державний лад – Науковий блоґ

Форма державного правління у науковому баченні академіка Іоанникія Малиновського

Олена Шафарчук — Tue, 30 Apr 2013 09:09:12 +0000

Анотація. У науковій статті вивчаються погляди українського правознавця, історика, громадського діяча, академіка Іоанникія Малиновського щодо форм державного правління, зокрема, що стосується Росії початку XX ст. Досліджується авторське бачення республіканської та монархічної форм правління.

Ключові слова: державний лад, народні представники, конституційна монархія, абсолютна монархія, демократична республіка, аристократична республіка, монарх, президент.

Annotation. Іn the article it is іnvestigated an opinion of Ukrainian lawyer, a historian, a public figure, an academician Ioannykii Malynovskyi concerning forms of state’s government, in particular Russia on the beginging of XX century. It is made a research of an author’s vision of a republic and a monarchy.

Key words: a state system, public representatives, a constitutional monarchy, an absolute monarchy, a democratic republic, an aristocratic republic, monarch, president.

Наукова спадщини академіка Іоанникія Малиновського проходить період активного дослідження науковцями сьогодення. Актуальними для вивчення залишилися, зокрема, і політико-правові погляди науковця на окремі питання теорії держави і права. Метою нашого дослідження є політико-правова думка І. Малиновського щодо форм державного правління, а саме, що стосується Росії поч. ХХ ст.
Значний внесок у дослідження наукової спадщини І. Малиновського здійснили С. А. Некрилов, С. Ф. Фоміних, В. О. Попелюшко, І. Т. ЛозовськийО. В. Булгакова, І. А. Іванніков та інші.
Іоанникій Олексійович Малиновський – український правознавець, історик, громадський діяч, професор з 1899 р., доктор державного права з 1912 р., академік ВУАН з 1925 р. Працював (з 1892) викладачем законодавства у м. Києві, був приватним учителем. З 1895 – професорський стипендіат кафедри руської історії Київського університету, в 1899-1911 рр. – професор Томського університету. У 1913 році одержав професорську кафедру у Варшавському університеті. Після Лютневої революції 1917 року займав офіційні посади: голова Ростовського міського комісаріату, гласний думи і голова культурно-просвітньої комісії міської управи, член ради при нач. Управління народної освіти Особливої наради при головнокомандувачі збройних сил Півдня Росії. З червня 1920 р. по квітень 1925 р. відбував покарання за вироком суду [3, с. 562]. Ученого обвинуватили у контрреволюції, яка полягала в тому, що він: 1) працював у відділі пропаганди при Денікінському уряді; 2) був народним міністром в уряді Денікіна; 3) відступив з урядом Денікіна під час наступу Червоної армії; 4) належав до Партії народної свободи; 5) написав статтю в «Приазовський край» та видав брошури «Монархия и республика» та «Учредительное собрание». Безпосередньо, що стосується «умовно п’ятого» обвинувачення, то Іоаникій Олексійович його визнав, проте зауважив, що у брошурі «Монархия и республика» виступив переконаним республіканцем.
Видання І. Малиновським резонансної брошури пов’язане із утворенням і діяльностю Конституційно-демократичної партії (партії Народної Свободи). Іоанникій Олексійович не тільки вступає в члени цієї партії, але й стає пропагандистом її ідей. Науковець вважав себе «руським» чоловіком і виступав за єдину Росію [4, с. 50].
У своїй брошурі І. Малиновський пише, що «монархія самодержавна повинна уступити місце монархії, обмеженій народним представництвом. Таким є неминучий хід історії, який змінити неможливо». А тому Партія Народної Свободи на другому з’їзді, що проходив у січні 1906 року, прийняла резолюцію про те, що Росія є конституційною (обмеженою) монархією [2, с. 16-17].
