем, які існують у інших державах регіону. Македонія, Сербія та Чорногорія мають статус кандидатів на членство в ЄС. Боснія та Герцеговина, а також Косово незважаючи на труднощі у процесі внутрішніх трансформацій зберігають статус потенційних кандидатів. Євроінтеграційним прагненням Албанії на даний час заважає низка проблем у внутрішньому житті, проте Брюссель відзначає і значний поступ у різних сферах життя цієї країни.
Отже, інтенсивні політичні контакти між ЄС та Західними Балканами дозволили сформувати цілісну договірно-правову основу співробітництва. Кроки здійсненні ЄС та західнобалканськими державами спрямовані на стабілізацію ситуації в регіоні та поступове наближення Західних Балкан до членства в ЄС. Основним інструментом співпраці на даний час залишаються Угоди про асоціацію та стабілізацію, які включають двосторонні зобов’язання у різноманітних сферах.

Список використаних джерел та літератури
1.Шевченко В. Пакт Стабільності для Південно-Східної Європи: уроки регіональної політики для України / В. Шевченко [Електронний ресурс ]: Аналітичний матеріал – Режим доступу: www.niss.od.ua/p/350.doc. – Заголовок з екрану
2.Agreements with the countries of the Western Balkans on the facilitation of the issuance of visas [Electronic resource]: Summaries of EU legiaslation. – Mode of access: http://europa.eu/legislation_summaries/enlargement/western_balkans/l14578_en.htm
3.Ylber Sela and Lirim Shabani The European Union Politics in the Western Balkans [Electronic resource]: The Western Balkans Policy Review Volume 1, Issue 2, 2011. – Mode of access: http://www.kppcenter.org/WBPReview2011-1-2-Sela-Shabani.pdf
4.European Commission Zagreb Summit 24 November 2000 Final Declaration [Electronic resource]. – Mode of access: http://www.esiweb.org/pdf/bridges/bosnia/ZagrebSummit24Nov2000.pdf
5.EU-Western Balkans Summit – Declaration [Electronic resource]. – Mode of access: http://www.cespi.it/STOCCHIERO/dossierBalcani/dich-Salonicco.PDF
6.The Energy Community Treaty [Electronic resource]: Summaries of EU legiaslation. – Mode of access: http://europa.eu/legislation_summaries/enlargement/western_balkans/l27074_en.htm
7.The Western Balkans on the road to the EU: consolidating stability and raising prosperity [Electronic resource]: Communication From The Commission. – Mode of access: http://eur-lex.europa.eu/LexUriServ/LexUriServ.do?uri=COM:2006:0027:FIN:EN:PDF
8.Τhe Thessaloniki agenda for the Western Balkans [Electronic resource]. – Mode of access: http://www.westernbalkans.info/htmls/page.php?category=391&id=419

In this article the European direction in French foreign policy after the breakup of bipolar system of international relations and regional changes in European region was analyzed. The policy of such presidents as F. Mitterand, J. Chirac and N. Sarkozy in a sphere of European integration and transformation processes and their participation in forming European Security and Defence Policy was observed.

Ключові слова: Франція, Європейський Союз, постбіполярний період, трансформаційні процеси, інтеграція.

Постановка проблеми. Починаючи від періоду правління Шарля де Голля Франція відводила собі роль “мосту” між Заходом та Сходом, намагаючись віднайти баланс між комуністичним та капіталістичним блоками. З розпадом біполярної системи Франція повинна була сформувати власну стратегію зовнішньої політики, стати рушійною силою європейських інтеграційних процесів, досягти реалізації власних національних інтересів та зберегти державний суверенітет. У цей час у Європі було знищено Берлінський мур та відбулося об’єднання Східної та Західної Німеччин, що у свою чергу теж вплинуло на позицію Франції на європейському континенті.

Таким чином, постає необхідність аналізу зовнішньої політики Франції як однієї з провідних європейських держав у постбіполярний період, враховуючи еволюцію цієї зовнішньої політики в залежності від перебування на посаді різних президентів (Франсуа Міттеран, Жак Ширак, Ніколя Саркозі). Розгляд теми має важливе значення з точки зору трансформаційних процесів як у європейському регіоні, так і за його межами, що безпосередньо впливає на зовнішню політику Франції.

Аналіз останніх досліджень та публікацій. Окремі питання зовнішньої політики  Франції висвітлено у роботах таких дослідників, як О. Шаповалова, О. Іваницька та О. Хилько. Дослідження зовнішньої політики Франції за періоди президентства Ф. Міттерана та Ж. Ширака було зроблено такими російськими науковцями, як  Ю. Рубінський, Є. Обичкіна та В. Шадурський. Важливе значення для дослідження даної теми мають статті французьких дослідників та політиків таких як А. Жюппе, Ж. Маурі та Л. Ломбарт. У зв’язку з відсутністю комплексних досліджень даної теми у вітчизняній літературі тема даної статті є актуальною на сьогоднішній день.

Метою статті є визначення ролі та місця Франції у системі європейських політичних процесів, враховуючи події у європейському регіоні наприкінці 80-их – на початку 90-их років.

Виклад основного матеріалу. Після об’єднання Німеччин, розпаду Радянського Союзу та регіональних змін у Європі Франція прагнула зайняти провідну позицію у процесі розбудови європейської єдності. Президент Франції Франсуа Міттеран за період другого терміну президентства з 1988 до 1995 року доклав багато зусиль не лише для пришвидшення економічної, але і політичної інтеграції європейських країн. Він  був ініціатором утворення Європейського Союзу, сприяв підписанню Єдиного Європейського Акту у 1986 році. Окрім цього, президент Франції закликав до розширення зовнішньополітичної співпраці країн ЄС і поставив завдання просування до спільної “європейської оборони” [7, 69].

