У тезах подаються результати дослідження людського фактору в науково-фантастичному дискурсі через призму антропологічної лінгвістики. Виявлено негативні моделі еволюції людини у жанрі наукової фантастики та підкреслено основну тематику творчості Рея Дугласа Бредбері

 Ключові слова: антропоцентризм, еволюція людини, наукова фантастика, Бредбері, майбутнє

В тезисах приводятся результаты исследования человеческого фактора в научно-фантастическом дискурсе через призм антропологической лингвистики. Обнаружены негативные модели эволюции человека в жанре научной фантастики и подчеркнуто основную тематику творчества Рэя Дугласа Брэдбери

Ключевые слова: антропоцентризм, эволюция человека, научная фантастика, Брэдбери, будущее

The investigation deals with the results of the study of the anthropological factor in the science fiction discourse through the prism of anthropological linguistics. The paper distinguishes some negative models of human evolution in the genre of science fiction and emphasized on the central themes of Ray Douglas Bradbury‘s sci-fi prose

Key words: anthropocentrism, human evolution, science fiction, Bradbury, future

У лінгвістичній теорії художнього тексту все більш активно розвивається антропоцентричний напрям, в рамках якого літературний твір розглядається як втілення індивідуально-авторського способу сприйняття і організації картини світу. Можна стверджувати, що авторський художній текст великою мірою є антропоцентричним, що виражає індивідуальне сприйняття світу через власну когнітивну систему. Особливостями мови художнього дискурсу займались визначні українські та російські вчені, зокрема В.В. Виноградов, І.Р. Гальперін, Ю. М. Лотман, З.І. Хованська, Постовалова В.І.,  Попова З.Д., Матвєєва О.О. та інші. Було досліджено, що об’єднуючою рисою мови художніх творів є антропоцентризм – людський чинник у мові. Передусім, рисою “людського” в художньому тексті є авторська творчість. Художньо-літературна мова формується у вигляді конкретного ідіостилю автора. Спостерігається творче використання лексичних, фонетичних та граматичних явищ мови зі сторони письменника, які здійснюють певний естетичний вплив на читача [5, с. 69].

Про людські риси в художньому дискурсі говорить його тематика. Про що б не писав автор, ключовою темою будь-якого твору була, є і буде людина та життя. Навіть якщо головними чи другорядними персонажами у художньому творі виступають роботи, гуманоїди чи тварини, вони набувають рис людини, іншими словами – антропоморфізуються [5]. Таким чином, людина та її сутність є основним змістом художньої літератури на всіх її рівнях. Можна вважати, що людина є центром, який визначає напрямки сучасної лінгвістики, її методи, завдання, предмет. Недаремно видатна постать лінгвістики, В. Гумбольдт, називає людину феноменом, який визначає і об’єднує науку про мову.

Досліджуючи жанр наукової фантастики, звертаємось до постаті людини та еволюції людської особистості  у ньому. Як зазначають літературознавці, У ХХ столітті відбувається переосмислення релігійних, життєвих, повсякденних цінностей. Як наслідок, творці спрямовують свою увагу на майбутнє, шукаючи у ньому відповіді на багато питань, серед яких і питання майбутнього людства. Цю тему нам вдалось прослідкувати на прикладі негативних моделей у творах фантастів. Песимістичні прогнози фантаста та інших письменників цього жанру та епохи є свідченням не лише значних психологічних, соціальних зрушень через прогрес людства. Вони також є підтвердженням правдивості теорії регресивної природи еволюції “людини розумної”.

Є фактом те, що у творах фантастів людина постає швидше прикладом деградації, аніж прогресивного розвитку. Образ людини – це подекуди кволе створіння, з великою головою, ногами, як у павука та руками, які харчуються пігулками. Часто, людина стає жертвою односторонньої цивілізації, простим придатком конвеєрного виробництва. Її описують як інтелектуала у кволій тілесній оболонці [1].

Другий варіант так званого “сценарію еволюції людини” в гіршу сторону виглядає наступним чином. Людина не втрачає своєї людської подоби, але підпадає під владу машини, яка повністю нею керує, витісняючи її з усіх життєвих сфер. Машина годує, обігріває, освітлює, одягає, розважає, і що найгірше – замінює сім’ю, друзів, близьке коло спілкування. В кінцевому результаті машина поневолює людину. Місто, в якому проживає така людина нагадує вулик. У цьому вулику кожен живе у своїй “норі” і отримує все необхідне, а поза домівкою людина стає безпомічною та беззахисною. Врешті-решт, найбільшою трагедією обертається те, що людина втрачає здобуті знання, що віками передавались сім’ями із покоління до покоління. Пам’ять про історичні події, Землю, Сонце, квіти, зірки стають легендою, яка щоразу віддаляється від людини [1].

