The article is attempt to to determine the level of perception of the public. Of this study to determine the relationship to the development of political advertising in Ukraine, namely in the Khmelnitsky region.

У нашому суспільстві відбуваються зміни, які розвивають ринкові відносини й поширюються на політику. Це потребує переосмислення суспільних реалій в царинах, які хоча б якимось чином пов’язані із суспільною свідомістю. До таких належить й політична реклама. Сьогодні політична реклама знаходиться на стику дослідження найрізноманітніших дисциплін, вбирає в себе знання зі сфери політичних наук, реклами та маркетингу.

Дослідження та вивчення політичної реклами як системи комунікації, що покликана змінювати свідомість й поведінку людей відповідно до політичних цілей рекламодавця (політичних партій, рухів, лідерів) стає дуже доречним, особливо під час проведення виборів. Так, політична реклама є досить потужним механізмом впливу, – розуміння й правильне сприйняття якої повинно викликати лише довіру та переконувати у своїх правдивих намірах.

Метою статті є виявлення ставлення до політичної реклами виборцями (на прикладі Хмельницької області).

Аналіз останніх досліджень та публікацій. Політична реклама як один із важливих засобів впливу на людську свідомість та пристрій маніпулювання громадською думкою завжди становила інтерес для дослідників. Зокрема, політичну рекламу досліджувало багато вчених, такі як: В. Бебик, О. Бойко, Ф. Бурлацький, К. Ващенко, І. Вікентьєв, Т. Грінберг, С. Голдмет, О. Гриценко, Ж.П. Гуревич, В. Денисенко, Т. Джига, А. Звєринцев, О. Зернецька, О. Ковлер, О. Королько, А. Костирєв, Ю. Левенець, Н. Лікарчук, В. Петренко, Г. Почепцов, О. Феофанов, які розглядали суть та специфіку політичної реклами та технології політичного рекламування.

Виклад основного матеріалу. Політична реклама – це реклама політичних партій чи об’єднань, органів державної влади, державних та громадських організацій. Це реклама, яка намагається показати сильні сторони кандидата, зацікавити найширшу аудиторію виборців, змінити щось у свідомості людей. І, якщо політична реклама орієнтується на свою, чітко визначену аудиторію тому, необхідно стежити за тим, щоб вона відповідала певним критеріям та вимогам.

Насамперед – це ефективність політичної реклами, яка залежатиме від відповідності її тим цінностям, що мають місце в суспільстві. Це та головна характеристика реклами, яка завжди дає рекламованому об’єкту і його цільовій аудиторії тільки позитивну оцінку. Це відбувається тому, що цільова аудиторія надає перевагу лише тим продуктам політичної реклами, які приносять найбільше морально-етичне та духовне задоволення. Так, за словами російського фахівця у галузі психології реклами О. Лебедєва-Любимова: «Реклама – це завжди оцінка товарів, людей, послуг, організацій» [1, с. 6].

Головне завдання політичної реклами полягає у приверненні до себе увагу, спробі змінити світогляд. Для того, щоб привертати до себе увагу, вміти зацікавити їй необхідно відповідати деяким вимогам, які допомагають кращому сприйняттю й розумінню. Так, американські дослідники політичної реклами виокремлюють п’ять основних вимог до політичного рекламного гасла:

• Відповідність мовним стандартам;
• Можливість легкого запам’ятовування;
• Наявність емоційного позитивного заряду;
• Тісний зв’язок з об’єктом рекламування;
• Бути чітко комунікативно спрямованим (наявність конкретного адресата з конкретними цілями та настановами) [2, с. 97–98].

Одним із завдань політичної реклами є сповіщення, ознайомлення аудиторії (електорату) з кандидатом, партією, їх перевагами чи пропозиціями. Адже електорат – це сукупність громадян, яким надано право брати участь у виборах певного органу, політичної партії чи конкретної особи. Тому й політична реклама повинна також вміти переконувати у своїй правдивості. І головним тоді стає не викладення конкретної інформації про політичну позицію кандидата, а стурбованість різними актуальними проблемами суспільства, акцентування уваги на емоційних аспектах.

Політична реклама найкраще та найефективніше використовується в період проведення виборів, відповідно до яких шляхом голосування формуються представницькі органи державної влади та місцевого управління (самоврядування). Так, згідно статті 69 Конституції України «Народне волевиявлення здійснюється через вибори, референдум та інші форми безпосередньої демократії» [3].

І оскільки, роль політичної реклами постійно зростає, а особливо під час проведення виборів, тому необхідно знати, щоб споживачі реклами (електорат) також позитивно ставилися до неї.

Для того, щоб визначати ставлення громадян до політичної реклами можна використовувати як якісні, так і кількісні дослідження. Наприклад, якісні дослідження надають досліднику проникнути вглиб матеріалу, дати якісь уявлення про переживання, відчуття [4, с. 261], використання кількісного методу передбачає збір, аналіз та інтерпретацію отриманих даних, які допомагають у визначенні глибини розуміння досліджуваного явища [4, с. 333].

Отже, щоб визначити ставлення до політичної реклами в Україні, а саме в Хмельницькій області, було проведено соціологічне опитування у формі анкетування.

Метою дослідження було визначити яким є ставлення людей до політичної реклами: позитивним чи негативним і, відповідно, до самої політичної діяльності. Виходячи з мети, було поставлено такі завдання:

• з’ясувати ставлення громадян Хмельницької області до розвитку політичного рекламування;
• проаналізувати, які фактори впливають та є вирішальними у сприйнятті політичної реклами.

Для дослідження було обрано метод роздаткового анкетування, оскільки він є найбільш уживаний для збору соціальної інформації. Інформація, яка отримана за допомогою анкетування, досить легко піддається кількісному аналізу та інтерпретації після обробки.

Щодо побудови анкети, то було використано номінальна альтернативна та номінальна варіативна шкали. Всього було опитано 60 респондентів віком від 15 до 65 років. Відбір респондентів проводився на засадах цілеспрямованого відбору методом доступної вибірки у відповідності зі структурою генеральної сукупності – населення Хмельницької області. Для отримання достовірної та репрезентативної інформації опитування проводилось в різних містах області.

Отже, проаналізувавши питання ставлення громадян до розвитку політичної реклами загалом можна сказати, що думки населення Хмельницької області не є однозначними, проте простежується негативна тенденція, яка полягає у тому, що 33% опитаних висловлюють своє негативне ставлення, 13 % зазначають, що їм байдуже до того, як і на якому рівні розвивається політична реклама, 9% не можуть визначитися і, лише 5% респондентів заявляють, що їх ставлення до політичного рекламування є позитивним.

Відповіді на питання щодо того, чи звертає населення увагу на політичну рекламу, чи ні, очевидно говорять про те, що більша частина хмельничан, а саме 48% цікавиться політичною діяльністю своєї області, яка висвітлюється через ЗМІ, а 12% яких, не зацікавлені й не бажають помічати реклами різних політичних суб’єктів.

Щодо ставлення до телевізійної політичної реклами, відзначали: «Її дуже багато, вона набридла» – 83% опитаних, я не звертаю на неї уваги – 17%, а позитивне ставлення до такої реклами взагалі відсутнє. Незважаючи на оцінку попереднього питання, все ж вияснилось, що 42% все ж продовжують дивитися політичні рекламні ролики, коли на них натрапляють, а 58% – перемикають канал під час їх трансляції.

Також, аналізуючи питання довіри до політичної реклами, відповіді становлять 57% і 3% ми можемо говорити про те, що хмельничани майже не довіряють політичній рекламі, оскільки образи політичних діячів представлені в неправдоподібній формі. Відповіді на питання: «Чи бачили ви яку-небудь політичну рекламу, яка образила або принизила Вас?» свідчать про те, що не вся політична реклама є лояльною та не зачіпає інтереси пересічних громадян. Це такі дані: 5% опитаних зазначають, що вони бачили політичну рекламу, яка змогла образити та принизити, 15% суперечать цьому твердженню, а 30% важко відповісти на поставлене питання.

Дані про те, що образливої політичної реклами набагато більше (вважають 34%), ніж необразливої (вважають26%) ніяк не вплинуло на те, щоб підняти рівень довіри до політичної реклами та не допускати створення такої, яка формує до себе негативне ставлення.

Ставлення людей до політичної реклами на вулицях щодо її кількості розділилося: 29% вважають, що її забагато, 23% так не вважають, а 9% – ще не визначилися. Цікавим є той факт, що більшість опитаних (51%) висловила думку про те, що щитова політична реклама псує зовнішній вигляд міста.

Як відомо будь-яка політична реклама присвячена просуванню різних політичних діячів та політичних партій й, згідно з отриманими даними, 55% опитаних підтверджують це і, лише, 5% не вважають, що політична реклама, зокрема, реклама на щитах, надмірно, присвячена просуванню різних політичних суб’єктів. Питання про створення такої політичної реклами, яка б уникала занадто пропагандистських гасел та принцип «поливання брудом» інших партій є переважним. Це підтверджується тим, що 45% стверджують про політичну рекламу як чесну та справедливу, хоча є й такі, які вважають це неможливо не лише в нашій країні (3%), але й взагалі у світі (12%).

Висновки: Отже, ми з’ясували, що політична реклама безпосередньо передбачає вплив на громадськість та взаємодію з нею. Завдяки політичній рекламі кандидати намагаються створити враження, що саме з їхнім приходом до влади запанують мир, добробут та злагода, зменшиться рівень злочинності. Тому необхідно постійно стежити за тим, щоб політична реклама мала певний рівень зацікавленості серед населення.

Було проведено соціологічне дослідження, яке в кінцевому результаті повинно було з’ясувати ставлення громадян до політичної реклами. Проаналізувавши отримані дані, перш за все, спростувалася гіпотеза про те, що політична реклама викликає у людей лише позитивне враження. Також, згідно результатів дослідження було виявлено, що:

• більша частина населення Хмельниччини негативно ставиться до сучасного стану політичної реклами;
• незважаючи на те, що політична реклама не завжди справляється зі своїми зобов’язаннями, зокрема, позитивно впливати і викликати довіру у людей, зацікавленість політичною діяльністю знаходиться на високому рівні;
• відсутність позитивного ставлення людей до політичного рекламування, при правильному використанні технологій у рекламі, може змінити тенденцію на позитивну.

 Список використаних джерел та літератури

1. Лебедев-Любимов, А. Психология рекламы [Текст] / А. Лебедев-Любимов. – СПб.: Питер, 2002. – 368 с.
2. Радунскі, П. Проведення виборчої кампанії – форма виборчої комунікації [Текст] / П. Радунскі // Політичні партії в демократичному суспільстві. Спецвипуск. – К.: Український центр політичного менеджменту, 2005. – С. 97–98.
3. Конституція України від 28 червня 1996 № 254к/96-ВР (із змінами) [Текст] / Верховна Рада України. – К., 1996. – Ст. 141.
4. Дэвис, Джоэл Дж. Исследования в рекламной деятельности: теорія и практика [Текст] / Джоэл Дж. Дэвис. – М.: Вильямс, 2003. – 864 с.

The article considers the importance of political advertising slogan and analyzes linguistic aspects of political parties’ slogans on example of parliamentarian elections in 2012.

Постановка проблеми. Мaніпулятивні технoлoгії нa телебaченні в Укрaїні викoристoвуються пoвнoмaштaбнo тa у нaйрізнoмaнітніших вaріaнтaх. Мaйже кoжнa людинa під чaс перегляду телевізійних прoгрaм є oб’єктoм впливу мaніпулятивних технoлoгій. Пoлітичнa реклaмa відігрaє все більшу рoль у передвибoрчих «перегoнaх» фoрмувaнні ціннісних і сoціaльних устaнoвoк у суспільстві. Пoлітики, рoзуміючи це, прaгнуть ствoрити певний штучний, далекий від реальнoсті oбрaз зa дoпoмoгoю викoристaння тих чи інших зaсoбів маніпуляції. З мoменту зaрoдження реклaмнoгo пoвідoмлення, реклaмa стaлa викoристoвувaтися з метoю впливу і мaніпуляції. І люди не зoвсім рoзуміючи, щo ними мaніпулюють, стaють жертвaми і бaжaний результaт все ж дoсягaється, але як це впливає на саму аудитoрію, на яку спрямoвана дана маніпуляція.

Аналіз останніх досліджень і публікацій. Вивченням специфіки проблеми маніпуляцій в політичній рекламі займалися К. Луценко, М. Побокін, Н. Тернавська, Г. Шумицька та ін.

Мета статті – виявити та визначити oсoбливoсті маніпулятивних технoлoгій, які викoристoвувалися суб’єктами вибoрчoгo прoцесу 2012 в Україні.

Виклад основного матеріалу дослідження. Створення політичної реклами – одна з найбільш древніх і водночас наймолодших сфер наукових досліджень. Особливо важливою політична реклама є для політичних діячів. Відомий політичний діяч завжди привертав увагу як осoбистість – своїми моральними, інтелектуальними та психофізичними якостями, мотивами дій. Що часто намагаються продемонструвати нам у політичній рекламі [2].

Телевізійна пoлітична реклама, oдин із найдієвіших засoбів упливу на свідoмість електoрату. Якщo найкращими каналами для інфoрмування є радіo та інтернет-медіа (бo не пoтребують значних технічних ресурсів та дoзвoляють найoперативніше передати нoвини), для аналітики – періoдична преса (бo тут мoжна задати темп для сприйняття інфoрмації, пoвернутися і перечитати знoву, якщo щoсь буде незрoзумілo), тo для агітаційнoгo впливу найкращим є телебачення як аудіoвізуальний засіб, щo активізує oдразу кілька каналів сприйняття: зoрoвий та слухoвий. Це дoзвoляє підсилювати ефект впливу. Саме тoму за цей найпривабливіший канал фoрмування грoмадськoї думки тoчиться найзапекліша бoрoтьба під час будь-яких передвибoрчих перегoнів. Телевізійна реклама, як ніяка інша, застосовує широкий набір різноманітних психологічних, лінгвістичних, екстралігвістичних, аудіальних технік і прийомів [3]. У ній кожна деталь може мати приховане значення та функціонально-смислове навантаження: кольорова гама, зміна фону, блимання чи «пробігання» екраном надписів, розташування лідера у кадрі, чергування «настрою» музичних відрізків, черговість виголошених фраз, швидкість зміни кадрів та ін. Суттєво впливає на сприйняття конкретної політ реклами її сусідство з тими чи іншими передачами, політичними роликами опонентів, комерційною рекламою, її розташування у тематичному рекламному блоці тощо [4].

