Ковбаснюк Н.М.,

студентки першого курсу

другого (магістерського) рівня НаУОА, групи зММВ-1

Науковий керівник: Конопка Н.О.,

кандидат історичних наук, доцент кафедри міжнародних відносин

      У статті досліджуються «Зелена ініціатива Саудівської Аравії» та «Середньосхідна зелена ініціатива» у контексті реалізації стратегії Vision 2030 та їхня роль у трансформації економічної моделі держави і формуванні сучасної зовнішньої політики Саудівської Аравії. Показано, що екологічні та кліматичні проєкти використовуються не лише для внутрішньої модернізації економіки, а й як засіб посилення міжнародного впливу Саудівської Аравії. Проаналізовано механізми просування «екологічного капіталу» у міжнародних відносинах, зокрема через розвиток відновлюваної енергетики, виробництво зеленого водню та формування циркулярної вуглецевої економіки. Окрему увагу приділено взаємодії Саудівської Аравії з ключовими міжнародними партнерами, включаючи США, Китай та Європейський Союз, а також ролі Королівства у формуванні регіональних кліматичних коаліцій.

      Ключові слова: Саудівська Аравія, Saudi Green Initiative, Middle East Green Initiative, кліматична дипломатія, зовнішня політика, відновлювана енергетика, зелений водень, циркулярна вуглецева економіка, міжнародний вплив.

     The article examines the Saudi Green Initiative (SGI) and the Middle East Green Initiative (MGI) in context of the implementation of the Vision 2030 strategy and their role in transforming the state’s economic model and shaping the contemporary foreign policy of Saudi Arabia. The work demonstrates that environmental and climate projects are used not only for the domestic economic modernization, but also as a means of strengthening Saudi Arabia’s international influence. The study analyzes the mechanisms for promoting “environmental capital” in international relations, particularly through the development of renewable energy, green hydrogen production and the establishment of a circular carbon economy (CCE). Special attention is also paid to Saudi Arabia’s interaction with global partners, including the United States, China and the European Union, as well as Saudi Arabia’s role in shaping regional climate coalitions.

     Keywords: Saudi Arabia, Saudi Green Initiative, Middle East Green Initiative, climate diplomacy, foreign policy, renewable energy, green hydrogen. circular carbon economy, international influence.

     Постановка проблеми. Сучасний етап розвитку Саудівської Аравії характеризується пошуком нових моделей економічного розвитку та зміцнення міжнародних позицій у контексті глобального енергетичного переходу. Важливу роль у цьому відіграють екологічні ініціативи Saudi Green Initiative (SGI) та Middle East Green Initiative (MGI), реалізовані в межах стратегії Vision 2030, що спрямовані на скорочення викидів, розвиток відновлюваної енергетики та боротьбу з кліматичними змінами. Водночас вони виконують не лише екологічну й економічну функції, а й стають інструментом зовнішньої політики, зміцнюючи міжнародний імідж країни. Незважаючи на активне впровадження ініціатив, залишається відкритим питання: якою мірою ініціативи виконують функцію внутрішньої модернізації, а якою слугують інструментом зовнішньополітичного впливу. Це підкреслює актуальність дослідження ролі SGI та MGI у реалізації стратегії Vision 2030 та їх значення для економічного розвитку й зовнішньої політики Саудівської Аравії.

     Аналіз останніх досліджень. Стан наукової розробки Saudi Green Initiative (SGI) та Middle East Green Initiative (MGI) у контексті стратегії Vision 2030 характеризується обмеженою кількістю спеціалізованих досліджень і домінуванням політико-аналітичного підходу. Зокрема, Аннель Шелайн, Крістіан Коутс Ульріхсен та Карен Е. Янг розглядають ці ініціативи як складову структурної трансформації економіки держави, тоді як Пол Томас акцентує на їх ролі у формуванні кліматичної дипломатії. У матеріалах Європейської парламентської дослідницької служби (EPRS) підкреслюється їх зовнішньополітичний вимір, що свідчить про недостатню розробленість прикладних аспектів їх реалізації.

     Мета дослідження. Необхідно комплексно проаналізувати «Зелену ініціативу Саудівської Аравії» (Saudi Green Initiative) та «Середньосхідну зелену ініціативу» (Middle East Green Initiative) у контексті стратегії Vision 2030, визначити їхній внесок в економічну трансформацію Королівства, розвиток відновлюваної енергетики, а також оцінити їхнє значення для зовнішньої політики та зміцнення міжнародного впливу Саудівської Аравії.

     Виклад основного матеріалу. Зовнішня політика Саудівської Аравії на сучасному етапі переживає період «дипломатичного рекалібрування», де економічний прагматизм домінує над ідеологічними чи військовими імперативами [5]. Королівство відходить від агресивної інтервенціоністської тактики початку 2010-х років, яка була характерною для періоду «Арабської весни», на користь складнішої моделі «багатовекторного вирівнювання» (multi-alignment). Ця стратегія передбачає балансування між традиційними партнерами в галузі безпеки, такими як США, та новими центрами економічного впливу, насамперед Китаєм та іншими країнами БРІКС [2; 25].

Екологічні ініціативи Саудівської Аравії реалізуються в межах ширшої програми реформ Vision 2030, яка слугує загальною рамкою соціально-економічної трансформації держави та створює інституційні передумови для реалізації екологічних і кліматичних ініціатив. Програма структурована навколо трьох ключових тем: «Жваве суспільство», «Процвітаюча економіка» та «Амбітна нація» [19]. Кожна з цих тем містить набір програм реалізації бачення (VRPs), які спрямовані на системну модернізацію всіх аспектів життя Королівства. Згідно з даними 2024-2025 років, ненафтовий сектор економіки КСА вже становить 52% ВВП, що свідчить про реальний прогрес у відході від вуглеводневої залежності [9].

У межах реалізації стратегії Vision 2030 екологічний та кліматичний вимір набуває дедалі більшого значення як складова економічної модернізації держави. Саме в цьому контексті були ініційовані «Зелена ініціатива Саудівської Аравії» (SGI) та «Середньосхідна зелена ініціатива» (MGI), які стали практичними інструментами впровадження екологічних пріоритетів Королівства. Вони відображають прагнення Саудівської Аравії поєднати цілі сталого розвитку з економічною диверсифікацією та посиленням міжнародних позицій.

Запущена в березні 2021 року, «Зелена ініціатива Саудівської Аравії» (SGI) є відповіддю Королівства на світову кліматичну кризу та водночас інструментом збереження енергетичного домінування в нових умовах [13]. SGI ставить перед собою мету досягти чистого нуля викидів до 2060 року, використовуючи модель циркулярної вуглецевої економіки [8]. Стратегія SGI базується на трьох основних напрямках: зменшення викидів вуглецю, масштабне заліснення (висадка 10 млрд. дерев), захист територій (збільшення частки заповідних зон до 30% суходолу та моря).

Саудівська Аравія активно інвестує у відновлювану енергетику, маючи природні переваги у вигляді високої сонячної інсоляції та значного вітрового потенціалу. Станом на 2024-2025 роки потужність встановлених ВДЕ досягла 4.7 ГВт, хоча це все ще становить незначну частку (близько 2%) від загальної генерації, що вказує на величезний масштаб необхідних інвестицій для досягнення цілей 2030 року [16].

Таблиця 1

Стратегічне значення цих проєктів (див. Таблиця 1) полягає в тому, що Саудівська Аравія готується стати не лише нафтовим, а й енергетичним хабом майбутнього. Виробництво зеленого водню в промислових масштабах дозволить Королівству зберегти свою роль ключового постачальника енергії для Європи та Азії в епоху після вуглеводнів.

Якщо SGI зосереджена на внутрішніх трансформаціях, то «Середньосхідна зелена ініціатива» (MGI) є чітко вираженим інструментом регіонального лідерства та інтеграції. Вона спрямована на об’єднання зусиль країн Середнього Сходу та Північної Африки для боротьби з кліматичними викликами, які є спільними для регіону: опустелювання, дефіцит води та екстремальні температури [11].

MGI функціонує як багатостороння платформа, де Саудівська Аравія виступає в ролі фінансового та технологічного донора [11]. Починаючи з 2024 року ініціатива значно розширилася, охопивши 34 країни-члени, включаючи нових учасників, таких як Гана, Сьєрра-Леоне, Шрі-Ланка та Сирія [15]. Ця ініціатива дозволяє Ер-Ріяду формувати «зелену коаліцію», яка зміцнює його позиції в рамках Ради співробітництва арабських держав Затоки та Ліги арабських держав.

Під час 80-ї сесії Генеральної Асамблеї ООН у 2025 році Саудівська Аравія провела круглий стіл високого рівня, де підкреслила роль MGI у досягненні Цілей сталого розвитку (SDGs) [4]. Це демонструє синергію між локальними екологічними пріоритетами та глобальними нормами, що дозволяє КСА виступати в ролі «відповідального актора» міжнародних відносин.

Екологічні ініціативи Саудівської Аравії є невід’ємною частиною її політики «хеджування» – зменшення ризиків через диверсифікацію міжнародних відносин [10]. Використовуючи свій енергетичний потенціал та кліматичну політику, Королівство прагне зміцнити зв’язки з ключовими центрами сили, адаптуючи підходи до кожного партнера. Так, відносини з Китаєм перейшли на рівень стратегічного партнерства: Саудівська Аравія є ключовою ланкою ініціативи: «Один пояс, один шлях»; а Китай є головним постачальником технологій для ВДЕ та цифрової інфраструктури [1; 3]. Для Європейського Союзу, який прагне диверсифікувати джерела енергії після 2022 року, Саудівська Аравія стала стратегічним партнером у сфері зеленого водню [7]. Відносини з США залишаються фундаментом архітектури безпеки Королівства, але економічний та кліматичний виміри стають ареною конкуренції. Уряд США намагається втримати Саудівську Аравію в орбіті західного впливу, використовуючи кліматичну дипломатію як інструмент [8]. Спільна заява 2021 року щодо клімату та участь у Net-Zero Producers Forum (NPF) демонструють спроби Вашингтона координувати дії з Ер-Ріядом у питаннях скорочення викидів метану та розвитку CCUS [23]. Проте, зростаюча присутність Китаю в саудівських проєктах викликає занепокоєння в США, що змушує Королівство до майстерного балансування.

«Зелена ініціатива Саудівської Аравії» та «Середньосхідна зелена ініціатива» стали центральним інструментом нової зовнішньої політики КСА [12; 22]. Через ці ініціативи Королівство позиціонує себе як «нормотворця» у питаннях декарбонізації для країн, що розвиваються, пропонуючи модель «циркулярної вуглецевої економіки» (CCE) як альтернативу жорстким регуляторним вимогам Заходу [22].

Станом на початок 2026 року «Зелена ініціатива Саудівської Аравії» та «Середньосхідна зелена ініціатива» демонструють реальні результати в реалізації цілей Vision 2030. У межах SGI вже зменшено викиди СО₂ приблизно на 9,5 % від рівня 2021 р., встановлено понад 4 ГВт потужностей відновлюваної енергетики, висаджено понад 151 млн дерев, відновлено 500 тис. га деградованих земель, а охоронювані природні території збільшено до 18,1 % суші та 6,49 % моря. Реалізація ініціатив забезпечила створення більш ніж 55 тис. нових робочих місць та активувала понад 85 екологічних проєктів на суму $188 млрд, сприяючи економічній диверсифікації та розвитку приватного сектору [18;24]. MGI, у свою чергу, стала першим регіональним альянсом для боротьби з кліматичними змінами на Близькому Сході та в Північній Африці. З 2025 року ініціатива перейшла від концепції до реалізації: створено постійний Секретаріат у Ер-Ріяді, а для фінансування проєктів підписано угоду з Ісламським банком розвитку та залучено $12 млрд від країн-членів та Арабської координаційної групи на проєкти зі стійкості до посухи та відновлення земель [15].

Незважаючи на амбітну риторику, Саудівська Аравія стикається з серйозною критикою щодо ефективності своєї кліматичної політики, яку нерідко розглядають як прояв «грінвошингу» [14]. Крім того, реалізація SGI та MGI ускладнюється низкою зовнішніх і внутрішніх факторів: нестабільна геополітична ситуація на Середньому Сході, регіональні конфлікти, а також війна в Україні, що спричинили коливання цін на енергоносії та підвищення економічної невизначеності. Ескалація військової операції Ізраїлю та США проти Ірану підвищує ризики для безпеки та економічної стабільності арабських країн, а також впливає на регіональні ланцюги постачання та змушує держави, включно із Саудівською Аравією, балансувати між інвестиціями у відновлювану енергетику та необхідністю гарантувати національну стабільність. Така геополітична невизначеність демонструє, що успіх регіональної екологічної ініціативи MGI залежить не лише від економічних і технологічних факторів, а й від здатності країни адаптуватися до складної безпекової ситуації.

     Висновки. Реалізація «Зеленої ініціативи Саудівської Аравії» та «Середньосхідної зеленої ініціативи» вже посприяли помітному прогресу в розвитку відновлюваної енергетики держави. У цьому контексті SGI та MGI виступають не лише елементами екологічної політики, а й ключовими механізмами реалізації стратегії Vision 2030, що визначає нову модель розвитку держави в умовах глобального енергетичного переходу.

Майбутнє Саудівської Аравії як глобального актора залежатиме від її здатності перетворити декларативні цілі на реальні результати. Якщо Королівство зможе стати провідним експортером зеленого водню та успішно впровадити технології CCE, воно не лише збереже свій вплив, але й створить нову модель розвитку для ресурсних держав у XXI столітті.

     Бібліографічний список:

1. Alfehaid R. M., Young K. E. Saudi Arabia’s Renewable Energy Initiatives and Their Geopolitical Implications. Center on Global Energy Policy at COLUMBIA|SIPA. URL:  https://www.energypolicy.columbia.edu/saudi-arabias-renewable-energy-initiatives-and-their-geopolitical-implications/ (дата звернення: 10.03.2026).

2. Ali L. From Dialogue to Diplomacy: Saudi Arabia’s Pursuit of Regional Stability Through Multilateral Diplomacy. Gulf Research Center. URL: https://www.grc.net/documents/68fa275275e6fFromDialogueDiplomacySaudiArabia2.pdf (дата звернення: 11.03.2026).

3. Ansari D., Gehrung R.M., Pepe J. M. The Gulf States, China, and Central Asia’s Green Energy Sector. Interactions Patterns, Geopolitical Dynamics, and Implications. Stiftung Wissenschaft und Politik.URL: https://www.swpberlin.org/publications/products/comments/2025C05_CentralAsia_GreenEnergySector.pdf (дата звернення: 11.03.2026).

4. At UNGA80: Middle East Green Initiative Charts a Regional Pathway to Climate Action and Resilience. United Nations Development Programme.URL: https://www.undp.org/saudi-arabia/press-releases/unga80-middle-east-green-initiative-charts-regional-pathway-climate-action-and-resilience (дата звернення: 12.03.2026).

5. Chaziza M., Lutmar C. Saudi Arabia’s Niche Diplomacy: A Middle Power’s Strategy for Global Influence. MDPI. URL: https://www.mdpi.com/2673-4060/6/2/65 (дата звернення: 12.03.2026).

6. Dawson O. Saudi Arabia’s calculated green conversion. Modern Diplomacy. URL: https://moderndiplomacy.eu/2025/12/08/saudi-arabias-calculated-green-conversion/ (дата звернення: 11.03.2026).

7. Delivorias A., De Martini A. EU energy partnerships: Saudi Arabia. EPRS| European Parliamentary Research Service. PE 753.942 – September 2023.URL: https://www.europarl.europa.eu/RegData/etudes/BRIE/2023/753942/EPRS_BRI(2023)753942_EN.pdf (дата звернення: 13.03.2026).

8. Elzeini S. Saudi Green Initiative: From Policy to Action. Middle East Policy Council. URL: https://mepc.org/commentaries/saudi-green-initiative-policy-action/ (дата звернення: 13.03.2026).

9. Jabari M. Saudi Arabia’s balancing act: peace talks, a new economy and straddling the energy transition. World Economic Forum. URL: https://www.weforum.org/stories/2025/02/saudi-arabia-economy-diplomacy-energy/ (дата звернення: 15.03.2026).

10. Jacobs A. Understanding Saudi Arabia’s Recalibrated Foreign Policy. International Crisis Group.URL: https://www.crisisgroup.org/cmt/middle-east-north-africa/gulf-and-arabian-peninsula/saudi-arabia/understanding-saudi-arabias (дата звернення: 13.03.2026).

11. MiddleEast Green  Saudipedia. URL:   https://saudipedia.com/en/middle-east-green-initiative (дата звернення: 12.03.2026).

12. Ministry of Environment, Water and Agriculture. Middle East Green Initiative Ministerial Council Kicks Off in Jeddah to Strengthen Regional Environmental URL: https://www.mewa.gov.sa/en/MediaCenter/News/Pages/News14112020.aspx  (дата звернення: 12.03.2026).

13. ProjectSaudi Green  Motaded. URL:  https://motaded.com.sa/node/146  (дата звернення: 13.03.2026).

14. Saudi Arabia actively undermines Cop30 deal. URL:  https://www.adhrb.org/2025/12/saudi-arabia-actively-undermines-cop30-deal/ (дата звернення: 11.03.2026).

15. Saudi Arabia Calls for Stronger Regional Efforts for MGI Implementation. com.URL: https://www.saudiarabiapr.com/pr.asp?pr=11222449 (дата звернення: 12.03.2026).

16. Saudi Climate Action Tracker. URL:  https://climateactiontracker.org/countries/saudi-arabia/ (дата звернення: 12.03.2026).

17. Saudi Green Initiative 2025 – 2030: Policy Analysis, Roadmap & Vision 2030 Goals. URL:  https://careforsustainability.com/saudi-green-initiative-2025-2030-policy-analysis-roadmap/ (дата звернення: 14.03.2026).

18. Saudi Green Initiative. Unlocking Business Opportunities in Sustainability for Founders and Corporates.SustainGulf. URL: https://sustaingulf.org/saudi-green-initiative/ (дата звернення: 10.03.2026).

19. SaudiVision 2030 –  URL:  https://www.vision2030.gov.sa/en/overview (дата звернення: 12.03.2026).

20. SEFE and Saudi ACWA Power partner to deliver 200,000 tonnes of green hydrogen annually to Germany and Europe. URL: https://www.sefe.eu/en/media/newsroom/press-releases/press-release-detail_907.html (дата звернення: 12.03.2026).

21. Sheline A., Coates Ulrichsen K. Saudi Arabia’s Vision 2030 and a Nation in Transition.Baker  URL: https://www.bakerinstitute.org/research/saudi-arabias-vision-2030-and-nation-transition (дата звернення: 14.03.2026).

22. Thomas P. Saudi Arabia’s Circular Economy Diplomacy: Positioning the Kingdom as a Global Sustainability Hub. URL: https://www.researchgate.net/publication/395477134_Saudi_Arabia’s_Circular_Economy_Diplomacy_Positioning_the_Kingdom_as_a_Global_Sustainability_Hub (дата звернення: 14.03.2026).

23. S.-Saudi Arabia Joint Statement Addressing the Climate Challenge. U.S. DEPARTMENT of STATE. URL:https://2021-2025.state.gov/u-s-saudi-arabia-joint-statement-addressing-the-climate challenge/ (дата звернення: 12.03.2026).

24. Will Saudi Arabia succeed in turning its vast desert landscape green by planting 10 billion trees? World News – The Times of India.URL:  https://timesofindia.indiatimes.com/world/middle-east/will-saudi-arabia-succeed-in-turning-its-vast-desert-landscape-green-by-planting-10-billion-trees/articleshow/126267148.cms (дата звернення: 10.03.2026).

25. Wisdorff A. Saudi Arabia’s foreign policy. EPRS| European Parliamentary Research Service.PE 777.922 – September 2025. URL: https://www.europarl.europa.eu/RegData/etudes/BRIE/2025/777922/EPRS_BRI(2025)777922_EN.pdf  (дата звернення: 11.03.2026).

ГАВРИЛЮК Б.М

слухач магістерського рівня групи ЗММВ11

Національного університету “Острозька академія”

Науковий керівник:

МАТВІЙЧУК Н.В.

Старший викладач Національного університету                                                                        “Острозька академія”, кандидат історичних наук,                                                                          старший викладач

Військова допомога малих держав: оцінка ефективності балтійської підтримки України

Анотація

Стаття аналізує ефективність військової допомоги країн Балтії Україні через призму концепцій Smart Defense та гібридної солідарності. Запропоновано багатовимірну модель оцінювання, що враховує відносний обсяг допомоги, оперативність постачань, технологічну нішевість та інституційну координацію. На основі емпіричних даних Ukraine Support Tracker доведено, що балтійські держави входять до групи найбільш активних донорів у відносному вимірі. Обґрунтовано роль малих держав як безпекових “підсилювачів” у межах НАТО та ЄС.

          Ключові слова: військова допомога, Smart Defense, ефективність донорства, малі держави, Україна, країни Балтії.

Annotation

The article analyzes the effectiveness of military assistance provided by the Baltic states to Ukraine through the lens of the Smart Defense concept and the framework of hybrid solidarity. It proposes a multidimensional evaluation model that takes into account the relative volume of assistance, the timeliness of deliveries, technological niche specialization, and institutional coordination. Based on empirical data from the Ukraine Support Tracker, the study demonstrates that the Baltic states rank among the most active donors in relative terms. The role of small states as security “amplifiers” within NATO and the European Union is substantiated.

          Keywords: military assistance, Smart Defense, donor effectiveness, small states, Ukraine, Baltic states.

Вступ

Повномасштабна війна Російської Федерації проти України стала одним із найбільш масштабних збройних конфліктів у Європі після Другої світової війни та радикально змінила параметри міжнародної безпеки. У нових умовах міжнародна військова допомога перетворилася з інструмента зовнішньої політики на ключовий елемент функціонування колективної оборонної архітектури. Проте обсяг фінансових ресурсів не є єдиним показником її ефективності. Досвід 2022–2025 років засвідчив, що своєчасність постачань, технологічна релевантність переданих систем, координація у межах коаліцій та політична мобілізація суспільства можуть відігравати не меншу роль, ніж абсолютний економічний масштаб держави-донора.

У цьому контексті країни Балтії – Естонія, Литва та Латвія – становлять особливо показовий кейс. Попри обмежені людські та фінансові ресурси, вони увійшли до числа найбільш активних донорів України у відносному вимірі. За даними міжнародних моніторингових інструментів, частка військової допомоги, наданої цими державами, у співвідношенні до їхнього ВВП є однією з найвищих у Європейському Союзі. Такий рівень залученості малих держав у масштабний міждержавний конфлікт потребує окремого теоретичного й емпіричного аналізу.

Традиційні підходи до дослідження військової допомоги здебільшого зосереджуються на великих державах, спроможних забезпечувати значні обсяги фінансування та озброєння. Водночас роль малих держав часто розглядається як допоміжна або символічна. Однак балтійський досвід демонструє, що вплив донорів не прямо залежить від їхнього економічного масштабу. Умовами ефективності можуть виступати швидкість ухвалення рішень, нішевість технологічної спеціалізації, інституційна гнучкість та наявність широкого суспільного консенсусу.

Таким чином, постає наукова проблема: яким чином малі держави здатні досягати стратегічно значущого ефекту в умовах великомасштабного конфлікту, маючи обмежені ресурси? Чи можна говорити про специфічну модель ефективності, відмінну від логіки великих держав-донорів?

          Метою статті є комплексний аналіз ефективності військової допомоги країн Балтії Україні з використанням багатовимірної моделі оцінювання, що враховує не лише фінансові показники, а й оперативність, технологічну нішевість та інституційну координацію. Теоретичною рамкою дослідження виступають концепції Smart Defense та гібридної солідарності, які дозволяють поєднати раціональний безпековий розрахунок із нормативною та суспільною мобілізацією.

Завданнями дослідження є:

1. Визначити критерії оцінки ефективності військової допомоги малих держав.
2. Проаналізувати емпіричні показники підтримки України з боку Естонії, Литви та Латвії.
3. Оцінити роль нішевої спеціалізації у межах концепції Smart Defense.
4. Виявити взаємозв’язок між державною політикою та громадянською мобілізацією.
5. Сформулювати теоретичні та практичні імплікації для подальших досліджень безпекової політики малих держав.

