ТЕОРЕТИЧНЕ ОБҐРУНТУВАННЯ ПСИХІЧНИХ СТАНІВ ВІЙСЬКОВОСЛУЖБОВЦІВ

          Постановка проблеми. Сучасні соціально-політичні умови та тривалий військовий конфлікт зумовлюють значне зростання вимог до психологічної стійкості військовослужбовців. Професійна діяльність у військовій сфері відбувається в умовах підвищеного ризику, невизначеності, інтенсивного емоційного навантаження та необхідності швидкого прийняття відповідальних рішень, що суттєво впливає на психічні стани особистості. Саме психічні стани, як динамічні характеристики психічної діяльності, відображають рівень адаптації військовослужбовця до службових умов і визначають ефективність виконання ним професійних завдань. Актуальність дослідження психічних станів військовослужбовців зумовлена необхідністю глибшого розуміння механізмів їх виникнення, динаміки та впливу на професійну діяльність і особистісне функціонування. Незважаючи на наявність наукових праць, присвячених проблемам психічних станів і психології військової діяльності, потребує подальшого уточнення питання комплексного аналізу специфічних психічних проявів у контексті сучасних умов служби та розроблення ефективних психологічних підходів до їх оцінювання й корекції.

          Аналіз останніх досліджень та публікацій. Особливості психічних станів військовослужбовців у процесі служби досліджував О. Блінов; питання професійної самосвідомості військових психологів аналізували Ю. Живоглядов та А. Денисова; проблеми психічного здоров’я в умовах війни висвітлювали Л. Карамушка, О. Креденцер, К. Терещенко, В. Лагодзінська, В. Івкін та О. Ковальчук. Теоретико-методологічні засади дослідження психічних станів розробляв В. Юрченко, а психологічні механізми переживання як чинника розвитку особистості розкрив С. Максименко. Негативні психічні стани в екстремальних умовах вивчали С. Миронець та О. Тімченко. Особливості психоемоційного стану військовослужбовців після участі у бойових діях досліджував А. Терещук, тоді як питання управління страхом і психологічної готовності в умовах бойових дій розробляли О. Кокун, В. Мороз, І. Пішко та Н. Лозінська. Проблеми психологічної адаптації мобілізованих військовослужбовців висвітлювали Н. Завязкіна та М. Гайдаш. Соціально-психологічне забезпечення діяльності в екстремальних умовах аналізували М. Корольчук і В. Крайнюк, а питання емоційного інтелекту та психологічної сумісності у військових колективах досліджували Г. Дубровинський і О. Рябова. Загальні засади військової та соціальної психології розкрив В. Ягупов, тоді як морально-психологічне забезпечення діяльності Збройних Сил України висвітлювали Н. Агаєв, В. Дикун, В. Чорний та інші дослідники. Правові аспекти військової служби досліджував І. Корж.

          Мета: дослідити та проаналізувати теоретичні аспекти психічних станів військовослужбовців.

          Завдання дослідження: здійснити теоретичний аналіз проблеми психічних станів військовослужбовців.

          Виклад основного матеріалу. Психічний стан розглядається як цілісна характеристика психічної активності особистості, яка відображає особливості її функціонування в конкретний момент часу або протягом певного періоду діяльності. Він охоплює комплекс взаємопов’язаних психологічних проявів, що визначають рівень активності, емоційне тло, когнітивну спрямованість і поведінкові реакції людини. До структури психічних станів належать різні аспекти психічної діяльності, зокрема стан інтелектуальної активності, емоційно-настроєві прояви, рівень вольової мобілізації чи, навпаки, розслаблення, а також особливості поведінки та взаємодії з навколишнім середовищем.

Психічні стани можуть проявлятися через широкий спектр переживань і реакцій, таких як спокій, задоволення, радість, піднесення, тривога, напруження, роздратування чи невпевненість. Вони виступають своєрідним індикатором внутрішнього самопочуття особистості, регулюють процеси адаптації до умов діяльності та значною мірою впливають на ефективність виконання завдань, прийняття рішень і міжособистісну взаємодію [3].

За законом України «Про військовий обов’язок і військову службу» [2] військова служба розглядається як особливий різновид державної служби, що має специфічний правовий статус і пов’язана з виконанням професійної діяльності у сфері забезпечення обороноздатності держави. Вона передбачає участь громадян України, які відповідають встановленим вимогам щодо віку та стану здоров’я, а також у визначених законодавством випадках іноземців і осіб без громадянства, у виконанні завдань, спрямованих на захист суверенітету, незалежності та територіальної цілісності країни. Проходження військової служби регламентується нормативно-правовими актами та визнається складовою професійного шляху військовослужбовця, оскільки період служби враховується у страховому стажі, загальному трудовому стажі, стажі роботи за спеціальністю та стажі державної служби.

Професійна діяльність військовослужбовців характеризується високою інтенсивністю фізичних і психоемоційних навантажень, постійною зміною оперативної обстановки та необхідністю функціонування в умовах невизначеності й підвищеного ризику. Такі особливості служби зумовлюють виникнення різноманітних психічних станів, які супроводжують виконання як повсякденних службових обов’язків, так і бойових завдань. У науковій літературі їх умовно поділяють на конструктивні (позитивні) та деструктивні (негативні) залежно від того, яким чином вони впливають на ефективність діяльності, психологічну стабільність і адаптаційні можливості військовослужбовця.

До психічних станів, що мають позитивний функціональний потенціал, належать впевненість у власних можливостях, внутрішня зібраність, мобілізованість, емоційний підйом, готовність до активних дій, самоконтроль і здатність до вольової саморегуляції. Такі стани сприяють оптимальній активації психічних ресурсів особистості, підтримують концентрацію уваги, швидкість реагування та забезпечують адекватну поведінку в умовах підвищеної складності та небезпеки.

Водночас специфіка військової діяльності, що включає тривалий вплив стресогенних чинників, дефіцит часу для прийняття рішень і постійне перебування в ситуаціях потенційної загрози, може провокувати виникнення негативних психічних станів. Серед них найчастіше виокремлюють психоемоційне напруження, тривожність, страх, панічні реакції, сумніви у власних діях, ригідність мислення, фрустрацію, емоційне виснаження та зниження концентрації уваги. За умов тривалого або інтенсивного впливу такі прояви здатні дезорганізовувати діяльність, ускладнювати процес прийняття рішень і негативно позначатися на психологічній стійкості військовослужбовців [1].

          Висновки. Аналіз наукових підходів до дослідження психічних станів військовослужбовців свідчить, що вони є складним багатовимірним феноменом, який інтегрує емоційні, когнітивні, мотиваційні та поведінкові компоненти психічної діяльності особистості. Психічні стани відображають актуальний рівень психічної активності людини, визначають її готовність до дій, здатність до адаптації та ефективність функціонування в умовах професійної діяльності. Специфіка військової служби, що характеризується підвищеною відповідальністю, ризиком для життя, інтенсивними навантаженнями та тривалим перебуванням у стресогенному середовищі, значною мірою впливає на формування й динаміку психічних станів військовослужбовців. У таких умовах психічні стани виконують регулятивну функцію, сприяючи мобілізації внутрішніх ресурсів або, навпаки, у разі дезадаптивних проявів, знижуючи ефективність діяльності та психологічну стійкість.

Список використаних джерел

1. Блінов О. А. Психічні стани військовослужбовців у процесі служби. Вісник Національного університету оборони України. Зб-к наук. праць. Київ : НУОУ, 2013. Вип. 4 (35). С. 196–201.
2. Закон України Про військовий обов’язок і військову службу від 25 березня 1992 р. № 2232-ХІІ зі змінами. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/2232-12?find=1&text=%D1%81%D0%BB%D1%83%D0%B6%D0%B1%D0%B0#w1_1. (дата звернення: 15.01.2026).
3. States of mind: Emotions, body feelings, and thoughts share distributed neural networks / Oosterwijk S., Lindquist K., Anderson E., Dautoff R., Moriguchi Y., Feldman Barrett L. National Library of Medicine. Neuroimage. 2012 № 62(3). Р. 2110–2128. doi: 1016/j.neuroimage.2012.05.079.

ВИВЧЕННЯ ПСИХІЧНИХ СТАНІВ ВІЙСЬКОВОСЛУЖБОВЦІВ

У статті здійснено теоретичний та емпіричний аналіз психічних станів військовослужбовців у контексті специфіки їх професійної діяльності. Розглянуто сучасні наукові підходи до визначення сутності психічних станів, їх структури, функцій та класифікацій, зокрема з позицій когнітивної психології та системного підходу. Проаналізовано вплив екстремальних умов військової служби на формування емоційних, когнітивних і поведінкових проявів особистості. Обґрунтовано значення психічних станів як важливого чинника психологічної стійкості, адаптації та ефективності професійної діяльності військових. Представлено результати емпіричного дослідження, де визначено рівні адаптаційних здібностей, психологічної стійкості та особливості актуальних психічних станів військовослужбовців.

Ключові слова: психічні стани; військовослужбовці; психологічна стійкість; адаптивність; бойовий стрес; психічне здоров’я; професійна діяльність військових; життєстійкість; психодіагностика; адаптаційні ресурси.

STUDY OF THE MENTAL STATES OF MILITARY PERSONNEL

The article provides a theoretical and empirical analysis of the mental states of military personnel in the context of their specific professional activities. It considers contemporary scientific approaches to defining the essence of mental states, their structure, functions, and classifications, particularly from the perspectives of cognitive psychology and the systems approach. The influence of extreme conditions of military service on the formation of emotional, cognitive, and behavioral manifestations of personality is analyzed. The importance of mental states as a key factor in psychological resilience, adaptation, and the effectiveness of military personnel’s professional activities is substantiated. The results of an empirical study are presented, which determines the levels of adaptive abilities, psychological resilience, and characteristics of the current mental states of military personnel.

          Keywords: mental states; military personnel; psychological resilience; adaptability; combat stress; mental health; professional activity of military personnel; resilience; psychodiagnostics; adaptive resources.

          Постановка проблеми. Сучасні умови військової служби характеризуються високим рівнем ризику, постійним психоемоційним напруженням і необхідністю функціонування в екстремальних та стресогенних ситуаціях, що висуває підвищені вимоги до психологічних ресурсів військовослужбовців. В умовах війни проблема збереження психічного здоров’я та підтримання оптимальних психічних станів особового складу набуває особливої актуальності, оскільки саме психічні стани значною мірою визначають рівень бойової готовності, ефективність діяльності, здатність до прийняття рішень і адаптації до змінних умов служби. Незважаючи на значну кількість досліджень, присвячених психологічним аспектам військової діяльності, питання комплексного вивчення психічних станів військовослужбовців залишається недостатньо розробленим, особливо в контексті інтеграції сучасних теоретичних підходів із результатами емпіричних досліджень. Особливої уваги потребує аналіз взаємозв’язків між психічними станами, адаптаційними здібностями, рівнем стійкості до бойового стресу та життєстійкістю особистості. Таким чином, актуальність дослідження зумовлена необхідністю поглибленого наукового осмислення особливостей психічних станів військовослужбовців, визначення їх структурно-функціональних характеристик та емпіричного виявлення психологічних чинників, які забезпечують ефективну адаптацію і підтримання психологічної стабільності в умовах військової діяльності.

          Аналіз останніх досліджень і публікацій. Теоретико-методологічні засади дослідження психічних станів ґрунтовно розкрито у роботі В. М. Юрченка [13], який розглядає психічні стани як динамічні інтегративні утворення, що відображають взаємодію когнітивних, емоційних і поведінкових компонентів та виконують регулятивну функцію у діяльності людини. Узагальнене визначення психічних станів та їх класифікацію представлено також у психологічному словнику за редакцією Н. Побірченко [8], де наголошується на їх ролі як проміжної ланки між психічними процесами та властивостями особистості. Особливу увагу науковці приділяють дослідженню психічних станів у професіях підвищеного ризику. Так, С. Миронець та О. Тімченко [6] аналізують негативні психічні стани рятувальників у надзвичайних ситуаціях, підкреслюючи вплив екстремальних умов діяльності на розвиток тривожності, емоційного напруження та психічного виснаження. Подібні висновки підтверджують дослідження О. Блінова [1], який розглядає психічні стани військовослужбовців як результат взаємодії службових навантажень, бойового стресу та індивідуально-психологічних особливостей. А. Терещук [11] акцентує увагу на змінах психоемоційного стану військовослужбовців після участі у бойових діях, відзначаючи підвищений рівень тривожності, емоційної напруженості та адаптаційних труднощів. Актуальні дослідження в умовах війни демонструють зростання інтересу до проблем психічного здоров’я в контексті професійної діяльності. Зокрема, Л. Карамушка [4] та співавтори аналізують особливості психічного здоров’я персоналу освітніх і наукових організацій в умовах воєнного стану, наголошуючи на значному впливі стресових факторів на емоційний стан і адаптаційні ресурси особистості. У роботах О. Кокуна [10] та колег розкрито теоретичні й практичні аспекти управління страхом у бойових умовах, що є важливим чинником підтримання психологічної стійкості військовослужбовців. Дослідження Ю. Живоглядова та А. Денисової [2] висвітлюють психологічні особливості професійної самосвідомості військових психологів, підкреслюючи роль рефлексивності та психологічної готовності у подоланні стресових впливів. Важливе теоретичне підґрунтя становить концепція переживання як механізму саморозвитку особистості, запропонована С. Максименком [5], яка розглядає психічні стани як активний процес осмислення досвіду та адаптації до складних життєвих ситуацій. Сучасні міжнародні дослідження (зокрема робота К. Дрісше, К. Шаппе, М. Коніші, А. Клереманс, Дж. Сакур [14]), спрямовані на формування єдиної класифікації психічних станів і підкреслюють їх багатовимірність та контекстуальну зумовленість.

          Мета та завдання дoслідження пoлягає у комплексному психологічному рoзкритті oсoбливoстей психічних станів військовослужбовців.

Методи дослідження. У роботі було використано такі методи, як: аналіз літератури, синтез, узагальнення та систематизація наукових джерел, що дозволило визначити теоретико-методологічні підходи до вивчення психічних станів, уточнити їх структуру, функції та класифікації, а також обґрунтувати концептуальні засади дослідження.

У дослідженні нами використано такі методики:  для оцінки адаптаційних здібностей людини та її психологічної стійкості ̶ багаторівневий особистісний опитувальник (БОО) «Адаптивність-200»; для вивчення актуальних психічних станів особистості ̶  методика «Самооцінка психічних станів» Г. Айзенка; для оцінки рівня життєстійкості особистості, тобто її здатності ефективно протистояти стресовим подіям, адаптуватися до змін і відновлювати психологічну рівновагу після складних життєвих ситуацій ̶ шкала життєстійкості Коннора-Девідсона (CD-RISC-10).

Для обробки результатів застосовано методи математичної статистики, зокрема описову статистику та кореляційний аналіз за коефіцієнтом Спірмена, що дозволило визначити взаємозв’язки між показниками психічних станів, адаптаційних здібностей, стійкості до бойового стресу та рівнем резильєнтності.

          Виклад основного матеріалу (результати дослідження та їх обговорення). Психічні стани є однією з ключових категорій психології, оскільки вони відображають динамічні особливості психічної діяльності людини в певний момент або період часу. На відміну від психічних процесів, які характеризують перебіг пізнавальної діяльності, та психічних властивостей, що визначають відносно стійкі риси особистості, психічні стани займають проміжне положення між ними й виступають важливим регулятором поведінки та діяльності індивіда. Вони визначають рівень активності, емоційне тло, готовність до дії та спосіб реагування на зовнішні й внутрішні впливи.

Провідні дослідники Інституту психології імені Г. С. Костюка НАПН України (Л. Карамушка [4]; О. Крединцер [5]; О. Кокун [10]; С. Максименко [5]) розглядають психічний стан як специфічну психологічну характеристику особистості, що відображає її актуальний внутрішній стан та проявляється через відносно стійкі емоційні й душевні переживання. Науковці підкреслюють, що психічні стани супроводжують діяльність людини, впливають на особливості її поведінки, пізнавальної активності та міжособистісної взаємодії, а також виступають важливим чинником адаптації до умов життєдіяльності.

В. Юрченко [13] розглядає психічний стан як багатовимірне та цілісне психофізіологічне утворення, що має складну структуру, виконує різноманітні функції та зумовлюється індивідуальними особливостями особистості. Науковець підкреслює, що психічний стан відображає особливості психосоматичної організації людини у часових інтервалах між двома значущими для неї змінами у ставленні до внутрішнього чи зовнішнього середовища та забезпечує процеси відображення реальності, регуляції поведінки й інтеграції життєдіяльності особистості.

Аналіз наукових джерел свідчить, що психічні стани є складним і багаторівневим феноменом, який поєднує когнітивні, емоційні, мотиваційні та фізіологічні компоненти. Вони характеризуються певною тривалістю, інтенсивністю та спрямованістю, відображаючи взаємодію особистості з умовами середовища та актуальними життєвими ситуаціями. Дослідники підкреслюють, що психічні стани можуть бути як ситуативно зумовленими, так і відносно стабільними, що дозволяє розглядати їх як важливу ланку між короткочасними психічними процесами та стійкими індивідуально-психологічними властивостями.

Сучасні підходи до вивчення психічних станів акцентують увагу на їхній регулятивній функції, оскільки вони визначають ефективність діяльності, рівень працездатності, особливості прийняття рішень та якість міжособистісної взаємодії. Позитивні психічні стани сприяють активізації ресурсів особистості, підвищенню адаптивності та продуктивності, тоді як негативні або дезадаптивні стани можуть призводити до зниження ефективності діяльності, порушення емоційної рівноваги та формування психічного виснаження.

Проблема класифікації психічних станів ґрунтовно розроблена у наукових працях С. Миронця та О. Тімченка [6], зокрема у дисертаційних дослідженнях і монографічних виданнях авторів. Узагальнюючи результати аналізу широкого кола психологічних джерел, науковці обґрунтовують доцільність систематизації психічних станів за низкою взаємопов’язаних критеріїв, що відображають як часові, так і структурно-функціональні особливості психічної діяльності особистості.

Зокрема, науковці виділяють низку взаємодоповнювальних критеріїв, що дозволяють системно охарактеризувати різноманіття психічних проявів особистості:

За тривалістю перебігу. Відповідно до часових характеристик психічні стани поділяються на:

• короткочасні – ситуативні, швидкоплинні стани, що виникають у відповідь на конкретні події або стимули (наприклад, здивування, короткочасна тривога);
• середньотривалі – стани, які зберігаються протягом певного періоду діяльності чи життєвої ситуації (напруження, втома, фрустрація);
• тривалі – відносно стійкі стани, що можуть супроводжувати особистість упродовж значного часу та істотно впливати на її поведінку і діяльність (хронічний стрес, емоційне виснаження).

