КОЛАБОРАЦІЙНА ДІЯЛЬНІСТЬ, ЯК ВИД ЗЛОЧИНУ ПРОТИ
ОСНОВ НАЦІОНАЛЬНОЇ БЕЗПЕКИ : ПРАКТИЧНИЙ АСПЕКТ

Стаття присвячена аналізу розгляду судами справа про вчинення кримінальних правопорушень, передбачених статтею 111-1 КК України. Автором шляхом моніторингу даних Єдиного державного реєстру судових рішень за відповідним пошуковим контекстом здійснено вивчення судових рішень у справах про злочини проти основ національної безпеки, зокрема щодо судової практики постановлення рішень (вироків) за вчинення колабораційної діяльності, ухвалених з часу запровадження норми, яка передбачає кримінальну відповідальність за такі дії.

За результатами аналітичного дослідження диференційовано сфери застосування даної норми закону про кримінальну відповідальність та винесення судами відповідних рішень. Проаналізовано причини застосування судами, як правило, спрощеного порядку здійснення провадження, у тому числі щодо обсягу дослідження доказів, ухвалення на їх основі рішень про міру покарання, затвердження угод про визнання винуватості. Висловлено авторську тезу про причини такого стану справ. Викладено аргументи щодо наявності проблемних питань, пов’язаних із правовим забезпеченням кримінально-правової охорони дій, які у своїй сукупності утворюють склад кримінального правопорушення, передбаченого ст. 111-1 КК України, а також проблематику практичного застосування цієї норми.

Ключові слова: судова практика, вирок, злочини проти основ національної безпеки, Єдиний державний реєстр судових рішень, фінансування, матеріальне забезпечення, мета, насильницька зміна чи повалення конституційного ладу, захоплення державної влади, зміни меж території або державного кордону України.

COLLABORATIVE ACTIVITY AS A CRIME AGAINST NATIONAL SECURITY FUNDAMENTALS : PRACTICAL ASPECT
The article is devoted to the analysis of court consideration of criminal offences under Article 111-1 of the Criminal Code of Ukraine. The author, by monitoring the data of the Unified State Register of Court Decisions, has studied court decisions in cases of offences against the foundations of national security by the relevant search context, in particular, regarding the judicial practice of rendering decisions (verdicts) for committing collaboration activities, adopted since the introduction of the norm that provides for criminal liability for such actions.

According to the results of the analytical study of the differentiated sphere of application of this provision of the law on criminal liability and the relevant decisions made by the courts.- The reasons for the courts to apply, as a rule, a simplified procedure for completing proceedings, including the scope of evidence examination, making decisions on the punishment based on them, and approving plea agreements, are analysed.- The author’s thesis is expressed the author’s thesis on the reasons for this state of affairs. Arguments are presented regarding the existence of problematic issues related to the legal provision of criminal law protection of fights, which in their aggregate form the corpus delicti of a criminal offence under Article 111-1 of the Criminal Code of Ukraine, as well as the problems of practical application of this provision.

Keywords: judicial practice, verdict, crimes against the foundations of national security, Unified State Register of court decisions, financing, material support, purpose, forced change or overthrow of the constitutional order, seizure of state power, changes in the borders of the territory or state border of Ukraine

Постановка проблеми. Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо встановлення кримінальної відповідальності за колабораційну діяльність» встановлено механізм кримінальної відповідальності для осіб, які співпрацюють з державою-агресором, та обмежено їхній доступ до посад, пов’язаних із виконанням функцій держави чи місцевого самоврядування. У той же час, не дивлячись на зазначені законодавчі зміни, відсутність чіткого визначення та розмежування кримінальної відповідальності за колабораційну діяльність, як передбаченою статтею 111-1 Кримінального кодексу України, так і за іншими статтями, призвела до перетину складів злочинів та неможливості вироблення єдиного судового підходу. Вивчення судової практики із розгляду кримінальних проваджень зазначеної категорії свідчить про ефективність застосування судами та органами досудового слідства положень статті 111-1 КК України.

Аналіз публікацій, в яких започатковано вирішення цієї проблеми. Дослідження проблемних питань кримінально-правової характеристики злочину, передбаченого ст. 111-1 КК України, приділено увагу у працях
Н.О. Антонюк, М.С. Бондаренко, К.Ю. Гончаренка, О.В. Зайцевої,
О.О. Кравчука, В.Н. Кубальського, В.В. Кузнецова, Р.О. Мовчана,
Л.В. Мошняги, Є.О. Письменського, М.А. Рубащенко, М.В. Сийплокі та ін. Водночас більшість вказаних робіт цих науковців виконані в контексті складу вказаного кримінального правопорушення та містять висновки щодо необхідності удосконалення положень закону України про кримінальну відповідальність у цій сфері. Отже, сучасна юридична наука не містить достатніх аналітичних досліджень із розгляду судами справ про вчинення кримінальних правопорушень, передбачених статтею 111-1 КК України [1].

Метою статті є аналіз судової практики у справах про злочини проти основ національної безпеки. Зокрема, дослідженню підлягають судові рішення (вироки), постановлені з часу введення в країні воєнного стану, винесені за результатами розгляду справ про вчинення кримінальних правопорушень, передбачених ст. 111-1 КК України.

Виклад основного матеріалу. 03.03.2022 Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо встановлення кримінальної відповідальності за колабораційну діяльність» з метою встановлення справедливого покарання для осіб, які співпрацюють з державою-агресором, а також обмеження доступу таких осіб до посад, пов’язаних із виконанням функцій держави чи місцевого самоврядування Кримінальний кодекс України доповнено статтею 111-1 «Колабораційна діяльність» [2].

З моменту внесення змін колабораційна діяльність (ст. 111-1) стала най розповсюдженим правопорушенням серед злочинів проти основ національної безпеки, які були скеровані до суду для розгляду (3035).

Однак, не дивлячись, що з моменту доповнення Кримінального кодексу України вказаною статтею 111-1 пройшло понад два роки органами досудового розслідування до цього часу не вироблено однієї практики розмежування складу злочину «колабораційна діяльність» з іншими складами, передбаченими Кримінальним кодексом України, як наслідок, неточність формулювання складів злочинів передбачених статтею 111-1 КК призвело до їх перетину з іншими складами злочинів, а саме: державна зрада, пособництво державі-агресору, виправдування, визнання правомірною, заперечення збройної агресії російської федерації проти України, пропаганда війни.

Так, вироком Дружківського міського суду Донецької області визнано винним громадянина Л. у вчинені кримінального правопорушення, передбаченого ч. 1 ст. 111 КК України та призначено йому покарання у вигляді 12 (дванадцяти) років позбавлення волі з конфіскацією усього належного йому майна.

Зокрема встановлено, що громадянин Л. з 28.02.2022 по 12.10.2023 знаходячись на тимчасово окупованій території Донецької області, перебуваючи у складі НЗФ терористичної організації «ДНР» перейшов на бік ворога, та вчиняв умисні дії на шкоду суверенітетові, територіальній цілісності та недоторканості, обороноздатності, державній, економічній чи інформаційній безпеці України.

Також, призначено покарання у виді дванадцяти років позбавлення волі з конфіскацією усього належного йому майна [3].

Вироком Павлоградський міськрайонний суд Дніпропетровської визнав громадянина П. винним у вчинені кримінального правопорушення, передбаченого за ч. 7 ст. 111-1 КК України, за добровільну участь останнього у період з 05.07.2023 по 17.08.2023 в незаконних збройних формуваннях, створених на тимчасово окупованій території, та в збройних формуваннях держави-агресора, а саме у «8 роті 123 ОМСБр військової частини нм лнр».

Окрім цього, призначено покарання, у виді дванадцяти років позбавлення волі з позбавленням права обіймати посади у військовій сфері та правоохоронних органах строком на п`ятнадцять років з конфіскацією всього належного йому майна [4].

Вироком Київський районний суд міста Харкова громадянина Б. визнано винним у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 1 ст. 258-3 Кримінального кодексу України, а саме за участь у період часу з 07 квітня 2017 року по вересень 2022 року у складі 1-ї окремої мотострілецької Слов`янської бригади т. зв. «ДНР», забезпечував реалізацію цілей та завдань її силового блоку, а також брав участь в окупаційних діях в смт. Великий Бурлук, Куп`янського району, Харківської області.

Також, судом призначено покарання у виді дванадцяти років позбавлення волі з конфіскацією усього майна, що є власністю засудженого [5].

Аналізуючи всі три вироки слід дійти до висновку, що одне й те саме діяння, а саме участь у незаконному збройному формуванні т.зв. «ЛНР» та «ДНР» було кваліфіковано судами по різному, як за статтею 111 та статтею 258-3, так і за ст. 111-1 КК України.

Також, мають місце випадки кваліфікації одного правопорушення відразу за двома статтями, як за ст. 111, так і за ст. 111-1 Кримінального кодексу України.

Зокрема, під час розгляду Івано-Франківським міським судом Івано-Франківської області справи № 344/884/24 встановлено, що громадянин України М., діючи з прямим умислом, перейшов на бік ворога в період збройного конфлікту (з 24.02.2022 до 23.10.2022) на території Луганської та Харківської областей на підставі наказів військового командування збройних сил російської федерації у межах загального плану захоплення території України, в складі незаконного збройного формування, надаючи іноземній державі допомогу у здійсненні підривної діяльності проти України, перебуваючи на посаді «заступника командира взводу» у складі т.  зв. «10-ї окремої артилерійської бригади ЛНР», з закріпленою за ним зброєю (АК 74 калібру 5,45 мм) та боєкомплектом у кількості 4 магазинів по 30 патронів, загальна кількість патронів 120 штук, керуючись статутами зс рф та т. зв. «нм ЛНР», виконував обов`язки «заступника командира взводу» в різних видах бою та формах його забезпечення, а саме брав участь в стрілецьких боях, а також забезпечував безпеку контрольних пропускних пунктів, перевірку документів мешканців населених пунктів, які захоплені зс рф під час повномасштабного вторгнення, на предмет виявлення військовослужбовців Збройних Сил України.

Не дивлячись, що період вчинення М. дій кваліфікованих за ч. 7
ст. 111-1 КК України повністю охоплені під час кваліфікації його дій за ч. 2
ст. 111 КК України, 12.03.2024 судом визнано М. винним у вчинені кримінальних правопорушень за обома статтями [6].

Окрім того, аналізуючи рішення судів щодо визнання осіб винними у вчинені кримінальних правопорушень, передбачених частинами 1 та 2 статті 111-1 Кримінального кодексу України, свідчить про те, що судами до засуджених осіб за вказані кримінальні правопорушення призначають виключно покарання у виді позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю, що, на нашу думку, не відповідає положенням Загальної частини Кримінального кодексу України.

Визначений законодавцем даний вид покарання як безальтернативне основне покарання у санкціях частин 1 та 2 статті 111-1 Кримінального кодексу України робить його застосування до осіб, для яких вчинення відповідних кримінальних правопорушень не було пов’язане з їхньою діяльністю або посадою (наприклад, водій автомобіля, який скоює публічні заклики до підтримки рішень та/або дій держави-агресора), бездієвим так, як для вказаних осіб воно взагалі не несе будь-яких наслідків та не спонукає засуджених до щирого каяття за вчинене кримінальне правопорушення.

Однак, варто зазначити, що вказані злочини є злочинами проти миру, безпеки людства та міжнародного правопорядку, тобто посягають на основоположні принципи побудови суспільства, а тому не зважаючи на міру кримінального покарання передбаченого санкцією статті, за своєю суттю є більш тяжким злочином ніж будь-який інший злочин, за який передбачено таке ж покарання у будь-якій іншій сфері правовідносин.

Окрім того, військова агресія російської федерації триває до цього часу, а тому призначення мінімального покарання, яке узгоджене сторонами кримінального провадження, без встановлення усіх обставин вчиненого кримінального правопорушення, системного аналізу особи обвинуваченого та умов, що спонукали до вчинення цього злочину, не може відповідати інтересам суспільства.

Окрему категорію справ становлять рішення про затвердження угод про визнання винуватості з неправильною кваліфікацією дій за статтею 111-1 Кримінального кодексу України, що, імовірно, саме і спонукало особу до укладення «угоди» з майбутнім визначенням незначного покарання.

Наприклад, вироком Лебединський районний суд Сумської області затверджено угоду про визнання громадянкою С. винуватості у вчинені кримінального правопорушення, передбаченого ч. 4 ст. 111-1 КК України.

У той же час, встановлено, що остання надавала матеріальні ресурси в розпорядження військовослужбовцям окупаційних військ рф, а саме готувала їжу, прала їм одяг, та надавала вказівки місцевим мешканцям с. Боромля, які доглядали за худобою в господарстві, розміщеному поряд, щоб останні різали баранів, з яких вона готувала військовим зс рф їжу, також тушки баранів безкоштовно передавала іншим військовослужбовцям зс рф, що дає змогу зробити висновок, що особа вчиняла активні дії, які полягали саме в збиранні та акумулюванні таких ресурсів, а тому діяння мало бути кваліфіковане за статті 111-2 КК України, яка передбачає покарання у виді позбавленням волі на строк від десяти до п’ятнадцяти років або довічним позбавленням волі з конфіскацією майна або без такої, на що обвинувачена явно б не погодилася [7].

Окрему категорію справ становлять рішення судів щодо направлення кримінального провадження для визначення підсудності. Зокрема, з початку повномасштабного вторгнення російської федерації судами прийнято 360 вказаних рішення, з яких 127 під час розгляду кримінальних проваджень, передбачених ст. 111-1 Кримінального кодексу України.

