Ключові слова: кримінальний процес, докази, доказування, фактичні дані, джерела доказів.

The article is sanctified to the research of the concept of proofs in the theory of criminal process of Ukraine.

The concept of proofs and disclosing of their essence has a major, central value in the theory of proofs, so is theoretical as well as practical task.

Кeywords: a criminal process,the proofs,a proving, the fact sheets,the sources of proofs.

Пізнання окремих предметів, їх властивостей відбувається за допомогою форм чуттєвого пізнання (відчуттів і сприйняття). Ми бачимо, що цей будинок ще не добудований, відчуваємо смак гіркого ліки і так далі. Ці істини не підлягають особливому доказу, вони очевидні.

У багатьох випадках, наприклад на лекції, у творі, у науковій роботі, в доповіді, в ході полеміки, у судових засіданнях, на захисті дисертації і в багатьох інших, доводиться доводити, обґрунтовувати висловлені судження.
Доказовість – важлива якість правильного мислення.

Докази в теорії і практиці кримінального процесу є основними принципами побудови методологічних основ теорії доказів, методика збирання, подання, дослідження і використання їх для розслідування злочинів та боротьби зі злочинністю. Тому поняття доказів і розкриття їхньої сутності є теоретичним і практичним завданням.[10]

Поняття доказу в кримінальному процесі є нормативно закріпленим. Ст.65 КПК України зазначає, що доказами в кримінальній справі є всякі фактичні дані, на підставі яких у визначеному законом порядку орган дізнання, слідчий і суд встановлюють наявність або відсутність суспільно-небезпечного діяння, винність особи, яка вчинила це діяння та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи.

Поняття кримінально-процесуального доказу відрізняється від поняття доказу в логіці: «Доказ – це логічна операція обґрунтування істинності якого-небудь судження за допомогою інших істинних і пов’язаних з ним суджень». Він складається з трьох елементів: 1) тези (судження, істинність якого обґрунтовують у процесі аргументації); 2) аргументів (доводів або підстав доказу – це вихідні теоретичні чи фактичні положення, за допомогою яких обґрунтовують тезу) і 3) демонстрації (це логічний зв’язок між аргументом і тезою). Звичайно, докази в розумінні науки логіки теж широко застосовуються у кримінальному процесі, особливо при обґрунтуванні процесуальних рішень (постанов, вироків, ухвал), але надалі будуть матися на увазі саме кримінально-процесуальні (їх ще називають судовими) докази як фактичні дані, відомості про факти, обставини справи. Вони використовуються як аргументи. [5;101-102]

Але слід відмітити, що основою визначення поняття «доказів» є поняття «фактичні дані». На жаль, закон не розкриває поняття «фактичні дані», а в теорії кримінального процесу з цього питання немає єдиної точки зору.

На сьогодні можна виділити три основні підходи щодо розуміння поняття «доказ у кримінальному процесі».

Перша група вчених (В. Арсеньєв, І. Гуткін, М. Строгович та ін.) вважає, що поняття «доказ» має два значення. Доказами є, по-перше, ті факти, на основі яких встановлюється злочин або його відсутність, винуватість або не винуватість тієї чи іншої особи в його скоєнні та інші обставини справи, від яких залежить ступінь відповідальності цієї особи. По-друге, доказами є ті передбачені законом джерела, з яких слідство і суд отримують відомості про факти, що мають значення для справи і за допомогою яких вони ці факти встановлюють. Вказана концепція отримала в науковій літературі назву «подвійного» розуміння поняття доказу. [4;199]

Прихильники другої точки (А. Бєлкін, М. Михеєнко, Г. Мосеян, С. Стахівський та ін.) вважають, що доказами є тільки відомості про факти, джерела ж доказів, зазначені в кримінально-процесуальному законі, до поняття доказів не входять, а мають самостійне значення. Удалова Л.Д. вважає, що факти – це об’єктивна реальність, яка існує незалежно від людини. Для того, щоб пізнати факт, необхідно сприйняти його безпосередньо або отримати про нього інформацію. Але злочин – це подія минулого, яка в момент доказування вже не існує. Якщо ж слідчий або суддя самі сприймали подію, що розслідується або розглядається в суді, то вони стають свідками і їх участь у процесі як суб’єктів доказування виключається. Вони можуть безпосередньо сприймати лише ту інформацію про злочин, яка збереглася у свідомості інших людей або на матеріальних об’єктах. Таким чином, обставини, які мають значення для справи, пізнаються не за допомогою фактів реальної дійсності, а лише відомостей про них. [4;152]

Третя група вчених (С. Альперт, В. Дорохов, Н. Сибильова та ін.) відстоює так зване «єди­не» розуміння доказу і стверджує, що доказ являє собою єдність фактичних даних та їх процесу­ального джерела.