Так і сталось після опублікування 17 жовтня 1905 року «Маніфесту про вдосконалення державного ладу» юридично, а після відкриття засідань Державної Думи 27 квітня 1906 року − фактично. У маніфесті зазначалося про те, що від хвилювань, що виникли, може виявитися загроза цілісності і єдності держави. З метою усунення прямих проявів безпорядку у маніфесті проголошуються вимоги надати населенню основи громадянської свободи, залучити до участі в Думі ті класи населення, які на той час були позбавлені виборчих прав, а також встановити правило, згідно з яким жодний закон не міг набрати чинності без погодження Державної Думи [1].
І. Малиновський у «Монархії і республіці» зазначає, що «інститут царської влади потрібно залишити, оскільки авторитет царської влади занадто великий в очах широких мас населення. Для усунення недоліків необхідно допустити представників народу до справ державного управління» [2, с. 16]. Такий перебіг подій він вважає неминучим, чим і пояснює набуття Росією у 1906 році статусу конституційної (обмеженої) монархії.
2 вересня 1917 року тимчасове Правління Росії оголосило про те, що Росія за формою правління є республікою.
І. Малиновський у своїй праці «Монархія і республіка» зазначає, що саме демократична республіка є найбільш досконалою формою державного правління. «Для нас, руських, які задихаються в утисках самодержавства, ідея політичної досконалості виявляється у республіці, яка являється найбільш повним видом народоправління» [3, с. 11].
Малиновський, як ліберал, був упевнений в еволюційному шляху розвитку суспільства. В силу цього, абсолютну монархію у Росії необхідно замінити монархією обмеженою, а на зміну обмеженої монархії повинна прийти республіканська форма правління [4, с. 51]. Проблему стійкої і стабільної позиції монархізму науковець знаходить у звичці народу змішувати «государя» з державою. На його думку, народ глибоко переконаний у неможливості існування держави без государя.
Іоанникій Малиновський говорить про те, що демократична республіка сягає коренями древніх часів, коли люди жили такими невеликими державами, що допускали зібрання всенародних зборів. Як приклад такого порядку наводить швейцарські кантони (два Унтервальдена, два Аппенцеля і Гларусь) [2, с. 26].
У брошурі «Монархія і республіка» І. О. Малиновський виділяє аристократичну республіку, зазначаючи, що «республіка з представництвом від меншості населення називається аристократичною. Ця меншість відрізняється від решти населення знатним походженням, багатством і освіченістю, адже легше отримати освіту багатому, аніж бідному. Виборчі права належать не всім, а лише майновим класам». Аристократичній республіці він протиставляє демократичну республіку, в якій із принципу всезагальності виборчого права допускаються тільки винятки, що пов’язані із забезпеченням свідомого вираження народної волі. Тому за демократичної республіки у виборах не можуть брати участь малолітні і неповнолітні, психічно хворі, злочинці і злісні банкрути. З цією метою для забезпечення принципу правильності вираження народної волі принцип всезагального голосування доповнюється принципами прямого, рівного і таємного голосування. У демократичній республіці парламенту належить законодавча влада. Виконавча ж влада належить правлінню, що складається із президента республіки і міністрів [2, с. 27-28].
У вище згаданій праці автор здійснює порівняння дуалістичної і парламентарної республіки. Говорить про дуалістичну республіку, де народне представництво і правління складають майже дві різні політичні сили. Як приклад наводить Сполучені Штати Америки. У парламентарній республіці є лише одна політична сила – народне представництво. Правління перебуває у залежності від народного представництва. Також як приклад він наводить Францію, у якій президент вибирається не народом, а парламентом. Президент призначає міністрів із числа партії, що складає більшість у парламенті [2, с. 28].
Малиновський здійснює порівняння статусу монарха і президента. Зокрема, зазначає, що монарх має порівняно ширші повноваження, оскільки «у сфері законодавчої діяльності монарху надані більш широкі права, ніж президенту. Монарх має повноваження абсолютного veto, а президенту надано (лише в окремих республіках) – право суспензивного чи стримувального veto» [2, с. 13].
