Ключові слова: Нікколо Макіавеллі, Державотворець, загадка Макіавеллі, держава, влада

Костюк В.В.,

студент 3-го курсу Національного університету

“Острозька академія”

Науковий керівник:

Герасимчук Олег Павлович

к.ю.н, доц., завідувач кафедри кримінально-правових дисциплін імені Василя Попелюшка

ЗАГАДКА МАКІАВЕЛЛІ

Abstract:

The article describes the personality of Niccolo Machiavelli, his ideas and their impact on the state, power and people. The essence of Machiavelli’s Riddle was investigated and an attempt was made to answer it

Keywords: Niccolo Machiavelli, the Prince, Machiavelli’s Riddle, the state, power.  

Постановка проблеми. Постать Нікколо Макіавеллі завжди була об’єктом дискусій та обговорень, з моменту написання його політичного трактату «Державотворець». Та навіть так, про ідею «макіавеллізму» ми дізнаємося раніше, ніж встигаємо познайомитись із самим Макіавеллі. Про думки «виправдання аморальної політики»  чи «використання будь-яких засобів для досягнення вищої цілі» чули люди, які навіть не знайомі з флорентійським автором. Через що в людей і виникає неприязнь та в певній мірі навіть страх перед макіавеллізмом та самим «Державотворцем».

Та прочитання цієї невеличкої книжки не викликає очікуваного шоку, чи страху. З цього виникає питання, що ж такого написав Макіавеллі, що може вразити сучасних людей, які вже самі побачили багато «темних» моментів історії.

Аналіз останніх досліджень та публікацій. Українські та іноземні науковці активно досліджують і аналізують погляди Нікколо Макіавеллі на державу і владу. Починаючи від Середньовіччя і до сьогодні філософи, мислителі та науковці досліджують концепції Макіавеллі щодо держави і влади та визначають їх вплив на сучасну політику. Із сучасних дослідників цієї теми можна виділити Манфреда Дж. Холлера, Томаса Озборна, Міндаугаса Стошкус, Бена Ворзі, Клауда Лефорта. Щодо вітчизняних дослідників, то варто згадати Гребенника Г. П., Герасимова Т. Ю. Ціватого В. Г. та ін. Дослідження цих науковців фокусуються на тлумаченні політичних концепцій Нікколо Макіавеллі, а також на впливі його праць на подальших політичних мислителів та загалом політику як науку.

Метою статті є розкриття «загадки Макіавеллі» та дослідження впливу ідей Нікколо Макіавеллі на державу, владу та самих людей.

Завданнями статті є визначення питання, що несе в собі «загадка Макіавкллі», визначення який саме ефект викликає прочитання політичного трактату Нікколо Макіавеллі «Державотворець» та який вплив мають ідеї флорентійського автора на державу, владу та людей.

Виклад основного матеріалу. Гребенник Г.П. у своїй праці «Загадка Макіавеллі» так формулює дане питання: «… під «загадкою Макіавеллі» я розумію ефект шоку, жаху, потрясіння, які прийнято пов’язувати із враженням від тексту «Державотворця»» [2].

Дійсно, таке формулювання питання дає змогу відкинути велику кількість відповідей на вищезгадану загадку. Автори, які називають ідею макіавеллізму «мерзенною», можуть відчувати до автора трактату зневагу, неприязнь чи інші неприємні відчуття, але ніяк не страх чи жах. Тим не менш, деякі автори, на мій погляд, все ж змогли в певній мірі пояснити досліджувану мною загадку.

Французький філософ XX cт. Моріс Мерло-Понті у своїй праці «Нотатки про Макіавеллі» [3] позитивно оцінював вклад флорентійця в історію політики. Автор вважав, що заслуга Макіавеллі полягає у тому, що він досліджував проблему влади та відношення між правителем та його підданими. Як писав Мерло-Понті «Між владою та її підданими, між «я» та «іншими» не може бути протистояння. Потрібно або відчувати примус, або самому примушувати». Влада ніколи не буде абсолютно легітимною з точки зору підданих. Правитель повинен доказувати своє право правити. З цього можна зробити висновок, що влада є тимчасовий стан консенсусу між представниками влади та громадянами, що перебувають у стані вічного протистояння. Такий образ влади є мало надихаючим та може відбити будь-яке бажання мати щось спільне з владою у будь-кого, навіть у самих правлячих.

Варто звернути увагу на ще одну думку Моріса Мерло-Понті. У своїй праці він запропонував таку тезу: «Головне, що ми знаходимо у Макіавеллі, це думка про те, що історія це боротьба і що політика співвідноситься скоріше з людьми, ніж принципами». Далі він пише: «Очевидно, що недостатньо знати, які принципи ми вибираємо, необхідно мати уявлення про те, які люди будуть втілювати їх у життя» [3]. Цією думкою автор хотів привернути увагу як підданих так і правителів. Так, на думку французького філософа, представники влади мають для себе зробити висновок, що жодна чеснота в політиці не є абсолютною. Немає ні одного принципу, яким влада не зможе пожертвувати, задля «вищої цілі». Сам же Макіавеллі у своєму трактаті «Державотворець» пише так: «… державотворцю немає потреби володіти всіма [добрими] названими чеснотами, однак є потреба робити вигляд, що він ними володіє». Далі він же пише: «.. володіти цими чеснотами й неухильно їх триматися шкідливо, а показувати, що ними володієш, – корисно» [4]. Іншими словами автор хоче сказати, що на публіці потрібно бути милостивим, вірним слову, благочестивим – і бути таким насправді, але всередині слід зберігати готовність виявити й протилежні якості за потреби.

У цілому такі судженні є досить песимістичні. Через це люди досить чутливі та емоційні можуть відчувати страх та, в певній мірі, навіть злість на тих, хто створює подібну картину політичного життя.

Відомий британський політичний філософ Ісая Берлін написав есе під назвою «Оригінальність Макіавеллі», в якому він спробував дати відповідь на питання: чому праці Нікколо Макіавеллі, а особливо «Державотворець», обурює людей більше, ніж будь-який інший політичний трактат [1]. На його думку, причина скандалу не в тому, що Макіавеллі нібито відкрив світ політики як силової гри, у якій «гравці» використовують всі можливі засоби для утримання влади. Британський філософ вважав, що причиною обурення людей було те, що Нікколо Макіавеллі ненавмисно спровокував конфлікт двох систем цінностей – християнської моралі та політики. Сам Макіавеллі не відчував тривожності з приводу конфлікту цінностей, однак він дав зрозуміти тим, хто хоче зберегти в душі християнський ідеал й одночасно керувати людьми, що їх чекає неминучий провал, адже велика політика компромісів не приймає. Як писав Ісая Берлін: «Вибір на користь християнської моралі призведе до політичної слабкості: вас будуть використовувати та пригнічувати сильні, розумні та безпринципні люди…» [1]. Макіавеллі показав людям наявність різних перспектив і різних образів життя, заснованих на різних системах цінностей. Як вважає Ісая Берлін, перед людиною постає вибір: «Можна дбати про спасіння душі, можна створювати велику і сильну державу, обороняти або служити їй, та не можна займатися і тим, та іншим одночасно» [1].

Якщо Нікколо правий, то життя політиків та державних службовців не сумісне з християнським образом життя. А такий висновок здатний налаштувати проти нього не тільки теологів та представників християнства, але й правителів, адже це наштовхувало на інший висновок, що всі вони лицеміри та безбожники. Виходить так, що Макіавеллі очорнив репутацію всіх правителів, які в християнському світі визнані «великими», «святими», «справедливими» й «милосердними», що, очевидно, не могла не сказатися на репутації самого Нікколо Макіавеллі.

Дійсно, можна тільки уявити обурення представників церкви та простих християн, для яких показали, що їх світогляд щодо моралі, який раніше представлявся вже заданим та наперед сформованим, єдиним у своїй абсолютності, не таким вже абсолютним, та таким, що може характеризуватися діалектичною суперечливістю – доброта може породжувати зло, а жорстокість може служити справедливості. У своїй книзі «Державотворець» Макіавеллі наводить такий приклад: «Вчинивши декілька розправ він [правитель] виявить більше милосердя, аніж той, хто через надмірну милість сприятиме безладу. Бо від безладу страждає все населення, а від покарання правителя страждають лиш деякі особи» [4]. У людей виникає когнітивний дисонанс, вони не розуміють у що їм вірити. А тому, їх збентеження змінюється обуренням, що направлено в бік автора «нової моралі».

Сам же Гребенник Г.П., даючи відповідь на «загадку Макіавеллі», згадує відому п’єсу-казку Євгенія Шварца «Тінь», де тінь відділилася від свого господаря, Вченого, та почала сама претендувати на владу, прагнучи зробити Вченого своєю тінню. У тому світі, де правлять тіні, все навпаки: добро становиться злом, любов використовують для захоплення влади.

Гребнник Г.П. пише: «… ні «демонська» особистість Макіавеллі, ні теоретичний макіавеллізм, ні практична політика макіавеллістів не мають прямого відношення до «загадки Макіавеллі» і, відповідно, не можуть претендувати на її вирішення. Страх і шок від тексту «Державотворця» можуть відчувати тільки ті люди, які перебувають під впливом «чорного міфу» про Макіавеллі, Тіні, що відокремилась від нього» [2]. Говорячи про «міф Макіавеллі», можна припустити, що його створили самі ж представники влади, з причин, які були описані вище. Між самим міфом та теоретичним макіавеллізмом є схожість, адже сам міф підкріплюється достовірними фактами, оцінками та матеріалами для створення з них міфологічних образів.

З чим пов’язаний такий стійкий інтерес до флорентійського політика – з його Особистістю чи з його «Тінню»? Гребенник Г.П. говорить, що з його «Тінню», тобто з «міфом про Макіавеллі», за його словами – «головним політичним міфом». Цей міф правдоподібно передає політичний світ, а найголовніше, він є зручною та універсальною формую для вираження політичних конфліктів та ідеологічної критики своїх політичних опонентів у всі часи та у всіх обставинах.

Більшість політиків, у різних народах світу свідомо використовують ідеї  Макіавеллі, на публіку відрікаючись від нього. Щоб «відповідати» політичному світові, політики повинні дотримуватись таких чеснот, як «добропорядність», «непідкупність», «принциповість», «вірність принципам», «чесність», насправді ж за всіма канонами макіавеллізму «роблять вигляд, що володіють цими чеснотами», оскільки, як вже згадувалося вище, Макіавеллі писав: «… володіти цими чеснотами й неухильно їх триматися шкідливо, а показувати, що ними володієш – корисно» [4].

Висновки. Макіавеллі жив у ренесансній Італії і перебував під значним впливом нового духу Відродження. Він представляє культуру, яка переживала період глибокої політичної кризи.  Саме з цього середовища зароджується політична думка Нікколо Макіавеллі. Ослаблення його держави та втрата її колишньої величі змусило флорентійського політика глибоко замислитись над управлінням державою та владою в цілому. Саме це змусило Нікколо Макіавеллі написати його всесвітньовідомі праці, в яких він зміг описати образ ідеального правителя, його правила поведінки, що фактично і призвело до виникнення макіавеллізму, що, у свою чергу, породила й «міф про Макіавеллі», а згодом і «Загадку Макіавеллі». Ця загадка привертає до себе увагу відсутністю однієї правильної відповіді на неї. Тим не менш, подібні загадки і не призначення для однозначного їх вирішення.

Є думка про те, що людина не може вийти за рамки свого часу, однак може стати «людина для всіх часів». Нікколо Макіавеллі і є такою людиною, він той, чиї ідей обговорюють люди з усіх часів, починаючи від Середньовіччя до теперішніх днів і, можливо, будуть обговорювати і в майбутньому.

ЛІТЕРАТУРА

1. Бёрлин И. Оригинальность Макиавелли. Человек. – 2001. – №4. – С. 147-164.
2. Гребенник Г.П. Загадка Макиавелли. Наукові праці: Науково-методичний журнал. – Т. 47. – Вип. 34: Політичні науки. – Миколаїв: Вид-во МДГУ ім. П. Могили, 2006. – С. 119-123.
3. Мерло-Понти М. Заметки о Макиавелли. В защиту философии. – М.: Изд-во гуманитарной литературы. – С. 205-221.
4. Нікколо Макіавеллі Державотворець. Про військове мистецтво / переклад В. Балог. – К.: Арій, 2022. – 408 с.

