Ключові слова: зовнішня політика ОАЕ, ОАЕ, ЄС, Близький Схід.

Keywords: foreign policy of the UAE, UAE, EU, Middle East.

Об’єднані Арабські Емірати (ОАЕ) є однією з провідних країн Близького Сходу, відомою завдяки сучасній інфраструктурі та сприятливим умовам для бізнесу в Дубаї. Завдяки блискучим хмарочосам, космополітичній атмосфері та проведенню масштабних подій, таких як Всесвітня виставка у Дубаї 2020, країна створила образ сучасної і прогресивної держави, що є оазисом стабільності та добробуту в регіоні [1, с. 22].

З початку Арабської весни ОАЕ цілеспрямовано розширювали свій вплив у регіоні, зокрема в Північній Африці та на Африканському Розі, завоювавши репутацію «Близькосхідної маленької Спарти». Дії Еміратів спрямовані на протидію впливу ісламістських угруповань, послаблення позицій Ірану та контроль над ключовими транспортними шляхами в Перській затоці. Втім, ці заходи часто супроводжуються посиленням авторитарного управління, що може призвести до дестабілізації регіону [5, с. 35].

Федерація складається з семи еміратів, де домінують Абу-Дабі та Дубай. Вищий конституційний орган – Федеральна Верховна Рада, до якої входять правителі еміратів. Президентом зазвичай обирають еміра Абу-Дабі, а прем’єр-міністром – еміра Дубаю. Основою зовнішньої політики ОАЕ є забезпечення стабільності авторитарного режиму, зокрема через протидію ісламістським рухам, які набули популярності після подій 2011 року. У 2012 році в межах боротьби з опозицією було заарештовано 94 членів «Аль-Іслах», місцевого відділення «Мусульманського братства» [1, с. 25]. Для захисту власних інтересів Емірати активно співпрацюють із країнами, які виступають проти ісламістських рухів, та прагнуть економічного зростання [2].

На міжнародному рівні основним партнером ОАЕ залишаються США, хоча їхні відносини зазнали змін після підписання ядерної угоди з Іраном. Під час адміністрації Трампа відносини відновилися завдяки політиці максимального тиску на Іран. У 2017 та 2019 роках було укладено нові угоди про співпрацю в оборонній сфері. На території ОАЕ перебувають близько 5000 американських військових, а значна частина зброї, імпортованої до країни у 2015–2019 роках, походить зі США [2]. Однак після атак на саудівські об’єкти у 2019 році Емірати пішли на діалог з Іраном, підписавши угоди про прикордонну співпрацю [6, с. 19].

Щодо взаємин з країнами ЄС, ключовими партнерами для ОАЕ є Німеччина та Франція. З Німеччиною Емірати встановили стратегічне партнерство ще у 2004 році, яке у 2022 році було оновлено під час візиту федерального канцлера Олафа Шольца до ОАЕ [4]. Обсяг двосторонньої торгівлі у 2021 році склав близько 8 мільярдів євро. Основними напрямками співпраці є торгівля авіаційною технікою, автомобілями, машинами, електронікою та хімічною продукцією. У сфері енергетики також було досягнуто значного прогресу, зокрема у рамках кліматичного партнерства [4].

Франція, у свою чергу, прагне виступати посередником у регіональних питаннях, продовжуючи політику, започатковану Шарлем де Голлем. Президент Еммануель Макрон посилив співпрацю з ОАЕ, що підтверджується частими зустрічами з шейхом Мохаммедом бін Заїдом та спільними заходами у сфері безпеки [6]. Зокрема, відкриття французької військової бази в ОАЕ у 2009 році свідчить про глибокий рівень партнерства.

Таким чином, ОАЕ активно розвивають співпрацю з ключовими європейськими країнами, зміцнюючи свої позиції як у регіоні, так і на міжнародній арені.

Джерела та література:

1. Colombo S., Committer C. Need to Rethink the EU-GCC Strategic Relation. Bridging the Gulf: EU-GCC Relations at a Crossroads. Ed. by Colombo S. Edizioni Nuova Cultura, 2014. P. 19–47.
2. Duże ambicje małego państwa – polityka zagraniczna ZEA. Polski Instytut Spraw Międzynarodowych. August 28, 2020. URL: https://www.pism.pl/publikacje/Duze_ambicje_malego_panstwa__polityka_zagraniczna_ZEA
3. France and United Arab Emirates. Ministry for Europe and Foreign Affairs / France Diplomacy. September 09, 2022. URL: https://www.diplomatie.gouv.fr/en/country-files/united-arab-emirates/france-and-united-arab-emirates-65102/
4. Germany and the United Arab Emirates: Bilateral relations. German Federal Foreign Office / Foreign & European Policy. March 12, 2024. URL: https://www.auswaertiges-amt.de/en/aussenpolitik/laenderinformationen/vae-node/unitedarabemirates/228542
5. Hollis R. Europe and the Middle East: Has the EU Missed its Moment of Oppurtunity? Ortadoğu Etütleri. Vol. 2. P. 33–56.
6. Hollis R. Europe and the Middle East: Power by Stealth? International Affairs. Vol. 73, № 1. 1997. P. 15–29.

Науковий керівник: Троян С. С.,

доктор історичних наук, професор

Виникнення й еволюція італійського євроскептицизму

У статті розглянуто ключові чинники та причини євроскептицизму в Італії в контексті дрейфу в бік від єврооптимізму до євроскептицизму. Виокремленні та проаналізовано етапи еволюції італійського євроскептицизму. Наведено характерні особливості євроскептицизму внаслідок  кризи COVID-19.

Ключові слова: євроскептицизм, Італія, Європейський Союз, Брекзит, Рух п’яти зірок.

The emergence and evolution of Italian euroscepticism

The article examines the key factors and causes of Euroscepticism in Italy in the context of the drift away from eurooptimism to euroscepticism. The stages of the evolution of Italian Euroscepticism are systematized. The characteristic features of Euroscepticism due to the COVID-19 crisis are given.

Keywords: Euroscepticism, Italy, European Union, Brexit, Five Star Movement.

Постановка проблеми. Євроскептицизм в Італії відображає глибоку зміну громадської думки щодо ЄС: послідовна традиційна підтримка, яку висловлювали італійці, останнім часом стала більш євроскептичною. Італійська політична еліта здійснила дрейф у бік від єврооптимізму до євроскептицизму. Саме тому важливо проаналізувати сучасний стан євроскептицизму в Італії.

Аналіз останніх досліджень та публікацій. В іноземній літературі питання італійського євроскептицизму висвітлюються в періодичних виданнях, статтях, збірниках матеріалів. Серед зарубіжних дослідників – це Олімпія Фонтана, Кароліна Плешія, Джессіка Квірк, Ніколо Конті, Франческо Марангоні, Лука Верзічеллі та ін.

Мета статті полягає у виявленні основних положень феномену сучасного італійського євроскептицизму, його основних складових та етапів еволюції.

 Для досягнення мети були поставлені такі завдання:

1) розглянути ключові чинники та причини євроскептицизму в Італії;

2) проаналізувати етапи еволюції італійського євроскептицизму;

3) навести характерні особливості євроскептицизму внаслідок кризи COVID-19.

Виклад основного матеріалу. Італія нині переживає ультрареалістичне сприйняття міжнародних відносин в Європі, що призводить до сильного спотворення реальності. Очевидно, що це не єдина причина євроскептицизму, але вона може допомогти пролити світло на внутрішній контекст в Італії й на ряд факторів, які слід брати до уваги, коли мова йде про нинішню надчутливість Італії до Європейського Союзу і його держав-членів. Євроскептицизм в Італії дослідники пояснюють насамперед зовнішніми факторами, такими як загальна недовіра до ЄС під час і після криз і внутрішніми факторами, коли певні політичні сили звинувачували Європу у всіх «смертних гріхах» [1].

Відповідно до дослідження європейської дослідниці, доцента Віденського університету, Кароліни Плешії, ставлення італійців до процесу інтеграції протягом майже 30 років різко змінювалось. Аналіз даних видання «Барометр» показує, що в Італії, як і в багатьох інших європейських країнах, підтримка ЄС населенням зменшується з 1995 року. Це зменшення пов’язано головним чином з тим, що, хоча раніше багато громадян вважали, що Європейський Союз розв’яже проблеми, які національні уряди не змогли вирішити. Тому з 2000-х років постійно зростає розчарування у здатності ЄС розв’язувати внутрішні проблеми. В Італії, особливо з 2008 року, що збігається з початком економічної та фінансової кризи, спостерігається значне збільшення відсотка тих, хто вважає членство в ЄС  «негативним» або «ні позитивним чи негативним». Криза мігрантів у 2015 році посилила це розчарування у здатності Європи давати відповіді на національні проблеми та фактично забезпечила праві партії вагомими аргументами, щоб вказувати на те, що ЄС не здатний впоратися з новими викликами. Тож спочатку економічна криза і так звана «міграційна криза» фактично зробили Європу вразливою та підкреслили труднощі, властиві європейському проєкту [5].

Перехід від єврофільства до євроскептицизму відбувався протягом декількох десятиліть. Ця тенденція набирає обертів в останні роки і її не можна пояснити однією причиною, тому що вона має багатофакторний характер. На думку дослідників, особливий вплив мають чотири:

1. Приєднання Італії до Маастрихтського договору;
2. Домінування правоцентристів у національній політиці;
3. Серйозний економічний спад зі зростанням бідності;
4. Складне управління імміграцією [6].

Недовіра та скептицизм, що проявляються до традиційних політичних партій Італії, і подальший крок у бік підтримки тих, хто виступає проти істеблішменту, є результатом численних подій, на основі яких можна виділити такі етапи італійського євроскептицизму:

1. 1952-1994 роки:

З часів кінця Другої світової війни Італія вважалася однією з найбільш єврофільних країн Європи. Якщо на початку 1950-х років спостерігалася глибока поляризація в питанні інтеграції західноєвропейських демократій, що відображає ширшу поляризацію італійської партійної системи, то до початку 1990-х років замість цього склалася ситуація конвергенції, коли всі сторони підтримували інтеграційний процес. Вже в 1970-х роках Італійська комуністична партія (ІКП) вибрала євро-комуністичну траєкторію, що полягала в повороті до західного табору і в той же час дистанціюванні від Радянського Союзу. З цього моменту можна говорити про партійний консенсус щодо Європи. Двадцять років потому головний спадкоємець ІКП, Демократична партія лівих, вступив в європейську Соціалістичну партію, яка виступала за інтеграцію. Однак з 1994 року в італійській партійній системі не спостерігалось такої ж широко поширеної євро-філії, як у минулому. Замість цього розвинулись деякі безпрецедентні форми євроскептицизму [2].

2. 1994-2013 роки:

Загальні вибори 1994 року ознаменувалися приходом до влади Сільвіо Берлусконі як лідера партії «Вперед, Італіє», який забезпечив коаліцію з Лігою Півночі й фашистським Національним альянсом. Незважаючи на тривалу політичну нестабільність і фрагментацію, панування Берлусконі, триразового прем’єр-міністра, призвело до появи популізму і посилення євроскептицизму.

У період, протягом якого Берлусконі керував Італією, протягом майже десятиліття з 2000 року економіка перебувала в стані стагнації. Це  своєю чергою зробило удар світової фінансової кризи ще сильнішим. Подальшим поштовхом у бік популістських партій став вплив міграційної кризи, що почалася у 2011 році. Італія також сильно постраждала після кризи суверенного боргу, коли італійський уряд скоротив державні витрати й підвищив податки, що призвело до рецесії. Можливо, найсильнішим фактором, що лежить в основі невдоволення, є розвал італійської економіки, через який виникають численні проблеми, включаючи  бідність та високий рівень безробіття. Управління економікою і подальший спад – це дрейф у бік євроскептицизму. Наприклад, у другому кварталі 2019 року не спостерігалося економічного зростання, рівень безробіття серед молоді склав 33 %, що є другим за величиною показником в Єврозоні, а відношення боргу до ВВП склало 132%. Саме ця картина призвела до зростання підтримки популістських партій серед виборців і ще більше посилюється внаслідок кризи мігрантів, що почалася у 2015 році [6].

Тим часом після багатьох років скептицизму Берлусконі й негативу стосовно Європейського Союзу, а потім програми жорсткої економії Монті внаслідок боргової кризи, довіра до ЄС в Італії, колишній єврофільній країні, почала розвертатися в бік євроскептицизму. Згідно з одним дослідженням, в період з 2000 по 2012 рік довіра Італії до Європейського Союзу знизилася з 56% до 36%. Це була якісна зміна в італійському почутті підтримки й довіри до ЄС, яка не мала прецедентів. Як економічна криза, так і інституційна нестабільність сприяли посиленню євроскептицизму [1].

3. 2013-2020 роки:

У політичному середовищі Італії лівоцентристи завжди залишалися головними пропонентами євроінтеграції й виявляли лояльність до ЄС, коли були при владі. При уряді Маттео Ренці (2014-2016) лівоцентристи перейшли від своєї традиційної принципової підтримки ЄС до широкої критики заходів, прийнятих Європейською комісією для подолання економічної кризи, і до тези, заснованій на необхідності нової реформи інститутів ЄС і оновленні солідарності між державами-членами, які повинні розділити тягар найгостріших криз. Після 2013 року в Італії розгорнулася безпрецедентна суспільна дискусія про роль і результати євроінтеграції, яка була відзначена більш інтенсивним вираженням євроскептичних суджень. Поява нової популістської партії «Рух п’яти зірок» безумовно зміцнила табір євроскептиків [2]. Амбіційний Маттео Ренці, який очолював уряд Італії, втратив прихильність після невдалого референдуму наприкінці 2016 року. Після виборів 2018 року двом політичним формаціям, Руху п’яти зірок і Лізі Півночі, вдалося створити уряд разом з «незалежним» прем’єр-міністром Джузеппе Конте. З червня по серпень 2019 року уряд переходив від однієї суперечки з ЄС до іншої, причому більша частина скептицизму походила від Маттео Сальвіні, його ворожості до міграції та відмови приєднатися до будь-якої міграційної політики ЄС. Сальвіні закрив італійські порти, боровся з неурядовими організаціями, змушував судна з мігрантами на борту швартуватися в інших країнах. Зустрічі з ЄС часто були безрезультатними. Відносини між Римом і Брюсселем були напружені. Цей глухий кут завершився кризою уряду і знову в центрі напруженості опинився підхід до ЄС [1].

Криза COVID-19 дала можливість для якісного стрибка в євроскептичних дискурсах Італії. Італія стала першою європейською країною, яка сильно постраждала від COVID-19, і входить до числа країн, які постраждали від найсерйозніших економічних наслідків пандемії. Те, як ЄС відреагував на ранні етапи пандемії, мало важливий вплив на розвиток євроскептичних думок. Дебати значно ускладнили реакцію ЄС на кризу, затягнувши час реакції в Брюсселі. Це своєю чергою вплинуло на сприйняття в Італії, оскільки багато хто побоювався, що почнеться нова ера жорсткої економії та структурних реформ, що призведе до сплеску настроїв невдоволення щодо ЄС [4].

Висновки. Підбиваючи підсумки, були виявлені різні причини євроскептицизму в Італії. Шлях, пройдений Італією від держави єврофіла Європейського Союзу до євроскептика, здається недивним. Цю тенденцію можна обґрунтувати такими причинами: приєднанням Італії до Маастрихтського договору; домінуванням правоцентристів у національній політиці; серйозним економічним спадом зі зростанням бідності; складною ситуацією з управління міграцією. Аналіз італійського євроскептицизму продемонстрував дрейф у бік від єврооптимізму до євроскептицизму. Також у ході дослідження були виокремленні та проаналізовані етапи еволюції євроскептицизму в Італії. Наведено характерні особливості євроскептицизму внаслідок  кризи COVID-19.

Джерела та література

1. Brunazzo M., Mascitelli B. At the origin of Italian Euroscepticism. Australian and New Zealand Journal of European Studies. 2021. Т. 12, № 2. URL: https://doi.org/10.30722/anzjes.vol12.iss2.15072 (дата звернення: 14.10.2021).
2. Conti N., Marangoni F., Verzichelli L. Euroscepticism in Italy from the Onset of the Crisis: Tired of Europe? South European Society and Politics. 2020. С. 1–26. URL: https://doi.org/10.1080/13608746.2020.1757885 (дата звернення: 14.10.2021).
3. Darnis J.-P. Treacherous Mirror: Misinterpreting Italian Euroscepticism. IAI Commentaries. 2020. Т. 20, № 39. С. 1–4. URL: https://www.iai.it/sites/default/files/iaicom2039.pdf. (дата звернення: 13.10.2021).
4. Fontana O. Italian Euroscepticism and the COVID-19 Pandemic: Survey Insights. IAI Istituto Affari Internazionali. URL: https://www.iai.it/en/pubblicazioni/italian-euroscepticism-and-covid-19-pandemic-survey-insights (дата звернення: 06.11.2021).
5. Plescia C. La pandemia nel bel mezzo dell’euroscetticismo e del sovranismo in Italia. Euractiv. 2020. URL: https://euractiv.it/section/europea-parlano-i-fatti/opinion/la-pandemia-nel-bel-mezzo-delleuroscetticismo-e-del-sovranismo-in-italia/ (дата звернення: 13.10.2021).
6. Quirk J. Italy and euroscepticism – political uncertainty gives way to temporary political relief. Australian and New Zealand Journal of European Studies. 2020. Т. 12, № 1. С. 67–73. URL: https://www.esaanz.org.au/wp-content/uploads/2020/05/5.-Quirk.pdf. (дата звернення: 13.10.2021).

У статті аналізується політика розширення Європейського Союзу в Західних Балканах, яка є важливим напрямком у зовнішньополітичній стратерії ЄС. Розглядаються еволюція відносин між Європейським союзом та Західними Балканами, основні виклики з якими зіштовхується ЄС в даному регіоні, а також перспективи вступу західнобалканських країн до Європейського Союзу.

Ключові слова: ЄС, Західні Балкани, розширення, країна-кандидат, реформування, стратегічні інтереси.

Olha Khriashchevska

THE POLICY OF THE EUROPEAN UNION ENLARGEMENT IN THE WESTERN BALKANS

The article is devoted to the problem of the European Union enlargement in the Western Balkans, which is the important direction in the EU foreign policy strategy. The evolution of the relations between the European Union and the Western Balkans, the main challenges the EU is facing in this region and the prospects for the entry of the Western Balkan countries into the European Union are considered.

Keywords: European Union, Western Balkans, enlargement, candidate country, reforming, strategic interests.

Хрящевская Ольга

ПОЛИТИКА РАСШИРЕНИЯ ЕВРОПЕЙСКОГО СОЮЗА В ЗАПАДНЫХ БАЛКАНАХ

В статье анализируется политика расширения Европейского Союза в Западных Балканах, которая является важным направлением во внешнеполитической стратерии ЕС. Рассматриваются эволюция отношений между Европейским союзом и Западными Балканами, основные вызовы с которыми сталкивается ЕС в данном регионе, а также перспективы вступления западнобалканских стран в Европейский Союз.

Ключевые слова: Европейский Союз, Западные Балканы, расширение ЕС, страна-кандидат, реформирование, стратегические интересы.

Актуальність цього дослідження зумовлена потребою вивчення політики розширення Європейського Союзу в Західних Балканах, виокремленні тенденцій та основних викликів, що виникають за умови залучення Західних Балкан до євроінтеграційного процесу, а також перспектив вступу західнобалканських країн до ЄС. Політика розширення Європейського Союзу, насамперед, спрямована на підтримку безпеки у регіоні та прискорить його політичний та економічний розвиток. Під Західними Балканами аналітики розуміють такі країни як: Сербія, Македонія, Чорногорія, Боснія і Герцеговина, Албанія, Косово.

Метою наукової роботи є дослідження політики розширення ЄС в Західних Балканах.

Для досягнення мети були поставлені такі завдання:

• дослідити еволюцію відносин між Європейським Союзом та Західними Балканами;
• розглянути основні виклики з якими зіштовхується ЄС в даному регіоні;
• з’ясувати перспективи вступу Західних Балкан до ЄС.

Окреслену проблему вивчає українська і зарубіжна історіографія, серед українських досліджень варто виокремити статтю О. Бірюкової, яка у своїй розвідці «Сучасні Балкани: внутрішньополітичні проблеми та зовнішньополітичні перспективи» [1, 218] аналізує особливості геополітичних та міжнаціональних процесів на Балканах, фактори що негативно впливають на сучасний розвиток цих країн, а також розглядає перспективи зовнішньополітичного та міжнаціонального розвитку балканського регіону. А. Миронова у праці «Еволюція політики ЄС щодо країн Західних Балкан» [10, 28] досліджує еволюцію відносин та розглядає питання формування стратегії ЄС щодо Західних Балкан. О. Чумаченко в статті «Політика розширення Європейського союзу в Західних Балканах: основні ризики та шляхи їх подолання» [20, 108] розглядає основні проблеми, з якими зіштовхується ЄС у регіоні, шляхи їх подолання та з’ясовує стан розширення ЄС на Балканах, прогнозує перспективи вступу Західних Балкан до ЄС. Дослідження О. Снігир «Вплив РФ на Західні Балкани» присвячене особливостям впливу Росії на країни Західних Балкан, зокрема Сербію, Боснію і Герцеговину, Македонію і Чорногорію, автор визначає мету Росії, інструменти й засоби реалізації її балканської політики [13].