          Методологія: багатовимірна модель оцінки. Аналіз ґрунтується на поєднанні теорії малих держав [12] та концепції Smart Defense, започаткованої на саміті НАТО в Чикаго 2012 року [10]. Принципи pooling and sharing, спеціалізації та кооперації дозволяють малим державам підвищувати ефективність оборонних витрат.

Запропонована модель оцінювання включає:

– Відносний обсяг – допомога у співвідношенні до ВВП.

– Оперативність – швидкість від політичного рішення до постачання.

– Технологічна нішевість – концентрація на спеціалізованих напрямах.

– Інституційна координація – роль у формуванні міжнародних коаліцій.

Емпіричною базою слугують дані Ukraine Support Tracker (Kiel Institute) [6] та офіційні звіти міністерств оборони балтійських держав [7–9].

1. Емпіричні показники ефективності

Згідно з Ukraine Support Tracker станом на кінець 2024 року [6]:

– Естонія надала допомогу на рівні понад 1,3% ВВП.

– Литва – близько 1,1% ВВП.

– Латвія – близько 1,0% ВВП.

Для порівняння, середній показник великих держав ЄС становив менше 0,4% ВВП.

Литва передала ПЗРК Stinger ще до початку повномасштабного вторгнення, що демонструє випереджальне сприйняття загрози. Естонія стала одним із ключових партнерів України у сфері кіберзахисту. Таким чином, у відносному вимірі балтійські держави входять до групи найбільш активних донорів.

2. Smart Defense та нішевість

Концепція Smart Defense, сформульована в документах НАТО під час Чиказького саміту 2012 року, передбачає раціоналізацію оборонних витрат шляхом кооперації, спеціалізації та спільного використання ресурсів (pooling and sharing) [10]. Її ключова ідея полягає в тому, що держави, особливо з обмеженим військовим і фінансовим потенціалом, можуть підвищувати власну безпекову ефективність не через пропорційне нарощування витрат, а через концентрацію на тих напрямах, де вони здатні забезпечити максимальну додану вартість для Альянсу.

Для малих держав Smart Defense фактично означає перехід від кількісної логіки до логіки якісної спеціалізації. У цьому контексті балтійські країни демонструють послідовну реалізацію нішевої стратегії, що відповідає теоретичним підходам до поведінки малих держав у сфері безпеки [1].

По-перше, Естонія зробила ставку на кібербезпеку та цифрову інфраструктуру. Наявність Центру передового досвіду НАТО з кібероборони в Таллінні, а також попередній досвід протидії кібератакам (зокрема події 2007 року), сформували інституційну основу для розвитку компетенцій у сфері цифрової стійкості. Підтримка України в цьому вимірі включала консультативну допомогу, обмін досвідом захисту державних реєстрів та зміцнення кіберзахисту критичної інфраструктури. Такий напрям не потребує надмірних фінансових ресурсів, але має стратегічно значущий ефект у сучасному мережево-центричному конфлікті.

По-друге, Литва зосередилася на технологічно спеціалізованих напрямах, зокрема антидронових системах EDM4S та постачанні переносних зенітно-ракетних комплексів. Така нішевість дозволяє невеликій державі бути незамінною у конкретному сегменті коаліційної підтримки. Водночас, ранні рішення Литви щодо передачі озброєння продемонстрували високу оперативність, що підсилює ефективність самої моделі.

По-третє, Латвія активно інвестує у розвиток безпілотних платформ і суміжних технологій, поєднуючи підтримку України з модернізацією власних оборонних спроможностей. Нішевість у сфері БПЛА та мобільних систем дозволяє їй діяти в межах принципів гнучкої спеціалізації, що відповідає сучасним тенденціям трансформації війни.

Таким чином, реалізація Smart Defense у балтійському виконанні не обмежується формальним членством у коаліціях, а передбачає свідому концентрацію ресурсів на напрямах, де малі держави мають інституційні або технологічні переваги. Це дозволяє їм досягати асиметричного впливу, який перевищує їхній формальний економічний масштаб.

У ширшому теоретичному вимірі така стратегія підтверджує тезу про те, що малі держави можуть компенсувати структурні обмеження через інноваційність та спеціалізацію. Нішевість стає не ознакою слабкості, а інструментом стратегічного позиціонування в межах багатосторонніх безпекових архітектур.

3. Громадянське суспільство та гібридна солідарність як множник ефективності

Однією з ключових особливостей балтійської моделі підтримки України є високий рівень інтеграції державної політики та громадянського суспільства. На відміну від багатьох великих держав, де військова допомога переважно централізована і залежить від бюджетних процедур, у країнах Балтії спостерігається синхронізація урядових рішень із суспільною мобілізацією.

Згідно з даними Flash Eurobarometer (2024), рівень підтримки військової допомоги Україні в Естонії та Литві стабільно перевищує 80% [4], що свідчить про наявність стійкого суспільного консенсусу. Така підтримка знижує політичні ризики для урядів і дозволяє ухвалювати швидкі рішення без тривалих внутрішніх дебатів.

Показовим прикладом є литовська кампанія “Radarom!”, у межах якої громадяни зібрали десятки мільйонів євро на закупівлю радарних систем і безпілотників для України. Аналогічні ініціативи в Естонії спрямовувалися на забезпечення ЗСУ засобами зв’язку та кіберзахисту. Важливо, що ці ініціативи не функціонували паралельно до державної політики, а доповнювали її, створюючи ефект мультиплікації.

У межах запропонованої моделі гібридної солідарності це явище можна інтерпретувати як поєднання нормативної мобілізації та раціонального безпекового розрахунку. Суспільство сприймає підтримку України не як зовнішньополітичний жест, а як інвестицію у власну безпеку. Відтак гібридна солідарність проявляється не лише на рівні державних інституцій, а й на рівні горизонтальних соціальних мереж.

Це дозволяє стверджувати, що громадянське суспільство в країнах Балтії виконує функцію безпекового “підсилювача”, зменшуючи транзакційні витрати ухвалення рішень та підвищуючи легітимність довгострокової підтримки.

4. Історичні аналоги стратегічної мобілізації: порівняльний вимір

Для глибшого розуміння балтійської моделі доцільно розглянути її у ширшому історичному контексті. Хоча кожен випадок має власну специфіку, низка історичних прикладів демонструє подібну логіку стратегічної мобілізації малих держав.

Польська підтримка Української Народної Республіки у 1920 році базувалася на усвідомленні ролі України як буферної зони проти більшовицької Росії. Скандинавська допомога Фінляндії під час Зимової війни 1939 року мала форму добровольчого та матеріального сприяння, що компенсувало обмеження нейтралітету.

Спільним для цих кейсів є розуміння конфлікту за межами власної території як такого, що безпосередньо впливає на національну безпеку. Водночас балтійський випадок має принципову відмінність – інтегрованість у інституційну структуру НАТО та ЄС. Якщо історичні аналоги характеризувалися частково неформальною або ситуативною підтримкою, то сучасна балтійська допомога відбувається в межах багатосторонніх коаліцій і фінансових механізмів (зокрема European Peace Facility) [3].

Таким чином, балтійська модель поєднує історичну логіку стратегічної мобілізації з сучасною інституційною координацією, що значно підвищує її стабільність та масштабованість.

5. Висновки

Проведений аналіз дозволяє сформулювати кілька узагальнюючих положень.

По-перше, ефективність військової допомоги малих держав визначається не абсолютними ресурсами, а їх відносною інтенсивністю та швидкістю мобілізації. У випадку країн Балтії високий відсоток ВВП, спрямований на підтримку України, у поєднанні з оперативністю ухвалення рішень створює значущий стратегічний ефект.

По-друге, принципи Smart Defense забезпечують раціоналізацію допомоги через спеціалізацію та кооперацію. Нішеві напрями – кібербезпека, антидронові системи, цифрова інфраструктура – дозволяють малим державам досягати непропорційного впливу.

По-третє, гібридна солідарність, що поєднує державну політику та громадянську мобілізацію, виступає множником ефективності. Підтримка України інституціоналізована як елемент національної безпеки.

З теоретичної точки зору результати дослідження уточнюють уявлення про роль малих держав у міжнародній безпековій системі. Вони здатні виступати не лише об’єктами гарантій великих союзників, а й активними агентами формування порядку денного, виконуючи функцію безпекових “підсилювачів”.

Практичне значення дослідження полягає в можливості трансформації поточної військової підтримки у довгострокову промислову та технологічну кооперацію. Подальші дослідження можуть бути спрямовані на кількісну оцінку впливу оперативності допомоги на результати бойових операцій, а також на порівняльний аналіз моделей підтримки інших малих держав Європи.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ ТА ЛІТЕРАТУРИ

1. Archer C., Bailes A., Wivel A. Small States and International Security. London : Routledge, 2014. 256 p.
2. Buzan B., Wæver O., de Wilde J. Security: A New Framework for Analysis. Boulder : Lynne Rienner, 1998. 239 p.
3. Council of the European Union. Council Decision (CFSP) 2021/509 establishing a European Peace Facility. Brussels : EU, 2021. 72 p.
4. European Commission. Flash Eurobarometer: EU’s response to the war in Ukraine. Brussels : European Commission, 2024. 64 p.
5. Keohane R. After Hegemony: Cooperation and Discord in the World Political Economy. Princeton : Princeton University Press, 1984. 290 p.
6. Kiel Institute for the World Economy. Ukraine Support Tracker 2024. Kiel : IfW, 2024. URL: https://www.ifw-kiel.de
7. Ministry of Defence of Estonia. Annual Defence Report 2023. Tallinn : MoD, 2023. 45 p.
8. Ministry of Defence of Latvia. Defence Funding and Assistance Report 2023. Riga : MoD, 2023. 48 p.
9. Ministry of National Defence of Lithuania. Annual Activity Report 2023. Vilnius : MND, 2023. 52 p.
10. NATO. Smart Defence Initiative. Chicago Summit Declaration. Brussels : NATO, 2012. 15 p.
11. NATO. Wales Summit Declaration. Brussels : NATO, 2014. 23 p.
12. Thorhallsson B. Small States in the European Union: What Do We Know and What Would We Like to Know? Cambridge Review of International Affairs. 2018. Vol. 31, No. 2. P. 17–35.
13. Walt S. The Origins of Alliances. Ithaca : Cornell University Press, 1987. 321 p.

Митюк А. В.

студентка 1 курсу магістратури НаУОА

Науковий керівник: Близняк О. А.,

кандидат політичних наук

ВПЛИВ РОСІЙСЬКОЇ ІНФОРМАЦІЙНОЇ ВІЙНИ НА МІЖНАРОДНУ ПІДТРИМКУ УКРАЇНИ ПІД ЧАС ПОВНОМАСШТАБНОЇ ВІЙНИ

У статті досліджено вплив російської інформаційної війни на рівень міжнародної підтримки України в умовах повномасштабної агресії. Проаналізовано основні наративи кремлівської дезінформації та їхній вплив на уряди іноземних держав, міжнародні організації та громадську думку. Визначено заходи протидії інформаційним загрозам та перспективи посилення стратегічних комунікацій.

Ключові слова: інформаційна війна, дезінформація, міжнародна підтримка, пропаганда, громадська думка, гібридна війна, Україна, рф.

Mytiuk A. V.

THE IMPACT OF RUSSIAN INFORMATION WAR ON INTERNATIONAL SUPPORT FOR UKRAINE DURING FULL-SCALE WAR

The article examines the impact of russian information warfare on the level of international support for Ukraine in the context of full-scale aggression. The main narratives of kremlin disinformation and their impact on foreign governments, international organizations, and public opinion are analyzed. Measures to counter information threats and prospects for strengthening strategic communications are identified.

Keywords: information warfare, disinformation, international support, propaganda, public opinion, hybrid war, Ukraine, russia.

Постановка проблеми у загальному вигляді та її зв’язок із важливими науковими чи практичними завданнями.  Повномасштабне вторгнення росії (знову велика/мала літера, без єдиного підходу) в Україну у лютому 2022 р. супроводжується безпрецедентною інформаційною агресією. кремль паралельно з воєнними діями веде масштабну «війну за думки», намагаючись вплинути на позиції інших держав та суспільств. Актуальність дослідження зумовлена тим, що міжнародна підтримка – дипломатична, військова, фінансова та гуманітарна – стала одним із ключових чинників стійкості України. російська федерація прагне послабити цю підтримку через поширення дезінформації та пропаганди у глобальному інформаційному просторі. Маніпулюючи фактами, росія намагається виправдати свою агресію та зневірити світ у необхідності допомагати Україні. Виявлення масштабів та наслідків таких інформаційних впливів є важливим як для розуміння сучасної гібридної війни, так і для вироблення ефективних контрдезінформаційних стратегій.

Аналіз останніх досліджень і публікацій, в яких започатковано розв’язання даної проблеми. Проблематика російської інформаційної війни проти України висвітлюється у працях як українських, так і зарубіжних фахівців. Європейський Союз оцінює російські дезінформаційні кампанії як «безпрецедентні за масштабом», визнаючи боротьбу з ними довгостроковим викликом для демократичного світу​ [7]. Українські дослідники Н. А. Бабарикіна, С. С. Бульбенюк  наголошують, що підрив довіри західних суспільств і еліт до України є однією з основних цілей кремлівських інформаційних операцій [4]. Вітчизняні експерти дослідили еволюцію методів рф у європейському інформаційному просторі та заходи ЄС з протидії (платформа EUvsDisinfo, оновлення Кодексу практик щодо дезінформації 2022 р.) [3]. Ще до 2022 р. вчені фіксували вплив російських медіа на жителів України. Так, К. Одарченко зазначала, що трансляція проросійського телебачення здатна змінювати електоральні настрої в Україні [14]. Д. Пресл зазначає, що після початку агресії 2014 р. і анексії Криму на Заході зросло усвідомлення загрози російської «інформаційної зброї», а з 2022 р. проблема стала однією з пріоритетних на порядку денному ЄС та НАТО [15]. Зокрема, RAND Corporation (США) опублікувала кейсове дослідження, де Т. Хелмус і Х. Голинська детально описали багатоканальну кампанію дезінформації РФ, спрямовану на «виснаження міжнародної підтримки України» [11]. Таким чином, науковий доробок дозволяє окреслити коло основних наративів і інструментів російської інформаційної війни, що є підґрунтям для даного дослідження.

Виділення невирішених частин загальної проблеми, котрим присвячується дана стаття. Попри значний науковий доробок, недостатньо вивченими залишаються питання конкретного впливу російської інформаційної війни на ухвалення рішень урядами іноземних держав щодо обсягів та характеру допомоги Україні. Потребує глибшого аналізу ефективність різних наративів кремлівської пропаганди в різних регіонах світу та їх вплив на зміну громадської думки в країнах-партнерах України. Також недостатньо досліджено механізми координації між Україною та її союзниками у протидії дезінформаційним кампаніям та перспективи вдосконалення стратегічних комунікацій в умовах тривалого конфлікту.

Формулювання цілей статті (постановка завдання). Метою дослідження є визначити вплив російської інформаційної війни на рівень міжнародної підтримки України під час першого року повномасштабної війни, проаналізувавши основні наративи дезінформації та їхні наслідки для дипломатичної, військової, економічної та гуманітарної допомоги. Для досягнення мети визначено такі завдання:

• оцінити масштаби та методи російської інформаційної агресії та визначити ключові наративи кремлівської дезінформації та їхні цільові аудиторії;
• дослідити роль інформаційних атак у формуванні громадської думки в різних країнах та проаналізувати вплив російської пропаганди на рішення урядів іноземних держав і міжнародних організацій щодо підтримки України.
• визначити заходи, що здійснюються Україною та її союзниками для протидії інформаційним загрозам.
• окреслити перспективи вдосконалення стратегічних комунікацій та інформаційної безпеки в умовах гібридної війни.

Виклад основного матеріалу дослідження з повним обґрунтуванням отриманих наукових досліджень. Дезінформаційна кампанія росії має на меті послабити міжнародну підтримку України на всіх рівнях – від урядових рішень до громадської думки. Для цього кремль використовує давно відпрацьовані пропагандистські темники, адаптовані під різні аудиторії. Зокрема, у медіа поширюються неправдиві тези про «неонацистський» характер української влади, «геноцид російськомовних», «агресію НАТО», які покликані дискредитувати Україну в очах світу [19]. Україну зображають як «неспроможну, корумповану державу», що нібито сама спровокувала війну – це формує сумнів, чи варта вона підтримки Заходу [1].

У той же час, російська пропаганда намагається посіяти розбрат між союзниками, змальовуючи допомогу Україні як фактор ризику або шкоди для самих країн-донорів. Такі наративи спрямовані на суспільства демократичних країн, де громадська думка впливає на зовнішню політику. Наприклад, ще на етапі підготовки вторгнення рф поширювала фейки про «напади» України, щоб звинуватити Київ у розв’язанні війни та відлякати міжнародну підтримку [18]. Надалі пропаганда рф послідовно виправдовувала свої воєнні злочини і звинувачувала Україну в провокаціях, прагнучи зменшити співчуття до українців за кордоном.

У дипломатичній сфері інформаційна війна РФ спрямована на підрив єдності коаліції на підтримку України. Російські агенти і медіа активно діють у країнах Заходу, намагаючись вплинути на політичні кола. Як свідчать оприлюднені ФБР матеріали, росія розробляла спеціальні операції психологічного впливу в Європі – через соціальні мережі і «агентів впливу» – щоб сіяти розкол серед союзників, підривати підтримку України та дискредитувати західні уряди. Зокрема, колектив вітчизняних авторів на чолі з М. Процюк відзначають, що мішенню таких операцій стала Німеччина як одна з ключових країн підтримки України [16].

Слід зауважити, що росія задіює мережі своїх прихильників у міжнародних організаціях. В ООН та інших форумах російська дипломатія ретранслює дезінформаційні тези (про «біолабораторії», «ядерні провокації» тощо) з розрахунком на країни, схильні до нейтралітету або проросійських поглядів. Внаслідок цього частина держав Глобального Півдня уникає однозначного засудження агресії. Для прикладу під час голосування Генасамблеї ООН у березні 2022 р. 26 африканських країн відмовилися підтримати резолюцію з вимогою до рф вивести війська з України [15]. На нашу думку, така ситуація свідчить про певний вплив російських наративів, які позиціонують війну як протистояння з «неоколоніальним Заходом», близьке і зрозуміле багатьом постколоніальним суспільствам.

В економічному вимірі дезінформація рф націлена на підрив санкційного режиму та фінансової підтримки України. кремль поширює меседжі, що санкції проти росії начебто шкодять самим західним країнам більше, ніж агресору, провокують енергетичну та продовольчу кризи. Апелюючи до болючих тем інфляції чи дефіциту, російська пропаганда намагається сформувати у іноземних громадян незадоволення санкціями та витратами на допомогу Україні. Яскравий приклад – інформаційна кампанія в Німеччині, де в соцмережах імітувались публікації провідних медіа з повідомленнями, ніби підтримка України «підриває добробут Німеччини»​. Автоматизовані ботоферми, що охоплювали десятки тисяч фейкових акаунтів, щоденно тиражували такі меседжі, прагнучи посіяти страх перед економічними втратами і навіть ядерною війною у разі подальшої допомоги Україні [2].

Пропаганда росії також акцентує тему світової продовольчої кризи після блокування експорту українського зерна, покладаючи провину на українську сторону або санкції. Метою є послаблення міжнародної підтримки санкцій та переконання окремих урядів у «необхідності поступок» москві задля стабілізації ринків. У військовій площині дезінформація рф націлена на стримування постачання зброї Україні та розкол у питаннях безпеки. Пропаганда залякує міжнародну спільноту ескалацією – аж до прямого зіткнення НАТО з рф – у разі збільшення військової допомоги Україні. Цим пояснюються, приміром, постійні погрози російських посадовців на адресу країн, що передають Україні сучасне озброєння. Паралельно через медіа та лобістів поширюються сумніви у доцільності озброювати Україну – мовляв, «летальна зброя лише продовжить конфлікт», «вона потрапить не в ті руки» тощо [13]. Такі меседжі знаходять відгук у частини політиків крайнього правого або лівого толку на Заході, які починають вимагати скоротити військову допомогу Києву. У США російська дезінформація підтримувала наратив про те, що «Україна – не справа Америки», аби підживити ізоляціоністські настрої та домогтися зупинки фінансування оборони України [10].

Слід зауважити, що в європейських країнах москва робить ставку на проросійські партії, які відкрито критикують підтримку України і поширюють тезу, що «потрібно примусити українців до миру замість озброювати». Інформаційна присутність таких сил посилюється через російські медіаресурси – наприклад, телеканал RT на різних мовах – та мережу інтернет-сайтів, які, попри формальну заборону, ретранслюють пропагандистський контент у ЄС і США [9]. Таким чином, на воєнно-політичному напрямі росія намагається створити тиск громадськості на уряди, аби ті обмежили допомогу Україні зброєю.

У гуманітарній сфері мішенню російської дезінформації стали українські біженці та міжнародна гуманітарна підтримка України. Пропагандисти кремля свідомо роздмухують ксенофобські настрої, поширюючи вигадки про українців за кордоном. У соціальних мережах масово вкидаються фейки про те, що українські біженці нібито вчиняють злочини або користуються незаслуженими привілеями в Європі [6].

Ці наративи мають на меті викликати роздратування місцевого населення і ворожість до українців, які рятуються від війни. Такі дезінформаційні вкиди розпалюють ненависть до переселенців (зафіксовано випадки у Польщі, Чехії), що призводить до зростання напруги та зниження підтримки їх прийому. За даними опитувань, у Словаччині підтримка членства в НАТО впала з 72% до 58%, а більшість населення більше не вважає росію головним винуватцем війни [5]. На нашу думку, такий зсув у громадській думці значною мірою живиться кремлівською пропагандою, що поширюється через місцевих популістів. В інших державах ЄС ситуація краща, проте і там російські фейки про біженців періодично спричиняють хвилі хейту онлайн, підриваючи суспільну солідарність з українцями.

Вплив російської інформаційної війни на міжнародну підтримку України є відчутним, але не визначальним. З одного боку, кремлю вдалося посіяти сумнів і розкол в окремих суспільствах та політичних колах. На прикладі Словаччини та Угорщини видно, що тривала проросійська пропаганда здатна сприяти приходу до влади сил, менш налаштованих допомагати Україні.

У глобальному масштабі російські інформаційні зусилля дали москві змогу заручитися певним рівнем прихильності або нейтральності країн Азії, Африки та Латинської Америки. Пропаганда рф успішно використовує історичні образи й антизахідні настрої, щоб поліпшити свій імідж і зменшити підтримку України у світ. Згідно з опитуванням Arab Youth Survey 2022, більшість молоді в арабських країнах покладає відповідальність за війну скоріше на США та НАТО, ніж на росію​, що відображає ефективність російських меседжів на Близькому Сході. Схожі тенденції спостерігаються в частині країн Африки, де проросійські настрої підігріваються як пропагандою, так і присутністю ПВК «Вагнер» [17].

Для прикладу низка переворотів в регіоні Сахель супроводжувалася демонстраціями під російськими прапорами та антифранцузькими гаслами, що свідчить про глибину проникнення кремлівських наративів [12].

З іншого боку, у державах, що є основними союзниками України російська інформаційна війна не досягла стратегічної мети. Попри окремі прояви «втоми» чи скептицизму, уряди США, Великої Британії, більшості країн ЄС, Канади, Японії та Австралії продовжують надавати масштабну підтримку Україні. Інформаційні атаки хоча й ускладнюють процес ухвалення рішень (як у випадку дискусій в Конгресі США щодо фінансування або дебатів у Німеччині щодо танків), проте не змогли зупинити постачання критично важливого озброєння чи зруйнувати трансатлантичну єдність. Західні демократії виявилися досить стійкими – громадянське суспільство та медіа в багатьох країнах успішно викривають фейки, уряди публічно спростовують вигадки ворога, а платформи блокують основні кремлівські рупори [8].

