В науковій статті досліджено основні теорії та моделі місцевого самоврядування. Визначено переваги та недоліки кожної теорії, здійснено їх порівняння. Проаналізовано принцип побудови місцевого самоврядування залежно від обраної моделі.

Ключові слова: місцеве самоврядування, територіальна громада, автономність, державна влада.

The basic theories and models of local government are researched in this article. There are determined the advantages and disadvantages of each theory, made their comparison. We analyze the principle of constructing local government, depending on the selected model.

Key words: local government, local community, autonomy, government.

Актуальність теми дослідження зумовлена процесом реформування місцевого самоврядування в Україні. Наразі необхідність забезпечення дієвої системи місцевого самоврядування усвідомили як суспільство, так і влада. Вибір прогресивної теорії та моделі місцевого самоврядування сприятиме побудові дієвої системи місцевого самоврядування в Україні.

Дослідженням теорій та моделей місцевого самоврядування присвячені праці Г. Аренса, Н. Гербера, О. Гірке, А. Токвіля, Р. Моля, О. Васильчикова, М. Драгоманова, Л. Штейна, Р. Гнейста, М. Лазаревського, О.Батанова, М. Баймуратова, В.Погорілка, М. Пухтинського, Ю. Шемшученка та інших дослідників муніципального та конституційного права.

Від вибору належної теорії та моделі місцевого самоврядування залежить дієвість місцевого самоврядування у державі, його здатність відстоювати права громади в цілому та інтереси кожного окремого місцевого жителя. В кінцевому етапі, наявність ефективної системи місцевого самоврядування є невід’ємним елементом демократичної держави. Тому, на шляху побудови демократичної, соціальної та правової держави вибір теорії та моделі місцевого самоврядування відіграє важливу роль у досягненні поставлених цілей.

Вдосконалення системи місцевого самоврядування в різних державах світу супроводжувалось постійними науковими дослідженнями даної сфери, що проводились з метою глибшого розуміння суті цього поняття. У зв’язку з цим виникли різні теорії місцевого самоврядування.

Історично першою була обґрунтована «теорія вільних громад», що зародилася на початку ХІХ ст. у Франції. Відповідно до її положень, влада громади є первинною відносно влади державної, адже громада як самостійний суб’єкт виникла раніше. Вона наділена таким же природнім правом самостійно вирішувати місцеві справи, як людина наділена невід’ємним правом на життя. В такому розумінні місцеве самоврядування набувало цілковитої автономії відносно держави і, фактично, у вигляді органів самоврядування могла створюватися «держава в державі» [1, С. 103]. Хоча реалізувати дані положення в повній мірі виявилося не можливим, теорія вільної громади справила значний вплив як на формування законодавства в першій половині ХІХ ст., так і на подальший розвиток юридичної науки.

В процесі розвитку теорії вільних громад та пристосуванні її до умов реального життя зародилася господарська теорія. Її прихильники також розглядали місцеве самоврядування як недержавне утворення, але свою увагу акцентували на сфері його діяльності. «Місцеве самоврядування – недержавне за своєю природою і має власну компетенцію у сфері неполітичних відносин, до яких держава байдужа, а саме – у місцевих громадських та господарських справах. У ці місцеві справи держава не втручається і вони вирішуються самими територіальними громадами. Питання ж політичні відносяться до компетенції державної влади» [2, С. 88].

В кінцевому етапі, положення двох попередніх теорій були взяті за основу формування громадівської теорії місцевого самоврядування, ідейними засновниками якої були німецькі науковці О. фон Гірке і В. Шеффнер. До числа її прихильників належать О. Васильчиков, М. Драгоманов, П. Корф, В. Лешков, О. Лабанд, Є. Мейєр, П. Подлігайлов, О. Ресслер.

В даній теорії обґрунтовувалось, що громада не є суб’єктом, створюваним державою. Держава є федерацією громад і виводить свої права від громади, а не навпаки, не створює громаду, а лише визначає подальший розвиток недоторканних прав громади, її власну компетенцію. Громада не підпорядковується центральній владі держави у вирішенні питань місцевого значення, органи місцевого самоврядування незалежні і самостійні в своїй діяльності та керуються законом [3, С. 24].

Громадівська теорія надавала широку автономію органам місцевого самоврядування, залишаючи за державними органами управління лише державними справами. В її положеннях прослідковується протиставлення територіальної громади державі, а громадських інтересів – політичним. Органи місцевого самоврядування повинні діяти за принципом: «дозволено все, що не заборонено законом».

І хоча громадівська теорія є, на перший погляд, запорукою утвердження демократичного ладу в державі, її критики вказують на певні слабкі місця, що не дозволяють реалізувати наведені вище положення на практиці. На думку опонентів цієї теорії (М. Лазаревського та ін.), її найслабкішим місцем є не стільки те, що прибічникам не вдається окреслити коло недержавних публічно-правових справ, належних місцевому самоврядуванню, скільки те, що таких справ взагалі не існує [4, С. 75]. Ю. Панейко вважає, що твердження про існування якихось первинних власних прав місцевих громад, незалежних від державного правового порядку, «є витвором фантазії теоретиків природного права», бо теорію про природні права громади не можна погодити з теорією суверенітету народу, який виявляється в суверенності зверхньої державної влади [5, С. 84].

Ще одним суперечливим моментом є те, що діяльність «самостійних» органів місцевого самоврядування в будь-якому випадку базується на положеннях закону, встановленому державою. Адже здійснення влади можливе лише за наявності примусу (погрози його використання), який надається органам місцевого самоврядування через закони.

Такі критичні погляди стали поштовхом для формування нової теорії місцевого самоврядування – державницької, основні положення якої були розроблені німецькими вченими Р. Гнейстом та Л. Штейном у ХІХ ст. Дана теорія заперечує наявність автономії органів місцевого самоврядування, розглядаючи його як форму здійснення місцевого державного управління. Органи місцевого самоврядування діють виключно у визначених законом межах за принципом «дозволено все, що прямо передбачено законом».

Державницька теорія заперечує існування окремих місцевих справ, що повинні знаходитись у віданні громади. Всі справи – загальнодержавні, держава лише делегує їх здійснення органам місцевого самоврядування з метою здійснення ефективнішого управління на місцях та наближення влади до населення.

Недоліки цієї теорії полягають в зменшенні ролі населення у вирішенні місцевих проблем, утисненні демократичних принципів народовладдя, встановленні сприятливих умов для зміцнення державної вертикалі.

Спроба поєднати сильні сторони громадівської та державницької теорій знайшла своє відображення в теорії муніципального дуалізму. В контексті даної теорії, місцеве самоврядування має дуалістичну природу – володіє власною компетенцією при вирішенні місцевих справ, а також забезпечує реалізацію функцій держави шляхом виконання делегованих повноважень. Тобто, незалежність інституту місцевого самоврядування існує, але лише при виконанні власних повноважень; здійснення делегованих повноважень відбувається під контролем держави.

Положення теорії муніципального дуалізму є досить прогресивні, адже дозволяють вирішити важливі громадсько-державні завдання:

• не допустити роздвоєння влади, яке призводить до політичної нестабільності в державі;
• залучити більшу частину населення до участі в управлінні справами суспільства та держави;
• ліквідувати розрив між суспільством та державою, наблизивши останню до потреб населення;
• узгодити дії органів державної влади та органів місцевого самоврядування з метою досягнення спільних цілей.

Залежно від теорії, на яку спиралася та чи інша держава при формуванні системи місцевого самоврядування, у світі сформувалося 2 основні моделі місцевого самоврядування: англосаксонська та континентальна (французька). Додатково розрізняють змішану, іберійську, та радянську моделі. Основним критерієм для типологізації, як зазначають О. Кутафін і В. Фадєєв, є принципи взаємовідношення і розподілу компетенції між центральними і місцевими органами управління [6, С. 125].

Англосаксонська модель місцевого самоврядування ґрунтується на положеннях громадівської теорії. Зародилася вона у Великобританії, а згодом набула поширення в США, Канаді, Австралії, Новій Зеландії та багатьох інших державах з англосаксонською системою права.

Характерними рисами даної моделі місцевого самоврядування є:

• відносна самостійність органів місцевого самоврядування від держави;
• відсутність на місцевому рівні представників держави;
• позитивне правове регулювання діяльності органів місцевого самоврядування: їх компетенція чітко визначена в законі, діють за принципом: «дозволено все, що прямо передбачено законом»;
• виборність посадових осіб місцевого самоврядування територіальною громадою.

Примітно, що у країнах з англосаксонським типом місцевого самоврядування теоретично провести розмежування між функціями держави і місцевого самоврядування досить просто: уряд країни і державні адміністративні служби, які знаходяться в його підпорядкуванні, діють в основному в межах виконання політичних завдань, а всі повсякденні управлінські функції передані місцевій владі [7, С. 284].

Незважаючи на автономність муніципальних утворень в даній моделі, не можна говорити про відсутність контролю над ними з боку держави, хоча здійснюється він переважно в непрямій формі: прийняття законів, що визначають структуру та компетенцію органів місцевого самоврядування; проведення фінансових ревізій; звернення до суду з позовами проти органів місцевого самоврядування тощо.

В основу континентальної (французької, європейської, романо-німецької) моделі покладено положення державницької теорії місцевого самоврядування. Вперше дана модель була сформована у Франції, історичний розвиток якої і вплинув на її специфіку. Свого часу у Франції головною опорою королівської влади на місцях були не органи місцевого самоврядування, а повноважні представники монархії. Згодом така модель була запозичена й іншими державами: Італія, Іспанія, Польща, Болгарія, Туреччина, Фінляндія, Бельгія, деякі країни Латинської Америки, Африки та Близького Сходу.

Її характерними рисами є:

• поєднання місцевого самоврядування і державного управління на місцях;
• наявність ієрархії в системі місцевого самоврядування;
• негативний принцип правового регулювання діяльності органів місцевого самоврядування: в законодавстві чітко не визначені їх повноваження, до їх компетенції належать всі питання, які не віднесені до відання органів державної влади;
• наявність спеціального представника державної влади на місцевому рівні;
• поєднання виборності і призначуваності посадових осіб органів місцевого самоврядування;

Суть розуміння місцевого самоуправління, яке засноване на континентальній моделі, полягає в тому, що місцеве самоврядування розглядається як встановлена державою місцева публічна влада [8, С. 118].

Яскравим прикладом такої моделі є Франція, де передбачено місцеве самоврядування на рівні комун, більш великі кантони та округи є місцевими рівнями державної влади. Кожна комуна має свій представницький орган – раду і мера, обраного з депутатів ради, які працюють на постійній основі та утворюють муніципалітет. Водночас мер є державним службовцем. Діяльність мера здійснюється під контролем муніципальної ради та під адміністративним контролем комісара республіки. Останній також спостерігає за законністю прийнятих комуною рішень і в разі потреби звертається до суду щодо їх скасування [9, С. 80].

Отже, суть місцевого самоврядування сьогодні розглядають через призму двох основних теорій: громадівської, яка обстоює незалежність місцевого самоврядування від держави, та державницької, яка визначає місцеве самоврядування як форму здійснення державної влади на місцях. Положення кожної з цих теорій лягли в основу формування двох найпоширеніших моделей місцевого самоврядування: англосаксонської (органи місцевого самоврядування автономні відносно державної влади) та континентальної (на місцях поєднується як місцеве самоврядування, так і державне управління).

Кожна з теорій місцевого самоврядування має свої переваги та недоліки. Вибір теорії, на основі якої будується місцеве самоврядування в конкретній державі залежить від її історичного розвитку, культури, панівної наукової думки тощо. Проте, побудова дієвої системи місцевого самоврядування залежить не лише від теорії, на яку вона спирається чи моделі, що лежить в її основі. Провідну роль відіграє бажання територіальної громади відстоювати свої права та користуватися ними, а також згода глави держава (як одноосібного правителя чи колегіального органу) віддати владу на місцях в руки територіальної громади.

На сучасному етапі розвитку місцевого самоврядування в Україні, не можна однозначно визначити концепцію, на якій воно побудовано. Закон хоча і визначає місцеве самоврядування як право територіальної громади – фактично, втілюючи положення громадівської теорії, проте надає право органам місцевого самоврядування діяти лише в межах, визначених законом, що характерно для державницької теорії.

В Україні давно назріла необхідність реформування місцевого самоврядування. Ще у 1997 році про це наголошував Президент України Л. Кучма на зборах Асоціації міст України, роблячи наголос на пріоритеті прав територіальної громади, тим самим втілюючи в концепцію реформування місцевого самоврядування основні положення громадівської теорії [10, С. 31]. У 2013 році було розроблено Концепцію внесення змін до Конституції України, в основу якої було покладено основні концептуальні положення теорії муніципального дуалізму. На положеннях цієї ж теорії розроблені останні зміни до Конституції України щодо децентралізації.

Незважаючи на велику кількість прихильників теорії муніципального дуалізму, ми вважаємо, що на даному етапі, для максимального забезпечення реалізації прав громади, муніципальна реформа в Україні повинна ґрунтуватись на положеннях громадівської теорії. Адже в умовах, коли дієве місцеве самоврядування не входить в інтереси центральної влади, положення теорії муніципального дуалізму дають змогу державній владі втручатися в здійснення місцевого самоврядування, що в кінцевому етапі може призвести до централізації влади.

