In the article the present is examined positions of advocate of France in public life. The requirements of legislation, which touch the terms of acquisition of status by advocate, are pointed. Bases of self-government and legal forms of activity of French advocacy are considered. The question of payment of labour and bear is affected by them to responsibility. Statistical information over is brought in relation to the amount of practicing advocates.

Ключові слова: Франція, адвокат, адвокатура Франції, вимоги набуття статусу адвоката, колегії, гонорар, відповідальність, стан адвокатів.

Постановка проблеми. Конституція України в статті 59 проголосила, що найважливішою соціальною функцією адвокатури є забезпечення права на захист від обвинувачення та надання правової допомоги при вирішенні справ у судах та інших державних органах. Проте, нинішня ситуація свідчить, що даний інститут права є недостатньо ефективним і тому виникає необхідність створити сильну і незалежну адвокатуру на прикладі адвокатури Франції. Сучасному періоду розвитку французької адвокатури з одного боку – притаманна поява її окремих інститутів, а з іншого – універсальність, вироблена протягом віків.

Аналіз останніх досліджень та публікацій. Тему французька адвокатура досліджували багато науковців, зокрема: Гловацький І.Ю.,  Горбачова Е., Деханов С.А., Молдован А.В., Попелюшко В.О. та ін.

Мета і завдання дослідження. Мета даної наукової статті полягає у дослідженні на основі доктринальних положень правової природи інституту адвокатури Франції, вивчення досвіду організації адвокатури та професійної етики адвокатів цієї держави. Це зумовлює виконання таких завдань: виявити основні характеристики сучасної французької адвокатури; визначити основні аспекти процесу набуття статусу адвоката у Франції; дослідити юридичну природу французької адвокатури.

Викладення основного матеріалу. Аристотель писав, що соромно не вміти захищати себе рукою, але іще більш соромно не вміти захищати себе словом. Виникає враження, що саме цим принципом керуються адвокати Франції протягом всього свого існування.

Сучасна французька адвокатура є яскравим прикладом злагодженої системи, що увібрала в себе лише найкращі традиції минулих віків. Від самого початку до наших днів цей інститут вирізняється високим рівнем самоорганізації, чіткою регламентацією їхньої професійної діяльності та професійною етикою.

На сучасному етапі адвокатура Франції зазнає реформування. Першого січня 1992 р набрали чинності поправки до Основного закону про статус адвокатів № 71-1130 від 31 грудня 1990 p., мета яких реформувати деякі судові та інші юридичні професії. Головна особливість реформи – створити нову професію, члени якої носитимуть звання адвоката [1, 264].

На законодавчому рівні закріплено основні вимоги до кандидата на посаду адвоката:

Обов’язкова наявність французького громадянства або громадянства держави-члена ЄС, або держави-сторони договору про європейський економічний простір, або громадянства держави чи територіальної одиниці, які хоч і не є членом ЄС чи стороною договору про європейський економічний простір, але які надали французам право здійснювати професійну діяльність на своїй території на таких самих умовах, на яких її громадяни можуть здійснювати професійну діяльність на території Франції з урахуванням рішень Ради ЄС, або ж мати статус біженця чи апатрида, що знаходяться під захистом Бюро Франції із захисту біженців та апатридів [2].

Наявність диплома магістра права 1 ступеня чи еквівалентний йому диплом.

Наявність Сертифіката про присвоєння статусу адвоката.

Для отримання Сертифіката особа, яка бажає здійснювати адвокатську діяльність, повинна скласти іспити на присвоєння такого статусу. Для цього обов’язково потрібно пройти курс спеціального навчання у регіональному центрі професійного навчання або у школі професійної освіти колегії адвокатів.

Увесь курс навчання складається з трьох етапів, кожен із яких триває 6 місяців. У процесі першого періоду вивчаються загальні питання діяльності адвокатів, а саме: статус, професійна етика, практичні аспекти адвокатської діяльності. Другий період присвячений індивідуальній програмі навчання у CRFPA (Місцевому центрі професійного навчання адвокатів) або в EFB (Професійній школі навчання колегії адвокатів), і виступає в якості професійного проекту, що дозволяє кандидату визначитися з конкретною сферою діяльності. Суть третього етапу складає стажування в адвоката. Після завершення навчання кандидат складає іспит, який складається з письмової та усної частин. Особа вважається такою, що успішно склала іспит, якщо у кінцевому результаті набрала 130 і більше балів. Після отримання Сертифіката про присвоєння статусу адвоката особа складає присягу перед апеляційним судом. Після цього молодий адвокат проходить ще дворічне стажування зі спеціальності і одержує посвідчення. Лише після цього його ім’я вноситься до списків ордену як повноправного члена [2; 3, 215].