Серед зарубіжних науковців варто виділити працю Ю. Кудряшової. В статті «Перспективы вступления в ЕС балканских государств и интересы России» [6] висвітлює вступ Західних Балкан до Європейського союзу як пріоритетний напрямок зовнішньої політики та аналізує позицію Російської Федерації щодо цього питання. Люсія Веснік-Алушевич в книзі «European Integration of Western Balkans: From Reconciliation To European Future» [34, 8] описує еволюцію відносин між ЄС та Західними Балканами, проблеми та конфлікти, які виникали у регіоні. Ерван Фуере в статті «A decisive year for the EU’s re-engagement with the Western Balkans» [27] аналізує відносини між ЄС та Західними Балканами на сучасному етапі та описує основні проблеми, які потребують розв’язання на сьогоднішній день.

Розгляд обраної теми вимагає використання широкого спектру джерел. Під час дослідження було опрацьовано комплекс міжнародних документів, хронологічні межі яких охоплюють період 1999 – 2018 рр. Серед них: Декларація глав держав та урядів країн Південно-Східної Європи (балканські країни, Молдова, Румунія, Болгарія), ЄС, США, Росії, Японії, Туреччини, Канади, Норвегії, Швейцарії, регіональних й міжнародних організацій та фінансових інституцій (ООН, НАТО, ОБСЄ, Рада Європи, Центральноєвропейська ініціатива, ОЧЕС, ОЕСР, МВФ, ЄБРР тощо) підписана 30 липня 1999 р. на саміті в Сараєво [33]. Декларація від 24 листопада 2000 р. (Загреб) [36], яка офіційно розпочала процес стабілізації й асоціації та запровадила фінансовий інструмент допомоги регіону – програму КАРДС. Окрім того, країнами ЄС було підтверджено, що механізмом оцінювання готовності потенційних кандидатів до членства в ЄС буде їхня відповідність Копенгагенським критеріям. Декларація ЄС щодо Західних Балкан, прийнята 17 травня 2018 на саміті в Софії [32], в якій була підтверджена європейська перспектива для держав даного регіону. Рішення Європейської Ради щодо процесу розширення, асоціації та стабілізації від 26 червня 2018 року [23]. А також урядові сайти Європейського Союзу, де є інформація про основні договори та політику розширення ЄС [16], Чорногорії [19], Сербії [18], Боснії і Герцеговини [15], Македонії [17], де зібрані офіційні відомості про політику держав.

Становлення політики ЄС щодо країн Західних Балкан припадає на період розпаду Югославії та перегляду європейськими країнами відносин з Белградом. Початок югославської кризи відкрив можливість для піднесення авторитету Європи на міжнародній арені. Першочерговим дипломатичним завданням ЄС було недопущення регіональної ескалації конфлікту: виступивши посередником у переговорному процесі, ЄС організував дві постійні конференції з врегулювання конфлікту – Конференцію Європейського Співтовариства щодо колишньої Югославії в Гаазі (вересень 1991 р. – серпень 1992 р.) і спільну з ООН Міжнародну конференцію щодо колишньої Югославії в Женеві (вересень 1992 р. – грудень 1995 р.) [31, 155].

Одним з небагатьох прикладів безпосередньої участі ЄС у процесі кризового врегулювання став достатньо невдалий досвід Адміністрації ЄС у м. Мостар (Боснія й Герцеговина) у червні 1994 р., та залучення поліцейського контингенту Західноєвропейського союзу. Проведення операції НАТО в Боснії та Герцеговині та підписання Дейтонських угод у грудні 1995 р. продемонстрували неможливість ЄС самостійно, без участі США, вирішувати конфлікти подібного масштабу. Головною метою, що постала перед ЄС та США після завершення боснійського конфлікту та, пізніше, операції НАТО в Косово, стало забезпечення стабільності в регіоні та його інтегрування в західні економічні, політичні та військові структури. До сфери відповідальності ЄС були віднесені політичні та економічні реформи в країнах регіону. Саме ЄС виступив головним донором у зовнішній допомозі Боснії та Герцеговині: близько 55 % (3,07 млрд. дол. США) допомоги в період з 1996 по 2002 рр. було надано ЄС та країнами-членами, в той час як частка США становила 18.7% (1,05 млрд. дол. США) [21].

Перші спроби перегляду стратегії ЄС щодо регіону були здійснені в 1996 р. після завершення боснійської війни. У квітні 1997 р. Рада ЄС запровадила регіональний підхід, що встановив політичні та економічні умови для розвитку двосторонніх відносин з 5 країнами регіону (Албанія, Боснія та Герцеговина, Хорватія, СРЮ та колишня Югославська Республіка Македонія), а саме: повага до демократичних принципів, прав людини, верховенство права, захист національних меншин, реформи у напрямку ринкової економіки, регіональне співробітництво [22]. Остаточно концептуальне визначення регіону як «регіону Західних Балкан» та оформлення механізмів та інструментів політики ЄС відбулося у 1999 р. із запровадженням процесу стабілізації та асоціації. В 2003 р. відбулися перші військові та поліцейські місії ЄС у Македонії, Боснії та Герцеговині. Іншим наслідком трансформації політики ЄС в регіоні стало ухвалення рішення про надання країнам Західних Балкан перспективи членства, що розглядалося як інструмент примирення та стабілізації регіону, гарантія незворотності демократичних реформ.

30 липня 1999 р. на саміті в Сараєво була підписана Декларація глав держав та урядів країн Південно-Східної Європи (балканські країни, Молдова, Румунія, Болгарія), ЄС, США, Росії, Японії, Туреччини, Канади, Норвегії, Швейцарії, регіональних й міжнародних організацій та фінансових інституцій (ООН, НАТО, ОБСЄ, Рада Європи, Центральноєвропейська ініціатива, ОЧЕС, ОЕСР, МВФ, ЄБРР тощо). Особливістю ініціативи стали вперше чітко сформульовані європейська та євроатлантична перспективи для країн регіону [33]. 24 листопада 2000 р. на саміті у Загребі держави ЄС та Західних Балкан підписали фінальну Декларацію саміту, що офіційно розпочала процес стабілізації й асоціації та запровадила фінансовий інструмент допомоги регіону – програму КАРДС. Країнами ЄС було підтверджено, що механізмом оцінювання готовності потенційних кандидатів до членства в ЄС буде їхня відповідність Копенгагенським критеріям. Інструменти передвступної допомоги були доповнені на саміті країн Західних Балкан та ЄС у Фессалоніках (червень 2003 р.): варіант колективного вступу відкидався та запроваджувався індивідуальний підхід [24].

ЄС підписав угоди про асоціацію та стабілізацію з країнами регіону, зокрема з Македонією (2001 р.), Албанією (2006 р.), Чорногорією (2007 р.), Боснією та Герцеговиною (2008 р). Відповідно до положень Угод про стабілізацію та асоціацію ЄС поступово вводить безвізовий режим з країнами регіону: у 90-ті рр. з Хорватією, з 19 грудня 2009 р. аналогічний режим запрацював у відносинах з Чорногорією, Македонією та Сербією [10, 28].

Поточна програма розширення охоплює партнерів Західних Балкан і Туреччини. Чорногорія від 17 грудня 2010 р. є офіційним кандидатом на вступ до Євросоюзу, а переговори про вступ Чорногорії до ЄС розпочалися у червні 2012 р. Сербія з березня 2012 р. отримала статус країни-кандидата на вступ до ЄС, а з вересня 2013 р. набула чинності Угода про стабілізацію та асоціацію між ЄС та Сербією. 21 січня 2014 р. відбулась перша Міжурядова конференція, що свідчить про офіційний початок переговорів про вступ Сербії до ЄС. Албанія отримала статус кандидата у 2014 р. З квітня 2016 р. набула чинності Угода про стабілізацію та асоціацію між Косово та ЄС. Македонія є країною-кандидатом на вступ до ЄС ще з 2005 р., а Боснія та Герцеговина лише в лютому 2016 р. офіційно подала заявку на вступ до ЄС [25].

На думку аналітиків, нова стратегія розширення є чи не «останнім шансом» для Євросоюзу зберегти вплив на Західні Балкани та повернути довіру до європейської інтеграції. Впродовж останніх років серед громадян країн регіону зросло розчарування відносинами з ЄС на тлі внутрішніх політичних та економічних проблем, безпекових загроз, нелегальної міграції, агресивного гібридного впливу Росії, а також кризи у самій Європейській спільноті [12].

За ініціативою щодо вступу до ЄС Західних Балкан стоять, передусім, стратегічні інтереси. У ЄС побоюються, що ці країни можуть потрапити під дедалі більший вплив Росії або Китаю. Росія виявляє сильний інтерес до Західних Балкан в цілому, прагнучи зберегти можливості впливати на політичні процеси в регіоні. Головним завданням для Москви є перешкоджання інтеграції регіону до ЄС та НАТО. Не маючи можливості конкурувати із Заходом в економічному та інституційному плані, Москва обирає стратегію політичної дестабілізації регіону. Економічний вплив Росія здійснює переважно через енергетичний сектор, займаючи або монопольні (Сербія та Боснія і Герцеговина), або домінуючі (Чорногорія, Македонія) позиції в енергетиці країн Західних Балкан [13].

Китай, своєю чергою, готовий давати набагато більше швидких і дешевих грошей на різні місцеві потреби при мінімальних вимогах. Сербія кращий тому приклад. Китай, на відміну від Росії, поки не пов’язує економічне співробітництво з будь-якими політичними умовами. Китайське керівництво не тисне на балканські країни, вимагаючи зробити вибір на користь одного геополітичного полюса, і не намагається уповільнити інтеграцію регіону в євроатлантичні структури, як це робить Москва. Навпаки, Пекін ясно дає зрозуміти, що підтримує вступ Західних Балкан до ЄС, а питання, входить та чи інша країна в НАТО чи ні, його взагалі не хвилює [5].

17 травня 2018 року у Софії відбувся саміт «Європейський Союз – Західні Балкани». Мета зустрічі – підтвердження європейської перспективи для держав регіону. У саміті брали участь шість балканських держав – Албанія, Сербія, Чорногорія, Боснія і Герцеговина, Македонія та Косово. ЄС вкотре підтвердив свою чітку підтримку європейської перспективи Західних Балкан. Ґрунтуючись на вже досягнутому прогресі, партнери із Західних Балкан підтвердили відданість європейській перспективі як їхнього неухильного стратегічного вибору. Згідно з декларацією, ЄС також рішуче налаштований зміцнити й інтенсифікувати відносини з цими країнами на всіх рівнях з метою підтримки політичної, економічної і соціальної трансформації регіону – за умов відчутного прогресу у сфері верховенства права, проведення соціально-економічних реформ західнобалканськими партнерами.

У декларації йдеться що ЄС і партнери із Західних Балкан мають багато спільних проблем. До таких викликів, зокрема, відносять – дезінформацію та гібридну активність, які можна спільно побороти через співпрацю у сферах кібербезпеки та стратегічних комунікаційних безпекових викликів, які потребують координованих індивідуальних і колективних дій. Щодо економіки, згідно з декларацією, підписаною на саміті, ЄС надасть гранти на додаткові 11 пріоритетних транспортних проектів (автомобільний, залізничний) на суму 190 мільйонів євро. Ці інвестиції можуть залучити до 1 млрд. євро кредитів міжнародних фінансових установ. Це включає фінансування перших двох розділів «Мирної магістралі» (Ніш-Приштина-Дуррес) і «Синьої магістралі» вздовж Адріатичного узбережжя. З метою розробки нової цифрової програми для західних Балкан ЄС виділив 30 млн. євро на інвестиції в широкосмугові розгортання по всьому регіону. Партнери погодилися розширити домовленості регіону щодо скорочення витрат на роумінг для всіх шести партнерів, в той же час ЄС розробить дорожню карту для зниження вартості роумінгу між Західними Балканами та ЄС. Було вирішено посилити роботу щодо спрощення процедур торгівлі на Західних Балканах. Єврокомісія збільшить свою підтримку для молоді та освіти, зокрема, шляхом подвоєння фінансування Erasmus + для регіону та запуску пілотного проекту для мобільності у сфері професійної освіти та навчання [26].

В прийнятій 6 лютого 2018 р. спеціальній стратегії Єврокомісії йдеться, що до 2025 року Чорногорія та Сербія можуть вступити до Євросоюзу. Проте, однією з головних вимог євроінтеграції Сербії вважається нормалізація відносин з Косовом. Поки що прем’єр-міністр Сербії Александар Вучич не готовий визнати незалежність цієї республіки, яка відділилась від Сербії у 2008 р. Також Сербії варто позбутися від російської монополії в енергетичній сфері [14]. В країні високий рівень корупції, зокрема в новому «Індексі сприйняття корупції» Transparency International Сербія посіла не дуже почесне 72 місце, після Намібії. Інфляція дорівнює близько 8,5 відсотків, а нова заборгованість у наступному році може стати найбільшою в цілому регіоні – сім відсотків від обсягу ВВП [8]. Чорногорія, будучи членом НАТО з червня 2017 р., випереджає Сербію на євроінтеграційному треку – у неї найвищі шанси вступити в ЄС до 2025 р. Косово наразі не може розпочати процес вступу до ЄС, тому що п’ять членів ЄС (Греція, Іспанія, Кіпр, Румунія та Словаччина) не визнали його незалежність [30].

Навіть з огляду на величезні зусилля і роль модератора з боку ЄС, для Боснії і Герцеговини невирішеним залишаються територіальний диспут з Хорватією щодо частини Адріатичного моря. Суперечка виникла щодо Пелешацького мосту, який дозволить Хорватії обійти Боснію та з’єднати її з півостровом Пелешац. Міст почали будувати ще в 2007 р., проте на тлі політичних суперечок, а також фінансових труднощів, будівництво було призупинено в 2012 р., наразі воно відновлюється завдяки коштам ЄС. Прем’єр-міністр Хорватії Андрій Пленковіч заявив, що його країна буде продовжувати будувати міст, незважаючи на реакцію боснійців. Позиція Боснії і Герцеговини повністю протилежна – міст не може бути побудований допоки обидві країни не врегулюють питання кордону [2].

Греція традиційно блокує європейську і євроатлантичну інтеграцію Македонії (колишньої югославської республіки) щодо назви країни. Незважаючи на те, що у червні 2018 р. міністри закордонних справ обох країн підписали угоду про зміну назви колишньої югославської республіки. 11 січня 2019 р. парламент Македонії проголосував за внесення змін до конституції, затвердивши тим самим перейменування країни. І тим самим розблокував шлях до ЄС та НАТО. Остаточно Македонія змінить свою назву лише після того як Греція ратифікує угоду [11].

У схваленій Єврокомісією стратегії йдеться, що «Чорногорія та Сербія – лідери на євроінтеграційному шляху» з усього західнобалканського блоку. Ще чотири країни регіону – Македонія, Албанія, Косово, Боснія і Герцеговина – істотно відстають від Сербії й Чорногорії з виконання критеріїв для членства в ЄС. «Комісія готова підготувати рекомендації для відкриття переговорів про вступ з Албанією і колишньої Югославської Республіки Македонія на основі виконання умов. Боснія і Герцеговина може також стати кандидатом на вступ. У Косово є можливість стійкого прогресу, виконуючи Угоду про стабілізацію та асоціацію»,– йдеться в звіті Єврокомісії [4].

Ініціатива з розширення надає регіону євроінтеграційного оптимізму, але не містить відповіді на ключові питання у вирішенні наявних проблем. Хоча перспектива розширення на вісім і більше років, потенційні політичні, економічні та безпекові переваги можуть відіграти вирішальну роль для успіху геостратегічної інвестиції ЄС. Деякі з цим переваг Західні Балкани відчули вже сьогодні. Починаючи з 2007 р. допомога Євросоюзу країнам регіону з підготовки до членства сягнула майже 10 млрд євро. Варто зауважити що у 2002 – 2006 рр. в рамках програми країнам регіону було виділено 4.6 млрд. євро. Важливим рішенням також є запрошення західнобалканських країн до участі у окремих засіданнях з формування спільних політик ЄС. Серед інших запропонованих переваг – глибша інтеграція до енергетичного союзу, єдиного цифрового ринку, подальша торговельна лібералізація [12].

10 липня 2018 р. відбувся саміт Західних Балкан в Лондоні. Лондонський саміт є частиною Берлінського процесу, за ініціативи Німеччини, Франції, Австрії, Хорватії, Італії, Польщі та Словенії, спрямований на підтримку зусиль у напрямку зміцнення регіонального співробітництва та європейської інтеграції Західних Балкан. Саміт відбувся після того, як Європейська Комісія опублікувала стратегію щодо «Достовірної перспективи розширення та розширення взаємодії ЄС із Західними Балканами», саміту ЄС-Західні Балкани в Софії 17 травня 2018 року та червневої Європейської Ради, які підтверджували перспективу розширення ЄС в Західних Балканах [35].

Європейський Союз випрацював принцип європейського майбутнього для Західних Балкан, проте існують ризики, що виникають за умови залучення країн даного регіону до євроінтеграційного процесу.По-перше прийняття держав з нерозв’язаними конфліктами може нашкодити ЄС, реформи здійснюються уповільненими темпами, також свій вплив в регіоні посилює Росія. Політики у європейських столицях розцінюють перспективу розширення ЄС в Західних Балканах з тривогою, зокрема президент Франції Еммануель Макрон досить скептично ставиться до думки про розширення ЄС за рахунок Балкан. По-друге відтягування прийому на невизначене майбутнє підірве нещодавній прогрес миру і стабільності в регіоні. Обіцянка європейської інтеграції – це те що досі тримає балканські країни разом. Політичний розкол щодо Косова також послаблює роль ЄС, адже 4 з 28 країн членів не визнали незалежність Косово від Сербії. Це також паралізує політику розширення щодо Македонії, як результат категоричної позиції Греції щодо назви колишньої югославської республіки [9].

У середньостроковій перспективі основні напрямки співпраці між ЄС та Західними Балканами залишаться незмінними. Сьогодні у державах регіону триває процес здійснення політичних та економічних реформ, які стимулюються Європейським Союзом та спрямовані на досягнення головної зовнішньополітичної мети західнобалканських держав – членство в ЄС. Низка європейських країн підтримують інтеграцію західнобалканських країн до ЄС, зокрема Німеччина, Австрія, Франція, а приєднання Хорватії свідчить про реальну можливість долучення до Європейського Союзу шляхом виконання вимог поставлених європейськими інституціями та досягнення відповідних економічних та соціальних критеріїв. Решта держав регіону також прагнуть реалізувати свої зовнішньополітична амбіції. Важливим напрямком двосторонніх відносин залишатиметься стабілізація внутрішньополітичної ситуації у регіоні, демократизація держав Західних Балкан та сприяння формуванню громадянського суспільства, яке має вплив на політичні еліти. Боротьба з організованою злочинністю та корупцією, захист прав національних меншин та реформа судової системи вимагають наполегливої роботи законодавчих та виконавчих органів держав Західних Балкан [3].

Отже, на сучасному етапі політика розширення ЄС є важливим напрямком зовнішньої політики, адже це підтримує стабільність у регіоні, його політичний та економічний розвиток. Початок югославської кризи відкривав можливість для піднесення авторитету Європи на міжнародній арені. Перші спроби перегляду стратегії ЄС щодо регіону були здійснені в 1996 р. після завершення боснійської війни. У квітні 1997 р. Рада ЄС запровадила регіональний підхід, що встановив політичні та економічні умови для розвитку двосторонніх відносин з 5 країнами регіону (Албанія, Боснія та Герцеговина, Хорватія, СРЮ та колишня Югославська Республіка Македонія). На саміті в Сараєво 30 липня 1999 року була підписана Декларація глав держав та урядів країн Південно-Східної Європи, де була вперше чітко сформульована європейська та євроатлантична перспективи для країн регіону. Поточна програма розширення ЄС в Західних Балканах розвивається все швидшими темпами, адже обидві сторони мають свої стратегічні інтереси. Проте існують проблеми з якими зіштовхується ЄС в регіоні, зокрема повільність реформаційного поступу, вплив Росії та Китаю, конфлікт Боснії і Герцеговини з Хорватією щодо частини Адріатичного моря, а також суперечка щодо назви Македонії. Незважаючи на нечіткі перспективи євроінтеграції, ЄС залишається головним партнером Західних Балкан у економічній сфері. У цьому напрямку вже є багато досягнень, оскільки більшість нормативно-правових актів прийнятих у регіоні задля покращення економічної ситуації відповідають вимогам ЄС. Також важливим напрямком двосторонніх відносин залишається стабілізація внутрішньополітичної ситуації у регіоні.  