Під час засідання Європейського Парламенту у Страсбурзі 25 жовтня 1989 року Ф. Міттеран заявив, що “європейське будівництво є єдиною відповіддю на поставлену перед нами проблему щодо європейської інтеграції Німеччини”. У тому ж виступі він висунув план створення Європейського банку реконструкції та розвитку (ЄБРР) [9].

Значний вплив на підвищення ролі Франції у процесі європейської інтеграції здійснило головування Франції у Раді ЄС у другому півріччі 1989 року. Перед Францією на період головування стояли наступні завдання:

–    визначення точних термінів початку роботи міжурядової конференції з питань утворення Економічного і валютного союзу;

–                 прийняття Єдиної соціальної хартії в Європейському Економічному Співтоваристві (ЄЕС);

–                 впровадження аудіовізуального проекту “Еврика” [3,88].

Поряд з цими завданнями потрібно було залучити Німеччину до процесу європеїзації, дотримуючись власних національних інтересів. По закінченню головування канцлер Німеччини Гельмут Коль отримав підтримку усіх країн-членів ЄЕС в обмін на підтримку економічних і валютних перетворень. Однак все ж погляди Г. Коля і Ф. Міттерана на європейське об’єднання різнилися. Канцлер Німеччини виступав більше за політичну інтеграцію, відтягуючи процес прийняття спільної єдиної грошової одиниці, у той час, коли Ф. Міттеран намагався форсувати події щодо створення валютного союзу.

У результаті все ж спільної політки європейських держав 7 лютого 1992 року в м. Маастрихт було підписано членами ЄЕС угоду. Згідно з цією Угодою, ЄЕС було трансформоване у Європейський Союз, який передбачає окрім єдиної економічної і валютної політики також єдину зовнішню та оборонну політику.

Маастрихтський договір став одним з найважливіших елементів зовнішньої політики Ф. Міттерана, не зважаючи на неоднозначну позицію суспільства Франції стосовно договору. Позиція Німеччини у процесі європейської інтеграції – це особиста заслуга Ф. Міттерана, та результат його дружніх відносин з Г. Колем.

Досить важливим моментом участі Франції у європейській розбудові була ініціатива Ф. Міттерана стосовно створення Спільної оборонної та зовнішньої політики країн ЄС [3,101]. Його ідея полягала у відновленні європейської могутності на противагу американській гегемонії та азіатському світу у майбутньому. Ця концепція отримала назву “Європа-держава” (“Europe-puissance”). Така політика Ф. Міттерана була тісно пов’язана із американським напрямком зовнішньої політики та із відносинами Франції з НАТО. Однак Ф. Міттеран наполягав на створенні власних європейських військових сил, котрі не були б прив’язані до США [13,3]. Однак із загостренням ситуації у Югославії 1991 року стало зрозуміло, що Європа не володіє необхідними військовими засобами та інституційними рамками для врегулювання ситуації, до того ж проти французького плану дій виступила Великобританія. В результаті цього, Франції після Німеччини довелося визнати незалежність Словенії та Хорватії.

Відкритість на Схід – пріоритет періоду другого президентства Ф. Міттерана. Міністр закордонних справ Ролан Дюма переконував президента в нових можливостях Франції в регіоні Центральної та Східної Європи [5, 460]. Президент Франції неодноразово висловлював підтримку країнам Центральної та Східної Європи щодо європейської інтеграції. У період з 1988 по 1991 роки Ф. Міттеран здійснив ряд візитів, висловлюючи підтримку Франції країнам у напрямку розбудови демократії та налагодженні економічних відносин з країнами-членами ще тоді ЄЕС.

Таким чином, Франція намагалась активно діяти на території Центрально-Східної Європи, сприяючи інтеграційним прагненням країн регіону. Однак все ж Франсуа Міттерану не вдалося повністю досягти поставлених цілей, адже політика Франції сприймалася іншими країнами як егоїстична, а тому ще слабкі на той час країни колишнього комуністичного табору не ставили собі за мету знову потрапити під чиєсь керівництво, зокрема Франції. Окрім цього важливої уваги потребував процес поєднання політичної та економічної інтеграції із забезпеченням безпеки Європи. У цьому напрямку Франція зіштовхнулася з рядом проблем як на регіональному, так і на національному рівні.

Європейський напрямок зовнішньої політики залишився актуальним і для нового президента Франції Жака Ширака, котрий переміг у виборах 1995 року.

У той час пріоритетності набула концепція становлення багатополярного світу на засадах співробітництва. Для реалізації глобального проекту Франції Європа відігравала провідну роль у її зовнішній політиці, оскільки виступала, основним центром багатополярного світу [8, 1].

З метою об’єднання усієї Європи та залучення країн до європейської системи економічної та політичної співпраці перед Європейським Союзом постало питання щодо його розширення із залученням нових держав. Зокрема, мова йшла про розширення у східному напрямку. Попередній президент Франції Ф. Міттеран намагався сприяти приєднанню країн Центрально-Східної Європи до ЄС. Таку ж позицію зайняв Ж. Ширак, зважаючи на регіональні зміни у той період. Президент Франції одночасно намагався поставити розширення ЄС у залежність від інституційних реформ у середині Союзу.

Питання інституціоналізації ЄС також не було легким через різницю у підходах до цього питання між Францією з одного боку, та Німеччиною з країнами Бенілюксу (Бельгія, Нідерланди, Люксембург) з іншого боку, які виступали за підвищення ролі Комісії європейських співтовариств у ЄС.

Париж виступав за те, щоб національні парламенти ставили європейські органи під свій контроль, для чого потрібно було заснувати Парламентську конференцію [5,485].

