студентка 1 курсу магістратури НаУОА

Науковий керівник: Сидорук Т. В.,

доктор політичних наук, професор

       Анотація. У статті досліджено відносини ЄС та Туреччини у сфері кліматичної політики передусім крізь призму так званого «брюссельського ефекту». Основним дослідницьким питанням є те, чи здатний Союз чинити вплив на формування і трансформацію кліматичної політики Туреччини. У результаті дослідження авторка доходить висновку, що вплив ЄС на кліматичну політику Туреччини був та є відчутним, незважаючи на те, що її шлях до повного членства в Союзі зайшов у «глухий кут». Визначальну роль відіграють економічні інтереси Туреччини, зачіпання котрих механізмом CBAM служить ключовим стимулом для дій країни у цій сфері.

       Ключові слова: Європейський Союз, Туреччина, зміна клімату, «брюссельський ефект».

       Abstract. This article examines the relations between the EU and Turkey in the field of climate policy, primarily through the lens of the so-called «Brussels Effect». The main research question is whether the EU is capable of influencing the formation and transformation of Turkey’s climate policy. The study concludes that the EU’s impact on Turkey’s climate policy has been and remains significant, despite the fact that Turkey’s path toward full EU membership has reached a «deadlock». Turkey’s economic interests play a decisive role, with the impact of the CBAM mechanism serving as a key driver for the country’s actions in this area.

       Keywords: European Union, Türkiye, climate change, «Brussels effect».

       Постановка проблеми. Зміна клімату стала наслідком викидів у атмосферу величезних обсягів парникових газів антропогенного походження. Туреччина вважається однією з країн, які суттєво постраждають від глобального потепління: країна розташована в регіоні, де воно на 20% швидше, ніж середній світовий показник. Європейський Союз є фактично світовим лідером у сфері кліматичної політики, просуваючи амбітні цілі зі скорочення викидів і досягнення кліматичної нейтральності до 2050 року. Процес вступу до Союзу вимагає, аби країни-кандидати імплементували acquis ЄС у своє внутрішнє законодавство. Зважаючи на потенціал впливу Європейського Союзу у цій сфері, можна говорити про нього як м’яку та нормативну силу. В цьому контексті варто дослідити те, наскільки Союз має таку здатність у відносинах із Туреччиною.

       Попередні дослідження переважно зосереджені на аналізі процесу євроінтеграції Туреччини, а відтак серед зарубіжних дослідників варто відзначити праці таких науковців, як Е. Солер і М. Мюфтюлер-Бач. Водночас Е. С. Пойразлі, у 2021 році проаналізувала співпрацю між Туреччиною і ЄС у межах Європейської зеленої угоди, зосередившись на її тодішньому стані та перспективах розвитку. Окремої уваги заслуговує дослідження Е. К. Тюмер і Ж. ван Зебен проведене у 2024 році та присвячене проявам «брюссельського ефекту» у Туреччині на прикладі кліматичної політики [15]. Серед українських науковців слід виділити М. Миронову, яка досліджувала зовнішньополітичну стратегію ЄС щодо Туреччини в контексті процесів розширення та поглиблення європейської інтеграції. Організаційно-правові аспекти інтеграції Туреччини до ЄС розкрито у роботі О. Курило. Водночас В. Копійка і Т. Шинкаренко зосереджують увагу на історичному вимірі цього процесу і ключових проблемах, що стримують його розвиток. Наразі в українському науковому доробку бракує досліджень, присвячених аналізу відносин між ЄС і Туреччиною у сфері кліматичної політики з урахуванням їх еволюції до сучасного етапу.

       Мета роботи полягає в дослідженні того, чи здатний Союз чинити вплив на формування і трансформацію кліматичної політики Туреччини. Серед завдань варто: розглянути процес євроінтеграції Туреччини; висвітлити ключові аспекти Європейського зеленого курсу; розглянути відносини між ЄС і Туреччиною у кліматичній сфері, а також визначити вплив Союзу на формування кліматичної політики країни, зокрема: до 2021 року; у період 2021-2025 років; у контексті початку впливу механізму CBAM; від кліматичного закону 2025 року до сьогодення.

       Виклад основного матеріалу. Участь Туреччини в європейській інтеграції бере початок з 1959 року, коли країна подала заявку на зближення з Європейськими співтовариствами. Важливим етапом стала Анкарська угода про асоціацію 1963 року, яка передбачала поступове створення Митного союзу, остаточно реалізованого у 1995 році. Вже у 1987 році Туреччина подала заявку на вступ до тодішнього Європейського економічного співтовариства, а в 1999 році вона отримала статус країни-кандидата. Переговори про вступ було розпочато у 2005 році, але доки Туреччина не погодиться застосувати Додатковий протокол до Анкарської угоди про асоціацію до Кіпру, вісім розділів переговорів не будуть відкриті і жоден розділ не буде попередньо закритий. У 2018 році, через постійне відставання в реформах у ключових сферах стратегії розширення, зокрема у функціонуванні демократичної системи, дотриманні основних прав та незалежності судової влади, Європейська Рада вирішила, що переговори про вступ зайшли у «глухий кут».

У звіті Європейського парламенту 2025 року підкреслюється, що уряд Туреччини не зміг усунути ключові демократичні недоліки, що сприяє поступовому зміщенню позиції ЄС у бік формування альтернативної моделі відносин, потенційно на шкоду процесу євроінтеграції. У документі підкреслюється, що перспективи членства Туреччини в ЄС залежать від дотримання чітко визначених критеріїв, серед яких – стабільність демократичних інституцій, верховенство права, захист прав людини і меншин, дотримання норм міжнародного права, а також узгодженість із зовнішньою та безпековою політикою ЄС. Ці вимоги трактуються як базові та такі, що не можуть бути предметом політичного торгу [23]. Водночас Європейський парламент закликав зберігати та розвивати стратегічне партнерство з Туреччиною, зосереджуючи увагу на таких напрямах, як протидія зміні клімату, забезпечення енергетичної безпеки, боротьба з тероризмом і підтримка регіональної стабільності.

Громадська думка в Туреччині все ще відображає незмінну підтримку членства в ЄС. Наприклад опитування Pew Research Center 2024 року показало, що населення країни має більш схвальне ставлення до ЄС (46%), ніж до інших світових держав (тобто великих потуг), а опитування Turkey Today 2024 року продемонструвало, що 53,5% турків вважають, що членство в ЄС принесе користь економіці, в той час як 36% все ж виступають проти вступу їхньої держави до Союзу [14]. Це свідчить про те, що членство в ЄС продовжує мати привабливість для значної частини населення країни. Однак певні аспекти змінюють стратегічні розрахунки держави. По-перше, членство в ЄС вимагає відмови від частини національного суверенітету, що несумісно з баченням президента Ерджепа Таїпа Ердогана. Поточна президентська система надає пріоритет автономії над дотриманням норм Союзу. ЄС обмежуватиме можливості Туреччини, наприклад, проводити односторонню економічну політику, надавати державний патронат або придушувати опонентів у спосіб, що суперечить законодавству ЄС. Обмеженою теж була би гнучкість зовнішньої політики Туреччини та можливість маневрування. Відтак нинішній турецький уряд може розглядати «заснований на правилах» порядок ЄС як небажаний контроль над своїм «одноосібним» стилем управління. Зважаючи на вище зазначене, вступ Туреччини до ЄС навіть у довстроковій перспективі залишається практично неможливим.

Щодо кліматичної політики ЄС, у 2020 році Союз ухвалив Зелену угоду, кінцевою метою якої є досягнення вуглецевої нейтральності до 2050 року після скорочення викидів парникових газів на 50% до 2030 року порівняно з рівнем 1990 року . У 2021 році пакет «Fit for 55» перетворив цілі ЄС на юридичне зобов’язання, змусивши Союз скоротити викиди парникових газів на 55% до 2030 року порівняно з рівнями 1990 року, що зробило ЄС світовим лідером у цьому секторі. Водночас існують як проблемні аспекти реалізації зеленого переходу ЄС, так і ширше питання щодо реалістичності досягнення поставлених ним цілей. Серед іншого, пакет «Omnibus I» свідчить про відступ ЄС від жорсткого контролю над великими компаніями та кліматичною відповідальністю під тиском корпорацій і зовнішніх гравців (США, Катар), що суперечить попередній ролі ЄС як лідера сталого розвитку та ініціатив на кшталт Директиви ЄС про корпоративну сталість (CSDDD) і Європейської Зеленої угоди. Видається, що в результаті подальшого відступу ЄС ризикує втратити вплив у формуванні глобальних правил.

В контексті зовнішнього виміру кліматичної політики Євросоюзу, важливо розглянути Механізм коригування вуглецевих викидів на кордоні (CBAM), котрий дозволяє запобігти потенційним спробам компенсувати суворі правила ЄС шляхом переміщення виробництва в більш вуглецевомісткі регіони або збільшення імпорту вуглецевомістких товарів. Відтак його запровадженню передувало створення ціноутворення на вуглець та системи торгівлі викидами (ETS) в межах Союзу у 2003 році. А вже у 2023 році через Регламент Ради та Парламенту ЄС запровадив CBAM для встановлення тарифу на імпорт на основі вмісту вуглецю в товарах, і запропонував державам, що не входять до ЄС, дворічний перехідний період для дотримання Регламенту. З політичної точки зору, CBAM – це спроба розширити сферу загальноєвропейського регулювання на основних торговельних партнерів блоку, враховуючи, що недотримання політики та практики, пов’язаних з цим механізмом, тягне за собою небезпеку значних тарифів на імпортні товари. Платежі на кордоні ЄС у рамках механізму розпочались із 1 січня 2026 року для алюмінію, цементу, добрив, чавуну і сталі, а також електроенергії. Надалі вони будуть поступово впроваджуватися до 2034 року.

     Відносини ЄС і Туреччини у сфері клімату до 2021 року

Ключовою рисою відносин між цими двома акторами у кліматичній сфері є асиметричний характер. Формально Туреччина має прийняти визначені правила ЄС через свій статус країни-кандидата на вступ до Союзу. Однак процес її кандидатури тривалий і невизначений, ведучи до того, що це прийняття часткове та нерівномірне.

Туреччина ратифікувала Рамкову конвенцію ООН про зміну клімату, яка багато в чому є основою кліматичного acquis ЄС, саме в 2004 році – того ж року, коли Союз погодився розпочати переговори про вступ із цією країною. У такому ж ключі ратифікація Туреччиною Кіотського протоколу збіглася з початком переговорів у рамках розділу «Навколишнє середовище та зміна клімату» у 2009 році. Водночас Орхуська та Еспоо конвенції є двома додатковими міжнародними договорами, до участі в яких Туреччину «змусила» умовність ЄС. Туреччина заявила про свій намір стати стороною цих конвенцій після досягнення повного членства в Союзі [15]. Ці події демонструють, що країна використовувала свою кліматичну політику як розмінну монету в переговорах щодо членства в ЄС. Водночас європейська боргова криза, що виникла після світової фінансової кризи 2008 року, викликала занепокоєння щодо майбутнього розширення ЄС [13]. Протягом цього періоду вона стала одним із найгірших європейських представників кліматичної політики: у звітах CCPI зазначали, що Туреччина, Польща, Хорватія і Греція посідали одні з найнижчих позицій у загальному рейтингу.

Основна частина політики та стратегій Туреччини щодо зміни клімату базувалась на Національній стратегії щодо зміни клімату (2010–2023) [11] та Національному плані дій щодо зміни клімату (2011–2023). Туреччина визначила основні напрями кліматичної політики: зменшення викидів, адаптацію до змін клімату, розвиток відновлюваної енергетики та підвищення енергоефективності. Документи також окреслюють конкретні заходи, цілі та інструменти для інтеграції кліматичних питань у державне планування та економічний розвиток країни. Попри це кожні п’ять років у країні розробляється план розвитку, де мають місце також і енергетична, і кліматична політика. Однак 11-й такий план, опублікований у липні 2019 року, надає пріоритет енергетичній безпеці над декарбонізацією [8].

Говорячи про фінансову підтримку надану Європейським Союзом, варто виокремити інструмент передвступної допомоги (IPA) – засіб, за допомогою якого ЄС підтримує реформи в регіоні розширення, надаючи фінансову та технічну допомогу з 2007 року [10]. На 2014–2020 роки загальне фінансування IPA II, виділене Туреччині, становило 3,19 млрд. євро. Серед інших напрямків варто виділити пункти «навколишнє середовище та дії щодо зміни клімату», «транспорт» і «енергетика» [22].

У 2015 році в Паризькій угоді Туреччина поставила собі за мету скоротити національні викиди парникових газів на 21% до 2030 року. При цьому в своїй національній декларації вона підкреслила статус країни, що розвивається, хоча відповідно до класифікації Угоди формально належить до розвинених держав. Саме через це Туреччина тривалий час утримувалася від ратифікації, оскільки не могла отримати доступ до фінансової, технічної та інституційної підтримки, передбаченої для країн, що розвиваються. Після рішення США вийти з Угоди у 2017 році Туреччина призупинила процес ратифікації, відновивши його лише у 2021 році. Подібні коливання і вагання демонструють, що кліматична політика не є серед турецьких пріоритетів, і держава радше шукає від неї ситуаційних вигід.

       Період 2021-2025 років

Зрештою, 7 жовтня 2021 року своїм указом президент країни затвердив Паризьку угоду. Того ж року, 29 жовтня, Міністерство довкілля та урбанізації було перейменовано на Міністерство довкілля, урбанізації та зміни клімату, а його структуру реформовано з метою ефективнішої протидії кліматичним викликам. Координація державної політики у сфері клімату здійснюється Радою з питань боротьби зі зміною клімату, яка функціонує відповідно до зобов’язань, визначених Рамкова конвенція ООН про зміну клімату, а також на основі норм внутрішнього законодавства. Вона відповідає за формування як внутрішньої, так і зовнішньої кліматичної політики, враховуючи національні особливості Туреччини і діє під керівництвом профільного міністерства [17].

Важливою подією стало проведення віце-президентом Європейської комісії з питань Європейської Зеленої угоди та міністром довкілля і урбанізації Туреччини у 2021 році першого діалогу високого рівня між ЄС та Туреччиною щодо зміни клімату [4]. Мета проєкту полягає у встановленні сталого діалогу між турецькими та європейськими організаціями громадянського суспільства щодо формулювання політики стосовно зміни клімату між двома сторонами, а також у окресленні цілісного політичного бачення, яке допоможе структурувати стратегії та плани дій організацій громадянського суспільства (та промисловості) для досягнення чітких цілей кліматичної політики [1].

Відносини між ЄС та Туреччиною дедалі більше визначалися і визначаються узгодженням із Європейською Зеленою угодою, що зумовлено вже згаданим діалогом високого рівня щодо клімату та необхідністю гармонізації економіки Туреччини з політикою ЄС. У межах узгодження з цим документом Туреччина у 2021 році ухвалила План дій Зеленої угоди, спрямований на гармонізацію з екологічними цілями ЄС та забезпечення ефективного функціонування торгівлі в рамках Митного союзу. Обидві сторони вивчали спільні ініціативи щодо зеленого водню, відновлюваної енергії та адаптації до «справедливого переходу» від вугілля. Безумовно важливе місце займає фінансова підтримка: Туреччина прагнула доступу до фінансових інструментів ЄС для підтримки високої вартості свого зеленого переходу, наголошуючи на тому, що боротьба зі зміною клімату є як питанням розвитку, так і питанням безпеки.

Стосовно оцінки Туреччини Союзом вже у 2024 році, то відповідний звіт Європейської Комісії обережно відзначив, що країна досягла обмеженого прогресу протягом звітного періоду. Однак її загальний рівень амбіцій щодо пом’якшення наслідків зміни клімату залишається критично недостатнім. Підкреслювалося, що Національно визначений внесок згідно з Паризькою угодою все ще не відповідає конкретним зобов’язанням щодо скорочення викидів відповідно до наукових даних, зокрема у короткостроковій та середньостроковій перспективі [20]. Адже саме ці строки, на противагу далекої перспективи та далеких цілей, є визначальними задля розуміння більш реальних намірів держави у цій сфері, а отже є найбільш корисними для оцінки кліматичної політики того чи іншого актора.

Щодо інвестицій в сонячну та вітрову енергетику у цій країні, то вони різко зросли за останні роки. Вітрова і сонячна енергетика становили близько 18% виробництва електроенергії у 2024 році, а загальні потужності відновлюваної енергетики Туреччини, включаючи гідроенергетику, досягли приблизно 60%. Проблемою видається саме у великій частці останньої, що становить 27% від загальної встановленої потужності і 46% від загальної встановленої потужності відновлюваної енергетики (адже повністю віднести її до екологічного способу генерації електроенергії неможливо) [12]. Набирають обертів плани розвитку зеленої водневої економіки, підтримані державними та приватними консорціумами і пілотними проектами з партнерами з ЄС. Паралельно, Туреччина поглибила свою участь у програмах, що фінансуються ЄС, таких як «Партнерство з переходу на чисту енергетику 2025»

       Початок впливу Механізму коригування вуглецевих кордонів (CBAM) на Туреччину

Велика увага приділялась і все ще приділяється адаптації до Механізму коригування вуглецевих кордонів, а спільні зусилля зосереджуються на розробці Туреччиною власної системи торгівлі викидами та зелених технологій. Країна є одним з основних постачальників товарів CBAM (сталь, алюміній, цемент, добрива) до ЄС. За оцінками, проведеними ще у 2022 році вартість експорту цих товарів до ЄС становила приблизно 19 млрд. євро, що становило майже 8% від загального обсягу турецького експорту [18].

Позиція Туреччини щодо CBAM була опублікована невдовзі після того, як Комісія оприлюднила план, і передувала комплексу заходів, пов’язаних із зеленим переходом. Варто підкреслити, що турецький уряд наголосив на перешкодах, з якими зіткнеться торгівля між ЄС і Туреччиною через CBAM, відповідно до попередніх зобов’язань обох сторін [5]. Він також наголосив, що Митний союз між двома сторонами не повинен зазнавати жодних негативних наслідків, що виникають в результаті CBAM, пам’ятаючи про переваги, з якими він пов’язаний для обох сторін, та відповідно до принципів справедливості і взаємності. План дій Туреччини щодо Зеленої угоди мав на меті моделювати вплив CBAM на енергоємні та ресурсоємні сектори Туреччини за допомогою сценарного аналізу, визначаючи заходи, специфічні для кожного сектора. Він також включав обговорення ціноутворення на вуглець, не в останню чергу завдяки запровадженню CBAM, і підкреслював необхідність створення механізму моніторингу для оцінки зростання промислових викидів парникових газів [5].

Під час зустрічі, яка відбулася під співголовуванням заступника міністра торгівлі Мустафи Тузку та Герасимоса Томаса, керівника Генерального директорату Європейської комісії з питань оподаткування та митного союзу Туреччина і ЄС обговорили технічні аспекти впровадження CBAM. Переговори зосередилися на тому, як система відновлюваної енергетики Туреччини може бути включена до методології, що застосовується до експорту до ЄС. Посадовці також обговорили визнання процесів верифікації, які дозволили б турецьким експортерам у відповідних секторах використовувати фактичні значення викидів замість стандартних контрольних показників. Крім того, обговорення зосередилися на тому, чи можна врахувати дозволи, надані виробникам у рамках Європейської системи торгівлі викидами, у впровадженні CBAM, а також на можливості вирахування вартості турецького вуглецевого податку, який все ще розробляється, з розрахунків CBAM [18]. Турецьку Національну систему торгівлі викидами (ETS) було запланована на 2026 рік [7].

     Від кліматичного закону 2025 року до сьогодення

Для моніторингу національно визначених зобов’язань згідно з Паризькою угодою, забезпечення їх прийняття суспільством, покращення впровадження, імплементації міжнародних угод у внутрішнє законодавство та, що найважливіше, створення правової основи для дій у сфері зміни клімату, був потрібен комплексний закон про клімат [19]. Проєкт першого у цій країні такого закону набрав чинності після публікації в офіційному віснику 9 липня 2025 року [9]. Це знаменує собою історичний крок до узгодження з Європейською Зеленою угодою і стратегічного позиціонування в новому зеленому порядку Європи.

Згідно із документом, існують обов’язки та відповідальність усіх державних установ та організацій, а також фізичних і юридичних осіб щодо співпраці стосовно зміни клімату незалежно від будь-яких відмінностей, таких як географічний регіон чи сектор. Водночас метою є збільшення використання відновлюваної енергії і чистих технологій відповідно до підходу циркулярної економіки, а також захист і розширення використання природних поглиначів та охоронюваних територій. Для визначення зелених інвестицій створюється правова база для фінансування кліматичних заходів, стимулювання боротьби зі зміною клімату і досліджень зеленої таксономії Туреччини [9]. Документ відкриває доступ до нових фінансових інструментів, включаючи кліматичні європейські і міжнародні інструменти, ініціюючи розробку правової та інституційної бази, що сприяє прийнятності фінансування кліматичних заходів. Закон відкриває двері для Туреччини до переговорів щодо зв’язків СТВ з ЄС, що може допомогти узгодити експорт країни зі стандартами ринку Союзу шляхом створення національної СТВ. Перехідний період CBAM, який завершився у 2026 році, вже вимагав від турецьких експортерів у таких секторах, як сталь, алюміній, добрива та цемент, повідомляти про вміст вуглецю у своїх поставках до ЄС.

Отож ключовими завданнями та функціями нового закону є наступні:

1. Створення національної системи торгівлі викидами (СТВ)

Пілотна фаза СТВ розпочалася у 2026 році, а адміністративні штрафи будуть скорочені на 80% протягом перехідного періоду. Компанії, на які поширюється дія СТВ, повинні отримати дозвіл на викиди протягом трьох років з моменту набрання чинності закону [16].

2. Можливість створення механізму корекції цін на вуглець на кордоні (SKDM – Sınırda Karbon Düzenleme Mekanizması)

Стаття 2 Закону визначає SKDM як «механізм управління викидами парникових газів у товарах, що імпортуються на митну територію муніципалітету». У 8-ій статті зазначено, що «може бути створено механізм корекції цін на вуглець на кордоні (SKDM) для врахування прихованих викидів у товарах, які імпортуються на митну територію Туреччини».

3. Створення фінансових органів та інструментів

Закон засновує Раду вугільного ринку та призначає оператора ринку. Рада, серед іншого, затверджуватиме національний план розподілу, визначатиме розподіл безкоштовних квот та визначатиме розмір аукціону. Закон також запроваджує турецьку зелену таксономію та систему зелених фінансових інструментів для підтримки інвестицій у низьковикисні технології.

4. Система вуглецевих кредитів та компенсацій

Подібно до ЄС, також доступні добровільні проєкти зі скорочення викидів. Національна система вуглецевих кредитів реєструватиме проекти, а отримані кредити можна буде використовувати для виконання деяких зобов’язань СТВ [9].

Все ж, за даними благодійної екологічної юридичної організації, закону бракує амбітних, науково обґрунтованих цілей щодо скорочення викидів парникових газів у середньостроковій перспективі, а також він не пропонує жодних зобов’язань щодо поступової відмови від викопного палива. Не гарантує документ і змістовної, своєчасної та обґрунтованої участі громадянського суспільства у прийнятті рішень, пов’язаних з кліматом. Адвокат ClientEarth Гізем Коч зазначив наступне: «Цей закон далекий від ідеального, але все ж важливий. Він запроваджує першу юридично обов’язкову систему для імплементації Паризької угоди в Туреччині. Він зобов’язує органи державної влади діяти щодо пом’якшення наслідків зміни клімату, адаптації і справедливого переходу відповідно до цільового показника нульових викидів до 2053 року. […] Справжній вплив цього закону залежатиме від його впровадження. Багато чого ще потрібно зробити для забезпечення декарбонізації, справедливих та рівноправних дій щодо зміни клімату та адаптації до зміни клімату» [7].

1 жовтня 2025 року європейський комісар з питань клімату, нульового рівня викидів та чистого зростання Вопке Хукстра і міністр довкілля, урбанізації та зміни клімату Туреччини Мурат Курум зустрілися в Брюсселі на третьому діалозі високого рівня між ЄС та Туреччиною з питань клімату за присутності заступників міністрів торгівлі та довкілля, урбанізації та зміни клімату Туреччини [2]. Діалог дозволив обом сторонам підтвердити свою спільну відданість РКЗК ООН і Паризькій угоді. Обидві сторони також наголосили на нагальній необхідності прогресу на COP30 для усунення розривів між зобов’язаннями та їх виконанням. У рамках діалогу також було розглянуто поточну спільну технічну роботу, зокрема щодо ціноутворення на вуглець з огляду на майбутнє створення системи торгівлі викидами Туреччини, а також щодо адаптації. Обидві сторони домовилися запровадити більш структурований та регулярний обмін інформацією щодо CBAM в рамках двостороннього діалогу високого рівня з питань клімату. Вони дослідили нові сфери співпраці, такі як справедливий перехід та вугільна галузь, і підтвердили важливість цього діалогу як платформи для обміну думками, сприяння співпраці і просування як впровадження, так і амбіцій щодо дій у сфері клімату [3].

Хоча рівень кліматичних амбіцій країни все ще далекий від рівня ЄС, Туреччина досягла покращень у цій сфері. У листопаді 2024 року країна прийняла свою довгострокову кліматичну стратегію відповідно до Паризької угоди, але ще не опублікувала детальних модельних сценаріїв для узгодження короткострокових і середньострокових заходів зі своєю довгостроковою метою досягнення кліматичної нейтральності до 2053 року. Туреччина не повністю імплементує Директиву про якість палива, а також не відповідає стандартам викидів ЄС для нових легких та важких транспортних засобів. Країна, також, не відповідає Директиві ЄС про уловлювання і зберігання вуглецю. У жовтні 2024 року вона опублікувала постанову, що імплементує Кігалійську поправку до Монреальського протоколу щодо озоноруйнівних речовин, покращуючи її відповідність стандартам ЄС щодо озоноруйнівних речовин і фторованих парникових газів, хоча узгодження ще не завершено та вимагає подальшої роботи, зокрема, щодо секторальних обмежень та амбітності системи квот [20].

Звісно, що стабільна, кліматично орієнтована Туреччина не тільки зменшує транскордонний витік вуглецю, але й підвищує власну стійкість Європи в енергетиці. Оскільки ЄС розширює свої потужності з виробництва чистих технологій і прагне диверсифікувати критично важливі ланцюги постачання подалі від регіонів високого ризику, Туреччина стає природним партнером, який є географічно близьким, економічно інтегрованим та тепер інституційно зобов’язаним діяти у сфері клімату. Реалізація цього спільного потенціалу вимагатиме активізації дипломатичних зусиль, цілеспрямованої фінансової співпраці і структурованого регуляторного діалогу [6]. Таким чином, прийняття Закону про клімат можна вважати не тільки внутрішнім законодавчим проривом, але й трансформаційним моментом у відносинах між цією країною та ЄС, що потенційно переосмислює траєкторію кліматичної і торговельної інтеграції. Це відкриває новий етап взаємодії, який виходить за межі глухого кута, пов’язаного з приєднанням, і веде до функціонального зеленого партнерства, що ґрунтується на взаємних інтересах.

Зважаючи на оцінки Туреччини у звітах Європейська комісія та індексу Climate Change Performance Index, країні необхідно оновити і впровадити Національно визначений внесок у рамках Паризької угоди; створити та реалізовувати національні стратегії декарбонізації; впровадити Директиву про якість палива, аби вона відповідала стандартам викидів ЄС для нових легких і важких транспортних засобів; привести у відповідність із законодавством Союзу правила щодо озоноруйнівних речовин і фторованих парникових газів. Також необхідно розробити план узгодження Директиви про уловлювання та зберігання вуглецю; врахувати узгодження з основними оновленнями кліматичної політики ЄС в результаті пакету «Fit for 55»; розробити чіткий план поступової відмови від вугілля, включаючи скасування гарантій закупівлі, а також впровадити ефективну ціну на вуглець для досягнення піку викидів набагато раніше, ніж у 2038 році.

        Висновок. Можна констатувати, що процес вступу Туреччини до ЄС залишається замороженим з 2018 року, заблокований фундаментальними розбіжностями з державами-членами ЄС та відходом Туреччини від дотримання чітко визначених критеріїв. Тим не менше, ключову роль у формуванні екологічної та кліматичної політики Туреччини відіграє саме процес євроінтеграції, що дає підстави стверджувати про дієвість так званого «брюссельського ефекту». Отож відносини Союзу і Туреччини у сфері боротьби зі зміною клімату носять асиметричний характер. Країна вже здійснила і продовжує реалізовувати значні інвестиції, спрямовані на гармонізацію національної екологічної політики зі стандартами ЄС. Можна припустити, що й надалі вплив ЄС зберігатиметься.

Передусім усвідомлюючи необхідність пристосовуватися до CBAM та через побоювання щодо економічних вигод, у 2025 році Туреччина прийняла свій перший комплексний закон про клімат, який, серед іншого, передбачає створення СТВ. Відтак саме завдяки розміру свого ринку і регуляторній спроможності ЄС може проєктувати м’яку і нормативну силу, що змушує Туреччину узгоджувати свою кліматичну політику з політикою Союзу для захисту і підтримки своєї конкурентоспроможності на європейському ринку.