Аналіз судових рішень вказує саме на неоднакове трактування судами та органами досудового розслідувань вимог ст. 619 Кримінального процесуального кодексу України щодо можливості під час дії воєнного стану обвинувальні акти розглядати судам, у межах територіальної юрисдикції якого знаходиться орган досудового розслідування, що закінчив досудове розслідування.

Так, ухвалою Ужгородського міськрайонного суду Закарпатської області від 17.10.2023 постановлено направити обвинувальний акт у кримінальному провадженні №22022230000000358, відомості щодо якого внесені до Єдиного реєстру досудових розслідувань 01.09.2022, про обвинувачення громадянина К. у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 5 ст. 111-1 КК України, до Закарпатського апеляційного суду для вирішення питання про звернення до Касаційного кримінального суду Верховного Суду з поданням про направляння кримінального провадження за підсудністю.

Зокрема, із обвинувального акта судом встановлено, що громадянин К. обвинувачується у вчиненні кримінального правопорушення, яке було вчинено на території с. Тарасівка Скадовського району Херсонської області.

Таким чином, інкриміноване кримінальне правопорушення було вчинено за межами юрисдикції суду, на розгляд якого надійшов обвинувальний акт, оскільки таке було вчинено в межах територіальної юрисдикції Скадовського районного суду Херсонської області.

У той же час, прокурор у підготовчому судовому засіданні вказав, що обвинувальний акт направлений до Ужгородського міськрайонного суду Закарпатської області із дотриманням правил підсудності, визначеної ч. 9 ст. 615 КПК України, оскільки досудове розслідування у даному кримінальному провадженні проводилося Управлінням Служби безпеки України в Закарпатській області [8].

Таку позицію суду можливо пояснити лише тим, що вказана категорія кримінальних проваджень не розглядалася раніше цим судом, а також не однозначною позицією Верховного Суду з даного питання.

Зокрема, у вказаній справі колегія суддів Касаційного кримінального суду Верховного Суду не встановила підстав для задоволення подання Закарпатського апеляційного суду та направлення зазначеного вище кримінального провадження з одного суду до іншого в межах юрисдикції різних апеляційних судів , а тому 19.03.2024 Ужгородського міськрайонного суду Закарпатської області призначив справу до розгляду [9].

У той же час, в аналогічній за суттю справі колегія суддів Касаційного кримінального суду Верховного Суду дійшла до висновку, що інкриміновані кримінальні правопорушення були вчиненні в межах територіальної юрисдикції Херсонського міського суду Херсонської області, підсудність якого відповідно до розпорядження Голови Верховного Суду від 26 вересня 2022 року № 52 змінена на Малиновський районний суд м. Одеси то саме цей суд, має здійснювати розгляд кримінального провадження, а не суд, у межах територіальної юрисдикції якого знаходиться орган досудового розслідування, що закінчив досудове розслідування [10].

Висновки. Аналізом розгляду судами кримінальних проваджень, передбачених ст. 111-1 КК України, встановлено що судами розглянуто 1213 справ, у 1058 постановлено вироки, з яких 169 за результатами затвердження угод про визнання винуватості.

Лише у 148 вироках судами під час розгляду справ вказаної категорії призначено особам основне покарання у виді позбавлення волі, що становить лише 21% від загальної кількості вироків, які набули законної сили. 70% становлять вироки у яких основним покаранням призначено позбавлення права займати певні посади або займатися певною діяльністю, який призначений (488 осіб), і лише у 118 випадках судами застосовано додаткове покарання у виді конфіскації майна.

Нечіткі формулювання складів злочинів, передбачених статтею
111-1 КК України призводить до їх перетину з іншими складами злочинів та ускладнює кваліфікацію, а також до застосування до засуджених осіб покарань, які не співвідносяться із тяжкістю вчиненого правопорушення, а тому не можуть бути достатніми для виправлення особи, у зв’язку з чим потребує більш чіткого законодавчого регулювання.

Список використаних джерел та літератури:

1. Кримінальний кодекс України: від 05.04.2001 № 2341-III: станом на 21.04.2024/ ВР України URL : https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/2341-14#Text

2. Закон України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо встановлення кримінальної відповідальності за колабораційну діяльність» від 03.03.2022 № 2108-IX : станом на 06.04.2024/ ВР України URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/2108-20#Text

3. Рішення Дружківського міського суду Донецької області від 14.03.2024 у справі № 229/7387/23. Єдиний державний реєстр судових рішень. URL: https://reyestr.court.gov.ua/Review/117647479

4. Рішення Павлоградського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 13.03.2024 у справі № 185/12394/23.
Єдиний державний реєстр судових рішень. URL: https://reyestr.court.gov.ua/Review/117614918

5. Рішення Київського районного суду міста Харкова від 12.03.2024 у справі № 953/3842/23. Єдиний державний реєстр судових рішень URL: https://reyestr.court.gov.ua/Review/117600540

6. Рішення Івано-Франківського міського суду Івано-Франківської області від 11.03.2024 у справі № 344/884/24. Єдиний державний реєстр судових рішень. URL: https://reyestr.court.gov.ua/Review/117549897

7. Рішення Лебединського районного суду Сумської області від 06.09.2022 у справі № 588/672/22. Єдиний державний реєстр судових рішень URL: https://reyestr.court.gov.ua/Review/106096380

8. Рішення Ужгородського міськрайонного суду Закарпатської області від 17.10.2023 у справі № 308/14712/23. Єдиний державний реєстр судових рішень URL: https://reyestr.court.gov.ua/Review/114250823

9. Рішення колегії суддів Третьої судової палати Касаційного кримінального суду Верховного Суду від 30.11.2023 у справі № 308/14712/23. Єдиний державний реєстр судових рішень URL: https://reyestr.court.gov.ua/Review/115308704

10. Рішення колегії суддів Третьої судової палати Касаційного кримінального суду Верховного Суду від 22.03.2023 у справі № 490/1223/23. Єдиний державний реєстр судових рішень URL: https://reyestr.court.gov.ua/Review/109747695

Ключові слова: лексико-стилістичні засоби, хорор, саспенс.

This article overviews the features of the use of lexical-stylistic devices in the suspense formation on the example of Steven King’s and Howard Lovecraft’s works.

Keywords: lexical-stylistic devices, horror, suspense.

Стівен Кінг та Говард Лавкрафт мають неповторний стиль, який характеризується вдалим використанням багатьох лексико-стилістичних засобів. Саме лексико-стилістичні засоби наділяють жанр хорор рисами та особливостями, притаманними лише йому.

Для того, щоб доцільно використовувати ці тропи при формуванні потрібної атмосфери, важливо розуміти емоційний спектр, з яким автор збирається працювати, тобто чітко розуміти емоції, які письменник хоче викликати у читача.

Емоції являють собою психічні реакції, які оцінюють характер впливу на людину зовнішніх факторів і тим самим служать одним із головних механізмів регуляції її діяльності, спрямованої на освоєння дійсності. Як зазначає Г. Ф. Лавкрафт, «…найстарішою та найсильнішою емоцією людства є страх, а найстарішим і найсильнішим різновидом страху є страх невідомого» [1, с. 78].

Одним із ключових етапів більшості творів жанру хорор є саспенс. Мета саспенсу – створити у читача особливий тривожний стан. Саспенс потрібен для того, щоб читач не занудьгував, поки розвивається конфлікт. Одним із головних принципів створення саспенс є відтягування того моменту, коли відбудеться подія. Основу атмосфери саспенс у творах жанру хорор складає поєднання трьох містичних категорій: невідомість – страх – занепокоєне очікування. Саме примарність, ірраціональність та таємничість є ключовими елементами структури жанру.

Але основа будь-якого твору, що формує сюжет та наділяє його певними характеристиками та особливостями – це лексика, вжита відповідно до стилю. У творах жанру хорор лексика є важливішою за граматику. Наприклад, Стівен Кінг у романі «Кладовище домашніх тварин» навмисне написав «Pet Sematary», адже у романі йдеться про кладовище, яке організували діти для своїх покійних тварин і помилка у слові «Sematary» вказує на те, що надпис робили діти.

Під час дослідження матеріалів стосовно нашої теми, ми помітили, що чим більший твір жанру хорор, тим більше в ньому нейтральної лексики (neutral words). Це такі слова, як table, man, day, weather, to go, good, first, something, enough. Нейтральні слова утворюють лексичну основу всіх функціональних стилів. Будучи головним джерелом синонімії та багатозначності, нейтральні слова легко створюють нові значення і стилістичні варіанти.

Окрім нейтральної лексики, у словниках Кінга є два стилістично виражених шари словникового запасу: літературна лексика (literary vocabulary) та розмовна лексика (colloquial vocabulary). Літературна лексика включає книжкові слова (bookish words), терміни (terms), поетичні та архаїчні слова (poetic and archaic words), варваризми (barbarisms) та неологізми (neologisms). Розмовна лексика охоплює книжкові слова, жаргонізм, професіоналізм, діалектний, сленгові і вульгарні слова. При цьому, у творах Лавкрафта зустрічається лише літературна лексика. Це зумовлено особливостями епохи, адже Лавкрафт почав творити у 20-ті роки ХХ ст. в той час, як Кінг вважається письменником сучасності.

Наприклад: «The most merciful thing in the world, I think, is the inability of the human mind to correlate all its contents» [9], де слово «merciful» є архаїчним словом, яке вживалося в середньо англійській мові 11-15 століття. С. Кінг у своїх творах часто використовує сленгові слова, аби наблизити героїв максимально до пересічних людей. Наприклад, у романі «Крістін» : «Maybe she’s an old clunker, but I want her.» тут сленговим словом є «clunker», що в перекладі може означати «драндулет». У оповіданні «The Thing in the Moonlight» Лавкрафт створює поетичний образ з допомогою поетичних слів: «moon shedding a silver flood». Такі слова, як неологізми є прерогативою робіт С. Кінга: «Tia was roont, hence good for little else» – використовується автором у частині «Темна Вежа. Вовки Кальї» та дефініціює дітей, які постраждали від вовків, через що у них розвиваються ментальні вади. Також, особливістю лексики у творах Кінга є використання так званого «менського діалекту». Найчастіше вживаним є «ayuh», що вживають Янкі і що може означати «yes» та «is that so».

У творчості Лавкрафта переважальною є описова лексика, оскільки «стара школа», представником якої він був надавала перевагу таємничій загадковій атмосфері, яка поступово та зловісно підводила читача до думки, що щось лихе от-от станеться. Всі «лавкрафтівські» створіння є чимось аморфним, що служить лише формальністю для створення атмосфери жаху. Найжахливішою з рис істоти є її безформність, оскільки буть-яке зло втрачає свій вплив, якщо стає зрозумілим, тобто, «одягає» тілесну оболонку. Такий прийом зустрічаємо в тому ж оповіданні «Показання Рендольфа Картера»: «God! If you could see what I am seeing!». I could not answer. Speechless, I could only wait. Then came the frenzied tones again: «Carter, it’s terrible-monstrous-unbelievable!» […] “Warren, what is it? What is it?” […] “I can’t tell you, Carter! It’s too utterly beyond thought – I dare not tell you – no man could know it and live – Great God! I never dreamed of THIS!» [13]. Таке формулювання і є основою формування атмосфери саспенс, оскільки читач напружується, намагається збагнути та уявити істоту.

Такий же прийом можна зустріти у романі С. Кінга «Острів Дума». Однією з описаних сцен є сцена, де автор інтригує читача невизначеністю, навислої над героями, загрози: «What the [hell] is that thing?» Wireman whispered in my ear. «I don’t know», I said, and I was sobbing. Sobbing with fear. «Yes I do. I do know. Look out at the Gulf, Wireman». «I can’t. I don’t dare take my eyes off it». […] At one moment it was standing three steps inside the living room. At the next it was right in front of me. Its smell – rot and seaweed and dead fish turning to soup in the sun…» [3, c. 448]. У цьому прикладі бачимо атмосферу саспенс у чистому її вигляді, коли невідома загроза пробуджує у читача хвилювання та робить його частиною творчого процесу, адже читач сам уявляє це щось. Для посилення ефекту напруженості, Кінг використовує складні речення та градацію, аби все читалося як на одному подиху.

Експресія головного героя, який перебуває у загрозливому середовищі та відчуває страх, найчастіше виражаються із допомогою метафори. Метафора є найбільш використовуваним, добре відомим і серед лексичних стилістичних засобів. Метафоричні висловлювання мають високий рівень інформативності, що заважає автоматичному сприйняті тексту та залучає до роботи уяву читача. Наприклад: «I realized with fresh horror that new doors of perception were opening up inside.» [8, c. 87]. «A feeling of dumb and woolen horror had risen in my throat, woolen and choking» [6, c. 297]. «Icy fear gripped his heart» [6, c. 205]. «It’s fiendish work, Carter, and I doubt if any man without ironclad sensibilities could ever see it […] and I couldn’t drag a bundle of nerves like you down to probable death or madness» [13].

Часто, для більш драматичного та навіть поетичного ефекту, для більшої задіяності читача, письменники використовують такий вид метафори, як концептуальна метафора. У творчості Стівена Кінга та Говарда Лавкрафта зустрічається використання концептуальної метафори. Часто концептуалізуються такі поняття як «життя» (life) та «смерть» (death). Приклади концептуальних метафор у творах: «Her color was high and her eyes sparkled with life and vivacity» (The Dead Zone). «You owe me your life, Paul.» (Misery). Поняття «смерть» відображається за допомогою наступних концептуальних метафор: «I laughed and said that perhaps they had heard of the brain fever I suffered after my Sarah died» (Night Shift). «He wished he was dead» (Misery).