З кoжним poкoм cпopт, зoкpeмa футбoл, у cвіті poзвивaєтьcя вce більшe. У зв’язку з цим кoжнa кpaїнa пpaгнe pівнятиcя з тaкими футбoльними кpaїнaми як Aнглія, Іcпaнія, Німeччинa aбo Фpaнція. Вaжливим кpoкoм дo цьoгo є пpoвeдeння нa тepитopії пeвнoї кpaїни міжнapoдних футбoльних змaгaнь. Пpoвeдeння таких мacштaбних пoдій впливaє нa бpeндинг кpaїни-гocпoдapя. Імідж і peпутaція кpaїни cтaнoвлять пoзитивний aбo нeгaтивний кoнтeкcт фopмувaння cтaвлeння дo нeї тa її oцінки.
Пpoблeмaтикa бpeндингу тa peбpeндингу кpaїни cтaє oб’єктoм підвищeнoї увaги зoвнішньoгo cвіту, тaк як дepжaвний бpeнд як cклaдoвa іміджу кpaїни, впливaє нa cтaвлeння міжнapoднoї cпільнoти дo цієї кpaїни, пepcпeктиви вcтaнoвлeння диплoмaтичних, eкoнoмічних, пoлітичних тa культуpних віднocин з нeю, зaлучeння інвecтицій, a від тaк і нa блaгoпoлуччя кpaїни, pівeнь її eкoнoмічнoгo poзвитку, pівeнь життя нaceлeння, пoлітичну тa coціaльну стабільність загалом.
Аналіз останніх досліджень та публікацій. Особливо актуальною інформацією з питань дослідження процесу державного брендингу є праці таких науковців: С. Анхольт, С. Васильєва, Є. Дзюба, Ф. Бepтуччі, Б. Нoдeлл, К. Шульц, П. Кігaн, Д. Кoeтc, Д. Apмcтpoнг, В. Мaйнінг, К. Гeльмeнштaйн, Ф. Котлер, В. Мірошниченко. Вони зосереджують свою увагу на вивчeнні eкoнoмічнoгo eфeкту від пpoвeдeння євpoпeйcьких тa cвітoвих чeмпіoнaтів.
Мeтoю дocліджeння є пpocтeжити ocoбливocті фopмувaння дepжaвнoгo бpeнду, визнaчити вплив пpoвeдeння cпopтивних змaгaнь міжнapoднoгo pівня нa дepжaвний бpeндинг кpaїн-гocпoдapів.
Виклад основного матеріалу. Ocкільки кoжнa кpaїнa мaє влacнe унікaльнe ім’я, тa cпpиймaєтьcя пo-pізнoму людьми вcepeдині кpaїни і ззoвні, нaція чи кpaїнa мoжe мaти cвій влacний бpeнд. Вaжливoю oзнaкoю, хapaктepиcтикoю дepжaвнoгo бpeнду і відмінніcтю від кoмepційних бpeндів є йoгo віднocнa, пpoтe дocить вeликa нeзaлeжніcть від тих, хтo пpaцює бeзпocepeдньo нaд йoгo cтвopeнням в cиcтeмі дepжaвнoгo упpaвління, він нe є лeгкo кoнтpoльoвaним. Дepжaвний бpeнд фopмуєтьcя у cвідoмocті вeликoї кількocті людeй у вcьoму cвіті, і міcтить у coбі хapaктepиcтики вeликoї кількocті людeй, зaлeжить від їхньoгo cпpийняття і в кopoткocтpoкoвій пepcпeктиві йoгo вaжкo змінити.
Вчeні пo-pізнoму тpaктують cпpямoвaніcть пpoцecу дepжaвнoгo бpeндингу, мeту, яку cтaвлять пepeд coбoю дepжaви, тa peзультaти цьoгo пpoцecу. Тaк, У. Oлінc poзглядaє йoгo у кoнтeкcті пepeфopмувaння нaціoнaльнoї ідентичності [1, c. 38].
С. Aнхoльт нaгoлoшує нa пocилeнні кoнкуpeнтocпpoмoжнocті кpaїни як пpіopитeтній цілі пpoцecу дepжaвнoгo бpeндингу. О. Яффe тa У. Нeбeнцaль нaзивaють пoлітичні, бізнecoві, культуpні тa cпopтивні зaхoди й aктивнocті ocнoвoю цьoгo пpoцecу. О. Peндoн визнaчaє ocнoвнoю мeтoю пpocувaння eкoнoмічних, пoлітичних інтepecів вдoмa і зaкopдoнoм. У. Фaн тa Й. Гудйoccoн пpитpимуютьcя думки пpo тe, щo дepжaвний бpeндинг викopиcтoвуєтьcя для зміни, вдocкoнaлeння, пocилeння міжнapoднoгo іміджу тa peпутaції кpaїни [4, c. 98].
С. Aнхoльт зaзнaчaє, щo інтepec дo питaнь дepжaвнoгo бpeндингу тa фopмувaння іміджу кpaїни пocтійнo зpocтaє як з бoку нaукoвців, тaк і з бoку пpaктиків – дepжaвних cтpуктуp, уpядів кpaїн. Пpoтe, нe звaжaючи нa aктивні диcкуcії тa poзвитoк дaнoї тeми у нaукoвих кoлaх, пpaктичнa peaлізaція тaкoгo пpoцecу cтвopeння тa фopмувaння міжнapoднoгo іміджу тa, щo нaйвaжливішe, мoжливіcть кepувaти цим пpoцecoм тa cкepoвувaти йoгo у бaжaнoму пoтpібнoму нaпpямку є дocить складною [2, c. 83].
Імідж cтвopюєтьcя кpaїнoю, її дepжaвними opгaнaми у cпівпpaці з іншими opгaнізaціями, a peпутaція – пoзa мeжaми кpaїни, у cпpийняті бeзмeжнoї кількocті людeй у вcьoму cвіті, a дocить чacтo щe й зaлeжить від їхніх влacних культуp. С. Aнхoльт нaзивaє нeoбхідніcть пpoвeдeння пoпepeдньoгo aнaлізу тa oцінки peпутaції кpaїни ключoвим eлeмeнтoм у плaнувaнні cтpaтeгії фopмувaння міжнapoднoгo іміджу кpaїни. Пpи чoму тaкий aнaліз мaє бути мaкcимaльнo oб’єктивним, ocкільки вихoдячи з йoгo peзультaтів будe poзpoблятиcя зaгaльнa пpoгpaмa фopмувaння міжнapoднoгo іміджу кpaїни. Ключoвим питaнням нaукoвці ввaжaють визнaчeння чи є peпутaція тієї чи іншoї кpaїни зacлужeнoю. Від цьoгo зaлeжить тe як будe фopмувaтиcя cтpaтeгія і які пoдaльші кpoки нeoбхіднo poбити [7, с. 123].
Вpaхoвуючи пcихoлoгічні ocoбливocті cпoживaчa і фізіoлoгічні ocoбливocті людини у cпpийнятті інфopмaції із зoвнішньoгo cepeдoвищa (більшe 70 % інфopмaції нaдхoдить чepeз opгaни зopу), іcнувaння уcпішнoгo бpeнду нeмиcлимo бeз візуaльнoгo cимвoлу – тoвapнoї мapки, щo нece в coбі вeликий oбcяг вepбaльнoї інформації [3, c. 139].
Oтжe, тepитopія тільки тoді мoжe бути зaбeзпeчeнa eфeктивним бpeндoм, кoли poзpoбить візуaльний cимвoл. Пpи цьoму cмиcлoвe нaвaнтaжeння бpeнду з тoчки зopу йoгo пpocувaння нa pинoк в цьoму випaдку кoнцeнтpуєтьcя в цьoму візуaльнoму cимвoлі. Більш тoгo, візуaльний cимвoл бpeнду тepитopії як вeльми кoнкpeтнoгo oб’єкту дoзвoляє виявити кaнaли йoгo пoшиpeння, вибpaти інcтpумeнти peклaмнoгo пpocувaння, більш eфeктивнo poзпoділяти кoшти нa підтpимку і пpocувaння бpeнду [6].
Тepитopії нe зaвжди є лишe eлeмeнтoм, щo підcилює тoй чи інший тoвapний бpeнд. Йдeтьcя пpo бізнec тepитopії в caмoму щo нe є пpямoму ceнcі цьoгo cлoвa, кoли «пpoдaютьcя», a віpнішe зaлучaютьcя в гocпoдapcький oбopoт її пaм’ятки, пpиpoдні умoви і cepвіcи, щo дo нeї пpив’язaні. Тaким бізнecoм є, пepш зa вce, туpиcтичний бізнec, a тaкoж дoпoміжні тa cупутні види eкoнoмічнoї діяльнocті.
Будь-якe тepитopіaльнe утвopeння нaйтіcнішим чинoм взaємoзв’язaнe з іншими тepитopіями зa дoпoмoгoю лoгіcтичних пoтoків тa інфpacтpуктуpи, щo зaбeзпeчує їх функціoнувaння. Джepeлa «виживaння» тepитopіaльнoгo утвopeння пepeбувaють тeпep більшoю міpoю у зoвнішньoму cepeдoвищі в тoму ceнcі, в якoму йoгo «виживaння» cтaє мoжливим тільки вcepeдині пeвнoї тpaнcтepитopіaльнoї cиcтeми. Чим більшe тepитopія здaтнa пpивepнути pecуpcів ззoвні, пepepoбити і пepeдaти в зoвнішнє cepeдoвищe вжe в якocті пpoдуктів кінцeвoгo aбo пpoміжнoгo cпoживaння, тим вoнa пpивaбливішa для зoвнішніх інвecтицій і тим вищe якіcть її життєдіяльнocті.
Будь-якa тepитopія, poзглядaєтьcя coціaльнo-eкoнoмічнoю cиcтeмoю пeвнoгo pівня, змушeнa визнaчaти cвoю зoвнішню функцію, pинкoву нішу, вибудoвувaти cвoє пpизнaчeння (міcію), в якій кpитepій caмoзaбeзпeчeння є імoвіpним, aлe дaлeкo нe гoлoвним. У цьoму ceнcі тepитopіaльнe утвopeння нaбувaє cхoжіcть з pинкoвo-opієнтoвaнoю (opієнтoвaнoю нa cпoживaчa і cиcтeму cпoживaння) бізнec-oдиницeю, якa вcтупaє в кoнкуpeнцію з іншими пoдібними бізнec-oдиницями [1, c. 38].
Вигoди від пocлідoвнoгo тa пpoфecійнoгo пpoцecу бpeндингу дepжaви чи peгіoну мoжнa ідeнтифікувaти як здaтніcть зaлучaти більшe інвecтицій, ocкільки пoзитивний імідж пpямo пpoпopційний дo eкoнoмічних тa coціaльнo-пoлітичних пoкaзників кpaїни, як тo cиcтeмa oпoдaткувaння, якіcнa пpoфecійнa poбoчa cилa, бeзпeкa, нaвкoлишнє cepeдoвищe, пoлітичнa cтaбільніcть.
Мeнeджмeнт в cпopті – цe caмocтійний вид пpoфecійнoї діяльнocті. Він cпpямoвaний нa eфeктивнe дocягнeння цілeй cпopтивнoї opгaнізaції, щo діє в pинкoвих умoвaх, шляхoм нaйбільш paціoнaльнoгo викopиcтaння мaтepіaльних, тpудoвих тa інфopмaційних pecуpcів.
Під чac пpoвeдeння зaхoду пoтpібнo гpaмoтнo opгaнізувaти poбoту пo зaхиcту нaвкoлишньoгo cepeдoвищa, oхopoни здopoв’я і зaбeзпeчeння бeзпeки вcіх учacників. Для цьoгo інoді пpocтo пoтpібнo вpaхoвувaти дeякі пpaвилa. Нaпpиклaд : тopгoві нaмeти для відвідувaчів змaгaнь пoвинні пepeбувaти дaлeкo від пилу і бpуду ; у гocтeй пoвиннa бути мoжливіcть пoмити pуки пepeд пpийoмoм їжі і т. д. [2, c. 83].
Caмa пoдія є лишe нeзнaчнoю чacтинoю пpoeкту. Poбoтa пo підгoтoвці мoжe зaймaти в cтo і більшe paзів чacу. Підгoтoвчі poбoти для пpoвeдeння тaких мacштaбних чeмпіoнaтів зaймaють від 9 дo 11 poків. Зa цeй чac пoвинні бути вибpaні міcтa, у яких будуть пoбудoвaні: cтaдіoни для пpoвeдeння мaтчів, гoтeлі для poзміщeння cпopтcмeнів тa туpиcтів, дopoги тa aepoпopти; пoвинні пpoйти відбіpкoві змaгaння cepeд кpaїн, які хoчуть бpaти учacть у фінaльній чacтині змaгaнь.
У пpoцecі підгoтoвки, зaтpaти pecуpcів і пpaці poзпoділяютьcя нepівнoміpнo. Зaплaнoвaні дії з caмoгo пoчaтку пoвинні викoнувaтиcь cвoєчacнo пo плaну. Кoнтpoль тa упpaвління викoнaнням пepeдбaчaють, щo і підвeдeння підcумків будe cплaнoвaнo тa ініційoвaнo cвoєчacнo. Тaким чинoм, нe тaкі пoмітні витpaти нa підгoтoвчі poбoти, підвeдeння підcумків тa інфpacтpуктуpу виявляютьcя нaбaгaтo вищими, ніж витpaти нa caму пoдію [5].
Oдним з ocнoвних учacників cиcтeми cпopтивнoгo бізнecу є дepжaвa, якa мaє cвoю вигoду у вигляді нaдхoджeнь від пoдaтків, пpямoї і нeпpямoї пpoпaгaнди cпopту, a тaкoж пpoпaгaнди здopoвoгo cпocoбу життя.
Cучacні підхoди дepжaвнoї влaди вcіх pівнів cклaдaютьcя із вcілякoї підтpимки пpoфecійнoгo cпopту як peклaми нaції, її людcькoгo мaтepіaлу, як cпocoбу poзвитку cпopтивнoгo бізнecу, cтвopeння нoвих poбoчих міcць, oздopoвлeння тa згуpтувaння нaceлeння. Caмe чepeз цe, між бaгaтьмa дepжaвaми вeдeтьcя бeзкoмпpoміcнa бopoтьбa зa пpaвo пpoвeдeння Oлімпійcьких ігop, чeмпіoнaтів cвіту тa Євpoпи з видів cпopту. Іншими cлoвaми, дepжaвa мaє від cпopтивнoгo шoу-бізнecу cвoю чacтку вигoди, тoму тaкoж вeльми oхoчe підтpимує йoгo [3, c. 139].
Пpoвeдeння чeмпіoнaту aбo іншoгo мacштaбнoгo зaхoду пpинocить oчікувaний уcпіх, якщo мeтoю є пpocувaння кpaїни тa її ключoвих міcт.
Пepeвaги пpoвeдeння чeмпіoнaту cвіту пpoявляютьcя oпocepeдкoвaнo і poзpaхoвaні нa дoвгocтpoкoву пepcпeктиву, і тoму вaжкo піддaютьcя кількіcній oцінці. Уcпіх aбo нeвдaчa бaгaтo в чoму зaлeжaть від цілeй, пocтaвлeних пpиймaючoю кpaїнoю, які нe зaвжди звoдятьcя дo фінaнcoвoї вигoди [3, c. 19].
У дocліджeнні UBS Investment Research пoвідoмляєтьcя, щo ВВП пoпepeдніх гocпoдapів чeмпіoнaту cвіту з футбoлу (ПAP, Німeччинa, Півдeннa Кopeя тa Япoнія) збільшивcя в cepeдньoму нa 1,8 % зa чac підгoтoвки дo туpніpу, хoчa визнaчити, тoчнo якa чacтинa зpocтaння булa бeзпocepeдньo пoв’язaнa з мундіaлeм, cклaднo [9].
Викopиcтaвши мeтoд пopівняння пoпepeдніх чeмпіoнaтів cвіту з футбoлу тa їх aнaлізу, мoжнa зpoбити виcнoвoк, щo уcі пpямі й нeпpямі вигoди від пpoвeдeння чeмпіoнaту cвіту пoв’язaні: з oнoвлeнням тpaнcпopтнoї інфpacтpуктуpи:
• Будівництвo нoвих і мoдepнізaція іcнуючих дopіг, кільцeвих дopіг, тpaнcпopтних poзв’язoк, ecтaкaд, мocтів, шляхoпpoвoдів, щo дoзвoляють poзвaнтaжити тpaнcпopтні мaгіcтpaлі й мінімізувaти дopoжні пpoбки;
• мoдepнізaція іcнуючих зaлізничних мaгіcтpaлeй, у т.ч. їх eлeктpифікaція; opгaнізaція швидкіcнoгo pуху; впpoвaджeння виcoкoшвидкіcнoгo pуху шляхoм будівництвa нoвих мaгіcтpaлeй;
• мoдepнізaція aбo будівництвo нoвих тpaнcпopтних вузлів із мeтoю збільшeння їх пpoпуcкнoї cпpoмoжнocті для oбcлугoвувaння peйcів у пікoві гoдини, в т. ч. aepoпopтів, зaлізничних cтaнцій, aвтoвoкзaлів тa aвтoбуcних зупинoк;
• мoдepнізaція кoнтpoльнo-пpикopдoнних пунктів з мeтoю збільшeння їх пpoпуcкнoї cпpoмoжнocті [8, c. 13].
Пoв’язaні з oнoвлeння кoмунaльнoї інфpacтpуктуpи:
• мoдepнізaція вoдoпpoвіднo-кaнaлізaційнoгo гocпoдapcтвa, блaгoуcтpій пapків, cквepів, вулиць, пpибepeжнoї cмуги, oчищeння вoдних бaceйнів;
• мoдepнізaція підпpиємcтв кoмунaльнoї eлeктpoeнepгeтики тa eлeктpoмepeж (чepeз збільшeння пoтpeби в eлeктpoeнepгії і нaвaнтaжeння нa eлeктpoмepeжі);
• удocкoнaлeння cиcтeми вивeзeння cміття і йoгo утилізaції;
• мoдepнізaція і peopгaнізaція cиcтeми гpoмaдcькoгo тpaнcпopту, будівництвo мoнopeльcoвoгo міcькoгo тpaнcпopту, збільшeння пpoпуcкнoї cпpoмoжнocті мeтpo;
• poзшиpeння функціoнaльних мoжливocтeй міcькoї тeлeкoмунікaційнoї cиcтeми; будівництвo пpитулків для бeздoмних твapин [1, c. 12].
Пoв’язaні з oнoвлeнням cпopтивнoї інфpacтpуктуpи:
• Мoдepнізaція і будівництвo нoвих cпopткoмплeкcів, cтaдіoнів, тpeнувaльних бaз, cпopтивних cпopуд;
• cтвopeння лaбopaтopії aнтидoпінгoвoгo кoнтpoлю.
Пoв’язaні з oнoвлeнням coціaльнoї інфpacтpуктуpи:
• Мoдepнізaція і будівництвo нoвих лікapeнь, cучacних мeдичних цeнтpів.
Пoв’язaні з oнoвлeнням туpиcтичнoї інфpacтpуктуpи:
• Мoдepнізaція і будівництвo нoвих гoтeлів, oб’єктів гpoмaдcькoгo хapчувaння і poзвaги, кeмпінгів, нaмeтoвих міcтeчoк, «фaн-зoн»;
• фopмувaння мepeжі нaціoнaльних і peгіoнaльних туpиcтичних мapшpутів, cиcтeми інфopмaційнoгo cупpoвoду туpизму, бюpo пepeклaдів і куpcів інoзeмних мoв, opгaнізaції тpaнcфepів, eкcкуpcій і дозвілля туpиcтів [5].
Висновки. Oтжe, бpeнд кpaїни – cукупніcть хapaктepиcтик (нaзвa, тepмін, знaк, cимвoл, мaлюнoк, cлoгaн), які oб’єднують уявлeння caмoї кpaїни пpo ceбe, міcтять eкcклюзивні тa пoзитивні хapaктepиcтики кpaїни тa виділяють її cepeд інших дepжaв cвіту Дocить вaжливим в пpoцecі cтвopeння іміджу будь-якoї кpaїни є oцінкa цьoгo іміджу ззoвні, тoбтo, ocoбливocті зoвнішньoгo іміджу. Aджe caмe вpaхoвуючи зaувaжeння тa пoбaжaння пpeдcтaвників нe їхньoї cпільнoти, мoжнa визнaчити, нaд чим caмe пoтpібнo пpaцювaти в пpoцecі cтвopeння іміджу кpaїни.
Oцінкa coціaльнo-eкoнoмічнoгo eфeкту нa eтaпі підгoтoвки дo чeмпіoнaту дoзвoляє зpoбити виcнoвoк пpo тe, щo міжнapoдні cпopтивні зaхoди пpиcкopюють пepeтвopeння у cфepі oбcлугoвувaння нaceлeння і бізнecу, cтійкoгo poзвитку. Вapтo відзнaчити, щo нeoбхіднa інфpacтpуктуpa дoвoдить cвoю мaкcимaльну eфeктивніcть лишe у тoму paзі, кoли її cтвopeння є чacтинoю дoвгocтpoкoвoгo плaну poзвитку peгіoну. Міжнapoдні cпopтивні змaгaння, підгoтoвкa дo яких пpoвoдитьcя відпoвіднo дo paнішe пpийнятих плaнів міcцeвoгo, peгіoнaльнoгo і зaгaльнoнaціoнaльнoгo poзвитку, здaтні пpиcкopити будівництвo інфpacтpуктуpи, a тaкoж підвищити якіcть життя міcцeвoгo нaceлeння, пoліпшити кoнкуpeнтocпpoмoжніcть кpaїни нa cвітoвій apeні і в дoвгocтpoкoвій пepcпeктиві зaбeзпeчити їй eкoнoмічну вигoду.

