Ключові слова: телеведучий, журналіст, телебачення, голос, зовнішність, кадр, ефір.

В научной статье идет речь о работе телеведущего на украинском телевидении и его социокоммуникативные функции в современных реалиях. Рассматриваются функции телеведущего в разных жанрах телепередач, в частности аналлизируется работа телеведущего в развлекательной телепередачи, выпусках новостей, ток-шоу и тому подобное. Отмечается, какие именно коммуникативные функции выполняет телеведущий, как обеспечивается его социальная связь с реципиентом. Также в статье исследовано, как именно телеведущий должен готовиться к эфиру, какой внешностью должен обладать, и какой голос обеспечит идеальную работу телеведущего на украинском телевидении.

Ключевые слова: телеведущий, журналист, телевидение, голос, внешность, кадр, эфир.

In the scientific article we are talking about the work of the TV presenter on Ukrainian television and its socio-communicative functions in modern realities. The functions of the TV presenter are analyzed in different TV programs. In particular, the work of the TV presenter in the entertainment television, news release, talk shows, etc. is analyzed. It is noted which communicative functions the TV presenter performs, how his social connection with the recipient is ensured. Also, the article explores how a TV presenter should prepare for the ether, what should be the appearance, and what voice will provide the ideal work of the TV presenter on Ukrainian television.

Keywords: TV presenter, journalist, television, voice, appearance, frame, broadcast.

Засоби масової інформації, зокрема телебачення, розвиваються надзвичайно швидко. Разом з ними удосконалюються та розвиваються працівники ЗМІ. Зважаючи на те, що телебачення дозволяє не тільки дізнатися про щось, а й побачити картинку події та почути звук, робота телеведучого постійно потребує вдосконалення та опанування нових можливостей, як особистих, так і професійних.

Сьогодні телеведучий присутній практично у всіх телепрограмах: випуски новин, аналітична передача, розважальна передача, гумористичне шоу, соціальна програма тощо. Для кожного з цих жанрів існує своя специфіка роботи телеведучого, в кожному окремому проекті ведучий виконує іншу комунікативну роль. Знання особливостей роботи телеведучого та його соціокомунікативних функцій дозволить краще орієнтуватися у цій професії та сприятиме у підготовці нових фахівців.

Актуальність цієї теми полягає в тому, що за допомогою вивчення і узагальнення роботи телеведучих ми спробуємо визначити основні комунікативні функції, якими повинен володіти сучасний телеведучий. Визнаючи безсумнівний внесок у розгляд проблеми таких вчених як Яковець А., Цвик В., Борецький Р., Кузнецов Г., Юрковський А. та інших, слід зазначити, що тема розкрита недостатньо. Більшість праць вищезгаданих науковців розкривають специфіку роботи тележурналіста та телебачення в цілому. Тож слід зазначити, що низка положень, запропонована науковою спільнотою, не достатньо розроблена. Тому своїм дослідженням ми прагнемо доповнити ряд напрацювань вчених та узагальнити роботу телеведучих у різноманітних програмах.

Серед проблем специфіки роботи та комунікативних функцій ведучого, які розглядаються науковцями, варто виділити кілька невирішених. Зокрема, варто приділити більшу увагу визначенню комунікативних функцій ведучого у різноманітних жанрах телепередач на сучасному українському телебаченні.

Завдання:
1) знайти й узагальнити різницю між телеведучим, шоуменом та тележурналістом, вказати особливості роботи кожного з них;
2) узагальнити здібності, якими повинен володіти телеведучий;
3) виокремити професійні та особисті якості, які необхідні для роботи телеведучого;
4) охарактеризувати функції роботи телеведучого на українському телебаченні;
5) визначити сучасний стан, перспективи та орієнтацію сучасного телеведучого.

Загальне поняття «телеведучий» поєднує в собі кілька різновидів роботи на телебаченні. Сьогодні ведучий –це не лише диктор новин, це ще й шоу-мен, модератор, інтерв’юер, коментатор, оглядач тощо. Головне завдання кожного з них – не просто озвучувати інформацію, а, в першу чергу, розуміти її суть.

Інтерв’юер повинен вміти правильно і влучно ставити запитання. Головне завдання коментатора – мати тяму у якійсь з подій для того, щоб коментувати глядачам усе, що відбувається. Оглядач готує проблемні огляди, порівняльні аналізи поточних подій. Шоумен – людина, яка створює шоу, розважає публіку. Часто його ототожнюють з поняттям «ведучий». Але ведучий, на відміну від шоумена, може вести не лише розважальні програми. Ведучими також називають людей, які є модераторами політичних, соціальних чи культурних заходів. Прикладом такого телеведучого можна вважати Савіка Шустера у програмі «Шустер лайв». Проте сам Савік Шустер назвав себе шоуменом в ефірі «Громадського ТБ» від 30 листопада 2013 року [10].

