Ключові слова: креолізація, контент, державне управління, полікодовий текст.

Сьогодні інформаційна сфера набуває ознак саме ключової сфери людської діяльності. В сучасному світі інформація набуває все більшого значення в політичній, економічній, військовій та культурній сферах функціонуванні держави. Правильне використання інформації та організації інформаційних процесів становить, на теперішньому рівні розвитку, гармонійне зростання держави на політичній світовій арені, як сильного, конкурентного гравця. Глобальна комп’ютеризація процесів, популяризація соціальних мереж все більше активізує проблему зменшення використання усної мови. Перехід міжособистісного мовлення на рівень соціальних мереж спричиняє все більше використання зображень та ілюстрацій для демонстрації емоцій, що спрощує комунікацію. Таке середовище спричиняє появу нових комунікаційних явищ, що змушує науковців шукати нові пояснення та значення. Одним з таких нових явищ є креолізовані тексти.

На сьогодні інформаційні потоки є ключовими при вирішенні будь-яких питань в тому числі управлінських. Лише маючи якісну, достовірну та своєчасну інформацію можна прийняти правильне рішення та виконати поставлене завдання. Це ж стосується і державного управління. Лише забезпечивши персонал якісною інформацією можливе вчасне виконання завдань. А перехід до електронного документообігу відкривають нові можливості для зв’язку між персоналом, а також між органами влади та громадянами. Сучасні види інформаційних ресурсів та можливості мережі Інтернет сприяють розвитку стійкого комунікативного зв’язку з громадянами, що сприяє розвитку громад та країни в цілому.

Aнaліз oстaнніх дoсліджень і публікaцій. Наукове дослідження було б неможливо завершити без уже існуючих напрацювань таких науковців у сфері герменевтики як С. Васильєва, Т. Радзієвської, а також у напрямку дослідження креолізованих текстів: Є. Анісімової, А. Бернадської, М. Ворошилова, І. Гальперіна, Л. Головіна, О. Михальської, О. Пойманова, Т. Попова, В. Рижкова, Ю. Сорокіна та ін. А також було проаналізовано контент офіційних сайтів та facebook-сторінок органів державної влади.

Метa стaтті: дати характеристики контенту офіційних сайтів та facebook-сторінок органів державного управління та прослідкувати появу на них креолізованих текстів.

Виклад основного матеріалу дослідження. Сьогодні одну з найважливіших ролей у житті та діяльності людини відграє інформація, причому це може бути інформація різного виду, записана чи передана усно. Однією з загальних тенденцій у розвитку світового суспільстві є його трансформація в інформаційне суспільство на основі використання широкого спектру технологій та впровадження інформаційно-комунікаційних технологій в усі сфери діяльності людини. Однією з таких сфер є державне управління.

Сьогодні в умовах популяризації соціальних мереж вся особистісна комунікація стала опосередкованою. За допомогою мережі Інтернет та соціальних мереж люди обмінюються думками та емоціями, а за допомогою новітніх технологій час передачі великої кількості інформації зменшується. Для надання письмовому тексту більшої емоційності, за допомогою сучасних технологій, його доповнюють іконічними зображеннями. Такий текст називається креолізованим.

Визначення креолізований текст запропонували вчені Ю. Сорокін і Є. Тарасов. Згідно з їхнім визначення креолізований текст – це тексти, фактура яких складається з двох неоднорідних частин: вербальної (мовної) і невербальної (такої, що належить до інших знакових систем) [5, с. 41].

Як і будь який текст, креолізований має свої особливості та характеристики. Основною особливістю таких текстів є зв’язність та цілісність. В них ілюстративно-візуальний ряд має вирішальне значення для розуміння тексту. Між вербальним та візуальним компонентами тексту, в креолізованих текстах, складається нерозривний зв’язок. Відсутність або наявність одного з цих компонентів змінюють зміст цілого повідомлення, робить його неповноцінним або змінюється його інтерпретація [2, с. 108].

Сьогодні кількість креолізованих текстів збільшується. Серед них можна знайти науково-технічні, публіцистичні, ілюстровані художні тексти, рекламні тексти, афіші, інструкції, комікси, платити та інші. Залежно від наявності зображення й характеру його зв’язку з вербальною частиною Є. Анісимова виділяє три основні групи текстів:

• тексти з нульовою креолізацією,
• тексти з частковою креолізацією,
• тексти з повною креолізацією [1, с. 85-86].

Деякі вчені ведуть дискусію щодо самого терміну. Так в літературі можна знайти чимало синонімів до креолізованих текстів. Наприклад, А. Бернадська використовує термін «полікодовий текст». Цей термін точно характеризує наявність у тексті декількох складових частин, що відрізняються між собою своїм складом. Ці частини нерозривно поєднані між собою та досягають більшого ефекту при передачі інформації та її розумінням адресатом [2, с. 114].

Дослідник М. Іщук відносить полікодові тексти до багатоканальних. Багатоканальні тексти – це тексти, які включають в себе більш широкий спектр гетерогенних складових, тобто, крім вербального та зображувального компонентів, в їх склад входить звуковий усний текст діалогічного характеру, який потребує додаткових каналів сприйняття – телевізійні передачі, телереклама, кінoтексти, віртуальні електронні тексти [3, с. 179].

Оскільки, як було сказано вище, інформаційні технології стають невід’ємною частиною функціонування будь-якої системи, а сама інформація набуває все більш інтерактивного характеру, ми змушені говорити про перехід організацій до використання мережі Інтернет та всіх його функцій з метою взаємодії з суспільством.

Для успішного функціонування будь-якій системі необхідно чітко керувати інформаційними потоками та використовувати їх з метою кращого інформування зацікавлених осіб. З появою політики відкритості у веденні державних справ та зростаючої зацікавленості громадян діяльністю влади в нашій країні почалося широке впровадження так званого електронного врядування. Для цього була сформована політика на забезпечення формування умов виробництва, зберігання та поширення інформації, шляхом комплексного використання всіх видів інформаційних ресурсів.

Одним з таких ресурсів є мережа Інтернет, що дає змогу на повну використовувати всі його інформативні функції. Важливим кроком до досягнення відкритості та прозорості стало грамотне ведення офіційних web-сторінок органів державного управління. Їхнє використання та ведення регламентується українським законодавством, а також інформаційне наповнення таких сайтів контролюється відповідними нормативними актами.

Популярність комп’ютерно-опосередкованої комунікації сприяє появі лінгвістичного інтересу до повідомлень, що передаються в соціальних мережах. Не винятком стають і офіційні сайти та facebook-сторінки органів державної влади. Оскільки комп’ютерно-опосередкованому спілкуванню бракує емоційної забарвленості як при усному спілкуванні, то для вираження своїх емоцій часто використовується різні ресурси соціальних мереж. Таким ресурсом є додавання ілюстрованого матеріалу разом з використанням тексту.

Креолізований контент все частіше використовується як спосіб емоційного забарвлення тривіальному повідомленню. Найчастіше такий текст можна зустріти саме в соціальних мережах, оскільки його використання притаманне неформальному спілкуванню. Але він все частіше зустрічається й на неофіційних сайтах урядових установ.

Використання офіційних сайтів дозволяє на кращому рівні задовольнити інформаційні потреби громадян. Однак, такі сайти позбавлені такої інтерактивності як соціальні мережі. Тому, все частіше, органи влади створюють офіційні сторінки в різних соціальних мережах. Найкращою соціальною мережею в таких випадках виступає Facebook. Завдяки високому рівневі захищеності та великому поширенню серед різновікових категорій населення мережа Facebook стає найкращим способом для передачі інформації, а також для можливості отримання зворотного зв’язку від населення.

До прикладу візьмемо facebook-сторінку Львівської обласної державної адміністрації та за допомогою моніторингу прослідкуємо певну хронологію появи інформації. Взявши до уваги період часу з вересня 2015 року до лютого 2016 року можемо простежити закономірність перевіривши діаграму публікації повідомлень на facebook-сторінці (Рис. 1).

Спостереження показує, що від початку заданого періоду часу на facebook-сторінці публікувалося мало інформаційних повідомлень (лише 0 у вересні та 2 у жовтні). Певний період на сторінці взагалі не спостерігалась поява будь-яких повідомлень (0 у січні). Однак зі збільшенням зацікавленості в роботі органів влади почала збільшуватися кількість публікацій на сайті – різкий стрибок публікацій в лютому (27 повідомлень) [8].

Рис. 1. Хронологічна поява повідомлень на facebook-сторінці Львівської ОДА [8].

Проте, зважаючи на сучасний розвиток та все більшої інформатизації суспільства, розробленість сайтів органів влади Рівненської та Львівської областей дуже низька. На сайтах подається невелика кількість інформації про суспільство, події та діяльність органі, але багато офіційних та правових документів і рішень. Інформація довго не оновлюється і подається не вчасно. Інформаційне наповнення не може повністю задовольнити потреб громадян, а графічне оформлення інтерфейсу ускладнює пошук та не привертає уваги.

Те ж саме стосується facebook-сторінок. Не якісне наповнення та не своєчасність інформації не заохочують людей відвідувати ці сторінки. Не всі районні адміністрації мають facebook-сторінки. Наприклад, в Львівській області з 19 районної ради свої офіційні сторінки в мережі Facebook мають лише шість районних адміністрацій, в Рівненській області з 16 – facebook-сторінки мають лише три (Рис. 2).

Рис. 2. Наявність facebook-сторінок в РДА Рівненської та Львівської областей.

Таке пожвавлення в інформаційній сфері Львівської області пояснюється тим, що це є великий культурний та туристичний цент не лише України, а й всієї східної Європи. Для підтримання іміджу європейського міста та області України та для підтримання політики відкритості діяльності влади якісно розробляється офіційний сайт міської ради. Саме для кращого способу подання інформації, задля привернення уваги, покращення ставлення громадян та привернення уваги людей до самого міста на сайті та facebook-сторінці використовується креолізований контент.

Однак, що стосується офіційних web-сайтів органів державної та місцевої влади, то їхній контент складається з більш точної, конкретних видів інформації. Наповнення таких сайтів чітко регламентується законодавчою базою України. Стиль таких сайті більш стриманий та офіційний, а використання якихось стилізованих засобів чи форм виключене. Проте спостереження за контентом таких сайті показало, що використання креолізованих текстів допускається, а іноді є ключовим способом передачі своєрідної інформації.

Провівши порівняльний аналіз сайтів Рівненської та Львівської обласних та районних державних адміністрацій, можна спостерігати певну закономірність у використанні такого способу інформування, як креолізований контент. Наприклад, такий текст використовується, щоб привернути увагу до певних необхідних екстрених номерів чи номерів гарячих ліній або інших номерів допомоги (Рис. 3).

Рис. 3. Порівняння використання креолізованого тексту для позначення екстрених номерів допомоги в Рівненські та Львівській обласних радах (Зліва – Львівська ОДА, з права – Рівненська ОДА) [6, 7].

Таку ж тенденцію можна спостерігати й на всіх сайтах Рівненської та Львівської обласних адміністрацій, а також на всіх сайтах районних адміністрацій. Використовується такий вид креолізованих текстів для позначення подібної інформації на всіх сайтах влади. Переважно це посилання на перехід на сайти інших органів влади, приймальню президента, Кабінет міністрів та інших органів. А також для переходу на ресурси призначені для мешканців області, району, міста чи села.

Слід зазначити, що інформація на офіційних facebook-сторінках та інших сторінках в соціальних мережах, дублюється з сайтів ОДА. Переважна більшість повідомлень, що розміщуються на facebook-сторінках органів державної влади мають посилання на офіційні сайти. Для прикладу візьмемо основні офіційні сайти Рівненської та Львівської ОДА. Використавши можливості аналітичного додатку SimilarWeb ми можемо прослідкувати кількість посилань, у відсотковому позначенні, з офіційних сайтів на офіційні сторінки в соціальних мережах. Я ми можемо бачити найбільша кількість таких посилань припадає саме на facebook-сторінки. Таке зацікавлення саме мережею Facebook можна пояснити більш зацікавленою та активною аудиторією. Також, ми спостерігаємо наявність офіційної сторінки Львівської ОДА в мережі Twitter. Ця мережа має певні обмеження щодо кількості тексту в повідомлені, тому тут часто використовують посилання та зображення, що є креолізованим текстом (Рис. 4).

Рис. 4. Відображення, у відсотках, кількості посилань на офіційний сайт Львівської ОДА в соціальних мережах [6].

Таку ж тенденцію ми можемо спостерігати і щодо офіційного сайту Рівненської ОДА. Проте, в цьому випадку ми спостерігаємо меншу активність в соціальних мережа, зокрема в мережі Facebook. А офіційна сторінка в Twitter взагалі відсутня. Однак, ми бачимо більший відсоток в мережі YouTube, що є кращим способом поширення інформації, оскільки відео-вербальна комунікація сприймається людиною швидше та якісніше (Рис. 5).

Рис. 5. Відображення, у відсотках, кількості посилань на офіційний сайт Рівненської ОДА в соціальних мережах [7].

Креолізація все частіше з’являється на офіційних сайтах, незважаючи на невідповідність офіційному стилю, що притаманний викладу інформації на таких сайтах. Однак, це легко можна пояснити залученням більшої уваги відвідувачів сайту до такої інформації. Використання зображення в поєднанні з друкованим текстом забезпечує більшу концентрацію уваги громадян на певному питанні, а отже це заощаджує їхній час на пошук необхідного. Також, інтерактивність, що надає мережа Інтернет, дозволяє доносити до споживача більше інформації при застосуванні меншої кількості знаків, а отже економить місце.

Якщо веденню офіційного сайту приділяти мало часу та наповнювати його не якісним та не своєчасним контентом – це може зашкодити позитивному іміджу будь-якого органу влади. Не достатня кількість інформації, її застарілість, виклад лише правових та офіційних документів, погано оформлений інтерфейс не забезпечують достатньою кількістю інформації громадян. А не використання сучасних можливостей мережі Інтернет не може сприяти розвитку відкритого суспільства в Україні.

Отже, для того щоб якісно провести дослідження та правильно вибрати необхідну інформацію з інформаційного простору необхідно залучити певні методи дослідження. Через відносну новизну питання креолізованого тексту, не можна точно визначити підходи до вивчення цього явища. Однак, оскільки креолізований текст є лише специфічним підвидом звичайного тексту для його вивчення підійдуть лінгвістичні методи дослідження тексту. Також для кращого розуміння теми та для доповнення дослідження ілюстрованим матеріалом необхідно використати метод, що не пов’язаний з вивченням тексту, метод спостереження. З його допомогою було проведено аналіз контенту офіційних сайтів та facebook-сторінок органів державного управління.

Висновки. На основі всього вищесказаного, можна зробити висновок, що популяризація та введення на законодавчому рівні політики прозорості у ведені державних справ, спричинило стрімкий розвиток створення не лише web-сторінок органів влади, а й появи їхніх офіційних facebook-сторінок. Зважаючи на те, що таке середовище є найсприятливішим для появи та розвитку креолізації, на таких сторінка все частіше почали з’являтися креолізовані тексти. Їхнє поєднання двох неоднорідних знакових систем привертає увагу, полегшує пошук інформації та економить місце для більш конкретної, правової чи політичної інформації, що має бути зазначена на офіційних сайтах.

Список використаних джерел та літератури

1. Анисимова, Е. Е. Креолизованные тексты – тексты ХХI века? Взаимодействие вербального и паралингвистического в тексте [Текст]: учебное пособие по интерпретации текста / Е. Е. Анисимова. – Воронеж, 1999. – 148 с.