Однак країна все ще зіштовхується зі значними екологічними і кліматичними проблемами, як з точки зору пом’якшення наслідків, так і адаптації. З одного боку, Туреччина прагне досягти нульового рівня викидів до 2053 року і ратифікувала Паризьку угоду, встановивши оновлену ціль щодо скорочення викидів на 41%. З іншого боку, хоча вона й інвестує у відновлювані джерела енергії, її політика все ще підтримує викопне паливо, дозволяючи збільшувати викиди до 2038 року. Туреччина потребує подальшого вдосконалення своєї кліматичної політики. А нездатність прийняти екологічно стійку політику, ймовірно, призведе до негативних наслідків для торгівлі Туреччини з ЄС у найближчі роки, більше ніж будь-коли раніше, що у свою чергу потягне за собою значні економічні витрати.

          Джерела та література:

1. EU – Turkey Climate Policy Dialogue in a Nutshell. Civil Society Dialogue Programme between EU and Turkey. URL: https://www.climatepolicydialogue.com/wp-content/uploads/2021/11/ERCST_tanitim.pdf (last accessed: 03.04.2026)

2. EU and Türkiye deepen cooperation in industrial decarbonisation and innovation policy. European Commission. URL: https://research-and-innovation.ec.europa.eu/news/all-research-and-innovation-news/eu-and-turkiye-deepen-cooperation-industrial-decarbonisation-and-innovation-policy-2025-11-27_en (last accessed: 03.04.2026)

3. EU and Türkiye hold High-Level Dialogue on Climate. European Commission. URL: https://climate.ec.europa.eu/news-other-reads/news/eu-and-turkiye-hold-high-level-dialogue-climate-2025-10-02_en (last accessed: 03.04.2026)

4. EU, Turkey to work together on climate crisis. URL: https://www.aa.com.tr/en/energy/world/eu-turkey-to-work-together-on-climate-crisis/33619 (last accessed: 03.04.2026)

5. Green Action Plan. Republic of Türkiye – Ministry of trade. URL: https://www.trade.gov.tr/exports/green-action-plan (last accessed: 03.04.2026)

6. Greening the Partnership: Türkiye’s Climate Law and the Future of EU URL: https://www.ikv.org.tr/images/files/ikv_monthly_124_september.pdf

7. Historic Turkish climate law is a “far from ideal, but still significant” step. ClientEarth. URL: https://www.clientearth.org/latest/press-office/historic-turkish-climate-law-is-a-far-from-ideal-but-still-significant-step/ (last accessed: 03.04.2026)

8. Kat B., Paltsev S., Yuan M., Turkish energy sector development and the Paris Agreement goals: a CGE model assessment. Energy Policy, Elsevier, 2018, vol. 122(C), 84–96 pp. URL: https://ideas.repec.org/a/eee/enepol/v122y2018icp84-96.html (last accessed: 03.04.2026)

9. Law 7552 – Climate Law. Climate Change Laws of the world. URL: https://climate-laws.org/documents/law-7552-climate-law_82aa (last accessed: 03.04.2026)

10. Overview – Instrument for Pre-accession Assistance. European Commission. URL: https://enlargement.ec.europa.eu/funding-technical-assistance/overview-instrument-pre-accession-assistance_en (last accessed: 03.04.2026)

11. Republic of Turkey Climate Change Strategy 2010-2023. URL: https://webdosya.csb.gov.tr/db/iklim/editordosya/iklim_degisikligi_stratejisi_EN(2).pdf (last accessed: 03.04.2026)

12. Share of renewables in Türkiye’s electricity capacity rises to 60%. DAILY SABAH. URL: https://www.dailysabah.com/business/energy/share-of-renewables-in-turkiyes-electricity-capacity-rises-to-60 (last accessed: 03.04.2026)

13. The Climate Change Performance Index: Results 2012. URL: https://grist.org/wp-content/uploads/2011/12/ccpi.pdf (last accessed: 03.04.2026)

14. Tremmel, Savarè G., Between Principles and Power: Reassessing Turkey’s EU accession. VOYCE. URL: https://voycecommunity.eu/f/between-principles-and-power-reassessing-turkey%E2%80%99s-eu-accession (last accessed: 03.04.2026)

15. Tümer, van Zeben J., The Brussels effect in Ankara: the case of climate policy. New Perspectives on Turkey. 2025, №72, 33–50 pp. URL: https://www.cambridge.org/core/journals/new-perspectives-on-turkey/article/brussels-effect-in-ankara-the-case-of-climate-policy/42F11FB67A16C33527D1854C14CCE87A (last accessed: 03.04.2026)

16. Turkey approves plans to launch its carbon market. GMKCenter. URL: https://gmk.center/en/news/turkey-approves-plans-to-launch-its-carbon-market/ (last accessed: 03.04.2026)

17. Turkey With or Without A Climate Change Strategy? URL: https://global-sees.org/2025/03/12/turkey-with-or-without-a-climate-change-strategy/ (last accessed: 03.04.2026)

18. Turkey’s “Green” Transformation and the CBAM: Challenges and Opportunities. URL: https://www.eliamep.gr/en/turkeys-green-transformation-and-the-cbam-challenges-and-opportunities/ (last accessed: 03.04.2026)

19. Türkiye – financial assistance under IPA. European Commission. URL: https://enlargement.ec.europa.eu/funding-technical-assistance/overview-instrument-pre-accession-assistance/turkiye-financial-assistance-under-ipa_en (last accessed: 03.04.2026)

20. Türkiye 2025 Report. 2025 Communication on EU enlargement policy. European Commission. URL: https://enlargement.ec.europa.eu/document/download/4bb4ddd1-4f20-4ee0-92db-926996ec8dd1_en?filename=t%C3%BCrkiye-report-2025.pdf (last accessed: 03.04.2026)

21. Türkiye Report 2024. European Commission. URL: https://enlargement.ec.europa.eu/turkiye-report-2024_en (last accessed: 03.04.2026)

22. Türkiye. European Commission. URL: https://enlargement.ec.europa.eu/countries/turkiye_en (last accessed: 03.04.2026)

23. Türkiye’s EU accession process must remain frozen. URL: https://www.europarl.europa.eu/news/en/press-room/20250502IPR28215/turkiye-s-eu-accession-process-must-remain-frozen (last accessed: 03.04.2026)

Актуальність проблеми. Тривога та депресія є одними з найпоширеніших психоемоційних порушень серед студентської молоді, а в умовах повномасштабної війни їхня інтенсивність стрімко зростає. Війна створює постійний фон небезпеки, невизначеності й втрати контролю, що підсилює емоційне напруження, послаблює навчальну мотивацію, погіршує міжособистісні стосунки й сприяє розвитку коморбідних тривожно‑депресивних станів. Постійні повітряні тривоги, перебої з електропостачанням, вимушене перебування в укриттях та порушення звичного навчального процесу формують у студентів відчуття нестабільності й беззахисності, підвищуючи ризик довготривалих психічних наслідків.

Масштаб емпіричних даних свідчить про різке зростання поширеності тривоги та депресії серед здобувачів вищої освіти: у дослідженнях останніх років значна частка студентів демонструє клінічно значущі рівні депресивних симптомів, тривожності, безсоння та ознак посттравматичного стресового розладу. У цих умовах проблема психічного здоров’я студентів виходить за межі суто клінічної і набуває соціально‑економічного виміру, оскільки пов’язана зі зниженням навчальної продуктивності, втратою людського капіталу та ускладненням післявоєнної відбудови держави. Це зумовлює потребу в науково обґрунтованому аналізі психологічних умов, які можуть сприяти зниженню тривоги й депресії у студентської молоді в реаліях війни.

Теоретичні засади вивчення тривоги та депресії. Сучасні уявлення про тривожні й депресивні стани мають багатовимірний характер і ґрунтуються на інтеграції кількох теоретичних підходів. У психоаналітичній традиції тривога розглядається як сигнал внутрішнього конфлікту між потягами та заборонами, а депресія пов’язується з втратою значущого об’єкта й фрустрацією базових потреб, що дозволяє пояснювати глибинні джерела емоційної вразливості особистості. Ці уявлення були доповнені когнітивно‑поведінковими моделями, які акцентують на ролі дисфункційних переконань, когнітивних спотворень і автоматичних думок у підтриманні тривожних і депресивних станів.

Когнітивна теорія А. Бека демонструє, що депресія формуються через стійкі негативні схеми щодо себе, світу та майбутнього, а тривожність – через тенденцію до катастрофізації та селективної уваги до загроз. Раціонально‑емотивна поведінкова терапія А. Елліса доповнює це бачення, підкреслюючи, що джерелом емоційних розладів виступають ірраціональні переконання, які визначають інтерпретацію подій і породжують надмірну тривогу та почуття провини. Гуманістична психологія (К. Роджерс, А. Маслоу) пропонує іншу оптику, в якій тривожність і депресія розуміються як наслідок втрати автентичності, порушення конгруентності «Я‑концепції» та незадоволення базових потреб у безпеці, любові, визнанні та самоактуалізації.

Важливе місце у сучасній картині посідає біопсихосоціальна модель, що інтегрує спадкові фактори, нейробіологічні механізми, індивідуальні когнітивні особливості та соціальний контекст. Згідно з цією моделлю, тривога та депресія розвиваються на перетині тривалої активації стресових систем організму, дисфункцій емоційної регуляції та дефіциту соціальної підтримки. Позитивна психологія та ресурсно орієнтований підхід доповнюють традиційні моделі, фокусуючись не лише на симптомах, а й на внутрішніх і зовнішніх ресурсах – стресостійкості, оптимізмі, соціальній підтримці, майндфулнес і психологічній гнучкості, які можуть виконувати захисну функцію в умовах хронічного стресу.

Особливості тривоги й депресії у студентському віці. Студентський вік є періодом підвищеної психологічної вразливості, оскільки поєднує інтенсивне навчальне навантаження, кризи ідентичності, професійне самовизначення та значні соціально‑економічні виклики. Навчальне середовище нерідко виступає джерелом хронічного стресу через дедлайни, екзаменаційний тиск, потребу поєднувати навчання з роботою, конкуренцію та високу значущість академічних результатів для майбутньої кар’єри. У воєнних реаліях до цих чинників додаються загроза життю, вимушена міграція, розлука з родиною, фінансова нестабільність і руйнування звичних соціальних зв’язків, що суттєво підвищує ризик тривожно‑депресивних розладів.

Тривожність у студентів проявляється як у формі ситуативної реакції на конкретні події (іспити, публічні виступи, загроза обстрілів), так і як стійка особистісна схильність до переживання тривоги навіть за відсутності реальної небезпеки. Клінічна картина включає емоційне напруження, соматичні симптоми (порушення сну, серцебиття, головний біль), труднощі концентрації та тенденцію до уникання ситуацій, що викликають страх. Депресія у студентській популяції характеризується зниженням настрою, втратою інтересу до діяльності, апатією, відчуттям безнадії, порушеннями сну та апетиту, а також зниженням мотивації до навчання й соціальної активності.

Особливої уваги потребує феномен коморбідності, коли у тієї самої особи одночасно спостерігаються симптоми тривожності та депресії. За даними досліджень, поєднання цих станів значно ускладнює адаптацію до навчального процесу, підвищує ризик емоційного вигорання та зумовлює більш тяжкий і тривалий перебіг емоційних порушень. У воєнний час коморбідні тривожно‑депресивні прояви набувають масового характеру, що вимагає комплексних психопрофілактичних та корекційних програм у закладах вищої освіти.

Вплив війни на психоемоційний стан студентів. Війна є потужним екзистенційним і соціальним стресором, який радикально змінює життєві умови студентської молоді. Руйнування освітньої інфраструктури, перехід до дистанційного або змішаного навчання, постійні повітряні тривоги, вимушене перебування в укриттях та тривалі відключення електроенергії порушують звичний ритм життя й навчання. Студенти змушені адаптуватися до ситуації, коли навчання відбувається на фоні реальної загрози життю, втрат близьких і невизначеності майбутнього, що посилює суб’єктивне відчуття безпорадності та емоційного виснаження.

Емпіричні дослідження у студентських вибірках показують надзвичайно високі рівні депресивних симптомів, тривожності, безсоння й ознак посттравматичного стресового розладу, причому ці показники перевищують навіть період пандемії COVID‑19. Виявлено, що ментальні порушення безпосередньо пов’язані зі зниженням академічної успішності, мотивації до навчання, участі в освітньому процесі та підвищенням ризику академічного вигорання. Особливо вразливими є студенти з прифронтових регіонів, ті, хто пережив особисті втрати, примусове переселення або тривалий вплив бойових дій, а також молодь з низьким рівнем соціальної підтримки.

Міжнародні організації (UNICEF, ВООЗ та інші) наголошують, що війна в Україні спричинила масштабну кризу психічного здоров’я серед дітей, підлітків і студентської молоді, яка проявляється стійким зростанням тривоги, депресії, стресу та пов’язаних із ними розладів. Ця ситуація має віддалені наслідки, оскільки хронічні тривожно‑депресивні стани підвищують ризик суїцидальної поведінки, формування залежностей, соціальної дезадаптації та професійних труднощів у майбутньому. Отже, війна не лише посилює індивідуальні страждання студентів, а й створює загрозу для психічного здоров’я цілого покоління.

Методологія емпіричного дослідження. Емпірична частина дослідження спрямована на вивчення зв’язку між рівнем тривожності, депресії, майндфулнес та психологічної гнучкості серед здобувачів вищої освіти в умовах війни. Було використано комплекс валідних психодіагностичних методик: шкалу депресії Бека (BDI) для оцінки вираженості депресивних симптомів, опитувальник тривожності Спілбергера–Ханіна (STAI) для вимірювання ситуативної та особистісної тривожності, госпітальну шкалу тривоги й депресії (HADS), п’ятифакторний опитувальник майндфулнес (FFMQ‑15) та шкалу психологічної гнучкості (AAQ‑II). Додатково застосовувався метод бесіди для поглибленого розуміння суб’єктивних переживань студентів, їхніх копінг‑стратегій і ставлення до війни.​

Статистична обробка даних здійснювалася за допомогою методів описової статистики та кореляційного аналізу Пірсона, що дозволило виявити взаємозв’язки між рівнями тривоги, депресії, майндфулнес і психологічної гнучкості. Оцінювалися середні значення показників, стандартні відхилення, мінімальні та максимальні значення, а також відсотковий розподіл респондентів за рівнями вираженості симптомів. Такий комплекс методів забезпечив можливість одночасно дослідити як поширеність емоційних порушень, так і потенційні внутрішні ресурси, що можуть виступати психологічними умовами зниження тривоги та депресії.

Результати показали, що значна частина студентів має підвищені показники ситуативної й особистісної тривожності, а також депресивної симптоматики, що підтверджує гіпотезу про високий рівень психоемоційного навантаження в умовах війни. Водночас у більшості респондентів зафіксовано досить високі рівні майндфулнес за всіма п’ятьма компонентами FFMQ‑15 і переважно середній рівень психологічної гнучкості, що вказує на наявність реальних, хоча й частково нереалізованих ресурсів саморегуляції. Це створює підґрунтя для пошуку таких психологічних умов, які дозволили б активізувати ці ресурси в напрямі зниження тривожно‑депресивних проявів.

Основні емпіричні результати. Кореляційний аналіз засвідчив, що психологічна гнучкість є важливим чинником, пов’язаним зі зниженням тривожних і, меншою мірою, депресивних проявів у студентської молоді. Виявлені статистично значущі негативні кореляції між рівнем психологічної гнучкості та показниками тривоги й депресії за шкалою HADS і реактивної тривожності за Спілбергером свідчать, що зі зростанням здатності приймати власні переживання та діяти відповідно до цінностей зменшується інтенсивність емоційних порушень. Зв’язок із особистісною тривожністю виявився тенденційним, а з показниками депресії за Беком – несуттєвим, що може вказувати на більш виражений вплив психологічної гнучкості саме на тривожну, а не на когнітивно‑мотиваційну складову депресивності.

Натомість кореляції між окремими компонентами майндфулнес (спостереження, опис, усвідомлена дія, неосудливість, нереагування) та рівнем тривоги й депресії не досягли статистичної значущості. Це означає, що у межах дослідженої вибірки диспозиційні риси усвідомленості не виступають самостійними захисними факторами щодо емоційних порушень. Такий результат можна інтерпретувати як свідчення того, що самі по собі високі показники майндфулнес ще не гарантують зниження тривоги й депресії, якщо вони не інтегровані в цілісний стиль саморегуляції та не підкріплені практичними навичками психологічної гнучкості.

Узагальнення результатів показує, що для значної частини студентів характерне поєднання високих рівнів тривожності та депресивної симптоматики з наявністю потенційних внутрішніх ресурсів – усвідомленості та психологічної гнучкості, які залишаються частково нереалізованими в умовах тривалого воєнного стресу. Екстремальний соціальний контекст посилює емоційне навантаження до такого рівня, що спонтанно сформованих навичок саморегуляції недостатньо для ефективного подолання тривожно‑депресивних станів. Це підтверджує необхідність цілеспрямованих психологічних інтервенцій, спрямованих на розвиток і практичне застосування цих ресурсів.

Психологічні умови зниження тривоги та депресії. На основі теоретичного аналізу та емпіричних даних окреслено комплекс психологічних умов, які сприяють зниженню тривоги й депресії у здобувачів ЗВО в умовах війни.

По‑перше, важливою умовою виступає цілеспрямований розвиток навичок психологічної гнучкості, що включає здатність приймати власні емоційні стани, зменшувати емоційне уникання й підтримувати ціннісно орієнтовану поведінку попри наявність тривоги чи пригніченості. Такий підхід відповідає концепції терапії прийняття і відповідальності (ACT), яка розглядає психологічну гнучкість як ключовий процес саморегуляції у стресових умовах.

По‑друге, умовою зниження тривоги й депресії є інтеграція майндфулнес‑орієнтованих практик у повсякденну діяльність студентів, зокрема вправ на усвідомлене спостереження за диханням, тілом, думками та емоціями, технік заземлення, усвідомленої дії, неосудливого ставлення до власного досвіду та нереактивності до негативних стимулів. Хоча окремі компоненти майндфулнес не продемонстрували самостійного протективного ефекту, їх поєднання в цілісну систему навичок може підсилювати психологічну гнучкість і знижувати емоційне напруження.

По‑третє, важливою умовою є психоедукаційний супровід – надання студентам науково обґрунтованої інформації про природу тривоги й депресії, механізми стресу, роль майндфулнес і гнучкості, а також навчання застосуванню відповідних технік у навчальному та життєвому контексті.

Додатково психологічні умови включають розвиток здорових копінг‑стратегій (усвідомлене когнітивне реструктурування, пошук сенсу, активне використання соціальної підтримки), зміцнення ресурсів соціального оточення (групи підтримки, тьюторський супровід, психологічні служби університетів) та створення безпечного, емпатійного освітнього середовища. У поєднанні ці чинники формують комплексну систему умов, за яких внутрішні ресурси студентів (усвідомленість, гнучкість, стресостійкість) можуть перейти з потенційного в реально діючий захисний фактор проти тривожно‑депресивних розладів. Реалізація таких умов у формі програм психопрофілактики й психологічної допомоги є необхідною передумовою збереження психічного здоров’я студентської молоді в умовах тривалої війни.

Рекомендаційні техніки та практики самодопомоги

В умовах війни особливого значення набувають короткі, прості й доступні техніки самодопомоги, які студенти можуть застосовувати в повсякденних ситуаціях – під час повітряних тривог, у гуртожитку, в укритті, перед іспитами або під час дистанційних занять. Однією з ключових груп таких методів є техніки заземлення, спрямовані на повернення уваги до поточного моменту, тілесних відчуттів і безпосереднього оточення, що зменшує надмірне занурення у тривожні думки й катастрофічні сценарії. Подібні техніки рекомендовані як перша лінія допомоги при різкому наростанні тривоги, панічних нападах чи відчутті емоційного «паралічу».

Другим важливим компонентом є дихальні вправи, спрямовані на уповільнення та поглиблення дихання, що сприяє зниженню активності симпатичної нервової системи, зменшенню рівня суб’єктивного стресу й тривожності та покращенню емоційної саморегуляції. Зокрема, ефективними є прості ритмічні техніки (наприклад, вдих на чотири рахунки із повільнішим видихом), які не потребують спеціальних умов і можуть застосовуватися в будь‑якому місці. Додатково рекомендуються вправи на переключення уваги, усвідомлене спостереження за відчуттями й думками, короткі майндфулнес‑медитації, що покращують здатність залишатися присутнім «тут‑і‑тепер» навіть у стресових ситуаціях.

Комплекс психологічних рекомендацій включає також розвиток навичок усвідомленого ставлення до емоцій, вміння ідентифікувати й називати власні переживання, відмовлятися від самоосуду та надмірної самокритики, а також формувати ціннісно орієнтовані цілі навіть в умовах невизначеності. Такі техніки не замінюють професійної психотерапевтичної допомоги, але можуть суттєво зменшувати рівень повсякденної тривоги, підтримувати працездатність і сприяти збереженню життєвого функціонування. Їх інтеграція в освітній процес (через тренінги, семінари, психологічні курси) є одним із перспективних напрямів реалізації психологічних умов зниження тривоги й депресії у здобувачів ЗВО в умовах війни.

Список використаної літератури

1. Амбаслямова Л. Тривожність особистості в умовах війни: теоретичний аналіз. Вісник ХНПУ імені Г.С. Сковороди. Психологія. Випуск 72. Режим доступу: http://journals.hnpu.edu.ua/index.php/psychology/article/view/17122.

2. Асєєва Ю., Возний Д., Волинчук Т. Психічне здоров’я молоді в умовах війни: результати психодіагностики та терапевтичних інтервенцій. Ментальне здоров’я, 2024. № 3. Режим доступу: https://doi.org/10.32782/3041-2005/2024-3-4.

3. Бек А, Деніз Д. Девіс, Фріман А. Когнітивна психотерапія розладів особистості. Київ : Науковий світ, 2024. 560 с.

4. Виноградова-Аник О., Лукʼяненко І. Вплив тривожних та депресивних станів здобувачів медичної освіти на їхню академічну успішність в умовах воєнного стану. Медицина та фармацiя: освiтнi дискурси, 2025. № 1. Режим доступу: https://journals.nmuofficial.kyiv.ua/index.php/eddiscourses/article/view/89/79

5. Галієва О. М. Теоретичний аналіз поняття «тривожність». Теорія і практика сучасної психології : збірник наукових праць, 2018. № 6. С. 107–110.

6. Гиндич А. Дзеружинська Н. Психічне здоровʼя студентів, які постраждали від війни: коморбідність, якість життя та терапевтичні стратегії. Психосоматична медицина та загальна практика,2024. Т. 9 № 4. Режим доступу: https://e-medjournal.com/index.php/psp/article/download/561/1138/5285.

7. Годагер Г., Обрізан М. Психічне здоров’я під час війни: коли хліб перемагає бомби. Вокс Україна. Аналітика. Суспільство, 2025. Режим доступу: https://voxukraine.org/psyhichne-zdorov-ya-pid-chas-vijny-koly-hlib-peremagaye-bomby.

8. Грузинська І. Проблема емоційного реагування на стресові ситуації в умовах воєнного стану. Вісник Національного авіаційного університету, 2022 № 21. Режим доступу: https://jrnl.nau.edu.ua/index.php/VisnikPP/article/view/17096.

9. Єременко Н.П., Ковальова Н.В., Ужвенко В.А. Психічне здоровʼя студентської молоді України під час війни. Матеріали Міжнародної науково-практичної інтернет-конференції «Тенденції та перспективи розвитку науки і освіти в умовах глобалізації»: зб. наук. пр. Переяслав, 2023. Вип. 92. С. 90-93.

10. Журавльов А. Ментальне здоров’я студентів під час навчання: виклики та поради щодо управління стресом. Центр комунікацій львівської політехніки. Режим доступу: https://lpnu.ua/news/mentalne-zdorovia-studentiv-pid-chas-navchannia-vyklyky-ta-porady-shchodo-upravlinnia-stresom.

11. Карамушка Л.М. Психічне здоров’я особистості в умовах війни: як його зберегти та підтримати: методичні рекомендації. Київ: Інститут психології імені Г.С. Костюка НАПН України, 2024. 48 с.

Ключові слова: Україна, Польща, стратегічне партнерство, економічні суперечності, двостороння торгівля, зернова криза, транспортна логістика, євроінтеграція.

Актуальність проблеми зумовлена загостренням економічних суперечностей між Україною та Польщею на тлі російсько-української війни. Торговельні обмеження, транспортні блокади та соціально-економічні виклики впливають на стратегічне партнерство двох країн і процес євроінтеграції України. Аналіз цих конфліктів є необхідним для розробки ефективних механізмів співпраці та стабілізації двосторонніх відносин.

Стан наукової розробки проблеми. Для всебічного аналізу тематики дослідження використано дані з різних сфер, включаючи бізнес-аналітику, економічні показники та політичні огляди. Зокрема, опрацьовано матеріали українських і польських аналітиків, які висвітлюють вплив торговельних обмежень, транспортної логістики та соціальної підтримки біженців на двосторонні відносини (Г. Радченка, О. Шаріпова, Б. Федорчука, В. Давиденка, М. Будзіша). Також залучено емпіричні дані щодо громадської думки, включаючи соціологічні опитування, що відображають динаміку ставлення польського суспільства до України (CBOS). Додатково проаналізовано офіційні заяви урядів обох країн, що стосуються ключових економічних і політичних рішень, таких як введення ембарго на українське зерно та блокування транспортних маршрутів. Окрему увагу приділено медійному висвітленню економічних суперечностей, що дозволило дослідити їхню політичну складову та громадське сприйняття (ТСН; Суспільне; Forbes). Комплексний підхід до аналізу джерел сприяв глибшому розумінню факторів, які визначають розвиток українсько-польських економічних відносин у контексті війни та євроінтеграції України.

Мета статті – проаналізувати економічні суперечності між Україною та Польщею, що загострилися внаслідок війни, визначити їхній вплив на двосторонні відносини та євроінтеграційні процеси України.

Для досягнення цієї мети передбачено вирішення таких завдань:

• Охарактеризувати динаміку українсько-польських відносин у контексті економічних суперечностей.
• Проаналізувати вплив торговельних обмежень, транспортної логістики та підтримки біженців на двосторонню співпрацю.
• Дослідити роль політичних та громадських настроїв у загостренні конфліктів.
• Визначити можливі шляхи врегулювання суперечностей та їхній вплив на євроінтеграцію України.

Виклад основного матеріалу. Відносини між Україною та Польщею, що носять стратегічний характер, особливо посилилися після початку російської агресії. Польща стала одним із ключових союзників України, надаючи гуманітарну, економічну та військову допомогу. Водночас, війна виявила низку економічних суперечностей, які вплинули на політичний клімат і суспільні настрої в обох країнах. Особливо гострими стали питання, пов’язані із сільськогосподарським експортом, транспортною логістикою та підтримкою українських біженців у Польщі. Ці конфлікти мають не лише економічний, але й стратегічний характер, оскільки можуть вплинути на подальший розвиток українсько-польських відносин і процес євроінтеграції України.

Двостороння торгівля між Україною та Польщею є надзвичайно важливою для обох країн, сприяючи економічному розвитку та зміцненню політичних зв’язків. Польща посідає провідне місце серед європейських торговельних партнерів України, займаючи перше місце за обсягами двосторонньої торгівлі товарами з питомою вагою 23,1% від загального обсягу торгівлі України з країнами Європи [‎13]. У 2021 році обсяг двосторонньої торгівлі товарами перевищив $10 млрд, а разом із послугами сягнув $11 млрд‎ [15]. Після початку повномасштабної війни в 2022 році, обсяги торгівлі між Україною та Польщею продовжували зростати. Польський експорт в Україну значно пожвавився: у 2020 році він становив трохи більше 5,98 млрд доларів США, у 2021 році зріс майже до 7,54 млрд доларів США, у 2022 році досяг 10,03 млрд доларів США, а у 2023 році – 11,96 млрд доларів США. Україна піднялася з 15-го місця серед експортних ринків Польщі у 2021 році на 7-е місце у 2023 році, поступаючись лише Німеччині, Чехії, Франції, Великобританії, Італії та Нідерландам.

Водночас, вартість українського експорту до Польщі також зросла, хоча й менш вражаюче. У 2020 році вона становила 2,99 млрд доларів США, у 2021 році – 5,07 млрд доларів США, у 2022 році – 6,18 млрд доларів США, а у 2023 році – 4,67 млрд доларів США. Це призвело до рекордного позитивного сальдо торгівлі для Польщі, яке у 2023 році сягнуло 7,29 млрд доларів США, що більш ніж утричі перевищує показники до початку війни [‎10]. Зниження українського експорту до Польщі пов’язане не тільки з вторгненням, але і з забороною на ввезення української агропродукції і частково з блокадою прикордонних автопереходів польськими перевізниками та фермерами [‎3], що тривала з 6 листопада 2023-го до квітня  2024 року [‎6]. Відтак важливо більш детально розглянути суперечності, які по впливали на двосторонню торгівлю.