Французький президент піднімав питання і про головування в Комісії. Адже, півроку головування було доцільним у той час, коли ЄЕС нараховував лише шість членів. Зі збільшенням числа учасників  цей термін був замалим для того, щоб досягти поставлених цілей та вирішити основні завдання. Окрім цього, Франція запропонувала ввести посаду комісара ЄС з питань зовнішньої політики та політики безпеки [5,486] і як результат, нова посада Амстердамським договором 1997 року була офіційно затверджена.

До основних досягнень зовнішньої політики Ж. Ширака у європейському напрямку варто віднести і введення в обіг єдиної грошової одинці в рамках ЄС з 1 січня 1999 року. Однак Франція перейшла на нову грошову одиницю – євро лише з 1 січня 2002 року.

Повертаючись до питання розширення на Схід, за час головування Франції у Раді ЄС у другому півріччі 2000 року Ж. Шираком було ініційовано скликання міжурядової конференції з питань розширення ЄС. Результати її роботи були озвучені під час саміту у Ніцці у грудні 2000 року. По закінченню роботи саміту було підписано договір, який окреслював механізм прийняття рішень у ЄС, але окремі положення договору виявили ряд недоліків французьких дипломатів, а саме:

–                 після розширення підвищувався поріг прийняття рішень у ЄС з 71% голосів до 73,4%;

–                 звуження сфери питань, рішення стосовно який приймалися кваліфікаційною більшістю;

–                 невирішеним залишалося питання про склад Комісії ЄС після його розширення, що вплинуло на процес прийняття рішень, знижуючи роль багатонаселених держав [3,165].

Позитивними були такі рішення:

–                 збільшення кількості голосів до 29 і збереження разом з Німеччиною переваг у процесі голосування;

–                 підтримка країнами-учасниками ідеї Ж. Ширака стосовно створення Конституції ЄС у майбутньому.

Також Франція основну увагу у процесі розбудови Європейського Союзу приділяла питанню європейської безпеки. Відповідно до “голлістської парадигми” повноцінна автономність об’єднаної Європи можлива лише за умови формування окремих європейських механізмів безпеки [8,4].

Започаткування Європейської політики безпеки і оборони являло собою поворотний момент для європейської політики Франції, оскільки воно означало переведення питання реструктуризації європейської системи безпеки на міжінституційний рівень [8,7]. А це, у свою чергу, позбавляло США змоги безпосередньо впливати на процес військово-політичної інтеграції в Європі та уможливлювало формування автономних європейських військових підрозділів, контроль над якими належав інститутам ЄС.

Таким чином, у період з 1995 по 2007 роки Жак Ширак намагався сприяти економічним та політичним перетворенням в рамках Європейського Союзу. Цей напрямок зовнішньої політики відповідав “голлістській традиції”, однак із врахуванням політичних та економічних змін у Європі того періоду. Саме за період президентства у Франції Ж. Ширака, в рамках Європейського Союзу розпочався процес обговорення ідеє створення європейської Конституції. Президент Франції Ж. Ширак так, як і Ф. Міттеран з обережністю ставився до розширення ЄС на Схід, побоюючись втрати Францією своїх лідируючих позиції у організації. Однак все ж у 2004 та 2007 роках кількість країн-членів ЄС збільшилася, що сприяло активізації реформаційних процесів у структурі ЄС.

З приходом до влади Н. Саркозі у 2007 році європейський вектор зовнішньої політики Франції знову було проголошено як пріоритетний. Перед новим президентом постала проблема повернення Франції на провідні позиції в ЄС, зважаючи на кризу європейської політики за період другого терміну правління Ж. Ширака. Тоді Франція не підтримала ідею створення єдиної Конституції ЄС. Також, із розширенням ЄС у 2004 році збільшився вплив країн Центральної та Східної Європи у ЄС, котрі прагнули забезпечити реалізацію власних національних інтересів, з чим повинен був рахуватися французький уряд.

Президент Н. Саркозі вирішив розпочати повернення Франції до ЄС через перегляд проекту Конституції ЄС та сприяння прийняттю її нової редакції усіма країнами-членами Союзу.

Населення Франції на референдумі у 2005 році відмовилося підтримати ідею прийняття Конституції ЄС в першу чергу з економічної точки зору, адже вона сприяла б зміні моделі внутрішнього розвитку Франції, який в першу чергу базувався на соціальних гарантіях для населення. Окрім цього, прийняття Конституції, на думку населення Франції, свідчило б про формування загальноєвропейської політики без урахування думки французів [2].

Ніколя Саркозі ще до того, як його було обрано президентом, підтримав важливі положення Конституції ЄС, такі, як: обмеження кола питань, які вимагали абсолютної підтримки під час голосування; надання інституційного статусу порядку прийняття рішень більшістю голосів стосовно міграційної політики, питання щодо якої були досить важливими для усіх країн-членів ЄС. Такими чином, було модифіковано простіший варіант Конституції ЄС із врахуванням усіх особливостей політичного процесу країн-членів ЄС [1,12]. Ніколя Саркозі завдяки цьому отримав більше голосів виборців та здобув перемогу на президентських виборах.

Лісабонський договір було підписано 13 грудня 2007 року главами 27 держав-членів ЄС. Цей документ став одним із найголовніших за всю історію існування Європейського Союзу. Конституція надавала юридичного статусу Європейському Союзу на міжнародній арені [15,5]. У результаті прийняття Конституції у 2007 році, ЄС вийшов із політичної та інтеграційної кризи, а Франція отримала можливість повернути роль однієї із впливових держав в ЄС, продемонструвавши важливість її участі у процесі прийняття рішень.

