Ключові слова: Луцько-Рівненська операція, 1-й Український фронт, Червона армія, війна.

Проблематика Другої світової війни не втрачає своєї актуальності в усьому світі й, зокрема, в Україні, яка зробила значний внесок в перемогу. Актуальність обраної теми полягає у необхідності більш глибокого дослідження воєнних аспектів Луцько-Рівненської наступальної операції, чого не було до кінця зроблено у вітчизняній історіографії. Важливість операції полягає в тому, що її успішне здійснення, в подальшому, забезпечило радянським військам можливість утримати стратегічну ініціативу і розвинути наступ на захід, у напрямку державного кордону.

В кінці січня 1944 р. одночасно з Корсунь-Шевченківською операцією війська правого крила 1-го Українського фронту почали наступ на противника в районі Рівне-Луцьк. В разі успішного проведення наступальної операції створювалися оперативні умови для наступу на Чернівці та Ковель [12, с. 94].

Мета Луцько-Рівненської операції полягала в тому, щоб звільнити райони Луцька та Рівного, зайняти вигідне положення для подальшого удару у фланг німецької групи армій «Південь», а також скувати ворога і не допустити перекидання німецьких військ з району Рівне, Шепетівка в район Корсунь-Шевченківського [9, с.133].

Для проведення операції були залучені 13-та і 60-та армія фронту. Основна роль в операції відводилася 13-й армії під командуванням генерал-лейтенанта М. Пухова. В її складі були 24, 28, 76 і 77 стрілецькі корпуси та 1-й і 6-й гвардійські кавалерійські корпуси – всього 8 стрілецьких і 6 кавалерійських дивізій.

Головний удар армія наносила силами 76-го, 1-го і 60-го гвардійського кавалерійських корпусів з району Сарн із завданням оволодіти Луцьком і Рівнем з північного заходу. На лівому фланзі силами 24-го стрілецького корпусу армія повинна була нанести удар із району Гощи в обхід Рівного з півдня і південного заходу. Правофланговий 77-й стрілецький корпус мав завдання однією дивізією (397-ю стрілецькою) прикрити правий фланг армії в районі Століна, а іншою дивізією (143-ю стрілецькою) підійти до р. Горинь [12, с. 95].

60-та армія генерал-лейтенанта І. Черняхівського мала в своєму складі 23-й, 18-й гвардійський, 15-й і 30-й стрілецький, 4-й гвардійський і 25-й танковий корпус – всього 9 стрілецьких дивізій і 2 танкових корпуса. Армія наносила головний удар силами 18-го гвардійського стрілецького корпуса з завданням оволодіти Шепетівкою. 23-й стрілецький корпус повинен був оволодіти рубежем Острог, Славута [12, с. 96].

Під час підготовки наступальної операції було проаналізовано розвідувальні дані, Військова рада досить точно визначила найбільш слабке місце в обороні противника. Це була лісисто-болотиста ділянка на захід від Сарн, де німці не мали суцільного фронту оборони. Плануючи наступ на цій ділянці, командування враховували, що противник не зможе підкріпити своє рівненське угруповання резервами, так як значні сили його скуті під Корсунь-Шевченківським.

Напередодні і в ході проведення операції у погодженні з військовим командуванням фронту активізувалася діяльність партизанських груп на території Рівненської і Волинської областей. В районі проведення бойових діяло не менше 30 загонів і з’єднань загальною чисельність близько десяти тисяч бійців. Тут діяли загони і з’єднання С. Ковпака, В. Бегми, І. Федорова та ін.

Ще задовго до початку операції партизани активізували свою діяльність. Серед їхніх основних завдань було надання розвідувальних даних, руйнування комунікацій ворога, диверсійна робота на залізничному транспорті і автошляхах. Волинський дослідник В. Кудь стверджує, що близько 40% німецьких частин змушені були боротися з партизанами і не були використані на передовій [10, с. 149].

Так, групи Савчука, Гончаренка і Маслінікова, що входили до з’єднання Бегми протягом січня 1944 р. на дорогах Ковель – Рівне, Ковель – Холм і Ковель – Сарни [3, арк. 93], підривали ешелони противника з продовольством і технікою. В результаті диверсій було знищено 4 паровози і 44 вагони, вбито і поранено до 140 чоловік [2, арк. 94].