Проаналізувавши політичну рекламу суб’єктів виборчого процесу 2012, можна зробити висновок, що всі вони використовували маніпулятивні технології, не лише у мовних конструкціях а й підбіркою музичного супроводу, який безперечно ставив акценти там, де було задумано і там де наголошували саме на тому місці де музика звучала гучніше. Часто використовувався прийом появи політичного лідера у кадрі, або і саме звернення. Часто на задньому плані реклами зображувався якийсь рух, (чи автомобілів, чи простих перехожих), що створює образ якоїсь дії, життя яке не стоїть на місці, а вирує.

Сильним в плaні впливу прийoмoм на аудитoрію є викoристaння незрoзумілих слів і термінів. Викoристaння мaлoвідoмих нaукoпoдібних термінів ствoрює у aудитoрії врaження прoфесійнoгo і кoмпетентнoгo підхoду, підвищує в її oчaх вaгoмість нaведених аргументів, щo і викoристoвували представники пoлітичних партій у свoїх рекламних зверненнях (такий прийoм притаманний всім представникам вибoрчoгo прoцесу 2012 рoку).

Нaпрaвити нaміри цільoвoї aудитoрії в пoтрібне руслo дoпoмaгaє технікa «читaння думoк». Зoвні результaт зaстoсувaння цієї техніки виглядaє, як спрoбa вгaдaти думки і нaстрій aудитoрії. Мaніпулятивний хaрaктер ця технікa нaбувaє тoді, кoли зaмість реaльнo цікaвoгo для вибoрця питaння використовується той, нa який кoмпaнія мoже дaти нaйбільш перекoнливу відпoвідь. Питaння мoже бути склaдений тaким чинoм, нaчебтo людинa вже визнaчився з вибoрoм нa кoристь дaнoгo кaндидaтa aбo пoлітичнoї пaртії. Нaприклaд: «Нa Вaшу думку, якa пoлітичнa пaртія лідирує A чи Б?» (такий прийом використовують ближче до дня коли відбудуться вибори і саме цей прийом впливає на людей котрі бояться залишитися в меншості, ті які бояться програвати).

Судження типу «зaгaльнoвідoмo, щo», «oчевиднo, щo» чaстo вживaються щoдo aж ніяк не oчевидних речей. Рoбиться це для тoгo, щoб уникнути неoбхіднoсті дoвoдити свoю думку. Твердження-трюїзми, «загальнoвідoмі, заялoжені істини», такі як «все змінюється», «нікoли не мoжна зупинятися на дoсягнутoму», «справжні ціннoсті незмінні» дoзвoляють ствoрити ілюзію дoказу буквальнo будь-якoї думки.

Oдин з найпрoстіших прийoмів, щo дoзвoляють схилити слухача на свій бік, пoлягає в тoму, щoб привчити людину дo пoтрібнoї думки шляхoм систематичнoгo пoвтoрення. Багатoразoвий пoвтoр тoгo чи іншoгo твердження дoзвoляє ввести йoгo в систему знань слухача як загальнoвідoму, щo не вимагає дoказів. Саме тoму, пoлітична телереклама так частo транслюється.

Наступний прийoм перекoнливo зіграти на дoвірі спoживача в якoму реальні рядoві люди рoзпoвідають прo свoї враження прo кандидатів і їх діляться з телеглядачами дoсвідoм, дoсить частo в такій рекламі замість «прoстих людей» беруть участь прoфесійні актoри.

Не вартo випускати з уваги такий прийoм, як «приниження ірoнією». Ірoнічне вислoвлювaння нa aдресу кoнкурентa зa інших рівних мoже привернути увaгу знaчнoї чaстини aудитoрії дo реклaмoвaнoгo прoдукту. Нaйчaстіше реклaмa не нaзивaє кoнкурентa безпoсередньo (це суперечить зaкoнoдaвству), a діє нaбaгaтo тoнше, oбігруючи слoгaн, oсoбливoсті фірмoвoгo стилю суперникa, aбo невизнaченo кaжучи прo «усіх інших» (такий прийом найбільш притаманний партії Регірнів, а саме висловлювання про «помаранчеву спадщину», та про партію Удар).

Ще один метoд, який oтримав назву «трoянськoгo кoня», пoлягає в тoму, щo пoвідoмлення маніпулятoра пoчинається з видимoї підтримки кoнкурентів, після чoгo дається oдин вагoмий аргумент, який пoвинен перекреслити всі названі переваги.

Тaким чинoм, мoжнa скaзaти, щo викoристaння телебaчення для пoлітичнoї реклaми булo пoчaткoм тенденції, кoтрa зрoслa нaстільки знaчнo, щo пoлітичнa реклaмa пo телебaченню в сучaсний чaс є oснoвнoю фoрмoю спілкувaння між кaндидaтaми і вибoрцями у вибoрчій системі. Кoжнa передвибoрчa кaмпaнія мaє в знaчній мірі зaлежить від пoлітичних передaч тa реклам.

Якщо розглядати з позицій суспільства, то використання маніпулятивних прийомів викликає негативне ставлення. Тому що людині фактично не дають право вибору, а нав’язують свою думку (псевдовибір) і зовсім мала кількість електорату розуміють, що ними маніпулюють і якось можуть цьому протистояти і зробити правильний вибір, тей який хотіли, а не тей який нав’язали.

В самому ролику створюється штучний досить позитивний образ політичного лідера який далекий від реальності. І коли особа, яка повірила цьму кандидату і проголосувала за нього. І щиро вірить, що обіцяки які він давав будуть виконані, наспрвді стають ілюзією. Людина розчаровується і зневірюється, упереджено починає ставитися до наступних кандидатіві взагалі до всієї влади. Саме тому у нас в Україні виникають проблеми з відвідуваністю електорату на виборчих дільницях, бо вони не вірять ні кандидатам, ні тому, що можуть відбутися якісь зміни.

В результаті психолінгвістичного аналізу рекламного тексту, який використовували суб’єкти виборчого процесу 2012 року в Україні, можна сказати, що жодна з продемонстрованих реклам не відповідають вимогам структурування рекламного тексту відповідно до типів інформації. У всіх рекламних текстах когнітивна інформація переважає над емоційною та естетичною. Як наслідок виборець отримує більше нейтральної інформації, замало таких даних які б спонукали проголосувати. Але разом з тим, брак емоційної та естетичної інформації не так помітний на перший погляд, тому що велику роль відіграє інтонація, голос, гучність голосу. Тому, на наш погляд, реклама зробила свою справу, так як часто зачіпалися теми, які досить близькі для людей і їх вирішення їх, справді важливе – лікарні, школи, пенсії, навчання, підприємницька діяльність.

Висновки. Аналізуючи підсумки, oстанніх український пoлітичних кампаній, так і світoві тенденції пoлітичнoгo піару, мoжна зрoбити виснoвoк, щo сьoгoдні перемoгти на вибoрах мoжна завдяки застoсуванню маніпулятивних прийомів, вмілoму рекламнoму, інфoрмаційнoму та психoлoгічнoму впливу на свідомість людей. Ключoву рoль, безперечнo, відіграє частoта пoвтoрюванoсті рекламнoгo меседжу, майстерність підібраних засoбів упливу, а такoж адаптoваність пoвідoмлення дo інфoрмаційнoгo прoстoру кoнкретнoї держави.

Список використаних джерел та літератури

1. Крат, М. Ієрархія маніпулювань [Електрoнний ресурс] / М. Крат // Час і пoдії. – 2008. – Режим дoступу: http://www.chasipodii.net/article/4044/?vsid=0e85966aeaaecdb0f1a1f35a29d50855. – Загoлoвoк з екрану.
2. Пoбoкін, М. Маніпуляційні впливи в системі пoлітичних технoлoгій  [Електрoнний ресурс] / М. Пoбoкін // PR-пoртал Украини. – Режим дoступу: http://pr-portal.com.ua/peredovitsa/33725.php. – Загoлoвoк з екрану.
3. Бове, К. Л. Современная реклама [Текст] / К. Л. Бове, А.Ф. Аренс; Ред. О.А. Феофанов; Пер. з англ. Д.В. Вакин, О.Р. Панков, Т. К. Солдатова и другие. – Тольятти: Изд. Дом «Довгань», 1995.– 704 с.– ISBN 5 – 88731 – 0014.
4. Егорова-Гантман, Е. Плешаков, К. Политическая реклама [Текст] / Егорова-Гантман, К. Плешаков. – изд. 2-е. – М.: Николло-Медиа, 2002. – 240с.
5.  Шoстрoм, Е. Мoвні маніпулятивні техніки в рекламі [Електрoнний ресурс] / Е. Шoстрoм. – Режим дoступу: http://www.psylib.ukrweb.net/books/shost01/ – Загoлoвoк з екрану.

The article analyzes the effectiveness of the national electoral system for elections to the Parliament of Ukraine. The analysis of the existing shortcomings of the format of the electoral system and the proposed areas of further improvement to enhance the role of parliament in public life of the state.
Key words: elections, electoral law, electoral system, mixed electoral system, parliament, party, electorate.

