В науковій статті досліджено основні теорії та моделі місцевого самоврядування. Визначено переваги та недоліки кожної теорії, здійснено їх порівняння. Проаналізовано принцип побудови місцевого самоврядування залежно від обраної моделі.

Ключові слова: місцеве самоврядування, територіальна громада, автономність, державна влада.

The basic theories and models of local government are researched in this article. There are determined the advantages and disadvantages of each theory, made their comparison. We analyze the principle of constructing local government, depending on the selected model.

Key words: local government, local community, autonomy, government.

Актуальність теми дослідження зумовлена процесом реформування місцевого самоврядування в Україні. Наразі необхідність забезпечення дієвої системи місцевого самоврядування усвідомили як суспільство, так і влада. Вибір прогресивної теорії та моделі місцевого самоврядування сприятиме побудові дієвої системи місцевого самоврядування в Україні.

Дослідженням теорій та моделей місцевого самоврядування присвячені праці Г. Аренса, Н. Гербера, О. Гірке, А. Токвіля, Р. Моля, О. Васильчикова, М. Драгоманова, Л. Штейна, Р. Гнейста, М. Лазаревського, О.Батанова, М. Баймуратова, В.Погорілка, М. Пухтинського, Ю. Шемшученка та інших дослідників муніципального та конституційного права.

Від вибору належної теорії та моделі місцевого самоврядування залежить дієвість місцевого самоврядування у державі, його здатність відстоювати права громади в цілому та інтереси кожного окремого місцевого жителя. В кінцевому етапі, наявність ефективної системи місцевого самоврядування є невід’ємним елементом демократичної держави. Тому, на шляху побудови демократичної, соціальної та правової держави вибір теорії та моделі місцевого самоврядування відіграє важливу роль у досягненні поставлених цілей.

Вдосконалення системи місцевого самоврядування в різних державах світу супроводжувалось постійними науковими дослідженнями даної сфери, що проводились з метою глибшого розуміння суті цього поняття. У зв’язку з цим виникли різні теорії місцевого самоврядування.

Історично першою була обґрунтована «теорія вільних громад», що зародилася на початку ХІХ ст. у Франції. Відповідно до її положень, влада громади є первинною відносно влади державної, адже громада як самостійний суб’єкт виникла раніше. Вона наділена таким же природнім правом самостійно вирішувати місцеві справи, як людина наділена невід’ємним правом на життя. В такому розумінні місцеве самоврядування набувало цілковитої автономії відносно держави і, фактично, у вигляді органів самоврядування могла створюватися «держава в державі» [1, С. 103]. Хоча реалізувати дані положення в повній мірі виявилося не можливим, теорія вільної громади справила значний вплив як на формування законодавства в першій половині ХІХ ст., так і на подальший розвиток юридичної науки.

В процесі розвитку теорії вільних громад та пристосуванні її до умов реального життя зародилася господарська теорія. Її прихильники також розглядали місцеве самоврядування як недержавне утворення, але свою увагу акцентували на сфері його діяльності. «Місцеве самоврядування – недержавне за своєю природою і має власну компетенцію у сфері неполітичних відносин, до яких держава байдужа, а саме – у місцевих громадських та господарських справах. У ці місцеві справи держава не втручається і вони вирішуються самими територіальними громадами. Питання ж політичні відносяться до компетенції державної влади» [2, С. 88].

В кінцевому етапі, положення двох попередніх теорій були взяті за основу формування громадівської теорії місцевого самоврядування, ідейними засновниками якої були німецькі науковці О. фон Гірке і В. Шеффнер. До числа її прихильників належать О. Васильчиков, М. Драгоманов, П. Корф, В. Лешков, О. Лабанд, Є. Мейєр, П. Подлігайлов, О. Ресслер.

В даній теорії обґрунтовувалось, що громада не є суб’єктом, створюваним державою. Держава є федерацією громад і виводить свої права від громади, а не навпаки, не створює громаду, а лише визначає подальший розвиток недоторканних прав громади, її власну компетенцію. Громада не підпорядковується центральній владі держави у вирішенні питань місцевого значення, органи місцевого самоврядування незалежні і самостійні в своїй діяльності та керуються законом [3, С. 24].