Завдяки активним діям партизанів були паралізовані автошляхи, залізничний транспорт. Також вони брали участь у звільненні ряду райцентрів. Під час наступу частин Червоної армії на території Рівненської області, партизанське з’єднання під командуванням І. Федорова приймало участь в спільних бойових операціях і допомагали їм в звільненні райцентрів Рафалівка, Володимирець [5, арк. 16]. На території Волинської області партизанські з’єднання зайняли райцентр Колки, а також сприяли звільненню райцентру Малевичі [6, арк. 34].

Важливе стратегічне значення операції обумовлювалося тим, що міста Рівне, Здолбунів, Луцьк були важливими вузлами шосейних і залізничних комунікацій. Звільнення Луцька та Рівного давало можливість зайняти вигідне положення для подальшого удару у фланг німецької групи армій «Південь», а також скувати ворога і не допустити перекидання німецьких військ з району Рівне, Шепетівка в район Корсунь-Шевченківського.

Значні труднощі для проведення операції складали погодні умови та складний ландшафт. Близько 70% територій де мали відбуватися бойові дії складали болота та великі лісові масиви. Додаткові труднощі створювало бездоріжжя посилене теплою погодою і рясними дощами [7, арк. 1].

Військам 13-ї та 60-ї армії в районі Луцьк – Рівне – Здолбунів протистояла 7-а танкова дивізія, 454-а охоронна дивізія і корпусна група СС, 1-а легка піхотна дивізія угорців, декілька окремих полків і батальйонів. Крім того німецьке командування могло використати для маневру корпусну поліцейську групу, що розміщувалася в Дубно [4, арк. 2].

Згідно з офіційною періодизацією, наступальна операція 13-ї армії проводилася із 27 січня по 11 лютого 1944 р., включно. Проте, окремі військові спеціалісти вважають, що фактично операція тривала до 13 лютого, тобто на два дні довше. Зокрема, військовий історик І. Бєлкін поділяє Луцько-Рівненську операцію на два періоди. Перший – з 27 січня по 2 лютого, коли відбувся тактичний прорив оборони ворога стрілецькими з’єднаннями на рівненському напрямку і обхідний маневр кавалерійських корпусів у тил рівненського угрупування. Другий період – від 3 по 13 лютого, коли головні сили 13-ї армії перейшли до оборони на рубежі р. Стир, а частина сил переслідувала залишки розгромленого угрупування ворога в напрямку м. Дубно [11, с. 92].

27 січня 1944 р. війська 13-ї і 60-ї армії 1-го Українського фронту розгорнули наступ із району південніше Сарн до Рівного і Луцька зі заходу [8, арк. 2]. Через низьку забезпеченість танками в операції масово була використана кавалерія. 1-й і 6-й гвардійські кавалерійські корпуси вдалим маневром вийшли на тили угруповання ворога в райони Рівного й Луцька. До 11 лютого радянські війська вийшли на рубіж Луцьк – Шепетівка. [1, с. 114].

Загальними зусиллями 13-та армія зуміла зупинити німецький наступ і відкинути ворога від Луцька хоча бої неподалік міста тривали до 14 березня. У район Дубна противник підтягнув нові формування і станом на 13 лютого 1944 р. повністю домінував у військовій силі. Гітлерівці мали більш ніж троєкратну перевагу над радянськими військами. Тому у зв’язку із зміною співвідношення сил, а також виконанням військами 13-ї армії поставлених завдань, командуючий фронтом зранку 14 лютого наказав припинити подальший наступ на Дубно і перейти до оборони. Таким чином Луцько-Рівненська наступальна операція була завершена.

Наслідком Луцько-Рівненської наступальної операції стали значні втрати ворога у живій силі та техніці. Вони склали близько 20 тисяч солдат і офіцерів убитими і пораненими, 1830 полоненими. Було знищено 87 танків і штурмових гармат, 315 кулеметів, 800 автомашин, розгромлено сім піхотних та одну танкову дивізію противника, дев’ять піхотних і поліцейських полків, декілька частин спецпризначення [11, с. 94]. В ході операції звільнено понад 200 населених пунктів, серед них два обласних і шість районних центрів (Ківерці, Маневичі, Олика, Теремно, Цумань).

Вийшов на рубіж Луцьк, Млинів, Ізяслав, радянські війська зайняли краще положення по відношенню до групи армії «Південь», що дозволило в подальшому нанести удари на ковельсько-люблінському і ковельсько-брестському напрямках. Крім того, скувавши основні сили 4-ї танкової армії, радянські війська лишили командування групи армії «Південь» можливість перекинути сили зі складу цієї армії в район Корсунь-Шевченківського. Було

встановлено контроль над шосейними дорогами та залізничними вузлами, що збільшувало можливості швидкого маневру, покращення постачання частин.