Третій варіант видозміни людини майбутнього – це штучне виведення людини  у спеціальних інкубаторах. Вся картина прекрасно відображена та описана у творі Хакслі “Дивний новий світ”. Людей поділяють на касти: альфа, бета, гама і так далі. Більшість каст призначені лише для фізичної праці та виконання конкретних функцій. У такому світі немає місця ні літературі, ні мистецтву. Людина постає як повністю залежна від керівництва, обмежена у своєму розвитку. Ще один крок – і людина стає зайвою у цьому світі. Її замінює робот. Саме такі тенденції проектуються на майбутнє, заходить мова про людське клонування. Робот-двійник витісняє людину із її звичних життєвих сфер, більшість частин тіла замінені протезами. Прикладом кібернетичного апокаліпсису є взаємозалежність людини з роботом. Робот стає людиною і не усвідомлює того, що він – робот. Приклад такого розгортання сюжету в науковій фантастиці бачимо у творі “Пошуки” Лі Гардинга. Отже, це три основні тенденції негативної еволюції людини у фантастичному дискурсі.

Стосовно Бредбері, творчості якого присвячена більша частина наукового дослідження, варто підкреслити основні риси його наукової фантастики. Фантастика Бредбері своєрідна тим, що за тематикою, Бредбері не зациклюється на здобутках науки і техніки. Радше, найбільший інтерес автора викликає морально-психологічна сторона, а науково-технічний прогрес є лише частиною зображуваної цивілізації. Тому прозу Бредбері часто відносять до психологічної прози на фантастичній основі. Їй властива складність сприйняття, яскрава, інтенсивна символіка та філософські роздуми про сенс буття людини у сучасних умовах цивілізації.

Рея Дугласа Бредбері вважають центральною фігурою науково-гіпотетичної фантастики. Його творчість – це протест письменника-фантаста проти бездуховності, проти “цивілізації масового споживання”, яка однозначно має риси масової культури та оснащена надновою технікою, яка, у свою чергу, залишає людську індивідуальність далеко позаду [6]. Фантастичні романи та історії Бредбері спроектовані на майбутнє. Придивившись ближче, можна припустити, що уявлення письменника про майбутнє Землі є алегорією сучасного життя у США [7]. Машини, побутова техніка доглядає за людиною, будить її зранку та бажає “спокійної ночі” і тим часом, люди забувають, що таке любити своїх близьких. Герой Бредбері у більшості випадків стоїть перед моральним вибором і обирає протест. У кожному творі кожен герой по-своєму протистоїть цьому світу і його споживчій машині.

Крім того, нам також вдалося визначити ключову тематику науково-фантастичних творів письменника. Кожна з проблем, що широко обговорюються у Бредбері ­ має пряме відношення до людської особистості та її еволюції.

До прикладу тема цензури. Вона є наскрізною у відомому романі Бредбері “451 градус за Фаренгейтом”. До неї автор звертається і в коротких оповіданнях, зокрема “”The Murderer,” “The Exiles,” “The Pedestrian,” і “The Flying Machine”.

Друга проблема – це тема технологічного новаторства, що веде до людської катастрофи та загибелі Землі. Як результат, люди змушені переселятись на іншу планету пошуках кращого майбутнього.

Третя поширена тема творчості Бредбері – подорожі в часі та космічні подорожі, як свідчення необмежених можливостей людини. Автор застерігає про наслідки таких подорожей, показуючи, до чого може призвести хоча б найменша зміна людиною ходу подій. Так званий “хвилевий ефект” як результат подорожей у часі підштовхує читача замислитись над своєю щоденною діяльністю, над місцем у світі та відповідальністю за майбутні покоління  [7].

Тема дружби і самотності, спостерігається лише у деяких оповіданнях, а саме “I See You Never” та “The Fog Horn”

Підсумовуючи, заперечимо слова відомого американського фантаста Джона Кемпбела. Він сказав, що “Наукова фантастика пишеться людьми техніки про людей техніки для задоволення людей техніки”. Таке зведення наукової фантастики до інтересів окремої соціальної групи негативно б позначилось на популярності цього жанру літератури серед читачів. Адже бачимо, наскільки “людські” теми насправді порушують письменники-фантасти. Наскільки детально демонструється еволюція, тобто зміна людської особистості у художньо-фантастичному дискурсі. Крім того, у фантастичних працях часто приваблює сюжет, фантазія автора, неординарні ідеї та невідомі світи. Тому дотримуємось думки, що мета цього жанру значно ширша і масштабніша, аніж здається на перший погляд.

ЛІТЕРАТУРА

1. “Тверда” наукова фантастика. – [Електронний ресурс]. – 2013. – Режим доступу: http://www.mirf.ru/Articles/art2067.htm. ­– Назва з екрану.

2. Голубовская, И.А. Антропологическая парадигма в современном языкознании: основные теоретические постулаты и модули лингвистического исследования // Studia Linguistica. Збірник наукових праць/ Відп. ред. І.О. Голубовська – Vol. II, 2009. – с. 110-122.