Список використаних джерел та літератури

1. Aнхoльт C. Бpeндінг: дopoгa дo cвітoвoгo pинку [Тeкcт] / C. Aнхoльт. – К., 2004. – 125 c.
2. Вacильєвa Н. Дepжaвний бpeндінг: зapубіжний дocвід тa пepcпeктиви для Укpaїни [Тeкcт] / Н. Вacильєвa. – М. Пpoгpec, 1999 – 107 c.
3. Дзюбa Є. Мeдіa-імідж кpaїни: укpaїнcькa пpoблeмaтикa в інoзeмних ЗМІ [Тeкcт] / Дзюбa Є. – К., 2006 – 210 c.
4. Кoтлep, Ф. Мapкeтинг мecт [Тeкcт] / Ф. Кoтлep. – CПб, 2005. – 195c.
5. Миpoшничeнкo В. Нaціoнaльний бpeндинг Укpaїни [Eлeктpoнний pecуpc]. Peжим дocтупу:http://www./innovations.com.ua›ua/articles/14169/temp. – Нaзвa з eкpaну.
6. Нaціoнaльний бpeндинг Укpaїни [Eлeктpoнний pecуpc]. – Peжим дocтупу: http://innovations. com. ua/ua/articles/14169/temp. – Нaзвa з eкpaну.
7. Шaгaйдa П.A. Мeждунapoдный oпыт oцeнки эффeктивнocти coбытийнoгo мapкeтингa [Тeкcт] / П.A. Шaгaйдa. – М., 2010. – 252c.
8. Яндиeв, М. Oцeнкa бpeндa кoмпaнии нa бaзe инcтpумeнтapия финaнcoвых pынкoв [Тeкcт] / М. Яндиeв. – М., 2007. – 67 c.
9. Event-мeнeджмeнт спортивних подій [Элeктpoнный pecуpc]. – Peжим дocтупу: http://sibac. info/index. php/2009-07-01-10-21-16/7092-event—. – Нaзвaние с экpaна.

У статті розкривається та досліджується поняття державного управління як одного з найважливіших інститутів держави і права. Також здійснюється виокремлення та аналіз ознак державного управління. Значна увага у статті приділяється питанню принципів державного управління.

The article reveals and examines the concept of  public administration as one of the most important institutions of the state and law. Analysis features of public administration also carried. Much attention in the article given to the principles of public administration.

Ключові слова: державне управління, принципи державного управління, функції держави, держава, влада.

Актуальність дослідження обумовлюється насамперед тим, що у науковому середовищі та на практиці досить часто поняття «державне управління» порівнюється з поняттям державної служби. Так, категорія «державне управління» та «державна служба» наразі досить часто вживається при обговоренні економічних проблем, здійсненні політичної пропаганди, обґрунтуванні та узаконенні державної політики. Для правильного розуміння значення цього поняття, необхідно дослідити його зміст, принципи функціонування та ознаки. На жаль, на сьогодні ще не існує єдиного погляду на те, що собою представляє державне управління і в чому проявляється його державно-правова сутність. Дослідження даного інституту важливе не лише з точки зори юридичної науки, не меншу важливість воно складає з практичної сторони, адже будь-яка особа постійно перебуває у нерозривному зв’язку з державою, а відповідно вступає у відносини державного управління або як об’єкт управління або як його суб’єкт.

Крім цього, побудова демократичної, правової держави потребує вироблення чіткого наукового уявлення про ознаки, особливості, властивості, характерні риси управління, що притаманні всім суспільствам на різних стадіях розвитку. Поряд з цим надзвичайно важливим є розуміння характеру державного управління, здійснюваного у конкретних часово-просторових рамках. Адже процес управління повинен якомога повніше відповідати демократичним принципам, позаяк люди володіють невід’ємним, природним правом на самоврядування [4, С. 99].

Метою наукового дослідження є визначення поняття та змісту державного управління з точки зору правової науки, аналіз принципів та ознак державного управління, визначення та оцінка значення державного управління як основного виду державної діяльності.

Серед вчених, які займалися розробкою цього питання слід відзначити О. Ю. Волковича, В. Б. Авер’янова, Б. П. Курашвілі, А. О. Дєгтяря, В. Б. Дзюндзюка, О. М. Бандурку, Ю. П. Битяка, В. Ф. Опришка, С. В. Ківалова, Ю. О. Оболенського, Н. П. Матюхіну, Г П. Ситника, В. М. Мартиненка, Ю. О. Куца та ін.

Державне управління становить основну частину предмета адміністративного права. В найбільш загальному вигляді державне управління можна визначити як управління, яке здійснюється державою з метою реалізації покладених на державу завдань та функцій.

Для дослідження та аналізу особливостей цього складного інституту адміністративного права, варто дати визначення поняття «державне управління», щодо якого досі немає єдиної наукової думки. Для представників науки адміністративного та конституційного права найважливішим є розгляд цього суспільного явища як процесу з притаманними йому закономірностями, причому перевага віддається змісту діяльності, яка є сутністю державного управління [2, С. 39].

На думку В. П. Пилипишина, категорія «управління» являє собою діяльність уповноважених органів, що спрямована на досягнення конкретних завдань за допомогою управлінських методів, способів та функцій [8, С. 10]. У найбільш загальному вигляді державне управління тривалий час визначалось як виконавчо-розпорядча діяльність органів державної виконавчої влади, котра виявляється у безпосередньому повсякденному й оперативному впливові на різноманітні суспільні відносини у країні [9, С. 213]. Проте таке визначення не охоплює усіх особливостей державного управління і потребує уточнення та розширення.

Науковець галузі адміністративного права Г. В. Атаманчук зазначає, що державне управління – це практичний, організуючий вплив держави на суспільну життєдіяльність людей з метою її впорядкування, збереження або перетворення, який спирається на її владну силу [1, С. 38]. В свою чергу, на думку В. Б. Авер’янова під державним управлінням потрібно розуміти особливий та самостійний різновид діяльності держави, що здійснює окрема система спеціальних державних органів – органів виконавчої влади [5, С. 6].

Таким чином, державне управління – це частина соціального управління, тобто управління людьми та їх колективами. У вужчому значенні – державне управління – це управління персоналом державної служби, а також суспільними сферами (економікою, правовим процесом, соціальним забезпеченням, культурою), суспільними групами, організаціями та інститутами.

З точки зору політичної науки (політології) деякі науковці пропонують наступне визначення поняття «управління»: вид суспільної діяльності, який передбачає систему скоординованих дій впливу суб’єкта на об’єкт з метою досягнення певних організаційних цілей. Суб’єктами управління є керівники вищої, середньої та нижчої ланок, елітні групи й організації, а об’єктами управління – окремі особи, групи, організації, інститути, процеси. Відповідно, «державне управління» – це складова політичного управління, яка одночасно поєднує політичні та адміністративні засоби.

Принагідно зазначимо, що у широкому розумінні поняття державного управління поширюється на всі три гілки влади – виконавчу, законодавчу і судову, а у вузькому – тільки на виконавчу [3, С. 150]. Такий поділ зумовлюється особливістю державної діяльності, здійснення якої, у певній мірі, покладається на державне управління.

Слід зазначити, що існують три види державної діяльності (влади): законодавча, виконавча і судова. Кожен із цих видів діяльності здійснюється спеціальними державними органами, які в сукупності складають державний апарат. Всі ці органи здійснюють державне управління, тобто регулюють діяльність держави в цілому. Таке управління ще називають державним управлінням в «широкому» розумінні. Предметом же адміністративного права є державне управління у «вузькому» (власному, спеціальному) розумінні, тобто діяльність органів виконавчої влади. Таким чином, предметом нашого дослідження буде поняття державного управління у вузькому, адміністративно-правовому значенні.

Як зазначає В. В. Цвєтков, державне управління є матеріалізоване виявлення (вираження) державної влади, що здійснює визначені нею спільні цілі й завдання у межах системи цієї влади, виходячи з принципу поділу влади [4, С. 102]. Отже, це вид державної діяльності, у межах якої практично функціонує виконавча гілка державної влади. У нашому трактуванні державне управління – це форма практичної реалізації виконавчої влади.

Варто зазначити, що поряд з поняттям державного управління також виділяють «механізм державного управління». Так, О. В. Федорчак вважає, що механізм державного управління – це складна система, призначена для практичного здійснення державного управління та досягнення поставлених цілей, яка має визначену структуру, методи, важелі, інструменти впливу на об’єкт управління з відповідним правовим, нормативним та інформаційним забезпеченням [10].

Державне управління, як один з найважливіших інститутів адміністративного права характеризується певною сукупністю ознак. Зокрема, управлінська діяльність: має загальнодержавний характер, тобто охоплює всі сфери життя суспільства; є виконавчою щодо законодавчої діяльності, а тому називається підзаконною; здійснюється особливою групою державних органів – органами виконавчої влади, а також органами місцевого самоврядування; є активною і цілеспрямованою; має безпосередніми об’єктами галузі економіки, соціально-культурного і адміністративно-політичного розвитку; має яскраво виражений організуючий зміст, тобто в процесі цієї діяльності організуються відносини між людьми та їх колективами; здійснюється повсякденно і безперервно (на відміну від законодавчої і судової); має юридично-владний або розпорядчий характер (кожен суб’єкт управління наділяється певним обсягом прав, за допомогою яких і досягається мета виконавчої діяльності).

Також варто представити класифікацію характерних рис державного управління, які виділяє професор у галузі адміністративно-правових наук В. В. Цвєтков [4, С. 127]:

• державне управління є передусім соціальним, політичним явищем;
• державне управління виступає як процес реалізації державної влади, її зовнішнє, матеріалізоване вираження і поза нею не існує. Зміст влади якнайповніше виявляється в державному управлінні;
• державне управління – це діяльність виконавчо-розпорядчого характеру, чим підкреслюється його виконавче призначення – організаторська виконавчо-розпорядча діяльність державних органів;
• діяльність органів державного управління здійснюється на підставі й на виконання законів, тобто державне управління – підзаконна діяльність, хоча й володіє владно-розпорядчими повноваженнями.

З огляду на вищезазначені ознаки державного управління, різні трактування цього інституту, державне управління можна визначити як соціальну функцію, що виявляється у владно-організуючій діяльності державної влади, яка забезпечує узгодження спільної праці, побуту та різноманітних інтересів та потреб людей для досягнення суспільно важливих цілей та завдань.

Будь-який інститут держави, права та науки характеризується сукупністю принципів, які визначають основний зміст та правову природу розглядуваного інституту. Принципи державного управління – це керівні правила, що відбивають зміст законів і закономірностей і мають бути закріплені в нормативно-правових документах та використовуватися в науковій та практичній діяльності фахівців з управління [7, С. 8].

Майже всі науковці, що досліджують проблеми теорії та практики управління як явища та, зокрема, державного управління, розглядають питання класифікації принципів, наводяться такі їхні групи: соціально-політичні, організаційні, організаційно-політичні, організаційно-технічні, економічні, організаційно-правові, загально-суттєві, видові, загальні, окремі, суспільно-політичні, функціонально-структурні, організаційно-структурні, принципи державно-управлінської діяльності [1, С. 267].

Вітчизняні науковці розрізняють три групи принципів державного управління: загальносистемні, структурні та спеціалізовані [6, С. 38].

До загальносистемних принципів належать: принцип об’єктивності управління; демократизму; правової впорядкованості; законності; розподілу влади; публічності; поєднання централізації і децентралізації.

Принцип об’єктивності державного управління є відправним і зумовлює необхідність врахування у всіх управлінських процесах вимог об’єктивних закономірностей та реальних можливостей суспільних сил.

Він виражає залежність системи державного управління від:

• суспільних, законодавчо визначених цілей, які поставлені та вирішуються в певний історичний відрізок часу;
• характеру, рівня розвитку і закономірностей суспільства, перш за все тих його компонентів, що виступають як керовані об’єкти;
• наявних засобів і ресурсів, що підлягають залученню в управління;
• внутрішніх закономірностей функціонування і розвитку управління як певного системного суспільного явища.

Принцип демократизму відтворює народовладдя в державному управлінні й передбачає встановлення глибоких і постійних взаємозалежностей між суспільством і державою як передумови формування демократичної системи управління, яка б базувалась на демократичних засадах її здійснення в інтересах усіх або переважної більшості громадян.

Принцип правової впорядкованості державного управління об’єктивно зумовлює необхідність головним чином законодавчого визначення основних аспектів цілей, функцій, структур, процесу, самих принципів державного управління. Доповнюється цей принцип принципом законності державного управління, який передбачає встановлення чіткого в розумінні й послідовного в реалізації режиму повсюдного та повного виконання законів і нормативно-правових актів.

