демократизація. – Науковий блоґ

Стан та перспективи розвитку громадянського суспільства в Україні

Ігор Заєць — Fri, 11 May 2012 11:02:29 +0000

Громадянське суспільство – це є один з основних елементів становлення демократичної держави. Оскільки в Україні відбувається поступовий процес становлення демократичної держави та громадянського суспільства, то дана тема є досить актуальною. У даній статті розглядаються основні проблеми формування та становлення громадянського суспільства в Україні, чинники які впливають на це, та що слід зробити для покращення розвитку громадянського суспільства в Україні.

Ключові слова: громадянське суспільство, громадські організації, демократизація, інститут громадянського суспільства.

Annotaion: Civil society – this is one of the main elements of a democratic state. Since Ukraine is a gradual process of becoming a democratic state and civil society, then this theme is very relevant. This article reviews the main problems of formation and development of civil society in Ukraine, factors affecting it, and what should be done to improve the development of civil society in Ukraine.

Keywords: civil society,civil organizations, democratization, civil society institutions.

Формування в Україні громадянського суспільства відбувається досить повільним шляхом. Причиною такого повільного його розвитку є те, що частина суспільства просто не усвідомлює необхідність демократичних реформ, а інша значна частина тяжіє до повернення тоталітарного управління радянського зразка. Країни Західної Європи, на відмінну від нашої держави, вже пройшли цей процес, навіть значно раніше.

Характеризуючи становище громадянського суспільства в сучасній Україні варто зазначити, що для нашого суспільства є характерним маргіналізація громадського життя. Так, за декілька останніх років значна частина громадян взяла участь у страйках, демонстраціях. При чому, участь людей у зазначених громадських акціях пов’язана насамперед через соціальні проблеми: (невиплата заробітньої плати, пенсій). Крім того, після Помаранчевої революції 2004 року багато українських громадян зневірилися у політиках, а тому якщо і беруть участь у акціях на підтримку того чи іншого політичного діяча, то лише за суму певної винагороди. Таким чином, залишається низька активність громадян у громадському житті, що негативно впливає на становлення демократичного суспільства [2].

Ще одним негативним моментом є розпорошеність громадських організацій. На сьогодні, у нашій країні нараховується більше 106 професійних спілок. Багато із цих профспілок копіюють функції один одного і, що найголовніше, майже не діють. Бездіяльність загаданих формувань підриває довіру українських людей до принципу професійної спілки як такого.

Значні проблеми виникають і у зв’язку із домінування авторитарного принципу формування владних інституцій, який відображається і на створенні громадських організацій. Мабуть всім відомі випадки добровільно-примусового вступу до профспілок або інших громадських утворень.

Країни Західної Європи, громадянське суспільство яких вже перебуває на значно вищому етапі розвитку, законодавчо врегулювали європейські стандарти громадянського суспільства [1].

Для того, щоб зменшити негативні тенденції у процесі становлення українського громадянського суспільства доцільно здійснити такі заходи:

1. провести моніторинг діяльності об’єднань громадян на предмет їх ефективності та ліквідувати ті з них які не працюють;

2. пункт 2 частини статті 6 Закону України «Про основи національної безпеки України» доповнити викласти у такій редакції: «розвиток громадянського суспільства, його демократичних інститутів, шляхом зменшення впливу авторитарних методі управління;»;

3. спрощення процедури реєстрації об’єднань громадян;

4. повернутися до мажоритарної системи виборів народних депутатів України і депутатів місцевих рад.

Стан громадянського суспільства в Україні є досить постійно зростаючим до розуміння політичний цінностей та речей. Щороку відбувається тенденція зростання громадських, організацій політичних партій етапі в Україні станом на 2012 рік налічується 3307 організацій: з них 199 політичних партій, 3108 громадських організацій, а за 2011 рік – 3208 організацій [5]. Масові акції та протести так би мовити штучно створеним проблемам в державі, починаючи з 2004 року починають набуватися громадянами більш свідомих дій в прийнятті участі, яких завжди підтримає якась партія, організація або спілка [6].

Президент України Віктор Янукович 24 березня 2012 року прийняв указ «Про Стратегію державної політики сприяння розвитку громадянського суспільства в Україні та першочергові заходи щодо її реалізації». З метою створення сприятливих умов для дальшого розвитку в Україні громадянського суспільства, запровадження ефективного механізму взаємодії його інститутів з органами виконавчої влади та органами місцевого самоврядування на засадах партнерства і взаємної відповідальності, забезпечення здійснення та захисту прав і свобод людини і громадянина, керуючись частиною третьою статті 106 Конституції України [3], [7].

Можна лише надіятись, що дана стратегія, яка прийнята президентом, є спрямованою на утвердження громадянського суспільства як гарантії демократичного розвитку держави, запровадження громадського контролю за діяльністю влади, забезпечення незалежної діяльності інститутів громадянського суспільства, посилення їх впливу на прийняття суспільно важливих рішень, створення умов для забезпечення широкого представництва інтересів громадян в органах державної влади та органах місцевого самоврядування, проведення регулярних консультацій із громадськістю з важливих питань життя суспільства і держави.

В демократичній державі розуміння громадянського суспільства повинно виходити аж за рамки самого громадянського суспільства та його інституцій як такого стану суспільства, в якому вільно реалізуються основоположні права і свободи людини і громадянина через різноманітні форми публічної громадської активності та самоорганізації [8].

Держава і громадянське суспільство в рамках демократичного устрою заінтересовані в діалозі та партнерстві, підвищенні ефективності взаємодії. Без розвиненого громадянського суспільства, зокрема без створення належних умов для забезпечення свободи думки і слова, вільного вираження поглядів і переконань, свободи об’єднань, свободи зборів, участі громадян в управлінні державними справами та місцевому самоврядуванні, держава не створить можливостей для забезпечення функціонування різних моделей демократії участі, що у поєднанні з безпосередньою та представницькою демократією є умовою успішної модернізації, європейської інтеграції та сталого розвитку.

Для покращення розвитку громадянського суспільства в Україні на даний момент потребується:

сприяння встановленню максимальної відкритості, прозорості та підзвітності суспільству органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування;
зростання соціального капіталу для підвищення рівня взаємодовіри та взаємодії у суспільстві;
створення сприятливих умов для утворення та функціонування інститутів громадянського суспільства;
забезпечення участі інститутів громадянського суспільства у формуванні та реалізації державної, регіональної політики, зокрема, шляхом створення умов для забезпечення широкого ефективного представництва інтересів громадян в органах виконавчої влади та органах місцевого самоврядування, проведення регулярних консультацій (діалогу) із громадськістю з найважливіших питань життя суспільства і держави;
запровадження громадського контролю за діяльністю органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування, посилення впливу інститутів громадянського суспільства на прийняття управлінських рішень та їх реалізацію;
сприяння благодійній, волонтерській діяльності, іншим формам громадської активності та громадянської культури [4].

Розбудова громадянського суспільства в Україні має орієнтуватися на європейські стандарти забезпечення та захисту прав і свобод людини, зокрема впровадження практики належного врядування, доброчесності, відкритості, прозорості та підзвітності інститутів влади, створення умов для різноманіття суспільних інтересів, у тому числі економічних, екологічних, соціальних, культурних, релігійних, територіальних тощо, і форм їх вираження (громадські ініціативи, суспільні рухи, асоціації, об’єднання).