І. Малиновський акцентує свою увагу і на відповідальності органів державної влади з урахуванням тої чи іншої форми правління. Зокрема, зазначає, що за умов нормального порядку президент республіки підлягає юридичній відповідальності. Він може бути притягнутий до суду за свої дії, що порушують норми права. У виключному положенні знаходиться тільки президент Французької республіки: з точки зору юридичної відповідальності його статус схожий до статусу монарха. Але і його слід притягувати до суду за державну зраду [2, с. 13].
Що ж до парламентарної республіки Іоанникій Олексійович Малиновський говорить наступним чином: система відповідальності міністрів перед народним представництвом більше відповідає цілям народовладдя, ніж система відповідальності перед президентом. Тому найбільш вираженою формою народовладдя слід вважати республіку демократичну і парламентарну [2, с. 29].
Висновки.
Отже, Іонанникій Олексійович Малиновський здійснив великий внесок у розвиток російської державності, а також у розвиток політико-правової доктринальної думки початку ХХ ст. Обгрунтував переваги республіканської форми правління; здійснив порівняння дуалістичної та парламентарної республіки; акцентував увагу на необхідності запровадження та функціонуванні інституту юридичної відповідальності органів державної влади.
Список використаних джерел
1. Манифест об усовершенствовании государственного порядка: 17 октября 1905 г. : [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www. hist. msu.ru/ER/Etext/oct1905.htm
2. Малиновський І. Монархія і республіка. – Ростов-на-Дону : Типографія т-ва «Обновленіє», 1917 р. – 100 с.
3. Шемшученко Ю. С. Великий енциклопедичний юридичний словник ∕ Ю. С. Шемшученко. – К. : Українська енциклопедія, 2001. – 792 с.
4. Наукова, просвітницька, громадська та політична спадщина академіка І. Малиновського і сьогодення: Матеріали 1-го Міжнародного науково-практичного семінару; [м. Острог, 16 березня 2012 року]. – Острог : Видавництво Національного університету «Острозька академія», 2012. – 224 с.

Державний лад українських земель у складі Великого князівства Литовського та роль аристократії у місцевому та державному житті провінцій

Валентина Климчук — Mon, 02 Apr 2012 04:29:43 +0000

Стаття присвячена питанню державного ладу українських земель у складі Великого князівства Литовського як одного з центральних у науковій спадщині І. Малиновського. Аналіз проведено за основними інститутами державної влади, які досліджувалися вченим.
The article is devoted to the state organization of Ukrainian land as a part of Kingdom of Lithuania as one of the central point in the scientific works of I. Malynovskyi. The analysis has been held according to the name institutes of state power that had been investigated by the scientist.

Вивчення державного ладу Великого князівства Литовського (ВКЛ) через узагальнення і переосмислення творчих здобутків істориків права минулих поколінь є одним з багатьох невід’ємних елементів дослідження наукознавчих проблем історії української держави. І. Малиновський постає як провідний дослідник даної історичної доби поряд з іншими відомими вченими, зокрема, М. Владимирським-Будановим, Т. Бондарук, І. Усенко, Ф. Леонтовичем, М. Ясинським, Г. Демченком, Н. Полонською-Василенко тощо. Основними його працями при аналізі даної сфери можна назвати такі: “Стародавній державний лад східніх словян та його пізніші зміни”, “Лекции по истории русского права” та “Рада Великого княжества Литовскаго въ сравнении съ боярскою думою древней Руси”.
Під час становлення єдиної Литовсько-руської держави ідея єдинодержавства не мала такої суворості, як на сході. В Московській державі вся влада виходила з центру, і окремі місцевості не мали жодної самостійності. На заході, в Литовсько-руській державі, навпаки, визнавалась обласна самостійність. На сході управління побудовано за системою централізації, на заході за системою децентралізації.