Джерела та література

1. Бірюкова О. Сучасні Балкани: внутрішньополітичні проблеми та зовнішньополітичні перспективи / О. Бірюкова // Вісник Харківського національного університету ім. В. Н. Каразіна. – Харків, 2009. – С. 218-227.
2. Боснія та Герцеговина знову сперечаються за Пелешацький міст Електронний ресурс]. – 2017. – Режим доступу до ресурсу: https://www.eurointegration.com.ua/news/2017/08/31/7070381/?fbclid=IwAR3d2qIPpUzpi8i-5FrYo4URhWSfHrYJAta5dQNnqfmRJwcHtiHx8hqcA78
3. Єврокомісар заявив про перспективи балканських країн вступити в ЄС до 2025 [Електронний ресурс]. – 2018. – Режим доступу до ресурсу: https://www.unian.ua/world/2355652-evrokomisar-zayaviv-pro-perspektivi-balkanskih-krajin-vstupiti-v-es-do-2025-roku.html
4. Зеленюк К. Нове розширення: хто може поповнити ряди ЄС до 2025 року, і чому в списку немає України [Електронний ресурс] / К. Зеленюк. – 2018. – Режим доступу до ресурсу: https://ukr.segodnya.ua/world/europe/ocherednoe-rasshirenie-kto-mozhet-popolnit-ryady-es-do-2025-goda-i-pochemu-v-etom-spiske-net-ukrainy–1112453.html
5. Как Россия и Китай борются за роль главного неевропейца на Балканах [Електронний ресурс]. – 2017. – Режим доступу до ресурсу: https://carnegie.ru/commentary/75080
6. Кудряшова Ю. Перспективы вступления в ЕС балканских государств и интересы России [Електронний ресурс] / Ю. Кудряшова. – 2011. – Режим доступу до ресурсу: http://russiancouncil.ru/inner/?id_4=57
7. Лідери ЄС назвали умови євроінтеграції Західних Балкан [Електронний ресурс] – 2019. – Режим доступу до ресурсу: https://www.ukrinform.ua/rubric-world/2462377-lideri-es-nazvali-umovi-evrointegracii-zahidnih-balkan.html?fbclid=IwAR1-FIKDU1pZijZD-h5ZSFLr28HBpJ9cOjPfX6scNrMmNNszwiVWBDZs8I0
8. Максимович М. Довгий шлях Сербії до ЄС [Електронний ресурс ] / М. Максимович. – 2014. – Режим доступу до ресурсу: https://www.dw.com/uk/довгий-шлях-сербії-до-єс/a-17374953?fbclid=IwAR1BsA1ee-pOQKZGk6xxtAbC5gLWAtQUbizLkvyx83Ld9NXqymAyCVDXEvU
9. Мартинюк В. ЄС: Британія виходить, Балкани заходять [Електронний ресурс] / В. Мартинюк. – 2016. – Режим доступу до ресурсу: https://espreso.tv/article/2016/07/15/yes_brytaniya_vykhodyt_balkany_zakhodyat
10. Миронова М.А. Еволюція політики ЄС щодо країн Західних Балкан / М. А. Миронова // Актуальні проблеми міжнародних відносин. – 2010. – С. 28-32.
11. Референдум про зміну назви Македонії: коротко про головне [Електронний ресурс]. – 2019. – Режим доступу до ресурсу: https://www.radiosvoboda.org/a/29511049.html
12. Розширення ЄС: спочатку «проковтнути» Балкани [Електронний ресурс]. – 2019. – Режим доступу до ресурсу: https://ukrinform.fr/rubric-world/2399094-rozsirenna-es-spocatku-prokovtnuti-balkani.html
13. Снігир О. Вплив РФ на Західні Балкани [Електронний ресурс] / О. Снігир. – 2018. – Режим доступу до ресурсу: http://www.niss.gov.ua/content/articles/files/balkans-ae492.pdf.
14. Соколовська Н. Сербія прагне якнайшвидше вступити до Євросоюзу [Електронний ресурс] / Н. Соколовська. – 2014. – Режим доступу до ресурсу: https://www.dw.com/uk/сербія-прагне-якнайшвидше-вступити-до-євросоюзу/a-17705327?fbclid=IwAR3PI1NSAoMams5tyGBLkPv-oFs7y9Xqs3dOPiw2mSgMOFu810N5uYWo2m8
15. Урядовий сайт Боснії і Герцоговини [Електронний ресурс]. – Режим доступу до ресурсу: http://www.fbihvlada.gov.ba/bosanski
16. Урядовий сайт ЄС [Електронний ресурс]. – Режим доступу до ресурсу: http://europa.eu
17. Урядовий сайт Македонії [Електронний ресурс]. – Режим доступу до ресурсу: https://vlada.mk
18. Урядовий сайт Сербії [Електронний ресурс]. – Режим доступу до ресурсу: https://www.srbija.gov.rs
19. Урядовий сайт Чорногорії [Електронний ресурс]. – Режим доступу до ресурсу: https://web.archive.org/web/20100508141125/http://www.gov.me/en/Government
20. Чумаченко О. політика розширення європейського союзу в західних балканах: основні ризики та шляхи їх подолання / О. Чумаченко // Проблеми міжнародних відносин : зб. наук. праць / наук. ред. Некряч А. та ін. – К. : КиМУ, 2010. – Вип. 1. – С. 108–119.
21. Bosnia and Herzegovina – Post-Conflict Reconstruction and the Transition to a Market Economy: an OED Evaluation of World Bank Support [Електронний ресурс]. – 2004. – Режим доступу до ресурсу: https://openknowledge.worldbank.org/handle/10986/14900?locale-attribute=fr
22. Council Conclusions on the Principle of Conditionality Governing the Development of the European Union’s Relations with Certain Countries of South-East Europe Bulletin of the EU [Електронний ресурс]. – 1997. – Режим доступу до ресурсу: http://europa.eu/bulletin/en/9704/p202001.htm#anch0514.
23. Council Сonclusions on Еnlargement and Stabilization and Association Process. [Електронний ресурс] – 2018. – Режим доступу до ресурсу: https://www.consilium.europa.eu/media/35863/st10555-en18.pdf
24. Declaration. EU-Western Balkan summit Thessaloniki [Електронний ресурс]. –2003. – Режим доступу до ресурсу: http://europa.eu/rapid/press-release_PRES-03-163_en.pdf
25. Enlargement package: Commission publishes reports on the Western Balkans partners and Turkey. Press release [Електронний ресурс]. – 2018. – Режим доступу до ресурсу: http://europa.eu/rapid/press-release_IP-18-3342_en.htm
26. EU-Western Balkans summit: improving connectivity and security in the region. European Commission Press release [Електронний ресурс]. – 2018. – Режим доступу до ресурсу: http://europa.eu/rapid/press-release_IP-18-3821_en.htm
27. Fouéré Erwan. A decisive year for the EU’s re-engagement with the Western Balkans [Електронний ресурс] / Fouéré Erwan. – 2018. – Режим доступу до ресурсу: https://www.ceps.eu/system/files/PI%202018-01_Fouere%20_Western%20Balkans.pdf
28. Grabbe H. Beyond Wait-and-See: the Way forward for EU Balkan Policy / H.Grabbe [Електронний ресурс]. – 2010. – Режим доступу до ресурсу: http://ecfr.eu/content/publications/policy-brief-balkans20100527/ policy- brief-balkans-20100527.pdf
29. Holland M., Kintis A. The EU’s Foreign Policy and the War in Former Yugoslavia. Common Foreign and Security Policy. The Record and Reforms / M. Holland, A Kintis – London,1997. – P.164.
30. Obradovic J. Kosovo: One Year on [Електронний ресурс] / J. Obradovic // ISS Opinion. – 2009. – Режим доступу: http://www.iss.europa.eu/nc/actualites/actualite/ article/kosovo-one-year-on/brua
31. Rummel R. Boulder. Toward Political Union. Planning a Common Foreign and Security Policy in the European Community / R. Rummel Boulder. – San Francisco, 1992. – P. 155.
32. Sofia Declaration [Електронний ресурс]. – 2018. – Режим доступу до ресурсу:https://www.consilium.europa.eu/media/34776/sofia-declaration_en.pdf
33. Stability Pact for South-East Europe [Електронний ресурс]. – 1999. – Режим доступу до ресурсу: www.stabilitypact.org/constituent/990610-cologne.asp
34. Vesnic-Alujevic L. European Integration of Western Balkans: From Reconciliation To European Future / Lucia Vesnic-Alujevic // Centre for European Studies. – Brussels, 2012. – Р. 8-11.
35. Western Balkans Summit in London – building stronger links within the region and with the EU [Електронний ресурс] // European Commission – Press release. – 2018. – Режим доступу до ресурсу: http://europa.eu/rapid/press-release_IP-18-4396_en.htm.
36. Zagreb Summit 24 November 2000 Final Declaration [Електронний ресурс]. –2000. – Режим доступу до ресурсу: https://www.esiweb.org/pdf/bridges/bosnia/ZagrebSummit24Nov2000.pdf

Ядерна енергетика залишається однією з пріоритетних сфер у формуванні світової політики. Однак, використання ядерного потенціалу не в мирних цілях може спричини кризу між державами, що становитиме загрозу для всієї планети. Ядерна програма Ірану має ресурси суттєво змінити конфігурацію сил на міжнародній арені, тому держави-лідери намагаються контролювати таку політику Ірану. Водночас, неузгодженість їхніх позицій також вплине на ядерну політику ІРІ. Тому необхідно проаналізувати та порівняти позиції США та ЄС щодо іранської ядерної програми.
Метою статті є порівняти позиції США та ЄС щодо ядерної програми Ірану після підписання Спільного всеохоплюючого плану дій (JCPOA).
Теоретичним підґрунтям для досліджуваної теми стала нормативно правова база, а саме національні стратегії, стратегічні договори, двосторонні договори, звіти, а також інтерв’ю та промови лідерів ЄС та США. Крім того, були використані аналітичні статті Стокгольмського міжнародного інституту дослідження миру та провідних фахівців з Ірану, Ізраїлю та США.
Сполученні Штати Америки та Європейський Союз сьогодні є найпотужнішими представниками демократичного світу, які фактично разом чи окремо в змозі контролювати та впливати на міжнародні процеси. І якщо десь ситуація виходить з-під контролю, вони за допомогою політичних механізмів намагаються її врегулювати. Досить часто вони мають спільну мету, але механізми її реалізації можуть відрізнятися, так само як і інтереси та цілі. Прикладом таких розбіжностей є ядерна програма Ірану. Обидва суб’єкта міжнародних відносин мали на меті призупинити розробку ядерної програми, однак на шляху до цієї мети виникала низка суперечностей. Не узгодивши ці проблемні аспекти тоді, сьогодні, вже після підписання Спільного всеосяжного плану дій (JCPOA) у 2015 р., позиції США та ЄС щодо ядерної програми Ірану починають відрізнятися. Однак, потрібно визначити наскільки вони відмінні, чи між ними є все-таки щось спільне. При порівняльному аналізі необхідно визначити причини, що впливають на формування такої позиції та вивчити нормативно-правові документи двох акторів міжнародних відносин, тобто офіційну реакцію на дії або бездіяльність Ірану після 2015 р. Крім того, визначити позиції лідерів щодо ядерної програми Ірану та врахувати різку зміну риторики США після обрання нового президента у 2016 р.
Хоча США та ЄС є демократичними державними утвореннями, але позиції щодо конфліктних регіонів досить відрізняються через низку чинників сформованих впродовж десятиліть: інтереси, рівень присутності в регіоні та залежність від регіону.
Співробітництво з Іраном та мета підписання JCPOA повністю залежить від інтересів США та ЄС на Близькому Сході. Зацікавленість США та ЄС у регіоні Близького Сходу суттєво відрізняється. США, на відміну від ЄС, претендують на лідерство в регіоні, тому їм важливо зберегти свій вплив в регіоні в тому числі повернути контроль над Іраном. Після розпаду біполярної системи США послабили свої позиції. Конфронтаційні відносини з більшістю держав регіону спричинили появу нових акторів Росії та Китаю на Близькому Сході. Зважаючи на це, США намагаючись унеможливити співробітництво Ірану з Росією та Китаєм, ініціюючи санкційну політику, яка не тільки знизить розвиток двосторонніх відносин з Іраном, а й також послабить його економічне зростання.
ЄС, своєю чергою, немає таких геополітичних амбіцій. Такий вплив на регіон Союз втратив ще після процесу деколонізації. У регіоні Близького Сходу ЄС акцентує увагу на співпраці в економічній та енергетичній сферах та прагне стабілізації. Іран був важливими торговельним партнером ЄС, а саме в енергетичній сфері. Після розпаду біполярної системи РФ, яка була енергетичним партером, не змогла забезпечувати потреби ЄС у поставках енергоносіїв, тому співробітництво з Іраном виявилося найкращим варіантом. Ядерна програма Ірану була швидше всього викликом для ЄС, а не потенційною загрозою. Але тиск з боку США, а також небажання нової війни на Близькому Сході, яка поставить під загрозу їхню енергетичну безпеку, змусили ЄС підтримати США, а згодом взяти участь в переговорну процесі [8].
Також, не зважаючи на нові тенденції в енергетичній сфері: зростання ролі ядерної енергетики чи відновлювальних джерел енергії, використання вуглеводнів таких як нафти та газу все-таки займають перші позиції, особливо нафти через її доступність у транспортуванні. Тому зацікавленість та присутність США та ЄС досить висока. Якщо нафта цікавить ЄС як імпортера, враховуючи їхню високу енергозалежність від РФ, то у США інтереси набагато ширші. На графіку [див. Додаток А] можемо побачити, що США є першою державою у видобутку нафти, також на графіку можна помітити, що після зняття санкцій видобуток в Ірані зріс, тому на міжнародній арені з’являється конкурент для США. Високий видобуток ще у КСА, Іраку, Китаю та Росії, однак, КСА є головним політичним партнером США в регіоні, Ірак потребує суттєвого інвестування, щоб відновити потужність видобутку, Китай же є імпортером американської нафти з 2015 р., а Росія через свою окупаційну політику знижує привабливість. Тому враховуючи енергетичний потенціал Ірану та його конкуренцію в регіоні з КСА, він є прямим конкурентом США. Зняття санкцій з Ірану – це рішення для США, якщо вони себе позиціонують як держава арбітр та лідер на міжнародній арені, однак загрожує політичним та економічним інтересам через посилення ролі ІРІ [21].
Щодо ЄС, то ситуація абсолютно інша. Він зацікавлений у співробітництві з Іраном, щоб зменшити поставки нафти з РФ, яка все ще є основним експортером. Наприклад, німецькі компанії оголосили про плани інвестувати близько 12 мільярдів доларів в іранські інфраструктурні та нафтові проекти, у тому числі 6 мільярдів євро у будівництві нафтохімічних установок на півдні Ірану. За даними дослідницького департаменту Торгово-промислової палати Ірану, торгівля з ЄС зросла удвічі за перші сім місяців 2017 року до 13,1 млрд. євро [5]. Отже, причини співпраці суттєво відрізняються, що впливає на причини початку переговорного процесу з ІРІ.
Якщо США ініціювали переговорний процес через нову політику щодо регіону і намагалися вирішити проблеми за допомогою дипломатії та м’якої сили, оскільки за допомогою військової сили не зовсім вийшло, враховуючи ситуацію з Іраком, то ЄС навпаки переслідував економічні цілі і виступав у цьому переговорному процесі як посередник. ЄС намагався диверсифікувати енергопостачання, включаючи в свою систему Іран, відновити торговельну спроможність. Тобто, мета укладення угоди у 2015 р. була спільною, інтереси, які держави хотіли реалізувати суттєво відрізнялися. Після підписання угоди інтереси обох акторів залишилися такими ж, однак США змінили механізми їх реалізації.
Зокрема, варто зазначити, що дипломатичні відносини між США та Іраном розірвані ще у 1979 р., а також немає обміну дипломатичними представництвами, на відміну від ЄС, де відносини офіційно встановлені, як на рівні держав, так і на рівні ЄС як організації. Тому, відповідно, на нормативно-правовому рівні взаємини між ЄС та Іраном будуть розвинуті набагато більше і відповідно позиція щодо ядерної програми буде визначена чіткіше.
Якщо розглядати нормативну-правову базу, то позиція США щодо ядерної політики Ірану частково визначається в Стратегіях національної безпеки США від 2 лютого 2015 р. та від 18 грудня 2017 р. Також реакцію на поточні події визначають офіційними зауваженнями та нотатками. Однак, немає стратегічного документа про співробітництво чи офіційного урядового положення щодо бачення політики Ірану, на відміну від ЄС. Своєю чергою, нормативно-правова база ЄС щодо Ірану досить потужна. Зокрема, основоположним документом, який виданий Європарламентом у червні 2016 р., є «Стратегія ЄС у відносинах з Іраном після підписання Спільного всеохоплюючого плану дій». Також висновки Ради щодо ядерної програми Ірану, знаття санкцій, Декларації Верховного представника щодо діяльності Ірану після підписання угоди, та інші робочі документи. Тобто можна стверджувати, що нормативно-правова база, яка стосується ядерної програми Ірану набагато потужніше представлена в ЄС. Однак, щоб зробити детальніший аналіз необхідно розглянути позиції висвітлені в цих документах.
Позиція США щодо ядерної програми Ірану затверджена в Національній стратегії США від 2 лютого 2015 р., яка була укладена ще до підписання угоди (підписали угоду 14 липня 2015 р.) [9]. Але і там уже зазначається, що майбутня угода – це досягнення усіх сторін, а ядерна програма повинна нести виключно мирний характер і США будуть особисто за цим спостерігати. Згодом після п’ятьох місяців від підписання угоди видали Оновлений звіт щодо реалізації плану, де в черговий раз підтримали підписання угоди та її імплементацію [4]. Через рік після підписання угоди було опубліковано нотатку з річниці виконання плану дій, в якій Держсекретар Дж. Керрі повністю підтвердив виконання умов угоди, і зауважив, що угода складена таким чином, що унеможливлює будь-яке порушення [20]. Президент Б. Обама також зазначав про ефективність та дієвість підписаного плану дій [19]. Адміністрація президента Б. Обами підтримувала угоду від початку і до кінця свого терміну, адже саме вона ініціювала підписання угоди і за її підтримки розпочалися переговори та цією адміністрацією була вироблена досить вдала стратегія поведінки з Іраном, що принесла бажаний результат. Президент настільки підтримував Іран, що зняті санкції з Ірану передбачали б появу потужного конкурента для США на енергетичному ринку, але напевно політична мета все-таки виявилася дорожчою.
ЄС повністю підтримував таку політику США, адже Іран потужний торговельний партнер ЄС і відновлення співробітництва позитивно вплине на економіку Союзу. Одразу після підписання JCPOA Рада ЄС відновлює співробітництво з Іраном в усіх сферах, у тому числі з цивільної ядерної енергетики. США, у свою чергу, не поспішають відновлювати дипломатичні відносини, все-таки дотримуючись настороги щодо майбутнього Ірану. Також ЄС починає детально моніторити ситуацію щодо ядерної програми Ірану [6]. На початку 2016 р. скасовують певні обмеження щодо Ірану накладенні ще у 2013 р. [12]. Незважаючи на поступки США у іранському конфлікті, ЄС всеодно підтримують Іран набагато більше та іноді ігнорують інформацію про порушення Іраном домовленостей. Однак, щодо зняття санкцій, то США та ЄС зробили це одночасно 17 січня 2016 р., що все-таки показало загальну узгодженість їхній позицій на той час.
На відміну від США, ЄС створюють спільний документ «Стратегія ЄС у відносинах з Іраном після підписання Спільного всеохоплюючого плану дій», у якому детально планують майбутню політику щодо Ірану, окремо виділивши ядерну безпеку. У цьому розділі ЄС підкреслює важливість розвитку ядерної енергетики в Ірані, але і вказує на проблеми, що можуть виникнути, якщо Іран не буде дотримуватися плану дій. Також розробляє низку заходів щодо заохочення Ірану в розвитку мирної атомної енергетики [3]. США навпаки уникають таких поступок, з чого можна в черговий раз зробити висновок, що позиція ЄС щодо Ірану набагато прихильніша, навіть, не зважаючи на те, що саме США стали ініціаторами укладення плану дій.
ЄС так само як і США видали Декларацію Високого представника щодо річниці від підписання Спільного всеохоплюючого плану дій від 14 липня 2016 р., але, на відміну від США, які тільки підтвердили свій контроль над ядерною програмою і зазначили про дії США в разі порушення плану, ЄС навпаки запевнив Іран про продовження співробітництва та навіть про відкриття регіональних представництв [13]. Упродовж 2016 року було видано ще низку заохочувальних документів з боку ЄС. За півтора роки після підписання угоди, позиції США та ЄС щодо ядерної програми фактично були незмінними – розвиток атомної енергетики виключно у мирних цілях. Однак, з обранням нового президента США ситуація змінилася.
Ще під час перевиборчої кампанії Президент Д. Трамп займав досить різку позицію щодо ядерної програми Ірану, але панувало таке припущення, що це лише піар-кампанія спрямована проти Г. Клінтон. Адже саме вона є одним із активних лобістів JCPOA, оскільки брала участь у переговорному процесі у 2013 р. як Держсекретар. Однак, після інавгурації риторика не змінилася. Спочатку, крім різкого засудження не було офіційних дій щодо зміни зовнішньополітичного курсу щодо Ірану. Д. Трамп називав угоду з Іраном «ганебною» навіть на зустрічах із європейськими лідерами. Згодом, коли департаменти запрацювали на повну силу, у квітні 2017 р. було проведено огляд політики щодо Ірану, у якому зазначалося, що Іран є світовим лідером із фінансування тероризму, а саме Хезболли, Хамазу, військових груп у Сирії, та режиму Б. Ассада, а також порівняли Іран з Північною Кореєю. Такі висновки не задовільнили США, тому через місяць у травні 2017 р. США розширюють санкції проти Ірану, але зберігають ядерну угоду [23].
Незважаючи на позитивну риторику Ф. Могеріні, ЄС також розширює санкції навіть ще раніше 17 квітня 2017 р., але як і США не поширює їх на ядерну програму. Передусім, обидві сторони концентрують свою увагу на інших проблемних питаннях, уникаючи будь-якого натяку на відмову чи замороження ядерної угоди. Хоча риторика обох лідерів дещо відрізняється, але офіційна позиція щодо ядерної програми залишається незмінною – обидва суб’єкта міжнародних відносин підтримують імплементацію угоди.
Згодом політика США щодо ядерної програми – деформується, з одного боку США пом’якшують санкції накладені у минулому, а з іншого – ініціюють введення нових. Зокрема, перші санкції щодо Ірану після підписання Угоди були накладені 17 липня 2017 p. [26], однак у спільному звіті ЄС та МАГАТЕ, підтверджують, що Іран виконує умови передбачені угодою.
Нова політика США іноді видається парадоксальною. Покликаючись на слова Д. Трампа, можна зробити висновок, що політична складова ядерної угоди відповідає інтересам, але економічна навпаки, лише шкодить. Увесь цей час ЄС повністю підтримує імплементацію угоди, що вносить певні суперечності у відносини США та ЄС. Крім того, 14 вересня 2017 р. Адміністрація президента наклала нові санкції на 11 суб’єктів та фізичних осіб що підтримують іранську програму балістичних ракет [22]. У відповідь на це Ф. Могеріні заявила, що JCPOA переогляду чи обговоренню не підлягає і вона не буде змінена [1]. Протистояння загострюється. У наступній заяві від 13 жовтня 2017 р. президент США заявляє, що відмовляється визнавати угоду через невиконання Іраном своїх зобов’язань, однак, не скасовує її та не накладає нові санкції на Іран [18]. Крім того, Конгрес пропонує переглянути певні розділи угоди щодо балістичних ракет, оскільки вони вимагають доопрацювань [24]. Через декілька днів 16 жовтня 2017 р. ЄС видає власну заяву, в якій Спільний всеохоплюючий план дій називають здобутком дванадцятирічної дипломатії і документом, який у змозі гарантувати безпеку в регіоні Близького Сходу. Водночас, не сертифікування плану дій називає порушенням умов угоди і закликає США переглянути своє рішення [10].
18 грудня 2017 р. США видають нову стратегію Національної безпеки США у якій Іран поруч з Північною Кореєю виступає основною загрозою безпеці США через розвиток ядерної програми та фінансування тероризму [15]. Однак, варто зазначити, що спонсорування тероризму виступає набагато більшою загрозою. Тобто, можна припустити, що санкції проти ядерної політики Ірану та ідея розірвати угоду це лише привід, щоб знизити економічний розвиток Ірану до рівня не спроможності фінансувати терористичні організації.
Незважаючи на низку критики, США дослухаються до ЄС, сертифікують угоду, але накладають нові санкції проти Ірану вже 12 січня 2018 р. [25]. ЄС на зустрічі EU3+3 щодо імплементації JCPOA, заявив, що Іран повністю виконує умови угоди відповідно до 8 звітів МАГАТЕ, тому причини щодо змін робочого процесу нема. І вкотре ЄС відзначили, що ця угода сприяє гарантуванню миру та безпеки в регіоні [14]. З такою позицією швидше всього погодився Держсекретар США Р. Тілерсон, однак президент Д. Трамп відстоював іншу позицію. Ймовірно, що однією з причин звільнення Тілерсона є розбіжність поглядів щодо Ірану. Згодом на черговій зустрічі в березні відбувся моніторинг виконання Іраном угоди, де не пролунало різких заяв щодо ядерної програми Ірану. Тобто незважаючи на певні суперечності, імплементація угоди продовжувалася, а представники США подовжували виступати проти імплементації угоди. Прихильники угоди очікували, що Д. Трамп може і не накласти чергові санкції, переогляд яких було заплановано на 12 травня.
Питання угоди з Іраном стало однією з причин загострення відносин між ЄС та США. Тому під час візиту французького президента Е. Макрона до США, а потім канцлером ФРН порушувалося питання не посилення санкцій щодо Ірану 12 травня. Д. Трамп у свою чергу закликав європейські держави змусити Іран виправити недоліки угоди. Крім того, Е. Макрон заявив про напрацювання нової угоди з Іраном над якою вони працювали 6 місяців до того. Однак, дипломати та спеціалісти з обох сторін стверджують, що нової угоди немає, але є проект додатку до старої з врахуванням позиції США. Е. Макрон здійснив політичний маневр, щоб заохотити Трампа не накладати нові санкції [1].
Зустрічі Д. Трампа, Е. Макрона та А. Меркель не змогли відвернути подій, які відбулися на початку травня поточного року та стали приводом до абсолютного деформування значення угоди. Зокрема, ізраїльський прем’єр міністр Б. Нетаньягу 1 травня заявив, що Іран порушує умови угоди, аргументувавши це тим, що їхня розвідувальна служба знайшла незаперечні докази того, що Іран нарощує свою ядерну могутність у значно більших розмірах, ніж це передбачено угодою. Іран прагнув поставити п’ять «хіросімських» бомб на ракетах в рамках проекту під кодовою назвою «Амад», який, можливо, був закритий приблизно в 2003 році. Також він зауважив, що Іран сховав секретну ядерну програму, коли він підписав так звану ядерну угоду в 2015 році. ЄС заявив про необхідність додаткових даних та перевірок і буде продовжувати над цим працювати. А Держсекретар США М. Помпео, отримані дані Ізраїлем назвав, автентичними і заявив, що угода з Іраном побудована на брехні. Відповідно такі дані стривожили Д. Трампа і він заявив, що остаточне рішення щодо Ірану озвучить 12 травня [17]. Однак, 12 травня чекати не довелося, 8 травня Д. Трамп заявив, що США виходять з ядерної угоди з Іраном [11]. Така політика США стала загрозою для існування напрацьованих домовленостей щодо Ірану та викликом для гарантування безпеки на Близькому Сході, а також загрожує енергетичній безпеці ЄС. На цю заяву одразу відреагувала Ф. Могеріні, видавши Декларацію Високого представника від імені ЄС після заяви Президента США Трампа щодо ядерної угоди Ірану (JCPOA), у якій наголосила, що ЄС абсолютно підтримують JCPOA і будуть співпрацювати з Іраном у цьому форматі [7].
Незважаючи на тісне співробітництво між ЄС та США, позиції щодо ядерної програми виявилися абсолютно різними, що ставить під загрозу не лише існування угоди, а й безпеку у світі, враховуючи обстріли між Іраном та Ізраїлем 9 та 10 травня. Однак, можливо на зустрічі у США Д. Трамп, Е. Макрон та А. Меркель все ж вдалося насправді наблизитися до створення нової угоди. Незважаючи на різні інтереси в регіоні, ЄС буде намагатися зберегти чинну угоду до останнього, паралельно розробляючи новий проект до якого будуть залучені Штати. США будуть торгуватися до останнього. Така політика триватиме впродовж тривалого періоду, допоки Іран буде для США конкурентом та загрожувати їхнім національним інтересам, якщо тільки Штати не змінять зовнішньополітичний курс. Крім того, вихід США з угоди не означає зниження їх ролі в її імплементації. Метою адміністрації Трампа є послаблення дії JCPOA або ліквідація взагалі. За допомогою політичного тиску вони можуть досягнути поставленої мети. Адже, Ядерну угоду підписали США, ЄС, Франція, ФРН, ВБ, РФ та Китай. І якщо ЄС, Франція та ФРН не погодять на скасування угоди, то ВБ, яка виходить з ЄС і є чи не найбільшим політичним партнером Штатів та РФ і Китай, які мають складні відносини США і щоб отримати щось більше, можуть обміняти JCPOA на політичні чи економічні поступки, подаровані США. ЄС у цьому випадку може стати реальним викликом для США, оскільки вже помітні наслідки активізації співробітництва з Іраном сприятимуть збільшенню впливу ЄС в регіоні Близького Сходу, що загрожує не тільки інтересам США, а й Росії, Китаю та навіть Великобританії уже поза ЄС. Отже, існує ймовірність, що мирна політика ЄС щодо Ірану може загрожувати їх безпеці, а питання ядерної програми Ірану причиною розбіжностей між США та ЄС.
Проаналізувавши позиції США та ЄС щодо ядерної програми, варто зазначити, що вони відповідно до зовнішньополітичних пріоритетів еволюціонували і змінилися. ЄС продовжують активно підтримувати угоду з Іраном, а США враховуючи зміну курсу після обрання нового президента, змінили свою позицію доволі кардинально. Враховуючи постійне невдоволення умовами, врешті решт, вийшли з угоди. Однак, відкритим питанням залишається проект їхнього майбутнього співробітництва.