          За ступенем реагування особистості. Залежно від інтенсивності психічної відповіді на зовнішні або внутрішні чинники виокремлюють:

• слабко виражені психічні стани, які не спричиняють істотних змін у діяльності;
• помірні, що впливають на продуктивність, увагу та емоційний фон;
• інтенсивні, які супроводжуються значною мобілізацією або, навпаки, дезорганізацією психічної діяльності.

          За домінуванням структурних компонентів особистості. Відповідно до того, які складові психіки є провідними у формуванні психічного стану, розрізняють:

• психологічні психічні стани, пов’язані з переживаннями, самосприйняттям та внутрішнім досвідом особистості;
• соціальні, зумовлені міжособистісними взаєминами та соціальними ролями;
• темпераментальні, що відображають індивідуально-типологічні особливості нервової системи;
• мотиваційні, пов’язані з домінуючими потребами, мотивами та цілями діяльності;
• характерологічні, які виявляються через стійкі риси характеру;
• емоційно-вольові, що характеризуються переважанням емоційних переживань і вольових зусиль;
• інтелектуальні, пов’язані з напруженням, активізацією або гальмуванням пізнавальних процесів [6].

У сучасній науковій літературі з когнітивної психології представляються нові підходи до класифікації психічних станів, що спираються на аналіз змісту думок і когнітивної активності індивіда. Так, класифікація Classification of Mental States (CoMS-5T), запропонована Ш. Ван ден Дрісше, К. ​​Шаппе​, М. Коніші, А. Клереманс та Ж. Сакур [14] включає п’ять типів ментальних станів, які виявляються в потоці думок під час виконання когнітивних завдань. Ця класифікація виділяє такі категорії:

• Фокус (Focus) ̶ ментальний стан повної зосередженості на завданні, коли увага спрямована на конкретну діяльність або об’єкт;
• Перешкоди, пов’язані із завданням (Task-Related Interference) ̶ стан, за якого думки стосуються виконуваної діяльності, але відсутня повна поглиненість нею; увага розпорошується на думки про завдання або його складність;
• Зовнішнє відволікання (External Distraction) ̶ стан, коли увага відвертається від завдання внаслідок впливу зовнішніх стимулів чи подій у середовищі;
• Мрійливість (Daydream) ̶ стан «вільних» думок, характерний для відволікання від завдання, що не пов’язаний із зовнішніми стимуляторами; думки носять внутрішній, самогенерований характер;
• «Порожній» розум (Blank) ̶ стан, коли індивід не може відтворити усвідомлений зміст думок і не зосереджений на жодному об’єкті, що представляє собою відсутність репортованого ментального вмісту [14].

Хоча класифікація CoMS-5T розроблена в рамках дослідження mind-wandering і когнітивних процесів, її підхід до систематизації психічних станів може бути інтегрований у ширший контекст психології психічних станів як характеристика варіацій свідомості та уваги в різних умовах діяльності. Це дозволяє розширити традиційні класифікаційні підходи, включивши до них когнітивні, змістові й часові аспекти психічних станів.

Професійна діяльність військовослужбовців має специфічний характер і здійснюється в умовах підвищеної відповідальності, ризику для життя та постійного психоемоційного напруження. Специфіка професійної діяльності військовослужбовців визначається поєднанням екстремальних умов служби, інтенсивних навантажень і тривалого перебування в стресогенному середовищі. Постійна небезпека, дефіцит часу, відповідальність за власне життя та життя інших, а також необхідність взаємодії в межах чітко структурованої ієрархічної системи впливають на психічні стани військовослужбовців, їхню працездатність, адаптаційні можливості та ефективність професійної діяльності.

Ю. Живоглядов  та А. Денисова [2] зазначають, що професійна та повсякденна діяльність військовослужбовців відбувається в умовах підвищеного ризику та постійного психоемоційного напруження, що зумовлює їхнє систематичне перебування в ситуаціях складного вибору й психологічних випробувань. Бойова діяльність активізує адаптаційні ресурси особистості, однак досягнення повної адаптації в умовах воєнних дій є неможливим, оскільки людина не здатна тривалий час звикати до безперервної загрози власному життю.

У зв’язку з цим у бойових умовах нерідко спостерігаються порушення адаптаційних механізмів. За результатами проведеного дослідження встановлено, що менш ніж половина фахівців після виконання службових завдань в екстремальному середовищі зберігає здатність до подальшої ефективної професійної діяльності. Водночас результати оцінювання рівня стресостійкості на етапі відбору до служби в Збройних силах України свідчать про те, що високі показники стійкості до бойового стресу були притаманні щонайменше двом третинам досліджуваних. Аналогічні пропорції виявлено й щодо комунікативного потенціалу, який у більшості військовослужбовців відповідав середньому або вищому за середній рівню в межах вибірки.

За визначенням психологічного словника [8] психічний стан – це цілісна характеристика психічної діяльності людини у певний період часу, яка відображає особливості перебігу психічних процесів, рівень активності, емоційний фон, мотивацію та загальну спрямованість поведінки в конкретних умовах діяльності та життєвої ситуації.

До психічних станів належать різноманітні прояви внутрішньої активності людини, що відображають її емоційні, когнітивні та регулятивні особливості у певний момент часу. Зокрема, до них відносять: 1) емоційні стани ̶ настрої, афекти, ейфорію, тривогу, фрустрацію, напруження та інші переживання, які визначають емоційний фон діяльності; 2) стани, пов’язані з увагою ̶ зосередженість, розсіяність, підвищену або знижену пильність; 3) вольові стани ̶ рішучість, зібраність, наполегливість, розгубленість чи невпевненість, що характеризують здатність до саморегуляції та прийняття рішень; 4) когнітивні стани, пов’язані з мисленням ̶ сумніви, внутрішні коливання, інтелектуальне напруження; 5) стани уяви ̶ мрійливість, фантазування, образне моделювання можливих ситуацій. Усі ці прояви взаємопов’язані та впливають на ефективність діяльності, поведінку й адаптацію особистості [1].

О. Блінов [1] зазначає, що специфіка військової діяльності пов’язана з високою інтенсивністю навантажень і постійною зміною умов, що зумовлює широкий спектр психічних станів, які супроводжують виконання службових і бойових завдань. Такі стани умовно поділяють на позитивні та негативні залежно від їх впливу на ефективність діяльності та психологічну стійкість військовослужбовця.

До позитивних психічних станів, що сприяють успішному виконанню завдань, належать впевненість у власних силах, внутрішня зібраність, емоційний підйом, готовність до дій, самоконтроль, стриманість і активізація вольових якостей. Вони забезпечують мобілізацію ресурсів особистості, підтримують високий рівень уваги та сприяють адекватному реагуванню на складні ситуації.

Водночас динамічність і ризикованість військової діяльності можуть викликати й негативні психічні стани, зокрема напруженість, тривогу, страх, панічні реакції, сумніви, ригідність мислення, фрустрацію, емоційний спад або зниження концентрації уваги. Такі прояви здатні ускладнювати процес прийняття рішень і знижувати ефективність діяльності, особливо за тривалого впливу стресових факторів.

Важливою умовою результативного виконання навчально-бойових і бойових завдань є врахування індивідуальних психічних станів кожного військовослужбовця. Один і той самий воїн може демонструвати різні реакції залежно від ситуації, умов взаємодії чи стилю керівництва командира. Крім того, інколи військові можуть свідомо приховувати власний емоційний стан або маскувати переживання, тому керівникам необхідно володіти психологічною компетентністю для своєчасного розпізнавання реального внутрішнього стану підлеглих [1].

1. Терещук [11] зазначає, що хоча досвід кожного військовослужбовця є індивідуальним, більшість осіб після повернення із зони бойових дій потребують певного часу для адаптації до мирного життя. Найбільш інтенсивні реакції зазвичай спостерігаються протягом першого місяця й є природною складовою процесу психологічного відновлення, тоді як упродовж кількох місяців більшість військових поступово адаптуються до нових умов.

До типових реакцій належать фізичні (безсоння, втома, соматичні скарги, головний біль, прискорене серцебиття), емоційні (кошмари, нав’язливі спогади, тривога, злість, почуття провини, пригніченість, емоційне оніміння) та поведінкові прояви (підвищена настороженість, труднощі концентрації, уникання тригерів, імпульсивні або агресивні реакції, проблеми у повсякденній діяльності). Нав’язливі спогади або флешбеки можуть викликати відчуття повторного переживання бойових подій, а навіть незначні подразники здатні спричиняти сильні емоційні реакції, що пов’язано з наслідками бойового стресу [11].

Формування психічних станів військовослужбовців залежить від низки факторів, серед яких провідну роль відіграють організація служби, морально-психологічний клімат у підрозділі, стиль керівництва, міжособистісні взаємини та рівень дисципліни. Чітка структура діяльності, зрозумілі завдання та позитивна соціально-психологічна атмосфера сприяють виникненню станів впевненості, професійної відповідальності та високої працездатності. Натомість неорганізованість або невизначеність умов служби можуть провокувати тривожність, нервовість і зниження ефективності діяльності.

Крім соціально-психологічних чинників, на психічні стани військових впливають фізичні та середовищні умови, зокрема обмежений простір, сенсорна депривація, кліматичні особливості, інтенсивність навантажень і специфіка виконуваних завдань. Важливу роль відіграють і попередні психічні стани, які можуть або підсилювати наступні реакції, або трансформуватися в протилежні переживання після завершення напруженої діяльності [3, c. 20-30].

Таким чином, психічні стани військовослужбовців виступають ключовим компонентом психологічного забезпечення військової діяльності, оскільки визначають рівень бойової готовності, емоційно-вольову стійкість і здатність ефективно виконувати поставлені завдання. Їх вивчення та цілеспрямоване управління є важливим напрямом психологічної підготовки особового складу.

На основі теоретичних досліджень постає актуальність емпіричного дослідження психічних станів військовослужбовців, оскільки воно є важливим з огляду на інтеграцію різних наукових підходів до розуміння психічного здоров’я в умовах військової діяльності, вдосконалення методик психологічної діагностики, а також уточнення структури та динаміки психічних станів під впливом бойового й професійного стресу. Проведення емпіричного дослідження дозволяє не лише перевірити теоретичні положення, а й отримати практично значущі дані, необхідні для розробки ефективних психопрофілактичних і корекційних заходів, спрямованих на підтримку психологічної стійкості та збереження психічного здоров’я військовослужбовців.

Вибірка дослідження становила 60 військовослужбовців у м. Рівне віком від 25 до 40 років. Дослідження проводилося онлайн за допомогою Google-forms.

Для дослідження адаптаційних здібностей людини та її психологічної стійкості було використано багаторівневий особистісний опитувальник (БОО) «Адаптивність-200» [7]; оскільки актуальні психічні стани особистості відображають її суб’єктивне сприйняття та емоційні реакції в різних ситуаціях, їх дослідження здійснювалося за методикою «Самооцінка психічних станів» Г. Айзенка [12]; рівень життєстійкості, тобто здатності особистості ефективно протистояти стресовим подіям, адаптуватися до змін та відновлювати психологічну рівновагу після складних життєвих ситуацій, визначався за шкалою життєстійкості Коннора-Девідсона (CD-RISC-10) [9].

Результати дослідження адаптаційних здібностей військовослужбовців та їх психологічної стійкості за багаторівневим особистісним опитувальником (БОО) «Адаптивність-200» [7] представлені у таблиці 2.1.

Таблиця 2.

Адаптаційні здібності військовослужбовців та їх психологічної стійкості за багаторівневим особистісним опитувальником (БОО) «Адаптивність-200» [7]

Таким чином, шкала достовірності оцінює щирість відповідей: високий рівень виявлено у 68% військовослужбовців, достатній ̶ у 27%, умовно недостовірні результати ̶ у 5%. Шкала поведінкової регуляції відображає нервово-психічну стійкість і самоконтроль: високий рівень мають 23%, середній ̶ 52%, знижений ̶ 25%. Комунікативний потенціал характеризує ефективність міжособистісної взаємодії: високий рівень ̶ 30%, середній ̶ 48%, знижений ̶ 22%. Морально-етична нормативність визначає орієнтацію на соціальні норми: високий рівень ̶ 45%, середній ̶ 40%, знижений ̶ 15%. Військово-професійна спрямованість відображає мотивацію до служби: високий рівень ̶ 37%, середній ̶ 43%, знижений ̶ 20%. За шкалою девіантних проявів (ДАП) у 58% відсутні ризики, у 32% спостерігаються помірні прояви, у 10% ̶ високий ризик. Шкала суїцидального ризику показала відсутність ризику у 70%, окремі маркери напруженості ̶ у 23%, підвищений ризик ̶ у 7% військовослужбовців.

Інтегральний показник рівнів стійкості до бойового стресу (РСБС) представлено у таблиці 2.

Таблиця 2.

Інтегральний показник рівнів стійкості до бойового стресу (РСБС) (за багаторівневим особистісним опитувальником (БОО) «Адаптивність-200») [7]

Інтегральний показник стійкості до бойового стресу визначається як сумарний результат шкал поведінкової регуляції, комунікативного потенціалу та морально-етичної нормативності. Він відображає загальний рівень адаптаційного потенціалу особистості військовослужбовця.

За результатами дослідження високий рівень стійкості до бойового стресу виявлено у 27% респондентів, у більшості учасників (57%) визначено середній рівень, низький рівень виявлено у 16% військовослужбовців.

За результатами дослідження психічних станів військовослужбовців за методикою «Самооцінка психічних станів» (за Г. Айзенком) [12] встановлено, що за шкалою тривожності низький рівень мають 18% респондентів, середній ̶ 55%, високий ̶ 27%. За шкалою фрустрації низький рівень виявлено у 25% військовослужбовців, середній ̶ у 50%, високий ̶ у 25%. Агресивність характеризується низьким рівнем у 32% досліджуваних, середнім ̶ у 46%, високим ̶ у 22%. За шкалою ригідності низький рівень встановлено у 20% респондентів, середній ̶ у 53%, високий ̶ у 27% (див. рис. 2).

Рис. 2. Результати дослідження психічних станів військовослужбовців (за методикою «Самооцінка психічних станів» Г. Айзенка [12])

З метою вивчення здатності військовослужбовців справлятися зі стресом та життєвими негараздами було застосовано Шкалу життєстійкості Коннора-Девідсона (CD-RISC-10) [9]. Результати дослідження представлені у таблиці 2.3.

Таблиця 2.3.

Розподіл досліджуваних за рівнями резильєнтності [9]

Відповідно до шкали життєстійкості Коннора–Девідсона [9], резильєнтність відображає здатність особистості адаптуватися до стресових умов, ефективно долати труднощі та відновлювати психологічну рівновагу. За результатами дослідження встановлено, що низький рівень резильєнтності виявлено у 6,7 % військовослужбовців, що свідчить про знижену стресостійкість і потребу в психологічній підтримці. Рівень нижчий за середній зафіксовано у 13,3 % досліджуваних, для яких характерна часткова сформованість адаптаційних ресурсів. Середній рівень резильєнтності виявлено у 23,3 % військовослужбовців, що вказує на наявність базової здатності до подолання стресу з можливими труднощами в умовах підвищеного навантаження. Найбільш поширеним є рівень вищий за середній, який свідчить про ефективну адаптацію та емоційну стабільність у складних умовах служби. Високий рівень резильєнтності зафіксовано у 21,7 % військовослужбовців і характеризується високою психологічною стійкістю та здатністю швидко відновлюватися після стресових впливів.

З метою виявлення взаємозв’язків між показниками психічних станів, адаптаційних здібностей, стійкості до бойового стресу та рівнем резильєнтності було застосовано кореляційний аналіз за коефіцієнтом Спірмена. У результаті аналізу встановлено статистично значущі негативні кореляції між рівнем резильєнтності та більшістю негативних психічних станів (див. табл. 2.4).

Таблиця 2.4.

Взаємозв’язок резильєнтності з психічними станами

Отримані дані свідчать, що зі зростанням рівня резильєнтності знижується інтенсивність тривожності, фрустрації, агресивності та ригідності. Найбільш виражений зв’язок виявлено між резильєнтністю та тривожністю, що підтверджує роль життєстійкості як ключового ресурсу емоційної стабільності військовослужбовців.

Також кореляційний аналіз показав позитивні статистично значущі кореляції між рівнем резильєнтності та основними адаптаційними показниками (див. табл. 2.5).

Таблиця 2.5.

Взаємозв’язок резильєнтності з адаптаційними здібностями

Було встановлено тісний позитивний зв’язок між резильєнтністю та стійкістю до бойового стресу, що підтверджує її роль як системоутворювального чинника психологічної надійності військовослужбовців. Водночас негативні кореляції з девіантними проявами та суїцидальним ризиком свідчать, що зниження резильєнтності супроводжується зростанням психологічної дезадаптації та ризикової поведінки (див. табл. 2.6).

Таблиця 2.6.

Взаємозв’язок резильєнтності зі стійкістю до бойового стресу та ризиковими проявами

Проведений кореляційний аналіз за коефіцієнтом Спірмена виявив статистично значущі взаємозв’язки між рівнем резильєнтності, адаптаційними ресурсами та психічними станами військовослужбовців. Встановлено, що вищий рівень резильєнтності пов’язаний зі зростанням стійкості до бойового стресу, кращою поведінковою регуляцією, комунікативним потенціалом і мотивацією до служби. Водночас зафіксовано зворотні зв’язки між резильєнтністю та негативними психічними станами, а також девіантними й суїцидальними проявами. Отримані результати підтверджують роль резильєнтності як ключового чинника психологічної адаптації та збереження психічного здоров’я військовослужбовців.

          Висновки. Теоретичний аналіз наукових джерел засвідчив, що психічні стани є багатовимірним психологічним феноменом, який інтегрує когнітивні, емоційні, мотиваційні та поведінкові компоненти та виконує регулятивну функцію у діяльності особистості. Встановлено, що умови військової служби, пов’язані з підвищеним ризиком, високим рівнем відповідальності та тривалим психоемоційним напруженням, значною мірою впливають на формування та динаміку психічних станів військовослужбовців.

Результати емпіричного дослідження показали, що більшість військовослужбовців характеризуються середнім рівнем адаптаційних здібностей і стійкості до бойового стресу, достатнім комунікативним потенціалом та морально-етичною нормативністю. Водночас частина досліджуваних демонструє підвищені показники тривожності, фрустрації, агресивності та ригідності, що може свідчити про вплив професійного стресу та необхідність психологічної підтримки.