Що поєднує телеведучого, шоумена, коментатора, оглядача, репортера та інтерв’юера на телебаченні? Основні критерії для відбору працівників на ці посади – зовнішність і голос. Працівники телебачення повинні приваблювати аудиторію, а не відлякувати її. Спочатку професія ведучого полягала у відтворенні заздалегідь написаного тексту. У наш час телеведучі наділені більшою волею поведінки у кадрі. Одне з основних завдань ведучого – вміти адаптуватися до будь-якої події та людини. Часом люди, з якими приходиться співпрацювати відрізняються від тих, до яких ми звикли. Телеведучий, особливо той, який працює у прямому ефірі, зобов’язаний вміти пристосовуватися до різних типів людей, до їх висловлювань, місцевості, в якій знімають програму.

Відомо, що така журналістська професія, як телеведучий, була апробована в телевізійному ефірі ще у 20-х роках минулого століття, тобто з моменту виникнення телебачення. Телебачення пройшло довгий процес еволюції, а разом з ним змінювалася і професія ведучого телевізійних програм. Вона вбирала у себе все більше позитивних сторін і все більше позбавлялося недоліків. У середині 70-х років функції і роль ведучого кардинально змінилися. Це був переломний момент для усієї телеіндустрії в цілому. Саме тоді телебаченню був необхідний абсолютно новий формат телеперсонажів. Цікаво, що телебачення тих часів потребувало не просто озвучувачів готових текстів, а революційно нових особистостей. Яскравих, сміливих, амбіціозних, цілеспрямованих, чий інтелектуальний та творчий потенціал дозволив би створювати телевізійний продукт якісно та швидко. Так, наприклад, Р. Копилова вважає, що акумулюючи здобутки класичної дикторсько-акторської школи та майстерності телевізійного красномовства, а також традиції екранної публіцистики, що синтезувала літературно-мистецькі, художньо-документальні ознаки та творчо переосмислила роль автора-оповідача в процесі телевізійної комунікації, постав новий тип комунікатора, що ввібрав у себе риси та ознаки, притаманні різним професіям. [2]

Властиво, що постать телевізійного ведучого була і залишається найбільш привабливим і спокусливим матеріалом для вивчення, аналізу та жвавого обговорення в професійному середовищі, у телевізійній критиці, у теорії тележурналістки. На підтвердження цієї тези свідчить якісний та кількісний рівень публікацій у виданнях для медіафахівців, наукових збірниках і часописах, а також неприхований інтерес до майбутньої професії студентів-журналістів, які охоче беруться досліджувати у своїх наукових роботах різні аспекти екранної діяльності телеведучих. Досліджуючи протягом останніх п’ятнадцяти років специфіку екранної творчої діяльності тележурналіста, автори цих досліджень користувалися класичними науковими методами, необхідними для детального вивчення цього питання: порівняльно-історичним, конкретно-типологічним, соціологічним, суцільного моніторингу електронних мас-медіа, контент-аналізу, аудіального (звукового) аналізу телевізійних матеріалів і телепрограм, візуального (зорового) аналізу телевізійного зображення, а також методами спостереження та інтерв’ю. Комплексне поєднання вище перелічених методів сприяє якісному відображенню закономірностей функціонування тележурналістики як професії та виду творчості.

В. Гоян у своїй статті про творчість телевізійного ведучого зазначає, що до розгляду специфіки функціонування цілого спектру тележурналістських професій зверталося багато дослідників. Праці минулого і практика сучасного телебачення має певні розбіжності, але на сьогоднішній день можна виділити ряд наукових досліджень, які стали справжньою класикою в теорії тележурналістики, а саме: «Очерки теории телевидения» Е.Г. Багірова, «Телевидение и мы» В.С. Саппака, «Об искусстве телевидения» О.Я. Юровського, «Диктор телевидения» Льюїса Бруса, «Под знаком ТВ» В.М. Вільчека та ін. Серед інших українських і закордонних учених, які вивчали та досліджували проблеми екранної діяльності телевізійного журналіста, варто зазначити науковий доробок Т.В. Щербатюк, Ю.Г. Шаповала, В.В. Гоян, В.В. Бугрима, Г.В. Кузнецова, С.О. Муратова, М.I. Скуленка, Л.С. Гуревича, Н. Фрольцовоїта ін., теоретико-методичні розробки, наукові праці та публікації яких є актуальними і сьогодні, оскільки містять чіткі рекомендації, вимоги, своєрідні “стандарти” щодо професійної діяльності журналіста-телевізійника, зокрема ведучого телепрограм [4]