Одним із ключових економічних конфліктів між Україною та Польщею під час російсько-української війни стала зернова суперечка, яка розгорнулася у 2022–2024 роках. Її витоки пов’язані з тимчасовим скасуванням мит і квот на експорт української аграрної продукції до ЄС відповідно до Регламенту (ЄС) 2022/870, ухваленого Європейським парламентом і Радою ЄС 30 травня 2022 року [‎23]. Це рішення, спрямоване на підтримку української економіки під час війни, дозволило безперешкодний експорт зерна та інших сільськогосподарських товарів на ринок ЄС. Як наслідок, обсяг експорту через сухопутний кордон із Польщею зріс, що спричинило падіння цін на зерно на внутрішньому ринку Польщі. Польські аграрії почали висловлювати невдоволення ще восени 2022 року, звинувачуючи імпорт українського збіжжя в зниженні цін [‎19]. За оцінками польських трейдерів, ціна на пшеницю в Польщі знизилася майже вдвічі: з 2000 злотих ($460) у березні 2022 року до 940 злотих ($216) у березні 2023 року. Подібне падіння цін спостерігалося і на інші зернові культури, зокрема кукурудзу та ріпак. Однак варто зазначити, що здешевлення агропродукції було частиною глобального тренду, а не виключно наслідком українського імпорту. Уряд Польщі намагався врегулювати кризу, але ситуація загострювалася. 5 квітня 2023 року міністр сільського господарства Польщі Генрик Ковальчик подав у відставку, оскільки не зміг впоратися з кризою. Польські фермери продовжували протести, вимагаючи компенсацій, посилення прикордонного контролю та обмеження імпорту українського зерна. 15 квітня 2023 року міністр розвитку і технологій  Польщі Вальдемар Буда оголосив про запровадження ембарго на імпорт та транзит українського продовольства до 30 червня 2023 року [‎8]. Незабаром аналогічні обмеження запровадили Угорщина, Словаччина, Румунія та Болгарія [‎16]. Під тиском країн-сусідів Європейська комісія 2 травня 2023 року ввела тимчасову заборону на імпорт української пшениці, кукурудзи, ріпаку та насіння соняшнику до Болгарії, Угорщини, Польщі, Румунії та Словаччини. Це рішення викликало обурення українського уряду та бізнесу, оскільки постраждали не лише експортери, а й компанії, які вже мали довгострокові контракти з польськими партнерами [‎11]. Проте польська влада пояснювала цей крок необхідністю захисту власних фермерів, які традиційно є важливою частиною електорату правлячої партії. Ситуація загострилася у вересні 2023 року, коли Польща разом із Угорщиною, Словаччиною в односторонньому порядку продовжила заборону на імпорт українського зерна, всупереч рішенню Європейської комісії від 15 вересня 2023 року про скасування відповідних обмежень [‎9]. У відповідь Україна подала позов до Світової організації торгівлі (СОТ) проти Польщі, Угорщини та Словаччини, звинувативши їх у порушенні правил міжнародної торгівлі [‎4]. Київ також розпочав перемовини з Європейською комісією та урядами Польщі, Угорщини та Словаччини щодо механізмів контролю експорту зерна. Ці події призвели до значної дипломатичної напруженості між країнами. 19 вересня прем’єр-міністр України Денис Шмигаль заявив, що Україна може запровадити відповідні торговельні заходи щодо польської продукції. Цей крок викликав жорстку реакцію у Варшаві. Президент Польщі Анджей Дуда під час Генеральної асамблеї ООН порівняв Україну з людиною, що тоне, і може «потягнути рятівника на дно». А прем’єр-міністр Польщі Матеуш Моравецький пригрозив, що Польща не дозволить «українським олігархам» домінувати на польському ринку [‎20]. МЗС Польщі викликало посла України Василя Зварича та висловило протест щодо заяви президента Володимира Зеленського, що деякі країни ЄС «удавали солідарність, опосередковано підтримуючи Росію». Відомство наголосило, що не дозволить тиснути на Польщу через міжнародні організації [‎20]. На думку багатьох аналітиків, загострення зернового конфлікту стало частиною передвиборчої стратегії правлячої партії «Право і справедливість» напередодні парламентських виборів 15 жовтня 2023 року. Польські аграрії традиційно є одним із ключових електоратів цієї партії, і жорстка позиція щодо імпорту української продукції мала допомогти мобілізувати їхню підтримку. Натомість польський історик Лукаш Адамський наголосив, що ситуація може призвести до кризи довіри між країнами, особливо після гострих заяв українського керівництва. Він зазначив, що подібні торговельні суперечки траплялися й раніше, проте риторика української сторони викликала особливе обурення у польському суспільстві [‎20]. Зерновий конфлікт 2023 року став найгострішим викликом у відносинах України та Польщі за останні роки. Попри те, що транзит українського зерна через Польщу вдалося відновити, питання імпорту залишалося предметом напруги до кінця року. Політичний підтекст конфлікту та його використання у виборчих кампаніях загострили взаємини між країнами.

Напруженість у двосторонніх відносинах зазнала нового витку вже незабаром. Збільшення обсягів торгівлі та необхідність транспортування гуманітарної і військової допомоги створили також нові виклики в сфері логістики. У листопаді 2023 року польські перевізники розпочали блокування українсько-польського кордону, а саме рух вантажівок у пунктах пропуску «Краківець-Корчова», «Ягодин-Дорогуськ» та «Рава-Руська-Гребене», протестуючи проти умов транспортного «безвізу» [‎21]. Ця угода, підписана 29 червня 2022 року, дозволяла українським перевізникам здійснювати двосторонні та транзитні перевезення без необхідності отримання спеціальних дозволів, що значно спрощувало експорт української продукції та підтримувало економіку країни в умовах війни [‎17]. Протестувальники стверджували, що відсутність квот на українських перевізників призвела до нерівної конкуренції, оскільки українські транспортні компанії могли пропонувати нижчі ціни на перевезення через дешевшу робочу силу та відсутність обмежень. Польські перевізники також наполягали на введенні обов’язкової реєстрації всіх українських транспортних компаній у ЄС, що дозволило б контролювати їхню діяльність. До протестів також долучалися і фермери [‎14].

Акції протесту набули масового характеру і знайшли підтримку серед низки польських політиків, зокрема представників ультраправої партії «Конфедерація свободи і незалежності», яка використовувала цю проблему як інструмент для мобілізації виборців перед парламентськими виборами 2023 року [‎14]. Один із активних організаторів блокад, лідер люблінського осередку партії Рафал Меклер, прямо заявляв, що «польська транспортна індустрія не має ставати жертвою європейської солідарності з Україною» [‎12]. Водночас офіційна позиція тодішнього уряду на чолі з прем’єром Матеушем Моравецьким була неоднозначною – з одного боку, Польща виступала стратегічним союзником України, а з іншого, намагалася зберегти внутрішньополітичний баланс, зважаючи на невдоволення значної частини транспортної галузі [‎5]. Блокування кордону тривало кілька місяців, завдаючи значних економічних збитків Україні. Тільки у лютому 2024 року через блокаду українсько-польського кордону бюджет України недоотримав 8 млрд гривень з митних зборів, заявив народний депутат від фракції «Голос» Ярослав Железняк [‎18]. За приблизними оцінками видання «Апостроф» загальна шкода українській економіці від блокади кордону 2024 року могла скласти близько 100 мільярдів гривень [‎6]. Затримки на кордоні негативно вплинули на постачання українських товарів до Європи, зокрема агропродукції та промислових виробів. Польський бізнес також зазнав удару – Національний банк України  повідомив, що прямі втрати імпорту товарів у перший місяць блокади становили 500 мільйонів доларів [‎6]. Конфлікт частково вирішився у червні 2024 року, коли Угода про транспортний безвіз була продовжена ще на рік, але водночас оновлена на умовах, більш вигідних для Польщі. Міністр інфраструктури Польщі Даріуш Клімчак заявив [‎22], що до нового тексту угоди були включені «більшість важливих вимог польських перевізників». Серед ключових змін:

• посилення контролю за перевезеннями та ліквідація нелегальних транспортних операцій;
• можливість призупинення угоди в разі серйозних порушень на ринку автомобільних перевезень;
• нові вимоги до водіїв щодо обов’язкових документів та маркування транспортних засобів.

Ці зміни стали своєрідним компромісом між інтересами польської транспортної галузі та необхідністю збереження безперебійного експорту українських товарів. Загалом, цей конфлікт демонструє складність економічної інтеграції України в ЄС. Польща, як один із лідерів європейського транспортного ринку, розглядає українську конкуренцію як загрозу, що потенційно може повторитися в інших секторах економіки. Очевидно, що подібні суперечки будуть виникати і в майбутньому, оскільки Україна поступово інтегрується в спільний ринок ЄС, а її економічна структура значною мірою схожа на польську. Таким чином, протести польських перевізників не лише висвітлили структурні виклики в українсько-польських відносинах, але й засвідчили складність адаптації української економіки до стандартів ЄС.

Економічні конфлікти між Україною та Польщею під час російсько-української війни мали не лише короткострокові економічні наслідки, а й серйозно вплинули на політичний ландшафт та суспільні настрої в обох країнах. Напруження у відносинах між Україною та Польщею через економічні суперечності проявилося на найвищому дипломатичному рівні. Під час Генеральної асамблеї ООН у вересні 2023 року Президент України Володимир Зеленський заявив, що «дехто в Європі підриває солідарність і влаштовує політичний театр, роблячи із зерна трилер. Може здаватися, що вони грають власну роль, але натомість вони допомагають підготувати сцену для московського актора» [‎20]. У відповідь прем’єр-міністр Польщі Матеуш Моравецький різко відреагував, заявивши, що Польща більше не передаватиме Україні нову військову допомогу, бо «тепер ми самі озброюємося» [‎20]. Це стало першим прямим публічним натяком на зміну тону Варшави щодо Києва. Питання імпорту українського зерна та протестів перевізників також активно використовувалися в польських парламентських виборах у жовтні 2023 року. Під час передвиборчої кампанії представники правоконсервативної партії «Право і справедливість» (PiS) намагалися заручитися підтримкою фермерів, обіцяючи захистити польський аграрний сектор від «неконтрольованого українського імпорту». Після виборів новий прем’єр-міністр Дональд Туск спробував врівноважити підхід, поєднуючи прагматичні інтереси Польщі з підтримкою України [‎2].

Економічні суперечності також відобразилися на суспільних настроях у Польщі. За даними польського Центру досліджень громадської думки (CBOS), у жовтні 2024 року рівень підтримки прийому українських біженців у Польщі впав до 52% – найнижчого показника з початку повномасштабного вторгнення у 2022 році [‎1]. Це зростання невдоволення частково було спричинене риторикою політиків про конкуренцію українців на ринку праці та соціальну підтримку біженців, яку отримують українці в Польщі.

Конфлікти в економічній сфері показали, що попри стратегічне партнерство, інтереси України та Польщі не завжди збігаються, що може ускладнити подальші переговори щодо членства України в ЄС. Польські чиновники, такі як Павел Коваль (голова Ради з питань співпраці з Україною при прем’єрі), наголошують, що такі економічні суперечки «будуть неминучими на шляху України до ЄС». Однак, в інтерв’ю для ЗМІ він підкреслює, що такі суперечності є частиною нормального процесу наближення до вступу у ЄС: «Ми матимемо багато складних переговорних ситуацій, бо так завжди буває за такого типу перемовин, бо Польща знаходиться поруч з Україною — дві країни мають багато спільних точок дотику, деякі з яких можна використати для побудови синергії, однак десь буде й певний елемент конкуренції» [‎7].

Висновки. Наявність економічних суперечностей між Україною та Польщею вимагає стратегічного підходу до їх вирішення. Війна висунула на перший план питання безпеки, проте ігнорування економічних конфліктів може підірвати довіру між країнами. Україна та Польща мають унікальний шанс на подальше зміцнення свого партнерства, але для цього необхідно вирішити ключові економічні суперечності, що виникли під час війни. Взаємні претензії щодо зернового експорту, транспортної конкуренції та соціального забезпечення українських біженців впливають на суспільні настрої і політичну ситуацію в обох країнах. Для уникнення подальших загострень необхідний стратегічний діалог між урядами, а також чітке розмежування економічних питань від політичної риторики. Ефективне управління цими викликами сприятиме не лише стабілізації двосторонніх відносин, але й успішній інтеграції України в європейське економічне та політичне середовище.

Джерела та література

1. 53% поляків виступають за прийом українських біженців: найнижчий результат з березня 2022 року. pap. URL: https://www.pap.pl/ua/ukrainian/news/53-polyakiv-vistupayut-za-priyom-ukrainskikh-bizhenciv-naynizhchiy-rezultat-z (дата звернення: 06.03.2025).
2. Андрусечко П. Польща – Україна: Туск прагне змінити атмосферу. Наш вибір. URL: https://naszwybir.pl/polshha-ukrayina-tusk/ (дата звернення: 06.03.2025).
3. Григоренко Ю. Блокада прикордонних переходів із Польщею загрожує всій економіці України. GMK Center. URL: https://gmk.center/ua/posts/blokada-prykordonnykh-perekhodiv-iz-polshcheiu-zahrozhuie-vsij-ekonomitsi-ukrainy/ (дата звернення: 06.03.2025).
4. Заборона імпорту зерна: Україна подала позов до СОТ проти Польщі, Словаччини та Угорщини. Blocked. URL: https://www.ukrinform.ua/rubric-economy/3762937-ukraina-podala-pozov-do-sot-proti-polsi-slovaccini-ta-ugorsini-cerez-zaboronu-importu-zerna.html (дата звернення: 06.03.2025).
5. Капнік О. Блокада кордону: Моравецький підтримав польських страйкарів. ТСН.ua. URL: https://tsn.ua/svit/blokada-kordonu-moraveckiy-pidtrimav-polskih-straykariv-2461600.html (дата звернення: 06.03.2025).
6. Катастрофічні збитки: скільки Україні могла коштувати блокада кордону поляками. Апостроф. URL: https://apostrophe.ua/ua/news/world/europe/2024-05-14/katastroficheskiy-uscherb-skolko-ukraine-mogla-stoit-blokada-granitsyi-polyakami/321308 (дата звернення: 06.03.2025).
7. Не треба лякати українців перехідними періодами. Україна вже є частково в ЄС, — депутат Сейму Коваль. Еспресо. URL: https://espreso.tv/ne-treba-lyakati-ukraintsiv-perekhidnimi-periodami-ukraina-vzhe-e-chastkovo-v-es-deputat-seymu-koval (дата звернення: 06.03.2025).
8. Польща заборонила імпорт зерна та іншої аграрної продукції з України. Європейська правда. URL: https://www.eurointegration.com.ua/news/2023/04/15/7159916/ (дата звернення: 06.03.2025).
9. Польща і Угорщина заборонили імпорт українського зерна – BBC News Україна. BBC News Україна. URL: https://www.bbc.com/ukrainian/news-65291408 (дата звернення: 06.03.2025).
10. Польща та Україна почали активніше торгувати в умовах війни. Агрополіт – гаряча агрополітика. URL: https://tinyurl.com/yc6fyts3 (дата звернення: 06.03.2025).
11. Радченко Г. Внутрішні інтереси Польщі та дружба з Україною. Чи може зернова суперечка зруйнувати польсько-український альянс. Розповідає Геннадій Радченко – Forbes.ua. URL: https://forbes.ua/svit/dopomoga-ukraini-u-viyni-proti-rf-ne-skasovue-vnutrishni-interesi-polshchi-chi-mozhe-zernova-superechka-zruynuvati-polsko-ukrainskiy-alyans-rozpovidae-gennadiy-radchenko-26092023-16258 (дата звернення: 06.03.2025).
12. Рафал Меклер. Політик, який стоїть за блокадою кордону Польщі з Україною. BBC News Україна. URL: https://www.bbc.com/ukrainian/articles/cn0plynkl6vo (дата звернення: 06.03.2025).
13. Росія, Китай чи Польща: як змінювалися головні торгівельні партнери України. Слово і Діло. URL: https://www.slovoidilo.ua/2024/09/30/infografika/ekonomika/rosiya-kytaj-chy-polshha-yak-zminyuvalysya-holovni-torhivelni-partnery-ukrayiny (дата звернення: 06.03.2025).
14. Супрун О. Блокада кордону: що вимагають польські перевізники та що робить українська влада і підприємці. Суспільне. URL: https://suspilne.media/624883-blokada-kordonu-so-vimagaut-polski-perevizniki-ta-so-robit-ukrainska-vlada-i-pidpriemci/ (дата звернення: 06.03.2025).
15. Торгівля між Україною і Польщею цьогоріч перевищить $10 мільярдів – посольство. Укрінформ. URL: https://www.ukrinform.ua/rubric-economy/3372759-torgivla-miz-ukrainou-i-polseu-cogoric-perevisit-10-milardiv-posolstvo.html (дата звернення: 06.03.2025).
16. Угорщина, Румунія, Болгарія та Словаччина домовилися не відновлювати імпорт українського зерна. hromadske. URL: https://hromadske.ua/posts/ugorshina-rumuniya-bolgariya-ta-slovachchina-domovilisya-ne-vidnovlyuvatime-import-ukrayinskogo-zerna (дата звернення: 06.03.2025).
17. Україна і ЄС підписали “транспортний безвіз”. Європейська правда. URL: https://www.eurointegration.com.ua/news/2022/06/29/7142282/ (дата звернення: 06.03.2025).
18. Чорновол К. “Це забрали в армії”: нардеп сказав, скільки втратила Україна через блокаду кордону. УНІАН. URL: https://www.unian.ua/economics/finance/blokada-kordonu-nardep-nazvav-vtrati-byudzhetu-ukrajini-cherez-protest-polskih-fermeriv-12559449.html (дата звернення: 06.03.2025).
19. Шаріпов О., Давиденко Б., Федорчук В. Перша зернова. Польські фермери через проблему українського зерна «знесли» міністра сільського господарства. Українське агро дійсно так шкодить сусідам? Спойлер – ні! – Forbes.ua. URL: https://forbes.ua/svit/persha-zernova-polski-fermeri-cherez-problemu-ukrainskogo-zerna-znesli-ministra-silskogo-gospodarstva-ukrainske-agro-diysno-tak-shkodit-susidam-spoyler-ni-05042023-12869 (дата звернення: 06.03.2025).
20. Як і чому посварилися Україна та Польща. BBC. URL: https://www.bbc.com/ukrainian/articles/c9ejzgkydm9o (дата звернення: 06.03.2025).
21. Янко М., Іващук О. Блокування кордону польськими страйкарями: яка ситуація наприкінці року. Суспільне Львів. URL: https://suspilne.media/lviv/650914-blokuvanna-kordonu-polskimi-strajkarami-aka-situacia-naprikinci-roku/ (дата звернення: 06.03.2025).
22. Klimczak: Koniec protestu na granicy z Ukrainą. Minister podał datę. wprost.biznes. URL: https://biznes.wprost.pl/gospodarka/transport/11549779/klimczak-koniec-protestu-na-granicy-z-ukraina-minister-podal-date.html (дата звернення: 06.03.2025).
23. Regulation – 2022/870 – EN – EUR-Lex. EUR-Lex – Access to European Union law – choose your language. URL: https://eur-lex.europa.eu/eli/reg/2022/870/oj/eng (date of access: 06.03.2025).

Ключовi слова: соцiальний проєкт, соцiальне проектування, соціальна ініціатива.

У сучасному суспiльствi активiзується використання соцiальних проєктiв як iнструменту вирiшення складних суспiльних проблем. Особливо актуальним соцiальне проектування стало в Українi в умовах повномасштабної вiйни. Водночас вiдсутнiсть унiфiкованого визначення цього поняття у науковiй лiтературi зумовлює необхiднiсть його теоретичного аналiзу.

Аналiз дослiджень i публiкацiй. Проблематика соцiального проєктування розглядається у працях українських учених Ю. Антропової [1], О. Безпалько [2], А. Данiлової [3], I. Iонової [4], Г. Клешнi [5], Н. Костiної та А. Семеза [6] та iнших. Зарубiжний досвiд представлений працями Н. Ваки-Тавiри, Ф. Херери-Тапiа [7], Т. Михович, С. Кропельницької [8], Дж. Реннера [9] та iн.

Мета статтi: систематизувати наукові пiдходи до визначення поняття «соцiальний проєкт» на основі порівняння вiтчизняних та іноземних трактувань цієї дефініції.

Виклад основного матерiалу. В умовах інтенсивного розвитку соціального проєктування виникає потреба в глибокому осмисленні його змісту та окресленні ключових ознак. Попри зростання значущості соціальних проєктів, на сьогодні відсутнє єдине загальноприйняте визначення цього поняття. У зв’язку з цим доцільним є аналіз існуючих дефініцій, запропонованих у працях українських дослідників (Табл. 1.1).

Таблиця 1.1

Трактування поняття «соціальний проєкт» українськими науковцями

Джерело: складено авторкою

Зміст таблиці 1.1 демонструє, що соціальний проєкт включає мету, чітко визначені часові рамки та ресурси, позитивний соціальний вплив, інноваційний характер, а також конкретний вимірюваний продукт або результат. Більшість розглянутих визначень трактують соціальний проєкт як сукупність взаємопов’язаних заходів або рішень. Щодо відмінностей у підходах, Клешня Г. акцентує увагу на стратегічному аспекті проєкту, тоді як Хміль Ф. підкреслює його організаційну форму [5-6]. Водночас Костіна Н. і Семез А. пропонують інтегрувати ці два погляди [6].

Науковці Безпалько О., Данілова А., Костіна Н. та Семез А. наголошують на інноваційній сутності соціальних проєктів, розглядаючи їх як соціальні нововведення [2; 3; 6]. Вони підкреслюють, що такі проєкти повинні не лише вирішувати актуальні проблеми, а й створювати нові матеріальні та духовні цінності, сприяючи покращенню умов життя суспільства. Науковиця Іонова І. аналізує соціальний проєкт з позиції управлінських та організаційних рішень, спрямованих на покращення соціокультурних умов і впровадження необхідних соціальних змін. Цей підхід підкреслює системний характер соціального проєкту, у якому кожен складник виконує свою роль для досягнення результату.

Закордонні дослідники також вивчали поняття «соціальний проєкт», пропонуючи різноманітні підходи до його інтерпретації. Аналіз їхніх визначень дозволяє порівняти зарубіжний досвід із вітчизняними підходами, виявити спільні та відмінні риси, а також окреслити ключові концептуальні акценти, що формують розуміння цього явища в міжнародному середовищі (Табл. 1.2). Це створює підґрунтя для подальшого опису й узагальнення основних ознак, функцій і методів соціального проєкту як об’єкта наукового дослідження.

Таблиця 1.2

Трактування поняття «соціальний проєкт» іноземними науковцями

Джерело: складено авторкою

Спільним для розуміння соціальних проєктів є їх спрямованість на досягнення позитивних змін у суспільстві. Важливу роль у цьому відіграють активні учасники – соціальні агенти, громадські організації або місцева влада, які ініціюють і координують реалізацію таких змін. Головним результатом цих проєктів є покращення соціальних умов, розвиток територій та створення нових можливостей для населення.

Водночас кожне з визначень акцентує увагу на різних аспектах соціальних проєктів. Зокрема, дослідники Вака-Тавіра Н. і Херера-Тапіа Ф. виокремлюють роль місцевого управління, яке створює нові можливості та сприяє подоланню складних умов [7]. Їхній підхід зосереджений на розвитку територій як внутрішньої здатності забезпечувати соціальний і економічний добробут.

Дослідники Ернандес Й. і Кормікан К. підкреслюють важливість планування, координації та цілеспрямованості у діяльності соціальних менеджерів [10]. Вони трактують соціальні проєкти як засіб впровадження нових соціальних практик, що трансформують суспільство завдяки організованим діям.

На відміну від інших, Михович Т., Кропельницька С. та Кулеша-Любінець М. розглядають соціальні проєкти як форму соціальної інновації, створеної ініціатором [8]. Їхній підхід особливо підкреслює розвиток і модернізацію матеріальних та духовних цінностей у динамічному середовищі. Вони також враховують важливість просторових, часових і ресурсних обмежень, що впливають на реалізацію і ефективність проєктів. Реннер Дж., визначає соціальні проєкти як акти солідарності, спрямовані на покращення різних сфер суспільного життя, наголошуючи на зміцненні громадянської свідомості та соціальної єдності як ключових результатах таких ініціатив [9].

Отже, всі іноземні дослідники погоджуються в тому, що соціальні проєкти є інструментами позитивних змін, хоча їхні підходи до реалізації різняться – від управління територіями та координації дій до впровадження соціальних інновацій і посилення громадянської солідарності. Для формування узагальненого визначення поняття «соціальний проєкт» було проведено аналіз спільних та відмінних ознак, які йому надають як вітчизняні, так і зарубіжні науковці.

Українські та закордонні дослідники одностайні у тому, що соціальні проєкти спрямовані на досягнення позитивних соціальних змін. Вони також підкреслюють обмеженість проєктів у часі та ресурсах – кожен має чітко визначений початок і завершення, а також конкретний обсяг ресурсів. Важливою ознакою є інноваційність, адже соціальні проєкти повинні впроваджувати нові соціальні практики або цінності, які сприяють розвитку суспільства.

Вітчизняні науковці, зокрема Пономаренко О., роблять акцент на детальному вивченні ресурсної бази проєктів, виділяючи інтелектуальні, інформаційні, трудові та управлінські ресурси. Натомість зарубіжні автори більше уваги приділяють структурі управління та організації процесів. Щодо управлінського аспекту, українські дослідники (Клешня Г., Хміль Ф.) підкреслюють стратегічну складову, тоді як іноземні вчені (Вака-Тавіра Н., Херера-Тапіа Ф.) акцентують на ролі місцевого управління як механізму соціального розвитку територій. Крім того, зарубіжні автори (Реннер Дж.) зосереджуються на соціальній згуртованості та актах солідарності, у той час як вітчизняні дослідники більше уваги приділяють практичній реалізації проєктів та їх ресурсному забезпеченню.

Наукове трактування сутності соціального проєкту варіюється залежно від підходу та наукового напрямку:

1. Соціологічний підхід передбачає спробу розв’язання соціальних проблем. З соціологічного погляду, соціальні проєкти розглядаються як інструмент для їх вирішення та задоволення потреб громади. Аналіз соціальних відносин і динаміки груп використовується для визначення пріоритетних напрямків діяльності соціального проєкту;
2. Економічний підхід використовує трактування соціального проєкту з боку його вкладу у розвиток інфраструктури та економіки. З економічного погляду, соціальні проєкти можуть розглядатися як інвестиції в розвиток людського капіталу, підвищення конкурентності на ринку праці та покращення загального рівня життя. Оцінка ефективності проєкту здійснюється за допомогою аналізу економічних показників та індикаторів;
3. Управлінський підхід використовує напрями планування та впровадження стратегій, розглядає соціальний проєкт як систему з конкретними цілями та завданнями. Він звертає увагу на важливості ефективного управління процесом впровадження та врахуванні ризиків. Моделі управління можуть використовуватися для оптимізації використання ресурсів та досягнення поставлених завдань.

Ці підходи часто взаємодіють, адже соціальні проєкти можуть розглядатися як комплексні явища, що об’єднують елементи соціальних, економічних і управлінських аспектів.

Вітчизняні та іноземні підходи до визначення соціальних проєктів спільно визнають їхню роль як інструментів для досягнення позитивних соціальних змін. Водночас вони відрізняються за рівнем деталізації ресурсної бази, підходами до управління та акцентами на соціальних аспектах реалізації. Інтерпретації поняття соціальних проєктів значно варіюються між українськими та іноземними дослідниками, що відображає особливості соціально-політичних контекстів і методологічних підходів. Українські вчені зосереджуються на практичному застосуванні соціального проєктування як відповіді на актуальні соціальні виклики, особливо в умовах війни та соціальних вразливостей, тоді як зарубіжні дослідники, як правило, спираються на ширшу теоретичну базу, включаючи різноманітні методології та провідні світові практики.

В англомовній науковій літературі термін «соціальний проєкт» часто розглядається у контексті соціального проєктування та менеджменту соціальних проєктів, які охоплюють процеси розробки й реалізації ініціатив, спрямованих на розв’язання соціальних проблем або покращення життя конкретних спільнот. У працях таких науковців, як Данілова А., Безпалько О., Романовська Л., термін, що за змістом наближений до поняття «соціальний проєкт» і є з ним співзвучним (Табл. 1.3).

Таблиця 1.3

Трактування поняття «соціальне проєктування»

Джерело: складено авторкою

Соціальне проєктування є складним і багатогранним явищем, яке набуло різних інтерпретацій у науковому середовищі. Аналіз праць провідних дослідників дає змогу виділити декілька ключових підходів до його розуміння.

Дослідниця Данілова А. визначає соціальне проєктування як діяльність, спрямовану на розвиток соціальної сфери та подолання актуальних соціальних проблем [3]. Вона акцентує на практичній спрямованості цього процесу, підкреслюючи важливість досягнення безпосередньої соціальної користі шляхом реалізації конкретних проєктів.

Науковиця Безпалько О. трактує соціальне проєктування як комплексну розробку, яка ґрунтується на створенні науково обґрунтованої моделі бажаного майбутнього [2]. Його концепція передбачає залучення соціологічних досліджень, економічних розрахунків та адміністративних інновацій, що вказує на стратегічний характер підходу та орієнтацію на прогнозування соціальних змін. Іншу думку підтримує Романовська Л [13, 14]. Пропонує індивідуалізоване бачення соціального проєктування, розглядаючи його як самостійне суспільне виробництво, яке поєднує творчий підхід соціального працівника з його особистісним стилем. Вона наголошує на ролі фахівця як суб’єкта творчого процесу, підкреслюючи важливість його особистісного внеску в реалізацію соціальних ініціатив.

Дослідники Косенко Н., Доценко Н., Чумаченко І. характеризують соціальне проєктування як спеціалізоване дослідження, метою якого є досягнення соціально значущого результату [11]. Вони виділяють локалізацію проєкту в часі, просторі та ресурсах, наголошують на створенні суспільно значущої цінності, яка враховує реальні можливості та обмеження середовища. На відміну від них Серга Т., Щербина С. визначають соціальне проєктування як методологічний підхід, що базується на дизайнерському мисленні [15]. Їхній підхід орієнтується на системний аналіз умов та методичних аспектів проєктування, що дозволяє створювати інноваційні рішення для розв’язання соціальних проблем.