Встановлено, що рівень резильєнтності виступає важливим ресурсом психологічної адаптації військовослужбовців. Зокрема, виявлено статистично значущі негативні кореляційні зв’язки між резильєнтністю та негативними психічними станами (тривожністю, фрустрацією, агресивністю та ригідністю), а також позитивні зв’язки між резильєнтністю й адаптаційними показниками та стійкістю до бойового стресу. Це підтверджує роль життєстійкості як ключового чинника підтримання психологічної стабільності та ефективності діяльності військовослужбовців.

Отримані результати підкреслюють необхідність системного підходу до психологічного супроводу військовослужбовців, що включає своєчасну психодіагностику, розвиток адаптаційних ресурсів і впровадження психопрофілактичних та психокорекційних програм, спрямованих на підвищення психологічної стійкості та збереження психічного здоров’я.

Перспективами подальших досліджень є поглиблене вивчення динаміки психічних станів військовослужбовців у різні періоди службової діяльності, розроблення ефективних психологічних інтервенцій та аналіз індивідуально-психологічних чинників, що впливають на формування резильєнтності в умовах бойового стресу.

Література

1. Блінов О. А. Психічні стани військовослужбовців у процесі служби. Вісник Національного університету оборони України. Зб-к наук. праць. Київ : НУОУ, 2013. Вип. 4 (35). С. 196–
2. Живоглядов Ю., Денисова А. Психологічні особливості професійної самосвідомості військових психологів. Вчені записки Університету «КРОК». № 4(68). С. 115–122.
3. Захист Вітчизни. Профільний рівень : підручник для 11 класу закладів загальної середньої освіти. / М. М. Фука, І. М. Гарасимів, К. О. Паніко, Ю. П. Щирба, А. А. Гудима. Тернопіль : Астон, 2019. 328 с.
4. Карамушка Л., Креденцер О., Терещенко К., Лагодзінська В. Івкін В., Ковальчук О. С. Особливості психічного здоров’я персоналу освітніх та наукових організацій в умовах війни. Організаційна психологія. Економічна психологія. 2022. № 1 (25). С. 62–74. DOI: https://doi.org/10.31108/2.2022.1.25.7.
5. Максименко С. Д. Переживання як психологічний механізм саморозвитку особистості. Педагогічний процес: теорія і практика: збірник наукових праць. Вип. 3. С. 343–361.
6. Миронець С. М., Тімченко О. В. Негативні психічні стани рятувальників в умовах надзвичайної ситуації : монографія. Київ : ТОВ «Август Трейд», 2008. 249 с.
7. Неурова А. Б., Капінус О. С., Грицевич Т. Л. Діагностика індивідуально-психологічних особливостей особистості : навчально-методичний посібник. Львів : НАСВ, 2016. 181 с.
8. Психологічний словник / авт.-уклад. В. В. Синявський, О. П. Сергєєнкова ; за ред. Н. А. Побірченко. Київ, 2007. 336 с.
9. Стаднік А. В., Мельник Ю. Б. Шкала життєстійкості Коннора-Девідсона : метод. посібник. Харків : ХОГОКЗ, 2025. 12 с.
10. Теорія і практика управління страхом в умовах бойових дій : методичний посібник / О. М. Кокун, В. М. Мороз, І. О. Пішко, Н. С. Лозінська. Київ : ЦУЛ, 2023. 92 с.
11. Терещук А. Д. Психоемоційний стан і поведінка військовослужбовців, що повернулися із зони АТО. Актуальні проблеми психології. Т. 11. Психологія особистості. Психологічна допомога особистості. 2017. С. 526–534.
12. Чала Ю. М., Шахрайчук А. М. Психодіагностика : навчальний посібник. Харків : НТУ «ХПІ», 2018. 246 с.
13. Юрченко В. М. Теоретико-методологічні засади дослідження психічних станів людини : дис. на здобуття наук. ст. докт. психол. наук. Рівне, 2009. 397 с.
14. States of mind: Towards a common classification of mental states / Driessche C., Chappé C., Konishi M., Cleeremans А., Sackur J. Consciousness and Cognition. 2025. Vol. 129. URL: https://www.sciencedirect.com/science/article/pii/S1053810025000212.

ФАКТОРИ ЖИТТЄСТІЙКОСТІ ТА ЇХ ВПЛИВ НА ПСИХІЧНЕ ЗДОРОВ’Я ОСОБИСТОСТІ В УМОВАХ ВІЙНИ

У статті проаналізовано ключові фактори життєстійкості особистості, що формують психологічний захист та сприяють збереженню психічного здоров’я в умовах тривалого воєнного стресу. Розглянуто психологічні, фізіологічні, соціальні, фінансові, культурно-духовні, професійні та інформаційні чинники, що впливають на адаптацію особистості до екстремальних умов. На основі аналізу сучасних досліджень та українського контексту війни визначено, що саме комбінація та взаємодія цих факторів формує “захисну сітку” життєстійкості, що дозволяє не лише виживати, але й розвиватися в умовах кризи. Особливу увагу приділено когнітивній гнучкості, соціальній підтримці та цифровим ресурсам як сучасним інструментам підвищення стійкості.

Ключові слова: життєстійкість, психічне здоров’я, війна, стрес, адаптація, фактори життєстійкості, психологічна стійкість, український контекст.

FACTORS OF RESILIENCE AND THEIR IMPACT ON MENTAL HEALTH IN WARTIME CONDITIONS

The article analyzes the key factors of personality resilience that form psychological protection and contribute to the preservation of mental health under conditions of prolonged wartime stress. Psychological, physiological, social, financial, cultural-spiritual, professional, and informational factors influencing the adaptation of the individual to extreme conditions are considered. Based on the analysis of modern research and the Ukrainian war context, it is determined that it is the combination and interaction of these factors that forms a “protective net” of resilience, which allows not only to survive but also to develop in crisis conditions. Special attention is paid to cognitive flexibility, social support, and digital resources as modern tools for increasing stability.

Keywords: resilience, mental health, war, stress, adaptation, resilience factors, psychological stability, Ukrainian context.

Вступ
        Війна в Україні поставила перед суспільством та кожною особою виклики, що виходять за межі звичайного досвіду. Тривалий стрес, загроза життю, втрати, невизначеність та руйнування звичного укладу формують умови для виникнення широкого спектру психічних порушень — від гострих стресових реакцій до посттравматичного стресового розладу (ПТСР), депресії та емоційного вигорання. Однак дослідження останніх років свідчать, що навіть у найбільш екстремальних умовах значна частина населення демонструє вражаючу здатність до адаптації та збереження психічної рівноваги. Ця здатність розглядається в психології через концепцію життєстійкості (resilience) — комплексної особистісної якості, що дозволяє не просто витримувати стреси, але й перетворювати їх на джерело особистісного зростання.

Метою статті є систематизація та аналіз ключових факторів життєстійкості, що впливають на психічне здоров’я особистості в умовах війни, з урахуванням сучасних українських реалій та міждисциплінарних наукових підходів.

Виклад основного матеріалу

1. Психологічні фактори: основа внутрішнього ресурсу. На першому рівні розташовуються внутрішньо-психологічні чинники, що формують когнітивну та емоційну основу стійкості.

• Когнітивна гнучкість — здатність переосмислювати травматичні події, знаходити в них сенс та перспективу. Дослідження показують, що переосмислення досвіду з позиції “Я — не жертва, а борець” знижує ризик розвитку ПТСР на 40–60% [3]. Для українців таким переосмисленням часто стає ідея захисту рідних, волонтерська діяльність або прагнення відбудувати країну.
• Сенс життя та ціннісні орієнтації. Наявність чіткої мети, навіть у найскладніших обставинах (наприклад, “вижити заради дітей”, “допомагати іншим”), виступає потужним захисним чинником від розпаду особистості та клінічної депресії [2].
• Емоційна саморегуляція. Умови війни постійно породжують інтенсивні емоції — страх, гнів, смуток. Володіння техніками усвідомлення та регуляції емоцій (наприклад, техніки “заземлення”, дихальні вправи) дозволяє запобігти емоційному вигоранню та панічним атакам [6].

2. Фізіологічні та біологічні фактори: тіло як опора психіки. Психічна стійкість має міцну біологічну основу, на яку можна впливати через поведінкові стратегії.

• Якість сну. Порушення сну — один з ключових факторів розвитку психічних розладів. Регулярний відпочинок, гігієна сну, використання релаксаційних технік суттєво підвищують стресостійкість [6].
• Фізична активність. Навіть помірні навантаження (ходьба, вправи) знижують рівень кортизолу — гормону стресу — на 25–30%, сприяючи відновленню нейронних структур гіпокампа, відповідального за пам’ять та емоції [4].
• Харчування та мікробіом. Збалансоване харчування та підтримка здоров’я кишкового мікробіому впливають на вироблення серотоніну, безпосередньо впливаючи на настрій та рівень тривоги [4].

3. Соціальні фактори: сила зв’язків та спільнот. Людина — істота соціальна, і в умовах катастрофи соціальна підтримка стає лікувальним фактором.

• Підтримка родини та друзів. Наявність надійних, довірливих стосунків, де можна поділитися переживаннями, є найпотужнішим буфером проти стресу. Дослідження засвідчують, що 70% людей, які подолали глибокий стрес, вказували на родину як на ключовий ресурс [5].
• Групи взаємодопомоги та спільноти. Участь у волонтерських рухах, громадських ініціативах, психологічних групах підтримки не лише надає практичну допомогу, але й відновлює відчуття спільності, значущості та контролю над ситуацією [1].

4. Фінансові та матеріальні фактори: основа безпеки. Економічна нестабільність посилює психологічну вразливість.

• Доступ до доходу та ресурсів. Наявність будь-якого джерела заробітку, навіть мінімального, значно знижує рівень тривоги (до 35%), оскільки дає відчуття стабільності та можливість планувати найближче майбутнє [1].
• “Подушка безпеки” — навіть невеликі заощадження роблять людину психологічно стійкішою до вимушених змін, таких як переїзд чи втрата роботи [3].

5. Культурно-духовні фактори: ідентичність та трансценденція. Український досвід війни наочно демонструє, що культурна та духовна сфера є потужним джерелом сили.

• Зв’язок з традиціями та ідентичністю. Активне звернення до національних символів, історії, народної творчості зміцнює відчуття приналежності до спільноти, що витримує, та знижує рівень депресивних станів.
• Духовні практики. Віра, молитва, медитація для багатьох стають способом знайти внутрішній спокій, сенс у стражданні та емоційну опору.

6. Професійні та організаційні фактори: реалізація та стабільність. Можливість працювати та реалізовувати себе навіть в умовах війни має терапевтичний ефект.

• Професійна реалізація. Робота дає не лише дохід, але й структуру дня, соціальні контакти, відчуття компетентності та корисності [2].
• Підтримка на робочому місці. Компанії, що впроваджують програми психологічної допомоги для співробітників, гнучкий графік, підтримують корпоративний дух, значно знижують рівень професійного вигорання [1].

7. Інформаційні фактори: виклики та ресурси цифрової ери. Інформаційне середовище під час війни може як травмувати, так і лікувати.

• Контроль інформаційного споживання. Обмеження часу, витраченого на перегляд новин, вибір перевірених джерел допомагають знизити рівень тривоги та запобігти інформаційній паніці.
• Цифрові ресурси підтримки. Онлайн-консультації з психологів, мобільні додатки для медитації, онлайн-спільноти взаємодопомоги стали сучасним та доступним інструментом формування життєстійкості, зменшуючи рівень панічних атак та відчуття самотності.

Взаємодія факторів та формування “захисної сітки”. Важливо розуміти, що жоден з факторів окремо не може забезпечити повноцінну життєстійкість. Найвищу ефективність демонструє їх синергія та взаємодія. Наприклад, військовий (соціальний фактор — підтримка побратимів), який має чітке розуміння мети служби (психологічний фактор), регулярно займається спортом (фізіологічний фактор) та отримує психологічну допомогу онлайн (інформаційний фактор), має набагато вищі шанси зберегти психічне здоров’я, ніж той, хто позбавлений цієї “захисної сітки”.

Висновки

1. Життєстійкість особистості в умовах війни є комплексним, багаторівневим конструктом, що формується під впливом семи взаємопов’язаних груп факторів: психологічних, фізіологічних, соціальних, фінансових, культурно-духовних, професійних та інформаційних.
2. Найпотужнішими предикторами збереження психічного здоров’я є когнітивна гнучкість (здатність до переосмислення досвіду) та стабільна соціальна підтримка. Саме вони складають ядро особистісної стійкості.
3. Сучасні умови висувають на перший план нові, цифрові фактори життєстійкості, що можуть як посилювати стрес (інформаційне перевантаження), так і слугувати потужним інструментом психологічної самодопомоги та соціальної кохезії.
4. Для ефективної психологічної допомоги в умовах війни необхідно переходити від симптом-орієнтованого підходу до системного розвитку життєстійкості, що передбачає одночасну роботу на різних рівнях (від навчання технік саморегуляції до сприяння створенню спільнот та забезпеченню базових потреб).

Таким чином, життєстійкість у воєнний час — це не про відсутність страждання, а про здатність витримувати його завдяки комплексній “екології ресурсів”, що включає внутрішні сили особистості, міцні соціальні зв’язки, стабільні умови життя та сучасні інструменти психологічної підтримки. Розуміння цієї багатовимірності є ключем до розробки ефективних програм відновлення психічного здоров’я нації.

Література:

1. Кокун О. М. Психічне здоров’я в умовах тривалого стресу: дані з фронту та тилу. Київ, 2023. 240 с.
2. Maddi S. R., Khoshaba D. M. Resilience at Work: How to Succeed No Matter What Life Throws at You. New York: AMACOM, 2005. 256 p.
3. Hobfoll S. E. Conservation of resources: A new attempt at conceptualizing stress. American Psychologist. 1989. Vol. 44. No. 3. P. 513–524.
4. Southwick S. M., Charney D. S. Resilience: The Science of Mastering Life’s Greatest Challenges. 2nd ed. Cambridge: Cambridge University Press, 2018. 464 p.
5. Предко В. В. Соціальна підтримка як чинник психологічної адаптації переселенців. Проблеми сучасної психології. 2022. Вип. 45. С. 150–167.
6. Van der Kolk B. A. The Body Keeps the Score: Brain, Mind, and Body in the Healing of Trauma. New York: Viking, 2014. 464 p.

Анастасія Бартош

Національний університет «Острозька академія», Острог

Науковий керівник –  Карповець Максим Вячеславович, к.ф.н., доц., директор ННІСГМ

Ключові слова: емоційне вигорання, резильєнтність, студенти, війна, стрес.

Повномасштабна війна суттєво посилила психоемоційний тиск на студентську молодь, спричинивши зростання випадків тривожності, виснаження та втрати навчальної мотивації. У цих умовах емоційне вигорання стає не лише наслідком перевантаження, а й реакцією на тривалу невизначеність, страх та порушення звичного способу життя. Як показують сучасні дослідження [6; 8; 9], здатність особистості зберігати внутрішню рівновагу в умовах стресу значною мірою визначає ризик розвитку вигорання. Саме тому психологічна резильєнтність розглядається як ключовий захисний механізм, який пом’якшує вплив воєнних стресорів і сприяє адаптації студентів до складної реальності.

Перенесення фокусу з негативних проявів на внутрішні ресурси молоді відкриває можливість для нового, ресурсного погляду на студентське вигорання. Резильєнтність у цьому контексті постає не просто як риса характеру, а як динамічний процес мобілізації психічних сил, що допомагає підтримувати емоційну стабільність і забезпечує здатність до навчання навіть у періоди гострих соціальних потрясінь. [2; 4; 7]

Дослідження ґрунтується на аналізі наукових джерел щодо емоційного вигорання, впливу війни на психіку молоді та концепції психологічної стійкості [5; 10]. Емпірична частина спиралася на використання стандартизованих психодіагностичних інструментів: опитувальника Maslach Burnout Inventory – Student Survey, шкали DASS-21 для вимірювання стресу, тривожності й депресії та шкали CD-RISC-10, що оцінює рівень резильєнтності студентів

Статистична обробка даних здійснювалася методами кореляційного та порівняльного аналізу з використанням SPSS, що дало змогу визначити характер взаємозв’язків між показниками стресу, емоційного виснаження та життєстійкості.

Дані дослідження демонструють, що психологічна резильєнтність є потужним буфером, який знижує ризик розвитку вигорання серед студентів у воєнний період. Ті, хто володіє вищим рівнем життєстійкості, швидше відновлюються після стресових подій, краще контролюють емоційні реакції та рідше використовують дезадаптивні копінг-стратегії.

Водночас низький рівень резильєнтності пов’язаний із підсиленням тривожності, втоми й відчуття безнадійності.

Кореляційний аналіз підтвердив наявність стійкого зворотного зв’язку між резильєнтністю та проявами вигорання: найсильніша кореляція виявлена між життєстійкістю і занепокоєнням майбутнім (ρ = –0.518, p < 0.01). Також встановлено зворотний зв’язок із загальним рівнем стресу (ρ = –0.441, p < 0.01) та емоційним виснаженням (ρ = –0.355, p < 0.01). Ці результати свідчать, що резильєнтність послаблює вплив хронічного стресу, формуючи в студентів внутрішній ресурс для подолання негативних психоемоційних станів.

Разом з тим, воєнні події створюють додаткові чинники, що впливають на рівень вигорання: порушення сну, регулярні повітряні тривоги, інформаційне перевантаження, нестабільність навчального процесу та зниження соціальної підтримки [1; 3]. На цьому тлі студенти з високим рівнем резильєнтності демонструють здатність переосмислювати життєві труднощі, спиратися на внутрішні й зовнішні ресурси та підтримувати навчальну активність навіть за умов тривалої небезпеки.

                   Висновок. Психологічна резильєнтність відіграє визначальну роль у протидії емоційному вигоранню студентів у період війни. Вона зменшує інтенсивність стресових реакцій, підтримує емоційну стабільність та сприяє збереженню навчальної мотивації. Результати дослідження підкреслюють необхідність системного розвитку життєстійкості в студентському середовищі, зокрема через практики майндфулнесу, розвиток емоційної грамотності, формування навичок саморегуляції та зміцнення соціальної підтримки.