Особа, що претендує на звання адвоката, не може бути засуджена за діяння, несумісні з гідністю і порядністю. Також вона не може мати серйозні дисциплінарні або адміністративні проступки.

Це пов’язано з тим, що адвокати Франції від початку своєї появи  вирізнялась високим рівнем професійної етики. Вони споконвіку дотримуються традицій своєї спільноти.  Гідністю приватної особи є особисте надбання; гідністю адвоката є надбання усього стану (цеху) адвокатів [4, 16].

Кандидат на посаду адвоката не може займатися й діяльністю, що є несумісною з професією адвоката (наприклад, бути підприємцем).

Така особа має не підпадати під процедуру банкрутства чи інші санкції, передбачені главою VI закону від 25.01.1985 р., що стосуються реорганізації та ліквідації в судовому порядку установи чи, відповідно до попередньої  редакції цього закону, санкції, яка передбачена главою ІІ закону від 13.07.1967 р. про судову процедуру, ліквідацію майна, неплатоспроможність і банкрутство [2].

Адвокати Франції об’єднуються у колегії по судових округах діяльності кожного трибуналу вищої інстанції. Очолює колегію адвокатів голова, що обирається таємним голосуванням строком на два роки. Він наділений дисцип­лінарними повноваженнями по нагляду за адвокатами, витупає арбітром у справах між адвокатами, стежить за про­фесійною підготовкою й перепідготовкою адвокатів і головує на засіданні ради колегії, яка обирається адвокатами строком на три роки [5, 25]. Нині у Франції нараховується близько 180 колегій, які об’єднують приблизно 49000 адвокатів. 179 колегій сформували Асоціацію голів колегій адвокатів Франції та заморських територій [2].

Традиційно найбільш поширеними є асоціації і цивільно-професійні товариства. Асоціація – це об’єднання адвокатів, кожний з яких персонально відповідає перед своїм клієнтом. Права члена асоціації мають особовий характер і не можуть передаватися. Члени асоціації повною мірою зберігають свою правосуб’єктність. Угода про їх створення укладається в письмовому вигляді і доводиться до відома Ради ордена адвокатів. Дуже поширеною формою групового об’єднання є цивільно-професійні товариства (ЦПТ). ЦПТ вносяться до списків об’єднань адвокатів і підлягають реєстрації як юридичні особи [3, 217]. Також адвокати можуть працювати особисто або ж працювати за трудовим договором в іншого адвоката. В останньому випадку адвокат не має права мати власну клієнтуру.

Питання оплати праці адвокатів завжди було досить проблематичним. Закон Французької Республіки «Про реформування деяких судових і юридичних професій»  № 71-1130 від 31 грудня 1971 р. визначив, що сума гонорару складається з двох частин: затрати адвоката та власне винагорода. Останній складовий момент залежить від складності справи, її об’ємності, майстерності самого адвоката та майнового стану клієнта.

Законодавством Франції передбачено обов’язок надання адвокатами безоплатної правової допомоги. У Парижі приблизно 27 тисяч жителів щороку одержує такі консультації. Виникає чимало проблем й у наданні безоплатної або пільгової правової допомоги. Так, число осіб, які користуються нею у цивільних справах, постійно зростає. Однак, винагорода в цих випадках є досить скромною і виплачується з чималим проміжком у часі. У деяких департаментах Франції, де допомога надається на пільгових засадах, вона складає 50% усіх цивільних справ. Сьогодні адвокати ставлять питання про перегляд ставок винагороди і створення таких механізмів, які виключали б затримку оплати і неузгодженість дій колегій та держави. Пропонується також створити спеціальний фонд оплати праці адвокатів, які допомагають тим, хто має право на пільги [5, 270].

На думку науковців, загальною підставою відповідальності адвоката при виконанні ним професійних обов’язків є порушення основних принципів. На  адвокатів  могли  бути  накладені  наступні  дисциплінарні  покарання: попередження,  догана,  заборона  практики  на  строк  до  одного  року  і виключення зі списку [6, 13].

У Законі про статус адвоката передбачається обов’язкове страхування його професійної цивільно-правової відповідальності. Мінімальний розмір страхової суми складає 2 мільйони франків на рік на одного адвоката. Сам

договір страхування укладається зі страховою організацією індивідуально адвокатом або групою адвокатів. У Франції існує ще один вид обов’язкового страхування адвокатів, який призначений для відшкодування грошових сум та цінних паперів, одержаних адвокатом для виконання професійної діяльності. Договір страхування адвокатів у цьому випадку укладається колегією, членами якої вони є. В цілому, страхова виплата постраждалому здійснюється тільки за рішенням суду. Отже, страхування професійної відповідальності адвокатів Франції передбачає колегіальне та індивідуальне страхування адвокатів [7, 26].