Достеменно відомо, що носії цієї професії використовують у своїй роботі цілий спектр різноманітних комунікативних стратегій. У словнику Т. Жеребіло поняттю «комунікативна стратегія» дається таке визначення: сукупність запланованих мовцем заздалегідь і реалізованих в ході комунікативного акту теоретичних ходів, спрямованих на досягнення комунікативної мети [6].

У процесі спілкування, вербального або письмового, кожна людина намагається досягти максимального результату та ефективності. Мовна репрезентація комунікації зумовлена комунікативною спрямованістю, соціально-рольовою належністю, психологічними чинниками. Лексичне наповнення, синтаксичні структури, послідовність фраз та ін. можуть обиратися не усвідомлено або ж детально продумуватися учасниками комунікації, залежно від того, які поставлені перед ними мета та завдання. Найчастіше головну роль у досягненні ефективності повідомлення відіграють його суб’єктивні компоненти, експліцитно або імпліцитно виражені у висловленні.

Створюючи певний текст, телеведучий, у першу чергу, думає про необхідний йому результат, про ефективність повідомлення і, відповідно, про те, які підходи йому необхідно обрати для того щоб, отримати цей результат. Варіантом реалізації комунікативної поведінки є мовленнєві стратегії і тактики. Саме тому ми детальніше розглянемо проблематику комунікативних стратегій ведучого.

Призначення комунікативно-мовленнєвого акту в житті суспільства, в житті людини, етика спілкування, умови його ефективності давно привертають увагу науковців. Цій проблемі присвячені наукові праці А. Загнітко, І. Данилюка, Л. Зубенко, В. Нємцова та ін.
Під комунікативною стратегією, яку повинен використовувати ведучий у своїй роботі, Є. Клюєв розуміє сукупність запланованих мовцем дій і реалізованих у ході комунікативного акту теоретичних ходів, спрямованих на досягнення комунікативної мети. Уявлення про спосіб об’єднання цих теоретичних ходів у єдине ціле (комунікативну стратегію) називається комунікативною інтенцією, що і є рушійною силою комунікативної стратегії.
Різні стратегії охоплюють усю сферу побудови процесу комунікації та спрямовуються на досягнення певних результатів. «У загальному смислі мовленнєва стратегія включає в себе планування процесу мовленнєвої комунікації залежно від конкретних умов спілкування та особистостей комунікантів, а також реалізацію цього плану. Іншими словами, мовленнєва стратегія являє собою комплекс мовленнєвих дій, спрямованих на досягнення комунікативної мети».

Отже, якщо комунікативну стратегію ведучого розуміти як сукупність мовленнєвих дій, спрямованих на вирішення певної комунікативної задачі телеведучого, то комунікативною тактикою необхідно вважати одну або кілька дій (комунікативних ходів), які сприяють реалізації стратегії. Проте реалізація комунікативного завдання безпосередньо залежить від комунікативної компетентності адресанта, а саме телеведучого. Можна сміливо стверджувати, що комунікативна компетентність, об’єктивність та оперативність в оцінці інформації, інформованість і професійна компетентність, «відчуття часу» й уміння бачити перспективу подій, що розвиваються, уміння володіти своїми емоціями, підвищена увага, чудова пам’ять на все, що стосується іншого тощо – це певні особистісно-професійні якості телеведучого, що відіграють чималу роль на шляху до реалізації комунікативних тактик і стратегій.

Комунікативні тактики і стратегії телеведучого змінюються в залежності від жанру. Жанр на телебаченні можна визначити як сформований тип відображення реальної дійсності, що володіє рядом відносно стійких ознак, використовуваний з метою класифікації творчих продуктів і може грати роль підказки для аудиторії.

Так, наприклад, ведучий інформаційної програми (випуск новин) вже не стільки вводить глядачів у світ інформації, скільки привносить цей світ в їх сприйняття як виражену потребу передати власну спрямованість і обізнаність у подіях. Його роль набуває статусу особи зі «значенням», а його ім’я має викликати у телеглядача відчуття довіри. Він не просто цікаво і з виразом читає текст новин, він за допомогою інтонації та міміки привертає увагу телеглядача до події. Зрозуміло, що жанрові рамки випуску новин не дозволяють йому повноцінно проявити свою індивідуальність, примушуючи прагнути до того враження, яке виробляє інформація. Однак рольова поведінка в кадрі, як ніколи раніше, суб’єктивує ведучого.