“Господарь”, або “господарь его милость”, – звичайна назва глави Литовсько-руської держави. В офіційних актах вживається інша назва “великий князь”. При цьому додається вказівка на складові частини державної території: “великий князь Литовский, Русский, Жомойтии”. А так як зазвичай в XV и XVI ст. великі князі Литовські були і королями Польськими,а отже, мали право на всі володіння Польської корони, то в титулі вказувалось на цю обставину: “король Польський, великий князь Литовський, Руський, Пруський, Жомоїтський, Мазовецький”. В 60-х роках після приєднання Ливонії до Литви, додається: “Лифнянтський”.
Влада великого князя простягалась на всю територію держави. Але співвідношення між різними частинами території було різним. Це пояснюється історією формування Литовсько-руської держави. I. Малиновський зазначає, що факт існування протягом тривалого часу удільних князів, свідчить про те, що великі князі Литовські не відразу стали на чолі державної влади. Процес становлення єдиновладдя проходив дуже повільно, але все-таки він завершився. Влада удільних князів поступово обмежувалась. Разом з тим зменшувались їхні володіння. Великі уділи перетворювалися в провінції, і місце удільних князів займали намісники, або воєводи великого князя. Поступово, разом з обмеженням влади і володінь, удільні князі йдуть на службу до великого князя.
Після першої унії Литви з Польщею (1386) і прийняття католицтва великі князі Литовські приєднують до свого титулу предикат “Божьею милостью” (в латинських актах “Dei Gratia”). Предикат означає незалежність великокнязівської влади. Проте, це не повністю відображало тогочасну реальність. Хоча і великокняжеський стіл переходив у спадок, разом з тим практикувались вибори. Хто ж обирав? В Древній Русі право обирати князя було надано вічовим зібранням. Проте, на Галичині і Волині таке право переходить до боярської думи. Порядок, який сформувався в Галицько-Волинському князівстві практикується і в Литовсько-руській державі: рада обирає великих князів.
На зразок князів давньоруських, великі князі Литовські, насамперед, були воєначальниками і суддями. Але цим їхня роль звісно не обмежувалась. Вони наділені всією повнотою влади: від їхнього імені оголошується війна і заключається мир, вони призначають урядовців, вони від свого імені видають різноманітні привілеї, а закони починаються стандартною формулою: “уставуем”, “мы, великий князь, уставуем”.
Така влада була необмеженою лише спочатку. Пізніше її обмежила рада, на зразок як на Галичині і Волині князівська влада обмежувалась боярською думою.
Членами ради, “панами радами”, тобто радниками великого князя, були його помічники, колеги. В епоху формування литовсько-руського єдиновладдя помічниками і колегами великих князів були князі і пани: вони брали участь у воєнних походах, вели дипломатичні переговори, призначались намісниками в новоприєднані області. Фактично це була аристократія.
В чужоземних пам’ятках аристократію властивої Литви Жомоїти називають: reges, reguli, duces, rini, kunigai, nobiles, potiores, barones, meliores, baiori, тощо, в пам’ятках руських вживається термін – князі й бояри, згодом – князі, пани, шляхта, бояри. Аристократії належить політична влада. В її руках перебуває місцеве управління [3, с. 80]. По-суті, поступово вона стає визначальною в управлінні державою.
Проте, в новій великій Литовсько-руській державі таких помічників було надто багато. Неможливо усіх зробити радниками великого князя, усіх допустити в раду. Допускалися лише деякі – найважливіші, найбільш наближені до великого князя помічники.
Такими були насамперед могутні місцеві правителі – воєводи Віленський, Троїцький, Київський, Полоцький, Смоленський (до 1514 р.), Вітебський і Підляшський, каштеляни – Віленський і Троцький, старости –Жомоїтський і Луцький та маршалок Волинської землі. Напередодні Люблінськой унії було збільшено кількість воєводств і каштелянств; усі ці воєводи і каштеляни були допущені в раду. Крім вищих місцевих правителів, членами ради офіційно визнавались урядники, що займали вищі посади центрального управління – земському і двірному; такі як: канцлер і підканцлер, гетьман, маршалок земський и маршалок двірний, підскарбій земський і підскарбій двірний; маршалки господарскі, писарі і секретарі, і деякі інші двірські урядники (підчаші, підкоморні, стольники, крайчі тощо) також мали доступ в раду.