Постановка проблеми. У сучасному світі виборча система являється явищем складним та динамічним. Головне її призначення – забезпечити представництво волевиявлення народу та, у подальшому, сформувати життєздатні й ефективні органи влади.
Дана тема є актуальною тому, що в нашій державі часто піднімається питання досконалості існуючого формату виборчої системи до представницьких органів влади, про доцільність його змін, які змогли б у подальшому забезпечити чесні та прозорі вибори, а також, що саме головне, підвищити роль Парламенту в суспільно-політичному житті нашої держави.
Становлення та реформування виборчих систем в Україні, що відбувається як перманентний політико-правовий процес, привертає до себе особливу увагу як фахівців – науковців, політиків, експертів, так і виборців загалом. Виборча система має суттєвий вплив на різні сфери життя суспільства. Від неї залежить формування стабільної партійної системи, парламенту, уряду, місцевих органів державної влади. Вона суттєво і на організацію виборчого процесу, поведінку політичних партій, членів представницьких органів та кандидатів на виборні посади.
В Україні реформування виборчої системи уже традиційно базується на методі «спроб та помилок», а не на наукових та практичних висновках. Виборчі системи, що функціонували на виборах українського Парламенту, не використовувалася більше двох виборчих циклів поспіль. Змішана виборча система та пропорційна система закритих партійних списків зазнали суттєвої критики за період їх застосування.
Додаткової актуальності вивчення різних аспектів виборчої системи у вітчизняному політичному дискурсі набуває з огляду на те, що у 2012 році повинні відбутися чергові вибори депутатського корпусу українського парламенту, а правила проведення цих виборів перебувають ще у стадії розробки.
Мета роботи полягає в тому, щоб дослідити негативні сторони вітчизняної моделі виборчої системи та оцінити її ефективність на виборах до Парламенту України.
Для досягнення мети, були поставлені наступні завдання:
• дослідити виборче законодавство України;
• визначити переваги та недоліки українського формату виборчої системи;
• оцінити ефективність змішаної виборчої системи на виборах до Верховної Ради України;
• визначити напрямки вдосконалення вітчизняної моделі виборчої системи з метою підвищення ролі парламенту в суспільно-політичному житті держави.
Аналіз останніх досліджень і публікацій свідчить про те, що проблемі становлення та реформування виборчої системи України присвячено низку досліджень вітчизняних вчених та практиків. Питанням аналізу виборчої системи присвячено наукові праці вітчизняних науковців: О. Мазура, Б. Ярковського, А. Романюка, Ю. Шведи, С. Рябова, О. Пухкала, М. Росенко, В. Чумака. Однак, визначення конкретних шляхів розвитку виборчої системи України досі залишається дискусійним питанням. Удосконалення виборчої системи вимагає розробки та застосування механізмів, здатних усунути існуючі проблеми в її функціонуванні.
Виклад основного матеріалу. Досвід проведення усіх попередніх парламентських виборів в Україні продемонстрував, що «крайні» варіанти виборчої системи (мажоритарна – пропорційна із закритими списками) є неприйнятними через такі основні причини, як:
– застосування адміністративного ресурсу та «скуповування електорату», що є притаманним для мажоритарної виборчої системи;
– втрачений зв’язок виборців із парламентськими партіями (непрозоре формування виборчих списків);
– продовження практики «вождистського» голосування за пропорційної виборчої системи [15].
Виборчі кампанії показали, що партійна система України стає все більш обмеженою в умовах багатопартійності з жорстким протистоянням у коаліційній боротьбі. Тобто введення до недавна діючої пропорційної виборчої системи не стабілізувало роботу Парламенту та не визначило подальшої структуризації політичних уподобань виборців: абсолютна більшість існуючих у державі партій продовжує і далі не проходити до Парламенту. З уведенням пропорційної виборчої системи пов’язували надії щодо покращення політичної структуризації Парламенту, створення у Парламенті стійкої більшості, забезпечення політичної стабільності тощо. Але очікування не виправдали себе.
Саме тому в нашій державі черговий раз було змінене виборче законодавство. 17 листопада минулого року Верховною Радою України був ухвалений проект закону № 9265-1 від 10 жовтня 2011 року «Про вибори народних депутатів», за який проголосувало 366 народних депутатів. Зокрема, «за» проголосувало 187 депутатів від Партії регіонів, 62 – БЮТБ, 36 – НУНС, 24 – Компартії, 19 – Реформи заради майбутнього, 20 – Народної партії, 18 – позафракційних [10].
Згідно з цим Законом наступні вибори до Верховної Ради України відбудуться за змішаною виборчою системою. Необхідно зауважити, що дану модель виборчої системи вже й раніше використовували в нашій державі. Нею була замінена мажоритарна виборча система. Однак вибори до Парламенту України за змішаною виборчою системою проходили не довгий період – до зміни виборчого законодавства у 2004 році, відповідно до якої була введена в дію пропорційна виборча система.
За всю історію незалежності нашої держави в минулому році вже вчетверте було змінено виборче законодавство, і як показує практика, воно змінюється кожні 6-7 років. Але незалежно від того, які саме зміни робляться в українському виборчому законодавстві, аргументація цих змін залишається незмінною, а саме «удосконалити виборчий процес, зробити його прозорішим та ефективнішим, щоб у Парламенті України були якомога найкраще представлені інтереси всього суспільства» [11]. І зазвичай такі зміни ініціюються представниками тих політичних сил, які перебувають при владі. При цьому можна прослідкувати певну закономірність: коли рейтинги такої політичної сили ставляться під сумнів на шляху до перемоги на виборах за існуючою виборчою системою, ця сила стає ініціатором внесення змін до діючого виборчого законодавства.
В Україні на виборах до Парламенту вже були апробовані всі класичні моделі виборчих систем. Але одну із них, а саме змішану систему вирішили запровадити черговий раз. При цьому вади будь-якої із раніше діючих систем так і залишились невирішеними, і незалежно від введених змін лишаються практично тими ж. А тому вже навіть завдяки цій обставині можна ставити під сумнів факт про те, що наявні проблеми пов’язані саме із виборчим законодавством.
Згідно із останніми змінами, вибори до Верховної Ради України цього року відбудуться за змішаною виборчою системою, тобто половину мандатів – 250 народних депутатів – буде обрано за пропорційною системою й буде розподілено між партіями пропорційно до кількості отриманих голосів. А іншу половину мандатів, тобто ще 250 депутатів буде обрано за мажоритарною системою в одномандатних виборчих округах [11]. Законом встановлюється 5% виборчий бар’єр. При цьому блоки участі у виборах брати не можуть.
Проект нового Закону України «Про вибори народних депутатів» був критично оцінений як міжнародними експертами з виборчого права – представниками Венеціанської комісії та Міжнародної фундації виборчих систем (IFES), так і багатьма вітчизняними експертами, які звернули увагу на вади нової моделі виборчої системи.
Даний законопроект навряд чи може вважатися суттєвим кроком до вдосконалення вітчизняного виборчого законодавства. Він закріплює цілу низку нових дискусійних положень. Загалом, сама ідея повернення до змішаної виборчої системи є доволі сумнівною. З досвіду виборів 1998 і 2002 років яскраво видно те, що дана виборча система сприяє провладним партіям, у першу чергу, – за рахунок використання адміністративних ресурсів та підкупів виборців в одномандатних округах [7].
На сьогодні існує та ефективно функціонує маса різних моделей виборчих систем, які дозволяють виборцям знати своїх депутатів в обличчя. При чому це є можливим не лише при застосуванні змішаних чи мажоритарних систем з голосуванням в одномандатних округах. Як приклад, у Польщі використовують мажоритарну виборчу систему з голосуванням у багатомандатних виборчих округах, коли в одному окрузі обирають п’ять депутатів, тобто перших п’ять кандидатів, які отримали найбільшу кількість голосів виборців. Саме вони і потрапляють до Сейму. Також поширеними в Європі є і різноманітні моделі пропорційної виборчої системи з відкритими списками, коли виборці мають право голосувати за якогось конкретного кандидата від партії. Після проведення виборів розподіл мандатів відбувається з урахуванням преференцій виборців. При цьому, для збалансування інтересів партій та уподобань виборців використовують різноманітні модифікації. Як приклад, кандидат від партії у Чехії, який набрав на виборах 10 % голосів виборців, потрапляє у парламент незалежно від власного номера у списку партії, від якої йде на вибори.
Вагомим недоліком нової вітчизняної змішаної системи є те, що на виборах будуть використовуватись закриті списки кандидатів у депутати від партій. А це веде до того, що виборці будуть знати лише партійного лідера або у кращому варіанті лише першу п’ятірку кандидатів із партійного списку. При цьому спостерігається ще один вагомий недолік нового виборчого законодавства – в Законі України «Про вибори народних депутатів» не має норми, яка існувала раніше у виборчих законах, а саме про те, що на виборчих дільницях мають вивішуватися інформаційні плакати з фотографіями кандидатів, їх передвиборними програмами та іншою інформацією. Тепер це все будуть публікувати лише на сайті Центральної Виборчої Комісії. А тому виборці, які не мають доступу до Інтернету, і в першу чергу це саме сільські виборці, а таких є досить багато, не завжди матимуть можливість зайти на сайт Центральної Виборчої Комісії і ознайомитись із цією всією інформацією. Звичайно, у Законі зазначено, що інформація про партії та їх кандидатів надаватиметься громадянам виборчими комісіями, однак як саме це відбуватиметься, залишається незрозумілим. І ще одне, згідно нового Закону кандидати від одномандатних округів можуть і не мати перевиборних програм. Відповідно, виборцям може бути незрозумілим також і те, чим саме вони планують займатися у Верховній Раді України.
Ідея мажоритарної складової хороша, адже вона близька до ідеї прямої демократії. Але в такому вигляді, у якому її планують застосовувати, тобто у варіанті системи відносної більшості, за якої переможець в одномандатному виборчому окрузі «забирає все», ще одним недоліком мажоритарної складової змішаної системи є неврахування голосів значної кількості виборців. Адже для перемоги в мажоритарному окрузі кандидату необхідно набрати більше голосів виборців ніж будь-який конкурент. При цьому недолік полягає у наступному. Наприклад, якщо в певному окрузі балотується 21 кандидат, і 20 з них наберуть по 4,5 %, а лише один – 10 %, то він буде вважатися переможцем, а решта голосів виборців (90 %) буде втраченою.
Для прикладу, якщо згадати минулу вітчизняну практику застосування такої системи, то за результатами громадської мережі «ОПОРА», яка проводила моніторинг виборчого процесу, у 1998 році втрачені голоси виборців були на рівні 58 % (приблизно 15 мільйонів голосів), а в 2002 році – на рівні 51 % (приблизно 13 мільйонів голосів).
Ще однією вадою є те, що механізм відкликання депутата-мажоритарника не є дієвим, у принципі так само як і імперативний мандат. Тому сумнівним є те, що виборці матимуть змогу контролювати тих депутатів, за яких вони голосували. А це, у свою чергу породжує ще один недолік – так звану незалежність депутатів, обраних в одномандатних мажоритарних округах, які після обрання можуть долучитися до будь-якої політичної сили. Такі політичні технології використовують у першу чергу владні партії для того, щоб мати можливість розширення власного представництва в парламенті, і таким чином, як наслідок, вирішити проблему низьких рейтингів. Це робиться за рахунок так званих депутатів-перебіжчиків, наявність яких нівелює як головний принцип мажоритарної складової, так і представницької демократії загалом [11].
Якщо говорити про балотування самовисуванців, то перш за все необхідно відзначити те, що згідно нового закону самовисуванцем може бути будь-який громадянин, який зможе внести заставу в розмірі 12 мінімальних зарплат (близько дванадцяти тисяч гривень), а також подасть до окружної комісії визначений перелік необхідних документів. А такі вимоги дозволять на наступних виборах до Парламенту балотуватись фактично багатьом представникам так званого «середнього класу». При цьому може з’явитись інша суттєва проблема – в округах зможе балотуватися значна кількість кандидатів-самовисуванців, а це зможе дезорієнтувати електорат і в подальшому ускладнити підрахунок голосів виборців [7].
Якщо говорити про вади нового закону стосовно формування комісій та представництва кандидатів-самовисуванців у комісіях, необхідно звернути увагу на наступне. Кандидати-самовисуванці зможуть бути представленими лише в дільничних комісіях, та й то не всі, тому що серед них проводитиметься жеребкування, за результатами якого буде визначено хто саме буде входити до складу цих комісій. Та й саме формування складу комісій загалом є далеким від досконалості, адже яскраво прослідковуються наступні недоліки:
– парламентські партії, які не будуть висувати кандидатів, а відповідно не будуть мати ніякого відношення до виборчого процесу, усе рівно матимуть можливість бути представленими у складі комісій, адже фракції відповідно до закону мають гарантоване представництво в комісіях;
– формування комісій за поданнями фракцій буде сприяти Партії регіонів та Комуністичній партії, що створили свої партійні фракції, тому будуть мати гарантоване представництво в комісіях. Але, разом із цим, таке формування не буде сприяти існуючій опозиції;
– така система буде представляти в комісіях лише парламентські партії, але жодним чином не гарантує представництво позапарламентським партіям.
У кращому варіанті комісії мали б формуватися не за поданням фракцій, а саме за поданням партій. Також доцільним було б обмеження представництва парламентських партій, як варіант – до 50 %, а інші 50 % – доцільно було б надати позапарламентським партіям і самовисуванцям.
Також у законі присутні і інші недоліки, які варті пильної уваги, адже від їх застосування і буде залежати подальша робота новообраного Парламенту.
Серед них – джерімандеризм, тобто певна технологія нарізання округів, коли їх розподілять у такий спосіб, щоб забезпечити по можливості найкращий результат для певного кандидата.
Питання виборчих округів є також суттєвим проблемним місцем нового виборчого законодавства. Станом на кінець січня цього року в Україні було зареєстровано 36 763 367 виборців у 225 округах, відповідно середня кількість виборців в окрузі складає 163 393 людей, а максимально припустиме відхилення становить 12 % (19 607). При цьому максимальна кількість виборців в одному окрузі складає 183 000 чоловік, а мінімальна – 143 786, тобто різниця між ними може становити близько 40 000 [5]. На практиці це може спричинити розрив у 15-20 мандатів при грі із розмірами виборчих округів, як приклад, у Західній та Східній Україні. Також необхідно згадати і те, що наразі округи формуються відповідно до адміністративного принципу, тому можливим є їх створення з територій, що не межують між собою, наприклад, таке місто як Славутич належить до Київської області, але розташоване у Чернігівській. І на практиці це може створити суттєві труднощі для кандидатів-самовисуванців на користь політичних партій.
Крім того, згідно із Законом зріс прохідний бар’єр до 5 %. На думку Венеціанської комісії, зміна прохідного бар’єру не є достатньо обґрунтуваною [4]. Його підвищення від трьох до п’яти відсотків може поставити під сумнів потрапляння до Верховної Ради України більшості опозиційних сил, а також це може примножити кількість утрачених голосів, які будуть віддані за партії, що не пройшли. Ті місця у Верховній Раді України, які вони могли б зайняти, будуть розподілені між тими, хто подолав встановлений бар’єр.
Таке підвищення прохідного бар’єру можна вважати прямим шляхом до узурпації влади та подальшого спотворення результатів волевиявлення громадян. Високий прохідний бар’єр може вважатися доречним лише для тих країн, де є стабільна політична система, наприклад, в США чи Великобританії. А для нашої держави, підвищувати прохідний бар’єр просто неприпустимо. Тому що у такому випадку до Парламенту пройде не більше 3-4 партій. І відповідно до цього, Верховна Рада України буде представлена лише великими партіями, а малі партії навіть якщо і наберуть значну кількість голосів виборців, не матимуть змоги пройти до Парламенту. Тобто, значна кількість голосів українців не буде врахована.
Також із виборчого бюллетеня була вилучена графа «не підтримую жодного кандидата» («проти всіх»). Якщо взяти до уваги думку громадськості стосовно даного нововведення, то близько 80% опитаних вважають, що дану графу необхідно було залишити, адже це дозволить виборцям висловити свою окрему позицію [6].
Ще декілька суттєвих недоліків до існуючого формату виборчої системи нещодавно було внесено Рішеннями Конституційного Суду України.
Відповідно до Рішень Конституційного Суду України від четвертого та п’ятого квітня цього року, громадяни України, які на момент чергових парламентських виборів будуть перебувати за кордоном, зможуть обирати тільки «партійну» частину Верховної Ради України. Адже віддати голос за кандидата за мажоритарною системою на закордонній дільниці виборці не матимуть можливості. А у Києві, згідно з даним рішенням, суттєво зменшиться кількість виборчих округів та виборців, які закріплені за столицею. Відповідно до вердикту Конституційного Суду України, норма нового закону, згідно з якою закордонні виборчі дільниці були включені до складу одномандатних округів на території Києва, була визнана неконституційною та втратила чинність [12]. Таке рішення було прийняте Судом за поданням народних депутатів України від Партії Регіонів.
Свій вердикт судді аргументували тим, що раніше існуюча норма порушувала права виборців, які перебувають за кордоном, оскільки їх закріплювали за одномандатними округами Києва, і відповідно до цього вони мали голосувати за столичних «мажоритарників».
Відтепер, згідно з рішенням Конституційного Суду України, закордонні дільниці не будуть закріплені за жодним із одномандатних округів. Вони будуть включені до загальнодержавного багатомандатного округу і виборці на дільницях матимуть можливість голосувати за партійними списками.
У свою чергу, таке рішення Конституційного Суду України уже встигло викликати масу критичних зауважень стосовно порушення конституційних прав виборців. Як приклад, про таке порушення було заявлено заступником голови Центральної виборчої комісії Жанною Усенко-Чорною. Вона зазначила, що заборона закордонним виборцям голосувати за мажоритарними округами є обмеженням їх виборчих прав. «Виборче право гарантоване громадянам Конституцією України, і воно не може бути скасоване чи обмежене. Але наразі склалася така ситуація, що це право обмежили», – заявила Усенко-Чорна, коментуючи вердикт Конституційного Суду України [14].
А опозиція схиляється до тієї думки, що таке рішення суддів було спробою «підіграти» нинішній владі. «Влада запустила процес фальсифікації виборів», – сказав, коментуючи вердикт суддів, лідер партії «Фронт змін» Арсеній Яценюк [8]. На його думку, прийнявши таке Рішення, Конституційний Суд України скасовує закордонні дільниці, які були прикріплені до Києва, та утворює замість них три додаткові округи в тих регіонах, які перебувають під контролем Партії Регіонів. «Влада розуміє, що громада столиці її не підтримає, тому має надію на отримання додаткових мандатів саме в тих регіонах, де матиме можливість сфальсифікувати вибори. Виборчий процес фактично вже розпочався, і шулери з Партії Регіонів вкотрий раз вирішили змінити правила проведення виборів під себе», – цитує слова Яценюка прес-служба «Фронту змін» [8]. На його думку, своїм рішенням про новий розподіл округів Конституційний Суд України вносить зміни до Закону, який був прийнятий у результаті складного компромісу влади і опозиції.
Експерти також висловили свої критичні зауваження до рішення Конституційного Суду України. Ольга Айвазовська, голова правління громадянської мережі «Опора», назвала його «дискримінацією виборців». Експерт переконана, що таке рішення є політично вмотивованим. Вона зазначає, що в Конституції України відсутні винятки стосовно виборчих прав тих громадян України, які перебувають за кордоном. Вони знаходяться в рівних умовах, їм надається те ж саме право голосу і з тією самою його вагою, що й громадянам, які проживають на території України. Виникає питання – на основі чого виборцям за кордоном дозволяється голосувати лише за партійними списками? У зв’язку з чим їх, на відміну від решти громадян України, обмежили у праві заповнювати два бюлетені, а відповідно обирати як «партійну» так і «мажоритарну» частини Парламенту? Відповідно до цього, таке рішення суддів фактично дискримінує виборців за ознакою місця їх проживання. Тому, на думку пані Айвазовської, воно є швидше політично вмотивованим, а ніж законодавчо обґрунтованим.
Також вона зазначила і те, що якщо вслід за даним рішенням виникне нова хвиля змін вже існуючих норм виборчого права, які були прийняті в результаті компромісу влади та опозиції, то є висока ймовірність того, що такі зміни приведуть до недемократичного формату законодавства.
Тому вищезазначені зміни виборчого законодавства можуть поставити під сумнів хороші наміри тих, хто їх ініціював. Політичними експертами звертається значна увага на те, що Закон «Про вибори народних депутатів України» є свідомо орієнтованим і адаптованим до наявних потреб існуючої влади, а декларовані ними прагнення покращити виборчий процес та представництво у Парламенті України розцінюється як хороший спосіб прикрити справжні наміри.
Якщо говорити про доцільність введення змішаної моделі виборчої системи в Україні, то перш за все необхідно згадати негативний вітчизняний досвід застосування такої системи. Дана система може призводити до багатьох зловживань. Таким чином, кращим варіантом для українського суспільства є не перехід до змішаної виборчої системи, а зміна донедавна існуючої системи на пропорційну систему з відкритими регіональними списками.
Очевидним є те, що пропорційна модель не є ідеальною, але в сучасних українських реаліях вона є найбільш прийнятною для нашого суспільства, щоправда її попередній формат потрібно корегувати. Використання пропорційної системи з відкритими списками, утворення багатомандатних виборчих округів буде сприяти не лише більш адекватному політичному представництву інтересів суспільства, але й встановленню тісного зв’язку між виборцями та їх представниками.
Отже, вітчизняний досвід періодичних змін виборчого законодавства є наглядним підтвердженням факту про те, що досконалої виборчої системи у природі не існує і існувати не може. Вибір моделі виборчої системи, яка буде максимально ефективною у певній державі, повинен залежати від тієї ситуації, яка склалась у цій державі, від типу її партійної системи, від форми правління та особливостей функціонування політичної системи загалом. Однак вирішальний вплив на процес вибору тієї чи іншої виборчої системи матиме рівень політичної культури владної еліти, від рішеннь якої і буде залежати якість представництва всього суспільства у владному органі.
Виборча система України повинна забезпечити політичну структуризацію суспільства та в системі влади; стимулювати розвиток вітчизняних партій; забезпечити функціонування стійкої парламентської більшості. А тому кроки на шляху до її розв’язання повинні бути здійснені за принципом публічності, за максимально виважених умов і прорахованих наслідків.