Незважаючи на не завжди сприятливі в історичному аспекті соціально-політичні умови суспільного життя Франції, стан адвокатів залишався завжди незалежним від політичного життя, стійким і згуртованим. Як приклад можна навести таку подію. У 1579 р. Генріх ІІІ видав наказ, згідно з яким адвокати і повірені зобов’язувались власноручно відмічати на документах суму отриманого гонорару. Адвокати обурились і як результат наказ не був виконаний, але вже у 1602 р. парламент поновив дію даного наказу. Після невдалих спроб відмінити його дію адвокати під час одного з зібрань вирішили припинити свою діяльність. Після такого випадку адвокати ще довгий час поверталися до своєї діяльності [8, 57].

Нові статистичні дані свідчать, що станом на 1 січня 2011 р. на території Франції було зареєстровано 53744 адвоката, що на 41% більше ніж десять років тому. У цій державі кількість адвокатів відповідно до кількості населення становить співвідношення 1 адвокат на 1200 чол., у той час як у Швейцарії цей показник становить 1 адвокат на 930 чол., у Німеччині – 1 адвокат на 530 чол., в Італії – 1 адвокат на 280 чол. Для сучасної адвокатури також характерний процес фемінізації професії. З 2009 р. кількість жінок-адвокатів перевищує кількість їхніх колег чоловіків [9].

Висновок. Отже, увесь шлях, пройдений французькою адвокатурою, забезпечив своїй спільноті високий рівень незалежності, повагу та довге існування.  Сучасна адвокатура зазнає «нове переродження» зі збереженням усіх найкращих традицій, ефективність яких підтвердилась часом. Розвиток адвокатури Франції може послугувати розвитку української адвокатури, посприяти її самоорганізації, яка, можливо, через багато років послужить зразком комусь іще.

Список використаних джерел:

1. Святоцький О.Д. Адвокатура: історія і сучасність / О.Д. Святоцький, В.В.  Медведчук – К.: Ін Юре. – 1997. – 320 с.

2. Кудрявцева Н. Адвокатская деятельность во Франции [Електронний ресурс]. / Н.Кудрявцева. // Журнал «Нижегородский адвокат». – 2011. – №9. – Режим доступу: http://apno.ru/

3. Смоленский М.Б. Адвокатская деятельность и адвокатура Российской федерации. Издание 3-е исправленное и  дополненное / М.Б. Смоленский – Ростов-на-Дону: «Феникс», 2004. –  256 с.

4. Молло  М.  Правила  адвокатской  профессии  во  Франции (1842  г.). Перевод с французского / М. Молло – М.: Издание Н.П. Шубинского, 1894. – 98 с.

5. Гловацький І.Ю. Діяльність адвоката-захисника у кримінальному процесі / І.Ю. Гловацький – К.: Атіка, 2003. – 352 с. 

6. Попелюшко В.О. Виникнення та інституційне становлення адвокатури Франції / В.О. Попелюшко // Адвокат. – № 1(124). – 2011. – С. 9 – 13.

7. Обловацька Н.О. Страхування професійної відповідальності адвокатів в Україні [Електронний ресурс]. / Н.О. Обловацька. // Адвокат. – №9 (120). – 2010. – С. 25 – 28.

8. Васьковский  Е.  В.  Организация  адвокатуры.  Т.1.  Очерк  всеобщей истории адвокатуры / Е.В. Васьковский. – С.Пб., 1983. – 476 с.

9. Литвинский Д. За 10 лет французских юристов стало в 1,5 раза больше [Електронний ресурс]. / Д. Литвинский // Закон і Бізнес. – 2012. – №6. – Режим доступу: http://zib.com.ua/ru

Іn this article the author studies essence of reforms that is recently and are generally caused by set of factors that carry out impact on legal profession of Great Britain. It is submitted the main changes of professional rules of activity of English legal profession which was created within many centuries and didn’t give in to essential changes till this time.

Ключові слова: Англія, адвокат, баристер, соліситор, реформа, англійська адвокатура.

Традиційно ринок юридичних послуг в Англії обслуговувався головним чином представниками двох професій: соліситорами та баристерами, взаємодія між якими здійснювалась за досить простою схемою. Соліситори, маючи безпосередній, прямий зв’язок з кінцевим клієнтом-замовником юридичних послуг, по мірі необхідності залучали до роботи баристерів – в основному у випадках, коли була необхідність у представництві і веденні справ у судах. Баристери володіли практично виключною прерогативою на таку роботу в силу їх невід’ємного права виступу в судах. З іншого боку, баристери не мали прямого доступу до кінцевого клієнта-замовника і отримували всі вказівки (інструкції) від соліситорів.[1, 202]. Відповідно, адвокатура позначалась, як і позначається досі, терміном “referral profession”, тобто спеціалісти, яких залучають і наймають інші юристи – соліситори, а не клієнт.