Список використаних джерел

1. Гулак Л. С. Теоретичні засади становлення місцевого самоврядування в Україні / Л. С. Гулак // Науковий вісник Міжнародного гуманітарного університету. Сер.: Юриспруденція. – 2013. – № 6-2. – Т. 1. – С. 101 – 104.
2. Круш П. В. Національна економіка: регіональний та муніципальний вимір : Підручник / П. В. Круш, О. О. Кожемяченко – К.: Центр учбової літератури, 2011. – 320 с.
3. Камінська Н. В. Місцеве самоврядування: теоретико-історичний і порівняльно-правовий аналіз / Н. В. Камінська. – К.: КНТ, 2010 – 232 с.
4. Голікова Т. В. Розвиток муніципального корпоратизму в Україні / Т. В. Голікова // Інституційні перетворення в Україні. – 2002. – № 3. – С. 70 – 81.
5. Панейко Ю. Л. Теоретичні основи самоврядування / Ю. Л. Панейко – Львів.: Літопис, 2002. – 196 с.
6. Кутафин О. Е. Муниципальное право Российской Федерации / О. Е. Кутафин, В. И. Фадеев. – М. : Юристъ, 1997. – 311 с.
7. Наконечний В. В. Основні світові моделі місцевого самоврядування: порівняльний аналіз / В. В. Наконечний // Теорія та практика державного управління. – 2014. – Вип. 1. – С. 283 – 289.
8. Співак Д. П. Сучасні теорії та моделі місцевого самоврядування / Д. П. Співак // Актуальні проблеми політики. – 2012. – № 44 – С. 112 – 124.
9. Міронова Л. О. Зарубіжний досвід нормативно-правового забезпечення організації фінансів місцевих органів влади / О. Л. Міронова // Вісник ДДФА. Серія: Економічні науки. – 2011. – №2. – С. 78 – 81.
10. Дробуш І. В. Концепції місцевого самоврядування та муніципальна реформа в Україні: питання теорії та практики [Електронний ресурс] / І. В. Дробуш // Юридичний науковий електронний журнал. – 2014. – №1. – С. 28 – – Режим доступу: http://lsej.org.ua/1_2014/9.pdf.

Ключові слова: держава, державна влада, гілка влади, народ, суверен, відповідальність, правитель, ефорат.

Annotation. Іn the article it is made a research of opinions of scientists about a state responsibility doctrine. It is clarified a contribution of science representatives into formation of an institution of a state responsibility and a responsibility of instances of authority and public induviduals.

Key words: state, state authority, a branch of government, nation, sovereign, responsibility, governor, eforat.

Історично склалося так, що право розвивалося на основі звичаїв, традицій, а також передумовою його виникнення та становлення була і залишається доктринальна думка. Дослідження інституту відповідальності держави та органів державної влади на сьогодні залишається актуальним, оскільки знаходиться на стадії вивчення і розроблення, а саме це стосується і дослідження передумов його розвитку в контексті розроблення доктринальної думки вчених-класиків, а зокрема тих вчених, які впроваджували теорію поділу влади. Прослідковується недостатня увага щодо огляду думок вчених про відповідальність держави та її органів, що й становить актуальність даного дослідження.
В історії розвитку політико-правової думки інститут відповідальності держави вченими розроблявся поодиноко. Зокрема, про відповідальність держави говорили Фома Аквінський, Гроцій, Макіавеллі Нікколо ді Бернардо, Кант Іммануїл, Лок, Спіноза Барух, Олександр Гамільтон, Йоган Готліб Фіхте та інші.
Фома (Тома) Аквінський (1225-1274), італійський філософ, вважаючи владу за її природою благом, однак, застерігає, що конкретні форми і способи її походження і здійснення можуть виявитися й недосконалими, несправедливими. Наскільки дії правителя відхиляються від від волі Божої, настільки, на його думку, піддані мають право чинити опір таким діям. Проте остаточне судження про законність походження й використання влади, припустимість боротьби з нею належить церкві. Цим самим обґрунтовується право церкви на втручання у світські, державні справи [5, с. 87-88]. Зважаючи на значущий статус церкви у вченні Фоми Аквінського, можна узагальнити, що фактично церква здійснювала механізм контролю і забезпечувала відповідальність держави.
Про відповідальність держави в особі правителя зазначає у своїх працях і Гроцій (1583-1645 рр), голландський юрист і політичний мислитель. Він віддавав перевагу аристократичній формі правління. Говорив про те, що правителів, які зловживають своєю владою, слід карати [3, с. 304-305].
Представник політичних вчень доби Відродження, Макіавеллі Нікколо ді Бернардо (1469-1527 рр.), ідеалом державного устрою вбачав сильну, жорстко централізовану республіку, де владарюють представники народу, буржуазії та виборний глава держави, який, враховуючи негативні якості людини, повинен бути «лисом, щоб бачити гадів», і левом, щоб нищити вовків». Для об’єднання суспільства правитель може використовувати будь-які засоби («мета виправдовує засоби»). Говорив лише про служіння держави [8, с. 219]. У книзі «Володар про державу і владу (1513 р.) Макіавеллі розмірковує: «Скажу лише на закінчення, що государеві належить дружити з народом, інакше у важкий час він буде повалений. Зазичай у таких випадках влада государя виявляється під загрозою при переході від цивільного ладу до абсолютного – оскільки государі правлять або за допомогою магістрату, або єдиновладно. У першому випадку положення государя слабкіше і уразливіше, бо він повністю залежить від волі громадян, з яких складається магістрат, вони ж можуть позбавити його влади в будь-який час, тобто можуть або виступати проти нього, або відхилитися від виконання його розпоряджень. І тут пізно привласнювати собі абсолютну владу, оскільки громадяни і піддані, звикнувши виконувати розпорядження магістрату, не почнуть у важких обставинах підкорятися наказам государя» [8, с. 228]. Таким чином, Макіавеллі акцентує увагу на тому, що держава в особі правителя несе відповідальність безпосередньо перед народом, не виділяючи органу, який би здійснював процедуру притягнення правителя до відповідальності.
У науковий обіг термін «відповідальність» увів англійський філософ Томас Гоббс (ХУІІ століття) в контексті абстрактної відповідаль¬ності громадян, що об’єднані «суспільним договором», за діяння своєї держави («Левіафан») [11, с. 23]. Проте, Томас Гоббс (1588-1679 рр.) заперечував існування відповідальності держави. Вважав, що повноваження верховної влади щодо підданих необмежені, причому її носій – суверен – ніяким договором з народом не зв’язаний і тому не несе перед ним відповідальності. Але коли суверен не забезпечує підданим безпеки, вони використовують «право самозахисту». Вважав, що поділ влади веде до руйнування держави, оскільки розділені влади взаємознищуюють одна одну. Він розумів, що обґрунтовує і можливість тиранічного використання такої необмеженої і безконтрольної влади держави, але віддавав їй перевагу перед зіткненням приватних інтересів і суспільними конфліктами. Поєднав суспільний договір із договором про покору: «народ» після укладення договору більше не є суб’єктом права, він «помирає» в акті укладення договору. Порушень з боку володаря не буває. Оскільки воля верховного носія влади per definitionem є волею держави, то виходить, що той кому передана верховна влада, не зв’язаний ані законами держави (яким би всупереч собі мусив би підкорятися), ані обов’язками перед громадянами [8, с. 235].
Уїнстенлі Джерард (1609-?1660 р.) – англійський філософ. На його думку, існує два види правління – королівське і республіканське, засноване на природному законі загального самозбереження, на законах істинної свободи, тобто на праві справедливості, а не сили. Усі посадові особи республіки переобираються щороку для того, щоб «запобігти виникненню честолюбства і зажерливості», «виродженню в них честі» [8, с. 237] (в чому, в принципі, і прослідковується механізм відповідальності держави в особі посадовців, що має швидше превентивний характер, аніж характер санкції ).
Лок (1632-1704 рр.) зазначав, що суверен, що бере участь у законодавстві, втім, аж ніяк, не є абсолютним сувереном, бо підлягає дії законів вищої влади, що були ухвалені за його участі. Виконавчій владі довіряють усі повноваження скликати законодавчий орган. Якщо вона ухиляється від виконання цього обов’язку, це прирівнюється до оголошення війни проти народу. Тому народ має право усунути таку владу за допомогою сили [6, с. 237]. Локівське вчення про поділ влад знає лише дві, законодавчу і виконавчу. Обидві найважливіші влади розподілилися між найважливішими суспільними силами. Ці різні суспільні табори мали гальмувати один одного під час здійснення влади , щоб жоден заради інтересів окремої людини не міг досягти шкідливої концентрації влади. Законодавча влада, і, за аналогією, виконавча влада розплачуються втратою влади, яку їм довірено (fiduciary рower), якщо вони діють проти державної мети – оборони життя і власності своїх громадян. Адже жодна людина і ні одна людська спільнота не мають влади передати своє збереження або, відповідно, засоби для того абсолютній волі і деспотичному правлінню іншого; вони завжди зберігатимуть право на те, чого вони не мають права позбутися, а також право звільнити себе від тих, хто зазіхає на цей основний священний і незмінний закон самозбереження, заради якого вони увійшли в суспільство [6, с. 244]. По відношенню до правителів, які здійснюють над своїм народом деспотичну владу людям залишається лише застосувати силу проти несправедливої і незаконної сили. Суверенітет народу, згідно з Локом, в кінцевому результаті є більш значущим, аніж суверенітет створеної ним держави [3, с. 338]. Фактично Лок у своєму вченні виправдовує існування відповідальності держави, а зокрема конкретизує підстави її здійснення – порушення державної мети, що має місце в обороні життя і власності громадян. Держава, згідно з його поглядами, несе відповідальність безпосередньо перед народом.
Монтеск’є кожній суспільно і політично релевантній владі приписував особливу функцію, що мала обмежувати інші влади, щоб спрацьовувала система ваги і противаг [6, с. 237]. Таким чином, вчений говорить про відповідальність держави опосередковано, проте не вказує чіткого механізму її здійснення.
Спіноза Барух (Бенедикт) (1632-1677 рр) – нідерландський філософ. У своєму теологічно-політичному трактаті «Про основи держави, про природне й цивільне право кожного на право верховної влади» говорив: «Адже я допускаю, що по праву вони (власті) можуть царювати з найбільшим насильством і прирікати громадян на смерть з найнікчемніших приводів; але ніхто не скаже, що це можна робити, не пошкодитись у здоровому глузді» [8, с. 244]. Отже, Спіноза осуджує стасус безвідповідальності держави, проте не говорить про те, що така відповідальність має існувати.
Кант Іммануїл (1724-1804 рр.) – німецький філософ та політолог. Вважав, що поділ влади на законодавчу, виконавчу і судову повинен здійснюватися за принципами взаємо-підтримки і координації владних гілок, а не за принципом стримування і противаг [8, с. 255]. Таким чином, Кант заперечує можливість існування класичних моделей відповідальності трьох гілок влади, а зокрема в сучасному вигляді це парламентська відповідальність уряду, імпічмент, відповідальність парламенту, адже взаємна координація трьох гілок влади іще не передбачає взаємної відповідальності.
Олександр Гамільтон (1757-1804 рр.) − видатний державний діяч, автор глибоких розробок в сфері конституційної теорії та практики, був одним із авторів трьох статей «Федераліста», опублікованих між жовтнем і травнем 1788 р. У № 33 і № 78 «Федераліста» аргументував корисність судового конституційного нагляду. На його думку, основне завдання суду − оголошувати акти, що протирічать конституції, недійсними. Гамільтон вважав, що пожиттєве призначення, незалежність і добра платня судді є запорукою забезпечення ним державного управління з належною відповідальністю [3, с. 488-490]. Отже, Гамільтон конкретизує свою пропозицію щодо форми відповідальності у вигляді оголошення актів, що не відповідають конституції, недійсними. Особливий статус в такому механізмі відповідальності надає такому органу як суд.
Найчіткіше і найбільш досконало, на нашу думку, інститут відповідальності держави був розроблений у вченнях Йогана Готліба Фіхте (1762-1814 рр.), який відмічав, що відмінною рисою всякого розумного, погодженого з вимогами права держави (незалежно від її форми) повинна бути відповідальність осіб, що здійснюють управління, перед суспільством. Якщо такої відповідальності немає, державний устрій перероджується у деспотію [3, с. 516]. Зловживанням владою в державі він пропонував покласти край за допомогою вищої контрольованої інстанції – ефорату, що призначається народом, стоїть над владою та володіє правом заборони незаконних дій влади [10, с. 117]. Ефори можуть призупиняти дії виконавчої влади, якщо вбачають в них загрозу правопорядку. Пізніше, в 1812 р., Фіхте визнав ідею створення ефорату нереалістичною [3, с. 516].
Уперше ж термін «відповідальність» зустрічається у французькому словнику Робера (1783-1784) і означає: 1) обов’язок для міністрів залишити владу, коли законодавчий корпус їх відстороняє; 2) обов’язок відшкодувати збиток, завданий з власної провини або (у деяких випадках) визначений законом; 3) моральний або інтелектуальний обов’язок або необхідність спокутувати провину, виконати cвій обов’язок, до¬говір [11, с. 23]. Перше зі значень вказує на використання даного поняття в контексті відповідальності держави та органів державної влади.
Отже, інститут відповідальності держави, органів державної влади та їх посадових осіб до правового визначення мав неабиякий розвиток саме в доктринальній думці. Хоча даний інститут не знаходить чіткого вираження у доктринальній позиції, оскільки аморфно пропонуються механізми застосування такої відповідальності, не конкретизуються суб’єкти притягнення до відповідальності та її підстави. Проте, значущими є погляди Олександра Гамільтона про роль суду в конституційному нагляді, що в певному сенсі знайшли своє відображення в участі конституційних судів у механізмі окремих форм конституційно-правової відповідальності органів державної влади (як приклад, надання висновку щодо додержання конституційної процедури розслідування і розгляду справи про імпічмент Президента України, а також його повноваження встановлювати конституційність нормативно-правових актів).
Значний внесок у розвиток даного інституту здійснив Лок, який спробував визначити елемент механізму відповідальності держави, а зокрема підстави такої відповідальності – порушення державної мети, що, в приципі, знайшло правове закріплення у більшості держав. А також слід з упередженістю розглядати утопічність ефорату Фіхте, адже подібний орган знайшов своє правове закріпленя у Конституції Польщі − Державний Трибунал.