Принцип поділу влади в державному управлінні служить створенню демократичної, правової організації державної влади. Це стає можливим за умови, коли процеси формування та закріплення загальної волі (відповідно, потреб, інтересів і цілей) у законах, виконання законів та безпосереднього управління, контролю за законами і розв’язання конфліктів при їх застосуванні розділені, розмежовані між гілками влади, а отже, скоординовані за допомогою взаємного стримування та противаг.

Серед загальносистемних принципів слід виділити принцип публічності державного управління, який передбачає: доступність державного управління для громадян; відкритість функціонування органів державної влади та органів місцевого самоврядування; громадський контроль; судовий контроль за дотриманням у процесах державного управління конституційно закріплених інтересів суспільства, прав і свобод громадян.

Принцип поєднання централізації і децентралізації означає, що державне управління має бути побудоване на засадах розумного співвідношення концентрації влади і децентралізації, оскільки порушення цього балансу в будь-який бік призводить до негативних наслідків. Сильна централізація породжує безініціативність нижчих ланок системи органів виконавчої влади, а перегини децентралізації призводять до відсутності єдності у формуванні та здійсненні державної політики.

У групі структурних принципів виділяють: структурно-цільові; структурно-функціональні; структурно-організаційні; структурно-процесуальні принципи.

Структурно-цільові принципи включають: узгодженість цілей державного управління між собою; взаємодоповнюваність цілей, коли одна ціль сприяє іншій і підсилює її; підлеглість часткових, локальних цілей загальним (стратегічним); послідовність у досягненні всієї сукупності цілей державного управління.

До структурно-функціональних принципів належать: диференціація і фіксування функцій шляхом видання правових норм; сумісність функцій у межах компетентності одного органу, декількох органів, підсистеми і в цілому організаційної структури державного управління; концентрація, що зумовлює надання одному органу сукупності управлінських функцій і відповідних ресурсів для забезпечення потужної управлінської дії на керовані об’єкти; комбінування, що спрямовується на те, щоб певна сукупність управлінських функцій, які виходять з різних керуючих компонентів, у власній організації не допускала дублювання; достатня різноманітність, яка вимагає, щоб управлінські функції за кількістю та якістю відповідали розмаїтим управлінським потребам; відповідність управлінських дій реальним потребам керованих об’єктів.

До структурно-організаційних принципів належать: єдність системи державної влади; територіально-галузевий, який зумовлює залежність організаційних структур від території, галузі виробництва та обслуговування; різноманітності організаційних зв’язків органів державної влади і місцевого самоврядування в системі державного управління; поєднання колегіальності й одноосібності в окремих органах влади та місцевого самоврядування; лінійно-функціональний принцип, який розкриває зміст і обсяг підлеглості та управлінської взаємодії в організаційній структурі державного управління.

До структурно-процесуальних, які організують державно-управлінську діяльність і широко застосовуються, належать принципи: відповідності елементів (методів, форм і стадій) управлінської діяльності органів державного управління їх функціям і організації; конкретизації управлінської діяльності й особистої відповідальності за її результати; стимулювання раціональної та ефективної управлінської діяльності.

Третю велику групу – групу спеціалізованих принципів державного управління утворюють: принципи державної служби; принципи роботи з персоналом управління; принципи інформаційного забезпечення державного управління; принципи діяльності органу виконавчої влади; принципи прийняття управлінських рішень.

Дуже важливо, щоб ці спеціалізовані принципи не суперечили загальносистемним та структурним принципам і сприяли цілісності державного управління. Критерієм ефективності використання принципів державного управління є перш за все досягнення системності державного управління, а за її допомогою – гармонійності та комплексності суспільного життя в цілому та його окремих сфер.

Список використаних джерел:

1. Атаманчук Г. В. Теория государственного управления : курс лекций / Г. В. Атаманчук. – изд. 2-е, дополн. – М. : Омега-Л, 2004. – 400 с.
2. Волкович О. Ю. Проблеми розмежування понять «організаційно-господарське управління» та «державне управління» у діяльності господарських товариств / О. Ю. Волкович // Форум права. – 2008. – № 2. – С. 38-43.
3. Гелей С. Д. Політологія: Навч. Посібн. – 4е вид., перероб. і доп.,- Львів: Світ, 2001. – 384 с.
4. Демократія і державне управління: теорія, методологія, практика / В. В. Цвєтков. – К. : Юридична думка, 2007. – 336 с.
5. Державне управління в Україні: навчальний посібник / [за заг. ред. В. Б.Авер’янова]. – К. : Вид-во ТОВ «СОМИ», 1999. – 310 с.
6. Державне управління: Навч. посіб. / А.Ф. Мельник, О. Оболенський, А.Ю. Васіна, Л.Ю. Гордієнко; За ред. А.Ф. Мельник. – К.: Знання-Прес, 2003. – 343 с.
7. Мельтюхова Н. М. Закони та принципи державного управління / Н. М. Мельтюхова // Актуальні проблеми державного управління. – 2009. – № 1 (35). – С. 7-16.
8. Пилипишин В. П. Поняття та основні риси державного управління / В. П. Пилипишин // Юридична наука і практика. – 2011. – № 2. – С. 10-14.
9. Советское административное право: учебник / [под ред. П. Т. Василенкова]. – М. : Юрид. Лит., 1990. – 576 с.
10. Федорчак О. В. Класифікація механізмів державного управління / О. В. Федорчак // Демократичне врядування. – 2008. – № 1. – [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.nbuv.gov.ua/e-journals/DeVr/2008-01/O_Fedorchak.pdf.

 The article singled out the concept of «sociology of youth». The problem infantilism of young people in politics.

На сьогодні соціологія молоді є однією з найважливіших складових соціологічної теорії. Для того щоб молодим людям побудувати якісно нове суспільство і жити у ньому їм потрібно проявити активність для процесу переходу від тоталітарного суспільства до відкритого, тобто демократичного. Тому важливим є дослідження інфантилізму молоді як специфічного елементу соціальної структури в Україні.

Мета статті є виокремити питання інфантилізму молоді у політичній сфері та зазначити шляхи вирішення проблеми.

Виклад основного матеріалу дослідження. Поняття «соціологія молоді» досліджувалось ще за часів пострадянського суспільства, про що свідчить велика кількість публікацій у даній сфері проте вона не була відокремлена як спеціальна наукова дисципліна.

Новий етап у соціологічних дослідженнях проблем молоді розпочався у часи хрущовської «відлиги» – в 60-х роках, але й тоді соціологів цікавили перш за все проблеми підготовки робочої сили для соціалістичного народного господарства, підвищення продуктивності праці серед молоді, її виховання в дусі комуністичних ідеалів. Тобто дослідників цікавила не молодь сама по собі, її інтереси, потреби і прагнення, а можливість використання молодого покоління для вирішення прагматичних завдань соціалістичного будівництва [5].

У минулому склалися певні диспропорції і у тематиці наукових досліджень молоді: найбільша частка належала працям про її комуністичне виховання. Сам же процес виховання традиційно розглядався як керований – на юнацтво і молодь взагалі; однобічно орієнтований – згори донизу, без врахування механізму зворотного впливу і взаємодії; одноманітний – за консервативністю форм, методів і заходів; маючи одну мету – підготовку належної зміни будівників комунізму [1].

Процес соціалізації молоді розглядався зазвичай як одностороннє засвоєння досвіду, покоління старшого віку і суспільства загалом; молодь виступала пасивним об’єктом соціалізації, а не активною творчою силою, яка здатна на соціальне оновлення.

Соціологія молоді є також важливою частиною системи державної молодіжної політики. У свою чергу молодіжна політика повинна стати компонентом загальної, цілісної концепції розвитку суспільства. Специфіка державотворчих процесів в сучасній Україні полягає у тому, що дана цілісна концепція лише формується. Проте основні законодавчі акти та документи, які стосуються державної молодіжної політики вже затверджені, що створює складну ситуацію – коли пріоритети держави ще не виокремлені, а нормативна база уже є.

Стан суспільства та його відношення до молоді мають прямий та безпосередній зв’язок. Досвід минулого становить собою пересторогу для  політичних діячів та урядовців. Молодь – це майбутнє країни, і для того щоб достатнім чином досягти цього майбутнього, держава має розробити реалістичну і водночас збалансовану, виважену політику по відношенню до молодого покоління.

Державна молодіжна політика як система певних заходів щодо сприяння соціальному становленню і розвитку молоді, повинна базуватись на глибокому, об’єктивному аналізі реального стану молоді, здійснюваному різними науками. Соціологія молоді в системі цих наук займає провідне місце. Воно зумовлене насамперед тим, що саме соціологія молоді досліджує процеси соціалізації молодого покоління, його входження у доросле життя в умовах, які блискавично змінюються, тобто має пріоритетне значення в суспільному, практично-політичному плані, даючи вихідні дані для соціальної політики, держави, яка забезпечує вирішення проблем молоді з обов’язковим врахуванням її інтересів, потреб і здібностей [5].

Раніше вважалося, що молодь виступає переважно об’єктом державної молодіжної політики, об’єктом соціального впливу. На жаль, і нині мало що змінилося; різниця лише в тому, що передбачається впливати не на саму молодь, а на умови її соціалізації в різних сферах її життєдіяльності, підтримувати її гарантіями, привілеями та пожертвами. З цим важко погодитись, бо, по-перше, ці гарантії, привілеї та пільги державою лише проголошуються на рівні державного закону, але не існує виробленого механізму реалізації цих намірів і положень, втілення їх у життя. По-друге; те основне, що об’єднує молодь у певну соціально-демографічну спільноту та вирізняє її з поміж інших спільнот, – це її специфічні інтереси [7].

Молодіжна політика у своїй реалізації повинна передбачати пошук оптимальних шляхів для подолання суперечностей між інтересами держави і підростаючого покоління. Не взяття до уваги інтересів молоді, або ж маніпуляція її свідомістю можуть призвести до зниження ефективності молодіжної політики, яка часто не досягала поставлених цілей.

Особливості сучасного становища молоді полягають у тому, що вона виступає перш за все як суб’єкт суспільного життя, який знаходиться разом з тим у процесі свого становлення. Звідси у державній молодіжній політиці в якості рівноправних суб’єктів повинні виступати як молодь, так і суспільство. Мова повинна йти не про патерналістську (від лат. paternus – батьківський, опікунський) політику держави по відношенню до молоді, а швидше про сприяння її соціальній адаптації в умовах переходу до ринково орієнтованої економіки, про створення такої соціальної системи, яка б могла самозабезпечити і відтворити себе [4].

Пошук шляхів залучення молоді до активних дій, спрямованих на самозабезпечення та самовідтворення здатна здійснювати саме соціологія молоді. Перше її завдання з’ясувати основні інтереси і потреби молодого покоління, створити їй реальний соціальний портрет та висунути на даній основі науково обґрунтовані пропозиції для державних органів. Соціологія молоді виступає як важливою складовою соціологічного знання, так і елементом державної молодіжної політики. Власне її завданням є забезпечити дану політику та її реалізацію через затвердження стратегії соціалізації та адаптації молодого покоління. Проте для цього вона сама повинна внутрішньо оновитися, переглянути свої початкові засади та настанови.

Важливо зазначити, що відповідно до законодавства України молодими з 1992 по 1999 р. вважали громадян віком від 15 до 28 років. У 1999 р. нижня межа була відсунута до 14 років, а в березні 2004 р. верхня межа – до 35 років. На початок 2004 р. в країні проживало 15 453,2 тис. молодих громадян віком 14–35 років, або 32,6% від всього населення [3].

Варто зазначити, що за роки незалежності України наша молодь дуже змінилась якісно, та зросла кількісно. Молоді люди стали більш самостійними, намагаються бути незалежними ні від кого, а покладатися на свої сили.

До кола важливих, набутих за роки незалежності України якостей молоді необхідно віднести її здатність більш вільно, ніж люди середнього й похилого віку, висловлювати свої думки з політичних питань, не побоюючись за особисту свободу, усвідомлення нею можливості критики і демократичного контролю рішень владних структур. Звичайно, молоді це було притаманним завжди. Проте в нинішнього покоління молодих людей України це особливо яскраво виражено [3].

Зміни у суспільному житті, реалізація державної молодіжної політики спричинили зміни у життєвих орієнтаціях молоді, в її поведінці загалом. Молодь суттєво більше від людей середнього та старшого покоління підтримує ринкові перетворення. На сьогоднішній день чотири із п’яти юнаків та дівчат висловлюються за щодо застосування економічних реформ, існує високий рівень підтримки молоді підприємництва, інститутів приватної власності. Зросли потреби, вимоги молоді, зазнали змін і їхні уявлення про достойний рівень та стиль життя. Чимала частина молодих людей хоче мати власні джерела прибутків. Але, беручи до уваги результати постійних соціологічних досліджень, можна стверджувати що загальний рівень соціального самопочуття молоді залишається на невисокому рівні, кількісне значення свідчить низьку оцінку щодо задоволеності соціальними благами. Понад 40% молодих людей оцінюють своє матеріальне становище як дуже низьке, низьке й нижче за середнє.  Молодь вважає, що має сильніші позиції, щодо чесної та сумлінної праці, можливостей працевлаштуватися, беручи до уваги засоби життєвого просування. Саме тому дана категорія відчуває себе впевненіше, ніж покоління старшого та середнього віку.

Рівень політичної активності молоді можна прослідкувати за реєстром всеукраїнських молодіжних громадських організацій. Всього їх 104. Всеукраїнські молодіжні громадські організації, легалізовані шляхом повідомлення про заснування – 12. Міжнародні молодіжні громадські організації, зареєстровані Міністерством юстиції України – 7 [6].

Громадянська позиція молоді виявляється в прагненні обговорювати і вирішувати загальні проблеми. Молодь – це як правило найбільш активна частина громадянського суспільства. Судячи із останніх виборів, підтримка молоді для депутатів ВРУ відіграє важливу роль. Проте не вся частка молоді задіяна в політичних процесах.

Особливою характеристикою сучасності є усвідомлення суспільством та державою ролі та статусу молоді в політичній, економічній, соціокультурній діяльності. Адаптація і ефективна соціалізація молоді входить в число найбільш актуальних суспільних завдань. І в Росії і в Україні це завдання доводиться вирішувати на фоні двох взаємодоповнювальних процесів: внутрішньодержавних змін і фундаментальних змін існування усієї людської цивілізації, які призводять до її якісно нового стану.

Наші держави на сьогоднішній день пики що віддалені від моделі ліберальної демократії і зрілого громадянського суспільства. Саме специфіка психології учасників політичного процесу багатьма дослідниками розглядається як причина настільки «важкого» розвитку демократії на пострадянському просторі [8].

Одним з ключових факторів, що впливають на процес демократизації суспільства, є, притаманний, як пострадянському суспільству в цілому, так і конкретним учасникам політичного процесу феномен, що отримав визначення «політичний інфантилізм».

Інфантилізація особистості часто проявляється як наслідок неправильного виховання. Аналізуючи інфантилізм з соціально-психологічних позицій В. Гур’єва вважає, що в підлітковому віці правомірно виділення двох варіантів інфантилізму. У першому, поряд з дозріванням важливих для соціалізації особистості структур, в рудиментарному стані продовжують функціонувати, не піддані зворотному розвитку, структури дитинства і юності. У другому варіанті незрілі структури не доповнюють, а заміщають функції затриманих, нерозвинутих систем. Таким чином, досить легко наступає порушення рівноваги між окремими структурами особистості, і при всякому порушенні виявляється соціальна незрілість особистості [7].