Висновки

Отже, iз усього вищезаначеного можна зробити висновок, що громадянське суспільство у країнах Західної Європи перебуває на значно вищому щаблі розвитку ніж в Україні. Тому держава має здійснювати процес його створення шляхом поєднання українського та європейського досвіду.

Як ми розуміємо, громадянське суспільство в Україні має перспективи помітного, свідомого розвитку. Що проявляється. Як вже зазначалось у акціях та протестах починаючи зі здобуття незалежності України, але уявлення та стрімкої дії та бажання змінити щось на краще, починається з 2004 року, тай про недавні події зі судовою справою, пенсійною реформою та податковою системою, які відбулися у в минулому році. Залишаються враження що й надалі громадяни висуватимуть свої інтереси проти так би мовити необдуманих дій владних органів. Тай розбудова громадянського суспільства в Україні орієнтуватиметься на європейські стандарти.

Список використаних джерел та літератури

Горленко В.В. “Стан розвитку громадянського суспільства в Україні та в країнах Західної Європи” [Електронний ресурс] : – Режим доступу: http://narodna.pravda.com.ua/discussions/4c2a0fa074030/. – Заголовок з екрану.
Громадянська нація: сутність, шляхи і стадії її формування в Україні [Електронний ресурс] : Антоніна Колодій. До питання про сутність, шляхи і стадії формування громадянської нації в Україні // Народознавчі зошити. – Режим доступу: http://cc.bingj.com/cache.aspx?q=%22. – Назва з екрану.
Громадянського суспільства в Україні та першочергові заходи щодо її реалізації [Електронний ресурс] : – Режим доступу до : http://www.president.gov.ua/documents/14621.html. – Назва з екрану.
Дефіцити демократії може покрити лише активне громадянське суспільство [Електронний ресурс] : Марина Ставнійчук «Дзеркало тижня. Україна» №12, 30 березня 2012, 21:50 – Режим доступу: http://dt.ua/POLITICS/defitsiti_demokratiyi_mozhe_pokriti_lishe_aktivne_gromadyanske_suspilstvo-99715.html. – Назва з екрану.
Організації громадянського суспільства в Україні: правда, брехня та державна статистика [Електронний ресурс]: Журнал “Громадянське суспільство” No. 2(16)/2011 – Режим доступу: http://www.ucipr.kiev.ua/modules.php?op=modload&name=News&file=article&sid=603277734. – Назва з екрану.
Розвиток громадянського суспільства в Україні // Україна: Стратегічні пріоритети. Аналітичні оцінки – 2005: [Текст] : [Монографія] / За ред. О. С. Власюка. – К.: НІСД, 2005.
Указ Президента України № 212/2012 Про Стратегію державної політики сприяння розвитку громадянського суспільства в Україні та першочергові заходи щодо її реалізації [Електронний ресурс] : – Режим доступу: http://www.president.gov.ua/documents/14621.html. – Назва з екрану.
Цокур Є. Етапи становлення громадянського суспільства в Україні в контексті забезпечення легітимності політичної влади [Текст] / Політичний менеджмент.–2009.- №3.– С.129-136.

Політичні режими України та Грузії після “кольорових революцій”

Марія Троцюк — Mon, 13 Feb 2012 14:34:57 +0000

У статті розглянуто особливості розвитку політичних режимів в Україні в період правління В. Ющенка та Грузії в період правління М. Саакашвілі до 2010 року. У порівняльному аспекті проаналізовано проблеми та перешкоди до становлення консолідованої демократії в даних пострадянських країнах.

Ключові слова: політичний режим, дефектна демократія, гібридний режим, демократизація, трансформація, кольорові революції.

Суспільно-політичні перетворення, які тривають у країнах Східної Європи та колишнього СРСР протягом останніх 20 років, не втрачають актуальності вивчення і сьогодні та набувають нових вимірів у політичній науці. Демократичний вектор трансформаційних перетворень став чи не єдино можливим шляхом до становлення консолідованої демократії після «кольорових революцій». Однак соціально-економічні та політичні показники так званих молодих демократій після революційних змін засвідчують про відірваність України та Грузії від ліберально-демократичних стандартів, що ставить під сумнів «лінійність» переходу від авторитаризму до демократії.

Саме частковість демократизації та лібералізації старих авторитарних режимів в пострадянських країнах призвела до виникнення складної ситуації, за якої несформовані до кінця політичні режими неможливо однозначно класифікувати як демократичні чи авторитарні. Тому багато дослідників схиляються до думки виділяти проміжні форми політичних режимів, зокрема таких як «керована демократія», «неповна демократія», «напівдемократія», «напівавторитарний режим» (М. Оттауей)[1], «гібридна держава із змагальним державним авторитаризмом» (Т. Кузьо)[2], «делегативна демократія» (Г. О’Доннелл)[3], «дефектна демократія» (В. Меркель)[4], «авторитарна демократія» (Р. Саква)[5].

Мета нашої статті виявити за допомогою порівняльного аналізу тип політичних режимів в України та Грузії після «кольорових революцій». Теоретико-методологічну основу статті складають роботи українських дослідників Г. Шипунова, О. Фісуна, О. Полохала, Ю. Мацієвського, В. Якушика та іноземних – Г. О’Доннелла, Ф. Шміттера, В. Меркеля, Ж.-Л. Кермона. Однак, незважаючи на їх вагомий вклад у вивчення даної проблематики, актуальність її щороку зростає. Проблема становлення політичного режиму в пострадянських країнах активно обговорюється на різних рівнях, проте практика показує, наскільки вона до кінця не досліджена, скільки важливих питань ще є відкритими і потребують ґрунтовного вивчення.

Сьогодні серед дослідників точаться дискусії щодо базових критеріїв у вивченні і класифікації політичних режимів. Простежимо їх на основі визначень поняття «політичний режим».

Кандидат філософських наук, дослідник О. Фісун пропонує визначення політичного режиму як взаємодію політичних акторів з їхніми ресурсами, стратегіями та видами капіталу в рамках визначеного набору формальних і неформальних правил. Таке визначення підкреслює, що формат політичного режиму значною мірою окреслюється певною сукупністю формальних і неформальних правил, які тим чи іншим способом спрямовують дії політичних акторів у їхній боротьбі за владу. Формат політичного режиму детермінується співвідношеннями сил між основними акторами, що відкриває доступ до використання тих чи інших стратегій, ресурсів та видів капіталу[6].

Відомий французький політолог М. Дюверже розглядав політичний режим як «певне поєднання системи партій, способу голосування, одного чи декількох типів прийняття рішень, однієї чи декількох груп тиску». Французький дослідник Ж.-Л. Кермонн вніс уточнення в його формулювання і дав визначення політичного режиму, яке стало загальновизнаним в європейській політології: «Політичний режим є синтез легітимності, структури інститутів, партійної системи, форми і ролі держави»[7].

Дослідники Г. О’Доннел і Ф. Шміттер зазначають, що «режим – це сукупність явних або прихованих структур, які визначають форми і канали доступу до провідних урядових посад, а також характеристики діячів, які вважаються для цих структур відповідними або невідповідними, використовувані ними ресурси і стратегії в цілях отримання бажаного призначення». У цьому сенсі, коли говорять про політичний режим, то мають на увазі не нормативні, такі, що задаються, наприклад, ідеальними цілями того або іншого класу, а реальні засоби і методи здійснення публічної політики в конкретному суспільстві[8].