Список використаних джерел:

1. Власенко Д. Емоційне вигорання у студентів та шляхи його запобігання. 2023.
2. Карповець М. В. Перформативна діяльність студентів вищої школи: до проблеми психології розуміння : монографія. Видавничий дім «Гельветика», 2024.
3. Кулеша Н. П., Пасічник І. Д. Теоретико-методологічні аспекти поняття психологічної реабілітації. Науковий вісник УжНУ. 2024.
4. Матласевич О., Сондак Н. Стратегії розвитку психологічної ресурсності здобувачів вищої освіти як засіб підвищення психічного здоров’я в академічному середовищі. UNIVERSUM. 2024. Вип. 7. С. 264–268.
5. Ткаченко Д., Сайко Д., Пилипчук (Шестопал) І. Дослідження стану тривоги студентської молоді в період російсько-української війни. Наукові записки Національного університету «Острозька академія». Серія «Психологія». 2022.
6. Chong L. Z., Foo L. K., Chua S.-L. Student Burnout: A Review on Factors Contributing to Burnout Across Different Student Populations. International Journal of Environmental Research and Public Health. 2025. Vol. 15, N 2. P. 170.
7. Dresen V., Staggl S., Fischer-Jbali L., Canazei M., Weiss E. Stress, Burnout and Study-Related Behavior in University Students: A Cross-Sectional Cohort Analysis Before, During, and After the COVID-19 Pandemic. International Journal of Environmental Research and Public Health. 2025. Vol. 15, N 7. P. 718.
8. Ghislieri C., Sanseverino D., Dolce V., Spagnoli P. Emotional Exhaustion and Engagement in Higher Education Students during a Crisis, Lessons Learned from COVID-19 Experience in Italian Universities. Social Sciences. 2023. Vol. 12, N 2. P. 109.
9. Maslach C., Jackson M. P. Stress and quality of working life: current perspectives in occupational health. 2006. № 1. P. 42–49.
10. Serafica J., Muria N. The Relationship Between Academic Burnout and Resilience to Academic Achievement among College Students: A Mixed Methods Study. 2023.

Фізична активність як чинник психологічного благополуччя українців зрілого віку

Стаття розглядає роль фізичної активності у формуванні психологічного благополуччя українців зрілого віку. Дослідження є актуальним у зв’язку зі зниженням рівня фізичної активності та загального психологічного благополуччя серед населення, особливо в умовах соціальної нестабільності та підвищеного рівня стресу. Фізична активність виступає як внутрішній ресурс, що допомагає зменшити тривожність, підвищити стресостійкість, покращити самооцінку та загальне самопочуття. Проведено емпіричне дослідження, метою якого було виявлення впливу регулярних занять фізичною активністю (аеробні вправи, пілатес, йога) на показники психологічного благополуччя, задоволеності життям, рівня стресу та сприйняття власного тіла.

У дослідженні взяли участь 72 респонденти віком 40–60 років, які були розподілені на експериментальну та контрольну групи. Протягом 8 тижнів учасники експериментальної групи займалися фізичними вправами 3 рази на тиждень по 60 хвилин, тоді як контрольна група не отримувала цілеспрямованого впливу. Результати показали статистично значиме покращення психологічного благополуччя, підвищення задоволеності життям та зниження рівня тривожності у учасників експериментальної групи. Дані підтверджують, що фізична активність є важливим чинником підтримки психічного здоров’я та розвитку психологічного благополуччя українців зрілого віку.

Ключові слова: фізична активність, пілатес, йога, психологічне благополуччя, задоволеність життям, стрес, самопізнання

Вплив фізичної активності на психофізіологічний стан та якість життя осіб зрілого віку

Фізична активність у сучасній психології та медицині розглядається не лише як чинник підтримки фізичного здоров’я, але й як один із ключових ресурсів психічної стійкості та психологічного благополуччя. У зрілому віці, який охоплює період від 35 до 55 років, роль рухової активності набуває особливої значущості, оскільки в цей час збільшується ризик розвитку хронічних захворювань, зростає рівень стресових навантажень та поступово знижується фізична працездатність .

Фізіологічний вплив регулярної фізичної активності:

– нормалізація роботи серцево-судинної та дихальної систем;

– регуляція гормонального балансу, зокрема зменшення рівня кортизолу (гормону стресу);

– активація ендорфінів, серотоніну та дофаміну, що покращують настрій та загальний психоемоційний стан;

– уповільнення процесів старіння, підвищення імунітету та загальної витривалості організму.

Психологічні ефекти фізичної активності:

– зниження рівня тривожності та симптомів депресії;

– покращення когнітивних функцій (пам’яті, уваги, швидкості мислення);

– підвищення самооцінки, впевненості у власних силах;

– формування відчуття контролю над життям і власним тілом;

– розширення можливостей для соціалізації, групової взаємодії та комунікації .

Фізична активність як чинник якості життя осіб зрілого віку виявляється у таких аспектах:

Фізичний компонент якості життя – збереження працездатності, енергійність, відсутність або зниження симптомів хронічних захворювань.

Психологічний компонент – емоційна стабільність, стресостійкість, життєва задоволеність.

Соціальний компонент – активна участь у суспільному житті, зміцнення сімейних та дружніх стосунків, залученість до культурно-дозвіллєвої діяльності .

Екзистенційний компонент – формування відчуття смислу життя, гармонії з собою та оточенням.

Дослідження Таня Патріції Аморім, Філіпа Мануела Соуза та Хосе Аугусто Родрігеса душ Сантуш оцінювало вплив програми пілатесу на м’язову силу та гнучкість студентів, що займаються танцями. Учасники були розподілені на експериментальну та контрольну групи. Статистичний аналіз показав значущі відмінності (p ≤ 0,05) у рівні м’язової сили та гнучкості між групами після проходження програми, що дозволило зробити висновок про позитивний вплив занять пілатесом на ці показники. Синхо Юн, Кюнхє Парк та Сонвон Юн досліджували вплив вправ пілатесу на гнучкість, м’язову силу та склад тіла студенток коледжу. Результати показали, що 12-тижнева програма пілатесу є ефективною у підвищенні гнучкості, сили м’язів, зниженні загального відсотка жиру та жиру в області живота .

Інше дослідження, проведене Цзянь-Сяо Су та колегами, із застосуванням квазіекспериментального дизайну, оцінювало вплив програми пілатесу на здоров’я жінок середнього віку. Результати показали значне покращення складу тіла (індекс маси тіла, жирові відкладення, базовий метаболізм) та функціональної підготовленості (гнучкість, міцність ядра, сила нижніх кінцівок, спритність і рівновага) в експериментальній групі порівняно з контрольною (p < 0,05). Отже, програми пілатесу можуть мати сприятливий вплив на здоров’я жінок середнього віку та практичну користь для громад .

Наталія Базилевич досліджувала вплив занять пілатесом на морфо-функціональний стан жінок другого зрілого віку. Результати показали покращення більшості морфо-функціональних показників основних систем організму в учасниць експериментальної групи. Позитивні зміни спостерігалися як у морфологічних характеристиках – маса тіла, обхват талії та стегон, так і у функціональних показниках: частота серцевих скорочень (ЧСС), проби Штанге та Генча, фізична працездатність.

Мойдех Хаджеланді вивчала вплив занять пілатесом на склад тіла, ліпідний профіль та рівень 25-гідроксивітаміну D у сироватці крові неактивних жінок із надмірною вагою (2021). У цьому клінічному дослідженні 28 жінок випадковим чином були розподілені на тренувальну (n = 14) та контрольну групи (n = 14). Тренування пілатесом проводилися три рази на тиждень по 60 хвилин протягом 12 тижнів. Зразки крові збирали на двох етапах – через 48 годин після останнього тренування. Контрольна група протягом 12 тижнів тренувань не проходила. Для аналізу внутрішньо- та міжгрупових змін застосовували парний t-критерій та ANCOVA з рівнем значущості P < 0,05. Результати показали, що 12-тижнева програма пілатесу підвищила рівень 25-гідроксивітаміну D у сироватці, а також покращила антропометричні показники та ліпідний профіль у неактивних жінок із надмірною вагою.

Еврім Чакмакчі досліджував вплив 10-тижневої програми вправ на килимку для пілатесу на втрату ваги та склад тіла турецьких жінок із надмірною вагою. Було зафіксовано значні зміни у вазі, ІМТ, параметрах складу тіла, співвідношенні талія/стегна (WHR), окружності талії (WC), відсотку жиру (FP), масі безжирової тканини (LBM) та базовому метаболізмі (BMR) в експериментальній групі (P < 0,05). У контрольній групі суттєвих змін не спостерігалося. Таким чином, заняття пілатесом на килимку сприяли зниженню ваги, жирової маси, ІМТ та покращенню складу тіла, а також підвищували якість життя у малорухливих жінок із надмірною вагою .

Ана Ізабель Крус-Феррейра та співавтори досліджували вплив 12-тижневої програми пілатесу на склад тіла у жінок. Участь у дослідженні взяли 68 жінок віком 25–55 років, яких випадковим чином розподілили на групу фізичних вправ (n = 43, середній вік 41,0 ± 7,2 роки), яка відвідувала 60-хвилинні заняття двічі на тиждень, та на контрольну групу (n = 25, 40,0 ± 7,7 роки). Після завершення програми в експериментальній групі було зафіксовано значні поліпшення: зменшення відсотка жиру в організмі, скорочення об’ємів талії та стегон, а також зростання м’язової маси. Це свідчить про позитивний вплив занять пілатесом на зовнішній вигляд і фізичний стан жінок.

Марінелла Коко, Андреа Бушемі, Елізабетта Сагоне, Моніка Пеллероне, Тіціана Рамачі, Мартіна Маркезе, Вінченцо Перчіавалле, Валентина Персіавалле та Джузеппе Мусумечі відзначають, що практика йоги набуває все більшої популярності у світі. Вона приносить користь як при окремих психологічних розладах (тривожність, стрес), так і у клінічних випадках, пов’язаних із суттєвими змінами в житті людей. Деякі дослідження демонструють позитивний вплив йоги на когнітивні функції, зокрема пам’ять та увагу. Метою їхнього дослідження було з’ясувати, чи здатна практика йоги у жінок старше 40 років покращувати самооцінку, контроль тривоги та сприйняття власного тіла, а також як особистісні характеристики впливають на потенційний ефект. Результати показали високий рівень самопочуття та психофізичного балансу серед усіх учасниць, підтверджуючи, що регулярна практика йоги позитивно впливає на спосіб життя та сприяє фізичному і психологічному благополуччю .

Загалом, ці дослідження підтверджують, що заняття пілатесом і йогою можуть ефективно покращувати фізичний стан і зовнішній вигляд жінок зрілого віку. Регулярні тренування сприяють зменшенню відсотка жиру в організмі, зниженню об’ємів талії та стегон, а також збільшенню м’язової маси. Крім того, вони позитивно впливають на серцево-судинну систему та артеріальний тиск. Таким чином, включення пілатесу та йоги в щоденну рутину є корисним для жінок зрілого віку, які прагнуть покращити здоров’я та зовнішній вигляд .

Джессіка М. Аллева, Трейсі Л. Тилка, Кім ван Орсоу та Еріка Монтанаро досліджували вплив йоги на оцінку функціональності та інші аспекти позитивного образу тіла. У дослідженні взяли участь 114 молодих дорослих жінок, які проходили 10-тижневу програму хатха-йоги, розподілені на експериментальну та контрольну групи. Учасниці проходили оцінку функціональності, сприйняття тіла, співчуття до тіла, оцінку зовнішнього вигляду, самооб’єктивацію та рівень втілення на початку, в середині, наприкінці програми та через місяць після завершення. Дані останнього етапу спостереження не вдалося проаналізувати через високий рівень відсіву.

Результати показали, що порівняно з контрольною групою, учасниці експериментальної групи відчували нижчу самооб’єктивацію на середині програми та підвищене відчуття втілення з часом. Незалежно від групи, усі учасниці демонстрували покращення оцінки власного тіла, співчуття до нього та оцінки зовнішнього вигляду протягом дослідження. Нижчий рівень самооб’єктивації та підвищене відчуття втілення сприяли покращенню позитивного образу тіла. Примітно, що йога не вплинула на оцінку функціональності, і ця оцінка не була посередником між практикою йоги та позитивним образом тіла. Таким чином, ключовими чинниками покращення позитивного образу тіла стали зниження самооб’єктивації та підвищене втілення .

Ширлі Теллс, Нілкамал Сінгх та Ачарья Балкрішна досліджували застосування йоги для управління психічними розладами, що виникають після травми (огляд літератури). Для цього огляду вони детально проаналізували 11 досліджень, індексованих у PubMed, учасниками яких були люди, що зазнали травм та практикували йогу, включаючи медитацію, як втручання. Крім того, перед одним із інтервенційних досліджень було проведено одногрупове перехресне дослідження, таким чином у загальному розглянули 12 досліджень .

Серед них 7 були рандомізованими контрольованими дослідженнями (РКД), 4 — одногрупові дослідження та одне — перехресне одногрупове опитування. Навіть у випадку РКД дослідження мали обмеження, зокрема невеликі розміри вибірки та використання інструментів оцінки, надійність і валідність яких не завжди були підтверджені.

Отже, хоча йога та інші втручання, що поєднують розум і тіло, демонструють потенційну користь у зменшенні психічних розладів після травм, на сьогодні ще не проведено систематичного рандомізованого контрольованого дослідження, яке б повністю підтвердило їхню ефективність у лікуванні травм.

У 2010 році Т. Дешіло, А. Ведамуртачар, П. Л. Гербарг, Д. Нагараджа, Б. Н. Гангадхар, Б. Дамодаран, Б. Адельсон, Л. Х. Браслоу, С. Маркус та Р. П. Браун, а також у 2004 році Ширлі Теллс, K. V. Naveen та Manoj Dash досліджували вплив йоги на рівень стресу у людей, які пережили стихійне лихо. Обидва дослідження показали, що практика йоги позитивно впливає на зниження стресу, тривожності та покращення сну.

Гюльтен Саніоглу в «International Journal of Psychiatry» опублікувала оглядову статтю про вплив вправ пілатес на психологічне здоров’я. Результати наукових досліджень, представлених у статті, свідчать, що заняття пілатесом знижують рівень депресії та тривожності, а також підвищують задоволеність життям, що сприяє загальному психологічному благополуччю.

Отже, узагальнення даних цих досліджень підтверджує позитивний вплив йоги та пілатесу на психологічний стан, сон, рівень стресу, втому та сприйняття власного тіла у жінок зрілого віку.

Якісне дослідження досвіду практики йоги жінок середнього віку, проведене Енн Е. Кокс та колегами, показало, як йога впливає на думки, почуття, ставлення до тіла, благополуччя та поведінку щодо самообслуговування у жінок, які регулярно займаються йогою у своїх громадах. У вибірку входили 22 жінки: 10 початківців і 12 досвідчених практикуючих. Було виділено чотири ключові теми: сприятливе середовище йоги, уважність, поведінка, пов’язана з самообслуговуванням, і сприйняття тіла. Результати підкреслюють потенціал йоги у підтримці позитивного досвіду, пов’язаного з тілом, у жінок зрілого віку.

Ромі Лауш та колеги провели аналіз національного перехресного опитування австралійських жінок у рамках The Australian Longitudinal Study on Women’s Health (ALSWH) у 2015 році (7186 жінок віком 36–43 роки). Дослідження показало, що практика йоги та медитації значно модерує зв’язок між негативними життєвими подіями та симптомами депресії. Виявлено, що ефект йоги/медитації не пов’язаний зі зменшенням відчутного стресу, а скоріше пом’якшує вплив негативних подій безпосередньо на депресивні симптоми. Проте потрібні додаткові дослідження щодо механізмів впливу йоги на депресію.

Катя Бем, Томас Остерманн, Стефанія Мілаццо та Арндт Бюссінг провели мета-аналіз, присвячений впливу йоги на втому. До огляду було включено 19 клінічних досліджень. Загалом результати показали, що вплив йоги на втому є незначним, особливо у пацієнтів із онкологічними захворюваннями. Хоча йога зазвичай вважається безпечним терапевтичним втручанням і ефективною для полегшення інших симптомів, пов’язаних зі здоров’ям, цей мета-аналіз не виявив суттєвого ефекту йоги на втому. Автори відзначають, що лікувальні властивості йоги можуть бути точніше оцінені у добре спланованих майбутніх дослідженнях.

Пісня Бо-Хваі та Джехі Кім провели рандомізоване контрольоване дослідження, у якому показали, що 12-тижневі заняття пілатесом у жінок із дисменореєю значно зменшили менструальний біль і передменструальні симптоми, а також покращили гнучкість спини, силу м’язів стегна та якість сну порівняно з відсутністю втручання. Результати свідчать про потенційно сприятливий вплив пілатесу на дисменорею, опосередкований покращенням функції м’язів стегна та сну.

Еліф Тугче Читіл та Нуртен Кая провели квазіекспериментальне дослідження для визначення впливу вправ пілатесу на симптоми передменструального синдрому (ПМС). У висновках зазначено, що запропоновані вправи значно зменшили симптоми ПМС, що свідчить про важливу роль пілатесу у підтримці терапії цих проявів.

Хсін-Чі Чанг, І-Чуань Чен, Чі-Хсуань Ян, Я-Лін Цзен та Чунг-Хей Чен досліджували вплив йоги на зменшення передменструальних симптомів у кластерному рандомізованому дослідженні на Тайвані. На Тайвані домашня практика йоги не була офіційно схвалена як метод полегшення ПМС. У дослідженні взяли участь 128 жінок, які самостійно повідомили про наявність принаймні одного передменструального симптому: 65 учасниць потрапили до експериментальної групи, а 63 — до контрольної. Жінки експериментальної групи отримали DVD-програму йоги тривалістю 30 хвилин для занять протягом трьох місяців менструального циклу, щонайменше три рази на тиждень. Усі учасниці заповнювали щоденник серйозності проблем (DRSP) для оцінки передменструальних симптомів. Після втручання група йоги демонструвала статистично значуще зменшення передменструальної депресії, фізичних симптомів та дратівливості. Крім того, у цієї групи рідше спостерігалися порушення розпорядку дня, обмеження хобі та соціальної активності, а також проблеми у міжособистісних стосунках. Результати підтвердили, що йога ефективна для полегшення ПМС. Домашня практика йоги особливо актуальна в умовах пандемії. Автори також обговорюють сильні та слабкі сторони дослідження й рекомендують подальші дослідження.

Систематичний огляд Фабрісіо Сетте Абрантеса Сільвейри, присвячений впливу пілатесу на якість життя практикуючих, показав, що ця система занять сприяє покращенню якості життя, підвищенню функціональних можливостей, зменшенню болю та поліпшенню емоційного стану у людей обох статей, різних вікових категорій і в різних клінічних умовах.

Отже, фізична активність у зрілому віці виступає не лише способом підтримки фізичного здоров’я, а й одним із найважливіших чинників психологічного благополуччя та високої якості життя. Вона дозволяє особистості краще адаптуватися до соціальних і професійних викликів, зберігати активність, гармонію та життєвий баланс.

Висновки.

Фізична активність є ефективним чинником підтримання психологічного благополуччя осіб зрілого віку.

Регулярні заняття сприяють зниженню рівня стресу, тривоги, депресивних станів, підвищують самооцінку та задоволеність життям.