Список використаних джерел
1. Большой юридический словар / Под ред. А.Я. Сухарева, В. Д. Зорькина, В. Е. Крутских. – М.: ИНФРА – М, 1997. – 790 с.
2. Джордж Г. Себайн, Томас Л. Торсон. Історія політичної думки. – К.: Основи, 1997. − 838 с.
3. История политических и правових учений: Учебник для вузов / Под. общ. Ред. акад. РАН, д. ю. н, професора В. С. Нерсесянца. – 40е узд., перераб. И доп. – М.: Норм, 2006. – 944 с.
4. История политических и правових учений: Учебник для вузов /Под общ. Ред. проф. О. В. Мартишина. – М.: Норма, 2004. – 912 с.
5. Лейст О. Э. История политических и правових учений. Юридическая література. − 573 с.
6. Класики політичної думки від Платона до Макса Вебера : Пер. з нім. – Киїів : Тандем, 2002. – 584 с.
7. Гіжевський В. К. Популярна юридична енциклопедія / В. К. Гіжевський, В. В. Головченко, В. С. Ковальський (кер.) та ін.. – К. : Юрінком Інтер, 2002. – 528 с.
8. Хрестоматія з історії політико-правових вчень: Посібник /Упоряд. Та у 73 автор коментарів Уривалкін О. М. – К.: Дактор, КНТ, 2008. − 456 с.
9. Шемшученко Ю. С. Великий енциклопедичний юридичний словник / Ю. С. Шемшученко. – К. : ТОВ «Видавництво «Юридична думка», 2007. – 1021 с.
10. Шульженко Ф. П., Андрусяк Т. Г. Історія політичних і правових вчень: Навч. посібн. 2-е вид. стер. – К.: Юрінком Інтер, 2001. – 304 с.
11. Кресіна І. О. Інститут імпічменту: Порівняльний політико-правовий аналіз ∕ І. О. Кресіна, А. А. Коваленко, С. В. Балан. − К. : Видавництво «Юридична думка», 2004. – 234 с.

The article contains the analysis of main particularities of President of Ukraine’s constitutional status in checks and balances. The authors examined the main particularities of Head of state’s constitutional status, his political and legal relations in separation of powers’ system with Verkhovna Rada ofUkraine, Cabinet of Ministers and judiciary. Also suggestions about improving legislation about President of Ukraine’s legal status were given.

Сьогодні для вітчизняних юридичної та політичної наук актуальною залишається проблема визначення місця Президента України в системі стримувань і противаг. Недоліки нормативно-правової регламентації конституційно-правового статусу Президента України суттєво впливають на функціонування всієї системи стримувань і противаг в Україні, яка, в свою чергу, своєю недосконалістю зумовлює нівелювання правами та свободами людини і громадянина в Україні.

Питання правового статусу Президента України з часу здобуття Україною незалежності було об’єктом дослідження великої кількості видатних вчених-конституціоналістів, що зробили вагомий внесок у вивчення даного питання. На сьогоднішній день над дослідженням цього питання плідно працюють такі науковці, як Опришко В. Ф., Кравченко В. В., Кудряченко А. І., Мартинюк Р. С.,  Тодика Ю. Н., Шаповал В. М., Нижник Н. Р. тощо.

Головною проблемою становлення політичної системи на початковому етапі незалежності України було визначення основного інституту політичної системи, який в ідеалі повинен був контролювати процес становлення суспільно-політичних відносин. Таким елементом було обрано інститут президентства. Інститут президента України як одноособового глави держави є порівняно новим явищем у політичному житті й державному будівництві України [10, с. 280]. Відповідно до статті 102 Конституції України Президент України є главою держави і виступає від її імені.

Інституалізація президентатури України розпочалася ще 5 липня 1991 року із прийняттям Закону «Про заснування посади Президента УРСР і внесення змін і доповнень до Конституції Української РСР» та Закону «Про вибори Президента України» [6, с. 149]. Відповідно до статті 1 Закону «Про Президента Української РСР» Президент визнавався «найвищою посадовою особою Української держави і главою виконавчої влади» [2, с. 446].

Сьогодні Президент України не є складовою законодавчої, судової чи виконавчої гілок влади. Хоча, за цілком обгрунтованим переконанням частини науковців [8, с. 2], він, за колом своїх функціональних обов’язків, тяжіє до виконавчої гілки влади. Згідно європейського політико-правового підходу до визначення конституційно-правового статусу глави держави, Президент виступає в якості арбітра в системі стримувань і противаг. Саме такого підходу дотримувався український законодавець при визначенні конституційно-правового статусу Президента України. Проте, прямо Основний Закон України не називає главу держави арбітром. Це часто породжує суперечності між законодавчою, виконавчою та судовою гілками влади і Президентом України. Натомість внесення такого положення було б прямою вказівкою представникам інших гілок влади на Президента України як на політичну фігуру, яка покликана вирішувати суперечки між ними і за якою в такому випадку зберігається «останнє слово» (за виключенням тих випадків, коли розгляд питань і прийняття кінцевих рішень покладено на інші органи державної влади, зокрема судові). Тому вважаємо за необхідне внести відповідні зміни до Конституції України як це, наприклад, закріплено в Конституції Французької Республіки (стаття 5 Конституції Французької Республіки передбачає, що «Президент Республіки … забезпечує своїм арбітражем нормальне функціонування державних органів…» [7, с. 39]), які б визначали статус Президента України як арбітра, конкретні арбітражні повноваження, відповідальність державних органів за ігнорування або порушення цієї норми.

Переваги політичної системи держави, в якій Президент є реальним і юридично визнаним арбітром очевидні. Внаслідок значного обсягу повноважень й механізмів управління, що зосереджені в одній особі, інститут президента має особливі можливості оперативного попередження, обмеження, швидкого та ефетивного вирішення протиріччя, кризи, що можуть нести небезпеку для суспільства [9, с. 147]. У такому контексті, як гарант додержання Конституції України, прав і свобод людини, Президент України покликаний виконувати стабілізуючу роль у функціонуванні державного механізму Республіки [3, с. 15].

Відповідно до статті 102 Конституції України «Президент України є главою держави…». Ряд дослідників, стверджують, що вищезазначене положення статті 102 Основного Закону України означає не те, що Президент України є вищим державним органом, а те, що він є вищим представником держави у її відносинах з іншими країнами [4, с. 230; 5, с. 210]. У державному механізмі України, побудованому на засадах поділу влади, Президент України має виступати лише одним із вищих органів державної влади, поряд із Верховною Радою України, Кабінетом Міністрів України та Конституційним Судом України. Термін «глава держави», відтак, має означати, що Президент України стоїть не над гілками влади (фактично всім апаратом держави), а між ними, забезпечуючи єдність державної влади та координацію у взаємодії її структурних елементів [9, с. 146-147]. Взаємодія Президента України з іншими гілками влади проявляється, зокрема, в наступному.

У політико-правових відносинах з Верховною Радою України глава держави має широкі повноваження у галузі законотворчості щодо використання права законодавчої ініціативи, права вето та права промульгації. Право законодавчої ініціативи, згідно зі статтею 93 Основного закону України реалізується Президентом України шляхом внесення в Парламент законопроектів двох видів: тих, що вносяться у звичайному порядку і тих, що визнані Президентом невідкладними [9, с. 193]. На думку окремих конституціоналістів, право законодавчої ініціативи Президента України характеризується дворівневою структурою [12, с. 120]. Перший рівень − безпосереднє право законодавчої ініціативи, яке випливає з конституційно-правового статусу самого Президента України. Другий рівень − опосередковане право законодавчої ініціативи, яке характеризується правом законодавчої ініціативи Кабінету Міністрів України, котрий, згідно із статтею 113 Конституції України є відповідальним перед Президентом України. Адже в реалізації власного права законодавчої ініціативи Уряд України має виходити із положень Програми діяльності Кабінету Міністрів України, що згідно із ч. 1 ст. 10 Закону України «Про Кабінет Міністрів України» базується на передвиборчій програмі Президента України.

Президент України володіє відкладальним вето, яке вважається одним із головних елементів системи стримувань і противаг, що належить главі держави, і здійснює суттєвий вплив на діяльність законодавчої гілки влади. Вето дає змогу Президенту України відігравати активну роль у державному управлінні, використовувати його як достатньо ефективний засіб протидії Верховній Раді України у випадку прийняття нею законів, що не відповідають нормам Конституції України [9, с. 194].

Ще одним суттєвим засобом впливу Президента України на законодавчу гілку влади є можливість дострокового припинення повноважень Верховної Ради України, якщо протягом тридцяти днів однієї чергової сесії пленарні засідання не можуть розпочатися (ч. 2 ст. 90 Конституції України). Дана норма покликана спонукати Верховну Раду України до належної самоорганізації, забезпечувати її ефективну роботу, пошук депутатським корпусом компромісних рішень виходу із складних політичних ситуацій [11, с. 91].

З іншого боку, найважливішим засобом впливу Верховної Ради України на Президента України, на нашу думку, є визначення парламентом меж повноважень глави держави. Зокрема, відповідно до п. 3 ч. 1 ст. 85 Конституції України до повноважень Верховної Ради України входить прийняття законів. Окрім того, Парламент приймає рішення про внесення змін до Основного Закону України, чим може обмежити конституційно-правовий статус глави держави.

Згідно з п. 8 ч. 1 ст. 85 Конституції України Верховна Рада України заслуховує щорічні та позачергові послання Президента України про зовнішнє і внутрішнє становище України. Верховна Рада України надає згоду на призначення на посади та звільнення з посад Президентом України Голови Антимонопольного комітету України, Голови Фонду державного майна, Голови Державного комітету телебачення та радіомовлення України, чим суттєво обмежує вплив глави держави на виконавчу гілку влади. Також Верховна Рада України затверджує закон України про Державний бюджет на відповідний рік, у якому міститься розмір видатків на утримання Президента України та його апарату. Проте, все ж одним з основних важелів впливу Парламенту на Президента України є усунення останнього з поста в порядку імпічменту.

Політико-правові відносини Уряду та Президента України характеризуються, насамперед, тим, що Кабінет Міністрів України є відповідальним перед главою держави. Характерною рисою взаємовідносин вищезгаданих державних інститутів є дисбалансовані можливості впливу один на одного в системі стримувань і противаг.

Глава держави може прийняти рішення про відставку Прем’єр-міністра України, що зумовить, як наслідок, припинення повноважень Кабінету Міністрів України. Слід зауважити, що на даний час відсутнє законодавче регулювання підстав порушення питання про відставку Кабінета Міністрів України, яке дає змогу главі держави зловживати цим правом.

Окрім впливу на Кабінет Міністрів України, Президент України має суттєві засоби впливу на інші органи виконавчої влади. Також Президент України, у відповідності з Конституцією України утворює, реорганізовує та ліквідовує за поданням Прем’єр-міністра України міністерства, інші центральні органи виконавчої влади. Досить суттєвим є засіб впливу Президента України на Уряд через очолювану ним Раду національної безпеки і оборони України, до компетенції якої входить координація та контроль за діяльністю органів виконавчої влади у сфері національної безпеки і оборони (ч. 2 ст. 107 Конституції України).

Одним з основних засобів впливу Кабінету Міністрів України на Президента України є інститут контрасигнатури. Цей інститут передбачає, що акти Президента України, видані в межах його повноважень, передбачених пунктами 3, 4, 5, 8, 10, 14, 15, 17, 18, 21, 22, 23, 24 частини першої статті 106 Конституції України скріплюються підписами Прем’єр-міністра України й міністра, відповідального за акт та його виконання. Проте, застосування інституту контрасигнатури в Україні має суттєві недоліки, зокрема, ні в Конституції України, ні в Законі України «Про Кабінет Міністрів України» не передбачається можливість чи підстави відмови Прем’єр-міністра України та відповідного міністра скріпити своїми підписами акт глави держави, як і наслідків для членів Уряду у випадку висловлення такої відмови. Тобто, інститут контрасигнатури в системі стримувань і противаг в Україні фактично є формальністю.

Ще одним засобом впливу Кабінету Міністрів України на главу держави є те, що Уряд розробляє проект закону України про Державний бюджет на відповідний рік, в якому визначаються видатки на утримання Президента України та його апарату. Натомість, у сфері забезпечення конституційної законності главі держави надано право зупиняти (а також скасовувати) дію актів Кабінету Міністрів України з мотивів їх невідповідності Конституції України з одночасним зверненням до Конституційного Суду України щодо їх неконституційності [8, с. 4].

З певним застереженням можна сказати, що деякі з повноважень Президента України та Конституційного Суду України тісно переплітаються за своєю правовою природою, зокрема, глава держави є гарантом додержання Конституції України, а Конституційний Суд України − вирішує питання про відповідність законів та інших правових актів Конституції України, які також приймаються на виконання Конституції України. Президент України призначає третину складу Конституційного Суду України. В свою чергу, Конституційний Суд України за наявності відповідних підстав відіграє важливу роль в усуненні глави держави з поста в порядку імпічменту. Також до повноважень органу конституційної юрисдикції належить вирішення питань про відповідність Конституції України актів Президента України.

Окрім впливу на Конституційний Суд України, Президент України відіграє надзвичайно важливе значення у формуванні всієї судової влади, адже відповідно до пункту 23 статті 106 Конституції України, глава держави утворює суди у визначеному законом порядку. Слід зазначити, що  Основний Закон України не відносить до компетенції Президента України ліквідацію судів, натомість Закон України «Про судоустрій і статус суддів» (ч. 1 ст. 19) встановлює, що суди загальної юрисдикції і утворюються, і ліквідовуються Президентом України у визначеному законом порядку. На нашу думку, дане положення не узгоджується з п. 31 ст. 106 Конституції України, відповідно до якої глава держави здійснює інші повноваження, визначені Конституцією. А відтак, до його компетенції не входять повноваження, визначені законами.