Узагальнивши і систематизувавши наведені вище визначення «політичного режиму», було виокремлено основні критерії вивчення режимів пострадянських країн: рівень розвитку політичних інститутів; свобода функціонування ЗМІ; процедури і способи формування владних інститутів; стиль ухвалення політичних рішень; взаємозв’язок між владою і громадянами; розвиток громадянського суспільства; рівень демократичності виборчого процесу; стиль урядування.

Зважаючи на історичне минуле, розвиток України та Грузії відбувається далеко не однаково: й імпульси національно-державного самовизначення, здобуті в процесі розпаду Союзу, і геополітичне становище, і національно-цивілізаційна ідентичність, і соціокультурні умови, й якість політичних еліт, і ступінь впливу на політичний процес із боку демократії Заходу тощо виявилися різними. Все це призвело до певної відмінності політичних режимів країн.

Спільно рисою держав є те, що другий перехідний етап був зумовлений хвилею «кольорових революцій». Так, на виборах в 2003 році в Грузії, які влада намагалися сфальсифікувати, діючий президент Е. Шеварднадзе був остаточно відсторонений від влади. На хвилях «трояндової революції», що відбулася під гаслами «Грузія без Шеварднадзе», до влади приходить Міхаїл Саакашвілі. В Україні ж подібним актом непокори стала «помаранчева революція» у 2004 році, яка стала демонстративним виявом незадоволення мас. Кульмінаційним моментом тих подій став прихід до влади опозиціонера Віктора Ющенка, що дало сподівання на швидку демократизацію і поступальний рух України до консолідованої демократії.

Як в Україні, так і Грузії поміркований тип переходу шляхом виборчого процесу зумовили перемогу опозиції на виборах. Однак можливість почати реальні реформи у всіх областях суспільних відносин, що відкривалася після зміни влади, надалі була втрачена. Причиною є глибока фрагментація еліт. Неспроможність досягти компромісу між головними політичними гравцями віддали перевагу «грі до переможного кінця»», тобто «гру з нульовою сумою» тієї, що закінчилася взаємним програшем. Прагнення отримати перемогу (пост президента з посиленими повноваженнями) здавалося вищою за ціну участі в конфлікті. Можливість використання ресурсів (загальнонаціонального багатства) в цій боротьбі не обмежена ні формальними, ні неформальними правилами.

Результати гострого суперництва еліт виявилися в кінці 2008 р., коли тільки на початку світової рецесії, Україна опинилася серед країн найбільш потерпілих від кризи[9]. Яскравим прикладом також став провал проекту створення демократичної коаліції в 2006 році і формування уряду М. Азарова з представників команди Л. Кучми свідчить про збереження вказаної тенденції, а також про чергову паузу в процесі демократизації. А формально сформована коаліція на початку грудня 2008 року у складі «Блоку Юлії Тимошенко» (БЮТ), частини депутатів парламентської фракції «Нашої України – Народної Самооборони» (НУ-НС) і «Блоку В. Литвина» не сприяла ефективній і результативній роботі, а стала результатом внутрішньої боротьби між президентом В. Ющенко і прем’єром Ю. Тимошенко.

Причиною загострення боротьби стало нечіткість розподілу повноважень між Президентом та виконавчою гілкою влади, що ще більше зросла після проведення конституційних змін у 2004 році[10]. Проведені зміни не лише запровадили парламентсько-президентську систему правління, а одночасно позбавили главу держави частини повноважень, що призвело до руйнації гегемоністської моделі консолідації неопатримоніального режиму, в якій президент відігравав роль верховного арбітра й уособлював цент системи. Це стало кроком до розвитку інституту парламентаризму в Україні.

Поступово зростала внутрішньопартійна роз’єднаність провладних сил і у Грузії, внутрішні розбіжності та протиріччя не дозволяли проводити ефективне державне керівництво. Якщо на президентських виборах в 2004 році тодішній спікер парламенту Н. Бурджанадзе підтримувала і була союзником М. Саакашвілі, а партія «Єдиний національний рух» була домінуючою, то уже в 2007 році утворила опозиційну партію, відому як «Демократичний рух – Єдина Грузія». Декілька інших колишніх союзників теж перейшли в опозицію протягом року[11].

Однак вагомим вдалим досягненням правління Саакашвілі є здійснення «антикорупційного прориву». Головною передумовою стало радикальне скорочення державного апарату: з 18 міністерств залишилося 13 (відбулося скорочення персоналу на 35%), із 52 державних служб лишилося 34 (50 % скорочення персоналу). Прикладом реформи інституції влади стала ліквідація влітку 2004 року дорожньої поліції. Всі працівники (14 тис.) було скорочено[12]. У 2009 році за даними Міжнародної неурядової організації Transparency International індекс сприйняття корупції становив 4,1, тобто Грузія посіла 66 місце із 180 країн[13], тоді як в 2003 році Грузія мала показник 1,8, посідаючи 124 місце[14].

Ліквідація корупції в Україні стало лише популістським передвиборчим гаслом. За даними цієї ж організації наша країна за рівнем корупції у 2009 році посіла на 146 місце серед 180 країн із показником 2,2[15]. Порівняно із 2003 роком, коли показник складав 2,3, а Україна посідала 106 місце[16], відбулася тенденція до погіршення. У постреволюційний період в Україні не відбулося ані суттєвої боротьби з корупцією, ані створення належних умов для запобігання її виникненню. Про низьку ефективність боротьби з цим загальносуспільним явищем свідчать наступні статистичні дані: у 2008 році було зареєстровано 1910 випадків хабарництва (у 2007 – 2146). До судів було спрямовано 1376 кримінальних справ про хабарництво, 23 справи закрито. 11 червня 2009 року був прийнятий проект законів так званий «антикорупційний пакет», поданий Президентом до Парламенту. Хоча й Указом Президента від 28 грудня 2005 року було створено міжвідомчу комісію РНБО з комплексного вирішення проблем у сфері боротьби з корупцією та від 17 квітня 2008 року – Міжвідомчу робочу групу з питань протидії корупції та їх діяльність була лише формальна. На думку експертів, головними недоліками державної антикорупційної політики в Україні стали: декларативність більшості норм, низька виконавська дисципліна, неузгодженість та повільність дій органів влади[17].

Однак все-таки судова влада в Грузії була не в змозі встановити себе як незалежну установу, і продовжувала страждати від великої корупції і тиску від виконавчого органу. Загальним явищем була оплата хабарів для суддів, а судові реформи були повільні в просуванні вперед. Поліція поліпшила своє функціонування відколи уряд звільнив половину її персоналу в 2004 році в результаті антикорупційної діяльності. Уповноважений з прав людини Созар Субарі повторно звинуватив поліцію у зловживаннях, зокрема зробила особливий наголос на жорстоке поводження із затриманими, і тюремні умови в Грузії залишалися жорстокими[18]. Судочинство в Україні було об’єктом маніпулювання в країні. Непрозорість діяльності органів влади, нерозуміння посадовими особами суті свого суспільного призначення та зверхнє ставлення до громадян, неефективність судочинства – усе це призвело до зневіри громадян у можливість захистити себе від незаконних дій з боку держави. Так, рівень довіри до суду як інституту, в якому можна захищати свої права, є надзвичайно низьким: за соціологічними даними 2005 року не довіряють судам 50,3% і лише 14,2% громадян довіряють. Близько 78% суддів визнають існування систематичного тиску на них[19].

