Останнім часом дискусії про те, де проходить межа Європи звучать досить гостро. На це впливає, зокрема, те, що дане питання не є однозначним, зокрема, з огляду на процес глобалізації. Сьогодні можна бути носієм європейської культури далеко за межами Європи, або ж не бути європейцем, мешкаючи в самому центрі європейського континенту. Разом з тим, питання про межі Європи пробуджують значні контроверсії. Згадаймо, наприклад, відгуки на видану в 2004 році книгу Європейського комісара Фріца Болькенштейна „Межі Європи”, яку в українській пресі назвали блискучою колекцією стереотипів, кліше і фобій, характерних для стомленої від розширення ЄС євробюрократії.

Для України питання про межі Європи віднедавна стало актуальним, між іншим, через зміну характеру закордонної політики держави з тзв. багатовекторної на проєвропейську, а також загальну орієнтацію на інтеграцію з ЄС. Парадокс однак можна вгледіти в наступному: з одного боку в багатьох довідникових статтях про Україну зустрічаємо відомості про її розміщення в самому центрі Європи, не забувають нагадати про це також українські високопосадавці, особливо під час офіційних виступів на європейських самітах чи конференціях (при цьому, як правило, згадують славнозвісний стовп поблизу Рахова на Закарпатті встановлений ще за Австро-Угорщини); з іншого ж боку, часто можна зустрітися із розповідями про те, як європейці при перетині східного кордону ЄС, образно кажучи, починають „морщити носа”, відчуваючи „азіатський дух”.

Під час нашого розгляду будемо мати справу передусім з тим, що часто в філософській та культурологічній літературі окреслюється поняттям духовна Європа. Можемо згадати, наприклад, Едмунда Гуссерля, який в праці „Криза європейського людства і філософія” задається питанням про духовне лице Європи. Зауважує, що йому йдеться не про географічне, просторове поняття Європи. Назвою „Європа” об’єднує передусім спільноту життя і творчої діяльності, включаючи цілі, інтереси, турботи, плани, інститути, заклади. Всередині цієї спільноти окремі люди тісно пов’язані духовно. Е. Гуссерль пише: „Духовне лице Європи – це явленність філософської ідеї, яка іманентна історії Європи (духовної Європи), або, що те саме, це її іманентна теологія, яка із загальнолюдської точки зору, дає про себе знати як початок розвитку радикально нової людської епохи, епохи людства, яке віднині хоче і може жити, лише вільно формуючи своє буття і своє історичне життя на основі ідей розуму, виходячи з безкінечних завдань” [3; 9]. Народження духовної Європи пов’язане із давньогрецькою нацією, а першим її феноменом була філософія.

Для нашого розгляду до окреслення духовної Європи доцільним буде також додати окреслення географічної та політичної Європи, які можна зустріти в літературі. У сукупності це створить певний синтез, який можна буде назвати сучасною культурною Європою. Поняттям же культурна межа прагнемо об’єднати дискусії щодо географічних, геополітичних, цивілізаційних, духовних меж Європи. Звернемося до аналізу трьох аспектів сучасних дискусій про те, де знаходиться межа Європа: (1) обговорення Європи як культурного чи цивілізаційного феномену, яке відбувається в колах сучасних європейських інтелектуалів; (2) спроба визначити межу Європи в рамках дебатів на тему розширенння Європейського Союзу; (3) визначення меж Європи в контексті сучасного протистояння між Заходом та Сходом. Слід також підкреслити, що, прослідковуючи сучасні дискусії про межі Європи, можемо вгледіти, що ці три аспекти часто тісно між собою переплітаються.

Серед європейських інтелектуалів одну з найбільш помітних спроб окреслити межі Європи здійснив філософ та історик ідеї Ален Безансон. Питання меж Європи він розглядає, відсилаючись до історії. На його думку, межа Європи загалом покривається межею останніх готичних соборів. „Східний кордон Європи дуже легко провести, єднаючи в одну лінію найбільш крайні готичні собори. Ця лінія проходить вздовж історичних кордонів Фінляндії, прибалтійських країн, Польщі, Угорщини, Хорватії і Словенії. Це майже точно кордон Європи «25»” [10]. Первинну форму європейської спільноти було, на думку А. Безансона, визначено Карлом Великим. Пізніше її було розширено завдяки християнізації, почавши від Данії (965 р.) і закінчивши Литвою (1386 р.). Філософ твердить, що Європу єднає цивілізація, релігія, матеріальна культура і формула організації суспільного життя. На різних етапах європейської історії прикладом єднання була латина, університети, закони, відносини між васалом і сувереном, роль міст чи наявність формули “Filioque”. А. Безансон категорично підкреслює, що ці елементи загалом формували життя лише на просторі між Піренейським півостровом і теперішнім кордоном Польщі, Угорщини, Хорватії і Словенії.