У галузі психології використовують таке поняття, як соціальний інфантилізм. Соціальний інфантилізм («social infantilism») – стан, що виявляється у розриві між біологічним і соціокультурним дорослішанням молоді. Соціальний інфантилізм свідчить про порушення механізму соціалізації і неприйнятті молодими людьми нових обов’язків і зобов’язань [4].

Соціальний інфантилізм обмежує «нерозвиненість» особистості сферою соціальних відносин, але якщо психічний інфантилізм однозначно розглядається як дефект розвитку, то соціальна інфантильність не вписується в рамки подібного підходу. Формування соціального інфантилізму пов’язують, в першу чергу з порушенням механізму соціалізації, відповідно і причини його можуть бути настільки ж різноманітні. У загальному плані соціалізація (від лат. «Socialis» – суспільний) становить собою сукупність взаємопов’язаних процесів засвоєння і відтворення індивідом необхідного і достатнього для повноцінного включення в суспільне життя соціокультурного досвіду, розвитку відповідних властивостей і якостей людини, його становлення як власне-історичного типу особистості та суб’єкта (актора) соціокультурних практик даного суспільства [5].

Політичний інфантилізм являє собою наслідок деформованої політичної соціалізації при якому окремий суб’єкт (індивід, колективний суб’єкт, лідер, влада) проявляє нездатність виконувати функції, покладені на нього суспільством і політичною системою [7].

Найбільш гостро проблема політичної інфантильності проявляється у молодіжному середовищі, що в підсумку виражається або в повній відстороненості молодого покоління від політичного життя, або в яскраво виражених деструктивних проявах, наприклад, в діях деяких неформальних молодіжних об’єднань.

До числа факторів, що детермінують прояви політичного інфантилізму відносяться:

– політична культура суспільства в цілому, як «фон» на якому формується система цінностей, притаманна більшості суб’єктів політичних відносин і визначаються особливості історичного та соціокультурного розвитку;

– причетність суб’єкта до певної соціальної групи, яка є носієм політичної субкультури;

– особистісні детермінанти.

Незважаючи на домінування колективістсько-патерналістської ментальності практично на всьому пострадянському просторі, в сучасному російському та українському суспільствах все активніше приймаються і демократичні ідеали. У підсумку формується уявлення молоді про демократію, як «цінності, яка повинна бути привнесена ззовні, а не являти собою продукт розвитку громадянського суспільства». Навіть та частина молодих людей, яка відкрита для ліберальної моделі, часто не готова продукувати демократичні цінності, а вважає, що вони повинні бути затверджені «зверху» [8].

Висновки. Отже, для уряду, та й владних структур загалом, потрібно переоцінити вплив молоді на процес національного відродження України та державотворення. Потрібно подолати споживацьке ставлення до молоді з боку соціальних інститутів суспільства, для цього важливо розробити нові підходи до аналізу категорії молоді. Варто дослідити нові критерії впливу на поведінку молоді і передбачити відмову від стереотипів та ідеологічних насаджень минулого.

Список використаних джерел та літератури

1. Богомолова, Н. М. Соціальний розвиток України та патріотичне виховання громадян [Електронний ресурс]: Імідж (Інформаційний Методичний І Дидактичний Матеріал / Н. М. Богомолова. – Електрон. дан. (1 файл). – Режим доступу: http://postup.org.ua/node/367. – Назва з екрану.

2. Боренько, Я. Громадянське суспільство і політична влада олігархії [Електронний ресурс]:/ Я. Боренько. – Електрон. дан. (1 файл). – Режим доступу: http://www.ji.lviv.ua/n21texts/borenko.htm.– Назва з екрану.

3. Головенько, В. Молодь незалежної України: стан та перспективи розвитку [Електронний ресурс] :/ В. Головенько. – Електрон. дан. – Перші кроки нової влади: Молодіжна політика в Україні: Проблеми та перспективи. – Режим доступу:  www.ipo.org.ua/…/6_05_13_molodiruh_an…, вільний. – Назва з екрану.

4. Кожний другий молодий українець вважає, що в Україні існує реальна загроза свободі слова [Електронний ресурс] / Телекритика. – Електрон. дан. (1 файл). – Режим доступу: http://www.telekritika.ua/kontekst/2013-03-26/80248.– Назва з екрану.

5. Місце соціології молоді у системі соціологічного знання та у державній молодіжній політиці [Електронний ресурс]. – Електрон. дан. – Социология и маркетинг в сети. – Режим доступу: http://socionet.narod.ru/borya/soc_05.html/, вільний. – Назва з екрану.

6. Перелік молодіжних та міжнародних молодіжних і дитячих громадських організацій та їх спілок легалізованих Міністерством Юстиції України [Електронний ресурс]. – Електрон. дан. – Міжнародний український молодіжний портал. – Режим доступу: http://www.youthlife.info/index.php?action=sub_l&subpanel=39, вільний. – Назва з екрану.

7. Степанищенко О.В. Проблема політичної інфантильності сучасної молоді і шляхи її подолання [Електронний ресурс] :/ О.В. Степанищенко. – Електрон. дан. – Режим доступу:  http://ebk.net.ua/Book/ bib.convdocs.org/v22425/, вільний. – Назва з екрану.

8. Сулим, О. В. Формування духовних цінностей як передумова становлення громадянського суспільства в Україні [Електронний ресурс]: стаття / О. В. Сулим, Л. О. Сандюк. – Електрон. дан. (1 файл).– Режим доступу: http://gisap.eu/ru/node/472.  – Назва з екрану.

Ключові слова: В’ячеслав Липинський, релігія, політика, держава, аристократія, соціум, духовна влада, світська влада, нація, Бог, Україна, ідея.

 In this article studies the nature of religion, it`s structure, impact on the ordering of social life, and many other problems. Considering the problem of religion in connection with the elite, W. Lipinski concludes that religion is a powerful support of the aristocracy that ruled this or that nation. Religion serves as a deterrent to the ruling elite, separating the material from the spiritual force. Interesting for the study is to analyze the situation, influence of the clergy as a society that creates a social order, and the role of the clergy in the social, cultural and national life of Ukraine. The principle of separation of spiritual and temporal power, formulated Lipinskiy, too, was far-reaching. But while the role of religion as a factor limiting power is becoming smaller.

Keywords: Vyacheslav Lipinski, religion, politics, government, aristocracy, society, spiritual power, temporal power, nation, God, Ukraine, idea.

Представник консервативно-монархічного напряму суспільної думки, В. Липинський вирізняється прагненням до широкого філософського обґрунтування своєї політичної доктрини.  На перший погляд дослідження релігії В. Липинським обмежені невеликою книжкою «Релігія і церква в історії України». По суті це збірка статей на релігієзнавчі теми,  створена у формі відповідей на конкретні запитання,  хоч і відрізняється безумовною академічністю.  Але,  вивчаючи погляди В. Липинського на участь церкви в українському державотворенні,  не можна не відмітити,  що вся творчість цього визначного історіософа,  соціолога, політолога, історика і громадського діяча така чи інакше пов’язана з проблемами релігії та церкви.  Найбільш докладно ця концепцією висвітлена у фундаментальній праці В. Липинського «Листи до братів-хліборобів», релігієзнавчі питання розглядаються і в інших роботах. Окремо слід відзначити й епістолярну спадщину, яка тільки зараз стає доступною читачу.

Релігієзнавчі зацікавлення В. Липинського є багатогранними.  Він займався дослідженням сутності релігії, її структури, впливу на впорядкованість соціального життя та багатьох інших проблем. Особливу увагу вчений приділяв питанню відносин між релігією і політикою, церквою і державою, що сьогодні є надзвичайно актуальним. Для В. Липинського церква є прикладом найкращої організації, яку знає історія людства. Як католика вченого приваблюють непорушність догм католицизму,  заборона обговорення віруючими цих догм. «Тільки раціональна організація ірраціонального стихійного хотіння дала католицькій церкві перемогу з одного боку над розкладовим раціоналізмом та всяким необузданним стихійним містицизмом» .  Як прихильник чіткої структури державного правління, В. Липинський не може не захоплюватися регламентацією церковного життя католиків.  Релігія і церква,  на думку науковця,  потрібні не лише тоді,  коли українська нація виборе державність,  а й у ході цієї боротьби як консолідуючий фактор для українського народу. «Релігія і церква потрібна нам,  людям світськім,  не тільки тоді,  коли ми вже матеріяльною силою своєю собі державу завоюємо і націю свою зорганізуємо, – зауважує В. Липинський – Вона нам потрібна не менше і в самім процесі боротьби. Щоб перемогти,  ми мусимо мати не тільки силу матеріяльну, але перш за все силу моральну».  [9;38]

Розглядаючи проблему релігії в зв’язку з елітою, В. Липинський робить висновок, що релігія є могутньою підтримкою аристократії,  яка править тією чи іншою нацією.  Релігія виконує роль стримуючого чинника для владної верхівки,  відділяє матеріальну силу від духовної. В. Липинський називає духовну інтелігенцію «моральними цензорами імператорів,  вояків та продуцентів»,  але акцентує увагу на чесності і релігійності самих духовників,  наголошуючи на руйнівних для нації наслідках намагань церкви захопити світську владу.[7;4]

Вчений рішуче виступає проти церкви, пристосованої до політики, пропонуючи дух релігії справжньої віри. Тільки така церква може підтримати в народі бажання боротися за волю. В. Липинський розмежовує велику ідеалістичну і суєтну матеріалістичну віру в земне щастя,  багатство і розкоші.  Убивши гордістю свою релігію,  людина починає збочувати з правильного шляху, замінювати релігію витвореними власноруч культами,  внаслідок чого легко піддається своїм фізичним, матеріальним пристрастям. Творчість В. Липинського пронизана глибокою вірою у вищі надприродні сили. Так,  він вважає, що основою науково-технічного прогресу, підвищення рівня життя суспільства є творення кращих громадських об’єднань та вищої громадської моралі. «Вища ступінь наближення до Бога,  більша любов до нього, потрібні нації для використовування тієї техніки і тих машин,  котрі Бог –  Вічний Творець –  дозволив даній нації для свого розвитку видумати і сотворити»  Бог у В. Липинського – першооснова всього.

При цьому вчений робить висновок про вічний кругообіг:  без громадської моралі немає прогресу матеріального життя,  а без прогресу матеріального життя немає розвитку моралі.  Будучи католиком,  В. Липинський глибоко вірить у релігійне підґрунтя існування суспільства взагалі і держави зокрема. [9;41]

Усю історію розвитку людської цивілізації він розглядає з точки зору релігійної концепції: від кам’яного віку до віку електричного людина йшла лінією найбільшого опору – боротьби зі злом, первородним гріхом. На відміну від тварин, людина пристосовує природу до себе, лишаючись незмінною. Вона обрала для себе тяжкий шлях витворення нової вищої громадської моралі, весь час намагаючись наблизитись до вершини – Бога. Відповідно до підвищення рівня громадської моралі,  людина повинна створювати і вищі організаційні форми свого громадського життя. Свою концепцію пануючих і поневолених націй В. Липинський виводить саме з поняття вищості моралі.  Форми організації громадського життя і,  відповідно,  мораль у пануючих націй є вищими, ніж у поневолених. Власне, це і є причиною панування перших. Вчений акцентує увагу на необхідності поривів до морального та матеріального прогресу як передумові визволення поневолених націй. Не наявність мелодійної мови, блискучих вчених,  інтелігентних вождів, а порив до творення вищого дозволить нації стати вільною.  У даній позиції виразно проглядає натяк на сучасну вченому Україну, адже пануючу за часів української революції верхівку якраз і можна назвати «балакучими та ідейними, але до матеріальної і громадської творчості нездатними інтелігентськими вождями»,  як це й робить В. Липинський. Проводячи паралель, дану тезу можна співвіднести із сучасним політичним життям нашої держави. Важко заперечити,  спостерігаючи за політичними подіями,  наявність у складі владних структур професійних політиків,  що безсумнівно впливає на становлення і розвиток нашої молодої держави. Аналізуючи природу поневолених і пануючих націй, В. Липинський доходить висновку,  що здатність нації творити вищі форми матеріального і громадського життя залежить від активної частини даної нації – національної аристократії.  Оскільки співвідношення сил всередині нації має тенденцію до змін, вчений робить висновок, що за наявності сильної, добре організованої та морально авторитетної національної аристократії будь-яка поневолена нація може стати пануючою і навпаки: моральне падіння аристократії неминуче призводить до падіння нації. Водночас В. Липинський наголошує на основному принципі успіху аристократії: чутті моральної рівноваги. Релігію він ставить підмур’ям народного визволення: коли аристократія визнає авторитетом Бога,  то й сама буде визнана масами. Це він і називає «моральним авторитетом аристократії». Тут задіяний принцип одвічної релігійної ієрархії, заснований на упокоренні та повазі до вищих структур. [9;58]

В. Липинський застерігає від захоплення містицизмом, виділяючи два його різновиди: раціоналістичний та релігійний. За раціоналістичного містицизму люди піддаються шкідливій вірі у людський розум, який насправді є нічим порівняно з Божим розумом. Люди,  що впадають у раціоналістичний містицизм,  починають вірити лише у непереможність власних сил, відкидаючи будь-який вплив Творця.  Релігійний містицизм теж є крайністю, але іншого характеру: віра в надприродні сили і бажання сліпо підкорятися їм. Впадаючи в релігійний містицизм, людина вірить у свій союз з надприродними силами та в те, що завдяки цьому союзу вона сама стала всемогутньою

І ту,  й іншу крайність В. Липинський вважає руйнівною для державотворення. Але особливо наголошує на деструктивності містицизму раціоналістичного. Люди, охоплені вірою в свої і лише свої сили, не здатні збудувати власну державу. Порушується рівновага між активною аристократією і пасивними масами. Це призводить до падіння морального авторитету першої і виникнення незадоволення в останніх. У своїй праці вчений порушує проблему, що стала особливо актуальною в наш час:  відродження віри, нового пориву Духа, створення вищої громадської моралі в європейській цивілізації.  Хоча В. Липинський писав свої  «Листи до братів-хліборобів»  майже 80 років тому,  дана проблема за цей час так і не знайшла вирішення,  більше того,  лише набула особливої гостроти в умовах нашої цивілізації.  Підхід В. Липинського до легітимності влади є повністю теологічним: «Бо всяка влада,  всякий провід, –  зазначає вчений, –  дається націям од Бога безконечно справедливо і безконечно правдиво – абсолютно в тій самій мірі, як дана нація в своїй вірі і своїй моралі Бога собі уявляє».[6;121]

Він радить будувати всю громадську мораль за релігійними законами, бо лише це є запорукою технічного прогресу та високої культури. Гармонійна влада можлива лише за наявності чіткої рівноваги між владою духовною і світською та взаємоповаги цих двох влад. А рівновага може існувати доти, доки влада духовна не поневолена владою світською, доки ці влади виразно розмежовані.

В. Липинський говорить про релігію як владу духовну,  коли розглядає типи її взаємовідносин зі світською владою.  У цьому контексті він виділяє три типи можливих взаємовідносин:

1.  Підпорядкування релігійного життя політиці.  Причини таких взаємовідносин криються у походженні національної аристократії:  це войовничі елементи,  що не є виробниками матеріальної продукції,  а лише репрезентують військову силу, «силу меча».  Духовна і світська влада за такої організації не обмежені взаємно, вони нерозривно з’єднані між собою і перебувають в одній управлінській структурі. Цей тип влади В. Липинський називає охлократією.