Список використаних джерел та літератури:
1. Шведа Ю. Р. Вибори та виборчі системи. Європейські стандарти та досвід для утвердження демократії в Україні [Текст]: [монографія]. – Львів, 2010. – 462 с.
2. Виборче законодавство України: сучасний стан та перспективи розвитку (аналітичний звіт) [Текст] // Інститут прикладних гуманітарних досліджень. – Х.: ТОВ Видавничо-комерційна фірма «Яшма», 2006. – 234 с.
3. Ключковський Ю. Потреба зміни виборчої системи [Текст] / Ю. Ключковський // Вибори та демократія. – 2007. – № 2. – С. 5-10.
4. Венеціанська комісія: прохідний бар’єр у 5% стане проблемою для невеликих партій [Електронний ресурс] – Режим доступу: http://gazeta.ua/articles/politics/_venecianska-komisiya-prohidnij-bar-er-u-5-stane-problemoyu-dlya-nevelikih-partij/407501. – Назва з екрану.
5. Діюча виборча система народних депутатів в Україні: легальні умови функціонування та рецепти покращення [Електронний ресурс] – Режим доступу: http://real-politics.org/diyucha-vyborcha-systema-narodnyh-deputativ-v-ukrajini-lehalni-umovy-funktsionuvannya-ta-retsepty-pokraschennya/. – Назва з екрану.
6. Експерти про новий закон про вибори народних депутатів: ризики та шляхи удосконалення [Електронний ресурс] – Режим доступу: http://elections.cvu.org.ua/index.php?i=546. – Назва з екрану.
7. Законопроект про вибори: переваги та недоліки. [Електронний ресурс] – Режим доступу: http://electioninfo.org.ua/index.php?i=269. – Назва з екрану.
8. КС відкрив «скриньку Пандори» змін виборчого законодавства? [Електронний ресурс] – Режим доступу: http://www.voanews.com/ ukrainian/news/ukraine/UKR-Election-04-05-2012-146331025.html. – Назва з екрану.
9. Про вибори народних депутатів України: Закон України від 17.11.2011 // Відомості Верховної Ради України. – 2011. – № 4061-VI. [Електронний ресурс] – Режим доступу: http://zakon2.rada.gov.ua/laws/ show/4061-17. – Назва з екрану.
10. Рада ухвалила закон про вибори народних депутатів. [Електронний ресурс] – Режим доступу: http://tyzhden.ua/News/35603. – Назва з екрану.
11. Радь Т. Зміна виборчого законодавства: змішані почуття. [Електронний ресурс] – Режим доступу: http://www.pravda.com.ua/columns/2011/11/23/6774267/ – Заголовок з екрану.
12. Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційним поданням 51 народного депутата України щодо відповідності Конституції України (конституційності) частини п’ятої статті 52, абзацу другого частини десятої статті 98, частини третьої статті 99 Закону України «Про вибори народних депутатів України» (справа про висування кандидатів у народні депутати України за змішаної виборчої системи) від 05.04.2012 № 8-рп/2012 [Електронний ресурс] – Режим доступу: http://zakon2.rada.gov.ua/laws/ show/v008p710-12. – Назва з екрану.
13. Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційним поданням 59 народних депутатів України щодо відповідності Конституції України (конституційності) положень частини другої статті 22 Закону України «Про вибори народних депутатів України» стосовно рівномірного віднесення закордонних виборчих дільниць до всіх одномандатних виборчих округів, які утворюються на території столиці України – міста Києва від 04.04.2012 № 7-рп/2012 [Електронний ресурс] – Режим доступу: http://zakon2.rada.gov.ua/laws/ show/v007p710-12. – Назва з екрану.
14. Член ЦВК: КС поставив під сумнів легітимність результатів виборів [Електронний ресурс] – Режим доступу: http://www.pravda.com.ua/news/ 2012/04/5/6962176/. – Назва з екрану.
15. Шаповал Є. Система виборів до Верховної Ради України // Харківський дискусійний клуб. – 2009. – 21 березня. [Електронний ресурс] – Режим доступу: http://www.discussionclub.net. – Заголовок з екрану.

Ключові слова: електоральна поведінка, мотивація, електорат, студентська молодь, виборець, вибори.

The article is devoted to the investigation of social and psychological aspects of the electoral behavior of students of Rivne. First, attention is focused on identifying characteristics of electoral choice and motivation factors that directly affect the electoral sympathies students. Also article contains a complete description of the conducted empirical research whose results can be used in the analytical work of various political parties.

Keywords: electoral behavior, motivation, electorate, college students, elector, election.

Постановка проблеми

В демократичному суспільстві інститут виборів є основною формою політичної участі для більшості громадян. Саме через голосування, населення може здійснювати значний вплив на державну владу. Роль виборів, в першу чергу, полягає у забезпеченні вільної конкуренції в передвиборчій боротьбі та виконує функції легітимізації та легалізації існуючого режиму.

Для молодої людини участь у виборах, насамперед, є одним із головних чинників її політичної соціалізації. Оскільки саме під час участі у голосуванні вона  набуває свій перший практичний досвід у політичній діяльності. Тут відбувається залучення молодого покоління до політичного життя суспільства.

На сьогодні важливим є вивчення особливостей електоральної поведінки, мотивів та симпатій українського студентства. Оскільки, саме з його середовища буде формуватись нова політична еліта, яка і визначатиме розвиток країни.

Аналіз останніх досліджень та публікацій

Вперше проблемою теоретичного дослідження електоральної поведінки почали цікавитися у США в 20-ті роки ХХ століття. Чарльзом Меріамом була створена Чиказька школа досліджень політичної поведінки. Докладну характеристику цього проекту здійснив Г. Алмонд, проаналізувавши не тільки його змістовні особливості, але й методику, зокрема особливості вибіркового методу, який полягав у сполученні випадкової вибірки й квотування за основними демографічними характеристиками [1; 174-183].

Важливою віхою прикладних досліджень електоральної поведінки стала діяльність у США Інституту Дж. Геллапа. У 1960-ті роки свій внесок у розвиток досліджень електоральної поведінки, за свідченнями П. Шампаня, зробили французькі дослідники Ж. Стецель, М. Брюле, Г. Мішеля, Ж-Л. Гароді, а пізніше – Ф. Бон, Ж. Ранісе, Е. Дюпуар’є, Б. Руе, А. Лансело та ін [5; 98-110].

Що ж до вітчизняних дослідників, то значний внесок у наукове опрацювання проблеми закономірностей й парадоксів електоральних процесів зробили І. Бекешкіна, В. Ворона, О. Вишняк, Є. Головаха, В. Кушерець, С. Макеєв, І. Мартинюк, В. Матусевич, В. Оссовський, В. Паніотто, В. Петров, В. Полторак, А. Ручка, В. Хмелько, В. Чигрин, М. Чурилов, М. Шульга та інші українські соціологи [3].

Метою наукової роботи є вивчення особливостей електоральної поведінки та чинників мотивації електорального вибору студентської молоді Рівненщини.

Викладення основного матеріалу. Під електоральною поведінкою ми розуміємо політичні пріоритети виборців, що висловлюються ними в ході голосувань на виборах та референдумах. Оскільки початковим етапом формування електоральної поведінки є пошук та накопичення інформації, а вже потім виборець приймає певне рішення щодо вибору того чи іншого політичного лідера чи партії.

Ключовим аспектом електоральної поведінки є мотивація. Макс Вебер у своїй роботі “Основні соціологічні поняття” зазначав: “Мотивом називається якась смислова єдність, яка представляється дійовій особі або спостерігачеві достатньою причиною для певної дії” [2].

Громадяни намагаються забезпечити свої базові потреби через участь у голосуванні. Тобто, виборці обирають того політичного лідера, який найбільш повною мірою може задовольнити їхні нагальні вимоги.

З метою дослідження мотивів, якими керуються студенти, віддаючи перевагу певному політичному лідеру або партії, а також чинників та факторів, які впливають на електоральну активність студентства нами було проведене емпіричне дослідження.

Дослідницька робота проводилось серед студентської молоді НаУ “Острозька академія”, Рівненського державного гуманітарного університету та Національного університету водного господарства та природокористування. У ході дослідження були використані методи опитування (анкетування) та аналіз даних. Вибірку склали 400 респондентів віком від 18 до 23 років.

Студентській молоді було запропоновано відповісти на ряд запитань, які дали можливість повною мірою досягти мети дослідження.

Молоде покоління посідає провідне місце у політичному житті країни, маючи свої власні цінності та інтереси. Головну роль у залученні до політичних процесів суспільства як молодої людини зокрема, так і всього населення загалом, відіграють засоби масової інформації (ЗМІ). У ході дослідження було з’ясовано, що найбільший вплив на формування електоральних симпатій студентської молоді  має телебачення (31% респондентів) та мережа Інтернет (20% респондентів). Не дарма ЗМІ називають четвертою гілкою влади.

Для ефективного функціонування політичної системи та забезпечення її стабільності велике значення має політична активність та політична участь громадян. Що ж до студентського електорату Рівненщини, то у результаті проведеного дослідження виявилось, що електоральна залученість студентської молоді до політичного життя в країні має неоднозначний характер. З одного боку, простежується високий інтерес до політичних подій та явищ у суспільстві, висока електоральна активність, оскільки  68% опитаних готові взяти участь у виборах. З іншого – відсутність інтересу до практичної участі в політичному житті, оскільки  більшість опитаних визначили, що покращення їхнього життя скоріше не залежить від рівня їхньої участі у політиці (25% – скоріше за все ні; 20% – ні). Пояснити дану ситуацію можна наступним чином:

1. Відсутні ефективні механізми залучення молодого покоління до політичного життя країни. Оскільки процес політичної соціалізації молоді є недосконалим і потребує реальних змін.
2. Молодому поколінню властиве відчуття відчуження від політичного життя країни та недовіри до вищих органів влади.

Стійкість або ж мінливість політичних позицій електорату спостерігається при різних типах виборів, від парламентських чи президентських до місцевих представницьких органів. Тобто, виборець може мати як усталені політичні погляди та переконання, так і взагалі невизначені електоральні симпатії, які можуть змінюватися та формуватися протягом певного періоду часу.