Французький філософ П’єр Манан звертається до теми культурних та політичних кордонів Європи. Основна його теза є наступною: домінуюча в Європі думка піддає сумніву обгрунтованість існування державних кордонів в ім’я культурних кордонів і одночасно підважує культурні кордони в ім’я єдності людського роду [12]. Він також виокремлює три різні способи бачення того, чим є європейська конструкція. Перший є суто універсалістським. Європейська конструкція тут – це перша спроба уніфікації людства. Другий спосіб – це генералізація англійського способу бачення Європи. Її характеризує розповсюдження англо-сакських звичаїв (мови, корпоративного управління і т. д.), але також збереження народів в їх наявному стані. Третій спосіб є „європейською” перспективою sensu stricto. Маємо тут справу з федералістичним баченням Європи. Цей спосіб закладає „створення окремого європейського політичного організму, незалежного від народів, які до цього часу творили Європу, незалежного від трансатлантичного простору і світового ринку” [12].

Третя перспектива будування Європи, на думку П. Манана, програла. Програш пов’язаний передусім з тим, що „справжнім європейцям” надокучило безпереревне розширення Європейського Союзу. Головний аргумент, який висувається на користь припинення розширення ЄС, пов’язаний із культурою. Цей аргумент П. Манан озвучує наступним чином: „Європейський політичний організм, про будування якого тут йдеться – повинен орієнтуватися найбільш можливою мірою на культурному організмі, якщо можна так сказати. Або, простіше кажучи, політичні кордони Європи повинні як найбільш можливою мірою покриватися з її культурними кордонами”. Прослідковуючи дискусії на тему культурних кордонів Європи, П. Манан вважає, що їх „переможцем” є поки що А. Безансон. Хоч разом з тим підкреслює, що питання про релігію як культурну ознаку не набуло широкого обговорення. Причиною є те, що ніхто не хоче ставити питання про відношення ісламу і політичної свободи. Це означає, що „Європа – прагнучи нарешті добудувати свою будівлю – повертається спиною до науки про суспільство і політику, яку сама випрацювала протягом останніх двох чи трьох століть. Проблема відношення між політичною свободою чи свободою взагалі і релігією чи релігіями – це, так би мовити, половина всією соціології або новочасних суспільних наук. Якщо відкладемо в бік ці проблеми, позбудемося тим самим половину творів Монтеск’є, однієї четвертої Токвіля, мабуть двох третіх Макса Вебера” [12]. Виглядає це так, що Європа відмовляється застосовувати найбільш розроблені інтелектуальні засоби ліберальної науки про політику і суспільство.

Згідно з одним із переконань, які зустрічаються серед сучасних європейців, Європа отримала свою форму за часів Римської імперії. Це ніби-то був своєрідний „золотий вік Європи”, коли вона була об’єднаною і цивілізованою. Таке переконання критикує Норман Дейвіс. „Римська імперія, – пише історик, – ніколи не об’єднувала народи Європи. Досить швидко вона переросла свою первісну основу в Італії і звідти спершу потяглася в бік Північної Африки, а потім довкола Середземного і Чорного моря. Вона ніколи не сягала далі Дунаю, чи усієї території Британських островів. Її центр ваги був далеко на Сході… Її найлюднішою провінцією був Єгипет. Її державна релігія, що була формально прийнятою у 398 р.н.е., походила з Юдеї. Після краху її західних провінцій у V ст. решта імперії й далі продовжувала існувати на Сході протягом тисячі років” [4; 156]. Таким чином, Н. Дейвіс стверджує, що ностальгія за Римською імперією (а разом з тим і за спробами її відновити, як от Імперія Каролінґів) є оманливою.

Проблема будування Європи та її культурних меж тісно пов’язана із широкими дискусіями, які сьогодні відбуваються в колах європейських інтелектуалів і політиків, про подальше розширення Європейського Союзу, в яких часто присутня риторика майбутнього Європи. В цьому контексті з’являється проблема культурної межі Європи, як кордону Європейського Союзу.

Загалом думки про межі Європейського Союзу є прямо протилежними. Одні є прихильниками того, що із прийняттям Болгарії і Румунії процес розширення Євросоюзу має припинитися майже природнім чином, оскільки буде досягнуто культурної межі Європи. Французький міністр внутрішніх справ Ніколас Саркози твердить, що французи не акцептують Європи без меж. Додає, що Болгарія і Румунія можуть ще вступити до ЄС, однак вже пізно для приєднання Македонії і Хорватії. Для інших подібні твердження є неприйнятними. Зауважують, що спільнота європейського континенту повинна визначатися як чітко визначена система цінностей. Часом при цьому згадують американського філософа Майкла Новака, який цю систему цінностей окреслив терміном „демократичний капіталізм”.