Громадівська теорія надавала широку автономію органам місцевого самоврядування, залишаючи за державними органами управління лише державними справами. В її положеннях прослідковується протиставлення територіальної громади державі, а громадських інтересів – політичним. Органи місцевого самоврядування повинні діяти за принципом: «дозволено все, що не заборонено законом».

І хоча громадівська теорія є, на перший погляд, запорукою утвердження демократичного ладу в державі, її критики вказують на певні слабкі місця, що не дозволяють реалізувати наведені вище положення на практиці. На думку опонентів цієї теорії (М. Лазаревського та ін.), її найслабкішим місцем є не стільки те, що прибічникам не вдається окреслити коло недержавних публічно-правових справ, належних місцевому самоврядуванню, скільки те, що таких справ взагалі не існує [4, С. 75]. Ю. Панейко вважає, що твердження про існування якихось первинних власних прав місцевих громад, незалежних від державного правового порядку, «є витвором фантазії теоретиків природного права», бо теорію про природні права громади не можна погодити з теорією суверенітету народу, який виявляється в суверенності зверхньої державної влади [5, С. 84].

Ще одним суперечливим моментом є те, що діяльність «самостійних» органів місцевого самоврядування в будь-якому випадку базується на положеннях закону, встановленому державою. Адже здійснення влади можливе лише за наявності примусу (погрози його використання), який надається органам місцевого самоврядування через закони.

Такі критичні погляди стали поштовхом для формування нової теорії місцевого самоврядування – державницької, основні положення якої були розроблені німецькими вченими Р. Гнейстом та Л. Штейном у ХІХ ст. Дана теорія заперечує наявність автономії органів місцевого самоврядування, розглядаючи його як форму здійснення місцевого державного управління. Органи місцевого самоврядування діють виключно у визначених законом межах за принципом «дозволено все, що прямо передбачено законом».

Державницька теорія заперечує існування окремих місцевих справ, що повинні знаходитись у віданні громади. Всі справи – загальнодержавні, держава лише делегує їх здійснення органам місцевого самоврядування з метою здійснення ефективнішого управління на місцях та наближення влади до населення.

Недоліки цієї теорії полягають в зменшенні ролі населення у вирішенні місцевих проблем, утисненні демократичних принципів народовладдя, встановленні сприятливих умов для зміцнення державної вертикалі.

Спроба поєднати сильні сторони громадівської та державницької теорій знайшла своє відображення в теорії муніципального дуалізму. В контексті даної теорії, місцеве самоврядування має дуалістичну природу – володіє власною компетенцією при вирішенні місцевих справ, а також забезпечує реалізацію функцій держави шляхом виконання делегованих повноважень. Тобто, незалежність інституту місцевого самоврядування існує, але лише при виконанні власних повноважень; здійснення делегованих повноважень відбувається під контролем держави.

Положення теорії муніципального дуалізму є досить прогресивні, адже дозволяють вирішити важливі громадсько-державні завдання:

• не допустити роздвоєння влади, яке призводить до політичної нестабільності в державі;
• залучити більшу частину населення до участі в управлінні справами суспільства та держави;
• ліквідувати розрив між суспільством та державою, наблизивши останню до потреб населення;
• узгодити дії органів державної влади та органів місцевого самоврядування з метою досягнення спільних цілей.

Залежно від теорії, на яку спиралася та чи інша держава при формуванні системи місцевого самоврядування, у світі сформувалося 2 основні моделі місцевого самоврядування: англосаксонська та континентальна (французька). Додатково розрізняють змішану, іберійську, та радянську моделі. Основним критерієм для типологізації, як зазначають О. Кутафін і В. Фадєєв, є принципи взаємовідношення і розподілу компетенції між центральними і місцевими органами управління [6, С. 125].

Англосаксонська модель місцевого самоврядування ґрунтується на положеннях громадівської теорії. Зародилася вона у Великобританії, а згодом набула поширення в США, Канаді, Австралії, Новій Зеландії та багатьох інших державах з англосаксонською системою права.