Висновки з даного дослідження і перспективи подальших розвідок у даному напрямку. Інформаційна війна росії проти України є невід’ємною складовою агресії, що розгортається на глобальному рівні. Її масштаб безпрецедентний, адже задіяні всі можливі канали – від державних ЗМІ та соцмереж до підкупу політиків та створення фейкових громадських рухів. Вплив цих зусиль на міжнародну підтримку України виявився значним у певних регіонах і середовищах, але загалом недостатнім, щоб зупинити допомогу Україні. Наративи кремля змогли частково змінити громадську думку в окремих країнах (знизити підтримку України або підірвати довіру до неї), однак ядро світової коаліції на захист суверенітету України зберегло рішучість.

Більшість розвинених демократій, усвідомлюючи небезпеку російської дезінформації, впроваджують заходи протидії та підтримують Україну, спираючись на факти, а не на пропаганду. Водночас російські інформаційні впливи залишаються потужним дестабілізаційним фактором, особливо у довгостроковій перспективі, оскільки здатні підірвати суспільну єдність і політичну волю, граючи на втомі від війни та внутрішніх проблемах Заходу.

Проведене дослідження дозволяє стверджувати, що російська інформаційна війна продемонструвала диференційований вплив залежно від регіону та політичної системи країн-реципієнтів. У дипломатичній сфері дезінформаційні кампанії рф досягли часткового успіху в країнах Глобального Півдня, де 26 африканських держав утрималися від засудження агресії в ООН, а антизахідні наративи знайшли відгук серед молоді арабських країн. В економічному вимірі пропаганда про шкідливість санкцій спричинила тимчасові коливання громадської думки в окремих європейських країнах, проте не призвела до скасування обмежувальних заходів. У військовій площині залякування ескалацією уповільнило, але не зупинило постачання зброї Україні з боку ключових партнерів. У гуманітарній сфері фейки посилили ксенофобські настрої в деяких країнах Європи, але не підірвали загальноєвропейської солідарності. Найвищу стійкість до російських інформаційних атак продемонстрували розвинені демократії з розвиненим громадянським суспільством, незалежними медіа та ефективними фактчекінговими системами, що підтверджує критичну роль медіаграмотності та інституційної спроможності у протидії гібридним загрозам.

Подальші дослідження мають зосередитися на кількісному вимірі ефективності дезінформації (наприклад, наскільки змінюються рейтинги підтримки України під впливом інформаційних кампаній) та вивченні новітніх технологій, що їх використовує рф (бот-мережі, синтетичні медіа тощо). Надзвичайно актуальним є напрацювання практичних рекомендацій щодо підвищення стійкості суспільств до пропаганди. Йдеться про розбудову міжнародних механізмів обміну розвідданими про інформаційні операції, координацію стратегічних комунікацій між союзниками, підтримку незалежної журналістики і фактчекінгу.

На глобальному рівні необхідна синергія урядів, технологічних компаній та громадянського суспільства у протидії дезінформації. Важливим напрямком є просвіта: підвищення медіаграмотності населення різних країн, що названо «найкращими ліками від пандемії дезінформації» представниками ООН​. Лише спільними зусиллями можна послабити вплив кремлівської пропаганди та зберегти міцну міжнародну підтримку України до її перемоги у війні.

Список використаних джерел та літератури

1. Громадська організація “Brand Ukraine”. Звіт про сприйняття України у світі : аналіт. звіт. Київ : Громад. орг. “Brand Ukraine”, 2022. 41 с. URL: https://brandukraine.org.ua/documents/27/UA_Ukraines_Global_Perception_Report_2022_WEB_28_02_2023.pdf (дата звернення: 26.02.2025).
2. Капустянська І. Росія посилила дезінформацію проти України в Європі. LB.ua. URL: https://lb.ua/world/2024/04/01/606327_rosiya_posilila_dezinformatsiyu_proti.html#:~:text=німецькою%20громадською%20думкою%20на%20платформі,X (дата звернення: 26.02.2025).
3. Каракуц О. Російські дезінформаційні кампанії в Європі. Київ : Нац. ін-т стратег. дослідж., 2024. 5 с. URL: https://niss.gov.ua/sites/default/files/2024-07/az_dezinformaciyni-kampanii_rf_u_es_15072024.pdf (дата звернення: 26.02.2025).
4. Політичні технології інформаційної війни: внутрішній та світовий аспекти : монографія / Н. А. Бабарикіна та ін. Київ : КНЕУ, 2023. 180 с. URL: https://www.researchgate.net/publication/381482431_Political_Technologies_of_Information_War_Domestic_and_World_Aspects (дата звернення: 25.02.2025).
5. Свобода Р. «Налякати і стерти межу між правдою і брехнею». Як російська дезінформація інфікує людей?. Радіо Свобода. URL: https://www.radiosvoboda.org/a/rfe-rl-rosiyska-kampaniya-dezinformatsiyi-taktyka/33206557.html (дата звернення: 26.02.2025).
6. Фірак С. П. Російська дезінформація про євроатлантичну інтеграцію України після 24 лютого 2022 року в українському медіапросторі : магістерська робота. Київ, 2024. 90 с. URL: https://ekmair.ukma.edu.ua/server/api/core/bitstreams/1738050e-787a-4158-92b7-3df1d31d89c3/content (дата звернення: 26.02.2025).
7. Banasik M., Sobon A. Information war as a mechanism of conducting international competition by the Russian Federation. Wiedza obronna. 2022. Vol. 279, no. 2. P. 11–37. URL: https://bibliotekanauki.pl/articles/2201521.pdf (date of access: 25.02.2025).
8. Countering disinformation with facts – Russian invasion of Ukraine. GAC. URL: https://www.international.gc.ca/world-monde/issues_development-enjeux_developpement/response_conflict-reponse_conflits/crisis-crises/ukraine-fact-fait.aspx?lang=eng (date of access: 26.02.2025).
9. Digital Forensic Research Lab. Undermining Ukraine: How Russia widened its global information war in 2023. Atlantic Council. URL: https://www.atlanticcouncil.org/in-depth-research-reports/report/undermining-ukraine-how-russia-widened-its-global-information-war-in-2023/ (date of access: 26.02.2025).
10. Hasan M. Russia–Ukraine Propaganda on Social Media: A Bibliometric Analysis. Journalism and Media. 2024. Vol. 5, no. 3. P. 980–992. URL: https://doi.org/10.3390/journalmedia5030062 (date of access: 26.02.2025).
11. Helmus T. C., Khrystyna H. Ukrainian Resistance to Russian Disinformation Lessons for Future Conflict : Research Report. Santa Monica : RAND Corporation, 2024. 96 p. URL: https://www.rand.org/pubs/research_reports/RRA2771-1.html#:~:text=Since%20Russia’s%20invasion%20of%20Ukraine,United%20States%20and%20allied%20militaries (date of access: 25.02.2025).
12. Le Monde with AFP. Nigeria arrests over 90 protesters with Russian flags. Le Monde.fr. URL: https://www.lemonde.fr/en/international/article/2024/08/06/nigeria-arrests-over-90-protesters-with-russian-flags_6710407_4.html (date of access: 26.02.2025).
13. Maclean W. Russia calls on EU, NATO to stop arms supplies to Ukraine. Reuters. URL: https://www.reuters.com/world/europe/russia-calls-eu-nato-stop-arms-supplies-ukraine-2022-03-05/ (date of access: 26.02.2025).
14. Odarchenko K. The Fight Against Disinformation: A Persistent Challenge for Democracy. Foreign Policy Research Institute. URL: https://www.fpri.org/article/2025/01/the-fight-against-disinformation-a-persistent-challenge-for-democracy/#:~:text=Moscow’s%20disinformation%20campaigns%20have%20achieved,of%20disinformation%20has%20eroded%20trust (date of access: 25.02.2025).
15. Presl D. Russia is Winning the Global Information War. Homepage | Royal United Services Institute. URL: https://rusi.org/explore-our-research/publications/commentary/russia-winning-global-information-war#:~:text=began%20to%20truly%20grasp%20the,the%20Czech%20intelligence%20services,%20it (date of access: 25.02.2025).
16. Protsiuk M., Prokhorova A., Dubyk M. Russian cultural diplomacy in Germany:actors, narratives, and achievements. Kyiv : Ukrainian Institute, 2024. 100 p. URL: https://www.researchgate.net/publication/386868484_Russian_cultural_diplomacy_in_Germany_actors_narratives_and_achievements (date of access: 26.02.2025).
17. Reynolds R., Oweis K. Y. Arab Youth Survey 2022: more blame America and Nato than Russia for war in Ukraine | The National. The National. URL: https://www.thenationalnews.com/mena/2022/09/21/arab-youth-survey-2022-more-blame-america-and-nato-than-russia-for-war-in-ukraine/ (date of access: 26.02.2025).
18. The Research on the Impact of Fake News about Russia-Ukraine War upon Users / Y. Jia et al. Lecture Notes in Education Psychology and Public Media. 2023. Vol. 4, no. 1. P. 925–930. URL: https://doi.org/10.54254/2753-7048/4/2022625 (date of access: 25.02.2025).
19. Verkhovtseva I. H. Global cyberspace and resistance to information aggression: Ukraine’s cyber diplomacy in countering russian information invasion. The international community and Ukraine in the processes of economic and civilizational progress: current economic-technological, resource, institutional, security and socio-humanitarian problems. 2024. P. 213–243. URL: https://doi.org/10.30525/978-9934-26-480-1-9 (date of access: 26.02.2025).

студент 5 курсу НаУОА

Науковий керівник: Конопка Н. О.,

кандидат історичних наук, доцент

доцент кафедри міжнародних відносин

КИТАЙ В ЗОВНІШНЬОПОЛІТИЧНІЙ СТРАТЕГІЇ США ЗА ПРЕЗИДЕНТСТВА ДОНАЛЬДА ТРАМПА 2017 – 2021 РОКІВ

Анотація. Дослідження присвячене комплексному аналізу ролі Китаю у зовнішньополітичній стратегії Сполучених Штатів Америки за президентства Дональда Трампа (2017–2021 рр.). Висвітлюються основні напрями та особливості політики адміністрації США щодо КНР, яка характеризувалася різким загостренням відносин, проявленим через торговельні конфлікти, санкційний тиск, технологічну конкуренцію та протистояння навколо питань національної безпеки й захисту прав людини. Зазначено, що період президентства Трампа ознаменувався значним погіршенням американо-китайських відносин та переходом до політики відкритого стримування Китаю, що мало глобальні наслідки для міжнародної політики й економіки. Окрема увага приділяється впливу конфронтації між двома державами на інші країни, включаючи Україну. Автор формулює рекомендації щодо можливих стратегій адаптації зовнішньої політики країн-партнерів США в умовах подальшого розвитку американо-китайського протистояння.

Ключові слова: Трамп, зовнішня політика США, американо-китайські відносини, торговельна війна, економічні санкції, технологічна конкуренція, національна безпека, міжнародні відносини, стримування Китаю.

УДК 327(73:510)”2017/2021″

Paseka David Dmitrievich

5th year student of NaUOA

Supervisor: Konopka N. O.,

Candidate of Historical Sciences, Associate Professor

Associate Professor of the Department of International Relations

CHINA IN THE US FOREIGN POLICY STRATEGY UNDER PRESIDENT DONALD TRUMP (2017–2021)

Abstract. The study provides a comprehensive analysis of China’s role in the United States’ foreign policy strategy during Donald Trump’s presidency (2017–2021). It examines the main directions and distinctive features of the US administration’s policy towards China, characterized by a sharp deterioration of bilateral relations expressed through trade conflicts, economic sanctions, technological rivalry, and confrontation on issues related to national security and human rights. It is emphasized that Trump’s presidency marked a significant escalation in US-China relations, shifting toward a policy of overt containment of China, which had substantial implications for global politics and the economy. Particular attention is given to the impact of the US-China confrontation on other countries, including Ukraine. The author formulates recommendations regarding possible adaptation strategies for US partner countries’ foreign policy amid further developments in the US-China rivalry.

Keywords: Trump, US foreign policy, US-China relations, trade war, economic sanctions, technological rivalry, national security, international relations, containment of China.

Обґрунтування актуальності обраної проблеми. Актуальність дослідження американо-китайських відносин за президентства Дональда Трампа (2017–2021 рр.) визначається вагомістю впливу цих взаємин на глобальну політико-економічну ситуацію, яка сформувала нову архітектуру міжнародних відносин. Саме у цей період відбулось різке посилення конфронтації між США і Китаєм, яке проявилось у торговельній війні, введенні економічних санкцій, технологічних обмежень та суперечок навколо захисту прав людини. Це вплинуло на світові економічні процеси, змусило багатьох міжнародних гравців переглянути свої стратегії й адаптуватися до нових умов. Крім того, американо-китайське протистояння в технологічній сфері призвело до значних змін у питаннях кібербезпеки, цифрового суверенітету та контролю за потоками інформації. Вивчення цих аспектів дозволяє зрозуміти глибинні чинники нинішніх міжнародних конфліктів та прогнозувати подальші тенденції у відносинах між найбільшими державами світу, що має практичне значення для формування зовнішньополітичних стратегій інших країн, включаючи Україну.

Мета і завдання статті. Мета статті полягає у комплексному досліджені американо-китайських відносин у період президентства Дональда Трампа (2017–2021 рр.), визначенні причин та наслідків політичної, економічної й технологічної конфронтації між двома країнами, а також у прогнозуванні подальших тенденцій їх взаємодії на міжнародній арені. Для досягнення цієї мети у статті визначено такі завдання: проаналізувати основні напрями та динаміку змін у політиці США щодо Китаю протягом зазначеного періоду; виявити ключові фактори загострення американо-китайських відносин, зокрема у сферах торгівлі, інформаційних технологій та питань національної безпеки; оцінити вплив політики адміністрації Трампа на глобальну економіку й міжнародну політику; дослідити наслідки конфлікту для інших держав, у тому числі України; а також сформулювати рекомендації щодо потенційних напрямів розвитку подальших відносин між США та Китаєм.

Виклад основного матеріалу з обґрунтуванням отриманих наукових результатів.  Відносини між США та Китаєм за президентства Дональда Трампа (2017–2021) відзначалися значною мінливістю та напруженням, що супроводжувалося різкими змінами дипломатичної риторики та глибокими конфліктами економічного й політичного характеру. На початку свого президентства у 2017 році Трамп кинув виклик усталеній дипломатичній практиці, поставивши під сумнів принцип «єдиного Китаю», коли він провів телефонну розмову з президенткою Тайваню Цай Інвень. Проте вже у лютому 2017 року Трамп підтвердив, що США визнають політику «єдиного Китаю», стабілізувавши таким чином перше серйозне загострення у відносинах. У квітні того ж року, після двосторонньої зустрічі з лідером Китаю Сі Цзіньпіном у своїй резиденції Мар-а-Лаго, президент США заявив про значний прогрес у двосторонніх відносинах, хоча серйозні суперечності в торгівлі залишилися нерозв’язаними. Ця короткочасна стабільність була зруйнована вже у березні 2018 року, коли адміністрація Трампа ввела масштабні митні тарифи на китайські товари на суму понад 50 млрд доларів США у відповідь на звинувачення Китаю у викраденні інтелектуальної власності. Китай негайно відповів симетричними заходами, розпочавши повноцінну торговельну війну, яка ескалювала у липні 2018 року з введенням додаткових взаємних тарифів. У жовтні 2018 року віце-президент США Майк Пенс оголосив про суттєве посилення позиції Вашингтона, зазначивши, що США тепер розглядають Китай скоріше як конкурента, ніж партнера, критикуючи політику Пекіна в сфері торгівлі, безпеки та прав людини. [4]

Наприкінці 2018 року ситуація загострилася ще більше після арешту фінансового директора компанії Huawei Мен Ваньчжоу у Канаді за запитом США, що спровокувало дипломатичну кризу. Протягом 2019 року торговельні суперечки не припинялися. США посилили тиск, підвищивши мита на китайські товари на суму 200 млрд доларів, а також вперше з 1994 року офіційно оголосили Китай валютним маніпулятором. Конфлікт поглибився у політичній площині після того, як Трамп підписав закон, що підтримує демократичні протести в Гонконзі, що викликало жорстку відповідь Китаю. На початку 2020 року сторони підписали перший етап торговельної угоди, частково стабілізувавши економічні відносини. Однак COVID-19 суттєво загострила двосторонні суперечності, коли сторони почали обмінюватися звинуваченнями щодо відповідальності за поширення вірусу. Дипломатичне протистояння ще більше посилилося після взаємних санкцій, закриття консульств у липні 2020 року, та заяви держсекретаря Помпео про провал політики «залучення Китаю». Останні місяці адміністрації Трампа характеризувалися різким посиленням тиску на Китай: нові санкції були накладені на китайські компанії, державних посадовців, а також були введені обмеження на інвестиції та діяльність членів Компартії Китаю у США. На завершення президентства Трампа у січні 2021 року США офіційно визнали дії Китаю проти уйгурів у Сіньцзяні геноцидом, що стало безпрецедентним кроком і визначило подальший курс відносин. [3]

Американо-китайські відносини за президентства Д. Трампа охопленого періоду характеризувались помітним загостренням, що супроводжувалося численними викликами, конфліктами, гучними заявами та заходами економічного і політичного тиску з боку адміністрації США. Ключовою тенденцією цих відносин стала послідовна політика тиску на Китай у сфері економіки, торгівлі, інформаційних технологій та національної безпеки. Під керівництвом Дональда Трампа США активно використовували інструмент санкцій і тарифних обмежень проти китайських компаній та окремих посадовців. Зокрема, було введено масштабні санкції на компанії, пов’язані з китайськими військовими, а також обмеження на китайські мобільні застосунки, такі як TikTok та WeChat. Було заборонено проведення транзакцій з компаніями, які Міністерство оборони США визначило як «Комуністичні китайські військові компанії», що безпосередньо вплинуло на фінансові операції та інвестиційні стратегії багатьох інвесторів. Особливу увагу адміністрація Трампа приділяла питанням прав людини. У грудні 2017 року був підписаний виконавчий наказ №13818, що передбачав санкції щодо осіб, причетних до серйозних порушень прав людини та корупції, зокрема, вперше був санкціонований китайський посадовець за цими підставами. Окрім того, у 2020 році адміністрація Трампа жорстко відреагувала на прийняття Пекіном закону про національну безпеку в Гонконзі, визнавши, що місто втратило достатню автономію. Відповідно, США припинили екстрадиційні угоди, призупинили програму академічних обмінів Фулбрайта та ввели санкції проти ключових представників гонконзької адміністрації. [5]

В економічній площині були впроваджені суттєві торгові обмеження. Адміністрація США розпочала широкомасштабну торговельну війну, звинувативши Китай у маніпуляціях з валютою та у недобросовісних практиках, включаючи примусову передачу технологій та крадіжку інтелектуальної власності. Це призвело до серії взаємних торговельних обмежень та впровадження високих тарифів на імпорт продукції з Китаю, що стало знаковим етапом протистояння двох найбільших економік світу. Окремою сферою протистояння стали питання інформаційних технологій та комунікацій. У травні 2019 року адміністрація Трампа запровадила заходи щодо захисту ланцюгів постачання інформаційних технологій, особливо проти компанії Huawei, яка була додана до «чорного списку» через загрози національній безпеці США. Це призвело до серйозних наслідків для глобальних ланцюгів постачання електроніки та програмного забезпечення, особливо у сфері напівпровідників. Також варто зазначити посилення заходів у сфері контролю за діяльністю китайських медіа та дипломатів у США, що свідчило про глибоку недовіру Вашингтона до Китаю та прагнення адміністрації Трампа зменшити китайський вплив на внутрішню політику і громадську думку США. Отже, відносини між США та Китаєм у період президентства Дональда Трампа характеризувалися суттєвим погіршенням, переходом до прямого економічного протистояння, а також комплексними заходами у відповідь на загрози національній безпеці, технологічні виклики та порушення прав людини з боку Китаю. [1 ; 5]

Період президентства Трампа (2017–2021 рр.) характеризується значним загостренням американсько-китайських відносин, які набули форми повномасштабної торговельної війни. Конфлікт розгортався через кілька ключових напрямів, таких як введення тарифів, торговельні обмеження та санкції, що загострили протистояння двох провідних світових економік. Початок конфлікту припав на 2017–2018 роки, коли адміністрація Трампа використала низку юридичних механізмів, включаючи статтю 201 Закону про торгівлю 1974 року та статтю 232 Закону про розширення торгівлі 1962 року, щоб обмежити імпорт певних категорій товарів з Китаю та інших країн. Були введені “глобальні захисні” тарифи на імпорт сонячних панелей та пральних машин, що спричинило відповідні дії з боку Китаю, який запровадив антидемпінгові мита, наприклад, на імпорт сорго зі США. [1]

У квітні 2018 року США запровадили додаткові мита на сталь та алюміній під приводом загроз національній безпеці згідно з законом про розширення торгівлі (Section 232), що торкнулося імпорту з багатьох країн, зокрема, з ЄС, Канади та Мексики. Китай відповів власними тарифами на американські товари, такі як алюмінієвий брухт, свинина, горіхи та фрукти. Це значно поглибило конфлікт, створивши негативні наслідки для двосторонньої торгівлі. Ще більш значущим стало рішення США у 2018 році запровадити 25% тарифи на імпорт китайських товарів вартістю понад 50 мільярдів доларів через звинувачення Китаю в нечесних торговельних практиках щодо передачі технологій та інтелектуальної власності. Пекін відповів аналогічним обсягом тарифів на американську продукцію. Цей крок призвів до ескалації, коли Трамп у відповідь доручив підготувати список на додаткові 200 мільярдів доларів китайського імпорту, а згодом навіть погрожував поширити тарифи на весь обсяг імпорту з Китаю, що становив понад 500 мільярдів доларів на рік. [7]

У вересні 2018 року новий пакет американських тарифів почав діяти на товари загальною вартістю 200 мільярдів доларів, що охопило не тільки проміжні продукти, але й споживчі товари, такі як телефони та комп’ютери. Китай знову відповів тарифами на американські товари на суму 60 мільярдів доларів. У грудні того ж року було досягнуто тимчасової домовленості (“перемир’я”), яка зупинила подальше загострення конфлікту та залишила відкритими питання для подальших переговорів. Згодом у січні 2020 року було підписано “першу фазу” торговельної угоди між США та Китаєм, яка передбачала, що Китай купить додатково американських товарів на суму близько 200 мільярдів доларів протягом наступних двох років, проте більшість тарифів залишилися в силі, а фундаментальні питання субсидування та ролі державних підприємств у Китаї не були вирішені. Вплив цих торгових конфліктів був досить значним. Тарифи спричинили зростання витрат для американських компаній і споживачів, зменшення конкурентоспроможності багатьох секторів економіки Сполучених Штатів Америки та погіршення ситуації в глобальних ланцюгах постачання. Незважаючи на підписання угоди першої фази, Китай суттєво не виконав своїх зобов’язань щодо закупівель американських товарів, що засвідчило лише частковий успіх американської стратегії тиску. [6 ; 7]

Висновки. Американо-китайські відносини за президентства Дональда Трампа (2017–2021 рр.) вирізнялися безпрецедентним загостренням, яке призвело до суттєвої ескалації торговельних, економічних і політичних суперечностей. Обґрунтування актуальності дослідження цієї проблематики пов’язане з ключовою роллю конфлікту між двома найбільшими економіками світу у формуванні сучасного глобального політичного та економічного порядку. Торговельна війна між США і Китаєм у цей період не обмежувалася лише двостороннім протистоянням, а мала значні глобальні наслідки, впливаючи на міжнародні ринки, фінансові системи, технологічні ланцюги постачання та політичну стабільність. Уведення адміністрацією Трампа додаткових тарифів на китайські товари, звинувачення у маніпуляціях з валютою, звинувачення у крадіжці інтелектуальної власності та застосування масштабних економічних санкцій відобразили прагнення США змінити модель двосторонніх відносин і зменшити залежність від китайських технологій та товарів. Відповідні заходи Китаю також поглибили конфлікт, що мало далекосяжні наслідки для світових економічних процесів і спонукало багато країн переглянути свою економічну політику, орієнтуючись на зменшення ризиків від потенційних торговельних обмежень. Технологічний аспект конфлікту, особливо у сфері цифрових технологій, мобільних додатків та мереж зв’язку, став додатковим чинником ескалації, який продемонстрував стратегічну боротьбу двох країн за домінування в технологічному просторі та контроль над глобальними ланцюгами постачання. Важливим є також політичний вимір суперечки, який включав питання прав людини та територіальної цілісності, що набуло додаткового політичного й морального значення на міжнародному рівні. Таким чином, дослідження цих відносин за президентства Дональда Трампа є особливо актуальним для розуміння механізмів сучасної міжнародної конфліктології та для прогнозування подальших тенденцій у взаєминах між двома найбільшими економіками світу​.