Ален Лакез у статті „Де проходять кордони Європи?”, що з’явилася в газеті „Le Figaro” в березні 2006 р., звертає увагу на те, що жоден з офіційних документів інститутів європейського співтовариства не говорить про географічні кордони Європейського Союзу. Автор згадує позицію Ради Європи з 2001 року, за яким єдиний кордон, що відділяє Європейський Союз – це кордон демократії і прав людини [6].

Своєрідним викликом для Європейського Союзу стало питання про приєднання Туреччини. Головна проблема, яка тут з’являється є наступною: який чинник має вирішувати про членство в ЄС – подібність інститутів і процедур чи подібність цивілізації, релігії, звичаїв?

Останнім часом Туреччина принципо наполягає на повному членстві, скептично дивлячись на будь-які інші форми співпраці. Турки вказують при цьому як на достатній рівень здійснених модернізаційних перетворень в країні, так і на свою приналежність до європейської цивілізації. Голова комісії у справах ЄС турецького парлементу Ясар Якіс зауважив, зокрема, наступне: „Турки були частиною Європи від XIV століття. Багатокультурна Отоманська імперія була важливим гравцем на європейській сцені. Від часу встановлення турецької республіки в 1923 році, і навіть раніше, Туреччина доводила свою політичну систему і практику до західноєвропейських стандартів” [14].

Самюель Гантінґтон у праці „Зіткнення цивілізацій” звертає увагу на те, що за офіційними заявами європейських чиновників про низький рівень економічного розвитку Туреччини та недостатній захист прав людини криється насправді переконання європейців у тому, що в культурному плані турки не належать до Європи. „Таємним жахом” європейців, згадує С. Гантіґтон слова одного з оглядачів, є історична пам’ять про сарацинських вершників в Західній Європі і турків біля воріт Відня.

В праці „Зіткнення цивілізацій” було висловлене твердження про розірваність Туреччини, що постає як конфлікт між модернізаційною спадщиною Ататюрка й ісламістськими тенденціями. Цей конфлікт відображається у окресленні турецькими лідерами своєї країни як мосту, який сполучає дві цивілізації фізично і філософськи. Але, як зауважує С. Гантінґтон, „міст – це штучна конструкція, яка об’єднує два береги, однак не є частиною ані одного, ані другого. Коли турецькі лідери використовують термін «міст» по відношенню до своєї країни, вони евфемістично підтверджують, що вона розірвана” [9; 227]. Через цю розірваність Туреччина не може повністю стати європейською країною.

Європа від самого початку поставала у протиставленні Азії. Це найбільш яскраво виявилося у дихотомії Захід-Схід. Як зауважує Ліліяна Деру-Сіміч, „Європа завжди самовизначалася і самоідентифікувалася, протиставляючись комусь і чомусь іншому. «Інші» та «кордони» – це ті дві концепції, що на їх основі Європа будувала свою ідентичність” [5; 74]. Можемо згадати, що слово Європа виводиться з асирійського „ereb”, що означає темнота: Європа – це місце, де заходить сонцю, напротивагу Азії – де сонце сходить. Однак сьогодні не можна Захід обмежувати лише Європою. Едгар Морін зауважує: „Захід, який ще у ХХ ст. був маленькою частинкою Європи, поширився далеко по світу, і Європа стала маленькою частинкою Заходу. Захід просунувся не лише у напрямку Америки, але і в східному напрямку, до Сибіру, аж до Владивостока. У Японії він навіть поєднався із Далеким Сходом, давши дивовижний симбіоз. Відбулося генеральне озахіднення світу” [8; 19].  На думку Е. Моріна, слід розглядати Європу як метанаціональну провінцію. Європа маргіналізується, вона не повинна прагнути повернути першість, має лиш прагнути бути відкритою світові.

Передбачення цього розширення Заходу звучали вже на початку ХХ століття. У цьому контексті можемо згадати російського філософа Миколу Бердяєва, який, аналізуючи стан культури початку минулого століття, стверджував, що в результаті першої світової війни центр тяжіння Західної Європи, найбільш ймовірно, ще більше пересунеться на Захід, до Америки. Філософ вказував два виходи за межі західної культури – на Схід і до Америки. В результаті цього Європа перестає бути центром світової історії, єдиним носієм високої культури [2].

Питання культурних меж Європи має значно глибший зміст, аніж просте нанесення кордонів на географічні мапи. Сьогодні часто твердять про інституціональну кризу Європейського Союзу, пов’язану, зокрема, із неприйняттям конституції. Однак ця криза має більш фундаментальні підвалини, що стосуються європейської ідентичності, окреслення змісту поняття єропейська культура. Роздуми над питанням про культурні межі Європи безперечно дозволить розв’язати багато проблем, що постали сьогодні перед європейською спільнотою.