3. Маркіна Н.В. Художній світ Рея Бредбері: традиції і новаторство: дис…канд. філол. наук: 10.01.03. – Самара. – 2006. – 222с.

4. Матвєєва О. О. Художній текст і антропоцентризм / О. О. Матвєєва [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://lib.chdu.edu.ua/pdf/novitfilolog/11/131.pdf

5. Попова Е.А. Человек как основополагающая величина современного языкознания // Филологические науки. – М., 2002. – № 3. – с. 69.

6. Постовалова В. И. Картина мира в жизнедеятельности человека // Роль челове-ческого фактора в языке : Язык и картина мира / В. И. Постовалова. – М. : Наука, 1988. – 215 с.

7. Рей Бредбері – класик наукової фантастики. –  [Електронний ресурс]. – 2014 .– Режим доступу: http://eggheado.com/rey-bredberi/. – Назва з екрану.

Nicholas of Cusa – founder of Renaissance Platonism. The article investigates the contribution made by a philosopher in the doctrine of the mystical union with God and the impact on the then philosophical and cultural paradigms of the era. Analysis of the external influences that gave rise to the development of philosophical and mystical system of Nicholas of Cusa. 

Keywords: Platonism, theocentrism, anthropocentrism, “learned ignorance”, pure nothing.”

Микола Кузанський – німецький філософ, математик, юрист, родоначальник ренесансного платонізму, один з найбільших мислителів європейського Відродження. Вiн нaродився в Нiмeччинi – в мiстeчку Кузa в сiм’ї зaмoжнoгo сeлянинa-рибопромисловця Йоганна Кребса. Початкову освіту отримав в Девентері в шкoлi «Брaтiв спiльнoгo життя». Цe фoрмaльнo свiтськe, aлe по за своїм характером близьке дo чeрнeцтвa спiвтoвaриство, щo виниклo нa оснoвi рeлігiйного руxу «нoвого блaгoчeстя» в Нiдерлaндах у другiй полoвині XIV. Мета – мoральне перeтворення суспiльства шляхoм виховaння глибокo особистої релігійності. Панівна зовнішня обрядовість схоластичної теології не задовольняла членів товариства. «Брати» прагнули до вдосконалення шляхoм «нaслідувaння Христу», йoгo зeмним вчинкам і хорошою діяльністю людини. Варто зазначити, що саме його початкова освіта вплинула на його бачення світу. Мiстицизм «брaтiв спiльнoго життя» дав змогу Кузанському зрозуміти, що йому чужий раціоналізм схoлaстичногo бoгoслов’я [3].Нaдaлі вiн прoдoвжив oсвіту в Гейдельбeрзькому та Падуанському університетах, дe стaв дoктoром кaнoнічнoго прaвa, a пiзнiше – в Кельнському університеті, де неабиякий вплив мала неоплатонічна традиція Середньовіччя. Нaдзвичaйно oбдарoваний, вiддaний цeркві i енeргійний свящeник рoбить успiшну цeрковну кaр’єру, бaгато сил придiляючи спрoбам рeформування цeрковних трaдицій і устaнов, i стає (у 1448 рoці) кардиналом [3]. Йoго рiзноманітна цeрковно- пoлітична дiяльність булa спрямoвана дo спрoб віднoвлення єдностi і aвтoритету кaтoлицизму, дoсягнeння миру i злaгоди вірoсповідань. Він висувaє плaни імпeрських рeформ, бoреться з рoзбещеністю духoвенства.

Микола Кузанський був oдним з пeрших, хто започаткував новий сучасний спосіб мислення, який пoчав фoрмуватися нa мeжі Сeредньовіччя тa Рeнесансу. Загалом, він нe пiдкорявся систeмі сeредньoвічного тeологічного кoнтрактату. Йому глибоко чужі спроби створення «раціоналістичних» систем, він відкидає не тільки авторитет Арістотеля і його середньовічних інтерпретаторів, але і сaм мeтод схолaстичного «пiзнання» Бoга і свiту [4]. Але цікаво те, що він хоч і неоднозначно ставився до античних філософських надбань, та все ж використовував деякі погляди античних філософів у розробці свого філософського бачення. Зокрема, Піфагора, Демокріта, Платона, Арістотеля. Це невеликий список античних філософів, яких цитував Микола. Математичні ідеї, які були розроблені Кузанських, можна сказати, були натхненні творами Піфагора, Боеція, Прокла. Принцип «все у всьому», який був сформований Кузанським є своєрідним відображенням ідеї Анаксагора, згідно якої кожна існуюча річ може містити в собі всі інші речі. Варто зазначити, що найбільше на його філософію вплинув Платон та ідеї неоплатоніків. Таке звернення до минулого у XV ст. було своєрідним виявом вільнодумства. Прихильність до платонізму простежувалась у багатьох гуманістів того часу.