Характерними рисами даної моделі місцевого самоврядування є:

• відносна самостійність органів місцевого самоврядування від держави;
• відсутність на місцевому рівні представників держави;
• позитивне правове регулювання діяльності органів місцевого самоврядування: їх компетенція чітко визначена в законі, діють за принципом: «дозволено все, що прямо передбачено законом»;
• виборність посадових осіб місцевого самоврядування територіальною громадою.

Примітно, що у країнах з англосаксонським типом місцевого самоврядування теоретично провести розмежування між функціями держави і місцевого самоврядування досить просто: уряд країни і державні адміністративні служби, які знаходяться в його підпорядкуванні, діють в основному в межах виконання політичних завдань, а всі повсякденні управлінські функції передані місцевій владі [7, С. 284].

Незважаючи на автономність муніципальних утворень в даній моделі, не можна говорити про відсутність контролю над ними з боку держави, хоча здійснюється він переважно в непрямій формі: прийняття законів, що визначають структуру та компетенцію органів місцевого самоврядування; проведення фінансових ревізій; звернення до суду з позовами проти органів місцевого самоврядування тощо.

В основу континентальної (французької, європейської, романо-німецької) моделі покладено положення державницької теорії місцевого самоврядування. Вперше дана модель була сформована у Франції, історичний розвиток якої і вплинув на її специфіку. Свого часу у Франції головною опорою королівської влади на місцях були не органи місцевого самоврядування, а повноважні представники монархії. Згодом така модель була запозичена й іншими державами: Італія, Іспанія, Польща, Болгарія, Туреччина, Фінляндія, Бельгія, деякі країни Латинської Америки, Африки та Близького Сходу.

Її характерними рисами є:

• поєднання місцевого самоврядування і державного управління на місцях;
• наявність ієрархії в системі місцевого самоврядування;
• негативний принцип правового регулювання діяльності органів місцевого самоврядування: в законодавстві чітко не визначені їх повноваження, до їх компетенції належать всі питання, які не віднесені до відання органів державної влади;
• наявність спеціального представника державної влади на місцевому рівні;
• поєднання виборності і призначуваності посадових осіб органів місцевого самоврядування;

Суть розуміння місцевого самоуправління, яке засноване на континентальній моделі, полягає в тому, що місцеве самоврядування розглядається як встановлена державою місцева публічна влада [8, С. 118].

Яскравим прикладом такої моделі є Франція, де передбачено місцеве самоврядування на рівні комун, більш великі кантони та округи є місцевими рівнями державної влади. Кожна комуна має свій представницький орган – раду і мера, обраного з депутатів ради, які працюють на постійній основі та утворюють муніципалітет. Водночас мер є державним службовцем. Діяльність мера здійснюється під контролем муніципальної ради та під адміністративним контролем комісара республіки. Останній також спостерігає за законністю прийнятих комуною рішень і в разі потреби звертається до суду щодо їх скасування [9, С. 80].

Отже, суть місцевого самоврядування сьогодні розглядають через призму двох основних теорій: громадівської, яка обстоює незалежність місцевого самоврядування від держави, та державницької, яка визначає місцеве самоврядування як форму здійснення державної влади на місцях. Положення кожної з цих теорій лягли в основу формування двох найпоширеніших моделей місцевого самоврядування: англосаксонської (органи місцевого самоврядування автономні відносно державної влади) та континентальної (на місцях поєднується як місцеве самоврядування, так і державне управління).

Кожна з теорій місцевого самоврядування має свої переваги та недоліки. Вибір теорії, на основі якої будується місцеве самоврядування в конкретній державі залежить від її історичного розвитку, культури, панівної наукової думки тощо. Проте, побудова дієвої системи місцевого самоврядування залежить не лише від теорії, на яку вона спирається чи моделі, що лежить в її основі. Провідну роль відіграє бажання територіальної громади відстоювати свої права та користуватися ними, а також згода глави держава (як одноосібного правителя чи колегіального органу) віддати владу на місцях в руки територіальної громади.