Підхід щодо розуміння доказу, визначений прихильниками третьої точки зору, на сьогодні набув, мабуть, найбільшого поширення в науковій літературі. Деякі вчені навіть проголосили, що течія, яка бачить у судовому доказі діалектичну єдність форми та змісту, є вдалим результатом багаторічної дискусії щодо питання про поняття та сутність судових доказів.

Власне будь-який доказ перестає бути доказом, якщо його позбавити змісту (фактичних даних про предмет пізнання) і фактичні дані, знання перестають бути знаннями, даними без їх матеріального носія. До речі розрив доказів широко використовувався  при масових репресіях, коли в судовому засіданні вказувались лише джерела доказів без їх змісту.

Лише опредметність (матеріальне закріплення) знань дозволяє оперувати ними в процесі пізнавальної діяльності, здійснювати з ними одночасно і розумові і зовнішні дії (передавати від однієї особи до іншої), зберігати інформацію, передавати з покоління в покоління.

З урахуванням сказаного, а також того, що в сучасній науці найбільш гострі дискусії розгор­нулися між прихильниками «єдиного» розуміння доказів та розуміння доказів тільки як відомос­тей, я у своєму дослідженні не буду заглиблюватися у можливі теоретичні розбіжності розуміння поняття «доказів у кримінальному процесі» і буду спиратися на визначення доказів, яке закріплене у ч. 1 ст. 65 Кримінально-процесуального кодексу України. [4;77]

Слід також відмітити, що у своєму дослідженні поняття доказів я притримуюсь останньої, третьої точки зору.

Під фактичними даними, про які йдеться в законі слід розуміти інформацію, відомості про минулі події, що містяться в доказах. Фактичні дані повинні бути виражені у відповідних джерелах  або формах (ч. 2, ст. 65 КПК України). У доказі, як і в будь-якому іншому відображенні слід розуміти дві його основні форми: зміст відображення (образ) і форма, тобто спосіб існування та вираження, відображення. Змістом відображення в доказі є інформація, що міститься в ньому, тобто фактичні данні, а формою – способом існування та відображення є джерело фактичних даних. Так змістом такого доказу як показання свідка будуть фактичні дані які свідок повідомляє на допиті, а формою – саме повідомлення, зроблене свідком на допиті записане у протоколі (зміст – відомості, форма – сам документ). Тобто доказом є єдність фактичних даних (знань про предмет доказування, інших юридично значимих фактах та обставинах справи та доказових фактах) і законного джерела фактичних даних (отриманих та процесуально оформлених в матеріалах кримінальної справи в установленому законом порядку).

Доказ у процесуальному пізнанні покликаний виконувати роль особливого  «предмета-посередника» («связующим  звеном») як між суб’єктом і об’єктом пізнання, так і у взаємодії з індивідами, які беруть участь в пізнанні (суддями, захисниками іншими учасниками кримінального процесу), причому як посередником як в їх пізнавальній діяльності так в зовнішніх діях.

З поняттям «доказ» ми стикаємось не тільки при провадженні досудового і судового слідства, але й у логіці, а також у наукових дослідженнях. Тому, щоб правильно усвідомити, що являють собою докази у кримінальному судочинстві, важливо не тільки показати їх спільність з відповідними поняттями, уживаними в логіці, практичній діяльності і науці, але й розкрити специфіку доказів, які застосовуються у слідчій і судовій практиці, показати їх особливості.

Відомо, що формальна (або елементарна) логіка має справу з розумовим матеріалом та розумовими процесами. І під доказом чи аргументом у ній розуміється та думка, якою послуговуються для обґрунтування правильності іншої думки (тези).

Доказування по кримінальній справі являє собою процес встановлення одних фактів (невідомих) за та допомогою інших (відомих). Тому на відміну від формальної логіки в слідчому та судовому доказуванні оперують не тільки думками, але й насамперед фактами.