Бої на території Волині показали, що навіть перевага в живій силі й техніці не гарантує успіху, а непродумані рішення призводять до непоправних втрат. У боях на території Ровенської області загинуло 14 000 червоноармійців і близько 300 партизанів і підпільників [13, с. 284]. Однак радянське командування не зробило належних висновків з цих уроків, яскравим прикладом цього є Поліська наступальна операція 2-го Білоруського фронту.

Джерела та література

1. Грицюк В. Стратегічні та фронтові операції Великої Вітчизняної війни на території України / В. Грицюк. – К., 2010. – 150 с.

2. Державний архів Рівненської області, ф. 1, оп. 1, спр. 2, 97 арк.

3. ДАРО, ф. 1, оп. 1, спр. 2, 97 арк.

4. ДАРО, ф. 4054, оп. 1, спр. 96, 2 арк.

5. ДАРО, ф. 4054, оп. 1, спр. 164, 99 арк.

6. ДАРО, ф. 4054, оп. 1, спр. 164, 99 арк.

7. ДАРО, ф. 4054, оп. 1, спр. 96, 2 арк.

8. ДАРО, ф. 4054, оп. 1, спр. 97, 2 арк.

9. Крайнюков К. Оружие особого рода / К. Крайнюков. – М., 1984. – 591 с.

10. Кудь В. Фронтові операції із визволення Волині у 1944 році / В. Кудь // Волинь у Другій світовій війні: збірник наукових та публіцистичних статей, присвячений 60-річчю визволення Волинської області від фашистських загарбників. – Луцьк: РВВ «Вежа», 2004. – С. 140–179.

11. Ленартович О. Луцько-Ровенська наступальна операція (27 січня – 11 лютого 1944 р.) / О. Ленартович // Наукові записки Національного університету «Острозька академія». – Острог, 2015. – Вип. – 24. – С. 91-95.

12. Мощанський И. Освобождение Правобережной Украины / И. Мощанський. – М.: Вече, 2011. – 320 с.

13. Україна в полум’ї війни 1941 – 1945 / П. Панченко, О. Уткін, В. Горєлов та ін. – К.: Україна, 2005. – 560 с.

У статті охарактеризовано повстансько-підпільний рух на території Любомльського району і його протистояння з радянською владою.
Ключові слова: УПА, Червона армія, повстансько-підпільний рух.

For the purpose we set: defining and research of insurrectionaland rebellious actions on the territory of Liuboml region, research of punitive acts of Soviet Power against URA.
Key words: URA, The Red Army, insurrectional and rebellious actions.