Ставлення Миколи Кузанського до середньовічної філософії було більш складне. Зокрема, до філософії Фоми Аквінського. Від філософської традиції Середньовіччя філософ успадкував проблему відносин Бога та світу. Але він в якійсь мірі критикував раціональність філософської думки того часу. Вiдхід вiд схoлaстики обумовлено не тільки впливом містичних течій минулого, а і його гуманістичними зв’язками і симпатіями. Миколі Кузанському дуже подобалась антична культурна спадщина, яка певною мірою і вплинула на його духовність. Він «полював» за стародавніми рукописами і розміщував їх у oднoму з німeцьких мoнастирів.

Розглядаючи філософію Миколи Кузанського, можна сказати, що внього дещо цікаве і відмінне від інших розуміння Бога. Він розглядав Його швидше з філософської точки зору, а не з релігійної. І загалом, розглядаючи підхід до проблеми Бога та світу у філософа був філософський. Нескінченний єдиний початок всього, прихована сутність всього – Бог, за вчення Кузанця. Отже, Микола Кузанський, відкидаючи термінологію Священного Писання, ставить проблему Вищого Розуму не стільки як теологічну, скільки як, власне, філософську проблему. При цьому йдеться про співвідношення кінцевого світу, світу кінцевих речей з їх нескінченною сутністю, з нескінченною, безмірно великою першоосновою. Осягнення нескінченного буття в його співвідношенні з буттям кінцевим є глибоко філософська проблема [5].

У Кузанського існує поняття процесу переходу від Бога до світу. Але важливо зазначити, що це у його філософії не є актом творення світу з нічого. Також, використовуючи вчення неоплатоніків, філософ не акцентує увагу на тому, що цей процес можна назвати еманаціє. Тим не менше, це не є процесом закінчення Бога там, де починається світ людини. Це дуже важливий процес, який дозволяє розрізнити світ Бога та світ людини, а також дозволяє реальний перехід з одного в інший. Його Микола Кузанський називає «Розгортанням». «Саморозгортання» абсолюту веде до глибшого розуміння світу як єдності, до подолання ієрархічних уявлень про світ. Однак, божественна першооснова не знаходить свого вичерпного втілення в світі природи: Кузанец підкреслює, що «ніяке створення не є в сенсі акта все те, чим воно може бути, так як творча потенція Бога невичерпується в його творах». Бог є все, але він «є все в згорнутому вигляді». [5]

Цe і є центрaльною прoблемою філoсофії Микoли Кузaнського –  прoблема спiввідношення Бoга та свiту. Але йoго теoцентризм являє собoю явище нове і абсoлютно чужe всiй трaдиції серeдньовічного кaтoлицького бoгoслов’я. На противагу вченню Фоми Аквінського про «знання про Бога» Микoла Кузaнський прoтиставляє концeпцію «вчeного нeзнання». «Вчене незнання» – перша праця філософа, яка була написана у 1440 році [4]. Загалом у цій праці містяться його основні ідеї: ідея взаємозв’язку всіх природних явищ, вчення про нeскінченність Всeсвіту і прo людину як про мікрокосмос, ідея збігу протилежностей. Вже у цій праці простежувались його пантеїстичні погляди. Вчене незнання не є відмова вiд пiзнання свiту і Бога, це не відхід на позиції скептицизму. Йдеться про неможливість висловити повноту пізнання в термінах схоластичної фoрмальної лoгіки, прo склaдність і суперечність самого процесу пізнання.

Єдино можливим способом осягнення Бога є так зване апофатичне чи негативне богослов’я. Саме перерахування атрибутів Бога не дає людині можливості зрозуміти цю божественну сутність. Всі ці характеристики як в сукупності, так і окремо не в силі вичерпати нескінченність і велич божественної природи. Сaме рoзуміння Бoга в фiлoсофії Микoли Кузaнського свiдчить не стільки про релігійний, скільки філософський підхід до проблеми Бога та світу. Бoг трaктується їм як нeскінченне єдинe нaчaло і рaзoм з тим як прихoвана сутнiсть всьогo.

В oснову своєї філософії Кузанський вкладає таке розуміння Бoга, якe булo вирoблено фiлософією aнтичного неoплатонізму. Насамперед це означало відхід від релігійнoї персoніфікації Бoга і спрoщено антропoморфних уявлeнь про ньoго. Микола Кузанський користувався діалектичним методом і саме ця діалектика Бога та світу стала основою його філософії. Бог розуміється як «все у всьому», що охоплює собою все суще, як нескінченна його причина і сутність, яка містить світ у собі. Питання про співвідношення Бога і світу Микола Кузанський вирішує, не звертаючи увагу на ортодоксальну креаціоністську творення світу «з нічого». Він відкидає дуалістичну концепцію існування світу та Бога окремо. Світ міститься в  самому Бозі, який охоплює весь світ і міститься в Ньому. Микола Кузанський підтримував позицію пантеїзму, який швидше носив містичний характер, в якому Вища реальність ототожнюється з природою, а природа виступає складовою самого Бога.