Кримінально-процесуальний кодекс України встановлює, що питання відсторонення від посади осіб, притягнутих до кримінальної відповідальності за посадовий злочин,  які призначаються Президентом України, вирішується главою держави на підставі мотивованої постанови Генерального прокурора України (стаття 147). А відтак, ця норма може бути застосована до суддів, призначених Президентом України на посаду вперше в межах 5-річного строку.

Отже, Президент України здатен реально впливати на функціонування законодавчої, виконавчої та судової гілок влади. Він не входить до жодної з гілок влади, проте повинен виступати арбітром у політико-правових відносинах між вищими органами державної влади. Поряд з цим, як показала практика державотворення в Україні, для стабілізації політичної ситуації необхідно передбачити нові форми конституційно-правової відповідальності глави держави, яка нині і близько не співвідносна обсягу його повноважень. Зокрема, на даний час конституційно-правову відповідальність Президента України характеризує лише «мертвий» інститут імпічменту та звітування перед Верховною Радою України. Так, серед науковців побутує думка про можливість і навіть необхідність запровадження серед можливих форм відповідальності глави держави санкції у вигляді обмеження реалізації його окремих повноважень.

Ми вважаємо, що серйозною прогалиною в законодавстві є те, що статус Президента України як арбітра є нерегламентованим. Це породжує можливість виникнення та загрозу невирішеності суперечностей між законодавчою, виконавчою та судовою гілками влади і Президентом України. Потреба у прямому закріпленні в Конституції України статусу глави держави як арбітра важлива і для уточнення досить неоднозначного, на нашу думку, положення статті 6 Конституції України, відповідно до якого державна влада здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу і судову. Дана норма породжує досить логічне питання про те чи здійснює Президент України державну владу відповідно до положень статті 6 Конституції України з огляду на ту обставину, що глава держави не належить до жодної з передбачених у цій статті гілок влади.

Вирішення усіх вищеперечислених проблемних аспектів конституційно-правового статусу глави держави варто було б закріпити та уточнити на законодавчому рівні в Конституції України, а також шляхом прийняття Закону України «Про Президента України» із одночасним внесенням змін до п. 31 ч. 1 ст. 106 Конституції України з вказівкою на те, що Президент України може здійснювати інші повноваження, визначені не лише Конституцією, а й законами України, зокрема, Законом України «Про Президента України». В останньому випадку до сфери регулювання даного закону варто було б віднести регламентацію статусу глави держави як арбітра, закріплення чіткого переліку повноважень Президента України як гаранта Конституції в зв’язку з тим, що наразі ця норма Основного Закону України є декларативною, визначення сфери повноважень Президента України, зокрема, в питаннях взаємодії з іншими гілками влади, передбачення нових форм конституційно-правової відповідальності глави держави. Структурною частиною даного Закону міг би стати Закон України «Про вибори Президента України», що сприяло б систематизації найважливіших норм, які регламентують статус Президента України.

Список використаних джерел:

1. Конституція України. − К.: Вид-во Право, 2011. − 63 с.
2. Закон Української Радянської Соціалістичної Республіки «Про Президента Української РСР» // Відомості Верховної Ради України. − 1991. − № 3. − 506 с.
3. Бурчак Ф. Г. Президент України / Ф. Г Бурчак. − К.: Ін Юре, 1997. −            198 с.
4. Опришко В. Ф. Коментар до Конституції України / В. Ф. Опришко. − К.: Інститут законодавства Верховної Ради України, 1996. − 439 с.
5. Кравченко В. В. Конституційне право України / В. В. Кравченко. − К.: Атіка, 2000. − 510 с.
6. Кудряченко А. І. Політична система і громадянське суспільство: європейські реалії / А. І. Кудряченко. − К.: НІСД, 2007. − 396 с.
7. Маклаков В. В. Конституции буржуазных государств: Учебное пособие / В. В. Маклаков. − М.: Юридическая литература, 1982. − 408 с.
8. Мартинюк Р. С. Президент України в системі стримувань і противаг на сучасному етапі / Р. С. Мартинюк // Підприємництво, господарство і право. − 2008. −    № 8. − С. 28-31.
9. Мартинюк Р. С. Реалізація принципу поділу влади в сучасній Україні: політико-правовий аналіз / О. В. Скрипнюк. − Острог: Вид-во Національного університету «Острозька академія», 2007. − 352 с.
10.  Погорілко В. Ф., Федоренко В. Л. Конституційне право України: Підруч. / За заг. ред. В. Ф. Погорілка. − К.: Наукова думка; Прецедент, 2006. − 344 с.
11.  Рудик П. А. Конституційна реформа в Україні: проблеми та перспективи / П. А. Рудик. − К.: Атіка, 2006. − 256 с.
12.  Тодыка Ю. Н., Яворский В. Д. Президент Украины: конституционно-правовой статус / Ю. Н. Тодыка. − Х.: Факт, 1999. − 412 с.
13.  Хмарук Т. В. Проблемні аспекти конституційно-правового статусу Кабінету Міністрів України / Т. В. Хмарук // Студентські наукові записки: серія «Право». − Випуск 1. − Острог: Видавництво Національного універститету «Острозька академія», 2011. − С. 52-58.

Проблема взаємодії громадянського суспільства та державної влади все частіше попадає в поле зору вчених юристів [1, 2, 3, 4]. В контексті цієї проблематики особливої актуальності набуває питання легітимності державної влади та механізму її забезпечення. Легітимність є однією з основних властивостей державної влади, яка являється продуктом визнання народом справедливості, законності та доцільності публічної влади, її інструментів, механізмів діяльності, а також шляхів її обрання. Саме народ є єдиним джерелом влади, а відтак володіє правом формувати органи державної влади, здійснювати контроль за ними, а також опротестовувати їх дії (бездіяльність) та ставити під сумнів легітимний характер законів прийнятих чинною владою. Кожне з цих прав, включаючи і право на громадянську непокору, визначає зміст народного суверенітету – принципу, реалізація якого є однією з основних гарантій легітимності державної влади.