На сучасному етапі розвитку місцевого самоврядування в Україні, не можна однозначно визначити концепцію, на якій воно побудовано. Закон хоча і визначає місцеве самоврядування як право територіальної громади – фактично, втілюючи положення громадівської теорії, проте надає право органам місцевого самоврядування діяти лише в межах, визначених законом, що характерно для державницької теорії.

В Україні давно назріла необхідність реформування місцевого самоврядування. Ще у 1997 році про це наголошував Президент України Л. Кучма на зборах Асоціації міст України, роблячи наголос на пріоритеті прав територіальної громади, тим самим втілюючи в концепцію реформування місцевого самоврядування основні положення громадівської теорії [10, С. 31]. У 2013 році було розроблено Концепцію внесення змін до Конституції України, в основу якої було покладено основні концептуальні положення теорії муніципального дуалізму. На положеннях цієї ж теорії розроблені останні зміни до Конституції України щодо децентралізації.

Незважаючи на велику кількість прихильників теорії муніципального дуалізму, ми вважаємо, що на даному етапі, для максимального забезпечення реалізації прав громади, муніципальна реформа в Україні повинна ґрунтуватись на положеннях громадівської теорії. Адже в умовах, коли дієве місцеве самоврядування не входить в інтереси центральної влади, положення теорії муніципального дуалізму дають змогу державній владі втручатися в здійснення місцевого самоврядування, що в кінцевому етапі може призвести до централізації влади.

Список використаних джерел

1. Гулак Л. С. Теоретичні засади становлення місцевого самоврядування в Україні / Л. С. Гулак // Науковий вісник Міжнародного гуманітарного університету. Сер.: Юриспруденція. – 2013. – № 6-2. – Т. 1. – С. 101 – 104.
2. Круш П. В. Національна економіка: регіональний та муніципальний вимір : Підручник / П. В. Круш, О. О. Кожемяченко – К.: Центр учбової літератури, 2011. – 320 с.
3. Камінська Н. В. Місцеве самоврядування: теоретико-історичний і порівняльно-правовий аналіз / Н. В. Камінська. – К.: КНТ, 2010 – 232 с.
4. Голікова Т. В. Розвиток муніципального корпоратизму в Україні / Т. В. Голікова // Інституційні перетворення в Україні. – 2002. – № 3. – С. 70 – 81.
5. Панейко Ю. Л. Теоретичні основи самоврядування / Ю. Л. Панейко – Львів.: Літопис, 2002. – 196 с.
6. Кутафин О. Е. Муниципальное право Российской Федерации / О. Е. Кутафин, В. И. Фадеев. – М. : Юристъ, 1997. – 311 с.
7. Наконечний В. В. Основні світові моделі місцевого самоврядування: порівняльний аналіз / В. В. Наконечний // Теорія та практика державного управління. – 2014. – Вип. 1. – С. 283 – 289.
8. Співак Д. П. Сучасні теорії та моделі місцевого самоврядування / Д. П. Співак // Актуальні проблеми політики. – 2012. – № 44 – С. 112 – 124.
9. Міронова Л. О. Зарубіжний досвід нормативно-правового забезпечення організації фінансів місцевих органів влади / О. Л. Міронова // Вісник ДДФА. Серія: Економічні науки. – 2011. – №2. – С. 78 – 81.
10. Дробуш І. В. Концепції місцевого самоврядування та муніципальна реформа в Україні: питання теорії та практики [Електронний ресурс] / І. В. Дробуш // Юридичний науковий електронний журнал. – 2014. – №1. – С. 28 – – Режим доступу: http://lsej.org.ua/1_2014/9.pdf.