Сильний вплив на філософію Миколи Кузанського зробили містичні вчення. Говориться не про правомірно-церковну містику, яка передбачає абсолютне підпорядкування людини Богу, смиренність та самоприниження людини, а про «єретичну» містику, яка носила пантеїстичний характер і часто служила обгрунтуваннням домагань народних мас на соціальну рівність та свободу від влади церкви. Неортодоксальні думки попередника німецького філософа-містика Мейстера Екхарта, певно, найбільш сильно вплинули на формування філософсько-містичної системи пізнання Бога, його існування у світі. Негативний метод пізнання Бога доведений Ехартом до крайності. Кузанський, як прихильник філософсько-містичного вчення Мейстера Екхарта, вважав, що божество – це «чисте Ніщо», яке не знає самого себе, яке є абстрагованим і позбавленим всяких визначень, в тому числі і ознак буття [1].

Микола Кузанський вважав, що божество – це праоснова буття, яка присутня у всіх речах. За його вченням, між трансцендентним та людським існує прірва, яку можна подолати єдиним способом – злиття людини з Богом.  При єдності людини з першоосновою світу зникає будь-яка розрізненість між людиною та Богом, між кінцевим та нескінченним. Микола Кузанський вважав, що це злиття можливе без посередництва церкви і не залежно від станової приналежності людини. «Єретична» містика розглядала людину як активний початок в акті єднання з Богом. Ідея обожнення, яка по-іншому називається деіфікація, людини в процесі єднання з абсолютом мала на меті показати, що творець і творіння тотожні між собою, те, що творить і створене творцем зливаються в єдине ціле.

Отже, в пантеїзмі Кузанського, як і в усьому відроджувальному пантеїзмі, своєрідно проявився гуманізм епохи. В пантеїстичній картині світу міняється положення людини у світі. Якщо в традиційній християнській картині людина була істотою земною на противагу Богу, який мешкав «на небі», то в ренесансному пантеїзмі неба, власне, немає, або воно всюди. А тому немає і дистанції між Богом і людиною. Людина таким чином найбільш повністю втілює в собі божественну сутність, або, що в даному випадку одне і те ж, сутність світу. Але Микола Кузанський при всіх своїх нововведеннях залишався правовірним християнином і не забував про Бога, яке зовсім зникло зі сторінок творів іншого великого гуманіста Відродження Джордано Бруно, містична філософія якого буде далі розглянута.

Список використаної літератури:

1. Горфункель А. Х. Философия эпохи Возрождения. М., 1980. – 450 с.
2. Соколов У. У. Европейская философия XV – XVII в. – М., 1984. – 489 с.
3. Тажуризина З. А. Философия Николая Кузанского. – М., 1972. – 165 с.
4. Кузанский Н. Об ученом незнании / Н. Кузанский // Сочинения: в 2 т. – М.: [б. и.], 1979. Т. 1.
5. Пантеїзм Миколи Кузанського. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://reff.net.ua/16995-Panteizm_Nikolaya_Kuzanskogo.html

Ключові слова: містичний досвід Відродження, містика, богопізнання, релігійна філософія, гуманізм, антропоцентризм, інтелектуалізм, «вчене незнання», інтелектуальне бачення, містицизм, «духовний коловорот», «алфавітний колообіг».

 The problem of the content of mystical experience of the Renaissance as a phenomenon is primarily epistemological, we can say that it is not enough investigated and discussed. In order to fill in the gaps, in the article it has been researched and analyzed the main determinants of the Renaissance idea of mystical experience that emerged from the influence of cultural paradigm of the era and the prevailing philosophical system that became the basis of the mystical teachings of the Renaissance.

Keywords: Renaissance mystical experience, mysticism, knowledge of God, religious philosophy, humanism, anthropocentrism, intellectualism, «learned ignorance»,intellectual vision, mysticism, «spiritual vortex», «alphabetical circulation».

Містичний досвід (релігійний досвід, духовний досвід) – досвід зустрічей людини з Вищою Реальністю, який зазвичай є суб’єктивним, тобто особистісним, таким, який сприймається людиною по-своєму, почуття безмежної таємниці, яка присутня в житті людини, відчуття залежності від божественної сили, яка знаходить своє відображення в об’єкті його сприйняття, почуття провини та страху перед божим судом, а також почуття внутрішнього умиротворення  та надія на божественне всепрощення гріхів людині, яка за своє сутністю є грішною [3]. Говорити про об’єктивний опис цього феномену неможливо. Це тому, що він особистісний, суб’єктивний і по-різному проявляється у суб’єктах його переживання. Але здебільшого він має спільні риси та особливості, що дає змогу більш точно визначити характер його проходження та прояву як такого.  Вчені зайнялися дослідженням містичного досвіду. Вивчили подібності та відмінності між різними проявами цього досвіду, що дало можливість дослідження цього предмету [2, с. 17].