У свою чергу, у творах Лавкрафта концептуальна метафора зображає поняття «час», де час персоніфікується: «From the new-flooded lands it flowed again, uncovering death and decay; and from its ancient and immemorial bed it trickled loathsomely, uncovering nighted secrets of the years when Time was young and the gods unborn» (The Crawling Chaos).

Якщо метафора передбачає схожість між неживими та живими об’єктами, ми маємо справу з персоніфікацією. Загалом, персоніфікація є також одним з елементів при формуванні атмосфери саспенс, оскільки наділяє неживі предмети чи явища можливостями та якостями живого. Таким чином, формується образність, яка збагачує твір та оживляє атмосферу. Ідіотипи, які виникають при формуванні атмосфери саспенс з допомогою персоніфікації, неабияк впливають на читача: «There was now no land left but the desert, and still the fuming ocean ate and ate. All at once I thought even the pounding sea seemed afraid of something, afraid of dark gods…» [11]. «The field was dazzlingly bright, washed by sun from the spring sky […] but there was something spooky about it all the same – a brooding silence that was broken only by the wind.» [5, c. 177].

Інший лексичний стилістичний засіб – метонімія створюється різним семантичним процесом. У атмосфері саспенс метонімія часто дозволяє письменникам посилатися на складні поняття або великі групи людей єдиним словом. Це також допомагає створити швидкий уявний образ, використовуючи все, що викликає метонімія. Наприклад: «The whole second floor awaited» [3, c. 28]. «The aspect of the whole farm was shocking – greyish withered grass and leaves on the ground…» [10].

Саспенс часто залежить від ситуаційної іронії, яка виникає, коли одна ситуація змушує читачів очікувати певного результату, однак пізніше ситуація розвивається по-іншому, або повертає сюжет у новий, непередбачуваний напрямок. Наприклад, у романі «Мізері» відомий письменник Пол, через буревій, потрапляє в аварію далеко від міста, проте, поряд проїжджала жінка, яка його знаходить та привозить до себе додому і до всього, вона ще й виявляється його палкою шанувальницею. Здається краще і бути не може, але жінка дізнається, що Пол збирається написати нову книгу, у якій вб’є улюблену героїню своєї рятівниці. Ця новина буквально зводить з розуму. Ім’я жінки Енні і вона, використовуючи больовий шок, шантажує письменника і змушує його переписати книгу та оживити героїню. Енні тримає пола в заручниках, вдається до хитрощів різного типу та калічить Пола, аби той не міг рухати нічим окрім рук. За цей час Пол, майже знерухомлений у домі, повному пасток, намагається втекти кілька разів і кожен з них здається можливим, проте кожного нічого не виходило: «Thank you, God,’ he whispered. A bad moment followed – no, not a bad moment, an awful moment – when it seemed as if the wheelchair would not fit through the door. […] After that he fainted again.» [7, c. 41]. В цьому прикладі, також, можна побачи використання градації «а bad moment followed – no, not a bad moment, an awful moment», що допомагає створити у атмосфері саспенс елемент нагнітання, вказуючи на те, що все ще гірше, ніж здається насправді.  На відмінну від Кінга, Лавкрафт не використовує у своїх художніх роботах іронію.

Така ж сама ситуація у авторів і з таким засобом, як «пан» або гра слів – у Стівена Кінга зустрічається у вигляді жартів чи вульгарних висловлювань «It’s just that I was thinking you don’t ride in that truck of yours, you wear it» [4, c. 160], а у творах Говарда Лавкрафта такий засіб не є популярним.

Також, Стівен Кінг інколи використовує антономазію – це лексичні стилістичні засоби, засновані на взаємодії логічних та номінальних значень тих самих слів. Наприклад, у романі «Містер Мерседес» вже у самій назві використовується такий прийом. Це зумовлено тим, що у романі мова йде про психічнохворого вбивцю, який викравши автомобіль марки Мерседес навмисне врізався у натовп людей на Ринку Вакансій. Довгий час особа вбивці не була встановлена, тому він отримав прізвисько «Містер Мерседес»: «His last thought before he goes under is of how Mr. Mercedes’s poison-pen letter finished up. Mr. Mercedes wants him to commit suicide.» [2, c. 32]. В тому ж романі вживається ще такий тип антономазії: «Here was another Mr. Smiley in sunglasses.» [2, c. 23].

Отже, у творах Кінга та Лавкрафта використовується ряд лексико-стилістичних засобів, що формують неповторну атмосферу та мають експресивний вплив на читача. Атмосфера саспенс формується з допомогою метафори (часової, концептуальної), метонімії, персоніфікації. До цього, С. Кінг на відміну від Г. Лавкрафта, використовує іронію, пан та антономазію, але Лавкрафт часто використовує гіперболу.

Література:

1. Говард Ф. Лавкрафт. Поклик Ктулху // Журнал «Всесвіт», 2010. — № 5-6. — С. 135–161.

2. King S. 11.22.63 / Stephen King., 2011. – 849 p.

3. King S. Duma Key / Stephen King., 2008. – 688 p.

4. King S. Full Dark, No Stars / Stephen King., 2010. – 368 p.

5. King S. IT / Stephen King., 2016. – 1168 p.

6. King S. Langoliers / Stephen King., 2016. – 544 p.

7. King S. Misery / Stephen King., 2017. – 432 p.

8. King S. The Mist / Stephen King., 2007. – 230 p.

9. Lovecraft H. The Call of Cthulhu / Hovard Lovecraft., 1928. – 136 p.

10. Lovecraft H. The Colour out of Space / Hovard Lovecraft., 1927.

11. Lovecraft H. The Crawling Chaos / Hovard Lovecraft., 1997.

12. Lovecraft H. Dagon / Hovard Lovecraft., 1965.

13. Lovecraft H. The Statement of Randolph Carter / Hovard Lovecraft.

]]> https://naub.oa.edu.ua/osoblyvosti-vykorystannya-leksyko-st/feed/ 0 https://naub.oa.edu.ua/tehnika-pysma-ta-vyrazhalni-zasoby-u/ https://naub.oa.edu.ua/tehnika-pysma-ta-vyrazhalni-zasoby-u/#respond Wed, 10 May 2017 18:41:44 +0000 http://naub.oa.edu.ua/?p=22400 У цій статті розглянуто техніку письма, виражальні засоби та поетичність у творчості Стівена Кінга. Досліджено особливості лексичних одиниць та розглянуто використання та методи перекладу ненормативної лексики.

Ключові слова: творчість, переклад, лексика, виражальні засоби.

В этой статье рассмотрено технику написания, выразительные средства и поэтичность в творчестве Стивена Кинга. Исследовано особенность лексических единиц и рассмотрено использование и методы перевода ненормативной лексики.

Ключевые слова: творчество, перевод, лексика, выразительные средства 

In this article were reviewed the technic of writing, expressive means and poetry in the works of Stephen King, was studied the peculiarity of lexical unit and were considered the use and methods of translation of non-normative vocabulary.

Keywords: legacy, translation, vocabulary, expressive means.

Стівен Кінг сміливо і блискуче застосовує свій дар оповідача, відчуття мови і здатність знаходити епічне у повсякденному. Звичайно, для такого прогресу особистості цей чоловік перечитав і дослідив не мало робіт інших авторів. Його голову не покидали думки, що він так і не зможе написати чогось свого, чогось незабутнього, що могло б змінити хоча б когось в цьому світі. У 1966 – 1967 роках Кінг занурився з головою у розми Толкієнової уяви, але від написання своєї історії утримувався, інакше це був би неминучий повтор витворів Толкіна, aле амбіції і палке бажання керували майбутнім письменником більш за все. [6]

В інтерв’ю 1980 року Кінг зазначив, що відчув великий вплив Теодора Драйзера і Френка Норриса. Від них він вивчив, що навіть одна-єдина дія стає причиною для неабияких наслідків. На прикладі ще одного реаліста Шервуда Андерсона Кінг випрацював вміння конструювати характери героїв, задіювати в сюжеті одразу кілька базових точок – дитинство, стосунки з батьками, сексуальні проблеми. У Хемінгуея він запозичив фірмовий стиль короткого викладу речення і повтору ключових фраз. Також, не мало важливим є те, як надавати тону та емоційного забарвленням на папері. Наприклад, oдним з таких методів є виділення ключових фраз курсивом:

«Джібба – Джібба» – говорить вона.

«Я тобі віддячу» – говорить вона [3, 385с.].

Або « –  Білле, я мушу йти. Це…друже, це фантастично» [3, 406].

Так починає формуватись неповторний стиль автора. Один з авторських прийомів, які часто вважаються помилками, є географія та розташування неіснуючих містечок. Як читачі, так і критики називають Стівена неграмотним, а назви містечок неправильними. Нерідко звучать зауваження в бік Кінга, мовляв, частіше звертався б до довідників. Проте, цьому є пояснення. «Навіть більше, ніж тло мені потрібне було відчуття апокаліптичного простору…» – казав Кінг. [8] Незнання географії додавало картинам відчуття дивовижного зміщення у просторі.

З часом використання чужих цитат і явність впливу інших авторів стала менш помітною. Кінг вже з розумом підходив до подібних трюків. Кінг випрацював дієву схему побудови твору та класифікації страхів. Спочатку – «чистий» жах, за тим – відраза, а вже потім ефект несподіванки. Проте, ця схема не завжди оправдовує себе. Інколи потрібно змінити порядок пріоритетів. Новий страх створити не так вже і просто, але це не проблема, якщо добре володієш вже давно знаним. Тому, доробок жанру часто експлуатує хоча б один із популярних страхів. Це, як правило, боязнь темноти, павуків, висоти та мерців.

Зі зростанням кількості книг автора, зростала і його впевненість у собі, тепер він відчував повну владу над тим, що пише. Тому збільшилась кількість лайливих слів у його творах. Це також один з виражальних засобів письма автора. Ненормативна лексика (обсценна лексика, лихослів’я) – лексика-табу, яку сприймають як непристойну. [7] Така лексика у літературних творах має місце тільки тоді, коли сама творчість того чи іншого автора має цінність, в іншому випадку – це просто піар-хід для того, щоб заманити читача, покорити його своєю «унікальністю». Матеріалом для дослідження може стати будь яка книга Кінга, проте, найбільш насичений лайкою є роман «Історія Лізі» (Lіsey`s story).  «Amanda had been actіng nutty» / «Аменда вела себе як ідіотка». [2, с. 17] «You could easіly wrіte Manda off as just another gonzo-bonkіe old maіd» / «Ви легко могли б списати Менду як ще одну пришелепкувату стару діву». [2, c. 30] Або «That southern-frіed chіckenshіt coward» / «Цього спеченого на південному сонці паскудного боягуза». [2, c. 31] Цей прийом Кінг застосовує з метою висловлення негативного ставлення до того, що відбувається, що само собою спонукає читача до осмислення ситуації.

Проте, суть такого прийому полягає не лише у його використанні, але і у перекладі подібної лексики. Слід зазначити, що існує декілька підходів до методики перекладання ненормативної лексики. А.В. Федоров пропонує такі напрямки уникнення проблем при такому типі перекладу: загально-лексикологічні та граматичні питання перекладу. Цікаво, що переклад лайки повинен відповідати рівню оригіналу, тобто, переклад повинен відтворювати всю суть оригінальної ненормативної лексики. В. Н. Комісаров наводить дещо інший підхід до вирішення проблеми перекладу «особливої» лексики. Перевагою є те, що автор розглядає питання перекладознавства не лише у мовному аспекті, а й висуває теорії, пов’язані з комунікативною функцією і такий підхід можна застосовувати е лише до ненормативної лексики. Проте, найбільш вдалі методи З. Д. Львовська. Вона відносить теорію динамічної еквівалентності та теорію рівнів еквівалентності. Зважаючи на те, що ненормативна лексика має чіткий експресивно-емотивний характер, теорія динамічної еквівалентності видається досить вдалою для застосування її при перекладі текстів, які містять лайливі слова та вирази. Достатньо застосувати прості перекладацькі прийоми, наприклад, такі, як заміна. [1]

Щодо техніки виконання роботи, то тут в Стівена також є свої козирі. Він надає перевагу не повному опису, обґрунтовуючи це тим, що потрібно знати що описувати, а що залишити осторонь. Письменник не завалює читача купою непотрібних порівнянь та описів. Він дає читачеві почуття свободи та право вибору. Прочитавши книгу ви маєте повне уявлення про героїв та те, що відбувалось, але тільки після прочитання ви розумієте, що головні герої – це плід вашої уяви. Автор не нав’язує вам колір очей чи стиль одягу протагоністів – ви співпрацюєте з ним, створюючи унікальну для кожного картину.

Варто зазначити, що незважаючи на жорстокий характер літератури жанру хоррор, Кінг все ж зумів додати у свої твори поетичність. Так, одним з прикладів такого прийому є твір «The Long Run»: “Just go on dancing with me like this forever, Garraty. And I’ll never tire. We’ll scrape our shoe on the stars and hang upside dowm from the moon.” [9]

Величезне значення Кінг приділяв і побудові речень, абзаців, граматиці і стилю. Наприклад, правила присвійних прикметників – завжди додавайте s, навіть якщо іменник закінчується на s’, завжди треба писати Thomas’s bike і ніколи Thomas bike. Не забуває автор і про атрибуцію діалогів, фонетичну редукцію.