Науковці Мішина С., Мішина О. розглядають соціальне проєктування як механізм реалізації соціально відповідальних ініціатив [12]. Вони підкреслюють його роль у підвищенні рівня освіти, грамотності, а також забезпеченні сталого розвитку суспільства. Особливий акцент зроблено на довгостроковому позитивному впливі на громади та бізнес.

Наукове трактування сутності соціального проєктування варіюється залежно від підходу на наукового напрямку, тому узагальнюємо їх як практичний, стратегічний та творчий. Вони часто взаємодіють, адже соціальне проєктування може розглядатися як комплексний процес.

Соціальні проєкти мають певні відмінні ознаки із класичними проєктами. Основні відмінності: результат проєкту завжди стосується людей і впливає на рівень, умови якість життя; реалізують соціальний проєкт люди зі своїми потребами та інтересами, які мають відповідні ресурси; наслідком є соціальні зміни, що актуалізують основні цінності проєкту.

Отже, теоретичні підходи до розуміння сутності соціального проєкту свідчить про багатовимірність цього явища, яке поєднує в собі інноваційні, управлінські, ресурсні та соціокультурні складники. Незважаючи на відсутність єдиного визначення, як в українській, так і в зарубіжній науковій традиції, соціальні проєкти розглядаються як ефективний інструмент для досягнення позитивних змін у суспільстві. Вони мають чітку цільову спрямованість, часові та ресурсні межі, передбачають вимірювані результати та активну участь ініціаторів – громадських організацій, представників бізнесу, органів місцевого самоврядування. У контексті сучасних викликів, зокрема війни в Україні, соціальне проєктування набуває особливої актуальності як механізм консолідації зусиль суспільства, розвитку громад та формування нових соціальних практик.

Список використаної лiтератури:

1. Антропова Ю. Ю. Проектне управління // Вісник Хмельницького державного університету. Серія: Філософія. Соціологія. Культурологія. – 2009. – № 11 (149), вип. 11. – С. 164–168.
2. Безпалько О. В. Соціальне проектування : навч. посіб. – К., 2010. – 246 с. – Режим доступу: https://elibrary.kubg.edu.ua/id/eprint/2615/1/O_Bezpalko_SP_IL_KUBG.pdf?utm_source=chatgpt.com (дата звернення: 13.05.2025).
3. Данілова А. П. Соціальний проект як засіб формування та розвитку ініціативності учнівської молоді // Теоретико-методичні проблеми виховання дітей та учнівської молоді. – 2013. – Вип. 17 (1). – С. 237–246. – Режим доступу: https://scholar.googleusercontent.com/scholar?q=cache:Y-ECYHsHCjYJ:scholar.google.com/+%D1%81%D0%BE%D1%86%D1%96%D0%B0%D0%BB%D1%8C%D0%BD%D0%B8%D0%B9+%D0%BF%D1%80%D0%BE%D0%B5%D0%BA%D1%82&hl=uk&as_sdt=0,5 (дата звернення: 11.05.2025).
4. Іонова І. М. Проєктна діяльність у роботі спеціалізованих соціальних служб [Електронний ресурс]. – Режим доступу: https://journals.index-copernicus.com/api/file/viewByFileId/570492.pdf (дата звернення: 11.03.2025).
5. Клешня Г. М. Соціальний проєкт у епоху постмодерну. – К., 2019. – 265 с. – Режим доступу: https://enpuir.npu.edu.ua/bitstream/handle/123456789/40304/Kleshnia_dis.pdf?sequence=1&isAllowed=y (дата звернення: 13.03.2025).
6. Семез А. А. Соціально-педагогічне проектування : навч.-метод. посіб. для студентів вищих пед. навч. закладів спец. 6.010106 «Соціальна педагогіка». – Кіровоград, 2012. – 132 с. – Режим доступу: https://pedagogy.lnu.edu.ua/wp-content/uploads/2018/02/Semez.pdf (дата звернення: 14.03.2025).
7. Baca-Tavira N., Herrera-Tapia F. Social projects. Notes on their design and management in rural territories. – 2016. – № 72. – Режим доступу: https://www.scielo.org.mx/scielo.php?pid=S140514352016000300069&script=sci_arttext&tlng=en (дата звернення: 11.03.2025).
8. Myhovych T., Kropelnytska S., Kulesha-Liubinets M. Components and features of the social project. – Stuttgart, 2020. – Режим доступу: https://www.semanticscholar.org/reader/2aea212c1e8602eeb7e8d14fdaabd4b58fd674a7 (дата звернення: 13.03.2025).
9. Soares J. R. R. Innovation and Entrepreneurial Opportunities in Community Tourism. – 2020. – С. 358. – DOI: 10.4018/978-1-7998-4855-4.ch003 (дата звернення: 13.04.2025).
10. Hernandez Y., Cormican K. Towards the effective management of social innovation projects: Insights from project management. – 2016. – Vol. 100. – P. 237–243. – Режим доступу: https://www.sciencedirect.com/science/article/pii/S187705091632316X?ref=pdf_download&fr=RR-2&rr=91f446a5cc66d216 (дата звернення: 13.05.2025).
11. Косенко Н. В., Доценко Н. В., Чумаченко І. В. Інформаційна технологія проєктного управління формування команд з урахуванням компетентнісного підходу. – Харків, 2019. – 134 с.
12. Мішина С. В., Мішин О. Ю. Науково-практичні засади соціального проектування // Ефективна економіка : електр. наук. фах. вид. – 2020. – № 1. – DOI: https://doi.org.10.32702/2307-2105-2020.1.73 (дата звернення: 13.04.2025).
13. Романовська Л. І. Особливості соціального проєктування в соціальній роботі // Педагогіка формування творчої особистості у вищій і загальноосвітній школах. – 2020. – № 68, т. 1. – С. 104–108. – DOI: https://doi.org/10.32840/1992-5786.2020.68-1.21 (дата звернення: 13.05.2025).
14. Романовська Л. Специфіка соціального проєктування у професійній діяльності соціальних працівників // Інноваційна педагогіка. – 2020. – Вип. 21, т. 3. – С. 97–100.
15. Серга Т. О., Щербина С. С. Соціальне проєктування: сутність, призначення, методологія. – 2024. – Вип. 1 (54). – С. 195–199. – DOI: https://doi.org/10.24144/2524-0609.2024.54.195-199 (дата звернення: 03.04.2025).

студентка 1 курсу магістеріуму НаУОА

Науковий керівник:

кандидат історичних наук,

старший викладач

Матвійчук Н.В

ВІДНОСИНИ США ТА УКРАЇНИ В КОНТЕКСТІ ЕНЕРГЕТИЧНОЇ БЕЗПЕКИ: РОЛЬ США В ЕНЕРГЕТИЧНОМУ СЕКТОРІ УКРАЇНИ ПІД ЧАС ВІЙНИ З РОСІЄЮ

  У статті досліджуються відносини між США та Україною у сфері енергетичної безпеки в умовах російсько-української війни. Особливу увагу приділено аналізу ролі США у підтримці українського енергетичного сектору через фінансову допомогу, технічну підтримку, дипломатичні ініціативи та інвестиційні проєкти. Окреслюються ключові напрями співпраці, такі як диверсифікація енергоресурсів, відновлення енергетичної інфраструктури та розвиток відновлюваної енергетики. Робота підкреслює значення стратегічного партнерства між Україною та США для зміцнення енергетичної незалежності України в умовах війни.

Ключові слова: США, Україна, енергетична безпека, російсько-українська війна, енергетична інфраструктура, диверсифікація енергоресурсів, стратегічне партнерство.

RELATIONS BETWEEN THE UNITED STATES AND UKRAINE IN THE CONTEXT OF ENERGY SECURITY: THE ROLE OF THE UNITED STATES IN UKRAINE’S ENERGY SECTOR DURING THE WAR WITH RUSSIA

  This article explores the relationship between the United States and Ukraine in the field of energy security amidst the Russia-Ukraine war. Special attention is given to the analysis of the U.S. role in supporting Ukraine’s energy sector through financial aid, technical assistance, diplomatic initiatives, and investment projects. The study highlights key areas of cooperation, such as energy resource diversification, the restoration of energy infrastructure, and the development of renewable energy sources. The research emphasizes the importance of the strategic partnership between Ukraine and the United States in strengthening Ukraine’s energy independence during the war.

 Keywords:United States, Ukraine, energy security, Russia-Ukraine war, energy infrastructure, energy resource diversification, strategic partnership.

   Актуальність дослідження обумовлена необхідністю забезпечення енергетичної безпеки України в умовах війни з Росією, яка тривалий час використовувала енергетику як засіб політичного та економічного тиску. Залежність України від російських енергоносіїв, особливо газу та нафти, створювала загрозу суверенітету та економічній стабільності країни. Після початку повномасштабного вторгнення Росії у 2022 році питання енергетичної безпеки стало ще більш актуальним, оскільки агресор використовує енергетичні інфраструктури як мішені для атак, намагаючись дестабілізувати ситуацію в Україні.

   Стан наукової розробки цієї проблеми полягає у численних дослідженнях, присвячених питанням енергетичної незалежності України, впливу російських енергетичних загроз на європейську безпеку, а також ролі міжнародної підтримки у посиленні стійкості українського енергетичного сектору. Проте комплексний аналіз енергетичного партнерства між США та Україною, зокрема в умовах триваючої війни, залишається недостатньо розглянутим.

   Мета статті полягає у аналізі еволюції енергетичного партнерства між США та Україною, визначенні заходів США з диверсифікації постачань для України, оцінці впливу американських санкцій на енергетичний сектор Росії, а також прогнозуванні перспектив співпраці між двома країнами в умовах війни та в післявоєнний період.

Основні етапи енергетичної співпраці США та України

   Після здобуття Україною незалежності у 1991 році Сполучені Штати одразу визнали стратегічне значення енергетичного чинника для суверенітету України [1]. У 1990-х роках перший фокус співпраці був зосереджений на ядерній безпеці: США сприяли вивезенню ядерної зброї з території України та підтримали зусилля із підвищення безпеки на українських АЕС (зокрема, проєкти укриття зруйнованого блоку Чорнобильської АЕС). Також обговорювалися можливості альтернативних маршрутів транспортування каспійської нафти через Україну до Європи, аби зменшити залежність регіону від російських нафтопроводів [1]. Уже тоді США задекларували підтримку незалежності України та розуміли, що енергетична залежність від Росії підриває цю незалежність [1]. У 2000-х роках питання енергетичної безпеки набуло особливої актуальності через газові кризи 2006 та 2009 років, коли Росія припиняла постачання газу, намагаючись використовувати енергоносії як інструмент політичного тиску. Хоча США безпосередньо не постачали енергоносії у той період, Вашингтон політично підтримував зусилля України і ЄС з диверсифікації джерел енергії. Після Помаранчевої революції 2004 року США активніше залучилися до діалогу з Україною щодо реформування енергетичного сектору та прозорості ринку. В цей період зароджувалася співпраця в сфері ядерної енергетики: американська компанія Westinghouse почала постачати ядерне паливо для українських реакторів, зменшуючи монополію російського ТВЕЛ. Крім того, обговорювалися проєкти на кшталт нафтопроводу Одеса–Броди, що мав транспортувати каспійську нафту до Європи в обхід Росії – США підтримували такі ініціативи як частину ширшої стратегії енергетичної безпеки [1]. Після Революції Гідності 2014 року та початку російської агресії (анексія Криму, війна на Донбасі) енергетичне партнерство США та України вийшло на новий рівень. Вашингтон надав експертну й технічну допомогу в реформуванні «Нафтогазу» та впровадженні європейських правил на газовому ринку України. У 2014–2015 роках, коли Росія припинила прямі поставки газу Україні, США підтримали організацію реверсних поставок газу з ЄС, щоб Україна могла пережити зиму без російського газу. Тоді ж США та Україна започаткували стратегічний діалог з енергетики, зосереджений на довгостроковому зниженні залежності України від РФ. Одним із результатів стали домовленості про постачання з США альтернативних видів палива, що є важливим кроком на шляху до забезпечення енергетичної незалежності України [1].  У 2014–2015 роках, коли Росія припинила прямі поставки газу Україні, США активно підтримали організацію реверсних поставок газу з ЄС, що дозволило Україні пережити зиму без російського газу. Тоді ж між США та Україною був започаткований стратегічний діалог з енергетики, спрямований на довгострокове зниження залежності України від РФ. Одним із результатів стали домовленості про постачання з США альтернативних видів палива: у вересні 2017 року до України прибув перший корабель з американським вугіллям (700 тис. тонн антрациту) для заміщення дефіциту, що виник через втрату шахт Донбасу [2]. Також у 2019 році Україна вперше закупила американську нафту (75 тис. тонн сорту Bakken) після того, як Росія запровадила ембарго на експорт нафтопродуктів в Україну [3]. Ці події означають перехід від політичної підтримки до практичної співпраці: США не лише консультують, але й безпосередньо постачають енергоресурси, критично важливі для України.

   Повномасштабне вторгнення Росії в Україну у лютому 2022 року ще більше підсилило значення енергетичного фронту. США у координації з союзниками мобілізували допомогу для підтримки роботи української енергосистеми під ударами ворога. У березні 2022 року, менш ніж за місяць після початку вторгнення, Україна екстрено приєднала свою енергомережу до континентальної європейської мережі ENTSO-E — цьому передували роки підготовки за підтримки ЄС і США. Синхронізація дозволила здійснювати аварійні перетоки електроенергії з Європи. Уряд США, зі свого боку, виділив сотні мільйонів доларів на відновлення енергетичної інфраструктури України та направив обладнання (генератори, трансформатори) для оперативного ремонту електромереж [4]. Еволюція енергетичного партнерства пройшла шлях від декларацій 1990-х до конкретних поставок палива і технічної допомоги в 2010-х, досягнувши фактично рівня стратегічного союзу в енергетиці після 2022 року.

Вплив американських санкцій на енергетичний ринок Росії та значення для України

   Поряд із прямою допомогою Україні, Вашингтон застосовував проти Москви потужний інструмент — економічні санкції, спрямовані передусім на російський енергетичний сектор. Ще з 2014 року США запровадили обмеження щодо російських нафтовидобувних технологій (заборона поставок обладнання для глибоководного буріння, Арктики, сланцевої нафти), а після вторгнення 2022 року санкції стали безпрецедентними.У березні 2022 року США повністю заборонили імпорт російської нафти, газу та вугілля на свій ринок. Хоча американський імпорт російських енергоносіїв і раніше був незначним, цей крок задав тон глобальній ізоляції РФ. Спільно з країнами G7 США ініціювали запровадження граничних цін (price cap) на російську нафту та нафтопродукти, щоб обмежити надприбутки Кремля від експорту. Одночасно ЄС (за активної підтримки США) ухвалив ембарго: з 3 серпня 2022 року — на російське вугілля, з 5 грудня 2022 року — на нафту (морем), а з 5 лютого 2023 року — нафтопродукти. Ці кроки докорінно змінили конфігурацію енергоринків. Для російської економіки наслідки виявилися відчутними. Втративши основних європейських покупців, Росія була змушена продавати нафту в Азію з великими знижками та оплачувати довшу логістику [5]. Попри те, що фізичні обсяги експорту нафти у 2023 році залишалися близькими до довоєнних, бюджетні доходи РФ від нафти і газу стрімко впали — на 24% за 2023 рік порівняно з 2022-м [5]. Державна скарбниця недоотримала мільярди доларів, змушуючи уряд РФ підвищувати податки на нафтову галузь, що вдарить по інвестиціях і довгостроковому видобутку [5]. Особливо постраждала «Газпром», яка фактично втратила європейський ринок газу. Росія сама припинила більшість поставок трубопровідного газу до ЄС у 2022 році, намагаючись шантажувати Європу холодною зимою. Однак ця тактика обернулася проти неї: ЄС зміг пережити зиму, швидко переорієнтувавшись на СПГ, і вже до 2023 року скоротив імпорт російського газу більш ніж на 80% без формального санкціонування «Газпрому» [5] . Внаслідок цього виручка «Газпрому» різко впала (на 41% у першому півріччі 2023) і компанія вперше за понад 20 років зафіксувала чистий збиток — майже $7 млрд за 2023 рік [5].

   Санкційний і ринковий тиск, зорганізований США та союзниками, суттєво підірвав фінансову основу енергетичного сектору РФ. Для України ефект від американських санкцій проти російської енергетики має кілька вимірів. По-перше, зниження нафто- та газових доходів Росії обмежує ресурси Кремля для продовження війни. За оцінками, скорочення прибутків змушує Москву витрачати резерви й урізати несировинні видатки, що послаблює агресора в довгостроковій перспективі [5]. Руйнується багаторічна схема енергетичного шантажу: Росія вже не може диктувати Європі умови за допомогою «газового вентиля». Як наслідок, впливові країни ЄС стали менш вразливими до російського тиску і можуть більш рішуче підтримувати Україну, не остерігаючись енергетичних криз.  Москва втратила важіль розколоти західну коаліцію, оскільки енергетична зброя дала осічку [5]. Санкції прискорили інтеграцію України в європейський енергопростір — звільнені ніші на ринку ЄС (наприклад, постачання електроенергії чи водню в майбутньому) потенційно зможе зайняти Україна.Варто зазначити, що деякі санкції короткостроково мали і зворотний бік для України: у 2022 році, доки нові логістичні ланцюги не були налагоджені, доводилося імпортувати пальне за підвищеними цінами, оскільки традиційні поставки з Білорусі та РФ зникли [6].  Однак протягом кількох місяців ринок переналаштувався, і вже у 2023 році постачання нафтопродуктів стабілізувалося за рахунок Європи та інших партнерів.

   Санкційна політика США щодо російської енергетики суттєво змінила баланс сил. Вона послабила економічну базу агресора та зменшила енергетичну залежність Заходу від РФ — що є стратегічно вигідним для України. В умовах, коли Росія історично використовувала енергетику як зброю, позбавлення її цього інструменту напряму підвищує безпеку України.

Прогноз подальшого розвитку енергетичних відносин між США та Україною

   Перспективи українсько-американського співробітництва в енергетиці виглядають міцними та довгостроковими. Нинішня криза створила передумови для ще глибшої інтеграції України в західні енергетичні ланцюги, і США, схоже, готові й надалі відігравати провідну роль у цьому процесі. США продовжать допомагати із забезпеченням енергоресурсами до повного припинення війни і в післявоєнний період. Це означає, що поставки скрапленого газу зі США в Європу та безпосередньо в Україну, ймовірно, зростатимуть.  США вже стали найбільшим експортером СПГ до Європи, і нові інфраструктурні проекти (термінали в Німеччині, розширення польського LNG-терміналу) відкриють додаткові можливості для транзиту американського газу в Україну. На порядку денному може знову постати питання будівництва власного терміналу СПГ в Україні (наприклад, плавучої регазифікаційної установки в чорноморському порту), що за підтримки США та за наявності гарантій безпеки цілком реалізовно. У секторі нафти і пального — після війни можливе відновлення і навіть розширення української нафтопереробки за західними технологіями, де американські інвестори також можуть взяти участь. Але ключовим є те, що повернення до залежності від Росії вже не буде: навіть у мирний час Україна, за підтримки США, збереже диверсифіковані канали постачання (з тією ж Польщею чи через Чорне море з союзницьких країн). Фокус зміститься на відбудову і модернізацію енергосистеми України. Тут прогнозується масштабне залучення американського капіталу і технологій. У післявоєнній Україні очікується «зелений» енергетичний бум — будівництво сотень мегават вітрових і сонячних електростанцій, розвиток біоенергетики. Американські компанії з їхнім досвідом і фінансовими ресурсами можуть стати ключовими гравцями цього процесу. Вже зараз анонсуються проекти з виробництва «зеленого» водню в Україні для експорту в ЄС — і американські інвестиції цілком реальні, враховуючи інтерес США до розвитку водневої енергетики. Крім того, плани «Енергоатому» щодо нових ядерних реакторів з Westinghouse, ймовірно, отримають друге дихання після війни. Якщо ці 5-9 реакторів AP1000 будуть збудовані за підтримки США, Україна отримає не лише додаткові потужності, а й роль експортера електроенергії в Європу — постачаючи чисту енергію сусідам і зміцнюючи свою економіку. Усе це вписується в бачення, за якого Україна стає регіональним хабом чистої енергії, інтегрованим з ЄС, а США — ключовим партнером у його реалізації. Інституційна співпраця буде поглиблюватися. Вступ України до ЄС (а в перспективі, можливо, і до НАТО) означатиме закріплення тих правил гри, яких США завжди від неї домагалися: прозорий ринок, відсутність монополій, інтеграція з європейськими мережами. США й надалі підтримуватимуть Україну на міжнародних майданчиках — чи то продовження санкцій проти РФ, доки вона не припинить агресію, чи то лобіювання фінансової допомоги на відбудову (в тому числі енергетичну) через Світовий банк, МВФ, фонди відновлення. Існуючі двосторонні формати, як-от Комісія з стратегічного партнерства Україна—США, міститимуть сильну енергетичну компоненту — аж до обговорення довгострокових контрактів на постачання того ж LNG або співпраці в галузі видобутку українського газу (Україна має значні поклади сланцевого газу, розробкою яких колись цікавилися Chevron і ExxonMobil). Не виключено, що після війни США зацікавляться участю в приватизації чи управлінні окремими українськими енергокомпаніями, коли ринок стане більш стабільним — це теж поглибить зв’язки.

   Звичайно, виклики залишаються. Росія, ймовірно, намагатиметься перешкоджати енергетичному союзу України із Заходом, можливо диверсіями чи кібератаками на інфраструктуру. Потребуватиме вирішення питання транзиту російського газу через Україну після 2024 року: якщо Європа майже не купуватиме російського газу, українська ГТС може лишитися без завантаження, і тут знадобиться залучення США та ЄС для вирішення — наприклад, використання ГТС для транспортування водню чи біометану в майбутньому. Також постане завдання залучити десятки мільярдів доларів на відбудову — і роль США у цьому фінансовому пакеті буде критичною, можливо через новий «план Маршалла» для України.

   Втім, загальна тенденція очевидна: енергетичні відносини США та України мають усі шанси лише посилитися. Вони вже перейшли випробування війною і довели свою стратегічну вагу. Україна, спираючись на підтримку США, зробила величезний крок до енергетичної незалежності від Росії. Наступний крок — перетворення України з об’єкта уразливості (через залежність) на суб’єкт, що сам робить внесок у регіональну енергетичну безпеку, наприклад, експортує електроенергію чи водень до ЄС.

   Іншими словами, з країни-споживача імпортних енергоносіїв Україна може стати країною-постачальником чистої енергії. І Сполучені Штати залишатимуться поруч на цьому шляху — як союзник, інвестор і гарант того, що більше ніхто не зможе використати енергетику як зброю проти України.

Висновки

   Енергетичне партнерство між США та Україною пройшло шлях від перших кроків підтримки незалежності до фактичного енергетичного союзу перед лицем російської агресії. Основні етапи цієї співпраці демонструють послідовність зусиль: від зменшення залежності від російського газу та нафти, до інтеграції української енергосистеми з європейською і розвитку альтернативних джерел за участю американських інвестицій. Під час повномасштабної війни саме енергетичний фронт став одним із вирішальних — ворог намагався зламати Україну блекаутами, але США та союзники допомогли вистояти, надавши і «швидку допомогу» (генератори, пальне), і стратегічну підтримку (санкції проти РФ, диверсифікація постачань).

   Аналіз показує, що за два воєнні роки Україна здійснила стрибок в бік енергетичної незалежності: імпорт російських енергоносіїв зведений нанівець, натомість розширилися зв’язки з ринками США, ЄС та світу. Американська роль у цих трансформаціях є визначальною — чи то у вигляді поставок LNG і вугілля, чи то у вигляді мільярдних інвестицій у «зелену» енергетику та відбудову інфраструктури. Співпраця на рівні G7, ЄС, NATO підсилює двосторонні зусилля, створюючи глобальну підтримку енергетичної безпеки України. У перспективі повоєнного відновлення енергетичні відносини Києва і Вашингтона лише поглиблюватимуться. Україна розглядається як партнер, здатний стати регіональним донором енергії (завдяки експорту електрики з АЕС і ВДЕ, виробництву водню), а США — як ключовий інвестор та гарант безпеки цих процесів.

   Відповідно, роль США в енергосекторі України еволюціонує: від аварійного постачальника та санкційного тиску на агресора — до партнера у побудові нової, стійкої та конкурентної енергетики України. Це партнерство матиме вирішальне значення для повоєнного успіху України і стане частиною ширшої архітектури безпеки в Європі, де енергетика є її невід’ємною складовою.

 Список використаних джерел:

1. RAND Corporation. (2000). Ukraine and the Caspian: An Opportunity for the United States. Santa Monica, CA: RAND Corporation.
2. (2025, March 18). Ukraine buys US LNG amid Trump-Putin talks on ending war.
3. (2019, July 8). For the first time in history Ukraine receives oil from the US.
4. (2022, December 21). NATO Headquarters goes dark in solidarity with Ukraine.
5. Atlantic Council. (2023). Oil, gas, and war: The effect of sanctions on the Russian energy industry. (Financial indicators of Gazprom in 2023).
6. DiXi Group. (2024, February 27). Як змінила повномасштабна війна український енергосектор: дані аналітиків.

студентка 1 курсу магістеріуму НаУОА

Науковий керівник:

кандидат історичних наук,

старший викладач

Матвійчук Н.В

СТРАТЕГІЧНА РОЛЬ США В ЗАБЕЗПЕЧЕННІ БЕЗПЕКИ УКРАЇНИ: ВІЙСЬКОВА ДОПОМОГА ТА ДИПЛОМАТИЧНИЙ ВЛИВ У КОНТЕКСТІ АГРЕСІЇ РОСІЇ

        У статті розглядається роль США у зміцненні безпеки України в сучасних геополітичних умовах, особливо під час повномасштабного вторгнення Росії. Аналізується військова підтримка, надана Вашингтоном, зокрема постачання різних видів озброєнь – від стрілецької зброї та бронетехніки до систем протиповітряної оборони й далекобійної артилерії. Окрему увагу приділено дипломатичним зусиллям США, впливу санкційної політики на агресора, а також міжнародній координації для посилення обороноздатності України. Розглядаються ключові етапи розвитку американсько-українського військового співробітництва, його значення для безпеки регіону та перспективи подальшої підтримки.

Ключові слова: російсько-українська війна, військова допомога, безпека, санкції, міжнародна підтримка.

THE STRATEGIC ROLE OF THE U.S. IN ENSURING UKRAINE’S SECURITY: MILITARY AID AND DIPLOMATIC INFLUENCE IN THE CONTEXT OF RUSSIAN AGGRESSION

    This article examines the role of the United States in strengthening Ukraine’s security in the current geopolitical context, particularly during Russia’s full-scale invasion. It analyzes the military support provided by Washington, including the supply of various types of weaponry—from small arms and armored vehicles to air defense systems and long-range artillery. Special attention is given to U.S. diplomatic efforts, the impact of sanctions on the aggressor, and international coordination to enhance Ukraine’s defense capabilities. The study explores key stages of U.S.-Ukraine military cooperation, its significance for regional security, and prospects for further support.

Keywords: Russo-Ukrainian war, military aid, security, sanctions, international support.

       Актуальність роботи: Роль США завжди була ключовою у забезпеченні безпеки України з моменту її незалежності.Cьогодні Україна зіштовхується з серйозними викликами, що впливають не лише на її власну стабільність і безпеку, а й на ситуацію в Європі та навіть Африці, з огляду на агресивну політику Росії.

         В умовах триваючої війни стратегічне партнерство зі США набуває особливого значення, оскільки військова та дипломатична підтримка Вашингтона безпосередньо впливає на обороноздатність України. Питання військової допомоги США Україні виходить за рамки двосторонніх відносин і має глобальне значення, бо Україна це фортпост західного світу.

        Водночас, військова допомога, включаючи навчальні програми, фінансову підтримку, а також завдяки різним зенітно-ракетним комплексам, протитанковим системам, артилерійським снарядам, вертольотам, морським системам озброєння, високозахищеними бойовими машинами, амуніціям та системам захисту є критично важливою для стійкості України у протистоянні з Росією.

       Дипломатичний вплив США також відіграє ключову роль у формуванні міжнародної коаліції підтримки України, запровадження санкцій проти Росії та мобілізація зусиль союзників у межах НАТО, ЄС та ООН. У цьому контексті аналіз американської політики щодо України дозволяє оцінити її ефективність та визначити перспективи подальшої взаємодії між двома державами.

Стан наукової розробки теми. Питання стратегічної ролі США у забезпеченні безпеки України широко досліджується як у вітчизняній, так і в зарубіжній науковій літературі. Значна кількість наукових праць аналізує військову допомогу США Україні, її ефективність та вплив на розвиток українських збройних сил. Дослідження також торкаються аспектів міжнародної дипломатії та санкційної політики, спрямованої на послаблення агресивних дій Росії.

Серед ключових джерел можна виділити роботи західних аналітичних центрів, таких як RAND Corporation, Atlantic Council та Center for Strategic and International Studies (CSIS), які проводять регулярний аналіз військово-політичної ситуації навколо України. Українські науковці також активно вивчають питання безпеки, акцентуючи увагу на ролі міжнародних партнерів, зокрема США, у формуванні оборонної політики України. Водночас, наукова дискусія триває щодо довгострокових наслідків американської допомоги, її впливу на регіональну безпеку та можливих змін у зовнішній політиці США.Таким чином, дана тема залишається актуальною для подальших наукових досліджень та аналізу.