Джерела та література

1.    Безансон А. Кордони Европи на Сході та російське питання // Ї. – № 10. – С. 73-87.

2.    Бердяев Н. Судьба России. – http://www.krotov.info/berdyaev/1918/sudba_0.html (11.05.2006).

3.    Гуссерль Э. Кризис европейского человечества и философия // Культурология ХХ век. Кризис культуры. – М., 1995. – С. 4-44.

4.    Дейвіс Н. Блукаючі кордони Европи // Ї. – № 13. – С. 154-162.

5.    Деру-Сіміч Л. Європейськість Сходу і Заходу // Ї. – № 13. – С. 72-78.

6.    Лакез А. Где проходят границы Европы? – http://www.inosmi.ru/translation/217673.html (11.05.2006).

7.    Майер Г. Европейская культура: фантом или реальность // Вестник Европы. – 2004. – № 12. – http://magazines.russ.ru/vestnik/2004/12/ma1-pr.html (09.05.2006).

8.    Морін Е. Европа – метанаціональна провінція? // Ї. – № 9. – С. 9-21.

9.    Хантингтон С. Столкновение цивилизаций. – М.: АСТ, 2005. – 608 с.

10.    Besançon A. Granice Europy. – http://www.nowe-panstwo.pl/003_2004_miesiecznik/003_ 2004_geopolityka.htm (11.05.2006).

11.    Buruma I., Margalit A. Okcydentalizm. Zachód w oczach wrogów. – Kraków: UNIVERSITAS, 2005. – 153 s.

12.    Manent P. Granice kulturowe, granice polityczne // Europa. – 2006. – № 7. – http://efakt.pl/ artykuly/artykul.aspx/Artykul/96958 (17.04.2006).

13.    O przyszłości Europy. Głosy polityków. – Warszawa, 2000. – 91 s.

14.    Tożsamość czy rozszeżenie // Europa. – 2006. – № 10. – http://efakt.pl/artykuly/artykul. aspx/Artykul/100658 (17.04.2006).

Статтю надруковано в Наукових записках НаУОА. Серія: Культурологія

W antologii zebrano prace piętnastu autorów pochodzących z różnych krajów (dwa z umieszczonych tam esejów są już znane czytelnikom Krytyki2), każdy z nich wyraża swoje odczucia odnośnie danego miejsca. Interesują się oni przeszłością, teraźniejszością i przyszłością. Jedni czują “moc miejsca”, która pobudza ich fantazję i stanowi pożywkę dla nostalgii, inni znają to miejsce od dziecka (w tym mieście – pisze Swietłana Wasilenko3 – wszyscy wszystko pamiętają o swoim dzieciństwie). Niektórzy z autorów odnajdują to miejsce w sobie samych, w swojej duszy, sercu – zresztą, niedorzecznym jest próbować znaleźć odpowiednią metaforę dla lokalizacji miejsca. Najważniejsze, żeby odczuwać to, co czuł na przykład Mircea Cărtărescu4 opisując wyspę Ada-Kale, że pochłonęły go głębiny Dunaju:

Przypomniałem sobie wtedy, że głęboko w naszym mózgu istnieje część, która nazywa się “wyspa” (…) W takim razie wszyscy posiadamy wyspę w czeluściach rozumu, której usilnie szukamy, niby zagubionego diamentu naszego Ja. I my, i teraźniejszość, jesteśmy głęboko zatopieni w wodach czasu i jakiejś uniwersalnej pamięci, podobnie jak Ada-Kale, które już nigdy nie będzie realne.

Owa książka zawiera reportaże i eseje, które prezentują swoistą mentalną geografię. Jak stwierdzają redaktorzy, na geografię “realną” nakłada się geografia wewnętrzna, głęboka, mentalna – geografia wspomnień i wyobraźni.

W antologii spotykamy się z jeszcze jednym terminem określającym tę specyficzną geografię. Andrzej Stasiuk pisze o “geografii melancholijnej”. Termin ten dotyczy miejsc (miasta, kraju czy państwa), które popadły w niewolę melancholii. Jak stwierdza Stasiuk:

Jeśli tylko wystarczy mi czasu i sił, napiszę kiedyś melancholijną geografię naszego kontynentu. Znajdą się w niej miejsca, których nikt nie odwiedza, miejsca, których teraźniejszością jest przeszłość, miejsca, które zostały oddane na pastwę czasu, tak samo jak niegdyś zostały oddane na pastwę barbarzyńcom. Ale gdy najazdy koczowników się skończyły, podniosły się one z gruzów. Jednak pod wpływem czasu – tej delikatnej i lżejszej od powietrza siły – rozpadały się, wywietrzały i z uporem pierwotnej materii zapadały się gdzieś w głąb ziemi i w głąb przeszłości.