Так, у ході дослідження було з’ясовано, що електоральний вибір більшості студентської молоді Рівненщини  формується заздалегідь до виборів і, як правило, не змінюється (38%). Проте значна частка студентів визначається зі своїми політичними уподобаннями під час передвиборчої кампанії, у ході якої їх електоральний вибір може коригуватися (24%). Є ще й такі, електоральний вибір яких формується в останній день кампанії, в день виборів (18%).  Тому надзвичайно важливим є агітаційний період напередодні виборів, оскільки при ефективному проведенні передвиборчої кампанії політичний лідер має більше шансів залучитися підтримкою виборців, які ще не визначилися зі своїми політичними уподобаннями.

Провідну роль в електоральній поведінці відіграє мотивація як процес пробудження людини до здійснення тих чи інших дій [4]. Виборець, надаючи перевагу тій чи іншій політичній силі, керується певними особистими міркуваннями та виходить із своїх власних потреб.

В цілому, як показали результати дослідження, більшість студентської молоді Рівненщини є раціонально діючими виборцями, які зазвичай чітко усвідомлюють свої особисті інтереси. Проте є невелика група виборців, які здійснюють свій електоральний вибір беруть до уваги норми моралі, тим самим значною мірою не враховуючи раціональний чинник.

Ключовими складовими електоральної поведінки громадян є активність і мотивація, а також чинники, які на них впливають. Особливо велику роль при формуванні вибору електорату відіграють такі чинники, як діяльність ЗМІ, довіра до лідера чи партії, діяльність уряду, роль лідерів та їх імідж, специфіка виборчої кампанії.

За даними проведеного дослідження, для студентської молоді Рівненщини першочерговими чинниками, які безпосередньо впливають на їх електоральний вибір є довіра до кандидата чи партії (18%) та  безпосередня діяльність уряду (17%). Тобто, найбільша увага звертається на цілі політичної діяльності та ефективність політичної діяльності уряду. А також робиться акцент на тому, як політичний лідер відображає інтереси виборців та чи розділяє з ними однакові ціннісні орієнтації.

Проте, слід зауважити, що роль та імідж політичного лідера (14%), а також специфіка передвиборчої кампанії кандидата чи партії (13%) мають не останнє значення при голосуванні.

В Конституції України зазначено, що народ є джерелом влади. Він обирає своїх представників до вищих органів влади безпосередньо шляхом голосування, тим самим делегуючи їм свої повноваження. Тому політичний лідер чи партія, яку обрала більшість виборців, повинна відстоювати інтереси цієї групи або цілого суспільства, доводячи це у своїй безпосередній діяльності.

За результати дослідження було виявлено, що зростання мотивації виборців, головним чином, залежить від ефективності конкретної діяльності політичного лідера (22%), від виконання його обов’язків (19%) та від врахування його досвіду практичної діяльності (18%). Тобто, першочергового значення набувають реальні справи,  а не особисті якості чи зовнішній вигляд політичного лідера.

Людина – істота соціальна, тобто живе в колективі. Комунікація є однією з головних життєвих потреб людини. Тому сімейні традиції та найближче оточення може мати значний вплив на вибір політичних партій і їх кандидатів. У ході дослідження виявилось, що більше половини студентської молоді Рівненщини при голосуванні керується власними мотивами і вподобаннями (54%). Проте можна виділити декілька груп, думку яких при електоральному виборі того чи іншого політичного лідера враховують студенти-виборці: члени сім’ї (28%), друзі (10%), одногрупники (7%) та сусіди (4%). Як бачимо, інститут сім’ї стоїть на першому місці, що можна пояснити психологічними особливостями розвитку особи.

Висновки

Отож, можна виокремити основні тенденції електоральної поведінки та її мотивацію серед студентської молоді Рівненщини:

• високий інтерес до політичних подій та явищ у суспільстві;
• висока електоральна активність;
• відсутність інтересу до практичної участі в політичному житті;
• ключова роль раціональних мотивів виборців, що грунтуються на усвідомленні своїх особистих інтересів;
• значна зосередженість виборців на цілях політичної діяльності та ефективності політичної діяльності уряду (реальних справах).

Список використаних джерел та літератури:

1. Алмонд Г. Политическая наука: история дисциплины / Предисловие Е. Б. Шестопал // Полис. – 1997. – №6. – С. 174-183
2. Вебер М. Основные социологические понятия / М. Вебер // Избранные произведения: Пер. с ним. – М. : Прогресс, 1990. – 808 с.
3. Городецька О. Г. Формування мотивації електоральної поведінки населення України [Електронний ресурс] – Режим доступу: http://www.nbuv.gov.ua/portal/natural/vkhnu/Soc_dos/2011_948/Gorodeck. –  Заголовок з екрану.
4. Психологический словарь / Под ред. В. В. Давыдова, А. В. Запорожца, Б. Ф. Ломова и др. – М. : Педагогика, 1983. – 448 с.
5. Шампань П. Делать мнение: новая политическая игра: Пер. с фр. / П. Шампань // Пер. под ред. Н. Г. Осиповой. – М.: Socio-logos, 1997. – 317 с.

У статті проаналізовано вплив виборчої системи на розвиток українського парламентаризму. Здійснений порівняльний аналіз переваг та недоліків існуючого формату виборчої системи в рамках парламентаризму, а також запропоновані напрямки вдосконалення вітчизняної моделі виборчої системи з метою підвищення ролі парламенту в суспільно–політичному житті держави.

The article analyzes the impact of the electoral system for the development of Ukrainian parliamentarism. The comparative analysis of advantages and disadvantages of the existing format of the electoral system in the parliamentary and suggested ways of improvement of the national model of electoral system to enhance the role of parliament in public life of the state.

На сучасному етапі, вибори є однією з найбільш поширених форм прямого народовладдя, адже саме за допомогою них формуються різні органи публічної влади, зокрема і така державна інституція як парламент. А становлення  та розвиток інституту парламентаризму є одним із пріоритетних напрямків вдосконалення політичних систем багатьох держав світу.

Необхідно зазначити, що суттєвою характеристикою парламентаризму в будь-якій державі є політична структуризація парламенту, яка сприяє підвищенню його ролі в суспільно-політичному житті держави. У свою чергу, на структурування парламенту також впливає багато різних факторів, але основним чинником, що визначає ступінь залучення партій до державної діяльності через впровадження механізму політичного представництва у парламенті, є тип виборчої системи.

Дана тема є актуальною тому, що в нашій державі часто піднімається питання досконалості існуючого формату  виборчої системи до представницьких органів влади, про доцільність його змін, які змогли б в подальшому  забезпечити чесні та прозорі вибори, а також, що саме головне, підвищити роль парламенту в суспільно–політичному житті нашої держави.

Мета роботи полягає в тому, щоб дослідити позитивні та негативні сторони  вітчизняного формату виборчої системи, а також їх вплив на розвиток українського парламентаризму на основі теоретичних та практичних здобутків у галузі досліджуваної проблематики.

Для досягнення мети, були поставлені наступні завдання:

• дослідити виборче законодавство в Україні;
• визначити переваги та недоліки української моделі виборчої системи;
• проаналізувати вплив виборчої системи на розвиток українського парламентаризму;
• визначити напрямки вдосконалення вітчизняної моделі виборчої системи з метою підвищення ролі парламенту в суспільно–політичному житті держави.

Проблема впливу певного типу виборчої системи на політичні процеси і структурування парламенту є предметом численних наукових  досліджень. Зокрема, політологи  М. Дюверже, Дж. Сарторі, К. Оффе, Т. Кіс, К. Давіши, О. Мелешкіна  сформулювали  закономірності взаємозалежності типу виборчої системи та політичних процесів.  Вони зазначають, що нестабільна політична система країни є найбільш чутливою до типу виборчої системи порівняно зі сталими системами [11].  Легітимність  існуючої влади та прийнятих нею  політичних рішень залежить саме від того, наскільки є адекватним представництво виборців у парламенті; але, разом із тим, значна поляризація поглядів політичних акторів країни та їх представництво в парламенті може уповільнити чи унеможливити процеси законотворення, а також призвести до деструктуризації і дестабілізації роботи парламенту. Як приклад негативних наслідків неструктурованого парламенту можна згадати періодичні парламентські кризи, які найчастіше відбуваються у постсоціалістичних державах. Їх супроводжують вибори президентів (Чехія і Угорщина), коаліційні переговори, голосування бюджетів, затвердження програм діяльності урядів тощо. Високий рівень поляризації позицій політичних сил у постсоціалістичних суспільствах є також свідченням і фрагментарності політичної культури суспільства та його невизначеності щодо єдиного політичного курсу, а в подібних умовах вибір типу виборчої системи ще більш  ускладнюється, адже повноцінне політичне представництво виключає повноцінне структурування парламенту [11].

Необхідно відзначити те, що для країн, які знаходяться на етапі демократичного переходу та мають велику кількість конфліктогенних факторів  найбільш прийнятною з точки зору співвідношення якості представництва та ефективності впливу на ці проблеми є пропорційна виборча система [11].

Пропорційна виборча система вперше була запроваджена в 1855 році в Данії,  а дещо пізніше і в Швейцарії, Бельгії та Фінляндії. У той період дані країни були етнічно неоднорідними та мали значну кількість політичних партій, тому таке представництво стало самим ефективним засобом для інтеграції антисистемних партій у політичну  структуру країни. У суспільствах з різними мовами та релігіями мажоритарні системи є, за твердженням С. Роккана та Р. Ліпсета, загрозою для існування політичної системи. Введення деяких елементів представницької меншості є необхідною умовою у стратегії територіальної консолідації [5, 68].

Якщо говорити про українську практику введення та застосування пропорційної виборчої системи, то необхідно розпочати з того, що в березні 2004 року було прийнято Закон «Про вибори народних депутатів України», згідно якого вибори здійснюються за пропорційною системою, коли депутати обираються за виборчими списками кандидатів у депутати від політичних партій, виборчих блоків політичних партій у багатомандатному загальнодержавному виборчому окрузі.

Вибори до Верховної Ради України  2006 та 2007 років  стали практичним випробуванням даної виборчої системи для України, а також дозволили оцінити в реальних умовах і її переваги, і її недоліки.

Почнемо з переваг. Основними аргументами на користь впровадження цієї виборчої системи можуть бути наступні:

1. Система виборів за партійними списками забезпечує пропорційне представництво в парламенті основних політичних уподобань українсього електорату, чого майже неможливо досягнути при мажоритарній системі.

Як аргумент, за політичні партії і блоки, які подолали тривідсотковий виборчий бар’єр, проголосували 77,7% виборців, що взяли участь в голосуванні на виборах 2006 року [6, 8].

2.  Пропорційна модель забезпечує краще структурування парламенту в порівнянні з іншими, адже формується більш менш усталена парламентська більшість та опозиція до неї на основі депутатських фракцій партій.

Як приклад, відповідно до нових норм була сформована коаліція депутатських фракцій, яка вперше за всю історію незалежності нашої держави мала безпосередній вплив на визначення кандидатури Прем’єр-міністра та й загалом всього складу Уряду.

3. Вітчизняний формат виборчої системи сприяє політичній структуризації всього суспільства, а відповідно і зростанню ролі політичних партій у парламенті, хоча якщо говорити про рівень довіри до партій, то він залишився відносно невисоким, але на це є свої причини.

4. Система пропорційного представництва із  закритими списками в єдиному окрузі є дієвим стимулом до формування загальнонаціональних партій та частково зменшує небезпеку регіоналізації політичних сил, що в результаті може призвести до негативних наслідків для всієї держави.

Очевидним є те,  що парламентські вибори дану проблему кардинально не вирішили, а швидше навпаки – підтвердили її наявність, адже кожна дійсно впливова українська політична сила  володіє власною чітко визначеною регіональною сферою впливу. Це можна  простежити через їх електоральні результати в загальнодержавному виборчому окрузі [6, 11].

5. Пропорційна виборча система частково посилює політичну відповідальність партій, тому, як наслідок, робить більш раціональним і вмотивованим голосування електорату за списки партій, хоча в цьому також можна знайти негативні нюанси.

Відповідно до вищезазначеного, можна зауважити, що сподівання прихильників пропорційної моделі лише частково випрадали себе, тому потрібно зробити оцінку ситуації і з протилежної сторони, а саме зі сторони критиків даної системи.

Оцінка аргументів, які вказують на вади пропорційної виборчої системи:

1. Пропорційна модель із закритими  списками партій значно звужує  виборчі права електорату, а відповідно і їх можливість впливати на формування владних структур в державі. Адже, ті громадяни, які не є членами політичних партій, жодним чином не можуть вплинути на порядок розташування кандидатів у списку партії.

2. Пропорційна система закритих  списків збільшує роль партійної бюрократії у формуванні депутатського корпусу, оскільки саме партійні лідери  мають вирішальний вплив на формування списку кандидатів у депутати. Очевидним є те, що в більшості випадків кандидатів у депутати та їх місце у виборчому списку визначає вузьке коло керівників та інвесторів кожної політичної сили [6, 16].  Іншими словами, цей процес швидше нагадує закриті партійні торги, де можна просто придбати бажане місце у виборчому списку.

3. Вітчизняна виборча система в єдиному загальнодержавному окрузі сприяє домінуванню в партійних списках саме столичних політиків та представників великих регіонів, а от інтереси вже незнаних регіонів можуть бути взагалі не представлені в парламентському складі.

Це застереження справдилось повною мірою. Із числа всіх народних депутатів України (станом на кінець 2006 року) більша половина, а саме 57% від загальної кількості парламентарів – є мешканцями Києва. Наступний за територіальною чисельністю загін  є представниками Донецької області, а вже такі області як Житомирська, Рівненська та Чернівецька представлені лише кількома парламентарями.