Для українців зрілого віку доцільним є впровадження програм помірної фізичної активності, які поєднують рухові, дихальні та релаксаційні практики.

Фізична культура має розглядатися не лише як засіб збереження фізичного здоров’я, а й як важливий психопрофілактичний ресурс у системі зміцнення психічного здоров’я нації.

Література:

1. Гакман А. В., Тівелік М. В., Мартинюк О. А., Мартин П. М. Роль оздоровчого фітнесу у життєздатності жінок зрілого віку. Педагогічна Академія: наукові записки. 2025. № 15. С. 5–17.
2. Гакман А., Балацька Л. Вплив фітнес-занять на психофізіологічний стан жінок зрілого віку. Молодіжний науковий вісник Східноєвропейського національного університету імені Лесі Українки. 2020 вип. 37. С. 12–18.
3. Гакман А., Дудіцька С., Слобожанінов А., Ковтун О. Оздоровчий вплив занять аквафітнесом на організм жінок першого зрілого віку. Науковий часопис Українського державного університету імені Михайла Драгоманова. 2020. вип. 15, № 7(127). С. 33–37.
4. Дерев’янко С. П., Ющенко І. М., Примак Ю. В. Особливості психологічного благополуччя осіб з вираженою рольовою віктимністю залежно від статі та віку. Balkan Scientific Review. 2019. Т. 3, № 2(4). С. 79–82.
5. Коваленко О. Г. Психологія людей літнього віку. Київ, 2021. 288 с.

Володимир Ясиновий

Феномен довіри до християнського психолога у семантичному просторі віруючої особистості

Стаття присвячена дослідженню специфіки сприйняття фігури психолога представниками релігійних громад в Україні. Актуальність теми зумовлена зростаючим запитом на психологічну допомогу в умовах війни та необхідністю подолання бар’єрів, що існують у релігійному середовищі. На основі емпіричного дослідження (N=61), проведеного серед християн (переважно протестантських деномінацій), проаналізовано відмінності у семантичній оцінці понять «світський психолог», «християнський психолог» та «духовний наставник». Використано методику семантичного диференціалу Ч. Осгуда для реконструкції глибинних конотативних значень та виявлення прихованих установок.

Встановлено, що у свідомості віруючих існує чітка ієрархія довіри, де фігура «християнського психолога» займає проміжну позицію між духовним наставником та світським фахівцем, значно перевищуючи останнього за показниками «безпеки», «надійності» та «близькості». Факторний аналіз дозволив виділити інтегративний кластер «Духовної підтримки», куди входять як церковні, так і психологічні інституції, за умови їхньої ціннісної узгодженості. Виявлено сильний кореляційний зв’язок між рівнем особистої релігійності та довірою до фахівця, який декларує християнські цінності (r=0.633), тоді як зв’язок із довірою до світського психолога відсутній. Доведено, що маркер релігійної ідентичності терапевта виступає ключовим фактором подолання психологічного бар’єру «чужого», легітимізує психологічну допомогу та сприяє формуванню міцного терапевтичного альянсу.

Ключові слова: християнська психологія, довіра, релігійна свідомість, семантичний диференціал, психотерапія віруючих, теологічний консерватизм, стигма.

Volodymyr Yasynovyi. The phenomenon of trust in a Christian psychologist in the semantic space of a religious personality.

The article is devoted to the study of the specifics of the perception of the psychologist’s figure by members of religious communities in Ukraine. The relevance of the topic is due to the growing demand for psychological help in the context of war and the need to overcome barriers that exist in the religious environment. Based on an empirical study (N=61) conducted among Christians (predominantly Protestant denominations), the differences in the semantic evaluation of the concepts “secular psychologist”, “Christian psychologist”, and “spiritual mentor” were analyzed. C. Osgood’s semantic differential technique was used to reconstruct deep connotative meanings and identify hidden attitudes.

It was established that in the consciousness of believers there is a clear hierarchy of trust, where the figure of a “Christian psychologist” occupies an intermediate position between a spiritual mentor and a secular specialist, significantly exceeding the latter in terms of “safety”, “reliability”, and “closeness”. Factor analysis allowed identifying an integrative cluster of “Spiritual Support”, which includes both church and psychological institutions, provided they are value-aligned. A strong correlation was found between the level of personal religiosity and trust in a specialist who declares Christian values (r=0.633), while there is no correlation with trust in a secular psychologist. It is proved that the marker of the therapist’s religious identity acts as a key factor in overcoming the psychological barrier of the “alien”, legitimizes psychological help, and promotes the formation of a strong therapeutic alliance.

Keywords: Christian psychology, trust, religious consciousness, semantic differential, psychotherapy of believers, theological conservatism, stigma.

Постановка проблеми. Сучасні виклики, пов’язані з війною та соціальною нестабільністю в Україні, актуалізували потребу у наданні кваліфікованої психологічної допомоги широким верствам населення. Релігійні громади, які традиційно виконують функцію соціальної підтримки, також стикаються з необхідністю реагувати на складні травматичні досвіді своїх членів. Проте практика свідчить, що інтеграція професійної психології у церковне середовище часто натрапляє на опір. Для віруючої людини звернення до психолога пов’язане з ризиком зіткнення цінностей, страхом, що «світські» методи можуть зашкодити вірі або підмінити духовні практики суто гуманістичними підходами.

Ця проблема має глибоке коріння у феномені «релігійної свідомості» як специфічної картини світу, де всі явища поділяються на сакральні (Божественні, спасительні) та профанні (світські, потенційно гріховні). Психологія, як наука світська, часто потрапляє у другу категорію. Це актуалізує проблему довіри до особистості фахівця. Науковий інтерес становить питання: які саме характеристики психолога роблять його «безпечним» для релігійного клієнта? Чи здатна конфесійна ідентифікація фахівця (статус «християнського психолога») зняти бар’єр відчуження і стати містком між наукою та вірою? [2; 4].

Аналіз останніх досліджень та публікацій. Проблема взаємодії психології та релігії розглядається в науці через призму кількох моделей. Е. Джонсон у праці «Психологія і християнство: п’ять поглядів» [4] детально описує спектр підходів: від моделі «біблійного консультування» (де психологія відкидається на користь Писання) до «інтегративної моделі», де психологічні знання гармонійно поєднуються з теологічними істинами. Саме інтегративний підхід сьогодні вважається найбільш перспективним. М. Мак-Мінн [2] наголошує, що для ефективного консультування віруючих психолог має володіти «релігійною компетентністю» – умінням розуміти духовну мову клієнта та використовувати ресурси його віри (молитву, сповідь, прощення) у терапевтичному процесі.

Закордонні емпіричні дослідження (А. Морено [7], Д. Шульц [8]) підтверджують існування феномену «теологічного консерватизму», де чим вищий рівень ортодоксальності та релігійної практики людини, тим менше вона схильна довіряти світським інституціям ментального здоров’я, надаючи перевагу допомозі одновірців або пасторів. В українській психологічній науці цей аспект розглядається переважно теоретично або історично (Б. Копач [1] та ін.). Психосемантичний підхід, розроблений М. Тепляковим [5], відкриває нові можливості для емпіричного вивчення цієї проблеми, дозволяючи реконструювати приховані, неусвідомлювані конотації, які визначають реальну поведінку віруючих. Однак порівняльний аналіз сприйняття образів «світського» та «християнського» психолога на українській вибірці досі не проводився.

Мета статті: на основі емпіричних даних виявити психосемантичні механізми формування довіри до психолога у віруючих респондентів, порівняти семантичні профілі «світського» і «християнського» фахівців та визначити роль релігійної ідентичності терапевта у подоланні бар’єрів звернення.

Виклад основного матеріалу дослідження. Емпіричне дослідження проводилося на базі 61 респондента. До вибірки увійшли особи, які ідентифікують себе як християни (83,6% – протестанти, 4,9% – православні, 1,6% – католики) та демонструють високий рівень релігійної активності (85,2% відвідують богослужіння щотижня).

Для діагностики глибинних установок було використано метод семантичного диференціалу Ч. Осгуда. Респондентам пропонувалося оцінити ряд понять, серед яких «психолог», «християнський психолог», «духовний наставник», «довіра до психолога». Оцінювання здійснювалося за 10 біполярними семибальними шкалами, згрупованими у класичні фактори: оцінка (добрий-поганий), сила (сильний-слабкий, надійний-ненадійний) та активність (активний-пасивний, близький-чужий).

Результати дослідження та їх інтерпретація. Аналіз семантичних профілів (середніх значень) дозволив виявити суттєві відмінності у сприйнятті трьох ключових фігур допомоги.

Образ «духовного наставника» (пастора). Це еталонна фігура у семантичному просторі віруючого. Поняття отримало найвищі бали за всіма факторами: оцінка (M=6.45), сила (M=6.32). Особливо показовими є шкали «надійний» та «безпечний». Наставник сприймається як носій абсолютної безпеки та авторитету, що пояснюється його сакральним статусом та приналежністю до «своєї» групи.

Образ «світського психолога». Ставлення до психолога загалом (без уточнення світогляду) є амбівалентним. Серед позитиву можна віднести те, що респонденти високо оцінюють його компетентність. За шкалами «сильний» (5.5) та «активний» (5.8) психолог сприймається як фахівець, здатний впливати та допомагати. Серед негативу спостерігається «провал» на шкалах соціальної дистанції. Психолог оцінюється як менш «близький» (4.0), менш «приємний» і менш «надійний» порівняно з наставником. Він сприймається як професіонал, але «чужий». Ця дистанція зумовлена побоюванням, що світський фахівець не зрозуміє релігійного контексту проблеми або, що гірше, знецінить його.

Образ «християнського психолога». Результати демонструють яскравий ефект семантичної асиміляції. Профіль цього поняття майже повністю збігається з профілем «духовного наставника» і статистично значущо відрізняється від профілю звичайного психолога (за T-критерієм Вілкоксона, p < 0.001). Християнський психолог оцінюється як «близький» (M=5.5), «надійний» (M=5.8) та «безпечний» (M=6.5). Маркер «християнський» діє як сигнал «свій». Він гарантує клієнту, що терапія буде проходити в безпечному ціннісному полі. Віруючий клієнт готовий довірити свою психіку професіоналу, якщо він впевнений, що цей професіонал поважає його душу.

Для перевірки гіпотези про зв’язок віри і довіри було проведено кореляційний аналіз (Спірмен). Виявлено сильний прямий зв’язок (r = 0.633; p < 0.01) між суб’єктивним рівнем релігійності респондента та рівнем довіри до християнського психолога. Чим глибше віруюча людина, тим більше вона цінує фахівця, який інтегрує віру в практику. Натомість зв’язок між релігійністю та довірою до світського психолога практично відсутній (r = 0.112, незначущий).

Це спростовує поширений міф про те, що релігійність нібито блокує звернення до психологів. Вона не блокує потребу в допомозі, а робить вибір фахівця селективним. Віруючі готові звертатися, але лише до тих, кого вважають частиною своєї ціннісної системи.

Факторний аналіз дозволив виділити потужний фактор 1 «Інтегрована духовна підтримка» (пояснює 56% дисперсії). До цього фактору з високими навантаженнями увійшли поняття «церква» (.847), «духовний наставник» (.815), «християнський психолог» (.802) та «конфіденційність» (.830). Це свідчить про те, що у глибинній структурі свідомості респондентів ці фігури не конкурують, а доповнюють одна одну. Християнський психолог сприймається як частина тієї ж системи підтримки, що й церква. Натомість поняття «Стигма» виділилося в окремий, ізольований фактор, що підтверджує: упередження є зовнішнім соціальним нашаруванням, яке не руйнує внутрішнього ядра довіри до «своїх» помічників.

Висновки та перспективи.

1. У релігійній свідомості українських християн існує чітка ієрархія довіри, де «християнський психолог» сприймається значно позитивніше, безпечніше та ближче, ніж світський фахівець. Він займає унікальну нішу, поєднуючи авторитет науки з авторитетом віри.
2. Основним психологічним механізмом формування довіри є ідентифікація фахівця як носія спільних цінностей. Відсутність цієї ідентифікації створює бар’єр «чужості», який складно подолати лише демонстрацією дипломів чи сертифікатів.
3. Для практичної психології це означає необхідність розвитку «релігійної компетентності» фахівців. Психологам, які працюють з релігійними клієнтами, варто відкрито обговорювати питання світогляду, демонструвати повагу до віри клієнта та, за можливості, інтегрувати його духовні ресурси в терапію.
4. Перспективою розвитку системи ментального здоров’я в Україні є впровадження інтегративних моделей (на кшталт COPE), де налагоджується співпраця між світськими психологічними службами та релігійними громадами, а фігура християнського психолога виступає медіатором цієї взаємодії.

Література:

1. Копач Б. Релігійна свідомість як предмет психологічного дослідження. Перспективи та інновації науки. Серія «Психологія». 2024. № 3(37). С. 885–894.
2. Мак-Мінн М. Р. Психологія, теологія та духовність у християнському консультуванні / пер. з англ. О. Козинець. Херсон: Таврійський християнський інститут, 2023. 344 с. (Серія «Богословська освіта»).
3. Пророк Н. В., Царенко Л. Г., Бойко С. Т. Релігія як ціннісно-смисловий ресурс у ситуації війни. Наукові записки. Серія: Психологія № 1. С. 129–137.
4. Психологія і християнство: п’ять поглядів / за ред. Еріка Л. Джонсона; пер. з англ. Київ: Паливода А. В., 2018. 328 с.
5. Тепляков М. М. Психосемантичний аналіз трансформації свідомості особистості: кваліфікаційна наукова праця на правах рукопису: дис. … д-ра психол. наук: 19.00.01.Київ, 2019. 484 с.
6. Ясиновий В. О. Психосемантичний аналіз уявлень про звернення за психологічною допомогою в релігійній свідомості. Психологія в часи воєнних викликів: пошуки стратегій психологічної стійкості та витривалості: матеріали студентської наукової онлайн-конференції (Острог-Львів, 6 листопада 2025 року). Острог : Видавництво «Острозька академія», 2025. С. 52–57.
7. Moreno A., et al. Religion and Help-Seeking Theological Conservatism and Preferences for Mental Health Assistance. Religions. 2022. 13(5). Р. 415.
8. Schultz David M., Harrop Tiffany M., Preston Olivia C. Attitudes and Preferences Regarding Mental Illness and Treatment Among Christian and Religious/Spiritual‑Unaffiliated Individuals in the USA. Journal of Religion and Health. 2025. P. 2034–2052.

Психологічні наслідки впливу аб’юзивних відносин на особистість: комплексний аналіз та шляхи відновлення

Дана стаття присвячена комплексному аналізу глибинних психологічних наслідків впливу аб’юзивних відносин на особистість жертви. Досліджуються нейробіологічні зміни, формування комплексного посттравматичного стресового розладу (К-ПТСР), деформація ідентичності та самооцінки, порушення в сфері прив’язаності та міжособистісних відносин. Метою роботи є систематизація знань про багатовимірні наслідки тривалого насильства та окреслення інтегрованих підходів до відновлення психічного здоров’я та цілісності особистості. Робота базується на аналізі наукових джерел з психології травми, нейронауки та психотерапії, а також на узагальненні сучасних терапевтичних практик.

Ключові слова: аб’юзивні відносини, психологічна травма, комплексний ПТСР, ідентичність, самооцінка, нейробіологічні наслідки, відновлення особистості.

Kateryna Didyk. Psychological consequences of the impact of abusive relationships on personality: comprehensive analysis and recovery paths.

This article is devoted to a comprehensive analysis of the profound psychological consequences of the impact of abusive relationships on the victim’s personality. Neurobiological changes, the formation of complex post-traumatic stress disorder (C-PTSD), deformation of identity and self-esteem, disorders in the sphere of attachment and interpersonal relations are investigated. The aim of the work is to systematize knowledge about the multidimensional consequences of prolonged violence and to outline integrated approaches to the restoration of mental health and personal integrity. The work is based on the analysis of scientific sources on trauma psychology, neuroscience and psychotherapy, as well as on the generalization of modern therapeutic practices.

Keywords: abusive relationships, psychological trauma, complex PTSD, identity, self-esteem, neurobiological consequences, personality restoration.

Вступ. Актуальність дослідження психологічних наслідків аб’юзивних відносин зумовлена їх масштабним поширенням та глибоко деструктивним впливом на всі сфери життєдіяльності особистості. На відміну від фізичних ушкоджень, психологічне насильство є «невидимим», що ускладнює його своєчасне розпізнавання та надання допомоги. Тривалий вплив контролю, маніпуляцій, газлайтингу та емоційної агресії призводить не до епізодичних порушень, а до системної деформації психічної структури індивіда. Досвід аб’юзу зачіпає фундаментальні основи: самоусвідомлення, образ «Я», здатність до довіри, емоційну регуляцію та нейрофізіологічні процеси. Тому розуміння повного спектру наслідків є критично важливим для розробки ефективних, індивідуально орієнтованих стратегій психологічної реабілітації та соціальної реінтеграції постраждалих.

Мета статті – проаналізувати багатовимірні психологічні наслідки впливу аб’юзивних відносин на особистість жертви на нейробіологічному, когнітивно-емоційному, ідентифікаційному та міжособистісному рівнях, а також окреслити основні напрями відновлення.

Виклад основного матеріалу.

Нейробіологічні та фізіологічні наслідки: травма, «втілена» в тілі.

Найглибші наслідки аб’юзу часто мають «невидиму», нейробіологічну природу. Тривалий психологічний стрес, страх та безпорадність запускають каскад фізіологічних змін, що перебудовують роботу мозку та вегетативної нервової системи (ВНС ).

Відповідно до полівагальної теорії Стівена Порджеса [6], хронічний аб’юз призводить до дисрегуляції ВНС. Організм жертви постійно перебуває в стані гіпер- або гіпоактивації, коливаючись між реакціями «бій/втеча» (гіперактивність симпатичної системи) та «замри» (активація дорсального вагального шляху). Це проявляється у вигляді панічних атак, гіпервігілантності (надмірної пильності), емоційного оніміння чи дисоціації.

Структурні зміни в мозку, виявлені за допомогою сучасних методів нейровізуалізації, включають [5]:

• Гіперактивність мигдалеподібного тіла (амігдали): відповідає за виявлення небезпеки та генерацію страху. Її підвищена активність робить людину надзвичайно чутливою до будь-яких, навіть незначних, сигналів загрози, що сприймаються як небезпечні;
• Зменшення об’єму гіпокампа: ця структура критично важлива для формування контекстуальної пам’яті та розрізнення минулих і теперішніх загроз. Її зменшення пояснює нав’язливі флешбеки, коли травматичні спогади повертаються з силою первісного переживання;
• Пригнічення активності префронтальної кори: відповідає за вищу когнітивну функцію, включаючи контроль імпульсів, планування, прийняття рішень та раціональну оцінку ситуації. Її дисфункція пояснює труднощі жертв з концентрацією, емоційною саморегуляцією та прийняттям складних рішень навіть після виходу з аб’юзивних відносин.