Żeby poznać geografię mentalną, należy uciec się do specyficznej hermeneutyki. Jedno z podstawowych praw interpretacji, które tutaj działa, wygląda tak: Kiedy rzeczy i miejsca zatracają kontekst, który nadawał im sens, można z nich czytać. Jest to hermeneutyka w stylu Heideggera. Zanim poznamy owe miejsca szlakiem myślenia rozumowego, trzeba je sobie wyobrazić, przywrócić z zapomnienia. Jedna z kategorii, która opisuje sposób ich istnienia to – niewiedza. A w związku z tym, utrata kontekstu pozwala na interpretację tych miejsc jako swoistego potencjału – my dodajemy własne hipotezy i przenosimy się w przestrzeń złożoną z niewiadomych, która oczarowuje swoją istotą i daje możliwość przeżyć estetycznych (Nieprzydatne, w pewnym sensie wyzwolone, nabywają swoistej aury). Otóż te obszary przekształcają się we fragmenty koncepcji artystycznej, która tworzy się poprzez poszukiwanie odpowiedzi na pytania. (Kiedy na polu znajdujesz nowego buta, przychodzą ci do głowy rozmaite pytania. To jest właśnie podstawą uroku przedmiotów, które wydają się być wyjęte z kontekstu: zmuszają one do tego, by zadawać im pytania). Zadziwiają nas jakieś miejsca, stawiamy im pytania, żeby wiedzieć na czym polega ich urok? Ale wydaje się, że one również dziwią się naszą obecnością i pytają nas, co my tu robimy? Zadawanie pytań tworzy swoistą filozofię (a przecież filozofia zaczyna się od zdziwienia). A skoro tak, jak pisze Andruchowycz, staramy się wyjaśnić czy świat poddaje się naszym przetworzeniom i czy mamy prawo go zmieniać?

Podstawy hermeneutyki miejsc próbuje zbadać Dagmar Leupold. Pisze ona, że w niektórych miejscach odzież pomaga pobudzić wyobraźnię i dlatego “widzi i rozumie”. Jednak, jak stwierdza autorka, od razu zjawia się przy tym strach, że nie jest to pełne zrozumienie, dane raz i na zawsze. Interpretacja prowadzi do podejrzenia, że płynące z obrazów zrozumienie, ma już wcześniej ustalony “format”, feature, film artystyczny, rytuał pamięci. Dagmar Leupold stwierdza również, że wyobrażenie może jedynie mnożyć scenariusze. Wyobraźnia – pisze – ukazuje mi jedynie sumę wszystkich wrażeń dostarczanych mi przez obraz i słowo. Czysta algebra. Oprócz tego, autorka przypuszcza, że:

Możliwe, “iż metaforycznemu opisowi po nowemu” zawdzięczamy nie tylko rewolucje naukowe (w tym wypadku na nowo opisywana jest przyroda), ale i hermeneutyczne (tutaj nowemu opisaniu podlega “świat”, pozostałości i historia): jedynie wówczas, kiedy otrzymujemy nową leksykę, stanowisko, które jest zdolne do interpretacji, przez niedługi czas podlega “formowaniu”. O nowej mowie i o tym do czego jest ona przydatna, nie wiemy nic, dopóki jej nie zastosujemy.

Opis tych miejsc – to odczytywanie historii na nowo. Nie jest to jednak proste odtworzenie, tutaj chodzi o “emancypacje przekonania” oraz “wyzwolenie się ze schematów myślowych”. Dlatego wszyscy autorzy antologii, są architektami znaczeń, budowniczymi ruin, nadają oni nowy sens porzuconym miejscom, podglądają je i doglądają ich. Jak przyznaje się Mircea Cărtărescu:

Stąd i mój fach: budowniczy ruin. Mój tytuł: architekt ruin. Moja wada: podglądacz ruin. Nie pytajcie mnie o zapomniane i porzucone miejsca w Europie. Nawet mama była takim miejscem. Nawet ja jestem takim miejscem. Zbierzcie się wokół mnie, otwórzcie moją czaszkę i spójrzcie na mój mózg: on zastygnie i rozpadnie się na waszych oczach jak gipsowy odlew. A jego pył na zawsze zmiesza się z pyłem ruin, wśród których przeżyłem całe życie, ja – kochanek haremu ruin.

