У даному напрямку написано велика кількість книг, монографій, захищено кандидатські роботи, опубліковано чимало статей тощо. Але поряд з цим існує низка проблемних питань, які потребують до себе належної уваги. На сьогодні, на жаль,  не існує єдиного підходу до визначення поняття доказу в кримінальному судочинстві; не зрозуміло, як саме його розглядати: в поєднанні фактичних даних з джерелами доказів, чи розглядати їх окремо; чи мають джерела доказів самостійне значення, що саме вважається доказом та ін. Така неточність, в кінцевому рахунку, призводить до неоднозначного розуміння поняття доказу, що може вилитись в помилку, а їх в кримінальному процесі просто не може бути. Тому актуальність тлумачення поняття доказу є просто очевидною.

Дана стаття дасть змогу змістовно і ґрунтовно проаналізувати поняття доказу у вітчизняному кримінальному процесі, висвітлити його суть, розкрити основні підходи до розуміння даного поняття, розглянути окремі погляди науковці та практиків, а також присвяти увагу перспективам удосконалення поняття доказу.

 Поняття доказу в кримінальному процесі закріплене в ст.65 КПК України, відповідно до якої доказами є всякі фактичні дані, на підставі яких у визначеному законом порядку органи дізнання, слідчий, суд встановлюють наявність або відсутність суспільно-небезпечного діяння, винність особи, яка вчинила це діяння та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи. Ці дані встановлюються: показаннями свідка, показаннями потерпілого, показаннями підозрюваного, показаннями обвинуваченого, висновками експерта, речовими доказами, протоколами слідчих і судових дій, протоколами з відповідними додатками, складеними уповноваженими органами за результатами оперативно-розшукових заходів, та іншими документами.

Цілісність такого поняття існувала до 16 червня 2011 року до внесенням змін Законом України  «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України у зв’язку з ратифікацією Другого додаткового протоколу до Європейської конвенції про взаємну допомогу у кримінальних справах». Відтоді статтю було доповнено частиною третьою, в такій редакції: «Фактичні дані,  одержані  на  території іноземної держави її компетентними  органами  при  виконанні  запиту  (доручення)   про міжнародну  правову  допомогу,  розслідуванні кримінальної справи, переданої   в   Україну   в   порядку   перейняття   кримінального переслідування,  або  в ході діяльності міжнародної слідчої групи, використовуються органом дізнання,  слідчим  і  судом  як  докази, одержані відповідно до вимог цього Кодексу.

На перший погляд здається, що закріплене законодавцем визначення поняття доказу в кримінальному судочинстві є цілком зрозумілим, але в даному випадку, перший погляд є хибним. Існує велика кількість різноманітних теорій і концепцій розуміння даного поняття, але ми зупинимось на трьох основних і найбільш дискусійних підходах.

Перший підхід розглядає поняття доказ, як ті факти, на основі яких встановлюється злочин або його відсутність, винуватість чи невинуватість тієї чи іншої особи в його скоєнні та інші обставини справи, від яких залежить ступінь відповідальності цієї особи. До того ж прихильники такого підходу зазначають, що докази є передбачені законом джерела, з яких слідство чи суд отримують відомості про факти, що мають значення для справи і за допомогою яких вони ці факти встановлюють [1, с. 188-189].

 Дана концепція виникла у 30-х роках минулого століття і сам законодавець підштовхував нас до такого розуміння. Ст. 58 КПК України 1927 року, передбачала, що доказами є показання свідків і потерпілих, висновки експертів, речові докази, протоколи оглядів та інші письмові документи, а також особисті пояснення обвинуваченого.  Прихильники такої теорії розглядали як докази окремо і факти (фактичні дані), і джерела доказів, називаючи їх ще засобами доказування [2, с. 147-150].

В даному випадку під «фактичними даними» слід розуміти свідчення про факти, і самі факти (встановленні та ті, які слугують засобом пізнання інших, ще не  встановлених, але які підлягають дослідженню). Це пояснюється тим, що шукані факти, визначаються і опосередковано, через відомості про факти і обставини минулого, які збереглись, і безпосередньо – факти і обставини теперішнього, які причинно зв’язані з минулим, наприклад, речові докази, дані, що характеризують особу суб’єкта злочину після його вчинення [3, с. 101-102]. Прихильниками такої концепції є В.Арсеньєв, І. Гуткін, Г.Горський, Л. Кокорєв, М. Строгович та інші вчені і в науковій літературі вона отримала назву «подвійного» розуміння поняття доказу.

 Другий підхід тлумачить під поняттям доказ відомості про факти, джерела доказів сюди не входять, а мають самостійне значення. Що стосується безпосереднього сприйняття фактів і обставин у процесі провадження слідчих і судових дій, то слідчий і суд у кінцевому підсумку оперують не цими фактами, як доказами, а тільки відомостями про них, зафіксованими у встановленому законом порядку у протоколах слідчих і судових дій [4, с. 111].  .  Прихильниками такої концепції є А. Бєлкін, М. Михеєнко, Г. Мосеян, С. Стахівський та інші вчені.