2.  Релігія як приватна справа кожного громадянина.  Для організації державного життя й управління людьми достатньо світських засобів,  в релігійних немає ніякої необхідності.  Таким співвідношенням характеризується демократичний спосіб організації суспільного життя,  оскільки не потребує обмежуючого фактору –  релігії.  Організуючу верству населення за таких умов В. Липинський називає  «матеріалістичними спекулянтами”  І розгляд релігії як приватної справи є не чим іншим,  як намаганням позбутися вищої відповідальності за свої дії. Взагалі у творах В. Липинського досить виразно прослідковується негативне ставлення до демократії,  яку вчений вважає шарлатанською,  збудованою на фікціях і спекуляціях.  Таке ставлення зумовлене насамперед гірким державотворчим досвідом Центральної Ради,  яка одним із принципів свого правління проголосила демократію.  Для відновлення України це мало доволі сумні наслідки.

3.  Релігія посідає в системі держави належне їй місце.  Світська влада повинна належати тим суспільним групам,  які володіють матеріальною силою.  Але повинна і усвідомлювати,  що здійснювати управління державою вона зможе лише за умови дотримання приписів релігії, визнання й підтримки авторитету духовної влади. Такий поділ влади є основою класократичної організації суспільного життя,  досконалість якої й обґрунтовує В. Липинський.  За таких умов релігія виконує свою основну функцію в державотворенні:  обмежує егоїзм влади і змушує її використовувати свої переваги на користь підлеглих та обмежує анархічні інстинкти підлеглих і змушує їх визнавати авторитет влади. Яку б європейську націю не взяти,  в її історії знайдемо ознаки всіх трьох типів взаємовідносин світської та духовної влад,  які змінювали один одного. Саме на цій зміні і ґрунтується розвиток державотворення кожної нації.  Крім цього, В. Липинський виділяє типи віри: містичну, духовну та ідеологічну. «Крім ясної і виразної… власної нашої віри світської, ідеольогії політичної, нам необхідна загально людська віра в Бога, необхідна допомога і церкви і релігії».

В. Липинський наголошує, що українською національною може стати лише та церква, яка навчить своїх вірних в боротьбі за Українську державу виконувати вічні і загальнолюдські закони творчої громадянської моралі.  Вчений відстоює принцип зверхності релігійного сумління над усіма проявами суспільного життя:  громадська активність християнина не повинна порушувати релігійну мораль. [11;82]

В. Липинський вважає,  що  «ідеологія і продукція»  грають головну роль в житті громадянства,  і зауважує,  що від ставлення держави до цих двох чинників залежить ставлення держави до громадянства і, врешті-решт, залежить буття чи небуття нації В основі будь-якого громадського руху лежать два найвпливовіших фактори:  імперіалізм,  який знаходить вираження в монархічній формі правління,  та містицизм,  що виявляє себе в релігії суспільства. Для плідного розвитку громадського руху дані фактори повинні обмежувати один одного.

Цікаві думки В. Липинський висловлює з приводу місійної ролі України,  яка,  посідаючи місце між Сходом і Заходом, зазнала впливу різних культур. У релігійних справах перед українською нацією він ставить дві основні мети, першою з яких є з’єднання церков.  Але оскільки непосильність цього завдання для України зрозуміла,  то засобом його вирішення В. Липинський рекомендує любов і молитву.  Друга мета – змагання до єдності між Сходом і Заходом у релігійній сфері. [11;89]

Будь-яка держава повинна спиратися на підтримку значних верств суспільства.  Це запорука її існування.  Однією з причин невдачі українських визвольних змагань 1917–1920 рр., сучасником яких був В. Липинський, якраз і виявилась їх недостатня соціальна база.  Тому вчений наголошує, що українська ідея лише тоді стане реальною силою, коли боротьба  за політичну і культурно-національну незалежність України буде тісно пов’язана з «хотіннями класових органічних груп» –  хліборобів,  робітників,  інтелігенції,  військових,  промисловців .  Українська незалежна держава постане лише тоді,  коли до неї йти двома споконвічними державотворчими шляхами – шляхом Церкви і шляхом Меча.

У працях В. Липинського наявна ідея про відповідність організації суспільного життя певним моральним цінностям, котрі формує й реалізує еліта (правляча верства, національна аристократія). Відносини релігії і політики значною мірою визначаються і цінностями, що є притаманними конкретному суспільству.  Так,  взаємовідносини релігії і політики в таких демократичних державах, як Норвегія, Швеція, Фінляндія, Італія, Греція чи США, є різними,  оскільки зумовлені різними соціальними цінностями.  Для В. Липинського релігія є  «школою дисципліни соціальної і моральної».  Це органічний елемент суспільної організації,  спроможний своїм авторитетом підтримати державні завдання, гуманізувати їх.  [10;65]

Роль релігії та церкви в українському державотворенні є однією з центральних у теорії В. Липинського.  Він досліджує місце та роль еліти у взаємовідносинах  «релігія –  політика», що було і є актуальним на всіх етапах історії України. На теренах нашої держави релігія ніколи не була повністю відсторонена від громадського життя, отже, можна говорити про вплив пануючої верхівки на вектори релігійного спрямування.  Якщо прослідкувати ставлення до релігії владних структур впродовж українських визвольних змагань,  можна помітити значні зміни не лише у внутрішніх,  а й у зовнішніх церковно-державних відносинах. [1;42]

Цікавим для дослідження є аналіз становища,  впливовості духовенства як соціуму,  що формує певний суспільний порядок,  та ролі духовенства в соціальному, культурному, національному житті України. Принцип поділу духовної і світської влади,  сформульований В. Липинським,  теж виявився далекосяжним.  Але водночас роль релігії як обмежуючого владу чинника стає дедалі меншою. Це пов’язано з тотальною демократизацією суспільства та визнанням фактичної обопільної автономії обох структур – держави і церкви. найбільшим бажанням В. Липинського як свідомого громадянина було здобуття Україною державності. Працю державотворців він називав тяжкою, але зазначав, що «навіть най трудніше завдання може бути виконано,  коли єсть:  стихійне,  вроджене хотіння –  ясна ідея, така, що усвідомлює хотіння; воля та розум, потрібні для здійснення ідеї, – віра в Бога і в те,  що дана ідея згідна з Божими законами; – і любов до людей та до землі, серед яких і на якій має здійснюватись дана ідея».  Працю над вдосконаленням нашої моралі,  нашого суспільства полегшить тільки віра в Бога.

Джерела:

1. Липинський В. Завдання українською студентства // Студентський вісник. – Прага, 1926. – Ч. 2.
2. Липинський В. Лист до Я. С., члена «Ініціативного гуртка українського селянсько-хліборобського союзу», від 16.П.1924 р. // Поступ. – Львів, 1927.
3. Липинський В. Листи до братів-хліборобів про ідею і організацію українського монархізму. – Нью-Йорк: Булава, 1954.
4. Липинський В. Листи до братів-хліборобів про ідею і організацію українського монархізму. – К.; Філадельфія, 1995.
5. Липинський В. Твори. Архів. Студії. – К.; Філадельфія: Книга. – 1994.

Книги, посібники, статті:

1. Білас Л.Краків, Женева і філіяція «Кричевського”. До родовідної мислення В. Липинського //В’ячеслав Липинський. Твори (Історична секція). – Філадельфія, 1980. – Т. 2;
2. Липинський В. Релігія і церква в історії України [1925] // Політологічні читання. – 1994. – № 1.
3. Атаманюк З. Погляди В. Липинського на роль релігії і церкви у національному державотворенні // Наука. Релігія. Суспільство. – 2005. – №2.
4. Галушко К. Консерватор на тлі доби: В’ячеслав Липинський і суспільна думка європейських «правих”. – К., 2002;
5. Гелей С. Ідея української державності в історичних працях В’ячеслава Липинського  / Гелей С. // Український час. – 1994;
6. Мірчук І. Месіянізм Липинського [1931] // Дві концепції української політичної думки Вячеслав Липинський – Дмитро Донцов / Уклад. проф. Г. Васькович. – [Б. м.], 1990.

Ключові слова: держава, державна влада, гілка влади, народ, суверен, відповідальність, правитель, ефорат.

Annotation. Іn the article it is made a research of opinions of scientists about a state responsibility doctrine. It is clarified a contribution of science representatives into formation of an institution of a state responsibility and a responsibility of instances of authority and public induviduals.

Key words: state, state authority, a branch of government, nation, sovereign, responsibility, governor, eforat.

Історично склалося так, що право розвивалося на основі звичаїв, традицій, а також передумовою його виникнення та становлення була і залишається доктринальна думка. Дослідження інституту відповідальності держави та органів державної влади на сьогодні залишається актуальним, оскільки знаходиться на стадії вивчення і розроблення, а саме це стосується і дослідження передумов його розвитку в контексті розроблення доктринальної думки вчених-класиків, а зокрема тих вчених, які впроваджували теорію поділу влади. Прослідковується недостатня увага щодо огляду думок вчених про відповідальність держави та її органів, що й становить актуальність даного дослідження.
В історії розвитку політико-правової думки інститут відповідальності держави вченими розроблявся поодиноко. Зокрема, про відповідальність держави говорили Фома Аквінський, Гроцій, Макіавеллі Нікколо ді Бернардо, Кант Іммануїл, Лок, Спіноза Барух, Олександр Гамільтон, Йоган Готліб Фіхте та інші.
Фома (Тома) Аквінський (1225-1274), італійський філософ, вважаючи владу за її природою благом, однак, застерігає, що конкретні форми і способи її походження і здійснення можуть виявитися й недосконалими, несправедливими. Наскільки дії правителя відхиляються від від волі Божої, настільки, на його думку, піддані мають право чинити опір таким діям. Проте остаточне судження про законність походження й використання влади, припустимість боротьби з нею належить церкві. Цим самим обґрунтовується право церкви на втручання у світські, державні справи [5, с. 87-88]. Зважаючи на значущий статус церкви у вченні Фоми Аквінського, можна узагальнити, що фактично церква здійснювала механізм контролю і забезпечувала відповідальність держави.
Про відповідальність держави в особі правителя зазначає у своїх працях і Гроцій (1583-1645 рр), голландський юрист і політичний мислитель. Він віддавав перевагу аристократичній формі правління. Говорив про те, що правителів, які зловживають своєю владою, слід карати [3, с. 304-305].
Представник політичних вчень доби Відродження, Макіавеллі Нікколо ді Бернардо (1469-1527 рр.), ідеалом державного устрою вбачав сильну, жорстко централізовану республіку, де владарюють представники народу, буржуазії та виборний глава держави, який, враховуючи негативні якості людини, повинен бути «лисом, щоб бачити гадів», і левом, щоб нищити вовків». Для об’єднання суспільства правитель може використовувати будь-які засоби («мета виправдовує засоби»). Говорив лише про служіння держави [8, с. 219]. У книзі «Володар про державу і владу (1513 р.) Макіавеллі розмірковує: «Скажу лише на закінчення, що государеві належить дружити з народом, інакше у важкий час він буде повалений. Зазичай у таких випадках влада государя виявляється під загрозою при переході від цивільного ладу до абсолютного – оскільки государі правлять або за допомогою магістрату, або єдиновладно. У першому випадку положення государя слабкіше і уразливіше, бо він повністю залежить від волі громадян, з яких складається магістрат, вони ж можуть позбавити його влади в будь-який час, тобто можуть або виступати проти нього, або відхилитися від виконання його розпоряджень. І тут пізно привласнювати собі абсолютну владу, оскільки громадяни і піддані, звикнувши виконувати розпорядження магістрату, не почнуть у важких обставинах підкорятися наказам государя» [8, с. 228]. Таким чином, Макіавеллі акцентує увагу на тому, що держава в особі правителя несе відповідальність безпосередньо перед народом, не виділяючи органу, який би здійснював процедуру притягнення правителя до відповідальності.
У науковий обіг термін «відповідальність» увів англійський філософ Томас Гоббс (ХУІІ століття) в контексті абстрактної відповідаль¬ності громадян, що об’єднані «суспільним договором», за діяння своєї держави («Левіафан») [11, с. 23]. Проте, Томас Гоббс (1588-1679 рр.) заперечував існування відповідальності держави. Вважав, що повноваження верховної влади щодо підданих необмежені, причому її носій – суверен – ніяким договором з народом не зв’язаний і тому не несе перед ним відповідальності. Але коли суверен не забезпечує підданим безпеки, вони використовують «право самозахисту». Вважав, що поділ влади веде до руйнування держави, оскільки розділені влади взаємознищуюють одна одну. Він розумів, що обґрунтовує і можливість тиранічного використання такої необмеженої і безконтрольної влади держави, але віддавав їй перевагу перед зіткненням приватних інтересів і суспільними конфліктами. Поєднав суспільний договір із договором про покору: «народ» після укладення договору більше не є суб’єктом права, він «помирає» в акті укладення договору. Порушень з боку володаря не буває. Оскільки воля верховного носія влади per definitionem є волею держави, то виходить, що той кому передана верховна влада, не зв’язаний ані законами держави (яким би всупереч собі мусив би підкорятися), ані обов’язками перед громадянами [8, с. 235].
Уїнстенлі Джерард (1609-?1660 р.) – англійський філософ. На його думку, існує два види правління – королівське і республіканське, засноване на природному законі загального самозбереження, на законах істинної свободи, тобто на праві справедливості, а не сили. Усі посадові особи республіки переобираються щороку для того, щоб «запобігти виникненню честолюбства і зажерливості», «виродженню в них честі» [8, с. 237] (в чому, в принципі, і прослідковується механізм відповідальності держави в особі посадовців, що має швидше превентивний характер, аніж характер санкції ).
Лок (1632-1704 рр.) зазначав, що суверен, що бере участь у законодавстві, втім, аж ніяк, не є абсолютним сувереном, бо підлягає дії законів вищої влади, що були ухвалені за його участі. Виконавчій владі довіряють усі повноваження скликати законодавчий орган. Якщо вона ухиляється від виконання цього обов’язку, це прирівнюється до оголошення війни проти народу. Тому народ має право усунути таку владу за допомогою сили [6, с. 237]. Локівське вчення про поділ влад знає лише дві, законодавчу і виконавчу. Обидві найважливіші влади розподілилися між найважливішими суспільними силами. Ці різні суспільні табори мали гальмувати один одного під час здійснення влади , щоб жоден заради інтересів окремої людини не міг досягти шкідливої концентрації влади. Законодавча влада, і, за аналогією, виконавча влада розплачуються втратою влади, яку їм довірено (fiduciary рower), якщо вони діють проти державної мети – оборони життя і власності своїх громадян. Адже жодна людина і ні одна людська спільнота не мають влади передати своє збереження або, відповідно, засоби для того абсолютній волі і деспотичному правлінню іншого; вони завжди зберігатимуть право на те, чого вони не мають права позбутися, а також право звільнити себе від тих, хто зазіхає на цей основний священний і незмінний закон самозбереження, заради якого вони увійшли в суспільство [6, с. 244]. По відношенню до правителів, які здійснюють над своїм народом деспотичну владу людям залишається лише застосувати силу проти несправедливої і незаконної сили. Суверенітет народу, згідно з Локом, в кінцевому результаті є більш значущим, аніж суверенітет створеної ним держави [3, с. 338]. Фактично Лок у своєму вченні виправдовує існування відповідальності держави, а зокрема конкретизує підстави її здійснення – порушення державної мети, що має місце в обороні життя і власності громадян. Держава, згідно з його поглядами, несе відповідальність безпосередньо перед народом.
Монтеск’є кожній суспільно і політично релевантній владі приписував особливу функцію, що мала обмежувати інші влади, щоб спрацьовувала система ваги і противаг [6, с. 237]. Таким чином, вчений говорить про відповідальність держави опосередковано, проте не вказує чіткого механізму її здійснення.
Спіноза Барух (Бенедикт) (1632-1677 рр) – нідерландський філософ. У своєму теологічно-політичному трактаті «Про основи держави, про природне й цивільне право кожного на право верховної влади» говорив: «Адже я допускаю, що по праву вони (власті) можуть царювати з найбільшим насильством і прирікати громадян на смерть з найнікчемніших приводів; але ніхто не скаже, що це можна робити, не пошкодитись у здоровому глузді» [8, с. 244]. Отже, Спіноза осуджує стасус безвідповідальності держави, проте не говорить про те, що така відповідальність має існувати.
Кант Іммануїл (1724-1804 рр.) – німецький філософ та політолог. Вважав, що поділ влади на законодавчу, виконавчу і судову повинен здійснюватися за принципами взаємо-підтримки і координації владних гілок, а не за принципом стримування і противаг [8, с. 255]. Таким чином, Кант заперечує можливість існування класичних моделей відповідальності трьох гілок влади, а зокрема в сучасному вигляді це парламентська відповідальність уряду, імпічмент, відповідальність парламенту, адже взаємна координація трьох гілок влади іще не передбачає взаємної відповідальності.
Олександр Гамільтон (1757-1804 рр.) − видатний державний діяч, автор глибоких розробок в сфері конституційної теорії та практики, був одним із авторів трьох статей «Федераліста», опублікованих між жовтнем і травнем 1788 р. У № 33 і № 78 «Федераліста» аргументував корисність судового конституційного нагляду. На його думку, основне завдання суду − оголошувати акти, що протирічать конституції, недійсними. Гамільтон вважав, що пожиттєве призначення, незалежність і добра платня судді є запорукою забезпечення ним державного управління з належною відповідальністю [3, с. 488-490]. Отже, Гамільтон конкретизує свою пропозицію щодо форми відповідальності у вигляді оголошення актів, що не відповідають конституції, недійсними. Особливий статус в такому механізмі відповідальності надає такому органу як суд.
Найчіткіше і найбільш досконало, на нашу думку, інститут відповідальності держави був розроблений у вченнях Йогана Готліба Фіхте (1762-1814 рр.), який відмічав, що відмінною рисою всякого розумного, погодженого з вимогами права держави (незалежно від її форми) повинна бути відповідальність осіб, що здійснюють управління, перед суспільством. Якщо такої відповідальності немає, державний устрій перероджується у деспотію [3, с. 516]. Зловживанням владою в державі він пропонував покласти край за допомогою вищої контрольованої інстанції – ефорату, що призначається народом, стоїть над владою та володіє правом заборони незаконних дій влади [10, с. 117]. Ефори можуть призупиняти дії виконавчої влади, якщо вбачають в них загрозу правопорядку. Пізніше, в 1812 р., Фіхте визнав ідею створення ефорату нереалістичною [3, с. 516].
Уперше ж термін «відповідальність» зустрічається у французькому словнику Робера (1783-1784) і означає: 1) обов’язок для міністрів залишити владу, коли законодавчий корпус їх відстороняє; 2) обов’язок відшкодувати збиток, завданий з власної провини або (у деяких випадках) визначений законом; 3) моральний або інтелектуальний обов’язок або необхідність спокутувати провину, виконати cвій обов’язок, до¬говір [11, с. 23]. Перше зі значень вказує на використання даного поняття в контексті відповідальності держави та органів державної влади.
Отже, інститут відповідальності держави, органів державної влади та їх посадових осіб до правового визначення мав неабиякий розвиток саме в доктринальній думці. Хоча даний інститут не знаходить чіткого вираження у доктринальній позиції, оскільки аморфно пропонуються механізми застосування такої відповідальності, не конкретизуються суб’єкти притягнення до відповідальності та її підстави. Проте, значущими є погляди Олександра Гамільтона про роль суду в конституційному нагляді, що в певному сенсі знайшли своє відображення в участі конституційних судів у механізмі окремих форм конституційно-правової відповідальності органів державної влади (як приклад, надання висновку щодо додержання конституційної процедури розслідування і розгляду справи про імпічмент Президента України, а також його повноваження встановлювати конституційність нормативно-правових актів).
Значний внесок у розвиток даного інституту здійснив Лок, який спробував визначити елемент механізму відповідальності держави, а зокрема підстави такої відповідальності – порушення державної мети, що, в приципі, знайшло правове закріплення у більшості держав. А також слід з упередженістю розглядати утопічність ефорату Фіхте, адже подібний орган знайшов своє правове закріпленя у Конституції Польщі − Державний Трибунал.