Список використаних джерел та літератури
1. ЄС: Ядерну угоду з Іраном не можна переглядати, Deutsche Welle, 2017. URL:http://www.dw.com/uk/єс-ядерну-угоду-з-іраном-не-можна-переглядати/a-40840860 (Last accessed:19.03.2018)
2. A. Mohammed, J. Landay, Macron’s talk of ‘new’ deal with Iran may not, in fact, be new, Reuters, 2018. URL: https://www.reuters.com/article/us-iran-nuclear/macrons-talk-of-new-deal-with-iran-may-not-in-fact-be-new-idUSKBN1HZ0QR?utm_campaign=trueAnthem%3A+Trending+Content&utm_content=5ae4b0cc04d301713c25a94f&utm_medium=trueAnthem&utm (Last accessed:09.05.2018)
3. An EU Strategy for relations with Iran after the nuclear deal, The European Parliament’s Committee on Foreign Affaires. 2016. URL: http://www.europarl.europa.eu/RegData/etudes/IDAN/2016/578005/EXPO_IDA(2016)578005_EN.pdf (Last accessed:19.03.2018)
4. An Update on Progress Toward Implementation Day of the JCPOA, The U.S. State Department, 2015. URL: https://2009-2017.state.gov/secretary/remarks/2015/12/250876.htm (Last accessed:19.03.2018)
5. As U.S. Congress Mulls Nuclear Deal, Iran Builds Up Economic Defensive Shield, Haaretz, 2017. URL: https://www.haaretz.com/middle-east-news/.premium-world-powers-send-stark-message-to-trump-on-iran-sanctions-1.5462830 (Last accessed:24.03.2018)
6. Council conclusions on Iran, European Council, Council of the European Union, 2016. URL: http://www.consilium.europa.eu/en/press/press-releases/2016/01/14/iran-council-extends-suspension-of-eu-sanctions/ (Last accessed:19.03.2018)
7. Declaration by the High Representative on behalf of the EU following US President Trump’s announcement on the Iran nuclear deal (JCPOA), European Council Council of the European Union 2018. URL: http://www.consilium.europa.eu/en/press/press-releases/2018/05/09/declaration-by-the-high-representative-on-behalf-of-the-eu-following-us-president-trump-s-announcement-on-the-iran-nuclear-deal-jcpoa/ (Last accessed:09.05.2018)
8. T. Cronberg, T. Erästö. Will the EU and the USA part ways on the Iran deal?, Stockholm International Peace Research Institute, 2017. URL:https://www.sipri.org/commentary/topical-backgrounder/2017/will-eu-and-usa-part-ways-iran-deal (Last accessed:24.03.2018)
9. International Energy Statistics, U.S. Energy Information Administration, 2017. URL: https://www.eia.gov/beta/international/data/browser/#/?pa=0000000000000000000000000000000000g&c=ruvvvvvfvtvnvv1urvvvvfvvvvvvfvvvou20evvvvvvvvvnvvuvo&ct=0&tl_id=5-A&vs=INTL.53-1-AFG-TBPD.A&vo=0&v=T&end=2017 (Last accessed:09.05.2018)
10. Iran nuclear deal: EU statement on the Joint Comprehensive Plan of Action, European Council Council of the European Union, 2017. URL: http://www.consilium.europa.eu/en/press/press-releases/2017/10/16/iran-nuclear-deal-eu-jcpoa/ (Last accessed:19.03.2018)
11. Iran nuclear deal: Trump pulls US out in break with Europe allies, ВВС. URL: http://www.bbc.com/news/world-us-canada-44045957 (Last accessed:09.05.2018)
12. Iran: Council extends suspension of EU sanctions, European Council URL: http://www.consilium.europa.eu/en/press/press-releases/2016/07/14/hr-declaration-year-anniversary-jcpoa/ (Last accessed:19.03.2018)
13. Iran: Declaration by the High Representative on behalf of the EU on the one year anniversary of the JCPOA, European Council Council of the European Union, 2016. URL: http://www.consilium.europa.eu/en/press/press-releases/2016/07/14/hr-declaration-year-anniversary-jcpoa/ (Last accessed:19.03.2018)
14. Joint Commission of the Joint Comprehensive Plan of Action (JCPOA) to convene on 16 March in Vienna, European External Action Service, 2018. URL: https://eeas.europa.eu/delegations/iran/41175/joint-commission-joint-comprehensive-plan-action-jcpoa-convene-16-march-vienna_en (Last accessed:09.05.2018)
15. National Security Strategy of the United States of America, The White House, 2017. URL: (http://nssarchive.us/wp-content/uploads/2017/12/2017.pdf) (Last accessed:24.03.2018)
16. National Security Strategy, The White House. 2015. URL: http://nssarchive.us/wp-content/uploads/2015/02/2015.pdf (Last accessed:19.03.2018)
17. Netanyahu says files prove Iran lied about nuclear programme, The Financial Times, 2018. URL: https://www.ft.com/content/653affc8-4ca7-11e8-97e4-13afc22d86d4 (Last accessed:09.05.2018)
18. President Trump Delivers Remarks on the Iran Strategy, The White House, 2017. URL: https://www.youtube.com/watch?v=-qmuTWRsNtU (Last accessed:19.03.2018)
19. Remarks by the President at Veterans Roundtable on the Iran Nuclear Deal, The White House. 2015. URL: https://obamawhitehouse.archives.gov/the-press-office/2015/09/10/remarks-president-veterans-roundtable-iran-nuclear-deal (Last accessed:19.03.2018)
20. Remarks on the One-Year Anniversary of the JCPOA, The U.S. State Department. 2016. URL: https://2009-2017.state.gov/secretary/remarks/2016/07/259972.htm (Last accessed:19.03.2018)
21. The Amazing Rise In U.S. Oil Production Demands Policy Support, Forbes, 2018, URL:https://www.forbes.com/sites/judeclemente/2018/02/18/the-amazing-rise-in-u-s-oil-production-demands-policy-support/#609c34a77f20 (Last accessed:09.05.2018)
22. Treasury Targets Supporters of Iran’s Islamic Revolutionary Guard Corps and Networks Responsible for Cyber-Attacks Against the United States, The Department of the Treasury, 2017. URL: https://www.treasury.gov/press-center/press-releases/Pages/sm0158.aspx (Last accessed:19.03.2018)
23. Trump Administration Announces New Sanctions on Iran, The Wall Street Journal, 2017. URL: https://www.wsj.com/articles/trump-administration-to-announce-new-sanctions-on-iran-1495043306?tesla=y&mod=djemCapitalJournalDaybreak (Last accessed:19.03.2018)
24. Trump Vows to End Iran Deal Himself if Congress Won’t Act, The Wall Street Journal, 2017. URL: https://www.wsj.com/articles/trump-wont-certify-iran-is-complying-with-nuclear-deal-seeks-trigger-points-for-sanctions-1507908636 (Last accessed:19.03.2018)
25. Trump waives Iran sanctions for what administration says is last time, The Hill, 2017. URL: http://thehill.com/policy/defense/368748-trump-extends-iran-nuclear-deal?rnd=1515782515 (Last accessed:19.03.2018)
26. U.S. Announces New Iran-related Sanctions, The U.S. State Department, 2017. URL: https://www.state.gov/r/pa/prs/ps/2017/07/272635.htm (Last accessed:19.03.2018)

Додаток А[9]

Динаміка видобутку нафти провідними державами за 2014-2017рр..

В статті досліджено тексти дипломатів, які використовують в українському дипломатичному дискурсі при висвітленні російсько-українського конфлікту торгівельної війни «Рошен».

This paper investigates the texts diplomats who used to Ukrainian diplomatic discourse in covering the Russian-Ukrainian conflict trade war «Roshen».

Проблема вивчення стратегій мовця в дипломатичному дискурсі особливо виявляє свою актуальність у період сьогодення, оскільки наш час характеризують військові конфлікти, соціально-політичні заворушення, інформаційні й торговельні війни тощо. Отже, актуальність дослідження зумовлена необхідністю когнітивного й психо-лінгвістичного аналізу дискурсу, вивченням особливостей структурування й застосуванням мовцем маніулятивних стратегій реалізації дипломатичного дискурсу під час торгівельної війни в Росії.

Аналіз останніх досліджень і публікацій. Нами було використано такі основні публікації як: стаття Судус Ю. В. «Стратегії й тактики англомовного дипломатичного дискурсу» у ній йдеться про реалізацію стратегій впливу на адресата дипломата (відправник) що використовує особливі мовні тактики. Публікація Алєксєєва І.О. «Конфронтаційні тактики міжособистісного конфлікту» висвітлює конфлікт як складне комунікативне явище: аналізує його основні риси та обговорюються підходи до аналізу поведінки учасників конфліктних ситуацій. Особлива увага приділяється конфронтативним стратегіям, які реалізуються за допомогою вербальних і невербальних засобів через низку тактик. Також ці теми досліджували такі науковці як: Л. Славова, В. Карасик, Н. Кащишин та ін.

Мета статті полягає у вивченні маніпулятивних стратегій в дипломатичному дискурсі Росії під час торгівельної війни на прикладі торгівельної війни «Рошен» між Україною та Росією.

Виклад основного матеріалу. Маніпулятивність є основною рисою сучасного дипломатичного дискурсу. Саме маніпуляція базується на механізмі «вмовляння» співрозмовника, оскільки вона спирається на інтереси й потреби останнього, але при цьому не задовольняє їх, а лише використовує для задоволення власних інтересів.

З метою вивчення застосування маніпулятивних стратегій у дипломатичному дискурсі було проведено психолінгвістичне дослідження текстів дипломатів щодо торговельної війни «Рошен» між Україною та Росією. Цей конфлікт з Росією почався 29 липня 2013, коли Російська санітарна служба (Росспоживнагляд) заборонила ввезення на територію РФ продукцію кондитерської корпорації «Рошен».

Після того, як український уряд висловив протест щодо присутності в складі інспекції Росспоживнагляду з перевірки фабрик «Рошен» представників російських кондитерських компаній. Російська делегація достроково залишила Україну, звинувативши «Рошен» у неналежному контролі якості сировини та у виготовленні продукції на основі застарілих нормативів. В українському уряді назвали заяву Росспоживнагляду відвертою брехнею.

Так, наприклад, словами Володимира Огризка (екс–дипломат) «зараз мета Москви – не допустити руху Києва «у бік цивілізованого світу, тобто Європи». У Росії є два короткострокові завдання – змусити Україну ще раз задуматися про членство в Митному союзі і підірвати імідж держави» [6]. Таким чином, ми бачимо, що дипломат у цьому висловлюванні не дав можливості читачам самому визначитись з тим, які завдання ставить перед собою Росія, а, в принципі, нав’язує свою власну точну зору.

Також, В. Огризко скептично заявляє, що Київ не відмовиться від євроінтеграції, оскільки для цього необхідно вносити правки до закону про основи внутрішньої і зовнішньої політики. «Я сумніваюся, що парламент піде на це – для багатьох українських політиків – це буде крахом кар’єри» [1]. Знову ми бачимо, що дипломат бажає, щоб всі політики та політичні діячі в певній мірі зрозуміли, що може тратитись з ними, якщо вони поступлять по-іншому. Тобто, дипломат намагається за допомогою психолінгвістики нав’язати свою власну точку зору, зобразити події, які насправді ще не відбулись.

Так, відносно ситуації з «Рошен» Карл Більдт, міністр закордонних справ Швеції сказав що: «Росія починає торговельну війну проти України, щоб блокувати її відносини з ЄС? Це може бути дуже серйозно» [9]. Ми бачимо, що дипломат намагається за допомогою психолінгвістики та таких емоційних слів та словосполучень як: «Блокада відносин з ЄС», «війна», «серйозно» збільшити негативну конотацію. Дипломат намагається за допомогою свого висловлювання передати всю складність та серйозність ситуації.

Костянтин Затулін, дипломат, член урядової комісії Російської Федерації за кордоном: «Україна йде своїм шляхом, не збираючись при цьому відгукуватися на всі наші пропозиції. Зрозуміло, що в цьому випадку можуть бути наслідки…» [2]. В цьому випадку простежуємо, що дипломат намагається применшити негативну політику Росії та повністю перекласти всю провину на Україну, до того ж погрожуючи останній «наслідками». Це слово не просто вжито в його промові, оскільки під «наслідками» можна розуміти що завгодно і це не є прямою погрозою, швидше «завуальованою» погрозою, яка насправді говорить про надзвичайно агресивну позицію Росії, яку ми вже могли побачити на власні очі. Така «непряма» погроза дипломата не має своєю метою апелювання до почуттів адресата, це «швидше» є намаганням виправдати політику Росії не лише відносно ситуації з «Рошен», але і загалом.