Дослідники зазначають, що юнацький вік сензитивний для утворення ціннісної орієнтації як стійкої особистісної властивості, що впливає на становлення картини світу юнаків, зокрема в процесі розвитку автономності. Автономна особистість формується тоді, коли вона здатна не заперечувати природні прояви залежності, а керувати ними за допомогою особистісних установок, тобто здійснювати вибір. В період юності система ціннісних орієнтацій перебуває ще на стадії формування, і гостро постає проблема автономності особистості.
Дослідженням ціннісних орієнтацій студентської молоді займались Н. Є. Бондар, А. А. Козлов, З. В. Сікевич, В.Т. Лісовський, К. А. Нечаєва, І. А. Райгородська, Н. І. Стрелянова, Є. А. Подольська, А. М. Мордовець, І. Г. Попова.
Наукова новизна. В роботі виокремлені основні цінності, що мають значення у виборі цілей в процесі автономності в юнацькому віці та визначено вибір стратегії цілей в автономних і залежних осіб.
Предмет дослідження: ціннісні орієнтації та особливості вибору цілей в процесі розвитку автономності особистості.
Мета дослідження: виявити й емпірично обґрунтувати, які ціннісні орієнтації є основою вибору життєвих цілей в юнацькому віці.
Ціннісні орієнтації – це елементи внутрішньої структури особистості, що закріплені життєвим досвідом індивіда, всією сукупністю його переживань. Ціннісні орієнтації відокремлюють значуще, суттєве для певної людини від несуттєвого. Наявність життєвих цінностей у свідомості людини залежить як від вікового етапу, на якому знаходиться індивід, новоутворень цього періоду, так і рівня розвитку суспільства загалом. [8].
Формування ціннісних орієнтацій сприяє процесу розвитку особистості в цілому. Як один з елементів структури особистості, вони відіграють вирішальну роль в регуляції поведінки, формуванні світогляду, переконань, виборі життєвого шляху, особливо на етапі становлення професійно трудової діяльності в юнацькому віці. Саме завдяки цінностям особистість відчуває себе цілісно в оточуючому її світі. Оскільки ціннісні орієнтації знаходяться в основі вибору життєвих цінностей людини, то їх знання допомагає з’ясувати причини її вчинків і дій. [7].
Ціннісні орієнтації визначають спрямованість суб’єкта на реалізацію певних відношень, які відповідають даній ціннісності, спрямованість на певну діяльність; зміст уявлення про своє «Я», що відповідає спрямованості; виділення у свідомості певного предметно-діяльнісного змісту і його провідну роль в формуванні самосвідомості особистості. [12].
Ціннісні орієнтації особистості виконують функції регуляції поведінки і визначення її мети, зв’язують в єдине ціле особистість і соціальне середовище. На кожній стадії розвитку особистості вибір переважаючого механізму формування ціннісної системи визначається складним комплексом внутрішніх і зовнішніх чинників. Внутрішні психологічні чинники і чинники зовнішнього соціального середовища визначають особливості розвитку системи ціннісних орієнтацій, взаємодіючи між собою при здійсненні тієї або іншої діяльності.
Цінністю, з одного боку, вважаються норми та принципи, які є ідеалом суспільної життєдіяльності та поділяються всіма членами суспільства або їх переважною більшістю. З іншого — цінністю можуть вважатися бажані та значущі для окремої особистості норми, принципи та цілі. [2].
Поняття «орієнтація» означає спрямованість, напрям розвитку. У нашому випадку йдеться про спрямованість особистості на якісь мети, вибір людиною життєвих пріоритетів. Треба зазначити, що, на думку науковців, які досліджують проблему формування ціннісних орієнтацій особистості та їхньої реалізації у життєвій та професійній діяльності, наголошують на помилковості ототожнення ціннісних орієнтацій людини з цінностями та нормами, що існують у суспільстві. [5].
Ціннісні орієнтації у своїй єдності з потребами, інтересами, життєвими цілями, установками утворюють цілісну структуру особистісних якостей, серед яких, на думку А.Г.Здравомислова, ціннісні орієнтації особистості є своєрідною “віссю свідомості”. Всі інші компоненти даної структури знаходяться в залежності від неї [11].
В юнацькому віці перед молодою особою постає необхідність самовизначення, здійснення вибору свого життєвого шляху як найважливішої життєвої значущості.
У студентському віці основою мотивації стають цінності, однак система ціннісних орієнтацій перебуває ще на стадії формування. У цьому віці певною мірою сформована ієрархія життєвих цілей, однак молода людина ще недостатньо володіє мистецтвом їх досягнення, а це може уповільнювати процес опанування соціально ціннісної поведінки. В період юності гостро постає проблема автономності.
Автономність визначають як певну соціально-психологічну якість, що дозволяє людині діяти незалежно від внутрішніх і зовнішніх установок, демонструючи здатність до самостійності, а автономія визначається як потреба в прояві цієї якості.