Література

1. Aktar S. Trump 2.0 and the China Containment Strategy: Continuity or Change? -– Global Panorama. Global Panorama. URL: https://www.globalpanorama.org/en/2025/03/trump-2-0-and-the-china-containment-strategy-continuity-or-change-samim-aktar/
2. Bethany Allen-Ebrahimian. Special report: Trump’s U.S.-China transformation. URL: https://www.axios.com/2021/01/19/trump-china-policy-special-report
3. Gorodnia N. U.S. policy toward China under the administration of Donald Trump. American History & Politics: Scientific edition. 2021. No. 11. P. 46–56. URL: https://doi.org/10.17721/2521-1706.2021.11.4
4. Patil U., Anand V. America’s China Policy under the Trump Administration, 2017–2021: Perspectives from Mead’s Foreign Policy Traditions. Strategic Analysis. 2024. P. 1–16. URL: https://doi.org/10.1080/09700161.2024.2434377
5. Timeline of Executive Actions on China. Homepage | U.S.- China | Economic and security review commission. URL: https://www.uscc.gov/research/timeline-executive-actions-china-2017-2021
6. Timeline: U.S.-China Relations. Council on Foreign Relations. URL: https://www.cfr.org/timeline/us-china-relations
7. Trump’s Trade War Timeline: An Up-to-Date Guide. The Peterson Institute for International Economics (PIIE) is an independent nonprofit,. URL: https://www.piie.com/blogs/trade-and-investment-policy-watch/2018/trumps-trade-war-timeline-date-guide

ОСОБЛИВОСТІ ПРАВОВОГО СТАНОВИЩА УГОРСЬКОЇ НАЦІОНАЛЬНОЇ МЕНШИНИ НА ЗАКАРПАТТІ

Анотація. У статті аналізуються особливості правового становища угорської національної меншини на Закарпатті. Аналізується нормативно-правова база, що регулює статус національних меншин, зокрема мовна та освітня політика, а також питання політичного представництва угорської громади. Окрему увагу приділено впливу зовнішньополітичного фактору, зокрема ролі Угорщини у формуванні політичного порядку денного угорської національної меншини на Закарпатті.

Розглянуто основні виклики для української державності, пов’язані з реалізацією прав угорської меншини, потенційні ризики регіональної дестабілізації, а також механізми гармонізації міжетнічних відносин.

Ключові слова: угорська національна меншина, Закарпаття, міжетнічні відносини, мовна політика, освітня політика, національна ідентичність, євроінтеграція, двосторонні відносини, виклики, Україна-Угорщина.

Мета та завдання дослідження. Метою дослідження є всебічний аналіз правового статусу угорської національної меншини на Закарпатті та державної політики України щодо її інтеграції. Основними завданнями дослідження є: визначення історичних передумов формування угорської громади Закарпаття та її сучасного правового статусу; аналіз національного законодавства України щодо національних меншин у контексті міжнародно-правових стандартів; оцінка впливу реформ у сфері мовної та освітньої політики на угорську меншину; визначення зовнішньополітичних чинників, що впливають на регіональні етнополітичні процеси; окреслення можливих шляхів гармонізації міжетнічних відносин та зменшення напруги в регіоні.

Методи. У статті використовуються різні методи дослідження, які забезпечують комплексний аналіз правового статусу угорської національної меншини в Україні. Формально-юридичний метод застосовується для аналізу законодавчих актів України та інших нормативно-правових актів, які регулюють права національних меншин. Порівняльно-правовий метод використовується для зіставлення законодавства України із міжнародними стандартами у сфері прав національних меншин. Історико-правовий метод використовується для дослідження процесу формування правового статусу угорської національної меншини в Україні, зокрема у контексті змін державної політики після здобуття незалежності України, прийняття нового законодавства та впливу євроінтеграційного курсу країни. Особлива увага приділяється аналізу політики мовної та освітньої сфери, яка змінювалася залежно від політичної ситуації та міжнародного впливу. Соціологічний метод дозволяє оцінити ставлення представників угорської громади Закарпаття до мовної та освітньої політики України на основі соціологічних опитувань, аналітичних звітів та досліджень громадської думки. Системно-структурний метод застосовується для аналізу державної політики України щодо національних меншин як комплексного явища, що включає правові, політичні, соціальні та міжнародні аспекти. Застосування зазначених методів спрямоване на всебічне висвітлення правового становища угорської національної меншини в Україні, визначення проблемні аспекти правового регулювання та запропонувати шляхи його вдосконалення відповідно до міжнародних стандартів.

Історія вивчення питання. Проблематика угорської національної меншини на Закарпатті досліджувалася як у працях українських науковців (О. Майборода, В. Воротніков, Т. Кузьо), так і в роботах угорських дослідників (А. Толмачі, Г. Тот). Особливу увагу вчені приділяли питанням мовної політики, проблемам освіти угорської громади, політичного представництва та історичним аспектам формування угорської меншини на Закарпатті. 

Хронологічні рамки дослідження. Дослідження охоплює період від здобуття Україною незалежності у 1991 році до сучасного етапу. Окремо розглядаються історичні передумови питання, що сягають ХХ століття, зокрема зміни державних кордонів та вплив міжнародних угод на статус угорської меншини на Закарпатті.

Вступ. Угорська національна меншина на Закарпатті є однією з найбільш численних етнічних спільнот регіону, що історично зберігає власну мову, культуру та національну ідентичність. В умовах сучасних суспільно-політичних трансформацій питання її правового статусу, мовної та освітньої політики, а також взаємодії з українським суспільством набувають особливої актуальності. Закарпаття є унікальним регіоном України, де історичні процеси, зміни державних кордонів та етнополітичні чинники сформували специфічну модель міжнаціональних відносин. Відносини між угорською громадою та українською більшістю традиційно характеризуються співіснуванням і взаємодією, однак окремі аспекти політики у сфері мови, освіти та громадянських прав викликають суспільні дискусії. Водночас питання угорської меншини має не лише внутрішньополітичний, а й міжнародний вимір, зважаючи на активну позицію Угорщини щодо підтримки своїх закордонних громад. У цій статті досліджуються особливості правового становища угорської меншини на Закарпатті, державна політика України у сфері забезпечення її прав та виклики, що постають у цьому контексті. Окрема увага приділяється аналізу змін у нормативно-правовому регулюванні, а також можливим шляхам забезпечення балансу між державними інтересами України та правами угорської громади.

Виклад  основного  матеріалу  дослідження. Упродовж століть Закарпаття залишалося поліетнічним регіоном, який перебував під впливом різних державних утворень, що значною мірою формувало його культурну, мовну та національну специфіку. У IX столітті територія сучасного Закарпаття входила до складу Київської Русі, проте вже в ХІ столітті потрапила під контроль Угорського королівства. Угорське панування тривало кілька століть, що зумовило значний вплив угорської культури, традицій і мови на місцеве населення. Після розпаду Австро-Угорської імперії внаслідок Першої світової війни Закарпаття, згідно з Тріанонським договором 1920 року, було передано Чехословаччині. У цей період чехословацька влада проводила політику модернізації регіону, сприяючи економічному та культурному розвитку, проте угорська громада почала втрачати свої домінантні позиції.

У 1938 році, після Мюнхенської угоди, частина Закарпаття була передана Угорщині, а вже у 1939 році після розпаду Чехословаччини вся територія краю перейшла під угорську адміністрацію. Угорська влада проводила політику мадяризації, спрямовану на зміцнення національної ідентичності серед угорського населення та асиміляцію інших етнічних груп. 

Після Другої світової війни Закарпаття увійшло до складу Радянського Союзу як частина Української Радянської Соціалістичної Республіки, що призвело до кардинальних змін у національній політиці. Радянська влада обмежила використання угорської мови, закрила угорські національні організації та стимулювала переселення українського населення до регіону.

З 1991 року Закарпаття стало частиною незалежної України, що відкрило нові можливості для збереження культурної самобутності угорської громади. Проте питання мовної, освітньої та політичної автономії угорців залишаються предметом дискусій у двосторонніх українсько-угорських відносинах.

На сьогоднішній день угорська меншина компактно проживає в Берегівському та Ужгородському районах Закарпаття. Її чисельність зменшується через демографічні процеси, трудову міграцію та асиміляцію, проте вона продовжує відігравати важливу роль у соціальному та культурному житті регіону [1]. 

За даними 2001 року, угорці становили 12,1% населення Закарпаття, що дорівнювало приблизно 151,5 тисячі осіб. Найбільша концентрація угорців була в Берегівському районі, де вони складали 76,1% населення, а також у Виноградівському (26,2%) та Ужгородському (33,4%) районах [10]. 

Однак, станом на 2025 рік, чисельність угорської громади на Закарпатті зменшилася. Це пов’язано з демографічними процесами, трудовою міграцією та асиміляцією. Зокрема, за останні три роки в деяких селах не було зареєстровано жодного народження, що свідчить про демографічну кризу в угорських громадах [2].

Сучасна угорська громада на Закарпатті зберігає власну етнокультурну ідентичність. Більшість представників меншини володіють українською мовою, проте у повсякденному житті використовують угорську. Значну роль у збереженні національної культури відіграють угорські освітні заклади, релігійні установи та громадські організації.

Національне законодавство України щодо національних меншин значною мірою розвивається з урахуванням міжнародно-правових стандартів, проте у питаннях мовної та освітньої політики, а також забезпечення політичних прав окремих етнічних груп, зокрема угорської громади Закарпаття, залишаються певні виклики. 

Правове регулювання статусу національних меншин в Україні ґрунтується на Конституції України, яка закріплює рівність усіх громадян незалежно від етнічного походження, та гарантує право національних меншин на збереження своєї мови, культури та традицій [12].

У 1992 році Україна як молода демократична держава Європи прийняла окремий законодавчий акт, спрямований на врегулювання правового статусу нацменшин – Закон України «Про національні меншини в Україні» [13]. Вказаний акт заклав фундаментальні юридичні основи регулювання суспільних відносин у цьому питанні та визначив елементарну систему гарантій вільного розвитку нацменшин. Разом із тим, після введення закону про нацменшини у дію в України, не спостерігалося активної роботи щодо удосконалення його положень у період наступних 20 років. Перші зміни до закону про нацменшини було внесено у 2012 році і стосувалися вони зміцненню засад державної мовної політики та гарантування недискримінації нацменшин обиратися або призначатися на будь-які посади в органах влади. Ці зміни було внесено окремими законами «Про засади державної мовної політики» [14], який посилив вимоги щодо використання української мови в освіті, медіа та державних установах та «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо діяльності Міністерства юстиції України, Міністерства культури України, інших центральних органів виконавчої влади, діяльність яких спрямовується та координується через відповідних міністрів, а також Державного космічного агентства України» [15]. Власне, саме законодавчі засади забезпечення мовних потреб нацменшин в Україні впродовж останніх років стали для ЄС приводом низки суттєвих зауважень і рекомендацій з боку європейських експертів [16, с. 21].

Подібна ситуація склалася й після прийняття у 2017 році Закону України «Про освіту» [17], який передбачає поступовий перехід шкільної освіти на українську мову викладання, що також спричинило негативну реакцію з боку угорської спільноти та уряду Угорщини.

У 2020 році було ухвалено Закон «Про повну загальну середню освіту», який уточнював мовні пропорції для національних меншин. Згідно з ним, до 4 класу учні могли навчатися рідною мовою, але з 5 класу частка навчання українською мовою мала становити не менше 20% і поступово збільшуватися до 60% у старших класах. Проте угорська громада продовжувала висловлювати невдоволення, вважаючи ці зміни недостатніми для збереження їхньої мовної ідентичності [11]. 

Важливим кроком у розвитку правового регулювання стало ухвалення у 2023 році нового Закону України «Про національні меншини (спільноти) України» [18] яким було скасовано старий Закон України «Про національні меншини в Україні», прийнятий ще у 1992 році. Зміна законодавства в цій сфері є одним з 7 основних критеріїв вступу України до Європейського Союзу, і її активно лобіювала Угорщина. На шляху євроінтеграції Україна зобов’язалася забезпечити європейські стандарти захисту прав національних спільнот, зокрема шляхом створення належних механізмів для їх реалізації, на що і спрямований новоприйнятий Закон [34]. Цей закон має на меті вдосконалення механізмів захисту прав національних меншин. Він передбачає гарантії збереження культурної самобутності, забезпечує можливість навчання рідною мовою в межах чинного законодавства, а також сприяє розширенню прав меншин на використання своїх мов у приватному та суспільному житті. 

Основні положення нового закону [18]:

1. Визначення національних меншин: Закон вперше чітко визначає 1. поняття «національні меншини» та визнає їх невід’ємною частиною українського суспільства.
2. Гарантії держави: Держава зобов’язується утримуватися від політики асиміляції осіб, які належать до національних меншин, проти їхньої волі, та захищати їх від будь-яких дій, спрямованих на таку асиміляцію.​ 
3. Права та свободи: Закон гарантує рівні громадянські, політичні, соціальні, економічні та культурні права для всіх громадян незалежно від етнічного походження. Особам, які належать до національних меншин, надається право на вільне використання рідної мови, збереження та розвиток культури, освіту рідною мовою та участь у громадському житті.​
4. Використання мов: У населених пунктах, де традиційно проживають особи, які належать до національних меншин, або де вони складають значну частину населення, місцеві органи влади можуть ухвалювати рішення про використання мов національних меншин поряд із державною мовою у публічній сфері.​ 
5. Фінансова підтримка: Держава передбачає фінансування заходів, спрямованих на підтримку культурної самобутності національних меншин, через окремі бюджетні програми та на конкурсних засадах [34].

Однак, за словами представників угорської громади, ці зміни не відновили повноцінне навчання рідною мовою на всіх рівнях освіти. Вони наголошували, що закон залишає можливість для керівників закладів освіти розширювати коло предметів, які викладаються українською мовою, без урахування думки батьків та вчителів Представники угорської громади та офіційний Будапешт продовжують висловлювати застереження щодо обмеження мовних прав і поступового звуження сфер застосування угорської мови на Закарпатті. [8].

У грудні 2023 року Верховна Рада ухвалила Закон України «Про внесення змін до деяких законів України щодо врахування експертної оцінки Ради Європи та її органів стосовно прав національних меншин (спільнот) в окремих сферах» [22]. Цей документ передбачає захист права на використання мов національних меншин України, який забезпечує Уповноважений Верховної Ради України з прав людини. Окрім цього, він гарантує право на використання мови нацменшини в освіті поряд із державною мовою, а також розширює права на використання мов нацменшин у медіа та видавництві. Приватні виші зможуть вільно обирати мову навчання, яка є офіційною мовою ЄС, втім, разом з цим треба буде забезпечити викладання української як окремої дисципліни. Представники нацменшин України, мови яких є офіційними мовами ЄС і які розпочали навчання у школі до 1 вересня 2018 року своєю рідною мовою, можуть навчатись у молодшій і середній школі згідно з нормами, що діяли до набрання чинності новими правилами [23].

Відповідність національного законодавства України міжнародним стандартам є ключовим аспектом для забезпечення прав угорської меншини. Україна є стороною Рамкової конвенції Ради Європи про захист національних меншин [20], яка передбачає обов’язок держави сприяти збереженню мов та культури етнічних громад, а також Європейської хартії регіональних мов або мов меншин [21], яка зобов’язує державу підтримувати мови меншин у сфері освіти, ЗМІ та адміністративному управлінні. Водночас реальна імплементація цих міжнародних зобов’язань у внутрішньому законодавстві часто стикається з труднощами через необхідність забезпечення державного суверенітету та єдності нації. 

Враховуючи євроінтеграційний курс України, важливим є дотримання міжнародних зобов’язань у сфері прав національних меншин, що сприятиме зменшенню напруги у двосторонніх відносинах з Угорщиною та підвищенню рівня соціальної стабільності на Закарпатті.

​В Угорщині ж права національних меншин регулюються Конституцією та Законом «Про права національних меншин» від 2011 року. Ці нормативні акти гарантують національним меншинам свободу вибору особистості, право використовувати рідну мову, розвивати та підтримувати власну культуру, а також отримувати освіту рідною мовою. Особливістю угорської системи є надання національним меншинам права на створення самоврядувань на місцевому, обласному та державному рівнях, що є унікальним навіть у європейському контексті. Ці самоврядування мають право висловлювати оцінки та давати згоду щодо питань, які мають визначальну роль у житті їхніх спільнот, таких як освіта, культура та використання мови. На державному рівні вони є постійними партнерами уряду та можуть висловлювати думку щодо всіх рішень, що стосуються їхніх спільнот [33].

Важливою відмінністю між підходами Угорщини та України є система самоврядування національних меншин. В Угорщині національні меншини мають право створювати власні самоврядування на різних рівнях, які мають значні повноваження та фінансову підтримку від держави. Наприклад, Державне самоврядування українців Угорщини отримує фінансування від уряду для підтримки своєї діяльності, включаючи організацію культурних та освітніх заходів. В Україні ж подібна система самоврядування національних меншин відсутня, і їхні права реалізуються через загальні державні та місцеві органи влади [33].​ 

Таким чином, обидві країни надають значні права та свободи національним меншинам, проте підходи до їхньої реалізації відрізняються, зокрема в аспекті організації самоврядування та ступеня автономії національних спільнот.

Соціально-економічне становище угорської громади залишається неоднорідним. Значна частина населення працює в сільському господарстві або займається малим бізнесом. Високий рівень трудової міграції до Угорщини сприяє підтримці економічного добробуту сімей, але водночас призводить до зменшення кількості угорців у регіоні. Уряд Угорщини активно підтримує громаду фінансово, надаючи гранти для розвитку освіти, культури та підприємництва. Така фінансова підтримка є частиною ширшої політики Будапешта щодо зміцнення зв’язків із закордонними угорцями та забезпечення їхнього культурного розвитку [24].

Одним із ключових напрямів фінансування є підтримка угорськомовної освіти. Угорський уряд виділяє значні кошти на модернізацію шкільної інфраструктури, закупівлю навчальних матеріалів та підручників угорською мовою. Також діють програми стипендій для студентів, які бажають здобувати вищу освіту в університетах Угорщини. Зокрема, програма Stipendium Hungaricum забезпечує повне покриття вартості навчання, проживання та медичного страхування для студентів з українським громадянством угорського походження [25]. Крім того, особливу увагу приділяють розвитку дошкільної освіти: у рамках угорських ініціатив за останні роки було відремонтовано та збудовано численну кількість дитячих садків на Закарпатті [26].

У порівнянні з практикою, яка існує в Україні щодо забезпечення навчання рідною мовою для національних меншин, Угорщина також надає значну увагу освіті своїх етнічних громад. Зокрема, в Будапешті планується відкриття першої державної двомовної середньої школи, де учні зможуть навчатися як угорською, так і українською мовами. Це свідчить про прагнення Угорщини підтримувати та розвивати мовну та культурну ідентичність української громади на своїй території [19]. На Закарпатті функціонують угорськомовні школи та Закарпатський угорський інститут імені Ференца Ракоці ІІ [9].

Культурна підтримка є ще одним важливим напрямом діяльності угорського уряду. Фонд Bethlen Gábor Alap регулярно фінансує організацію культурних заходів, фестивалів, театральних вистав, концертів та інших подій, спрямованих на збереження національної ідентичності угорців Закарпаття. Також виділяються кошти на розвиток угорськомовних засобів масової інформації, що сприяє поширенню інформації про події в громаді та забезпечує зв’язок із історичною батьківщиною [24]. 

Угорський уряд приділяє значну увагу підтримці малого та середнього бізнесу серед угорської громади на Закарпатті. Однією з таких ініціатив є «План Егана», започаткований у 2016 році, який передбачав виділення 32 мільярдів форинтів (близько 100 мільйонів євро) протягом трьох років для підтримки підприємництва в Карпатському регіоні. У рамках цього плану надавалися кредити під мінімальні відсотки для створення та розвитку бізнесу на Закарпатті [27].

Загалом, за період з 2011 по 2020 роки, Закарпаття отримало від угорського уряду майже 36 мільярдів форинтів (понад 3 мільярди гривень або 115 мільйонів євро). Ці кошти спрямовувалися на різні потреби, включаючи підтримку підприємців, розвиток культури та освіти [24]. ​ 

Особлива увага приділяється сільськогосподарському сектору, оскільки значна частина угорської громади зайнята в цій галузі. Угорщина надає фінансову допомогу угорськомовним підприємцям на Закарпатті, що сприяє економічній стабільності регіону [28].  

​Угорщина активно підтримує й соціальні ініціативи на Закарпатті, зокрема в галузі охорони здоров’я. Наприклад, у лютому 2018 року угорський уряд передав Закарпаттю медичне обладнання для 57 сімейних амбулаторій та фельдшерсько-акушерських пунктів на суму понад 120 тисяч євро. Серед обладнання були комп’ютери, тонометри, офтальмоскопи, отоскопи та інше устаткування, що покращило якість медичних послуг у регіоні [29]. ​ 

Однак така фінансова підтримка викликає різні реакції в українському суспільстві. У 2019 році угорський уряд виділив 7,5 мільйонів євро на розвиток угорської культури на Закарпатті та реставрацію пам’яток. Це рішення викликало занепокоєння в українському МЗС, яке назвало такі дії «агресивними», побоюючись посилення впливу Будапешта в регіоні [30]. 

Щодо демографічної ситуації, кількість угорців на Закарпатті значно зменшилася. За даними на грудень 2024 року, чисельність угорської громади скоротилася з колишніх 150 тисяч до реальних 70-80 тисяч осіб. Основними причинами є міграція, демографічні зміни та процеси асиміляції [31]. ​ 

Фінансова підтримка, яку надає Угорщина угорській громаді Закарпаття, відіграє значну роль у збереженні її культурної самобутності, сприяючи підтримці мовних та етнокультурних традицій. Така допомога охоплює освітні та культурні ініціативи, надання стипендій та можливостей для навчання, що дозволяє громаді зберігати свою ідентичність в умовах сучасних соціально-економічних викликів.

Однак, така політика є важливим аспектом українсько-угорських відносин, оскільки має потенційний вплив не лише на етнокультурний розвиток, а й на геополітичну ситуацію в регіоні. Враховуючи стратегічні інтереси України, міжнародну підтримку національних меншин слід розглядати крізь призму збереження державного суверенітету та національних інтересів. Відповідна взаємодія між державами має базуватися на принципах добросусідства, відкритого діалогу та поваги до територіальної цілісності України, що сприятиме стабільності та гармонійному розвитку регіону.

Питання подвійного громадянства в Україні, особливо щодо угорської меншини на Закарпатті, є надзвичайно актуальним і суперечливим. Українське законодавство не визнає подвійного громадянства, що означає, що громадяни України повинні мати лише одне громадянство — українське. Однак на практиці багато закарпатських угорців отримують угорські паспорти, що створює складну ситуацію як для України, так і для Угорщини [4].

Процес масової видачі угорських паспортів громадянам України розпочався близько 2011 року. За даними на 2018 рік, понад 100 тисяч українців, переважно мешканців Закарпаття, отримали угорське громадянство [32]. Ця цифра свідчить про масштабність явища та його потенційний вплив на регіон.

Угорщина активно сприяє отриманню громадянства для етнічних угорців, які проживають за межами країни. Це є частиною її гуманітарної політики, спрямованої на підтримку національної ідентичності угорців за кордоном. Однак така політика викликає занепокоєння в Україні, оскільки подвійне громадянство може використовуватися як інструмент політичного впливу. Зокрема, надання громадянства розглядається як спосіб зміцнення впливу Угорщини на Закарпатті та потенційного втручання у внутрішні справи України [4]. 