Наступною важливою подією у європейській політиці Франції стало її головування у Раді ЄС у другій половині 2008 року. Уряд Франції запропонував досить широкий перелік питань, котрі прагнула вирішити Франція за період свого головування: вирішення питання забезпечення Європи енергоресурсами; забезпечення стабільного соціально-економічного та політичного розвитку ЄС; формування спільної зовнішньої політики ЄС. Під час головування у Раді ЄС Франція зіштовхнулася із певними труднощами. Напередодні головування Франції 12 червня 2008 року на референдумі у Ірландії було відхилено прийняття Конституції ЄС. Окрім цього, у серпні 2008 року відбувся конфлікт між Росією та Грузією, участь у вирішенні якого мало велике значення для реалізації східного вектору зовнішньої політики Н. Саркозі. Не  менш проблемним для Франції було вирішення проблем у ЄС, пов’язаних із світовою фінансовою кризою. Таким чином, за час головування у ЄС Франція очолила 550 європейських заходів, а також брала участь у організації восьми міжнародних нарад за участі ЄС та його іноземних партнерів з питань формування спільної зовнішньої політики [1,15].

Важливою ініціативою в рамках європейської політики Н. Саркозі було створення організації Союз заради Середземномор’я, який включає країни північної Африки та усіх членів ЄС.

Однак ідею створення організації не підтримувала Німеччина, не бажаючи посилення впливу Франції у регіоні Середземного моря. Окрім цього, першочергово передбачалося налагодження співробітництва між країнами, котрі мають безпосередній вихід до Середземного моря. За цим критерієм Німеччина була у переліку тих країн, котрі не мають виходу до Середземного моря, а тому не має змоги співпрацювати з середземноморськими країнами в рамках цієї організації.

Після переговорного процесу між Францією та Німеччиною лідерам обох сторін вдалося досягти згоди. Німеччина погодилася підтримати ідею створення організації у обмін на участь у ній усіх країн-членів Європейського Союзу [1,18].

Таким чином, на саміті у Парижі 13 липня 2008 року, одразу на початку головування Франції у ЄС, усіма країнами-членами ЄС та його 16 партнерами середземноморського регіону було підписано основоположний договір про створення Союзу заради Середземномор’я. Договором було визначено інституційні рамки організації. Штаб-квартиру організації було засновано у м. Барселона 4 квітня 2010 року [14].

Створення Союзу заради Середземномор’я стало ще одним важливим чинником повернення Франції на лідируючі позиції у Європейському Союзі, хоча у багатьох політиків середземноморського регіону і європейських країн є сумніви щодо успішної діяльності даної організації. Ще одним важливим питанням європейської політики Ніколя Саркозі було створення спільної оборонної та безпекової політики ЄС.

Питання французької безпеки та політики у сфері оборони були викладені у Білій книзі з оборони та національної безпеки 2008 року та Білій книзі із зовнішньої та європейської політики 2008 року.

У Білій книзі з оборони та національної безпеки декларується,  що для підвищення військового потенціалу ЄС Франція вважає необхідним подолання браку у військових засобах, які дозволяють здійснювати дистанційне втручання у кризи із використанням військових засобів та набуття Євросоюзом на постійній основі здатності до автономного стратегічного планування [12,11].

У своєму виступі 27  серпня 2007  року Н. Саркозі відзначив,  що головними перешкодами розвитку європейської оборони є позиція,  що Європейська політика безпеки та оборони спрямована проти НАТО і США. Ще однією проблемою, на думку Н. Саркозі, було питання оборонного бюджету ЄС, основну частину якого забезпечують Франція та Великобританія [11].

По закінченню головування Франції у Раді ЄС у 2008 році вдалося досягнути наступних результатів:

–                 прийняття адаптованого варіанту Європейської стратегії безпеки 12 грудня 2008 року;

–                 посилення силового та цивільного потенціалу ЄС;

–                 задекларовано намір підтримувати зусилля Високого представника зі створення єдиної цивільно-військової структури зі стратегічного планування для операцій та місій Європейської політики безпеки [6,3].

Однак не зважаючи на ці досягнення, все ж Н. Саркозі не вдалося надати проекту Європейської політики безпеки та оборони нової потужності. Це було зумовлено рядом причин, зокрема, недостатнім фінансуванням оборонної сфери країнами-членами ЄС, повільними темпами реформування збройних сил ЄС, низьким рівнем інтеграції країн-членів ЄС у сфері розробки і закупівлі озброєння та військової техніки.

Важливим випробовуванням для європейської політики Н. Саркозі у 2010-2011 роках стала дестабілізація ситуації у Греції після фінансової кризи 2008 року.

У зв’язку із кризою в Греції, що сприяло поширенню кризових явищ у всіх країнах-членах єврозони, президент Франції Ніколя Саркозі та канцлер Німеччини Ангела Меркель протягом другої половини 2011 року проводили двосторонні переговори з метою вирішення цієї проблеми. Зокрема, у листопаді 2011 року вони обговорювали можливість реформування валютного блоку Європейського Союзу, що передбачало б створення єврозони з меншою кількістю учасників [4]. http://economics.lb.ua/world/2011/11/10/123328_frantsiya_i_germaniya_hotyat_sozdat.htmlА у грудні 2011 року, після чергової зустрічі з А. Меркель президент Франції Н. Саркозі виступив із пропозицією укладання нового договору в рамках ЄС. Ідея укладання нового договору, який буде контролювати виконання спільної податкової та бюджетної політики ЄС із запровадженням каральних санкцій, обговорювалася в рамках саміту 8-9 грудня 2011 року в м. Брюссель [10].

Однак не всі країни виступають за реалізацію цієї ідеї, зважаючи на загрозу національній економіці. Таким чином, основними ініціаторами реформування ЄС на сьогоднішній день виступають Франція та Німеччина, чиї економіки безпосередньо залежні від економічних процесів в рамках ЄС.

Європейська політика Н. Саркозі сприяла поверненню Франції на лідируючі позиції в рамках ЄС. Важливим досягненням стратегії Н. Саркозі став вихід Союзу із “конституційної кризи”. З метою досягнення цього та отримання позитивних результатів під час повторного референдуму стосовно Лісабонського договору Н. Саркозі довелося піти на поступки.