Партійно-політична ситуація визначалася у Грузії строкатою багатопартійною системою, рівень довіри до якої досить низький. В березні 2007 року проводилося опитування серед населення Грузії з метою визначення партій, які мають найбільший рівень довіри з боку громадян. Результати дослідження виявилися наступні дані: найбільший рівень популярності (15,8%) отримала партія «Єдиний національний рух» – правляча політична партія, лідер якої є М. Саакашвілі. Решта, наприклад, «Нові праві» ((5,4%), Лейбористська партія (2,9%), Республіканська (2%), Консервативна партія (0,7%), «Національний Форум» (0,4%), «Шляхи Грузії» (0,2%)[20]. Це говорить про те, що жодна з партій не може вести масштабну, ефективну та результативну опозиційну діяльність.

Демократизація режиму вплинула і на багатопартійність системи в Україні. Політичні сили мали право і реальну можливість брати участь у змаганні за владу. Однак рівень внутрішньопартійної демократії залишається порівняно низьким через залежність партій від спонсорів, які здебільшого орієнтуються на керівництво. Централізації партій сприяє також виборче законодавство, яке передбачало «закриті списки», що фактично, дає право керівництву визначати коло осіб, які отримують мандати в представницьких органах.

Виборчі процеси у Грузії проходили у не зовсім демократичний спосіб. Виборча комісія призначалася Президентом, тому навіть на президентських та повторних парламентських виборах у січні 2004 року, міжнародні спостерігачі від ОБСЄ зафіксували значні та різноманітні порушення. Президентські і парламентські вибори у січні і травні 2008 року пройшли із зловживання нормативних, інституційних, адміністративних, фінансових та медіа-ресурсів[21]. На дострокових президентських виборах перемогу одержав М. Саакашвілі, отримавши 53% голосів. Спостерігачі від ОБСЄ охарактеризували їх як такі, що пройшли з масовими порушеннями та фальсифікаціями: зміни у виборчому законодавстві відбувалися напередодні виборів, зловживання державними ресурсами, залякування громадських працівників і опозиційних активістів, неточність виборчих списків. Опозиційні кандидати зазначали, що фальсифікація штовхнула Саакашвілі на подолання 50-відсоткового порогу з метою запобігання другого туру[22]. Тому назвати Грузію виборчою демократією важко.

Щодо виборчого процесу в Україні, то відчутне помітне покращення. Протягом 2005-2009 років в Україні відбулися суттєві змін у напряму до приведення національного виборчого законодавства до демократичних стандартів. За результатами президентських виборів у 2004 році в новій редакції було прийнято Закон України «Про вибори народних депутатів України», який враховував як практичний досвід президентської виборчої кампанії, так і рекомендації Бюро демократичних інституцій і прав людини ОБСЄ за результатами виборів глави держави. Вже у 2006 р. Верховний представник Європейського Союзу з питань зовнішньої політики і політики безпеки Хав’єр Солана привітав український народ із проведенням 26 березня того ж року вільних і чесних виборів до Верховної Ради відповідно до міжнародних стандартів демократичних виборів[23]. Окрім того, було ухвалено Закон «Про державний реєстр виборців» (22.02.2007)[24]. А в 2006 році мажоритарна виборча система була замінена на пропорційну. Така система забезпечила пропорційне представництво основних політичних сил у парламенті, забезпечила краще структурування парламенту – формування фракцій і парламентської більшості.

Свобода слова та свобода мирних зібрань у Грузії також не відповідала демократичним тенденціям. Події 7 листопада 2007 року стали ще одним показовим фактом жорсткої політики влади. Саме тоді були розігнані учасники мирних акцій протесту опозиції із застосуванням силових механізмів (сльозоточивий газ, гумові кулі). В результаті постраждало 500 осіб, в тому числі представники громадського порядку. В Грузії було введено надзвичайний стан[25]. Уповноважені з прав людини зафіксували десятки випадків порушення політичних прав активістів, включаючи образи, безпідставні арешти, жорстоке поводження. 17 липня 2009 року Парламент прийняв поправки до Закону про збори і демонстрації, відповідно до яких збори або демонстрації можна проводити на відстані більше 20 метрів від офіційних будівель. Це нове положення створювало можливості для довільної інтерпретації, що могло служити перешкодою для свободи зборів. У кінці 2009 року за цим законом заарештували і оштрафували трьох правозахисників[26]. Ще одна поправка, яка загрожувала реалізації громадянських свобод, була введена до Кодексу про адміністративні правопорушення 17 липня 2009 року. Відповідно до цієї поправки термін утримання під вартою за порушення громадського порядку був продовжений з 30 до 90 днів. Це викликало занепокоєння щодо можливості довільної інтерпретації поняття «громадський порядок», завдяки якій можна буде легко звинуватити правозахисників за дії в захист прав людини.

За даними неурядової громадської організації Freedomhouse розвиток громадянського суспільства в Україні (2,75) є на порядок вищий, ніж в Грузії (3,75)[27]. Саме за напрямом «громадянське суспільство» Україна продемонструвала найбільший поступ. Проходження революцій в країнах говорить про наявність рівня мобілізації людей, їх консолідації, здатності до об’єднання. Спостерігається також збільшення у суспільстві питомої ваги громадських організацій та зростання кількості їх членів. За даними Державного комітету статистики, станом на 1 липня 2009 р. в Україні зареєстровано: громадських організацій та їх осередків – 61610 (2008 р. – 59321); профспілок та їх місцевих об’єднань – 23564 (2008 р. – 22678); благодійних організацій – 11972 (у 2008 р. – 9590)[28], хоча, на думку експертів, більшість зареєстрованих в Україні організацій продовжують існувати формально, або функціонують епізодично. Відсутність тісної співпраці влади із громадянським суспільством у Грузії, придушення демонстрантів у листопаді 2008 р. – зумовило погіршення показника громадянського суспільства до рівня 3,75 з 3,5. Як в Україні, так і в Грузії багато неурядових організацій залишаються залежними від іноземних донорів[29].

Досить складна ситуація спостерігалася у сфері ЗМІ, особливо після збройного грузинсько-російського конфлікту у серпні 2008 року. Досить часто ЗМІ використовували маніпуляційні технології, зокрема щодо таких чуттєвих для суспільства питань як конфлікт 2008 року та етнічні меншини. Прикладом також є події 12 грудня 2009 року, коли Асоціацію молодих юристів Грузії звинуватили в перешкоді звільненню грузинських заручників через передачі на телеканалі Rustavi 2. А 10 грудня 2009 року по першому державному каналу транслювали украй критичний відгук про організацію «Пріоритет прав людини». Організацію звинуватили в тому, що, подаючи скарги в Європейський Суд з Прав Людини, вона шкодить державі і використовує «трагедію війни у своїх інтересах»[30]. Маніпуляція населенням посилювалася, враховуючи той факт, що грузинські ЗМІ перебували під контролем або влади, або провладних бізнесових груп, а доступ до Інтернету мало лише 8% населення. Аби зберегти свої робочі місця, діяльність журналістів проходила під жорсткою цензурою. Такі факти суперечать Конституції Грузії, зокрема розділу другому статті 19, яка гарантує кожній людині свободу слова, думки, віросповідання[31].