Geografia mentalna nie posiada jednoznacznej definicji, może tu występować nieskończenie wiele interpretacji. Jedno jest bezsprzeczne i pewne: te miejsca są samowystarczalne. Prezentują pejzaż, który wywołuje niezwykle rzadkie odczucie, które jeden z autorów nazywa “spokojem pełnego zadowolenia”. Prawdopodobnie dzieje się tak dlatego, że te obszary kumulują energie archetypów kulturowych, którymi są i one same. Dlatego też treści jakimi są napełnione i które ze sobą niosą, nie można omówić w pełni. Zdaje się, że nie warto nawet zajmować się omawianiem, wystarczy po prostu poddać się urokowi miejsca i doznać zaspokojenia czerpiąc zadowolenie z obcowania z obrazem archetypicznym.

W książce przedstawiona została geografia alternatywna. Jednak rodzi się pytanie: alternatywna wobec czego? Czy istnieje oficjalna geografia Europy? Przecież, jeśli popatrzymy na te wszystkie dyskusje, które toczą się na temat granic i podziałów we współczesnej Europie, to żadna geografia nie może dominować nad pozostałymi (bo jak pisze Zygmunt Bauman, Europa to nigdy niekończąca się przygoda). Mentalną geografię można nazwać alternatywną, ponieważ w owych miejscach zwyczajny świat został wywrócony do góry nogami, jak ma to miejsce np. w wypadku Wierzbolowa: kiedyś kończyła się tutaj Rosja, a za rzeczką rozpoczynała się zagranica. Teraz zagranica jest tutaj, a za rzeczką zaczyna się Rosja. Ta geografia jest również alternatywna dlatego, że zwraca uwagę na miejsca nieznane i niechciane. Jak pisze Andrzej Stasiuk, jeśli świat chociaż na moment odwróci od nich wzrok, one po prostu przestaną istnieć, ponieważ dzisiaj istnieje jedynie to, co jest dostrzegane przez innych. Istnienie samo dla siebie już dawno utraciło sens.

Najczęściej miejsca te określają granice. Są to pogranicza wspólnot, przyczółki wartownicze, gdzie w sposób wyraźny objawiają się koncepcje “granicy” i “obrony”. Pogranicze można zrozumieć jeśli posiada się pewne uwarunkowania psychologiczne. Jest to coś podobnego do skrajnych sytuacji ludzkiej egzystencji, o których pisał niemiecki filozof-egzystencjalista Karl Jaspers. W takiej sytuacji, człowiek znajduje się pomiędzy bytem i niebytem, wyzwala się ze wszystkiego tego, co umowne, co niegdyś trzymało go w okowach, i od tego momentu w pełni odczuwa swoją egzystencję. Właśnie wówczas, według filozofa, ujawnia się sytuacja duchowa człowieka. W skrajnej sytuacji człowiek rozumie, że wszystko to, co go do tej pory otaczało, jest tylko iluzją, tutaj ujawnia się jego prawdziwe istnienie.

Niektórzy z autorów są przekonani, że owe miejsca to “czarne dziury Europy”. Tak samo jak kosmiczne czarne dziury, stanowią one pewną część przestrzeni i czasu. Tutaj znika wszystko, nawet kultura; będąc w zasadzie nieśmiertelną, bo mogącą przybrać nieskończenie wiele form, tutaj dusi się, a nie podlega zmianie w coś nowego.

W każdym razie mamy tu do czynienia z przypadkiem końca zarówno przestrzeni jak i czasu. Jest to koniec znanej nam geografii czy historii. Odwiedzając te miejsca doznajemy mieszaniny uczuć opuszczenia i zaczynania się czegoś. Wszystko jest wyraźne, ostre, pochmurne. Połacie śniegu zwisają ze stoków gór i liżą końcem języka cienką linię dróg. Zielone potoki wpływają do morza. Tak wyglądał świat przed początkiem wszystkiego. Albo tak będzie wyglądał, kiedy wszystko się już zakończy – pisze Vetle Lid Larssen. Spotykamy się tutaj ze swoistą pustką kulturalną, której nie można nawet sprowadzić do dychotomicznego podziału kultura-natura, ponieważ w tym wypadku stałaby się ona częścią kultury. Pustkę tę wypełnia nasza obecność w owych miejscach, która po naszym odjeździe znów przekształca się w próżnię.

Poczucie kresu, może nieść ze sobą pewien niepokój. Niektóre miejsca przedstawione w antologii, noszą na sobie piętno Apokalipsy. Jak np. Kapustin Jar, który opisuje Swietłana Wasilienko. Jest to miasteczko jakich wiele w Rosji, ale dla autorki

to miasto, które zazwyczaj zdaje się być senne, w rzeczywistości jest Miastem Apokalipsy. Właśnie tutaj w 1962 r. podczas kryzysu kubańskiego, kiedy pomiędzy ZSRR a USA trwał wyścig zbrojeń, a wojna była tuż tuż, ja miałam sześć lat i wiedziałam, że nadchodzi Koniec Świata.