З приходом німецької окупаційної влади в 1941 році на Любомльщину частина її населення повірила, що нацисти після перемоги над більшовиками, сприятимуть побудові Української Держави. Була створена районова управа, якій дозволили використовувати український герб – тризуб, частина молоді пішла в допоміжну українську поліцію.
28 серпня 1941 року в Любомлі на площі Ринок місцева організація ОУН провела збори, на яких звучали заклики до утворення держави. Німецька влада відмовилась визнати рішення зборів.[15;3]
Для побудови держави і її оборони від німецьких окупантів і червоних партизан потрібні були збройні сили. Підпільна Перша Конференція ОУН у вересні 1941 р. визначила, що гітлерівська Німеччина є таким самим ворогом України як і сталінської СРСР. Було видано наказ низовим ланкам Організації готуватись до збройної боротьби проти німецьких окупантів. Реакцією на дії оунівців було розпорядження Поліції безпеки і СД, в якому, зокрема, зазначалося:
«Незаперечно встановлено, що рух Бандери готує повстання у Рейхкомісаріаті (Україна), мета якого – створення незалежної України. Всіх активістів руху Бандери треба негайно арештувати і, після ґрунтовного допиту, таємно знищити як грабіжників». [5;2]
Перші партизанські загони під проводом ОУН виникли в жовтні 1942 р. на Волині. Цей рух поступово поширюється з Волині на Полісся, а згодом на Галичину, Закерзоння та східноукраїнські землі.
Територія Любомльщини входила в групу «Північний Захід», де командиром був «Рудий» (Ю. Стельмащук) і знаходилась у військовій окрузі УПА «Турів». Командир “ Бистрий ” (Пашкевич) був на чолі загону “ Тур ”[7;510].
З 1943 р. на території Любомльського району діяв курінь «Лисого». Для боротьби з ним був у Великодній тиждень 1943 р. направлений батальйон СД. Остаточно попалися в засідку підготовлену упівцями і були розбиті цілком. З батальйону нічого не лишилося. Поранених було близько 60 осіб. Це був, мабуть, перший великий бій УПА з німцями на території Любомльського району.
Із спогадів рядового стрільця УПА, вихідця із Любомля, А.В.Дроздовича, дізнаємося про сутички УПА з гітлерівцями на території Любомльського району. Він воював у сотні «Чумака» (Миколи Яценюка з с. Запілля), яка діяла на території – від шосе Любомль – Шацьк до самого кордону. А.Дроздович згадує випадок, коли біля Шацька упівці захопили шістьох німців, які їхали на конях. Їх не було розстріляно, а обміняно. Відбулися бої біля с. Заозерного, де загинуло 14 окупантів, біля Старої Гути їх було знищено 60 осіб.
Генеральний комісар Волині і Поділля Шене доповідав 30 квітня 1943 р.: захід і південь Волині контрольовані «українськими націоналістичними бандами» та в районах Любомля, Горохова, Дубна, Крем’янця і частково Луцька треба говорити про повстання» [10;236].
З 1943р. вояки УПА вже не давали спокою німцям. Так, 7 липня на шосе Любомль-Шацьк, на північ від с. Згорани, повстанці влаштували засідку на ворожу колону, яка рухалась до Шацьку, аби забрати українську молодь до Німеччини. В тому бою один лише рій знищив 42 німців. Загинуло 5 повстанців. Троє з них відомі: Володимир Кушнір, Іван Оксентюк, Лукаш Чишій. Першим Любомльським районним провідником ОУН був Володимир Вихор, який був убитий в бою німцями в 1943 році на окраїні Любомля.
Після нього Любомльським районовим провідником став з травня 1943 року «Орлик» — Багнюк Іван з с. Стара Гута. Він був вбитий і замордований червоними партизанами в урочищі «Кам’яниця» влітку 1943 року. Похований в с. Радехів.[14;6].
З літа 1943 року до приходу Червоної армії районовим провідником був «Донський» — Покровський Іван, син священика з с. Штунь.
Активним учасником УПА був житель м. Любомля Абрамович Микола Романович, закатований влітку 1943 року в Глинянському лісі червоними партизанами. Разом з ним було вбито сотенного «Буревія».
У період війни в с. Гороховище Любомльського району розміщувалася сотня Чихури. Штаб знаходився у школі. Господарчим у сотні був «Гордий» — Реванюк Іван.
Наступним етапом боротьби вояків УПА були бойові дії проти радянської влади. З цього часу посилились репресії військ НКВС, НКДБ і Червоної Армії проти повстанців і їх родин. Були створені спеціально загони НКВС, які під виглядом “ бандерівців ” знищували мирне населення, щоб викликати ненависть до УПА.[3;52]
Якщо писати про жорстокість під час війни і після, то вона була з двох сторін. Відомі випадки, коли вояків УПА, які попали в полон до червоних партизан, катували просто по-садистськи. Улюбленим прийомом у партизан було прив’язати полоненого за ноги до коня і волочити, поки не помре.
Партизани неодноразово запрошували вояків УПА на мирні переговори, якби для спільного опору німцям. Але хто йшов на переговори до них, то назад не вертався.
На початку жовтня 1944 року лише в західних областях України дислокувалося 26304 бійці внутрішніх військ НКВС, що були зведені у 14 бригад та одну дивізію, на літо 1945 року – уже 34865 тис. осіб , а станом на початок січня 1947 року тут було зосереджено 15 полків внутрішніх та один полк прикордонних військ і 7 прикордонних загонів загальною чисельністю 86 тис. бійців. Із східних областей України туди були скеровані 605 оперативних працівників і 44 керівні співробітники МВС СРСР. У 1945 році органи НКВС ліквідували в західних областях 890 озброєних груп, притому вбили 44 тис. і заарештували понад 17 тис. учасників антирадянського руху. Як випливає з розсекреченої нині постанови президії ЦК КПРС про політичний і господарський стан західних областей УРСР від 26 травня 1953 року, з 1944 по 1952 роки в західних областях України було піддано різним видам репресій майже 500 тис. осіб, у тому числі заарештовано понад 134 тис., убито понад 153 тис., вислано навічно за межі республіки понад 203 тис. осіб [4;4].
В 1947 році за співробітництво з українськими повстанцями було вивезено 7 сімей з хутора Кургани, з с. Радехова – 12. Повезли загонами на Сибір. Вивозили їх за співпрацю з УПА. Хоча на Курганах дійсно часто збирались вояки УПА.[1;320]
На початку 1950-х років боротьба збройного підпілля проти радянського режиму продовжувалась. Так, 5 листопада 1951 року при проведенні операції з пошуку і ліквідації загону УПА в урочищі “Їжувка”, в стіжку, що належав жителю с. Вижгів, тоді Оваднівського району Савчуку Зиновію Іллічу, був виявлений схрон, в якому перебували підпільники. З допомогою лісника їм було підсипане снодійне, коли вони заснули, почався штурм. Дехто з них прокинувся і вступив в бій. В числі захоплених живими були “ Орел ” – Здрок Пилип, “ Карпо ” – Здрок Дмитро, “ Савка ” – Вавриш Іван. В бою загинули: “ Чорний ”, він же “ Аркадій ” – Кухарук Олександр Афанасійович, провідник ОУН Оваднівського району і “ Зінько ” – Ющук Петро Федорович. Крім зброї, у них було виявлено і літературу 3000 агітаційних листівок і примітивну друкарню.
Особливою кмітливістю виділявся серед місцевих повстанців районовий провідник Богдан Сергій Кіндратович, родом з с. Куснище. У 1950 році він був виданий зрадником і загинув в бою[10;240].
Останній відомий бій УПА на території району відбувся на південь від с. Рогові Смоляри в урочищі “ Ріг ” в кінці 1951 року. Будучи оточеними, частина з них загинула, а Маляс Василь Лукашович, Синчук Лукаш Демидович, обидва родом з с. Полапи і Клюка Михайло з с. Запілля, щоб не попасти в полон, підірвали себе гранатами. У 1950 році, аби не попасти в полон підірвала себе гранатою жителька с. Чмикос Ющук Ганна Панасівна.
Як для всієї України, так і для Любомльського району повстансько-підпільний рух в післявоєнний період був непростим, приніс багато випробувань для населення і залишив по собі трагічну історію.