Оцінюючи стан ЗМІ в Україні, що є також важливим показником демократичності режиму, можна говорити лише про часткове послаблення тиску і незначне збільшення свободи слова. Адже протягом цього часу в Україні так і не з’явилося громадського телебачення, журналістські колективи не мали контролю над ЗМІ, в яких вони працювали, а більшість якісних ЗМІ існували на дотації своїх власників, які зацікавлені не стільки в бізнесі, скільки в наданні якомога більшого політичного змісту. Український журналіст В. Портніков характеризує таку свободу саме як кланову свободу, яка пов’язана з різними інтересами олігархів[32]. За даними Міжнародної організації «Репортери без кордонів» у 2007 році Україна посіла в рейтингу свободи слова 92 місце із 170[33]. У січні – червні 2009 року Фонд «Демократичні ініціативи» провів опитування серед журналістів стосовно їхньої оцінки стану свободи слова в Україні. Досить високо журналісти оцінили стан свободи слова в 3 бали за 5-бальною шкалою[34].

Отже, демократичні процедури та інститути в Україні та Грузії перетворилися на інструмент, які правляча еліта використовує для утримання влади та реалізації власних інтересів. Це означає, що ці інститути не діють, а створюють лише демократичний фасад, який еліта використовує для власної легітимації як в середині країни, так і за її межами. Збереження та утвердження неформальних інститутів дозволяє говорити про утвердження дефектної демократії у постпомаранчевий період 2005-2009 рр. Події, що склалися в постпомаранчевий період, зумовили формування гібридного політичного режиму, який визначаємо як режим демократичної ситуації. Підтвердженням цього є те, що політичний процес України відповідає одному з основних критеріїв перехідного стану – так званій подвійній невизначеності – правил та процедур політичної гри, а також її результатів. Політичний режим Грузії протягом 2004-2009 рр. можна охарактеризувати як напівавторитарний. Оскільки багато з показників не відповідали демократичним стандартам і, порівняно з Україною, були на порядок гірші, зокрема розвиток громадянського суспільства, виборчий процес, незалежність ЗМІ.

Список використаних джерел та літератури

[1] Полохало В. Від авторитаризму до… авторитаризму? Україна в політичному інтер’єрі колишніх радянських республік [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.zn.kiev.ua/nn/show /509/47607/. – Заголовок з екрану.

[2] Кузьо Т. Десять свідчень того, що Україна неорадянська держава [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.pravda.com.ua. – 25 березня 2004 р. – Заголовок з екрану.

[3]O’Donnell G. Delegative Democracy[Text] //The Global Resurgence of Democracy. – Second Edition. Edited by L. Diamond and M.F. Plattner, Baltimore and London: The JohnsHopkinsUniversity Press, 1996. – pp. 95-108.

[4]Меркель В., Круассан А. Формальные и неформальные институты в дефектных демократиях (І) [Текст] // Полис. – 2002. – №1. – С. 6-15; Меркель В., Круассан А. Формальные и неформальные институты в дефектных демократиях (ІІ) [Текст] // Полис. – 2002. – №2 . – С. 20-28.

[5]Саква Р. Режимная система и гражданское общество [Текст] // Полис. – 1997. – №3. – С. 61-83.

[6] Фісун О. Політичний режим України у порівняльній перспективі [Текст] // Стратегічні пріоритети. – № 1 (6). – 2008. – С. 6.

[7] Соловьев А. Политология: Политическая теория, политические технологии: Учебник для студентов вузов [Текст]. – М., 2003. – С. 239.

[8] Соловьев А.И. Политология: Политическая теория, политические технологии: Учебник для студентов вузов [Текст]. – М., 2003. – C. 239-240.

[9] Мацієвський Ю.В. Незакінчений транзит в Україні: спроба періодизації (в контексті президентських виборів 2010 р.) [Електронний ресурс]. – Режим доступу: www.nbuv.gov.ua/Portal/soc_gum/Sup/2008_14.pdf. – Заголовок з екрану.

[10] Конституція України, прийнята на п’ятій сесії Верховної Ради України 28 червня 1996 р. Із змінами внесеними згідно із законом №2222 – IV від 8.12.2004 [Текст]. – ВВР. – 2005. – №2. – ст.44.

[11] Freedom in the World – Georgia (2009) [Electronic resources]. – Mode of access: http://www.freedomhouse.org/template.cfm?page=22&year=2009&country=7612. – Title from the screen.

[12] Круглий стіл «Прийнятність грузинського антикорупційного досвіду для України» [Текст]. – Київ, 2010. – С. 10.

[13]Corruption Perception Index 2009 [Electronic resources]. – Mode of access: http://www.transparency.org/policy_research/surveys_indices/cpi/2009/cpi_2009_table. –Title from the screen.

[14]Corruption Perception Index 2003 [Electronic resources]. – Mode of access: http://www.transparency.org/policy_research/surveys_indices/cpi/2003. –Title from the screen.

[15] Corruption Perception Index 2009 [Electronic resources]. – Mode of access: http://www.transparency.org/policy_research/surveys_indices/cpi/2009/cpi_2009_table. –Title from the screen.

[16]Corruption Perception Index 2003 [Electronic resources]. – Mode of access: http://www.transparency.org/policy_research/surveys_indices/cpi/2003. –Title from the screen.

[17] Круглий стіл «Прийнятність грузинського антикорупційного досвіду для України» [Текст]. – Київ, 2010. – С. 5-7.

[18] Freedom in the World – Georgia (2009) [Electronicresources]. – Mode of access: http://www.freedomhouse.org/template.cfm?page=22&year=2009&country=7612. – Title from the screen.

[19] Демократія в Україні: кроки до зрілості [електронний ресурс]. – Режим доступу:www.niss.gov.ua/book/dopov_zm/R1.pdf. – Заголовок з екрану.

[20] Социологи вычислили рейтинг политических партий Грузии [Электронной ресурс]. – Режим доступа: http://georgia.kavkaz-uzel.ru/articles/110508/. – Заголовок с экрана.

[21]Neo-liberal State Building and Western «Democracy Promotion»: the case of Georgia [Electronicresources]. – Mode of access: http://stockholm.sgir.eu/uploads/Neo-liberal%20state%20building%20and%20democracy%20promotion%20in%20Georgia.pdf. – Title from the screen.

[22] Freedom in the World – Georgia (2009) [Electronicresources]. – Mode of access: http://www.freedomhouse.org/template.cfm?page=22&year=2009&country=7612. – Title from the screen.

[23] Оцінка виборчого процесу в Україні іноземними спостерігачами, політологами та експертами [Електронний ресурс]. – Заяви та коментарі офіційних осіб зарубіжних країн щодо позачергових парламентських виборів в Україні 30 вересня 2007 року. – Режим доступу: http://www.mfa.gov.ua/mfa/ua/news/detail/7725/htmNationinTransit 2009/CountryReports [Electronicrecourse]. – Mode of access: http://www.freedomhouse.org//uploads/nit/2009/Ukraine-final/pdf. – Titlefromthescreen.