Аналітична програма є має деякі відмінності від інформаційної. Аналітична програма – щотижневий, щомісячний або щоденний коментар подій, які мають значення для аудиторії і відкрито об’єктивне їх трактування. Її функція – формування суспільної думки. Саме тому ведучий аналітичної телепрограми має складати про себе враження людини, якій охоче довіряють. Кожне його слово – це ретельно досліджена і оброблена інформація, яку він подає у рамках свого стилю. До речі, свій стиль телеведучий виробляє і підганяє під потреби аудиторії, яка переглядає його телевізійну програму.

Розважальна програма взагалі виходить за рамки класичного уявлення про телепередачу. Це зовсім інший формат, а отже і ведучий має працювати у рамках такого формату. Зазвичай, такий ведучий є втіленням оптимізму. Його основна задача: розважати аудиторію, а для цього він використовує багато методів, які виробляються з огляду на потреби глядачів. Телеведучим цього жанру у кадрі дозволяється невимушена поведінка, жартівливий тон тощо. Він має виглядати природньо і навіть коли виступає перед багатомільйонною аудиторією, викликати у кожної людини враження затишної атмосфери, наче професійна діяльність телеведучого є не більш, ніж звичайна дружня бесіда.

Одна з найважливіших соціокомунікативних функцій телеведучого – тримати постійний зв’язок з реципієнтом. Для цього варто попередньо готуватися до ефіру. Потрібно добре вивчити тему обговорення, ознайомитися з біографією та діяльністю людей, з якими доведеться співпрацювати. Це дозволить покращити регулювання розмови, ведучий знатиме, коли потрібно зупинити учасників та в який бік направити розмову далі. Важливо, щоб розмова не перетворилася у балаган чи не звузилась до якогось профілю. Журналіста-телеведучого часто порівнюють з хімічним каталізатором. Немає нього – реакція не відбудеться, хоча безпосередньої участі в ньому він не бере.

Робота ж у розважальній програмі передусім передбачає вміння журналіста «тримати» аудиторію. Просто практики журналіста не вистачить. Адже інтерв’ювати одну чи дві людини – це одне, а спілкуватися з величезною аудиторією – зовсім інше. Телеведучий повинен зрозуміти характер, настрої та думки публіки. Тут важливе вміння маніпулювати, керувати думками людей. Важливу роль відіграє вираз обличчя, посмішка, тембр голосу, паузи, жестикуляція та, навіть, одяг і зачіска.

Серед численних комунікативних функцій телебачення величезне значення має рекреативна функція – здатність до ефективної емоційної організації відпочинку. Останніми десятиліттями саме реалізації цієї функції телевізійного мовлення надається найбільше ефірного часу.

При цьому власники телевізійних каналів враховують не тільки об’єктивні потреби телевізійної аудиторії, але й пов’язані з ними обсяги рекламного мовлення, що, знову ж таки, підштовхує телебачення на подальший кількісний і якісний розвиток розважальних програм мовлення.

Цей процес викликає до життя вдосконалення традиційних і створення нових телевізійних форм, здатних зосереджувати навколо себе постійну увагу телеглядачів.

Телеведучий повинен багато працювати над своїм голосом. Кожна людина від народження має свій, унікальний голос. Голос та манера говорити несуть для уважного слухача первинну інформацію про мовця. Голос людини може змінити мікрофон. Апаратура зазвичай посилює його, і, за умови правильного використання, телеведучий може домогтися безперечного звучання голосу. Проте використання апаратури також має свої мінуси. Наприклад, звук може бути нерозбірливим, деформується тембр голосу, окремі звуки збільшують свою об’ємність, можлива хаотичність звучання. У таких випадках насамперед треба дещо сповільнити темп мовлення, пам’ятати, що мікрофон надто чутливий до шумів. Мусить бути особливо чітка артикуляція, треба знайти свій природний тон.

Успішність виконання роботи телеведучого забезпечать добре розвинуті такі здібності, як дикція та артикуляція, комунікативні здібності (уміння встановлювати контакти, вести бесіду), здатність утримувати увагу глядачів і слухачів, наявність сильного голосу (значку роль відіграє темп і тембр голосу), високий рівень розвитку словесно-логічної пам’яті, здатність контролювати свої емоції, здатність до імпровізації. Також важливо володіти деякими особистими якостями. Наприклад, у пригоді стануть фотогенічність (наявність зовнішніх даних, сприятливих для відтворення на екрані), розкутість, ерудованість, спритність, доброзичливість, привітливість, кмітливість. Варто також звернути увагу на якості, які перешкоджають роботі телеведучого. Це дефекти мови. Явні зовнішні дефекти, скутість, погана пам’ять, нетовариськість.