Саме в юнацькому віці постає необхідність вибору цілей та свого життєвого шляху, що є досить важливим на даному етапі розвитку особистості. Ціннісні орієнтації полягають у виборі чи відкиданні певних життєвих сенсів, та готовність, чи неготовність вести себе у відповідності з ними. Вони визначають загальну спрямованість інтересам та прагненням особистості, вибудовують ієрархію індивідуального вибору у будь-якій сфері, формують цільову й мотиваційну програму поведінки. [10].
Автономність особистості проявляється насамперед у самостійній діяльності. Прояви автономії в юнацькому віці (до 18, 20–22 років) полягають в удосконаленні пошуків смислу життя та системи цінностей. Тому ми зосередимо увагу на аналізі ролі ціннісних орієнтацій у виборі цілей на етапі розвитку автономності особистості. [9].
Для того, щоб перевірити які ціннісні орієнтації є основою вибору цілей в процесі розвитку автономності особистості в юнацькому віці, ми провели емпіричне дослідження на базі Національного університету «Острозька академія». Вибірку склали 75 студентів. Для збору даних ми використали комплекс психодіагностичного інструментарію, який складався з таких методик: адаптована версія тесту «Ціль у житті» Джеймса Крамба і Леонарда Махоліка, морфологічний тест життєвих цінностей МТЖЦ В.Ф. Сопова та Л.В. Карпушина (на основі вдосконалення методики І. Г. Сеніна), діагностика стратегії досягнення цілі та методика «Виявлення стилю саморегуляції діяльності Г.С. Пригіна.
Провівши заміри та обробивши отримані дані за допомогою методів математичної статистики, ми отримали такі результати:
1) серед групи досліджуваних найвищу позицію серед термінальних цінностей займає творчість – 14,8. Наймеш значимою для респондентів виявилось здоров’я – 3,7;
2) в юнаків серед інструментальних цінностей найбільш виражені непримиримість до недоліків – 13,5; ефективність у справах – 12,1; раціоналізм – 11,1, а найнижчу позицію займає життєрадісність – 6,5;
3) в ході дослідження смисло-життєвих цінностей найбільшого значення набуває локус контролю-життя, або керованість життям – (31,4). Остання позиція в розподілі ціннісних орієнтацій належить локусу – Я (21,8);
4) серед дослідження домінуючих життєвих сфер респондентів найбільших значень набуває сфера «фізичної активності» – 49,71494; найнижчі показники займає професійне життя – 46,26666667. В досліджуваних домінує така духовно-моральна цінність (визначена за МТЖЦ) як розвиток себе – 10,89444;
5) у виявленні стилю саморегуляції діяльності серед досліджуваних переважають автономні особи – 42 %, всі інші респонденти – це або залежні або ті, про яких певного висновку винести можна (так би мовити невизначений стиль регуляції).
Ми провели факторний аналіз дослідження ролі ціннісних орієнтацій в процесі вибору цілей особистості і визначили, що ключовими у виборі життєвих цілей в юнацькому віці є «творчість», «непримиримість до недоліків», «ефективність у справах» та «раціоналізм».
1) У зв’язку стилю регуляції діяльності та вираженості смисло-життєвих орієнтацій група досліджуваних з вираженим рівнем автономності отримала найвищі показники порівняно із залежними групами за такими параметрами СЖО як: цілі (33,1053), процес (34,5263) та результат (27,2105). Локус контролю – Я, та локус контролю – життя майже не відрізняються;
2) група з найнижчим рівнем автономності (залежні) отримала найнижчі показники за результативністю (17,7333);
3) в респондентів, в яких виражений автономний стиль регуляції діяльністю, найбільший зв’язок помітний з категорією «розвиток себе» – 44,2727 (в залежних – 36,125); «духовне задоволення» – 43,5455 (в залежних – 33,625); «власний престиж» – 39,4545 (в залежних – 34,125) та «матеріальне становище» – 37,4545 (в залежних – 30);
4) в респондентів, з вираженим автономним стилем регуляції діяльністю, найбільший зв’язок прослідковується з категорією «професійне життя» – 49,3636, натомість в залежних – 40,6250.
5) в респондентів, з вираженим автономним стилем регуляції діяльністю, найбільший зв’язок прослідковується з активно-ригідною стратегією (35,2000), на другій позиції – активно-пластична стратегія (30,6333). В юнаків із залежним стилем регуляції діяльністю переважає пасивна стратегія (21,2000).
Таким чином, найвищу позицію серед термінальних цінностей займає творчість. Серед інструментальних цінностей найбільш виражені непримиримість до недоліків. Серед смисло-життєвих цінностей домінує локус контролю-життя, а також така духовно-моральна цінність як розвиток себе.
Група досліджуваних з вираженим рівнем автономності отримала найвищі показники за такими параметрами як: цілі (33,1053), процес (34,5263) та результат (27,2105), найбільший зв’язок помітний з категорією «розвиток себе» – 44,2727 (в залежних – 36,125); «духовне задоволення» – 43,5455 (в залежних – 33,625), а найбільший зв’язок прослідковується з категорією «професійне життя» – 49,3636. Залежні студенти отримали найнижчі показники за результативністю (17,7333).
В автономних студентів домінуючою є активно-ригідна стратегія (35,2000), а в юнаків із залежним стилем регуляції діяльністю переважає пасивна стратегія (21,2000).
Такі цінності як «творчість», «непримиримість до недоліків», «ефективність у справах» та «раціоналізм» є ключовими у виборі життєвих цілей в юнацькому віці.