Не менш важливою подією, яка сприяла відновленню впливу Франції в рамках ЄС було створення Союзу заради Середземномор’я. Проект виявився досить суперечливим, зважаючи на неоднозначну позицію усіх країн, які увійшли до цієї організації, однак він надав можливість Франції закріпити свої лідируючі позиції у середземноморському регіоні.

Невирішеним залишилося питання формування дієвої політики безпеки та оборони в рамках ЄС через неоднакову позицію краї-членів ЄС. Програма Європейської політики безпеки та оборони  потребує модернізації, узгодження питань її фінансування серед усіх європейських держав. Важливим чинником у формуванні безпекового простору ЄС є НАТО, членами якого є більшість країн Європейського Союзу. Зважаючи на значний вплив цього фактору, президент Н. Саркозі у своїх виступах неодноразово зазначав про можливість використання спільних зусиль НАТО та ЄС стосовно вирішення кризових питань за межами європейського регіону. Необхідність співпраці між ЄС та НАТО сприяло поверненню Франції до військових структур Північноатлантичного Альянсу.

Значний вплив на зміну політичної стратегії Н. Саркозі в рамках ЄС мав початок світової фінансової кризи, який спричинив економічні перетворення у Греції, в результаті яких відбулися зміни у країнах-членах єврозони. Таким чином, Франція та Німеччина спільними зусиллями намагалися протягом 2010-2011 років врегулювати економічну ситуацію у Греції, ініціюючи надання Європейським Союзом фінансових позик. Однак ситуація продовжувала залишатися нестабільною. У результаті цього, Н. Саркозі та А. Меркель дійшли висновку про необхідність підписання нового договору в рамках ЄС, який регулював у майбутньому спільну економічну та фінансову політику країн-членів ЄС та запроваджував санкції у разі порушення однією з країн зазначених договором умов розвитку.

Висновки. Отже, підсумовуючи дослідження даної теми варто зазначити наступне.

Зміна міжнародної ситуації у період з 1989 по 1991 роки вплинула на формування нової зовнішньополітичної стратегії Франції. Перед президентом Франції Ф. Міттераном (обраним у 1988 році на другий термін) постала проблема визначення ролі Франції у Європі. Під час свого президентства він намагався сприяти поглибленню інтеграційних процесів, трансформації внутрішньої структури ЄС з метою збереження впливу Франції на процес прийняття політичних рішень в рамках Союзу.

Таку ж політику реалізовував наступний президент  Жак Ширак.

Проблемними питаннями політики Ж. Ширака стосовно трансформації ЄС були інституціональні перетворення організації зважаючи на збільшення кількості країн-членів, з метою підвищення прозорості процесу прийняття рішень в рамках організації, та розробка проекту Конституції ЄС, ідея створення якої також належала Ж. Шираку, однак саме через Францію так і не вдалося реалізувати цей проект.

Жак Ширак в рамках європейського напрямку зовнішньої політика прагнув сприяти врегулюванню кризової ситуації у колишній Югославії. Однак європейським державам не вдалося вирішити конфлікт без залучення НАТО. У зв’язку з цим Франція погодилися визнати важливу роль НАТО у сфері забезпечення безпеки та стабільності у Європі.

Після приходу до влади нового президента Ніколя Саркозі у 2007 році, зовнішня політика Франції зазнала певних змін. Так як і у попередні роки важливим вектором зовнішньої політики залишався Європейський Союз, зокрема посилення ролі Франції у європейських інтеграційних та трансформаційних процесах. Перед Н. Саркозі постало важливе завдання, а саме виведення Європейського Союзу із конституційної кризи. Протягом головування Франції у другому півріччі 2008 року Н. Саркозі вдалося вирішити проблему із прийняттям Конституції ЄС, що сприяло зміні ролі та значення ЄС у міжнародні системі. Окрім цього, французький президент намагався сприяти формуванню Європейської політики безпеки та оборони як самостійного механізму забезпечення європейської безпеки та стабільності.

Таким чином, для зовнішньої політики трьох президентів характерним було забезпечення провідної ролі Франції у процесі європейської інтеграції та трансформації, а також побудові європейської системи безпеки. Однак кожен з них різними методами досягав поставлених цілей, прагнучи повернути Францію на лідируючі позиції у європейському регіоні.

Список використаних джерел та літератури:

1               Аханин, А. Европейская политика Саркози: анализ действий Франции в период председательства в Евросоюзе [Электронный ресурс]/А. Аханин. – Режим доступа: http://www.dermfa.ir/pdf/Amudarya-pecha2009/1.pdf

2               Крук, Ю. Конституция Европейского союза: история подготовки и причины провала ее ратификации [Электронный ресурс]/ Ю. Крук. – Режим доступа: http://evolutio.info/index.php?option=com_content&task=view&id=1550&Itemid=232. – Оглавление с экрана.

3               Обычкина, Е. Франция в поисках внешнеполитических ориентиров в постбиполярном мире: монография/ Е. Обычкина [Электронный ресурс]. – Режим доступа:  http://www.mgimo.ru/files/22200/22200.pdf. – Оглавление с экрана.

4               Франция и Германия хотят создать новую еврозону [Электронный ресурс]. – Режим доступа: http://economics.lb.ua/world/2011/11/10/123328_frantsiya_i_germaniya_hotyat_sozdat.html. – Название с экрана.

5               Франция. В поисках новых путей/ под ред. Ю. Рубинского. – М.: “Весь мир”,2007. – 624 с.