Кінг розуміє, що страх перед iнопланетним вторгненням чи ядерною вiйною таїть в собi страх бiльш глибокого рiвня, Фрейд називає джерелом цього страху «підсвідомість». Саме на це починає опиратись автор пiд час роботи, дослiджуючи поведiнку людей з точки зору психологiї. Кінг у своїх романах використовував наукові дані нейропсихології, і гіпотези ще не досліджених властивостей людського мозку.

Отже, творчість Стівена Кінга – це не лише розважальна література, але матеріал для роботи мовознавців. Роботи Стівена Кінга базуються не лише на описах жахливого, але й на глибокому психологізмі, біблійних мотивах при цьому автором використовується цікава лексика. Його твори сповнені не тільки кривавими картинами, але і часто забутими цитатами класиків. Він не просто користувач мови, він – дослідник, який розвиває її. Також, не мало важливим є те, що Стівен не просто подає нам набір слів, у його творах присутня стратегія. Така література виконує естетичну функцію, комунікативну та пізнавальну, дає можливість мислення та розвитку уяви та не просто сприймати прочитане, а аналізувати його. Стівен подає нам 48 літер, купу пунктуаційних знаків і сприяє всім умовам для створення нами власного, підходящого нам світу. Тому слід сказати, що творчість Стівена Кінга має неабиякий вплив сьогодні не тільки на тих, хто нею цікавиться, але і на подальший розвиток жанру, в якому він працює.

Література:

1. Американські сленгізми та їх еквіваленти в українській мові [Електронний ресурс] – Режим доступу до ресурсу: http://knowledge.allbest.ru/languages/2c0a65635b3ad68a4c53b88521206dhtml.
2. Кінг С. Історія Лізі. // Кінг С. Книжковий клуб «Клуб сімейного дозвілля» – Харків – 2007. – 620 с.
3. Кінг С. Містер Мерседес / Стівен Кінг., 2014. – 544 с.
4. Кінг С. Острів Дума / Стівен Кінг. // Клуб сімейного дозвілля. – 2008. – С. 688.
5. Никитенко О. Рей Бредбері за робочим столом. [Електронний ресурс] / Олег Никитенко // “Всесвіт” – Режим доступу: http://www.ursr.org/vsesvіt/90/08/html/154.html.
6. Початок творчого шляху С.Кінга [Електронний ресурс]. – 2011. – Режим доступу: http://www.kіngworks.ru/bіografіya-s-kіnga/nachalo-tvorcheskogo-putі-s-kіnga
7. Словник української мови [Електронний ресурс]. – 2017. – Режим доступу до ресурсу: http://sum.in.ua/s/matjuk.
8. Тлеупова А. М. Художня своєрідність творів С.Кінг [Електронний ресурс] / А. М. Тлеупова. – 2012. – Режим доступу http://www.moluch.ru/conf/phil/archive/27/2295/.
9. King S. The Long Run [Електронний ресурс] / Stephen King – Режим доступу до ресурсу: http://www.onlinenovelsfree.com/reading/The-Long-Walk-2815/359058.

У статті розглянуто участь протестантизму в суспільному житті України у контексті аналізу соціального вчення протестантських конфесій України.

Ключові слова: протестантизм, п’ятидесятники, АСД, соціальне вчення.

The article reviews Protestant participation in public life of Ukraine in a context of the social doctrine of Protestant denominations in Ukraine.
Keywords: Protestant, Pentecostal, SDA, social doctrine.

Досліджуючи протестантизм, особливо його пізні течії, слід брати до уваги той факт, що за роки незалежності нетрадиційні віросповідання пройшли складний шлях становлення, інституціоналізації та визнання, як на державному, так і особистому рівнях. Рівень довіри держави та суспільної думки до протестантських конфесій не завжди відображав реальний стан речей. Стара ідеологічна система неоднозначно впливала на розвиток та діяльність євангельських релігійних організацій, формуючи стереотипи щодо протестантизму у свідомості людей, які продовжують існувати до наших днів.

Тема особистості й особистісної віри є актуальною для протестантизму, що апелює до вільного вибору релігійного світогляду й життя. Загальні біблійні принципи етики, моралі, любові, що стають основою для вільного вибору особистості, формують демократичну систему взаємовідношень між конфесією та віруючи, що до неї належать [14, с. 237]. Як наслідок соціальні доктрини і соціальна позиція протестантських церков формується на основі екзистенційних питань, моралі та прав людини вільно жити у секуляризованому світі за християнськими принципами. Така гуманна орієнтація протестантизму у питаннях соціальної справедливості пояснює популярність та зростання кількості послідовників у країнах, де права людини утискувалися або ж не дотримувалися взагалі.

Лариса Веремейчик зазначає, що протестантизм в Україні, характеризується строкатістю богословських підходів, зумовлених численністю напрямів та течій, якими представлений цей напрям. Позиція протестантів, які хоч і мають у корінні традиції відсторонення від суспільно-політичних процесів, що детерміновані історією взаємовідносин між протестантськими конфесіями та радянською державою, все ж намагається відповідати на запити часу і виробити соціальне вчення, у якому намічені тенденції до співпраці з державою у суспільній царині [2].

Відомий український дослідник В. Докаш у своїх працях зазначає, що протестантизм у своєму вченні виходить із того, що в людині є всі необхідні якості, щоб вона прагнула до взаємодії із собі подібними, тобто до суспільного життя. Саме процес соціалізації тут вважається значущим, оскільки суспільство зберігає досвід, традиції, знання попередніх поколінь. Це вважається важливим ще й тому, що коли людина соціалізується, вона збагачує себе всім тим, що людство напрацювало, відібрало і зберегло за всю історію існування. Церквою визнається, що тільки в такому випадку зріла, розвинута особистість є основним багатством суспільства, джерелом та рушійною силою його розвитку. Саме тому Церква закликає людей зберігати свою гідність та розвивати свою особистість [3, с. 105].

Україно-російський релігієзнавець, дослідник протестантизму Михайло Черенков зазначає, що євангельське християнство сприймає сучасність і сучасне суспільство як сферу свого життя і служіння, долаючи дуалізм церкви і суспільства, релігії і культури. Своїм основним завданням євангельські церкви вважають не збереження традицій і дотримання їх в усій буквальності, а їх творче продовження відповідно до духовних запитів і соціальних потреб секулярного суспільства. Євангельські церкви орієнтуються на майбутнє, а не в минуле; на реформи, а не на традиції; на активне соціальне служіння, а не на храмову літургію; на сучасні моделі і форми, а не на радянський досвід маргінального існування церков [15, с. 237].

Протестантські євангельські церкви, зазвичай мають надзвичайно розширену організаційну структуру, але поєднуються у своїй єдиній соціальній позиції. Спільними рисами протестантизму на пострадянському просторі, називають соціальну активність, динамізм, серйозне ставлення до віри та високі етичні принципи. Автори сучасних досліджень визнають, що світ євангельського протестантизму (насамперед баптизму і п’ятидесятництва) раніше вважали примітивним і інтелектуально бідним, а сьогодні розкривають його як багатовимірний, глибоко духовний, інтелектуальний, цікавий для релігієзнавців і навіть для православних богословів [11, с. 231].

П’ятидесятницькі, баптистські й різні «євангельські» церкви на сьогодні утворили якісно нову спільноту, у якій доктринальні і соціальні особливості поступаються місцем єдності на основі прийняття фундаментальних принципів Реформації і нових актуалізацій Євангелія. У соціальному вченні українських євангельських протестантів домінують консервативні моделі. Як висловився лідер українських п’ятидесятників Михайло Паночко, «…краще консерватизм, ніж лібералізм. Біблія лібералізму не припускає» [9, с. 3].

На сьогоднішній день все більше актуалізується питання про роль протестантизму у соціальній та духовних сферах життя суспільства. Це питання протягом багатьох років залишалося дискусійним. Соціальне вчення протестантських організацій в основному представлено у програмних документах – доктрині, концепції, позиції тієї чи іншої організації до тих чи інших питань. Як правило, всі програмні документи конфесій спрямовані на визначення відносин Церкви та інших соціальних інститутів суспільства. Тому загальним для всіх представлених концепцій і програм є блок розуміння прав людини, а також трактування участі протестантських конфесій у політичному житті держави та організації допомоги нужденним[1].

Одним з головних програмних документів сучасного протестантизму щодо позиції у суспільстві є документ під назвою «Соціальна позиція протестантських церков Росії», який підготували російські протестантські церкви у 2003 році відповідно до рішення Консультативної ради глав протестантських церков. В даний час до Консультативної ради входять Євразійська федерація спілок євангельських християн-баптистів країн Співдружності, Євро-Азіатське відділення Церкви християн адвентистів сьомого дня, Західно-Російський союз Церкви християн адвентистів сьомого дня, Російський об’єднаний союз християн віри Євангельської, Російський союз Євангельських християн-баптистів і Союз християн віри Євангельської п’ятидесятників Росії [12]. У цьому документі колектив авторів приділяє велику увагу поданням позиції протестантських деномінацій Росії з питань прав і свобод людини. Крім того, в документі визначені сфери взаємодії церкви і держави. Перелік сфер співробітництва включає в себе, зокрема, підтримку інституту сім’ї, материнства і дитинства; служіння милосердя і благодійність; посильну діяльність у профілактиці правопорушень, піклування про осіб, які перебувають у місцях позбавлення волі. Цей документ є фундаментальною основою для прикладу соціального служіння усім протестантським конфесіям, адже їх співдружність, зазвичай не зосереджується у регламентованих територіальних кордонах. Подібний документ стає прикладом для реалізації соціального служіння не лише для протестантів Росії, але й для українських євангельських християн.

Варто зазначити, що подібний документ, що відображає соціальну концепцію та ставлення до окремих питань прийнятий протестантами п’ятидесятниками в Україні. Своє ставлення до суспільства п’ятидесятники окреслили у «Основах віровчення та богослужбової практики» у розділі «Наше ставлення» [8, с. 26]. Церква вчить, що віруюча людина повинна мати активну життєву позицію, піклуватися про добробут своєї країни, про проблеми суспільства й виробництва, виконувати цивільні обов’язки. Щодо ставлення до інших конфесій, то ідеться мова про те, що треба жити в мирі з ними, виявляти до них повагу, милосердя, любов, не осуджувати й не лихословити їх, не ворогувати з ними; усіх християн вважати Божими дітьми. В підрозділі «До світської влади» зазначається, що християни повинні шанувати владу, коритися владі, віддавати їй належне, молитися за владу. Тут чітко зазначається, що церква відокремлена від держави, але це не заважає деномінації включатися в розробку соціальних проектів та їх реалізацію. Загалом можна сказати, що Церква бажає активно співпрацювати як із державою, так        і з громадськими організаціями в соціальній сфері [8, с. 23].

Варто відзначити, що в соціальних доктринах сучасних протестантських церков розроблені принципи співпраці з суспільством і виконанням кожного з віруючих своїх громадянських обов’язків.

Для об’єктивного висвітлення теми дослідження доречно акцентувати увагу на питанні українського протестантизму в контексті сучасних політичних процесів, що передбачає два аспекти. Перший – власне політика та організація влади у суспільстві. Другий – відносини між державою і Церквою. Питання політики у євангельському протестантизмі вирішується однозначно: «Богу – Богове, кесарю – кесареве». Проте,слід розуміти що на практиці дотримуватися цього принципу дуже складно, адже Церква не може бути нейтральною у політичному житті. Під час виборів до Верховної ради України неодноразово балотуються протестанти [10].

Соціальне служіння для більшості протестантських церков, що діють в Україні, – це, по-перше, підтвердження актуальності вчення Лютера про «добрі діла». Віруючі його розглядають як свідчення осмисленості свого земного існування, пошуків ефективних засобів практичної реалізації християнських заповідей. По-друге, передбачає й своєрідне надолуження протестантськими громадами України свого ще не реалізованого суспільно-етичного потенціалу. Центральне місце у сфері соціального служіння посідає філантропія, що вважається найголовнішим аспектом соціальної практики у протестантизмі. Саме в ній реалізується його ідеал практичного християнства. Не зважаючи на багатолітню заборону благодійницької діяльності за умов радянської системи, протестанти намагались проводити її серед єдиновірців. У незалежній Україні спрямовують її насамперед на нерелігійне середовище, тісно поєднуючи із завданням євангелізації, проповіді релігійного вчення. Головним об’єктом філантропії стають люди, котрі потребують невідкладної допомоги. Оскільки жебрацтво у протестантизмі, зокрема кальвінізмі та пов’язаних з ним пізніх течіях, засуджується, як вияв лінивства, небажання виконувати Божі заповіді й дотримуватись основних обов’язків перед суспільством, то йдеться передусім про допомогу моральну [6, с. 175].

Для того щоб детальніше зрозуміти принципи соціального служіння протестантів, пропонуємо розглянути соціальну сферу діяльності Церкви Адвентистів сьомого дня (АСД), яка закликає всіх до відкритості та розвитку відповідальної ініціативи в ім’я загального блага [4, с. 55]. Крім того, адвентисти бачать свою соціальну місію у духовному оздоровленні суспільства через роботу з особами, яких відносять до так званих груп ризику: наркоманами, алкоголіками, особами без певного місця проживання, підлітками, діяльність асоціації служіння ув’язненим, формування духу толерантності, міжконфесійного співробітництва, зміцнення миру і злагоди в суспільстві. Також представники АСД пропонують суспільству освітні технології і методики з профілактики та боротьби зі згубними звичками, формування здорового способу життя, які напрацьовані в даному співтоваристві [4, с. 92].