Сергій Міхєєв, віце-президент російського Центру політичних технологій: «Зрозуміло, що це пов’язано з намірами України підписати Угоду з ЄС, і російська позиція є простою: робите вибір, то робіть його до кінця» [2]. Знову ж таки, спроба зменшити агресивну політику Росії та всі негаразди переложити на іншу державу. Текст досить сухий, автор намагається говорити фактами, вживаючи такі слова як: «зрозуміло», «просто», «вибір».

Так, наприклад, Кетрiн Ештон представник ЄС із закордонних справ і політики безпеки заявила щодо торговельної вiйни та теперiшньої ситуацiї: «Я дуже стурбована сплеском дiй з боку озброєних осiб i сепаратистських груп у рiзних мiстах схiдної України…Я ще раз наголошую на рiшучiй пiдтримцi єдностi, суверенiтету i територiальної цiлiсностi України з боку Європейського Союзу, i закликаю Росiю зробити те саме. Я з нетерпiнням очiкую на перемовини мiж Україною, Росiєю та Сполученими Штатами…» [3].

Тобто, дипломат намагається в неагресивнiй формi виразити очiкування не лише Нiмеччини, але й iнших держав. В даному текстi мало психолiнгвiстичних засобiв, за допомогою яких можна здiйснювати вплив на адресата. Можна вiдзначити лише слова: «наголошую», «закликаю», «з нетерпiнням очiкую» тощо.

Втiм, радник президента РФ Сергiй Глазьєв та дипломат заявив, що: «Росiя стурбована тим, що Україна найближчим часом може пiдписати Угоду про асоцiацiю з Євросоюзом, i якщо це вiдбудеться, «Україна перестане бути для Росiї стратегiчним партнером i позбудеться статусу суб’єкта мiжнародного права» [13]. Також С. Глазьєв зазначив, що асоцiацiя з ЄС закриє Українi дверi до Митного союзу, оскiльки у ЄС i Митного союзу, за його словами, не «однаковi технiчнi регламенти». Росiя ж пiдписувати угоду з ЄС не планує. Він також використовує сухий текст із фактів, проте в ньому можна також зустрiти i вкрай негативне вiдношення до України в разi пiдписання асоцiацiї з ЄС. Про це говорять слова: «закриє дверi», «перестане бути».

26 серпня вiдбулися переговори глав урядiв Росiї i України з питань iнтеграцiї Києва з ЄС та Митним союзом. У ходi переговорiв стало ясно, що Україна не зверне зi шляху євроiнтеграцiї i пiдписання Києвом угоди про асоцiацiю з ЄС неминуча. Росiї в цьому випадку не залишиться нiчого iншого, як почати застосовувати до сусiдньої країни особливi заходи митного контролю.

Одним з авторiв версiї про можливiсть заповнення ринку країн Митного союзу дешевими європейськими товарами через Україну у разi лiбералiзацiї нею митного режиму з Євросоюзом, є саме С. Глазьєв. Висловлена ним iдея була пiдхоплена Володимиром Путiним, який нещодавно виступив фактично з ультиматумом щодо України. «Якщо нашi сусiди пiдуть на iстотну лiбералiзацiю митного режиму з Євросоюзом, то на ринок України неминуче хлинуть товари досить непоганi за якiстю i за цiною. Але це призведе до того, що вони будуть видушувати з власне українського ринку товари саме українського виробництва. Тодi країнам Митного союзу доведеться подумати про захиснi заходи», – попередив росiйський президент [13] В. Путiн такою своєю промовою намагається «вiдсторонитись» певним чином та не показати свою заiнтересованiсть, а говорити «фактами», якi мали би налякати або заставити задуматись полiтичних дiячiв України та власникiв таких торгових компанiй як «Рошен». Проте В. Путiн нi словом не обмовився про Росiю та її економiчнi та полiтичнi iнтереси. Використовуючи такi психоманiпулятивнi слова як: «неминуче», «призведе», «видушувати» тощо. Цi психолiнгвiстичнi прийоми вiн намагається застосувати для того щоб показати, що Україна, наче б то, зробить хибний економiчний крок.

Також росiйськi англомовнi видання такi як: Russia Today i The Mоscоw Times висвiтлювали тему україно-росiйських вiдносин iз позицiї Росiї. Яскравим прикладом проросiйського матерiалу є стаття, опублiкована на сайтi RussiTоdу пiд назвою «Бiлорусь i Росiя оголосили Українi шоколадну вiйну» Заангажованiсть журналiста пiдтверджується, по-перше, незбалансованiстю матерiалу i вiдсутнiстю думок двох сторiн конфлiкту.

Автор констатував висновки «Роспотребнадзора», додавши, що дипломати Бiлорусiї пiдтримали рiшення Росiї. Позицiя української сторони не була розкрита. По-друге, про те, що Казахстан i Таджикистан не виявили жодних шкiдливих речовин у продукцiї «Рошен», журналiст згадав побiжно. Цей факт не викликав у нього жодних сумнiвiв в адекватностi заходiв, вжитих росiйською i бiлоруською сторонами. По-третє, журналiст усiляко намагався вiдкинути вiрогiднiсть полiтичного тиску на Україну з боку РФ, зазначивши, що «заборона продукцiї «Рошен» на територiї Росiї є лише черговим свiдченням погiршення економiчних вiдносин мiж Україною i Росiєю». Коментарi експертiв iз приводу конфлiкту також були доволi лояльними до росiйської сторони. Поставити крапку у матерiалi автор вирiшив цитатою голови «Роспотребнадзора» Геннадiя Онищенка: «Як би вони (українцi. – Авт.) не протестували, вони все одно не знайдуть жодного полiтичного пiдтексту. Ми говоримо про якiсть, яка не вiдповiдає стандартам» [4].

Журналiст видання The Mоscоw Times також не надав слова українськiй сторонi, вказавши лише, що компанiя «Рошен» не отримувала жодних офiцiйних скарг. Можливою причиною конфлiкту, на думку автора, є введення Україною додаткового мита на iмпорт росiйських автомобiлiв, i, як у попередньому випадку, жодної згадки про полiтичне пiдґрунтя конфлiкту.

Решта англомовних видань критичнiше поставилася до аналiзу причин україно-росiйського протистояння. Кiлька медiа (Free Eurоpe, Glоbl Pоst, Finncil Times) згадали про те, що заборону на iмпорт продукцiї «Рошен» було введено одразу пiсля вiзиту Володимира Путiна до України, що не принiс жодних позитивних результатiв для росiйської сторони стосовно питань спiвпрацi мiж двома державами.

Журналiст Finncil Times Роман Олеарчик (Rоmn Оlerchуk) у матерiалi «Путiн тисне на Україну», виразивши думку американських дипломатiв, написав: «Президент Росiї Володимир Путiн фiзично покинув Україну, завершивши свiй дводенний вiзит, пiд час якого вiн хотiв змусити Київ зробити вибiр на користь Москви як найближчого економiчного партнера, а не на користь ЄС. Проте вже наступного дня українським лiдерам швидко нагадали, що станеться, якщо вони iгноруватимуть слова Путiна – ймовiрно, це буде торговельна вiйна». Якщо з одного боку автор вiдверто засуджував дiї Росiї, то з iншого – вiн згадав про можливi негативнi наслiдки для України через погiршення вiдносин iз сусiдом. Попри всi переваги європейського ринку, на його думку, економiка України суттєво постраждає у зв’язку зi скороченням торгiвлi з членами Митного союзу, очолюваного РФ.

Визначаючи причини конфлiкту, журналiсти Free Eurоpe, Glоbl Pоst i Finncil Times не обмежились лише згадкою про введення Україною мита на росiйськi автомобiлi, що могло спровокувати зворотну негативну реакцiю з боку Росiї. Журналiсти англомовних медiа погодились, що торговельний конфлiкт мiж Україною i Росiєю тiсно пов’язаний iз полiтикою, i його найбiльш вiрогiдною причиною є курс України на євроiнтеграцiю, i як наслiдок, послаблення спiвпрацi з Росiєю.

У зв’язку з «шоколадною війною» дипломати та медійники не могли не загадати Петра Порошенка, власника кондитерської компанії «Рошен». Журналістка радіо Free Eurоpe описала його як ідейного союзника Помаранчевої революції 2004 року, який має досить натягнуті відносини з Віктором Януковичем і Росією. Дипломати згадують про європейські орієнтири Петра Порошенка. Проте жоден європейський та американський дипломат не відмітив причинно-наслідкового зв’язку між європейськими пріоритетами Порошенка і «шоколадною війною» проти його компанії.

Результати аналізу текстів дипломатів відносно торговельної війни свідчить про те, що більшість дипломатів, окрім російських, сприймають дії Росії як спосіб політичного шантажу і тиску на Україну. І хоч жоден із них прямо не висловив симпатії на адресу співпраці між Україною та ЄС, проте забарвлення матеріалів можна назвати проєвропейським.

Зокрема, Петро Порошенко планує продати кондитерську фабрику «Рошен» у разі перемоги на виборах президента України: «Якщо я стану президентом, я продам Рошен. Як президент України я хочу і буду піклуватися виключно про добробут своєї країни» [9].

Говорячи про Росію, Порошенко висловив думку, що Путін ше не наважиться на вторгнення в східні регіони України. Втім, за словами політика, «велика небезпека цього залишається». «Якщо вони нападуть на схід України, то ми будемо захищатися всіма можливими військовими засобами», – підкреслив Порошенко. Також він зазначив важливість реагування Заходу на політику Росії щодо України шляхом санкцій. «Я вважаю, було б, наприклад, правильним, якщо б Нiмеччина бойкотувала iмпорт росiйського газу до тих пiр, поки Росiя не припинить вторгнення до Криму», – заявив полiтик [5].

Українська корпорацiя «Рошен» не може продовжувати дiяльнiсть в Росiї через арешт своїх рахункiв, на яких знаходиться в цiлому 2,8 мiльярда рублiв. «Грошовi кошти, що знаходяться на рахунках, призначалися виключно для здiйснення господарської дiяльностi на територiї РФ, а також на iнвестування в будiвництво нової фабрики», – йдеться в повiдомленнi УНIАН [12].

Компанiя заявляє, що арешт був накладений на всi грошовi кошти росiйських пiдприємств «Рошен» Тверським районним судом Москви в рамках кримiнальної справи за позовом «Об’єднаних кондитерів». «Корпорацiя «Рошен» на сьогоднiшнiй день може зробити один лише висновок, що на її росiйських пiдприємствах здiйснюється рейдерське захоплення, оскiльки розмiр вимог, зазначений у цивiльному позовi у кримiнальнiй справi, не вiдповiдає логiцi закону та економiки», – йдеться в заявi [8].

Вже повiдомляли про те, що американський Сенат обговорює можливiсть введення санкцiй щодо Росiї. Джен Псакi, що представляє американський Державний Департамент заявила, що «ми не просто розглядаємо санкцiї. Дуже можливо, що ми їх введемо» [7]. Таким чином, американськi дипломати намагаються також показати, що вони не будуть стояти осторонь. А приймуть участь у розв’язаннi торгівельної вiйни.

Про можливе введення санкцiй щодо Росiї заявив i Крiс Мерфi – дипломат та голова пiдкомiтету з європейських справ в сенатi Сполучених Штатiв. Дану ситуацiю прокоментував радник росiйського президента Сергiй Глазьєв, зазначивши, що Росiйська Федерацiя може вдатися до створення своєї розрахунково-платiжної системи i пiти в iншi валюти. Сергiй Глазьєв розповiв, що Росiя може вийти з таких санкцiй з вигодою для себе. Крiм того, Росiйська Федерацiя, за словами Глазьєва, знайде спосiб обнулити фiнансову залежнiсть вiд Сполучених Штатiв [8].

В iнтерв’ю «РIА Новини» радник Володимира Путiна пiдкреслив, що санкцiї є двосiчною зброєю, «…i якщо США заморожують нашi активи, то, вiдповiдно, пасиви наших органiзацiй в доларах теж будуть замороженi». Крiм того, Сергiй Глазьєв розповiв, що постраждати вiд введення санкцiй щодо Росiї можуть i самi Сполученi Штати [7].

Висновки. Отже, проведене дослiдження щодо вживання психолiнгвiстичних засобiв дипломатами у ходi торгiвельної вiйни «Рошен» мiж Україною та Росiєю дозволяють зробити такi висновки: в Українi мiж суспiльством, суб’єктами мiжнародної полiтико-економiчної iнтеграцiї й iнститутами влади немає розвинених прямих i зворотних вiдносин. Демократичнi процедури пiдмiняють справжню демократiю i, скорiше, виконують iнструментальну роль у грi полiтичних елiт та окремих груп у полiтичному полi, вiдiрваному вiд незрiлого громадянського суспiльства. Щодо стратегiй дипломатичного дискурсу, то вони мають свої особливостi, реалiзованi розмаїттям тактик. Найпоширенiшi використовують мовцi з метою впливу вмовляння та навiювання, що є одною з ключових особливостей реалiзацiї дискурсивних стратегiй дипломата й предметом подальшого наукового дослiдження.

Список використаних джерел та літератури

1. Kоrrespоndent.net [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://u.kоrrespоndent.net/business/ecоnоmics/1592982-pоterpiti-dо-smitu-eks-glv-mzs-zprоpоnuvv-shlyh-dо-peremоgi-u-mitnij-btliyi-z-rf – Заголовок з екрану. (дата достопу 14.04.2014).
2. Від демонстрації сили до двостороннього переговорного процесу [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.golos.com.ua/Article.aspx?id=299971 – Заголовок з екрану. (дата доступу 14.04.2014).
3. Євро новини [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://ees.eurоp.eu/delegtiоns/ukrine/press_cоrner/ll_news/news/2014/2014_04_14_01_uk.htm – Заголовок з екрану. (дата доступу 1.04.2014).
4. Освіта [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://оsvit.medispiens.u/mteril/21911 – Заголовок з екрану. (дата доступу 02.04.2014).
5. Політика [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://4pоst.cоm.u/%D0%BF%D0%BE%D0%BB%D0%B8%D1%82%D0%B8%D0%B%D0%B0.html – Заголовок з екрану. (дата доступу 02.04.2014).
6. Потерпіти до саміту. Екс-глава МЗС запропонував шлях до перемоги у митній баталії з РФ [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://news.bigmir.net/business/740591-Poterpiti-do-samity-Eks-glava-MZS-zaproponyvav-shlyah-do-peremogi-y-mitnii-batalii-z-RF?. – Заголовок з екрану. (дата достопу 01.05.2014).
7. Радник Путіна погрожує США відмовою від долара [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://gromtv.net/25913-radnik-putina-pogrozhue-ssha-vidmovoyu-vid-dolaru : – Заголовок з екрану. (дата доступу 15.05.2014).
8. США готують санкції проти Росії, не чекаючи Європи [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://dt.ua/POLITICS/ssha-gotuyut-sankciyi-proti-rosiyi-ne-chekayuchi-yevropi-138849_.html: – Заголовок з екрану. (дата доступу 15.05.2014).
9. Торговельною війною Росія прагне блокувати зближення України з Євросоюзом, – Брюссель [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://ipress.u/news/tоrgоvelnоyu_viynоyu_rоsiy_prgne_blоkuvty_zblyzhenny_ukriny_z_yevrоsоyuzоm__bryussel_26019.html – Заголовок з екрану. (дата доступу 14.04.2014).
10. ТСН [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://prоspоrt.tsn.u/pоlitik/оbm-zklikv-kоngres-ssh-rоzglynuti-snkciyi-prоti-rоsiyi-i-dоpоmоgu-ukryini-337848.html – Заголовок з екрану. (дата доступу 12.03.2014).
11. Україна запідозрила Росспоживнагляд у виробничому шпигунстві [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://dt.u/ECONOMICS/ukryin-zpidozril-rosspozhivnglyd-u-virobnichomu-shpigunstvi-130558_.html. – Заголовок з екрану. (дата достопу 08.05.2014)
12. УНІАН інформаційне агенство [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.unian.ua/news: – Заголовок з екрану. (дата доступу 15.05.2014).
13. Чим Росія лякає Україну. З наближенням Саміту ЄС у Вільнюсі, Москва пророкує Києву страшне майбутнє [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://nbnews.com.ua/ua/tema/101238/ Заголовок з екрану. (дата доступу 1.04.2014).

Ключові слова. ФРН, ЄС, Г. Шрьодер,економічна політика.

Аннотация. В данной статье рассматриваются основные положения немецкой внешней политики в Европе в период канцлерства Г.Шредера: исследуется экономическая политика ФРГ; рассматривается внешнеполитическая стратегия Г.Шредера через сравнение со стратегией Г. Коля; рассматривается отношения ФРГ-Франция через призму сотрудничества в ЕС.

Ключевые слова. ФРГ, ЕС, Г. Шредер, экономическая политика.

Abstract. This article discusses the main provisions of German foreign policy in Europe during the chancellorship H.Shrodera: the economic policy of Germany; considered foreign policy strategy H.Shrodera by comparison with the strategy H.Kolya; examined the relationship of Germany-France cooperation in the light of EU.

Keywords. Germany, EU, H. Schroeder, economic policy.

Необхідність збереження стратегічних зв’язків об’єднаної Європи  з США, яка не має достатньої політичної волі і такими ж військово-технічними ресурсами, ті які має її трансатлантичний союзник, є вкрай необхідною. Ця необхідність лягла в основу договору про закріплення військового трансатлантичного партнерства між 3-а гравцями НАТО-США, Франція та ФРН. Спочатку німецько-французька військова кооперація, яку доповнили в червні 1993 р. бельгійською, у листопаді 1993 р. іспанською та у травні 1994 р. люксембурзькою участю була міцно закріплена  в євроатлантичну систему забезпечення безпеки [6].

Ще за Г.Коля зовнішню політику об’єднаної Німеччини при всіх її плюсах та мінусах можна було характеризувати як «політику прагматичного реагування». Враховуючи зміни внутрішніх і зовнішньополітичних реалій постбіполярного світу, до яких додались такі серйозні проблеми, як міжнародний тероризм, загроза поширення ядерних технологій та багато ін.. політична еліта Німеччини повинна була переглянути навіть такі відносини як трансатлантичне партнерство та європейська інтеграція.

В цілому ставлення Німеччини  до американської політики стало негативне при Г.Шрьодері. Після війни на Балканах та теракту 11 вересня стала очевидною глибока криза таких признаних інститутів як НАТО та ЄС. Одночасно в ФНР суспільство більше тяжіло до Євросоюзу. У вересні 2003 р. 81% населення Німеччини погодилось з тим, що інтеграція в ЄС набагато важливіша ніж інтеграція з США. Таку ж відповідь дало суспільство і на питання чи ЄС зможе стати іншою супердержавою [8].

В заяві від 29 жовтня 2002 р. Г.Шрьодер заявив: «політика в Європі, для Європи і як результат, що виходить від Європи». Німці впевнені в тому, що німецька зовнішня політика не може розглядатись окремо від європейської [7].

Що стосується економічної сторони Європи, то Г.Шрьодер вирішив встановити справедливість. «Час, коли Європа процвітала за рахунок Німеччини пішло у минуле», – заявив він на нараді голів держав.

Якщо порівнювати стратегії Г.Коля та стратегії «червоно-зеленої» коаліції на чолі з Г.Шрьодером, то можна зробити такі виновки:

1. Після об’єднання Федеративна Республіка опинилася на стадії усвідомлення своєї національної державності, про що, зокрема, свідчили серйозні концептуальні дискусії в німецькому суспільстві. Міжнародні наслідки об’єднання країни й їх вплив на подальший розвиток зовнішньої політики Німеччини прямозалежні від набуття нею статусу повноцінної національної демократії.

2. Результати дослідження періоду перебування при владі уряду Г.Коля після 1990 р. доводять, що як зовнішня політика Німеччини загалом, так і європейська зокрема, здійснювалися в руслі зовнішньополітичних концепцій «старої» ФРН. Європейська стратегія урядової коаліції ХДС/ХСС/ВДП на чолі з Г.Коля зазнавала поступових змін і розвивалася за логікою пристосування до нового положення країни на континенті.

3. Перемога СДПН на парламентських виборах 1998 р в Німеччині обумовила формування нової урядової коаліції на чолі з канцлером Г.Шрьодером і позначила перехід влади від покоління, яке перенесло Другу світову війну, до післявоєнного покоління. У сфері німецької зовнішньої політики нова генерація політичної еліти, не відкидаючи важливість історичної пам’яті, концептуально і практично завершила процес «нормалізації». Остання стала етапом величезного процесу серйозної, головним чином ментальної трансформації та концептуальної адаптації в 1990-х рр.. політичної еліти ФРН до нового положення в світі і передбачала відмову від деяких самообмежень, притаманних Боннській республіці. Саме «нормалізація» позначила перехід політичної традиції «старої» Боннської республіки в політику вже Берлінської ФРН і призвела до перегляду та подальшого обґрунтування європейської політики Німеччини.

4. Прикметною особливістю стратегії Г.Шрьодера в ЄС стало нове визначення акцентів за умови збереження концептуальних основ європейської політики Боннської республіки. Відтепер стабільність і прогнозованість німецької політики в Європейському Союзі забезпечується не переважанням європейських інтересів над національними чи європатріотичною риторикою, а чітким визначенням німецьких інтересів та їх активним захистом в рамках багатосторонньої дипломатії.