Слід відмітити, що правові форми здійснення юридичної діяльності баристерів і соліситорів також відрізнялись. Якщо соліситори в основному об’єднувались в товариства, то в професійно-етичних правилах для баристерів на це була пряма заборона. Вони не могли працювати на принципах товариства ні з соліситорами, ні всередині своєї професії (тобто об’єднуватись в товариства з іншими баристерами також було неможливо).
Тому буквально до зовсім недавнього часу ( до квітня 2010 року) баристер, стаючи партнером в юридичній компанії, повинен був перекваліфікуватися на соліситора і зареєструватися в якості останнього. Існувало також багато інших характеристик, за якими можна було виявити кардинальні відмінності між соліситорами і баристерами.

Проте, під тиском ринкових відносин англійська адвокатура відмовилась від частини своїх багатовікових традицій. На думку деяких науковців, реформування і лібералізація професійних правил може дозволити англійській адвокатурі витримати жорстку конкуренцію на сучасному ринку юридичних послуг з його новими особливостями і новою розстановкою сил учасників [6].

Професія адвоката  в Англії та Уельсі, нараховує багатовікову історію і оточена незмінною аурою респектабельності і престижу. Але в останні роки система англійської адвокатури піддалась різним реформам та змінам. Реформи повинні були привести до урівняння конкурентоздатності обох професій. Фактично це деякою мірою і відбулося. Але, нажаль, міри виявились недостатніми. Адвокатура продовжувала відчувати свою “вторинність” на ринку юридичних послуг. Парадокс виявлявся в тому, що традиційно якість підготовки спеціалістів в системі адвокатури (як соліситорів, так і баристерів) вважалась (і вважається) надвисокою; те саме можна сказати і про якість послуг, що надаються, вартість яких при цьому відносно невисока (що, загалом, робить послуги соліситорів більш ніж конкурентоздатними з аналогічними послугами, що надаються іншими учасниками юридичного ринку) [3]. Тим не менше, останнім часом адвокатура вцілому переживала не найкращі часи. Це не могло не призвести до зменшення кількості кадрів (на різних рівнях і в різних областях спеціалізації). І, відповідно, назріла необхідність в подальших реформах. Деякі з реформ настільки радикальні і масштабні, що адвокатура опинилась у стані потрясіння і навіть у стані шоку. Зокрема,  це стосується і так званого status quo, який з часом в професійному співробітництві між баристерами і соліситорами починає трохи змінюватися. Соліситори отримують право вести справи і виступати від імені клієнтів в судах нижчих, а потім і вищих інстанцій, хоча, це – не автоматичне право: соліситору потрібно отримати додаткову кваліфікацію і зареєструватися в якості соліситора адвоката. Баристери, природно, відчули деяку конкуренцію зі сторони раніше дружньої професії – соліситорів. Очевидно також, що був покладений початок стиранню чіткої грані між традиційними повноваженнями та сферою діяльності баристерів і соліситорів [2,116].

Після вступу в силу Закону про юридичні послуги в 2007 році, який врегулював велику кількість важливих питань, пов’язаних з ринком юридичних послуг в країні, в адвокатурі відбуваються подальші, по суті радикальні зміни. Професійні правила, приведені у відповідність з вищевказаним Законом, тепер дозволяють адвокатам працювати в товариствах один з одним, брати участь в управлінні і володіти акціями структур, які мають назву Legal Disciplinary Practices (LDPs), одночасно працювати в якості самозайнятої особи і за наймом (хоча і не в одній і тій самій справі), вести ділову переписку у повному обсязі від імені клієнта тощо[7].

Розглянемо детальніше LDPs. Це структури (як правило юридичні фірми), в яких серед партнерів – власників бізнесу поряд із соліситорами є й інші особи, які належать до юридичної професії (наприклад баристери) або взагалі не юристи (останніх повинно бути не більше чверті від числа всіх партнерів).  Щоб отримати статус LDPs, фірма повинна зареєструватись в якості такого в регулюючому органі. Статистика свідчить про те,що кількість фірм, які зареєструвалися як LDPs і включивши в ряди своїх партнерів баристерів,  постійно зростає.