Аналіз останніх досліджень і публікацій. Роль Сполучених Штатів Америки у забезпеченні безпеки України є предметом численних досліджень українських науковців та експертів. Зокрема, у статті «Національна безпека Сполучених Штатів Америки і Україна» підкреслюється, що головним завданням керівництва США є збереження належного рівня національної безпеки країни, що включає адаптацію концептуальних актів до поточної воєнно-політичної обстановки та викликів, зокрема, пов’язаних з агресією Росії проти України [1].

У публікації «Національна оборонна стратегія США 2022 року: основні положення та висновки для України» зазначається, що нова стратегія США визначає Росію як джерело гострої і нагальної загрози, акцентуючи на необхідності розробки опцій для стримування РФ шляхом завдання їй неприйнятного рівня втрат та надання партнерам ефективних асиметричних спроможностей  [4].

Дослідження «Роль США в російсько-українській війні: як і чому Вашингтон підтримує Україну» аналізує допомогу США Україні після вторгнення, включаючи постачання озброєння та запровадження економічних санкцій проти Росії, підкреслюючи важливість цієї підтримки для посилення стійкості України у боротьбі проти агресора  [6].

Виділення невирішених частин загальної проблеми. Попри значну увагу дослідників до питання стратегічної ролі США у забезпеченні безпеки України, залишається низка аспектів, що потребують подальшого вивчення, а саме:

1. Ефективність військової допомоги. Хоча США є найбільшим постачальником оборонного озброєння для України, залишається відкритим питання щодо ефективності та оптимальності використання наданої допомоги у довгостроковій перспективі. Недостатньо досліджено, наскільки ця допомога сприяє розвитку оборонної самодостатності України, а також які ризики може спричинити залежність від зовнішнього військового забезпечення.
2. Дипломатичний вплив і політична підтримка. Важливим питанням є те, якою мірою дипломатична підтримка США сприяє міжнародній ізоляції Росії та зміцненню міжнародної коаліції на підтримку України. Однак потребує подальшого аналізу довготривалий вплив цієї підтримки на геополітичну ситуацію, а також можливі сценарії розвитку відносин між США, Україною та їхніми союзниками.
3. Перспективи майбутньої співпраці. Враховуючи динаміку міжнародних відносин, особливо у контексті зміни адміністрацій у США, залишається відкритим питання щодо збереження та розвитку стратегічного партнерства між Україною та США у майбутньому. Важливо визначити, які механізми можуть гарантувати стабільність цієї співпраці, незалежно від політичних змін у США та інших країнах.

Формування цілей статті. Метою статті є комплексний аналіз стратегічної ролі США у забезпеченні безпеки України, зосереджуючись на військовій допомозі та дипломатичному впливі в умовах російської агресії.

Для досягнення цієї мети визначено такі дослідницькі завдання:

• проаналізувати масштаби та складові військової допомоги США Україні, включаючи оцінку її ефективності у зміцненні обороноздатності країни;
• дослідити дипломатичні механізми підтримки, які США використовують для забезпечення міжнародної підтримки України та посилення санкційного тиску на Росію;
• оцінити довгострокові перспективи військово-політичного співробітництва між США та Україною, враховуючи динаміку міжнародних відносин та можливі зміни у зовнішньополітичній стратегії США;
• запропонувати рекомендації щодо подальшого розвитку співпраці між США та Україною, спрямовані на посилення національної безпеки та зміцнення регіональної стабільності.
• Виклад основного матеріалу дослідження. Сполучені Штати Америки відіграють ключову роль у забезпеченні безпеки України, надаючи значну військову допомогу та здійснюючи дипломатичний вплив у контексті російської агресії.

У 2024 році США зберегли лідерство серед країн-донорів, забезпечивши Україну безпрецедентним рівнем військової та фінансової підтримки. Загальний обсяг допомоги з боку США, починаючи з 2022 року, перевищив 175 мільярдів доларів [2]. Лише впродовж 2024 року Україна отримала кілька пакетів військової допомоги, зокрема в лютому, червні та грудні. Найбільший пакет був оголошений у грудні 2024 року — на суму 5,9 мільярда доларів, з яких 2,5 мільярда спрямовано на безпекову підтримку, а 3,4 мільярда — на бюджетну допомогу [7; 2]. До складу цього пакета входили системи ППО Patriot, HIMARS, артилерійські боєприпаси калібру 155 мм, дрони-камікадзе, бронетехніка та обладнання для розмінування [8].

Упродовж 2024 року США також продовжили програму підготовки українських військових на базах у Німеччині, що дозволило суттєво підвищити рівень бойової підготовки підрозділів Збройних Сил України відповідно до стандартів НАТО [2]. Крім того, Україна отримала додаткові розвідувальні ресурси, супутникові знімки та дані від американських спецслужб, що суттєво вплинуло на ефективність оборонних операцій [8].

У дипломатичній сфері 2024 рік став знаковим для поглиблення співпраці. США були ініціатором кількох раундів міжнародних переговорів, спрямованих на зміцнення глобальної коаліції на підтримку України. Зокрема, під егідою США активно діяла Ukraine Defence Contact Group, яка вже об’єднує понад 50 країн. Її регулярні засідання сприяють координації постачання озброєння, логістики та технічної підтримки [9].

США також стали рушієм запровадження додаткових санкційних пакетів проти Росії. У 2024 році було введено кілька нових санкцій, що торкнулися банківського сектору РФ, технологічних компаній, постачальників компонентів для виробництва зброї, а також фізичних осіб, наближених до військово-політичного керівництва Росії [10]. Санкції були спрямовані не лише на стримування економіки РФ, а й на унеможливлення обходу вже чинних обмежень [10].

Варто зазначити також активну участь США у роботі над формулою миру, запропонованою Президентом України, і у форматах, де обговорюється майбутнє архітектури безпеки в Європі після війни. У 2024 році США неодноразово наголошували на необхідності довготривалих гарантій безпеки для України, що стало підґрунтям для обговорень двосторонніх безпекових угод [5; 11].

У цьому контексті важливим є оцінка довгострокових перспектив військово-політичного співробітництва між США та Україною, враховуючи динаміку міжнародних відносин. Очікується, що стратегічне партнерство продовжить розвиватися в кількох ключових напрямах:

• розширення оборонного партнерства через формалізацію довготривалих безпекових зобов’язань США;
• посилення оперативної сумісності ЗСУ зі структурами НАТО;
• поглиблення взаємодії у сферах кібербезпеки, протидії гібридним загрозам, оборонних інновацій та військово-промислового співробітництва;
• розширення гуманітарної та економічної складової підтримки [2; 8]. Водночас, існує потреба у розробці конкретних рекомендацій щодо розвитку двосторонньої співпраці, які можуть бути реалізовані найближчим часом:

1. Укладання двосторонньої безпекової угоди між Україною та США, яка б формалізувала військову допомогу, підтримку в галузі розвідки та обміну технологіями [5; 11].
2. Створення спільних навчальних центрів і програм військової підготовки для українських військовослужбовців [2].
3. Посилення співпраці в галузі кібероборони та інформаційної безпеки, з урахуванням досвіду США у протидії кіберзагрозам [8].
4. Активізація міжпарламентського діалогу, що дозволить забезпечити сталість підтримки незалежно від політичних змін у США [11].
5. Розширення американських інвестицій в оборонну промисловість України, зокрема через спільні підприємства, технологічні трансфери та локалізацію виробництва [3].

Таким чином, США не лише залишаються головним стратегічним партнером України у сфері безпеки, але й можуть відігравати ключову роль у формуванні нової архітектури безпеки в Європі. Довгострокове співробітництво з США повинно базуватися на спільних цінностях, взаємних зобов’язаннях і стратегічній довірі.

Висновки та перспективи подальших досліджень.Отже, аналіз свідчить, що стратегічна роль США у забезпеченні безпеки України є визначальною. Військова допомога суттєво підвищує обороноздатність України, а дипломатична підтримка сприяє міжнародній ізоляції Росії та консолідації світової спільноти навколо українського питання.​ Значний рівень військово-політичного співробітництва між Україною та США не лише сприяє стійкості України, а й формує нову архітектуру європейської безпеки. Проте, подальше дослідження має охопити питання довгострокової ефективності військової допомоги, впливу дипломатичної підтримки на геополітичний баланс та перспективи збереження стратегічного партнерства між Україною та США в умовах  змін у міжнародній політиці.

ЛІТЕРАТУРА

1. Бінтел. Національна безпека Сполучених Штатів Америки і Україна. URL: https://bintel.org.ua/analytics/nacionalna-bezpeka-spoluchenix-shtativ-ameriki-i-ukraina (дата звернення: 25.03.2025).
2. Міністерство оборони США. Ukraine Security Assistance [Електронний ресурс]. – 2024. – Режим доступу: https://www.defense.gov/News/Releases. (дата звернення: 25.03.2025).
3. Міністерство фінансів України. Дані щодо отриманої міжнародної допомоги [Електронний ресурс]. – 2024. – Режим доступу: https://mof.gov.ua/uk. (дата звернення: 25.03.2025).
4. Національний інститут стратегічних досліджень. Національна оборонна стратегія США 2022 року: основні положення та висновки для України. URL: https://niss.gov.ua/doslidzhennya/natsionalna-bezpeka/natsionalna-oboronna-stratehiya-ssha-2022-roku-osnovni (дата звернення: 25.03.2025).
5. Офіс Президента України. Формула миру: ключові позиції України [Електронний ресурс]. – 2024. – Режим доступу: https://president.gov.ua/news. (дата звернення: 25.03.2025).
6. Ad Astra. Роль США в російсько-українській війні: як і чому Вашингтон підтримує Україну. URL: https://adastra.org.ua/blog/rol-ssha-v-rosijsko-ukrayinskij-vijni-yak-i-chomu-vashington-pidtrimuye-ukrayinu (дата звернення: 25.03.2025).
7. AP News. U.S. announces $5.9 billion aid package to Ukraine [Електронний ресурс]. – 2024. – Режим доступу: https://apnews.com/article/ukraine-us-aid-package-2024. (дата звернення: 25.03.2025).
8. U.S. pledges new military support for Ukraine amid growing threats [Електроннийресурс]. – 2024. – Режим доступу: https://www.reuters.com/world/us-ukraine-aid. (дата звернення: 25.03.2025).
9. Ukraine Defence Contact Group. Офіційна сторінка Міністерства оборони США [Електронний ресурс]. – 2024. – Режим доступу: https://www.defense.gov/Ukraine-Contact-Group. (дата звернення: 25.03.2025).
10. gov.ua. Санкційна політика щодо РФ: нові пакети обмежень [Електронний ресурс]. – 2024. – Режим доступу: https://vinhas.gov.ua/articles/2024. – (дата звернення: 25.03.2025).
11. White House. Statement by President Biden on U.S. Support for Ukraine [Електроннийресурс]. – 2024. – Режим доступу: https://www.whitehouse.gov/briefing-room/statements. – Назва зекрана. – Дата звернення: 25.03.2025.

Шевцов Р. М.

Студент 5 курсу НаУОА

Науковий керівник: Корнійчук Л. В.,

кандидат історичних наук, старший викладач

ВІДНОСИНИ СЕРБІЇ З РОСІЙСЬКОЮ ФЕДЕРАЦІЄЮ: ВПЛИВ НА ЄВРОІНТЕГРАЦІЮ ДЕРЖАВИ

У статті досліджено особливості відносин Сербії з Російською Федерацією та їх вплив на євроінтеграційні процеси балканської держави. Проаналізовано історичні, культурні, економічні та геополітичні чинники, що визначають характер двосторонніх відносин. Визначено ключові сфери російського впливу в Сербії, зокрема енергетичну залежність, політичну підтримку щодо питання Косово, а також військову та релігійно-культурну взаємодію. Обґрунтовано дуальність сербської зовнішньої політики та її наслідки для процесу європейської інтеграції, особливо після повномасштабного російського вторгнення в Україну.

Ключові слова: Сербія, рф, Європейський Союз, європейська інтеграція, Західні Балкани.

Shevtsov R.

RELATIONS BETWEEN SERBIA AND THE RUSSIAN FEDERATION: IMPACT ON THE STATE’S EUROPEAN INTEGRATION

The article examines the specifics of Serbia’s relations with the Russian Federation and their impact on the Balkan state’s European integration processes. It analyzes historical, cultural, economic and geopolitical factors that determine the nature of bilateral relations. It identifies key areas of Russian influence in Serbia, including energy dependence, political support for the Kosovo issue, as well as military and religious-cultural interaction. It substantiates the duality of Serbian foreign policy and its consequences for the process of European integration, especially after the full-scale Russian invasion of Ukraine.

Keywords: Serbia, Russia, European Union, European integration, Western Balkans.

Актуальність теми. Сербія залишається ключовою державою Західних Балкан, що прагне інтегруватись до Європейського Союзу, одночасно зберігаючи традиційно тісні зв’язки з Російською Федерацією. Така зовнішньополітична двовекторність створює значні виклики для євроінтеграційних прагнень Белграда, особливо в контексті погіршення відносин між Росією та ЄС після 2014 року та повномасштабного вторгнення Росії в Україну у 2022 році. Сербське керівництво постійно балансує між вимогами ЄС щодо узгодження зовнішньої політики, включаючи запровадження санкцій проти Росії, та прагненням зберегти підтримку Москви у вирішенні косовського питання й енергетичній сфері, що значно ускладнює процес євроінтеграції країни.

Аналіз останніх досліджень і публікацій. Проблема відносин між Сербією і Російською Федерацією та їх вплив на євроінтеграційні перспективи Белграда привертає увагу значної кількості дослідників як в Україні, так і за кордоном. Українські дослідники основному  досліджували історичні та культурні аспекти сербсько-російських відносин.

Зарубіжних дослідників зосереджуються на проблемах гармонізації зовнішньої політики Сербії з вимогами ЄС. Значний внесок у дослідження російського впливу на Балканах зробили Д. Бечев, Я. Буґайські, Ф. Ейрмбрустер. Фундаментальні праці з проблематики зовнішньої політики Сербії належать М. Ковачевичу, Д. Пророковичу, М. Джуркович, які досліджують сербську «стратегію балансування» між різними центрами сили.

Особливої уваги заслуговують аналітичні матеріали Белградського центру безпекової політики, Інституту європейських студій, Фонду Конрада Аденауера та Європейської ради з міжнародних відносин, які містять актуальні дані щодо громадської думки, політичних процесів та економічних тенденцій у сербсько-російських відносинах. Водночас, у науковому дискурсі бракує комплексних досліджень, які б інтегрували політичні, економічні та культурні аспекти сербсько-російських відносин у контексті євроінтеграційних прагнень Белграда, особливо з урахуванням нової геополітичної реальності.

Мета статті – проаналізувати вплив відносин Сербії з Російською Федерацією в контексті їх впливу на євроінтеграційні процеси, а також окреслити перспективи трансформації двосторонніх відносин в умовах загострення геополітичного протистояння між Росією та Заходом.

Завдання дослідження: з’ясувати особливості впливу відносин Сербії з Російською Федерацією на євроінтеграцію Сербії; визначити основні інструменти російського впливу на Сербію та їх ефективність; оцінити перспективи євроінтеграції Сербії у цьому контексті.

Виклад основного матеріалу. Історичне коріння особливих відносин між сербським і російським народами сягає глибини століть і базується на спільності православної віри, слов’янського походження та кирилиці як основи писемності. Перші офіційні контакти між Сербією та Російською імперією датуються XVII століттям, коли в 1688 році патріарх Арсеній III Чарноєвич звернувся до царя Петра I з проханням про допомогу в боротьбі проти Османської імперії. Відтоді Росія неодноразово виступала захисником інтересів сербського народу на міжнародній арені, зокрема під час Російсько-турецьких війн XIX століття, які сприяли поступовому здобуттю Сербією незалежності.

Особливе значення для формування образу Росії як «захисника сербів» мала позиція Російської імперії під час Берлінського конгресу 1878 року, коли Петербург наполягав на визнанні незалежності Сербського князівства. Ця історична пам’ять була посилена спільною боротьбою під час Першої світової війни, коли вступ Росії у війну був мотивований, серед іншого, захистом Сербії після австро-угорського ультиматуму.

Новий етап у відносинах розпочався в 1990-х роках, коли Росія підтримала позицію Сербії щодо конфліктів у Боснії та Герцеговині, а особливо під час косовської кризи 1999 року. Рішуча опозиція Москви бомбардуванням НАТО території Югославії закріпила в сербській суспільній свідомості образ Росії як єдиного надійного союзника. Саме в цей період сформувалися ключові наративи сучасних сербсько-російських відносин, зокрема щодо спільного протистояння «західній гегемонії» та захисту традиційних цінностей.

Сучасний етап сербсько-російських відносин характеризується високим рівнем політичної взаємодії, особливо на тлі складного процесу європейської інтеграції Сербії. Ключовим питанням, що об’єднує зовнішньополітичні позиції двох країн, залишається проблема Косово. Російська Федерація послідовно не визнає незалежність Косова та використовує своє членство в Раді Безпеки ООН для блокування ініціатив, спрямованих на посилення міжнародного визнання косовської державності.

Як зазначається у дослідженні Європейської парламентської дослідницької служби, «у 1994 та 2015 роках Москва наклала вето на дві резолюції Ради Безпеки ООН, що засуджували насильство з боку боснійських сербів, причому остання резолюція кваліфікувала різанину в Сребрениці 1995 року як геноцид» [8]. Така підтримка Росією сербської позиції щодо Косова залишається одним із ключових факторів, що зумовлюють прагнення Белграда зберігати тісні відносини з Москвою, незважаючи на цілі євроінтеграції.

Сучасні політичні відносини між Белградом і Москвою характеризуються високим рівнем офіційної взаємодії при значній асиметрії інтересів та можливостей. Стратегічне партнерство було офіційно закріплене в 2013 році під час візиту президента В. Путіна до Белграда підписанням «Декларації про стратегічне партнерство». Документ передбачає розширення співробітництва в політичній, економічній, культурній та безпековій сферах.

Важливим аспектом політичних відносин є інтенсивність офіційних контактів на високому рівні. Протягом 2020-2023 років відбулася значна кількість двосторонніх візитів та зустрічей, включаючи декілька зустрічей президента Сербії Александара Вучича з президентом Росії Володимиром Путіним та регулярні контакти з міністром закордонних справ Росії Сергієм Лавровим. Ці контакти особливо помітні на тлі загального скорочення політичного діалогу між Росією та більшістю європейських країн після 2022 року.

Символічним проявом політичної близькості стало підписання у вересні 2022 року угоди про взаємні консультації у сфері зовнішньої політики між міністрами закордонних справ Сербії та Росії на полях Генеральної Асамблеї ООН [1]. Цей крок викликав значне занепокоєння в ЄС, оскільки суперечив очікуванням щодо узгодження Сербією своєї зовнішньої політики з позицією Євросоюзу як країни-кандидата.

Водночас, слід зазначити, що політичні відносини між Сербією та Росією залишаються значною мірою прагматичними, особливо з боку сербського керівництва. Президент Вучич, попри збереження тісних контактів з Москвою, продовжує декларувати євроінтеграцію як стратегічну мету Сербії та прагне уникнути повної міжнародної ізоляції через зв’язки з Росією [5].

Енергетична сфера залишається одним із ключових компонентів двосторонніх відносин між Сербією та Росією, створюючи значну асиметричну залежність. Як зазначають дослідники, «Росія зберігає економічний вплив особливо в енергетичному секторі в Сербії, оскільки забезпечує майже 100% імпорту газу країни, а російський енергетичний гігант Газпром володіє ключовою енергетичною інфраструктурою» [7].

Енергетична залежність Сербії від Росії посилюється структурою власності основних енергетичних активів країни. У 2008 році російська компанія «Газпром Нефть» придбала 51% акцій сербської нафтової компанії NIS (Naftna Industrija Srbije) за 400 мільйонів євро, хоча експерти оцінювали ринкову вартість компанії в 2,2 мільярда євро [7]. Ця угода, укладена за посередництва тодішнього прем’єр-міністра Сербії Воїслава Коштуніци, мала політичну мотивацію – забезпечити підтримку Москви щодо питання Косова та гарантію проходження нині вже скасованого газопроводу «Південний потік» через територію Сербії [10].

Росія активно використовує енергетичні зв’язки для політичного впливу на Сербію. Показовим прикладом стало оновлення газового контракту між Белградом і Газпромом у травні 2022 року [3], коли, незважаючи на війну в Україні та міжнародні санкції проти Росії, Сербія уклала нову трирічну газову угоду на вигідних умовах. Для Москви це стало інструментом підтримки Сербії у протистоянні тиску ЄС щодо приєднання до санкцій.

Водночас, попри значну енергетичну залежність, частка газу в загальному енергетичному балансі Сербії залишається відносно низькою – лише близько 13% [6], що певною мірою обмежує ефективність «газового важеля» як інструменту політичного тиску.

У сфері загальної торгівлі вплив Росії значно поступається ЄС. Згідно з даними МВФ за 2024 рік, на ЄС припадає понад 81% експорту Сербії та 57,9% імпорту, тоді як частка Росії становить лише 2,7% у експорті та 3,9% в імпорті. Така асиметрія економічних зв’язків створює об’єктивні передумови для поглиблення економічної інтеграції Сербії з ЄС, незважаючи на політичну риторику про важливість російського напрямку [8].

Важливо відзначити, що після початку повномасштабного вторгнення Росії в Україну Сербія стала притулком для багатьох російських компаній та бізнесменів, які прагнуть уникнути міжнародних санкцій. У 2022 році спостерігався безпрецедентний приплив прямих іноземних інвестицій, який перевищив середній показник попередніх років на 500-600 мільйонів євро, а кількість зареєстрованих російських підприємств зросла в 12 разів порівняно з 2021 роком [4].

Військова співпраця залишається важливим елементом двосторонніх відносин між Сербією та Росією, хоча її інтенсивність дещо знизилася після початку повномасштабного вторгнення в Україну. На відміну від більшості країн регіону, які орієнтуються на НАТО в питаннях безпеки, Сербія з 2007 року офіційно проголосила політику військового нейтралітету, що дозволяє їй розвивати військову співпрацю одночасно з Росією та західними країнами.

Російсько-сербська військова співпраця розвивалася особливо інтенсивно протягом останнього десятиліття. Як зазначає Чанчар, «до теперішнього часу Сербія придбала у Росії винищувачі МіГ, зенітні системи Панцир-С1 та протитанкові керовані ракети Корнет. У відповідь Росія передала Белграду танки та бойові машини» [10]. Такі поставки військової техніки є частиною угоди про військово-технічну допомогу, підписаної обома сторонами у 2016 році для підтримки модернізації сербських збройних сил [1].

Важливим аспектом військової співпраці стали спільні військові навчання. У 2019 році було проведено 96 спільних навчань між збройними силами двох країн. Водночас, варто зазначити, що Сербія намагається балансувати цю співпрацю, проводячи також навчання з країнами НАТО. Після початку повномасштабного вторгнення Росії в Україну інтенсивність спільних навчань значно знизилася через міжнародний тиск на Белград.

Символічним проявом двостороннього військового співробітництва стало відкриття Російсько-сербського гуманітарного центру в Ніші у 2012 році. Хоча офіційно центр призначений для реагування на надзвичайні ситуації, західні країни висловлюють занепокоєння щодо можливого використання цього об’єкту для розвідувальної діяльності. Як зазначають дослідники, «центр вважається західними країнами розвідувальним центром і підозрюється у проведенні військових навчань для воєнізованих формувань» [10].

Важливо зазначити, що, незважаючи на тісні військові зв’язки з Росією, Сербія залишається учасницею програми НАТО «Партнерство заради миру» і проводить значно більше спільних навчань з НАТО, ніж з Росією. За даними дослідників, «у 2021 році Белград брав участь у 14 військових навчаннях з НАТО проти чотирьох подібних навчань з Росією» [10]. Це свідчить про прагматичний підхід сербського керівництва до питань безпеки та намагання балансувати між різними геополітичними центрами сили [2].

Одним із найбільш ефективних інструментів російського впливу в Сербії залишається інформаційна присутність та використання елементів «м’якої сили». Згідно з дослідженнями, «вплив Росії в Боснії і Герцеговині, Чорногорії та Сербії, можливо, найбільш помітний через її здатність просувати свої наративи та поширювати дезінформацію через (соціальні) медіа» [9].

Ключовими інструментами російської інформаційної присутності в Сербії є медіаресурси Russia Today Balkan та Sputnik, які публікують контент сербською мовою. Як зазначає Державний департамент США, ці медіаорганізації «використовують видимість звичайних міжнародних медіа-ресурсів для надання дезінформації та пропагандистської підтримки зовнішньополітичним цілям Кремля» [2]. Їхній вплив посилюється відсутністю обмежень на доступ до контенту та можливістю безкоштовного використання матеріалів іншими сербськими ЗМІ.

Російські наративи ефективно проникають у сербське інформаційне поле, формуючи позитивне сприйняття Росії серед широких верств населення. Згідно з дослідженням Європейської ради з міжнародних відносин, проведеним влітку 2021 року, 54% сербів розглядали Росію як союзника, а ще 41% – як необхідного партнера. Після початку повномасштабної війни в Україні ставлення сербів до Росії змінилося лише незначною мірою – опитування середини 2022 року показало, що 51% сербів вважають Росію своїм найважливішим партнером, 66% розглядають Москву як «найбільшого друга» своєї країни, а 61% сербів покладають відповідальність за спалах війни на Захід [7].

Важливу роль у просуванні російських наративів відіграють також проксі-групи та організації громадянського суспільства, що підтримуються Росією. Серед них виділяються байкерський клуб «Нічні вовки», ультранаціоналістична група «Сербська честь» та різноманітні православні братства. Ці організації активно просувають консервативні цінності, панслов’янську ідентичність та антизахідні наративи, створюючи сприятливе середовище для поширення російського впливу.

Тісні відносини Сербії з Росією створюють значні виклики для процесу європейської інтеграції країни, особливо в контексті погіршення відносин між Росією та ЄС. Як зазначають дослідники, «відносини Сербії з Росією продовжують перешкоджати повному зближенню з ЄС, зокрема коли йдеться про узгодження Сербії із Спільною зовнішньою та безпековою політикою ЄС» [1].

Найбільш гострим питанням у контексті євроінтеграції стала відмова Сербії приєднатися до санкцій ЄС проти Росії після повномасштабного вторгнення в Україну. Як зазначила сербська прем’єр-міністр Ана Брнабіч 10 лютого 2023 року, «відмова Сербії накласти санкції на свого союзника Росію є серед перешкод для швидшого процесу вступу до Європейського Союзу» [3], описуючи цей крок як «умову понад усі умови», встановлену ЄС-27.

Відсутність прогресу у гармонізації зовнішньої політики з ЄС негативно впливає на загальну динаміку переговорного процесу. Згідно з даними Європейської парламентської дослідницької служби, «результати Балканського барометра 2022 року показали, однак, що підтримка членства в ЄС дещо знизилася в усіх країнах Західних Балкан, при цьому 60% населення шести країн підтримували вступ до ЄС у 2022 році (порівняно з 62% у 2021 році)» [8]. Це свідчить про певне розчарування у перспективах євроінтеграції через повільний прогрес та «втому від розширення» в самому ЄС [6].

Важливим аспектом, що ускладнює євроінтеграцію Сербії, є її військова співпраця з Росією, особливо в контексті купівлі російського озброєння. Такі дії потенційно можуть зробити Сербію об’єктом вторинних санкцій з боку США відповідно до закону CAATSA (Countering America’s Adversaries Through Sanctions Act), що матиме серйозні економічні наслідки та негативно вплине на євроінтеграційні процеси.

Водночас, слід зазначити, що економічні реалії об’єктивно підштовхують Сербію до більш тісної інтеграції з ЄС, незважаючи на політичні декларації про важливість відносин з Росією. Той факт, що на ЄС припадає понад 80% сербського експорту, створює сильну економічну залежність, яка з часом може призвести до переорієнтації зовнішньої політики, особливо якщо Росія продовжуватиме залишатися під міжнародними санкціями.

Повномасштабне вторгнення Росії в Україну у лютому 2022 року створило серйозні виклики для зовнішньої політики Сербії, змушуючи Белград балансувати між збереженням відносин з Москвою та прагненням продовжувати євроінтеграційний процес. Незважаючи на тиск з боку ЄС, Сербія стала єдиною країною-кандидатом на членство, яка відмовилася приєднатися до санкцій проти Росії, хоча підтримала резолюції ООН, що засуджують російську агресію.

Російське вторгнення призвело до певного зниження рівня двосторонньої співпраці через міжнародні санкції та обмеження. Зокрема, запланований візит Сергія Лаврова до Белграда у червні 2022 року був скасований через закриття повітряного простору сусідніми країнами для російських літаків. Це символічно продемонструвало обмеження, з якими стикаються сербсько-російські відносини в нових геополітичних умовах [3].

Війна в Україні також вплинула на енергетичну співпрацю. Через санкції ЄС проти Росії Сербія, навіть не приєднуючись до них офіційно, змушена поступово шукати альтернативні джерела енергії, оскільки стикається з практичними наслідками санкцій щодо транспортування російських енергоносіїв через території країн-членів ЄС. Це стимулює диверсифікацію енергетичних джерел та поступове зменшення залежності від Росії.