Найважливіші земські та дворові урядники – це переважаючий склад ради в XVI в. (до Люблінської унії). Крім того, в раді зберігали місця вищі представники католицької церкви, а також деякі князі і пани, які не займали жодних посад або займали незначні посади.
Пани-ради довгий час оточують великих князів Литовських. Спочатку їм належить лише право дорадчого голосу. Проте в другій половині XV століття, при вел. кн. Казимирові, який одночасно був королем Польським, а тому часто і на довго від’їздив до Польщі, рада самостійно управляла державою і фактично обмежувала владу великого князя. В привілеї 1492 р. це фактичне обмеження отримало юридичну санкцію. В привілеї перераховано випадки, коли необхідна нарада (consilium) господаря з панами-радою; господар обіцяє – не інакше, як за результатами наради з панами-радами (de consilo nostorum dominorum, habita deliberatione cum dominis consiliaris) відправляти послів до іноземних держав, скасовувати видані разом з ними закони, призначати начальників маєтків, що знаходяться на окраїнах, здійснювати витрати на важливі судові справи.
І. Малиновський вважає, що важливим є не даний перелік справ, які підлягають спільному обговоренню господаря і панів-рад, а те, що формальним чином, посередництвом писаного привілею, обмежується влада великого князя. Звичай і раніше приписував великим князям радитися з панами-радами. Тепер цей старовинний звичай санкціонується писаним законом (привілеєм).
Далеко не всі пани-ради були присутніми на засіданнях ради. В більшості випадків засідання ради були небагатолюдними: 5-6, іноді навіть 2 члена вирішували справи від імені усієї ради. Доводилось задовольнятись таким випадковим складам ради, коли вирішувались питання поточного управління або коли потрібно було поспішно вирішити те чи інше питання. Але, за загальним правилом, коли потрібно було вирішити щось важливе в сфері державного управління, скликались всі пани-ради на засідання.
Звісно, і в цьому випадку, з’являлись не всі, але більшість. Багатолюдні зібрання панів-рад в пам’ятках XV ст. – поч. XVI в. називаються “сеймами”, “великими сеймами”, “вальними сеймами” (“convetiones generales” в латинських актах).
Щодо центрального управління, то господар та пани-ради і були його головними органами. Пани-ради, фактично, вирішували різні питання центрального управління. Вони виступали окремо в якості органів центрального управління за дорученням господаря і ради. Хоча за системою децентралізації область центрального управління не була обширна, все-таки важко було обійтися без постійних органів цього управління, особливо управління двірського. Такими органами являються окремі пани-ради та інші урядники (уряд – посада).
Роль міністра двору відігравав земський маршалок. Він наглядав за порядком на господарському дворі, судив винуватих в порушенні цього порядку. Його товаришем був двірський маршалок, начальник господарських дворян, які виконували всеможливі дрібні доручення господаря і панів-ради (розносили листи, накази про мобілізацію, оплату земельного податку тощо). Більш важливі і відповідальні доручення – дипломатичні, судові та ін. виконували господарські маршалки.
Крім маршалків – земського, двірського і господарських, цілий ряд інших урядників виконували різноманітні функції двірцевого управління. В розпорядженні кухмістра, підчашого і чашника були напої, крайчого – страви, стольника и підстолія – серверування столу, підкоморія – кімнати в господарському дворі, конюшного – господарська конюшня, ловчий завідував полюванням, хорунжий розпоряджався господарськими дворянами.
Всі ці двірські урядники, крім виконання професійних обов’язків своєї служби, виконували різноманітні доручення, дипломатичні і судові.
При господареві і панах-радах була канцелярія. ЇЇ начальником визнавався канцлер. Штат канцелярій складався з писарів, секретарів (тобто писарів, які вміли писати латинською) і дяків (помічників писарів).