Możliwe, że taka mieszanka odczuć co do tych miejsc, pojawia się u nas z powodu przyzwyczajenia do dzisiejszej kultury masowej, z którą zazwyczaj mamy do czynienia i która określa nam wszystko oraz stara się zaspokoić nas na wszystkie możliwe sposoby, mamiąc wizją wiecznej utopii. Niezwykle udaną charakterystykę kultury masowej podał José Ortega y Gasset w Buncie mas:

Miasta są pełne ludzi. Hotele pełne gości. Pociągi pełne podróżnych. Kawiarnie pełne publiczności. Promenady pełne przechodniów. Przychodnie sławnych lekarzy pełne chorych. Przedstawienia, chyba że są nadto przestarzałe, pełne widzów. Plaże pełne plażowiczów. Pytanie, którym jak dotąd nikt wcześniej się nie przejmował, staje się niemalże ciągłym problemem: gdzie znaleźć miejsce?

Absolutnie odwrotną sytuację możemy zaobserwować w miejscach takich jak Wardo:

Kościół pusty, szkołą pusta, szpital pusty, przetwórnia ryb pusta. Każdego lata przyjeżdżają tutaj letnicy – krewni tych, którzy wiele lat temu zostali wysiedleni z tych terenów – i zapełniają to miejsce odrobiną życia. Ale kiedy kula słońca znowu zatonie w lodowym morzu i ciemność pojawi się znikąd, budynki opróżniają się…

Pewne z miejsc opisanych w antologii, to pola bitew. Z jednej strony, bitwy te toczone były z żywiołami i powiązane ze zmianą krajobrazu: z naturalnego na kulturalny i odwrotnie. Jak pisze Karl-Markus Gauß:

Trzeba było ponad siedemset lat, by w walce z przyrodą, z nieprzeniknionym lasem Valvertel, mogła pojawić się taka wioska jak Edelbach, aby wykarczować las na pola, założyć sady, zbudować drogi do sąsiednich miejscowości, stworzyć na tym niesprzyjającym obszarze tereny urodzajne, zbudować malownicze wioski. Natura potrzebowała niecałe 50 lat, żeby zabrać z powrotem to, co przez wiele pokoleń było powołane do istnienia jedynie dzięki ciężkiej, nieprzerwanej pracy.

Przecież przyroda najczęściej wygrywa. Ślady miast zostają zatarte przez przyrodę i przekształcone w nieokreślony krajobraz. Ta nieokreśloność przenosi się również w sferę mentalną, jeśli miejsce traci swoje dokładne znaczenie, jakie posiadało w dawnych czasach. Pozbawia się ono znaków, które pozawalały na jego identyfikację. Stąd dawne mapy przestają być aktualne. Wszystko, co można przeciwstawić żywiołom i nieuniknionym wyrokom losu – to staranność i wysiłek. Jednak i one nie pomagają: Problem rozwiązano na korzyść żywiołów – po co cokolwiek budować, jeśli wcześniej czy później zostanie to zniszczone?. Tereny, które powróciły pod panowanie żywiołów, tracą swoje kontury i odtąd trudno jest je zidentyfikować: to ani susza, ani bagno, ani błoto, ani woda. Kiedy pola są odkryte podczas odpływu, wyglądają jak przestrzeń, na której nic nie byłoby zdolne przeżyć, ani wyrosnąć, ale można tu poczuć swoiste tchnienie.

Z drugiej strony, są to pola bitew przeciwko globalizacji, która wciągnąwszy te miejsca w wir wydarzeń, spycha je z centrum na peryferie. Przeciwstawiają się one przekształcaniu świata w “globalną wioskę”. Jednak od dawna wiadomo, że ta bitwa jest przegrana, bo jak pisze Lavinia Greenlaw, turystyka zniszczyła handel morski, sieci rybackie zastąpił internet, a morskie powietrze – rozszczepienie jądra atomu. Chociaż te miejsca są położone na “końcu świata”, świat wsysa je w siebie, nie pozwala im się przeciwstawić, czy mówiąc inaczej – nie pozwala im stać się światem. Tak jak wspomniane Wardo: “Biedne Wardo”. Tylko tego brakowało. Bezrobocie, zachmurzone morze, spustoszenie, upadek, rakotwórcze radary i zagrożenie ataku atomowego ze strony Rosji.