6               Хилько, О. Французьке бачення сучасної європейської безпеки і оборони [Електронний ресурс]/О. Хилько. – Режим доступу: http://www.nbuv.gov.ua/portal/natural/Vsntu/2010/polit/112-SevNTU/112-42.pdf

7               Шадурский, В. Внешняя политика Франции (1945—2002 гг.): учеб. пособие/В. Шадурский [Электронный ресурс]. – Режим доступа: http://www.fir.bsu.by/chairs/ir/publications_ir/shadursky/shadursky_2004_France.shtml

8               Шаповалова, О. Модель диференційованової інтеграції в євроінтеграційній політиці Франції [Електронний ресурс]/О. Шаповалова. – Режим доступу:  http://www.nbuv.gov.ua/portal/Soc_Gum/Gileya/2010_36/Gileya36/P24_doc.pdf

9               Discours de François Mitterrand sur les bouleversements en Europe de l’Est (Strasbourg, 25 octobre 1989) [Ressource électronique]. – Mode d’accès:  http://www.cvce.eu/viewer/-/content/e8763523-d492-4c2c-b0f4-d3c2449204ab/fr;jsessionid=40F59FD607486FB3D347C68F4A72FF1F

10          European Concil Conclusions 9 December 2011[Electronic resource]. – Mode of access:http://www.consilium.europa.eu/uedocs/cms_data/docs/pressdata/en/ec/126714.pdf

11          Fifteenth Ambassadors’ Conference – Speech by M. Nicolas Sarkozy, President of the Republic Paris, 27 August 2007 [Electronic resource]. – Mode of access: http://www.ambafrance-uk.org/President-Sarkozy-s-speech.html

12          La France et l’Europe dans le monde Livre blanc sur la politique étrangère et européenne de la France 2008 – 2020 [Electronic resource]. – Mode of access: http://www.diplomatie.gouv.fr/fr/IMG/pdf/2LIVREBLANC_DEF.pdf

13          Maury,  J. L’Europe puissance.À propos d’une illusion politique [Ressource électronique]/J. Maury. – Mode d’accès: http://mjp.univ-perp.fr/m/europuissance.pdf

14          Mediterranean Union [Electronic resource]. – Mode of access:  http://www.emwis.net/initiatives/mediterranean-union

15          The Lisbon  Treaty 10 easy-to-read fact sheets [Electronic resource]. – Mode of access: http://www.robert-schuman.eu/doc/divers/lisbonne/en/10fiches.pdf

The article analyzes the main levers and instruments used by the European Union to strengthen its influence on the processes of internal transformation in the countries ofEastern Europe.

Постановка проблеми. За роки свого існування Європейський Союз постійно справляв помітний вплив на процеси, які відбувалися в сусідніх країнах. ЄС об’єднує більшість держав європейського континенту, проте такі країни Східної Європи як Україна, Білорусь та Молдова залишилися осторонь інтеграційних процесів в регіоні. Впродовж тривалого часу головним важелем впливу ЄС на пост-комуністичні держави було надання потенційного членства, але на даний час перспектива України, Білорусі та Молдови приєднатися до ЄС виглядає досить туманно.

Аналіз останніх досліджень і публікацій. Досліджуваній проблематиці присвячені наукові праці українських та іноземних вчених. Зокрема важелі впливу ЄС досліджували Залевські П., Шаповалова О., Зубко Д. та Сидокук Т. Крім того, Гамільтон Д. та Мангот  Г. досліджували вплив ЄС на Україну, Молдову та Білорусь.

Мета і завдання дослідження. З’ясувати, які важелі впливу застосовує ЄС задля посилення своєї ролі у трансформації східноєвропейських держав.

Викладення основного матеріалу. Жодній з держав регіону Східної Європи  ЄС не надавав гарантій членства, навіть у далекій перспективі. Проте ЄС виробив інструменти, які використовуються задля реалізації своїх інтересів у відносинах з сусідніми державами.

У Східній Європі основу для договірних відносин з ЄС забезпечують Угоди про партнерство та співробітництво (далі – УПС). У 1992 році Європейська Комісія розпочала переговори з пострадянськими державами про нове покоління двосторонніх угод [10]. Дані документи покликані були налагодити конструктивні відносини з незалежними державами. Всього ЄС уклав 10 угод про партнерство і співробітництво з державами Східної Європі, Південного Кавказу та Центральної Азії. Використовуючи політичний діалог ЄС ставив за мету зміцнювати демократію та сприяти економічним перетворенням у цих державах [12]. Угоди з усіма державами регіону були майже ідентичні і передбачали досягнення наступних цілей:

–  забезпечити політичний діалог;

–  підтримувати зусилля цих країн у напрямку здійснення демократичних перетворень та розвитку економіки;

–  супроводжувати їхній перехід до ринкової економіки;

–  заохочувати двосторонню торгівлю та інвестиції [12].

Хоча УПС не передбачали особливих преференцій для держав Східної Європи, проте позитивним було те, що нові домовленості ґрунтувалися на принципах Генеральної угоди з тарифів та торгівлі [12]. Для держав, у яких лише зароджувалися традиції ведення ринкової економіки це був додатковий поштовх до внутрішніх реформ у економічній та фінансовій сфері.

Таким чином діалог між ЄС та пострадянськими країнами мав охопити всі сфери взаємовідносин: політичну, економічну, фінансову, наукову, соціальну та культурну. ЄС вважав за необхідно не залишатися осторонь трансформаційних процесів у регіоні. УПС були і залишаються базовими угодами у відносинах ЄС з Молдовою та Україною до сьогодні.

Трансформації всередині ЄС та декілька хвиль розширення зумовили необхідність впровадження нових форматів співпраці з державами Східної Європи. У 2003 вперше була викладена концепція Європейської політики сусідства (далі – ЄПС) у зверненні Європейської Комісії “Ширша Європа”) [3].

У 2004 році ЄПС почалась реалізовуватись на практиці. Вона запозичила деякі елементи політики розширення, наприклад “долю у внутрішньому ринку ЄС”, принципи “обумовленості” та “диференціації” тощо [4, 85].