Українське законодавство не визнає подвійного громадянства, але не передбачає чіткої відповідальності за його наявність, що створює правову колізію, оскільки громадяни, які отримали інше громадянство, формально порушують закон, але механізми притягнення їх до відповідальності відсутні. Ця ситуація викликає дискусії щодо необхідності внесення змін до законодавства для врегулювання питання подвійного громадянства та запобігання потенційним загрозам національній безпеці.

Таким чином, питання подвійного громадянства в Україні, особливо щодо угорської меншини на Закарпатті, є складним і багатогранним. Воно потребує ретельного аналізу та врегулювання на законодавчому рівні з урахуванням національних інтересів та прав громадян.

Для покращення міжетнічних відносин на Закарпатті необхідно забезпечити баланс між державними інтересами України та правами національних меншин. Це питання залишається одним із ключових у регіональній політиці, оскільки Закарпаття має унікальну етнічну структуру, де проживає значна угорська громада. Відсутність ефективної інтеграційної політики може призводити до соціальної напруги, тому важливо розробити механізми, які сприятимуть гармонійному співіснуванню різних національностей.

Одним із важливих кроків у цьому напрямку є розробка комплексних програм інтеграції меншин у суспільне життя. Це передбачає впровадження заходів, спрямованих на підвищення рівня залученості представників національних меншин у політичне, економічне та культурне життя країни. Зокрема, варто сприяти їхній участі у місцевому самоврядуванні, державних органах влади та громадських ініціативах. Такі програми можуть включати соціальні проєкти, навчальні курси та грантові ініціативи, що підтримуватимуть розвиток громад.

Ще одним важливим аспектом є створення умов для вивчення української мови без примусового обмеження навчання рідною мовою. Законодавчі ініціативи у сфері освіти мають враховувати специфіку багатонаціонального населення Закарпаття, адже ефективне вивчення державної мови можливе лише тоді, коли воно відбувається природним шляхом, а не через адміністративний тиск. Важливо розробляти методики навчання, що враховують особливості носіїв інших мов, забезпечувати школи якісними підручниками, розширювати мережу мовних курсів і створювати стимулюючі програми, які б заохочували представників меншин до вивчення української мови.

Не менш важливим кроком є посилення культурного діалогу між українцями та громадянами України угорського походження. Культура завжди була одним із найефективніших засобів взаєморозуміння між народами. Проведення спільних культурних заходів, фестивалів, виставок, літературних вечорів та освітніх обмінів сприятиме взаємному розумінню та повазі між спільнотами. Крім того, підтримка двомовних медіапроєктів та програм, що висвітлюють спільну історію та культурну спадщину Закарпаття, допоможе подолати стереотипи та зміцнити дружні відносини між громадами.

Окремим напрямом у налагодженні міжетнічного діалогу є розвиток транскордонного співробітництва для залучення спільних економічних проєктів. Географічне розташування Закарпаття дозволяє використовувати економічний потенціал регіону для розвитку міжнародної співпраці. Інвестиційні програми, підтримка малого та середнього бізнесу, створення спільних підприємств із сусідніми країнами сприятимуть економічному зростанню та підвищенню рівня життя населення. Важливу роль тут можуть відігравати європейські програми фінансування, що сприяють інтеграції прикордонних територій, обміну досвідом та створенню нових можливостей для співпраці.

Таким чином, забезпечення рівноваги між інтересами держави та правами національних меншин на Закарпатті можливе лише через комплексний підхід, що включає політичні, освітні, культурні та економічні заходи. Ефективне впровадження цих ініціатив сприятиме зміцненню національної єдності та стабільності у регіоні, зменшенню міжетнічної напруги та формуванню взаємної довіри між різними громадами [5].

Висновки. Угорська національна меншина на Закарпатті є невід’ємною частиною регіону та відіграє важливу роль у його соціально-культурному житті. Водночас міжетнічні відносини ускладнюються через мовні та політичні питання, що вимагають зваженого підходу з боку української влади. Створення ефективної державної політики щодо національних меншин та розвиток українсько-угорського діалогу є ключовими умовами стабільності та гармонії в регіоні.

Аналіз правового статусу угорської національної меншини на Закарпатті та державної політики України щодо її інтеграції дозволяє сформулювати кілька ключових висновків. 

Україна прагне забезпечити права угорської громади відповідно до міжнародних стандартів та власного законодавства, однак процес реформ у сфері мовної та освітньої політики викликає певні суперечності та суспільний резонанс. Впровадження нових мовних норм, зокрема в освіті, спрямоване на зміцнення позицій державної мови, проте водночас породжує занепокоєння серед угорської меншини щодо збереження їхньої мовної ідентичності.

Зовнішньополітичний чинник відіграє значну роль у розвитку міжетнічних відносин у регіоні. Угорщина активно підтримує своїх закордонних співвітчизників, що виражається у фінансовій та культурній допомозі, проте іноді ці ініціативи сприймаються Україною як інструмент політичного тиску. Це створює потенційні ризики для стабільності регіону, особливо в контексті чутливих питань подвійного громадянства, фінансування освітніх установ та політичного лобіювання інтересів угорської меншини на міжнародній арені.

Важливим аспектом є оцінка впливу реформ у сфері мовної та освітньої політики на угорську меншину. Запровадження законодавчих змін, спрямованих на підвищення ролі української мови в освіті та публічному житті, викликало неоднозначну реакцію серед угорської громади Закарпаття. Хоча такі реформи сприяють зміцненню національної єдності та інтеграції, вони також створюють ризики для збереження культурної та мовної самобутності меншин. Це вимагає розробки збалансованих механізмів, що дозволять одночасно підтримувати державну мовну політику та гарантувати належні умови для функціонування мов національних меншин.

Гармонізація міжетнічних відносин та зменшення напруги в регіоні є стратегічно важливими завданнями для України. Це потребує розширення можливостей діалогу між державними органами влади та представниками угорської громади, пошуку компромісних рішень у мовній та освітній політиці, а також запровадження ефективних механізмів захисту прав національних меншин. Крім того, важливо залучати міжнародні організації до спостереження за дотриманням прав меншин, що сприятиме прозорості та об’єктивності оцінки політичних рішень.

Окреслення можливих шляхів гармонізації міжетнічних відносин є важливим завданням для забезпечення стабільності в регіоні. Серед таких шляхів можна виокремити створення ефективних комунікаційних платформ між представниками угорської громади та українською владою, що дозволить узгоджувати мовну та освітню політику, враховуючи інтереси обох сторін. Запровадження спільних культурних та соціальних проєктів може сприяти зближенню спільнот та формуванню довіри між ними. Також необхідно активізувати роботу щодо адаптації європейських стандартів у сфері прав національних меншин в українське законодавство, що допоможе забезпечити більш справедливе врегулювання мовних та освітніх питань. Важливим є залучення міжнародних експертів до розробки відповідних політик, що дозволить врахувати як національні інтереси України, так і права національних меншин.

Отже, Україна має продовжувати вдосконалення своєї політики щодо угорської національної меншини, зокрема шляхом діалогу з громадою та Угорщиною, імплементації міжнародних стандартів та розробки гнучких механізмів правового врегулювання. Пошук компромісу між державними інтересами та правами національних меншин є ключовим завданням для забезпечення стабільності та міжетнічної злагоди на Закарпатті.

Список використаних джерел

1. Державна служба статистики України. Національний склад населення України за даними перепису. URL: https://www.ukrstat.gov.ua/operativ/operativ2007/ds/nas_rik/nas_u/nas_rik_u.html.
2. Кабінет Міністрів України. Про затвердження плану заходів, спрямованих на реалізацію завдань Державної стратегії регіонального розвитку на 2021–2027 роки. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/850-2023-%D1%80#Text.
3. Верховна Рада України. Закон України «Про освіту». URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/2145-19#Text.
4. Радіо Свобода. Проблема подвійного громадянства в Україні. URL: https://www.radiosvoboda.org/a/podviyne-hromadianstvo-perspektyvy-chy-polittehnolohiya/31592779.html.
5. Інститут стратегічних досліджень. Українсько-угорські відносини: виклики та перспективи. URL: https://niss.gov.ua/doslidzhennya/mizhnarodni-vidnosini/ukrainsko-ugorski-vidnosini-v-konteksti-zmini-politichnogo.
6. Главком. Угорській громаді Закарпаття знову не сподобався закон про середню освіту. URL: https://glavcom.ua/country/society/ugorskiy-gromadi-zakarpattya-znovu-ne-spodobavsya-zakon-pro-serednyu-osvitu-653340.html.
7. Радіо Свобода. Угорщина: новий закон України про освіту викликав критику. URL: https://www.radiosvoboda.org/a/news/28720750.html.
8. Закарпатське угорськомовне педагогічне товариство. Заява за результатами річних загальних зборів організації. URL: https://life.karpat.in.ua/?p=225676&lang=uk.
9. Вегеш М. М. Політична історія Закарпаття. URL: https://dspace.uzhnu.edu.ua/jspui/bitstream/lib/41536/1/%D0%92%D0%B5%D0%B3%D0%B5%D1%88_%D0%9F%D0%9E%D0%9B%D0%86%D0%A2%D0%98%D0%A7%D0%9D%D0%90%20%D0%86%D0%A1%D0%A2%D0%9E%D0%A0%D0%86%D0%AF%20%D0%97%D0%90%D0%9A%D0%90%D0%A0%D0%9F%D0%90%D0%A2%D0%A2%D0%AF_preview.pdf.
10. Державна служба статистики України. Чисельність населення України 2021. URL: https://ukrstat.gov.ua/druk/publicat/kat_u/2022/zb/10/zb_nasel%20_2021.pdf.
11. Національна освітня асоціація. Новий закон про середню освіту: відповідаємо на неочевидні запитання. URL: https://nus.org.ua/2020/03/19/novyj-zakon-pro-serednyu-osvitu-vidpovidayemo-na-neochevydni-zapytannya/ 
12. Конституція України : Конституція України; Верховна Рада України від 28.06.1996 № 254к/96-ВР // База даних «Законодавство України» / Верховна Рада України. URL: https://zakon.rada.gov.ua/go/254%D0%BA/96-%D0%B2%D1%80
13. Про національні меншини в Україні : Закон України від 25.06.1992 № 2494-XII // База даних «Законодавство України» / Верховна Рада України. URL: https://zakon.rada.gov.ua/go/2494-12
14. Про засади державної мовної політики : Закон України від 03.07.2012 № 5029-VI // База даних «Законодавство України» / Верховна Рада України. URL: https://zakon.rada.gov.ua/go/5029-17
15. Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо діяльності Міністерства юстиції України, Міністерства культури України, інших центральних органів виконавчої влади, діяльність яких спрямовується та координується через відповідних міністрів, а також Державного космічного агентства України : Закон України від 16.10.2012 № 5461-VI // База даних «Законодавство України» / Верховна Рада України. URL: https://zakon.rada.gov.ua/go/5461-17
16. Передерій О. Реформування законодавства про національні меншини україни у контексті європеїзації правової системи україни (теоретико-правовий аспект). Науковий вісник Ужгородського Національного Університету. 2022. Серія ПРАВО, № 73. С. 19-23. URL: https://doi.org/10.24144/2307-3322.2022.73.3.
17. Про освіту : Закон України від 05.09.2017 № 2145-VIII // База даних «Законодавство України» / Верховна Рада України. URL: https://zakon.rada.gov.ua/go/2145-19
18. Про національні меншини (спільноти) України : Закон України від 13.12.2022 № 2827-IX // База даних «Законодавство України» / Верховна Рада України. URL: https://zakon.rada.gov.ua/go/2827-20
19. В Угорщині відкриють першу школу, де діти навчатимуться українською мовою, – Закарпатська ОВА. URL: https://rubryka.com/2024/08/26/v-ugorshhyni-vidkryyut-pershu-shkolu-de-dity-navchatymutsya-ukrayinskoyu-movoyu-zakarpatska-ova/?utm_source=chatgpt.com
20. Рамкова конвенція про захист національних меншин : Конвенція; Рада Європи від 01.02.1995 // База даних «Законодавство України» / Верховна Рада України. URL: https://zakon.rada.gov.ua/go/995_055
21. Європейська хартія регіональних мов або мов меншин : Хартія; Рада Європи від 05.11.1992 // База даних «Законодавство України» / Верховна Рада України. URL: https://zakon.rada.gov.ua/go/994_014
22. Про внесення змін до деяких законів України щодо врахування експертної оцінки Ради Європи та її органів стосовно прав національних меншин (спільнот) в окремих сферах : Закон України від 08.12.2023 № 3504-IX // База даних «Законодавство України» / Верховна Рада України. URL: https://zakon.rada.gov.ua/go/3504-20
23. ZMINA. Оновлене законодавство України про нацменшини відповідає міжнародним стандартам – Шмигаль. URL: https://zmina.info/news/onovlene-zakonodavstvo-ukrayiny-pro-naczmenshyny-vidpovidaye-mizhnarodnym-standartam-shmygal/
24. Радіо Свобода. Мільярди для Закарпаття: угорський уряд через гранти роками нарощує вплив в Україні – «Схеми». URL: https://www.radiosvoboda.org/a/news-skhemy-milyardy-dlya zakarpattya/31349180.html
25. РБК-Україна. Угорщина надасть стипендії для українських студентів: які умови. URL: https://www.rbc.ua/rus/news/ugorshchina-vidkrila-priyom-zayavok-stipendiyi-1733751672.html
26. Факти. Берегівський район на Закарпатті – не Угорщина. Маніпуляції та реформа децентралізації. URL: https://fakty.com.ua/ua/ukraine/20200610-beregivskyj-rajon-na-zakarpatti-ne-ugorshhyna-manipulyatsiyi-ta-reforma-detsentralizatsiyi/
27. Mukachevo.net. Підписано перші 600 угод в рамках плану Егана підтримки малого і середнього бізнесу Закарпаття. URL: https://mukachevo.net/news/pidpysano-pershi-600-uhod-v-ramkakh-planu-ehana-pidtrymky-maloho-i-serednyoho-biznesu-zakarpattia_185394.html
28. Українські національні новини. Угорщина надає фінансову допомогу угорськомовним підприємцям українського Закарпаття. URL: https://unn.ua/news/ugorschina-nadaye-finansovu-dopomogu-ugorskomovnim-pidpriyemtsyam-ukrayinskogo-zakarpattya
29. Урядовий портал. Угорці передали Закарпаттю медичне обладнання для 57 сімейних амбулаторій та фельдшерсько-акушерських пунктів. URL: https://www.kmu.gov.ua/news/ugorci-peredali-zakarpattyu-medichne-obladnannya-dlya-57-simejnih-ambulatorij-ta-feldshersko-akusherskih-punktiv
30. ТСН. Угорщина виділила гроші на розвиток своєї культури в Закарпатті: чого слід побоюватися Україні. URL: https://tsn.ua/ukrayina/ugorschina-vidilila-groshi-na-rozvitok-svoyeyi-kulturi-v-zakarpatti-chogo-slid-poboyuvatisya-ukrayini-1363071.html
31. Закарпаття онлайн. Кількість угорців на Закарпатті зменшилася з колишніх 150 тисяч до реальних 70-80 тисяч – ОВА. URL: https://zakarpattya.net.ua/News/235467-Kilkist-uhortsiv-na-Zakarpatti-zmenshylasia-z-kolyshnikh-150-tysiach-do-realnykh-70-80-tysiach-%E2%80%93-OVA
32. ZAXID.NET. Угорщина видала понад 100 тис. паспортів мешканцям українського Закарпаття. URL: https://zaxid.net/ponad_100_tis_svoyih_pasportiv_vidala_ugorshhina_na_zakarpatti_n1454795
33. Демократична спілка угорців України. Як живе українська громада в Угорщині: репортаж із Будапешта. URL: https://umdsz.info/iak-zhyve-ukrainska-hromada-v-uhorshchyni-reportazh-iz-budapeshta/
34. Опора. Аналіз змін до Закону України «Про національні меншини (спільноти) України». URL: https://www.oporaua.org/other/analiz-zmin-do-zakonu-ukrayini-pro-nacional-ni-menshini-spil-noti-ukrayini-24987

ПОЗИЦІЯ УГОРЩИНИ ЩОДО ЄВРОІНТЕГРАЦІЇ УКРАЇНИ (1991-2024 РОКИ)

Анотація. Стаття присвячена аналізу українсько-угорських відносин в контексті євроінтеграційного процесу України. В роботі розглядаються основні виклики, що стоять перед двосторонніми відносинами між Україною та Угорщиною, зокрема в рамках європейської інтеграції, а також перспективи розвитку співпраці в умовах сучасних політичних і економічних реалій. Особливу увагу приділено питанням, пов’язаним з впливом зовнішньополітичної ситуації на взаємодію двох країн, а також ролі Угорщини у підтримці європейських прагнень України. 

Ключові слова: українсько-угорські відносини, євроінтеграція, європейська політика, зовнішня політика, співпраця, двосторонні відносини, стратегічне партнерство, Угорщина, Україна, європейський шлях.

Вступ. Україна та Угорщина, як сусідні держави Центрально-Східної Європи, мають спільну історію та геополітичні інтереси, що створює підґрунтя для співпраці в рамках європейської інтеграції. Після здобуття Україною незалежності в 1991 році обидві країни встановили дипломатичні відносини, прагнучи до розвитку партнерства в політичній, економічній та культурній сферах. Угорщина, ставши членом Європейського Союзу в 2004 році, підтримувала євроінтеграційні прагнення України, надаючи протягом років експертну та технічну допомогу в адаптації українського законодавства до європейських стандартів.  

З 1991 року відносини між Україною та Угорщиною пройшли шлях від дружнього співробітництва та підтримки до періодів напруженості, зумовленої, зокрема, питаннями прав національних меншин. Попри ці виклики, обидві країни прагнули знаходити компроміси та підтримувати добросусідські відносини.

Метою дослідження є аналіз українсько-угорських відносин в контексті євроінтеграційного процесу України, визначення основних викликів і можливостей для подальшої співпраці між двома країнами, а також вивчення впливу європейської інтеграції на політичні, економічні та соціальні аспекти двосторонніх відносин. Дослідження спрямоване на виявлення перспектив розвитку співпраці, а також на визначення ролі Угорщини у підтримці євроінтеграційних прагнень України.

Відносини між Україною та Угорщиною завжди мали складний і неоднозначний характер, обумовлений історичними, культурними та політичними чинниками, розуміння яких важливе для розуміння підґрунтя становлення позиції Угорщини щодо євроінтеграції України.

Так, на початку ХХІ століття відносини між Києвом та Будапештом розвивалися досить стабільно. Угорщина була однією з перших країн, які ратифікували Угоду про асоціацію між Україною та ЄС, активно підтримувала проєкти прикордонного співробітництва та сприяла обміну досвідом у сфері реформування державного управління. Однак, із середини 2010-х років почали з’являтися перші ознаки напруженості, які згодом переросли у дипломатичні суперечки [1].

Серед ключових проблем у взаєминах між країнами постало питання мовної політики, а саме забезпечення прав угорської національної меншини, що проживає на Закарпатті. У 2017 році Верховна Рада України ухвалила зміни до Закону України «Про освіту». Нововведення обмежували викладання мовами національних меншин після початкової школи, передбачаючи перехід на викладання українською мовою. Це викликало незадоволення з боку Угорщини, оскільки значна угорська меншина проживає в Закарпатті, і вони побоюються, що новий закон обмежує їхні права на освіту рідною мовою. Це призвело до блокування Угорщиною засідань комісії Україна-НАТО, що серйозно вплинуло на безпекову співпрацю між двома країнами [7]. 

Попри те, що у 2023 році Україна внесла певні зміни до законодавства, зокрема щодо можливостей використання угорської мови в освіті [15], питання залишається відкритим.

Окрім мовного питання, ще одним важливим викликом стала енергетична політика. Угорщина традиційно має тісні зв’язки з Росією в енергетичній сфері та активно виступала за отримання російського газу в обхід України. У 2021 році Будапешт підписав довгострокову угоду з «Газпромом», що дозволяє отримувати газ в обхід території України [16]. Це спричинило гостру реакцію Києва, оскільки угода послаблює роль України як транзитної країни і завдає економічних збитків. Крім того, Угорщина отримала російські інвестиції в енергетичний сектор, зокрема в розширення АЕС «Пакш» за підтримки Росатому, що викликало критику з боку Європейського Союзу та США [8]. Водночас, Угорщина намагається диверсифікувати енергетичні джерела, укладаючи угоди з іншими країнами, такими як Румунія, для постачання газу без участі Росії [9].

Таким чином відносини Угорщини та України перебувають у кризі ще з часу ухвалення українського освітнього закону у вересні 2017 року, який в Будапешті оцінили як наступ на права угорської нацменшини на Закарпатті.

Пік протистояння між країнами припав на 2017-2018 роки, але й надалі відносини суттєво не поліпшилися – Україна неодноразово забороняла в’їзд угорським політикам, а Угорщина продовжувала постачання газу з Росії в обхід України [22].

Повномасштабна російсько-українська війна стала новим етапом у взаємній критиці, адже Угорщина періодично блокує застосування деяких санкції проти Росії [5, с. 737]. Така позиція контрастує із загальним курсом ЄС на підтримку України та створює додаткові труднощі у взаєминах між двома країнами.

Угорщина відкрито зберігає економічні зв’язки з Москвою та утримується від постачання зброї Україні, що додає напруженості не лише у її відносинах з Україною, а й у відносинах з НАТО та ЄС [18]. У вересні 2024 року міністри закордонних справ України та Угорщини провели «відверті переговори, обговорюючи розбіжності, що виникли внаслідок російського вторгнення в Україну [6], зокрема й питання, що стосується транзиту російської нафти територією України до Угорщини.

Отримання дешевої нафти з Росії вже стало частиною внутрішньої політики Орбана [22], однак Україна, зі свого боку, зупинила транзит нафти від російського «Лукойлу» в червні 2024 року на нафтопереробні заводи в Угорщині та Словаччині, що змусило угорську компанію MOL переглянути умови поставок через Білорусь та Україну [6]. Незважаючи на ці обмеження, загальний транзит російської нафти через Україну не був повністю припинений та Україна має чинний контракт з російською компанією «Транснєфть» на транзит нафти до 2030 року. Україна втратить близько 0,5% ВВП від розірвання транзитного контракту і ризикує підірвати свою стратегічну роль як енергетичного партнера Європи. За транзит газу ми отримували близько $800 млн на рік, а за транзит нафти – $200 млн. [28]. У свою чергу експерти зазначають, що без російської нафти Угорщині загрожує паливна криза, але у такий спосіб Україна намагається придушити ключове джерело прибутків для військового бюджету Кремля [27]. За 12 років при владі Орбан інтегрував російський гібридний вплив в поняття угорський національний інтерес і це означає насамперед дешевий російський газ і нафта і залежність від них [22].

Європейський Союз відіграє ключову роль у пошуку компромісів між Україною та Угорщиною. Брюссель неодноразово намагався стати посередником у переговорах щодо мовного законодавства, закликаючи Київ і Будапешт до діалогу [4, с. 654]. У 2020 році Венеціанська комісія оприлюднила рекомендації щодо Закону України «Про освіту», закликавши враховувати інтереси національних меншин. Хоча Україна здійснила певні зміни в законодавстві, це не повною мірою задовольнило угорську сторону. 

Позитивно вплинуло на українсько-угорські відносини, зокрема у аспекті мовного питання в Україні, прийняття Верховною Радою України у 2023 році закону, який, серед іншого, передбачає можливість використання мов національних меншин, які є офіційними мовами Європейського Союзу, в освітньому процесі поряд з державною мовою [15]. Реакція Угорщини на цей закон була неоднозначною. Угорський уряд відзначив готовність України враховувати рекомендації міжнародних організацій щодо захисту прав національних меншин, що сприяло покращенню двосторонніх відносин між країнами та зменшенню напруженості, пов’язаної з мовним питанням в освіті [17]. Але у той же час держсекретар Міністерства закордонних справ Угорщини Тамаш Менцер заявив, що, на його думку, ухвалене рішення «далеке від відновлення прав 2015 року» та наголосив на необхідності ретельної оцінки та контролю за його реалізацією [19]. ​

Водночас група послів держав-членів Європейського Союзу, відвідавши Закарпаття, відзначила позитивне сприйняття нового законодавства місцевою владою та лідерами національних меншин у Береговому. Посол ЄС в Україні Катаріна Матернова назвала цю поїздку «продуктивною та обнадійливою», підкресливши важливість цього сигналу напередодні засідання Європейської ради [20].