Отже, відмінність кримінально-процесуальних доказів від доказів логіки, полягає в тому, що вони являють собою не думки їхні розумові форми, а факти, що відображаючись у нашій свідомості, здобувають форму логічних доводів, аргументів, доказів. [10]

Визначення доказів як фактичних даних, тобто відомостей про факти, а не як самих фактів, є найбільш правильним. В.Я. Дорохов писав: «Доказами в кримінальному процесі не можна називати факти, які входять до предмета доказування. В мисленні людини існують, взаємодіють, рухаються не речі, не предмети, а їх образи, поняття, відомості про них… Фактичні дані – це одержані із законних джерел відомості про факти».

Згідно із законом до доказів пред’являються три основні вимоги:

–                 дані, які містять доказ повинні бути не просто даними, а саме фактичними даними, тобто бути не абстрактними припущеннями, судженнями чи думками а достатніми, конкретними даними про цілком конкретні дії людей, про певні обставини, які дозволяють відповісти на питання: що, де, коли, яким чином.

–                 фактичні дані, які містяться у їх джерелі мають бути належними до даної конкретної справи. Під належністю доказу розуміється його здатність обґрунтовувати чи спростовувати певну обставину, яка підлягає доказуванню. Доказ є належним, якщо його змістом є обставини предмета доказування, факти-підстави прийняття етапних рішень, допоміжних, проміжних рішень, доказові факти, наявність чи відсутність об’єктивного зв’язку між ними а також доказовими чи юридичними фактами кримінально справи.

–                 будь-який доказ повинен відповідати певним вимогам закону, відповідні джерела доказів, процесуальний порядок їх отримання, закріплення та використання. [4;156]

Докази у кримінальній справі повинні бути:

1)                     зібрані уповноваженими органами чи особами або отримані ними від учасників процесу чи будь-яких інших фізичних чи юридичних осіб,

2)                     ці особи повинні діяти в межах своїх повноважень. наданих законом,

3)                     із дотриманням встановлених кримінально-процесуальним законом порядком, формами, способами.

Визнання доказів не допустимими означає визнання їх процесуально недоброякісними, тобто не допустимими для використання їх в процесі доказування винуватості обвинуваченого.

Фактичні дані не можуть існувати самі по собі без відповідного  джерела та носія. Перетворення інформації в самостійну субстанцію – це наївний ідеалізм. Джерело дає імпульс інформації, але не завжди утворює з нею єдність. Так, для забезпечення можливості використання в доказуванні особливостей слідів знарядь злочину з них можуть бути зняті копії, зліпки, відбитки, зроблені фотознімки тощо, за якими можу бути  ідентифіковане знаряддя. Але наприклад, у ході огляду місця події знайдено речовину, що швидко псується, яка містить сліди знаряддя вчиненого злочину. У даному разі інформація, отримана з допустимого джерела, переноситься на процесуальний носій, який забезпечує її збереженість та перенесення у просторі та часі, можливість використання в ході судового слідства у відкритому судовому розгляді. Доказ являє собою єдність фактичних даних та процесуального носія. [7;185]

У сучасній науці не має єдиного погляду й на поняття «джерела» доказів.

Одні вчені вважають, що фактичні дані, котрі містяться в чиїх-небудь показаннях (свідка, потер­пілого тощо), висновках експертів, різних предметах і документах не можуть існувати окремо від цих джерел, інші заперечують таку думку.

Відповідно до ч. 2 ст. 65 Кримінально-процесуального кодексу України «Ці дані встановлюються: показаннями свідка, показаннями потерпілого, показаннями підозрюваного, показаннями обвинуваченого, висновком експерта, речовими доказами, протоколами слідчих і судових дій, протоколами з відповідними додатками, складеними уповноваженими органами за результатами оперативно-розшукових заходів, та іншими документами».

Дані, які отримано з порушенням закону, визнаються такими, що не мають юридичної сили та не можуть бути покладені в основу обвинувачення, а також використовуватися в процесі доказування в кримінальній справі.

Основна суперечка на мою думку виникла тому, що не всі розмежовують поняття матеріальних джерел та процесуальних джерел доказів. [8;187]

Під джерелом розуміється те, що дає початок будь-чому, під носієм – те, що може слугувати засобом відображення, фіксації, переносу. Джерелом фактичних даних слід вважати такі не заборонені законом (з причини недоброякісності) джерела інформації, від яких може надходити (потенційні джерела) або надходить (реальні джерела) доказова інформація (фактичні дані). Джерело будь-якого явища, у тому числі і доказів, не може бути одночасно і формою цього явища. Джерело повинно бути поза цим явищем.