Список використаних джерел:
1. Алексеева В. Г. Ценностные ориентации личности и проблемы их формирования / В. Г. Алексеева// Сов. педагогика. – 1981. – № 8. – С. 61 – 69.
2. Асеев В. Г. Формирование личности и структурный уровень мотивов / В.Г. Асеев // Проблемы личности: Материалы симпозиума. – М.: Наука, 1969. — С. 334.
3. Афанасьева И. Г. Социальные ценностные ориентации личности/ И.Г. Афанасьева. – М.: Политиздат, 1986. – 159 с.
4. Будинайте Г.Л. Личностные ценности и личностные предпочтения субъекта/ Г. Л. Будинайте, Т.В. Корнилова // Вопросы психологии . – 1993. – No 3. – С. 99–105.
5. Бутківська Т. В. Проблема цінностей у соціалізації особистості //Цінності освіти і виховання: Наук.-метод. зб. / За ред. О. В. Сухомлинської. –К.: АПНУ, 1997. – С. 27 -31.
6. Волков А.М. Деятельность: структура и регуляция. Психологический анализ/ Микадзе Ю.В., Солнцева Г. Н. – М.: Изд-во Моск. ун-та, 1997. – 216 с.
7. Волочков А. А. Ценностная направленность личности как выражение смыслообразующей активности / А.А. Волочков // Психол. журнал. – 2004. – Т. 25, № 2. – С. 17 – 26.
8. Дуб В.Г. Ціннісні орієнтації як детермінанта соціалізації особистості. / В.Г. Дуб // Збірник наукових праць. Психологічні науки. – 2011. – № 8. – С. 99–104.
9. Здравомыслов А. Г. Потребности. Интересы. Ценности / А.Г. Здравомыслов – М.: Политиздат, 1986. – 224 с.
10. Личность и ее ценностные ориентации / Под ред. В.А.Ядова и др. // Информ. бюллетень ИКСИ АН СССР. – М.,1969. – Вып.1. – № 4(19). – 17 ос. – Вып.2. – № 25(40). – 123 с.
11. Молчанов С. В. Особенности ценностных ориентаций личности в подростковом и юношеском возрастах / С. В. Молчанов // Психологическая наука и образование. – 2005. – № 3. – С. 16–25.18стор.
12. Kluckhohn,F.R.Variations in value orientations/ F.R.Kluckhohn, F.L.Strodtbeck. – Evanston, IL : Row, Peterson, .1961. –P.5–48.