Третій підхід обґрунтовує так зване «двоєдине розуміння» доказу і стверджує, що доказ являє собою єдність фактичних даних і їх процесуального джерела. Останній підхід на сьогодні мабуть є одним з найбільш розповсюджених у науковій літературі. Основоположником цієї теорії є В. Дорохов.

 На жаль, законодавчого закріплення терміна «фактичні дані» немає, а це в свою чергу тягне за собою неоднозначне розуміння і застосування його на практиці. Якщо звернутись до термінологічного словника української мови, то в ньому визначається, що «факт» як «дійсна», невигадана подія, дійсне явище; те, що сталося, відбулося насправді. Це означає, що будь яке явище, подія, будь які дії, які були. Однак слідчий чи суддя звертають увагу тільки на ті факти, явища, їхні властивості, які допомагають розкрити злочин. А ті, що, на думку органу розслідування чи судової влади, не допомагають встановити обставини, що входять до предмета доказування, ними не виділяються і не фіксуються в матеріалах справи. Пізнавши окремі факти, пропустивши їх через свою свідомість, і слідчий, і суддя зобов’язані надати їм певної процесуальної форми., зафіксувати їх з метою подальшого їх використання. І вже після того вони мають справу не з реальними фактами, незалежно від їх природного походження, а із знанням про ці факти.

Фактичні дані не можуть існувати самі по собі без відповідного джерела та носія. Джерело дає імпульс інформації, але не завжди утворює з нею єдність. Так, для забезпечення можливості викорис­тання в доказуванні особливостей слідів знарядь злочину з них мо­жуть бути зняті копії, зліпки, відбитки, зроблені фотознімки тощо, за якими може бути ідентифіковане знаряддя. Але, наприклад, під час огляду місця події знайдено речовину, що швидко псується, яка містить сліди знаряддя вчиненого злочину. У даному разі інфор­мація, отримана з допустимого джерела, переноситься на процесу­альний носій, який забезпечує її збереженість та перенесення у просторі й часі, можливість використання в ході судового слідства у відкритому судовому розгляді [5, с. 282]. Доказ являє собою єдність фактич­них даних та процесуального носія.

Під джерелом розуміється те, що дає початок будь-чому, під носієм – те, що може слугувати засобом відображення, фіксації, збереження, переносу. Джерелом фактичних даних слід вважати такі не заборонені законом (з причини недоброякісності) джерела інформації, від яких може надходити (потенційні джерела) або над­ходить (реальні джерела) доказова інформація (фактичні дані). Джерело будь-якого явища, у тому числі й доказів, не може бути одночасно і формою цього явища. Джерело має перебувати поза цим явищем. Будучи здатними не тільки давати імпульс інформації, а й пере­носити її в просторі та часі, фіксувати її, вони виступають і як носії доказової інформації [5, с. 283].

 Джерелом фактичних даних можуть виступати й об’єкти, які не можуть бути самі збережені та слугувати засобом збереження інформації про злочин. Наприклад, речовини, які швидко псуються, слід на тілі людини (рана), матеріальна обстановка місця події, сліди насильства на трупі тощо. Хоча вилучити та зберегти подібні об’єкти не є можливим, інформація, що від них надходить, може бути процесуально закріплена, перенесена на інші матеріальні носії (виготовлювані зліпки, фотознімки, складені схеми та протоколи) та використана в доказуванні. В доказуванні використовується цілий арсенал похідних доказів, які являють собою не що інше, як єдність фактичних даних та їх носіїв.

Л. Корнеєва визначала: «докази як відомості про обставини (факти), що підлягають встановленню, одержані із перерахованих в законі джерел»[6, с. 26]. Дане визначення на наш погляд є правильним і цілком точним, оскільки з нього чітко випливає, що під доказами розглядаються відомості про обставини кримінальної справи, що встановлені або лише підлягають встановленню, а отримані ці відомості з встановлених Законом джерел. Тобто це ще раз підтверджує правильність «двоєдиного підходу» до поняття доказу, і до його ключової позиції єдності відомостей (фактичних даних) та джерел.

 Ми також не підтримуємо прихильників правової думки, які вважають, що до поняття доказу необхідно включати ознаки доказів. На думку Погорецького М.А.  доказами у кримінальній справі є всякі фактичні дані, на підставі яких у визначеному законом порядку орган дізнання, слідчий і суд встановлюють наявність або відсутність суспільно небезпечного діяння та інші обставини, які мають значення для правильного вирішення справи, що встановлюються із передбачених законом джерел та визнаються як докази згаданими особами за їх внутрішнім переконанням, заснованим на всебічному і повному розгляді всіх обставин справи в їх сукупності [7, с. 490-491]. Як бачимо, в дане поняття входить оцінка доказів, хоча відповідно до кримінально-процесуального законодавства вона має самостійне значення.