Ще одним феноменом – продуктом нещодавніх реформ є структура під назвою ProcureCo. По суті, це корпоративна форма здійснення адвокатами своєї діяльності. Передбачається, що баристери можуть створити компанію (власником якої може бути і один баристер, і кілька, і навіть уже існуюче об’єднання адвокатів – палати), яка буде пропонувати клієнтам широкий спектр юридичних послуг. Ця компанія залучає на договірній основі інших спеціалістів – юридичні фірми, бухгалтерські, аудиторські фірми, послуги яких використовуються по мірі необхідності в різних справах і проектах. Відповідно, при укладенні договору на юридичне обслуговування з ProcureCo клієнту гарантується весь комплекс юридичних (і не тільки) послуг [4, 70]. Уявляється, що така модель прямого співробітництва з адвокатами буде у визначених випадках більш привабливою з точки зору клієнта – споживача послуг, ніж робота з індивідуальним спеціалістом, юридичною фірмою чи палатою, особливо при веденні найбільш складних, комплексних справ і проектів, де потрібні саме комплексні зусилля спеціалістів різних галузей.

Безсумнівно – це ще один, не менш важливий крок на шляху лібералізації професійних правил, регулюючих діяльність англійської адвокатури, і, відповідно, підвищення її конкурентоздатності. Передбачається, що співробітництво з ProcureCo потенційно буде досить економним способом залучення консультантів: воно дозволить прямий зв’язок з адвокатами, якими буде виконуватись велика частина роботи, а інші спеціалісти будуть залучатися суто по мірі необхідності, що дозволить уникнути проміжних ланок. Причому це стосується не тільки вирішення спорів, але і консультативної роботи.

Ще однією реформою, яка заслуговує уваги, є реформа адвокатських гонорарів “no win, no fee” (з англ. – оплата за результатами). Про плани британського уряду по реформуванню системи оплати праці адвокатів було оголошено міністром юстиції Великобританії ще в березні 2011 року, а вступ в дію нових правил передбачався в жовтні 2012 року, проте був відкладений до квітня 2013 року. Суть реформи полягає в тому, щоб виплата винагороди адвокату покладалась не на сторону, що програла, а вираховувалась із компенсації, призначеній стороні, яка виграла процес. Одночасно була висловлена думка за обмеження винпгороди адвокатів 25 відсотками відсудженої позивачем компенсації, на відміну від більш ранньої пропозиції про 10 відсотків присудженої суми. Такі пропозиції уряду були підтримані парламентарями, однак вони все ж висловили занепокоєння, що в результаті такі зміни призведуть до того, що адвокати не братимуться навіть за виграшні справи через низьку винагороду [5, 93].

Система “no win, no fee” була введена у Великобританії в результаті реформи судової системи, проведеної в 1999 році. Вона дозволила працювати на умовах обумовленого гонорару – “conditional fee arrangement” (CFA). Разом з цими договорами з’явився і механізм страхування від несприятливого завершення справи – так зване страхування “After the Event” (ATE).

Автори реформи вказують на те, що вона дозволить зробити правосуддя більш доступним для тих, хто не може собі дозволити оплатити судові витрати самостійно. Крім того, робота на таких умовах є чудовим стимулом для адвоката, адже в такому випадку його гонорар залежить не від витраченого ним часу, а від успіху в процесі.

Серед адвокатів немає єдиної думки про те, яке ж значення мають всі (особливо останні) реформи для адвокатури, як вони вплинуть на сутність професії і, в кінцевому результаті, на діяльність кожного представника цієї професії.

В англійському суспільстві різниця між соліситорами і баристерами постійно піддається критиці. В результаті провадяться в життя нові реформи, які хоча формально і зберігають поділ юристів на соліситорів і баристерів, але значно зближують їх функції. Зокрема соліситори отримують право вести справи і виступати від імені клієнтів в судах нижчих, а потім і вищих інстанцій; професійні правила дозволяють адвокатам працювати в товариствах один з одним, брати участь в управлінні і володіти акціями структур, а також одночасно працювати в якості самозайнятої особи і за наймом.

Всі ці нововведення сприяють успіху професії адвоката в Англії, і стають предметом запозичення з боку інших держав. Для України питання реформування системи адвокатури є досить актуальним, адже вітчизняна адвокатура потребує нових перетворень для того щоб бути конкурентоздатною на світовому ринку юридичних послуг. Насамперед корисним для української адвокатури є запровадження системи організацій адвокатів, які б займалися вирішенням актуальних проблем адвокатури. Також слід взяти до уваги і той фактор, що все частіше українські адвокати беруть участь у справах міжнародного характеру, і для досягнення позитивних цілей такої участі необхідно співпрацювати з адвокатами з інших країн, зокрема Великобританії.