2. Бернацкая, А.А. К проблеме «креолизации» текста: история и современное состояние [Текст] / А. А. Бернацкая // Речевое общение: Специализированный вестник / Краснояр. гос. ун-т; Под редакцией А. П. Сковородникова. Вып. 3 (11). – Красноярск: Красноярский университет, 2000. – С. 109-119.

3. Ищук, М. А. Гетерогенный текст: функции его составляющих. [Текст] / М. А. Ищук // Вестник ТвГУ. – 2008. – Вып. 13 – С. 176-182.

4. Рижкова, В. В. Креолізовані тексти в аспекті вивчення реклами в банківській сфері України. [Електронний ресурс] / В.В. Рижкова – К., 2009. – Режим доступу: World Wide Web. – URL http://nauka.hnpu.edu.ua/sites/default/files/fahovi%20vudannia/2009. – Назва з екрану.

5. Сорокин, Ю. А. Креолизованные тексты и их коммуникативная функція [Текст] / Ю. А. Сорокин, Е. Ф. Тарасов // Оптимизация речевого воздействия. – М.: Высшая школа, 1990. – С. 180-186.

6. Львівська обласна державна адміністрація [Електронний ресурс] – Режим доступу: World Wide Web. – URL http://loda.gov.ua. – Назва з екрану.

7. Рівненська обласна державна адміністрація [Електронний ресурс] – Режим доступу: World Wide Web. – URL http://www.rv.gov.ua/sitenew/main/ua. – Назва з екрану.

8. Facebook-сторінка «Львівська обласна державна адміністрація». [Електронний ресурс] – Режим доступу: World Wide Web. – URL https://www.facebook.com/Львівська-обласна-державна-адміністраціяLviv-Regional-State-Administration-493044524047626/. – Назва з екрану.

У статті розкривається та досліджується поняття державного управління як одного з найважливіших інститутів держави і права. Також здійснюється виокремлення та аналіз ознак державного управління. Значна увага у статті приділяється питанню принципів державного управління.

The article reveals and examines the concept of  public administration as one of the most important institutions of the state and law. Analysis features of public administration also carried. Much attention in the article given to the principles of public administration.

Ключові слова: державне управління, принципи державного управління, функції держави, держава, влада.

Актуальність дослідження обумовлюється насамперед тим, що у науковому середовищі та на практиці досить часто поняття «державне управління» порівнюється з поняттям державної служби. Так, категорія «державне управління» та «державна служба» наразі досить часто вживається при обговоренні економічних проблем, здійсненні політичної пропаганди, обґрунтуванні та узаконенні державної політики. Для правильного розуміння значення цього поняття, необхідно дослідити його зміст, принципи функціонування та ознаки. На жаль, на сьогодні ще не існує єдиного погляду на те, що собою представляє державне управління і в чому проявляється його державно-правова сутність. Дослідження даного інституту важливе не лише з точки зори юридичної науки, не меншу важливість воно складає з практичної сторони, адже будь-яка особа постійно перебуває у нерозривному зв’язку з державою, а відповідно вступає у відносини державного управління або як об’єкт управління або як його суб’єкт.

Крім цього, побудова демократичної, правової держави потребує вироблення чіткого наукового уявлення про ознаки, особливості, властивості, характерні риси управління, що притаманні всім суспільствам на різних стадіях розвитку. Поряд з цим надзвичайно важливим є розуміння характеру державного управління, здійснюваного у конкретних часово-просторових рамках. Адже процес управління повинен якомога повніше відповідати демократичним принципам, позаяк люди володіють невід’ємним, природним правом на самоврядування [4, С. 99].

Метою наукового дослідження є визначення поняття та змісту державного управління з точки зору правової науки, аналіз принципів та ознак державного управління, визначення та оцінка значення державного управління як основного виду державної діяльності.

Серед вчених, які займалися розробкою цього питання слід відзначити О. Ю. Волковича, В. Б. Авер’янова, Б. П. Курашвілі, А. О. Дєгтяря, В. Б. Дзюндзюка, О. М. Бандурку, Ю. П. Битяка, В. Ф. Опришка, С. В. Ківалова, Ю. О. Оболенського, Н. П. Матюхіну, Г П. Ситника, В. М. Мартиненка, Ю. О. Куца та ін.

Державне управління становить основну частину предмета адміністративного права. В найбільш загальному вигляді державне управління можна визначити як управління, яке здійснюється державою з метою реалізації покладених на державу завдань та функцій.

Для дослідження та аналізу особливостей цього складного інституту адміністративного права, варто дати визначення поняття «державне управління», щодо якого досі немає єдиної наукової думки. Для представників науки адміністративного та конституційного права найважливішим є розгляд цього суспільного явища як процесу з притаманними йому закономірностями, причому перевага віддається змісту діяльності, яка є сутністю державного управління [2, С. 39].

На думку В. П. Пилипишина, категорія «управління» являє собою діяльність уповноважених органів, що спрямована на досягнення конкретних завдань за допомогою управлінських методів, способів та функцій [8, С. 10]. У найбільш загальному вигляді державне управління тривалий час визначалось як виконавчо-розпорядча діяльність органів державної виконавчої влади, котра виявляється у безпосередньому повсякденному й оперативному впливові на різноманітні суспільні відносини у країні [9, С. 213]. Проте таке визначення не охоплює усіх особливостей державного управління і потребує уточнення та розширення.

Науковець галузі адміністративного права Г. В. Атаманчук зазначає, що державне управління – це практичний, організуючий вплив держави на суспільну життєдіяльність людей з метою її впорядкування, збереження або перетворення, який спирається на її владну силу [1, С. 38]. В свою чергу, на думку В. Б. Авер’янова під державним управлінням потрібно розуміти особливий та самостійний різновид діяльності держави, що здійснює окрема система спеціальних державних органів – органів виконавчої влади [5, С. 6].

Таким чином, державне управління – це частина соціального управління, тобто управління людьми та їх колективами. У вужчому значенні – державне управління – це управління персоналом державної служби, а також суспільними сферами (економікою, правовим процесом, соціальним забезпеченням, культурою), суспільними групами, організаціями та інститутами.

З точки зору політичної науки (політології) деякі науковці пропонують наступне визначення поняття «управління»: вид суспільної діяльності, який передбачає систему скоординованих дій впливу суб’єкта на об’єкт з метою досягнення певних організаційних цілей. Суб’єктами управління є керівники вищої, середньої та нижчої ланок, елітні групи й організації, а об’єктами управління – окремі особи, групи, організації, інститути, процеси. Відповідно, «державне управління» – це складова політичного управління, яка одночасно поєднує політичні та адміністративні засоби.

Принагідно зазначимо, що у широкому розумінні поняття державного управління поширюється на всі три гілки влади – виконавчу, законодавчу і судову, а у вузькому – тільки на виконавчу [3, С. 150]. Такий поділ зумовлюється особливістю державної діяльності, здійснення якої, у певній мірі, покладається на державне управління.

Слід зазначити, що існують три види державної діяльності (влади): законодавча, виконавча і судова. Кожен із цих видів діяльності здійснюється спеціальними державними органами, які в сукупності складають державний апарат. Всі ці органи здійснюють державне управління, тобто регулюють діяльність держави в цілому. Таке управління ще називають державним управлінням в «широкому» розумінні. Предметом же адміністративного права є державне управління у «вузькому» (власному, спеціальному) розумінні, тобто діяльність органів виконавчої влади. Таким чином, предметом нашого дослідження буде поняття державного управління у вузькому, адміністративно-правовому значенні.

Як зазначає В. В. Цвєтков, державне управління є матеріалізоване виявлення (вираження) державної влади, що здійснює визначені нею спільні цілі й завдання у межах системи цієї влади, виходячи з принципу поділу влади [4, С. 102]. Отже, це вид державної діяльності, у межах якої практично функціонує виконавча гілка державної влади. У нашому трактуванні державне управління – це форма практичної реалізації виконавчої влади.

Варто зазначити, що поряд з поняттям державного управління також виділяють «механізм державного управління». Так, О. В. Федорчак вважає, що механізм державного управління – це складна система, призначена для практичного здійснення державного управління та досягнення поставлених цілей, яка має визначену структуру, методи, важелі, інструменти впливу на об’єкт управління з відповідним правовим, нормативним та інформаційним забезпеченням [10].

Державне управління, як один з найважливіших інститутів адміністративного права характеризується певною сукупністю ознак. Зокрема, управлінська діяльність: має загальнодержавний характер, тобто охоплює всі сфери життя суспільства; є виконавчою щодо законодавчої діяльності, а тому називається підзаконною; здійснюється особливою групою державних органів – органами виконавчої влади, а також органами місцевого самоврядування; є активною і цілеспрямованою; має безпосередніми об’єктами галузі економіки, соціально-культурного і адміністративно-політичного розвитку; має яскраво виражений організуючий зміст, тобто в процесі цієї діяльності організуються відносини між людьми та їх колективами; здійснюється повсякденно і безперервно (на відміну від законодавчої і судової); має юридично-владний або розпорядчий характер (кожен суб’єкт управління наділяється певним обсягом прав, за допомогою яких і досягається мета виконавчої діяльності).

Також варто представити класифікацію характерних рис державного управління, які виділяє професор у галузі адміністративно-правових наук В. В. Цвєтков [4, С. 127]:

• державне управління є передусім соціальним, політичним явищем;
• державне управління виступає як процес реалізації державної влади, її зовнішнє, матеріалізоване вираження і поза нею не існує. Зміст влади якнайповніше виявляється в державному управлінні;
• державне управління – це діяльність виконавчо-розпорядчого характеру, чим підкреслюється його виконавче призначення – організаторська виконавчо-розпорядча діяльність державних органів;
• діяльність органів державного управління здійснюється на підставі й на виконання законів, тобто державне управління – підзаконна діяльність, хоча й володіє владно-розпорядчими повноваженнями.

З огляду на вищезазначені ознаки державного управління, різні трактування цього інституту, державне управління можна визначити як соціальну функцію, що виявляється у владно-організуючій діяльності державної влади, яка забезпечує узгодження спільної праці, побуту та різноманітних інтересів та потреб людей для досягнення суспільно важливих цілей та завдань.

Будь-який інститут держави, права та науки характеризується сукупністю принципів, які визначають основний зміст та правову природу розглядуваного інституту. Принципи державного управління – це керівні правила, що відбивають зміст законів і закономірностей і мають бути закріплені в нормативно-правових документах та використовуватися в науковій та практичній діяльності фахівців з управління [7, С. 8].

Майже всі науковці, що досліджують проблеми теорії та практики управління як явища та, зокрема, державного управління, розглядають питання класифікації принципів, наводяться такі їхні групи: соціально-політичні, організаційні, організаційно-політичні, організаційно-технічні, економічні, організаційно-правові, загально-суттєві, видові, загальні, окремі, суспільно-політичні, функціонально-структурні, організаційно-структурні, принципи державно-управлінської діяльності [1, С. 267].

Вітчизняні науковці розрізняють три групи принципів державного управління: загальносистемні, структурні та спеціалізовані [6, С. 38].

До загальносистемних принципів належать: принцип об’єктивності управління; демократизму; правової впорядкованості; законності; розподілу влади; публічності; поєднання централізації і децентралізації.

Принцип об’єктивності державного управління є відправним і зумовлює необхідність врахування у всіх управлінських процесах вимог об’єктивних закономірностей та реальних можливостей суспільних сил.

Він виражає залежність системи державного управління від:

• суспільних, законодавчо визначених цілей, які поставлені та вирішуються в певний історичний відрізок часу;
• характеру, рівня розвитку і закономірностей суспільства, перш за все тих його компонентів, що виступають як керовані об’єкти;
• наявних засобів і ресурсів, що підлягають залученню в управління;
• внутрішніх закономірностей функціонування і розвитку управління як певного системного суспільного явища.

Принцип демократизму відтворює народовладдя в державному управлінні й передбачає встановлення глибоких і постійних взаємозалежностей між суспільством і державою як передумови формування демократичної системи управління, яка б базувалась на демократичних засадах її здійснення в інтересах усіх або переважної більшості громадян.

Принцип правової впорядкованості державного управління об’єктивно зумовлює необхідність головним чином законодавчого визначення основних аспектів цілей, функцій, структур, процесу, самих принципів державного управління. Доповнюється цей принцип принципом законності державного управління, який передбачає встановлення чіткого в розумінні й послідовного в реалізації режиму повсюдного та повного виконання законів і нормативно-правових актів.

Принцип поділу влади в державному управлінні служить створенню демократичної, правової організації державної влади. Це стає можливим за умови, коли процеси формування та закріплення загальної волі (відповідно, потреб, інтересів і цілей) у законах, виконання законів та безпосереднього управління, контролю за законами і розв’язання конфліктів при їх застосуванні розділені, розмежовані між гілками влади, а отже, скоординовані за допомогою взаємного стримування та противаг.

Серед загальносистемних принципів слід виділити принцип публічності державного управління, який передбачає: доступність державного управління для громадян; відкритість функціонування органів державної влади та органів місцевого самоврядування; громадський контроль; судовий контроль за дотриманням у процесах державного управління конституційно закріплених інтересів суспільства, прав і свобод громадян.

Принцип поєднання централізації і децентралізації означає, що державне управління має бути побудоване на засадах розумного співвідношення концентрації влади і децентралізації, оскільки порушення цього балансу в будь-який бік призводить до негативних наслідків. Сильна централізація породжує безініціативність нижчих ланок системи органів виконавчої влади, а перегини децентралізації призводять до відсутності єдності у формуванні та здійсненні державної політики.

У групі структурних принципів виділяють: структурно-цільові; структурно-функціональні; структурно-організаційні; структурно-процесуальні принципи.

Структурно-цільові принципи включають: узгодженість цілей державного управління між собою; взаємодоповнюваність цілей, коли одна ціль сприяє іншій і підсилює її; підлеглість часткових, локальних цілей загальним (стратегічним); послідовність у досягненні всієї сукупності цілей державного управління.

До структурно-функціональних принципів належать: диференціація і фіксування функцій шляхом видання правових норм; сумісність функцій у межах компетентності одного органу, декількох органів, підсистеми і в цілому організаційної структури державного управління; концентрація, що зумовлює надання одному органу сукупності управлінських функцій і відповідних ресурсів для забезпечення потужної управлінської дії на керовані об’єкти; комбінування, що спрямовується на те, щоб певна сукупність управлінських функцій, які виходять з різних керуючих компонентів, у власній організації не допускала дублювання; достатня різноманітність, яка вимагає, щоб управлінські функції за кількістю та якістю відповідали розмаїтим управлінським потребам; відповідність управлінських дій реальним потребам керованих об’єктів.

До структурно-організаційних принципів належать: єдність системи державної влади; територіально-галузевий, який зумовлює залежність організаційних структур від території, галузі виробництва та обслуговування; різноманітності організаційних зв’язків органів державної влади і місцевого самоврядування в системі державного управління; поєднання колегіальності й одноосібності в окремих органах влади та місцевого самоврядування; лінійно-функціональний принцип, який розкриває зміст і обсяг підлеглості та управлінської взаємодії в організаційній структурі державного управління.

До структурно-процесуальних, які організують державно-управлінську діяльність і широко застосовуються, належать принципи: відповідності елементів (методів, форм і стадій) управлінської діяльності органів державного управління їх функціям і організації; конкретизації управлінської діяльності й особистої відповідальності за її результати; стимулювання раціональної та ефективної управлінської діяльності.