4.  Виборча система із закритими списками партій сприяє розриву зв’язків кандидатів у депутати зі своїм електоратом, адже з практики добре відомим є той факт, що ті кандидати, які знаходяться у списку після першої десятки,  в основному невідомі більшості виборців і, по суті, не несуть відповідальності перед ними за свою діяльність [6, 19].

Як приклад, світова практика застосування пропорційного виборчого законодавства ґрунтується на створенні виборчих округів у межах певного регіону. При цьому застосовується преференційне голосування, коли виборець фактично робить вибір двічі, тобто голосує за партію, а також надає преференції конкретним кандидатам від цієї ж партії. А в українських реаліях все зовсім не так, а швидше навпаки, адже партіям не потрібно підтримувати постійний контакт з виборцями, і достатнім є лише звичайне використання можливостей ЗМІ для підтримання власного іміджу [9].

5. Ще одним вагомим недоліком існуючого формату виборчої системи  є визначений рівень виборчого бар’єру. Звичайно, на перший погляд здається, що застосування пропорційної виборчої системи з існуючим обмежувальним бар’єром, який є не таким вже й високим, має сприяти високій відповідності результатів виборів уподобанням електорату, однак якщо звернутись до українського досвіду, то стає очевидним те, що до Верховної Ради України останнього скликання потрапило лише п’ять політичних партій та блоків і ніхто з них не набрав більшості голосів виборців.

Більшість політичних партій в Україні – нечисельні, не мають належної соціальної бази і повноцінно не виконують притаманних їм, як політичним партіям, функцій. За цієї умови Парламент неспроможний в повній мірі здійснювати власні повноваження, що в подальшому може скомпроментувати саму ідею парламентаризму [10].

6. У запровадженні даної системи зацікавлені переважно великі партії, і при цьому для них є вигідним застосування вищого виборчого бар’єру. А це призводить до дискримінації дрібних партій та їх прихильників. Подібна дискримінація призводить до частих змін виборчого законодавства, які, за твердженням польського політолога М. Кота, свідчать про низьку якість демократії [8]. А такі свідчення є характерними для політичної системи нашої держави.

До цього необхідно додати також і те, що при збереженні даної тенденції значна кількість електорату в подальшому може втратити віру у власні  виборчі права та можливості, і, як наслідок, перестане брати участь у виборах, а це сприяє поширенню такого негативного явища як політичний абсентеїзм.

Виходячи із зазначеного, можна вважати, що практично майже всі аргументи щодо можливих негативних наслідків застосування такого формату пропорційної моделі на виборах до Верховної Ради України підтвердились. І якщо підводити баланс практичної оцінки  аргументів «за» та «проти» застосування пропорційної системи в запровадженому варіанті, можна зробити висновок, що позитивний ефект є не таким уже і значним, як хотілося б, а  от її вади є очевидними.

Хоча впровадження пропорційної виборчої системи в Україні  – це  звичайно  позитивний та вагомий крок, але застосування саме такої її формули створює загрозу узурпації влади в державі представниками парламентської більшості та створенню певної прірви між виборцями і тими, хто їх представляє.

Вітчизняна виборча модель пропорційного представництва може бути ефективною як для структурування парламенту, так і для структурування суспільства загалом, але для досягнення бажаного результату необхідно змінити  як принципи виборів загалом, так і рівень виборчого бар’єру та правила формування виборчих списків зокрема, створюючи тим самим рівні конкурентні умови.

Отже, відповідно до вищезазначеного основним чинником, який визначає ступінь залучення партій до державної діяльності через впровадження механізму політичного представництва у парламенті,  є тип виборчої системи. Однак при існуючій виборчій системі інститут виборів ризикує остаточно перетворитися на символічний фарс, на «вибір без вибору».

Звичайно запроваджена модель виборчої системи забезпечила пропорційне представництво впливових політичних сил у  Парламенті України, що у свою чергу, мало б мати позитивні наслідки, а якщо точніше – дати швидкий та результативний поштовх для формування Уряду країни, але як можна було спостерігати на практиці, створення коаліції та Уряду  було тривалим та досить затяжним процесом.

Разом із тим, пропорційна виборча система не відображає політичні уподобання левової частини електорату, адже значна частина партій та блоків все ж не змогли подолати встановлений виборчий бар’єр у 3%. Також важливим є те, що була забезпечена висока структуризація Парламенту. Однак це не дало позитивного впливу в сучасних українських реаліях, оскільки у Верховній Раді України переважно представлені лише найміцніші класово-олігархічні об’єднання, які, застосовуючи різноманітні ресурси, зуміли подолати виборчий бар’єр. Існує також маса й інших вад у функціонуванні пропорційної виборчої системи.

Очевидним є те, що дана модель не є ідеальною, але в сучасних українських реаліях вона є найбільш  прийнятною для нашого суспільства, щоправда її існуючий формат потрібно корегувати. Використання пропорційної системи з відкритими списками, утворення багатомандатних виборчих округів в умовах партійної системи поляризованого плюралізму буде сприяти не лише більш адекватному політичному представництву інтересів суспільства, але й встановленню тісного зв’язку між виборцями та їх представниками.

Список використаних джерел та літератури:

1. Дюверже М. Политические партии [Текст] / [пер. с франц.]. – М. : Академический проект. – 2002. – 560 с.
2. Зеленько Г.І.  Політична «матриця» громадянського суспільства: досвід країн Вишеградської групи та України [Текст] / НАН України; Інститут політичних і етнонаціональних досліджень ім. І.Ф.Кураса.  – К.: Знання України, 2007.  – 336 с.
3. Макаров А. М.  Трансформація парламентаризму в Україні і державах Центральної та Східної Європи /Україна в сучасному геополітичному просторі: теоретичний та прикладний аспекти [Текст] / [Кол. моногр.]: За ред. Ф.М. Рудича. – К.: МАУП,  2002. – 488 с.
4. Сарторі Дж.  Вертикальна демократія [Текст] // Демократія: Антологія / Упоряд. О. Проценко. – К. : Смолоскип, 2005. – 1108 с.
5. Липсет С., Роккан С. Структуры размежеваний, партийные системы и предпочтения избирателей [Текст] // Партии и выборы: Хрестоматия / РАН.ИНИОН. Центр социальных научноинформационных исследований. Отв. ред. и сост. Н. Анохина, Е. Мелешкина.  – М.: Наука, 2004. – 554 с.
6. Виборче законодавство України: сучасний стан та перспективи розвитку (аналітичний звіт) [Текст] // Інститут прикладних гуманітарних досліджень. – Х.: ТОВ Видавничо-комерційна фірма «Яшма», 2006. – 240 с.
7. Закон України «Про вибори народних депутатів України» від 25.03.2004 // Відомості Верховної Ради України. – 2004. – № 1665 – 15. [Електронний ресурс]. – Режим доступу:  http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/1665-15. – Назва з екрану.
8. Кот М. Чи вчаться політичні партії? Оцінка ефективності політичної гри польських партій у процесі прийняття виборчого закону 2001 року [Текст]  // Соціологія: теорія, методи, маркетинг. – 2005. – № 2. – 166 с.
9. Зеленько Г.І.  Прогностичний ефект нового виборчого законодавства в Україні [Електронний ресурс]. – Режим доступу:  http://www.ipiend.gov.ua/?action=article_detail&article_id=3&mid=12. – Заголовок з екрану.
10. Мартинюк Р. С. Сучасний український парламентаризм: особливості розвитку [Електронний ресурс]. – Режим доступу:  https://naub.oa.edu.ua/2010/suchasnyj-ukrajinskyj-parlamentaryzm-osoblyvosti-rozvytku. – Заголовок з екрану.
11. Павлова Л. І. Реформування виборчої системи в контексті модернізації українського парламентаризму [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.nbuv.gov.ua. – Заголовок з екрану.

Ключові слова: виборча система, пропорційна виборча система, парламент, парламентаризм, структуризація парламенту, партія, електорат.

Key words: electoral system, proportional electoral system, parliament, parliamentarism, structuring of Parliament, party, electorate.

Імідж як універсальна категорія може бути застосована до будь-якого об’єкту, що стає предметом соціального пізнання: до людини, організації, регіону, країни, професії, освіти, до торговельної марки, до окремих споживацьких характеристик матеріальних об’єктів і свідчить про те, як виглядає об’єкт (людина, підприємство, товар) в очах оточуючих. Політичний імідж є своєрідним відображення суспільного уявлення про ідеальне втілення тієї чи іншої соціальної ролі, та уявлень у виборців про конкретного політика, шляхом    узагальнень і емоційних переживань.

Актуальність: в сучасних умовах, з урахуванням неоднозначного державотворчого процесу в Україні, проблема формування іміджу політичного лідера набула важливого як теоретичного, так і практичного значення. У політиці вдало сформований імідж політичного діяча визначає перемогу на виборах, і успіх політичних партій в значній мірі зумовлений їх лідерами, бо в умовах існуючої політичної культури, увага потенційного виборця концентрується на особистості, яка репрезентує цю партію. Це пов’язано із специфічним українським феноменом так званої «персоніфікації» політики, що практично актуалізує проблему формування іміджу політичного лідера. Останнім часом політичні діячі стали звертати значну увагу на формування своїх іміджів. Саме тому, на сьогоднішній день важливим при розробці політичних стратегій є дослідження особливостей формування іміджу українського політика.

Наукова новизна: названі особливості іміджу українського політичного лідера, який характеризується поєднанням теоретичних та практичних аспектів, які розкривають новизну базової концепції даного процесу. Також сформульовані авторські рекомендації щодо формування іміджу політика, які можна застосовувати у політичних кампаніях в Україні.

Предмет дослідження: імідж українського політика Арсенія Яценюка, його різновиди та відмінності залежно від його виду та етапи формування.

Останнім часом проблема формування іміджу політичного лідера стала актуальною потребою нашого політичного життя. Політичний імідж у даний час є найважливішим чинником, з яким змушені вважатися політики, що бажають прийти до влади чи утримати її.

Політичний імідж – це своєрідне відображення суспільного уявлення про ідеальне втілення тієї чи іншої соціальної ролі, це набір стверджень і уявлень у виборців про конкретного політика, шляхом узагальнень і емоційних переживань. [3, с. 168]

Суть політичного іміджу лежить в природі соціального стереотипу і його впливу на масову свідомість, тому імідж політичного лідера створюється на ґрунті специфічного сплетіння інформаційних, емоційно-комунікативних і діяльнісних чинників.

Робота з іміджем політика в рамках виборчої кампанії – це серія кроків, які носять технологічний характер, мова йде про методи підготовки, організацію і впровадження іміджу. Політичні технології, які застосовуються при створенні іміджу політика – це комплекс заходів (передусім інформаційних, але підкріплених відповідними організаційними, кадровими тими, кадровими ресурсами), спрямованими на створення позитивного іміджу (як окремого політика так і політичної партії) та, відповідно – послаблення позицій опонентів. Побудова іміджу політичного лідера можна зазначити як комунікативне програмування, оскільки перед виборцями проходить вибір форматів найбільш сприятливих для виборців. Політичний маркетинг та менеджмент, PR, політична реклама та пропаганда використовуються як технології створення іміджу політика. [2, с.14-15]

У вітчизняній політичній культурі особистості лідера традиційно відводиться центральне місце, політичний вибір багато в чому персоніфікований. Приймаючи електоральне рішення, виборець найчастіше орієнтується не на програми, а на особистісні якості кандидата. Іншими словами, щоб претендувати на перемогу, політик повинен демонструвати якості, які відповідають – в очах масового виборця – його політичним перевагам. Про зовнішність, манери, ораторські здібності політика кожний виборець може судити сам, побувавши на зустрічах з кандидатом та на інших публічних заходах. Крім того, про програму та діяльність можна робити висновки зі слів кандидата (через звернення та виступи) і спостерігаючи зовнішню рекламу, читаючи листівки та буклети, які розповсюджують. Якщо використати термінологію Почепцова Г.Г., то це пряма іміджеформуюча інформація (та, котру людина отримує при безпосередньому контакті) [3, с.345].

Безумовно, на електоральний вибір впливають і такі чинники: склад виборчого округу; рівень матеріальної забезпеченості більшості жителів. Наприклад, інтелігенцію привертають насамперед якості кандидата – рівень освіти, передвиборча програма; робітників – захист їхніх інтересів, соціальна приналежність кандидата. Для молоді цікаві біографічні дані. Для людей похилого віку дуже важлива партійна приналежність, а також проживання кандидата в одному з ними регіоні. Таким чином, створення іміджу націлюється на те, щоб виборці побачили в кандидаті ті якості, якими, напевне, хотіли б володіти самі. Стосовно формування іміджу (слід зауважити, що свідомість натовпу не може сприймати політику, не персоніфікуючи її: для нього значно важливішими є люди, ніж ідеї [1, с.139]. Однак спілкування з політиком дуже рідко буває безпосереднім, найчастіше виборцю транслюється образ політика ЗМІ. Це так звана непряма іміджеформуюча інформація (та, яку людина отримує «через треті руки»).

Формування української культурно-політичної еліти має свої дуже важливі особливості, без з’ясування яких неможливо по-справжньому розібратися в питаннях її іміджу. Тут варто враховувати й історичні традиції, і соціальні стереотипи, і особливості української політичної культури, і, може бути в першу чергу, своєрідність історичної долі української еліти. У сучасних умовах сутнісні питання формування нової генерації політичної еліти цілком домінують над практикою політтехнологів, іміджмейкерів по створенню іміджу конкретного кандидата. Такі технології для політичного життя нинішньої України мають, безумовно, другорядне значення. Разом з тим недооцінювати сучасні ефективні політичні технології в цьому плані зовсім не слідує. Як уже згадувалося, досвідчені іміджмейкери в даний час здатні за короткий час «розкрутити» того чи іншого претендента на виборну посаду і привести його до перемоги.