 В.О. Попелюшко вважає, що «правильніше розглядати поняття факту (обставини)[8, с. 57] як явище об’єктивної дійсності, а доказ – як інформацію про реальне явище, встановлену в передбаченій кримінально-процесуальним законом формі (порядку), оскільки таке пізнання діяльність практична, така, що має справу з реальними фактами, тобто з фрагментами об’єктивної дійсності [9, с. 48].

На даний час у Верховній Раді України перебуває на розгляді новий КПК України, що був поданий Президентом України. Новий КПК суттєво змінив весь кримінальний процес, немає досить багато норм, які існують на сьогодні, але і запропоновано ще більше нових і нововведення не оминули і докази.

  Відповідно до ст.84 нового КПК доказами в кримінальному провадженні є фактичні дані, отримані у передбаченому цим Кодексом порядку, на підставі яких слідчий, прокурор, слідчий суддя і суд встановлюють наявність чи відсутність фактів та обставин, що мають значення для кримінального провадження та підлягають доказуванню. Процесуальними джерелами доказів є показання, речові докази, документи, висновки експертів [10, с. 46].

 Як ми бачимо питання про те, що є джерелом доказів і чи входять вони до поняття доказу відпадає саме собою, з даної норми чітко видно, що показання, речові докази, документи і висновки експертів є джерела доказів, а доказами є фактичні дані. Новий КПК не розглядає показання, так як це робить чинний КПК, в залежності від правового статусу на показання свідка, потерпілого, підозрюваного, обвинуваченого, а зазначає лише в  загальному – показання.

Немає тепер таких видів доказів, як протоколи слідчих та судових дій, а також не згадуються протоколи з відповідними додатками складеними  уповноваженими органами за результатами оперативно – розшукових заходів. Такі вище згадані протоколи тепер відноситимуться до такого виду доказу, як документи. Крім того обставини, що необхідно встановити набувають зовсім іншої інтерпретації, в даному випадку вони стають набагато ширшими і встановлюватимуть не лише наявність чи відсутність суспільно-небезпечного діяння, винність особи, а абсолютно всі факти та обставини, що мають значення для правильного вирішення справи та доказування. Тепер на органи, що розслідують справу покладено обов’язок не лише встановити винність особи, яка вчинила це діяння, а також обов’язково брати до уваги і ті факти та обставини, що характеризують і невинуватість даної особи, а це в свою чергу призведе до того, що відсоток засуджених осіб, які не винні в інкримінованому їм злочинах, але в силу певних обставин відбувають за них покарання –  зменшиться.

 Поняття доказів у кримінальному процесі України є доволі цікавою темою для дослідження, вона містить в собі як теоретичне так і практичне значення. А це ще раз підтверджує той факт, що докази досліджувались, досліджуються і будуть досліджуватись протягом тривалого часу. На сьогодні існує низка підходів та концепцій до розуміння даного поняття, але спільного знаменника не знайдено. Ми притримуємось «двоєдиного розуміння» поняття доказу, і вважаємо, що фактичні дані та джерела доказів потрібно розглядати як єдине ціле, і ні в якому випадку не розглядати їх окремо і тим більше не протиставляти одне одному. На наш погляд саме такий підхід забезпечить повне і об’єктивне розслідування кримінальної справи.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1.     Строгович М.С. Курс советского уголовного процесса / М.С. Строгович. – М., 1968. – Т.1. – 470с.

2.     Стахівський  С.М. Щодо поняття та суті доказів у кримінальному судочинстві. // Підприємство, господарство і право: науково-практичний господарсько-правовий / С.М. Стахівський – Київ, 2006. – С. 147-150.

3.     Горський Г. Ф., Кокорєв Л. Д., Елькинд П. С. Проблеми доказательств в советском уголовном процессе /  Г. Ф. Горський, Л. Д. Кокорєв, П. С. Єлькинд. – Воронеж, 1978. – 303с.

4.     Михеєнко М. М. Проблеми розвитку кримінального процесу в Україні / М.М. Михеєнко. – Юрінком, 1999. – 240с.

5.     Тертишник В.М. Науково-практичний коментар кримінально-процесуального кодексу / В.М. Тертишник. – К.: А. С. К., 2007. – 1056с.

6.     Корнеєва Л. М. Доказательства в советском уголовном процессе. – Волгоград, 1988. – 68с.

7.     Погорецький М. А. Функціональне призначення оперативно-розшукової діяльності у кримінальному процесі: монографія / М. А. Погорецький. – Х.: Аріс ЛТД, 2007. – 576с.

8.     Біленчук П.Д.Процесуальні та криміналістичні проблеми дослідження обвинуваченого (проблеми комплексного вивчення особи обвинуваченого на стадії попереднього слідства):Монографія / П.Д. Біленчук. – К., 1999. – 352с.

9.     Попелюшко В.О. Предмет захисту та його доказування в кримінальній справі: Монографія / В.О. Попелюшко. – К.: Прецедент, 2005. – 232с.

10.                        Проект кримінально-процесуального кодексу України: внесений Президентом України В.Ф. Януковичем, 2012. – 369с.