Будучи здатними не тільки давати імпульс інформації, а й переносити її в просторі та часі, фіксувати її, вони виступають і як носії доказової інформації.

Джерелом фактичних даних можуть виступати й об’єкти, які не можуть бути самі збережені та слугувати засобом збереження інформації про злочин. В доказуванні використовується цілий арсенал похідних доказів, які являють собою ніщо інше, як єдність фактичних даних та їх носіїв.

Зміст доказів – фактичні дані, отримані з належних джерел, а їх матеріальною основою слугує вже не саме джерело, а штучно створений відповідний процесуальний носій.

Джерела фактичних даних, які становлять інтерес для процесу доказування, не завжди утворюють нерозривну єдність з інформацією, що виходить з них. [5;232]

Єдність змісту та форми в доказі можлива як єдність фактичних даних та їх процесуальних носіїв. Останні виступають як невід’ємний атрибут самого доказування.

Процесуальними носіями  фактичних даних є об’єкти, які можуть служити засобом фіксації, збереження та перенесення доказової інформації в просторі та часі разом з тим – джерелом інформації у справі для суб’єктів кримінального процесу та його учасників на будь-яких стадіях процесу.

Доказ являє собою єдність фактичних даних та їх процесуальних носіїв.

Разом з тим, у поняття доказу вкладається більший зміст, ніж у поняття «фактичні дані» або «сліди злочину».

Сліди злочину, зокрема, так як і інформація взагалі є лише гносеологічною  першоосновою доказів. Безпосередньому використанні їх у доказуванні у кримінальній справі передує діяльність органів дізнання та попереднього слідства з пристосуванням до такого використання, перетворення «речі в собі» в «річ для всіх».

У пристосуванні слідів злочину та інших фактичних даних до використання у доказуванні можна виділити, спрямовану на одержання, закріплення та збереження фактичних даних  та процесуально-засвідчувальну форму даної діяльності, яка покликана забезпечити достовірність одержаних фактичних даних та їх перевірність на предмет встановлення законності одержання.

У процесі такої діяльності фактичні дані отримують статус доказів. [6;135]

На завершення даного дослідження варто відмітити, що поняття «доказів» в теорії кримінального процесу України  знаходиться на доволі таки високому рівні розвитку у порівнянні із закордонною теорією, але як відомо нічого не стоїть на місці та нічого не буває ідеального, тобто не потрібно зупинятися на досягнутому, потрібно вдосконалювати та вдосконалювати теорію кримінального процесу і як результат і практику її застосування. Проте, варто вивчати переваги закордонної теорії доказів та використовувати в подальшому при досліджені такого важливого поняття в теорії кримінального процесу як «доказ».

Список використаних джерел

1. Конституція України. – Харків, «Фоліо», 2008. – 47 с.
2. Кримінально-процесуальний кодекс України (за станом на 1 вересня 2001 р.): Неофіційне видання. – Харків: Аріс, 2001. – 448 с.
3. Кримінальний процес України: Підручник / Є. Г. Коваленко. – К.: Юрінком Інтер, 2006. – 704 с.
4. Лобойко Л. М. Кримінально-процесуальне право: Курс лекцій: Навчальний посібник. – К.: Істина, 2005. – 456 с.
5. Ляш А. О. Кримінальний процес (Особлива частина): Навчальний посібник для дистанційного навчання. – К.: Університет «Україна», 2006. – 470 с.
6. Попелюшко В.О. Предмет доказування в кримінальних справах: Навчальний посібник. Острог. 2001. – 265 с.
7. Попелюшко В.О. Предмет захисту та його доказування в кримінальній справі: Монографія. – К. Прецедент. 2005. – 228 с.
8. Стахівський С.М. Показання свідків як джерела доказів в кримінальному процесі. К. 2001. – 295 с.
9.            В.М. Тертишник «Кримінально-процесуальне право України». К. «А.С.К.». 2003. – 450 с.

М. Салтевський Ще раз про поняття доказів у проекті КПК України/ М. Салтевський. – Право України, 2000, № 11

The concepts of the investigation procedures as a means of evidence, and their correlation with the other procedural actions are researched іn the article.