Ці зміни формують травму, «втілену» в тілі, що проявляється хронічним м’язовим напруженням (особливо в зоні плечей, шиї – поза «захисту»), психосоматичними розладами (проблеми з травленням, мігрень, хронічний біль), порушенням сну та харчової поведінки.

Комплексний посттравматичний стресовий розлад (К-ПТСР) як наслідок тривалого «полону».

Для жертв тривалого домашнього насильства класичної діагностичної картини ПТСР часто буває недостатньо. Дослідниця Джудит Герман [3] запропонувала концепцію комплексного ПТСР (К-ПТСР), що розвивається в умовах тривалого, повторюваного насильства, від якого неможливо втекти (наприклад, в сімейних чи партнерських стосунках).

На додаток до класичних симптомів ПТСР (флешбеки, уникання, гіперзбудження), К-ПТСР включає порушення в шести ключових сферах:

1. Порушення регуляції афекту та імпульсів: емоційна нестабільність, спалахи гніву або відчаю, імпульсивність, самопошкоджуюча поведінка, суїцидальні думки;
2. Порушення самосвідомості: стійке відчуття сорому, провини, огиди до себе; сприйняття себе як «зіпсованого», «поганого»; відчуття внутрішньої порожнечі;
3. Порушення міжособистісних відносин: труднощі з довірою, надмірна настороженість або, навпаки, надмірна довірливість; тенденція до повторного вступання в аб’юзивні стосунки; проблеми з встановленням та захистом здоровых меж;
4. Соматизація: психічна травма «мовчить» через психіку, але «говорить» через тіло – хронічний біль, конверсійні симптоми без органічної патології;
5. Дисоціативні симптоми: епізоди деперсоналізації («це відбувається не зі мною») та дереалізації («світ навколо нереальний»); амнезія на травматичні події;
6. Зміна системи значень: втрата ранішніх переконань, віри, почуття справедливості; екзистенційна порожнеча, відчуття безглуздості існування.

Українські дослідження підтверджують високу поширеність саме К-ПТСР серед жертв домашнього насильства, зі специфікою у вигляді тривалої хронізації симптомів та їх посилення в умовах загальнонаціональної травми (війни) [1].

Деформація ідентичності та самооцінки: руйнація «Я».

Систематичне психологічне насильство має за мету не просто завдати болю, а зламати волю та знищити автономну ідентичність жертви. Газлайтинг – маніпулятивна тактика, спрямована на заперечення реальності жертви, – призводить до того, що людина починає сумніватися у власному розумі, пам’яті та адекватності сприйняття. Поступово внутрішній образ себе – «Я-концепція» – замінюється на образ, нав’язаний аб’юзером: «ти нічого не варта», «ти божевільна», «без мене ти ніхто».

Це формує так звану травматичну ідентичність [3], коли досвід страждання стає центральною, визначальною рисою самосвідомості. Жертва починає сприймати себе виключно через призму пережитого насильства. Наслідками цього є:

• Глибоке порушення самооцінки: стійке почуття власної негідності, переконання, що погане ставлення «заслужене»;
• Втрата автентичності: людина втрачає зв’язок з власними потребами, бажаннями, цінностями, намагаючись відповідати нав’язаним ідеалам, щоб уникнути насильства;
• Феномен вивченого безсилля (learned helplessness): після численних невдалих спроб змінити ситуацію формується глибоке переконання у власній неспроможності впливати на події, що паралізує будь-яку активність, спрямовану на порятунок;
• Травматичний сором: інтенсивне почуття сорому не за вчинки, а за сам факт свого існування та перебування в ролі жертви.

Порушення в сфері прив’язаності та міжособистісних відносин.

Досвід аб’юзу кардинально переписує моделі прив’язаності, сформовані в дитинстві. Замість безпечної прив’язаності (впевненість у доступності та підтримці близького), у жертв часто формується дезорганізована або тривожно-амбівалентна прив’язаність [2]. Це проявляється у парадоксальному поєднанні інтенсивного прагнення до близькості з однаково інтенсивним страхом перед нею.

Механізм травматичного зв’язку (часто помилково називають «Стокгольмським синдромом») пояснює, чому жертва може відчувати прив’язаність до аб’юзера. Цикл насильства (напруження – гострий інцидент – «медовий місяць») діє за принципом частового підкріплення: непередбачувані рідкісні епізоди «доброти» чи каяття з боку аб’юзера створюють потужніший ефект залежності, ніж стабільно гарне ставлення. Біологічно це підкріплюється викидом окситоцину («гормону прив’язаності») після стресу, що посилює зв’язок із тим, хто поруч у момент «полегшення».

Наслідки для майбутніх відносин:

• Вторинна віктимізація: несвідоме потрапляння в нові аб’юзивні стосунки через звичність до токсичної динаміки;
• Труднощі з довірою: тотальна недовіра до людей або, навпаки, надмірна довірливість та ідеалізація нових партнерів;
• Порушення особистих кордонів: невміння сказати «ні», толерантність до порушень своїх меж, страх конфлікту;
• Соціальна ізоляція: самотність, уникнення близьких контактів через страх повторної травматизації.

Шляхи відновлення особистості: від нейробіологічної регуляції до відбудови ідентичності.

Відновлення після аб’юзивних відносин є багатоетапним процесом, що вимагає комплексного підходу, спрямованого на усі рівні пошкоджень.

Етап 1: Стабілізація та відновлення безпеки. Першочергове завдання – створити фізичну та психологічну безпеку. Терапевтична робота на цьому етапі включає:

• Психофізіологічну регуляцію: техніки заземлення (grounding), дихальні вправи, спрямовані на активацію парасимпатичної системи та виведення зі станів «замри»/«бій»;
• Нормалізацію реакцій: пояснення, що симптоми клієнта – це нормальна реакція на ненормальні обставини, що зменшує додатковий сором;
• Створення плану безпеки та ресурсної мережі.

Етап 2: Переробка травматичного досвіду. Після стабілізації починається робота з інтеграцією травми:

• Травмо-фокусована когнітивно-поведінкова терапія (ТФ-КПТ): допомагає виявити та змінити деструктивні переконання («Я винна», «Я слаба»);
• EMDR-терапія (Десенсибілізація та переробка рухами очей): дозволяє «перепрограмувати» травматичні спогади, знижуючи їх емоційну напруженість [4];
• Сенсомоторна психотерапія: працює з тілесними аспектами травми, допомагаючи вивільнити хронічне м’язове напруження та інтегрувати дисоційовані переживання [5].

Етап 3: Реінтеграція та відбудова нового «Я». Заключний етап спрямований на творення нової, цілісної ідентичності:

• Розвиток самоспівчуття (self-compassion): формування доброзичливого, підтримуючого ставлення до себе замість самокритики [4];
• Формування здорових кордонів та навичок асертивної поведінки;
• Наративна терапія: допомагає створити цілісну історію життя, де травма є частиною досвіду, але не визначає всю особу;
• Відновлення соціальних зв’язків та професійної реалізації.

В умовах українського контексту важливо інтегрувати терапію особистої травми з врахуванням колективної (війна). Ефективними є підходи, що поєднують вербальні методи з тілесно-орієнтованими та арт-терапевтичними практиками.

Висновки.

Психологічні наслідки впливу аб’юзивних відносин на особистість є глибокими, системними та багатовимірними. Вони не обмежуються окремими симптомами, а являють собою комплексну трансформацію психіки на нейробіологічному, емоційно-когнітивному, ідентифікаційному та соціальному рівнях. Тривале насильство призводить до структурних змін у мозку, формування комплексного ПТСР, руйнації самооцінки та ідентичності, порушення моделей прив’язаності, що створює високий ризик ревіктимізації.

Відновлення особистості після такого досвіду – це довгий і складний шлях, що вимагає професійного супроводу та проходить через етапи стабілізації, переробки травми та реінтеграції. Критично важливим є підхід, що враховує як психічні, так і тілесні аспекти травми, сприяє розвитку самоспівчуття та формуванню нових, адаптивних стратегій життя. Подолання наслідків аб’юзу є можливим і веде не просто до зменшення симптомів, а до відбудови цілісної, автономної особистості, здатної до здорової близькості та повноцінного життя.

Література:

1. Сніжневська, О. В. (2021). Комплексний ПТСР: теоретичний конструкт та клінічні прояви. Український вісник психоневрології, 29(1), 15–18.
2. Bowlby, J. (1969). Attachment and Loss: Vol. 1. Attachment. New York: Basic Books.
3. Herman, J. L. (1992). Trauma and Recovery. New York: Basic Books.
4. Neff, K. D. (2003). Self-Compassion: An Alternative Conceptualization of a Healthy Attitude Toward Oneself. Self and Identity, 2(2), 85–101.
5. Ogden, P., Minton, K., & Pain, C. (2006). Trauma and the Body: A Sensorimotor Approach to Psychotherapy. W.W. Norton & Company.
6. Porges, S. W. (2011). The Polyvagal Theory: Neurophysiological Foundations of Emotions, Attachment, Communication, and Self-regulation. W.W. Norton & Company.
7. Shapiro, F. (2018). Eye Movement Desensitization and Reprocessing (EMDR) Therapy: Basic Principles, Protocols, and Procedures(3rd ed.). Guilford Press.
8. Van der Kolk, B. A. (2014). The Body Keeps the Score: Brain, Mind, and Body in the Healing of Trauma. Viking.

Особистісна ідентичність дітей, які пережили травму сирітства: психологічні чинники та шляхи підтримки

У статті розкрито психологічні особливості формування особистісної ідентичності дітей, які пережили травму сирітства. Представлено теоретичний аналіз ключових підходів до розуміння ідентичності (Е. Еріксон, Дж. Марсія, І. Карабаєва, Н. Чепелєва, W. Doise), висвітлено специфіку становлення Я-концепції дітей, позбавлених батьківського піклування. Описано результати емпіричного дослідження (n = 60), проведеного серед дітей віком 7–13 років, що виховуються в інтернатних закладах. Показано, що більшість дітей мають низький рівень самооцінки (83,3% у віці 7–10 років та 56,7% у віці 11–13 років) та схильні до дифузних і передчасних статусів ідентичності. Виявлено, що ключовими чинниками порушення розвитку ідентичності є відсутність стабільних прив’язаностей, дефіцит прийняття, недостатня емоційна підтримка та пережиті психотравмівні події. Обґрунтовано доцільність використання комплексних психолого-педагогічних програм, спрямованих на розвиток самооцінки, формування позитивного образу «Я» та зміцнення почуття суб’єктності у дітей-сиріт.

Ключові слова: особистісна ідентичність, сирітство, самооцінка, травма, Я-концепція, діти-сироти, Марсія, Еріксон.

Tetiana Cherniuk. PERSONAL IDENTITY OF CHILDREN WHO HAVE EXPERIENCED THE TRAUMA OF ORPHANHOOD:

PSYCHOLOGICAL FACTORS AND PATHWAYS OF SUPPORT

The article examines the psychological characteristics of personal identity formation in children who have experienced the trauma of orphanhood. A theoretical analysis of key approaches to understanding identity (E. Erikson, J. Marcia, I. Karabaieva, N. Chepelieva, W. Doise) is presented, with emphasis on the specific features of self-concept development in children deprived of parental care. The results of an empirical study (n = 60) conducted among children aged 7–13 living in institutional settings are described. The findings

show that most children demonstrate low levels of self-esteem (83.3% among children aged 7–10 and 56.7% among children aged 11–13) and are inclined toward diffuse and foreclosed identity statuses. Key factors disrupting identity development include the absence of stable attachments, lack of acceptance, insufficient emotional support, and exposure to psychological trauma. The article substantiates the necessity of implementing comprehensive psychological and educational programs aimed at enhancing self-esteem, fostering a positive self-image, and strengthening the sense of agency in children who have lost parental care.

Keywords: personal identity, orphanhood, self-esteem, trauma, self-concept, children deprived of parental care, Marcia, Erikson.

Вступ. Кількість дітей, які залишилися без батьківського піклування, зростає під впливом соціально-економічних, воєнних та політичних чинників. Досвід сирітства є одним із найглибших стресових факторів розвитку, який суттєво впливає на емоційну сферу, соціалізацію та формування основних структур особистості. Втрата стабільних прив’язаностей, перебування в умовах інституційного догляду та переживання ранніх психотравм створюють ризики фрагментарності особистісної ідентичності та її уповільненого або патологічного розвитку.

Особистісна ідентичність — центральне новоутворення розвитку, що забезпечує внутрішню цілісність, відчуття тяглості «Я» та здатність до самовизначення. Для дітей, які зазнали втрати батьків, формування ідентичності ускладнюється низкою чинників: порушенням базової довіри, депривацією турботи, дефіцитом безумовного прийняття, розривами у життєвих наративах та обмеженим досвідом соціальної взаємодії.

З огляду на це, дослідження особливостей формування особистісної ідентичності дітей, які пережили травму сирітства, має значний теоретичний та практичний потенціал для розробки ефективних програм підтримки.

Теоретичні засади формування особистісної ідентичності дітей, що пережили травму сирітства. Поняття особистісної ідентичності.

Проблематика ідентичності є однією з найважливіших у сучасній психології. Е. Еріксон визначав ідентичність як динамічну структуру, що

інтегрує минулий досвід, теперішні уявлення та майбутні прагнення особистості. Саме в підлітковому віці ідентичність стає центральним новоутворенням, однак її формування починається значно раніше — через досвід прив’язаності та базової довіри.

І. Карабаєва, Н. Чепелєва та інші дослідники виділяють різні рівні ідентичності: ідентичність особи, особиста ідентичність та особистісна ідентичність. Остання пов’язана з глибинною здатністю людини усвідомлювати свою унікальність, відмінність від інших та суб’єктність у житті.

У моделі Дж. Марсії процес формування ідентичності розглядається через чотири статуси:

• досягнута,
• мораторій,
• передчасна,
• дифузна.

У дітей-сиріт найчастіше зустрічаються дифузна та передчасна ідентичності через відсутність простору для самовизначення та впливу травматичного досвіду.

Специфіка формування ідентичності у дітей. Становлення ідентичності залежить від: сімейних взаємин і досвіду прив’язаності; когнітивного розвитку; самооцінки; ставлення значущих дорослих; соціальних умов та культурного контексту.

Позитивний досвід прийняття формує стабільне та цілісне відчуття власного «Я». Натомість негативні оцінки, критика, відсутність емоційного зв’язку можуть призводити до формування нестабільної, фрагментарної або зовнішньо залежної самооцінки.

Травма сирітства як чинник порушення розвитку ідентичності. Травма сирітства охоплює: втрату значущих прив’язаностей; емоційну депривацію; дефіцит індивідуальної уваги; зміну соціального середовища; досвід відторгнення, покинутості та небезпеки.

Дослідження свідчать, що діти-сироти частіше демонструють: емоційну нестабільність, труднощі у вираженні почуттів, занижену самооцінку, уникання близькості, недовіру до дорослих, труднощі у прийнятті рішень та баченні майбутнього. Таким чином, травматичний досвід гальмує формування цілісного та стійкого образу «Я».

Емпіричне дослідження особистісної ідентичності дітей, що пережили травму сирітства. Організація та методи дослідження

У дослідженні взяли участь 60 дітей-сиріт віком 7–13 років, що виховуються в інтернатному закладі. Використано три методики:

1. Шкала самооцінки М. Розенберга — для визначення рівня самооцінки.
2. Методика «Хто Я?» (М. Кун, Т. Макпартленд) — для аналізу Я-концепції та ціннісних орієнтацій.
3. Методика Дж. Марсії — для визначення статусу ідентичності. Результати дослідження:
4. Рівень самооцінки

Результати показали критичний рівень заниженої самооцінки:

Вікова група

Низька Середня Висока

7–10 років 83,33 %

11–13 років 56,67 %

16,67% 0% 43,33% 0%

Дані свідчать про глибокі труднощі в самоприйнятті та формуванні позитивного ставлення до себе.

2. Образ «Я» за методикою «Хто Я?»

У більшості дітей відповіді були: короткими, фрагментарними, описовими (зовнішність, роль «учень», «дитина інтернату», мало ціннісних характеристик, часті згадки про страхи та невпевненість. Це свідчить про слабке усвідомлення власних рис та низьку здатність до рефлексії.

3. Статуси ідентичності

Найбільш поширеними виявилися:

• дифузна ідентичність — відсутність визначеності;
• передчасна — прийняття чужих рішень (найчастіше позиція: «я такий, як кажуть»).

Досягнута ідентичність практично не зустрічалася.

Обговорення результатів

Високий відсоток дітей із низькою самооцінкою та дифузним статусом ідентичності узгоджується з попередніми дослідженнями щодо психологічних наслідків сирітства. Втрата базової довіри, недостатність прийняття, досвід травми впливають на здатність дітей формувати стабільний образ «Я», відчувати свою цінність, бачити життєві перспективи.

Ідентичність дітей-сиріт визначають такі ключові риси:

• фрагментарність;
• залежність від зовнішніх оцінок;
• низька автономність;
• труднощі у прийнятті рішень;
• емоційна вразливість;
• схильність до негативного самосприйняття.

Це ще раз підкреслює необхідність спеціально організованих психокорекційних програм.

Психологічні шляхи підтримки формування ідентичності дітей-сиріт

1. Формування базової довіри та безпеки. Дитина не здатна будувати ідентичність без досвіду надійних стосунків.
2. Розвиток самооцінки й самоприйняття. Ефективні методи: ресурсно-орієнтовані інтервенції; вправи на розвиток позитивного образу «Я»; ціннісно-смислова робота.
3. Емоційна грамотність. Робота з емоціями знижує ризик соматизації та внутрішнього хаосу.
4. Підтримка автономії та суб’єктності. Через: прийняття рішень; формування особистих цілей; підтримку індивідуальності.
5. Соціальна інтеграція. Створення досвіду успіху в соціальних групах зміцнює позитивну ідентичність.

Висновки. Дітям, які пережили травму сирітства, властиві значні труднощі у становленні особистісної ідентичності, що проявляються у низькій самооцінці, фрагментарному образі «Я», недовірі до дорослих, труднощах у визначенні життєвих цілей та соціальній дезадаптації.

Емпіричне дослідження підтверджує, що: травма сирітства суттєво порушує процес формування ідентичності; значна частина дітей має дифузний або передчасний статус ідентичності; критично низька самооцінка є системною проблемою.