Імідж політичного лідера формується на підставі реально властивих певній особистосі характеристик, але у відповідний спосіб «препарованих» спеціалістами (іміджмейкерами), саме вони дозволяють лідеру здійснювати свої функції, в тому числі переконувати електорат у правильності вибраного рішення. Електорат не так цікавлять самі по собі об’єктивні характеристики політика, як конкретні переваги для кожного з них. Політик  входить в ті ролі, які очікує від нього населення, навіть тоді, коли він не володіє необхідним для  іміджу набором характеристик. Але масова свідомість, діючи в умовах неуважності і розірваності свого сприйняття, у будь-якому разі допише в його образ необхідні характеристики. Тобто, існує деякий постійний набір якостей і рис, які обов’язково повинен демонструвати політик.

Разом з тим необхідно назвати ще одну надзвичайно важливу складову всієї діяльності по формуванню іміджу лідера, що у сучасній політологічній літературі називають позиціювання. Даний пункт припускає визначення і публікацію всієї системи ідейно-політичних і програмно-практичних позицій кандидата з урахуванням установок його найближчих конкурентів. У зарубіжній політичній практиці ці питання носять сугубо конформістський, тактичний характер і зводяться до пошуку вільної ніші на політичному ринку країни.

Для створення відповідного іміджу зарубіжні політтехнологи використовують схему політичного позиціювання на основі таких принципів: «бути найпершим», «бути найкращим», «бути найменш дорогим», демонструвати «чим ми не є», враховувати особливості різних вікових груп [1, с. 175-190].

В українській дійсності ситуація склалася трохи інакше. По-перше, наше суспільство пережило період корінної соціальної трансформації, у результаті якої змінилися самі основи ідеології державного будівництва – на зміну утопічним комуністичним ідеологам прийшла орієнтація на суверенітет, ринкові відносини і демократію. По-друге, українці початку 90-х років вийшли з тоталітарного суспільства, життя якого максимально ідеологізована і політизована. Звідси й звичка сприймати кандидатів через їхні ідейні погляди і політичні програми. Усе це не могло не відбитися на особливостях позиціювання вітчизняних претендентів на виборні посади, на їхніх політичних характеристиках і рекламному іміджі. У зв’язку з цим кожен український політичний лідер і в нових умовах прагнув до того, щоб за традицією дотримувати визначеної ідейної орієнтації, вписуватися в існуючі ідейно-політичні плини. Однак ідейний фактор у наш час усе-таки поступово відходить на другий план.

Багато представників української політичної еліти змінили свої погляди. Частина з них пристосувалася до нових політичних реалій, однак для інших це стало не простим актом мімікрії, а результатом болісного пошуку нової життєвої позиції. При цьому варто помітити, що тепер, в умовах твердження вільного політичного ринку влади виникає потреба в яскравих лідерах, що володіють визначеною позицією, професіоналізмом, високими моральними якостями і патріотизмом. Раніш, у нашому тоталітарному минулому усе виглядало трохи інакше. Був широко розповсюджений типаж лідера, що мімікрував під своє оточення. Це стосувалося зовнішнього вигляду, одягу, поводження і демонстрації єдності ідейних . Приміром, широко відома фотографія членів політбюро хрущовського періоду, з якої ясно, що усі вони носили навіть одинакові пальто і капелюхи, виділитися мав право тільки генеральний секретар (кольором костюма).

Іншими словами, іміджеві методики можна вважати одним з найважливіших і діючих засобів у сучасній практиці політичної самоорганізації суспільства. Іміджмейкери, створюючи, аналізуючи і впроваджуючи політичний імідж лідера в суспільну свідомість, насамперед, звертають увагу на фізичні, комунікативні, політико-психологічні дані лідера, оскільки особистісні характеристики мають велику емоційну прив’язку до аудиторії, легше проникають у масову свідомість і міцніше засвоюються.

За багато років існування парламентської демократії і політичного ринку в західних країнах накопичений значний досвід формування іміджевих кампаній, розроблена їхня докладна типологія, що далеко не в усьому задовольняє українські традиції політичного життя і наш менталітет, а також виниклий зараз попит на вітчизняних лідерів.

Особливо актуальним стало питання про імідж харизматичного лідера, що впливає на суспільну думку і політичні процеси в суспільстві. Фахівці затверджують, що вчинки таких політиків найчастіше суперечать раціональній логіці, їх неможливо «прорахувати», угадати, однак ефективність діяльності харизматичного лідера завжди надзвичайно висока.

Останнім часом у суспільній думці зростає інтерес до політичних лідерів, що могли б викликати щирі симпатії в більшості населення. Такий кандидат, очевидно, повинний синтетично сполучити в собі якості попередніх типажів з високим професіоналізмом, моральністю і патріотичною відповідальністю перед своїм народом, здатністю об’єднати зусилля мільйонів і очолити рух по кардинальному поліпшенню положення в країні.

Таким новим політичним лідером  намагався стати Арсеній Яценюк , який 5 квітня 2009 року оголосив про свій намір висунути кандидатуру на пост президента, що і стало причиною раптової рекламної кампанії політика, яка  почалася з 22 травня, одразу після того як він подолав віковий ценз для участі в президентських виборах.

Арсеній Яценюк увійшов в українську політику як уособлення чогось нового, свіжого, але потенціал тих, хто готовий підтримати «третю силу», виявився зовсім невеликий. Головний його мінус в тому, що багатьом не подобається його зайва молодість.

Спочатку Яценюка підносили як продовжувача справи «батьків» – Віктора Ющенка і Юлії Тимошенко. І це була правильна подача, оскільки сам Яценюк на роль «батька» ще не дотягує, йому потрібно було зображати «сина-підлітка», який хоче примирити «батьків». У цьому разі йому потрібно було заручитися підтримкою або Ющенка, або Тимошенко. Проте кандидат ударився в критику уряду і дистанціювався від чинного Президента.

Моніторинг телепростору показує, що А. Яценюку поступалися інші кандидати у плані присутності в телевізійних програмах. Протягом літа і осені А. Яценюк – мабуть, єдина людина, якого аудиторія одного з головних політичних ток-шоу країни, «Свободи на Інтері», завжди сприймала позитивно. Для цього навіть йому не потрібно було говорити, досить вийти на трибуну, посміхнутися своєї скромно-чарівною усмішкою, і людям одразу ставало зрозуміло – саме так і має виглядати чесний, розумний, а головне, новий український політик.

Потрібно відзначити, що опоненти А. Яценюка обрали неправильну тактику боротьби з ним, представивши його у вигляді ставленика олігархів. Цілих кілька місяців велася кампанія про те, що Яценюк – ставленик Фірташа. Потім його почали прив’язувати до Пінчука. У результаті виявилося, що до фінансування кампанії Яценюка олігархи відношення не мають, а люди, яких називають в числі фінансистів Арсенія, в клуб олігархів зовсім не входять.

Однією з технологій, яка була використана для створення  іміджу Арсенія Яценюк була політична реклама, яка і остаточно заплутала електорат, адже викликала на підсвідомому рівні відчуття жаху і наступу ворогів. Фахівці вже встигли розкритикувати Арсенія Петровича за його образ «супермена», героя-рятівника. Його передвиборчу кампанію вже встигли охрестити, як зразок найпровальнішої кампанії за всю історію українських виборів. Варто зазначити, що спочатку його кампанія була досить таки вдалою. Яценюка сприймали, як «нове обличчя» української політики, але згодом, коли Арсеній Петрович кардинально змінив свою передвиборчу риторику, його рейтинги пішли на спад.

Політик «нової генерації», а саме до такої категорії відносили Яценюка, став будувати свою передвиборчу платформу на заїжджених роблемних темах суспільства, уподібнюючись до тих політиків, які є нині при владі. До моменту поки Яценюк, на фоні владних сварок та конфліктів Тимошенко і Януковича, мовчав його рейтинги стрімко зростали, але коли він почав відкривати рот його рейтинги різко почали падати.

Старт його передвиборчої кампанії, фактично, розпочався ще з того моменту, коли він покинув пост спікера, тоді Яценюк ніби вийшов сухим із води, адже незадовго до цього почалася затяжна політична криза підкріплена кризою економічною. Становище сприяло до того, що влада, буквально, валялася під ногами і єдине що вимагалося від Яценюк – підняти її та взяти в руки, але завдяки старанням політтехнологів, Арсеній Петрович упустив цей момент.

Аналізуючи його образ, як цілісне явище, не можна не зважати на незвично молодий вік політика та на ту стрімку політичну кар’єру, яку він встиг собі зробити за відносно не великій відтинок часу. Кар’єра у Яценюка стрімка, але осколочна. Люди не бачать в ньому професійного менеджера. реалісти і чудово розуміють, що до президентства йдуть роками. Що кар’єра політика складається не тільки зі злетів, але й з падінь. А Арсенія Яценюка ще не бачили в падінні, не бачили в критичних ситуаціях. Він молодий та енергійний професіонал своєї справи, який доволі легко справляється з функціями лідера та вміє формувати позитивне враження про себе. Його цільова аудиторія – це молоді люди, а тому акценти в його іміджі розставлені відповідно до уявлень молодих людей. Так Арсеній Яценюк любитель з’явитися в кадрі спершись на стіл, невимушено та з готовністю до дії. Він також може дозволити собі бути без піджака чи розстібнути верхній ґудзик сорочки. Але, в основному, Арсеній Петрович віддає перевагу класичному діловому стилю в одязі та пастельних тонів сорочкам.

Після офіційного старту передвиборчої кампанії Арсеній Яценюк, очевидно, відчувши весь смак ролі кандидата в Президенти, почав поводитись більш рішуче, інколи навіть відчуваючи себе дещо вільно в поведінці та певних висловлюваннях. В цілому образ кандидата Яценюк є дуже спірним. Він приміряв на себе те, що йому не пасує. Володіючи хорошим почуттям гумору, він створив собі образ революційного реформатора, а його рішучий погляд з плакатів лише підживлює сумнів у вдалому формуванні образу. Насправді ж, Арсеній Петрович дуже легко знаходить спільну мову з людьми, його посмішка була його родзинкою і саме її варто було використовувати. Щирість та безпосередність – це ті якості якими володіє Яценюк і з презентацією яких він користувався популярністю. Строгість та комплекс супер-героя – це те, що знищило Яценюк, як майбутнього Президента

Кольори, які супроводжують Арсенія Петровича і які, фактично, стали його візитною карткою, виявились ще одним програним козирем. Традиційно зелений колір – це колір життя, але Яценюк відкидає позитивну тематику такого наповнення і обирає для себе кольори «хакі». Це українська громадськість не сприйняла та не зрозуміла. Кампанія в стилі мілітарі викликала певні суперечки про благонадійність такого кандидата, а тому ситуацію навіть не врятувало розтушування цього забарвлення кольорами райдуги. Депресивний тон, який задав Яценюк від самого початку своєї передвиборчої кампанії, а якщо бути точним, то й ще раніше, не покидатиме виборців уже ніколи. В їх пам’яті назавжди закарбувався образ похмурої політичної реклами із оливковим обличчям кандидата на такому ж похмурому оливковому фоні. І даремно пояснювати виборцям, що ці моменти ніби обґрунтовують саму назву політичної сили Арсенія Петровича – «Фронт Змін», мовляв фронт не силовий, а інтелектуальний, адже імідж пана Яценюк – це імідж кандидата інтелектуала, якого інколи називають людиною індіго. Єдина помилка, якої можна було б уникнути – це не міняти нічого і залишити все як було, бути самим собою.

Передвиборча програма Арсенія Петровича називалася: «Новий курс». Назва є доволі символічною та актуальною. Сам Яценюк якось навіть посилався на Рузвельта маючи на увазі, що він готовий повторити його подвиги в розбудові країни. Ситуація сприяла підтримці такого образу, адже світову фінансово-економічну кризу фахівці сміливо прирівнюють до глобальної кризи 30-х років ХХ століття.

Варто зазначити, що програма є досить вдалою, але оскільки провалилася власне сама подача її, як політичного продукту, то й програмні ідеї кандидата не здобудуть підтримки широкого загалу виборців. Але ми у своєму аналізі зупинимося на базових платформах цієї програми: «Країні необхідна нова індустріалізація. Потрібен прискорений розвиток українського сільського господарства». «Найважливіша мета держави – забезпечити відтворення і зростання здорового і високоосвіченого населення своєї країни. Держава повинна взяти на себе ініціативу й відповідальність за модернізацію країни. Нова українська держава має реалізувати принципи соціальної справедливості та високий рівень соціальних гарантій». «Ініціювати будівництво Великої Європи, стати одним із лідерів цього процесу повинна Україна. Багатонаціональність та багатокультурність України є нашим найважливішим ресурсом, силою, а не вадою». Програма символічно завершується словами: «У нас велике минуле в загальноєвропейській історії, і я вірю – ми сформуємо наше велике майбутнє. Для цього сьогодні потрібне одне – врятувати країну і стати на Новий Курс. Ми це зробимо!»

Політологи виділили найбільшими помилками цієї програми те, що прозахідний Яценюк перетворюється в Яценюка проросійського, що автоматично відрізало йому шмат західного електорату і не принесло значного зростання електорату східного. Ще одним моментом із області фантастично-нездійсненного є бачення України, яку ніде не чекають і вже точно нікуди не просять, лідером у «будівництві Великої Європи» з центром у Києві. Словом, програма Яценюка не написана для того, щоб бути реалізована, принаймні найближчим часом.

Ключові повідомлення Арсенія Яценюка називають дещо абстрактними у своєму значенні, хоча всі вимоги до ключового повідомлення дотримані повністю. Вони є і короткими, і змістовним, і такими що легко запам’ятовуються виборцями. Його ключовими гаслами є «Країну врятує: нова індустріалізація, продуктивне село, здорові освічені люди, боєздатна армія». Продовженням таких гасел є «Арсеній. Врятувати країну». В даному випадку виборцям дають зрозуміти, що тільки політики «молодої крові» можуть сьогодні «врятувати країну», а зробити це можна лише провадивши курс реформ в найбільш болючих для суспільства сферах.

Перший етап рекламної кампанії з використанням близько 1400 рекламних щитів і роздачі друкарських агітаційних матеріалів пройшов з кінця травня по 19 жовтня 2009 року, коли офіційно почалося висунення кандидатів на пост президента. На думку експертів, ця реклама не порушувала законодавство України, оскільки до офіційного початку виборчої кампанії вона може бути розцінена як «соціальна». У період з 19 жовтня і до офіційної реєстрації кандидата в президенти рекламна кампанія є незаконною.