Європейська комісія продовжує наполягати на тому, що всі країни-кандидати мають відповідати європейським стандартам, включаючи зобов’язання щодо захисту меншин. Це означає, що питання угорської громади на Закарпатті залишається однією з умов для подальшого просування України в євроінтеграційному процесі.

21 червня 2024 року Рада Європейського Союзу ухвалила переговорні рамки для початку перемовин про вступ України та Молдови до ЄС [24]. 

Угорщина – одна з небагатьох країн Європейського союзу, яка вже довгий час блокує вступ України до ЄС. Прем’єр-міністр Угорщини Віктор Орбан неодноразово заявляв про необхідність проведення національних консультацій перед тим, як Угорщина підтримає вступ України в ЄС. Він висловлює побоювання, що це може вплинути на економіку країни та створити додаткове навантаження на європейський ринок праці. Зокрема, Орбан зазначав, що Україна є великою країною зі значним сільськогосподарським потенціалом, що може стати викликом для фермерів у країнах-членах ЄС, включаючи Угорщину [9]. Крім того, офіційний Будапешт часто висловлює критику щодо рівня корупції в Україні, використовуючи це як один із аргументів проти прискореного вступу.  У лютому 2025 року Орбан заявив, що Угорщина буде вирішальним фактором у питанні членства України в ЄС, підкресливши, що без згоди Угорщини це не відбудеться. У березні 2025 року Орбан оголосив про намір провести в Угорщині референдум щодо підтримки вступу України до ЄС, аргументуючи це необхідністю врахування думки громадян у такому важливому питанні. Він підкреслив, що не бажає, щоб рішення ухвалювалося без участі народу [7]. 

Відповідні заяви та ініціативи свідчать про обережний підхід Угорщини до питання євроінтеграції України, зосереджуючи увагу на потенційних економічних та соціальних наслідках для країни та ЄС загалом.

Вплив внутрішньої політики Угорщини на її ставлення до України є ще одним значним фактором. Орбан та його партія «Фідес» дотримуються політики, спрямованої на посилення національного суверенітету, що часто вступає у протиріччя з позицією Брюсселя щодо санкцій проти Росії та підтримки України. Крім того, угорська внутрішня риторика містить елементи проросійської пропаганди, що формує негативне ставлення до України серед частини угорського суспільства. Водночас, Будапешт намагається зберігати баланс у відносинах, щоб не допустити серйозного погіршення контактів з Києвом, особливо у контексті європейської інтеграції [7]. У цьому контексті позитивним сигналом стало звернення угорських громад Закарпаття до уряду Віктора Орбана з проханням підтримати переговори про вступ України до ЄС, що свідчить про готовність до діалогу з Києвом [10].

Таким чином, відносини між Україною та Угорщиною залишаються напруженими через низку факторів, серед яких питання прав національних меншин, європейська інтеграція України, енергетична співпраця з Росією та вплив внутрішньої політики Угорщини. Вирішення цих питань вимагає подальшого діалогу та компромісів з обох сторін [10].

Офіційна позиція Угорщини щодо вступу України в ЄС залишається неоднозначною. З одного боку, Будапешт підтримав надання Україні статусу кандидата, з іншого – висловлює сумніви щодо швидкості цього процесу, апелюючи до необхідності захисту прав угорської меншини в Україні. Водночас інші країни-члени ЄС, зокрема Польща та Литва, активно виступають за прискорення інтеграції України [11].

Тож Україна хоч й здійснила значні кроки для приведення свого законодавства у відповідність до європейських стандартів щодо національних меншин, реакція угорської сторони свідчить про наявність певних застережень та необхідність подальшого діалогу для досягнення взаєморозуміння та згоди.

Також одним з механізмів сприяння ЄС у вирішенні конфліктних питань між Україною та Угорщиною є тристоронні консультації за участі України, Угорщини та представників Європейської комісії. Ще одним важливим механізмом є програми фінансування спільних проєктів на Закарпатті, що реалізуються за підтримки ЄС. Це включає фінансування освітніх і культурних програм, що сприяють інтеграції угорської громади в українське суспільство без втрати їхньої національної ідентичності [21].

Крім того, важливим інструментом є політичний тиск з боку Брюсселя. Угорщина, як країна-член ЄС, залежить від фінансування з боку Євросоюзу, що дає Брюсселю можливість впливати на позицію Будапешта щодо України. Наприклад, у 2023 році ЄС тимчасово заморозив частину фінансування для Угорщини через її проблеми з верховенством права, що стало додатковим важелем впливу на політику Орбана [12].

Незважаючи на певну позитивну динаміку у відносинах України та Угорщини, зокрема 2 липня 2024 року під час зустрічі Президента України Володимира Зеленського та прем’єра Угорщини Віктора Орбана у Києві політики домовилися працювати над глобальною угодою, яка враховуватиме всі аспекти співпраці двох країн [25], але 25 березня 2025 року глава МЗС Угорщини Петер Сійярто заявив, що Угорщина обіцяє блокувати прогрес зі вступом України в ЄС доки угорцям Закарпаття не повернуть «відібрані в 2015 році права», наголошуючи, що це неприпустимо, абсолютно суперечить спільним європейським правилам і цінностям та поки ця сумна ситуація зберігається, прогресу щодо переговорів про вступ України до ЄС не може бути [26].

Таким чином, питання щодо євроінтеграції України залишається невизначеним, адже невідомо, чи знайде ЄС шляхи подолання позиції Угорщини у питанні України, або ж чи зміниться позиція Угорщини щодо українських євроінтеграційних процесів та яким чином ситуація між країнами буде вирішуватися надалі. 

Загалом, якщо прибрати фактор війни, у подоланні кризи в українсько-угорських відносинах немає нічого надскладного, зауважує директор Інституту центральноєвропейської стратегії Дмитро Тужанський. За його словами, раніше Будапешт мав напружені відносини з іншими сусідами – Румунією, Словаччиною та Сербією, але з усіма врешті було знайдено порозуміння [23]. Для налагодження відносин між країнами мають бути комплексні рішення, адже це глибока криза, яка триває десятиліття. Але ключовий фактор – це російська агресія, яка змінює всю реальність та ускладнює Києву та Будапешту завдання помиритися.

Водночас кандидат політичних наук, експерт-міжнародник Станіслав Желіховський вважає, що радикальні зрушення в українсько-угорських відносинах можуть відбутися лише «після зміни влади в Угорщині на більш помірковану, ліберальну та проєвропейську» [23]. 

Отже, перспектива налагодження взаємовідносин між Україною та Угорщиною залишається реалістичною. Діалог на високому рівні, міжнародне посередництво та співпраця в межах ЄС можуть допомогти подолати конфліктні питання. 

Одним із перспективних напрямів є розширення транскордонного співробітництва у сфері економіки, інфраструктури та екології. Наприклад, у рамках програми ENI CBC реалізуються спільні проєкти з модернізації прикордонної інфраструктури, розбудови доріг та посилення культурних зв’язків [3].

Також важливим інструментом нормалізації відносин можуть стати міжпарламентські комісії, які сприятимуть відкритому обговоренню проблемних питань. Київ неодноразово пропонував Будапешту створення спільних робочих груп для моніторингу стану угорської громади в Україні, але поки що ця ініціатива реалізується повільно [2].

Висновки. Відносини між Україною та Угорщиною зазнали певних випробувань у минулому через політичні та культурні розбіжності. Однак існують реальні можливості для їх покращення, зокрема через спільні інтереси в регіональній стабільності та економічному розвитку [13]. Обидві країни можуть скористатися своїм географічним положенням для розвитку транскордонної співпраці та зміцнення економічних зв’язків. Важливим кроком у цьому напрямку є активізація діалогу на високому рівні та створення спільних робочих груп для вирішення актуальних питань.

Дипломатія відіграє ключову роль у врегулюванні суперечностей між державами. Регулярні консультації на рівні міністерств закордонних справ, а також залучення міжнародних організацій для медіації можуть сприяти зниженню напруженості. Використання «м’якої сили» через засоби публічної дипломатії сприятиме формуванню позитивного іміджу держави та налагодженню нових політичних контактів [14]. Спільні культурні та освітні проекти можуть служити платформою для зміцнення взаєморозуміння між народами.

Економічна співпраця є фундаментом для зміцнення двосторонніх відносин. Розвиток інфраструктурних проектів, спільних підприємств та інвестиційних програм може суттєво покращити економічні показники обох країн. Культурна співпраця, включаючи обміни в галузі мистецтва, освіти та науки, сприятиме поглибленню взаєморозуміння та поваги між народами. Співпраця між органами влади та організаціями громадянського суспільства є стратегічно важливим завданням для розбудови демократії та ефективного врядування. 

Громадянське суспільство відіграє важливу роль у формуванні зовнішньої політики та зміцненні міждержавних відносин. Співпраця між неурядовими організаціями, академічними установами та бізнес-спільнотами може стати каталізатором позитивних змін. Міжнародні конференції, форуми та спільні дослідницькі проекти сприяють обміну досвідом та кращими практиками. Важливим є пошук нових партнерів та розширення мережі контактів для реалізації спільних ініціатив. 

Відносини між Україною та Угорщиною відзначаються низкою викликів, серед яких найбільш значущими є питання національних прав угорців на Закарпатті та мовна політика. Угорщина активно підтримує права національних меншин, що інколи спричиняє політичні суперечності з Україною, де питання автономії та мовних прав є дуже чутливими. Крім того, обидві країни мають спільні інтереси в енергетичній безпеці, однак відмінні підходи до реалізації енергетичних проектів створюють додаткові труднощі у співпраці.

На геополітичному рівні, Угорщина не завжди співпрацює з Україною в усіх питаннях, зокрема через певну схильність до підтримки більш проросійських ініціатив у ЄС, що не відповідає інтересам України, яка прагне євроінтеграції. Це також ускладнює розвиток двосторонніх відносин та створює напруженість у контексті зовнішньої політики.

Незважаючи на це, існують можливості для конструктивного діалогу між країнами. Враховуючи важливість стратегічних інтересів, зокрема у сфері енергетики та безпеки, обидві країни можуть знайти спільну мову для вирішення деяких суперечностей. Важливим аспектом може стати поглиблення співпраці в рамках Європейського Союзу, де Україна, незважаючи на труднощі, продовжує рухатися в напрямку євроінтеграції. Угорщина, хоча і має певні сумніви щодо деяких аспектів європейської політики, все ж може зіграти роль важливого партнера України в її євроінтеграційному процесі, зокрема через підтримку в питаннях транскордонного співробітництва та забезпечення прав національних меншин.

Прогноз щодо подальшої євроінтеграції України передбачає поступовий прогрес, однак шлях до повноправного членства в ЄС буде нелегким і вимагатиме значних реформ, особливо в економічній та правовій сферах. Угорщина може стати важливим посередником у цьому процесі, але її підтримка залежатиме від вирішення існуючих політичних і національних розбіжностей.

Список використаних джерел

1. Лукашенко А. В. Українсько-угорські відносини в контексті євроатлантичної інтеграції України. Наукові записки студентів та аспірантів. URL: https://eprints.oa.edu.ua/id/eprint/8274/1/18.pdf
2. Голош М. Українсько-угорські відносини новітньої доби та їх вплив на європейську інтеграцію. Збірник наукових праць. URL: https://www.uzhnu.edu.ua/en/infocentre/get/19957
3. Сучасна гуманітарна політика Угорщини: виклики для України. Національний інститут стратегічних досліджень. URL: https://niss.gov.ua/doslidzhennya/gumanitarniy-rozvitok/suchasna-gumanitarna-politika-ugorschini-vikliki-dlya-ukraini
4. Тодоров І. Українсько-угорські відносини у вимірі євроатлантичних прагнень України. Українська дипломатія: історія, теорія, практика. URL: https://ud.gdip.com.ua/wp-content/uploads/2020/12/59.pdf
5. Стоян Є.О Є., Артеменко К., Пишенкова О. Санкційна відповідь ЄС на повномасштабну війну в Україні (політико-правовий аспект). Юридичний науковий електронний журнал. 2023. № 4. С. 735–738. URL: https://doi.org/10.32782/2524-0374/2023-4/178
6. Hungary and Ukraine ministers hold ‘frank’ talks amid Russia strains. Reuters, 2024, 30 вересня. URL: https://www.reuters.com/world/europe/hungary-ukraine-ministers-hold-frank-talks-amid-russia-strains-2024-09-30/
7. AP News. Hungary’s Orban says Ukraine’s EU membership bid must be approved by Hungarians, 2024. URL: https://apnews.com/article/d06e7c4c00437cf5fb0c7fe0ccd4a556
8. Угорщина дала Росії добро на розширення АЕС «Пакш». URL: https://www.eurointegration.com.ua/news/2022/08/26/7145618/
9. Huffington Post. Los vecinos de Ucrania firman un acuerdo histórico sobre el gas ruso, 2024. URL: https://www.huffingtonpost.es/global/los-vecinos-ucrania-firman-acuerdo-historico-gas-ruso.html
10. Zaxid.net. Угорські громади Закарпаття попросили Орбана підтримати вступ України в ЄС. URL: https://zaxid.net/ugorski_gromadi_zakarpattya_poprosili_orbana_pidtrimati_vstup_ukrayini_v_yes_n1576194
11. AP News. Орбан проведе консультації щодо членства України в ЄС. URL: https://apnews.com/article/d06e7c4c00437cf5fb0c7fe0ccd4a556
12. BBC Україна. ЄС заморозив фінансування для Угорщини через проблеми з верховенством права. URL: https://bbc.com/ukraine/news/2024
13. Державна служба етнополітики та свободи совісті України. Вплив війни, шляхи партнерства та виклики: експерти обговорили українсько-угорські відносини на круглому столі. URL: https://dess.gov.ua/vplyv-viyny-shliakhy-partnerstva-ta-vyklyky-eksperty-obhovoryly-ukrainsko-uhorski-vidnosyny-na-kruhlomu-stoli/
14. Центр Формування Політики. Україна та Угорщина: перспективи та виклики добросусідських відносин. URL: https://www.cpm.org.ua/post/ukraine-hungary-partnership
15. Про внесення змін до деяких законів України щодо врахування експертної оцінки Ради Європи та її органів стосовно прав національних меншин (спільнот) в окремих сферах : Закон України від 08.12.2023 № 3504-IX // База даних «Законодавство України» / Верховна Рада України. URL: https://zakon.rada.gov.ua/go/3504-20 (дата звернення: 24.03.2025)
16. «Слово і діло». Газ в обхід України: в чому суть нового українсько-угорського конфлікту. URL: https://www.slovoidilo.ua/2021/09/28/stattja/polityka/haz-obxid-ukrayiny-chomu-sut-novoho-ukrayinsko-uhorskoho-konfliktu
17. BBC News. Україна пішла на поступки Угорщині у мові та освіті. Навіщо і як змінили закони про нацменшини. URL: https://www.bbc.com/ukrainian/articles/c72vl7zrrr8o
18. LB.ua. Угорщина не підтримує санкції ЄС проти Росії у сфері енергетики.URL:https://lb.ua/world/2022/03/21/510525_ugorshchina_pidtrimuie_sanktsii_ies.html?utm_source=chatgpt.com
19. Факти. В Угорщині заявили, що незадоволені законом України про розширення прав нацменшин. URL: https://fakty.com.ua/ua/ukraine/20231209-v-ugorshhyni-zayavyly-shho-nezadovoleni-zakonom-ukrayiny-pro-rozshyrennya-prav-naczmenshyn/?utm_source=chatgpt.com
20. Європейська правда. Посли ЄС на Закарпатті дізнались, що угорська громада думає про закон про нацменшини. URL: https://www.eurointegration.com.ua/news/2023/12/11/7175374/
21. Карпатський об’єктив. Закарпатці спільно з румунськими та угорськими освітянами розпочали проєкт з інклюзивної освіти. URL: https://life.ko.net.ua/?p=178845&utm_source=chatgpt.com
22. BBC News. Чому в Угорщини така політика щодо України і чи можна її змінити. URL: https://www.bbc.com/ukrainian/features-62472746
23. Заборона. Світлана Гудкова. Завдання із 12 зірочками: як примирити Україну з Угорщиною Орбана, яка має амбіції, але обмежені можливості URL: https://zaborona.com/yak-prymyryty-ukrayinu-z-ugorshhynoyu-orbana-yaka-maye-ambicziyi-ale-obmezheni/
24. Відносини Україна — Європейський Союз. (2025, березня 6). Вікіпедія.URL:https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%92%D1%96%D0%B4%D0%BD%D0%BE%D1%81%D0%B8%D0%BD%D0%B8_%D0%A3%D0%BA%D1%80%D0%B0%D1%97%D0%BD%D0%B0_%E2%80%94_%D0%84%D0%B2%D1%80%D0%BE%D0%BF%D0%B5%D0%B9%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B8%D0%B9_%D0%A1%D0%BE%D1%8E%D0%B7
25. Слово і діло. Україна та Угорщина можуть підписати новий договір про двосторонні відносини. URL: https://www.slovoidilo.ua/2024/07/02/novyna/polityka/ukrayina-ta-uhorshhyna-mozhut-pidpysaty-novyj-dohovir-pro-dvostoronni-vidnosyny
26. Європейська правда. Сійярто: Угорщина не зніме вето на вступ України в ЄС через права угорців Закарпаття. URL: https://www.eurointegration.com.ua/news/2025/03/23/7207808/
27. Укрінформ. Угорщині без російської нафти загрожує паливна криза – Politico. URL: https://www.ukrinform.ua/rubric-world/3887298-ugorsini-bez-rosijskoi-nafti-zagrozue-palivna-kriza-politico.html
28. НафтоРинок. Стали відомі подробиці законопроєкту Порошенка про заборону транзиту нафти і газу. URL: https://www.nefterynok.info/novosti/stali-vdom-podrobic-zakonoproktu-poroshenka-pro-zaboronu-tranzitu-nafti–gazu?utm_source=chatgpt.com

Максим Анатолійович Касап

РОЛЬ МІЖНАРОДНИХ НЕУРЯДОВИХ ОРГАНІЗАЦІЙ У ЗБЕРЕЖЕННІ УКРАЇНСЬКОЇ КУЛЬТУРНОЇ СПАДЩИНИ ПІД ЧАС ВІЙНИ

Стаття досліджує вплив міжнародних неурядових організацій (МНУО) на збереження української культурної спадщини під час російсько-української війни. Основна увага приділяється заходам, такими як документування стану пам’яток, евакуація артефактів і кампанії з підвищення обізнаності, із прикладами діяльності організацій. Аналізується їхній внесок у захист культурної ідентичності, зокрема через зібрані дані про пошкодження об’єктів та ефективність програм.

Ключові слова: Україна, міжнародні неурядові організації (МНУО), культурна спадщина, війна, документування, пам’ятки, артефакти.

Kasap M. A.

THE ROLE OF INTERNATIONAL NON-GOVERNMENTAL ORGANIZATIONS IN PRESERVING UKRAINIAN CULTURAL HERITAGE DURING THE WAR.

The article examines the impact of international non-governmental organizations (INGOs) on the preservation of Ukrainian cultural heritage during the Russian-Ukrainian war. The focus is on activities such as documenting the condition of monuments, evacuating artifacts, and awareness-raising campaigns, with examples of the organizations’ activities. Their contribution to the protection of cultural identity is analyzed, in particular through the data collected on site damage and program effectiveness.

Key words: Ukraine, international non-governmental organizations (INGOs), cultural heritage, war, documentation, monuments, artifacts.

Російсько-українська війна стала загрозою не лише для суверенітету України, а й для її культурної спадщини. Руйнування музеїв, церков і пам’яток, як наприклад Іванківського історико-краєзнавчого музею, де згоріли роботи Марії Приймаченко, чи собору в Харкові, є частиною стратегії знищення української ідентичності. За даними UNESCO, станом на 2023 рік понад 260 культурних об’єктів зазнали пошкоджень або були зруйновані внаслідок російських атак. Ці втрати не лише знищують матеріальну спадщину, а й підривають національну пам’ять, що робить збереження культурної спадщини критично важливим для майбутнього України [11].

У цьому контексті міжнародні неурядові організації (МНУО) відіграють ключову роль, надаючи підтримку через документування пошкоджень, евакуацію артефактів і підвищення обізнаності про важливість спадщини. Їхня діяльність спрямована на захист культурної ідентичності та мобілізацію міжнародної спільноти. Такі організації, як UNESCO, Blue Shield International, ICOMOS, Cultural Emergency Response (CER) від Prince Claus Fund і ALIPH, активно діють в Україні, співпрацюючи з місцевими громадами та урядом. Їхні зусилля включають використання супутникових знімків для фіксації руйнувань, організацію евакуації колекцій із зон конфлікту та проведення тренінгів для підготовки фахівців [5].

Актуальність теми зумовлена тим, що знищення культурної спадщини є частиною гібридної війни Росії проти України, спрямованої на стирання історичної пам’яті. Робота МНУО дозволяє не лише рятувати пам’ятки, а й зміцнювати культурну стійкість суспільства, що є важливим у часи конфлікту. Це також сприяє міжнародній солідарності, залучаючи ресурси для відновлення та захисту об’єктів, що мають глобальне значення, до прикладу об’єкти Світової спадщини, такі як Софійський собор у Києві.

Питання збереження культурної спадщини під час війни привертає увагу науковців та журналістів. Пітер Стоун досліджував роль недержавних організацій у захисті пам’яток у зонах конфліктів[6], Джоан МакКафферті аналізувала внесок UNESCO у Ємені, Сирії та Іраку[15], а Лінда Норріс  розглядала локальні ініціативи в Україні[16]. Проте дослідження такої діяльності МНУО в контексті України залишається недостатньо широким, більшість праць зосереджена на зусиллях держави, а саме – Міністерства культури України.

Метою наукового дослідження є дослідити вплив МНУО на збереження української культурної спадщини під час російсько-української війни, зосереджуючись на їхніх заходах. Досягнення поставленої мети передбачає розв’язання наступних завдань:

– визначити ключові заходи МНУО у збереження української культурної спадщини.

– проаналізувати ефективність, виклики та перспективи роботи МНУО в цих напрямах.

Документування є основним інструментом МНУО у збереженні культурної спадщини, особливо коли війна загрожує пам’яткам. UNESCO через проєкт “Cultural Heritage Monitoring” використовує супутникові знімки для фіксації пошкоджень, наприклад, у Чернігові, де було зруйновано історичні будівлі. Це допомагає планувати реставрацію та привертати увагу до проблеми. Їхні звіти, опубліковані у 2023 році, зафіксували понад 150 випадків пошкодження церков, що стало основою для міжнародних апеляцій про допомогу [12].

Blue Shield International проводить моніторинг у зонах бойових дій. У Харкові вони задокументували стан пошкоджених музеїв. Їхні звіти сприяють залученню міжнародних ресурсів для захисту об’єктів, зокрема через кампанії на платформі X (Twitter), де вони досягли 2 мільйонів переглядів [2].

ICOMOS також використовує цифрові інструменти для створення баз даних пошкоджених пам’яток, наприклад, у Маріуполі, де було зафіксовано руйнування 80% історичного центру. Ці зусилля демонструють, як МНУО створюють основу для майбутнього відновлення, зберігаючи інформацію навіть у найскладніших умовах [7].

Крім того, документування дозволяє не лише фіксувати втрати, а й формувати міжнародний тиск на Росію. Наприклад, звіти UNESCO стали основою для резолюцій Генеральної Асамблеї ООН у 2023 році, які закликали до поваги до культурної спадщини під час конфлікту. Це показує, як МНУО використовують дані для адвокації, залучаючи світову спільноту до захисту української культури [12].