У відповідь на потреби суспільства, своє соціальне служіння адвентисти будують дотримуючись двох основних принципів:

• гідність людини (допомога людям реалізувати свій потенціал);
• загальне призначення земних благ (забезпечення принципу соціальної справедливості).

Ці принципи визначають вирішення низки соціальних проблем: нагодувати голодного, одягнути роздягненого, відвідувати хворих, втішити страждають і т.д.

Особливою ланкою соціального служіння протестантів є сфера охорони здоров’я. Найбільш активно у цій сфері працюють адвентисти. Це пояснюється не лише загальною етичною концепцією, а й особливостями віровчення, що включає у себе санітарну реформу. Максимального втілення даної реформи прагне Українська уніонна конференція, пов’язуючи її з розв’язанням суспільних проблем: «Ми не можемо вважати себе дітьми Божими, якщо порушуємо Його настанови щодо здорового способу життя. Якщо людина знаходиться у пригніченому, хворобливому стані через неправильне ставлення до свого життя, вона не може почути голос Божий, бути активним членом суспільства» [4, с. 94]. Для практичного здійснення санітарної реформи при церкві створено відділ здоров’я і поміркованості. У 1992 р. відбулася установча конференція лікарів-адвентистів, де оголошено початок діяльності Адвентистської медичної асоціації України [7].

Соціальна доктрина Адвентистів сьомого дня стала першим програмним документом серед українських протестантів, що на офіційному рівні представляє соціальну позицію Церкви. Вона містить основні богословські позиції, що пояснюють особливості віровчення АСД. Документ структуровано й поділено на розділи:

• Церква, Людина, Сім’я;
• Церква і суспільство;
• Церква і держава;
• Християнська етика і світське право. Свобода совісті і толерантність;
• Культура у контексті релігійного та соціального життя;
• Сучасна економіка та християнські цінності;
• Здоров’я людини та народу;
• Проблеми біоетики;
• Церква та проблеми екології;
• Сучасна світова спільнота:досягнення та загрози розвитку;
• Церква АСД та інші конфесії та релігії. Екуменізм;
• Соціальне служіння церкви, як відповідь на потреби суспільства.

Таким чином, соціальна доктрина Церкви АСД, опрацьована і ухвалена першою з-поміж інших протестантських церков у незалежній Україні, дає можливість віруючим цієї Церкви активно включатися у соціогуманітарні й соціокультурні процеси, створювати різноманітні форми і методи суспільного життя, щоб бути активними суб’єктами громадянського суспільства. Відкритість до суспільства, соціальна мобільність поєднуються з активною політичною діяльністю: віруючі Церкви АСД самі обирають на виборах і обираються як депутати до законодавчих органів влади – від сільських рад до Верховної Ради України, працюють у виконавчих органах влади.

Українська унійна конференція Церкви АСД входить до складу Всеукраїнської Ради Церков і релігійних організацій, в якій разом з представниками інших конфесій, діючих в Україні, сприяє утвердженню міжконфесійної толерантності й стабільності українського суспільства, міжнаціональної і міжконфесійної злагоди, рівноправності всіх громадян України незалежно від їх ставлення до релігії.

Таким чином, протестантські церкви на сучасному етапі вже не обмежуються справами общини, а намагаються розширити поле своєї соціальної активності на інші галузі суспільного життя. Розуміючи, що релігія в Україні найкраще може реалізуватися в духовній сфері, протестантські лідери прагнуть до розширення свого впливу в інформаційному просторі. Значну роль у формуванні інформаційного простору країни відіграють навчальні заклади.

Протестантські громади мають безліч власних навчальних закладів. Згідно статистистичних даних за 2003 р., Всеукраїнський союз об’єднань євангельських християн-баптистів (ВСО ЄХБ) мав 5 вищих навчальних закладів: 3 семінарії і 2 університети. Крім того, до нього належать 15 середніх біблійних коледжів, безліч біблійних шкіл при баптистських церквах і численні музичні та заочні курси[16, с. 2].

До Всеукраїнського союзу християн віри євангельської – п’ятидесятників входять 14 навчальних закладів вищого та середнього рівнів акредитації і 871 недільна школа. Громади п’ятидесятників, що не входять до цього союзу, мають 3 навчальні заклади та 260 недільних шкіл. При інших протестантських течіях також діють численні навчальні заклади всіх рівнів [16, с. 2].

У середовищі протестантських церков є багато спеціальних навчальних закладів, мета яких – виховання майбутніх служителів церкви. Прикладом такого навчального закладу є школа «Дияконія», заснована у 2009 р. на базі київської парафії Української Лютеранської Церкви «Воскресіння». Ця школа діє в співпраці з Українською Лютеранською Богословською семінарією Святої Софії в Тернополі. Учні «Дияконії» ретельно вивчають Біблію та принципи діяльності релігійних громад, набувають навичок, необхідних для служіння людям. Після закінчення цієї школи випускники отримують сертифікати, що дозволяють їм служити дияконами та дияконесами [13].

Священнослужителів готує Буковинський біблійний інститут церкви адвентистів сьомого дня, який має філіали в Чернівецькій, Івано-Франківській та Тернопільській областях. На базі цього інституту майбутні служителі мають можливість ретельно дослідити і проаналізувати Святе Письмо, здобути знання, необхідні для успішного служіння людям, набути практичних навичок роботи з віруючими.

На базі найбільших протестантських конфесій в Україні за період незалежності створено багато вищих навчальних закладів. У 1994 р. в Тернополі заснована богословська семінарія імені Св. Софії. У цій семінарії готують церковнослужителів, богословів, фахівців з доктринального, історичного та практичного богослов’я. Для вступу до семінарії абітурієнт повинен мати попередню загальну вищу освіту, знати одну або дві іноземні мови й уміти вільно читати Біблію давніми єврейською та грецькою мовами.

Навчання в Семінарії Св. Софії триває 4 роки. Під час навчання семінаристи проходять практику в церквах, де планують служити. На завершальній стадії освітнього процесу семінаристи готують дослідницький проект з певної богословської теми. Випускники цього ВНЗ отримують дипломи бакалаврів та магістрів богослов’я і можуть бути служителями різних рівнів у протестантських церквах. Особливою ознакою Тернопільської богословської семінарії імені Св. Софії є її визначена національна орієнтація: значну увагу приділяють вивченню української мови, історії та культури. Дослідницькі проекти в семінарії присвячені переважно дослідженню релігійних проблем на території України [5, с. 472].

Отже, протестантські лідери усвідомлюють, що на сучасному етапі в українському суспільстві не вистачає такої морально-етичної концепції, яка б ставила людину перед необхідністю відповідати не тільки за особисте спасіння чи спасіння членів своєї конфесії, чи, навіть, загальнолюдське спасіння, а й за збереження своєї нації, держави, природи, і, взагалі, світу, в якому ми існуємо. Тому, тільки виробивши актуальну для сьогодення аксіологічну систему, яка б адаптувала традиційні морально-етичні настанови, такі як десять заповідей тощо до сучасних потреб українського суспільства, протестантські церкви зможуть впливати на культурно-соціальну ситуацію в країні.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Буга Е. Особенности социального служения протестантских общин в современном обществе. [Електронний ресурс] – Режим доступу: http://human.snauka.ru/2013/08/3686.
2. Веремейчик Л. Участь протестантських церков у суспільному житті незалежної України [Електронний ресурс] – Режим доступу: http://univerua.rv.ua/VNS2/Veremeychyk_L.F.pdf.
3. Докаш В. Форми реалізації особистості в контексті соціальних доктрин протестантських церков / В. Докаш // Релігія та Соціум. – 2010. – № 1 (3). – С. 105–110.
4. Жукалюк Н., Любащенко В. История Церкви христиан Адвентистов седьмого дня в Украине. – К., 2003. – С 55.
5. Історія релігії в Україні. В 10т. Т.5. Протестантизм в Україні / [ред. кол.: А.Колодний(голова)та ін.]. – К.: Світ знань, 2002. – 424с.
6. Кальниш Ю. Г. Соціальна і гуманітарна роль церкви в українському суспільстві / Юрій Кальниш // Вісник Української Академії державного управління при Президентові України. – – № 1. – С.175.
7. Медична асоціація АСД [Електронний ресурс] – Режим доступу: http://www.bible.com.ua/lib/r/40.
8. Основи віровчення та богослужбової практики Церкви Християн віри євангельської п’ятидесятників України. – Ч. : Рута, 2007. – 26-27 с.
9. Паночко М. Єдність – фундамент для пробудження // Назустріч надії. – 2007. – №1. – С. 3.
10. Решетніков Ю. Євангельські віруючі і політика / Юрій Решетніков // Релігійно-інформаційна служба України / Релігія і суспільство / Аналітика: [Електронний ресурс]. – Режим доступу:http://www.zisu.org.ua/ukr/ religion.and.society /analysis/ article; 11233.
11. Современная религиозная жизнь России. Опыт систематического описания. – М., 2003– 2004. – Т. 2. Протестантизм. – 2003. – с. 321.
12. Социальная позиция протестантских церквей России [Електронний ресурс] – Режим доступу: http:// bibleapologet.narod.ru/doctrine.htm.
13. Українське лютеранство, школа «Дияконія» [Електронний ресурс] – Режим доступу: http://ukrainian-lutherans.blogspot.com/2008/12/blog-post.html.
14. Черенков М. Протестантизм як рафіноване християнство : [монографія] / М. Черенков, А. Колодний, Л. Филипович // Українське релігієзнавство. – К., 20 – Спецвипуск 2009-2. – 237 с.
15. Черенков М.М. Від ізоляціонізму до «входження у світ»: соціально-філософські рефлексії трансформаційних процесів в українських євангельських церквах // Мультиверсум. – 2008. – №70. – С. 237–247.
16. Яроцький П. Протестантизм в Україні:динаміка змін / П.Яроцький // Людина і світ. – Липень,2004. – С.2.

У статті досліджено діяльність православних церков у контексті суспільного життя України. Особлива увага зосереджена на розгляді соціального вчення православних конфесій України.

Ключові слова: православ’я, УПЦ МП, УПЦ КП, УАПЦ, соціальне вчення.

The article studies activity of Orthodox Churches in the context of public life in Ukraine. Particular attention is paid to the social doctrine of the Orthodox confessions in Ukraine.

Keywords: Orthodoxy, UOC MP, UOC KP, UAOC, social doctrine.

Православ’я станом на 1 січня 2013 р. нараховує 18479 релігійні організації, що становить 50,2 % від їх загальної кількості [9, c. 48]. За чисельністю православних організацій Україна посідає перше місце в світі, що дає змогу зробити висновок про релігійне відродження православ’я на теренах Української держави. Однак останнім часом спостерігається зменшення його питомої ваги в загальній складовій у зв’язку з «релігійним бумом», що можна прослідкувати на конфесійній карті України.

Майже 70 % всіх православних громад України належить Українській православній  церкві Московського патріархату, що об’єднує 12485 релігійних організацій. Протягом 2013 р. кількість релігійних громад УПЦ МП збільшилася на 255 одиниць. Також церкві належить 48 єпархії, 203 монастирів, 20 духовних навчальних закладів, 4288 недільних шкіл, 34 братства, понад 10068 тис. священиків [9, c. 48] . Водночас варто зауважити, що в діяльності цієї церкви ще зберігаються рецидиви імперсько-шовіністичної позиції щодо відстоювання власних інтересів. Головним своїм «ворогом» УПЦ Московського патріархату бачить УПЦ КП, всіляко підкреслюючи нібито неканонічність останньої. Конфлікти, що виникають між громадами цих церков чинить негативний вплив, не лише на суспільно-значущу діяльність церков, але й на суспільне життя України в цілому.

Українська православна церква Київського патріархату складає близько 25 % від кількості всіх православних громад, що становить 4536 релігійних організацій. Порівнюючи з 2012 р., кількість релігійних організацій зменшилася на 19 одиниць. Таким чином, церкві належить 34 єпархій, 59 монастирів, 16 духовних навчальних закладів, 1234 недільні школи, 12 братств, майже 3141 тис. священиків [9, c. 48].

УАПЦ від загальної кількості всіх громад складає 7 %, що налічує 1205 релігійних об’єднань. З червня 1990 р., тобто за період свого законного існування на території Української держави, спостерігається значне зростання складових її структури. Станом на 2013 рік вона нараховує 15 єпархій, 11 монастирів, 7 духовних навчальних закладів, 307 недільних шкіл, 1 братство, 731 священнослужителі [9, c. 48].

За даними загальнонаціонального соціологічного дослідження, проведеного Фондом «Демократичні ініціативи» з 1 по 11 червня 2006 року в усіх регіонах України, відносна більшість українських громадян – 27,8 % відносять себе до УПЦ КП і лише 18,3 % – до УПЦ МП. Наведені показники служать достатньою підставою для висновку, що значна частина православних українців, які часто, за відсутності іншого вибору, відвідують храми УПЦ МП, своїм духовним центром бачать лише Київ [11, c. 66].

Зміни у релігійному житті в кінці 80-х на початку 90-х років та кардинальні державні перетворення дозволили Православним Церквам відновити соціальну і благодійницьку діяльність, яку вони не могли здійснювати повною мірою у зв’язку з історичними обставинами. Отримавши можливість стати не декларованими, а реальними суб’єктами суспільного життя, християнські конфесії почали відновлювати практику широкого соціального служіння у новому кількісному та якісному вимірах.