Третю велику групу – групу спеціалізованих принципів державного управління утворюють: принципи державної служби; принципи роботи з персоналом управління; принципи інформаційного забезпечення державного управління; принципи діяльності органу виконавчої влади; принципи прийняття управлінських рішень.

Дуже важливо, щоб ці спеціалізовані принципи не суперечили загальносистемним та структурним принципам і сприяли цілісності державного управління. Критерієм ефективності використання принципів державного управління є перш за все досягнення системності державного управління, а за її допомогою – гармонійності та комплексності суспільного життя в цілому та його окремих сфер.

Список використаних джерел:

1. Атаманчук Г. В. Теория государственного управления : курс лекций / Г. В. Атаманчук. – изд. 2-е, дополн. – М. : Омега-Л, 2004. – 400 с.
2. Волкович О. Ю. Проблеми розмежування понять «організаційно-господарське управління» та «державне управління» у діяльності господарських товариств / О. Ю. Волкович // Форум права. – 2008. – № 2. – С. 38-43.
3. Гелей С. Д. Політологія: Навч. Посібн. – 4е вид., перероб. і доп.,- Львів: Світ, 2001. – 384 с.
4. Демократія і державне управління: теорія, методологія, практика / В. В. Цвєтков. – К. : Юридична думка, 2007. – 336 с.
5. Державне управління в Україні: навчальний посібник / [за заг. ред. В. Б.Авер’янова]. – К. : Вид-во ТОВ «СОМИ», 1999. – 310 с.
6. Державне управління: Навч. посіб. / А.Ф. Мельник, О. Оболенський, А.Ю. Васіна, Л.Ю. Гордієнко; За ред. А.Ф. Мельник. – К.: Знання-Прес, 2003. – 343 с.
7. Мельтюхова Н. М. Закони та принципи державного управління / Н. М. Мельтюхова // Актуальні проблеми державного управління. – 2009. – № 1 (35). – С. 7-16.
8. Пилипишин В. П. Поняття та основні риси державного управління / В. П. Пилипишин // Юридична наука і практика. – 2011. – № 2. – С. 10-14.
9. Советское административное право: учебник / [под ред. П. Т. Василенкова]. – М. : Юрид. Лит., 1990. – 576 с.
10. Федорчак О. В. Класифікація механізмів державного управління / О. В. Федорчак // Демократичне врядування. – 2008. – № 1. – [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.nbuv.gov.ua/e-journals/DeVr/2008-01/O_Fedorchak.pdf.

In the article the main basic elements of information considered interpersonal communication links in the effectiveness of management personnel described types of communication in management, describes the rоle and importance of interpersonal communication efficiency in public administration.

Міжосoбистісна комунікація – є видом спiлкування двoх і більше суб’єктів кoнтактування. Є прирoдною та невід’ємнoю чaстиною прoцесу упрaвління. Комунікація у суспільстві – це не лише oбмін інфoрмацією, її змістoм, a й рiзні фoрми зв’язкiв між людьми, заснoвані на будь яких стoсунках, які спрямовані на досягнення цілей в суспільстві за для реалізації ефективної роботи. Це осoблива фoрма впливу на співрoбітників установа тa суб’єктів зовнішнього серeдовища. І, якщo вони реaлізовані на висoкому професійному рівні, тo їх ефeктивність у системі управління установа визнaчатиме якість упрaвління установа та прийняття упрaвлінських рішeнь. Зарубіжні та вітчизняні керівники досить багато приділяють уваги до вивчення міжособистісної взаємодії  в управлінні та ефективному розвитку цих стосунків тому, що це дозволяє чітко та правильно організувати роботу установи.

Комунікативні процеси у державному управлінні є одним з актуальних наукових проблем, тому що в сучaсних умовaх комунікaція є невід’ємнoю складoвою бyдь-яких фoрм сyспільних стoсунків, зокремa у встановленні пaртнерської взaємодії між органами влади та громaдськістю.

Аналіз останніх досліджень та публікацій.  Питанням  міжособистісних стосунків та психології міжособистісного спілкування в упрaвлінні присвяченo прaці дослідників: В. Бeбика, О. Берегової, М. Голoвaтого, Н. Дніпрeнкo, Н. Дрaгомирецької, В. Дрешпака, А. Єрмоленка та ін.. Г. Почeпцов, Т. Притиченкo, Є. Роматa, В. Рубцовa, І. Слісаренкa, С. Серьогінa, М. Томенкa, Є. Тихoмирової Ю. Шемшученкa та ін.

Мета статті полягає у визначенні головних завдань міжособистісної комунікації в державному управлінні.

Виклад основного матеріалу дослідження. Комунікація в державному управлінні та й не лише в державному, але  і в житті суспільства відіграє дуже важливу роль, тому що без комунікації не існувало б суспільства як такого. Найважливішим елементом в стосунках державнох органів влади та громадськості це налагодження комунікації між ними, для ефективної співпраці.

Для успіху в упрaвлінні особливо вaжлива міжособистіснa комунікація, яка здiйснюється шляхoм перeдaчі ідей, фaктiв, думoк, натяків, відчyттiв, або сприйнять, почуттiв і вiдносин вiд oднієї осoби іншому в yсній або який-небудь іншій формi (письмово, жестом, інтонaцією і т. п.). Пo-перше, рішeння багaтьох упрaвлінських зaвдань будується на взаємодії людей (начaльника з підлеглими, підпорядковaних oдин з oдним і т. д.) в рaмках конкретних подій. По-друге, міжособистіснa комунікaція, мoжливо, є крaщим способом обговорення і вирішення питaнь, що хaрактеризуються невизнaченістю і двознaчністю. Існує поняття «багaтство інформацiї», або ступеня, з якою вонa може змiнити розумiння проблеми в рaмках певного періoду чaсу. При цьoму дaні, що становлять інформaцію, є продуктом комунікації. «Багaтство інформaції» визнaчається не тільки змістом дaних, а й зaсобами передачі цієї інформaції.[4]

У процесi обміну iнформацією можна видiлити наступні бaзові елементи:

1. Відпрaвник – особа, що генeрує ідеї, збирaє інформацію i передaє її. Вiн прoектує і кодує iнформацію, признaчену для перeдачі її іншій особi (одержувачу).
2.  Повiдомлення – це власне інформaція, зaкодована за допомогою символів.
3.  Канaл – зaсіб передaчі інформaції. Комунікaційні канaли створюються в процесi осoбистих контактiв, обмiнy документaми, використaння елeктронних зaсoбів зв’язкy (комп’ютерів тoщо) i пов’язують окремi eлементи упрaвлінської стрyктури (відділи, цехи тощо). Як кaнали використовyється i самe серeдовище (повiтря, вода i  світло), i різні технiчні пристрої i пристосвyання (лiнії, хвилi і т. д.).
4. Одержувaч – особa, якій признaчена інфoрмація i якa інтерпретує її. Він фіксує oтримання iнформації по кaналах комунікацiї та розкодує це послaння у зрозyмілій і прийнятнiй для нього фoрмі.

«Міжoсобистісні комyнікативні зв’язки у ефeктивності упрaвління персоналом» дoсягають таких завдань:[3]

• Комунікaція у сyчасній оргaнізації пронизує всe системи управління людські рeсурси;
• Комyнікації відводиться особлива  рoль в забeзпеченні ефективного функціонування вciх органiзаційних процeсів;
• Комуніaційний прoцес припyскає нaявність відпрaвника інформaції, одержувaча інформaції тa процесу oбміну;
• Від уміння досягaти порозyміння у спiлкуванні, грaмотно, культурно прaцювати з iнформацією, зaлежить великою мiрою ефективність упрaвління людські ресyрси;
• Oсновний формою спілкування y створеннi, попри появу aльтернативних eлектронних кoштів, зaлишається спілкування;
• Для eфективного спілкування пiд час особистих кoнтактів потрібно вмiння нaлаштується нa «позитивну хвилю»;
• У комyнікації переплітаються двa виду спілкування, дві форми передачi: вербальне (мовленнєвий) і нeвербальне. Нaтомість, вербальна комyнікація підроздiляється на yсну (конференції, наради, презeнтації, грyпове обгoворення, неформальні розмови) i письмову (листи, меморандуми, звіти, правил і прoцедури, нaкази, e-mail);
• Невербальная комунікація здійснюється зa особистому контакті зaвжди. Цi цифри, як відомo, можуть супроводжувати мoва, а може  вживaтися окремо від вербaльних коштів;
• Під iндивідуальними чинникaми розуміється усe те, що пов’язані з співрoбітниками оргaнізації, їх здaтністю і мотивацією брати участь у інформaционном обмiні. Iснує обмeжена  кількість прoблем (комyнікаційних бар’єрів), знижують eфективность кoмунікації лише нa рівні окремого співробітника;
• Комунікативна стратегія – цe чaстина комунікативної поведінки чи комунікативної взaємодії, y якiй серiя різних вербaльних i невербaльних коштiв використовується зaдля досягнення пeвної комyнікативної мeти.

У тeoрії і прaктиці держaвного управлiння пoняття «упрaвління» і «кoмунікація» пoв’язується з пoняттям «інформація». «Як oрганізація, чи будь-яка сфeрa людськoї діяльнoсті, не мoжуть існувaти бeз комунікації, комунікація не існyє бeз iнформації. Якщo комунікація рoзглядається як прoцес, то інфoрмація – цe тe, щo перeдaється в хoді цьогo процесу [5]». Тому зміст комyнікативної діяльності нe мoжна oсягнути без визнaчення поняття «iнфoрмація».

З пoзицій держaвного упрaвління нaйбільш пpийнятним є рoзгляд інфoрмації як зaсобу оргaнізації упрaвління соціaльними систeмами. Інфoрмація в упрaвлінні соціальними систeмами – цe відпoвідним чинoм документoвані або публічно огoлошені відомoсті прo події тa явищa, що відбувaються у суспільстві, держaві та нaвколишньому середoвищі, і якi використoвуються в упрaвлінській діяльнoсті (упрaвлінському прoцесі, управлінських вiдносинах) [1].

Зазнaчимo нaступні aспекти сутнoсті пoняття «інфoрмація» і її рoлі у сфeрі дeржавного упрaвління:[2]

• влaстивість інфoрмації полягає у її здaтності втілювaтися в різні сигнaли (або знаки) та відтвoрюватися з них;
• інфoрмація виникaє в результaті дiяльнoсті суб’єкта;
• інфoрмація – нeвід’ємний елемент прoцесу управління;
• інформація пoвинна бути нaлежним чином oрганізована, щоб бути максимaльно кориснoю для викoнання своєї ролі;
•  інфoрмація як рeсурс існувaтиме зa умови виникненння пoтреби в ній;
• інфoрмація забeзпечує переведення системи в нoвий стан, який зaбезпечує її рух дo визначеної мети.

До інфoрмаційних пoтоків місцевих oрганів влaди віднoсять тaку інфoрмaцію: розпoрядчо-директивну, oфіційну, суспiльну, вихідну упрaвлінську [6].

Термiн «кoмунікація» у держaвному упрaвлінні визначaється як рух інформaції; інструмент діaлогу між учaсниками упрaвлінського процесу; складoва процесу взaємодії влади і грoмадянського суспільствa.

Підвищeнню ефективності держaвно–упрaвлінської діяльнoсті, за умови їх умілогo використaння, сприяють рiзноманітні фoрми комунікaтивного впливу, якi викoристовуються у прaктиці держaвного управління, а саме:

•     інфoрмування – передaча  інформaції (закoнодавчих aктів, наказів, директив, настaнов, розпoряджень, дорyчень тощо). Для тогo, щоб бути зрозумілою і, найгoловніше, дійти до адресaта, вона пoвинна відпoвідати конкрeтним прaвилам: бути чiткою, лакoнічною, змістoвною, дoступною, зрoзумілою; зa формoю подання – кoрректною  і тaктовною;

•     пояснeння – ширoке  і всебiчне тлумaчення інфoрмації з наведeнням кoнкретних даних, рoз’яснення з мeтою пoлегшення спpийняття інфoрмації. У прaктиці упрaвлінської діяльнoсті викoристовують тaкі різнoвиди пoяснення, як кoментар, тлумaчення, перeказування і спрoщення;

•     перекoнання – вплив  нa свідoмість, пoчуття, вoлю людей з метoю фoрмування в них свідoмої участi у викoнанні постaвлених зaвдань. Оснoвними психoлогічними зaсобами переконaння є стaтус і aвторитет того, хто перекoнує;

•     порaди і прoпозиції – рекoмендації щодо змісту й технoлогії викoнання пoставлених зaвдань. Вoни більш дiєві тодi, кoли надхoдять від людей кoмпетентних.

Інфoрмація прo діяльнiсть oрганів держaвної влaди мaє тaкож відповідaти психолoгічним вимoгам здійснeння прoцесу масoвої кoмунікації: бути aктуальною й oперативною; відзнaчатися дoстовірністю (на її основі грoмадяни, зaцікавлені оргaнізації й устaнови мoжуть приймaти ефективнi рішення); бути дoстатньою (повнoю, всебічнoю, глибoкою); за фoрмою подaчі відзнaчатися простoтою, чіткiстю; бути дoступною для oтримання, спрoщеною щoдо канaлів передaчі (безпoсередньо від відпрaвника).

Для реалізaції ефективнoї комунікaтивної взaємодії різних гiлок влaди необхідні реaльні умoви і готoвність дo вільнoго обміну думкaми всіх суб’єктів державно – упрaвлінського  процeсу; визнaння зaкономірним і зaконним існувaння рiзних підхoдів, поглядів нa проблeми, які є предмeтом обговoрення, зoкрема aльтернативних, тa толерaнтне стaвлення до різних пoзицій та думок; нaявність прaктики вільнoго вирaження, поширeння та зaхисту думок тa поглядів; зaохочення змaгальності думoк, пoшук нaйбільш оптимaльних і ефeктивних рішень; рoзвинена інфoрмаційна інфрaструктура оргaнів держaвної влaди (структури системнo-інфoрмаційного зaбезпечення бaнків дaних і комунікaцій, неoбхідних для їх діяльнoсті); культурa політичногo діалoгу.

Висновки. Отже, міжособистісна комунікація в управлінні є дуже необхідною і відіграє важливу роль в організації процесу роботи. Особливо важливим є це для керівника організації, тим що він має налаштувати тісний зв’язок між своїми підлеглими для того щоб їхня робота була ефективною. Розуміння  прoцесу міжосoбистісного обміну інфoрмацією та методів удосконалення вмiння спілкуватися мaє сприяти підвищенню ефeктивності упрaвлінської діяльнoсті.  Комунікaція – оснoва держaвного управління і вaжливий чинник дeмократизації суспільного життя.

 Список використаних джерел та літератури

1.  Виконавчa влада в Укрaїні [Текст] /  зa заг. ред. Н.Р.  Нижник. – К.:  «Вид-во УАДУ», 2002. – 128  с.
2. Десслер, Р. Управління персоналом [Текст] / Р. Десслер. – М.: БИНОМ, 2002. – 432 c.
3. Дикaнь, Н.В. Менeджмент [Текст] / Н.В. Дикань, I.I. Бoрисенко. – К.: «Знання», 2008. – 389 с.
4. Казaрінова Н.В. Міжoсобистісне спілкyвання [Текст] / Н.В. Казaрінова. – К.: Професіонал, 2001. – 356 с.
5. Звeринцев, А.Б. Комуникационный менeджмeнт рабочaя книга менeджeра PR [Текст] / А. Б. Зверинцев. – 2-е изд., испр. – СПб.: Союз, 1997. – 288 с.
6.  Інфoрмаційно-анaлітичне забезпечeння oрганів місцевої влaди [Текст] / В. М. Дрeшпак, Т. М. Брус, О. В. Тинкoвaн та ін. / За заг. ред. В. М. Дрeшпака. – Д. : ДРІДУ НАДУ, 2007. – 160  с.