[24] Закон України «Про державний реєстр виборців» [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi?nreg=698-16. – Заголовок з екрану.

[25]В Грузии участники акции оппозиции создают «Книгу чести» [Электронной ресурс]. – Режим доступа: http://georgia.kavkaz-uzel.ru/articles/176656/. – Заголовок с экрана.

[26] Грузия. Политический контекст [Электронной ресурс]. – Режим доступа: http://georgia.kavkaz-uzel.ru/articles/176656/. – Заголовок с экрана.

[27]Nations in Transit Ratings and Averaged Scores[Electronicresources]. – Mode of access: http://www.freedomhouse.org/template.cfm?page=485. – Title from the screen.

[28] Кількість суб’єктів ЄДРПОУ за галузями економіки та організаційно-правовими формами господарювання станом на 1 липня 2009 р. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.ukrstat.gov.ua/operativ/operativ2009/edrpoy/edrpoy_u/opfg/ ks_za_opf0109.htm. – Заголовок з екрану.

[29] Гражданское общество [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.kavkaz-uzel.ru/rubric/6. – Заголовок з екрану.

[30] Грузия. Политический контекст [Электронной ресурс]. – Режим доступа: http://georgia.kavkaz-uzel.ru/articles/176656/. – Заголовок с экрана.

[31] Конституция Грузии [Электронной ресурс]. – Режим доступа: http://www.kavkaz-uzel.ru/articles/108331/.– Заголовок с экрана.

[32] Портніков В. За каденції Ющенка державний контроль над ЗМІ був замінений на клановий [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://centr.lviv.ua/archives/195. – Заголовок з екрану.

[33] «Репортери без кордонів»: 2007 рік – найгірший за рівнем свободи слова в останньому десятиріччі [Електронний ресурс]. – Режим доступу: www.day.kiev.ua/196504. – Заголовок з екрану.

[34]Фонд «Демократичні ініціативи»: Проект «Україна у фокусі: український демократичний барометр» [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://dif.org.ua/ua/press/dtyjt. – Заголовок з екрану.

Клієнтелістські мережі в період президентства В. Ющенка

Михайло Мозоль — Mon, 13 Feb 2012 14:05:21 +0000

Метою статті є показати функціонування поліцентричних клієнтелістських мереж, які сформувалися в період президентства В. Ющенка та продемонструвати їх вплив на процеси демократизації в Україні.

Ключові слова: клієнтелістські мережі, неформальний інститут, еліта, демократизація.

Характерною особливістю політичних трансформацій на пострадянському просторі є процес міжелітних угод – “пакту еліт”, що передбачає інституціалізацію “правил гри”. Проте “пакти еліт”, які мають місце на пострадянському просторі, замість утвердження демократичних правил гри стабілізували та консолідували різноманітні недемократичні або напівавторитарні режими [1, с. 97]. Головна причина цього – те, що домовленості між політичними акторами передбачали номінальне утвердження та закріплення формальних демократичних інститутів, що слугували прикриттям для неформальних інститутів, які зберігалися та продовжували функціонувати в умовах номінальної інституціалізації демократичних інститутів. Така практика в Україні, на нашу думку, перш за все була пов’язана з потребою міжнародного визнання та легітимації політичної влади, де номінальне закріплення демократичних принципів та інститутів було необхідною умовою.

Неформальні патримоніальні інститути, які набули розвитку у період президентства Л. Кучми стали основою недемократичного характеру політичного режиму в Україні. Опора президента на розгалужену клієнтелістську мережу між центром та регіонами, забезпечила можливість централізованого та цілеспрямованого управління всією державою, і створила ефект авторитарної стабільності, за якої політична конкуренція між елітами точилася не навколо політичних чи суспільних пріоритетів (ідеологічних чи програмних цілей), а натомість передбачала боротьбу за доступ до каналів зв’язку з патроном – Л. Кучмою. Український варіант “пакту еліт” можна розглядати в контексті пострадянських міжелітних консолідацій [2, с. 6], як певний варіант картельних угод з обмеження конкуренції й видавлювання “сторонніх” від участі в експлуатації публічних державних ресурсів.

Результати президентської кампанії 2004 року, змінили розстановку політичних сил у відносинах владаопозиція. Перемога В. Ющенка розглядалася суспільством та більшістю політологів як новий етап демократичних трансформацій. Вважалося, що за умов зміни політичних еліт, процеси демократизації набудуть реальних, а не номінальних (на рівні декларацій та нормативного закріплення) проявів, а неформальні інститути та практики, які зберігалися у період президентства Л. Кучми будуть змінені. Проте замість зміни політичних еліт, відбувалася ротація політичних еліт, а практика політичних (управлінських) рішень, які були прийнятті та реалізовані протягом періоду правління В. Ющенка показала, що неформальні інститути не були змінені, а натомість широко використовувалися в обхід формальних інститутів та процедур. Збереження та утвердження неформальних інститутів у період президентства В. Ющенка дозволяє говорити про дефектну демократію як характеристику політичного режиму в Україні в період 20052009 року.

Формальна інсталяція демократичних інститутів в умовах незакінченої раціональнобюрократичної трансформації держави веде до виникнення сучасного патримоніалізму (Г. Рот) і неопатримоніалізму (Ш. Ейзенштадт, Ж.Ф. Медар) [2, с. 4]. Узагалі поняття “патримоніалізм” походить від слова patrimonium, яке вперше зустрічається в римському праві й означає спадкоємне, родове майно. Німецькі історики та правники XIX століття, що вивчали добу раннього середньовіччя, розглядали патримоніалізм як форму беззастережного володіння й керування державою як своєю приватною власністю на взірець розпорядження землевласником своєю вотчиною. Комплексну концептуальну розробку поняття патримоніалізму у широкій порівняльній перспективі вперше здійснив М. Вебер у своїй фундаментальній праці “Господарство і суспільство” [2, с. 6].

За класичним веберівським визначенням, “у своєму чистому вигляді патримоніальне і, особливо становопатримоніальне панування, розглядає всі владні повноваження та відповідні економічні права як приватно привласнені економічні можливості” [2, с. 6]. Специфічною особливістю патримоніалізму є насамперед апропріація (привласнення) сфери управління офіційними носіями політичної влади, а також нерозчленованість публічнополітичної й приватної сфери соціуму, внаслідок чого держава управляється як приватне володіння правлячих груп, які приватизують різні суспільні функції й державні інститути.

Неопатримоніалізм, як правило, виникає у процесі політичної модернізації постколоніальних суспільств унаслідок перманентної кризи політики національнодержавного будівництва, що виражається насамперед у неможливості реальної інтеграції й функціонування політії на основі демократичних механізмів конкурентного політичного процесу та формально встановлених раціональнобюрократичних правил політичної гри. Як відзначає Ж.Ф. Медар, неопатримоніалізм стає продуктом суперечливої комбінації бюрократичних і патримоніальних норм, за якої функціонування публічновладної сфери здійснюється за логікою патримоніальних відносин, а її легітимація і формальний порядок формування – за логікою відносин раціональнолегальних [3, с. 178].