Українська дослідниця Ірена Бальжик зазначає, що основною соціальною роллю Церкви у демократичному суспільстві є роль неупередженого морального судді, який підтримує загальнолюдські цінності, права і свободи громадян, милосердя і гуманізм у житті суспільства, закликає громадян і саму державу діяти, виходячи з вимог совісті [1, c. 103]. Друга важлива роль Церкви – це служіння ближньому і суспільству в цілому. «Служіння ближньому і творіння благих справ в ім’я Христа є основою соціальної поведінки кожного християнина і суспільства християн в їх соборності. Це відкриває необхідність і перспективу соціального служіння Церкви. Шляхами такого служіння є як традиційна благодійність, так і систематична діяльність у вигляді соціальної роботи» [1, c. 103].

Соціальне вчення Православної Церкви – є її уявлення про суспільний ідеал та думка про сучасне їй суспільство, засноване на православній традиції. Необхідність соціальної концепції Церкви випливає з того, що християнство для християнина є, образно кажучи, не тільки «релігією для внутрішнього вжитку», але і принципом його життя в цілому, включаючи його соціальний, культурний, політичний, економічний і навіть екологічний та біоетичний аспекти. Орієнтація християнина в соціумі вимагає наявності у Церкви уявлення про соціально належне, про певний соціальний ідеал, який сприймається в есхатологічній перспективі спасіння [1, c. 104].

Слід зазначити, що участь православних релігійних інститутів у суспільному житті проявляється не тільки у богослужбово-молитовній діяльності, але й у просвітницькому, освітньому, виховному благодійному, інформаційному та місіонерському виявах. Під напрямками соціальної роботи слід розуміти: збереження моральності і спокою у суспільстві; духовна, моральна, культурна, патріотична освіта і виховання дітей та молоді; духовно-моральне і патріотичне виховання воїнів і співробітників правоохоронних установ; благодійницька і соціальна діяльність; збереження, відродження й розвиток історичної і культурної спадщини; робота з профілактики правопорушень; духовна і матеріальна допомога особам, які перебувають у місцях позбавлення волі; діяльність з охорони навколишнього середовища; підтримка інституту сім’ї, материнства і дитинства; підтримка і захист державної стабільності.

Варто констатувати, що багатовекторність своєї соціальної діяльності, Православні Церкви прописали у сучасних церковних документах лише у 2000 році. Так, напрямки соціального служіння УПЦ МП були закріплені у «Основи соціальної концепції Української православної Церкви» [6], а в 2001 році УПЦ КП, приймає «Церква і світ на початку третього тисячоліття» [12], яка за своїм змістом дуже нагадує соціальну концепцію УПЦ МП. УАПЦ, у 2003 році розробляє і приймає «Стратегію розвитку Харківсько-Полтавської Єпархії УАПЦ» в якій чітко зазначаються форми соціальної діяльності православної церкви: «…перевага надається незалежним доброчинним проектам, які б дозволяли зробити допомогу цілеспрямованою й мотивованою (церковні притулки, шпиталі, їдальні тощо). Пріоритетний характер має діяльність єпархіальної амбулаторії» [10]. Але, як ми бачимо цей документ обмежується територіальними          рамками і є обов’язковим для дотримання лише парафіями Харківсько-Полтавської єпархії.

В умовах глобалізаційних процесів у суспільстві вироблення соціального учення УПЦ стало необхідною умовою для відповідності сучасним процесам. Як священикам, так і мирянам потрібно знати принципи взаємодії на особистому й інституційному рівнях у соціумі для ефективної та продуктивної співпраці.

Юлія Недзельська зазначає, що сучасні богослови прагнуть подолати розрив між релігійними переконаннями та повсякденним життям віруючих, наголошують на необхідності осмислення соціальної реальності через призму православного віровчення. Вони прагнуть навести віруючих на думку про необхідність неодмінного поєднання їхнього суспільного та релігійного життя. Це яскраво засвідчує Соціальна доктрина Російської Православної Церкви, яка є в Україні обов’язковою і для спільноти УПЦ МП. Зміни способу життя спонукають віруючих пристосовуватися до сучасних умов, бо ж інакше вони не зможуть вижити в цьому світі. Миряни змушені користуватись досягненнями сучасної техніки, інформатики, медицини, фармакології, хімії, іншим, щоб мати змогу працювати. Вони не можуть відмовитись від досягнень цивілізації, тому у своєму буденному житті більшість віруючих відступає від вчення Церкви. Остання намагається дещо змінити усталені нею життєві норми і погляди на деякі речі цього повсякдення, але не досить швидко це робить. Невчасне реагування богословів на виклики часу призвело до того, що виникло явище так званого двомислення серед мирян: один тип поведінки у них в храмі, під час богослужіння, зовсім інший – вдома, в сім’ї чи на роботі. Це можна спостерігати, приміром, з того, як одягаються православні жінки. По-одному – на роботу чи місце відпочинку, з користуванням при цьому косметикою, одяганням штанів, різнобарвного одягу, а в храм вже по-іншому – одягають довгі спідниці, хустки й витирають косметику. Сучасні богослови намагаються всіляко зберігати традиції попереднього часу, повсякчас наголошуючи на своїй ортодоксальності як неодмінній церковності. Миряни ж, у свою чергу, не можуть відгородитися від світу і є його невід’ємною складовою. Ця тенденція дедалі зростає. Характерною особливістю способу життя православних мирян є розширення їхніх позарелігійних духовних інтересів. Це відбувається завдяки широким зв’язкам з невіруючими і виявляється у зацікавленні різноманітними світоглядними системами, досягненнями масової культури, навіть іншими релігіями [8, c. 135].

В «Основах соціальної концепції УПЦ» висвітлено надзвичайно широке коло проблем: церква і нація; церква і держава; християнська етика і світське право; церква і політика; праця та її плоди; власність; війна і мир; злочинність, покарання, виправлення; питання особистої, сімейної і суспільної моральності; здоров’я особистості й народу; проблеми біоетики; церква і проблеми екології; світські культура, наука, освіта; церква і світські засоби масової інформації; міжнародні відносини; проблеми глобалізації і секуляризації [6].

У даному документі особлива увага приділена позиції Церкви щодо держави та інституту влади. Довгий шлях пошуку оптимальної моделі взаємовідносин з державою, враховуючи складність та динамічні процеси у розвитку суспільства, УПЦ декларує необхідність дистанціювання від будь-якого державного ладу, існуючих політичних доктрин, конкретних суспільних сил, зокрема тих, що перебувають при владі. Відмова від участі у політичному житті виражається, зокрема, обмеженні членства священнослужителів у політичних партіях, рухах, блоках, у першу чергу тих, що ведуть передвиборчу боротьбу, недоцільності їх балотування до представницьких органів та органів місцевої влади. Така позиція є нововведенням, а також, справляє позитивне враження щодо соціальної концепції Церкви, хоча на практиці, на жаль, подібні установки не зажди реалізуються у силу різних обставин.

Слід також відзначити, що «Основи …» – найважливіше джерело для розуміння позиції УПЦ щодо багатьох питань, саме цей документ став тією основою для подальшого декларування та розвитку соціальної діяльності церкви.

Підсумовуючи роль «Основ соціальної концепції УПЦ» , можна дійти наступних висновків. Вперше в історії Православної Церкви ясно і чітко позначені такі взаємовідносини, як держава і Церква, які найбільшою мірою відповідають ученню про взаємодію світської і духовної влади. Це положення підкреслює унікальність та важливість цього документу. Прогресивними нововведеннями стали сформульовані позиції щодо ключових соціально-етичних проблем нашого часу – у сфері біоетики, політичної, економічної, екологічної, сімейної, журналістської етики. Розкриття православно-етичного змісту основних соціальних понять – держави, права, нації, культури, економіки і політики, праці і власності, злочину і покарання, війни і миру допоможуть православним віруючим зрозуміти позицію Церкви щодо цих понять. Регламентування інституційних відносини Церкви у різних сферах суспільного життя, а саме взаємодія з державою і органами влади, із засобами масової інформації, участь у політичному житті суспільства показало спробу Церкви відповідати сучасному ритму життя своїх вірних.

З боку держави деякі аспекти соціальної діяльності релігійних організацій були декларовані в прийнятому у 1991 р. Законі України «Про свободу совісті та релігійні організації» [2]  , який визначив право релігійних організацій здійснювати благодійницьку діяльність і милосердя, як самостійно так і через громадські фонди та організації. Зазначалось, що благодійна діяльність церкви може здійснюватися у різних формах.

Варто акцентувати увагу також на проекті «Концепції державно-конфесійних відносин в Україні» [3] – документі, що був розроблений у 2004 році, за ініціативою учасників постійно діючого Круглого столу «Релігія і влада в Україні» і підтриманий Всеукраїнською Радою церков і релігійних організацій України. У Концепції прописується партнерська модель державно-конфесійних взаємовідносин в галузі соціальної роботи: реалізація спільних програм у сферах організації здорового способу життя, зміцнення інституту сім’ї, захисту дитинства, громадських робіт, соціальної інтеграції осіб з особливими потребами, ліквідації наслідків стихійних лих, екологічних та техногенних катастроф, охорони здоров’я, соціальної реабілітації осіб, які її потребують, охорони природної і культурної спадщини та ін. В цілому документ підіймає актуальні питання взаємодії держави та церкви, але не дивлячись на постійні звернення Всеукраїнської ради церков до вищих органів влади щодо прийняття зазначеної концепції, цей документ, до нашого часу так і не був прийнятий.

Підсумовуючи вище зазначене, треба сказати, що більшість підготовлених концепцій з соціальної діяльності УПЦ МП залишаються лише проектами, але в умовах коли церкви започаткували нову епоху в історії соціального служіння і стали реальними дієвими суб’єктами суспільного життя, але потребують офіційного прийняття та підтримки у практичній реалізації. Ключову роль у вирішенні цього питання постає взаємне порозуміння і співробітництво держави та церкви.

Якщо порівнювати соціальну концепцію УПЦ КП – декларацію «Церква і світ на початку третього тисячоліття», що була ухвалена на Ювілейному помісному соборі Української православної церкви Київського патріархату, який відбувся в Києві 9–10 січня 2001 р., з аналогічним документом УПЦ, то більшість дослідників констатують її генеалогічну спорідненість з вихідними положеннями соціальної концепції Московської патріархії, хоча вона й не містить деяких розділів, що є в «Основах соціальної концепції», наприклад, «Церква і політика», «Власність», «Війна і мир» тощо.

Оксана Кібукевич, одним з найважливіших положень Декларації, виокремлює питання секуляризації суспільства [4]. Секуляризація, означає, що релігія, як світогляд і як інститут, остаточно втратила свою роль у політичній, соціальній і культурній сферах. Вона стала приватною справою людини. Сучасне суспільство зорієнтовано насамперед на матеріальні цінності. Акцентується увага на тому, що професійна діяльність і соціальний статус людини не залежать від світогляду, релігійної віри, моральних устоїв, талантів і особистих схильностей, а від здатності людини ввійти в глобальний економічний розвиток, таким чином, простежується негативна оцінка секуляризації суспільством.

Водночас питання свободи совісті Церква Київського патріархату не засуджує, навіть навпаки – закликає державу «не втручаючись у внутрішнє релігійне життя і не порушуючи закону про свободу совісті, дбати про духовну безпеку своїх громадян» [12]. Таку лояльну позицію УПЦ КП, можна пояснити іншими умовами існування цієї церкви у державі. Будучи невизнаною світовим православ’ям, вона діє в умовах поліконфесійного суспільства і її виживання багато в чому залежить саме від функціонування й правого захисту державою цього міжнародного принципу. Загалом «Церква і світ…» демонструє набагато більшу стриманість у геополітичних висловлюваннях, толерантність до міжконфесійних проблем і церковно-державних відносин, ніж це робить аналогічний документ УПЦ.

Аналізуючи традиційні погляди православ’я щодо природи держави й ідеалу державно-церковних відносин на засадах взаєморозуміння та взаємопідтримки, церква всіляко вказує лояльність до державної влади. Вона сприймає державу як «необхідний елемент життя в зіпсованому гріхом світі, де особистість і суспільство потребують захисту від всілякого зла» [12], і в цьому вбачає моральний сенс існування держави. На відміну від «Основ соціальної концепції» в доктрині УПЦ КП не простежується відверта політика дистанціювання від світської влади. Основну ж відмінність соціальної доктрини УПЦ КП від подібного документа УПЦ вбачаємо у її проукраїнській і патріотичній спрямованості, що виступає головним виразником її лояльності до української держави. Будучи однією з національних церков, УПЦ КП офіційно проголошує себе «духовним фундаментом держави» [12]. Церква «радо вітала проголошення незалежності України і підтримує утвердження її державності», а також засуджує «будь-які спроби тим чи іншим шляхом дискредитувати нашу державність». У Декларації не порушено окремим питанням проблеми співробітництва з державою в соціальній сфері, адже, духовне відродження є важливішим, ніж соціальне служіння[12]. Церква стоїть на традиційних для ортодоксальної лінії Вселенського православ’я позиції щодо її основної місії, яка полягає «в служінні спасінню людей для вічного життя, з одного боку, а з іншого – для очищення і освячення світу». На думку Світлани Онищук, [5] подібне нехтування церквою значення соціальної роботи у своєму основному документі, що висвітлює соціальну доктрину, ставить її в невигідне становище відносно УПЦ, у соціальній концепції якої це питання виписано дуже конкретно.