Отже, з метою вдосконалення вітчизняної адвокатури необхідно запозичити принципи діяльності англійської адвокатури, адже саме в Англії професія адвоката користується повагою з боку суспільства.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Власов И.С. Организация адвокатуры в зарубежных странах / И.С. Власов, В.З. Пультов. – М., 1972. – С. 202

2. Гловацький Ю.П. Адвокатура зарубіжних країн (Англія, Німеччина, Франція): Навчально-практичний посібник / Ю.П. Гловацький. – К.: Атіка, 2007. – С. 116

3. Головко Л.В. Реформа уголовного судопроизводства в Англии // Государство и право. 1996. №8.

4. Святоцька В.О. Деякі питання адаптації законодавства України про адвокатуру до європейських стандартів / В.О. Святоцька // Право України. – 2005. – № 10. – С.87-89.

5. Святоцька В.О. Європейські стандарти функціонування адвокатури / В.О. Святоцька // Право України. – 2007. – № 12. – С.69-71.

6. Шостранд Е. Радикальные реформи в английской адвокатуре./ Е. Шостранд // Новая адвокатская газета. – № 23(88). – 2010. – [Електронний ресурс].–Режим доступу: http://www.advgazeta.ru/rubrics/11/582

7. Legal Services Act 2007 [Електронний ресурс]. – Режим доступу:

http://www.legislation.gov.uk/ukpga/2007/29/data.pdf

The author examines the patronage as the prototype of the advocacy of ancient Rome and as basis for further development of this institute; describes the organization of patronage in Rome, the conditions of its origin and ways of further development.

Ключові слова: патронат, адвокатура, Стародавній Рим, патриції, римське право, Закони ХII таблиць, хвалителі, параклети.

Постановка проблеми. За загальноприйнятою в літературі думкою, римська адвокатура розвинулася з патронату. В Стародавньому Римі, як і в Стародавній Греції, первинною формою адвокатури була споріднена (родинна) адвокатура, а патронат був тільки перехідним ступенем від спорідненої до договірної. Римський патронат як інститут  відносяться до найдавнішої римської історії (3-1 ст до н. е.), до того її періоду, коли про вільну адвокатуру ще не було й мови, що свідчить, зокрема про те, що споріднений захист був здавна звичайним явищем в Римі. Інститут патронату як основа адвокатури в Римі мало досліджений. Якщо розглянути сутність інституту, відомого під ім’ям «патронат», то стане цілком зрозуміло, яким чином відбувся в Римі перехід спорідненої (родинної) адвокатури у вільну.

Короткий аналіз останніх досліджень і публікацій. Коли і як з’явився патронат, і яке значення він мав на найдавнішому побуті, є доволі спірним питання. Не дивно, що на цей рахунок висловлюються найрізноманітніші думки. Доволі багато дослідників та науковців досліджували питання походження та розвитку патронату в римськй історії. Наприклад, Фюстель-Кулланж у своїй праці «Древнє місто», описуючи культуру, побут, традиції та право стародавніх римлян, вказував, що патронат як інститут був створений Ромулом.    Моммсен Т. в «Римській історії» ототожнює, принаймні, частково клієнтів патрона із плебеями. Деханов у своїй дисертації «Адвокатура в Западной Европе: опыт и современное состояние» визнає в патронаті загальноарійський інститут, що виник ще під час перебування арійських народів у Середній Азії. Доволі цікавим є дослідження Васьковського Є. «Організація адвокатури», в якій він описує розвиток адвокатури від найдавніших і до наших часів, приділяючи також доволі багато уваги патронату.

Виклад основного матеріалу. Римський патронат – інститут, який з’явився за часів Римської республіки (509 р. до н. е.), і продовжував своє існування аж до занепаду Римської імперії. Але хоч би якої з цих думок ми не трималися, у всякому разі ми повинні визнати, що відносини між патронами і клієнтами були побудовані за аналогією з родинними відносинами. Клієнт, обравши собі патрона з числа кровних римських громадян (патриціїв), приписувався до його роду, прилучався до родинного культу і отримував право називатися родинним ім’ям патрона [1, c. 175]. Він вважався як би усиновленим патроном. Його ставлення до патрона були не тільки подібні спорідненим, але вважалися навіть священними, так як родичі не завжди брали участь у родовому культі, а клієнт приймався в рід тільки за умови участі у обрядах. Ні клієнт, ні патрон не могли позиватися один з одним, ні свідчити один проти іншого. Клієнт зобов’язаний був ставитися до патрона з повагою, надавати йому послуги, обдаровувати його дочок приданим, сплачувати за нього і за його дітей викуп у випадку, якщо вони потрапили в полон до ворога, брати участь своїм майном в платежі боргів патрона або покритті витрат при відправленні громадської служби і т. д. Зв’язок клієнта з патроном вважався постійним і навіть спадковим, і якщо клієнт помирав бездітним, то його майно переходило до патрона. Натомість патрон повинен був всіляко сприяти клієнту і, між іншим, захищати його інтереси перед судом подібно до того, як захищав  би інтереси своїх родичів[3, c. 167-168].