Розробка та впровадження комплексних програм психологічної підтримки є необхідною умовою забезпечення гармонійного розвитку дітей-сиріт, їх соціальної адаптації та формування стабільної, зрілої ідентичності.

Список використаних джерел

1. Еріксон, Е. (1996). Дитинство і суспільство. Київ: Основи.
2. Марсія, Дж. (1980). Identity in adolescence. In J. Adelson (Ed.), Handbook of Adolescent Psychology (pp. 159–187). New York: Wiley.
3. Бернс, Р. (1986). Развитие Я-концепции и воспитание. Москва: Прогресс.
4. Карабаєва, І. (2011). Ідентичність особистості як психологічний феномен. Психологія і суспільство, 4, 89–97.
5. Чепелєва, Н. (2002). Ідентичність особистості: структура та механізми формування. Наукові студії із соціальної та політичної психології, 9, 147–157.
6. Doise, W. (1999). Social representations in personal identity. International Journal of Psychology, 34(3), 229–238.
7. Прихожан, А. (2007). Психологія сирітства: розвиток, труднощі, допомога. Москва: Изд-во МГУ.
8. Bowlby, J. (1982). Attachment and loss. Vol. 1: Attachment. New York: Basic Books.
9. Коржова, Е. Ю. (2010). Психологічні особливості розвитку самооцінки дітей, позбавлених батьківського піклування. Практична психологія та соціальна робота, 7, 34–38.

ПСИХОЛОГІЧНІ ЧИННИКИ ЖИТТЄЗДАТНОСТІ

ОСОБИСТОСТІ В УМОВАХ ВІЙНИ

Стаття присвячена вивченню психологічних чинників, що визначають життєздатність особистості в умовах війни. Дослідження  є актуальним у зв’язку з підвищеним рівнем стресу серед населення,  перебуванням у стані невизначеності та загрозами для життя та  безпеки. Розглядаються ключові ресурси, які дозволяють людині зберігати психічну рівновагу, адаптивність та внутрішню цілісність: смисложиттєві орієнтації, емоційна саморегуляція, соціальна підтримка та активні копінг-стратегії. Проведено емпіричне дослідження, метою якого було виявлення впливу зазначених чинників на рівень життєздатності особистості. У дослідженні брали участь  72 респонденти, які проживають у зонах впливу воєнних дій або мають досвід переміщення через війну. Вибірка була поділена на контрольну та експериментальну групи. Учасники експериментальної  групи протягом 30 днів виконували психологічні вправи на розвиток саморегуляції, планування життя та мобілізацію внутрішніх  ресурсів, тоді як контрольна група не зазнавала цілеспрямованого впливу.

Результати показали статистично значиме підвищення  показників життєздатності, стресостійкості та емоційної рівноваги у експериментальній групі. Отримані дані підтверджують, що  активне використання внутрішніх та зовнішніх ресурсів є ефективним чинником підтримки психічного здоров’я та життєстійкості особистості в умовах війни.

Ключові слова: життєздатність, психічна стійкість, копінг-стратегії, соціальна підтримка, емоційна саморегуляція, війна

 Поняття життєздатності особистості та її складові

У вітчизняній психології з 2000 року для позначення цього феномену запропоновано термін «життєстійкість», який розглядається як особистісна стратегія подолання перешкод (coping) та адаптаційний механізм, що дозволяє планувати життєві цілі і бачити перспективи майбутнього у сучасних умовах. Сам термін складається з двох слів — «життя» та «стійкість» — і має яскраве емоційне забарвлення, відображаючи психологічну здатність протистояти життєвим труднощам.

За визначенням С. Мадді, життєстійкість — це особистісна риса, яка включає певну структуру установок, здібностей та стратегій (що формують загальну структуру залученості, контролю та готовності до ризику), що сприяють розвитку резильєнтності. Вона дозволяє перетворювати складні життєві обставини і стресові події на можливості для особистісного зростання, підвищення продуктивності та набуття життєвого досвіду [48].

Проблема життєздатності особистості набула особливої актуальності в умовах воєнних конфліктів та суспільної нестабільності. У психологічній науці життєздатність розглядають як інтегральну характеристику, що відображає здатність індивіда протистояти деструктивному впливу зовнішніх і внутрішніх чинників, зберігати психологічне здоров’я, адаптуватися до складних умов та реалізовувати життєві цілі.

У психологічній науковій літературі представлено багато визначень поняття «життєздатність», кожне з яких виокремлює різні феноменологічні ознаки та структурні елементи, що ускладнює розуміння сутності цього феномену. Поширенню терміну «життєздатність» у його англомовному варіанті resilience (гнучкість, пружність) ми завдячуємо зарубіжним дослідникам.

Одне з відомих визначень було запропоновано М. Ungar, який розглядає життєздатність як здатність людини управляти ресурсами власного здоров’я та соціально прийнятним способом використовувати для цього сім’ю, суспільство й культуру. Інші науковці визначають життєздатність як індивідуальну здатність особистості керувати власними ресурсами – здоров’ям, емоційною, мотиваційно-вольовою та когнітивною сферами – у межах соціальних і культурних норм та умов середовища.

Прихильники соціально-психологічної концепції розглядають життєздатність як системну якість особистості, що проявляється в органічній єдності індивідуальних і соціально-психологічних здібностей, забезпечує реалізацію ресурсного потенціалу в складних життєвих ситуаціях, використання конструктивних стратегій поведінки, повернення до докризового рівня функціонування та сприяє особистісному зростанню. Більшість сучасних визначень розглядають життєздатність у контексті моделі здоров’я.

На сучасному етапі формується компонентний підхід до вивчення життєздатності, який передбачає виділення найважливіших характеристик і властивостей особистості, що формують її життєздатність. Деякі дослідники застосовують чотирьохаспектну екологічну модель, у рамках якої особлива увага приділяється соціально-психологічним та особистісним характеристикам у контексті екології людини. У структурі життєздатності виділяють шість взаємопов’язаних компонентів — п’ять внутрішніх: самоефективність, наполегливість, копінг і адаптація, внутрішній локус контролю, духовність і культура, та один зовнішній — соціальні відносини.

Категорія життєздатності в психології поєднує в собі низку споріднених понять, серед яких виділяють:

1) психічне здоров’я;

2) життєве самоздійснення;

3) опірність;

4) «почуття зв’язності»;

5) адаптацію;

6) регуляцію;

7) феномен стійкості.

Водночас вона має і відмінні, протилежні за змістом терміни, зокрема: 1) «віктимність»; 2) «психологічна безпорадність».

За визначенням Брюховецької О., життєстійкість особистості — це здатність витримувати життєві труднощі та складні обставини, ефективно функціонувати всупереч проблемам і перешкодам. Як зазначає О. Кокум, вона проявляється у здатності підтримувати баланс між адаптацією до нових вимог та прагненням жити гармонійно і повноцінно. Високий рівень життєстійкості сприяє ефективності особистості та збереженню фізичного й психічного здоров’я у несприятливих умовах [8, с.62].

Життєстійкість розглядають як відносно новий психологічний феномен, що досліджується в різних сферах психології. Водночас, вітчизняні та зарубіжні дослідники підкреслюють, що, незважаючи на активне вивчення цього явища у різних країнах, питання особливостей прояву життєстійкості у людей різних вікових груп у сучасному світі досі залишається недостатньо вивченим.

О. Кокун визначає життєстійкість як якість особистості, що забезпечує ефективне функціонування, досягнення цілей і підтримку внутрішньої рівноваги в складних життєвих ситуаціях. Вона тісно пов’язана з суб’єктністю особистості, її благополуччям, здатністю до успішної психологічної адаптації та життєтворчістю [18, с.68]. С. Кондратюк розглядає життєстійкість як особистісний ресурс, що дозволяє в складних обставинах ефективно використовувати як внутрішні, так і зовнішні ресурси, зокрема для подолання військових чи стресових ситуацій [22, с.78]. О. Чиханцова визначає життєздатність як енергозберігаючий механізм виживання під час складних життєвих умов і соціальних змін, що дає змогу зберегти особистий потенціал для досягнення цілей. Вона розглядає життєздатність як єдину систему, що складається з взаємодіючих підсистем, які формуються через самоорганізацію життєдіяльності. Стійкість охоплює процес формування особистості, життєвих перспектив, стратегій подолання стресу та екзистенціальної тривоги, представляючи собою комплексний психологічний феномен [43, с.267].

Життєстійкість охоплює комплекс особистісних переконань, які формують у людини уявлення про себе, навколишній світ і взаємозв’язки з ним. Емпіричні дослідження показали, що життєстійкість складається з трьох ключових компонентів: залученість, контроль і прийняття виклику, які взаємодіють для зниження внутрішньої напруги у складних ситуаціях, допомагаючи ефективно керувати стресом та сприймати його як менш загрозливий. Кожен із цих компонентів має власну структуру та ієрархію і розвивається автономно.

Залученість (включеність) характеризується вірою в те, що активна участь у подіях дозволяє знайти щось цінне й цікаве. Людина з розвиненою залученістю відчуває себе потрібною, отримує задоволення від діяльності та демонструє високий рівень суб’єктивного благополуччя. Її відсутність може викликати почуття самотності, відчуженості та відокремленості від життя.

Контроль відображає переконання, що людина здатна впливати на результати подій, навіть якщо цей вплив не абсолютний. Особи з високим рівнем контролю вірять у власні ресурси, активно намагаються впливати на події, а не залишаються пасивними, і відчувають, що самостійно обирають свій життєвий шлях.

Прийняття виклику (ризику) — це переконання, що всі життєві події, позитивні чи негативні, сприяють розвитку особистості через набуття досвіду та знань. Люди з високим рівнем цього компонента зазвичай сміливіші, більш свобідні у виборі та сприймають проблеми як виклик, можливість перевірити себе. Низькі показники свідчать про ригідність мислення та труднощі у використанні власного досвіду.

Отже, структура життєстійкості формує стійкі позитивні риси, що сприяють успішній психологічній адаптації до змін зовнішнього середовища та досягненню особистісних цілей. Як зазначає С. Мадді, для підтримки здоров’я, ефективності та активності в стресогенних умовах важлива повнота розвитку всіх трьох компонентів. Розвиток залученості, контролю та прийняття виклику сприяє позитивному ставленню до себе та життєвих подій [49].

Іноді життєздатність ототожнюють із психічним здоров’ям або розглядають як його передумову. Так, психічне здоров’я людини інтерпретується як прояв її життєздатності, життєвої сили, забезпеченої повноцінним розвитком і функціонуванням психічного апарату. При цьому життєздатність, як здатність виживати, пристосовуватися та розвиватися в умовах, що змінюються, не завжди залежить від сприятливих обставин і водночас виступає основою для формування психологічного здоров’я.

Схожим за змістом є поняття життєвого самоздійснення, яке розглядається як форма самоорганізації під час особистісного становлення. Воно визначає інтенціональність розвитку, здатність до взаємодії зі світом та реалізації власних життєвих виборів.

Науковець Варіна Г.Б. відзначає, що ключовими характеристиками життєстійкості є особистісні якості, такі як сила волі, наполегливість і позитивне ставлення до життя. Життєстійкість значною мірою визначається індивідуальними властивостями особистості, серед яких швидкість реакції на події, спонтанність, рівень стресової чутливості, схильність до тривожності та інші. Вона підкреслює, що ці характеристики формуються особливостями нервової системи та впливають на соціальну активність людини. Завдяки цим властивостям життєстійка особистість здатна створювати значущі для себе смисли, усвідомлювати їх цінність та реалізовувати в певному соціальному контексті. Особи з високим рівнем життєвого тонусу не лише ефективніше адаптуються до стресових ситуацій, але й продуктивно використовують свої природні здібності для розвитку та досягнення цілей, підтримуючи гармонійний баланс між внутрішніми переконаннями і зовнішніми обставинами [10, с.28].

Автор Співак Л. зазначає, що життєстійкість особистості можна розглядати як поєднання життєвої витривалості, наполегливості та позитивного ставлення до життя, що формуються на основі індивідуальних особливостей характеру. Характер особистості розвивається і трансформується протягом усього життя індивіда. Розвиток таких рис, як рішучість, відповідальність та емоційна стабільність, сприяє зміцненню життєстійкості та загартовуванню характеру. Життєстійкість проявляється у здатності людини створювати власні смисли життя, активно реалізовувати свої цілі, планувати майбутнє та ефективно адаптуватися до раптових змін. Формування життєстійкості сприяє розвитку особистості загалом і дозволяє людині ефективно протистояти зовнішнім викликам долі [36, с.62].

До основних ознак життєздатності особистості відносять: незалежність від зовнішніх авторитетів, неупередженість та критичність мислення, здатність до самостійного прийняття рішень; схильність до конструктивної соціальної активності та участі у спільній діяльності; здатність до самонавчання, самовиховання та цілеспрямованого набуття нового досвіду; відповідальне ставлення до власної поведінки та поведінки оточуючих; орієнтацію на майбутнє; гармонійний психологічний розвиток та мотивацію досягнення.

Аналізуючи різні підходи вчених до поняття «життєздатність» у контексті життєстійкості, можна виділити кілька ключових аспектів. У деяких джерелах життєздатність визначається як здатність до існування, розвитку та виживання, в інших — як здатність до самостійного існування. Вона також може проявлятися у здатності тривалий час зберігати важливі властивості та водночас ефективно управляти менш значущими, але актуальними тут і зараз характеристиками, раціонально планувати дії та успішно реалізовувати їх у конкретних умовах.

У широкому розумінні життєздатність — це поєднання стійкості та адаптивності системи, її самоідентичності та відповідності, корисності і придатності, оптимальних і неоптимальних аспектів функціонування, що забезпечує ефективну взаємодію особистості з навколишнім середовищем.

Життєстійкість розглядається як ключовий функціональний компонент життєздатності, що забезпечує стабільність системи особистості та виступає системоутворюючим фактором, який визначає параметри основних складових життєздатності. Вона є важливою особистісною змінною, яка посередньо впливає на взаємодію стресогенних чинників із соматичним та психічним здоров’ям, а також визначає ефективність і успішність діяльності особистості.

Більшість авторів виділяють такі ключові складові життєздатності особистості:

Когнітивна складова – усвідомлення власних можливостей і обмежень, здатність прогнозувати наслідки своїх дій, гнучкість мислення.

Емоційна складова – емоційна стійкість, здатність до самоконтролю, регуляція негативних переживань.

Мотиваційно-смислова складова – наявність життєвих цілей, смислів, оптимістичної перспективи майбутнього.

Вольова складова – здатність долати труднощі, наполегливість у досягненні цілей, відповідальність за власні дії.

Соціальна складова – залученість у соціальні зв’язки, наявність підтримки з боку значущих інших, довіра до соціуму.

Таким чином, життєздатність постає як системна інтегральна властивість, що забезпечує гармонійне поєднання внутрішніх ресурсів особистості з можливостями зовнішнього середовища. В умовах війни її рівень стає критично важливим, адже саме вона визначає, чи здатна людина не лише вижити, але й зберегти психічне здоров’я, ефективно діяти та підтримувати інших.

Висновки:

Життєздатність особистості в умовах війни є результатом взаємодії внутрішніх і зовнішніх чинників – смисложиттєвих орієнтацій, емоційної стійкості, соціальної підтримки, духовності та активної життєвої позиції.

Підвищення рівня життєздатності можливе завдяки розвитку навичок саморегуляції, підтримці значущих зв’язків, участі у програмах психологічної допомоги та реабілітації.

Таким чином, формування життєздатності є стратегічним завданням сучасної психологічної практики, спрямованої на збереження людського потенціалу в умовах воєнних викликів.

Література:

1. Кокун, О. М. Професійна життєстійкість особистості: аналіз феномена. Актуальні проблеми психології: Психофізіологія. Психологія праці. Експериментальна психологія. 2020. 20(5). С.68–81.
2. Комар Т., Варгата О. Психологічні чинники стресостійкості фахівців соціономічного профілю. Psychology travelogs. 2023. № 1. С. 46–56.
3. Ломакін Г. Система соціально-психологічного супроводу людей, що зазнали наслідків травм війни. Psychosomatic Medicine and General Practice. 2024. № 9(2). С. 7–12.
4. Нівінська В. С. Вивчення впливу допомоги та підтримка на збереження життєдіяльності осію юнацького віку під час війни. The 2 nd International scientific and practical conference “Modern research in science and education” (October 12-14, 2023). BoScience Publisher, Chicago, USA. 2023. 498 p.
5. Пасічніченко А. В. Стресостійкість як професійно значуща риса особистості педагога. Актуальні питання сучасної педагогіки: творчість, майстерність, професіоналізм. Кременчук, 2021. С. 55–59.
6. Співак Л. Аналіз феномену життєстійкість в парадигмі сучасної науки. Науковий часопис УДУ імені Михайла Драгоманова. Серія 12. Психологічні науки. 2024. С. 62–71.
7. Чиханцова О.А. Особливості прояву компонентів життєстійкості особистості. Актуальні проблеми психології : збірник наукових праць. 2018. С. 267–273.

Метафоричні асоціативні карти як інструмент діагностики та корекції самооцінки підлітків у цифрову епоху

У статті розглянуто можливості використання метафоричних асоціативних карт як ефективного інструменту психологічної роботи з формування адекватної самооцінки підлітків в умовах цифрового середовища. Обґрунтовано доцільність застосування метафоричного підходу для подолання психологічних захистів та створення безпечного простору саморозкриття. Детально описано методику МАК-сесії “Дерево”, яка дозволяє досліджувати чотири ключові виміри Я-образу підлітка через символічні компоненти. Проаналізовано психологічні механізми впливу метафоричних образів на усвідомлення власної ідентичності та виявлено особливості інтерпретації символів у контексті впливу соціальних мереж на самосприйняття. Підкреслено значущість інтеграції традиційних психологічних методів з інноваційними підходами, що враховують специфіку цифрової соціалізації сучасних підлітків.

Ключові слова: метафоричні асоціативні карти, самооцінка підлітків, Я-образ, психологічна діагностика, цифрове середовище, символічна робота.

                                                                                                          Dina Pak

Metaphorical associative cards as a tool for diagnosing and correcting self-esteem in adolescents in the digital age

The article discusses the possibilities of using metaphorical associative cards as an effective tool for psychological work on forming adequate self-esteem in adolescents in a digital environment. The article substantiates the feasibility of using a metaphorical approach to overcome psychological defences and create a safe space for self-disclosure. It describes in detail the methodology of the MAC session ‘Tree’, which allows exploring four key dimensions of an adolescent’s self-image through symbolic components. The psychological mechanisms of the influence of metaphorical images on the awareness of one’s own identity are analysed, and the peculiarities of the interpretation of symbols in the context of the influence of social networks on self-perception are revealed. The importance of integrating traditional psychological methods with innovative approaches that take into account the specifics of the digital socialisation of modern adolescents is emphasised.