Політика сусідства не передбачає використання активних важелів впливу ЄС на внутрішньополітичне життя країн-сусідів шляхом відкриття перед Україною, Молдовою і Грузією перспективи членства і жорсткого моніторингу процесу внутрішніх перетворень [4, 94]. З іншого боку,  ЄС був вимушений розробити механізми взаємодії з державами Східної Європи, які не гарантуючи членства, все ж стимулювали б країни-сусідів до добровільної адаптації свого внутрішньополітичного та економічного життя до стандартів ЄС.

Вплив ЄС базується на принципі обумовленості. В кожному конкретному випадку цей принцип проявляється по-різному, але обов’язковими його компонентами є офіційне де­кларування порівняно чітких критеріїв прогресу держави-партнера на шляху запровадження “євро­пейських стандартів”, закріплення більш чи менш формалізованих зобов’язань держави-партнера до здійснення необхідних реформ та встановлення спеціальних механізмів контролю за цим процесом з боку Євросоюзу [7, 189].

Депутат Європейського парламенту П. Залевські вважає, що згідно з так званою “політикою умов” ЄС надає більше можливостей для тих партнерів, які реалізують більше умов. Таким чином допускається створення додаткових середньо- та довгострокових засобів, які сприяли б економічним реформам у третіх державах [1].

Заслуговує на увагу також концепція “нормативної сили”, яка ґрунтується на тезі про те, що здатність євроінтеграційного об’єднання до поширення назовні власних норм і цінностей ви­ступає найефективнішим інструментом його впливу на зовнішнє середовище, а звідси й визначальною ознакою ЄС як суб’єкта міжнародних відносин. Нормативна сила реалізовується шляхом розбудови асиметричних відносин з окремими державами [6].

Й. Меннерс, один з дослідників поняття “нормативної сили”, вважає, що у законодавстві ЄС міститься п’ять головних норм: мир, свобода, демократія, верховенство права та права людини. Існує ще чотири важливі норми: соціальна рівність, антидискримінація, стабільний розвиток, порядок у державі [11]. Саме ці європейські цінності становлять основу нормативної сили. Проте ЄС не завжди повноцінно застосовує свій потенціал.

Цілі та темпи розвитку співробітництва між ЄС і кожною країною-партнером залежать від рівня прихильності такої країни до загальноприйнятих цінностей, а також її волі та спроможності виконати узгоджені пріоритетні завдання [5, 8]. Порівняно з політикою розширення, проведення реформ не пов’язують з можливістю членства, принцип обумовленості – зв’язок між демократизацією, співпрацею і технічною та фінансовою допомогою від ЄС не працює ефективно, фінансова підтримка з боку ЄС є доволі скромною  [4, 94].

ЄПС передбачає систему моніторингу щодо ефективності взаємовідносин між ЄС та державами-партнерами. Дана функція покладається на органи, створені у рамках Угод про партнерство та співробітництво. Країнам-партнерам запропоновано надавати детальну інформацію про ефективність втілення положень угод на практиці. У процесі моніторингу особливу роль відіграють підкомітети, діяльність яких зосереджується на окремих питаннях, а також на забезпеченні діалогу в економічній сфері [5, 10].

Східне  партнерство як складова Європейської політики сусідства, компонента Спільної зовнішньої політики ЄС, охоплює країни Східної Європи, а саме Азербайджан, Білорусь, Вірменію, Грузію, Молдову та Україну, і передбачає розвиток східного виміру ЄПС. В рамках ініціативи Східного партнерства в ЄС сформувався та застосовується певний механізм впливу, а  також використовується низка важелів для того, аби стимулювати у країнах на Схід від кордону з ЄС бажані, насамперед для останнього, реформи [2].

Цілі політики Європейського Союзу у Схід­ній Європі можна сформулювати у вигляді тріади “безпека – стабілізація – європеїзація”. Європей­ський Союз має безпосередній інтерес у стабілі­зації цього простору та у зниженні його конфлік­тного потенціалу [7, 190].

ЄС проводить переговори з усіма країнами-учасниками Східного партнерства, крім Білорусії, щодо Угод про асоціацію, які передбачають зближення законодавства держав до стандартів ЄС. Україна і Молдова також залучені до Планів дій щодо лібералізації візового режиму [8].

Доктор Б. Война з Польського інститут міжнародних відносин вважає, що недоліком Східного партнерства є довгостроковий характер проекту [8]. З іншого боку подібні проекти не можливо повноцінно реалізувати у більш стислі терміни, тому що процес реформування та внутрішньої перебудови суспільства займає досить тривалий час.

Східне партнерство є логічним продовженням Європейської політики сусідства і саме ця програма визначає майбутнє відносин ЄС у цьому регіоні. Проте недоліком Східного партнерства є те, що воно спрямоване на шість країн, які мають різний рівень відносин з ЄС.

Характерним для Східного партнерства є те, що на відміну від процесу розширен­ня, стимулом до виконання положень цієї програми є не перспектива повно­правного членства, а більш селективні та обме­жені форми залучення до окремих напрямків єв­ропейської інтеграції [7, 190].

Іншим важелем впливу, який працює радше через надання можливостей до реформування, аніж шляхом нав’язування та втручання у внутрішні справи держав, є програми допомоги ЄС, які охоплюють низку сфер, що фінансуються Фондом інвестицій (Neighbourhood Investment Facility), Фондом Управління (Governance Facility), а також через програми транскордонної співпраці, Європейський інструмент сусідства та партнерства (European Neighbourhood Policy Instrument), інші інструменти ЄС, через підтримку Європейського банку реконструкції та розвитку та Європейського інвестиційного банку. Окремий напрям становлять неурядові програм допомоги – це, зокрема, освітні програми, що їх пропонують європейські університети, іменні фонди, а також залучають ресурси Болонського процесу як важіль впливу на українську вищу освіту [2]. В останні роки ЄС активізував інформаційну кампанію у державах Східної Європи щодо стипендіальних та обмінних програм як можливість не лише надати жителям України, Молдови, Білорусі та інших держав європейську освіту, а й безпосередньо долучити якомога більшу частку населення цих країн до поширення європейських цінностей у регіоні.