Miejsca te, stanowią również efekty strasznych w skutkach eksperymentów XX stulecia, które nie liczyły się ani z człowiekiem, ani z przyrodą. Tutaj widać wyraźne ślady dyktatorów – Lenina, Hitlera, Mussoliniego, Envera Hodży. Eksperymenty te zmieniły je w post-utopie – monumentalna “architektura” imperiów totalitarnych, na zawsze zrujnowała system autentycznych treści, spustoszyła te miejsca, a gdzieniegdzie przemieniła w poligony, jak np. przestrzeń pomiędzy Dolersgeim a Alensteig·. Dolersgeim jest powiązane w szczególny sposób z Hitlerem, co, jak pisze Karl-Markus Gauß, odegrało pewną rolę w zniszczeniu tego terenu, nie tylko w sensie dosłownym, ale również w zniszczeniu, które miało zatrzeć historyczną pamięć o czterdziestu dwóch miejscowościach – czy też ogółem zatarło – jak w wypadku wyspy Ada-Kale, która została zatopiona podczas budowy gigantycznego zbiornika na Dunaju.

Opowieści o miejscach – to legendy. Zresztą, jedną z intencji redaktorów tej antologii było opowiedzenie legend o “zatopionych miastach i wyspach”, których Europa zna wiele. Jedną z najpiękniejszych jest staroruska opowieść o grodzie Kiteż, któremu groziły najazdy tatarskie. Miasto schowało się przed napadami w wody jeziora i w ten sposób uratowało od zniszczenia. We wszystkich tekstach zamieszczonych w antologii, znajdujemy “legendę na legendzie”. W niektórych wypadkach nie pozostało nic oprócz legend, które zmieniają się w życie. Kilku autorów opowiada swoją własną legendę, jak Lidia Jorge w eseju “Maryja Bolesna”:

Przypomnijcie sobie, dzieci moich dzieci, ten dzień, kiedy byłam jeszcze pełna sił, wasz dziadek był młody i przed Bogiem oraz ludźmi wzięliśmy ślub w cerkwi w Bolikwajm. Nasza ziemia nie znajdowała się jeszcze wtedy na mapie szlaków świata, drogi z prawdziwego zdarzenia nie istniały, a z Algarne, wyspy i morza oraz otaczającej Hiszpanii, wszędzie było daleko. Dla nas jednak, nie miało to znaczenia – żyliśmy zgodnie z porami roku, a w ważnych momentach oddawaliśmy się w opiekę świętych i naszej niewiedzy.

Legendy te nabywają cech osobistych, a nawet swoistej prywatności. Ich celem nie jest to, żeby zostały wysłuchane przez innych. Najważniejsze dla samych autorów, było tu stworzenie własnej legendy, przypomnienie jej, rozkoszowanie się jej intymnością. Taka legenda może opowiadać nie o tym, co wieczne, ale o tym, co ulotne i nietrwałe. Jak pisze Andrzej Stasiuk:

Niewykluczone, że moją osobistą legendą jest Praga, a w szczególności jej bazar. Wszystko na tym jarmarku było tymczasowe, kruche, prowizoryczne, nietrwałe, ulotne, istniejące z dnia na dzień, zrobione na słowo honoru, do jutra, dla iluzji trwania…

Pomimo tego, że książka opowiada o miejscach porzuconych i zapomnianych, niesie ze sobą jednak pozytywne emocje. Co więcej, sama idea by zebrać autorów z różnych krajów, którzy opowiadają o nieco “innej Europie” niż ta, którą zwykliśmy widywać, wytyczając szlaki turystyczne obfitujące w komfort i przepełnione pamiątkami, przywodzi na myśl, czy owa mentalna geografia nie jest czymś, co można by nazwać prawdziwą geografią Europy. Przecież prawdopodobnie, w takich “odkryciach” Europy, których dokonał każdy z autorów antologii, przejawia się fenomen tożsamości europejskiej, która jest tutaj żywa, a nie wepchnięta w ciasne, abstrakcyjne konstrukcje geopolityczne.

Українську версію статті опубліковано в часописі “Критика” (№ 12, 2008)

Польський переклад: Дарек Фіґура (Darek Figura)

Польську версію опубліковано в часописі “Kultura enter miesięcznik wymiany idei” (czerwiec/lipiec 2009), http://kulturaenter.pl/11dw04.html

Використане зображення: фрагмент обкладинки антології Znikająca Europa, Wołowiec: Wyd. Czarne, 2006

Інші записи:

• Міжнародна науково-практична конференція «ПРОБЛЕМА ІДЕНТИЧНОСТІ ТА КУЛЬТУРНИЙ ПРОЕКТ ЄВРОПИ» (24-25 квітня 2009 року, Національний університет „Острозька академія”)
• ПРОБЛЕМА КУЛЬТУРНИХ МЕЖ ЄВРОПИ: СУЧАСНІ ДИСКУСІЇ
• Mentalna geografia Europy