Keywords: metaphorical associative cards, adolescent self-esteem, self-image, psychological diagnosis, digital environment, symbolic work.

Постановка проблеми. Сучасна психологічна практика постійно потребує оновлення інструментарію для роботи з підлітками, оскільки умови їхньої соціалізації зазнають принципових трансформацій під впливом цифровізації суспільства. Підлітковий вік традиційно визначається як період підвищеної вразливості, коли формування самооцінки відбувається через інтенсивне соціальне порівняння та пошук власної ідентичності. Однак специфіка сучасного етапу розвитку полягає в тому, що цей процес відбувається одночасно у двох площинах: реальному та віртуальному просторі. Соціальні мережі створюють нові механізми впливу на самосприйняття підлітків, де оцінка власної цінності часто визначається кількістю лайків, коментарів і підписок.

У таких умовах традиційні методи психологічної діагностики та корекції самооцінки не завжди виявляються достатньо ефективними. Підлітки часто демонструють опір прямим запитанням про власні переживання, використовують захисні механізми та не готові відкрито говорити про проблеми самосприйняття. Це зумовлює потребу у методах, які дозволяють обійти психологічний захист і створити умови для глибокої саморефлексії без загрози самооцінці. Метафоричні асоціативні карти представляють собою інструмент, здатний вирішити це методологічне протиріччя, забезпечуючи м’яке входження у внутрішній світ підлітка через символічну образність.

Актуальність дослідження визначається необхідністю розробки науково обґрунтованих методик психологічної роботи, які враховують як класичні закономірності формування самооцінки в підлітковому віці, так і специфічні виклики цифрової епохи. Метафоричні асоціативні карти як проєктивний інструмент мають значний потенціал для вирішення цього завдання, однак їхнє застосування у контексті впливу соціальних мереж на самооцінку підлітків потребує детального теоретичного обґрунтування та методичної конкретизації.

Аналіз останніх досліджень і публікацій. Проблематика формування самооцінки підлітків традиційно перебуває у фокусі уваги вітчизняних та зарубіжних дослідників. Кулаковська Р.Р. досліджувала особливості формування адекватної самооцінки у підлітковому віці, наголошуючи на визначальній ролі соціального оточення у цьому процесі. Козерук Ю.В. та Попович І.С. аналізували механізми становлення самосвідомості в період підліткової кризи, підкреслюючи значущість рефлексивних здібностей для формування стабільного Я-образу. Вплив цифрового середовища на особистісний розвиток підлітків досліджували Козак А.С. та Сургунд Н.А., які констатували, що інформаційне середовище та інтернет справляють значний вплив на формування образу Я у сучасної молоді. Мельник О.А. наголошує, що цифрова соціалізація створює як нові можливості, так і специфічні ризики для розвитку особистості, що вимагає перегляду традиційних підходів до психологічної роботи з підлітками.

Теоретичні основи використання метафоричних асоціативних карт у психологічній практиці розроблялися численними дослідниками. Проте застосування цього інструменту саме для діагностики та корекції самооцінки підлітків в умовах впливу цифрового середовища залишається недостатньо вивченим. Існуючі дослідження переважно зосереджені або на загальних принципах роботи з МАК, або на традиційних підходах до формування самооцінки, однак інтеграція цих напрямів у контексті сучасних викликів цифрової епохи потребує поглибленого аналізу.

Зарубіжні дослідження підтверджують ефективність проєктивних методів у роботі з підлітками. Orben та Przybylski наголошують на необхідності врахування впливу цифрових технологій на психологічне благополуччя молодого покоління. Al-Samarraie та колеги вказують на зв’язок між інтенсивністю використання соціальних мереж та нестабільністю самооцінки у підлітків. Ці дані обґрунтовують актуальність пошуку методів, які дозволяють ефективно працювати з психологічними наслідками цифрової соціалізації.

Мета і завдання дослідження. Метою статті є теоретичне обґрунтування та методична конкретизація застосування метафоричних асоціативних карт як інструменту діагностики та корекції самооцінки підлітків в умовах впливу цифрового середовища. Завдання дослідження полягає у виявленні психологічних механізмів впливу метафоричних образів на усвідомлення Я-концепції, детальному описі методики МАК-сесії “Дерево” та аналізі її ефективності для роботи з підлітками. Об’єктом дослідження виступає процес формування самооцінки підлітків, а предметом є особливості використання метафоричних асоціативних карт для психологічної роботи з самооцінкою в умовах цифрової епохи.

Виклад основного матеріалу. Метафоричні асоціативні карти представляють собою проєктивний інструмент психологічної роботи, що базується на принципі символічного відображення внутрішнього досвіду особистості через візуальні образи. На відміну від прямих вербальних методів, МАК дозволяють обійти раціональний контроль та захисні механізми психіки, створюючи умови для спонтанного самовираження. Це особливо важливо у роботі з підлітками, які часто демонструють опір відкритому обговоренню власних переживань через страх оцінки, невпевненість у собі або недостатню розвиненість рефлексивних здібностей.

Психологічні основи ефективності метафоричного підходу пов’язані з особливостями функціонування свідомості та несвідомого. Метафора як форма непрямої комунікації активізує правопівкульні механізми обробки інформації, що забезпечує доступ до емоційно забарвлених аспектів досвіду, які важко вербалізувати безпосередньо. Коли підліток обирає картку з зображенням дерева, він інтуїтивно проєктує на цей образ власні переживання, внутрішні конфлікти та уявлення про себе. Така проєкція відбувається на досвідомому рівні, що дозволяє виявити глибинні аспекти самосприйняття, які зазвичай приховані від раціонального аналізу.

Важливою перевагою метафоричних асоціативних карт є створення психологічно безпечного простору для саморозкриття. Коли підліток говорить про дерево на картці, формально він описує зовнішній об’єкт, що знижує рівень тривоги та знімає захисну позицію. Водночас через систему символічних паралелей відбувається глибоке дослідження власного Я-образу. Така непряма форма роботи особливо ефективна для підлітків з низькою або нестабільною самооцінкою, які болісно реагують на прямі запитання про власні недоліки або проблеми.

Методика МАК-сесії “Дерево” спеціально розроблена для роботи з формуванням усвідомленого уявлення про структуру власної особистості та виявлення чинників, що впливають на самооцінку. Вибір метафори дерева як центрального образу обґрунтований його універсальністю та багатовимірністю символічного значення. Дерево є архетипічним символом, що інтуїтивно зрозумілий незалежно від культурного контексту та індивідуального досвіду. Водночас ця метафора достатньо багата, щоб відобразити різні аспекти особистості через свої структурні компоненти.

Корені дерева символізують внутрішні опори особистості, ті базові переконання, цінності та стосунки, які формують почуття безпеки та стабільності. У контексті роботи з підлітками корені відображають сімейне середовище, систему виховання, ранній досвід прийняття та підтримки. Коли підліток описує корені обраного дерева як міцні та глибокі, це свідчить про наявність надійної внутрішньої основи, що підтримує його самооцінку. Навпаки, образ слабких, поверхневих або пошкоджених коренів може вказувати на дефіцит базової безпеки, нестабільність сімейних стосунків або травматичний досвід, що підриває впевненість у собі.

Стовбур репрезентує ядро особистості, стабільні характеристики, які визначають цілісність та послідовність поведінки. Цей компонент відображає уявлення підлітка про свої базові риси, здібності та обмеження. Товстий і міцний стовбур асоціюється з почуттям внутрішньої сили, стійкості перед зовнішніми впливами, здатності зберігати власну позицію. Тонкий або викривлений стовбур може символізувати внутрішню слабкість, невпевненість у собі, схильність піддаватися зовнішнім впливам, зокрема тиску соціальних мереж.

Крона відображає зовнішні прояви особистості, те, як підліток презентує себе у взаємодії з оточенням, його соціальні ролі та досягнення. У сучасному контексті крона часто асоціюється з онлайн-Presense, тим образом, який підліток створює у соціальних мережах. Розлога, пишна крона може символізувати активну соціальну позицію, багатство інтересів, успішну самопрезентацію. Однак надмірно розвинена крона при слабкому стовбурі вказує на дисбаланс між зовнішнім образом та внутрішнім станом, що часто спостерігається у підлітків, які намагаються підтримувати ідеалізований образ у соціальних мережах всупереч реальному самопочуттю.

Погодні умови символізують вплив зовнішнього середовища на актуальний емоційний стан підлітка. Сонячна погода відображає сприятливе оточення та позитивний емоційний фон, хмарність або негода можуть вказувати на стресові чинники, конфлікти, тиск з боку соціального середовища. У роботі з впливом соціальних мереж погода часто репрезентує емоційну атмосферу онлайн-простору, реакції на публікації, досвід кібербулінгу або навпаки підтримки від онлайн-спільноти.

Процедура проведення МАК-сесії передбачає кілька послідовних етапів, кожен з яких має специфічні цілі та методичні особливості. Вступне налаштування є критично важливим для успішності всієї роботи. Психолог детально пояснює принципи використання метафоричних карт, наголошуючи на відсутності правильних чи неправильних відповідей. Створення атмосфери безпеки та прийняття дозволяє підліткам знизити рівень тривоги та бути більш відкритими у процесі роботи. Важливо підкреслити, що будь-який обраний образ є цінним, оскільки відображає унікальний внутрішній досвід учасника.

На етапі інтуїтивного вибору картки учасникам пропонується довіритися першому емоційному відгуку, не аналізуючи раціонально, чому саме це зображення їх приваблює. Спонтанний вибір забезпечує найбільш автентичну проєкцію актуального стану Я-образу. Психолог спостерігає не лише за тим, яку картку обрав підліток, але й за процесом вибору, невербальними реакціями, часом прийняття рішення. Ці додаткові спостереження надають цінну діагностичну інформацію про рівень впевненості підлітка у власному виборі, його здатність довіряти інтуїції.

Описове опрацювання образу розпочинається з відкритого запрошення розповісти про обране дерево. Психолог використовує техніку активного слухання та відкриті запитання, які стимулюють деталізацію опису. Запитання формулюються таким чином, щоб підліток поступово переходив від поверхневого опису до глибшого аналізу символічного значення. Наприклад, після загального опису можна запитати про те, де росте це дерево, чи є поруч інші дерева, яка пора року зображена, що відчуває дерево у цих умовах. Кожне уточнення розкриває нові аспекти самосприйняття підлітка.

Аналітичний блок передбачає системне опрацювання кожного структурного компонента через спеціально підібрані запитання. Робота з коренями може включати запитання про те, наскільки глибокі та міцні корені цього дерева, що їх живить, чи є щось, що може їх пошкодити, чи відчуває дерево стабільність завдяки своїм коренням. Через відповіді на ці запитання виявляється уявлення підлітка про власні внутрішні ресурси, джерела підтримки у реальному житті, стабільність сімейних стосунків.

Дослідження стовбура фокусується на питаннях про силу та гнучкість дерева, його здатність протистояти зовнішнім впливам, чи є на стовбурі пошкодження або шрами. Ці аспекти розкривають уявлення підлітка про власну стійкість до стресу, здатність відстоювати свою позицію, наявність травматичного досвіду, що вплинув на самооцінку. Особливо інформативними є відповіді про те, як дерево реагує на сильний вітер або бурю, що символізує способи подолання труднощів та рівень психологічної стійкості.

Аналіз крони дозволяє виявити уявлення про соціальну успішність та самопрезентацію. Запитання можуть стосуватися того, наскільки багата та розлога крона, чи легко її помітити серед інших дерев, що приваблює до неї увагу, чи відповідає зовнішній вигляд крони внутрішньому стану дерева. Останнє запитання особливо важливе для виявлення можливого розриву між зовнішнім образом та внутрішнім переживанням, що часто спостерігається у підлітків, активних у соціальних мережах. Вони можуть підтримувати блискучу онлайн-презентацію, відчуваючи при цьому внутрішню порожнечу або невпевненість.

Обговорення погодних умов фокусує увагу на впливі зовнішнього середовища. Запитання про те, яка погода на картці, як вона впливає на стан дерева, чи може дерево якось захиститися або змінити ситуацію, розкривають сприйняття підлітком зовнішніх стресорів та власні копінг-стратегії. У контексті впливу соціальних мереж особливо показовими є відповіді про те, чи залежить стан дерева від зовнішніх умов, чи може воно зберігати внутрішню силу незалежно від погоди. Це відображає міру автономності самооцінки від зовнішніх оцінок.

Завершальним етапом заняття є вибір картки, що репрезентує бажане дерево майбутнього. Цей етап має важливе терапевтичне значення, оскільки формує образ потенційного Я та окреслює можливу траєкторію особистісного розвитку. Підлітку пропонується обрати дерево, яким би він хотів стати, та описати його характеристики. Порівняння актуального та бажаного образів виявляє зони розвитку, внутрішні ресурси для змін та можливі шляхи досягнення більш позитивного самосприйняття. Психолог допомагає конкретизувати, які саме зміни необхідні, що може підтримати цей розвиток, які перші кроки може зробити підліток.

Інтерпретація результатів МАК-сесії вимагає від психолога високої професійної кваліфікації та чутливості до індивідуального контексту кожного підлітка. Не існує жорстких схем інтерпретації, оскільки значення символів завжди суб’єктивне та залежить від особистого досвіду учасника. Водночас можна виділити деякі типові патерни, що вказують на проблеми з самооцінкою. Дерево з пошкодженим стовбуром при розлогій кроні часто символізує дисбаланс між зовнішнім образом та внутрішнім самопочуттям, характерний для підлітків, які намагаються відповідати нереалістичним стандартам соціальних мереж. Дерево зі слабкими коренями вказує на дефіцит базової безпеки та підтримки, що робить самооцінку вразливою до зовнішніх впливів.

Особливу увагу варто приділяти динаміці між різними компонентами образу. Гармонійний розвиток всіх елементів символізує збалансовану самооцінку, тоді як виражена диспропорція вказує на внутрішні конфлікти. Наприклад, дерево з потужною кроною, але короткими коренями може відображати ситуацію, коли підліток вкладає багато зусиль у створення привабливого зовнішнього образу, не маючи при цьому достатньої внутрішньої опори. Це часто призводить до емоційної нестабільності, залежності від зовнішнього схвалення та вразливості до критики.

Ефективність методики МАК-сесії “Дерево” підтверджується якісними змінами, які спостерігаються у учасників після проведення заняття. Підлітки демонструють більш цілісне та усвідомлене уявлення про власний Я-образ, де інтегруються різні аспекти особистості. Вони краще розуміють, які внутрішні та зовнішні ресурси підтримують їхню самооцінку, а які чинники можуть її послаблювати. Це усвідомлення є першим кроком до формування більш стабільної та автономної самооцінки, менш залежної від ситуативних зовнішніх оцінок.

Важливим результатом роботи є формування відчуття внутрішньої захищеності та довіри до процесу психологічної роботи. Досвід успішного саморозкриття через метафору підвищує готовність підлітків до подальшої більш глибокої рефлексивної роботи. Метафоричний підхід знижує рівень психологічного опору та створює основу для конструктивної співпраці між психологом та підлітком на наступних етапах корекційно-розвивальної програми.

У контексті впливу цифрового середовища на самооцінку підлітків методика МАК-сесії “Дерево” дозволяє виявити специфічні паттерни, пов’язані з онлайн-активністю. Зокрема, часто спостерігається надмірна увага до крони дерева при описі актуального образу, що символізує фіксацію на зовнішній самопрезентації. Підлітки, які багато часу проводять у соціальних мережах, схильні детально описувати, як виглядає крона, чи помітна вона серед інших, що приваблює до неї увагу. Водночас стовбур та корені можуть описуватися поверхово або навіть ігноруватися, що відображає недостатню увагу до внутрішнього змісту особистості порівняно з зовнішнім образом.

Погодні умови у описах підлітків з негативним досвідом у соціальних мережах часто характеризуються нестабільністю, різкими змінами, загрозливими елементами. Це відображає емоційну вразливість до онлайн-реакцій, сприйняття цифрового простору як непередбачуваного та потенційно небезпечного. Підлітки можуть описувати, що стан дерева повністю залежить від погоди, що символізує високий рівень залежності самооцінки від зовнішнього схвалення.

Порівняння актуального та бажаного образів у цих випадках часто виявляє прагнення до більшої внутрішньої стабільності, міцніших коренів, здатності зберігати гарний стан незалежно від зовнішніх умов. Ці усвідомлені прагнення стають основою для подальшої психологічної роботи, спрямованої на формування внутрішніх опор особистості та зниження залежності від онлайн-схвалення.

Висновки. Метафоричні асоціативні карти представляють собою ефективний інструмент психологічної діагностики та корекції самооцінки підлітків, особливо у контексті впливу цифрового середовища на їхній особистісний розвиток. Методика МАК-сесії “Дерево” дозволяє обійти психологічні захисти та створити безпечний простір для глибокого самодослідження через символічну образність. Використання метафори дерева з її структурними компонентами забезпечує комплексне дослідження різних аспектів Я-образу підлітка, виявлення внутрішніх ресурсів і зон напруження.

Ефективність метафоричного підходу обґрунтована особливостями психологічного функціонування підлітків, їхньою схильністю до непрямих форм комунікації та потребою у психологічній безпеці під час саморозкриття. Метод дозволяє виявити специфічні патерни самосприйняття, пов’язані з впливом соціальних мереж, зокрема дисбаланс між зовнішнім образом та внутрішнім станом, залежність самооцінки від онлайн-схвалення, дефіцит внутрішніх опор особистості.

Подальші дослідження мають бути спрямовані на емпіричну перевірку ефективності методики, розробку додаткових метафоричних інструментів для роботи з різними аспектами впливу цифрового середовища на особистість підлітка, а також на інтеграцію метафоричного підходу у комплексні програми психологічного супроводу. Перспективним напрямом є також адаптація методики для роботи з різними віковими групами та культурними контекстами.

                                               Література

1. Al-Samarraie H., Eldenfria A., Dawoud H. The impact of social media use on adolescents’ self-esteem. Computers in Human Behavior. 2021. 120.
2. Orben A., Przybylski A. Screens, teens, and psychological well-being: Evidence from three time-use diary studies. Psychological Science. 2021. 32(1). Р. 12–
3. Кулаковська Р. Р. Особливості формування адекватної самооцінки у підлітковому віці. 2022. 84 с.
4. Козак А. С., Сургунд Н. А. Вплив соціальних мереж на формування Я-образу підлітків. Актуальні проблеми психології. 2020. Вип. 15. С. 112–119.
5. Мельник О. А. Цифрова соціалізація підлітків: виклики та можливості. Психологічний часопис. 2021. № 7(3). С. 45–58.