Ще до впровадження ЄПС ЄС надавав значну фінансову допомогу державам-сусідам. Надання грантової допомоги Росії та Новим Східним  незалежним державам забезпечувалося переважно за програмою Tacis. Європейська ініціатива у сфері демократії та прав людини (EIDHR), метою якої є підтримка принципів свободи, демократії, поваги до прав людини та верховенства закону у третіх країнах, забезпечує кошти для виконання цих завдань, співпрацюючи, перш за все, з неурядовими та міжнародними організаціями [5, 26]. Макрофінансова підтримка надається третім країнам, які зіткнулися з винятковими потребами фінансування дефіциту платіжного балансу  [5, 27].

Роль ЄС у формуванні майбутнього Нової Східної Європи залежатиме від двох компонентів: готовності пропонувати тіснішу асоціацію цим державам та балансування між необхідністю підтримки хороших взаємовідносин з Росією та інтеграційними прагненнями Молдови, України та Білорусі [9, 15].

ЄПС реалізується під гаслом “різні країни, спільні інтереси”. Проте інколи складається враження, що країни об’єднані даною політикою, занадто різні. Для неєвропейських  країн-партнерів Середземномор’я вступ до ЄС виключається. Але в інших випадках, як-от з тими європейськими країнами, які ясно заявили про своє бажання приєднатись до ЄС, питання залишається відкритим [3].

Проект ЄПС безперечно виглядає привабливо, оскільки підносить відносини між  державами-сусідами і ЄС на новий рівень. Дана політика могла б стати альтернативою надання перспективи членства, що для більшості країн Центрально-Східної Європи було вагомим стимулом до внутрішньої трансформації.

Висновки. З 90-их років ЄС розробив широку нормативно-правову базу на основі якої вибудовуються відносини з державами зацікавленими у співпраці. Основними інструментами взаємодії є: Угоди про партнерство та співробітництво та Європейська політика сусідства.

Лише поєднання бажання держав-сусідів приєднатися до  ЄС та конкретні дії держав-членів можуть стати суттєвим стимулом до внутрішніх перетворень. Країни Східної Європи зацікавлені у консультаціях та матеріальній допомозі з боку західних сусідів. Європейському Союзу не менш важливо зберігати статус притягального центру.

Список використаних джерел та літератури

1. Залевські, П. Проєвропейський курс України – доказ привабливості ЄС / П. Залевські [Електронний ресурс]. –  Режим доступу: http://www.pawelzalewski.eu/ua/publikacje/371,.html
2. Зубко, Д. В. Механізми та важелі впливу ЄС на держави Східного партнерства в рамках європейської зовнішньої політики / Д.В. Зубко  [Електронний ресурс]. –  Режим доступу: http://www.nbuv.gov.ua/portal/soc_ gum/naukma/Polit/2010_108/14_zubko.pdf
3. Комюніке Європейської Комісії для Ради ЄС та Європейського Парламенту “Розширена Європа – Нові сусіди: Нова система стосунків з нашими східними та південними сусідами” [Електронний ресурс]. –  Режим доступу: http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/994_495
4. Сидорук, Т.В., Павлюк В.В., Малькін В.П. Європейська інтеграція України: навч. Посіб. – Львів: ПАІС, 2011. – 272 с.
5. 5.                     Стратегія ЄС щодо Європейської політики сусідства від 12 травня 2004 р. // Урядовий портал: Документи ЄС щодо України [Електронний ресурс]. –  Режим доступу: www.kmu.gov.ua/document/236097915/Startegy EPS.pdf
6. Шаповалова,  О. І.  Нормативна  сила   Європейського   Союзу  /  О.І. Шаповалова [Електронний ресурс]. –  Режим доступу: http://www.nbuv.gov.ua/portal/Soc_Gum/Nvdau/2009_15/25.pdf
7. Шаповалова, О. І. Європейський Союз – Україна: межі нормативної сили / О.І. Шаповалова // Відносини Україна  – ЄС в умовах сучасних викликів [Електронний ресурс]. –  Режим доступу: http://www.fes.kiev.ua/new/wb/media/ publikationen/letzte-Fassung.pdf
8. Gnauck,  G.  Polen  will  Ost-Öffnung – doch  dort  gibt’s  Probleme  /  G. Gnauck [Elektronische Ressource]. –  Zugriffsmodus: http://www.welt.de/politik/ ausland/article13460569/Polen-will-Ost-Oeffnung-doch-dort-gibts-Probleme.html
9. Hamilton, D. The New  Eastern  Europe:  Ukraine, Belarus, Moldova / D. Hamilton, G. Mangott [Electronic resource]. –  Mode of access:  http://transatlantic.sais-jhu.edu/publications/books/new_eastern_europe_text.pdf
10. Klugt, A. Association, Partnership and Cooperation Agreements with East European Countries / A. Klugt [Electronic resource]. –  Mode of access: http://www.eipa.eu/files/repository/ eipascope/Scop93_1_3%282%29.pdf
11. Manners, I. Normative power Europe: A Contradiction in Terms / I. Manners [Electronic resource]. –  Mode of access:  http://www.princeton.edu/ ~amoravcs/library/mannersnormativepower.pdf
12. Partnership and Cooperation Agreements (PCAs): Russia, Eastern Europe, the Southern Caucasus and Central Asia [Electronic resource]. –  Mode of access: http://europa.eu/legislation_summaries/external_relations/relations_ with_third_countries/eastern_europe_and_central_asia/r17002_en.htm