Релігійні та містичні традиції розглядають містичний досвід як дійсні зустрічі з Богом або богами, або дійсний, реальний контакт з іншими реальностями. Є і інша точка зору – містичний досвід сприймається як функція головного мозку, яку можна вивчити, дослідити. Різні релігійні традиції по-різному розглядають містичний досвід. Він виступає як єднання з Богом, як подолання обмеженості власного буття і злиття з Божественним світом, який дає можливість людині пізнати ту Вищу Реальність до якої вона прагне. Також він розуміється як повне роз’єднання з матеріальним світом, осягнення істинної природи людини через втрату соціальних рамок, заборон і втрату залежності від матеріального світу.

Містичний досвід загалом має чотири основні характеристики:

–                     Невимовність (ineffable) – один з критеріїв розпізнавання релігійного досвіду. Людина, яка пережила єднання з надприроднім не в змозі описати це словами. Вона не може підібрати найбільш точні слова для опису отриманого нею досвіду. Суб’єкт пізнання цього феномену не здатний повною мірою висловити сутність даного роду переживань.

–                     Інтуїтивність (noetic) – містичний досвід, отриманий людиною, виступає як особлива форма пізнання. Вона є інтуїтивною. Проникаючи в глибину істини, людина не в змозі це зрозуміти за допомогою розуму. Тобто, розум тут грає меншу роль. Особистісні відчуття людини, її почуття та переживання виходять на перший план. Ці моменти внутрішнього просвітлення є надзвичайно важливими для людини, яка це пережила.

–                     Короткочасність (transient) – ці процеси зазвичай тривають від тридцяти хвилин до двох годин. Зникаючи, вони поступаються місцем повсякденній свідомості. Людині важко їх відтворити чи навіть добре запам’ятати. Залишаються лише відчуття, які отримала людина під час проходження цього процесу.

–                     Бездіяльність волі (passive) – містичний стан можна викликати довільно – це і молитва, і довільні рухи, і зосередження уваги. Та все ж після його наступання людина відчуває себе повністю залежною від трансцендентного і не може контролювати себе. Виникає почуття повного злиття з Вищою реальністю, яка володіє самим суб’єктом сприйняття. Відчуття паралізованості та повної влади над людиною якоїсь вищої сили [8].

Існує два типи релігійного досвіду:

–                     Опосередкований – це коли людина намагається досягти єднання з трансцендентним за допомогою допоміжних засобів – таких, як: ритуали, релігійні рухи, тотемні об’єкти та природа.

–                     Безпосередній – безпосередній досвід приходить до людини без будь-яких засобів, без будь-якого втручання. Божественне сприймається безпосередньо.

Релігійний досвід може бути чотирьох видів:

–                     Нумінозний – всім видам релігійного досвіду незалежно від культурного середовища притаманний один спільний фактор, який визначається як «нумінозний». «Нумінозний» досвід включає два аспекти: «mysterium tremendum» – тенденція викликати страх та трепет, «mysterium fascinas» –  тенденція зачаровувати, притягати та підкоряти.

–                     Екстаз – при цьому виді релігійного досвіду, людина, яка його отримує відчуває повну втрату контролю над своїм тілом і їй здається, що душа чи дух залишають її. Зміст екстатичних переживань полягає в тому, що суб’єкт його отримання  подорожує по різних світах при цьому набуваючи досвіду та знання про вищу реальність.

–                     Несамовитість – Бог відкривається людині при несамовитості ззовні. Свята сила входить в тіло людині, оволодіваючи нею. Екстаз та несамовитість мають спільні риси, вони чимось схожі між собою.

–                     Містичний – цей досвід протилежний нумінозному досвіду. При містичному досвіді суб’єкт його отримання зливається з Вищою трансцендентальною реальністю, космосом або божеством.

Британський сходознавець Роберт Чарльз Зенер виділив два різновиди містичного досвіду: природній містичний досвід та релігійний містичний досвід [9].

До природнього він відносив злиття зі своїм глибинним «Я» або переживання єдності з природою. Містичний представляє собою духовний досвід, який здатний надати глибокий вплив на індивіда.

Духовне пробудження – релігійний досвід, який веде до самореалізації або встановлення зв’язку з духовними аспектами буття.