Акції громадянської непокори є не частим, але звичним явищем для сучасної конституційної демократичної держави. Громадянська непокора – одна з форм безпосередньої демократії, яка реалізується відповідно до демократичних конституції на основі права громадян проводити мирні масові заходи та акції (збори, мітинги, демонстрації, маніфестації, походи, страйки тощо). Можливі й інші більш радикальні форми реалізації цього права, неконституційними методами – повстання та революції. Однак, в даній статті мова йтиме про громадянську непокору як про форму колективної діяльності, яка являє собою приклад „самообмеженого радикалізму” [5, С.729] і проводиться легально, в умовах „майже легітимної” конституційної демократії [6, С. 335-343].
Право на громадянський опір тісно пов’язане з природними правами людини – правом на життя, на свободу світогляду та віросповідання, на свободу думки та слова і т. д., оскільки є одночасно і невід’ємним правом людини і гарантією захисту цих прав. Акції громадянської непокори в демократичних суспільствах спрямовані перш за все на захист особистих та колективних прав, які час від часу можуть зазнавати певних утисків з боку публічної влади. Вони є дієвим засобом за допомогою яких будь-яка людина може здійснювати вплив на членів політичного суспільства і змушувати професійних політиків прислухатися до суспільної думки. Громадянський протест є свого роду лакмусовою пробою на легітимність влади. Він слугує випробуванням того, наскільки ліберальна конституційна демократія, тобто наскільки серйозне її ставлення до прав, а також демонструє всю гостроту протиріч між державною владою та громадянським суспільством, змушуючи шукати можливість врегулювання конфлікту між ними.
З точки зору конституційно-правової теорії важливими є ряд питань на які ми спробуємо знайти відповідь. Що являє собою з теоретико-правової точки зору право на протест? Що є тією межею діяльності державної влади, перейшовши яку вона втрачає повністю чи частково свою попередню легітимність і створює передумови для невиконання наказів і недотримання законів, які були прийняті чинною владою легальним шляхом, тобто з дотриманням юридичної процедури? Які дії державної влади по відношенню до громадянського суспільства і навпаки, громадянського суспільства по відношенню до державної влади, в процесі проходження акцій протесту, дозволяють забезпечити його мирне врегулювання?
Як правило, термін „громадянська непокора” вживається на означення свідомого виявлення непослуху перед законом з причин релігійного, етичного чи політичного характеру. У вужчому сенсі громадянська непокора означає порушення закону, який є сам по собі несправедливим. Але цей термін використовується також і для позначення протесту, що включає порушення закону як супутній акт протистояння конкретній політиці чи справляння тиску задля запровадження політичних реформ [7, С.92]. Вперше термін ”громадянська непокора” в політичний лексикон впровадив американський філософ Генрі Девід Торо, який вжив його як назву статті написаної ним в 1848 році, в якій пояснював чому протягом кількох років відмовлявся сплачувати податки штату Массачусетс. До таких дій, як вказує Торо, він вдався з тією метою, щоб виступити проти двох політичних заходів уряду Сполучених Штатів Америки: війни з Мексикою та підтримки рабства на Півдні США. Автор статті зазначав, що громадяни повинні чинити опір несправедливим діям влади, в тому числі порушувати несправедливі закони [8, С.148-212].
Теорія та практика громадянського протесту набула свого остаточного вигляду століття по тому в працях Могандаса Ганді, в контексті його викладу філософії ненасильницької боротьби. Ганді доводив, що громадянська непокора засновується на глибокі повазі до закону, і ті, хто вдається до неї повинні вчиняти це прилюдно і виявляти свою готовність прийняти покарання у разі порушення закону. Вчення Ганді відрізнялося від поглядів Торо тим, що воно наголошувало на неухильному ненасильстві, на загальному обов’язку громадян діяти в межах чинного законодавства і на необхідності використання всіх можливих конституційних засобів врегулювання конфлікту.
Дискусія з приводу того, що включає в себе акт громадянської непокори і чи передбачає він недотримання громадянами нелегітимних законів знайшла своє відображення в історії політико-правової думки, представники якої розділилися на два табори: тих, хто повністю або частково заперечував право громадян на протест, і тих, хто вважав його одним з основних політичних прав громадян.
Ще у XVII ст. у вченні про абсолютну, всесильну державу Томаса Гобса, якого небезпідставно вважається одним з основоположників теорії юридичного позитивізму, було висловлено ідею про те, що легітимність державної влади є незаперечна. Тому піддані, одного разу довіривши своєму правителю, наділивши його всією повнотою влади, не повинні в подальшому ставити під сумнів його накази і виступати проти його правління [9, С. 162-163]. В неопозитивістській традиції, починаючи від Кельзена, пануючою стала думка про те, що всяка влада є легітимною і будь-які закони мають правовий характер, а тому в обов’язковому порядку повинні виконуватися громадянами. Зміна чинного законодавства є прерогативою органів державної влади, які наділені такими повноваженнями, а не простих громадян, що зазнали утисків від антиконституційного законодавства [10, С.166]. Кельзен наголошував на тому, що перед юридичною наукою взагалі не повинно поставати питання про легітимність державної влади чи закону. Відтак заперечувалась необхідність громадянської непокори, як способу вирішення політико-правових конфліктів.
Право на громадянський опір не знайшло свого відображення в конституційному законодавстві тих держав, в яких правова ідеологія була побудована виключно на принципах юридичного позитивізму. Особливо це стосується державних режимів, які право розглядали як засіб досягнення політичних цілей. Мова йде, перш за все, про державну політику, яка проводилася в колишньому СРСР та країнах так званого соціалістичного табору. Не дивлячись на те, що в усіх радянських конституціях була стаття, в якій гарантувалася свобода зборів, мітингів, походів і демонстрацій [11, С.61-62; 12, С. 249], її реалізація зводилася до жорстко урегульованих парадних заходів [13, С. 69]. Радянський режим не визнавав право на протест і розглядав участь громадян в будь-яких акціях, спрямованих хоча б частково проти публічної влади, як правопорушення, за яке передбачалася як конституційна відповідальність (позбавлення громадянства), так і кримінальна.
Протилежну думку відстоювали представники непозитивістської теорії права. Починаючи від Джона Лока, в ліберально-правовій думці стала пануючою ідея про те, що одним з фундаментальних прав людини є право чинити опір нелегітимній владі і неправовим законам. Ця ідея знайшла своє нормативне закріплення в конституційних актах цього періоду. Вона була зафіксована в Декларації незалежності США 1776 р., в якій зазначалося, що якщо дана форма правління стає згубною для цілей забезпечення невідчужуваних прав на життя, свободу і устремління до щастя, то „народ має право змінити чи знищити її і встановити нове правління, засноване на таких принципах і з такою організацією влади, яка, на думку цього народу, найбільше може сприяти його безпеці і щастю” [14, С. 53 ]. Французька Декларація прав людини і громадянина 1789 р. також називає серед невідчужуваних та невід’ємних прав людини право на супротив пригніченню. Так, в ст. 2 цієї Декларації зазначається, що: „Ціль будь-якого державного союзу складає забезпечення природних і невід’ємних прав людини. Такими є: свобода, власність, безпека і супротив пригніченню” [14, С. 85] .
Свого концептуального оформлення ця ідея набула в поглядах одного з співвітчизників Джона Лока, відомого англійського конституціоналіста Альберта Дайсі. В праці „Основи державного права Англії”, в якій, як відомо, автор заклав основи доктрини верховенства права „the rule of law”, було підняте питання про право на свободу публічних зібрань. Дайсі вказував, що будь-яка людина наділена правом влаштовувати публічне зібрання або на підтримку влади, або на підтримку опору. Звісно, це не стосується випадків, коли метою публічного зібрання є вчинення злочину зі застосуванням сили, порушення громадського спокою у той чи інший спосіб. У такому випадку зібрання саме собою стає незаконними зборами. У всіх інших випадках зібрання є законними, а тому державна влада не повинна перешкоджати їх проведенню. Вони не стануть незаконними зібраннями лише через те, що викличуть відчайдушний і незаконний спротив їх противників, і тому порушать мир та спокій в суспільстві. Навіть, якщо прості люди, які не бажають порушення миру і спокою в місті, звернуться до влади з проханням припинити зібрання, то влада не має законного права задовольнити таке прохання.
Отже, за висновком Дайсі, необхідно дотримуватися принципу, згідно з яким законне публічне зібрання не може бути заборонене чи припинене владою лише через те, що зібрання „вірогідно чи природно” може призвести до порушення спокою та миру. Ті ж „обмеження”, які застосовуються по відношенню до цього принципу і які „випливають із крайньої необхідності забезпечити мир у королівстві”, насправді є не чим іншим, як обмеженням свободи особи [15, С. 318].
Згідно з тлумаченням Дайсі, зібрання може бути законним, навіть якщо воно суперечить суспільному інтересові. Подібну ситуацію автор пояснював так: „А, В і С мають право організувати й провести зібрання, якщо воно спровокує опонентів на застосування сили і може навіть спричинити кровопролиття”. У цьому випадку ні держава, ні державні чиновники не можуть заборонити його проведення, бо цього не можна робити на підставі „припущення того, що публічне зібрання зможе спровокувати правопорушників на порушення миру та спокою” Такі правила (принципи) стосовно права на публічне зібрання випливають як із „правового духу” англійських інститутів влади, так і з процесу, в рамках якого рішення судів стосовно прав особи насправді перетворили право на публічні зібрання у складову частину конституційного права [15, С. 322].
Полярність в підходах до вирішення даного питання свідчить про його складність та багатогранність. З одного боку, не можна заперечити право людини опротестувати дії та накази нелегітимного державного правління, яке порушує невід’ємні права та свободи особи. Так на думку Франсуа Гізо: “ це право беззаперечне, якщо б це було не так, якщо б це право, навіть будучи невидимим, як воно і існує, не тяжіло над владами, які його заперечують, рід людський вже давно підпав би під владу тиранії, втративши свою гідність і щастя ” [16, С. 550]. З іншого боку: ” Схильність до бунту в людині так само сильна, як і любов до абсолютного панування, а дух бунтарства навіть проти законного суверена, проти справедливого закону є корінною вадою нашої природи “ [16, С. 550]. Тому надзвичайно важливо окреслити ту межу, яка б визначала легітимну поведінку як державної влади, так і громадянського суспільства.
Сучасна ліберально-демократична правова теорія розглядає право громадянської непокори в контексті проблеми співвідношення конституційно – правової держави та громадянського суспільства. Не дивно, що два найбільш впливових сучасних теоретиків ліберально-демократичної традиції – Джон Роулз та Роналд Дворкін – присвятили цьому питанню цілу низку праць. Як Роулз, так і Дворкін розуміють суспільний протест як дію, що суперечить закону, але яка відбувається в рамках прихильності праву. Обоє намагаються встановити легітимність громадянської непокори і межі терпимості до неї в умовах „майже справедливої” (Роулз) конституційної демократії. На їх думку, питання про те чи виправданою є громадянська непокора, залежить від того, наскільки закони та політичні інститути несправедливі, тобто наскільки вони порушують невідчужувані та невід’ємні права людини.
Так, на думку Джона Роулза, громадянська непокора – це „публічна, ненасильницька, свідома політична дія, що спрямована проти закону”, котра апелює до уявлення більшості про справедливість, спонукаючи до зміни закону або урядової політики [6, С. 321]. Дане визначення не вимагає від акту непокори порушення закону, який опротестовується. Як зазначає Роулз, питання про те, чи виправданим є підкорення, залежить від того, до якої межі закони і політичні інститути є несправедливими (нелегітимними). Коли мова йде про тоталітарний режим, який за своєю суттю є нелегітимним і спрямований проти невідчужуваних та невід’ємних прав людини, тоді порушення закону, як і силовий супротив чинній владі, можуть стати єдиними засобами ефективного протистояння проти несправедливої політики держави. Якщо ж політичний режим є легітимним або наближеним до легітимного, тобто таким, що в цілому відповідає принципам справедливості і лише окремі дії державних органів чи посадових осіб, або окремі закони носять несправедливий характер, то акції громадянського протесту набувають інших форм.
У ситуації коли в цілому існує життєздатний конституційний режим, який функціонує на основі легітимної конституції, однак недосконалої через те, що відсутній політичний процес, який би гарантував прийняття на її основі легітимних законів, перед громадянами з’являється зобов’язання виконувати не завжди справедливі закони чи накази чинної влади або, принаймні, не протистояти їм незаконними засобами. Такий обов’язок виникає у зв’язку з необхідністю підтримати легітимну конституцію, яку слід розглядати як спільну угоду, яка відповідає інтересам якщо не всіх, то, принаймні, більшості суспільства, в процесі укладання якої громадяни повинні зробити певні поступки один одному, можливо навіть відмовляючись, на деякий час, від частини своїх прав для приведення в дію конституційного режиму.
Це, безперечно, не означає, що необхідно відмовитись від невідчужуваних та невід’ємних прав, оскільки це суперечить самій природі легітимації. Йдеться лише про те, що громадяни узгоджують свої дії з нормами основного закону лише до тої міри, до якої це необхідно для того, щоб в рівних умовах розділити неминучі недоліки конституційної системи. В зв’язку з цим, перед людиною постає громадянський обов’язок не апелювати з особливою пристрастю до недоліків суспільно-політичного життя в якості причини опору державній владі, а також не використовувати неминучі недоліки в законодавстві у своїх приватних інтересах. Отож, Роулз тлумачить головний правовий принцип громадянської непокори таким чином: „ Якщо основні структури суспільного ладу загалом справедливі… ми повинні підпорядковуватися навіть несправедливому закону, якщо лише він не виходить за певні межі справедливості”[6, С. 313 ].
Роулз відкидає звинувачення, що означений принцип непідлеглості нелегітимним діям влади може призвести до анархії, дозволивши кожній особі вирішувати міру її послуху самостійно, і зазначає натомість, що кожен громадянин обов’язково відповідальний за свої вчинки. Якщо особа визнає політичні принципи, котрі лежать в основі конституції легітимного ладу, проте вирішує, що громадянська непокора виправдана, й поводить себе відповідно, то таке рішення є, безперечно, свідомим. Таким чином, кожен громадянин повинен узяти на себе відповідальність за власне тлумачення конституції та принципи справедливості, які вона обумовлює.
Більш ліберальним є тлумачення права на громадянський протест в правовій доктрині Роналда Дворкіна. На його думку питання про легітимний характер конституції завжди залишається відкритим. Навіть, якщо більшість громадян не порушуватиме цього питання, і статті конституції отримають відповідне тлумачення у Верховному суді, все одно жодна конституція не може інституціалізувати всі моральні права, якими володіє людина. Інакше кажучи, не існує такого моменту, коли можна було б сказати, що всі фундаментальні права затверджені та захищені, оскільки саме значення, тлумачення і об’єм фундаментальних прав з часом змінюється. Що може встановити конституція, так це визнання фундаментальних моральних прав особи в її відносинах з державою. В ній навіть можуть бути перераховані, в загальному вигляді, деякі з цих прав, але не можуть бути зафіксовані всі права, – і не тому, що список був би надто довгим, а тому, що змінюється трактування прав і завойовуються нові права, співзвучні ідеї існування моральних прав перед лицем держави.
Таким чином, Дворкін дає більш складну, в порівнянні з Роулзом, відповідь на питання, чому майже в легітимній конституційній демократії, яка визнає права, може легітимно виникати громадянський протест, і чому до нього необхідно відноситися не як до злочинного діяння чи відкритого заколоту. Дворкін погоджується з Роулзом стосовно того, що якщо влада приймає закон, який неправомірно втручається в життя індивіда від імені держави, то особа має моральне право порушувати цей закон. Однак Дворкін йде суттєво далі Роулза, стверджуючи, що не існує такого загального обов’язку, як послух закону у будь – яких випадках, тим більше, коли порушені моральні права. Проблема виникає не у випадку порушення моральних прав, а в ситуації сумнівних законів, коли існує сумнів стосовно його валідності: „Якщо закон сумнівний, громадянин може покладатись на власне судження, тобто він може робити те, що хоче, якщо вважає, що докази на користь того, що це дозволено законом, сильніші за протилежні”[17, С. 299]. Це звичайно, дуже вільне визначення спірного закону, оскільки відсутність ясності відноситься не до писаного тексту закону, а скоріше до ситуації, в якій опротестована правова норма.
Важливу складову правової доктрини Дворкіна займає питання про валідність закону. Згідно поглядів вченого, валідність закону передбачає неперервний процес його перевірки, відповідно, в якому до функцій судів входить і розгляд морально релевантних інтерпретацій принципів, які лежать в основі конституції. Звісно, що тут на карту поставлена не лише процедурна коректність законодавчого процесу, яка породила даний закон, але й інтерпретація моральних принципів, на яких виросла закріплена в конституції політична культура [5, С.741]. І про ці принципи можуть розмірковувати не лише судді, але й прості громадяни, оскільки випробування закону не являється монополією суддів.
В громадянській непокорі можна бачити ключовий елемент механізму перемін в конституційній демократії. Вона є важливим джерелом творення права (тобто інституціалізації моральних прав, до цього не інституціалізованих). Громадянський протест також ініціює процес навчання, в результаті якого розширюються межі і форми участі, доступної приватним особам в рамках зрілої правової культури. Отож, Дворкін пропонує динамічне розуміння того, яку роль відіграє громадянський протест в процесі творення прав і в просвіті суспільної думки.
Таким чином, можна дійти висновку, що громадянський протест – це публічна, ненасильницька, свідома політична діяльність, яка, однак направлена проти нелегітимного закону і здійснюється, як правило, з метою змін у законодавстві чи в політиці державної влади. Учасники громадянського протесту колективні суб’єкти апелюють до принципів конституційної демократії, до ідеї фундаментальних прав та свобод чи демократичної легітимності. Громадянський протест є засобом встановлення зв’язків між громадянським та політичним суспільством (чи громадянським та економічним співтовариством) в умовах безрезультатного використання всіх інших засобів впливу першого на друге. Акції громадянської непокори займають проміжне положення між конституційними формами політичної діяльності, з одного боку, і повстанням чи революцією – з іншого. Їх можна вважати крайньою, але в більшості випадків прийнятною формою протесту в рамках всього діапазону політичних методів, використовуваних у конституційно – правових демократичних державах.
Для того, щоб громадянська непокора зберігала свою легальність та легітимність, необхідно щонайменше дві важливі умови. По – перше, громадянський протест повинен бути врегульований нормами чинного законодавства, які б встановлювали чітку процедуру проходження акцій опору, із закріпленням прав та обов’язків учасників публічних акцій, а також гарантій реалізації цих прав. По – друге, легітимний характер громадянського опору в значній мірі залежить від високого рівня правової та політичної культури як членів громадянського суспільства, так і представників органів державної влади та місцевого самоврядування.
Аналіз конституцій та законодавства сучасних європейських демократичних держав свідчить про відсутність в більшості випадків спеціальних конституційних норм, які б безпосередньо закріплювали право громадян на проведення акцій громадянського опору публічній владі. На думку Р. Єнгібаряна, це пояснюється, очевидно, тим, що по – перше, дане право розглядається як похідне від народного суверенітету і тому само собою є зрозумілою його присутність в основному законі. По – друге, це право зовсім непросто юридично відмежувати від небезпеки спроб політичних екстремістів насильно захопити владу [18, С. 215]. Крім цього, в конституціях цих країн є закріплене право громадян на проведення мирних зборів та маніфестацій, яке передбачає можливість застосування акцій громадянської непокори спрямованих проти нелегітимних законів та дій публічної влади. Так відповідно до Основного Закону Австрії про загальні права громадян (ст.. 12): „Австрійські громадяни мають право зборів та створення об’єднань. Здійснення цих прав регулюється спеціальними законами” [19, С. 94 ]. Конституція Бельгії вказує на те, що бельгійці мають право збиратися мирно і без зброї, дотримуючись законодавства, яке може регулювати здійснення цього права, але у всякому випадку без попереднього дозволу (це положення не застосовується стосовно зборів, що проводяться під відкритим небом, на які повністю розповсюджується законодавство про поліцію) (ст.. 26) [19, С. 112]. Аналогічні положення існують практично у всіх демократичних конституціях.
Виключенням із загального правила є Конституція ФРН в якій дане право є закріплене. Так, в ст. 20, абз. 4 Основного Закону цієї держави зазначено, що: „Всі німці мають право чинити супротив кожному, хто спробує ліквідувати цей (вказаний в ст.. 20, абз. 1 – 3 – примітка автора) лад, якщо інші засоби не можуть бути використані” [19, С. 187]. Згідно Конституції Німеччини принципи, які закладають основи державного ладу (демократії, соціальної держави, поділу влад, федерального устрою, правової держави), є постійними і незмінними, в зв’язку з чим законодавець вважав за потрібне взяти їх під особливий захист. При цьому слід врахувати два аспекти, які важливі під час реалізації цього права. По-перше, право на громадянську непокору може бути застосоване, як це випливає з історії його виникнення, не лише до носія публічної влади, але й до „кожного”, хто спробує ліквідувати принципи конституційного ладу Німеччини, тобто проти революційних та правоекстремістських рухів. По-друге, до тих пір поки легітимна державна влада залишається здатною до дії, тільки вона одна має право виступати проти будь-яких зазіхань на основи конституційного ладу.
Право на застосування опору мають всі німці. Вони можуть бути окремими фізичними особами, або, як зазначається в коментарях до даної статті, що є ще більш важливо – здійснювати колективний опір [20, С. 204]. Об’єднання та союзи самі наділені правом проводити акцій громадянської непокори, якщо тільки вони не виконують державні повноваження. Керівним комітетам і правлінням правлячих партій, які є носіями ідеології чинної влади, таке право не надається. Цим правом володіють лише опозиційні партії.
В період непорушності конституційного ладу і нормального функціонування державної влади громадяни зобов’язані виконувати акти публічної влади. Конституція забороняє їм чинити самосуд (вимога громадянської покори) стосовно державних актів.
Подібні положення містяться в конституціях окремих постсоціалістичних держав (Угорщина, Чехія, Хорватія). Наприклад в чеській Хартії основних прав та свобод громадянам надано право чинити опір кожному, хто намагається ліквідувати встановлений нею демократичний лад: „Громадяни мають право чинити опір кожному, хто посягає на демократичні принципи прав людини та основних свобод, що закладені Хартією, якщо діяльність конституційних органів або активне застосування правових норм є неможливими” [22, с. 516].
В Конституції України відсутня норма, яка б закріплювала право громадянської непокори, хоча як засвідчують події останніх років дане право потребує свого конституційного регулювання. Тим більше, що воно, на нашу думку, логічно випливає з принципу народного суверенітету, який закріплений в ст. 5 Основного Закону. Якщо, згідно Конституції: „Право визначати і змінювати конституційний лад в Україні належить виключно народові і не може бути узурповане державою, її органами або посадовими особами” і більше того: „ Ніхто не може узурпувати державну владу”, то у випадку, коли хто-небудь з носіїв публічної влади, чи будь-хто інший, спробує в супереч волі народу узурпувати владу в державі, український народ, як ”носій суверенітету і єдине джерело влади” може і повинен застосувати всі можливі засоби опору (включаючи і силові), для того, щоб перешкодити таким антиконституційним нелегітимним діям.
Крім цього, в Основному Законі нашої держави передбачені форми реалізації цього права. Це, зокрема, ст. 39 Конституції, яка надає громадянам право збиратися мирно, без зброї і проводити збори, мітинги, походи і демонстрації, про проведення яких завчасно сповіщаються органи виконавчої влади та органи місцевого самоврядування, та ст. 44, яка закріплює за громадянами право на страйк для захисту своїх економічних та соціальних інтересів. Якщо право на страйк знайшло свою конкретизацію у спеціальному законі (Закон України „Про порядок вирішення колективних трудових спорів (конфліктів)” від 3 березня 1998 р.), то право на мирні збори на сьогоднішній день є законодавчо не врегульоване.
Відсутність Закону про порядок організації та проведення мирних масових заходів та акцій суттєво обмежує права та свободи громадян України і провокує порушення цих прав та свобод з боку державних органів, і на жаль, в тому числі, і судових органів [ 22, с. 77 ]. Тому, ця проблема потребує якнайшвидшого вирішення. Прийняття даного закону безпосередньо пов’язане з демократичними трансформаціями, які відбуваються в нашій країні і є умовою її інтеграції в загальноєвропейський правовий простір. На даний час порядок проведення мирних зборів в Україні крім ст. 39 Конституції регулюють лише такі джерела права як: Конвенція про захист прав людини і основних свобод (1950 р.), Указ Президії Верховної Ради СРСР „Про порядок організації і проведення зборів, мітингів, походів і демонстрацій в СРСР” від 28 липня 1988 року (зокрема, ті статті, які не суперечать Конституції України) та Рішення Конституційного Суду України від 19 квітня 2001 року (справа щодо завчасного сповіщення про мирні зібрання).
Так, Конституційний Суд за поданням Міністерства внутрішніх справ України щодо офіційного тлумачення положення частини першої ст. 39 Конституції України у своєму рішенні висловився з цього приводу наступним чином: „Право громадян збиратися мирно, без зброї і проводити збори, мітинги, походи і демонстрації, закріплене в статті 39 Конституції України, є їх невідчужуваним і непорушним правом, гарантованим Основним Законом України”. Конституційний Суд України дійшов висновку, що: „визначення строків завчасного сповіщення органів державної влади чи органів місцевого самоврядування з урахуванням особливостей мирних зібрань, їх форм, масовості, місця і часу проведення, тощо є предметом законодавчого регулювання”.
Разом з тим в мотивувальній частині цього рішення Конституційний Суд вказав: „Згідно з частиною третьою статті 8 Конституції України норми Конституції України є нормами прямої дії. Вони застосовуються безпосередньо незалежно від того, чи прийнято на їх розвиток відповідні закони або інші нормативно-правові акти”. Інакше кажучи, особливості проведення зборів, мирних походів і демонстрацій хоча і повинні бути врегульовані за допомогою закону, але його відсутність не може і не повинна служити перешкодою для реалізації права особи на свободу зібрань.
Особливістю регулювання цієї сфери є пошук балансу між забезпеченням свободи і порядку [22, с. 75]. Обмеження цієї свободи, передбачені Конституцією, потребують свого врегулювання в законі. До прийняття такого закону, через відсутність законодавчо закріплених критеріїв судового визначення інтересів національної безпеки та громадського порядку, виходячи з тексту ст. 39 Конституції України, навіть суд не може накладати такі обмеження через високу імовірність можливого порушення конституційного права особи на мирні зібрання.
При розгляді цього питання необхідно відзначити точку зору Європейського суду з прав людини щодо обмеження цього права. Так, зокрема, згідно ч. 2 ст. 11 Конвенції про захист прав людини і основних свобод: „Здійснення цих прав не підлягає жодним обмеженням, за винятком тих, які встановленні законом і є необхідними в демократичному суспільстві в інтересах державної безпеки і суспільного спокою, з метою запобігання безпорядків і злочинності, захисту здоров’я і моральності чи захисту прав та свобод інших осіб…” [23, с. 71]. В практиці Європейського суду вирішення питання чи є втручання, встановлене законом, має свою особливість. Суд аналізує не лише конкретний закон, а усе законодавство, правове обрамлення в цілому [21, с. 76]. У справі Таммер проти Естонії Суд наголосив, що однією з вимог, що випливає з поняття „встановленні законом” є передбачуваність наслідків.
Таким чином, для того, щоб можна було обмежити свободу мирно збиратися, яку захищає не лише Конституція України, але й Конвенція, необхідно чітко і однозначно за допомогою закону, у відповідності до Конституції закріпити критерії обмеження цієї свободи, які б давали можливість особі регулювати свою поведінку і мати змогу передбачати наслідки своїх вчинків. Крім цього в зазначеному законі необхідно в окремі статті передбачити можливість громадянам України чинити опір кожному (включаючи і вищих посадових осіб держави), хто спробує узурпувати публічну владу, спрямовуючи її проти основоположних принципів конституційного ладу держави, які закріплені в ст. 1 Основного Закону, якщо не можуть бути використанні інші засоби. Прийняття такого закону, на наше переконання, надало б реального змісту принципу демократичної легітимності, який закладені в Конституції України.
Однак, забезпечення права громадянської непокори залежить не лише від його законодавчого регулювання, але й від рівня правової та політичної культури як представників органів державної влади так і простих громадян. Необхідно усвідомити, що громадянський протест – це свого роду випробування на толерантність державної влади до свого народу і народу до державної влади. Відносини між державою та суспільством завжди містить у собі елемент соціально-політичної напруги і тому пов’язані з співвідповідальністю. Так існуюча державна влада, навіть у період протистояння, повинна дотримуватися певних правил, що дало б підстави розглядати її дії як легітимні. По-перше, для того щоб відновити довіру громадян до себе, владні структури повинні бути готові до діалогу з опозицією. По-друге, проходження такого діалогу повинно об’єктивно висвітлюватися в ЗМІ. По-третє, сформована в процесі діалогу спільна позиція повинна знайти відображення в законодавстві та рішеннях влади. По-четверте, влада повинна публічно визнати свої помилки.
Натомість громадяни звертаючись до акцій громадянського опору як дієвому механізму впливу на діяльність публічної влади, також повинні взяти на себе певні злблв’язання. По-перше, як випливає з поняття „громадянська непокора” – це публічна акція. А принцип публічності передбачає, що учасники таких акцій відкрито і чесно повідомляють про їх проведення як органи державної влади та місцевого самоврядування, так і широку громадськість. По-друге, громадянська непокора – це ненасильницька акція, оскільки будь-яке насильство породжує інше насильство, що неминуче пов’язано з порушенням прав і свобод людини та громадянина. А це суперечить меті акцій опору, які покликані захищати права. По-третє, громадянська непокора – це свідома дія людини, яка є результатом її глибоких внутрішніх переконань, за які вона готова нести всю відповідальність перед законом. Як слушно зазначає Аллан Т. в своїй праці „Конституційна справедливість”: „кожен чинить автономно, проте відповідально”, маючи на увазі участь громадян в акціях громадянської непокори [24, с. 123]. Тому, кожна людина повинна взяти на себе відповідальність за власне тлумачення конституції та принципи легітимності, які вона обумовлює. По-четверте, громадянська непокора – це є легальна акція, а тому демонструючи свій протест проти дій чинної влади чи нелегітимних законів, які були прийнятті нею, громадяни повинні діяти в межах чинного законодавства (виключення може становити ситуація, коли законодавством заборонено будь-які акції протесту проти публічної влади), намагаючись на основі демократичної процедури його удосконалювати. Як зазначав І. Ільїн, пошук справедливості повинен відбуватися „за допомогою закону і на основі закону” [ 25, с. 253 – 254].
Таким чином, здатність громадян в організований публічний спосіб протистояти не завжди законним діям влади в межах чинного законодавства є свідченням високого рівня правосвідомості, в той час як готовність влади в межах публічного діалогу відстоювати свої позиції і вміти визнавати свої помилки є ознакою легітимності влади.