Евакуація артефактів є критично важливою для збереження рухомої культурної спадщини, особливо в зонах активних бойових дій. ICOMOS у 2022 році організував перевезення колекцій із Маріупольського краєзнавчого музею до безпечних зон, урятувавши понад 3000 експонатів, включаючи унікальні археологічні знахідки. Ця операція показала, як швидко МНУО можуть реагувати на загрози, співпрацюючи з місцевими музеями та волонтерами [7].

Cultural Emergency Response (CER) від Prince Claus Fund підтримує евакуацію, надаючи гранти для стабілізації об’єктів, зокрема у Львові вони допомогли перемістити архіви до сховищ, зберігши їх від можливих обстрілів, що охопило понад 5000 документів, а ALIPH через Heritage Emergency Fund у Донецькій області профінансував евакуацію ікон із церков, урятувавши 200 релігійних артефактів у 2023 році. Ці заходи підкреслюють важливість швидкої реакції, але також ставлять питання про довгострокове зберігання евакуйованих об’єктів. Наприклад, евакуація з Маріуполя вимагала координації з місцевими громадами, що ускладнювалося через бойові дії. Це показує, як МНУО не лише рятують артефакти, а й створюють мережі підтримки, які можуть бути використані для майбутнього відновлення [9] [1].

Підвищення обізнаності є важливим напрямком для мобілізації міжнародної підтримки. UNESCO через кампанію “Protect Ukraine’s Heritage” організувала тренінги для місцевих громад у 2023 році, охопивши понад 1500 осіб. Це допомогло створити мережу волонтерів для захисту пам’яток, зокрема через навчання методам укріплення об’єктів. Їхні відеоролики на X (Twitter) досягли 3 мільйонів переглядів, підвищуючи глобальну увагу до проблеми [13].

Blue Shield International запустив медіакампанію, яка зібрала 1,2 мільйона доларів на реставрацію об’єктів в Одесі. Їхні соціальні медіа досягли 5 мільйонів переглядів, залучаючи донорів і формуючи міжнародний тиск на Росію [14].

ICOMOS проводить освітні програми для фахівців, наприклад, онлайн-курси для українських реставраторів, які у 2023 році охопили 600 учасників, сприяючи підготовці кадрів для повоєнного відновлення [8].

Ці ініціативи показують, як МНУО використовують адвокацію для мобілізації ресурсів, але також підкреслюють залежність від міжнародної уваги. Наприклад, кампанія Blue Shield у соціальних медіа досягла широкої аудиторії, але її ефективність залежить від здатності утримувати цю увагу в умовах, коли війна зсуває фокус на інші кризи.

Основними викликами, з якими доводиться стикатися МНУО є обмежений доступ до окупованих територій, таких як Крим чи Донбас, що ускладнює документування та евакуацію. Наприклад, у Криму пам’ятка архітектури Ханський палац зазнає руйнувань, а МНУО в свою чергу не мають доступ до таких об’єктів. Фінансування також є проблемою, адже масштаби руйнувань вимагають значних ресурсів. Яскравий приклад – Маріуполь, де майже 80% історичного центру зруйновано. Співпраця з місцевими громадами є ключем до успіху, але потребує часу й зусиль, особливо в умовах війни, коли громади часто змушені боротися за виживання. Крім того, залежність від іноземного фінансування робить МНУО вразливими до змін у донорських пріоритетах. Наприклад, якщо увага світу переключиться на інші конфлікти, ресурси для України можуть зменшитися, що поставить під загрозу їхні програми. Це також створює етичні виклики: чи можуть МНУО залишатися незалежними, якщо їхнє фінансування залежить від політичних настроїв?

Перспективи включають використання AI для аналізу пошкоджень, розширення цифрових архівів і посилення міжнародної адвокації. Наприклад, інтеграція 3D-сканування, як у проєктах UNESCO, може забезпечити довгострокове збереження даних, навіть якщо фізичні об’єкти зруйновані. Розширення цифрових архівів дозволить створити глобальні платформи доступу до української спадщини, що підвищить її міжнародне визнання. Посилення адвокації через соціальні медіа може залучити більше донорів, але потребує стратегічного планування для утримання уваги. Співпраця з місцевими громадами також має великий потенціал. Наприклад, тренінги ICOMOS для реставраторів можуть стати основою для створення національної мережі експертів, яка буде готова до повоєнного відновлення.

Підсумовуючи, можна з впевненістю сказати, що аналіз діяльності МНУО у збереженні української культурної спадщини під час війни свідчить про їхню незамінну роль у захисті національної ідентичності. Їхні зусилля не лише рятують матеріальні об’єкти, а й сприяють формуванню культурної стійкості суспільства. Це особливо важливо в умовах, коли війна загрожує стерти історичну пам’ять, а міжнародна підтримка є критичною для відновлення.

Існуючі виклики підкреслюють необхідність адаптації стратегій. Зокрема, використання новітніх технологій і розширення цифрових архівів можуть забезпечити довгострокове збереження даних, навіть якщо фізичні об’єкти зруйновані. Співпраця з місцевими громадами має потенціал для створення стійкої мережі експертів, готових до повоєнного відновлення. Ці зусилля також мають ширший вплив, мобілізуючи міжнародну солідарність і формуючи глобальний тиск на Росію для поваги до культурної спадщини. Вони демонструють, як цивільне суспільство може протистояти агресивним діям, зберігаючи не лише пам’ятки, а й саму душу нації. Подальші дослідження мають зосередитися на оцінці довгострокового ефекту цих ініціатив, ролі технологій у захисті спадщини та можливостях посилення міжнародної співпраці для забезпечення культурної стійкості України в умовах війни.

Джерела та література

1. ALIPH Foundation. Protecting cultural heritage in Ukraine. 2022. URL: https://www.aliph-foundation.org/en/projects/protecting-cultural-heritage-in-ukraine (date of access: 06.03.2025).
2. Blue Shield International. BSI Conducts Third Assessment Mission in Ukraine. 2023. URL: https://theblueshield.org/bsi-conducts-third-assessment-mission-in-ukraine/ (date of access: 28.02.2025).
3. Death-defying evacuations. 2025. URL: https://wtop.com/world/2025/03/the-hunt-for-ukraines-stolen-artworks/?utm_source=chatgpt.com (date of access: 07.03.2025).
4. The Guardian. Crimes against history: mapping the destruction of Ukraine’s culture. 2022. URL: https://www.theguardian.com/world/2022/apr/24/crimes-against-history-mapping-the-destruction-of-ukraines-culture (date of access: 04.03.2025).
5. How Ukrainians Are Defending Their Cultural Heritage From Russian Destruction. 2023. URL: https://www.smithsonianmag.com/smithsonian-institution/ukrainians-defend-their-cultural-heritage-russian-destruction-180981661/ (date of access: 26.02.2025).
6. Stone, P. Cultural Heritage in Conflict Zones. 2020. URL: https://www.getty.edu/publications/cultural-heritage-mass-atrocities/part-5/31-stone/ (date of access: 27.02.2025).
7. ICOMOS donates digitizing equipment to Ukraine. 2023. URL: https://www.icomos.org/actualite/icomos-donates-digitizing-equipment-to-ukraine/ (date of access: 28.02.2025).
8. ICOMOS joins forces with UNESCO and ICCROM to support Ukrainian heritage professionals. 2023. URL: https://www.icomos.org/actualite/icomos-joins-forces-with-unesco-and-iccrom-to-support-ukrainian-heritage-professionals/ (date of access: 03.03.2025).
9. Prince Claus Fund. The Urgency of Cultural Development Aid. 2022. URL: https://princeclausfund.nl/news/the-urgency-of-cultural-development-aid-amid-global-cuts (date of access: 04.03.2025).
10. UN General Assembly. Strengthening Voluntary National Reviews through Country-led Evaluation. URL: https://www.unodc.org/documents/evaluation/IEUwebsite/Capacity_Building/Strengthening_Voluntary_National_Review_through_Country_led_Evaluation.pdf (date of access: 07.03.2025).
11. Damaged cultural sites in Ukraine verified by UNESCO. 2025. URL: https://www.unesco.org/en/articles/damaged-cultural-sites-ukraine-verified-unesco (date of access: 25.02.2025).
12. UNESCO and UNOSAT train Ukrainian cultural heritage professionals on using satellite imagery. 2023. URL: https://www.unesco.org/en/articles/unesco-and-unosat-train-ukrainian-cultural-heritage-professionals-using-satellite-imagery (date of access: 03.03.2025).
13. UNESCO trains managers of World Heritage sites in Ukraine in disaster risk reduction. 2023. URL: https://www.unesco.org/en/articles/unesco-trains-managers-world-heritage-sites-ukraine-disaster-risk-reduction (date of access: 05.03.2025).
14. World Monuments Fund. Ukraine Heritage Response Fund. URL: https://www.wmf.org/programs/ukraine-heritage-response-fund (date of access: 05.03.2025).
15. UNESCO, cultural heritage and conflict in Yemen, Syria and Iraq, Book by J.D. MacCafferty, 2023, URL: https://unesdoc.unesco.org/ark:/48223/pf0000384569, (date of access: 05.03.2025)
16. The International Coalition of Sites of Conscience, Museums Strengthen Democracy, URL: https://www.sitesofconscience.org/2024/11/strengthen-museum-and-heritage-sites-in-ukraine/ (date of access: 05.03.2025)

Ключові слова: Україна, Польща, стратегічне партнерство, економічні суперечності, двостороння торгівля, зернова криза, транспортна логістика, євроінтеграція.

Актуальність проблеми зумовлена загостренням економічних суперечностей між Україною та Польщею на тлі російсько-української війни. Торговельні обмеження, транспортні блокади та соціально-економічні виклики впливають на стратегічне партнерство двох країн і процес євроінтеграції України. Аналіз цих конфліктів є необхідним для розробки ефективних механізмів співпраці та стабілізації двосторонніх відносин.

Стан наукової розробки проблеми. Для всебічного аналізу тематики дослідження використано дані з різних сфер, включаючи бізнес-аналітику, економічні показники та політичні огляди. Зокрема, опрацьовано матеріали українських і польських аналітиків, які висвітлюють вплив торговельних обмежень, транспортної логістики та соціальної підтримки біженців на двосторонні відносини (Г. Радченка, О. Шаріпова, Б. Федорчука, В. Давиденка, М. Будзіша). Також залучено емпіричні дані щодо громадської думки, включаючи соціологічні опитування, що відображають динаміку ставлення польського суспільства до України (CBOS). Додатково проаналізовано офіційні заяви урядів обох країн, що стосуються ключових економічних і політичних рішень, таких як введення ембарго на українське зерно та блокування транспортних маршрутів. Окрему увагу приділено медійному висвітленню економічних суперечностей, що дозволило дослідити їхню політичну складову та громадське сприйняття (ТСН; Суспільне; Forbes). Комплексний підхід до аналізу джерел сприяв глибшому розумінню факторів, які визначають розвиток українсько-польських економічних відносин у контексті війни та євроінтеграції України.

Мета статті – проаналізувати економічні суперечності між Україною та Польщею, що загострилися внаслідок війни, визначити їхній вплив на двосторонні відносини та євроінтеграційні процеси України.

Для досягнення цієї мети передбачено вирішення таких завдань:

• Охарактеризувати динаміку українсько-польських відносин у контексті економічних суперечностей.
• Проаналізувати вплив торговельних обмежень, транспортної логістики та підтримки біженців на двосторонню співпрацю.
• Дослідити роль політичних та громадських настроїв у загостренні конфліктів.
• Визначити можливі шляхи врегулювання суперечностей та їхній вплив на євроінтеграцію України.

Виклад основного матеріалу. Відносини між Україною та Польщею, що носять стратегічний характер, особливо посилилися після початку російської агресії. Польща стала одним із ключових союзників України, надаючи гуманітарну, економічну та військову допомогу. Водночас, війна виявила низку економічних суперечностей, які вплинули на політичний клімат і суспільні настрої в обох країнах. Особливо гострими стали питання, пов’язані із сільськогосподарським експортом, транспортною логістикою та підтримкою українських біженців у Польщі. Ці конфлікти мають не лише економічний, але й стратегічний характер, оскільки можуть вплинути на подальший розвиток українсько-польських відносин і процес євроінтеграції України.

Двостороння торгівля між Україною та Польщею є надзвичайно важливою для обох країн, сприяючи економічному розвитку та зміцненню політичних зв’язків. Польща посідає провідне місце серед європейських торговельних партнерів України, займаючи перше місце за обсягами двосторонньої торгівлі товарами з питомою вагою 23,1% від загального обсягу торгівлі України з країнами Європи [‎13]. У 2021 році обсяг двосторонньої торгівлі товарами перевищив $10 млрд, а разом із послугами сягнув $11 млрд‎ [15]. Після початку повномасштабної війни в 2022 році, обсяги торгівлі між Україною та Польщею продовжували зростати. Польський експорт в Україну значно пожвавився: у 2020 році він становив трохи більше 5,98 млрд доларів США, у 2021 році зріс майже до 7,54 млрд доларів США, у 2022 році досяг 10,03 млрд доларів США, а у 2023 році – 11,96 млрд доларів США. Україна піднялася з 15-го місця серед експортних ринків Польщі у 2021 році на 7-е місце у 2023 році, поступаючись лише Німеччині, Чехії, Франції, Великобританії, Італії та Нідерландам.

Водночас, вартість українського експорту до Польщі також зросла, хоча й менш вражаюче. У 2020 році вона становила 2,99 млрд доларів США, у 2021 році – 5,07 млрд доларів США, у 2022 році – 6,18 млрд доларів США, а у 2023 році – 4,67 млрд доларів США. Це призвело до рекордного позитивного сальдо торгівлі для Польщі, яке у 2023 році сягнуло 7,29 млрд доларів США, що більш ніж утричі перевищує показники до початку війни [‎10]. Зниження українського експорту до Польщі пов’язане не тільки з вторгненням, але і з забороною на ввезення української агропродукції і частково з блокадою прикордонних автопереходів польськими перевізниками та фермерами [‎3], що тривала з 6 листопада 2023-го до квітня  2024 року [‎6]. Відтак важливо більш детально розглянути суперечності, які по впливали на двосторонню торгівлю.

Одним із ключових економічних конфліктів між Україною та Польщею під час російсько-української війни стала зернова суперечка, яка розгорнулася у 2022–2024 роках. Її витоки пов’язані з тимчасовим скасуванням мит і квот на експорт української аграрної продукції до ЄС відповідно до Регламенту (ЄС) 2022/870, ухваленого Європейським парламентом і Радою ЄС 30 травня 2022 року [‎23]. Це рішення, спрямоване на підтримку української економіки під час війни, дозволило безперешкодний експорт зерна та інших сільськогосподарських товарів на ринок ЄС. Як наслідок, обсяг експорту через сухопутний кордон із Польщею зріс, що спричинило падіння цін на зерно на внутрішньому ринку Польщі. Польські аграрії почали висловлювати невдоволення ще восени 2022 року, звинувачуючи імпорт українського збіжжя в зниженні цін [‎19]. За оцінками польських трейдерів, ціна на пшеницю в Польщі знизилася майже вдвічі: з 2000 злотих ($460) у березні 2022 року до 940 злотих ($216) у березні 2023 року. Подібне падіння цін спостерігалося і на інші зернові культури, зокрема кукурудзу та ріпак. Однак варто зазначити, що здешевлення агропродукції було частиною глобального тренду, а не виключно наслідком українського імпорту. Уряд Польщі намагався врегулювати кризу, але ситуація загострювалася. 5 квітня 2023 року міністр сільського господарства Польщі Генрик Ковальчик подав у відставку, оскільки не зміг впоратися з кризою. Польські фермери продовжували протести, вимагаючи компенсацій, посилення прикордонного контролю та обмеження імпорту українського зерна. 15 квітня 2023 року міністр розвитку і технологій  Польщі Вальдемар Буда оголосив про запровадження ембарго на імпорт та транзит українського продовольства до 30 червня 2023 року [‎8]. Незабаром аналогічні обмеження запровадили Угорщина, Словаччина, Румунія та Болгарія [‎16]. Під тиском країн-сусідів Європейська комісія 2 травня 2023 року ввела тимчасову заборону на імпорт української пшениці, кукурудзи, ріпаку та насіння соняшнику до Болгарії, Угорщини, Польщі, Румунії та Словаччини. Це рішення викликало обурення українського уряду та бізнесу, оскільки постраждали не лише експортери, а й компанії, які вже мали довгострокові контракти з польськими партнерами [‎11]. Проте польська влада пояснювала цей крок необхідністю захисту власних фермерів, які традиційно є важливою частиною електорату правлячої партії. Ситуація загострилася у вересні 2023 року, коли Польща разом із Угорщиною, Словаччиною в односторонньому порядку продовжила заборону на імпорт українського зерна, всупереч рішенню Європейської комісії від 15 вересня 2023 року про скасування відповідних обмежень [‎9]. У відповідь Україна подала позов до Світової організації торгівлі (СОТ) проти Польщі, Угорщини та Словаччини, звинувативши їх у порушенні правил міжнародної торгівлі [‎4]. Київ також розпочав перемовини з Європейською комісією та урядами Польщі, Угорщини та Словаччини щодо механізмів контролю експорту зерна. Ці події призвели до значної дипломатичної напруженості між країнами. 19 вересня прем’єр-міністр України Денис Шмигаль заявив, що Україна може запровадити відповідні торговельні заходи щодо польської продукції. Цей крок викликав жорстку реакцію у Варшаві. Президент Польщі Анджей Дуда під час Генеральної асамблеї ООН порівняв Україну з людиною, що тоне, і може «потягнути рятівника на дно». А прем’єр-міністр Польщі Матеуш Моравецький пригрозив, що Польща не дозволить «українським олігархам» домінувати на польському ринку [‎20]. МЗС Польщі викликало посла України Василя Зварича та висловило протест щодо заяви президента Володимира Зеленського, що деякі країни ЄС «удавали солідарність, опосередковано підтримуючи Росію». Відомство наголосило, що не дозволить тиснути на Польщу через міжнародні організації [‎20]. На думку багатьох аналітиків, загострення зернового конфлікту стало частиною передвиборчої стратегії правлячої партії «Право і справедливість» напередодні парламентських виборів 15 жовтня 2023 року. Польські аграрії традиційно є одним із ключових електоратів цієї партії, і жорстка позиція щодо імпорту української продукції мала допомогти мобілізувати їхню підтримку. Натомість польський історик Лукаш Адамський наголосив, що ситуація може призвести до кризи довіри між країнами, особливо після гострих заяв українського керівництва. Він зазначив, що подібні торговельні суперечки траплялися й раніше, проте риторика української сторони викликала особливе обурення у польському суспільстві [‎20]. Зерновий конфлікт 2023 року став найгострішим викликом у відносинах України та Польщі за останні роки. Попри те, що транзит українського зерна через Польщу вдалося відновити, питання імпорту залишалося предметом напруги до кінця року. Політичний підтекст конфлікту та його використання у виборчих кампаніях загострили взаємини між країнами.

Напруженість у двосторонніх відносинах зазнала нового витку вже незабаром. Збільшення обсягів торгівлі та необхідність транспортування гуманітарної і військової допомоги створили також нові виклики в сфері логістики. У листопаді 2023 року польські перевізники розпочали блокування українсько-польського кордону, а саме рух вантажівок у пунктах пропуску «Краківець-Корчова», «Ягодин-Дорогуськ» та «Рава-Руська-Гребене», протестуючи проти умов транспортного «безвізу» [‎21]. Ця угода, підписана 29 червня 2022 року, дозволяла українським перевізникам здійснювати двосторонні та транзитні перевезення без необхідності отримання спеціальних дозволів, що значно спрощувало експорт української продукції та підтримувало економіку країни в умовах війни [‎17]. Протестувальники стверджували, що відсутність квот на українських перевізників призвела до нерівної конкуренції, оскільки українські транспортні компанії могли пропонувати нижчі ціни на перевезення через дешевшу робочу силу та відсутність обмежень. Польські перевізники також наполягали на введенні обов’язкової реєстрації всіх українських транспортних компаній у ЄС, що дозволило б контролювати їхню діяльність. До протестів також долучалися і фермери [‎14].

Акції протесту набули масового характеру і знайшли підтримку серед низки польських політиків, зокрема представників ультраправої партії «Конфедерація свободи і незалежності», яка використовувала цю проблему як інструмент для мобілізації виборців перед парламентськими виборами 2023 року [‎14]. Один із активних організаторів блокад, лідер люблінського осередку партії Рафал Меклер, прямо заявляв, що «польська транспортна індустрія не має ставати жертвою європейської солідарності з Україною» [‎12]. Водночас офіційна позиція тодішнього уряду на чолі з прем’єром Матеушем Моравецьким була неоднозначною – з одного боку, Польща виступала стратегічним союзником України, а з іншого, намагалася зберегти внутрішньополітичний баланс, зважаючи на невдоволення значної частини транспортної галузі [‎5]. Блокування кордону тривало кілька місяців, завдаючи значних економічних збитків Україні. Тільки у лютому 2024 року через блокаду українсько-польського кордону бюджет України недоотримав 8 млрд гривень з митних зборів, заявив народний депутат від фракції «Голос» Ярослав Железняк [‎18]. За приблизними оцінками видання «Апостроф» загальна шкода українській економіці від блокади кордону 2024 року могла скласти близько 100 мільярдів гривень [‎6]. Затримки на кордоні негативно вплинули на постачання українських товарів до Європи, зокрема агропродукції та промислових виробів. Польський бізнес також зазнав удару – Національний банк України  повідомив, що прямі втрати імпорту товарів у перший місяць блокади становили 500 мільйонів доларів [‎6]. Конфлікт частково вирішився у червні 2024 року, коли Угода про транспортний безвіз була продовжена ще на рік, але водночас оновлена на умовах, більш вигідних для Польщі. Міністр інфраструктури Польщі Даріуш Клімчак заявив [‎22], що до нового тексту угоди були включені «більшість важливих вимог польських перевізників». Серед ключових змін:

• посилення контролю за перевезеннями та ліквідація нелегальних транспортних операцій;
• можливість призупинення угоди в разі серйозних порушень на ринку автомобільних перевезень;
• нові вимоги до водіїв щодо обов’язкових документів та маркування транспортних засобів.

Ці зміни стали своєрідним компромісом між інтересами польської транспортної галузі та необхідністю збереження безперебійного експорту українських товарів. Загалом, цей конфлікт демонструє складність економічної інтеграції України в ЄС. Польща, як один із лідерів європейського транспортного ринку, розглядає українську конкуренцію як загрозу, що потенційно може повторитися в інших секторах економіки. Очевидно, що подібні суперечки будуть виникати і в майбутньому, оскільки Україна поступово інтегрується в спільний ринок ЄС, а її економічна структура значною мірою схожа на польську. Таким чином, протести польських перевізників не лише висвітлили структурні виклики в українсько-польських відносинах, але й засвідчили складність адаптації української економіки до стандартів ЄС.

Економічні конфлікти між Україною та Польщею під час російсько-української війни мали не лише короткострокові економічні наслідки, а й серйозно вплинули на політичний ландшафт та суспільні настрої в обох країнах. Напруження у відносинах між Україною та Польщею через економічні суперечності проявилося на найвищому дипломатичному рівні. Під час Генеральної асамблеї ООН у вересні 2023 року Президент України Володимир Зеленський заявив, що «дехто в Європі підриває солідарність і влаштовує політичний театр, роблячи із зерна трилер. Може здаватися, що вони грають власну роль, але натомість вони допомагають підготувати сцену для московського актора» [‎20]. У відповідь прем’єр-міністр Польщі Матеуш Моравецький різко відреагував, заявивши, що Польща більше не передаватиме Україні нову військову допомогу, бо «тепер ми самі озброюємося» [‎20]. Це стало першим прямим публічним натяком на зміну тону Варшави щодо Києва. Питання імпорту українського зерна та протестів перевізників також активно використовувалися в польських парламентських виборах у жовтні 2023 року. Під час передвиборчої кампанії представники правоконсервативної партії «Право і справедливість» (PiS) намагалися заручитися підтримкою фермерів, обіцяючи захистити польський аграрний сектор від «неконтрольованого українського імпорту». Після виборів новий прем’єр-міністр Дональд Туск спробував врівноважити підхід, поєднуючи прагматичні інтереси Польщі з підтримкою України [‎2].