Підсумовуючи, Декларація УПЦ КП не відійшла від загальної ортодоксальної лінії Вселенського православ’я у відносинах з державою й оцінки ролі держави в місії церкви, хоч і є більш поміркованою та україноцентричною у цьому питанні, ніж соціальна доктрина УПЦ. У цій сфері, як, власне, офіційна позиція УПЦ КП є консервативною, зокрема внаслідок постійної загрози бути звинуваченими у неправославності. Олександр Саган, зауважує, що «…радикальні кроки в бік модернізації вчення можуть надати її опонентам додаткові козирі в запереченні визнання цієї церкви і звинуваченні їх у переході до протестантизму чи католицизму» [7].

Для об’єктивного висвітлення теми дослідження необхідно зосередити дослідницьку увагу на документі, що був прийнятий Харківсько-Полтавською єпархією УАПЦ та відображає її стратегію розвитку. Оскільки ця релігійна інституція не має загального документу, що декларує соціальну позицію всієї церкви, то наступні висновки були зроблені на основі «Стратегії розвитку до Всеукраїнського Православного Собору». Цей документ був опублікований 30 серпня 2003 року й був благословенним архієпископом Харківським і Полтавським Ігорем. «Стратегія…» складається з преамбули та розділів у яких відображається позиція Церкви щодо питань євангелізації, плекання східного благочестя, духовного формування й церковної освіти, душпастирства, між церковних стосунків та суспільного служіння[10]. Варто зазначити принципову відмінність документу від аналогічних доктрин православних церков, що перш за все виявляється у позиції щодо держави. Ключовим завданням для майбутнього Церкви проголошується захист від суспільних і державних інституцій, що прагнуть контролювати або деформувати вчення Церкви до власних політичних стратегій. Забороняється участь священнослужителів у політичному житті, використання храмів для передвиборчої агітації тощо. Декларується допомога для соціально незахищених, хворих та малозабезпечених на добровільних засадах, а також, як важливий напрямок душпастирської діяльності єпархії. Особливу увагу слід надати позиції Церкви у міжцерковних стосунках. Зазначається, що Харківсько-Полтавська єпархія уникає втручання у внутрішнє життя інших релігійних організацій і спільнот. У її офіційних документах і єпархіальних та парафіяльних виданнях неприпустима образа гідності християн інших конфесій. Прилюдні виступи представників єпархії на теми міжцерковних стосунків спрямовуються не на критику опонентів, а на доказ існування фундаментальних засад для церковної єдності. Церковні структури, що склалися після розколу УАПЦ та УПЦ-МП (УПЦ-КП патріарха Філарета, УАПЦ-КП митрополита Мефодія, «апостольська Церква», «соборноправна Церква»), а також єпархії Російської Православної Церкви за кордоном та Українська Істино-Православна Церква, приймаються за партнерів у творенні єдиної Помісної Церкви остільки, оскільки вони діють задля церковної єдності, у межах власного канонічного поля, визнаючи вищий авторитет Вселенського Константинопольського Патріарха[10]. Підсумовуючи варто зазначити, що «Стратегія…» є документом, що окреслює дуже мале коло питань, що стосуються соціального служіння Церкви. Це пояснюється його територіальною обмеженістю та обмеженим впливом. Подібна стратегія розвитку не охоплює усі важливі сфери сучасного суспільства та не може відображати загальну позицію церкви щодо соціального служіння.

Соціальні доктрини українських церков, попри значні теологічні ті інші розбіжності, засвідчують їх наміри здійснювати морально-етичний контроль над процесами, що відбуваються в сучасному українському суспільстві. Завдяки своєму етичному характеру соціальні доктрини здатні за умов рівноправних партнерських відносин запропонувати державній владі допомогу провідних християнських церков у вирішенні різноманітних питань соціогуманітарного характеру, зокрема посприяти духовному оздоровленню суспільства, збереженню та відродженню історичної й культурної спадщини української народу, покращенню сфери соціального забезпечення

Таким чином, сучасний стан українського суспільства можна охарактеризувати, як пошук нових духовних орієнтирів, що будуть спроможними зняти соціально-психологічну напругу, що дедалі більше наростає у відносинах між різними соціальними прошарками та категоріями українців. Саме релігійні чинники, духовно-моральне виховання, допоможуть чітко та зрозуміло сформувати громадянам України національну ідею та стійку ідеологію, що стане міцним фундаментом для процвітаючого розвитку держави. Релігійно-церковне життя в Україні торкається як внутрішніх, так і зовнішніх національних інтересів держави та суспільства. Хоча церква в Україні відокремлена від держави, вони взаємозацікавлені у нормальних стосунках, у гармонійному поєднанні своїх інтересів. У процесі їх формування та реалізації важливого значення набуває належність до певної конфесії громадян, усвідомлення віруючими загальнонаціональних інтересів. Саме з початком розбудови Української незалежної держави розпочався процес впровадження важелів демократії у суспільне життя українців, що певною мірою знайшло своє відображення й на релігійних процесах. Варто зауважити те, що канони православ’я не лише адекватно відтворюють світоглядні та аксіологічні засади буття українців, вони значним чином вплинули на формування нації, та об’єднання українських земель. Саме ця консолідація сприяла не лише проповіді ідеї єдності народу, милосердя, справедливості, а значною мірою звернення української православної церкви до різноманітної соціально-значущої діяльності. Від своїх початків православ’я в Україні розвивалося як органічний сплав догми, канону та традицій із народними потребами та відповідями на запити часу.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Бальжик, І.Соціальна концепція православної церкви в Україні / І. Бальжик // Актуальні проблеми держави і права: зб. наук. праць . 1994-. – – Вип. 36 . 504 с. С. 103-107.
2. Закон України «Про свободу совісті та релігійні організації» [Електронний ресурс] – Режим доступу: http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/987-12.
3. «Концепції державно-конфесійних відносин в Україні» [Електронний ресурс] – Режим доступу: http://risu.org.ua/ua/index/resourses/goverments_doc/doc_projects/40257/.
4. Кібукевич О. Соціальна доктрина української православної церкви Київського Патріархату [Електронний ресурс] – Режим доступу:http://theology.in.ua/ua/bp/bp_history/ukrainian_history/44362/.
5. Онищук С. В. Порівняльний аналіз соціальної доктрини традиційних християнських церков в Україні в питаннях взаємодії держави і церкви / С. В. Онищук // Теорія та практика державного управління. – 2014. – Вип. 4. – С. 56-65.
6. Основи соціальної концепції Української Православної Церкви [відп. ред. архім. Никон (Русин)]. – К.: Інформ.–вид. центр УПЦ, 2002. – 80 с. [Електронний ресурс] / – Режим доступу: http://bogoslov–club.org.ua/?p=1698. – Назва з екрану.
7. Саган О. Соціальна доктрина Російського православ’я: чи буде два кроки назад? / О. Саган // Українське релігієзнавство. – 2002. – № 23. – С. 14-24.
8. Спосіб життя православного віруючого / Ю. Недзельська // Українське релігієзнавство. – – № 46. – С. 135-146.
9. Статистичний звіт Державного комітету України у справах національностей та релігії за 2013 рік. – 2014. – Форма №1. – 48 арк.
10. Стратегія розвитку Харківсько-полтавської єпархії УАПЦ [Електронний ресурс] // Офіційний веб-сайт релігійно-інформаційної служби України – Режим доступу: http:// risu.org.ua/ ua/index/resourses/ church_doc/uaoc_doc/ 34046/.
11. Хмільовська О. Основні тенденції розвитку православ’я в Україні в контексті національної безпеки / О. Хмільовська // Стратегічні пріоритети. – 2009. – № 4. – С. 66.
12. «Церква і світ на початку третього тисячоліття». Декларація ювілейного помісного Собору УПЦ КП [Електронний ресурс] – Режим доступу:http://old.risu.org.ua/ukr/resourses/religdoc/uockp_doc/uockp_socdoc/.

Ключові слова : гендерне виховання, гендерні стереотипи, біоетика.

The article deals with the problem of the gender upbringing of position biotic science. The basic mechanisms of leveling of gender stereotypes in education and upbringing.

Keywords: the gender upbringing, gender stereotypes, bioethics.

Сучасний стан та тенденції розвитку проблем виховання та освіти підростаючого покоління передбачає реалізацію принципів гендерної політики на всіх рівнях . Передбачається насамперед рівноцінний доступ до освітніх, виробничих та культурних ресурсів представників як жіночої, так і чоловічої статі. Проблеми гендерного виховання актуалізуються в умовах глобалізації освіти, модернізації середньої школи, що покликане сформувати у школярів громадянську відповідальність, гендерну рівність, ініціативність, самостійність, толерантність та здібності до успішної соціалізації особистості.

Слід розуміти, що освіта відіграє вагому роль у трансформації сучасної системи гендерних відносин, формуванні свідомого покоління. Саме освіта, як один із найважливіших соціальних інститутів, що виконують функції поширення знань, формуванні навичок та цінностей, їх передачу від одного покоління до іншого через залучення гендерних підходів у навчальний процес, зможе закласти основи задля створення суспільної гендерної культури [6].

Формування правильного розуміння гендеру чи не найбільшою мірою залежить від коректного його тлумачення. Цю роль найкраще зможуть виконати система освіти та виховання. Лише з усуненням стереотипних уявлень про статус жінки в суспільстві чи домінування чоловіків у всіх сферах життя суспільства стане можливим правильне розуміння поняття «гендеру». Тому слід розуміти, що основною функцією гендерного виховання виступає формування активної життєвої позиції у соціумі незалежно від статевої приналежності, що забезпечуватиме гендерну рівність у суспільстві.

До механізмів нівелювання гендерних стереотипів у системі освіти слід віднести : введення спеціалізованих курсів до навчальних планів у освітніх закладах, розробка курсів, що включатимуть розгляд даної проблеми, забезпечення отримання кваліфікації викладачам, дослідження зарубіжного досвіду з питань гендерної освіти та його співставлення з вітчизняними науковими досягненнями. Всі ці механізми повинні активно впроваджуватися не лише у системах освіти та виховання, але й набувати широкого висвітлення у медіа, повинні стати темами для проведення конференцій та посприяти активному залученню до цього руху громадських організацій [7].

Термін «гендерне виховання» у науковій педагогічній літературі недостатньо повно розкритий.. здебільшого увага зосереджується на актуальності цієї проблеми, необхідності введення його в науковий дискурс, інтеграцію його у педагогічну науку задля найбільш повного висвітлення.

Під терміном «гендерне виховання» слід розуміти систему цілеспрямованого впливу на свідомість, поведінку, почуття та емоції вихованців з метою формування в них егалітарних цінностей, поваги до особистості, незалежно від статі, розвитку особистісних якостей задля їх реалізації, оволодіння толерантністю з метою створення та забезпечення гендерної рівності у суспільстві [3, c. 6].

До основних завдань гендерного виховання можна віднести : створення умов для реалізації гендерного підходу на всіх рівнях освітнього процесу, усвідомлення проблем гендерного спрямування, оволодіння знаннями щодо упередження кожної статі та їх розуміння, нівелювання стереотипів щодо професійних, суспільних, сімейних ролей, апробацію понять маскулінності та фемінності, створення умов для рівноправного розвитку особистості [4, c. 82].

Гендерне виховання також впроваджується через :

–                     національне, моральне, сімейне та правове виховання;

–                     інтеграцію у предмети гуманітарного спрямування;

–                     запровадження та включення до освітнього процесу спеціалізованих курсів;

–                     формування гендерної культури особистості, пропаганду гендерної освіти;

–                     співпрацю педагогів із громадськими організаціями [5, c. 45].

Слід зазначити, що реалізація подібного роду гендерного виховання можлива лише за умови створення та розробки відповідної методологічно бази, яка буде розроблятися науковцями. Також необхідною умовою повинно стати відповідно нормативно-законодавче регулювання. Не менш важливу роль відіграватиме також психологічна підготовка педагогів, що забезпечить правильне трактування гендерного виховання, а також дозволить повноцінно втілити його у освітньому процесі.

Оскільки в процесі освітньої діяльності створюються умови для соціалізації особистості то важливо відзначити роль гендерного виховання у контексті самореалізації індивіда у соціумі. Найбільш актуальними виступають:

–                     ознайомлення молоді з цінностями, нормами та правилами між статевого спілкування, висвітлені у нормах релігії, традиціях народу, мистецтві, літературі;

–                     формування адекватного розуміння та сприймання процесу статевого дозрівання, його зміст, ознаки та виявлення;

–                     забезпечення розуміння тілесної ідентичності особистості, психосоматичного потенціалу індивіда;

–                     розкриття основних аспектів чоловічої та жіночої психології, а також відмінностей у поведінці представників різних статей;

–                     забезпечення правильного сприймання у підростаючого покоління щодо стосунків між чоловіком та жінкою, що базується на системі загальнолюдських та національних моральних цінностях [1, c. 37].

Всі гендерні знання повинні знайти своє відображення у адекватній поведінці, що формується завдяки процесу виховання. Гендерне виховання – процес, що спрямований на формування особливостей та якостей, що дозволить визначити необхідне для суспільства відношення між представниками протилежних статі. Власне тому під егіду гендерного виховання підпадає розгляд не лише специфічних стосунків між чоловіком та жінкою, таких як шлюб, але абсолютно всі стосунки, що мають місце у суспільному житті.