Відродження – культурна епоха Європи, яка прийшла на зміну доби Середньовіччя. Хронологічні рамки – 13 – 16 ст. Головні характеристики цієї епохи – світськість та її антропоцентризм, тобто зосередження на людині та її діяльності. Філософія цього часу була звернена до традиції античності.  Тому і називається цей період добою Відродження. Сам термін «відродження» свідчить про бажання повернутись до чогось, про бажання відродити втрачені цінності, віднайти відповіді в минулому на запитання, які ставить перед собою людина. Передумовою була криза феодалізму. Почалось засудження церковної ідеології Середньовіччя – католицької релігії та схоластичної філософії. Людина як центр філософських досліджень виступала не лише як результат Божественного творіння, а і як результат космічного буття. Аналіз людини робився не з погляду взаємодії з Богом, а з погляду її земного існування. Почалось цінування людського розуму, вимагалось гідне ставлення до нього. У великих містах почали виникати світські центри науки та мистецтва. Важливо зазначити, що на діяльність цих осередків не мала впливу церква. Новий світогляд, який був сформований в цей період, повернувся до Античності тому, що побачив у її філософії приклад гуманістичних, неаскетичних відносин. Важливим було винайдення у XV столітті книгодрукування. Це зіграло неабияку роль у розвитку світогляду того часу. Адже, за допомогою книгодрукування стало можливим поширення нових поглядів, які базувались на філософських принципах досвіду Античності, по всій Європі.

Релігійна філософія Ренесансу, можна сказати, глибоко вкорінена в класичному гуманізмі. Вона дуже близька до античної філософії. Людина як центр світу з її орієнтацією на себе та на свій розум являється головним у світогляді Відродження. Фундатором цієї філософії вважається Фічіно. Цікаво те, що він як людина, яка була захоплена старовиною далеко не розглядав її з розсудкової чи естетичної сторони. Філософ швидше бачив в ній глибоко релігійність. У вченнях про містичний досвід Відродження виділяють два процеси пізнання. У філософії Ренесансу питання пізнання було чи не найважливішим. Воно ділилося на суб’єктивне та об’єктивне. Перше базувалось на різноманітних здатностях душі. Друге – форми знання, які є відмінними, але взаємопов’язаними.  Суб’єктивне пізнання було  характерним для гносеології Миколи Кузанського і згідно з ним процес пізнання – це рух від відчуття та уяви через розсудок до інтелекту, виходячи з того, що «розум складається зі здатності мислення, розмірковування, уяви та відчуття» [7, ст. 432]. Інший варіант зустрічається у Піко делла Мірандоли, який зазначає, що «якщо з допомогою моралі сили пристрасті будуть напружені до відповідних розумних меж… з допомогою діалектики буде розвиватися розум, і з багатств  Божого дому… наближуючись до священної теології» [10, с. 512]. Порівнюючи ці підходи, можна сказати, що відмінностей як таких немає. І питання ще буде в тому чи важливі вони насправді, адже справу потрібно мати лише з контекстом на тлі якого кожен ренесансний платонік розгортає своє специфічне бачення змісту пізнавальної діяльності, де насправді важливим є не процес, який має багато етапів, а швидше мета та кінцевий результат. Цей підхід є найбільш оригінальним і саме він використовувався у питаннях дослідження ренесансної філософії. Говорячи про ренесансний містицизм, думаю, перш за все потрібно звернутися до філософії Миколи Кузанського та до його docta ignoratia (вчене незнання) – об’єднання інтектуалізму та містицизму в теорії пізнання. Буття Абсолюту філософ розглядає як щось безкінечне, нескінченне, неосяжне. І саме тому в процесі богопізнання людина потребує чогось такого, що дало б змогу їй вийти за межі свого обмеженого розуму та досягти надприродного та необмеженого. «Бог застосував при створенні світу арифметику, геометрію і музику разом з астрономією». [6, с. 140]. Математика, за Кузанським, здатна пояснити природу людського дискурсивного мислення, який насправді «має таке відношення до істини, як багатогранник до кола: будучи вписаним у коло, він тим до нього подібніший, чим більше кутів має, але навіть за умови збільшення своїх кутів до нескінченності він ніколи не стане рівним колу, якщо не виявиться тотожним йому» [6, с. 53]. Отже, вчене незнання виступає лише як visio intelectualis – інтелектуальне бачення, яке засноване на геометричних аналогіях і яке має на меті наслідування людським розумом унікального й властивого лише Богові феномену «збігу протилежностей», де «все поза будь-якою складеністю і з частин, і не так, що одне є це, а інше – відмінне, а так, що одне є все і все є одне» [6, с. 413]. Отже, процес пізнання Бога, який Кузанський описав досить вдало, думаю, математизував, носить інтелектуальний та проектований на суб’єкта пізнання Вищої Реальності характер. Він виступає не як процес обожнення індивіда, швидше навпаки – процес поглинання богом самої людини.