Список використаної літератури:
Сіренко В.Ф. Легальність та легітимність державної влади. – К.: Оріяни, 2006. – 60 с.
Ковальчук В. Проблема конституційності та легальності публічної влади в умовах формування правової, демократичної держави: вітчизняний досвід // Право України. – № 6. – 2008. – С.35-40.
Чиркин В.Е. Легализация и легитимация государственной власти в постсоциалистическом обществе // Государство и право. – № 8. – 1995. – С.62-67.
Дибиров А.-Н.З. Теория политической легитимности: курс лекций. – М.: Российская политическая энциклопедия, 2007. – 272 с.
Джин Л. Коэн, Эндрю Арато. Гражданское общество и политическая теория. Пер.с англ. / Общ. Ред И.И. Мюрберг. – М. Издательство «Весь мир», 2003. – 784 с.
Ролз Дж. Теория справедливости. – Новосибирск: Издательство Новосибирского университета, 1995. – 536 с.
Енциклопедія політичної думки / Пер. з англ. – К.: Дух і літера, 2000. – 472 с.
Торо Г.Д. Высшие законы. – М.: Издательство «Республика», 2001. – 351 с.
Гобс Томас. Левиафан или материя, форма и власть государства церковного и гаржданского. / Сочинения в 2 т. – М.: Издательство „Мысль”. – Т.2. – 736 с.
Кельзен Ганс. Чисте правознавство: З дод.: Пробл. справедливості / Пер. з нім. О.Мокровольського. – К.: Юніверс, 2004. – 496 с.
Конституции социалистических государств: Сборник в 2 т. Т.1 / Под ред. Б.А.Страшуна, Б.Н.Топорнина, Г.Х.шахназарова. – М.: Юрид. лит., 1987. – 336 с.
Історія української Конституції / Упоряд. А.Г.Слюсаренко, М.В.Томенко.- К.: Право, 1997. – 464 с.
Кушніренко О.Г., Слінько Т.М . Права і свободи людини і громадянина: Навчальний посібник. – Х.: Факт, 2001. – 440 с.
Хрестоматия по всеобщей истории государства и права . Т.2. / Под. ред. К.И.Батыра, Е.В.Поликарповой. – М.: Юристь, 1996. – 520 с.
Дайси А.В. Основы государственного права Англии. Пер. с англ. / Под ред. П.Г.Виноградова. – М.: Типография И.Д.Сытина, 1907. – 671 с.
Гизо Франсуа. Политическая философия: о суверенитете / Классический французкий либерализм: Сборник / Пер. с фр. – М.: Российская политическая енциклопедия , 2000. – 592 с.
Дворкін Рональд. Серйозний погляд на права / Пер. з англ. А.Фролкін. – К.: Основи, 2000. – 519 с.
Енгибарян Р.В. Конституционное развитие в современном мире. Основные тенденции. – М.: Норма, 2007. – 496 с.
Конституции государств Европейского союза. – М.: Инфра-Норма, 1997. – 816 с.
Соколов А.Н. Правовое государство: от идеи до ее материализации. – Калининград: ФГУИПП «Янтарный сказ», 2002. – 456 с.
Конституції нових держав Європи та Азії. – К: Українська правнича фундація, 1996. – 529 с.
Тополевський Р. Правове регулювання свободи зібрань в системі джерел права України: колізії, непорозуміння чи злий жарт? // Свобода мирних зібрань та свобода об’єднань в Україні. – Х.: Фоліо, 2002. – С. 73-78.
Международная защита прав человека. Документы и комментарии. – Харьков: ООО «Синтекс, ЛТД», 1998. – 298.
Т. Р. С. Аллан. Конституційна справедливість. Ліберальна теорія верховенства права. – К.: Видавничий дім „Києво–Могилянська академія”, 2008. – 385 с.
Ильин И. Путь к очевидности. – М: Издательство «Республика», 1993. – 376 с.

Анотація. Дана стаття присвячена проблемі взаємовідносин між громадянським суспільством та публічною владою і зокрема механізмам забезпечення легітимності влади. Одним з таких дієвих механізмів є акції громадянської непокори, які можуть і повинні бути застосовані в межах конституційно – правового регулювання.