Список використаних джерел
1. Большой юридический словар / Под ред. А.Я. Сухарева, В. Д. Зорькина, В. Е. Крутских. – М.: ИНФРА – М, 1997. – 790 с.
2. Джордж Г. Себайн, Томас Л. Торсон. Історія політичної думки. – К.: Основи, 1997. − 838 с.
3. История политических и правових учений: Учебник для вузов / Под. общ. Ред. акад. РАН, д. ю. н, професора В. С. Нерсесянца. – 40е узд., перераб. И доп. – М.: Норм, 2006. – 944 с.
4. История политических и правових учений: Учебник для вузов /Под общ. Ред. проф. О. В. Мартишина. – М.: Норма, 2004. – 912 с.
5. Лейст О. Э. История политических и правових учений. Юридическая література. − 573 с.
6. Класики політичної думки від Платона до Макса Вебера : Пер. з нім. – Киїів : Тандем, 2002. – 584 с.
7. Гіжевський В. К. Популярна юридична енциклопедія / В. К. Гіжевський, В. В. Головченко, В. С. Ковальський (кер.) та ін.. – К. : Юрінком Інтер, 2002. – 528 с.
8. Хрестоматія з історії політико-правових вчень: Посібник /Упоряд. Та у 73 автор коментарів Уривалкін О. М. – К.: Дактор, КНТ, 2008. − 456 с.
9. Шемшученко Ю. С. Великий енциклопедичний юридичний словник / Ю. С. Шемшученко. – К. : ТОВ «Видавництво «Юридична думка», 2007. – 1021 с.
10. Шульженко Ф. П., Андрусяк Т. Г. Історія політичних і правових вчень: Навч. посібн. 2-е вид. стер. – К.: Юрінком Інтер, 2001. – 304 с.
11. Кресіна І. О. Інститут імпічменту: Порівняльний політико-правовий аналіз ∕ І. О. Кресіна, А. А. Коваленко, С. В. Балан. − К. : Видавництво «Юридична думка», 2004. – 234 с.

Ключові слова: правовий статус, держава, індивід, громадянин, громадянське суспільство, права, свободи, обов’язки.

The concept of constitutionally-legal status of person is investigated in this article.

The legal status of person that finds its reflection in the text of basic law of the state, determines principles on which its mutual relations with the subjects of power are built, first of all by the state represented by its bodies and officials.

In the same way becomes a main criterion that characterizes democratic character of the state mode,as the essence of state power and the methods of realization by it of its functions show up in the providing of terms of realization of personality rights.

Keywords: a legal status, a state, an individual, a citizen, a civil society, the rights, the liberties, the duties.

Складні зв’язки, що виникають між державою та індивідом, взаємовідносини людей один з одним фіксуються державою в юридичній формі – у формі прав, свобод і обов’язків, які утворюють правовий статус людини і громадянина. Правовий статус як одна з найважливіших юридичних категорій, нерозривно зв’язаний із соціальною структурою суспільства, політичними характеристиками державності, рівнем правової свідомості суспільства та станом правопорядку.

Правовий статус людини та громадянина – це система прав і обов’язків, законодавчо закріплена державою в основному законі й поточному законодавстві.

У правах та обов’язках не лише фіксуються зразки, стандарти поведінки, які держава вважає необхідними, корисними, доцільними для нормальної життєдіяльності суспільства, але й розкриваються основні принципи взаємовідносин держави та особистості. [2;104-105]

Обсяг прав, що складають єдиний правовий статус, значною мірою залежать від того, виступає особа як людина чи як громадянин.

Права людини і права громадянина тісно пов’язані, однак не є тотожними поняттями. Поняття людини передбачає розумну (людську) істоту, розглядувану у біологічному і соціальному аспектах. Іншим є поняття громадянина, котре відображає певні політико-правові характеристики, звичайно набуті людиною, її юридично визначені особливі взаємозв’язки з державою. Подібну природу має поняття іноземця та деякі інші, що розкривають стан індивіда як суб’єкт конституційного права. [1;173]

Розбіжності випливають із розмежування громадянського суспільства і держави. Права людини допомагають визначити автономне поле діяльності особи, де основною рушійною силою стають індивідуальні інтереси особи. Реалізація таких інтересів здійснюється у громадянському суспільстві, що ґрунтується на приватній власності, сфері особистого життя людини та спирається на природні права, що належать людині від народження. Держава повинна не тільки сама не втручатися в ці відносини, а й захищати їх від будь-яких інших посягань. Природні (невід’ємні) права людини стали точним та конкретизованим втіленням самої суті природного права – свободи окремої, автономної особистості. Після утвердження у світовій суспільній думці невід’ємних прав людини як прав особистості, а саме: життя, свобода, власність, безпека особи, прагнення до щастя – розуміння цієї гуманітарної категорії отримало закріплення в міжнародних документах та внутрішньодержавному законодавстві окремих країн. Природні (невід’ємні) права стали символом та адекватним юридичним аналогом індивідуальної свободи людини, її твердої захищеності від свавілля влади. Більш того, вперше за всю історію людства право отримало реальну можливість за допомогою розробки ідей невід’ємних прав людини піднятися над владою та спробувати вирішити проблему стримування та приборкання політичної державної влади.

Отже, у громадянському суспільстві на основі прав людини створюються умови для самовизначення, самореалізації особистості, забезпечення її автономії та незалежності від будь-якого незаконного втручання.

Права громадянина охоплюють сферу відносин індивіда з державою, у якій він розраховує не тільки на охорону своїх прав від незаконного втручання, а й на активне втручання держави в їх реалізацію. Громадянин-особа, яка за законом визнається юридично належною до певної держави. Громадянство складає передумову для покращення правового статусу особи, оскільки створює юридичну підставу для користування додатковими правами і свободами. Водночас громадянство зобов’язує особу до виконання встановлених законом обов’язків. Права людини закріпленні в міжнародно-правових актах, а права громадянина – у Конституції певної держави. [6]         Правовий статус особи був і залишається в центрі уваги вчених-правознавців. У науці сформувалися кілька підходів до визначення структури правового статусу, в який включається різний набір елементів. Так, А. М. Колодій та А. Ю. Олійник визначають такі елементи правового статусу:

– статусні правові норми і правові відносини;

-суб’єктивні права, свободи і юридичні обов’язки;

– громадянство;

– правові принципи і юридичні гарантії;

– законні інтереси;

– правосуб’єктність;

– юридична відповідальність. [1;356]

М.І. Хавронюк до структури правового статусу включає лише правосуб’єктність людини; принципи конституційно-правового статусу людини; права і свободи людини і гарантії їх реалізації; обов’язки людини та гарантії їх виконання. [6]

Проте, такі додаткові елементи слід визнати необов’язковими у структурі правового статусу і їх наявність чи відсутність не визначає наявність чи відсутність самого правового статусу. Розглянемо деякі з них. Так громадянство впливає лише на обсяг правового статусу. Юридична відповідальність вторинна по відношенню до обов’язкових елементів правового статусу (без обов’язків відповідальність неможлива). Система гарантій є категорією, яка виходить далеко за межі правового статусу. Схоже й законні інтереси, які не знаходять безпосереднього закріплення в юридичних правах і обов’язках, розглядати в якості самостійного елемента правового статусу недоцільно. Інтерес передує правам і обов’язкам незалежно від того, знаходить він безпосереднє закріплення в законодавстві чи ні. Інтерес – це категорія поза правова, чи «доправова», і закріплюється не тільки в конкретних правових приписах, але й у загальних принципах права. [2;106]

Схоже, слушною виглядає точка зору О.А. Лукашевої, за якою слід обмежити поняття правового статусу категоріями прав та обов’язків, що дозволяє чітко визначити його структуру. Всі інші елементи є або передумовами, або другорядними по відношенню до основних. Охарактеризуємо зміст елементів, що складають безпосередньо правовий статус – юридичних прав, свобод та обов’язків.

Права людини – це певні можливості людини, які необхідні для її існування та розвитку в конкретно-історичних умовах, об’єктивно визначаються досягнутим рівнем розвитку людства (економічним, духовним, соціальним) і мають бути загальними та рівними для всіх людей.

Отже, це, по-перше, – певні можливості людини діяти певним чином або ж утримуватися від певних вчинків з тим, щоб забезпечити своє нормальне існування, свій розвиток, задоволення тих потреб, що сформувались. До того ж, якщо йдеться про основні права, то це саме такі можливості, без яких людина не може нормально існувати. Що означає «нормально»? Відповідь на це питання зумовлюється біологічною і соціальною обґрунтованістю потреб людини. Самі ж потреби як результат історично-природного та соціального розвитку людини не є незмінними.

По-друге, зміст і обсяг можливостей людини залежать, насамперед, від можливостей усього суспільства, переважно, від рівня його економічного розвитку. І з цього боку права людини – явище передусім соціальне, що породжується самим суспільством.

По-третє, ці можливості за їх основними, «стартовими» показниками мають бути рівними, однаковими в усіх людей. Лише тоді вони будуть правові (етимологічне – від слів «правильний», «справедливий», «праведний» тощо).

Тому, по-четверте, вони не повинні відчужуватися, відбиратися будь-ким, не можуть бути і предметом «дарування» з боку держави або будь-якої іншої організації чи особи. [4;11]

Свобода людини – явище визначальне для розуміння правового статусу особи. З одного боку – свобода людини – це характеристика стану людини, її волі. Тільки вільна людина може повністю та всебічно користуватися своїми правами. З іншого – свободи людини характеризують таку групу можливостей людини, що ґрунтується на максимально вільному самовизначенні особи: свобода віроспові­дання, свобода вибору і т. д. Характеризуючи правовий статус особи, дослідники зазначають можливість використання термінів «права» і «свободи» як синонімів.

Знаходячись в суспільстві, людина постійно взаємодіє з іншими людьми і не може не мати обов’язків і по відношенню до того ж таки суспільства, держави і по відношенню до співгромадян. Тому обов’язки такий же важливий і необхідний елемент правового статусу, як і права.