Водночас, проведене дослідження свідчить, що, «хоча вторгнення призвело до більш чітких розділових ліній між Росією та Заходом та зменшення російських фінансових і дипломатичних можливостей, ми спостерігаємо безперервність з точки зору російських стратегій та цілей» [6]. Росія продовжує активно використовувати доступні їй інструменти впливу, зокрема в інформаційній сфері та через підтримку проксі-груп.

Важливою зміною після початку війни стало збільшення міграції росіян до Сербії. За оцінками, близько 220 000 росіян переїхали до Сербії після початку війни, створюючи нову динаміку двосторонніх відносин на рівні міжлюдських контактів. Цікаво, що, за оцінками експертів, близько 40% російських мігрантів повністю протистоять війні, тоді як 60% мають більш нейтральну позицію, що свідчить про неоднорідність російської присутності в країні [10].

Сучасний стан сербсько-російських відносин та їх впливу на євроінтеграційні перспективи дозволяє припустити декілька варіантів подальшого розвитку подій у трикутнику «Сербія-Росія-ЄС». Перший варіант продовження політики балансування з поступовою, але обмеженою адаптацією до вимог ЄС. У цьому варіанті Сербія зберігатиме стратегічне партнерство з Росією, але здійснюватиме тактичні поступки в питаннях, критично важливих для прогресу в переговорах про вступ до ЄС. Такий підхід може включати часткове приєднання до окремих санкційних пакетів, диверсифікацію енергетичних джерел та обмеження військово-технічного співробітництва з Росією, але без радикальної зміни загального курсу. Цей сценарій найбільше відповідає внутрішньополітичним інтересам сербського керівництва, оскільки дозволяє уникнути різких геополітичних поворотів, потенційно небезпечних з електоральної точки зору.

Інший сценарій передбачає поступовий, але послідовний геополітичний розворот Сербії в бік Європейського Союзу. Це означало б приєднання до санкцій проти Росії, суттєве обмеження військово-технічного співробітництва та відмову від енергетичної залежності. Такий підхід прискорив би процес європейської інтеграції, але потенційно мав би значні внутрішньополітичні наслідки, враховуючи проросійські симпатії значної частини сербського суспільства. Реалізація цього сценарію можлива за умови суттєвих економічних стимулів з боку ЄС, зокрема значних інвестицій в інфраструктуру, енергетику та промисловість Сербії, а також прискорення процесу вступу.

Найменш імовірний, але можливий за певних умов, передбачає посилення орієнтації Сербії на Росію та відмову від євроінтеграційних прагнень. Такий варіант міг би реалізуватися в разі різкого погіршення відносин з ЄС, наприклад, через вимогу визнання незалежності Косова як умови подальших переговорів, або в разі суттєвих політичних змін у Сербії. Загалом, найбільш імовірним видається поступове, але неухильне зближення Сербії з ЄС при одночасному прагматичному дистанціюванні від Росії. Економічні реалії, географічне положення та довгострокові національні інтереси об’єктивно схиляють Белград до європейської інтеграції, попри історичні, культурні та політичні зв’язки з Москвою.

Висновки. Проведений аналіз відносин Сербії з Російською Федерацією та їх впливу на євроінтеграційні процеси дозволяє зробити кілька ключових висновків. Російський вплив у Сербії залишається значним, попри географічну віддаленість та економічну перевагу ЄС. Цей вплив реалізується через політичну підтримку з питання Косово, енергетичну залежність, військову співпрацю та ефективне використання інструментів «м’якої сили». Сербія продовжує проводити зовнішню політику балансування між Росією та ЄС, що ускладнює євроінтеграційні процеси, особливо в контексті вимог щодо узгодження зовнішньої політики з позицією ЄС. Повномасштабне вторгнення Росії в Україну поставило сербське керівництво перед складним вибором, проте не призвело до радикальної зміни двосторонніх відносин. Спостерігається поступове зниження інтенсивності співпраці в деяких сферах, зокрема військовій та енергетичній, що зумовлено впливом міжнародних санкцій проти Росії. Напрямом подальших досліджень є аналіз впливу внутрішньополітичних трансформацій у Сербії на еволюцію відносин з Росією та перспективи євроінтеграції.

Джерела та література:

1. Brethous M., Kovalčíková N. Next level partnership – Bolstering EU-NATO cooperation to counter hybrid threats in the Western Balkans. URL: https://www.iss.europa.eu/publications/briefs/next-level-partnership-bolstering-eu-nato-cooperation-counter-hybrid-threats(date of access: 11.03.2025).
2. de Laurentiis U. The impact of Russian propaganda in the Balkans: methods, networks and strategies of disinformation. The Conservative. URL: https://www.theconservative.online/the-impact-of-russian-propaganda-in-the-balkans-methods-networks-and-strategies-of-disinformation(date of access: 12.03.2025).
3. Fruscione G. EUROPE AND RUSSIA ON THE BALKAN FRONT. Geopolitics and Diplomacy in the EU’s Backyard / ed. by P. Magri. Milan : ISPA, 2023. 131 p. URL: https://www.ispionline.it/wp-content/uploads/2023/03/ISPI-Report-2023_Europe-and-Russia-on-the-Balkan-Front.pdf(date of access: 13.03.2025).
4. Janković M. Srbija i evropske integracije: Kako će rat u Ukrajini uticati na članstvo Srbije u EU, deceniju od dobijanja statusa kandidata. BBC News na srpskom. URL: https://www.bbc.com/serbian/lat/srbija-60509628(date of access: 14.03.2025).
5. Kulačin N. Srbija živi od EU, a kune se u Kinu i Rusiju. Al Jazeera Balkans. URL: https://balkans.aljazeera.net/opinions/2024/4/24/srbija-zivi-od-eu-a-kune-se-u-kinu-i-rusiju(date of access: 15.03.2025).
6. Loshaj J. Іzmeđu kontinuiteta i promena: Ruski uticaj i bezbednosni izazovi na Zapadnom Balkanu od potpune ruske invazije na Ukrajinu. Pristina : Studio Forma, 2023. 32 p. URL: https://library.fes.de/pdf-files/bueros/kosovo/20923-20240122.pdf(date of access: 16.03.2025).
7. Rrustemi A., de Wijk R., Dunlop C. Geopolitical Influences of External Powers in the Western Balkans. Hague : HCSS Security, 2022. 213 p. URL: https://hcss.nl/wp-content/uploads/2021/01/Geopolitical-Influences-of-External-Powers-in-the-Western-Balkans_0.pdf(date of access: 20.03.2025).
8. Secrieru S. Russia in the Western Balkans. European Union Institute for Security Studies. URL: https://www.iss.europa.eu/publications/briefs/russia-western-balkans(date of access: 22.03.2025).
9. Spaić I. Kako Rusija odrzava uticaj na Balkanu i s kojim ciljem? N1. URL: https://n1info.ba/vijesti/kako-rusija-odrzava-uticaj-na-balkanu-i-s-kojim-ciljem/(date of access: 21.03.2025).
10. Zweers W., Drost N. Russian influence in Serbia, Bosnia and Herzegovina, and Montenegro. Hague : Clingendael, 2024. 51 p. URL: https://www.clingendael.org/publication/russian-influence-serbia-bosnia-and-herzegovina-and-montenegro(date of access: 24.03.2025).

Власенко П. О.

студентка 1 курсу магістеріуму НаУОА

Науковий керівник: Сидорук Т. В.,

доктор політичних наук, професор

ВЕЛИКОБРИТАНІЯ ТА УКРАЇНА: ЕВОЛЮЦІЯ ДВОСТОРОННЬОЇ СПІВПРАЦІ У БЕЗПЕКОВІЙ, ЕКОНОМІЧНІЙ ТА ПОЛІТИЧНІЙ СФЕРАХ ПІСЛЯ БРЕКЗИТУ

У статті розглядається еволюція двосторонніх відносин між Великою Британією та Україною після Брекзиту, зокрема зміни у безпековій, економічній та політичній сферах. Проаналізовано наслідки виходу Великобританії з Європейського Союзу, зокрема вплив цього процесу на зовнішню політику Британії та її взаємодію з Україною. Окрему увагу приділено посиленню військової співпраці, зокрема у сфері військової допомоги, підготовки українських військових та постачання озброєнь. Крім того, обговорюються економічні аспекти, такі як укладання угод про вільну торгівлю та розвиток двосторонніх торгівельних відносин. Політичний контекст взаємодії, зокрема підтримка Великобританією європейської інтеграції України, також є важливим аспектом дослідження.

Ключові слова: Великобританія, Україна, Брекзит, зовнішня політика, двосторонні відносини, угоди, безпекова співпраця, економічна політика, євроінтеграція, санкції, торгівля.

Vlasenko P.O.

The article examines the evolution of bilateral relations between the United Kingdom and Ukraine after Brexit, including changes in the defense, economic and political spheres. Consequences of the UK’s withdrawal from the European Union are analyzed, in particular, the impact of this process on British foreign policy and its interaction with Ukraine. Increased military cooperation, specifically in the field of defense assistance, training of the Ukrainian army and weapon supplies, is emphasized. In addition, economic aspects are discussed, such as the signing of free trade agreements and the development of bilateral trade relations. The political context of the interaction, such as the UK’s support for Ukraine’s European integration, is also an important aspect of the study.

Key words: UK, Ukraine, Brexit, foreign policy, bilateral relations, agreements, security cooperation, economic policy, European integration, sanctions, trade.

Процес виходу Великобританії з Європейського Союзу (далі – Брекзит) став відправною точкою суттєвої зміни пріоритетів та пошуку нових векторів для зовнішньої політики та формування оновлених зовнішньополітичних стратегій. Це спонукало Лондон шукати нові формати міжнародного співробітництва та підтверджувати свою глобальну роль поза рамками ЄС ​[2]. З-поміж інших напрямків, актуальним постав вектор зміцнення відносин з партнерами у Східній Європі, де з 2014 року досі триває російська агресія проти України. Збройна агресія Росії, кульмінацією якої стало повномасштабне вторгнення в Україну у лютому 2022 року, створила безпрецедентні виклики для безпекової архітектури Європи з часів Другої світової війни. У цих умовах Великобританія проявила себе у якості одного найактивніших союзників України: від початку повномасштабного вторгнення у 2022 році, двосторонні відносини стали надзвичайно міцними, а Британія, окрім непохитної підтримки суверенітету, також надала Україні значні обсяги військової, гуманітарної та фінансової допомоги. Зважаючи на необхідність колективного протистояння спільному ворогу в обличчі Росії та роль України як щита Європи, а також позитивний розвиток двосторонніх відносин в останній час – робить зовнішньополітичний вектор Британія-Україна доволі перспективним та цікавим для країни, яка проживає переформатування на нові потреби й долає виклики постбрекзитного періоду. Тож, дослідження еволюції британсько-української співпраці, зважаючи на ці аспекти, є вкрай актуальним, особливо після підписання країнами у 2025 році Угоди про 100-річне партнерство, яке має на меті зміцнити взаємодію і для майбутніх поколінь [6].

Після 2016 року з’явилася велика кілька експертних оцінок, присвячених впливу Брекзиту на зовнішню політику Великобританії та двосторонні відносини з країнами партнерами. Першою реакцією зі сторони українських аналітиків на результати референдуму щодо Брекзиту було занепокоєння: висловлювалися побоювання, що вихід Британії з ЄС відверне її увагу від питань Східної Європи та послабить санкційний тиск на РФ ​[1]. Однак подальші події спростували ці побоювання – науковці відзначають, що Британія залишилася одним із найбільш відданих партнерів України. Зокрема, питання співпраці Великобританії та України, через вузьку специфіку, розглядали здебільшого вітчизняні науковці, в той час, як британські науковці та аналітики оглядали глобальний вплив Брекзиту на внутрішню та зовнішню політику Великобританії та його наслідки. Тому, ця стаття орієнтується більшою мірою на роботи українських дослідників, таких як: Яковенко Н. та Лузан Є. [17],   Путченко Ю. [10] та Літвінова А. [8]. Зокрема, в цих працях розкривається детальний аналіз розвитку відносин між Україною та Великобританією  після  виходу  останньої  з  Європейського  Союзу [17] та зміна векторів співпраці між країнами та вплив Брекзиту на ці зміни [10], [8]. Беручи до уваги зміни в політиці Британії, що зумовлені періодичними викликами, які створює постбрекзитний період та посиленням двосторонньої співпраці в тому числі і з Україною з-поміж інших країн-партнерів дослідження останніх змін, тенденцій та загального стану справ є актуальним, в тому числі і для поширення його для закордонних дослідників для привернення уваги до цього питання.

Метою статті є огляд еволюції двосторонньої співпраці між Великою Британією та Україною у безпековій, економічній та політичній сферах після Брекзиту. Для досягнення цієї мети поставлено такі завдання:

• проаналізувати зміни в безпековому співробітництві, включаючи військову допомогу, навчання та санкційну політику;
• дослідити розвиток економічних взаємин, зокрема торгівельні угоди, інвестиції та вплив Brexit на економічні зв’язки;
• схарактеризувати політичні аспекти партнерства – підтримку європейської інтеграції України, дипломатичну взаємодію на міжнародній арені та стратегічні ініціативи двох держав.

Безпекове співробітництво

У сфері безпеки британсько-українське співробітництво після 2016 року суттєво розширилося, особливо на тлі російської агресії. Ще до виходу з ЄС, Британія долучилася до навчально-тренувальної місії «Орбіталь», яка мала на меті підготовку британськими інструкторами військовослужбовців ЗСУ. За період 2015–2022 рр. було підготовлено близько 22 000 українських бійців [12]. Після початку повномасштабної війни ця програма була розширена і трансформована у місію «Interflex» (з липня 2022 р.), що передбачає підготовку десятків тисяч новобранців ЗСУ на полігонах у Британії. Окрім навчань, Великобританія стала одним із лідерів за обсягами передачі озброєнь Україні. Одразу в переддень вторгнення, у січні 2022 р., Лондон першим серед союзників надіслав Києву партію переносних протитанкових ракетних комплексів NLAW, що суттєво посилили здатність України зупиняти бронетехніку агресора​. Надалі номенклатура підтримки розширювалася: до України почали надходити сучасні зразки озброєнь британського виробництва або за сприяння Британії – бронетехніка (зокрема танки Challenger 2), системи ППО (наприклад, ЗРК Stormer із ракетами Starstreak), крилаті ракети повітряного запуску Storm Shadow та інше обладнання. Станом на березень 2024 р. сумарний обсяг британської допомоги Україні досягнув £12 млрд, з яких £7,1 млрд – це військова допомога​. За цим показником Британія посідає друге місце у світі після США, що було відзначено як прояв її провідної ролі у підтримці української оборони [4]. Важливо, що Велика Британія не лише надає матеріальні ресурси, але й ділиться розвідданими та технологіями. Наприклад, ще до повномасштабної фази війни британські ВПС здійснювали розвідувальні польоти поблизу українського кордону для збору інформації про переміщення російських військ​, а згодом розвідслужби двох країн налагодили тісний обмін даними в режимі реального часу. Активна військова співпраця також включає спільні навчання та консультації: українські підрозділи брали участь у багатонаціональних навчаннях під егідою Британії, а британські радники консультують український Генштаб щодо стандартизації та взаємосумісності з НАТО. У лютому 2022 року, реагуючи на загрозу ескалації, Велика Британія ініціювала створення тристороннього союзу з Польщею та Україною для посилення регіональної безпеки​, головним завданням якого має стати як протидія російській загрозі, так і спільна робота заради майбутнього європейської безпеки [16]. Ця ініціатива сигналізувала про готовність британського уряду формувати нові безпекові альянси у Східній Європі, зміцнюючи оборонні спроможності України перед обличчям російської загрози.

Економічна співпраця

На додачу до військової допомоги, ще одним із ключових елементів співпраці є координація санкційної політики проти РФ. До виходу з ЄС Велика Британія разом з іншими членами Союзу підтримала запровадження широких санкцій у відповідь на анексію Криму та початок війни на Донбасі у 2014 році [3]. І навіть після Брекзиту Лондон зберіг наступність санкційного режиму, ухваливши власні нормативні акти (зокрема «The Russia (Sanctions) (EU Exit) Regulations 2019»), які дозволили безперервно застосовувати та оновлювати санкції вже на національному рівні ​[5]. У співпраці з Вашингтоном, Брюсселем та іншими партнерами на міжнародній арені британський уряд постійно розширював санкційні списки, що включають російських посадовців, олігархів, банки та компанії, причетних до агресії. За короткий час після повномасштабного вторгнення 2022 року Британія запровадила безпрецедентні обмеження: заморозила активи Центрального банку РФ, відключила російські банки від системи SWIFT та ввела ембарго на російську нафту​. Координація дій зі США та ЄС у цьому питанні була настільки тісною, що її назвали моделлю “прагматичної співпраці” між Британією та Євросоюзом після Брекзиту​. Водночас британські органи влади уважно стежать за ефективністю санкцій та закликають союзників закривати лазівки для їх обходу. Лондон також одним із перших виступив з ініціативою використати заморожені російські активи для повоєнної відбудови України ​[4], що свідчить про стратегічну довгострокову оцінку співпраці у безпековій сфері. Отже, в галузі безпеки після 2016 року спостерігається якісний стрибок: від обмеженої матеріально-технічної допомоги та навчань – до фактично союзницьких відносин, що включають постачання сучасного озброєння, спільну протидію спільному противнику та узгоджену санкційну політику.

Що стосується загальної зміни економічних відносин між Великою Британією та Україною, то після Брекзиту вони увійшли в нову фазу, позначену укладенням прямих двосторонніх угод. Щоб не допустити перерви у торговельному режимі після виходу Британії з ЄС, сторони оперативно підписали у жовтні 2020 року Угоду про політичне співробітництво, вільну торгівлю та стратегічне партнерство (так звану Угоду про стратегічне партнерство) [13].Цей документ фактично відтворив основні положення режиму торгівлі, що раніше діяв в рамках Угоди про асоціацію Україна–ЄС, забезпечивши континуїтет торговельних преференцій​. Угода набула чинності 31 грудня 2020 року і заклала основу для зростання товарообігу між двома країнами. За даними на 2022 рік, обсяг двосторонньої торгівлі досяг £1,4 млрд​. Попри війну, сторони продовжують розвивати торговельне партнерство: у березні 2023 року було підписаноУгоду про цифрову торгівлю, що розширює діючу зону вільної торгівлі на сферу електронної комерції та обміну даними [15]. А у лютому 2024 року, з огляду на економічні труднощі воєнного часу, Україна та Британія домовилися продовжити режим безмитної торгівлі для більшості товарів ще на п’ять років​. Таким чином, Brexit не лише не зашкодив двосторонній торгівлі, а й надав можливість гнучко підлаштовувати торговельні домовленості під нові реалії. Британська сторона підкреслює переваги такої гнучкості: скасування тарифів на український експорт у 2022 році було здійснено в прискореному порядку саме завдяки наявності двосторонньої угоди, що підтверджують представники британського уряду.

Політичне співробітництво

На політичному рівні Велика Британія після Брекзиту залишилася неухильним партнером та підтримкою у євроінтеграційних прагненнях України. Хоча формально Лондон вже не бере участі в ухваленні рішень ЄС щодо розширення, британська дипломатія активно підтримує курс України на вступ до Європейського Союзу. З перших днів після Революції Гідності у 2014 році Великобританія послідовно виступала за надання Україні європейської перспективи та впровадження необхідних реформ. Після подання Україною заявки на членство в ЄС у 2022 році уряд країни висловив однозначну підтримку цьому кроку, а у британському парламенті наголошували на необхідності допомогти Україні виконати критерії вступу ​[4]. Британські представники в міжнародних структурах закликають партнерів сприяти інтеграції України до західних інституцій – зокрема, в Парламентській асамблеї Ради Європи та на самітах G7 британська делегація просувала тезу, що майбутнє України має будуватися у складі спільноти демократичних європейських держав. Показовим також є те, що нещодавня двостороння Угода про безпекове співробітництво (січень 2024 р.) між Лондоном і Києвом містить положення про підтримку реформ в Україні, узгоджених із пріоритетами НАТО, ЄС, МВФ та G7 [14]​. Це означає, що Британія фактично координує свою двосторонню політику з колективними цілями Заходу щодо євроатлантичної інтеграції України, допомагаючи наблизити українські стандарти до вимог членства в ЄС і НАТО. Що стосується НАТО, то Лондон традиційно займає одну з найбільш активних та сталих позицій серед союзників у питанні майбутнього членства України. Ще на Бухарестському саміті 2008 року Британія підтримала надання Плану дій щодо членства (MAP) для України, а після подій 2014 року активно сприяла поглибленню співпраці України з Альянсом. Вже після Брекзиту Британія виступила одним із гарантів безпеки України у рамках Київського безпекового договору (ініціатива про гарантії безпеки, представлена у 2022 р.) [7], а на саміті НАТО в Вільнюсі 2023 році наполягала на чітких формулюваннях щодо перспектив членства України. Тому на політичному рівні прослідковується послідовна позиція Великобританії вбачати Україну як невід’ємну частину євроатлантичної спільноти і підтримувати цей курс як через двосторонні механізми, так і у багатосторонніх форматах.

Висновки

Британсько-українське співробітництво після 2016 року, що був ознаменований проведенням референдуму щодо виходу Великобританії з ЄС, пройшло етапи прискореної еволюції, перетворившись з відносно незначного, усередненого партнерства на один із активних двосторонніх союзів у Європі. У безпековій сфері досягнуто безпрецедентних результатів: Україна отримала від Британії значну військову підтримку – як у вигляді сучасного озброєння, так і через підготовку військ – що суттєво зміцнило її обороноздатність. Спільними зусиллями двох держав, а також за підтримки союзників, вдалося дати відсіч російській агресії в критичний момент, а саме на початку повномасштабного вторгнення у 2022 році. В економічній сфері завдяки допомозі та участі Великобританії було забезпечено неперервність і зростання взаємної торгівлі, попри вихід країни з єдиного ринку ЄС. Укладення нового пакету двосторонніх угод (про вільну та цифрову торгівлю, про фінансове співробітництво тощо) дозволило адаптувати економічні зв’язки до умов та викликів постбрекзитного періоду для Великобританії та викликів в умовах війни для України. Британські інвестиції та участь у майбутній відбудові України створюють основу для економічної підтримки для цього процесу та довгострокових вигод для обох сторін [11]. Що стосується політичних аспектів співпраці, то вони вирізняються високим рівнем довіри обох країн одна до одної та взаємної підтримки: британський уряд на всіх майданчиках відстоює суверенітет і вибір Україною європейського спрямування на своєму шляху, тоді як Київ розглядає Великобританію як одного зі своїх найближчих союзників. Інституціоналізація відносин – від Ради партнерства до 100-річної угоди – гарантує, що досягнення останніх років будуть закріплені й розвинуті в майбутньому. Перспективи подальшого розвитку відносин є обнадійливими. У разі успішного завершення війни очікується перехід до фази масштабної відбудови України, де британська експертиза у фінансах, інфраструктурі та управлінні буде надзвичайно затребуваною. Поглиблюватиметься технологічне і наукове співробітництво, зокрема в рамках нових ініціатив, передбачених 100-річним партнерством (спільні проєкти в галузі охорони здоров’я, агротехнологій, космосу, кібербезпеки тощо)​. Великобританія, імовірно, відіграватиме провідну роль у гарантіях безпеки для післявоєнної України – як через двосторонні зобов’язання, так і у форматі НАТО (де вступ України, підтримуваний Лондоном, стане стратегічною метою) [11].

Водночас не можна нехтувати й потенційними викликами та ризиками. По-перше, довготривала війна випробовує на витривалість ресурси й громадську думку союзників. У самій Британії вже порушується питання, наскільки стабільним буде нинішній рівень підтримки України у середньо- та довгостроковій перспективі​. Політичний консенсус щодо необхідності допомагати Києву наразі міцний, проте зміна уряду або фокусування на внутрішніх проблемах (економічних труднощах, соціальних питаннях) може внести корективи. По-друге, фактор США залишається визначальним: можливе зменшення залученості Вашингтона (наприклад, у разі зміни адміністрації) створить серйозний виклик для всіх європейських партнерів України​. У такому випадку тягар підтримки (військової та фінансової) ще більше ляже на плечі Британії та ЄС, що вимагатиме від них ще тіснішої координації. По-третє, після Брекзиту механізми офіційної співпраці між Великобританією та ЄС у сфері зовнішньої політики відсутні, тому існує ризик розбіжностей у підходах (наприклад, у санкційній політиці), що потенційно послаблює ефективність спільного тиску на РФ. Подолати цей виклик допоможе прагматична взаємодія Лондона з Брюсселем на рівні координаційних форматів G7 та двосторонніх консультацій з ключовими членами ЄС (Францією, Німеччиною та ін.). Нарешті, дії Росії, спрямовані на дестабілізацію поточного світоустрою, залишатимуться загрозою: Кремль постійно вдається до намагань посіяти розбрат між союзниками, вдається до інформаційних атак або енергетичного шантажу, аби знизити рівень підтримки України. Усвідомлення цих ризиків уже зараз спонукає Лондон і Київ вибудовувати співпрацю на максимально стійких засадах, з акцентом на довгострокові зобов’язання та гнучкі формати реагування.

На завершення, варто підкреслити, що історія двосторонніх відносин Великобританії та України після Брекзиту є яскравим прикладом того, як спільні цінності та виклики можуть об’єднати держави, навіть коли одна з них змінює своє місце в міжнародній системі. Досягнення останніх років – від військової допомоги до політичних декларацій про столітнє партнерство – закладають підґрунтя для справді союзницьких відносин [9]. Велика Британія й Україна увійшли в нову історичну епоху взаємин – епоху, в якій їхній союз стане запорукою миру, розвитку та процвітання обох націй у мінливому світі.

Список використаних джерел:

1. Bilous A. Brexit: The View from Ukraine. E-International Relations. 16.06.2017. URL: https://www.e-ir.info/2017/06/16/brexit-the-view-from-ukraine/.
2. Casalicchio E., Kijewski L. Did Brexit help Britain help Ukraine?. Politico. 28.04.2022. URL: https://www.politico.eu/article/brexit-britain-help-ukraine/.
3. Nice A. Ukraine crisis: financial and international trade sanctions. Institute For Government. 22.02.2022. URL: https://www.instituteforgovernment.org.uk/article/explainer/ukraine-crisis-financial-and-international-trade-sanctions.
4. Tudor S. UK-EU relationship and the war in Ukraine: Lords committee report. UK Parliament. 14.11.2024. URL: https://lordslibrary.parliament.uk/uk-eu-relationship-and-the-war-in-ukraine-lords-committee-report/.
5. Financial sanctions, Russia. GOV.UK. 18.03.2014. URL: https://www.gov.uk/government/publications/financial-sanctions-ukraine-sovereignty-and-territorial-integrity.
6. Велика Британія та Україна підписують 100-річне партнерство: поглиблення безпекових зв’язків та зміцнення партнерства для майбутніх поколінь. UK. 16.01.2025. URL: https://www.gov.uk/government/news/uk-and-ukraine-sign-landmark-100-year-partnership-to-deepen-security-ties-and-strengthen-partnership-for-future-generations.uk.
7. Київський безпековий договір. Президент України Володимир Зеленський. 13.09.2022. URL: https://www.president.gov.ua/storage/j-files-storage/01/15/93/cf0b512b41823b01f15fa24a1325edf4_1663050954.pdf.
8. Літвінова А. А. Українсько-британські відносини у сфері безпекової політики на сучасному етапі / Національний університет «Острозька академія». Острог, 2022. 98 с. URL: https://theses.oa.edu.ua/DATA/9550/Літвінова%20Анастасія.pdf.
9. Павлюк С. О. Українсько-британські відносини на початку ХХІ століття / Національний університет «Острозька академія». Острог, 2022. 102 с. URL: https://theses.oa.edu.ua/DATA/9551/Павлюк%20Сергій.pdf.
10. Путченко Ю. С. Українсько-британські відносини на сучасному етапі / Національний авіаційний університет. Київ, 2023. 53 с. URL: https://er.nau.edu.ua/server/api/core/bitstreams/21b12074-957b-47ff-b3c8-a118f928a811/content.
11. Сорока В. В. Відносини України і Великої Британії: становлення, сучасний стан та перспективи / Національний університет «Острозька академія». Острог, 2022. 91 с. URL: https://theses.oa.edu.ua/DATA/9552/Сорока%20Вячеслав.pdf.
12. Тренувальні місії НАТО: перемога над противником починається з навчання на полігонах. Ukraine to NATO. URL: https://ukrainetonato.com.ua/osvita-ta-boyova-pidhotovka-za-standartamy-nato/trenuvalni-misii-nato-peremoha-nad-protyvnykom-pochynaietsia-z-navchannia-na-polihonakh/.
13. Угода про політичне співробітництво, вільну торгівлю і стратегічне партнерство між Україною та Сполученим Королівством Великої Британії і Північної Ірландії. Верховна Рада України. 08.10.2020. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/826_001-20#Text.
14. Угода про співробітництво у сфері безпеки між Україною та Сполученим Королівством Великої Британії і Північної Ірландії. Президент України Володимир Зеленський. 12.01.2024. URL: https://www.president.gov.ua/news/ugoda-pro-spivrobitnictvo-u-sferi-bezpeki-mizh-ukrayinoyu-ta-88277.
15. Угода про цифрову торгівлю між Україною та Сполученим Королівством Великої Британії і Північної Ірландії. Верховна Рада України. 20.03.2023. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/826_001-23#n2.
16. Шелест Г. Тристороння ініціатива: Як Велика Британія, Польща та Україна можуть формувати післявоєнну Європу. Українська призма. 01.05.2024. URL: https://prismua.org/english-the-trilateral-initiative-how-britain-poland-and-ukraine-can-shape-a-post-war-europe/.
17. Яковенко Н., Лузан Є. Українсько-британські відносини після Brexit: двостороння співпраця та європейська інтеграція україни. Актуальні проблеми міжнародних відносин. 2024. С. 32–42. URL: http://apir.iir.edu.ua/index.php/apmv/article/view/3915/3565.