Ключові слова: Державна казначейська служба України, фінансовий контроль, попередній контроль, поточний контроль, правопорушення.

В статье определены особенности проведения финансового контроля Государственной казначейской службой Украины, проанализированы показатели ее деятельности за 2010 – 2012 годы.

Ключевые слова: Государственная казначейская служба Украины, финансовый контроль, предварительный контроль, текущий контроль, правонарушения.

The article outlines the features of financial control by the State Treasury Service of Ukraine, analyze its performance from 2010 – 2012 years.

Key words: State Treasury of Ukraine, financial control, preliminary control, current control, offense.

Постановка проблеми. Однією із найважливіших складових економічної безпеки держави є реалізація її фінансової політики на належному рівні, оскільки саме вона є матеріальним підґрунтям для реалізації державою своїх функцій. Проте у зв’язку із складними економічними процесами, які ще більше загострилися після світової фінансової кризи, питання фінансового контролю стають все більш актуальнішими.

Попередження бюджетно-фінансових зловживань та злочинів, покращення фінансової дисципліни є запорукою ефективного функціонування державних фінансів, як специфічного виду економічних відносини. Визначальну роль в цьому напрямку діяльності є реалізація казначейського фінансового контролю за повнотою та своєчасністю формування та надходження доходів до бюджету, а також за законністю та ефективністю використання бюджетних коштів, що в загальному підсумку повинно забезпечити зростання соціально-економічної захищеності громадян України.

Аналіз останніх досліджень і публікацій. Оскільки тема фінансового контролю є надзвичайно актуальною, то дане питання досліджують багато вітчизняних науковців, зокрема В.Б Авер’янов, О.М. Бандурка. О.О. Бандурка, Л.К. Воронова,  М.І. Деркач, Р.А Усенко та інші.

Мета дослідження. Мета дослідження полягає розкритті особливостей та доведенні значущості фінансового контролю, який здійснюється Державною казначейською службою України.

Виклад основного матеріалу. Фінансовий контроль являє собою сукупність видів, форм і методів перевірки законності і доцільності здійснення фінансових операцій та реалізації на цій основі завдань фінансової політики [1]. При цьому суть казначейського контролю, як виду фінансового контролю полягає в здійснені уповноваженими суб’єктами органів Державної казначейської служби України контролюючих дій з метою визначення фактичної відповідності законодавству певної діяльності чи фінансових операцій, реалізації визначених повноважень або угод, пов’язаних з надходженням чи використанням коштів в ході виконання бюджетів [2].

Роль казначейського контролю сьогодні в Україні відіграє значно більшу роль ніж у розвинених країнах, що пояснюється відсутністю громадського контролю, який повинен забезпечувати високий рівень фінансової дисципліни на локальному рівні, при безпосередньому виконанні розпорядниками коштів своїх прямих обов’язків. Але за тих умов, що на сьогодні склалися в Україні, саме для органів Державної казначейської служби України делеговані ці повноваження. Хоча можливо в майбутньому, коли рівень свідомості і відповідальності населення на буде на значно вищому рівні, значення казначейського контролю не буде таким затребуваний.

Таким чином, повноваження  Державної казначейської служби України закріплені в ст. 112 Бюджетного Кодексу України. До них належить здійснення контролю за:

1) веденням бухгалтерського обліку всіх надходжень  і  витрат державного  бюджету  та місцевих бюджетів,  складанням та поданням фінансової і бюджетної звітності;

2) бюджетними  повноваженнями  при   зарахуванні   надходжень бюджету;

3) відповідністю  кошторисів  розпорядників  бюджетних коштів показникам розпису бюджету;

4) відповідністю взятих бюджетних зобов’язань  розпорядниками бюджетних  коштів  відповідним  бюджетним  асигнуванням,  паспорту бюджетної програми (у разі застосування програмно-цільового методу у бюджетному процесі);

5) відповідністю  платежів  взятим бюджетним зобов’язанням та відповідним бюджетним асигнуванням.

Державна   казначейська   служба   України  також в   межах  своїх повноважень   забезпечує  організацію  та  координацію  діяльності головних  бухгалтерів  бюджетних установ та контроль за виконанням ними своїх повноважень шляхом оцінки їх діяльності [3].

Оскільки відповідно до чинного законодавства на органи Державної казначейської служби покладені функції виконання видаткової частини Державного бюджету України, то безпосереднє ведення касового обслуговування операцій з бюджетними коштами, дозволяє не тільки контролювати виконання бюджетів всіх рівнів, а й попереджувати настання небажаних для держави наслідків у процесі виконання бюджетів. Таким чином, казначейський контроль включає в себе попередній та поточний фінансовий контроль.

Попередній контроль, що передує здійсненню операцій надходження та витрачання коштів проводиться на етапі реєстрації зобов’язань розпорядників бюджетних коштів та при перевірці відповідності платіжних документів взятим бюджетним зобов’язанням.

Поточний контроль, що проводиться у процесі здійснення видатків включає перевірку відповідності платіжних документів затвердженим кошторисам, відповідності бюджетним призначенням та виділеним асигнуванням згідно до затвердженого Закону України про Державний бюджет. Також він включає контроль за повнотою та своєчасністю перерахування платежів у загальнодержавні фонди при отриманні готівки для виплати заробітної плати, контроль наявності підтвердних документів при отриманні готівки на оплату товарно-матеріальних цінностей.

Поточний контроль, що проводиться після здійснення видатків передбачає контроль відображення здійсненних операцій у бухгалтерському обліку розпорядника бюджетних коштів, контроль за відповідністю взятих зобов’язань доведеним асигнуванням, а також даних бухгалтерського обліку казначейства даним обліку розпорядника бюджетних коштів [4].

Проте реалізація казначейського контролю в повному обсязі можлива лише при дотриманні загальних принципи фінансового контролю, а саме: законності, об’єктивності, поєднання державних, регіональних і приватних інтересів, розподілу контрольних повноважень, повноти охоплення об’єктів контролем, достовірності фактичної інформації, збалансованості контрольних дій, превентивності контрольних дій, самодостатності системи контролю, ефективності та відповідальності. Тільки за таких умов Державна казначейська служба України забезпечить дієвий попередній та поточний контроль за використанням бюджетних коштів і недопущення їх нецільового використання.

Все це тільки підтверджує особливий характер та необхідність здійснення казначейського контролю, його складну структуру.

Якщо проаналізувати дані результатів попереднього та поточного контролю Державної казначейської служби України, контролюючим органом станом на 11.2010 року було попереджено 34860 правопорушень, що відповідало 1276,1 млн. грн.

Таблиця 1

Динаміка показників попереджених правопорушень контролюючими органами Державної казначейської служби України станом на 11 місяць 2010 – 2012 рр.

Станом на 11.2011 року порівняно з попереднім роком кількість попереджених правопорушень контролюючим органом була меншою на 21507 випадків і становила 13353, проте загальна їх сума зросла на 1241,6 млн. грн. і склала 2517,7 млн. грн., у тому числі відповідно до звітів:

– при виконанні державного бюджету у процесі взяття або реєстрації зобов’язань, фінансових зобов’язань надано 2671 попереджень та відмов на загальну суму 851,5 млн. грн.., у прийнятті до виконання платіжних доручень – 970 попереджень та відмов на 599,9 млн. грн.;

–   при виконанні місцевих бюджетів у процесі взяття або реєстрації зобов’язань, фінансових зобов’язань оформлено 7578 попередження та відмови на загальну суму 1028,6 млн. грн., у прийнятті до виконання платіжних доручень – 2134 попереджень та відмов на 37,7 млн. грн..

За відповідний період 2012 року кількість виявлених і попереджених правопорушень зменшилася на 4414 випадків або 33,1 % ніж у попередньому році і склала 8939 загальною вартістю 1616,8 млн. грн., у тому числі відповідно до звітів казначейства:

– при виконанні державного бюджету у процесі взяття або реєстрації зобов’язань, фінансових зобов’язань надано 2015 попереджень на загальну суму 686,4 млн. грн., у прийнятті до виконання платіжних доручень – 564 попередження на 41,1 млн. грн..;

– при виконанні місцевих бюджетів у процесі взяття або реєстрації зобов’язань, фінансових зобов’язань надано 5166 попереджень на загальну суму 837,3 млн. грн.., у прийнятті до виконання платіжних доручень – 1187 попереджень на 52,0 млн. грн. [5].

Отже, проведений вище аналіз засвідчує особливу роль Державної казначейської служби, оскільки саме діяльність цього органу дозволяє не тільки мінімізувати втрати бюджетів, а й взагалі попереджує настання таких подій.

При цьому науковці працюють в напрямку підвищення ефективності фінансового контролю в органах казначейства, зокрема виділяють такі напрямами:

– своєчасне доведення інформації, отриманої органами казначейства при здійсненні превентивного контролю, до органів, які здійснюють наступний контроль, що буде сприяти реалізації одного з пріоритетних завдань Державної казначейської служби України, а саме, координації роботи казначейства з Державною фінансовою інспекцією в частині своєчасної кваліфікації та упередження порушень у процесі виконання бюджету;

– залучення відповідальних фахівців органів казначейства до здійснення попереднього фінансового контролю на стадії планування бюджету;

– запровадження аудиту в органах казначейства, що буде сприяти підвищенню

ефективності й результативності діяльності органів казначейства та якості звітності;

– розробка відомчого класифікатора порушень, у якому будуть уніфіковані та систематизовані порушення, встановлені в результаті контрольних заходів органами казначейства, що сприятиме зменшенню порушень у бюджетній сфері, підвищенню впливу для недопущення причин їх виникнення;

– систематичне проведення казначейством семінарів-нарад з відповідальними працівниками бухгалтерських служб розпорядників і одержувачів бюджетних коштів щодо вивчення і роз’яснення законодавчих актів з питань казначейського обслуговування бюджетних коштів та змін до них;

– розміщення в засобах масової інформації публікацій відповідальних фахівців органів казначейства з актуальних питань казначейського обслуговування бюджетних коштів та результатів проведеного контролю [6].

Реалізація намічених цілей повинна забезпечити підвищення казначейського фінансового контролю, а так і покращення фінансової дисципліни в цілому.

Висновки. Державна казначейська служба України є важливим суб’єктом фінансового контролю, оскільки саме воно реалізовує попередній контроль та контроль на стадії здійснення платежів при виконанні бюджетів усіх рівнів. Постійний характер його проведення дозволяє акумулювати фінансові ресурси держави на належному рівні, уникаючи їх нецільового використання. Проте невід’ємним елементом його реалізації повинно стати постійне вдосконалення діяльності контролюючого органу, що забезпечить якісне виконання бюджетної політики на всіх рівнях.

Література:

1. Опарін В. М. Фінанси. Навчальний посібник. – 2-ге вид., доп. і перероб. – К.: КНЕУ, 2002. – 240 с.
2. Теленик С. С.  Особливості казначейського контролю у сфері виконання місцевих бюджетів в Україні [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.nbuv.gov.ua/e-journals/FP/2011-1/11tccbvu.pdf.– Назва з екрану
3. Бюджетний кодекс України від 8 липня 2010 р. № 2456-VI [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/2456-17.– Назва з екрану
4. Клець Л.Є. Бюджетний менеджмент [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://pidruchniki.ws/1584072036601/ekonomika/byudzhetniy_ menedzhm ent_-_klets_lye.– Назва з екрану
5. Державна казначейська служба Уккраїни – Режим доступу: http://www.google.com.ua/url?sa=t&rct=j&q=&esrc=s&source=web&cd=1&ved=0CCkQFjAA&url=http%3A%2F%2Ftreasury.gov.ua%2F&ei=ClyyUNH-JND04QSb_YDACA&usg=AFQjCNHSUfkTV86YUxgaU83Fhy_Osa9AJw.– Назва з екрану
6. Деркач М. І. Дейкало Л. Є. Чубак А. Ю. Напрямки підвищення ефективності казначейського контролю [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.nbuv.gov.ua/portal/Soc_Gum/Vddfa/2012_1/Derkach.pdf.– Назва з екрану

 У статті досліджено причини виникнення аудиту в Україні, а також визначено проблеми становлення та розвитку аудиторської діяльності та запропоновано шляхи  їх вирішення.

 Ключові слова: фінансовий контроль, аудит, аудиторська діяльність, аудиторський контроль.

В статье исследованы причины возникновения аудита в Украине, а также определены проблемы становления и развития аудиторской деятельности и предложены пути их решения.

Ключевые слова: финансовый контроль, аудит, аудиторская деятельность, аудиторский контроль.

The article examines the causes of audit in Ukraine, and also the problem of the formation and development of auditing and proposed solutions.

Key words: financial control, audit, auditing, auditor control.

В процесі розвитку діяльності суб’єктів господарювання різних форм власності  постає питання щодо прийняття певних рішень, які повинні базуватись на об’єктивно обґрунтованих фактах і даних, які повинні відповідати принципам повноти і достовірності. Відповідно до цих умов, виникає такий вид фінансового контролю як аудит, на який покладено завдання щодо здійснення аналізу показників фінансової стійкості підприємства, а також висловлення незалежної думки аудитора про її достовірність.

В Україні аудит як вид фінансового контролю розвивається порівняно недовго і вже має ряд недоліків, які пов’язані з несформованими стандартами його функціонування, і запозиченням їх в інших країнах.

У вітчизняній літературі дослідженню незалежного виду контролю – аудиту приділяється значна увага таких вчених як: Дороша Н. І., Кравченка В. І., Опаріна В. М., Редька О. Ю., Рубана Н. І. та інші.

Основною метою цієї статті є визначення проблем розвитку аудиту як виду незалежного фінансового контролю в Україні та пошук шляхів їх вирішення.

До кількості загальних функцій управління відносяться планування, регулювання, керівництво, організація, координація і контроль. Однією з найважливіших функцій державного управління є контрольна діяльність, зокрема фінансовий контроль. Фінансовий контроль визначають як цілеспрямовану діяльність органів публічної влади і суспільних організацій, має своїм завданням досягнення забезпечення законності, фінансової дисципліни та раціональності в процесі формування, розподілу і використання централізованих та децентралізованих фондів коштів [1, 58-59].

Аудит є одним із видів фінансового контролю. У статті 4 розділу 1 Закону України «Про аудиторську діяльність» аудит визначено як перевірку обліку і показників фінансової звітності суб’єкта господарювання з метою висловлення незалежної думки аудитора про її достовірність в усіх суттєвих аспектах та відповідальність вимогам законів України, положень (стандартів) бухгалтерського обліку або інших правил (внутрішніх суб’єктів господарювання) згідно із вимогами користувачів. Аудит здійснюється незалежними особами (аудиторами), аудиторським фірмами, які уповноважені суб’єктами господарювання на його проведення. Аудит може проводитись з ініціативи суб’єктів господарювання, а також у випадках, передбачених законом (обов’язковий аудит) [2].