5. Зміщення акцентів означало також перегляд основних зовнішньополітичних пріоритетів шляхом пошуку нового балансу між інтеграцією та національними інтересами. Останні передбачалося інтегрувати в схему збалансованих загальноєвропейських інтересів, паралельно посилюючи компетенцію Німеччини у визначенні політичного курсу Європейського Союзу в цілому [12].

6. Протягом 90-х рр.. минулого сторіччя німецько-французькі відносини зазнавали змін. Після приходу до влади уряду Г.Шрьодера в них також відбулося зміщення акцентів: основою активного співробітництва є політичний баланс інтересів. Відповідно там, де вони співпадають – продовжує існувати «мотор», якщо ні – виникає конкуренція. Спостерігається подальша диференціація німецько-французької співпраці: активна – в сферах спільної зовнішньої політики та політики безпеки, європейської оборони, а також юстиції та внутрішніх справ; розбіжності у підходах, протиборство – в питаннях розширення ЄС, аграрної реформи та майбутнього Союзу. Позначилася тенденція до поступового зміщення балансу в стосунках між Берліном і Парижем на користь першого.

7. Разом з тим, рівень двосторонніх відносин постійно залишається високим і базується на міцному договірному й інституційному фундаменті. Політичні еліти обох країн чітко усвідомлюють, що без німецько-французької згоди подальший розвиток інтеграційних процесів в Європі не може бути успішним, оскільки ні реформування різних сфер спільної політики, ні формування ефективних структур розширеної Європи неможливі без/або всупереч Франції.

8. Паралельно з ревізією франко-німецьких стосунків відбувався пошук нового балансу в підходах «червоно-зеленої» коаліції на чолі з Г.Шрьодером до процесу розширення Європейського Союзу на Схід.

По-перше, Г.Шрьодер, на відміну від свого попередника, чітко окреслив ієрархію німецьких пріоритетів в європейській політиці. Спочатку поглиблення інтеграційних процесів, яке в подальшому повинно було створити підґрунтя для вступу нових членів, а вже потім розширення.

По-друге, соціал-демократи і зелені побудували свою стратегію щодо прийому в Євросоюз країн ЦСЄ на основі прагматичного співвідношення цілей і засобів. За умов обмежених коштів Німеччина забезпечила створення інституційних і фінансових рамок для розширення та досягла визначення його часових меж згідно із власним баченням перспектив.

По-третє, активно використовуючи фактор розширення, керівники ФРН здійснювали тиск на своїх партнерів по ЄС з метою ініціювання реформ в інших важливих для німецьких інтересів сферах – аграрній, інституційній.

9. У результаті інституційних змін в ЄС, які відбулися внаслідок проведення в 2000 р. міжурядової конференції і підписання Ніццького договору, Німеччині вдалося посилити свою вагу в інституціях ЄС: вона отримала в Раді ЄС 29 голосів (до цього мала 10), як Франція, Велика Британія та Італія. Разом з тим, Г.Шрьодер домігся введення демографічного критерію (німці мають 17%, французи – 12%) при прийнятті рішень кваліфікаційною більшістю. Відтепер ФРН може блокувати рішення Ради ЄС разом з усього лише двома коаліційними партнерами. Крім того, Федеративній Республіці вдалося уникнути скорочення числа своїх депутатів у Європейському парламенті при вивільненні місць для парламентарів із країн-кандидатів – за ФРН залишилася квота в 99 депутатів, тоді як за Францією всього 72 місця [3].

10. Політично суттєвим і значимим нововведенням в європейській політиці урядової коаліції соціал-демократів та зелених стало успішне використання моделі Конвенту, що була реалізована як в процесі вироблення Хартії основних прав ЄС, так і для подальшої розробки інституційної реформи.

Таким чином, Герхард Шрьодер і Йошка Фішер не тільки здійснювали «нове визначення акцентів», а і використовували для цього нові інструменти. На відміну від свого попередника, що діяв за логікою пристосування, новий канцлер, після приходу до влади, запропонував і реалізував більш прагматичний і активний сценарій адаптації європейської політики об’єднаної Німеччини до нового положення країни в Європі. На думку автора, все це дає підстави говорити про суттєву модернізацію європейського курсу ФРН після 1998 р., що має наступні виміри й особливості: головна її мета – завершення європейської інтеграції; Німеччина поводиться і діє як «велика держава»; національні інтереси визначають німецьку європейську політику; визначена ієрархія пріоритетів в ЄС; відносини з Францією базуються на балансі політичних інтересів; поряд із нововведеннями активно використовуються досвід і здобутки Боннської республіки [1].

Наступне зіткнення інтересів Франції та Німеччини сталось у 2000 р. на саміті ЄС в Ніцці, який повинен був в організаційному плані підготовити Союз до розширення на Схід. За ініціативи Німеччини було розроблено стратегічний документ Європейської комісії в листопаді 2001 р. про прийом в ЄС 10 нових членів. Але Франція не погодилась на це [5].

Постає питання: чому Німеччина так прагне європейської інтеграції? Париж бачив в розширені ЄС на схід перспективу витіснення себе на географічний краї Європи, в той час як Берлін все більше ви двигається в центр континенту, маючи можливість взяти на себе функцію мосту між сходом і заходом.

Особливе місце в проблематиці розширення ЄС займають німецько-турецькі відносини та перспективи інтеграції Туреччина в «Велику Європу». По-перше, Туреччина з точки зору географії належить в більшій мірі Європі, а політична культура значною мірою відрізняється від європейської. По-друге, Туреччина – одна з найслабкіших країн серед тих хто хоче вступити в ЄС в економічному і соціальному плані. По-третє, з точки зору демографії, очікується, що в найближчі 15 років кількість турок перебільшить 80 млн. людей і Туреччина посунить Німеччину по цьому показнику в Західній Європі на 2 місце. По-четверте, неможливо не згадати роль Туреччини як стратегічного партнера НАТО, що має вихід в Чорне і Середземне море, на Кавказ, в Центральну Азію, на Балкани і Близький Схід. Не варто очікувати швидкого рішення цієї проблеми, яка стала серйозним головним болем для берлінських політиків уже в період правління канцлера А.Меркель [9].

Після війни в Косово держави-члени ЄС у який раз зрозуміли свою безпорадність у вирішені питань війни і миру без участі Америки, правління Шрьодера-Фішера активно провело лінію на більш ефективну розробку «європейської політики в області безпеки та оборони». Там же було прийнято рішення з трансформації ЗЄС, як європейського оборонного союзу в інтеграційну частину ЄС. На засіданні ЄС в Ніцці в грудні 2002 р. прийнято рішення, що ЄС не намагається створити європейську армію, а будить опиратись на воєнний потенціал НАТО.

Восени 2001 р. Франція і ФРН домовились створити спільну робочу групу, яка б зайнялась питаннями глобалізації і вперше позначили в якості цілі розробку європейської конституції. 22 лютого 2002 р. під керівництвом колишнього французького президента Жискара д’Естена почав свою роботу Конвент по розробці єдиної європейської конституції [14].

Під час святкування 40-ого ювілею підписаного Єлисейського договору була проведена спільна нарада парламентів двох країн і дата 22 січня навіть визнана «німецько-французьким днем». Але, на жаль, все це не сховало б того факту, що двосторонні відносини з цих пір уже не в найкращому стані.

Взаємовідносини Німеччини і Великої Британії характеризувались як стабільними та динамічними відносинами. Так як з Францією, між ФРН і Великою Британією кожні півроку проводились зустрічі на найвищому рівні та закріплювалось багатостороння та економічна співпраця.

Німеччина зіграла визначну роль в прийнятті Європейської конституції у 2004 р. Німецько-французький тандем доповнюється німецько-італійськими та англо-французькими ініціативами. Та коли між ФРН і Францією явно проявляється конкуренція за владу та вплив, ось тоді «європейський мотор» починає працювати з перебоями [9].

29 травня 2005 р. референдум в Франції щодо Європейської конституції дали неперевершені результати – 55% французів заявили, що проти прийняття Основного закону для єдиної Європи у складі 25 держав, а у Нідерландах – 60%.

Отже, протягом першого канцлерства Г.Шрьодера, Берлінська республіка, відстоюючи власні національні інтереси, стала на шлях «нормалізації» і своєї європейської політики, що призвело до переоцінки властивих попередній ФРН ідеологічних і політичних табу і обумовило модернізацію європейської політики об’єднаної Німеччини за умови збереження її парадигмального розвитку. Аби не залишитись в поганому становищі, Німеччина прагне створювати конфігурацію Європи в майбутньому за своїми правилами. Фішер і Г.Шрьодер озвучили плани трансформування інститутів ЄС, які схожі і на саму Німеччину, що очевидно не підтримали інші країни.

Таким чином, можна говорити про те, що Німеччина займає роль лідера, як в економічному, так і в політичному плані. Так, вона відіграє одну з головних ролей серед країн-лідерів в процесі прийняття важливих рішень. Цьому свідченням є те, що в умовах глобальної економічної кризи Німеччина як лідер ЄС виступає з власними пропозиціями та висуває такі вимоги європейському керівництву, які  вирішують проблеми не тільки німецької економіки, а й Європейського Союзу в цілому. Підсумовуючи вище сказане, варто зазначити, що дослідження зовнішньої політики ФРН дозволяє зробити висновок, що у нинішньому світі державні інтереси можуть реалізуватися лише при згоді з близькими і далекими сусідами та іншими зацікавленими сторонами. Тому шанси на успіх має тільки така зовнішня політика, яка погоджує власні інтереси з інтересами сусідів, розглядає інші держави як партнерів, з якими можлива не лише конкуренція, але й кооперація.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ ТА ЛІТЕРАТУРИ

1. Добровольська І. Особливості французько–німецьких відносин після об’єднання Німеччини [Текст] // Актуальні проблеми міжнародних відносин: Зб.наук.праць. – К.: Інститут міжнародних відносин КНУ імені Тараса Шевченка, 2006. Вип. № 64 (Частина І) – С.167-168.
2. Інтерв’ю А.Меркель [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.rosinvest.com/news/503443/
3. Кудрявченко О. Об’єднана Німеччина: нові геополітичні виміри [Текст] / О. Кудрявченко // Віче, 2003. – №8. – С.101-102.
4. Кудряченко А. Нові політичні виміри поступу Німеччини [Текст] // Людина і політика, 2007. – № 2. – С.21-25.
5. Невицький В.С. Україна у системі міжнародних відносин  в умовах глобалізації [Текст] / В.С Невицький. – К.: 2005. – 240 с. – С.180.
6. Німеччина – за підтримку миру у всьому світі [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://germany4all.ru/Pages/vneshnyaya_politika_obedinennoj_ germanii.html
7. Орлик В. В. Хто господар у європейському домі? Вплив франко-німецьких ініціатив на процеси євроінтеграції [Текст] / В.Орлик // Політика і час, 2004. – №7-8 – С.124-125.
8. Осадча К. Європейський Союз : вчора, сьогодні, завтра [Текст] / К.Осадча // Наука и жизнь, 2003. – № 6 – С.2-3.
9. Рудько С.О. Зовнішня політика країн Західної Європи в пост біполярний період навчально методичний посібник із курсу [Текст] / С.О. Рудько.  – Острог: Видавництво Національного університету «Острозька Академія», 2012. – 412 с. – С.169-170.
10. Сидорук Т. В. Інтеграційні процеси в сучасній Європі: навч. посібн. для студентів вищ. навч. закл. [Текст]  /  Т. В. Сидорук. – Львів: ЛА «Піраміда», 2010. – 354 с. – С.204-205
11. Спільна  декларація про основи відносин між Україною та Федеративною Республікою Німеччиною [Текст] : договір  від 9  червня 1993. – К.: 1993. – 6 с.
12. Appenzeller I.G. Die deutsch–russischen Beziehungen sind gut [Text] / I.G. Appenzeller // Die Zeit, 2008. – № 5. –  46 р. – P. 23
13. The Maastricht Treaty, 7 February 1992. – [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.eurotreaties.com/maastrichtec.pdf
14. Weisbuch 1994 zur Sicherheit der Bundesrepublik Deutschland und zur Lage und Zukunft der Bundeswehr [Text] – Bonn, 1994.

Сьогодні у державах регіону триває процес здійснення політичних та економічних реформ, які стимулюються Європейським Союзом та спрямовані на досягнення головної зовнішньополітичної мети західнобалканських держав – членство в ЄС. Метою даної статті є спрогнозувати, яким чином розвиватимуться відносини ЄС з державами Західних Балкан у середньостроковій перспективі.
Вивченням даного питання займається низка вчених. Зокрема, німецький дослідник Х.Крамер вивчав проблеми та виклики, які постають перед ЄС у контексті відносин з балканськими державами. Перспективам європейської інтеграції Західних Балкан присвячені роботи російської дослідниці Ю. Кудряшової, а також українського політичного аналітика В. Каспрука. Все ж дана тема потребує додаткового вивчення.