Другий етап починається з моменту офіційної реєстрації кандидатів 13 листопада 2009 року і продовжиться до дня голосування — 17 січня 2010 року.

Реклама А. Яценюка зроблена в стилі «мілітарі». Стиль реклами перегукується з назвою політичного руху, створеного і очолюваного А. Яценюком. Сам А. Яценюк пояснив вибір воєнізованого стилю так: «Які ще кольори можуть бути в країні, яка знаходиться в глибокій економічній і політичній кризі? Ми вже фактично на грані. Ви бачите, там такий прикордонний колір. То міняємо Конституцію, тепер намагаємося вкрасти вибори шляхом механізму змін до закону про вибори президента, набираємо кредитів, не розраховуємося за газ, тому що нічим платити. Країна на межі економічного і політичного колапсу. Тому у мене там прикордонний колір. Немає поки місця для радості. Тому — все для фронту, все для перемоги. Нас чекають важкі економічні і політичні процеси виходу з кризи. За оптимізм потрібно боротися.» [4]

В загальному вся рекламна кампанія будувалася на розміщенні рекламних щитів, наметів з агітаційною пресою з програмними поглядами А. Яценюка і його численними портретами в різних ракурсах. Причому поліграфія газет виконана в стилі, що і плакати..

Вся реклама випускалася в двох мовних варіантах: на Східній Україні і в Криму розміщувалася реклама російською мовою, а на Західній Україні, в Києві і т.п. — на українській. Основними інструментами першого етапу кампанії стала зовнішня реклама у вигляді білбордов, а також агітаційні намети захисного кольору, в яких активісти поширювали рекламні буклети.

Зовнішня реклама Яценюка виявилася наймасовішою серед аналогічних кампаній всіх конкуруючих кандидатів. За даними компанії «Український Медіа Монітор» в 32 містах і на основних автодорогах в липні 2009 року плакати Яценюка займали не меншого 1400 одиниць. У містах, де проходила рекламна кампанія, її відмітили 78 % населення (у Юлії Тимошенко — 68 %).[5]

У молодого кандидата в президенти Арсенія Яценюка був вибір: або формувати фінансову базу своєї виборчої кампанії за прикладом західних демократій – відкрито називаючи своїх головних спонсорів і нескінченно завдяки добровільних соратників, або піти вже давно вивченим українським шляхом – ретельно приховуючи контакти з олігархами і активно роздуваючи можливості членських внесків пересічних громадян. Арсеній Яценюк вибрав другий шлях, проте все ще намагаючись залишитися незалежним від крупного капіталу, вже загрузнув в зобов’язаннях перед спонсорами “середньої руки”.

Вартість зовнішньої реклами, як зазначав А. Яценюк обійшлася йому в 480 тис. гривень, а вся сума внесків в касу «Фронту змін» офіційно склала 6 млн. гривень — 2,5—3,5 млн. гривень в місяць. [5]

Аналізуючи даний стиль реклами, варто зазначити, коричнево-чорний колір це молодості і розвитку, ймовірно це саме той, колір, який любить і хоче вибрати молода частина електорату. Проте, з точки зору деяких психологів це колір фашизму, фекалій і смерті. Взагалі колір хакі використовувався переважно для військових цілей, щоб ховати солдатів і важливі об’єкти в кущах. Тому саме ця комбінація для зовнішньої реклами є не дуже ефективною, адже в такий спосіб може злитися з навколишнім фоном. Взагалі обраний стиль «мілітарі» наводить на думку, що Арсеній Яценюк йде не просто на вибори, він йде на війну. Схоже, на передодні вирішальної сутички А.Яценюк остаточно змінив імідж інтелігентної молодої людини в дорогому костюмі і окулярах на камуфляж.

Шрифт, який надруковано напис дуже тоненький, розірваний, трафаретний. Такий стиль був характерний для  70-80х рр., коли використовували трафарети при виробництві стінгазет і наочної агітації. В думках одразу виникає питання « Мені обіцяли майбутнє, а підсовують минуле!» Що стосується підпису, то дивною та незвичною для українського народу є комбінація «Президент Арсеній», при цьому на плакаті «Арсеній» розташований внизу, що є не досить читабельно, якщо спеціально не намагатись це зробити.

Обіцянка на щиті «Врятувати країну»  теж вже не дивує наш народ, тут немає конкретних відповідей на питання як це буде зроблено та як зміниться. Говорити, що народ втомився від порожніх обіцянок теж порожня обіцянка.

У якійсь мірі подібна підкреслена войовничість служить показником невпевненості самого кандидата, будучи засобом психологічного тиску і самозахисту. Ймовірно, йому потрібне додаткове підживлення власної жорсткості і рішучості в боротьбі за «порятунок країни».

Для того, щоб розібратися наскільки ж відповідає зміст агітації А.Яценюка її оформленню та чи справляється він з вибраною ролю, було проаналізовано на прикладі однієї з його газет, випущеною під назвою «Державні питання».

А.Яценюк хоче сподобатися всім – і прихильникам В.Януковича, і прихильникам Ю.Тимошенко, і нечисленним прихильникам політики В.Ющенко, а тому намагається лавірувати між інтересами і перевагами різних електоральних груп. Філософствуючи про вибір зовнішньополітичного курсу і пріоритетів України, він обмежується загальними міркуваннями. По суті, в його репліках немає жодної конкретної відповіді. Фрази про необхідність відстоювати національні інтереси у відносинах з іншими державами, напрацьовувати реальний суверенітет і будувати сильну державу, орієнтуватися на майбутнє навряд чи характеризують його як справжнього державного лідера. У надмірно обережній мові Арсенія Петровича чітко є видимим прагнення обійти всі гострі кути. В результаті це інтерв’ю народжує більше нових питань, чим дає відповідей.

Ще нинішньою весною А.Яценюк не приховував свої євроатлантичні симпатії, що не викликало захоплення у виборців південно-східного регіону. Тепер же, «скоректувавши» позицію, Арсеній більше не говорить про свою прихильність євроатлантичним цінностям, як не говорить і про відхід від цієї лінії в зовнішній політиці. Які сьогодні його переваги, можна тільки здогадуватися.

Міркуючи про перспективи вступу України в НАТО, А.Яценюк відзначає: «У НАТО маса власних проблем», а тому входження України до альянсу скрутно. І тут же підкреслює свою роль: «Саме цю позицію я вніс до парламенту, вона була прийнята – вступ України в НАТО тільки через референдум». Можливо, і так. Але ж Арсеній «забуває» інший важливий факт: саме він при своєму перебуванні розділом українського парламенту поставив підпис в  листі  до натівського керівництва про якомога швидше ухвалення України до альянсу – по суті, в обхід референдуму.

В той же час А.Яценюк не упускає можливість кинути камінь в город Росії: «росіяни інтенсифікують боротьбу проти НАТО в Україні», що, на його думку, привело до поляризації країни аж до загрози її суверенітету. Дивно! Хіба не українські політики і державні діячі (у тому числі і сам Арсеній Петрович) своїми незграбними провокаційними діями викликали поляризацію суспільства навколо проблеми НАТО? І хіба не переважна більшість громадян України, що підтверджене безліччю соціологічних досліджень, чітко і недвозначно висловлюється проти членства України в НАТО? Але немає, згідно версії А.Яценюка, вся відповідальність за соціально-політичні і економічні потрясіння на українській землі лежить на сусідній країні, а не на нім – колишньому спікерові парламенту і міністрові закордонних справ.

Перейшовши до питання власне україно-російських відносин, А.Яценюк продовжує уникати конкретних відповідей, йдучи від незручних для себе деталей, і підігравати одночасно людям з різними політичними поглядами. Говорить про добросусідство з Росією – і розвінчує «міф» про братерство народів («Що таке «братерські міжнародні відносини»? Це ще один міф»). Констатує неминучість інтеграції – і тут же указує на неможливість її здійснити на нинішньому етапі («Сьогодні Росія не готова запропонувати інтеграційні цілі, тобто сформулювати загальні інтереси. Вона ще і з своїми інтересами до ладу не розібралася»). А чи розібралася з своїми інтеграційними цілями відносно Росії сама Україна, А.Яценюк умовчує.

Проте А.Яценюк навіть піднімає фактично закриту сьогодні тему Єдиного економічного простору, знаючи, що для значної частини населення країни вона як і раніше має значення. І, природно, знову не забуває сказати про себе. Він пояснює, що саме в його обличчі Україна запропонувала на останніх переговорах свою формулу будівництва ЄЕП, яка зводиться до чотирьох основних пунктів:

– ЄЕП без наднаціонального управління;

– ухвалення всіх рішень консенсусом учасників одноголосно;

– включення в пакет угод договору про торгівлю енергетичними ресурсами і трубопровідний транспорт;

– зняття всіх торгових обмежень без виключень і вилучень.

І якби Росія прийняла цю формулу, заявляє А.Яценюк, то «таке ЄЕП ми готові були б підписати», але. «переговори більше з тих пір не поновлювалися».

Переговори дійсно припинилися, але ж не з тієї причини, що Росію не зацікавили пропозиції А.Яценюка. Українське керівництво втратило інтерес до ЄЕП, повністю переорієнтовувавшись на євроінтеграцію, і про це Яценюк теж змовчав.

Умовчує він і про те, що по-справжньому стало бар’єром  в розвитку добросусідських відносин і поглибленні партнерства, що примусило відкласти взаємовигідні інтеграційні проекти між Україною і Росією. Подібні питання він вважає за краще залишати без уваги. Так само, як і те, яким чином весь цей складний комплекс проблем, що накопичилися, він має намір вирішувати як потенційний президент. І чи має намір А.Яценюк взагалі їх вирішувати. А в цьому після перегляду його інтерв’ю   виникають великі сумніви.

Взагалі експерти розійшлися в оцінках якості і ефективності реклами Яценюка. Деякі оцінили рекламу позитивно. Зокрема, завдання відрізнитися від конкурентів і показати рішучість, твердість і упевненість кандидата в рекламі вирішені цілком якісно. Відомий російський дизайнер Артемій Лебедев охарактеризував розробку як «ідеальний дизайн пачки сигарет для робітничо-селянської аудиторії». [5]

Деякі джерела вважають, що темні кольори були вибрані для контрасту з іншими кандидатами і що ближче до кінця кампанії вони повинні були змінюватися на яскравіші і оптимістичніші. При цьому експерти відзначають, що реклама запам’яталася і викликала інтерес у публіки.

Проте більшість спостерігачів визнали рекламу Яценюка незрозумілою, не відповідною іміджу кандидата, що склався, вторинною і такою, що не викликає довіри, не дивлячись на те, що формально вона була зроблена з дотриманням основних канонів політтехнологів. На думку деяких експертів, розробники кампанії недостатньо враховували відмінності української аудиторії від російської або американської.

Політологи оцінили літню рекламну кампанію Яценюка як невдалу. Багато хто відзначав зниження його рейтингу щодо конкурентів, зв’язуючи цю тенденцію зокрема з непродуманою рекламною стратегією. [4]

Отже, проблема формування іміджу політичного лідера стала актуальною потребою нашого політичного життя, а тому має свої методи підготовки, організацію і впровадження його в життя. Технологічний характер іміджу полягає в забезпеченні певного комплексу заходів спрямованих на досягнення поставленої мети та цілей. На сьогодні, існує значна кількість технологій, які застосовують сучасні політики в ході їхніх передвиборчих кампаній. Іміджмейкери, створюючи, аналізуючи і впроваджуючи політичний імідж лідера в суспільну свідомість, насамперед, звертають увагу на фізичні, комунікативні, політико-психологічні дані лідера, оскільки особистісні характеристики мають велику емоційну прив’язку до аудиторії, легше проникають у масову свідомість і міцніше засвоюються.

В цілому політичний імідж лідера має позитивний характер в силу того, що він наближує політика до його електорату, змушуючи враховувати настрої населення, підтримувати з ним постійний зв’язок. Імідж для виборця дозволяє ідентифікувати кандидата як особистість і виділити його з загального ряду, відчуваючи до нього довіру.

За  період своєї політичної діяльності Арсеній Яценюк зарекомендував себе як амбітний молодий політик, який своїми поглядами та життєвими позиціями намагається змінити та врятувати Україну від проблем сучасності. Імідж А. Яценюка почав формуватися відповідно з початком передвиборчих процесів на пост Президента України. В своїй рекламній кампанії А. Яценюк  зупинився на виборі воєнізованого стилю, який по-різному сприймався виборцями та та досить неоднозначний мав характер.

Перелік ключових слів: політичний імідж,  електорат, політичний лідер, PR технології, передвиборча кампанія.

Список використаних джерел та літератури

1. Богданов, Е. Психологические основы Паблик рилейшнз [Текст]   / Е.Богданов, В.Зазикін. – 2-е изд. – СПб.: Питер, 2004. – 204 с.

2. Лісничий, В.В. Сучасний виборчий PR : навч. посіб. [Текст]  / В.В. Лісничий, В.О. Грищенко, О.В. Радченко та ін. – Сєверодонецьк : Еврика, 2001. – 480 с.

3. Почепцов, Г. Имидж: от фараона до президента [Текст]  / Г.Почепцов .- К.: Адеф-Украина, 2004. – 328 с.

4. Харрис,  Р. Психология массовых коммуникаций  [Текст]  / Р.Харрис. – СПб.: Еврознак, 2003. – 448 с.

5. Солонська, С.  Політична міфологія України: імідж кандидатів [Електронний ресурс] // С. Солонська. – Режим доступу: http://my.nashformat.ua/publication/politychna-mifologiya-ukrayiny-imidj-kandydativ/– Назва  з екрану.

6.Офіційний сайт Міністерства закордонних справ України [Електронний ресурс]. – Режим доступу :http://www.mfa.gov.ua/mfa/ua/publication/content/6652.htm. – Назва  з екрану.