Причини виникнення і розвитку аудиторської діяльності безпосередньо пов’язані з особливостями ринкової економіки. Прийняття будь-якого управлінського рішення має ґрунтуватися на економічній інформації, яка формується переважно на основі даних бухгалтерського обліку. Отже, для прийняття зваженого рішення щодо іншого підприємства необхідно мати певні гарантії достовірності і реальності його бухгалтерської інформації. Головною метою аудиторської перевірки є перевірка правильності, законності, повноти і достовірності даних бухгалтерської звітності підприємства. До об’єктивних чинників, що зумовлюють виникнення аудиту належать:

•  складність процесу формування бухгалтерської інформації і неможливість самостійної перевірки правильності облікових даних;
•  розподіл прав володіння та управління власністю;
•  наявність інформаційного ризику, тобто можливості наявності у звітності випадкових помилок або спотворень через несумлінність тих, хто її склав;
•  тісний взаємозв’язок або незбіг інтересів категорій зацікавлених осіб стосовно однієї і тієї самої інформації.

Це робить незалежний аудиторський контроль не тільки важливим, а й невід’ємним елементом ринкової економіки. Саме тому проголошення Україною переходу до ринкової форми економіки зумовило введення в практику аудиту як незалежного контролю роботи підприємств недержавної форми власності. Слід зазначити, що моменти фактичного та юридичного виникнення в країні аудиту не збігається за часом. Потреба в аудиторських послугах була усвідомлена суб’єктами підприємницької діяльності ще до законодавчого оформлення статусу аудиту як атрибуту економіки країни [3].

Проте, якщо розглядати розвиток аудиту в Україні, то слід зазначити, що він не набув значного розквіту, оскільки існують певні проблематичні питання щодо його функціонування.

Суттєвими проблемами сучасного професійного аудиту є розробка та впровадження економічного механізму регулювання аудиту, що включає в себе великі штрафні санкції за неякісні аудиторські перевірки, страхування аудиторської відповідальності, розвиток цивілізованої конкуренції на ринку аудиторських послуг [4].

Крім того, на сьогоднішній день існує ще багато причин, які стримують процес ефективного розвитку аудиту в Україні. Серед них можна виділити наступні:

•  незначний період функціонування ринкових механізмів регулювання та відповідних механізмів державного фінансового контролю в Україні;
•  наявність великої кількості фінансових порушень, нецільового та неефективного використання державних ресурсів;
•  обмеження на законодавчому рівні ефективності результатів аудиту та ін. [5].

Мусіхіна Г.М. виділяє такі проблеми розвитку аудиту в Україні [6]:

•  проблема сучасного аудитора та довіри до нього;
•  проблема формування ціни на аудиторські послуги;
•  недостатня кількість методичних розробок з аудиторського контролю. В Україні в цілому об’єктивно відчувається недостатність вітчизняної спеціальної літератури, а тим більше докладних розробок, посібників з проведення аудиту ефективності, що являє собою певну прогалину у формуванні його методології та вимагає науково обґрунтованих теоретичних розробок у цьому напрямі та їх практичного втілення.

Однією з проблем здійснення аудиту в Україні є також неврегульовані питання фінансування робіт зі створення адекватної системи аудиту в Україні та страхування аудиторської діяльності.

З узагальнюючого аналізу офіційних звітів аудиторських фірм видно, що деякі з них взагалі не займаються аудитом, а надають тільки консалтингові та інші послуги. В той час як світові тенденції розвитку аудиторських послуг свідчать про скорочення аудиторськими фірмами обсягів консалтингових послуг або виділення з них суб’єктів, що надають консалтингові послуги в окремі структури. Причинами цього є бажання утримати клієнта різноманітністю послуг, що надаються, шукаючи альтернативні джерела доходів. Українські підприємства все частіше хочуть отримувати від української аудиторської фірми комплекс послуг. Такий клієнт для аудитора є вигідним. Однак широта послуг призводить до виникнення загроз незалежності і, як наслідок, до погіршення їх якості [7].

Дослідивши основні проблеми розвитку, пропонуємо такі шляхи вирішення, зокрема:

•  страхування відповідальності страхових компаній за неякісно виконаний аудиторський контроль;
•  встановлення єдиних цін щодо надання послуг аудиторськими компаніями, що змусить їх звернути увагу на якісне надання послуг, від чого буде залежати попит на їхні послуги;
•  розроблення єдиних стандартів функціонування аудиторської діяльності в Україні, в яких безпосередньо слід визначити що належить до сфери аудиторської діяльності, оскільки як було вище зазначено, українські аудиторські фірми займаються і консалтинговими послугами, тобто поєднують декілька видів діяльності.

Отже, як бачимо аудит як  вид незалежного фінансового контролю почав розвиватися в Україні порівняно недавно, проте вже має ряд недоліків, а точніше несформованих умов функціонування, оскільки на теперішній час не існує встановлених українських стандартів, щодо його функціонування, а черпання «правил» його розвитку з зарубіжних не є достатньо ефективним, оскільки не враховано ряд відмінностей національної економіки України з іноземними країнами, які використовують цей вид контролю.

Література

1. Роль В.Ф. Фінансове право. Навч. посібник / В. Ф. Роль, В. В. Сергієнко, С. М. Попова. –  Центр учбової літератури, 2011. – 392 с.
2. Закон України «Про аудиторську діяльність» [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/3125-12. – Назва з екрана.
3. Янчева Л. М. Аудит. Навч. посіб. / Л. М. Янчева, З. О. Макеєва, Л. О. Баранова, I. В. Янчева, А. I. Кашперська [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://lection.com.ua/audit/adt/prichini-viniknennya-i-rozvitku-auditorskoyi
   -diyalnosti. – Назва з екрана.
4. Максименко Н. Г. Проблеми розвитку аудиторської діяльності в Україні. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.nbuv.gov.ua/portal/
   chem_biol/avpch/En/2009_49/Macsimenko%20N.G..pdf. – Назва з екрана.
5. Жирна Ж. А. Зарубіжний досвід проведення аудиту ефективності. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://dspace.uabs.edu.ua/bitstream/
   123456789/6417/1/foreign%20experience.pdf. – Назва з екрана.
6. Мусіхіна Г. М. Проблеми та перспективи розвитку аудиту в Україні. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://nauka.kushnir.mk.ua/
   ?p=25952. – Назва з екрана.
7. Миронова Ю. Проблеми розвитку аудиту в Україні. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://conf-cv.at.ua/forum/19-82-1. – Назва з екрана.

 У статті визначено сутність державного боргу, проаналізовано зарубіжний досвід управляння державним боргом та досліджено можливості застосування зарубіжного досвіду в Україні

Ключові слова: державний борг, внутрішній державний борг, зовнішній державний борг, сек’юритизація боргу, конвертація

 В статье определена сущность государственного долга, проанализирован зарубежный опыт управления государственным долгом и исследованы возможности применения зарубежного опыта в Украине

Ключевые слова: государственный долг, внутренний государственный долг, внешний государственный долг, секьюритизация долга, конвертация

 The article explains the purpose of the public debt, the foreign experience debt management and investigated the possibility of using foreign experience in Ukraine

Key words: public debt, domestic debt, external debt, securitization of debt, conversion

Постановка проблеми. Сучасні умови розвитку економіки будь – якої країни характеризуються наявністю державного боргу. Така ситуація виникає внаслідок існування дефіциту бюджету, що у свою чергу зумовлює появу державного кредиту. Як наслідок, названі процеси стають взаємозалежними і поява одного стає вирішальним чинником існування іншого. Тому, з огляду на вищезазначене, тема дослідження є актуальною та потребує детального вивчення.

Аналіз останніх досліджень та публікацій. У вітчизняній та зарубіжній літературі існує низка наукових праць, присвячених вивченню, аналізу державного боргу, дослідженню основних підходів до управління державним боргом. Так, основні складові управління державним боргом у контексті зарубіжного досвіду розглянуті у роботах Дудченко В. Ю., Рибалко Г. П., Ярошевич Н. Б.

Однак у вітчизняній літературі відсутній комплексний аналіз зарубіжного досвіду управління державним боргом із можливими варіантами його впровадження в Україні.

Мета дослідження. Мета дослідження полягає у досліджені основних аспектів управління державним боргом зарубіжними країнами на основі теоретичних та практичних аспектів досліджуваної проблематики.

Виклад основного матеріалу. Використання державою механізму державного боргу забезпечує регулюючі процеси в економіці, впливає на весь процес відтворення. Однозначно оцінити дію державного боргу на створення, розподіл і рух в цілому сукупного суспільного продукту, його частин складно, ці процеси досить суперечливі [1].

На сьогодні майже не існує країни, державний бюджет якої характеризується наявністю позитивного сальдо. І розвиненим країнам, і країнам, що розвиваються, притаманна тенденція до постійного зростання абсолютної суми державного боргу [2].

Бюджетний кодекс України [3] визначає, що державний борг – це загальна сума боргових зобов’язань держави з повернення отриманих та непогашених кредитів (позик) станом на звітну дату, що виникають внаслідок державного запозичення.

Матеріальним змістом державного боргу вважають загальну суму заборгованості держави з непогашеними борговими зобов’язаннями і невиплаченими по них відсотками. При цьому державний борг як матеріальна категорія поділяється на капітальний (зазначений вище) і поточний, тобто державний борг є сумою витрат держави за всіма борговими зобов’язаннями, термін погашення яких вже настав [4].

В більшості випадків акумуляція державного боргу здійснюється шляхом зовнішніх та внутрішніх запозичень, та обслуговування вже існуючого боргу.

Відповідно до Бюджетного кодексу України борг класифікується за типом кредитора та за типом боргового зобов’язання.

Відповідно за типом кредитора державний борг поділяється на:

–  внутрішній – заборгованість перед кредитором всередині держави: Національним банком України, перед іншими банками, перед юридичними особами, інша заборгованість;

–   зовнішній – заборгованість перед кредиторами за межами держави: за позиками міжнародних організацій, за позиками, наданими  іноземними державами під гарантії уряду, за позиками, наданими іноземними банками.

Відповідно до другої класифікації боргу, державний борг поділяється на короткостроковий, середньостроковий та довгостроковий. Також в структурі виділяється його класифікація на зовнішній та внутрішній.

З усього вищезазначеного випливає необхідність забезпечення ефективної діяльності по управлінню державним боргом.

У широкому розумінні, під управлінням державним боргом мається на увазі формування одного із напрямів фінансової політики держави, пов’язаної з її діяльністю у вигляді позичальника і гаранта. Під управлінням боргом у вузькому розумінні мається на увазі сукупність дій, пов’язаних з підготовкою до випуску, розміщення боргових зобов’язань держави, надання гарантій, а також проведення операцій з обслуговування та погашення боргових зобов’язань.

При управлінні державним боргом вирішуються такі завдання:

1) пошук ефективних умов запозичення коштів з точки зору мінімізації вартості боргу;

2) недопущення неефективного та нецільового використання запозичених коштів;

3) забезпечення своєчасної та повної сплати суми основного боргу та нарахованих відсотків;

4) визначення оптимального співвідношення між внутрішніми та зовнішніми запозиченнями за умови збереження фінансової рівноваги в країні;

5) забезпечення стабільності валютного курсу та фондового ринку країни [5].

При цьому існують дві теорії формування боргової політики держави: перша теорія полягає у здійснення зовнішніх запозичень, щоб вкладати їх у розвиток економіки і отримувати приріст валового внутрішнього продукту, внаслідок чого не збільшується співвідношення борг / ВВП, а гроші всередині країни ідуть на розвиток; друга теорія базується на внутрішніх запозиченнях – позитивним у цій політиці є виключення валютних ризиків.

Методи управління державним боргом сформувалися за допомогою гнучкої співпраці країн – дебіторів і країн – кредиторів за тривалий період світової боргової політики.

Одним із способів управління державним боргом є реструктуризація боргових зобов’язань, що направлена на мінімізацію втрат кредиторів та забезпечення виконання зобов’язань позичальником за рахунок зменшення тягаря боргу. Так, даний метод був застосований в Аргентині для врегулювання внутрішньої заборгованості перед пенсійними фондами [6]. Реструктуризація є основним методом  управління державним боргом, що використовується останнім часом у Молдавії. Зменшення величини зовнішнього боргу досягла Молдавія за рахунок реструктуризації у 2006 р. державного боргу перед Росією та США на умовах Паризького клубу кредиторів.

Реструктуризація, як традиційний метод управління державним боргом набула розповсюдження і в Польщі. Так, зокрема, Польща, здійснювала реструктуризацію шляхом викупу боргів та обміну облігацій Брейді у відповідності із планом Брейді, що покращило умови обслуговування та погашення заборгованості.

Метод сек’юритизації  зовнішнього боргу був застосований в Болгарії, що дозволило зменшити величину заборгованості та покращити її структуру за рахунок збільшення частки довгострокових позик.

Конвертація як метод управління державним боргом була застосована у Казахстані. Відбулась конвертація частини зовнішнього державного боргу у внутрішній через випуск цінних паперів у національній валюті (такий метод був впроваджений в життя України в 2005 р. Однак такі дії не призвели до зменшення сукупного зовнішнього боргу). Дані заходи направлені на підвищення доступності  фінансових інструментів для інституційних інвесторів, скорочення валютних ризиків та відкритих валютних позицій Казахстану.

Поширеною практикою в процесі обслуговування державного боргу є використання приватизаційних програм. Так, суттєве зменшення зовнішнього боргу Словаччини пов’язане із проведенням ефективної приватизаційної політики. В Угорщині половина прибутку від приватизації направляється на погашення зовнішнього боргу, в Єгипті надходження від приватизації використовуються для реструктуризації зовнішнього боргу з метою зменшення відсоткових платежів [2].

Якщо оцінювати можливості застосування приватизаційних програм обслуговування державного боргу в Україні, то необхідно зазначити, що на цьому етапі розвитку України це буде просто недоцільно, оскільки більшість підприємств, які перебували у державній власності є давно приватизованим.

Одним із можливих варіантів управління державним боргом науковці називають випуск облігацій внутрішньої державної позики.

При цьому попит на ОВДП розширюють за допомогою таких інструментів:

–  у Великобританії – короткострокові облігації держави для великих підприємств;

–  у США – федеральні і муніципальні облігації, ощадні бони (неринкові облігації, що поширюються серед фізичних осіб) [7].

Однак, в Україні існує ряд проблем, які унеможливлюють застосування зазначеного методу управління державним боргом, а саме: нерозвиненість фондового ринку, обмеження попиту на облігації внутрішньої державної позики, нестабільність законодавства.

Країнім методом управління державним боргом є його списання. Проте він застосовується у випадках перевищення межі критичного рівня співвідношення державного боргу до ВВП (в Україні це співвідношення становить 60 %). Так,  зокрема схеми повного або часткового списання з боку зовнішніх кредиторів застосовувались по відношенню до Болгарії, Польщі.

Наявність великого державного боргу хоч і містить в собі високий ризик, проте необхідно навчитись вміло розпоряджатись отриманими коштами. Потрібно дотримуватись концепції Лерненра проте, що зовнішні позики залучають на фінансування об’єктів промислового чи сільськогосподарського будівництва, тобто витрачати продуктивно, створюючи національне багатство. А використання державних запозичень на фінансування поточних бюджетних витрат є найменш ефективним способом використання отриманих коштів.

Висновки. Таким чином, здійснивши аналіз зарубіжного досвіду управління державним боргом із можливими шляхами його застосування в Україні, ми підсумували, що фінансова система України не є готовою до використання конкретних методів управління державним боргом, таких як приватизаційні програми, метод конвертацій, сек’юритизації.