Статья посвящена проблемам взаимоотношений между гражданским обществом и публичной властью, а также механизмам обеспечения легитимности власти. Одним из таких действующих механизмов являются акции гражданского неповиновения, которые могут и должны быть применены в границах конституционно-правового регулирования.

This article is dedicated to the problem of relationship between civil society and public power, to the mechanisms of legitemacy guaranteeing of authority specifically. One of such effective mechanisms is public protest actions, which can and should be applied within the bounds of constitutional and legal regulation.

In the submitted article the author tries to define and analyse optimal ways and methods for the means of the acceptance of the new Constitution of Ukraine with the high level of legitimity, and also substantive provisions of the future Fundamental Law of Ukraine with the purpose of harmonization of state power and actual maintenance of rights and basic freedoms of Ukrainian citizens. In the author’s opinion, the conceptional filling of constitutional text, first of all, should fall within, conflict-free mutual co-operation between the President of Ukraine, Verkhovna Rada of Ukraine and the Government of Ukraine.

Постановка проблеми: оптимальне бачення змісту нової Конституції України, зокрема, в аспекті взаємодії вищих органів державної влади між собою.

Аналіз останніх досліджень і публікацій: останніми дослідженнями та публікаціями, котрі стосуються тематики поданої статті можна назвати спільну розробку І. Коліушка, Ю. Кириченка та Я. Журби «Правовий аналіз президентського проекту нової редакції Конституції України», в якому, серед іншого, подані рекомендації щодо змісту та завдань конституційного реформування в Україні; стаття Р. Мартинюка «За яким сценарієм розвиватиметься конституційний процес в Україні»; дослідження Національного інституту стратегічних досліджень «Інституційний зміст і перспективи завершення конституційної реформи» тощо.

Метою дослідження є: визначення перспектив розвитку та основні напрямки конституційного процесу в Україні.

Завданнями дослідження є: проаналізувати можливі перспективи прийняття нової Конституції України чи поправок до неї в сучасних суспільно-політичних умовах в Україні; становити основні положення змісту та завдань перспективних конституційних перетворень в Україні.

Викладення основного матеріалу:

Враховуючи те, що будь-яка Конституція є перш за все актом, котрим визначається статут політичної влади в суспільстві ((Мартинюк Р. За яким сценарієм розвиватиметься конституційний процес в Україні? : [Електронний ресурс] / Р. Мартинюк. – Режим доступу : http://naub.org.ua/?p=431.)), то майбутня Конституція України має бути прийнята у спосіб, який забезпечив би їй максимальний рівень легітимності. Це є можливим лише за умови, якщо суб’єкт, який розроблятиме текст Конституції, сам користуватиметься високим суспільним авторитетом ((Жакке Ж. -П. Конституционное право и политические институты: Учеб. пособие / Ж. -П. Жакке // Пер. с франц.: проф. В.В. Маклакова. – М. : Юристъ, 2002. – С. 103.)).

В зв’язку з цим, пропонується розробити і прийняти саме нову Конституцію України, а не зміни до чинної редакції Конституції України, незважаючи на те, що, на початках, це може викликати нестабільність конституційних правовідносин та відносин в суспільстві. Прийняття нової Конституції України дозволить реформувати всі проблемні моменти державного механізму та суспільних відносин, а залучення до конституційного процесу Українського народу дозволить, в свою чергу, нарешті сформувати з Українців єдину політичну націю. Внесення ж змін до Конституції України безперечно будуть відбуватися в контексті політичної боротьби, таємних переговорів та компромісів як це мало уже місце 8 грудня 2004 року та в червні-липні 2009 року під час переговорів між Партією Регіонів та Блоком Юлії Тимошенко. Такі конституційні зміни не будуть відображати позицію Українського народу вцілому та виборців відповідних політичних сил, зокрема.

Наразі ж процедура прийняття нової Конституції України законодавчо не прописана, у розділі XIII Конституції України («Внесення змін до Конституції України») встановлено лише спеціальний порядок внесення Верховною Радою України змін до Конституції України. Поряд із тим, 5 жовтня 2005 року Конституційний Суд України виніс рішення, у якому дав визначення поняття конституційного ладу, орган конституційної юрисдикції встановив, що «з нормативно-правового змісту положень частин 2, 3 ст. 5 Основного Закону України, за якими народ є носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні та народові належить право визначати і змінювати конституційний лад в Україні, випливає, що народ має право приймати нову Конституцію України» ((Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційним поданням 60 народних депутатів України про офіційне тлумачення положень частини першої статті 103 Конституції України в контексті положень її статей 5, 156 та за конституційним зверненням громадян Галайчука Вадима Сергійовича, Подгорної Вікторії Валентинівни, Кислої Тетяни Володимирівни про офіційне тлумачення положень частин другої, третьої, четвертої статті 5 Конституції України (справа про здійснення влади народом) від 05.10.2005 р. // Офіційний вісник України. – 2005. – № 41. – С. 31-35.)). Таким чином, Конституційний Суд України фактично визнав, що формою зміни конституційного ладу є прийняття нової Конституції України.

Суд також встановив, що «положення ч. 3 ст. 5 Конституції України треба розуміти так, що народ як носій суверенітету і єдине джерело влади може реалізувати своє право визначати конституційний лад в Україні шляхом прийняття Конституції України на всеукраїнському референдумі» ((Мартинюк Р. За яким сценарієм розвиватиметься конституційний процес в Україні? : [Електронний ресурс] / Р. Мартинюк. – Режим доступу : http://naub.org.ua/?p=431.)).

Виходячи з цього, вважаємо, що слід було би внести зміни в чинну Конституцію України, які б встановлювали механізм прийняття нової Конституції, а за відсутності таких, керуючись вищезазначеним Рішенням Конституційного Суду України, утворити Конституційну асамблею ((Коліушко І. Три шляхи до Конституції : [Електронний ресурс] / І. Коліушко. – Режим доступу : http://www.spa.ukma.kiev.ua/konst/article.php?story=2009112413534240.))чи інший орган (т.зв. «конституанту» ((Мартинюк Р. За яким сценарієм розвиватиметься конституційний процес в Україні? : [Електронний ресурс] / Р. Мартинюк. – Режим доступу : http://naub.org.ua/?p=431.)) ), який складався б із відомих громадських діячів і юристів-конституціоналістів, які б здійснювали розробку тексту Основного Закону України та в обмеженій кількості політиків (наприклад, керівники фракцій народних депутатів України в Парламенті), котрі б мали здійснювати контроль за розробниками-професіоналами аби вони не вийшли за рамки т.зв. «суспільного запиту» до нової Конституції України.

В зв’язку з цим, слушною видається також думка О. Мучніка про те, що перед утворенням конституанти доцільним є також проведення загальнонаціонального консультативного референдуму по ключових (вузлових) питаннях конституційного ладу ((Мучнік О. Г. Конституційна реформа: цілі, алгоритм, форми реалізації : [Електронний ресурс] / О. Г. Мучнік. // Стратегічні пріоритети. – 2008. – № 2 (7). – Режим доступу : http:// www.niss.gov.ua/book/StrPryor/7/27.pdf. – С. 144.)), або ж власне, попереднього референдуму, який би мав визначити саму необхідність прийняття нової Конституції України в суспільстві.

Задля забезпечення високого рівня легітимності проект Конституції України варто винести на суспільне обговорення, яке би включало надання висновків щодо проекту провідними університетами України та окремими науковцями, а також проведення просвітницької діяльності серед населення з метою ознайомлення його з кінцевим проектом нового Основного Закону України тощо. Враховуючи всі обґрунтовані зауваження конституанта затверджує кінцевий проект і направляє його безпосередньо на всеукраїнський референдум (процедура проведення котрого також вимагає удосконалення), минаючи Парламент України, який, очевидно, може заблокувати його проведення.

Відповідно до згадуваного Рішення Конституційного Суду України результати всеукраїнського референдуму, на якому прийматиметься нова Конституція України, тобто визначатиметься конституційний лад, матимуть остаточний характер, не можуть піддаватися ревізії з боку держави, її органів чи посадових осіб і не потребують будь-якого їх затвердження. Імперативний характер рішень цього референдуму означатиме їх обов’язкове виконання державою, її органами та посадовими особами. Відмова ж із боку держави, її органів та посадових осіб визнати або виконувати рішення референдуму, на якому буде прийнято нову Конституцію України, означатиме узурпацію влади згаданими суб’єктами ((Мартинюк Р. За яким сценарієм розвиватиметься конституційний процес в Україні? : [Електронний ресурс] / Р. Мартинюк. – Режим доступу : http://naub.org.ua/?p=431.)).

Приймаючи новий Основний Закон України, доцільно було б передбачити в ньому високий ступінь жорсткості з тим, щоб обмежити його ревізію та убезпечити від необґрунтованих змін, що, як правило, вносяться з метою вирішення персональних владних інтересів конкретних осіб чи політичних сил. Запобіжником в цьому випадку може стати механізм, за яким Парламент розпускається в разі ухвалення ним рішення щодо необхідності перегляду Конституції або внесення змін до деяких розділів і подальші дії щодо ревізії здійсюються його наступним скликанням, так як це, до речі, передбачено в Болгарії та Іспанії ((Шаповал В. М. Конституційне право зарубіжних країн. Академічний курс: підручник / В. М. Шаповал. – К.: Юрінком Інтер, 2008. – С. 54.)).

Загалом, процес творення нової національної Конституції має ґрунтуватися на баченні конституційного світогляду нації, а не окремих еліт чи владних інститутів. Саме таке порозуміння – основа довгострокового планування національного розвитку, утвердження і вдосконалення державності, суспільної консолідації ((Ющенко В. Україні потрібна Конституція національного творення : [Електронний ресурс] / В. Ющекно // Дзеркало тижня. – 2008. – № 7 (686). – Режим доступу : http://www.dt.ua/1000/1550/62151/.)).

Ми є свідомі того, що нагальним питанням, яке безпосередньо торкається конституційної реформи, є проблема реформування виборчого законодавства (перехід на систему повноцінних відкритих списків, створення належного реєстру виборців тощо). Тільки за умови його повноцінного здійснення можна вести мову про якісний склад конституанти й Парламенту. Також слід усвідомити, що на першому етапі доцільно створити й закріпити (можливо, на рівні закону) чіткий план дій по впровадженню конституційної реформи з встановленням відповідальності окремих органів (одноособових чи колегіальних) за його невиконання ((Батрин С. Про перспективи конституційної реформи / С. Батрин // Правовий тиждень. – 2009. – № 15 (141).)).

Проблемними в такому механізмі прийняття нового Основного Закону України видаються наступні питання: хто повинен чи, власне, може ініціювати процедуру прийняття Конституції України, хто буде призначати всеукраїнський референдум? Очевидно, що ці питання вимагають окремого наукового дослідження, але видається, що ініціюючу та керівну роль в такій процедурі мають відігравати Президент України, котрий призначає всеукраїнський референдум та є найбільш зацікавлений у логічному завершенні конституційної реформи та політичні партії представлені у Верховній Раді України як виразники волі громадян України.

Стосовно ж основних завдань, які стоять перед нової Конституцією України, то вони, перш за все, полягають у забезпеченні механізму реалізації прав і основоположних свобод людини і громадянина, розширенні кола політичних прав, прав у сфері державної влади та судочинства тощо. Разом із тим, норми Основного Закону України повинні бути чіткими і однозначними, в жодному разі не містити альтернативних положень і різночитань. У зв’язку з цим, на наш погляд, доцільно було б розробити самою конституантою, як безпосереднім розробником конституційного тексту, до кожної статті Конституції України науково-практичний коментар, котрий не мав би юридичної сили, але частково забезпечував підвищення рівня правової культури населення та державно-політичних осіб або зобов’язати це зробити Конституційний Суд України в найкоротші строки. Ще одним завданням є забезпечення владних інститутів тими повноваженнями, які б відповідали їх конституційно-правовому статусу, функціям та завданням, встановлення конституційно-правової відповідальності за невиконання того чи іншого завдання тощо, також «забезпечення здійснення ефективної державної влади на засадах чіткого розподілу функцій, удосконалення системи стримувань і противаг, уникнення дуалізму в системі виконавчої влади, збалансування всього державного механізму, оптимізація територіальної організації влади в Україні» ((Ющенко. В. Пояснювальна записка до проекту Закону України «Про внесення змін до Конституції України» : [Електронний ресурс] / В. Ющенко // Офіційне Інтернент-представництво Президента України. – Режим доступу :http://www.discussionclub.net/files/2009/10/president.pdf.)).

У якості основи для нової Конституції України можуть бути запропоновані наступні принципові положення:

1. Президент України є главою держави, гарантом дотримання Конституції, прав і свобод громадян, визначає політику держави в сфері безпеки і зовнішніх відносин. Президент обирається на 5-річний термін всенародним голосуванням.

2. Верховна Рада України є вищим законодавчим органом, сформованим на основі представництва інтересів громадян та їхніх об’єднань. Верховна Рада України обирається на пропорційній основі від політичних партій та виборчих блоків на 4 роки ((Інституційний зміст і перспективи завершення конституційної реформи : [Електронний ресурс] / Національний інститут стратегічних досліджень (відділ стратегічних комунікацій). – Режим доступу : // http://www.niss.gov.ua/Monitor/Marrch/03.htm.)).

3. Кабінет Міністрів України є вищим органом виконавчої влади, підзвітний Президенту України і підконтрольний Верховній Раді України. Склад Кабінету Міністрів України формується коаліцією більшості у Парламенті України. Подання кандидатури Прем’єр-міністра на затвердження Верховної Ради України є винятковою прерогативою Президента України. Розпад правлячої коаліції у парламенті дає підставу Президенту України відправити Уряд України у відставку.