Щоб охарактеризувати патримоніальний характер неформальних інститутів у період президентства В. Ющенка ми пропонуємо розглянути практику призначення голів обласних державних адміністрацій та проаналізувати інститут призначень з точки зору реалізації повноважень президента в умовах парламентськопрезидентської республіки. Для характеристики процесу призначення голів ОДА ми пропонуємо використовувати поняття неопатримоніалізму К. Клепхема, який визначив його як форму організації, у якій відносини патримоніального типу пронизують політикоадміністративну систему, що формально будується на раціональнолегальних відносинах [2, с. 5]. Виходячи з такого пояснення, чиновники займають позиції в бюрократичних організаціях, маючи формально встановлені повноваження, однак здійснення цих повноважень відбувається, наскільки це можливо, не шляхом здійснення державної служби та виконання службових функцій, а скоріше як право використання приватної власності або ж приватних інтересів. Загальні взаємини водночас будуються за патримоніальним зразком феодала й васала, а не за зразком раціональнолегальних відносин між начальником і підлеглим, поведінка ж при цьому скоріше орієнтована на демонстрацію персонального статусу чиновника, ніж на виконання суспільних функцій. Для характеристики патримоніальних інститутів ми використовуватимемо модель запропоновану О. Фісуном, яка передбачає наявність 3ьох складових:

1) формування класу рентоорієнтованих (rentseeking) політичних підприємців, які для досягнення своїх економічних цілей використовують політичні можливості злиття влади і власності;

2) приватне використання державноадміністративних ресурсів, передусім силової й фіскальної функції держави, що застосовуються насамперед для придушення політичного опору й усунення економічних конкурентів;

3) вирішальна роль клієнтарнопатронажних відносин та зв’язків у структуруванні політикоекономічного процесу, а також простору реальної політичної боротьби [2, с. 7].

Під час аналізу патримоніальних інститутів ми зосередимося на умовах формування та функціонування клієнтелістської мережі (класу рентоорієнтованих політичних підприємців) навколо постаті глави держави. Ми зосередимося на аналізі структури клієнтелістської мережі з точки зору регіональних, галузевих, кланових і сімейнородинних зв’язків, які з’єднуються через механізм клієнтарних відносин вертикаллю президентської влади Всередині клієнтелістської мережі ми будемо розрізняти верхівку – політичне оточення глави держави, якому належать ключові позиції в державному й партійному апаратах; та низові структури мережі, рентоорієнтовані політичні підприємці, які забезпечують реалізацію інтересів глави держави на місцях (у нашому випадку – в областях). Політичними підприємцями ми будемо називати людей, які інвестують у політику різноманітні ресурси, сподіваючись повернути їх у вигляді сприятливої для них державної політики. Проаналізувавши призначення голів ОДА ми намагатимемося реконструювати клієнтелістську мережу (далі КПМ), яка сформувалася навколо В. Ющенка.

4 лютого 2005 року В.Ющенко підписав укази про призначення 24 голів обласних державних адміністрацій (обласні державні адміністрації – далі ОДА). Процедура призначення голів ОДА не відповідала чинній редакції Конституції (з поправками від 8 грудня 2004 року), яка передбачає призначення голів ОДА Президентом після подання Прем’єрміністра. На нашу думку, неконституційний характер призначень є свідченням домінування неформальних угод в оточенні В. Ющенка, додатковим свідченням такого твердження може бути те, що попри порушення формальної процедури жоден політичний актор не скористався можливістю оскарження призначень у судовому порядку. Окрім того, неконституційне та публічне (Президент підписував укази про призначення у Верховній Раді) призначення голів ОДА мало вигляд формування президентської виконавчої вертикалі влади, до якої В. Ющенко формально (за положеннями Конституції) мав опосередкований стосунок, і водночас було першим свідченням домінування неформальних інститутів над формальними. На нашу думку, така поведінка В. Ющенка була результатом прагнення повернути втрачені повноваження – попри зміни внесені до Конституції контролювати виконавчу вертикаль як це свого часу робив Л. Кучма.

Призначення голів ОДА стали результатом угод всередині поліцентричної клієнтелістської мережі, яка сформувалася навколо В. Ющенка.

Найближчі соратники президента В. Ющенка – верхівка клієнтелістської моделі – залежно від місця в ієрархії, отримала можливість призначити своїх представників на низовому рівні (рівні областей). Розстановка представників верхівки мала такий вигляд : В. Ющенко – 9 представників, П. Порошенко – 5 представників, О. Мороз – 2 представники, А. Кінах – 2 представники, В. Литвин – 2 представники, О. Зінченко – 1 представник., Ю. Тимошенко – 1 представник, О. Третьяков – 1 представник, Б. Тарасюк – 1 [4, с. 20]. Підтвердженням цієї тези є передумови призначень та причини звільнень голів ОДА залежно від конфігурації та становища політичних акторів у верхівці клієнтелістської мережі. Найбільше представників після Президента – а саме 5, отримав П. Порошенко, якого з В. Ющенком пов’язували сімейні та бізнесові зв’язки, і який на момент призначення голів ОДА (лютий 2005 року) був найбільш наближеним до глави держави. До групи П. Порошенка ми включаємо – В. Атрошенка – бізнеспартнера П. Порошенка, Ю. Артеменка – бізнеспартнера відомого бізнесмена та члена партії “НУ” Костянтина Григоришина, який був партнером П. Порошенка по бізнесу, В. Бондаря – бізнесмена, який, О. Домбровського – бізнеспартнера та друга П. Порошенка, П. Жебрівського – бізнеспартнера П. Порошенка [4, с. 23]. Представники П. Порошенка або були бізнесменами та мали бізнесові та ділові зв’язки з ним, або були призначені для лобіювання та захисту інтересів П. Порошенка в регіоні. Показовим прикладом клієнтелістського характеру зв’язків між ними та В. Ющенком стало те, що після закінчення протистояння між П. Порошенком та Ю. Тимошенко, яке завершилося відставкою уряду та звільненням П. Порошенка та О. Зінченка, 3 (В. Атрошенко, Ю. Артеменко, П. Жебрівський) з 5 голів ОДА призначених за квотою П. Порошенка були звільненні без вагомих на те причин.