У 2013 році до ЄС приєднала Хорватія, ставши першою з держав регіону. Незважаючи на кризу процес розширення ЄС не зупинився. Звичайно він вповільнився, проте приєднання Хорватії свідчить про те, що ЄС і надалі готовий розширювати свої кордони. Хорватія стала країною, яка приєдналася до ЄС маючи недавній досвід війни і великомасштабного насильства на етнічному ґрунті. Рішення прийняти Хорватію до ЄС є швидше політичним, спрямоване на посилення стабільності у регіоні Балкан. Крім того, вступ до ЄС для цієї держави означав не лише здійснення реформ, а й зміну політичної культури. Це перетворення не було б можливим без процесу розширення ЄС.
Опоненти розширення наводять свої аргументи, прагнучи довести малоймовірність приєднання до ЄС нових членів навіть у середньостроковій перспективі. Стверджуючи, що на сьогодні економічні проблеми та занадто велика кількість країн-членів роблять не доцільною політику розширення. Все ж держави регіону Західних Балкан зберігають значні шанси приєднатися до ЄС у наступному десятилітті.
Європейську інтеграцію гальмують не лише внутрішні проблеми у ЄС, а й неспроможність Західних Балкан повноцінно вирішувати наявні труднощі. Німецький дослідник Хайц Крамер вважає, що для політики ЄС в регіоні характерна так звана «стабілізаційна дилема». На його думку наймеш стабільні держави у регіоні (якщо брати до уваги ефективність роботи державних інституцій у напрямку демократизації та здійснення реформ у економічній сфері) отримують від ЄС недостатню допомогу, що гальмує їх розвиток. Крім того, дослідник зауважує, що на сьогодні ЄС не виробив дієвих механізмів збереження стабільної ситуації у регіоні у випадку загострень внутрішніх протиріч у західнобалканських державах. Також механізми співпраці ЄС з державами регіону мають базуватися на балансі двох компонентів: стабільності та процвітанні. Існує суттєва взаємозалежність між політичною стабільністю та економічним розвитком. Перше є передумовою другого і навпаки[5]. Якщо ЄС не зможе належним чином поєднувати економічну та політичну співпрацю з державами регіону, то його позиції у регіоні послабляться.
Малоймовірним є вирішення етнічних протиріч у Боснії та Герцеговині, які найбільше гальмують розвиток конструктивних відносин цієї держави з ЄС. БіГ одна з країн, яка чи не найбільше постраждала від дезінтеграційних процесів у регіоні. Потрібні конституційні зміни для усунення дискримінації за етнічною ознакою. У березні 2009 році до конституції вперше були внесені зміни, а в грудні Європейський суд з прав людини визнав такими, що порушують Європейську конвенцію з захисту прав і свобод людини положення конституції про те, що тільки етнічні боснійці, серби і хорватами можуть бути членами президії країни і верхньої палати парламенту. ЄС запропонував БіГ здійснити наступні поправки до конституції: реформування державних структур з метою відповідності Європейській конвенції про права і основні свободи людини, створення потужного однопалатного законодавчого органу і потужнішу Раду Міністрів на чолі з прем’єр-міністром; надати державній владі брати на себе відповідальність і приймати на себе зобов’язання в процесі вступу до ЄС.
Для внесення поправок до конституції необхідно співробітництво боснійських сербів з мусульманами і хорватами. У дійсності тільки перспектива вступу до ЄС дозволить БіГ остаточно відмовитися від політики, яка веде до роздробленості і закритості, і прийняти нову модель економічного і соціального розвитку, засновану на інтеграції та відкритості. Тому вступ до ЄС життєво необхідний для БіГ як єдина можливість підконтрольного еволюційного розвитку [3].
На даний час головною зовнішньополітичною метою БіГ є стати офіційним кандидатом на членство в ЄС до кінця 2014 року. Спеціальний представник ЄС у БіГ Петер Соренсен вважає, що основною перешкодою на шляху ЄС для цієї країни є складна система управління, тому конституційна реформа необхідна, щоб БіГ стала функціональною державою [1].
Триває діалог між ЄС та Албанією. У 2008 році Європейська рада схвалила перелік короткострокових та середньострокових пріоритетів розвитку діалогу з Албанією, а саме:
сприяння конструктивному діалогу між політичними партіями та підвищення зацікавленості сторін у здійсненні реформ;
реалізація рекомендацій ОБСЄ з демократичних інститутів і прав людини на виборах, зокрема шляхом поліпшення списків виборців та внесення змін до Виборчого кодексу у відповідності з рекомендаціям Венеціанської комісії;
Все ж Європейському Союзу не вдається ефективно впливати на політичну ситуацію та виборчий процес у Албанії, що показали вибори 2009 року. Влада не змогла на належному рівні організувати волевиявлення громадян і внутрішня політична криза вкотре стала перепоною на шляху до євроінтеграції. Поряд з неспроможністю налагодити ефективну роботу парламенту у Албанії існують й інші проблеми, зокрема: дотримання громадянських прав, свобода засобів масової інформації, не сформованість інститутів громадянського суспільства, наявність корупції та організованої злочинності.
У 2009 році Албанія досягла однієї з двох зовнішньополітичних цілей, а саме приєдналася до НАТО. Наступним етапом має бути приєднання до ЄС. Угода про стабілізацію та асоціацію між ЄС та Албанією вступила в силу у 2009 році. ЄС офіційно прийняв заяву на членство в листопаді 2009 року. На відміну від Македонії, Чорногорії та Сербії, Албанія, а також Боснія і Герцеговина, не були в змозі завершити процес лібералізації візового режиму в 2009 році, оскільки не виконали всіх вимог. Крім того, Албанія занурилася в політичну кризу, яка є найтривалішою після падіння комуністичного режиму, що завдає значної шкоди національним інтересам. Європейська комісія попереджала, що ця криза і корупційні проблеми можуть уповільнити процес інтеграції Албанії. Таким чином, сьогодні зарано говорити про перспективи завершення процесу європейської інтеграції Албанії у середньостроковій перспективі, оскільки країна не спроможна виконати завдань поставлених перед нею європейськими партнерами і вкотре підтверджується імідж Албанії як нестабільної країни. Відсутність сильної влади у парламенті блокує прийняття законів необхідних для зближення з ЄС.
Зовнішньополітичне майбутнє Албанії залежить від спроможності її політичних еліт налагодити ефективний діалог, який буде основним і дієвим механізмом вирішення внутрішніх проблем. Держава має надолужити багато втрачено часу шляхом здійснення динамічних реформ. Стосунки з Косово мають бути збалансованими, а також варто розвивати відносини з іншими державами регіону. Албанія має виконати вимоги і рекомендації міжнародного демократичного співтовариства.
Шанси Албанії на вступ до ЄС є досить низькими, оскільки соціально-економічна ситуація в країні одна з найбільш нестабільніших в Європі. Разом з тим серйозну політичну підтримку їй надає Італія. Албанія для Італії виступає постачальником енергетичних ресурсів, дефіцит яких відчуває Рим, тому він активізує співпрацю з Тіраною і є її провідним торговим партнером. В Італії проживає значна кількість албанських мігрантів, які зумовлюють особливу увагу Італії до цієї західнобалканської держави.
Найбільші шанси серед західнобалканських держав на членство в ЄС має Чорногорія. Ця невелика за розмірами та кількістю населення країна є інвестиційно привабливою для європейських партнерів та зуміла створити сприятливі умови для розвитку економіки порівняно з іншими державами регіону.
Серед населення та політиків Чорногорії не має одностайної позиції стосовно євроінтеграції. Одна частина вважає, що вступ до ЄС позитивно вплине на економіку держави та сприятиме підвищенню рівня життя у державі. Інша частина населення занепокоєна тим, що ЄС регламентуватиме занадто багато аспектів внутрішнього життя Чорногорії і таким чином обмежуватиме політичний та економічний суверенітет держави. На сьогодні актуальним є питання здійснення судової реформи, оскільки без поступу у цій сфері подальші трансформації у державі не будуть ефективними.
Євроінтеграційні перспективи суттєво впливають на внутрішньополітичні процеси у Македонії стабілізуючи ситуацію та стимулюючи представників різних етнічних груп до пошуку взаєморозуміння. Все ж, навряд чи Греція змінить свою позицію щодо неприйняття назви Македонія, а для КЮРМ додаткові поступки для південного сусіда у цьому питанні означатимуть поразку.
КЮРМ отримала статус кандидата в ЄС як і Хорватія у 2004 році, проте не зуміла за дев’ять років досягти мети. На думку Міністра Македонії Нікола Попоскі сьогодні у державі спостерігається падіння довіри громадян до ЄС, оскільки на їх думку Македонія занадто довго очікує на новий етап у євроінтеграції. Н. Попоскі вважає, що Македонія технічно може приєднатися до євро дуже швидко, добре інтегруватися в рамках внутрішнього ринку і практично виконала Маастрихтські критерії. Македонський урядовець занепокоєний «втомою від розширення» ЄС, у зв’язку з численними внутрішніми проблемами держав-членів, а також вирішення проблем, які залишаються після приєднання нових держав. Міністр вважає, що це є додатковим поштовхом докласти зусиль у напрямку розширення так як з історичної точки зору хвилі розширення часто проходять в період кризи [4].
Сербія сподівається розпочати переговори про вступ до ЄС у 2014 році. На сьогодні на динаміку діалогу між ЄС та Сербією суттєво впливає внутрішньополітична ситуація, яскравим елементом якої є сербський націоналізм. Він включає в себе дві основні концепції. Консервативні націоналісти виражають яскраві антизахідні настрої і наполягають на встановленні тісного союзу з Росією для того, щоб уникнути вестернізації у будь-якому вигляді, так як, на їхню думку, вона призведе до втрати сербською нацією своєї культурної самобутності і традицій. З іншого боку, помірковані політичні сили виступають за більш збалансований підхід. Всі сербські націоналісти підтримують ідею «Великої Сербії». Консерватори допускають використання будь-яких засобів для її досягнення, в тому числі війни, помірковані націоналісти пропонують, щоб Сербія чекала відповідних міжнародних обставин. Ідея «Великої Сербії» передбачає включення всіх територій в регіоні, де етнічні серби становлять більшість або проживають у значній кількості. Ідея добре прижилася у Боснії, де сербська меншина прагне згодом об’єднатися з Сербією.
Проте, можливий підйом етнічного націоналізму в західній частині Балкан малоймовірно переросте у війну таку масштабну як у 90-их роках ХХ століття. На сьогодні держави не мають потужної військової сили, яка була в Югославії. Тим не менш, можливість збройного конфлікту нижчої інтенсивності не може бути повністю виключена. Більш ймовірними є внутрішньодержавні громадянські війни в одній або декількох країнах регіону, ніж звичайна війна між двома або декількома державами регіону. Це пов’язано з двома факторами. По-перше, існує ціла низка злочинних організацій, які добре озброєні нелегальною зброєю. Інший фактор пов’язаний із загальними несприятливими соціально-економічними умовами, які ймовірно в майбутньому лише погіршаться. У поєднанні з відносно слабкими і корумпованими державними інститутами, ці фактори можуть стати вибухонебезпечною сумішшю [6].
Український політолог Віктор Каспрук вважає, що Сербія може розраховувати на приєднання до ЄС не раніше 2022 року. Оскільки країна має багато невирішених проблем, які перешкоджають інтенсифікації інтеграційного процесу. Основними перешкодами є наявність корупції та неефективна економіка. Ці проблеми взаємопов’язані, оскільки непрозорість у процесі прийняття рішень призводить до росту тіньової економіки, що робить Сербію неконкурентоспроможною на європейському ринку. Крім того високий рівень корупції зумовлює недовіру іноземних інвесторів до цієї країни як потенційного поля для ведення бізнесу.
Експерт прогнозує, що переговори триватимуть від шести до восьми років, а потім знадобиться ще два роки на ратифікацію. У процесі переговорів необхідно буде узгодити питання, щодо реформування судової системи, трудових відносин та взаємин роботодавців і працівників, функціонування фінансової системи і фінансового ринку в системі економічних відносин. Необхідно буде також вирішувати проблему високого рівня корупції, стабілізації обмінного курсу сербського динара, питання інфляції та бюджетного дефіциту. Не менш важливим є приєднання до загальних принципів Євросоюзу: громадянських прав, прав людини, інтегрованого єдиного ринку і можливості ведення бізнесу, мобільності для кожної окремо взятої людини і надання їй права працювати у будь-якому місці Євросоюзу [6].
На сьогодні найбільшим досягненням ЄС у відносинах з Сербією є участь у досягненні домовленостей з косівськими албанцями. Незважаючи на те, що у Сербії угода про нормалізацію відносин з самопроголошеною державою трактуються по різному. Самі по собі вони є важливим кроком на шляху до незалежності Косово та зменшення етнічної напруженості у регіоні.
У разі провалу євроінтеграції держав Західних Балкан на думку сербського аналітика Мілана Марінковича можливим є зміцнення зв’язків між країнами регіону. Така інтеграція може оформитись у вигляді формування Митного союзу. З іншого боку, замість поліпшення відносин в західній частині Балканського півострова, потенційна втрата європейської перспективи, швидше за все, призведе до нової хвилі протиріч у всьому регіоні. На сьогодні основна увага прикута до Косово, проте не варто недооцінювати конфліктний потенціал Сербії та Боснії і Герцеговини [6].
Єврокомісар з питань розширення і політики сусідства Штефан Фюле вважає, що Західні Балкани рухаються у правильному напрямку: «Прогрес на Західних Балканах був вражаючим у 2013 році. Хорватія стала 28-м членом ЄС 1 липня. Переговори з Чорногорією просуваються добре і в червні ми розпочали переговори про вступ з Сербією. Ми також ведемо переговори щодо Угоди про стабілізацію та асоціацію з Косово. У поєднанні з приєднанням Хорватії, це посилає чіткий сигнал всьому регіоні: якщо у вас є мужність і прихильність, Європейський союз здатний реагувати» [7]. Подібні заяви свідчать про наявність євроінтеграційних перспектив у західнобалканських держав, проте на відносини між ЄС та Західними впливає низка факторів, які гальмують інтеграційний процес.
Незважаючи на нечіткі перспективи євроінтеграції ЄС залишається головним партнером Західних Балкан у економічній сфері. У цьому напрямку вже є багато досягнень, оскільки більшість нормативно-правових актів прийнятих у регіоні задля покращення економічної ситуації відповідають вимогам ЄС. Останні десять років з ЄС надходили значні інвестиції до регіону, держави Союзу мали значний вплив на фінансову сферу Західних Балкан. Такий рівень взаємозв’язків тривалий час позитивно впливав на економіку регіону, проте зробив його і уразливим від фінансово-економічних криз у ЄС.
У середньостроковій перспективі економіки ЄС почнуть виходити з кризи і тоді держави регіону Західних Балкан очікуватимуть на підтримку. Існує необхідність зміни механізму надання фінансової допомоги державам регіону. На сьогодні Західні Балкани не мають власних ресурсів для втілення великих інфраструктурних проектів, а також для інвестування в людські ресурси, тому потребують допомоги міжнародної спільноти. Таким чином ЄС разом з іншими міжнародними організаціями можуть зробити значний внесок у економічний розвиток регіону. З іншого боку західнобалканським державам не варто розраховувати лише на підтримку ззовні, необхідно розвивати регіональні проекти у різних сферах: наука, новітні технології, транспорт, енергетика. Створені на основі таких проектів регіональні компанії матимуть змогу краще конкурувати на ринку ЄС, порівняно з невеликими національними компаніями [8].
Важливим напрямком політики ЄС у найближче десятиліття залишатиметься демократизація регіону, оскільки у цій сфері поки що не досягнуто бажаного результату. Основним завданням ЄС є сприяння налагодження діалогу між політичними елітами, суспільством і засобами масової інформації. Для досягнення поставленої мети ЄС прагне інтенсифікувати роботу з організаціями, які представляють громадянське суспільство на Західних Балканах. Європейські аналітики Роса Балфур та Коріна Стратулат вважають, що демократизація Західних Балкан – це найбільша інвестиція, яку ЄС може вкласти у цей регіон [8].
Отже, держави Західних Балкан продовжують декларувати європейську інтеграцію як основний пріоритет зовнішньої політики. Приєднання Хорватії свідчить про реальну можливість долучення до Європейського Союзу шляхом виконання вимог поставлених європейськими інституціями та досягнення відповідних економічних та соціальних критеріїв. Решта держав регіону також прагнуть реалізувати свої зовнішньополітична амбіції.
У середньостроковій перспективі основні напрямки співпраці ЄС з регіоном Західних Балкан залишатимуться незмінними. Перш за все, ЄС та Західні Балкани прагнуть спільними зусиллями відносити позитивні тенденції у економічному розвитку Європи. Важливим напрямком двосторонніх відносин залишатиметься стабілізація внутрішньополітичної ситуації у регіоні, демократизація держав Західних Балкан та сприяння формуванню громадянського суспільства, яке має вплив на політичні еліти. Боротьба з організованою злочинністю та корупцією, захист прав національних меншин та реформа судової системи вимагають наполегливої роботи законодавчих та виконавчих органів держав Західних Балкан у свою чергу ЄС продовжуватиме здійснювати моніторинг та консультування держав регіону задля вирішення проблем у цих сферах.

Список використаних джерел та літератури
1.Босния и Герцеговина в 2014 году может стать кандидатом в члены ЕС [Электронный ресурс]. – Режим доступа: http://korrespondent.net/world/1357087-bosniya-i-gercegovina-v-2014-godu-mozhet-stat-kandidatom-v-chleny-es. – Заглавие с экрана.
2.Каспрук В. Сербію чекають у Євросоюзі не раніше 2022 року? [Електронний ресурс] / B. Каспрук. – Режим доступу: http://tyzhden.ua/World/85166
3.Кудряшова Ю. Перспективы вступления в ЕС балканских государств [Электронный ресурс] / Ю. Кудряшова. – Режим доступа: http://www.geopolitics.ru/2012/10/perspektivy-vstupleniya-v-es-balkanskix-gosudarstv/. – Заглавие с экрана.
4.Article about EU-Macedonia relations, published in The Parliament magazine, 30.04.2012. [Electronic resource]. – Mode of access: http://mfa.gov.mk/?q=node/1038&language=en-gb#sthash.ooFvtOU9.dpuf. – Заголовок з екрану
5. Kramer H. The European union in the western Balkans: another step towards European integration [Electronic resource] / H. Kramer. – Mode of access: http://sam.gov.tr/wp-content/uploads/2012/01/Heinz-Kramer.pdf. – Title from the screen.
6.Marinkovic M. Perspectives for the Western Balkans in light of the ongoing European crisis [Electronic resource] / M. Marinkovic. – Mode of access: http://www.opendemocracy.net/milan-marinkovic/perspectives-for-western-balkans-in-light-of-ongoing-european-crisis. – Title from the screen
7.Ready to join? Perspectives on further EU enlargement and what it means for transatlantic business [Electronic resource]. – Mode of access:http://europa.eu/rapid/press-release_SPEECH-13-735_en.htm. – Title from the screen
8.The European future of the Western Balkans Thessaloniki@10 (2003-2013) edited by E. Prifti. – European Union Institute for Security Studies, 2013. – 150 p. . – Title from the screen.

Висвітлюється процес становлення та розвитку зовнішньої політики Республіки Польща, щодо країн Східної Європи та напрямки її діяльності у рамках формування східної політики ЄС. Доводиться, що після вступу до ЄС, Польща веде активну політику, бере участь у різних заходах спрямованих на розвиток східної політики виступаючи її ініціатором.

Summary

It explains the process of formation and development of Poland Republic foreign policy concerning Eastern European Countries and its areas of activities in the bounds of formation of European Union Eastern policy. It is demonstrated that after the entering to the European Union, Poland leads the active policy, takes part in different events aimed at the development of Eastern policy being its initiator.

Аннотация

Отображаеться процесс становления и развития внешней политики Республики Польша, в отношении стран Восточной Европы и направления ее деятельности в рамках формирования восточной политики ЕС. Доказывается, что после вступления в ЕС, Польша ведет активную политику, принимает участие в различных мероприятиях направленных на развитие восточной политики выступая ее инициатором.

Країни Східної Європи займають вагоме місце у політиці Республіки Польща. Тому Польща прагне бути активним ініціатором східної політики Європейського Союзу. Ідея створення Східного виміру вперше була запропонована тодішнім міністром закордонних справ Польщі Б. Геремеком у його промові на відкритті переговорів щодо приєднання Польщі до ЄС. У червні 2001 році цю ідею було підтверджено в ініціативі міністра закордонних справ Польщі В. Цімошевича . Третя спроба започаткування Східного виміру відбулася у лютому 2003 року, за рік до приєднання Польщі до ЄС. Наступник Б. Геремека, міністр закордонних справ Польщі В. Чімошевич повторно вніс пропозицію щодо Східного виміру у “неофіційному документі з пропозиціями Польщі щодо політики стосовно нових східних сусідів після розширення ЄС”. Цей документ підтвердив попередні пропозиції щодо розвитку східної політики Європейського Союзу. Він закликав розширити існуючі межі через надання допомоги і більш тісного співробітництва з сусідніми країнами. У неофіційному документі йдеться про те, що новий Східний вимір щодо – України, Білорусі, Молдови і Росії має базуватися на спільних цінностях та інтересах, тобто це індивідуальний розвиток відносин з кожною із зацікавлених країн. Проте, спроба Польщі встановити регіональне лідерство провалилася через відсутність інтересу з боку країн-членів ЄС до розширення на схід. Така позиція виявляла те, що погляди та переваги країни, яка готується до вступу, не мали такої легітимності, як позиції повноцінних членів ЄС. Пропозиція Польщі не знайшла необхідної підтримки, оскільки країни-члени ЄС не виявили ні політичної волі, ні інтересу. Натомість, ЄС запровадив нову політику для своїх сусідів “Європейська політика сусідства”, яка була започаткована у 2004 році і складається із численних форм регіонального співробітництва. Це спільні дії, які сприяли поглибленню двосторонніх і багатосторонніх відносин між Європейським Союзом та його сусідами. Республіка Польща, у свою чергу, налагодила добрі відносини з її сусідами на сході. Входячи у Європейський Союз у 2004 році, вона вже не мала міжнародно-правових чи прикордонних проблем, а також тих, які пов’язані з етнічними меншинами. Тісну співпрацю було налагоджено з іншими кандидатами на вступ до ЄС – державами Балтії та Вишеградської групи. На думку польської влади, всі ініціативи ЄС, націлені на держави СНД, які мають на меті сприяти виробленню східної політики Союзу, повинні бути погоджені із новими членами ЄС. Польща зацікавлена брати участь у таких консультаціях. Перший час після вступу до ЄС Польща орієнтувалася на формування скоординованої зовнішньої політики усього Союзу. Передбачалося, що стратегію і тактику її східного напрямку буде формулювати саме Варшава як “головний спеціаліст в ЄС по Сходу”. Однак незабаром виявилося, що ні великі гравці Євросоюзу, ні сам Брюссель не мають наміру керуватися у своїх відносинах з Росією “польської опцією”. Політичний істеблішмент Польщі розколовся в своїх думках на два табори: з точки зору одних, завданням Польщі є все ж таки переконати інші країни ЄС у правильності власного бачення політики на пострадянському просторі, відстояти свою “спеціалізацію в ЄС”. На цих позиціях стояв А.Кваснєвський, на них же стоїть одна з двох найпопулярніших партій країни – ліберальна “Громадянська платформа”. “Ми хочемо спільно формувати східну політику ЄС, – підкреслює екс-президент, – ділитися нашим досвідом у контактах зі Сходом, пропонувати стратегію, конкретні рішення…. Уміле з’єднання наших ролей в ЄС і на Сході – це рецепт сильної Польщі в сильній Європі!”. Як добре сформулював М. Лентовський (в 1995-2002 роках директор закордонного мовлення Польського радіо), польська “східна політика повинна бути за формою європейською, а за змістом Ягеллонською”. Ініціатива “Східне партнерство” є останньою за часом формою співробітництва, яка здійснюється в рамках ЄПС. Вона спрямована на більш тісну інтеграцію ЄС з такими країнами Східної Європи, як Азербайджан, Вірменія, Білорусь, Грузія, Молдова, Україна. Ініціатива про співпрацю із зазначеними країнами вперше була офіційно представлена Польщею та Швецією на засіданні Європейської Ради 26 травня 2008 року. Польська дипломатія зауважила, що ЄС посилює відносини із Середземноморським та Північним регіонами, але не докладає зусиль до колективної та дієвої співпраці з країнами Східної Європи. З огляду на це, польська дипломатія переконала Швецію підтримати ідею започаткування нового виміру співпраці із Східним регіоном. План нового співробітництва був схвалений ЄС і прийнятий Єврокомісією до реалізації. Ініціатива мала на меті посилення зв’язків з вказаними сусідами ЄС і в подальшому включення деяких з цих країн до складу Євросоюзу. Наголошувалося, що така ініціатива буде противагою французькій ініціативі стосовно розвитку Середземноморського союзу, яка була представлена президентом Франції Н. Саркозі. Прийняття Євросоюзом польсько-шведської ініціативи “Східного партнерства” демонструє визнання Брюсселем компетентності Польщі у питаннях східної політики, заявив глава польського МЗС Р. Сікорський: “Поряд зі Швецією, ми виступили за просування ініціативи “Східного парнерства”, яка за рішенням ЄС була перетворена в загальноєвропейський проект”, – сказав міністр на засіданні Сейму: “Це показує силу польської дипломатії, що базується на реальних проектах і раціональних доказах, а також підтверджує той факт, що компетентність Польщі в питаннях східної політики користується визнання у рамках ЄС”, – зазначив Сікорський. Відповідно до спільної польсько-шведської точки зору, посилення співробітництва в рамках Південного виміру генеруватиме гостру необхідність збалансувати такі дії спрямованістю співпраці й на Східний вимір. Підписання спільної декларації про “Східне партнерство” у Празі 7 травня 2009 року главами держав і урядів країн Європейського Союзу – з одного боку, і шістьма країнами Східної Європи – з іншого боку, було важливою подією. Їй передувало підписання спеціальної Декларації про створення “Східного партнерства” всіма лідерами держав та урядів Європейського Союзу під час саміту Європейської Ради в Брюсселі 20 березня 2009 року. Були окреслені цінності стратегічного значення, на яких ґрунтуватиметься подальший розвиток відносин зі східними сусідніми країнами: стабілізація в регіоні, ефективне управління та економічний ріст. Рада висловила серйозну зацікавленість у поглибленні та зміцненні відносин із Вірменією, Азербайджаном, Білоруссю, Грузією, Молдовою і Україною. “Східне партнерство” повинно дати імпульс значному поступу політики ЄС щодо своїх східних партнерів у рамках Європейської політики сусідства, а також посиленню економічної та політичної інтеграції. Знову було відзначено, що ця ініціатива є доповненням інших ініціатив і за жодних обставин не замінює їх. У цій Декларації можна знайти правила, які стосуються двостороннього та багатостороннього співробітництва (про них ішлося в попередній Комунікації від грудня 2008 року). Наголошувалося, що до цього об’єднання можуть вступити інші суб’єкти міжнародних відносин, як-от: міжнародні організації, парламенти, окремі міністерства, неурядові організації, фінансові установи та представники приватного сектору. Прийняття такої Декларації і підготовка першого в історії саміту Європейського партнерства, де Спільна декларація мала бути підписана зацікавленими сторонами, є важливим моментом для Польщі, тому що вперше, після досить тривалого періоду, польська дипломатія просунула надзвичайно важливу міжнародну ініціативу. Від формування ідеї до її втілення минуло приблизно 10 місяців (травень 2008 року-березень 2009 року). При підписанні Декларації виникло дуже важливе спірне питання лібералізації візової політики. Старі члени ЄС хотіли тільки пообіцяти спростити візовий режим. Тим не менше, Польща вимагала скасування візових обмежень. На жаль, така позиція була негативно сприйнята, і в Декларації затверджена та записана тільки фраза “лібералізація візового режиму”. У другій половині 2009 року Швеція очолила Європейську Раду і разом із Польщею впроваджувала цю ініціативу впродовж пів року. Власне, це стало одним із пріоритетів Швеції під час її головування. Характерним є те, що Польща завжди надавала великого значення розвитку відносин із деякими країнами Східної Європи, а саме з Україною і Грузією. Україна є важливим партнером для Польщі з багатьох причин. Чимало провідних польських політиків підтримали різні події в Україні, наприклад, позитивно поставилися до політичних змін в Україні, які були названі “помаранчевою революцією”. Польська сторона підтримує прагнення України інтегруватися до ЄС та НАТО, також ретельно моніторила перебіг президентських виборів в Україні у січні 2010 року. Що стосується Грузії, то Польща стоїть рішуче на її боці в російсько-грузинському військовому конфлікті. Тому не дивно, що РП виступає за більш тісну інституціональну співпрацю ЄС з Україною і Грузією. Напередодні саміту Україна-ЄС, який відбувся 22 листопада 2010 року, з боку польського та шведського міністрів закордонних справ пролунала заява про можливий перегляд політики Східного Партнерства, з тим, аби врешті оживити її й зробити реально працюючою. Проте й досі не зрозуміло, якою є стратегія переформатування й чи дійсно це потрібно Європі. Ідея Польщі та Швеції у 2008 році – політики Сусідства та Партнерства стала спробою 1) встановити тісні контакти з країнами, які намагаються вирватись із орбіти впливу Москви з метою розповсюдження європейської моделі розвитку, заснованої на демократичних цінностях; 2) попередити та вирішити конфлікти (зокрема конфлікт Грузії та РФ, а також Нагірно-Карабахський конфлікт) [9]. Головна проблема полягає в тому, що далі ініціатива дещо невизначені (принаймні для самих її учасників). Попри відсутність чітких обіцянок з боку ЄС для більшості країн-учасниць Східне Партнерство розцінюється 1) як перший крок на шляху до євроінтеграції; 2) можливість скасування візового режиму. У той час як для Європи, регіоналізм є одним із методів вирішення конфліктних ситуацій. У 2011 році президентство в Європейському Союзі отримали Угорщина та Польща. Саме тому більшість експертів передбачаюли, що цей рік стане роком перезавантаження політики Східного партнерства, підтвердженням чому стали заяви, висловлені польським та шведським міністрами закордонних справ стосовно перегляду політики Східного партнерства. Одним із головних звинувачень на адресу політики Східного партнерства було те, що в рамках одного підходу намагаються об’єднати різні країни. Такі обурення не раз мали місце у висловлюваннях голови Комітету з питань євроінтеграції ВРУ Б. Тарасюка, і заступника міністра закордонних справ Азербайджану А. Азімова. Адже якщо подивитись на даний регіон, то очевидно, що він не є гомогенним. По-перше, географічно він поділений на дві частини: перша об’єднує країни, що мають спільний кордон з Європейським Союзом: Білорусь, Україна, Молдова; друга – об’єднує держави, що знаходяться на Південному Кавказі: Азербайджан, Вірменія, Грузія. Наступним критерієм поділу є політичний режим: перша група – країни з авторитарною формою правління (Азербайджан, Білорусь, Вірменія) та частково демократичні (Грузія, Молдова, Україна). Якщо, наприклад, порівнювати процес прийняття до Європейського Союзу Польщі та ряду інших країн, то спочатку приймалось політичне рішення, незважаючи на стан готовності країни, а потім ЄС допомагав у вступі. У випадку ж з країнами Східного партнерства все відбувається навпаки: спочатку ставлять умови, а потім вже будуть приймати рішення. Власне, це досить несправедливо, і може свідчити в черговий раз лише про те, що ЄС побоюється реакції Росії на будь-які активні кроки з боку Європейського Союзу. Від президентства Угорщини та Польщі чекали вирішення сусідських проблем. Угорщина сподівалась, що в цей період до Союзу вступить Хорватія, а Польща в свою чергу, що їй вдасться вирішити візові проблеми з Україною та Молдовою, й надати другого дихання Східному партнерству. Для цього Польщі потрібно було вирішити кілька основних завдань. Лише у випадку їх успішності можна буде говорити про подальше функціонування політики СП. По-перше, потрібно було запропонувати нову ідеологію розвитку СП, оскільки очевидно, що в рамках існуючої досить складно було розвивати будь-які партнерські відносини. Адже ще перед головуванням, спостерігалась втрата привабливості Східного партнерства в очах країн-учасниць. Як виявилось, у нинішньому форматі СП занадто слабкий проект у порівнянні із впливом Росії на країни пострадянського простору. По-друге, вирішення питання формату співпраці ЄС з Росією теж мало місце. Одним із пріоритетів під час свого президентства Польща вважала налагодження співпраці з Росією. Зважаючи на те, що Росія вкрай болюче сприймає будь-яке налагоджування контактів між Європою та країнами пострадянського табору, для Польщі найскладнішим тут було знайти точку рівноваги, яка би змогла влаштувати всіх учасників цього тандему. По-третє, і можливо найскладніше із поставлених завдань – це досягнення згоди з боку країн ЄС на збільшення фінансування для СП. Для прийняття такого рішення потрібен консенсус, досягнення якого останнім часом було все складнішим. Варто пам’ятати, що за нинішніх умов Європейський Союз функціонує вже дещо інакше. Після підписання Лісабонської угоди право формування міжнародної політики зосереджено в одних руках – верховного представника Євросоюзу з зовнішньої політики. Тому Польщі хоч і намагалась докладати максимум зусиль для того, аби проштовхнути свої ідеї, проте не всі вони до кінця були здійснені. Реалізація цієї програми-мінімум була ускладнена і тим, що на період президентства Польщі в Європейському Союзі припали вибори до Парламенту. Безперечно Польщі довелось розриватись між вирішенням внутрішніх та зовнішніх проблем. 2011 рік став для Республіки Польщі вкрай серйозним випробуванням, а для країн Східної Європи роком відповідей. Отже, Східна політика Польщі, яка існувала задовго до проекту “Східне партнерство” позпочалась ще наприкінці 90-тих років ХХ століття. Проте, РП ще не могла активно проводити її, адже не була повноправним членом Європейської спільноти. Таким чином, 2004 рік став не тільки роком започаткування Європейским Союзом ЄПС, а й включення у цей процес уже безпосереднього її нового члена – Республіки Польща. Остання робила поступові кроки до розвитку співпраці з країнами Східної Європи.