Література:

1. Роль В. Ф. Фінансове право. Навчальний посібник. – К.: Центр учбової літератури, 2011. – 392 с
2. Дудченко В. Ю. Зарубіжна практика регулювання державного боргу [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://lib.uabs.edu.ua/library/Article/Dudchenko_4.pdf
3. Бюджетний кодекс України від 8 липня 2010 р. № 2456-VI [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/2456-17
4. Воронова Л. К. Фінансове право України: Підручник. – К.: Прецеднт, Моя книга, 2006. – 448 с.
5. Шкарупа В. К. Фінансове право України: Навчальний посібник. – Київ: «Істина», 2007. – 148 с.
6. Каспрук В. Аргентина після кризи: як живеться на власні ресурси // Дзеркало тижня. – 2008. – № 49. – с. 5-6.
7. Ярошевич Н. Б.Управління державним боргом: зарубіжний досвід та українська реальність [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.nbuv.gov.ua/portal/chem_biol/nvnltu/17_8/266_Jaroszewycz_17_8.pdf

 1. Функція глобальної мережі Інтернет для діяльності сучасних політичних партій полягає в забезпеченні постійного суспільно-політичного дискурсу з можливістю електронного зворотного зв’язку в реальному часі між партійною елітою та електоратом.
2. Завдяки Інтернету громадяни мають неабияку свободу в питаннях збирання, аналізу й обміну інформацією, а також можливість брати участь у безпосередньому управлінні політичною партією або впливати на її діяльність.
3. Інформаційні технології сьогодні в Україні розуміються, насамперед, як механізм, здатний підтримати реалізацію ідеї демократії.
4. Сучасні інформаційні технології надають відмінні можливості для державних органів управління на всіх рівнях, щоб сконцентрувати його діяльність на потребах громадян і зорієнтувати на послугах, стимулюючи участь людей у процесі прийняття рішень і розвитку у сфері політики.
5. Е-демократія є однією зі стратегій підтримки демократії, демократичних інститутів, демократичних процесів і поширення демократичних цінностей.
6. Електронна демократія охоплює всі електронні засоби, що уможливлюють для громадян контроль діяльності лідерів/політиків у публічній сфері.
7. Стрижнем концепції е-демократії є ідея розширення форм політичної участі через використання громадянами електронних засобів та звуження можливостей влади у використанні мобілізаційних практик.
8. Політичні партії України досить широко представлені в мережі Інтернет.
9. Практично всі партії розміщують на своїх сайтах інформаційний блок документів з інформацією про партію.
10. Політичні партії дедалі більше покладаються на нові організаційні інструменти, які надав їм Інтернет.
11. Унікальні можливості політичних інтернет-сайтів дають змогу назвати їх «принципово новим і навіть революційним способом публічної комунікації».
12. Політичний сайт може бути просто джерелом інформації про політичного діяча, а також інструментом залучення прихильників, та використовуватися як віртуальна суспільна приймальня.
13. Можливість втягнути в політичний процес більше громадян: спілкування за допомогою Інтернету є відкритішим, відвертішим, бо учасники не бояться покарання за думку, що відрізняється від думки більшості.
14. Будь-який користувач може легко ввійти в контакт із партійним активом і висловити рекомендації або претензії до діяльності політичної партії.
15. Уперше витрати на Інтернет стали окремим рядком у бюджеті виборчих кампаній багатьох із них.
16. Інтернет найактивніше використовується політичними партіями в передвиборний період: зазвичай на їхніх сайтах викладено програми, передвиборні платформи, статути, матеріали з’їздів тощо.
17. Створювані в мережі політичні інформаційні ресурси не завжди були досить динамічні й професійні, щоб адекватно та вчасно реагувати на події, що відбуваються в країні.
18. Аналіз змісту сайтів українських політичних партій засвідчив, що вони подають багато інформації рекламного та пропагандистського характеру й мало – про повсякденну діяльність партій і їхніх регіональних представництв.
19. Майже зовсім немає текстів, присвячених розгляду проблем партійного будівництва з метою його вдосконалення.
20. Отже, сайт став політичним представництвом партії, блоку, суспільного об’єднання в інформаційному просторі, засобом спілкування й взаємозв’язку з електоратом.
21. Е-демократія з типовими тільки для неї формами політичної участі не може вважатися альтернативою представницькій демократії як в Україні, так і в стабільних політичних системах демократичного типу.
22. Однак можливості е-демократії, і, зокрема, щодо розширення спектра взаємодії між громадянами і владою, прискорення реакцій влади на звернення громадян (формування зворотного зв’язку), роз’яснення громадянам завдань і настанов влади, повинні активно використовуватися для прискорення процесів демократизації в українському суспільстві.

Держaвне упрaвління в інформaційній сфері спрямовaне нa оргaнізовaну реaлізaцію зaвдaнь і функцій держaви у цій сфері, полягaє у зaбезпеченні реaлізaції держaвної інформaційної політики. Доцільно уточнити, що держaвнa інформaційнa політикa визнaчaє нaпрямок діяльності в інформaційній сфері всієї держaви (всього її мехaнізму), a не тільки aпaрaту держaвного упрaвління. Діaпaзон учaсті в цій політиці оргaнів держaвного упрaвління обмежений виконaвчо-розпорядчими межaми їх діяльності [8].

Інформaційнa безпекa є вaжливою сaмостійною сферою зaбезпечення нaціонaльної безпеки (згідно Зaкону Укрaїни «Про основи нaціонaльної безпеки Укрaїни» під поняттям «нaціонaльнa безпекa» розуміється зaхищеність життєво вaжливих інтересів людини і громaдянинa, суспільствa і держaви, зa якої зaбезпечується стaлий розвиток суспільствa, своєчaсне виявлення, зaпобігaння і нейтрaлізaція реaльних і потенційних зaгроз нaціонaльним інтересaм). Aдже сучaсні інформaційні технології дaють змогу досягти особистих інтересів без використaння воєнного інструментaрію, ослaбити aбо нaвіть зруйнувaти іншу держaву, не користуючись фізичною силою.

В зaконодaвстві Укрaїни немaє конкретного визнaчення поняття «інформaційнa безпекa», aдже питaння безпеки у нaшій держaві чaсто витісняють нa другий плaн. Рaзом з тим це поняття широко використовується у Конституції Укрaїни і низці інших нормaтивно-прaвових aктів. Тaк, стaття 17 Конституції Укрaїни нaголошує, що зaбезпечення інформaційної безпеки – однa з нaйвaжливіших функцій держaви, спрaвa всього укрaїнського нaроду, a Зaкон Укрaїни «Про Концепцію Нaціонaльної прогрaми інформaтизaції» проголошує, що «інформaційнa безпекa є невід’ємною чaстиною політичної, економічної, оборонної тa інших склaдових нaціонaльної безпеки» [3].

Доктринa інформaційної безпеки Укрaїни визнaчaє зaвдaння держaвної політики в інформaційній сфері: «створення розвиненого інформaційного простору і зaхист нaціонaльного інформaційного суверенітету».

Для ефективного зaбезпечення інформaційної безпеки потрібно вирішити три проблеми, які тісно пов’язaні між собою: проблемa зaхисту інформaції, якa перебувaє у системі, від впливу внутрішніх тa зовнішніх зaгроз; проблемa зaхисту інформaції від інформaційних погроз; проблемa зaхисту зовнішнього середовищa від погроз із боку інформaції, що перебувaє в системі [7, ст. 24].

Виходячи з цього, вaрто зaзнaчити, що основним об’єктом зaбезпечення інформaційної безпеки держaви є її інформaційний простір, a основним суб’єктом виступaє системa держaвних, недержaвних інституцій, громaдян Укрaїни об’єднaних спільною метою щодо зaхисту нaціонaльних інтересів в інформaційній сфері.

Чинні зaкони тa нормaтивно-прaвові aкти містять чимaлий мaсив норм, які нaлaгоджують здійснення держaвного упрaвління в інформaційній сфері. Конституція Укрaїни посідaє одне з нaйвaжливіших місць поміж цих норм, aдже вонa встaновлює ґрунтовні зaсaди розвитку суспільствa і держaви. Знaчнa чaстинa норм конституції (які стосуються держaвного упрaвління в інформaційній сфері) мaє зaгaльний хaрaктер, бо стосується більшості інших гaлузей і сфер держaвного упрaвління. Рaзом з тим Конституція Укрaїни містить ряд норм, що торкaються держaвного упрaвління сaме в інформaційній сфері.

Конституція Укрaїни містить ряд норм, які регулюють інституційні зaсaди держaвного упрaвління в інформaційній сфері. Подaні норми говорять про особливості формувaння тaких оргaнів держaвного упрaвління в інформaційній сфері як Держкомтелерaдіо тa Нaціонaльнa рaдa Укрaїни з питaнь телебaчення і рaдіомовлення. Ці норми зaкріплені в п. 20 ст. 85, п. 13 ст. 106 Основного Зaкону [1].

Норми Конституції Укрaїни, що стосуються держaвного упрaвління в інформaційній сфері, розвинуто у ряді зaконів Укрaїни, зокремa тaких як Зaкони Укрaїни «Про інформaцію» [2], «Про нaуково-технічну інформaцію» [4], «Про нaціонaльну прогрaму інформaтизaції» [5], «Про телебaчення тa рaдіомовлення» [6] тa ін. Норми Конституції тa зaконів Укрaїни формують основні зaсaди діяльності системи держaвного упрaвління інформaційною сферою.

В підзaконних нормaтивно-прaвових aктaх, зокремa в укaзaх президентa Укрaїни, постaновaх Кaбінету Міністрів Укрaїни, aктaх міністерств, держaвних комітетів, інших центрaльних оргaнів виконaвчої влaди, місцевих держaвних aдміністрaцій міститься нaйбільший зa мaсштaбом мaсив нормaтивного мaтеріaлу з питaнь держaвного упрaвління у сфері зaхисту інформaції.

Постійні зміни у суспільстві потребують швидкого реaгувaння оргaнів виконaвчої влaди тa інших держaвних оргaнів, які діють у межaх зaкону тa здійснюють прaво стaновлення. Сaме тому похідні від положень зaконів норми повинні зaбезпечити ефективну дію конституційних норм тa норм зaконів.

Нa сьогодні в Укрaїні нaпрaцьовaно знaчний мaсив нормaтивно-прaвових документів, що регулюють держaвне упрaвління в сфері інформaційної безпеки. Тому, доцільно створити структурний підрозділ, який зaймaвся б дослідженням нормaтивно-прaвового зaбезпечення тa виробляв би стрaтегію інформaційної політики (зокремa, aспекту інформaційної безпеки) Укрaїни.

Проблемaтичною нa сьогодні є системa укрaїнського зaконодaвствa, що регулює відносини в інформaційній сфері. Зaконодaвство обмежується лише формaльними нормaми, потребує суттєвого удосконaлення тa aдaптaції до сучaсних реaлій. Aдже недосконaлість нормaтивно-прaвового регулювaння сфери інформaційної безпеки сповільнює розвиток тa удосконaлення інформaційних відносин в Укрaїні.

У сучaсному інформaційному зaконодaвстві Укрaїни існує ряд недоліків, a сaме: відсутність чіткої ієрaрхічної єдності зaконів; великa кількість зaконів ти нормaтивних aктів; неточності у використaнні термінології; нові прaвові aкти, прийняті у цій сфері, чaсто суперечaть нормaм, які зaкріплені у рaніше прийнятих документaх, що призводить до прaвового хaосу.

Відтaк, необхідно прийняти Зaкон Укрaїни «Про інформaційну безпеку», оскільки діючі нормaтивно-прaвові aкти (зaкони Укрaїни «Про інформaцію» , «Про телебaчення і рaдіомовлення», «Про дерaжaвну тaємницю» тa ін.) регулюють лише вузькі колa питaнь інформaційної сфери, тaкож вони не регулюють усіх aспектів зaбезпечення інформaційної безпеки Укрaїни. Вaрто створити прaвову бaзу, якa звільненa від зaстaрілих норм тa не переобтяженa нормaтивно-прaвовими aктaми тимчaсової чи локaльної дії. A головне повиннa містити достaтню кількість нормaтивно-прaвових aктів, які повинні регулювaти суспільні відносини, будуть згруповaні в ієрaрхічну систему тa будуть ефективними, зрозумілими, зручними у користувaнні не тільки для фaхівця, aле й для пересічного громaдянинa.

 Список використаних джерел та літерaтури

1. Укрaїнa. Конституція (1996) Конституція Укрaїни [Текст]: прийнятa нa п’ятій сесії Верховної Рaди Укрaїни 28 червня 1996 року зі змінaми від 8 грудня 2004 року / Верховнa Рaдa Укрaїни // Відомості Верховної Рaди. – 1996. – №30. – Ст. 141.

2. Укрaїнa. Зaкони. Про інформaцію від 02 жовтня 1992 р. № 2657-XІІ (зі змінaми) [Текст] / Верховнa Рaдa Укрaїни // Відомості Верховної Рaди. – К., 1992. – № 48. – Ст. 650.

3. Укрaїнa. Зaкони. Про концепцію Нaціонaльної прогрaми інформaтизaції від 04 лютого 1998 р. № 75/98 (зі змінaми) [Текст] / Верховнa Рaдa Укрaїни // Відомості Верховної Рaди. – К., 1998. – № 27 28. – Ст. 182.

4. Укрaїнa. Зaкони. Про нaуково-технічну інформaцію від 25 червня 1993 р. № 3322-XІІ (зі змінaми) [Текст] / Верховнa Рaдa Укрaїни // Відомості Верховної Рaди. –К., 1993. – № 33. – Ст. 345.

5. Укрaїнa. Зaкони. Про Нaціонaльну прогрaму інформaтизaції від 04 лютого 1998 р. № 74/98 (зі змінaми) [Текст] / Верховнa Рaдa Укрaїни // Відомості Верховної Рaди. – К., 1998. – № 27-28. – Ст. 181.

6. Укрaїнa. Зaкони. Про телебaчення і рaдіомовлення від 21 грудня 1993 р. № 3759-XІІ (зі змінaми) [Текст] / Верховнa Рaдa Укрaїни // Відомості Верховної Рaди. – К., 1994. – № 10. – Ст. 43.

7. Брaтель, О. В. Поняття тa зміст доктрини інформaційної безпеки [Текст] / О. В. Брaтель // Прaво Укрaїни. – К., 2006. – Вип. 5. – С. 36-41

8. Брижко, В. Юридичні тa оргaнізaційні aспекти розбудови системної інформaтизaції в Укрaїні [Текст] / В. Брижко, В. Цимбaлюк , М. Швець // Прaвовa інформaтикa. – Львів, 2005. – Вип. 1. – С. 16-29.

 Проблема синхронізації адміністративно-правових та муніципально-правових інститутів має неабияке значення для децентралізації влади в українському суспільстві сьогодення.

Одним з головних принципів в системі соціально-правових та політико-правових цінностей, вироблених людством упродовж віків, на основі якого мають будуватися демократичні форми державної влади є принцип демократичної децентралізації влади на регіональному рівні, який реалізується через місцеве самоврядування – найпоширенішу форму залучення громадян до управління державними справами на місцях і наближення влади до громади, а отже, й до людини.

Самоврядні традиції в Україні існують з часів Київської Русі (вічова демократія) і були частиною державотворчих процесів, а в добу Козацької держави ці традиції були продовжені як козацькі ради.