Таким чином, патронат сам по собі не вніс нового принципу у розвитку адвокатури: захист патронів був результатом поширення родинної адвокатури на осіб, які перебували у відносинах, подібних родинним. Таке ж саме явище, тільки в іншій формі, ми бачили в Греції. Тим не менше, патронат був безпосереднім джерелом, з якого розвинулася вільна адвокатура. Це відбулося наступним чином. Як відомо, знання і застосування права перебували в стародавньому Римі виключно в руках патриціїв [4, c. 210]. Одні вони допускалися до виконання жрецьких обов’язків; одні вони брали участь у державних справах, у відправленні правосуддя і судового захисту своїх клієнтів. При відсутності писаних законів вони аж до видання XII таблиць і навіть пізніше були єдиними знавцями права. Поки інститут патронату знаходився в розквіті, потреба в юридичному захисті цілком задовольнялася адвокатурою родичів і патронів. Але вже при перших царях внаслідок нових соціальних і політичних умов патронат став розхитуватися і розпадатися. Швидке зростання римської території і збільшення населення великою кількістю підкорених племен зробили інститут патронату абсолютно непридатним і незастосовним на практиці. При невеликому числі патриціанських родів і при величезній кількості громадян нижчого класу, розкинутих на великому просторі, патріархальні відносини древнього патронату стали фізично неможливі. Патронат втратив свій обов’язковий характер.

Таким чином, фортеця родинності, що пов’язувала патронів з клієнтами ослабла, і патронат, який представляв собою цілісний суспільно-політичний інститут, розпався на свої складові частини. З одного боку, з нього виділився приватно-правовий елемент у вигляді патронату пана над вільновідпущеними рабами, який продовжував існувати до пізніших часів, а з іншого боку судово-процесуальний елемент, що виражався в юридичному захисті, що його знатний і впливовий патрицій надавав особам, що прохали  його про допомогу. Це були особи, як і раніше носили назву клієнтів, а їх покровителі – патронів. Патрон звільнився від усіх обов’язків щодо клієнта, за винятком обов’язку судового захисту. Так само, клієнт повинен був тільки сплатити якою-небудь послугою або подарунком за заступництво, надане йому патроном в даному процесі [2, c. 25]. Відносини між ними вже не були постійними, довічними і навіть спадковими, як це було раніше, – вони виникали тільки на час процесу та припинялися разом з ним. Спочатку клієнт міг обрати лише одного патрона; тепер він був у праві переходити від одного до іншого і навіть мати декількох [2, c.27-28]. Словом, під виглядом і під назвою патронату з’явилася справжня адвокатура.

На початку, як вже було відмічено, адвокатура повністю  перебувала в руках патриціїв, як нащадків древніх патронів і, до того ж, знавців права. Першим кроком до нового порядку речей було видання Законів XII таблиць. Але, хоча Закони  XII таблиць і зробили загальнодоступним знання законів, тим не менш, патриції зуміли втримати у своїх руках ключ до застосування їх на практиці. Справа в тому, що XII таблиць стосувалися тільки матеріального права. Процесуальні ж форми відправлення правосуддя, які складалися з розкладу днів і годин, коли можна було відправляти правосуддя (fastes), і з правил користування позовними формулами (legis actiones), не були оприлюднені і становили таємницю колегії жерців, членами якої могли бути тільки патриції. Завдяки цьому, сторони таки не мали можливості обійтися без сприяння патриціїв. Тільки опублікування Флавієм (V ст.), а потім Еліем (IV ст.) Таблиці присутніх днів і позовних формул, завдало остаточний удар по юридичній монополії патриціїв [2, c. 24]. Вивчення і застосування права стало доступним для всіх бажаючих,  і адвокатура стала цілком вільною професією.