Список використаних джерел та літератури:

1. Геремек Б. Основні напрямки зовнішньої політики Польщі/Б. Геремек //Політ. думка. -1998. – N 1. – С. 62-76.

2. Кульчинський В. Роль східного напряму в геополітичній стратегії Польщі / В. Кульчинський //Економ. Часопис. – 2001. – N 2.- С. 10.

3. Неменський О. Б. Современный этап польской восточной политики [Електронний ресурс]. – Режим доступу http://www.perspectivy.info/oykumena/europe sovremennyiy_etap_polskoiy_vostochnoiy_politiki_2007-8-19-42-51.htm

4. Сидорук Т.В. Роль Польщі у формуванні східної політики Європейського Союзу / Т.В. Сидорук// Сучасна українська політика. – К. : Вид-во „Центр соціальних комунікацій”, 2011. – Вип. 22. – С. 340-347.

5. Швагуляк – Шостак О. Польський вектор Європи/ О. Швагуляк – Шостак //Галицькі контракти: Діловий тижневик. – Київ, 2004. – № 14. – С. 30-31.

В данной разведке дана краткая характеристика современному получению Украиной упрощенного визового режима со странами ЕС. Охарактеризованы проблемы, которые препятствуют либерализации визового режима.

In this article was provided a brief description of the modern obtaining a simplified visa regime byUkrainewith EU countries. We characterize the problems that stand in the way of liberalization of visa regime.

Співпраця України з ЄС ґрунтуються на чималій кількості угод, найважливішими з яких є Угода про партнерство та співробітництво, що набула чинності в березні 1998 року, та План Дій Україна-Європейський Союз, прийнятий у лютому 2005 року. Угодою окреслюються рамки для політичного діалогу, запроваджуються основні спільні цілі для досягнення сталого розвитку, співробітництва в ряді галузей та підтримки зусиль України в напрямку утвердження демократії, а також створення інституційної мережі для досягнення цих цілей. На сьогоднішній день в України одним із  найбільш актуальних завдань у контексті європейської інтеграції є запровадження безвізового режиму з ЄС поряд з укладенням угоди про асоціацію та створенням зони вільної торгівлі з Євросоюзом.

Проблемі лібералізації візового режиму України з ЄС присвячено достатню кількість наукових праць. Зокрема М. Рудь «Україна «проспала» безвізовий режим з ЄС» [5], О.Саліженко «Безвізовий режим з ЄС: Надскладний іспит України» [6], М.Ярошкевич «Лібералізація візового режиму між ЄС та Україною: оцінка готовності України» та інші [9].

Результатом переговорів між Україною та ЄС у візових питаннях стало підписання угоди про спрощений візовий режим у 2008 році, у 2010 на саміті в Лісабоні одним із питань обговорення була подальша лібералізація візового режиму між Україною та країнами ЄС. Проте чи насправді настільки реальним і швидким є поступ в даному питанні?

Отже, одним із аспектів підписання Угоди про асоціацію між Україною та ЄС є візове питання. В ході переговорного процесу щодо Угоди сторони дійшли згоди щодо початку “візового діалогу”, кінцевою метою якого є запровадження симетричного безвізового режиму між Україною та ЄС. На саміті Україна-ЄС 22 листопада 2010 р. Україна отримала довгоочікуваний План дій щодо безвізового режиму з ЄС[3].

План дій  складається з 4 основних блоків:

• безпека документів;
• нелегальна міграція і реадмісія;
• громадський порядок і безпека;
• зовнішні зносини і фундаментальні права[4].

На першому етапі Євросоюз вимагає від України назвати точні терміни введення в обіг біометричних закордонних паспортів і терміни повної відмови від закордонних паспортів старого зразка для забезпечення належного рівня захисту персональних даних. Крім того, Україні необхідно було створити незалежний орган з питань захисту персональних даних. Україна також мала укласти угоди про співпрацю з європейськими агентствами Європол і Євроюст.

Перший звіт Єврокомісії, в цілому позитивний. Україна більше, ніж на 80% виконала першу фазу плану лібералізації візового режиму, але ще залишається ряд важливих питань для її завершення і переходу до другої фази [1].

Другий етап Плану дій щодо безвізового режиму з ЄС передбачає здійснення практичних кроків з імплементації зазначених законодавчих та програмних документів.

Як відомо, що у грудні 2011 року пройшов саміт Україна – ЄС, де Європейська комісія попередила, що питання підготовки до лібералізації візового режиму гальмується з вини української сторони [8].

Україна отримала «незалік» за такими пунктами, як зовнішні відносини, громадський порядок і безпека. Досі Київ не може похвалитися й успіхами в боротьбі з корупцією, погано справляється з організованою злочинністю, торгівлею людьми та наркоманією і т.д.

Також варто погодитися з думкою багатьох аналітиків, що Україна сама винна у провалі саміту. Спочатку слід розібратися чи прагне Україна, а точніше діюча влада, втілювати у реальність задекларований зовнішньополітичний курс, який стосується вступу України в ЄС. На думку Тейшейри сьогодні Янукович сам хоче зірвати підписання угоди про асоціацію з Європою. “Великі олігархи, виступають за Європу заради того, щоб отримати доступ на її ринок. Але вони хочуть зберегти свої монополії в українській економіці”. Угода являє собою єдине ціле і внесення змін до неї не обговорюється[7].

Як повідомлялося раніше, віце-президент Єврокомісії Гюнтер Ферхойген пообіцяв безвізовий режим для України, як тільки Київ виконає усі вимоги з безпеки кордонів. Він уточнив, що йдеться перш за все про співпрацю в прикордонних пунктах і впровадженні відповідної системи технічного контролю. Також Ферхойген зазначив, що ЄК готова надати Україні технічну допомогу для впровадження відповідних технічних стандартів безпеки на кордоні.

На нашу думку саме прагнення помсти політичним опонентам і будь-якою ціною утримати владу і призвело до провалу переговорів. Останнє є найголовнішим, так як засудивши Ю.Тимошенко, Янукович «прибрав» у наступних президентських виборах свого головного конкурента. Нащо європейська дипломатія відреагувала роздратовано і заявила, що після надій, які вселила «помаранчева революція» 2004р., Україна розчарувала Європу[7].

Також представник лондонського Кінгс Коледжу Фрідберт Пфлюґер на форумі «Україна та ЄС на порозі нової угоди про асоціацію» заявив: «Я не бачу жодних ознак, що ситуація із угодою Україна-ЄС зміниться, якщо не буде змін в Україні. Справа Тимошенко є символом, і месидж ЄС був дуже чітким. Євросоюз зрадив би принципам свого існування, якби змінив свою позицію». «Протистояння із ЄС не зникне, прогресу не буде, допоки не зміниться ситуація із Юлією Тимошенко», – додав Фрідберт Пфлюґер[2].

Отже, головною причиною провалу саміту є не тільки, як зазначає Єврокомісія та Європейська служба зовнішньої діяльності на відсутність прогресу в трьох напрямках:

• прийняття Закону, яким вводяться біометричні документи для виїзду за кордон;
• прийняття Закону про створення окремого антикорупційного органу;
• та затвердження Стратегії боротьби з дискримінацією в Україні та прийнятті окремого антидискримінаційного закону

а найголовнішою причиною є порушення Києвом прав людини (зазначається про справу Ю.Тимошенко), принципів ринкової економіки та правової держави, що є несумісними зі зближенням з Євросоюзом. І поки Україна не вирішить цих проблем, ворота до ЄС не відчиняться.

Список використаної літератури

1.  ЄС не поспішає спрощувати візовий режим для українців [Електронний ресурс]: Кореспондент/ Р. Демчак. – 2012. – Режим доступу: http://blogs.korrespondent.net/business_blogs/blog/demchak/a56305. – Заголовок з екрану.
2. Західні експерти: після провалу саміту Україна-ЄС нічого не змінилося [Електронний ресурс]: ВВС Україна/ С. Дорош. – Режим доступу: http://www.bbc.co.uk/ukrainian/politics/2012/01/120126_eu_ukraine_forum_sd.shtml. – Заголовок з екрану.
3. Нова посилена угода “Україна – ЄС”: здобутки та перспективи для України/ О. Бабанін [Електронний ресурс]: Економічна та соціальна стратегія. – Режим доступу: http://old.niss.gov.ua/Monitor/mart2009/1.htm. – Заголовок з екрану.
4. Новий базовий договір між Україною та ЄС: пропозиції українських експертів. – К., 2007. – 28 с.
5. Рудь М. «Україна «проспала» безвізовий режим з ЄС» [Електронний ресурс]. Режим доступу: http://news.finance.ua/ua/~/2/0/all/2011/06/17/242206– Заголовок з екрану
6. Саліженко О. Безвізовий режим з ЄС: Надскладний іспит України [Електронний ресурс]. Режим доступу: http://novynar.com.ua/analytics/government/145444 – Заголовок з екрану
7.  Україна втрачає нагоду зблизитись з європою [Електронний ресурс]: Преса. – Режим доступу: http://newsru.ua/press/20dec2011/ukraina.html. – Заголовок з екрану.
8. Як Україна виконує План дій з візової лібералізації? Підсумки громадського моніторингу [Електронний ресурс]: Європа без бар’єрів. – 2012. – Режим доступу: http://novisa.org.ua/analitic/evropa-bez-bareriv-opriludnila-rezyltati-gromadskogo-monitoringy-vikonannya-ykrainou-pliny-dii-z-vizovoi-liberalizacii/ua. – Заголовок з екрану.
9. Ярошкевич М. Лібералізація візового режиму між ЄС та Україною: оцінка готовності України/ М. Ярошкевич [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://inozmi.glavred.info/articles/5049.html – Заголовок з екрану.

     The article is devoted a cooperation between USA and EU on the Middle East and in the North Africa and their response on “Arab spring” 2010-2012 in Syria and Libya, in particular. Special attention is given to positions and actions in sphere of solving conflictsin these countries.

      В статье  рассмотрено  сотрудничество США и ЕС на Ближнем Востоке и в Северной Африке, а именно их реакция на «арабскую весну» 2010-2012гг. в Сирии и Ливии. Особое внимание обращаеться на позиции и мери сторон в навправлении урегулирования конфликтов в этих государствах. 

            ХХІ століття – епоха нових викликів та нових загроз для світової  спільноти. США та ЄС продовжують залишатися основними союзниками у сфері гарантування безпеки та стабільності у світі, не зважаючи на численні протиріччя у відносинах. 2011 рік став ще одним випробовуванням на міцність трансатлантичних відносин.  «Арабська весна» в Єгипті, Тунісі,  Лівії, а згодом і в Сирії стала серйозним випробовуванням не лише для обох акторів, а й для всієї міжнародної спільноти.

        Слід зауважити, що реакція  Брюсселю та Вашингтону на події в регіоні була однаковою.  Під час конфлікту між Муамаром Кадаффі та лівійською опозицією лідери США та ЄС заявили про введення санкції щодо глави держави, членів його родини та уряду. Було введено економічні санкції, зокрема накладено ембарго на постачання з ЄС виробів з металів, які можуть використовуватися з військовою метою. США припинили дипломатичну місію в Тріполі. Такі заходи свідчать про спільне бажання вирішити проблему [3].

        Як показує практика, Брюссель та Вашингтон  завжди намагаються діяти разом в ситуаціях, що становлять взаємний інтерес. адже без  підтримки дуже важко досягти ефективного результату. Часто це спричинено таким чинником як Російська Федерація – нерідко позиція Москви протилежна, тому Сполучені Штати Америки та Євросоюз  об’єднують свої зусилля.  Наприклад, Росія та Китай уже втретє накладають вето на просування проекту в Раді Безпеки ООН щодо врегулювання ситуації в Сирії, а США та ЄС намагаються його затвердити. Поки що нічого досягти не вдається.

      Брюссель та Вашингтон співпрацюють не лише на рівні міжнародних організацій, а й на двосторонньому. Показовим є американо-європейський «План дій щодо підтримки демократизації: Єгипет, Лівія, Туніс», прийнятий Атлантичною радою в листопаді 2011р. В цій трансатлантичній програмі подаються основні рекомендації щодо того, якою має бути спільна зовнішня політика США-ЄС в регіоні Близького Сходу та Північної Африки. Основними пунктами в документі є  сприяння розвитку торгівельних відносин в регіоні та активна участь у цьому процесі Америки і Європи. Сторони також мають на меті полегшити боргові зобов’язання країн регіону. Планується надавати фінансову допомогу підприємствам, розвивати приватний сектор в економіці арабських держав. Велика увага приділятиметься утвердженню демократичних принципів та стандартів в суспільстві. [1]

     Цей документ є прикладом  хорошої декларативної бази. США та ЄС прийняли низку документів, що стосуються двосторонньої співпраці, проте ситуація, яка склалась сьогодні на Близькому Сході демонструє неефективність існуючих механізмів. В регіоні з’явився новий дестабілізаційний чинник – протистояння між сирійським лідером Башар Ассадом та опозицією. Ситуація в цій країні набагато складніша. Сирія – важливий гравець на Близькому Сході. ЇЇ сусідами є нестабільні держави.  Навіть найменше заворушення  в регіоні може спричинити ланцюгову реакцію та охопити Ліван, Ізраїль, де дуже швидко можуть активізуватися групи Хезболли та Хамасу. Це може мати вплив на Іран та Саудівську Аравію, де можливість вибуху конфліктних ситуацій досить велика [2]. До того ж Іран – союзник Сирії, а відносини США та Ірану не можна назвати партнерськими. Це ще один чинник, який обмежує дії Вашингтону, наприклад введення військ. Саме тому, можливість повторення лівійського сценарію тут практично неможлива. Хоча ЄС та США вже ввели економічні санкції, зокрема нафтове ембарго,  і Сирія зазнала значних втрат, це не стабілізувало ситуації, Башар Ассад досі при владі. Глави МЗС країн Євросоюзу 1 грудня 2012р. на зустрічі в Брюсселі ухвалили рішення розширити санкції проти Сирії. У новий список санкцій внесено 12 представників сирійського уряду і 11  компаній і в тому числі – три державні нафтові компанії Сирії – Syria Trading Oil (Sytrol), General Petroleum Corporation (GPC) і Al Furat Petroleum Company. Ще раніше, в березні 2011р. президент США Барак Обама також видав указ про застосування санкцій щодо сирійських держструктур і чиновників, які порушують права людини. Також було заблоковано активи сирійського уряду, встановлено ембарго на постачання нафтопродуктів з Сирії та введено заборону на іноземні інвестиції в країну. Про відкликання послів 7 лютого оголосили Італія, Франція, Іспанія. Раніше те саме рішення прийняли Сполучені Штати Америки і Великобританія. Проте сьогодні ситуація не покращилась. Так, Сирія в тяжкому економічному становищі, проте Ірак, другий після ЄС партнер Сирії, не накладатиме санкцій, а Росія захищає її позиції в РБ ООН. Тому такі кроки можуть не принести бажаних результатів.

   Адміністрація Барака Обами вже шукає шляхи надання підтримки опонентам сирійського президента після того, як через вето Росії та Китаю, ООН виявилась безпорадною. США в цьому підтримує Німеччина. І хоча поки що не йдеться про застосування військових  сил, стає зрозумілим, що ООН  неефективна, і США шукатиме інші можливі шляхи вирішення ситуації.

      Отже, сьогодні США та ЄС активно співпрацюють на міжнародній арені, зокрема на Близькому Сході. Вони займають однакові позиції в конфліктних ситуації та намагаються спільно шукати шляхи їх вирішення. І хоча це не завжди спричинено бажанням до тісного партнерства, швидше за все зовнішніми чинниками, проте  зрозуміло, що Близький Схід – вкрай нестабільний регіон і Сполученим Штатам Америки та Євросоюзу все ж доведеться активно співпрацювати в цьому напрямку.

Список використаних джерел та літератури:

1. A US-EU Action Plan for Supporting Democratization: Egypt, Libya, and Tunisia” [Електронний ресурс] . – Режим доступу: http://www.pism.pl/index/?id=d1d6a7eae40b025e869ac0853049efc2- Назва з екрану
2. Guide: Syria Crisis Continue reading the main story .[Електронний ресурс] . – Режим доступу: http://www.bbc.co.uk/news/world-middle-east-13855203 . – Назва з екрану
3. Libya is Bigger Issue for EU than for U.S.  .[Електронний ресурс] . – Режим доступу     http://www.europeaninstitute.org/February-2011/libya-is-bigger-issue-for-eu-than-for-us.html .- Назва з екрану
4. Richard Gowan  The EU and Syria: everything but force? .[Електронний ресурс] . – Режим доступу: http://www.iss.europa.eu/publications/detail/article/the-eu-and-syria-everything-but-force/ .- Назва з екрану