Важливо, що Україна – це держава, яка першою в світі прийняла свою власну Конституцію (1710 рік – Конституція гетьмана Пилипа Орлика), в якій підтверджувалося станове самоврядування і було зроблено спробу захистити його від свавілля урядовців та закласти основи сучасного місцевого самоврядування.

Для подальшого розвитку місцевого самоврядування важливе значення мало магдебурзьке право, яке в 1339 році було дароване Галицьким князям Болеславом – Юрієм першому українському місту Сянок. Пізніше магдебурзьке право було надано Львову, Кам’янець-Подільському, Луцьку, Снятину, Житомиру, Києву, Дубну та іншим містам.

«Процес становлення місцевого самоврядування в Україні, який мав свої етапи і відбувався непослідовно, значною мірою стримувався не лише через об’єктивні фактори, а й унаслідок суб’єктивних причин. Тобто через наявність суперечливих, а іноді протилежних підходів стосовно оцінки справжньої політико-правової природи, завдань і функцій місцевого самоврядування, що, звісна річ, не могло не вплинути на вибір пріоритетів і напрямів його реформування»1.

Проблематика місцевого самоврядування в різних аспектах висвітлювалася в працях В.Б. Авер’янова, О.Ф. Андрійко, М.О. Баймуратова, О.В. Батанова, Ю.П. Битяка, І.П. Бутка, І.А. Грицяка, В.М. Кампа, В.В. Коляйчикова, О.Л. Копиленка, М.І. Корнієнка, В.В. Кравченка, В.С. Куйбіди, Н.Р. Ніжник, В.Ф. Опришка, М.П. Орзіха, О.В. Петришина, В.Ф. Погорілка, М.О. Пухтинського, О.Ю. Пришви, П.М. Рабіновича, М.Ф. Селівона, О.Ф. Скакун, М.О. Теплюка, П.А. Ткачука, Ю.М. Тодики, О.Ф. Фрицького, М.В. Цвіка, В.М. Шаповала, Ю.С. Шемшученка, С.В.Штурхецького, О.Н. Ярмиша та ін.

Водночас наявна територіальна організація влади в Україні характеризується надмірною централізацією державних функцій, що негативно позначається на розвиткові регіонів, адже державне управління превалює над місцевим самоврядуванням. Недоліки правового регулювання призвели до дублювання і конкуренції повноважень місцевих державних адміністрацій та органів місцевого самоврядування. Україна все ще не виконує взятих на себе зобов’язань щодо імплементації положень та принципів Європейської хартії про місцевого самоврядування, які гарантують правову, адміністративну та фінансову автономію територіальних громад, упорядкування їх структури в ході реформування адміністративно-територіального устрою держави. Недоліки сучасного адміністративно-територіального устрою і самої системи місцевого самоврядування останнім часом стали очевидними.

Подальше вдосконалення правового регулювання діяльності територіальних громад і місцевих державних адміністрацій, на нашу думку, має здійснюватися відповідно до концепції дуалізму функцій і повноважень місцевого самоврядування, яка повністю відповідає принципам місцевої демократії, проголошеним Європейською хартією про місцеве самоврядування2.

Міжнародні стандарти місцевої демократії, розроблені і спільно визнані більшістю держав європейського континенту, регулюють не тільки найважливіші питання становлення місцевого самоврядування, а мають нормативно-правове значення (Європейська Хартія про регіональне самоврядування 1985 р., Європейська Хартія про регіональне самоврядування 1999 р.), а також багатоаспектні питання міжнародної економічної і соціальної співпраці місцевих громад і місцевої влади (Європейська типова конвенція про трансграничну співпрацю 1980 р.), питання участі молоді в функціонуванні місцевої демократії (Європейська Хартія про участь молоді в муніципальному і регіональному житті 1994 р.). Крім того, потрібно відзначити зростання ролі такого інституційного органу Ради Європи, як Конгрес місцевої і регіональної влади Європи, що представляє інтереси громад і місцевої влади та самостійно розробляє документи міжнародного характеру, що мають прообрази міжнародних стандартів місцевого самоврядування і можуть бути прийняті державами-членами цієї організації як такі (Європейська Декларація міських прав в 1992 р. і Європейська Хартія урбанізму 1993 р.)3.

«Однак стосовно питань співвідношення місцевого самоврядування з державним управлінням, то в цій частині є певні прогалини – вказує В.І. Борденюк, – оскільки переважна більшість робіт є фрагментарними, тобто такими, що не містять системного, комплексного опрацювання цієї проблеми. Зокрема, поза межами відповідних досліджень залишилися питання співвідношення таких явищ, як самоврядування та управління, орган державної влади та орган місцевого самоврядування. А без такого аналізу не можна зрозуміти справжню природу місцевого самоврядування та визначити перспективи його становлення та розвитку»4.

На регіональному рівні, де функціонують одночасно два центри публічної влади: місцеві органи виконавчої влади і органи місцевого самоврядування, через відсутність належної правової бази щодо розмежування повноважень даних органів може виникнути небезпека конкуренції їх компетенцій. Залишається також проблемою і розмежування самоврядних прав різних територіальних громад, що співіснують в межах однієї адміністративно-територіальної одиниці; ще не сформована належна фінансово-економічна база органів місцевого самоврядування.

Тому зміст адміністративної реформи полягає в комплексній перебудові існуючої в Україні системи державного управління з використанням системно-функціонального підходу, а також в розбудові деяких інститутів державного управління5.

Проведений аналіз теорії і практики конституційно-правового регулювання державного управління і муніципального самоврядування, ходу адміністративної та муніципальної реформ дає підстави зробити наступні висновки:

1. В Україні розпочався процес формування моделі державного устрою європейської правової, соціальної держави. Для розвитку цього процесу необхідні подальші теоретичні дослідження, спрямовані на розкриття і висвітлення збалансованого механізму поєднання вимог збереження єдності влад та розмежування державного управління з муніципальним самоврядуванням, подальша децентралізація органів виконавчої влади, ствердження та закріплення основоположних принципів громадянського суспільства.

2. Незважаючи на низку прийнятих нормативно-правових актів, спрямованих на проведення в Україні адміністративної та муніципальної реформ, окрім зменшення кількості центральних органів виконавчої влади, змін у чисельності працівників наявних органів виконавчої влади та створення нових органів, що загалом призвело до збільшення видатків на їх утримання, реального реформування системи державного управління і місцевого самоврядування не відбулося.

3. З метою стабільного розвитку українського суспільства та ефективного функціонування держави необхідно забезпечити баланс загальнодержавних інтересів з інтересами населення регіонів і територіальних громад, ґрунтуючись на засадах унітарності держави та цілісності її території. Слід досягнути оптимального співвідношення між децентралізацією і централізацією влади, забезпечити збалансованість соціально-економічного розвитку регіонів, враховуючи їх історичні, економічні, політичні, екологічні, географічні й демографічні особливості, етнічні та культурні традиції.

Для забезпечення прав та інтересів регіонів, їх представництва в центральних органах виконавчої влади, у процесі підготовки та прийняття законів, інших нормативно-правових актів, при вирішенні найбільш важливих проблем регіонального рівня необхідно законодавчо закріпити обов’язок центральних органів виконавчої влади погоджувати проекти актів, які безпосередньо стосуються розв’язання соціально-економічних проблем конкретного регіону, з обласними державними адміністраціями та обласними радами.

4. Слід сформувати систему законодавчих актів та нормативно-правових документів, які забезпечували б розвиток засад муніципального самоврядування відповідно до Європейської хартії про місцеве самоврядування та міжнародно-правових стандартів щодо муніципального самоврядування в аспекті забезпечення прав людини і громадянина. Муніципальна реформа має забезпечити активне впровадження локальної демократії в Україні, упорядкувати зв’язки між центральними органами і владними структурами в регіонах, засоби та методи правового регулювання комунальної власності для розв’язання соціально-економічних проблем регіону, вирішення кадрових питань у системі місцевого самоврядування. Для регулювання правових, організаційних, соціальних і матеріальних умов реалізації громадянами України права на службу в органах місцевого самоврядування, їх правового статусу, порядку і правових гарантій перебування на муніципальній службі необхідно прийняти Закон України «Про службу в органах місцевого самоврядування».

5. Метою Національної програми «Муніципальна програма України» є забезпечення становлення і розвитку самоврядування місцевих громад, підвищення ефективності управління на місцях та на державному рівні, розвиток сіл, селищ, міст і територій.

Для досягнення цього необхідно вирішити такі основні завдання: об’єднати, адаптувати і гармонізувати муніципальні перетворення з іншими структурними складовими процесу реформування українського суспільства, органічно поєднуючи їх із реформами (політичною, економічною, конституційною, адміністративною, судовою, військовою, податковою, земельною, житловою тощо), які розпочались у державі; створити необхідні умови для процесу муніципальних перетворень і формування розвиненої системи місцевого самоврядування, зокрема: розробити механізм комплексного політико-правового та організаційного забезпечення розвитку місцевого самоврядування, встановити форми взаємодії органів місцевого самоврядування, які ґрунтуються на принципах, сформульованих в Конституції України; створити механізми реалізації економічних (фінансових, майнових, ресурсних) прав місцевого самоврядування, гарантованих Конституцією України.

6. Така глибока і масштабна реформа вимагає ретельної підготовки як політичної, так і наукової. Науково-методологічною основою подальших реформ територіальної організації влади, мінімізації помилок та втрат в ході їх проведення можуть стати навчальні заклади відповідного профілю, які пропонується утворити в ході реформування та укрупнення закладів освіти за регіональним принципом у східних, південних і західних областях України. Принципово важливим є заснування таких навчальних закладів на регіональному, а не на столичному рівні, в ході реформування системи вищої освіти, об’єднавши факультети, кафедри, обласні центри перепідготовки та підвищення кваліфікації працівників органів державної влади, органів місцевого самоврядування, державних підприємств, установ та організацій.

Заклад освіти має сприяти правовому, методичному та інформаційному забезпеченню реформування територіальної організації влади шляхом підготовки та перепідготовки фахівців для роботи в органах регіональної влади. У процесі навчальної, науково-методичної, просвітницької роботи заклад освіти повинен сприяти реалізації таких стратегічних пріоритетів:

– формування повноцінної системи місцевого і регіонального самоврядування згідно зі стандартами Ради Європи;

– раціоналізація інституційних, правових і територіальних перетворень в ході адміністративно-територіальної реформи для забезпечення динамічного, збалансованого територіального розвитку;

– забезпечення доступності публічних послуг і реалізація невід’ємного права членів територіальних громад на участь у справах місцевого самоврядування.

Реалізуючи основне завдання – підготовка та перепідготовка фахівців для органів територіальної влади – заклад освіти повинен брати участь:

– у запровадженні принципово нової системи підготовки, перепідготовки і підвищення кваліфікації посадових осіб органів місцевого і регіонального самоврядування, депутатів місцевих рад, працівників комунальних установ та підприємств на засадах використання новітніх технологій муніципального менеджменту і соціального управління;

– просвітницькій роботі серед мешканців населених пунктів з метою пожвавлення соціально-політичної активності територіальних громад;

– організації науково-методичного супроводу реформування системи територіальної організації влади, діяльності органів і посадових осіб публічної влади місцевого рівня;

– реалізації заходів, спрямованих на підвищення рівня правової культури населення, роз’яснення конституційних прав і свобод людини та громадянина, а також засобів їх захисту, повноважень органів публічної влади, розширення мережі юридичних консультацій на громадських засадах для надання безоплатної правової допомоги громадянам;

– залучення населення до вирішення питань місцевого значення через громадські слухання та інші форми безпосередньої демократії.

Події кожної доби пов’язані з іменами, які тією чи іншою мірою їх уособлюють6. Саме це визнав перший Президент України Л.М. Кравчук, який зауважив, що «усі реформи, які проводилися в Україні, багато в чому залежали від інтересів конкретних осіб. Зміни мали на меті розширити або звузити обсяги повноважень тих чи інших людей»7.

Під час круглого столу на тему: «Конституційна Асамблея: питання статусу, порядку формування та діяльності» Л.М.Кравчук висловив свої переконання, що «Конституційна Асамблея, не будучи у складі Верховної Ради, в організмі суперечливого політичного життя, може піднятися над процесом і керуватися інтересами українського народу». Водночас академік Ю.С. Шемшученко зауважив: «Без науки, без серйозних наукових розробок у даній сфері вирішити проблеми навряд чи вдасться»8.

Хочеться вірити, що молода українська генерація майбутньої доби врахує всі здобутки і прорахунки сучасного державотворення, а результати даного заходу сприятимуть подальшій гармонізації та вдосконаленню державного управління і місцевого самоврядування в Україні.

Список використаних джерел

1. Борденюк, В. І. Місцеве самоврядування та державне управління: конституційно-правові основи співвідношення та взаємодії [Текст]: монографія / В. І. Борденюк. – К.: Парламентське видавництво, 2007. – С. 65.

2. Батанов, О. Концептуальні засади співвідношення функцій територіальних громад [Текст] / О. Батанов // Право України. – 1999. – № 5. – С. 29.

3. Диновський, Д. М. Проблеми і перспективи адміністративної та муніципальної реформ в державно-правовому будівництві [Текст] / Д. М. Диновський // Актуальні проблеми державотворення в Україні: Матеріали ІV міжвузівської науково-практичної конференції. – Рівне, 2001. – С. 9-10.

4. Борденюк, В. І. Зазн. праця. – С. 9.

5. Диновський, Д. М. Перспективи адміністративної реформи в українському державотворенні [Текст] / Д. М. Диновський // Україна: ретроспектива і перспектива: збірник наукових праць / Редколегія: В. Цибульський та ін. – К., 1999. – С. 154.

6. Історія України в особах ХІХ–ХХ ст. – К.: Україна, 1995. – С. 450.

7. Кравчук, Л. Я проти того, щоб зміни до Конституції приймалися між першим і другим турами президентських виборів // Дзеркало тижня. – 2004. – 11 вересня.

8. УНІАН 22.02.2012 04:41, останні новини, Кравчук: Конституційна Асамблея може піднятися над процесом.

На сьогодні існує значна кількість методів прийняття рішень, розроблена не однією науковою школою управління. Однак ці методи, методики та процедури “decision-making process” в державному управління впроваджуються повільно. Основними причинами цього постає неприйняття нових розробок та консервативність мислення багатьох управлінців різних щаблів державної вертикалі. Тому, перед наукою державного управління постає питання розроблення нових та удосконалення існуючих моделей, підходів, принципів, методів, процедур та методик підготовки й прийняття управлінських рішень, спираючись на напрацювання науки управління, в першу чергу, з урахуванням надання процесу державного управління в Україні стратегічного характеру [1, с.71].

Питаннями розробки дієвих методів прийняття рішень в системі державного управління зацікавлена значна частина науковців (Бабінова О., Бакуменко В.Д., Пухкал О.Г. тощо). Однак питання методики проведення “круглого столу” не розглядається в наукових публікаціях на належному рівні, особливо її специфікації в сфері туристичної діяльності, безпосередньо зосередженій на співпраці тріади “Влада-Громада-Бізнес” (однак питання про участь громадськості у процесах державотворення розглядається такими науковцями, як: Кушнарьов Є.П., Єфремов О.С., Барденюк В.І., Москаленко С.О., Кулініч О.В. тощо). Тому метою статті є опис особливостей методичного забезпечення проведення “круглого столу” та визначення його ефективності як методу прийняття управлінських рішень в сфері державного управління туризмом на регіональному рівні.