Особливим відділом канцелярії був “скарб господарский”, тобто державне казначейство. Тут зберігались різноманітні цінності. Головним начальником скарбу вважався канцлер. Його помічником був земський підскарбій, який зазвичай займав і посаду писаря. Через деякий час з’являється необхідність в спеціальному органі фінансового управління. Таким органом постає земський підскарбій. В 60-х роках він займає самостійне становище, незалежне від канцлера. На нього покладається обов’язок піклуватися про збільшення державного прибутку, йому доручається монетарна справа, надається право підписання угод про державні позики, підпорядковуються місцеві урядники, керуючі державним майном і збираючі державні доходи.
Один із панів-рад носив звання гетьмана найвищого (або земського). В мирний час це було почесне звання. Під час війни йому доручалось головнокомандування військом. До 60-х років ХVI ст. гетьман найвищий – тільки головнокомандуючий. В 60-х роках, під час тяжкої лівонської війни, він, залишаючись головнокомандувачем, виконує деякі функції воєнного міністра.
До лівонської війни (в 60-х роках XVI ст.) господар і пани-ради вважали за можливе не зважати на бажання шляхетства, нехтувати їх. Прохання шляхетства часто відхилялися і зокрема систематично відхилялося прохання про розширення шляхетських прав.
Зміна заходить під час лівонської війни. Довелося вважати на бажання шляхетства, давати сприятливі “откази” на ті прохання, які раніше відхилювано. Права шляхетства зросли. Поширивсь обсяг відання вального сойму. Постанову Статуту 1529 року про те, що законодавча влада належить господареві й панам-радам змінено: законодавча влада надається вальному соймові в повному його складові. Тепер закон це є “соймове постановенье”, це є наслідок “зезволенья” панів-рад та інших соймових станів, затверджених від господаря.
На політичному кону з’явилася нова сила – шляхетство та орган його вальний сойм. Вага цієї нової сили виразно позначилася в 1569 році.
Ця зміна була санкціонована актом Люблінської унії, що визнала “спольный сейм” Речи Посполитої, орган усенького шляхетства, за орган зверхньої влади [3, с.81].
Крім того, аналізуючи праці І. Малиновського, зокрема, “Стародавній державний лад східніх словян та його пізніші зміни”, “Лекции по истории русского права”, “Рада Великого княжества Литовскаго въ сравнении съ боярскою думою древней Руси”, можна відмітити, що І. Малиновський, як яскравий представник школи захiдноруського права, обстоюював положення про наявність значних взаємних впливів на державні інститути Великого князівства Литовського давньоруських державних інститутів, не заперечуючи польських чинників. Проте, наприклад, вiдомий польський вчений Є. Охманьський вважає, що у системі органів влади Великого князівства Литовського, руських запозичень була незначна кiлькiсть, а переважали саме польські [7, с. 77-78]. І. Малиновський категорично не заперечує польські впливи на державно-правове життя Великого князівства Литовського, але єдиними їх не визнає. Наприклад, на зразок того як пани-рада Великого князівства Литовського обмежувала законодавчі повноваження господаря та ряд інших, польський сейм істотно обмежував королівську владу, аж до визнання у 1501 р. короля принцепсом – першим серед рівних у Сенаті [8, с.17]. За привілеєм 1492 р., На думку І.Малиновського, привілей закріпив правові звичаї, які склалися у ході діяльності Пани-Ради протягом другої половини XV ст. [3, с. 57], а отже, не варто перебільшувати ступінь запозичення польського досвіду.
Руські впливи варто враховувати хоча б тому, що саме завдяки руському населенню, якого було більшість в новоутвореній державі, православна доктрина на деякий час (з 1440 р. литовських князів обирає магнатство) стала визначальною і влада монарха визнавалась як така, що має божественне походження. Подiбно до того, як свiт управляється Богом, а плотське тiло управляється душею, так і політичним тiлом – державою – управляє монарх, чиє відношення до підданих можна уподібнити відношенням голови до інших органів [1, с.146]. Оскільки, закони йдуть від Бога, то завдання князя – реалізовувати ці закони і “судити людем в правду”, “по праву”, “по старине и пошлине”. Cаме князі Київської Русі сприймались насамперед як судді і мірилом їхньої гідності, крім стандартних чеснот (військова відвага, захист християнської віри, дбання про дружину і “братію”,”книжність” [5, с.237]), вважались праведний суд і турбота про підданих.