Перелік ключових слів: кримінально – процесуальні дії,  слідчі дії, проект КПК, кримінальне законодавство, докази, кримінальний процес, доказова інформація, слідчий.

Постановка проблеми. На сьогоднішній день у правовій науці досить актуальним є питання визначення змісту такого поняття як «слідча дія» і, перш за все, з метою подолання прогалин у законодавстві та задоволення потреб слідчої практики. Зважаючи на той факт, що  у чинному КПК України  словосполучення «слідчі дії» вживається неодноразово але єдиного та конкретного означення  цьому поняттю український законодавець не дає, досить важко запобігти  порушенню  норм закону та втраті  доказової інформації під час діяльності щодо розслідування злочинів. Окрім того, з’ясування відмінностей слідчих дій від інших кримінально – процесуальних дій суб’єктів розслідування, спільних і відмінних ознак провадження окремих слідчих дій  сьогодні набуває особливого значення і в силу того, що наша держава знаходиться на межі вирішення важливого завдання – прийняття нового КПК України. Зазначені обставини обумовлюють необхідність більш детального вивчення поняття та ознак слідчих дій як елементу системи кримінально – процесуальних дій та способу формування доказової інформації.

Аналіз останніх досліджень та публікацій. Поняття «слідчі дії», їх перелік та відмінність від інших процесуальних дій на стадії досудового розслідування стали центральними об’єктами наукових досліджень В. Т. Hopа, В. П. Шибіко, Є. Д. Лук’янчикова, Ю. М. Грошевого, В. С. Кузьмічова. Не обійшли увагою питання визначення і класифікації слідчих дій у своїх наукових працях А. В. Іщенко, Є. Г. Коваленко, О. П. Кучинська, А. О. Ляш, М. А. Погорецький, С. М. Стахівський, Л. Д. Удалова та інші автори.

Мета і завдання дослідження. Мета даного дослідження полягає у характеристиці слідчих дій як елементу системи кримінально–процесуальних дій. Це зумовлює виконання наступних завдань: дослідити поняття слідчих дій як засобу формування доказів та визначити їх співвідношення із іншими процесуальними діями.

З наукової, зокрема юридичної точки зору, роль слідчих дій у процесі розслідування злочинів безперечно вагома і суттєва адже вони є основним способом збирання доказів. Такі вчені як В. Т.  Hop та В. П. Шибіко зазначають, що під час досудового слідства суб’єкти розслідування вчиняють й інші процесуальні дії, спрямовані на збирання доказової інформації [14, с. 121]  (на даний час до них належать витребування предметів і документів, одержання їх від учасників процесу, установ, підприємств, організацій, посадових осіб і громадян, вимоги про проведення ревізії, відібрання пояснень від окремих громадян і посадових осіб, проведення оперативно – розшукових заходів – статті 66, 97 КПК України). Однак саме через виконання слідчих дій безпосередньо відбувається досягнення завдань кримінального судочинства.

На сьогоднішній день наука як кримінального процесу так і криміналістики  потребують однозначного законодавчого визначення поняття «слідча дія». Відомі теоретики і практики у галузі кримінального процесу  пропонують різні шляхи  розв’язання цієї проблеми про що свідчать означення, які вони надають поняттю «слідчі дії» а саме:

– (Дубинский А. Я.) процесуальні дії слідчого чи особи, яка проводить дізнання, що здійснюються, як правило, в стадії розслідування відповідно до визначених правил і напрямків щодо збирання і перевірки доказів [9, с. 46];

–  ( Коваленко Є. Г. ) передбачена кримінально – процесуальним законом сукупність операцій, що забезпечується державним примусом і прийомами, які здійснюються при розслідуванні злочинів для виявлення, фіксування і перевірок фактичних даних, що мають значення доказів по кримінальній справі [10, с. 306];

–  ( Бахин В. П.) передбачені кримінально – процесуальним законом заходи уповноважених осіб, спрямовані на збирання, дослідження, оцінку і використання доказової інформації [3, с. 189];

– ( Кузьмічов В. С.) окремий вид процесуальних дій, що проводиться з метою збирання, дослідження, оцінки і використання доказів уповноваженою службовою особою відповідно до вимог кримінально – процесуального законодавства у процесі розслідування злочину [11, с. 215].

– слідчі (розшукові) дії є діями, спрямованими на отримання (збирання) доказів або перевірку вже отриманих доказів у конкретному кримінальному провадженні [2, Ст 223.].