Оскільки основна роль у реконструкції гендерних стереотипів належить освіті, то доречно зазначити основні напрямки, що формують прогресивну гендерну обізнаність педагога. Найперше це розуміння необхідності гендерного балансу на рівні суспільства. Також це підвищення статусу жінки шляхом пропагування її суспільних та професійних інтересів. Ефективним рішенням стане впровадження гендерного знання в освітню практику та цілеспрямована підготовка кадрів з можливістю перекваліфікації. Педагоги повинні аналізувати характер впливу статевих стереотипів на становлення особистості, формувати самоповагу, почуття гідності та власної значущості [2, c. 33].

Власне аналіз всіх вище поданих напрямків дозволить педагогу підвищити рівень загальної культури та опанувати досвід гендерного виховання. Таким чином гендерний підхід в освіті, що сьогодні відокремлюється в окрему галузь наукового знання, а саме гендерного виховання передбачає нівелювання основних стереотипів щодо чоловіків та жінок, заохочує до тих видів діяльності, що відповідає покликанню та здібностям, врахування соціально-статевих відмінностей. Гендерний підхід є необхідною умовою формування гендерного виховання і виступає складовою індивідуально зорієнтованого навчально-виховного процесу, що дозволить побудувати суспільство на громадських засадах не враховуючи статеву приналежність та нівелюючи основні гендерні упередження.

Отже, звертаючи увагу на всі проблемні аспекти біоетичної науки слід розуміти, що її актуальність зростає з кожним днем. Вона покликана регулювати, вирішувати та попереджувати ті казусні ситуації з якими кожного дня стикаються науковці та медичні працівники у своїй роботі. Біоетика сьогодні створює реальні можливості для забезпечення рівності у всіх питаннях незалежно від статевої приналежності людини. Враховуючи гендерний аспект у біоетичних аспектах медицини можна зробити висновок про схильність жінок до гуманізації окремих проблемних рішень, в той час як чоловіки схильні до прагматизму. Ця позиція є чіткою та зрозумілою зважаючи на природню емоційність жінок та більшу стриманість чоловіків. Однак не останню роль у цьому контексті відіграє особистісний фактор, адже лише від самої людини залежить вирішення багатьох ситуацій. Важливо підкреслити, що можливість врятувати життя або успішно провести експеримент не повинна залежати від гендерної ролі індивіда. Але на сьогоднішній день необхідним є прийняття обов’язкових до виконання актів, як регіонального так і універсального характеру, що дозволять створити ефективний механізм боротьби із дискримінацією за статевою приналежністю.

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ ТА ДЖЕРЕЛ

1. Бежан-Волк І. Гендерні дослідження: актуальні проблеми і перспективи розвитку/ І. Бежан-Волк // Народна творчість та етнографія. – 2005. – № 2. – С. 37–40.
2. Булатова Л. Стратегії подолання стереотипності мислення учительства / Л. Булатова //Формування ґендерного паритету в контексті сучасних соціально-економічних перетворень: Матеріали міжнар. наук.-практ. конференції (м. Київ, 5 – 7 грудня 2002 р.). – К., 2002. – С. 33–35.
3. Вихор С. Виховання школярів різної статі та гендерний підхід у навчально-виховному процесі загальноосвітньої школи / С.Вихор // Педагогічний пошук. Науково-методичний вісник управління освіти і науки Волинської облдержадміністрації та Волинського інституту післядипломної педагогічної освіти. – 2005. – № 1 (45). – С. 6–9.
4. Вихор С. Гендерне виховання: паралелі крізь століття/ С. Вихор // Наука і сучасність. Наука і сучасність: Зб. наук. пр. Національного педагогічного університету ім. М. П. Драгоманова. – К.: Логос, 2003. – Том XLI. – С. 82–90.
5. Луценко О. Навчальна програма «Гендерна педагогіка»/ О.Луценко // Хрестоматія навчальних програм з проблем ґендерного розвитку. – К.: ПЦ Фоліант, 2004. – С. 45–105.
6. Цокур О. Ґендерна педагогіка – нова освітня технологія/ О. Цокур, І. Іванова [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://osvita.ua/school/upbring/1657.
7. Цокур О. Гендерна соціалізація як основний фактор формування гендерних уявлень особистості / О.Цокур [Електронный ресурс]. – Режим доступа: www.osvita.ua/school/upbring/330.

Ключові слова: іслам, ісламська економіка, економічна модель ісламської доктрини, теорія, ідеологія.

The date of birth of the phenomenon, generally called Islamic countries, should be considered in 1947 For this year published a number of studies that taught view of an ideal system that fully meets the requirements of Shariah. This – “Islamic economics.” The very same term “Islamic economy” finally established in the scientific literature only since the mid-1970s. [9]

Keywords: Islam, Islamic economics, the economic model of Islamic doctrine, theory and ideology.

Основною метою ісламської економіки, або ісламської економічної моделі, проголошувався пошук альтернативного вирішення актуальних проблем сучасності, насамперед – у сфері фінансів. У такому контексті ісламська фінансова система – найважливіша складова частина ісламської економіки. У значному числі дослідники з ісламської економіки як на Заході, так і на Сході найчастіше вели свою мову саме про фінанси. Це не дивно, оскільки саме в фінансовій сфері найбільшим чином проявляються особливості ісламської економічної моделі, чиєю основною метою був пошук альтернативи відсоткового фінансування.

Таким чином, слід підкреслити, що багато дослідників ісламської економіки мають на увазі лише ісламську фінансову систему. Що стосується інших важливих складових економічної моделі, таких як земельні та трудові відносини, питання власності, то вони, як правило, виносяться за дужки або згадуються побіжно економістами – фахівцями з ісламської економіки і служать предметом, тому вивчення переважно для мусульманських правознавців, які пишуть про етичні аспекти бізнесу і про право власності (у тому числі і на землю). Безсумнівно, дані аспекти дослідження заслуговують уваги з боку вчених–економістів і надалі.

Теорія ісламської економіки перестала встигати за інтенсивним розвитком ринку ісламських фінансових послуг у світі. Якщо у другій половині XX ст. основна увагу дослідників ісламської економіки було сконцентровано на побудовані теоретичних конструкцій, то в наші дні свою головну задачу вчені бачать в аналізі та узагальненні практики численних ісламських фінансових інститутів, розкиданих по всьому світу. Продовжують з’являтися і загальнотеоретичні роботи, яких осмислюється економічний розвиток у світлі положень шаріату. Однак ал–Гілані, Мухаммад ал–Газалі та інші теоретики ісламської економічної моделі були, звичайно ж, далеко не першими, хто намагався аналізувати виклики капіталізму з точки зору ісламу. На межі XIX – XX ст., коли капіталістичні відносини почали проникати в мусульманський світ, спроба знайти їм альтернативу в ісламі була зроблена ідеологами так званого «арабського соціалізму». [8]

Серед перших авторів, які писали про ісламської економічної моделі, більшість були мусульманськими правознавцями – як сунітськими, так і шиїтів. В ряду вчених–шиїтів виділяється Мухаммад Бакір ас–Садр. Його фундаментальна праця «Наша економіка» («Иктисадуна») – одна з перших спроб глибокого осмислення економічного розвитку суспільства, у згоді з принципами шаріату. Книга ас–Садра не була готовою посібником за створення ісламської економічної системи. У своїй роботі він описує теоретичну модель розвитку, яка відрізняється як від капіталістичного, так і від соціалістичного шляху. Значна частина книги присвячена критиці марксистської теорії. При цьому автор не вдається до аналізу практичного втілення ідей основоположників марксизму на прикладі народних господарств конкретних країн – Радянського Союзу, КНР або будь–якого іншого держави соціалістичної орієнтації. У цьому сенсі «Наша економіка» ас–Садра може бути названо швидше філософським, ніж економічним твором, оскільки вчений фактично зіставляє теоретичні моделі, не приділяючи належної уваги застосуванню їхніх положень на практиці. [7]

Ас–Садр виступав за посилення ролі держави в економіці, підкреслював важливість його функцій у справі підтримання соціального балансу. Деякі положення, що містяться в «Нашій економіці», близькі ідеям арабського або ісламського соціалізму, але для ас–Садра сама ідея використання такої термінології блюзнірська. Вчений підкреслює думку про те, що ісламська економічна система самодостатня і зобов’язана своїм походженням Божественного Одкровення, а не придуманих людьми економічним теоріям. У своїй книзі ас–Садр розглядає ісламську економіку як важливу частину ісламського віровчення, подібно до того як капіталістична економіка для нього – елемент капіталістичної демократії. В рівній мірі марксистський підхід до економіки – це лише частина інтерпретації марксистськими вченими інших аспектів суспільного життя. В цій тезі – ключ до розуміння особливостей застосування ісламської економічної моделі.

Ісламська економіка, або ісламська економічна модель не є універсальною економічною доктриною для всіх мусульманських країн. Протягом більшої частини другої половини XX ст. вона виступала лише однією з теорій «третього шляху», відповідно до інтересів консервативної частини мусульманського суспільства. Її принципова відмінність від дрібнобуржуазних концепцій соціалізму полягала в тому, що створення ісламської економічної системи фактично не зачіпала основ суспільної ладу і не вимагало проведення радикальних перетворень, у тому числі націоналізацію, земельної реформи та ін. Основне завдання ісламської іконо міки починаючи з 1970–х років бачилася її ідеологам і практикам у створенні ісламських банків та інших фінансових інститутів у рамках традиційної (неісламської) фінансової системи. Одна з трьох спроб застосувати ісламську економічну модель в масштабах окремо взятої держави (Іран) актуалізувала питання щодо первинних, необхідних для подібних реформ. В результаті виявилася різниця між сунітським і шиїтським підходами до ісламізації економіки. У першому випадку (за невеликими винятками) допускалося створення поодиноких структур у вигляді ісламських банків та інших фінансових інститутів в, у другому – реалізація економічних принципів ісламу була можлива лише в державі, всі сфери суспільного життя якого регулюються шаріатом. Іншими словами, створення окремих ісламських фінансових інститутів в неісламської фінансової середовищі не має ніякого сенсу. Даний висновок випливає з робіт таких різних шиїтських мислителів, як Мухаммад Бакір ас–Садр і Аболхасан Банисадр. Сформульована останнім концепція тоухідної економіки стала ідеологічною основою реформ по ісламізації економіки Ірану на початку 1980–х років. [6]

Концепція ісламської економіки отримала найбільше поширення в сучасному світі завдяки успіху ісламських фінансових інститутів. Одними з найважливіших чинників успіху ісламської економічної моделі послужили її мобільність і гнучкість. Якщо інші теорії (арабської, ісламського соціалізму) виступали в якості ідеологічної бази розвитку в окремо взятих країнах, то ісламська економічна модель може бути застосована в будь–якій системі – як капіталістичної, так і соціалістичної (перший ісламський банк з’явився в насеровському Єгипті). Подібної гнучкістю і мобільністю в сучасних умовах має і концепція золотого динара. Вона може бути реалізована і в рамках невеликої групи однодумців в умовах неісламської фінансової системи, і в масштабах ісламської держави. Останнє є більш бажаним, тому представники руху «Мурабитун», розробили дану концепцію, ведуть переговори з тими політичними діячами, які виступають за ісламізацію суспільного життя. Принципова відмінність проекту золотого динара від інших теорій «третього шляху» – це категоричне неприйняття ними ісламської економічної моделі. На думку мурабитунів, ісламські фінансові інститути нічим не відрізняються від традиційних і навіть представляють ще більшу небезпеку, ніж останні, оскільки вводять в оману мусульман. Однак концепція золотого динара навряд чи зможе скласти серйозну конкуренцію ісламської економіки, що отримала популярність у світі. Реалізація ж концепції золотого динара пов’язана з рядом труднощів, оскільки жодна держава в світі не готове перейти на систему біметаллізма. Поки цього не станеться, проект золотого динара буде долею невеликих маргінальних груп. [1]

Водночас ісламська економічна модель все більше буде розширювати свою географію, в тому числі і за рахунок не мусульманських країн і тих мусульманських країн, в яких до недавніх пір реалізація зазначеної концепції видавалася сумнівною у світлі місцевої інтерпретації шаріату (наприклад, Оман). В даний час практика визначає розвиток ісламської економічної доктрини. По мірі розширення географії та інструментів ісламської економічної моделі буде згладжуватися різниця між традиційною та ісламської економікою.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ 

1. Бекін Р.В., Полонська Л., Іонова А. В. Концепції “ісламської економіки”: соціальна сутність і політична спрямованість // Світова економіка і міжнародні відносини. 1981. № 3.
2. Беккин О.К. Механизмы финансирования в исламском банковском деле(окончание) / О. К. Беккин // Банковское дело. – 2007. – № 9. – C. 79–84.
3. Беккин Р.И. // Финансы. – 2007. – № 11. – C.46-53.
4. Беккин Р.И. Специфика услуг исламских банков [Текст] / Р. И. Беккин //Банковские услуги. – 2007. – № 8. – C.19–33.
5. Беккин, Р.И. Исламское страхование в зарубежных странах [Текст] /
6. Беккін Р. В. Ісламська економічна модель і сучасність. 2–е изд., перероб. і доп. М., 2010 р.
7. Беккін Р.І. Ісламська економічна модель і сучасність. 2-е вид. М.: ІД Марджані, 2010.
8. Бирюков, Е. Новые тенденции в деятельности исламских банков (на примере аравийских монархий) / Е. Бирюков // Мировая экономика и международные отношения. – 2008. – № 7. – C.82-92.
9. Бобров Є.А. Аналіз тенденцій розвитку фінансового ринку країн Близького Сходу та Південно–Східної Азії [Текст] / Є. А. Бобров // Фінанси України. – 2008. – N 7. – С. 92–102.