Таким чином можна вважати, що професія телеведучого є не менш складною та затребуваною на вітчизняному телебаченні, ніж професія тележурналіста. Виокремлюючи соціокомуніткативні функції ведучого, також варто брати до уваги різницю між шоуменом та ведучим, хоча ці два види діяльності є досить спорідненими. Основний акцент у відборі на роботу телеведучого падає на зовнішність та голос. Зовнішній вигляд людини у кадрі повинен приваблювати телеглядача, так як телеведучий є своєрідним «обличчям» програми, і цей фактор безпосередньо впливає на комунікацію та зв’язок з телеглядачем. Голос ведучого відіграє не менш важливу роль. Від повинен бути приємним, гнучким та милозвучним. Важливу роль відіграють особисті якості. Телеведучий повинен вміти «тримати» аудиторію. Розкутість, відсутність страху перед камерою, комунікабельність, відкритість, легкість у спілкуванні та вміння знаходити контакт з будь-ким – основні особисті якості, які мусять бути присутніми в людини, яка вирішила пов’язати своє життя з телебаченням. Також ведучий повинен дотримуватись етичного кодексу, слідкувати за своїми висловлюваннями, мімікою, жестами для того, щоб не образити учасників програми.

Важливим елементом є попередня підготовка до проекту та обізнаність у темі, яку висвітлюють.

Таким чином, ролі та комунікативним функціям телеведучого присвячений цілий переклік теоретичних досліджень. Серед них «Начерки теорії телебачення» Е.Г. Багірова, «Телебаченні і ми» В.С. Саппака, «Про мистецтво телебачення» О.Я. Юровського, «Диктор телебачення» Льюїса Бруса, «Під знаком ТБ» В.М. Вільчека. Дослідники ролі телеведучого у своїх роботах відзначали певний набір комунікативних стратегій, які застосовує телеведучий, а також певні жанрові особливості цих стратегій.

Список використаної літератури:
1. Бабич Н. Д. Практична стилістика і культура українськоїмови: [навч. посібн.] / Н. Д. Бабич. – Л., 2003.
2. Вакуленко К. Людина в кадрі (нотатки режисера про документальне телебачення). / К. Вакуленко. — К., 1974.
3. Ваніна, О. Значення голосу і манери говорити для теле- і радіожурналістів [Текст] / Ваніна О. // Телевізійна й радіожурналістика: Зб. наук. – метод. праць. – Львів, 2002.
4. Гоян В. В. Телебачення в наукових працях українських учених (за матеріалами дисертацій 1980 – 2016 рр.) / В. В. Гоян, А. І. Іщенко // Держава та регіони. Серія : Соціальні комунікації. – 2016. – № 4. – С. 51-56. – Режим доступу: http://nbuv.gov.ua/UJRN/drsk_2016_4_10
5. Домбругов Р. Розповіді про телебачення [Текст] / Р. Домбругов. — К., 1971.
6. Жеребило Т.В. Словарь лингвистических терминов [Текст] / Т.В. Жеребило. — К., 2016
7. Індюков М. Специфіка розмовних жанрів телевізійного мовлення [Текст] / М. Індюков. — К., 1965.
8. Канюка М., Каштанов В. Біля голубого екрана [Текст] / М. Канюка, В. Каштанов. — К., 1963.
9. Косач Ю. Проблеми сучасного українського документального фільму [Текст] / Ю. Косач. — К., 1974
10. Офіційний сайт Громадського телебачення [Електронний ресурс].– Режим доступу: hromadske.tv. – Назва з екрану.
11. Пащин М. Як створюються телевізійні передачі [Текст] / М. Пащин. — К., 1957.
12. Сербенська О. А., Волощак М. Й. Актуальнеінтерв’ю з мовознавцем: 140 запитань і відповідей / О. А. Сербенська, М. Й. Волощак. – К. : Вид.центр «Просвіта», 2001. – 204 с.

Ключові слова: телебачення, канал, ефір, програма.