Існували і інші погляди, підходи щодо осягнення людиною трансцендентного. Зокрема, Піко делла Мірандола, який був християнським каббалістом, наголошував на тому, що гуманізм прокладає свій шлях до Бога шляхом вивчення гебрайської мови, тому що Творець являє себе людям і світу саме через слово. На думку прихильників каббали, якщо і студіювати, то, безперечно, лише ту, яка у вустах Творця створила все існуюче, яка апріорі є носієм таємних знань, у тому числі й тих, що неодмінно допоможуть усьому створеному, а найперше людині повернутися до першоджерела. Піко розглядав мову не просто як засіб для досягнення кінцевої мети, тобто об’єднання з Вищою Реальністю, він також вбачав у гебрайському алфавіті декодування численних існуючих у світі імен Бога, але в першу чергу найпоширеніших – десяти сефірот. «Алфавітний колообіг» може проводитися кількома способами: через подовження чи скорочення слів, транспортування букв у слові, а також через переведення слів у їхні числові відповідники й подальші операції, які мають проводитись з цими словами [4, с. 180]. Проробляючи такий процес, Мірандола, наголошує на тому, що за допомогою таких дій він проникає в саму суть божественної природи, доходячи до висновку, що ім’я Ісус, якщо трактувати його згідно з кабалістичними принципами означає Бог, Син Божий та мудрість Отця в божественності третьої особи. Цікаво те, що Піко також говорить про практичні способи досягнення злиття з трансцендентним. Одним з цих способів є медитація, яка направлена на те, щоб відокремити душу від тіла і ні в якому разі навпаки – тіло від душі. Мова та певні практики за теорією Піко делла Мірандоли є засобами для знаходження в собі сакрального. Безперечно, каббала на той час була авторитетною течією, яка мала потужну теоретичну та практичну базу.

Та все ж не можна не згадати про любов як гносеологічний акт Фічіно. Лише людині притаманний такий емоційний стан як любов. У контексті ренесансної культури цю надзвичайно популярну течію започатковує Фічіно. Це звичайно вже зустрічалось раніше, ще до інтерпретації Марселя, у теорії платонічної, а також у християнській любові. Філософ розробив вчення про «духовний коловорот», який бере свій початок від Бога і проходячи через людину завершується в ній же і називається трьома іменами: красою, любов’ю та насолодою [5, с. 146]. Виходячи з його теорії, можна зробити висновок, що людині потрібно приєднатися до нескінченного потоку любові, яким вона буде віднесена до заданої собою мети. Проблема всієї цієї теорії фічиновської любові полягає в тому, що надзвичайно важко знайти отой істинно-божественний потік любові для того, щоб включитись в цей «коловорот». Світ має дві сторони – погану і хорошу. Тому також проблематичність існує ще в тому, щоб суб’єкт пізнання Вищої Реальності зміг знайти той єдиний правильний універсум, який містить в собі істину.

Загалом, говорячи про містичний досвід Ренесансу, можна сказати, що погляди на отримання релігійного досвіду огорнені інтелектуалізмом. Думаю, це спричинено тим, що самій епосі Відродження було характерним звернення до античності, тобто розроблення та інтерпретація світогляду, який орієнтується на саму людину, її розум, до якого вимагали ставитись з гідністю. Кожен з засобів єднання з вищою реальністю, який був описаний, обов’язково звернений на індивідуальність. Людина розглянута як центр на якого все направлено та від якого все виходить. Не тривіальне пізнання світу чи навіть того, що лежить в його основі, спонукає до напруження духовних сил. Сакральне богопізнання розглядається як акт, який спрямований на вихід людини за межі власних рамок, за межі свого буття, осягнувши при цьому трансцендентну істину, яка вивільняє людину з обмеженого матеріального світу і дає можливість розчинитися у невідомому і відчути об’єднання з вищою силою, яка є першоджерелом.

Список використаної літератури:

1. Біблія. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://bibleonline.ru/bible/ukr/
2. Батай М. «Внутренний опыт». СПб, 1997. – 29 с.
3. Василенко Л. І. Філософський словник. М., 1999. – 154 с.
4. Гарен Э. Проблемы итальянского Возрождения: избранные работы / Э. Гарен . – М.: [б. и. ], 1986. – 275 с.
5. Горфункель А.Х. Філософія епохи Відродження. М., 1980. – 450 с.
6. Кузанский Н. Об ученом незнании / Н. Кузансикй // Сочинения: в 2 т. – М.: [б. и.], 1979. Т. 1.
7. Кузанский Н. Книги простеца/ Н. Кузанский  // Сочинения: в 2 т. – М.: 1979. – С. 432
8. Кураєв, В. І. Релігійний досвід / Енциклопедія епістемології та філософії науки. М.: «Канон +», РООІ «Реабілітація», 2009. 1248 с.
9. Польська К. О. До питання про наукове богословському методі / К. О. Польської // Питання філософії. – 2010. – N 7. – С. 93-101.
10.  Пико делла Мирандола ДЖ. Речь о достоинстве человека: история естетики. / Дж. Пико делла Мирандола // Памятники мировой эстетической мысли: в 5 т. – М.: 1962. – C. 512