Але і виборність великого литовського князя не суперечила давній руській традиції, згідно з якою невід’ємними елементами легітимації влади великого князя були її договірний характер і система завоювання – запрошення – згоди [6, с. 39]. І. Малиновський зазначає, що пани-рада є органом, похідним від ради при князі часів Київської Русі, при цьому доводячи, що ставити знак рівності між двома зазначеними органами не можна. Пани-Рада є результатом еволюції давньоруської княжої ради, але вона є органом зовсім іншої історичної доби.
Тобто, литовські князі, фактично демонстрували дотримання “старовини”, повагу до місцевих руських правових норм, справедливість свого суду [2, с. 124], цілком впевнено вкорінюючи серед державних інститутів руські державно-правові та ідеологічні впливи.
Попри все, ключовим у ВКЛ було панування аристократичного принципу, яке спричинило значний вплив на Річ Посполиту. Тобто вплив Литовської і Польської держав одна на одну був взаємним. Недарма у Великому князівстві Литовському ще перед Люблінською унією ввесь лад мав за підвалину всемогутність князів та панів і поневолення народної маси, що пізніше чітко прослідковується і у Речі Посполитій. Жертвами насильства князів і панів були нижчі верстви суспільства, тобто селяни, які почали вчиняти повстання. Пізніше, наприкінці XVI століття такі повстання вчиняють козаки, а в XVIІІ ст. з’являється гайдамаччина. Звісно ці повстання не були породжені лише Люблінською унією, це був спільний результат державницьких аристократичних порядків.
Отже, ми вважаємо, що державні інститути Великого князівства Литовського є невід’ємною і важливою частиною української історії і права. Але пов’язувати процес становлення і розвитку державно-правових інститутів Литовсько-Руської держави тільки з руськими або польськими впливами було б помилковим. Вплив давньоруської державності мав важливе значення, завдяки йому були закладені міцні підвалини державного ладу Великого князівства Литовського і традиції державного будівництва. Але із змінами у певних історичних реаліях закономірним був і подальший розвиток державних інститутів. Крім того, цілком правильним є думка І. Малиновського про те, що “падіння Литовсько-Руської держави залежало од особливостей її політичного і соціяльного ладу” [3, с.86], адже аристократичний лад послужив підвалиною всемогутності князів та панів і поневолення народної маси.

Список використаних джерел:
1. Гуревич А. На праве страна строится… / / Категории средневековой культуры. – М: Культура, 2002. – 256 с.
2. Литовская Метрика. 4-я книга записей. – Вильнюс, 2004. – 196 с.
3. Малиновський І. Стародавній державний лад східніх слов’ян і його пізніші зміни / І. Малиновський. – Томськ, 1929. – 184 с.
4. Малиновский І. Рада великих князей литовских в связи с боярской думой Древней России / І. Малиновський. – Томськ, 1904. – 109 с.
5. Пауткин А. Характеристика личности в летописных княжеских нскроногах / А. Пауткин / / Герменевтика древнерусской литературы. – Сб. 1. XI-XVI вв. – M.,1989. – 255 с.
6. Соловьев К. Эволюция форм легитимации государственной власти в древней и средневековой Руси / К. Соловьев / / Международный исторический журнал. – 2002. – 45 с.
7. OchmacskiJ. Ruskie wzory organizacyjne w pacstwie litewskim XIV – XVI wieku / / Dawna Litwa. – Olsztyn, 1986. – S. 77-78.
8. Pirie D. P. A. Constitutional Development 1180 – 1572. – London, 1995. – Р.17.