Життя сучасної людини неможливо уявити без телебачення, яке відкрило нову епоху в історії людства та стало найважливішим поштовхом для виникнення масової культури, естради й відео мистецтва і навіть пересічних творів літератури. Серед усіх інших засобів інформації воно є найлегшим для сприйняття людиною. Сьогодні телебачення часто використовують як інструмент впливу на громадську свідомість, як засіб насадження певних політичних переконань, як елемент пропаганди. Сучасна людина не може уявити свого життя без цього засобу масової комунікації. Завдяки йому світ став персоніфікованим, люди почали отримувати конкретну інформацію про те, що, де і як відбувається, незалежно від графічного розташування та  відстані від об’єкту події. Людина стає «дистанційним» свідком подій, що відбуваються, вникає в їх історію та процес.

Що ж передувало виникненню та розвитку найпопулярнішого з усіх видів засобу масової інформації? Саме це питання ми вирішили дослідити та охарактеризувати, визначивши найважливіші ступені розвитку українського телебачення.

Аналіз останніх досліджень і публікацій. Здійснювалося це дослідження з використанням теоретико-методологічних напрацювань в галузі телебачення таких дослідників як: О. Баєв, А. Вартанов, Р. Домбругов, М. Ільченко, І. Каноненко, І. Мащенко, В. Саппак, В. Штанько, О. Юровський та ін.

Зокрема, у статті Баєва О.О. «Публічно-приватні відносини на ринку інформаційно-комунікаційних технологій України» яскраво описано шляхи покращення регулювання публічно-приватних відносин на ринку інформаційно-комунікаційних технологій України, як основоположного питання розвитку інформаційного суспільства. У посібнику Домбругова Р.М. «Розповіді про телебачення» описано історію виникнення телебачення в Україні, процес його розвитку і становлення. У посібнику одного з фундаторів Українського телебачення, члена Національної Ради України з питань телебачення і радіомовлення Мащенко І.Г. «Українське телебачення: штрихи до портрета» яскраво відображено «родовід Українського телебачення». Охарактеризовано сьогоднішні реалії українського телеефіру, відображено майбутні перспективи провідних телевізійних каналів нашої держави.

Метою статті є висвітлення історії та розвитку українського телевізійного простору.

Виклад основного матеріалу дослідження. Історію виникнення та становлення українського телебачення можна поділити на три етапи: довоєнний – з 1939 року, з 1951 по 1991 рік та з 1991 року по сьогодення.

Перша офіційна спроба прямого ефіру на Україні відбулася 1 лютого 1939 року. У зовсім крихітній київській студії проходила перша зйомка, присвячена Григорію Орджонікідзе. Тривалість трансляції – 40 хвилин. Передачі велися з мініатюрної студії, яка знаходилась у будівлі Українського радіокомітету. У газеті «Правда» було встановлено інше число – 10 лютого, але викладач Інституту журналістики Національного університету ім. Т. Шевченка Тамара Щербатюк встановила дату 1 лютого. Доказом цьому – архівні документи [3].

Після звільнення від нацистської окупації одним з перших у Києві підводився з руїн Хрещатик. Тоді велику увагу звернули на ефірне слово. Через півроку після закінчення війни було прийнято урядову постанову «Про заходи щодо розвитку телебачення». Відтак будівництво Київського телецентру почалося в 1949 році [5].

Друге народження українського телебачення відбулося 6 листопада 1951 року. Причиною такої довгої перерви стала Друга світова війна. Природньо, що фільм був патріотичним під назвою «Велика заграва» (Київський телецентр), адже це був період післявоєнного відродження України. Наступного дня (7 листопада) Київський телецентр транслював урочистості на честь 34-ї річниці Жовтневої революції [6]. А вже навесні 1952 року українці мали змогу побачили концерти відомих українських співаків Київського оперного театру імені Тараса Шевченка. Будівництво телецентру на Хрещатику відбувалося досить швидко і у 1953 році його було завершено.

У 1956 році розпочалася трансляція регулярних програм [11]. До цього часу мовлення відбувалося двічі на день. Транслювались документальні та художні фільми. До 1960-х років мовлення відбувалося лише у прямому ефірі.

Звичайно, телебачення 60-х-70-х років минулого століття не зрівняти з сучасним цифровим. Та й порівнювати його не варто. На той час воно було досить простим. Існувало всього три телевізійних канали в метровому діапазоні (перший та другий канал Центрального Телебачення СРСР і один канал українського телебачення). Згодом, на початку 80-х років, розпочав транслювання ще один канал – Навчальна програма Центрального телебачення СРСР, який був у ефірі лише чотири години у день.