Джерела та література:
1. Білас І. Репресивно-каральна система в Україні. 1917-1953 рр. / І. Білас. —К., 1994.—685с.
2. Бородулін С. Гнівний князь Багон/ С.Бородулін. – К., 1990. – 222с.
3. Кременецький В. Іменні Ванди Василевської / В. Кременецький. – К., 1986. –204с.
4. Лис В.100-річчя провідників ОУН-УПА // Волинь-Нова / В. Лис.—Люцьк, 2011. – 4с.
5. Мариньоха С. Останній із партизанів // Наше життя / С. Мариньоха. – Любомль, 2011.—С.1-2.
6. Сергійчук В. Трагедія Волині / В. Сергійчук. – К., 2003. – 138с.
7. Сергійчук В. Український здвиг: Волинь. 1939 – 1955 / В.Сергійчук. – К., 2005. – 839с.
8. Ольховський І. Кривава Волинь / І.Ольховський. – К., 2008. – 248с.
9. Остап’юк О. Вони боролись за незалежність // Наше життя / О. Остап’юк. – Любомль, 2002. – С. 2-3.
10. Остап’юк О. Про діяльність ОУН-УПА на території Любомльського району // Минуле і сучасне Волині та Полісся /О. Остап’юк. – Луцьк, 2007. – С. 235-243.
11. Підкова І. Довідник з історії України / І. Підкова, Р. Шуст. – К., 2001.—650с
12. Реабілітовані історією / Збірник наукових статей і матеріалів міжнародної науково-практичної конференції «Реабілітовані історією» Луцьк, 5-6 грудня 2002р. – Луцьк, 2003. – 212с.
13. Спогади Козачука Миколи Івановича(1932 р. н.) записані 07.11.2004 р. // Особистий архів автора.
14. Хвас В. Жито від слова життя // Радянське життя / В. Хвас. – Любомль, 1989. – С. 5-6.
15. Хвас В. Як виникли і діяли осередки ОУН-УПА в нашому краї // Наше життя / В. Хвас. – Любомль, 1998. – С. 3-4.