Іншими показовими прикладами призначень та звільнень голів ОДА є призначення представників самого Президента – до цієї групи можна зарахувати П. Олійника, О. Черевка та В. Балогу (опосередковано В. Червонія, І. Стойка, В. Чупруна, А. Авакова, О. Данилова, Б. Сіленкова). І хоча тривалість перебування та характер звільнення цих голів ОДА різниться, проте дуже яскраво демонструє клієнтелістську мережу навколо глави держави. Призначення О. Черевка (як і П. Порошенка та О. Білозір) є прикладом непотизму, та демонструє як сімейні зв’язки та приналежність до верхівки клієнтелістської мережі дозволили йому попри майже 50% падіння рейтингу НСНУ у Черкаській області (на основі порівняння результатів виборів 2002, 2006 та 2007 років) протриматися на посаді протягом всього строку повноважень президента та зберегти за собою місце у президії НСНУ. Інший приклад, призначення В. Балоги головою Закарпатської ОДА і його подальше входження до верхівки КПМ на основі бізнесових інтересів, призвели до заміщення П. Олійника, який був призначений по квоті В. Ющенка, і успішно (на основі порівняння результатів виборів 2002, 2006 та 2007 року) виконував роль партійного лідера в регіоні. Хоча діяльність В. Балоги на посаді голови Секретаріату Президента може бути предметом окремого наукового дослідження, можна навести ще декілька прикладів того, як приналежність останнього до верхівки КПМ призвела до заміщення партійних функціонерів, які стояли на чолі ОДА, бізнеспартнерами та політичними соратниками В. Балоги. Характерною особливістю після Помаранчевої революції стала широка залученість глав обласних державних адміністрацій до пропрезидентської партії Народний Союз “Наша Україна”. Протягом першого року після Помаранчевої революції до Ради партії (загальна чисельність на той час – 150 осіб) увійшло одинадцять голів обласних держадміністрацій. Участь голів обласних державних адміністрацій у партійному вважалася важливою характеристикою “партії влади”. Проте вже у 2008 р. голови обласних державних адміністрацій почали активно залучатися до нової партії “Єдиний центр”, до засновником якої був В.Балога. Серед регіональних політичних акторів, що увійшли до “Єдиного центру”, можна відзначити голову Херсонської обладміністрації Б.Силенкова та главу Хмельницької обласної адміністрації І.Гавчука. Іншим прикладом формування КПМ можуть слугувати заміщення окремих голів ОДА на користь представників Віктора Балоги. На наш погляд типовими прикладами такого заміщення виглядають звільнення М. Лаврика, І.Стойка, О. Садикова, Н. Дієвої та І. Гладун, які жодним чином не можна пов’язати з результати їх партійної чи управлінської діяльності.

Типовим прикладом формування КПМ можна назвати призначення представників В. Литвина – С. Касьянова та В.Олуйка. Призначення цих голів ОДА стало результатом міжособистісних політичних домовленостей між новою елітою – главою держави та головою парламенту – представником старої еліти, та жодним чином не відображало настрої партійних керівників місцевих осередків. Як результат, обоє представників В. Литвина були звільнені з посад через протести місцевих осередків коаліції “Сила народу” – В. Олуйко через 5 днів після призначення, С. Касьянов – через місяць. Вони були замінені представниками верхівки КПМ, В. Олуйко – І. Гладуняком, протеже В. Шандри – народного депутата від “НУ”, члена верхівки КПМ, С. Касьянов – Ю. Єхануровим, членом верхівки КПМ, зважаючи на стратегічну роль Дніпропетровської області. І хоча в результаті протидії місцевих осередків коаліції, домовленості між старою (В. Литвин) та новою елітою (В. Ющенко) були порушені, проте заміщення представників відбулося не на користь місцевих осередків коаліції, а в інтересах верхівки КПМ та особисто глави держави.

Представників О. Мороза, який підтримав кандидатуру В. Ющенка та на момент призначення голів ОДА належав до КПМ, було призначено у Одеську та Полтавську область. Ними стали В. Цушко та С. Бульба відповідно. В цьому випадку показовою є причина звільнення обох голів – у зв’язку з обранням до ВРУ за результатами виборів 2006 року. Тому їх призначення ми пропонуємо розглядати виключно як підтвердження клієнтарнопатримоніальних відносин та функціонування КПМ навколо глави держави.

Представників А. Кінаха – М. Лаврика (Чернігівська область) та бізнеспартнера А. Кінаха О. Садикова, було звільнено у липні 2007 року з однієї причини – призначення на посаду голови Секретаріату Президента В. Балоги і посиленням його впливу на главу держави, і відповідно послабленням позицій та ролі А. Кінаха у верхівці КМП. Протеже Т. Борисюка, Р. Ткач залишив посаду у зв’язку з обранням до ВРУ, а на його місце у зв’язку з посиленням протистояння між Президентом та Ю. Тимошенко було призначено бізнесмена М. Палійчука, кума члена НСНУ І. Паляниці, головне завдання якого полягало в збереженні позицій НСНУ в ІваноФранківській області.

Якщо підсумувати призначення голів ОДА В. Ющенком, то переважна більшість з них буде перш за все пов’язана з проявом неформальних залежностей, які існували між главою держави та його політичним, сімейним та бізнесовим оточенням. Із 24 новопризначених губернаторів 9 були прямо чи опосередковано пов’язані з бізнесовими структурами. 10 губернаторів було призначено на посади в тих областях, де вони ви конували функції керівників виборчих штабів В. Ющенка. При чому цікавим, з цієї точки зору є географічний принцип цих призначень. Із десяти новопризначених голів ОДА, які на виборах 2004 року викону вали обов’язки голів виборчих штабів В. Ющенка, за виключенням О.Данілова (Луганськ), 9 представляли виключно західний регіон. Проте до кінця строку повноважень президента, на посаді залишився лише один – О. Черевко, який, досить показово, був пов’язаний з В. Ющенком сімейними зв’язками; натомість 7 було звільнено протягом перших 2х років президентства Віктора Андрійовича.

Аналіз призначень голів ОДА дозволяє говорити про існування розвиненої поліцентричної клієнтелістської мережі, верхівка якої перебувала у неформальних зв’язках з В. Ющенком. Більшість призначень були пов’язані з існуванням клієнтелістських зв’язків між главою держави та верхівкою КПМ, верхівкою КПМ та призначеними представниками, які реалізовували ролі низових структур мережі. Характер звільнень голів ОДА або ж заміщення цих посад новими представниками, дозволяє говорити про домінування клієнталістських бізнесово-кланових і патримоніальних сімейно-родинних зв’язків.

Патримоніальна складова призначень голів ОДА є одним з прикладів функціонування клієнтелістських мереж у період президентства В. Ющенка. Подібні мережі функціонували і в інших вищих органах державної влади – уряді, парламенті, судовій системі України, наведені вище приклади в цьому випадку є одиничним підтвердженням існування подібних мереж у політичній та адміністративній системах. Головна причина їх існування – “спадок минулого” [1, с. 87] попередніх недемократичних режимів, що проявився у збережені неформальних інститутів у період президентства В. Ющенка. Причиною їх збереження слід вважати відсутність цілеспрямованої політики їх деінституціалізації.

Домінування неформальних інститутів у період президентства В. Ющенка стало однією з ключових перепон на шляху утвердження консолідованої демократії в Україні в цей період. Відсутність цілеспрямованої політики та особистої позиції політиків, спрямованої на деінституціалізацію інститутів та практик, які функціонували в період президентства Л. Кучми та зберігали недемократичний характер взаємовідносин між гілками влади та громадськістю, негативно вплинули на процеси інституціалізації демократичних практик та утвердження принципів демократії.

Список використаних джерел та літератури:

1. Гельман В.Я. Из огня да в полымя? Динамика постсовестких режимов в сравнительной перспективе [Текст] / В. Я. Гельман // Полис. – 2007. – №. – С. 81109

2. Фісун О. А. Неопатримоніалізм проти демократії в Україні [Текст] / О. А. Фісун // Віче, 2008. – № 17. – С. 47

3. Medard J. F. The Underdeveloped State in Tropical Africa: Political Clientelism or NeoPatrimonialism [Text] / J. F. Medard // Private Patronage and Public Power; ed. by C. Clapham. – New York: St. Martin’s Press, 1982. – P. 162192.

4. Дзеркало Тижня [Текст]: газ. – 1994 – 27 президентських очей / Якель Р., Хрменко І., Фоменко В. та ін. – Київ: Преса України, 2005. – 1925 лютого. – № 6 (534).