Телебачення 60-х-70-х років минулого століття характеризується своєю простотою і стабільністю. Адже в той період транслювалося лише три канали. Передачі були досить прогнозовані. Можна було навіть не переглядати телепрограму. Усі знали, що о 21.00 годині програма «Время», після якої новини спорту і прогноз погоди. Потім художній або документальний фільм. Щонеділі зранку транслювалась передача для дітлахів «Будильник», після неї – «Ранкова пошта». Всі з нетерпінням чекали на цю передачу, адже вона була розважального характеру, можна було почути і побачити відомих артистів. Після «Ранкової пошти» транслювалась передача «Служу Советскому Союзу». Ці передачі не змінювали день і час свого ефіру багато років поспіль.

У зв’язку зі швидким розвитком техніки та, зокрема, технологій у всіх сферах життєдіяльності людини вже до кінця 80-х років виникла необхідність впровадження нових нетрадиційних для того часу інноваційних рішень в галузі технологій. Мається на увазі кабельне телебачення. Вперше будівництво так званої системи кабельного телебачення (СКТ) в Києві було розпочато ВАТ «Київтелемонтаж» наприкінці 80-х років минулого століття на новому житловому масиві Троєщина. Використовуючи обладнання з Білорусії, воно забезпечило прийом і ретрансляцію 18 місцевих та супутникових програм, що для того часу було небувалою подією. Для СРСР того часу це був унікальний досвід. Один із засновників українського кабельного телебачення – Євген Михайлович Скоріков ще тоді зауважив, що за кабельним телебаченням майбутнє.

Починаючи з 1988 року, в Україні активно розвивається супутникове телебачення. Старт був даний у 1994 році, коли з’явився «Слов’янський канал». Задум народився разом з фестивалем «Оксамитовий сезон» [5]. Проект був комплексним, організатори хотіли використати фестиваль в якості міжнародного центру з розробки стратегії розвитку каналу, і як основне джерело наповнення ефіру. У проект було вкладено багато сил і грошей. Підйом на супутник виявився дорогим задоволенням, плюс до того – на «Слов’янському» концептуально була відсутня реклама. Канал протримався в ефірі лише півроку, з грудня 1994 року по травень 1995-го, щодня по 9 годин. «Слов’янський канал» транслювався у 44 країнах.

Комерційне телебачення саме в Україні почало зароджуватися з 1989 року. Цій події передувала перебудова Горбачова. Люди могли не тільки займатися бізнесом, а й створювати і володіти засобами масової інформації.

Так склалось історично, що початок 90-х років характеризувався домінуванням у вітчизняному телевізійному просторі передусім російськомовних телепрограм, хоча Україна вже у 1991 році здобула незалежність. Почергово з російським, однак вдвічі менше за обсягом, на одному каналі транслювали свої програми УТ-2 і УТ-3. Російські телепрограми мали значну перевагу над українськими, так як вирізнялися  високою професійною майстерністю їх працівників, мали добротну технічну базу (зокрема, доступ до супутників зв’язку, імпортне відеомонтажне й знімальне обладнання). Окрім того, внутрішня структура російських каналів, особливо РТР, була набагато мобільнішою. Українське телебачення можна назвати дітищем російського телебачення. Адже в період створення і розвитку українського телепростору все «калькувалося» з Росії. Якщо перший єфір в Україні відбувся у 1939 році, то в Росії вже у 1931 році транслювалися регулярні передачі, які проводилися через радіостанцію МГСПС, що працювала на хвилі 379 метрів (зображення) і 720 метрів (звук). Виробництво перших телевізорів теж розпочалося спершу в Росії, це був 1932 рік. Згодом телевізори були завезені до України.

Першими незалежними мовними компаніями були студія «САТУРН» і компанія «ТОНІС». Телекомпанія «ТОНІС» була заснована 31 жовтня 1988 в Миколаєві, і на момент заснування мала статус всесоюзної. Із самого початку вела мовлення як канал кабельного телебачення. За час свого існування «ТОНІС» став ініціатором створення десятків незалежних телекомпаній в країнах колишнього СРСР. У 1991 році компанія переїхала до Києва. Тоді і з’явився на світ канал під назвою «Тет-а-тет» в середині січня 1992 року [6].

У цьому ж році свою історію розпочав телеканал ІCTV та УТ-2 (сьогодні 1+1). Студія “1+1” позиціонувала і донині позиціонує себе як “родинний канал”, який сповідує цінності відповідного порядку. Новий день починається “Сніданком з “1+1”, вечір – із чергового телесеріалу, після перегляду якого можна дізнатися про останні новини, подивитися фільм, «побувати» на ток-шоу (“Табу”, “Я сама”, “П’ятий кут”), опісля того – ще один фільм, новини та одна з передач „журнального” формату й жанру: “Проти ночі”, “Термінал”, “Монологи”, “Нічна розмова з жінкою”, “Про спорт” тощо). “Один плюс один” – це “Я і мій телевізор”, який ніби стає ще одним членом родини, долучається до  родинного кола, у сам ритм щоденного сімейного життя, у його традиції та цінності.