Враховуючи це, а також тенденції різних гілок влади до утримання влади, виходячи за межі права, насамперед дають підстави нам наполегливо пропонувати залишатися Україні в межах змішаної (напівпрезидентської) форми державного правління. Неприпустимими на сьогодні для України є так звані «чисті» форми правління – як президентська, так і парламентська республіки. Президентська форма правління, яка передбачає жорсткий «поділ влади» і очолювання Президентом України виконавчої влади, для України на сьогодні є неприйнятною, оскільки з великою ймовірністю буде призводити до президентських криз або до диктатури Президента України ((Коліушко І., Кириченко Ю., Журба Я. Правовий аналіз президентського проекту нової редакції Конституції України : [Електронний ресурс] / І. Коліушко, Ю. Кириченко, Я. Журба. – Режим доступу : // http://www.spa.ukma.kiev.ua/konst/article.php?story=20091105131228617.)). В свою чергу, парламентська республіка в Україні є неприйнятною з геополітичної точки зору розвитку української державності. Бізнесові кола в сучасних країнах, що розвиваються, тяжіють до демократичних структур, але з елементами централізації й авторитаризму, що пояснюється необхідністю концентрації влади з метою мобілізації національних ресурсів для подолання цивілізаційної відсталості. Досвід роботи Верховної Ради України, причому як нинішнього, так і попередніх кількох скликань, показав ризики повної залежності життя країни від Парламенту. Замість центру законотворчої діяльності і взірця дотримання Конституції України та законів Парламент України перетворювався на основний осередок політичної нестабільності ((Пукшин І. Парламентська модель загрожує Україні : [Електронний ресурс] / І. Пукшин // Українська правда. – Режим доступу :http://www.pravda.com.ua/articles/2009/05/28/3977854/.)).

Змішана форма державного правління характеризується насамперед дуалізмом у виконавчій владі. Враховуючи конкретні політичні та соціально-економічні реалії в Україні дуалізм у виконавчій владі є швидше позитивом, ніж недоліком для організації владного механізму в Україні, оскільки сприяє виробленню демократичних традицій взаємодії вищих органів влади, передбачає засоби недопущення проявів узурпації влади як з боку парламентської більшості, так і з боку Президента України, привносить елементи взаємоконтролю суб’єктів політики, що, в кінцевому підсумку, повинно зробити діяльність влади підконтрольною суспільству.

Загалом, для ефективної взаємодії Президента та Уряду України необхідно забезпечити їх взаємну причетність до прийняття рішень, що визначають державну політику, а, отже, і спільну відповідальність за прийняті рішення. Так, на стадії ініціювання рішення ця причетність може бути забезпечена наданням Президенту України права нормотворчої ініціативи в Уряді України, на стадії розгляду рішення – участю Президента України в засіданнях Уряду України, можливістю скликання Президентом України спеціальних засідань Уряду України за його головуванням для вирішення певних найважливіших для держави питань, на стадії прийняття рішень – правом відкладального вето Президента України на рішення Уряду України, необхідністю контрасигнації актів Президента Прем’єр-міністром України і/або відповідальним міністром, а також вимогою, що реалізація ряду повноважень Президента України здійснюється за поданням Уряду України чи окремих його членів з можливістю вмотивованої відмови Президента України ((Коліушко І., Кириченко Ю., Журба Я. Правовий аналіз президентського проекту нової редакції Конституції України : [Електронний ресурс] / І. Коліушко, Ю. Кириченко, Я. Журба. – Режим доступу : // http://www.spa.ukma.kiev.ua/konst/article.php?story=20091105131228617.)). Механізм державної влади повинен забезпечувати взаємодію між Президентом та Урядом України на засадах партнерства, а не суперництва. Конституція України також повинна містити чіткий перелік повноважень Президента України, які здійснюються ним самостійно, без внесення подань Урядом Україним або відповідним міністром, так само як і перелік самостійних повноважень Кабінету Міністрів України.

Будь-який з органів державної влади не повинен мати можливостей блокування роботи іншого органу. У трикутнику Парламент-Президент-Уряд роль кожного з цих органів по відношенню до іншого повинна бути стримувально-корегуюча, а не контрольно-блокуюча, інакше це може призвести до нездатності певних органів державної влади реалізовувати свої функції, узурпації влади та інших негативних наслідків.

При закріпленні у конституційних нормах повноважень за органом державної влади, необхідно передбачити всі можливі варіації реалізації ним цього повноваження, в тому числі й ті, коли суб’єкт державної влади використовує надане йому повноваження не на благо суспільним інтересам, а всупереч їм. Уявивши таку ситуацію, очевидною стає потреба у закріпленні в Конституції України певного засобу протидії на спроби органу державної влади використати свої повноваження в неконституційний спосіб. Власне сукупність таких засобів протидії неконституційній діяльності органу державної влади чи її спробам становлять механізм стримувань і противаг ((Коліушко І., Кириченко Ю., Журба Я. Правовий аналіз президентського проекту нової редакції Конституції України : [Електронний ресурс] / І. Коліушко, Ю. Кириченко, Я. Журба. – Режим доступу : // http://www.spa.ukma.kiev.ua/konst/article.php?story=20091105131228617.)).

Доцільно також закріпити в Конституції України конституційну-правову відповідальність учасників конституційних правовідносин за невиконання покладених на них обов’язків чи за бездіяльність, якій би відповідала відповідна система покарань (у вигляді: попереджень, штрафів, звільнень, імпічменту, заборони обіймати певні посади протягом певного часу чи пожиттєво тощо).Уповноваженим розглядати справи про конституційно-правову відповідальність слід призначити Конституційний Суд України, доповнивши тим самим обсяг його повноважень, за поданням заінтересованих осіб, в т.ч. і громадян України. Це має дисциплінувати посадових осіб держави і виховати нарешті повагу до Конституції України та законів України.

Поряд із тим, варто передбачити т.зв. «систему запобіжників», дія якої повинна прослідковуватися, насамперед, при формуванні Уряду України. Так, якщо сформований Президентом України Уряд України не отримає вотуму довіри Парламенту України, це свідчитиме про неспроможність Президента України сформувати підтримуваний більшістю Уряд України і тому право формування Уряду України повинно перейти до Парламенту України. Так само й у випадку, коли Парламент України, уповноважений Конституцією України формувати Уряд України, виявляється неспроможним його сформувати, то таке право повинно переходити до Президента України. Якщо ж після вичерпання альтернативних варіантів результату досягнуто не буде, це свідчитиме про такі вади механізму державної влади, які можна усунути лише шляхом заміни певної складової механізму. У випадку, якщо Парламент України сам не здатен сформувати Уряд України і не дає вотуму довіри Уряду України, сформованому Президентом України, то єдиним виходом із ситуації є оголошення дострокових виборів до Парламенту України. Дострокове припинення повноважень органу державної влади завжди повинно бути виваженим та обґрунтованим кроком і застосовуватися лише за умови, що в інший спосіб вади роботи механізму державної влади усунути неможливо.

На нашу думку, виправданим видається також встановлення певних вимог для міністрів Кабінету Міністрів України та керівників центральних органів виконавчої влади з тією метою, що хоч ці посади і є політичними, але вимагають неабияких знань та досвіду в конкретній галузі народного господарства, права, фінансів тощо. Такими вимогами можуть бути: досконале знання державної мови (для Міністра закордонних справ України – знання, як мінімум, англійської мови), наявність диплому про закінчення повної вищої освіти в тій сфері, в якій збирається працювати міністр, відсутність непогашених чи знятих судимостей тощо. Такі заходи мають підвищити професійний рівень та ефективність Уряду України.

З метою оптимізації організації роботи Парламенту України нами пропонується встановлення кворуму для проведення засідань Верховної Ради України і кворумів для прийняття різних парламентських рішень, запровадження класифікації законів, уточнення предмету регулювання законів (зокрема, законів про Державний бюджет України з метою запобігання неконституційній практиці регулювання у цих законах питань, які не мають прямого стосунку до його предмета) ((Зелена книга української конституційної реформи: матеріали для громадського обговорення / За заг. ред. І. Коліушка, Ю. Кириченко / ШПА при НАУКМА, ЦППР, УНЦПД, КВУ. – К. : «Лікей», 2007. – С. 12.)). Також доцільним є часткове обмеження законодавчої ініціативи депутатів більшості, законопроекти котрих виносяться разом з урядовими з метою підвищення рівня оперативності та ефективності законодавчого процесу в Парламенті України.

Єдиним органом державної влади, рішення якого є безспірними та остаточними, повинен бути Конституційний Суд України. В цьому руслі, повинна також бути забезпечена можливість ревізії рішень Парламенту, Президента та Уряду України на предмет їх конституційності Конституційним Судом України. Для цього необхідно забезпечити стабільність та визнання незалежності Конституційного суду України згідно з європейською моделлю конституційної юстиції, що потребує відокремлення статусу конституційних суддів від статусу звичайних суддів і усунення будь-якої можливості для інших державних органів впливати на Конституційний Суд України, зокрема через окремих його членів.

Європейська комісія «За демократію – через право» (Венеціанська комісія) рекомендує створити запобіжну гарантію на випадок того, коли конституційно уповноважений орган не здійснив призначення (або обрання) нових суддів Конституційного Суду України: шляхом передання повноважень з призначення від цього органу, який був первинно уповноважений, – до решти органів; передбачити, що суддя залишається на посаді допоки його наступник не вступає на посаду; спростити процедуру складення присяги, передбачивши її письмову форму або запровадивши внутрішній механізм приведення до присяги, тобто її складення в самому Конституційному Суді України, з тим, щоб забезпечити та гарантувати стабільне функціонування органу конституційної юрисдикції ((Висновок Венеціанської Комісії щодо можливих конституційних та законодавчих змін для забезпечення безперервного функціонування Конституційного Суду України № 377/2006 від 22 червня 2006 р. (неофіційний переклад) : [Електронний ресурс]. – Режим доступу :http://minjust.gov.ua/?do=d&did=7731&sid=pare_ukraine.)).

Задля підвищення рівня правосуддя в Україні пропонується виписати в конституційному тексті створення вищих судів для цивільної та кримінальної юрисдикцій, які б здійснювали функції касаційної інстанції, як це існує у системі адміністративних та господарських судів. За таких умов буде забезпечено право на касаційне оскарження судових рішень, а Верховний Суд України зможе повністю присвятити себе основній функції – забезпечувати однакове застосування закону через перегляд справ, де суди касаційної інстанції у подібних ситуаціях по-різному витлумачили закон. З метою зміцнення незалежності суддів до повноважень Вищої ради юстиції доцільно віднести призначення суддів на посади, їх переведення та звільнення з посади ((Коліушко І., Куйбіда Р. Суди у фокусі конституційної реформи : [Електронний ресурс] / І. Коліушко, Р. Куйбіда // Українська правда. – Режим доступу : http://www.pravda.com.ua/articles/2009/08/7/4128993/.)). Поряд із тим, на наше переконання, слід також виписати в Перехідних положеннях Основного Закону України строк, протягом якого в Україні повинен бути введений суд присяжних та відповідальних за це посадових осіб.

Враховуючи те, що тексти судових рішень переважно недоступні для осіб, які не були залучені до справи, але інтересів яких ці рішення безпосередньо стосуються. Рішення судів нижчого рівня практично не публікують. Існує практика здійснення судочинства з порушенням принципів відкритості (публічності) судового процесу. Усе це є підставою для внесення до Конституції України норми, що зобов’язує публікувати всі судові рішення.

Стосовно територіальної організації влади на місцях, то варто розділити повноваження органів місцевого самоврядування та місцевих державних адміністрацій, яким надаються контрольні повноваження, подібні до повноважень державних префектур у Франції ((Речицький В. Проект Конституції України – 2009 (із постатейними матеріалами) : [Електронний ресурс] / В. Речицький. – Режим доступу : http://www.khpg.org/index.php?id=1240658218.)).

Насамкінець, розробникам Основного Закону України неухильно слід керуватись твердженням, що конституція – це не тільки стрижень правової системи, але й програмний документ для держави та суспільства, тому вона повинна бути прийнята з урахуванням не лише інтересів політичних сил та інститутів державної влади, а й інтересів Українського народу та якнайширше відповідати українським реаліям.

Висновки:

Як підсумок, слід вказати, що Україна потребує саме нової Конституції України, яка світоглядно має змінити державний механізм і гармонізувати взаємодію між його суб’єктами, встановити дієві механізми реалізації прав і основинх свобод людини і громадянина та забезпечити чітке і неухильне виконання своїх норм. Нова Конституція України повинна бути прийнята з обов’язковою участю Українського народу на всеукраїнському референдумі, що забезпечить їй високій рівень легітимності. Новий Основний Закон України повинен містити ряд норм, які залишать Україну в умовах змішаної форми правління з нахилом в бік Президента України як всенародно обраний інститут державної, який має найвищий рівень легітимності в державі, а також визначатимуть порядок обрання Уряду України та безконфліктну взаємодію між Президентом України, Верховною Радою України та Кабінетом Міністрів України. Відповідно до нової Конституції України єдиним органом, що повинен забезпечувати конституційний контроль та стабільність влад має бути Конституційний Суд України, коло повноважень котрого має бути збільшено. Слід зазначити, що схожих позицій притримуються і основні політичні сили України, котрі в своїх проектах змін до Основного Закону України намагаються, в основному, посилити певний владний інститут залежно від свого ситуативного політичного становища за рахунох послаблення іншого інституту, що неминуче призведе до конституційних криз та конфліктів.

Науковий керівник: Мартинюк Роман Станіславович
Кандидат політичних наук, доцент
Правничий факультет

Сфера наукових досліджень: конституційне право України та зарубіжних країн

Перелік ключових слів: конституційна реформа, Конституція України, система стримувань і противаг, державна влада, дуалізм влади, змішана форма правління, Президент України, Парламент України, Кабінет Міністрів України.