Безперечно, залучення громадськості до процесу прийняття рішень, до управління державними справами є однією із необхідних умов демократії. Лише за наявності тісної плідної співпраці влади з населенням можливо побудувати міцну демократію в країні. Більшість розвинених демократичних країн мають значний досвід щодо взаємодії органів публічної влади з громадськістю, використовують різноманітні технології та методики організації цього процесу [2, с.217]. Так, до основних методів їх ефективної співпраці слід віднести відкрите обговорення.

Відкрите обговорення – це означає не просто розпочати розповідати та аналізувати певне питання, а й запустити його механізм, поставити завдання з усіх дискусійних пунктів. Виділяють кілька моделей обговорення: “круглий стіл”, “мозковий штурм” та “командна ділова гра”.

“Круглий стіл” – це традиційне ділове обговорення, яке при всій його демократичності має елементи організованості, ідеали угоди та конвенції. Саме поняття “круглий стіл” відразу включає в себе такі принципи:

відсутність чітко визначених позицій, а є лише учасники обговорення спірного або дискусійного питання, яке виноситься на обговорення; позиції всіх учасників рівні: ніхто не має права бути вищим за інших. Поняття критика як конструктивна, так і деструктивна повинні бути повністю усунені, тому що кожен з учасників має беззаперечне право висловити свою точку зору в визначеного питання;

мета “круглого столу” визначається в ідеях та думках відносно проблеми, яка обговорюється, або суперечливого положення;

регламент “круглого столу” визначається для кращої організації процесу відкритого обговорення;

протокол – це манера обговорення, яка визначає що можна і чого не можна здійснювати під час “круглого столу” [3, с.23-24].

Основними кроками для здійснення круглого столу первинні стати:

визначення теми обговорення за 1,5-2 тижні до його початку та ознайомлення з нею потенційних учасників;

попереднє моделювання ходу круглого столу, визначення так званих “підставних осіб” – людей, що готують короткі повідомлення або доповіді з питань, що винесені на обговорення;

найоптимальнішою кількістю учасників відкритого обговорення є 6-20 осіб;

тривалість круглого столу – 1,5-2 години (хронологія пов’язана із психологічними особливостями зосередження/ розсіювання уваги особистості);

по закінченню круглого столу можливість фуршету або коктейлю.

Так, як приклад, 20 вересня 2007 року на базі Національного університету „Острозька академія” (м. Острог Рівненської області) було проведено круглий стіл „Стан та перспективи розвитку туризму в малих містах Рівненщини”, організаторами якого стали Управління культури і туризму Рівненської обласної державної адміністрації та кафедра документознавства та інформаційної діяльності факультету політико-інформаційного менеджменту Національного університету „Острозька академія”.

Метою проведення круглого столу було визначено: проаналізувати сучасний стан туристичної інфраструктури та окреслити основні шляхи розвитку цієї галузі в малих містах Рівненщини, відповідно до мети було визначено основні завдання: дати коротку характеристику стану туристичної діяльності в малих містах Рівненської області; здійснити експертне опитування стосовно визначення загального ступеня поінформованості представників малих міст Рівненщини про сучасний стан та перспективи розвитку туризму в своєму місті та в регіоні в цілому; розробити конкретні пропозиції органам державної влади щодо поліпшення стану розвитку туризму в малих містах регіону.

Основними методичними принципами діяльності учасників круглого столу постали:

принцип єдності інтересів представників владних та бізнесових структур, громадських організацій – усвідомлення перспективності розвитку кожного з малих міст як допоки латентного туристично-рекреаційного центру (це твердження стосується переважної більшості провінційних малих монофункціональних міст Рівненщини), який володіє достатнім історико-культурним та природно-рекреаційним потенціалом;

принцип комплексності – розгляд поняття “туристична діяльність” як цілого комплексу послуг: засобів розміщення (готелів, мотелів, кемпінгів, приватних садиб “зеленого туризму” тощо), послуг харчування (кафе, бари, ресторани, “колиби” тощо), комунікаційних (транспортних, телекомунікаційних тощо) та культури гостинності;

принцип узгодженості інтересів – прийняття рішень зводиться до дискусійного обговорення та прийняття рішень, які будуть задовольняти переважну більшість учасників круглого столу як представників органів державної влади, так і бізнесових та громадських організацій;

принцип варіантності, який передбачає можливість вирішення управлінських завдань різними методами та способами, що залежать від ситуаційного фактора.

Учасниками круглого столу було обрано представників органів державної влади, бізнесових та громадських організацій з: м. Березне, смт Володимирець, смт Гоща, смт Демидівка, м. Дубно, м. Здолбунів, м. Костопіль, м. Кузнецовськ, смт Млинів, м. Острог, м. Радивилів, смт Рокитне, м. Сарни – малих міст Рівненщини та обласного центру. Адже на сьогодні широко визначається необхідність досягнення „оптимального балансу у співпраці” між різними громадськими організаціями та владними структурами [4, с.87].

Відповідно до напрацювань круглого столу „Стан та перспективи розвитку туризму в малих містах Рівненщини” передбачалось отримання пропозицій щодо поліпшення стану розвитку туризму в малих містах регіону, які б ґрунтувались на співпраці органів державної влади, представників бізнесових та громадських структур малих міст.

Усвідомлюючи нагальні проблеми та перспективи розвитку туристичної діяльності учасники круглого столу „Стан та перспективи розвитку туризму в малих містах Рівненщини” визначили, що першим пріоритетним напрямком роботи щодо становлення туризму в регіоні повинна стати розробка, затвердження та постійний контроль за впровадженням Стратегії сталого розвитку туризму та курортів регіону, а також спеціальної Стратегії розвитку туризму в малих містах Рівненщини, що переставляють собою систему цілей і пріоритетів місцевої соціально-економічної політики, а також найважливіших напрямків і засобів реалізації зазначених цілей [5, с.96]. Кожен з цих офіційних документів повинен мати специфічне інформаційне наповнення: SWOT-аналіз соціально-економічної ситуації в місті, на основі якого здійснюється стратегічний вибір міста – стратегічні пріоритети соціально-економічного розвитку (у більшості випадків для Рівненської області – це туристично-рекреаційна діяльність, розвиток транспортної інфраструктури та сфери послуг), а також ресурсне забезпечення, необхідне для реалізації цих пріоритетів та механізми їх використання.

Наступним напрямком діяльності органів державної влади, необхідним на сучасному етапі, експерти визначили удосконалення Регіональної програми розвитку туризму до 2010 року та доповнення її заходами щодо святкування Року туризму та курортів на регіональному рівні. На виконання Указу Президента України від 21 лютого 2007 року № 136/2007 „Про заходи щодо розвитку туризму і курортів в Україні” [6], з метою створення сприятливих умов для розвитку галузі туризму та діяльності курортів, стимулювання в’їзного та внутрішнього туризму, розбудови туристичної інфраструктури було підготоване відповідне розпорядженням Голови Рівненської обласної державної адміністрації № 123 від 26 березня 2007 року [7]. За цим розпорядженням було визначено розробити районним державним адміністраціям та виконавчим комітетам рад міст обласного значення районні (міські) заходи щодо святкування Року туризму та курортів на рівні адміністративних одиниць.

Тому, наступним напрямком діяльності по налагодженню туристичної діяльності в регіоні учасниками круглого столу було визначено створення сприятливого інвестиційного клімату на Рівненщині для розвитку сфери туризму і діяльності курортів. На сьогодні багато дослідників визначають, що пріоритетними напрямами інвестування є розвиток виробничої та соціальної інфраструктури, туризму, а також реалізація проектів і програм, спрямованих на розв’язання загальнодержавних, міжрегіональних і регіонально-галузевих проблем [8, с. 20]. З метою пожвавлення діяльності інвесторів доцільно сприяти та заохочувати створення громадськими організаціями проектів, які спрямовані на розвиток туристичної інфраструктури малих міст Рівненщини.

А для здійснення найважливіших програм і проектів, спрямованих на розвиток малих міст, можуть залучатись також і іноземні інвестиції. Позитивними сторонами залучення іноземного капіталу в рекреаційно-туристичну сферу України доцільно назвати:

стимулювання розвитку інфраструктури, адже внесок туристично-рекреаційного комплексу у формування сталого суспільства визначається його функціями: 1) методико-біологічною (оздоровлення, відновлення фізичних сил людей); 2) соціально-культурною (вплив на зайнятість, відродження народних промислів, традицій, пізнання); 3) економічною (вплив ВВП, платіжний баланс, розвиток господарської структури, залучення валютних коштів); 4) політичною (утвердження держави, її інтеграція до світового співтовариства тощо) [9, с.225];

збільшення рівня комплексного використання лікувальних ресурсів та впровадження сучасних технологій рекреації;

накопичення закордонного організаційного і управлінського досвіду;

підвищення: адаптації суб’єктів господарювання до умов конкурентного середовища (формування цілісної виробничо-технологічної підсистеми сприятиме забезпеченню інноваційної сфери всіма видами посередницьких послуг та інтеграції відповідних блоків інфраструктури, зокрема: трансферу технологій від власника наукової розробки до споживача; забезпечення захисту прав інтелектуальної власності); конкурентноздатності вітчизняних курортів; рівня кваліфікації працівників; якості робіт і послуг; проведення експертизи інноваційних, науково-технічних проектів;

ріст бюджетних доходів і зменшення бюджетних навантажень. Субсидії і бюджетні кредити, інвестиційні і податкові преференції можуть надаватися тим, хто вироблятиме нові види товарів, що вимагають новітніх технологій, орієнтованих на збут за межами міста і, тим самим, створюють додаткові доходи для міста; зниження залежності від імпорту та покращення платіжного балансу [10, с.75].

Одним із важливих рішень учасників круглого столу стало запровадження дієвих механізмів стимулювання для будівництва нових та реконструкції наявних об’єктів туристичної та курортної інфраструктури Рівненської області, зокрема розвиток української транспортної інфраструктури. Для Рівненщини особливо актуальним є усвідомлення пріоритетності розвитку області як “туристичної території”, транзитного коридору, особливо для спортивних вболівальників футбольного чемпіонату “Євро-2012”.

Питання розвитку туристичної інфраструктури безпосередньо пов’язане з розвитком і створенням розвиненої мережі інформування потенційних туристів через засоби масової інформації, засоби мережу Internet (розробка постійно обновлюваних web-сайтів та web-сторінок малих міст Рівненщини, які б містили інформацію довідкового та позиційного характеру). А також доцільним є створення наскрізної інформаційної бази даних області, яка б містила інформацію аналітичного та довідкового характеру про історико-культурний, рекреаційний, інвестиційний тощо потенціал регіону. Адже для подальшого успішного розвитку туристично-рекреаційної сфери в Україні необхідно, перш за все, забезпечити її раціональне планування і дієве управління. Наявний потенціал розвитку туризму в умовах кожного регіону необхідно використовувати творчо та системно, що створить наступні переваги: інвестиційні надходження і додаткові прибутки, нові робочі місця; модернізація туристичної інфраструктури, зв’язку, транспортного сполучення, комунальних об’єктів і служб; впровадження інновацій і нових технологій; розв’язання проблем навколишнього середовища і збереження історико-культурної спадщини [11, с.263-265].

Розробка і реалізація запропонованих кроків для підвищення туристичного іміджу Рівненщини сприятиме удосконаленню господарського (соціально-економічного) комплексу регіону; формуванню і розвитку інфраструктури туризму, освіти і підприємництва відповідно до вимог сучасного глобалізованого європейського інформаційного простору; розширенню асортименту та значному підвищенню попиту на туристсько-екскурсійні послуги; створенню нових робочих місць і підвищенню рівня зайнятості місцевого населення; збереженню історико-культурної спадщини та природно-заповідного фонду; забезпеченню додаткових надходжень у місцеві, обласний і державний бюджети.

Відповідно ефективність методу “круглого столу” – це досягнення цілі (прийняття пропозицій або конкретних рішень) з мінімальною затратою ресурсів і управлінської енергії в як найкоротший період. Отже, доцільно визначити, що використання методу “круглий стіл” для прийняття рішень в системі управління туризмом, особливо на регіональному рівні, де відбувається особливо тісна співпраця населення – територіальної громади бізнесових організацій з органами державної влади, є особливо доцільним та порівняно ефективним. Рішення, які приймаються під час круглих столів зазвичай мають рекомендаційний характер і не вимагають контролю за їх виконанням, однак більшість пропозицій приймаються до уваги представниками державних адміністрацій та органів місцевого самоврядування під час здійснення практичних кроків або ж розробки планів та програм подальшої діяльності.

Подальше опрацювання методики проведення круглих столів за участі тріади “Влада-Громада-Бізнес” є перспективним та таким, що потребує подальшої деталізації та удосконалення. Адже в кінцевому результаті ефективність державного управління в демократичному суспільстві безпосередньо пов’язана з підвищенням якості життя кожної конкретної людини. Саме такий прямий та опосередкований результат є головним критерієм соціальної ефективності будь-яких управлінських рішень та відповідних дій.

Література:

1. Бакуменко В.Д. Проблема вдосконалення прийняття управлінських рішень у контексті розвитку процесу державного управління в Україні// Актуальні проблеми державного управління: Збірник наук. праць УАДУ при Президенті України (Львів. філіал). – Львів, 2001. – Вип. 5. – С.66-72.
2. Бабінова О. Методи залучення громадськості до прийняття управлінських рішень: зарубіжний досвід// Ефективність державного управління: Збірник наук. праць ЛРІДУ НАДУ. – Львів, 2004/2005. – Вип. 6/7. – С.217-224.
3. Осовська Г.В. Комунікації в менеджменті: Навч. посібник. – К.: Кондор, 2003. – 216 с.
4. Москаленко С.О. Управління взаємодією з громадськими організаціями як суб’єктами соціальної політики// Демократичні стандарти професійного навчання та діяльності публічних службовців: теорія та практика: Матеріали міжнар. наук.-практ. конф. (22 березня 2007 року): У 2 ч. – Львів, 2007. – Ч.2. – С.87-91.
5. Амітан В. Формування концепції розвитку міст (теоретичний аспект)// Регіональна економіка. – 2002. – № 4 (26). – С.90-98.
6. Про заходи щодо розвитку туризму і курортів в Україні: Указ Президента України № 136/2007, 21 лютого 2007 року// http://www.president.gov.ua/documents/5780.html.
7. Про обласні заходи щодо підготовки та проведення в 2008 році Року туризму та курортів в Україні: Розпорядження Голови Рівненської облдержадміністрації № 123, 26 березня 2007 року//http://www.rv.gov.ua/sitenew/main/ua/catalog/item/395.htm.
8. Стеба В. До питання реалізації положень Закону України “Про затвердження Загальнодержавної програми розвитку малих міст”// Україна: аспекти праці: Наук.-екон. та суп.-політ. журнал. – 2006. – № 7. – С.18-25.
9. Охріменко А. Особливості функціонування рекреаційного комплексу в умовах сталого розвитку// Регіональна економіка. – 2002. – № 2 (24). – С.224-228.
10. Петрович Й., Гарван В. Управління інвестиційною діяльністю в рекреаційно-туристичній сфері// Регіональна економіка. – 2004. – № 1 (31). – С.70-76.
11. Судова-Хом’юк Н. Управління інвестиційними процесами в туристично-рекреаційному комплексі України// Регіональна економіка. – 2002. – № 3 (25). – С.260-265.

Інші записи:

Не знайдено