Черговою сходинкою для українського телебачення став вихід 2 червня 1997 року телеканалу СТБ в Києві. Канал став результатом реалізації спільного проекту Міжнародного Медіа Центру «Інтерньюз», студії телевізійного дизайну та комп’ютерної графіки «IDEA», студії професійного звуку «GERA». СТБ був концептуально новим і прогресивним для глядача того часу.

24 квітня 1998 року з’явився перший український музичний канал – OTV, наступного року – Перший національний телеканал України – УТ-1. У 2000 році український телеглядач побачив Новий канал.

Станом на 1999 рік до структури національного телерадіомовлення України входило 25 державних регіональних телерадіокомпаній, Національна та близько 300 недержавних теле- і радіокомпаній, Концерн радіомовлення, радіозв’язку, телебачення (РРТ), які забезпечували доставку сигналу (25 регіональних телепередавальних центрів), і кілька центрів потужного радіомовлення, а також студія “Укртелефільм”.

18 жовтня 2002 року з’явився Інтер + – міжнародна версія телеканалу Інтер. З 13 січня 2003 року телеканал почав цілодобове мовлення. 16 грудня в тестовому режимі в Києві почав свою роботу музичний телеканал М1. 22 січня 2002 на супутнику з’явився перший регіональний телеканал. Ним виявився НБМ з Чернівців. З 1-го вересня 2003 року перейменований у 5 канал [6].

Висновки. Як можна побачити, українське телебачення пройшло важкий період становлення, розвитку та зазнало низки перетворень. Друга світова війна внесла свої негативні корективи, що сприяло так званому «застою» становлення телебачення у державі. Починаючи з довоєнного періоду свого існування, воно пройшло багатоступінчастий шлях самовдосконалення. Другий етап розвитку українського телебачення (1956 рік) можна назвати першою сходинкою його відродження і разом повноцінного розвитку. Тоді розпочалася трансляція регулярних програм. До 1956 року мовлення у прямому ефірі відбувалося двічі на день.

Сьогоднішній український телепростір вражає своєю різноманітністю. На вибір глядача – сотні каналів супутникового телебачення з різних куточків світу. Існують канали, де цілодобово транслюються лише новини спорту або музики, або новини з «гарячих» подій світу, або наукові дослідження, або подорожі тощо.

Список використаних джерел та літератури

1. Андрющенко М. Іміджеві імперативи українського телебачення [Текст]: монографія / М. Андрющенко. – К.: Щек, 2008. – 215 с.

2. Баєв О.О. Публічно-приватні відносини на ринку інформаційно-комунікаційних технологій України / О.О. Баєв // Правова інформатика. – 2009. – № 1(21). – С. 60-63.

3. Домбругов Р.  Розповіді про телебачення [Текст] / Р. Домбругов. – К., 1971. – 176 с.

4. Ільченко М. Ю. Проблеми розвитку телекомунікацій в Україні / М. Ю. Ільченко // Вісті академії інженерних наук України. – 1994. – № 1. – С. 5-17.

5. Кононенко І. Історія українського телебачення [Електронний ресурс] / І. Кононенко. – Режим доступу: drpsklibr.at.ua/publ/istorija_telebachennja_i_radiomovlennja/istorija_ukrajinskogo_telebachennja/2-1-0-2. – Назва з екрану.

6. Коротка історія українського телебачення. Події і дати [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://tv-remont.info/publ/6-1-0-211. – Назва з екрану.

7. Мащенко І. Українське телебачення: штрихи до портрета [Текст] / І. Мащенко. – К. : Ай-Пі-Київ, 1995. – 294 с.

8. Саппак В. С. Телевидение и мы: 4 беседы / В. С. Саппак – 3-е изд. – М. : Искусство, 1988. – 167 с.

9. Штанько В. І. Інформаційні технології та проблеми трансформації сучасної культури / В. І. Штанько // Культура України : зб. наук. пр. – – Вип. 10. – С. 19-29.

10. Юровский О.  Телевидение – поиски и решения [Текст] / О. Юровский. – М., 1975. – 213 с.

11. З історії українського телебачення [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://comin.kmu.gov.ua/control/uk/publish/article?art_id=86641&cat_id=33898. – Назва з екрану.