Звичайно, що це не весь перелік визначень слідчих дій а лише незначна їх частина, що дозволяє наочно показати різноманіття думок щодо цього питання. Як на мене, найбільш вдалим, компактним і зрозумілим є визначення слідчих дій, яке пропонує  В. П. Шибіко. На думку цього автора, слідчими є частина процесуальних дій, яка пов’язана із виявленням, фіксацією та перевіркою доказів у кримінальній справі [13, с. 234].

Поряд зі слідчими діями у науці кримінального процесу досить часто вживається таке поняття як «процесуальні дії». Тут варто погодитися із думкою Ю. М. Чорноус про те, що процесуальні дії співвідносяться зі слідчими діями, як ціле і частина. Процесуальні дії охоплюють усі передбачені кримінально – процесуальним законодавством заходи, проте відрізняються від слідчих за метою, колом уповноважених суб’єктів і порядком провадження, отримуваними результатами тощо[15, с. 49]. Досить цікаво простежити за тим, як різні науковці по-своєму формулюють ознаки, за якими слідчі дії можна порівнювати із процесуальними. Так вивчаючи слідчі дії, Є. Ф. Куцова відмежовує їх від процесуальних, обґрунтовуючи тим, що: 1) метою слідчих дій є збирання та перевірка доказів, тобто вони слугують одержанню саме доказів, натомість усі інші інформаційні дії здійснюють з метою доказування і також створюють «фактичні дані», проте доказами вони не є; 2) результати слідчих дій фіксуються у протоколах слідчих і судових дій. Тому віднесення до категорії слідчих певних дій, що втілюють рішення слідчого й утворюють у зв’язку з цим певні етапи розслідування, є недоцільним. Наприклад, притягнення особи як обвинуваченого протоколами, які були б джерелами доказів, не оформлює та не містить відомостей про факти[12, с. 22 – 23]. На думку Ю. Н. Бєлозьорова та В. В. Рябоконя процесуальні дії характеризуються такими ознаками як спрямованість на: 1) регулювання перебігу розслідування та його закінчення; 2) забезпечення дотримання та реалізації прав і законних інтересів учасників процесу; 3) оформлення прийнятих слідчим процесуальних рішень тощо. Таким чином, процесуальні дії, на відміну від слідчих, не є засобом реалізації завдань доказування, а лише створюють необхідні умови розслідування кримінальної справи[4, с. 3 – 4].

Безумовно, слідчі дії є частиною процесуальної діяльності слідчого та поряд із розшуковими, організаційними діями, що функціонують у тісному взаємозв’язку, взаємозалежності, спрямовані на досягнення завдань кримінального судочинства. Проте саме слідчі дії  слід вважати безпосереднім способом вирішення завдань доказування, при цьому вони є основним елементом у здійсненні процесу розслідування злочинів, самостійним кримінально – процесуальним інститутом. Крім основної зазначеної відмінної ознаки слідчих дій, існують також додаткові. І щодо їх переліку у науковців сформувались наступні думки. Так, М. Гутерман у їх числі таких ознак називає: процесуальний характер; необхідність достатніх підстав (фактичних а для деяких дій і юридичних); здійснення уповноваженим суб’єктом; проведення у межах досудового слідства; тактична обґрунтованість і вибірковість; внутрішня структура [8, с. 9].

Закріплення та регламентація слідчої дії в КПК України – обов’язкова умова її проведення. На це вказує  І. Биховський, слушно зазначаючи, що невірною є думка окремих процесуалістів і практика деяких слідчих, котрі вважають правомірним проведення даної дії, не передбаченої законодавством [5, с. 35]. О. Горбачов  як обов’язкову ознаку слідчої дії називає її проведення після порушення кримінальної справи [7, с. 30]. Проте слід зазначити, що чинне кримінально-процесуальне законодавче дозволяє проведення слідчих дій до порушення справи зокрема: огляд місця події, накладення арешту на кореспонденцію, зняття інформації з каналів зв’язку.

Відображення процесу проведення слідчої дії та отриманих при цьому результатів відбувається у протоколі. Оскільки протоколи слідчих дій є самостійним видом доказів відповідно до ст. 65 КПК України і основним процесуальним засобом оформлення названих дій та їх результатів згідно з п. 20 ст. 32 КПК, їх ведення є характерною ознакою слідчих дій.[1, Ст. 65, 20, 32]. Як зазначає О. Білоусов, саме протоколи зазначених дій відображають результат безпосереднього сприйняття фактичних даних відповідними учасниками процесу [6, с. 26].