Отже, першими юристами в Римі були патрони. В особі їх поєднувалися дві професії: юрисконсульти і адвокати. Вони не тільки захищали своїх клієнтів в суді, але і роз’яснювали їм закони, давали юридичні поради, керували ними під час укладання угод. Але коли патронат остаточно розпався, і вивчення права зробилося можливим для усіх бажаючих, розвиток юридичної професії пішов двома різними шляхами. Одні юристи, не володіючи красномовством, зайнялися виключно юридичною консультацією. Інші, навпаки, подалися в адвокатуру, причому іноді поєднували з нею і консультацію, іноді ж залишали цю діяльність, як почесну і менш тяжку, на старість. Перші носили назву юрисконсультів або правознавців [5, c. 170]. Їх діяльність полягала в подачі юридичних порад (respondere), участь при укладенні угод для дотримання необхідних формальностей (cavere) і підтримок на суді адвокатів, які були ґрунтовно знайомі з правом (agere). Консультації давалися або на дому або на форумі. Сидячи по патріархальному звичаю біля порогів своїх будинків, або гуляючи по форуму, де згодом влада збудувала особливу будівлю для консультації, вони допомагали своїми порадами всім, хто до них звертався. У разі потреби вони відправлялися зі своїми клієнтами в суд і повідомляли адвокату, який говорив промову, юридичні відомості, необхідні для даної справи і часто невідомі оратору. Але не тільки сторони радилися з ними, нерідко самі судді зверталися до них, щоб, ухваливши рішення у послатися на авторитет вченого юриста.

Юрисконсультами були звичайно патриції, і ця обставина разом з безоплатністю їх діяльності – вони винагороджувалися тільки добровільними подачками клієнтів – надавала їм особливої  шани. З плином часу юрисконсульти поступово все більше і більше відокремлювалися від адвокатів і разом з тим втрачали свій первісний характер [5, c. 175]. З простих радників вони перетворилися після видання XII таблиць в інтерпретаторів права. На противагу юрисконсультам, адвокати займалися судовим захистом. Вони як і раніше продовжували називатися патронами (patroni causarum) до самого кінця республіки. Термін же “адвокат” (advocatus) давався зовсім іншому розряду осіб і тільки за часів Імперії почав ототожнюватися з терміном “патрон”[5, c. 190-191]. Подібно до того, як у Греції, адвокатура в Стародавньому Римі була тісно пов’язана з ораторським мистецтвом. Патрони в більшості своїй вивчали красномовство. Тому, багато хто з них були повними невігласами в юриспруденції і повинні були за юридичними відомостями звертатися до юрисконсультів і законників (прагматиків). У той же час вони не  могли бути представниками сторін на суді. Що стосується адвокатів (advocati), то під цією назвою розумілися родичі і друзі сторони, які були разом з нею на суді і давали йому поради або просто своєю присутністю висловлювали співчуття до нього [6, c.351-352].

З плином часу назва “адвокатів” було поширено на осіб, які допомагали сторонам вести процес, збирали документи, покривали витрати, готували засоби захисту і повідомляли їх патрону [6, c. 364]. Іноді навіть адвокатами іменувалися звичайні свідки. Але переважно цей термін вживався, як уже було сказано, для позначення рідних і друзів, що супроводжували сторону на суд. В класичному місці Аскон є такий вислів: “хто захищає кого-небудь у суді, той називається патроном, якщо він оратор; адвокатом, якщо він допомагає юридичними порадами (jus suggerit) або своєю присутністю виражає дружню участь (praesentiam commodat amico); повіреним, якщо веде справу, і когнітором, якщо приймає на себе справу присутнього і захищає начебто своє.  Крім того, в Римі існували хвалителі (laudatores), які в якості свідків виставляли на показ заслуги і гідності підсудного, відповідаючи грецьким параклетам; нагадувач (monitores), який підказував оратору юридичні положення, а іноді навіть брали участь у дебатах; сповільнювачі (moratores), завдання яких полягало в тому, щоб говорити промову в той час, коли головний промовець відпочивав, і законники (leguleii sive formulares) юрисконсульти нижчого рангу [6, c. 378]. Всі ці різновиди юридичної професії не можуть бути визнані адвокатурою. Тільки патрони (patroni causarum) були адвокатами в повному сенсі слова.

Висновок: Патронат, будучи одним з характерних інститутів римського права, можна назвати давнім нащадком сучасної адвокатури. Недосконалий на час свого виникнення, він все ж здійснював свою суспільну функцію – представляв інтереси клієнтів та реалізовував їх захист в суді.

Список використаних джерел:

1.     Mousourakis G. A Legal History of Rome – N.Y.:Routledge, 2007. – с. 175.

2.     Деханов С.А. Адвокатура в Западной Европе: опыт и современное состояние. – M.:  Юрлитинформ, 2010. – с. 24.

3.     Фюстель-Куланж. Древний город. – М.: Центрполиграф, 2010. – с. 162.

4.     Моммсен Т. Римская история. – М.: Издание К. Т. Солдатенкова,1887. – с. 210.

5.     William Forsyth.  The History of Lawyers Ancient and Modern. – N.Y.: Spottiswoodes and shaw, 1875. – 432 c.

6.     Васьковський Є.В. Организация адвокатуры. Т.1. – С.-Пб.:Тип.П.П. Сойкина,1893. – 621 с.