]]> https://naub.oa.edu.ua/velykobrytaniya-ta-ukrayina-evolyutsiya-dvostoronnoyi-spivpratsi-u-bezpekovij-ekonomichnij-ta-politychnij-sferah-pislya-brekzytu/feed/ 0 https://naub.oa.edu.ua/porivnyalnyj-analiz-stratehichnyh-kontseptsij-nato-2010-ta-2022-rokiv/ https://naub.oa.edu.ua/porivnyalnyj-analiz-stratehichnyh-kontseptsij-nato-2010-ta-2022-rokiv/#respond Tue, 25 Mar 2025 08:10:38 +0000 https://naub.oa.edu.ua/?p=31416 УДК 327

Григораш Б. Ю.,

студент магістеріуму НаУОА

Науковий керівник: Сидорук Т. В.,

доктор політичних наук, професор

ПОРІВНЯЛЬНИЙ АНАЛІЗ СТРАТЕГІЧНИХ КОНЦЕПЦІЙ НАТО 2010 ТА 2022 РОКІВ

У статті виконано порівняльний аналіз Стратегічних концепцій Північноатлантичного альянсу від 2010 та 2022 років, прийнятих на Лісабонському (2010) та Мадридському самітах (2022) НАТО. Охарактеризовано актуальність та значення обох Концепцій.  Розкрито безпековий та політичний контекст, в якому були розроблені та прийняті ці документи.

Ключові слова: НАТО, Російська Федерація, Китай, Стратегічна концепція.

Hryhorash B. Y.

COMPARATIVE ANALYSIS OF 2010 AND 2022 NATO STRATEGIC CONCEPTS

This article provides a comparative analysis of the 2010 and 2022 Strategic Concepts of the North Atlantic Alliance adopted at the Lisbon Summit (2010) and Madrid Summit (2022) of NATO, respectively. Relevance and significance of these Concepts were also characterized.  The security and political context in which these concepts were developed and adopted is described.

Key words: NATO,  Russian Federation, China,  Strategic concept.

Обґрунтування актуальності досліджуваної проблеми. Міжнародне середовище, світовий порядок і глобальна система безпеки перебувають сьогодні в стані гострої кризи. Зокрема, європейська і північноатлантична безпекова архітектура зіткнулися з найбільшим випробуванням від часів Холодної війни. Відповідно, сучасні події не могли обійти стороною і НАТО – організацію, яка являє собою фундамент як західної безпекової структури, так і глобальної безпекової структури в цілому. Тому сьогодні НАТО, як безпековій структурі, необхідно адаптуватися до змін міжнародного середовища і, відповідно, також важливо досліджувати процес цієї адаптації, зокрема, шляхом аналізу основних документів організації. Предметом дослідження є Стратегічні концепції НАТО від 2010 та 2022 років – документи, які були і є актуальними на момент виникнення і продовження сьогоднішньої гострої міжнародної кризи.

Тема Стратегічних концепцій НАТО була і залишається широко досліджуваною. З огляду на те, що ці документи окреслюють діяльність Альянсу в найрізноманітніших галузях, як в цивільній, так і в військовій сферах, поле для дослідження цієї тематики є надзвичайно широким. Багато праць присвячено еволюції НАТО і його стратегії в цілому. Також велику кількість досліджень присвячено вузьким профільним питанням, пов’язаним з діяльністю Альянсу, принципи якої окреслено Стратегічними концепціями Організації. Натомість, серед досліджень бракує змістовного порівняльного аналізу саме двох останніх Стратегічних концепцій НАТО. Серед вітчизняних вчених темою займалися, зокрема, Вадим Тютюнник та Валентин Горовенко. З числа зарубіжних дослідників цю проблему вивчали: Тьєрі Тарді, Ед Арнольд, Золтан Шенес, Джеффрі Ларсен.

Метою статті є порівняльний аналіз Стратегічних концепцій Північноатлантичного альянсу від 2010 та 2020 років, прийнятих на Лісабонському саміті (2010) та Мадридському саміті (2022) НАТО.

          Виклад основного матеріалу. Почати аналіз необхідно з визначення та характеристики Стратегічних концепцій НАТО як таких. Стратегічні концепції НАТО – це офіційні, загальнодоступні, консенсуально  прийняті документи, які окреслюють мету, принципи і основні завдання діяльності Альянсу. Основна мета Організації – забезпечення  колективної оборони союзників та збереження миру і безпеки на основі принципів «демократії, індивідуальної свободи і верховенства права». Це головне завдання Альянсу не зазнало значних змін протягом історії існування і діяльності Організації. Однак основні пріоритети, викладені в його концепціях, змінювалися відповідно до еволюції геополітичних інтересів країн-членів [14]. Стратегічні концепції оновлюються з урахуванням змін у глобальному середовищі безпеки і для того, щоб Альянс міг ефективно продовжувати виконання своїх завдань. Це робить еволюцію і адаптивність одними з ключових рис НАТО як міжнародної організації [16].

Стратегічна концепція НАТО 2010

Стратегічна концепція, прийнята на Лісабонському саміті в 2010 році, відображає досвід і уроки, отримані в результаті терактів 11 вересня і боротьби з ісламським тероризмом, зокрема в рамках місії МССБ НАТО в Афганістані. Концепція визначала три ключових завдання НАТО: колективна безпека, кризовий менеджмент і кооперативна безпека. Крім того, вона підкреслювала важливість солідарності між членами Альянсу, трансатлантичних консультацій і участі в процесах реформ. Концепція визначала кілька загроз, актуальних на 2010 рік. Серед них: поширення балістичних ракет і ядерної зброї, тероризм, кібератаки і різні екологічні виклики. Також було наголошено на посиленні співпраці, зокрема в сфері контролю над озброєннями та посилення партнерства з міжнародними акторами у різних регіонах [12]. Але ретроспективно можна зробити висновок, що в певних аспектах Концепція була застарілою та неадекватною ще на момент розробки. Зокрема це стосується  російсько-грузинської війні в серпні 2008 року, однією з причин якої була незгода РФ з  прагненням Грузії вступу до НАТО. Хоча жоден з існуючих механізмів – таких як ООН, ОБСЄ або партнерські угоди НАТО – не зміг запобігти конфлікту, грузинська громадськість продовжувала підтримувати курс до НАТО. При цьому, в Концепції було зазначено, що євроатлантичний регіон перебуває в стані миру [7].

Головні завдання Стратегічної концепції 2010

В Концепції 2010 року було сформульовано три головних завдання.

• Колективна безпека: «Члени НАТО завжди надаватимуть допомогу один одному у боротьбі з атаками, згідно зі статтею 5 Вашингтонського договору. Це зобов’язання залишається стійким і обов’язковим. НАТО буде стримувати і захищати від будь-якої загрози агресії і від нових викликів безпеці, якщо вони загрожують фундаментальній безпеці індивідуальних союзників або Альянсу загалом» [15].

Концепція підтверджує центральний характер 5 статті, зазначаючи при цьому, що вірогідність конвенційної атаки проти Альянсу є малою. Також зазначається, що ключовими елементами діяльності НАТО є оборона та стримування за допомогою ядерних та конвенційних засобів [8].

• Кризовий менеджмент: «… НАТО активно залучатиме відповідний набір політичних і військових інструментів для надання допомоги у врегулюванні криз, що розвиваються і можуть потенційно вплинути на безпеку Альянсу, до їх ескалації в конфлікти …» [15].

Поєднання гуманітарних, політичних та військових інструментів задля запобігання і врегулювання кризових ситуацій як всередині, так і поза межами територій країн – членів Альянсу. Кризи можуть бути політичними, військовими або гуманітарними за своєю природою, а також можуть бути наслідком стихійних лих або технологічних збоїв [5].

• Кооперативна безпека: «… Альянс буде активно залучатися до зміцнення міжнародної безпеки шляхом партнерства з відповідними країнами й іншими міжнародними організаціями, активно роблячи внесок до контролю над озброєннями, нерозповсюдження і роззброєння і тримаючи відкритими двері до членства в Альянсі для 10 всіх європейських демократій, які відповідають стандартам НАТО» [15].

Кооперативна безпека полягає у синхронізації зусиль, застосуванні спільних стандартів і обміну критично важливою інформацією про загрози. Концепція кооперативної безпеки базується на статті 3 НАТО, яка полягає у постійній взаємодії і співпраці членів Альянсу. Ціллю такої співпраці є підвищення здатностей індивідуального і спільного протистояння збройному нападу [4]. Стратегічна концепція 2010 року фокусується на основних принципах НАТО. Після подій 11 вересня реформа НАТО була зосереджена насамперед на протидії асиметричним загрозам з метою перетворення Альянсу на багатофункціональний механізм реагування на кризові ситуації. Проте активізація Росії – особливо війна 2008 року в Грузії – привернула увагу НАТО до більш традиційних загроз. Але реакція НАТО на збройну агресію Росії проти Грузії була слабкою. У цій Концепції РФ і надалі характеризувалася як партнер Альянсу, що в той період було частиною політики «перезавантаження» відносин між США (а з ними і НАТО), та Російською Федерацією [10].

Стратегічна концепція НАТО 2022

29 червня 2022 року глави держав і урядів НАТО в рамках Мадридського саміту Альянсу ухвалили нову Стратегічну концепцію. Нова, актуальна на цей момент Концепція, приймалася вже в новій міжнародній реальності.  В цілому, Концепція за своїм змістом є більш конкретною та адекватною відносно сучасних безпекових викликів. Російсько – українська війна, розпочата Кремлем ще у 2014 році, нарешті змусила Альянс адаптуватися до якісно нової безпекової ситуації в регіоні. НАТО, як організація, в цьому документі чітко заявляє і констатує, що мир в євроатлантичному регіоні порушено агресивними діями РФ [20]. Головною метою нової Стратегічної концепції є забезпечення колективної оборони, на основі трьох завдань минулої Концепції, з певною зміною формулювань. У новій концепції це –     стримування і оборона, запобігання кризам і кризовий менеджмент і кооперативна безпека.  Серйозний наголос зроблено саме на захисті територій країн – членів Альянсу. Як це вказано в Стратегічній концепції: «Хоча НАТО є оборонним Альянсом, ніхто не повинен сумніватися в нашій силі і рішучості захищати кожен дюйм території Альянсу, зберігати суверенітет і територіальну цілісність усіх членів Альянсу і здобувати перемогу над будь-яким агресором» [11]. Також НАТО визначила дві ключові зміни: російське вторгнення в Україну, яке дестабілізувало європейську безпеку, і виклик, який авторитарні міжнародні актори кинули інтересам, цінностям і демократичному способу життя НАТО. Як наслідок, НАТО продовжує розглядати Росію як найбільшу пряму загрозу своїй безпеці. В цілому основна думка, закладена в цю концепцію – стримування Росії. В Концепції відсутні пропозиції і бачення, щодо шляхів співіснування з РФ після закінчення російсько – української війни. Також відсутнє бачення і стратегія закінчення самої війни. До того ж, відсутнє також і розуміння майбутньої безпекової архітектури. Щодо України, в Концепції наявні лише сухі формулювання про розвиток партнерства з Україною та підтвердження рішень, прийнятих на Бухарестському саміті 2008 року [9].

Аспектом, якому в Стратегічній концепції 2022 року приділяється надзвичайно багато уваги і який червоною лінією проходить через увесь документ, є проблематика ядерної зброї. В цілому, щодо ядерної зброї не сказано нічого принципово нового, але Альянс дає зрозуміти, що на даний момент ця тема є найбільш актуальною від часів Холодної війни. Спираючись на раніше викладене основне завдання, Концепція 2022 року вказує на інтегральну роль ядерної зброї як інструменту збереження миру та стримування агресії. Також вказано, що потенційне використання ядерною зброї докорінно змінило б формат конфлікту і що Альянс має рішучість нанести потенційному супротивнику тяжких втрат, які переважатимуть будь-які можливі для супротивника вигоди. Але при цьому ж, в документі вказано, що перспектива застосування ядерної зброї на цей момент є нереалістичною і надзвичайно віддаленою [1].

В цілому більшість дослідників та експертів погоджуються, що нова Стратегічна концепція, як і минулі її ітерації є суто політичним, рамковим документом. Концепція не визначає жодних конкретних військових зобов’язань та потреб. Надзвичайна безпекова ситуація, найважча від часів Холодної війни, потребує від країн – членів НАТО всебічного нарощення військового потенціалу [17]. Стратегічна концепція 2022 прийшла на заміну безнадійно застарілій Концепції 2010 і принаймні в риториці знаменує нову епоху в історії існування і діяльності Альянсу. Наразі важливо, щоб більш рішучий і жорсткий тон нової Концепції був підтверджений такими ж жорсткими і рішучими діями, що на жаль, вже після майже 3 років від прийняття нової Концепції досі не простежується.

Порівняння Стратегічних концепцій

Безпекове середовище. У другому розділі Стратегічної концепції 2022 проводиться оцінка безпекової ситуації. Цей розділ під назвою «Стратегічне середовище» розпочинається словами «Євроатлантичний регіон не перебуває в стані миру» [11]. Формулювання чітко відсилає читача до першого речення аналогічного розділу Стратегічної Концепції 2010. В старій Концепції було вказано: «Сьогодні в євроатлантичному регіоні встановлено мир, і загроза нападу із застосуванням конвенційних озброєнь на території НАТО є низькою» [15]. Формулювання, використане в новій Концепції, передає необхідний контраст між старим на новим безпековим середовищем, водночас підкреслюючи еволюційний характер документу. Далі в документі наголошується на агресивних діях Москви, якими вона порушує усталену безпекову архітектуру регіону. Також, в цьому розділі вказано що, перспектива нападу на членів Альянсу є реальною. Суперниками НАТО названі «авторитарні актори», які протистоять демократичному способу життя країн – членів Альянсу та цінностям, що ті поділяють [3].

Основні завдання. Концепція 2022 року значною мірою повторює структуру основних завдань, визначених у Концепції 2010 року. Водночас вона робить чіткий акцент на стримуванні і обороні. Цьому аспекту присвячено третину всього документа. Двом іншим основним завданням – запобіганню кризам і кризовому менеджменту та кооперативній безпеці – присвячено значно менше уваги. Таким чином можна простежити якісну зміну в пріоритетах Альянсу від часу попередньої Концепції. Стратегічна концепція 2010 року була прийнята в кардинально іншу міжнародну епоху. Тоді безпекова ситуація була сформована насамперед терактами 11 вересня. Відповідно до міжнародної ситуації в той час Альянс був зосереджений передусім на терористичних загрозах і врегулюванні кризових ситуацій в Афганістані. Також суттєвим аспектом при формуванні Концепції 2010 була всесвітня економічна криза 2008 року, що також змушувала країни НАТО фокусуватися на більш гуманітарних та економічних цілях [2].

Відносини НАТО – РФ. В Стратегічній концепції Альянсу від 2010 року  Російська Федерація характеризувалася як однин зі стратегічних партнерів НАТО. Також було зазначено, що «Співробітництво НАТО-Росії є стратегічно важливим, оскільки воно робить внесок у створення спільного простору миру, стабільності і безпеки» [15]. У новій Концепції формулювання щодо РФ і взаємодії з нею змінені кардинально. В Стратегічній концепції 2022 року Росія описується як найбільш значна і пряма загроза безпеці НАТО, зокрема для європейських членів Альянсу. Водночас в документі вказано про готовність збереження відкритих каналів зв’язку з РФ, задля зменшення ризиків, запобігання ескалації і підвищення прозорості. Тож таким чином, НАТО як організація продовжує дотримуватися двостороннього підходу до відносин з РФ [13].

НАТО та КНР. Справжньою інновацією для Стратегічної концепції 2022 у порівнянні з минулими подібними документами є приділення уваги КНР.  У документі від 2010 року Китай не було згадано взагалі. Натомість наразі Китай та його діяльність охарактеризовано як «системний виклик». На відміну від Росії, КНР не включено до категорії загроз. Натомість в Стратегічній концепції 2022 вказано, що поглиблене стратегічне партнерство між Пекіном та Москвою суперечить цінностям та інтересам Альянсу та має на меті підірвати правовий міжнародний порядок. Також вказано, що за допомогою різноманітних гібридних інструментів, в першу чергу економічних та інформаційних,  Китай посилює свою глобальну присутність [6].

Контроль над озброєнням. Важливою частиною Стратегічної концепції 2010 року було питання контролю над озброєнням. Тоді країни – члени Альянсу висловлювали оптимізм щодо політики роззброєння та нерозповсюдження зброї масового знищення. В свою чергу, Стратегічна концепція НАТО 2022 року відходить від контролю над озброєннями як основного інструменту врегулювання конфліктів і гонки озброєнь. Така зміна не є дивною в контексті сучасної безпекової ситуації, сформованої російсько – українською війною. В Стратегічній концепції 2022 констатується, що ерозія систем контролю над озброєннями, роззброєння і нерозповсюдження підірвала стратегічну стабільність. Це виражається, зокрема, у порушеннях і вибірковому виконанні Російською Федерацією своїх обов’язків і зобов’язань у сфері контролю над озброєннями призвели до погіршили безпекову ситуацію. Також, в даному контексті окремо згадано Китай, який розширює свої ядерні спроможності, при цьому не беручи добросовісної участі в контролі над озброєннями або зменшенні ризиків [19].

У цілому Стратегічні концепції 2010 та 2022 років віддзеркалюють міжнародну безпекову ситуацію свого часу. Документ 2010 року був написаний в більш стабільний міжнародно-політичний період. В свою чергу Стратегічна концепція 2022 була розроблена вже в радикально нову епоху, яка характеризується погіршенням безпекової ситуації. Члени НАТО зазначають, що сучасне міжнародне середовище характеризується новим стратегічним суперництвом, яке утворилось внаслідок російської агресії проти України та посиленням Китаю на міжнародній арені. Нова концепція чітко демонструє, що члени Альянсу усвідомлюють необхідність еволюції своїх підходів і адаптації до нового середовища міжнародної безпеки [18].

          Висновки. У статті проведено порівняльний аналіз Стратегічних концепцій Північноатлантичного альянсу від 2010 та 2022 років прийнятих на Лісабонському (2010) та Мадридському самітах (2022) НАТО. В рамках аналізу було охарактеризовано актуальність та значення обох Стратегічних концепцій. Також було розкрито міжнародний політичний контекст, що був актуальним на момент розробки та прийняття цих документів. Подальші наукові дослідження на цю тему є надзвичайно перспективними. Організація Північноатлантичного договору є основою сучасної євроатлантичної безпекової архітектури. З огляду на свою роль, Альянс повинен відповідати актуальним глобальним викликам та адаптуватися до нестабільного міжнародного середовища. Відповідно, предметом подальших досліджень стануть майбутні стратегічні перетворення НАТО. Також, в контексті нової Стратегічної концепції перспективними є дослідження діяльності та позиції НАТО щодо окремих регіонів. Наприклад, стратегічна безпекова політика Альянсу щодо далекосхідного та Тихоокеанського регіону в контексті зростаючої сили Китаю.

Джерела та література

1. «An Evolutionary, Not Revolutionary Concept » in Thierry Tardy (ed.), NATO’s New Strategic Concept, NDC Research Paper n° 25, September 2022 URL: https://www.ndc.nato.int/research/research.php?icode=6
2. «NATO Strategic Concept in the shadow of the war» in Thierry Tardy (ed.), NATO’s New Strategic Concept, NDC Research Paper n° 25, September 2022 URL: https://www.ndc.nato.int/research/research.php?icode=6
3. «Six takeaways from NATO’s new Strategic Concept» in Thierry Tardy (ed.), NATO’s New Strategic Concept, NDC Research Paper n° 25, September 2022 URL: https://www.ndc.nato.int/research/research.php?icode=6
4. Cooperative Security within NATO URL: https://perconcordiam.com/cooperative-security-within-nato/
5. Crisis management URL: https://www.nato.int/cps/en/natohq/topics_49192.htm#:~:text=The%202010%20Strategic%20Concept%20broadened,reconstruction.%E2%80%9D%20It%20also%20recognised%20the
6. Ed Arnold, ‘New Concepts but Old Problems: NATO’s New Strategic Concept’, Commentary, 1 July 2022, RUSI URL: https://rusi.org/explore-our-research/publications/commentary/new-concepts-old-problems-natos-new-strategic-concept
7. Kaha Imnadze, Towards A New NATO Strategic Concept: A View from Georgia (2010) URL: https://library.fes.de/opac/id/689845
8. Larsen, Jeffrey A. “IS THE 2010 STRATEGIC CONCEPT STILL FIT FOR PURPOSE?” NATO Defense College, 2016. URL: http://www.jstor.org/stable/resrep10273.
9. LSE 2023. “NATO’s 2022 Strategic Concept: One Year On.” LSE Ideas Global Strategies. URL: https://www.lse.ac.uk/ideas/publications/old-updates/NATOs-2022-Strategic-Concept-One-Year-On
10. Martynas Zapolskis. “1999 and 2010 NATO Strategic Concepts: A Comparative Analysis.” Lithuanian Annual Strategic Review10 no. 1 (2012):35-56. URL: https://journals.lka.lt/journal/lasr/article/83/info
11. NATO 2022 Strategic Concept URL: https://www.nato.int/strategic-concept/
12. NATO: Towards a new Strategic Concept URL: https://www.iir.cz/en/nato-towards-a-new-strategic-concept
13. NATO’s 2022 Strategic Concept – Change, Continuity and Implications URL: https://www.nupi.no/en/news/nato-s-2022-strategic-concept-change-continuity-and-implications
14. NATO’s New Strategic Concept: What it is and Why it Matters URL: https://www.nti.org/risky-business/natos-new-strategic-concept-what-it-is-and-why-it-matters/
15. Strategic Concept 2010 URL: https://www.nato.int/cps/bu/natohq/topics_82705.htm
16. Strategic Concepts URL: https://www.nato.int/cps/en/natohq/topics_56626.htm#:~:text=Strategic%20Concepts%20equip%20the%20Alliance,and%20its%20fundamental%20security%20tasks.
17. Szenes, Z. (2023). Reinforcing deterrence: assessing NATO’s 2022 Strategic Concept. Defense & Security Analysis, 39(4), 539–560. URL: https://www.tandfonline.com/doi/full/10.1080/14751798.2023.2270230#abstract
18. The Main Difference Between NATO’s 2022 Strategic Concept And Its Previous Strategic Concepts URL: https://orionpolicy.org/the-main-difference-between-natos-2022-strategic-concept-and-its-previous-strategic-concepts/
19. The new NATO Strategic Concept and the end of arms control URL: https://www.iiss.org/online-analysis/online-analysis/2022/06/the-new-nato-strategic-concept-and-the-end-of-arms-control/
20. Валентин Бадрак. Нова стратегічна концепція нато. Погляд на зміст URL: https://cacds.org.ua/нова-стратегічна-концепція-нато-погл/

студентка 1 курсу магістратури НаУОА

Науковий керівник: Матвійчук Н.В.,

кандидат історичних наук,

старший викладач

КУЛЬТУРНА ДИПЛОМАТІЯ УКРАЇНИ ЯК СКЛАДОВА НАЦІОНАЛЬНОЇ БЕЗПЕКИ

У статті досліджується трансформація культурної дипломатії України в умовах війни. Аналізується її роль як інструменту міжнародної комунікації, інформаційної безпеки та мобілізації міжнародної підтримки. Розглянуто виклики, пов’язані з відсутністю єдиної державної стратегії, слабкою координацією між державними та громадськими інституціями, недостатнім використанням цифрових технологій та необхідністю довготривалих міжнародних партнерств. Обґрунтовано необхідність інтеграції культурної дипломатії у загальну систему національної безпеки та запропоновано шляхи її подальшого розвитку, зокрема через цифровізацію та розширення міжнародної співпраці.

Ключові слова

Культурна дипломатія, національна безпека, м’яка сила, міжнародні відносини, стратегічні комунікації, інформаційна безпека, міжнародна співпраця, культурні інституції, протидія дезінформації.

Bobrovska K.U.

CULTURAL DIPLOMACY OF UKRAINE AS A COMPONENT OF NATIONAL SECURITY

The article explores the transformation of Ukraine’s cultural diplomacy in the context of war. It analyzes its role as a tool for international communication, information security, and mobilization of global support. The study examines challenges such as the absence of a unified state strategy, weak coordination between governmental and non-governmental institutions, insufficient use of digital technologies, and the need for long-term international partnerships. The necessity of integrating cultural diplomacy into the national security system is substantiated, and pathways for its further development are proposed, including digitalization and the expansion of international cooperation.

Keywords

Сultural diplomacy, national security, soft power, international relations, strategic communications, information security, international cooperation, cultural institutions, countering disinformation.

Постановка проблеми

Культурна дипломатія є невід’ємним інструментом зовнішньої політики держави, що використовується для зміцнення міжнародних відносин, підвищення впізнаваності національної культури та формування позитивного іміджу країни. В умовах російсько-української війни культурна дипломатія України набуває не лише традиційного значення, а й відіграє стратегічну роль у боротьбі за міжнародну підтримку, протидії дезінформації та збереженні національної ідентичності. Актуальність проблеми полягає у тому, що після початку повномасштабного вторгнення рф значення культурної дипломатії значно зросло, що спричинило активізацію її інструментів та механізмів. Це, у свою чергу, висунуло нові виклики, такі як необхідність ефективної комунікації із закордонною аудиторією, подолання російських наративів та інтеграція культурної дипломатії у державну безпекову стратегію. З наукової точки зору проблема дослідження полягає у необхідності осмислення культурної дипломатії не лише як складової “м’якої сили” держави, а й як чинника інформаційної безпеки та засобу стратегічних комунікацій. У сучасних міжнародних відносинах культура дедалі частіше розглядається як політичний інструмент, що використовується для впливу на громадську думку, зміцнення національної суб’єктності та просування державних інтересів.

З практичної точки зору дослідження культурної дипломатії є важливим для розробки ефективних механізмів її реалізації в Україні. Зокрема, це включає:

• Оптимізацію діяльності культурних інституцій (Український інститут, Український культурний фонд, Міністерство культури та стратегічних комунікацій тощо).
• Посилення міжнародної співпраці у сфері культури для забезпечення довготривалих партнерств.
• Використання культурних проєктів для протидії дезінформації та створення власного інформаційного наративу.
• Інтеграцію культурної дипломатії у політику національної безпеки, що дозволить ефективніше реагувати на гібридні загрози.

Таким чином, постанова проблеми дослідження базується на необхідності комплексного аналізу ролі культурної дипломатії у сучасному світі, її впливу на міжнародний імідж України та формування стратегій її подальшого розвитку в умовах війни.

Аналіз останніх досліджень і публікацій

В українському науковому дискурсі до 2022 року культурна дипломатія розглядалася переважно як засіб просування національного іміджу за кордоном. Проте повномасштабне вторгнення росії суттєво змінило фокус досліджень, акцентуючи увагу на її ролі у боротьбі за міжнародну підтримку та інформаційну безпеку. С. Гололобов стверджує, що нині культурна дипломатія відіграє критичну роль у формуванні ставлення світової спільноти до України. Він підкреслює, що культурні ініціативи, такі як виставки, фестивалі, кінопокази та музичні концерти, стали ефективними механізмами донесення правдивої інформації про війну [3]. М. Кушнарьова проводить критичний аналіз реалізації культурної дипломатії України до 2022 року, вказуючи на її слабку інституційну розвиненість. Вона наголошує, що відсутність системної державної політики у цій сфері зробила українську культуру менш впізнаваною на міжнародній арені, що дозволило росії домінувати у глобальному культурному дискурсі [6]. Марія Шкурко зазначає, що культурна дипломатія поступово стала інструментом протидії російській пропаганді. Вона аналізує діяльність таких інституцій, як Український інститут, та показує, як культурні проєкти сприяють зміні наративів у західних країнах [19].

Пробематика

Попри активний розвиток культурної дипломатії України, ця сфера стикається з низкою викликів, які впливають на її ефективність у міжнародному просторі. Зміни у глобальному контексті, війна та інформаційна агресія росії вимагають адаптації підходів до просування української культури за кордоном. Одним із ключових завдань є врахування особливостей культурної політики інших країн, що набуває особливого значення у контексті євроінтеграції України. Також серйозною проблемою залишається сприйняття культури як нейтральної сфери в західних країнах, що іноді сприяє збереженню впливу російської пропаганди.

1. Важливість адаптації культурної дипломатії до міжнародного контексту

Міністерство закордонних справ України та інші суб’єкти культурної дипломатії повинні враховувати специфіку культурного простору інших країн, щоб ефективно просувати національні інтереси за кордоном. Зокрема, після отримання Україною статусу кандидата на вступ до Європейського Союзу 23 червня 2022 року, взаємодія з країнами-членами ЄС стала ще важливішою. Це вимагає розуміння культурних особливостей європейських партнерів, їхньої політики щодо культурного співробітництва та механізмів протидії дезінформації у сфері культури [3, c.1068].