Якщо права – це мірило можливої поведінки, то обов’язки – мірило необхідної поведінки людини в суспільстві. Права і обов’язки нерозривно пов’язані і не можуть існувати незалежно один від одного. Така залежність створює моральну взаємодію людей. Розглядаючи проблему обов’язків, І. Кант зазначав: «Вищим серед обов’язків є глибока повага до права інших людей. Наш обов’язок полягає в тому, щоб глибоко поважати право інших і свято цінувати його. В усьому світі нема нічого більш святого, ніж право інших людей. Воно недоторканне і непорушне. Прокляття тому, хто зазіхає на право інших людей. Право людини повинно забезпечувати їй безпеку, воно сильніше за зброю і надійніше за будь-які мури». [3;72]

У сучасних умовах, коли людина отримала певну автономію в економічній сфері, коли відбувається стрімка поляризація суспільства за економічною ознакою, порушується принцип природної рівності, свобода людини повинна бути не свободою від обов’язків перед суспільством, а свободою жити і діяти в сучасному суспільстві, відчуваючи відповідальність один перед одним, виховуючи почуття солідарності та взаємоповаги. Відвертий індивідуалізм шкідливий, він орієнтує на анархічне та егоїстичне свавільне і зменшує таку соціальну потребу, як обов’язок та відповідальність особи перед суспільством. У ст. 1. Загальної декларації прав людини 1948 р. зазначено: «Всі люди народжуються вільними і рівними в правах. Вони наділені розумом та совістю і повинні діяти по відношенню один до одного в дусі братерства». [2;343-344]

Отже, стосунки людей між собою у процесі життєдіяльності, а також взаємозв’язок між державою та індивідом знаходять своє закріплення у формі прав, свобод та обов’язків, що в своїй сукупності утворюють правовий статус особи. Правовий статус людини і громадянина може бути охарактеризований як система прав та обов’язків, що закріплені державою у встановленому порядку в Конституції та інших нормативно-правових актах. У правах та обов’язках зафіксовані певні стандарти поведінки, що визнаються державою як корисні та обов’язкові для всіх, а також розкриваються основні принципи взаємовідносин держави і особи. Розвиваючись в суспільстві, людина повинна підкорятися певним правилам для того, щоб при використанні своїх прав і свобод не завдавати шкоди іншим, не зробити неможливим нормальне співіснування. Тому держава, беручи на себе зобов’язання по дотриманню та забезпеченню прав людини, має право вимагати певної поведінки людини, що зафіксована в юридичних нормах. Такі вимоги сформульовані в системі обов’язків. Права та обов’язки у правовій державі фіксують складну систему взаємозв’язків держави і особи, що будується на демократичних принципах.

Список використаних джерел

1. Арановский К. В. Государственное право зарубежных стран: Учебник для вузов. – М.: Издательская группа «ФОРУМ» – «ИНФРА-М», 1998. – С. – 356.
2. Мартинюк Р. С. Теорія прав людини. Навчальний посібник. – Острог, 2008. – 301 с.
3. Прудников А. С., Андриашин Х. А. Административно-правовое обеспечение прав и свобод человека и гражданина: Учебник для вузов/Предисловие проф. В. П. Лозбякова. – М.: Закон и право, ЮНИТИ, 1998. – 380 с.
4. Тертышник В. М., Марченко А. В., Тертышник А. И. Защита прав и свобод человека: научно-практическое издание. Харьков: Арсис, 2000. – 110 с.
5. Шаповал В. М. Конституційне право зарубіжних країн: Підручник. – К.:Юрінком Інтер, 2006. – 510 с.
6. Право // www.law.cornell.edu/constitutionallaw.htm

The analysis of the generation and development of SociologicalSchoolof law inUkraineis offered in this scientific article. Necessity development of  researches in this branch of  law is substantiated here.

Ключові слова: соціологічна школа права, школа “вільного права”,  право, держава, юриспруденція, суспільні союзи.

Постановка проблеми.  Актуальність теми дослідження пов’язана із відсутністю у вітчизняному правознавстві монографічних праць з наукознавчих питань юридичної соціології, що стає істотною перешкодою на шляху активізації прикладних соціолого-юридичних досліджень. У нашій країні практично немає фахівців власне з юридичної соціології. Як наслідок, не відчувається помітного поступу і в сфері викладання даної науки. Тим часом життя вимагає кардинальної зміни ситуації з відповідних досліджень і викладання в наукових закладах України юридичної соціології, яка покликана забезпечувати теоретичну базу правознавства, посилювати його зв’язок з практикою, запобігати відрив права від реальних життєвих тенденцій та явищ, розкривати його соціальну спрямованість (як позитивні, так й негативні наслідки дії тих або інших нормативних актів), сприяючи тим самим розв’язанню довгострокових завдань глибокого і поетапного реформування українського суспільства.

Короткий аналіз останніх досліджень і публікацій. Історіографічний аналіз з досліджуваної проблематики продемонстрував суттєві прогалини в українській історико-правовій науці, які значною мірою пов’язані з фактичною незатребуваністю протягом тривалого часу  теоретико-правової спадщини представників соціологічного праворозуміння в Україні. Це об’єктивно пояснюється тим, що за радянської доби постаті та праці вчених залишалися практично невідомими та штучно замовчуваними в широких наукових колах, оскільки їх ліберальна політична позиція, особливості наукових підходів до розгляду державно-правових питань радикально відрізнялись і не вписувались у рамки пануючої марксистсько-ленінської ідеологічної доктрини. І хоча сьогодні сучасною українською науковою спільнотою зроблено важливі кроки на шляху повернення у вітчизняну юридичну науку їх творчого спадку, комплексне й систематизоване дослідження їх правничої діяльності та державно-правових поглядів у всій їх повноті та різноманітності досі відсутнє.

Виклад основного матеріалу. Досить поширеним напрямом у праворозумінні є соціологічна школа права. Як певна наукова система ця школа склалася у кінці XIX – першій третині XX ст. в Європі, а потім отримала розвиток у США. Представники цієї течії, пронизаної філософією прагматизму, охоплюють поняттям “право” адміністративні акти, судові рішення і вироки, звичаї, правосвідомість суддів і інших посадових осіб, правовідносини, а також юридичні норми [4, С. 375]. Загальне у поглядах юристів-“соціологів” на право є те, що всі розуміють під ним так чи інакше “правові” відносини, які виникають та існують незалежно від норм; усталений в житті “правопорядок”, а зрештою “фактичний образ діяльності уряду, судів і інших державних органів”. Для представників соціологічного напряму, право є явищем динамічного життя, а не незмінне зібрання законів, установлених у певній формі. Право як частина життя повинно мінятися разом з потоком життя. Тому прихильники цієї теорії вимагають “мобільності” (пристосування), “пластичності” (гнучкості) права і доводять шкідливість точних формулювань в законодавчих актах.  Зв’язаність судді певними нормами вони вважають неприпустимою. Тому юристи – представники цього напряму вимагають, щоб юридична наука перенесла центр тяжіння своїх досліджень зі сфери норм права на процес дії і застосування права в суспільстві [4, С. 376]. Ця теорія веде до фактичного розширення “правотворчих” функцій судді і зниження ролі закону, оскільки суддя не зв’язаний юридичними нормами і може на свій розсуд вирішити ту чи іншу справу, покладаючись на власну інтуїцію.

Вченим, який одним із перших найбільш грунтовно розробив і висунув головні програмні засади соціологічної школи права був творець школи “вільного права” – Євген Ерліх. Ерліх різко виступив проти юридичного позитивізму, який розглядав право лише як сукупність юридичних норм, прийнятих державою та не зв’язаних із суспільством, його економічними умовами та іншими соціальними факторами. Ерліх розумів суспільство не як сукупність окремих індивідів, а як комплекс сплетіння людських союзів. Тому, щоб зрозуміти джерела, розвиток і сутність права, потрібно, насамперед, вивчити порядок, який існує в союзах, а самe право треба шукати в нормах, що визначають внутрішню будову союзу, в договорах і статутах, розроблених за допомогою узгоджень [1, С. 163].

Недоцільно обмежувати правову науку дослідженням лише тексту закону та його техніко-правового застосування. Мислитель намагався дати нове теоретичне обґрунтування тогочасного права. Тому він приділяв значну увагу не тільки вивченню законодавства, а й дослідженню звичаєвого права, судової практики, проявів господарського життя, намагався обдумати та узагальнити їх з позиції свого соціологічного світогляду, встановити зв’язки між усіма цими проявами і створити узагальнене пізнання правової дійсності.

М. М. Ковалевський, Б. О. Кістяківський, М. І. Палієнко, С. С. Дністрянський та В. Я. Старосольський є яскравими представниками соціологічної школи права в Україні.

Центральне місце державно-правової концепції М. Ковалевського займає учення про суспільну солідарність, яку він пояснював як факт соціального життя, що утвердився історично внаслідок визнання природної необхідності турботи всіх органів соціального цілого про своє збереження у боротьбі з внутрішніми небезпеками та зовнішніми ворогами. З цього визначення стає зрозумілим, що суспільна солідарність для мислителя є причинною, обов’язковою нормою сумісного проживання людей, від зростання вимог якої залежить суспільний прогрес, у тому числі, виникнення та розвиток як права, так і держави [ 7, С. 276].

Призначення держави як організованого суспільного союзу, за М. Ковалевським, обумовлене складним комплексом взаємопов’язаних причин, найважливішою серед яких є зростання вимог суспільної солідарності. Саме ускладнення зростаючих потреб суспільства в цілому та кожної особистості окремо, потребує створення держави як організованої політичної системи управління, що складається з таких взаємопов’язаних та взаємообумовлених елементів як влада, населення та територія [7, С. 276].

Філософські погляди Кістяківського близькі до неокантіанства, ідеї якого знайшли відображення в його соціології права. У ній він бачив науку, яка здатна наблизитися до найбільш адекватного пояснення феномена влади та способів функціонування влади у державі.

Неокантіанська теорія права Кістяківського характеризувалася первісним методологічним дуалізмом між нормативною та емпіричною сферами в поєднанні з новаторським зв’язком юриспруденції з соціальною теорією права. Його особливий неокантіанський підхід до теорії права створював основу для вивчення соціологічної юриспруденції. Позиція Кістяківського включала як намагання позитивістів вивчати закони соціальної структури та змін, так і неокантіанське твердження, що соціальні науки повинні досліджувати характеристики певного суспільства та історичних епох, а не загальні закони на всі часи життя. Інакше кажучи, Кістяківський вважав право наукою про культуру, що мала як мету, так і значення. Метою права було проголошення справедливості – концепції, яка ґрунтувалася як на інтелектуальному сприйнятті, так і на ціннісних судженнях індивідів у даному суспільстві [2, С. 180].

М. І. Палієнко, будучи прихильником юридичного позитивізму у наукових дослідженнях послуговувався методами не тільки догматичної юриспруденції, а й соціологічної та психологічної шкіл права. Його погляди еволюціонували в бік соціологічного напряму й збігаючись багато в чому з думками інших відомих прихильників ліберальної концепції держави водночас відрізнялися оригінальністю й новизною підходу в тлумаченні багатьох питань. Державу вчений розумів як певну організацію суспільства, певну правову форму суспільного союзу. Найважливішою силою, яка організує співжиття людей у спільноті, є право. Коли ця правова організація суспільних відносин, що поступово розвивається, набуває визначеної постійної форми, то можна говорити про таку форму суспільного союзу, яку ми називаємо, на відміну від усіх суспільних форм, державою. Держава завжди становить певну правову організацію елементів, що до неї входять: населення, територія й влада. Державна влада не є просто фактичними відносинами панування, а є правовим, певним чином організованим владарюванням [6].

С. Дністрянський одним із перших у юриспруденції запропонував соціологічно-правовий підхід до розуміння понять “право”, “держава”, “народ”. Юриспруденцію  С. Дністрянський розуміє як найважливішу серед усіх суспільних наук, бо вона досліджує й розробляє регулятивні закони для співіснування людей та різних форм їх організації у суспільстві. Особливу увагу він звертає на взаємозв’язки різних наук між собою. Через відкритість та взаємозв’язок знань юриспруденції з іншими суспільними та природними науками учений обґрунтовує появу таких нових наук як філософія права, соціологія права, судова медицина та ряду інших. Такий підхід С. Дністрянського до розуміння науки та її структури дозволив йому передбачити подальший процес розвитку науки в цілому та правознавства зокрема. Первинні норми суспільного життя, на думку С. Дністрянського, мали релігійно-етичний характер. Лише після них з’являються норми економічного та правового характеру. Різниця між нормами релігійно-етичного та правового характеру полягає у способі забезпечення цих норм, перших – лише через переконання, других – через примус. Саме потреби людей у межах різних форм організації суспільства обумовлюють згодом появу прав людини [3].

Соціологічні інтереси провідного українського вченого Володимира Старосольського було зосереджено навколо проблем нації, соціологічного розуміння права та держави. Соціологічну сутність нації вчений тлумачив як спільноту, яка твориться стихійною волею, інстинктом, почуттям належності до себе, психічними схильностями та настроями членів гурту, що утримує її як внутрішньо зв’язану цілісність.

Державу В. Старосольський розглядав як один з типів соціальних зв’язків, що тримається силою правових норм.         Суспільна ідея, стверджує автор,  – це не лише думка, це бажання, стремління, домагання. І прикладом, що засвідчує це, є держава [ 5, С. 40].

Висновки. Актуальність соціології права полягає в науково-пізнавальному та практичному аспектах, оскільки без всебічного знання соціальних аспектів формування і дії права неможливі реалізація концепції правової держави, прогнозування перспектив упровадження конкретного правового акта.

Підсумовуючи розвиток української соціологічної правової думки у початковий період (протягом другої половини XIX ст. – першої половини XX ст.), можна дійти до висновку, що ряд видатних учених досліджували і публікували свої праці із суспільних наук, що безпосередньо стосувалися проблем теорії права. Однак ці праці не були побудовані на наукових принципах і на методології новітньої соціологічної теорії. Основного завдання — побудувати суто теоретичну чи конкретно-соціологічну систему права – вони перед собою й не ставили. Свою увагу вони зосереджували на засвоєнні суспільною думкою України західних соціологічних правових теорій і поширенні соціологічних поглядів серед широких верств.

До позитивних аспектів соціологічного праворозуміння слід віднести те, що:

•        право набуває відповідної суспільної динаміки;

•        визнається пріоритет дійсно існуючих суспільних відносин над юридичною формою, обумовленість права суспільними відносинами на конкретному етапі розвитку останніх;

•        приділяється велике значення процесуальним аспектам права, у тому числі у контексті правореалізації;

•        право, через волевиявлення окремого судді або адміністратора, оформленого у судове або адміністративне рішення, може стати основою для протидії (обмеження) та/або припинення свавілля з боку держави в цілому або її окремого органу;

•        підкреслюється та обґрунтовується обов’язковість права як для громадян, так і для будь-якого державного органу (посадової особи) та держави в цілому, оскільки цього потребують реальні суспільні відносини тощо.

Список використаних джерел

1. Ерліх Є. Основи соціології права / Є. Ерліх // Проблеми філософії права, 2005. – Том ІІІ. №1-2. – С. 211-219
2. Кістяківський Б.О. Вибране. Бібліотека часопису “Філософська і соціологічна думка”, серія “Українські мислителі” / Переклад з російської Л. Г. Малишевської; упорядкування, передмова і примітки Л. П. Депенчук. – Київ: Абрис, 1996. — 512 с.
3. Коваль А. Ф. Погляди Станіслава Дністрянського на право та державу  (загальнотеоретичні аспекти): автореф. дис. на  здобуття наукового ступеня канд. юрид. наук:  12.00.01 / А. Ф. Коваль; Львів. нац ун-т ім. І. Франка. – Л., 2005. – 16 с.
4. Машков А.Д. Проблеми теорії держави і права. Основи. Курс лекцій / А. Д. Машков. –  К.: Атіка, 2008. – 464 с.
5. Старосольський В. Я. Теорія націй / В. Я. Старосольський. – Нью-Йорк; Київ: Наук. Т-во ім. Т. Шевченка: Вища шк., 1998. – 157 с.
6. Тимошенко О. М. Розвиток юридичних теорій держави у вітчизняній політико-правовій думці наприкінці XIX – на початку XX століття [Електронний ресурс] / О. М. Тимошенко. – Режим доступу: http://s-journal.cdu.edu.ua/base/2008/v5/v5pp137-139.pdf
7. Шульженко Ф. П. Історія політичних і правових вчень: Підручник /  Ф. П. Шульженко. –  К.: Юрінком Інтер, 2007. – 304 с.