       Висновки. Таким чином дане наукове дослідження дає змогу зробити  наступні висновки. Чинне кримінально – процесуальне законодавство України не містить однозначного  та єдиного визначення такого поняття як слідчі дії і це, в першу чергу, формує прогалину  в законодавстві, яка  повинна бути подолана. Дане поняття  повинно відображати у собі такі ознаки як: а) здійснення тільки спеціально уповноваженими на те законодавством  особами; б) характер одного зі способів збирання доказів  та  спрямованість на збирання доказів; в) детальна регламентація законом підстав, умов і порядку проведення. Тому, з урахуванням цих ознак, слідчу дію у кримінально – процесуальному законодавстві  можна визначати так: «Слідча дія  – різновид процесуальної дії, що спрямована на збирання доказів, проводиться спеціально уповноваженою на те законодавством особою і детальна регламентація якої здійснюється КПК України».

Під час даного наукового дослідження було визначено відмінність між слідчими та процесуальними діями. Серед ознак, що відрізняють ці дії варто відмітити наступні: передбачення слідчих дій кримінально – процесуальним законодавством; безпосереднім їх призначенням є направленість на збирання, перевірку та оцінку доказів; крім винятків, зазначених у КПК України, слідчі дії застосовуються тільки після порушення кримінальної справи; вони підлягають єдиним правилам та вимогам до фіксації ходу слідчої дії та закріплення отриманих результатів; дозволяють об’єктивно фіксувати хід проведеної дії та її результати.

        Список використаних джерел та літератури:

1.  Кримінально – процесуальний кодекс України від 28 грудня 1960 р. // Відомості Верховної Ради. –  1961, N 2 ст. 15.

2. Проект Кримінального процесуального кодексу України (Текст законопроекту до другого читання 29.03.2012 ) / Електронний ресурс. Режим доступу: http://w1.c1.rada.gov.ua/pls/zweb_n/webproc4_1?pf3511=42312

3. Бахин В. П. Специализированный курс криминалистики / В.П. Бахин. –К., 1987. – 384 с.

4. Белозеров Ю. Н. Производство следственных действий  / Ю. Н. Белозеров, В. В. Рябоконь. – М. : МСШМ МВД СССР, 1990. – 66 с.

5. Быховский И.Е. Развитие и совершенствование следственных действий / И. Е. Быховский. – Л., 1972. – 31с.

6. Білоусов О. І. Оцінка окремих джерел доказів у кримінальному судочинстві / О. І. Білоусов. – К., 1996. – 51с.

7.  Горбачов О. Слідчі дії: термінологія, поняття, види // Вісник Академії правових наук України. – Х., 1997. – 145 с.

8. Гутерман М. П. Организационные мероприятия следователя в процессе расследования преступлений: автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. юрид. наук: спец. 12.00.09 / М. П. Гутерман. – М., 1980.– 18 с.

9. Дубинский А. Я. Производство предварительного расследования органами внутренних дел / А. Я. Дубинский. – К., 1987. – 84 с.

10. Коваленко Є. Г. Кримінальний процес України  / Є. Г. Коваленко, В. Т. Маляренко. – К. : Юрінком Інтер, 2008. – 712 с.

11. Кузьмічов В. С. Слідча діяльність: характеристика та напрями удосконалення: Монографія / В. С. Кузьмічов, Ю. М. Чорноус. – К.: ЗАТ «НІЧЛАВА», 2005. – 448 с.

12. Куцова Э. Ф. Следственные действия: понятие, обеспечение прав личности при их совершении / Э. Ф. Куцова // Вестник Московского университета. – 1991. – № 1. – С. 32 – 33.

13.  Михеєнко М. М. Кримінальний процес України / М. М. Михеєнко, В. Т. Нор, В. П. Шибіко. – К. : Либідь, 1999. – 536 с.

14. Нор В. Т. Кримінальний процесс України / В. Т. Нор, М. М. Михеєнко, В. П. Шибіко.– К., 1992.– 489 с. (1)

15. Чорноус Ю. М. Слідчі дії: поняття, сутність, напрями розвитку та удосконалення : дис. … канд. юрид. наук : 12.00.09 / Ю. М. Чорноус. – К., 2005. – С. 49.