2. Виклики культурної дипломатії в умовах війни

Культурний дипломатичний фронт залишається складним, адже потребує значного терпіння та зусиль для пояснення міжнародній аудиторії сутності російсько-української війни. Одна з головних проблем – це те, що в західних країнах культура нерідко розглядається як поза політична сфера. Через це деякі європейські культурні установи та фестивалі продовжують надавати платформу проросійським митцям, попри агресивну політику рф.

3. Проблема “мовчазної” підтримки російської пропаганди

В Європі часто можна почути аргумент, що культура повинна залишатися нейтральною та сприяти діалогу. Однак у випадку російсько-української війни така позиція фактично грає на руку агресору, дозволяючи російській пропаганді залишатися впливовою. Українські культурні інституції мають посилювати інформаційну роботу, пояснюючи міжнародним партнерам, що російська культура сьогодні використовується як інструмент пропаганди, і тому потребує критичної переоцінки.

Постановка завдання

Метою статті є аналіз трансформації культурної дипломатії України в умовах російсько-української війни та визначення її нових функцій у міжнародному просторі. Для досягнення цієї мети стаття ставить такі завдання:

• Проаналізувати сучасні наукові підходи до визначення культурної дипломатії та її ролі в міжнародних відносинах.
• Дослідити зміни у стратегії та практиках культурної дипломатії України після 2022 року.
• Оцінити інституційні та комунікаційні виклики, зокрема брак координації між державними та громадськими ініціативами.
• Розглянути роль культурної дипломатії як інструменту протидії російській пропаганді та дезінформації.

Виклад основного матеріалу

Культурна дипломатія є одним із напрямів публічної дипломатії, орієнтованим на встановлення відносин між державою та іноземною аудиторією саме у сфері культури. Термін “культурна дипломатія” запровадив до наукового обігу американський дослідник Ф. Баргурн у 1960-х роках, який визначив її як “маніпулювання культурними матеріалами й кадрами з пропагандистською метою”, маючи на увазі пропагандистську практику СРСР [20, c.10]. Проте в сучасних дослідженнях “…пропагандистський підхід у культурній дипломатії викликає недовіру в тих, кому вона адресована, і, за Дж. Наєм, знищує м’яку силу держави” [13, c.14]. Більш широко поняття “культурна дипломатія” сформулював американський політолог Мільтон Каммінґс, як “обмін ідеями, інформацією, мистецтвом та іншими аспектами культури між країнами та їхніми народами з метою сприяння взаєморозумінню”. Також Каммінґс стверджує, що  культурна дипломатія можлива не лише як двосторонній обмін, але й односторонній, коли наприклад одна нація зосереджує свої зусилля на просуванні національної мови, пояснюючи свою політику і точку зору, або “розповідаючи свою історію” решті світу [22, c.1]. Ніколас Калл у свої роботі стверджував, що “культурну дипломатію можна визначити як спроби акторів вплинути на міжнародне середовище шляхом популяризації своїх культурних ресурсів і досягнень за кордоном та/або сприяти культурній комунікації закордоном. Сьогодні культурна дипломатія включає також в себе роботу організацій, наприклад Британська Рада або Італійський інститут культури” [21, c.19]. Культурна дипломатія відіграє ключову роль у зміцненні миру, стабільності та налагодженні взаєморозуміння між народами. Для країни, що перебуває у стані війни, ці поняття стають не лише важливими аспектами, а й стратегічними цілями. В інтерв’ю для Foreign Policy Association професор Гарвардського університету Джозеф Най говорив, що якщо країна має культуру, яка є привабливою для інших, вона може сприяти тому, що інші країни будуть готові почути їх точку зору та співпереживати цим поглядам. “М’яка сила”, за його словами, це здатність привабити, і якщо вона ґрунтується на культурі та політиці країни, то культура та цінності – це гра в довгу, а політика змінюється в залежності від лідерів країн [23].

Культурна дипломатія нині — один з ефективних і значущих засобів утілення зовнішньополітичної стратегії будь-якої держави, що претендує на позиціонування у системі сучасних міжнародних відносин. Вона сприяє використанню в дипломатичній діяльності держави інструментів культурного впливу для досягнення міждержавного порозуміння, миру та стабільності, просування на міжнародній арені власних національних інтересів шляхом подолання культурних бар’єрів [7, c.20]. ​​Сучасні геополітичні конфлікти суттєво впливають на культурну дипломатію, змушуючи держави переглядати свої стратегії. Війна, зокрема агресія росії проти України, змінила її роль — тепер це не лише засіб культурного обміну, а й інструмент боротьби за міжнародну підтримку та донесення правди про ситуацію в країні. Україна активно використовує культурну дипломатію для привернення уваги світу, мобілізації солідарності та зміцнення міжнародної підтримки. Культурні заходи, організовані дипломатичними місіями, допомагають поширювати знання про українську культуру, історію та актуальні виклики, що сприяє формуванню позитивного іміджу країни та розширенню міжнародних партнерств.

Важливим є те, що російсько-українська війна спричинила трансформацію низки інституцій, керівництво яких змушене було пристосовуватися до нових реалій, аби не закритися і завершити свою діяльність. Важливість інституцій полягає у адаптивності та реагуванні на внутрішні та зовнішні зміни, що значною мірою визначає їхню актуальність та вплив. Культурна дипломатія в мирний для країни час і культурна дипломатія під час війни – це різні підходи, стратегії та методи. Кандидат наук з державного управління Сергій Гололобов писав, що “Нині культурна дипломатія більш, ніж будь-коли, стає полем боротьби за позитивне відношення людей до України у всьому світі. Під час російсько-українського протистояння місію культурної дипломатії як інструменту “м’якої сили” важко переоцінити. Актуальність культурної дипломатії полягає у тому, що якщо вона ідеологічно вірно розробляється та протягом тривалого часу системно впроваджується у життя, вона може ефективно доповнювати загальну міжнародну стратегію діяльності держави”[3, с.1058].

Кушнарьова у своїй статті критично пише про реалізацію культурної дипломатії ще до початку повномасштабного вторгнення. Дослідниця писала, що в першу чергу винні ми як держава, що не зуміла поставити цілі та завдання для забезпечення захисту, відновлення та збереження культури всередині країни. Не кажучи вже про поширення культури закордоном. Якщо через понад три десятиліття незалежності України інша держава ставить під сумнів існування української ідентичності та культури, це свідчить про недоліки у формуванні та реалізації державної політики, зокрема про недостатню ефективність української культурної дипломатії [6, с.36].  Критичний аналіз Кушнарьової підкреслює важливу проблему — відсутність системної політики культурної дипломатії в Україні до 2022 року. Дійсно, брак чітко сформульованих цілей та стратегій у цій сфері зробив українську культуру менш видимою на міжнародній арені та вразливою до інформаційних атак. Водночас, повномасштабне вторгнення росії продемонструвало, що культурна дипломатія є не просто інструментом “м’якої сили”, а й елементом національної безпеки. Тому тепер першочерговим завданням має стати не лише захист і розвиток культури всередині країни, а й активне просування українського культурного наративу у світі, щоб унеможливити будь-які спроби заперечення української ідентичності.

Аналізуючи статтю Гололобова, найважливішою задачею сучасної української культурної дипломатії є донесення світу правдивої інформації про російські злочини проти України та протидія дезінформації. Основні положення можна узагальнити наступним чином: культура як “м’яка сила” відіграє ключову роль у сучасному міжнародному протистоянні. Вона не лише формує позитивний імідж України, але й стає важливим інструментом у боротьбі з дезінформацією та просуванні українських наративів на світовій арені. Світовий інтерес до української культури значно зріс, що створює унікальну можливість для зміцнення міжнародної підтримки України. Використання цього інтересу через культурні ініціативи, виставки, фестивалі та медіапроєкти дозволяє не лише популяризувати українське мистецтво, а й утвердити Україну як важливого гравця у глобальному культурному просторі. Попри значне бажання міжнародної спільноти підтримати український креативний сектор, наразі бракує стабільних довгострокових партнерств [3, c.1063].

Важливо налагоджувати сталі зв’язки з міжнародними інституціями, фондами та культурними діячами, що сприятиме розширенню можливостей для українських митців і зміцненню позицій країни у сфері культурної дипломатії. Україна відіграє унікальну роль у сучасному світі, ставши епіцентром боротьби за демократичні цінності. Через культурну дипломатію підкреслюється значення України у формуванні нової історії демократичного світу, захисті європейських принципів свободи та прав людини. Представники інтелігенції та громадянського суспільства все частіше наголошують на важливості культури у протистоянні російській пропаганді та інформаційним загрозам, що робить її невід’ємною частиною стратегії безпеки держави. Для підтримки міжнародної солідарності Україна повинна представляти конкурентоспроможний культурний продукт. Важливо, щоб світ асоціював українську культуру не лише з війною, а й із потужними мистецькими досягненнями, сучасними трендами та автентичністю, що може захоплювати аудиторію по всьому світу. Окрім цього, необхідно інтегрувати культурну дипломатію у різні сфери – політику пам’яті, літературу, кінематограф, історичні дослідження, враховуючи посттоталітарний і постколоніальний контекст. Такий підхід сприятиме глибшому розумінню української історії та культури на міжнародному рівні. Для ефективного розвитку культурної дипломатії важливо інвестувати у професійний розвиток діячів культури. Україні важливо встановлювати міцні зв’язки з міжнародними організаціями, фондами та культурними діячами, щоб розширити можливості для митців і зміцнити свою позицію у сфері культурної дипломатії. Як країна, що бореться за демократичні цінності, Україна через культуру наголошує на своєму внеску у формування нового демократичного світу та захист європейських свобод. Вона допомагає протидіяти російській пропаганді та інформаційним атакам, що робить її частиною стратегії держави. Щоб зберегти міжнародну підтримку, важливо також культурну дипломатію слід інтегрувати в різні сфери — історію, літературу, кінематограф, політику пам’яті, враховуючи постколоніальне минуле України. Це допоможе світові краще зрозуміти нашу історію та ідентичність.

Таким чином, культура та креативні індустрії стають потужним інструментом для формування позитивного іміджу України, забезпечення національної безпеки та ефективної боротьби з дезінформацією. За словами генерального директора Українського інституту Володимира Шейка, “24 лютого мільйони людей у світі раптом відкрили для себе найбільшу в Європі державу Україну, а досі вони про неї нічого не знали” [1]. Обставини докорінно змінили українську культурну дипломатію та змінюватимуть її надалі. Одним із перших кроків, який показав важливість культурної дипломатії під час війни це кампанія заклику партнерів 28 лютого 2022 року командою Українського інституту, відмовитися від співпраці з росіянами. Завдяки УІ були скасовані російські стенди та виступи на музичних фестивалях, кіноподіях і книжкових ярмарках, натомість була більше представлена Україна. Після офіційного звернення Інституту до партнерів було перейменовано фільм-відкриття Каннського кінофестивалю із “Z” на “Final Cut”, а також скасовано участь Валентіни Лісіциної – на “Istanbul International Music Fest”, Сергія Лозниці – на “Panel Art history festival” у Фонтенбло та ін. Упродовж року УІ звернувся до понад 600 впливових культурних інституцій, фестивалів та міжнародних майданчиків із вимогою призупинити співпрацю з росією [14, c.9]. Дослідниця Марія Шкурко у своїй статті стверджувала, що культурна дипломатія як вид публічної, можливо, не з перших днів, але все ж почала активно привертати увагу різноманітної цільової аудиторії до масштабного воєнного конфлікту. Нині це дієвий формат донесення правди про Україну та російсько-українську війну, хоча після відновлення державної незалежності України цим потужним інструментом дуже часто нехтували.  Наприклад, Український інститут, покликаний популяризувати нашу культуру за кордоном, створили всього шість років тому [19, c.741]. Культурну дипломатію нашої країни наразі потрібно формувати, зважаючи на цілі війни, які агресор ставить перед собою. Серед них основні  – “демілітаризація та денацифікація України”, а також “остаточне розв’язання українського питання”. Ворог заперечує право українців на самовизначення, власну ідентичність, мову та культуру [19, c.746].

Сьогодні ключову роль у розвитку культурної дипломатії України відіграють Міністерство закордонних справ та дипломатичні представництва за кордоном, а також такі установи, як Український інститут, Український інститут національної пам’яті, Український інститут книги, Держкіно та Український культурний фонд. До зміцнення культурної дипломатії активно долучаються органи державної влади, громадські організації, митці, активісти, науковці, журналісти, політики та студенти. Важливий внесок у формування позитивного іміджу України за кордоном робить і українська діаспора. “Культурна зовнішньополітична діяльність під час воєнних дій – це дієва зброя в боротьбі з пропагандою, що є частиною гібридної війни. Дипломатична мова фактів разом з емоційними засобами мистецтва значно розширює аудиторію матеріалів і посилює сприйняття реципієнтів”  [19, c.742].

Культурна дипломатія сприяє видимості країни закордоном, сприяє розширенню партнерств, обізнаність зарубіжної аудиторії про нас. Таким чином партнери дають зброю, поширюють інформацію  про війну, підтримують Україну. Під час Форуму культурної дипломатії організованим Український інститутом 2023 року, культурна менеджерка Басма ель Хусейні казала, що культурні відносини стають ще однією ареною війни, де борються суперечливі наративи. Сторони конфлікту використовують мову, культурну спадщину, мистецьке вираження як зброю. Це реальність, і це більш очевидно у випадку з російською зброєю. Українська культура та спадщина в дуже великому масштабі – це презентація контркультурних наративів у таких випадках стає актом самозахисту, проте в більшості випадків ці наративи подаються як єдиний національний наратив [24]. Томіца Байсіч, президент ПЕН Хорватії стверджував, “ми стикаємося з тим, що російська культура дійсно використовує росію, і їх культуру як зброю для війни, так що це їхня торгова марка, і вони, безсумнівно, є такими”. Вівіан Вокер, виконавча директорка Консультативної комісії США з питань публічної дипломатії говорила: “У дипломатії спостерігається еволюція підходів до використання культури. У минулому культура переважно слугувала інструментом миротворчості та традиційної “м’якої сили” — її використовували для формування позитивного іміджу країни та розвитку міждержавних відносин, однак сьогодні цей підхід змінився. Україна активно використовує культуру як засіб стримування, громадянської активності, протидії дезінформації та захисту політичного суверенітету.”

Вокер також стверджувала, що однією з ключових змін є вплив глобального інформаційного простору. Він зробив культуру і політику більш відкритими та залученими (“партисипативними”), що є позитивною тенденцією. Проте цей самий простір також став більш фрагментованим і сповненим можливостей для маніпуляцій. В умовах зростаючої конкуренції за увагу аудиторії стає дедалі складніше чітко визначити унікальну культурну ідентичність та донести її до світу. Це ставить перед такими інституціями, як Український інститут, подвійний виклик: з одного боку, необхідно популяризувати українську культуру, пояснювати її цінність та значення, а з іншого — захищати її від викривлення, інструменталізації та інформаційних атак. Рішення полягає у поєднанні різних підходів. З одного боку, важливо використовувати “м’яку силу” — привабливу, переконливу стратегію просування культури та її цінностей. З іншого боку, потрібно розвивати механізми “розумної сили”, що включають активні заходи стримування та підвищення стійкості культурного середовища. При цьому важливо не копіювати російську тактику, яка використовує культуру як інструмент примусу та агресії. Україна має будувати власну модель культурної дипломатії, засновану на відкритості, співпраці та цінностях демократії.

Під час Парламентській асамблеї Ради Європи (ПАРЄ) в червні 2024 року, пройшов “український день”. У резолюції “Протидія стиранню культурної ідентичності під час війни та миру” зазначається, що політика примусової русифікації, до якої російський режим вдається на окупованих українських територіях від 2014 року, є “зброєю війни, яка застосовується, щоб заперечити існування культурної ідентичності України та стерти її історичне коріння, цінності, спадщину, літературу, традиції та мову” [2]. Під час панельної дискусії “Soft power чи потужна зброя: роль культури у війні з Росією?”, Микола Точицький, міністр культури та стратегічних комунікацій зауважив: “Йдеться не про протидію дезінформації, а про стратегічну комунікацію. Це набагато ширше і представляє проактивний, а не реактивний підхід. Для лідерства в інформаційному просторі потрібно формувати меседжі, а не доганяти те, що каже Путін, розбиваючи нашу ідентичність” [8]. “Резолюція Парламентської асамблеї Ради Європи за червень 2024 року каже: причина російсько-української війни — культурний геноцид, культурне стирання українського народу”, — стверджувала очільниця Українського культурного фонду Наталія Кривда. Бо культура — це про ідентичність, про збереження людського в людині й тяглість, пояснила вона [8]. За словами представниці ОП Олени Ковальської, культурна дипломатія активно долучалася до промотування Саміту миру, що проходив у червні у Швейцарії [25]. Тоді наші представники контактували з міжнародною спільнотою в освіті, культурі, з молодіжними організаціями, релігійними діячами, щоб вони адвокатували участь своїх країн у Саміті миру. Також, додала Ковальська, напрацьовані алгоритми дій українських кінематографістів на міжнародних фестивалях, зокрема, така робота проводилась з командою фільму “20 днів у Маріуполі” під час отримання “Оскара”.

Тіна Пересунько писала, “Відтепер національна безпека та культурна ідентичність не є другорядними в українській політиці” [12]. Україна сама частково несе відповідальність за дисбаланс сил у Європі та своєму регіоні. Державна пасивність і невизначеність у проведенні політики культурної ідентичності в європейському просторі сприяли агресивній експансії росії. У майбутньому вона має стати ключовим елементом міжнародних відносин, ефективним засобом “м’якої сили” у взаємодії з росією та в умовах глобальної конкуренції. “Повномасштабне вторгнення Російської Федерації на територію суверенної України у 2022 році створило нові умови для функціонування системи державного управління та визначило нові пріоритети зовнішньої політики України. В умовах військової агресії, культурна дипломатія стає одним із ключових механізмів для підтримки міжнародної солідарності, мобілізації міжнародної підтримки та донесення правдивої інформації про події в Україні. Культурна складова дипломатії використовується для зміцнення зв’язків з діаспорою, залучення міжнародної культурної спільноти до підтримки української культури, а також для протидії дезінформації та пропаганді з боку агресора” [4, c.193].  Хоча питання  культурної  дипломатії  залишаються актуальними  завжди,  вони  набувають  особливого значення під час воєнних конфліктів. Культурна  дипломатія  органічно  вписується в арсенал зовнішньополітичних інструментів держав, допомагаючи впливати на емоційний та  інтелектуальний  світ  людини,  формувати культурну  ідентичність  народів,  країн  і  регіонів,  а  також  забезпечувати  їхню  культурну безпеку. Сьогодні культурна дипломатія, яка проявляється у різноманітних формах і стратегіях, займає провідні позиції у боротьбі за міжнародний вплив держав. 

Як  визначено в законодавстві України, національна безпека України – це “Захищеність державного суверенітету, територіальної цілісності, демократичного конституційного ладу та інших національних інтересів України від реальних та потенційних загроз” [5]. За підтримки Міністерства культури та стратегічних комунікацій був створений  проєкт “Ніколи знову”. У проєкті порівнюють події в росії з ситуацією у фашистській Німеччині, а також дії Путіна напередодні вторгнення в Україну з діями Гітлера напередодні Другої світової війни. Команда NEVERAGAIN.MEDIA закликає міжнародну спільноту усвідомити: якщо західний світ не діятиме, Третя світова війна неминуча [10]. Ще один проєкт з протидії дезінформації та висвітлення війни “WAW: War against war”, де українські креативники, журналісти, режисери, сценаристи та дизайнери у співпраці з МКСК протидіють російській пропаганді та фейкам, створюючи антидезінформаційний контент [11]. “24 лютого 2025 року у Великому театрі м. Лодзь (Республіка Польща) відбувся благодійний концерт “Contra spem spero”. Захід став потужним символом культурної дипломатії та міжнародної підтримки України у день річниці від початку повномасштабного вторгнення росії” [16]. “Ми захищаємо свою країну не лише зброєю, а й голосом, словом, мистецтвом. І кожна нота цього концерту — це ще один крок до перемоги…” — сказала у відеозверненні Перша заступниця Міністра культури та стратегічних комунікацій Галина Григоренко.

Український інститут вже декілька років підряд організовує Міжнародний форум культурної дипломатії. Це щорічна фахова конференція, яка об’єднує провідних експертів з України та інших країн для обговорення ідей, практик, викликів і майбутнього міжнародної культурної дипломатії та культурних відносин. Цей масштабний проєкт дозволив Українським та міжнародним експертам обговорити поточні виклики й можливості для культурної дипломатії в умовах глобальних змін, методи деколонізації культури та боротьбу з розповсюдженням дезінформації [17]. Подібні ініціативи дозволяють Україні бути видимою та поширювати демократичні цінності. Це важлива стратегічна діяльність, яка сприяє підтримці закордонних партнерів для протидії агресору. Важливою подією для УІ стало членство Мережі національних культурних інститутів ЄС (EUNIC). Мережа об’єднує інститути культурної дипломатії країн ЄС та Великої Британії, а також міністерства закордонних справ і міністерства культури. Український інститут став 39 членом об’єднання EUNIC посилює роль культури в міжнародних відносинах і є стратегічним партнером Європейського Союзу. Це ключова мережа культурної дипломатії в Європі та майданчик для спільних ініціатив і обміну досвідом. Географія діяльності EUNIC не обмежується лише Європою: мережа працює у понад 100 країн світу через 136 кластерів [18]. Ще одним тріумфом для України став історичний концерт “Ноти з України” в одному з найбільших концертних залів світу – Карнегі-холі в Нью-Йорку. Захід було приурочено до 100-річчя північноамериканської прем’єри “Щедрика” Миколи Леонтовича. Саме в Карнегі-холі 1922 року цю композицію вперше виконала Українська республіканська капела. Концерт переглянули онлайн понад 70 тисяч осіб [15]. “У березні 2023 року у Вікіпедії утретє проходив “Місяць культурної дипломатії України”. Він був спрямований на створення і покращення статей про Україну та українську культуру якомога більшою кількістю мов. “Місяць культурної дипломатії України” — ініціатива, присвячена відомим українським митцям кіно, музики, літератури, архітектури, дизайну, які зробили вагомий внесок у світову культуру. А також культурним феноменам — від мемів до символів незламності. Проєкт спільно організували ГО “Вікімедіа Україна”, Український Інститут та Міністерство закордонних справ України. “За місяць проведення кампанії до неї долучилися 154 учасники та учасниці з усього світу. Вони написали 1401 нових статей та покращили 85 наявних у 64 різних мовних розділах Вікіпедії. Зокрема, були створені статті про Наталку Полтавку французькою, фільми “Земля” та “Тіні забутих предків” угорською, Івана Марчука японською, роман “Місто” арабською, Художній музей імені Куїнджі китайською” [9].

Висновки

Дослідження показало, що культурна дипломатія України переживає кардинальні зміни, зумовлені війною, і набуває нових функцій у міжнародному просторі. Від традиційного інструменту “м’якої сили” вона перетворилася на засіб інформаційної боротьби, мобілізації міжнародної підтримки та захисту національної ідентичності. Українські культурні інституції, такі як Український інститут, МЗС, Український культурний фонд та інші, відіграють ключову роль у формуванні позитивного іміджу країни та просуванні її наративів за кордоном.

Разом із тим дослідження виявило низку проблем, які стримують розвиток культурної дипломатії. По-перше, відсутність єдиної державної стратегії ускладнює координацію між державними та громадськими структурами. По-друге, культурна дипломатія України здебільшого діє у реактивному режимі, відповідаючи на дії Росії, замість того щоб формувати власний порядок денний. По-третє, недостатнє використання цифрових технологій і слабка присутність української культури у міжнародному інформаційному просторі обмежують її вплив. Крім того, більшість культурних ініціатив мають тимчасовий характер, що не сприяє налагодженню довготривалих партнерств із міжнародними організаціями.

Перспективи подальших досліджень у цій сфері охоплюють декілька напрямів. По-перше, необхідно розробити концепцію довготривалої стратегії культурної дипломатії України, яка б інтегрувала її у загальну систему зовнішньої політики та національної безпеки. По-друге, важливо дослідити методи проактивного впливу культурної дипломатії, які дозволять Україні формувати власний інформаційний простір замість того, щоб лише реагувати на зовнішні загрози. По-третє, варто розглянути можливості цифрової культурної дипломатії, включаючи використання соціальних мереж, віртуальних архівів, мультимедійних платформ та штучного інтелекту для просування української культури.

Таким чином, подальші дослідження повинні зосередитися на стратегічному плануванні культурної дипломатії, зміцненні її інституційної спроможності та розширенні міжнародної співпраці, що сприятиме ефективному позиціонуванню України у світі.

Список літератури і джерел

1. Бортняк К. Володимир Шейко: “За кордоном хочуть бачити мистецтво, яке швидко рефлексує досвід війни”. Український тиждень. 28 грудня 2022. URL:https://tyzhden.ua/volodymyr-shejko-za-kordonom-khochut-bachyty-mystetstvo-iake-shvydko-refleksuie-dosvid-vijny
2. Власенко В. “Український день” у ПАРЄ: про що йшлося. Deutsche welle. Політика Європа. 26.06.2024. URL: https://www.dw.com/uk/ukrainskij-den-u-pare-spectribunal-sankcii-protidia-kulturnim-cistkam/a-694855
3. Гололобов С. Культурна дипломатія як складова державної політики у сфері культури на сучасному етапі українського державотворення. Public Administration and Regional Development (18). С. 1057-1078. 2022
4. Ємельянов, В. М., С. М. Гололобов. Механізми реалізації культурної дипломатії в сучасних умовах (2024).
5. Закон України про національну безпеку України Закон від 21.06.2018, № 31 : станом на 09.08.2024. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/2469-19/ed20240809#Text.
6. Кушнарьова М. Українська культурна дипломатія під час війни: досвід, проблеми, перспективи. Наукові праці Національної бібліотеки України імені В. І. Вернадського. 2023. Вип. 67. C. 35-53.URL:http://irbis-nbuv.gov.ua/everlib/item/er-0004706
7. Матвієнко В., Шинкаренко Т. Культурна дипломатія як напрям зовнішньої політики держави. Культурна дипломатія : навчальний посібник. Київ, 2021. С. 7–21.
8. Мерещук В. Soft power чи потужна зброя: роль культури у війні з Росією?. LB.ua. URL:https://lb.ua/culture/2024/10/23/641023_soft_power_chi_potuzhna_zbroya_rol.htm
9. Міністерство закордонних справ України. Результати “Місяця культурної дипломатії України” у Вікіпедії. Міністерство закордонних справ України. Всі новини. 08.05.2023. URL: https://mfa.gov.ua/news/rezultati-misyacya-kulturnoyi-diplomatiyi-ukrayini-u-vikipediyi
10. Міністерство культури і стратегічних комунікацій. neveragain.media. URL: https://neveragain.media/ua/.
11. Міністерство культури і стратегічних комунікацій. War Against War. URL: https://war-info.mkip.gov.ua/.
12. Пересунько Т. Політика «тиші» Культурна дипломатія України повинна перетворитися на чинник національної безпеки. День. Політика. 08.10.2023. URL:https://day.kyiv.ua/blog/polityka/polityka-tyshi.
13. Публічна дипломатія: навчальний посібник. Київ. Горобець, 2021. 224 с
14. Річний звіт 2022 Український інститут. Київ. 121 с. URL: https://ui.org.ua/wp-content/uploads/2023/05/report-ui_2022.pdf.
15. Святкування 100-річчя Щедрика. Український інститут. URL: https://ui.org.ua/sectors/projects/celebrating-100- years-of-carol-of-the-bells
16. У Лодзі відбувся благодійний концерт «Contra spem spero» на підтримку України. МКСК. Міжнародна співпраця. 26.02.2025. URL: https://mcsc.gov.ua/news/u-lodzi-vidbuvsya-blagodijnyj-konczert-contra-spem-spero-na-pidtrymku-ukrayiny/.
17. Український Інститут. Міжнародний форум культурної дипломатії 2024. Ukrainian institute. URL: https://ui.org.ua/sectors/projects/international-cultural-diplomacy-forum-2024/.
18. Український Інститут. Український інститут став асоційованим членом Мережі національних культурних інститутів ЄС. Ukrainian institute. 08.12.2022. URL: https://ui.org.ua/news/news-cultural-diplomacy/ukrainian-institute-became-an-associate-member-of-the-european-union-national-institutes-for-culture/.
19. Шкурко, Марія. Культурна дипломатія України під час війни. Україна дипломатична (2023): 741-749. https://ud.gdip.com.ua/wp-content/uploads/2023/12/72_2023.pdf
20. Barghoorn, F.C. The Soviet Cultural Offensive: The Role of Cultural Diplomacy in Soviet Foreign Policy. Princeton: Princeton University Press. (1960)
21. Cull, Nicholas John. Public diplomacy: Lessons from the past. Vol. 12. Los Angeles: Figueroa Press, 2009.
22. Cummings Milton C. Cultural Diplomacy and the United States Government: A Survey. Washington, D. C. Centre for Arts and Culture, 2003. 15 p.
23. Foreign Policy Association. Joseph Nye. On Soft Power.2016. URL: https://www.youtube.com/watch?v=_58v19OtIIg.
24. International Cultural Diplomacy Forum 2023, 2023. Ukrainian institute. URL: https://www.youtube.com/watch?v=-7Iqu2TDxoY.
25. Summit on Peace in Ukraine. Federal Department of Foreign Affairs FDFA. URL:https://www.eda.admin.ch/eda/en/fdfa/fdfa/aktuell/dossiers/konferenz-zum-frieden-ukraine.html.