Економічні суперечності також відобразилися на суспільних настроях у Польщі. За даними польського Центру досліджень громадської думки (CBOS), у жовтні 2024 року рівень підтримки прийому українських біженців у Польщі впав до 52% – найнижчого показника з початку повномасштабного вторгнення у 2022 році [‎1]. Це зростання невдоволення частково було спричинене риторикою політиків про конкуренцію українців на ринку праці та соціальну підтримку біженців, яку отримують українці в Польщі.

Конфлікти в економічній сфері показали, що попри стратегічне партнерство, інтереси України та Польщі не завжди збігаються, що може ускладнити подальші переговори щодо членства України в ЄС. Польські чиновники, такі як Павел Коваль (голова Ради з питань співпраці з Україною при прем’єрі), наголошують, що такі економічні суперечки «будуть неминучими на шляху України до ЄС». Однак, в інтерв’ю для ЗМІ він підкреслює, що такі суперечності є частиною нормального процесу наближення до вступу у ЄС: «Ми матимемо багато складних переговорних ситуацій, бо так завжди буває за такого типу перемовин, бо Польща знаходиться поруч з Україною — дві країни мають багато спільних точок дотику, деякі з яких можна використати для побудови синергії, однак десь буде й певний елемент конкуренції» [‎7].

Висновки. Наявність економічних суперечностей між Україною та Польщею вимагає стратегічного підходу до їх вирішення. Війна висунула на перший план питання безпеки, проте ігнорування економічних конфліктів може підірвати довіру між країнами. Україна та Польща мають унікальний шанс на подальше зміцнення свого партнерства, але для цього необхідно вирішити ключові економічні суперечності, що виникли під час війни. Взаємні претензії щодо зернового експорту, транспортної конкуренції та соціального забезпечення українських біженців впливають на суспільні настрої і політичну ситуацію в обох країнах. Для уникнення подальших загострень необхідний стратегічний діалог між урядами, а також чітке розмежування економічних питань від політичної риторики. Ефективне управління цими викликами сприятиме не лише стабілізації двосторонніх відносин, але й успішній інтеграції України в європейське економічне та політичне середовище.

Джерела та література

1. 53% поляків виступають за прийом українських біженців: найнижчий результат з березня 2022 року. pap. URL: https://www.pap.pl/ua/ukrainian/news/53-polyakiv-vistupayut-za-priyom-ukrainskikh-bizhenciv-naynizhchiy-rezultat-z (дата звернення: 06.03.2025).
2. Андрусечко П. Польща – Україна: Туск прагне змінити атмосферу. Наш вибір. URL: https://naszwybir.pl/polshha-ukrayina-tusk/ (дата звернення: 06.03.2025).
3. Григоренко Ю. Блокада прикордонних переходів із Польщею загрожує всій економіці України. GMK Center. URL: https://gmk.center/ua/posts/blokada-prykordonnykh-perekhodiv-iz-polshcheiu-zahrozhuie-vsij-ekonomitsi-ukrainy/ (дата звернення: 06.03.2025).
4. Заборона імпорту зерна: Україна подала позов до СОТ проти Польщі, Словаччини та Угорщини. Blocked. URL: https://www.ukrinform.ua/rubric-economy/3762937-ukraina-podala-pozov-do-sot-proti-polsi-slovaccini-ta-ugorsini-cerez-zaboronu-importu-zerna.html (дата звернення: 06.03.2025).
5. Капнік О. Блокада кордону: Моравецький підтримав польських страйкарів. ТСН.ua. URL: https://tsn.ua/svit/blokada-kordonu-moraveckiy-pidtrimav-polskih-straykariv-2461600.html (дата звернення: 06.03.2025).
6. Катастрофічні збитки: скільки Україні могла коштувати блокада кордону поляками. Апостроф. URL: https://apostrophe.ua/ua/news/world/europe/2024-05-14/katastroficheskiy-uscherb-skolko-ukraine-mogla-stoit-blokada-granitsyi-polyakami/321308 (дата звернення: 06.03.2025).
7. Не треба лякати українців перехідними періодами. Україна вже є частково в ЄС, — депутат Сейму Коваль. Еспресо. URL: https://espreso.tv/ne-treba-lyakati-ukraintsiv-perekhidnimi-periodami-ukraina-vzhe-e-chastkovo-v-es-deputat-seymu-koval (дата звернення: 06.03.2025).
8. Польща заборонила імпорт зерна та іншої аграрної продукції з України. Європейська правда. URL: https://www.eurointegration.com.ua/news/2023/04/15/7159916/ (дата звернення: 06.03.2025).
9. Польща і Угорщина заборонили імпорт українського зерна – BBC News Україна. BBC News Україна. URL: https://www.bbc.com/ukrainian/news-65291408 (дата звернення: 06.03.2025).
10. Польща та Україна почали активніше торгувати в умовах війни. Агрополіт – гаряча агрополітика. URL: https://tinyurl.com/yc6fyts3 (дата звернення: 06.03.2025).
11. Радченко Г. Внутрішні інтереси Польщі та дружба з Україною. Чи може зернова суперечка зруйнувати польсько-український альянс. Розповідає Геннадій Радченко – Forbes.ua. URL: https://forbes.ua/svit/dopomoga-ukraini-u-viyni-proti-rf-ne-skasovue-vnutrishni-interesi-polshchi-chi-mozhe-zernova-superechka-zruynuvati-polsko-ukrainskiy-alyans-rozpovidae-gennadiy-radchenko-26092023-16258 (дата звернення: 06.03.2025).
12. Рафал Меклер. Політик, який стоїть за блокадою кордону Польщі з Україною. BBC News Україна. URL: https://www.bbc.com/ukrainian/articles/cn0plynkl6vo (дата звернення: 06.03.2025).
13. Росія, Китай чи Польща: як змінювалися головні торгівельні партнери України. Слово і Діло. URL: https://www.slovoidilo.ua/2024/09/30/infografika/ekonomika/rosiya-kytaj-chy-polshha-yak-zminyuvalysya-holovni-torhivelni-partnery-ukrayiny (дата звернення: 06.03.2025).
14. Супрун О. Блокада кордону: що вимагають польські перевізники та що робить українська влада і підприємці. Суспільне. URL: https://suspilne.media/624883-blokada-kordonu-so-vimagaut-polski-perevizniki-ta-so-robit-ukrainska-vlada-i-pidpriemci/ (дата звернення: 06.03.2025).
15. Торгівля між Україною і Польщею цьогоріч перевищить $10 мільярдів – посольство. Укрінформ. URL: https://www.ukrinform.ua/rubric-economy/3372759-torgivla-miz-ukrainou-i-polseu-cogoric-perevisit-10-milardiv-posolstvo.html (дата звернення: 06.03.2025).
16. Угорщина, Румунія, Болгарія та Словаччина домовилися не відновлювати імпорт українського зерна. hromadske. URL: https://hromadske.ua/posts/ugorshina-rumuniya-bolgariya-ta-slovachchina-domovilisya-ne-vidnovlyuvatime-import-ukrayinskogo-zerna (дата звернення: 06.03.2025).
17. Україна і ЄС підписали “транспортний безвіз”. Європейська правда. URL: https://www.eurointegration.com.ua/news/2022/06/29/7142282/ (дата звернення: 06.03.2025).
18. Чорновол К. “Це забрали в армії”: нардеп сказав, скільки втратила Україна через блокаду кордону. УНІАН. URL: https://www.unian.ua/economics/finance/blokada-kordonu-nardep-nazvav-vtrati-byudzhetu-ukrajini-cherez-protest-polskih-fermeriv-12559449.html (дата звернення: 06.03.2025).
19. Шаріпов О., Давиденко Б., Федорчук В. Перша зернова. Польські фермери через проблему українського зерна «знесли» міністра сільського господарства. Українське агро дійсно так шкодить сусідам? Спойлер – ні! – Forbes.ua. URL: https://forbes.ua/svit/persha-zernova-polski-fermeri-cherez-problemu-ukrainskogo-zerna-znesli-ministra-silskogo-gospodarstva-ukrainske-agro-diysno-tak-shkodit-susidam-spoyler-ni-05042023-12869 (дата звернення: 06.03.2025).
20. Як і чому посварилися Україна та Польща. BBC. URL: https://www.bbc.com/ukrainian/articles/c9ejzgkydm9o (дата звернення: 06.03.2025).
21. Янко М., Іващук О. Блокування кордону польськими страйкарями: яка ситуація наприкінці року. Суспільне Львів. URL: https://suspilne.media/lviv/650914-blokuvanna-kordonu-polskimi-strajkarami-aka-situacia-naprikinci-roku/ (дата звернення: 06.03.2025).
22. Klimczak: Koniec protestu na granicy z Ukrainą. Minister podał datę. wprost.biznes. URL: https://biznes.wprost.pl/gospodarka/transport/11549779/klimczak-koniec-protestu-na-granicy-z-ukraina-minister-podal-date.html (дата звернення: 06.03.2025).
23. Regulation – 2022/870 – EN – EUR-Lex. EUR-Lex – Access to European Union law – choose your language. URL: https://eur-lex.europa.eu/eli/reg/2022/870/oj/eng (date of access: 06.03.2025).

Ключовi слова: соцiальний проєкт, соцiальне проектування, соціальна ініціатива.

У сучасному суспiльствi активiзується використання соцiальних проєктiв як iнструменту вирiшення складних суспiльних проблем. Особливо актуальним соцiальне проектування стало в Українi в умовах повномасштабної вiйни. Водночас вiдсутнiсть унiфiкованого визначення цього поняття у науковiй лiтературi зумовлює необхiднiсть його теоретичного аналiзу.

Аналiз дослiджень i публiкацiй. Проблематика соцiального проєктування розглядається у працях українських учених Ю. Антропової [1], О. Безпалько [2], А. Данiлової [3], I. Iонової [4], Г. Клешнi [5], Н. Костiної та А. Семеза [6] та iнших. Зарубiжний досвiд представлений працями Н. Ваки-Тавiри, Ф. Херери-Тапiа [7], Т. Михович, С. Кропельницької [8], Дж. Реннера [9] та iн.

Мета статтi: систематизувати наукові пiдходи до визначення поняття «соцiальний проєкт» на основі порівняння вiтчизняних та іноземних трактувань цієї дефініції.

Виклад основного матерiалу. В умовах інтенсивного розвитку соціального проєктування виникає потреба в глибокому осмисленні його змісту та окресленні ключових ознак. Попри зростання значущості соціальних проєктів, на сьогодні відсутнє єдине загальноприйняте визначення цього поняття. У зв’язку з цим доцільним є аналіз існуючих дефініцій, запропонованих у працях українських дослідників (Табл. 1.1).

Таблиця 1.1

Трактування поняття «соціальний проєкт» українськими науковцями

Джерело: складено авторкою

Зміст таблиці 1.1 демонструє, що соціальний проєкт включає мету, чітко визначені часові рамки та ресурси, позитивний соціальний вплив, інноваційний характер, а також конкретний вимірюваний продукт або результат. Більшість розглянутих визначень трактують соціальний проєкт як сукупність взаємопов’язаних заходів або рішень. Щодо відмінностей у підходах, Клешня Г. акцентує увагу на стратегічному аспекті проєкту, тоді як Хміль Ф. підкреслює його організаційну форму [5-6]. Водночас Костіна Н. і Семез А. пропонують інтегрувати ці два погляди [6].

Науковці Безпалько О., Данілова А., Костіна Н. та Семез А. наголошують на інноваційній сутності соціальних проєктів, розглядаючи їх як соціальні нововведення [2; 3; 6]. Вони підкреслюють, що такі проєкти повинні не лише вирішувати актуальні проблеми, а й створювати нові матеріальні та духовні цінності, сприяючи покращенню умов життя суспільства. Науковиця Іонова І. аналізує соціальний проєкт з позиції управлінських та організаційних рішень, спрямованих на покращення соціокультурних умов і впровадження необхідних соціальних змін. Цей підхід підкреслює системний характер соціального проєкту, у якому кожен складник виконує свою роль для досягнення результату.

Закордонні дослідники також вивчали поняття «соціальний проєкт», пропонуючи різноманітні підходи до його інтерпретації. Аналіз їхніх визначень дозволяє порівняти зарубіжний досвід із вітчизняними підходами, виявити спільні та відмінні риси, а також окреслити ключові концептуальні акценти, що формують розуміння цього явища в міжнародному середовищі (Табл. 1.2). Це створює підґрунтя для подальшого опису й узагальнення основних ознак, функцій і методів соціального проєкту як об’єкта наукового дослідження.

Таблиця 1.2

Трактування поняття «соціальний проєкт» іноземними науковцями

Джерело: складено авторкою

Спільним для розуміння соціальних проєктів є їх спрямованість на досягнення позитивних змін у суспільстві. Важливу роль у цьому відіграють активні учасники – соціальні агенти, громадські організації або місцева влада, які ініціюють і координують реалізацію таких змін. Головним результатом цих проєктів є покращення соціальних умов, розвиток територій та створення нових можливостей для населення.

Водночас кожне з визначень акцентує увагу на різних аспектах соціальних проєктів. Зокрема, дослідники Вака-Тавіра Н. і Херера-Тапіа Ф. виокремлюють роль місцевого управління, яке створює нові можливості та сприяє подоланню складних умов [7]. Їхній підхід зосереджений на розвитку територій як внутрішньої здатності забезпечувати соціальний і економічний добробут.

Дослідники Ернандес Й. і Кормікан К. підкреслюють важливість планування, координації та цілеспрямованості у діяльності соціальних менеджерів [10]. Вони трактують соціальні проєкти як засіб впровадження нових соціальних практик, що трансформують суспільство завдяки організованим діям.

На відміну від інших, Михович Т., Кропельницька С. та Кулеша-Любінець М. розглядають соціальні проєкти як форму соціальної інновації, створеної ініціатором [8]. Їхній підхід особливо підкреслює розвиток і модернізацію матеріальних та духовних цінностей у динамічному середовищі. Вони також враховують важливість просторових, часових і ресурсних обмежень, що впливають на реалізацію і ефективність проєктів. Реннер Дж., визначає соціальні проєкти як акти солідарності, спрямовані на покращення різних сфер суспільного життя, наголошуючи на зміцненні громадянської свідомості та соціальної єдності як ключових результатах таких ініціатив [9].

Отже, всі іноземні дослідники погоджуються в тому, що соціальні проєкти є інструментами позитивних змін, хоча їхні підходи до реалізації різняться – від управління територіями та координації дій до впровадження соціальних інновацій і посилення громадянської солідарності. Для формування узагальненого визначення поняття «соціальний проєкт» було проведено аналіз спільних та відмінних ознак, які йому надають як вітчизняні, так і зарубіжні науковці.

Українські та закордонні дослідники одностайні у тому, що соціальні проєкти спрямовані на досягнення позитивних соціальних змін. Вони також підкреслюють обмеженість проєктів у часі та ресурсах – кожен має чітко визначений початок і завершення, а також конкретний обсяг ресурсів. Важливою ознакою є інноваційність, адже соціальні проєкти повинні впроваджувати нові соціальні практики або цінності, які сприяють розвитку суспільства.

Вітчизняні науковці, зокрема Пономаренко О., роблять акцент на детальному вивченні ресурсної бази проєктів, виділяючи інтелектуальні, інформаційні, трудові та управлінські ресурси. Натомість зарубіжні автори більше уваги приділяють структурі управління та організації процесів. Щодо управлінського аспекту, українські дослідники (Клешня Г., Хміль Ф.) підкреслюють стратегічну складову, тоді як іноземні вчені (Вака-Тавіра Н., Херера-Тапіа Ф.) акцентують на ролі місцевого управління як механізму соціального розвитку територій. Крім того, зарубіжні автори (Реннер Дж.) зосереджуються на соціальній згуртованості та актах солідарності, у той час як вітчизняні дослідники більше уваги приділяють практичній реалізації проєктів та їх ресурсному забезпеченню.

Наукове трактування сутності соціального проєкту варіюється залежно від підходу та наукового напрямку:

1. Соціологічний підхід передбачає спробу розв’язання соціальних проблем. З соціологічного погляду, соціальні проєкти розглядаються як інструмент для їх вирішення та задоволення потреб громади. Аналіз соціальних відносин і динаміки груп використовується для визначення пріоритетних напрямків діяльності соціального проєкту;
2. Економічний підхід використовує трактування соціального проєкту з боку його вкладу у розвиток інфраструктури та економіки. З економічного погляду, соціальні проєкти можуть розглядатися як інвестиції в розвиток людського капіталу, підвищення конкурентності на ринку праці та покращення загального рівня життя. Оцінка ефективності проєкту здійснюється за допомогою аналізу економічних показників та індикаторів;
3. Управлінський підхід використовує напрями планування та впровадження стратегій, розглядає соціальний проєкт як систему з конкретними цілями та завданнями. Він звертає увагу на важливості ефективного управління процесом впровадження та врахуванні ризиків. Моделі управління можуть використовуватися для оптимізації використання ресурсів та досягнення поставлених завдань.

Ці підходи часто взаємодіють, адже соціальні проєкти можуть розглядатися як комплексні явища, що об’єднують елементи соціальних, економічних і управлінських аспектів.

Вітчизняні та іноземні підходи до визначення соціальних проєктів спільно визнають їхню роль як інструментів для досягнення позитивних соціальних змін. Водночас вони відрізняються за рівнем деталізації ресурсної бази, підходами до управління та акцентами на соціальних аспектах реалізації. Інтерпретації поняття соціальних проєктів значно варіюються між українськими та іноземними дослідниками, що відображає особливості соціально-політичних контекстів і методологічних підходів. Українські вчені зосереджуються на практичному застосуванні соціального проєктування як відповіді на актуальні соціальні виклики, особливо в умовах війни та соціальних вразливостей, тоді як зарубіжні дослідники, як правило, спираються на ширшу теоретичну базу, включаючи різноманітні методології та провідні світові практики.

В англомовній науковій літературі термін «соціальний проєкт» часто розглядається у контексті соціального проєктування та менеджменту соціальних проєктів, які охоплюють процеси розробки й реалізації ініціатив, спрямованих на розв’язання соціальних проблем або покращення життя конкретних спільнот. У працях таких науковців, як Данілова А., Безпалько О., Романовська Л., термін, що за змістом наближений до поняття «соціальний проєкт» і є з ним співзвучним (Табл. 1.3).

Таблиця 1.3

Трактування поняття «соціальне проєктування»

Джерело: складено авторкою

Соціальне проєктування є складним і багатогранним явищем, яке набуло різних інтерпретацій у науковому середовищі. Аналіз праць провідних дослідників дає змогу виділити декілька ключових підходів до його розуміння.

Дослідниця Данілова А. визначає соціальне проєктування як діяльність, спрямовану на розвиток соціальної сфери та подолання актуальних соціальних проблем [3]. Вона акцентує на практичній спрямованості цього процесу, підкреслюючи важливість досягнення безпосередньої соціальної користі шляхом реалізації конкретних проєктів.

Науковиця Безпалько О. трактує соціальне проєктування як комплексну розробку, яка ґрунтується на створенні науково обґрунтованої моделі бажаного майбутнього [2]. Його концепція передбачає залучення соціологічних досліджень, економічних розрахунків та адміністративних інновацій, що вказує на стратегічний характер підходу та орієнтацію на прогнозування соціальних змін. Іншу думку підтримує Романовська Л [13, 14]. Пропонує індивідуалізоване бачення соціального проєктування, розглядаючи його як самостійне суспільне виробництво, яке поєднує творчий підхід соціального працівника з його особистісним стилем. Вона наголошує на ролі фахівця як суб’єкта творчого процесу, підкреслюючи важливість його особистісного внеску в реалізацію соціальних ініціатив.

Дослідники Косенко Н., Доценко Н., Чумаченко І. характеризують соціальне проєктування як спеціалізоване дослідження, метою якого є досягнення соціально значущого результату [11]. Вони виділяють локалізацію проєкту в часі, просторі та ресурсах, наголошують на створенні суспільно значущої цінності, яка враховує реальні можливості та обмеження середовища. На відміну від них Серга Т., Щербина С. визначають соціальне проєктування як методологічний підхід, що базується на дизайнерському мисленні [15]. Їхній підхід орієнтується на системний аналіз умов та методичних аспектів проєктування, що дозволяє створювати інноваційні рішення для розв’язання соціальних проблем.

Науковці Мішина С., Мішина О. розглядають соціальне проєктування як механізм реалізації соціально відповідальних ініціатив [12]. Вони підкреслюють його роль у підвищенні рівня освіти, грамотності, а також забезпеченні сталого розвитку суспільства. Особливий акцент зроблено на довгостроковому позитивному впливі на громади та бізнес.

Наукове трактування сутності соціального проєктування варіюється залежно від підходу на наукового напрямку, тому узагальнюємо їх як практичний, стратегічний та творчий. Вони часто взаємодіють, адже соціальне проєктування може розглядатися як комплексний процес.

Соціальні проєкти мають певні відмінні ознаки із класичними проєктами. Основні відмінності: результат проєкту завжди стосується людей і впливає на рівень, умови якість життя; реалізують соціальний проєкт люди зі своїми потребами та інтересами, які мають відповідні ресурси; наслідком є соціальні зміни, що актуалізують основні цінності проєкту.

Отже, теоретичні підходи до розуміння сутності соціального проєкту свідчить про багатовимірність цього явища, яке поєднує в собі інноваційні, управлінські, ресурсні та соціокультурні складники. Незважаючи на відсутність єдиного визначення, як в українській, так і в зарубіжній науковій традиції, соціальні проєкти розглядаються як ефективний інструмент для досягнення позитивних змін у суспільстві. Вони мають чітку цільову спрямованість, часові та ресурсні межі, передбачають вимірювані результати та активну участь ініціаторів – громадських організацій, представників бізнесу, органів місцевого самоврядування. У контексті сучасних викликів, зокрема війни в Україні, соціальне проєктування набуває особливої актуальності як механізм консолідації зусиль суспільства, розвитку громад та формування нових соціальних практик.

Список використаної лiтератури:

1. Антропова Ю. Ю. Проектне управління // Вісник Хмельницького державного університету. Серія: Філософія. Соціологія. Культурологія. – 2009. – № 11 (149), вип. 11. – С. 164–168.
2. Безпалько О. В. Соціальне проектування : навч. посіб. – К., 2010. – 246 с. – Режим доступу: https://elibrary.kubg.edu.ua/id/eprint/2615/1/O_Bezpalko_SP_IL_KUBG.pdf?utm_source=chatgpt.com (дата звернення: 13.05.2025).
3. Данілова А. П. Соціальний проект як засіб формування та розвитку ініціативності учнівської молоді // Теоретико-методичні проблеми виховання дітей та учнівської молоді. – 2013. – Вип. 17 (1). – С. 237–246. – Режим доступу: https://scholar.googleusercontent.com/scholar?q=cache:Y-ECYHsHCjYJ:scholar.google.com/+%D1%81%D0%BE%D1%86%D1%96%D0%B0%D0%BB%D1%8C%D0%BD%D0%B8%D0%B9+%D0%BF%D1%80%D0%BE%D0%B5%D0%BA%D1%82&hl=uk&as_sdt=0,5 (дата звернення: 11.05.2025).
4. Іонова І. М. Проєктна діяльність у роботі спеціалізованих соціальних служб [Електронний ресурс]. – Режим доступу: https://journals.index-copernicus.com/api/file/viewByFileId/570492.pdf (дата звернення: 11.03.2025).
5. Клешня Г. М. Соціальний проєкт у епоху постмодерну. – К., 2019. – 265 с. – Режим доступу: https://enpuir.npu.edu.ua/bitstream/handle/123456789/40304/Kleshnia_dis.pdf?sequence=1&isAllowed=y (дата звернення: 13.03.2025).
6. Семез А. А. Соціально-педагогічне проектування : навч.-метод. посіб. для студентів вищих пед. навч. закладів спец. 6.010106 «Соціальна педагогіка». – Кіровоград, 2012. – 132 с. – Режим доступу: https://pedagogy.lnu.edu.ua/wp-content/uploads/2018/02/Semez.pdf (дата звернення: 14.03.2025).
7. Baca-Tavira N., Herrera-Tapia F. Social projects. Notes on their design and management in rural territories. – 2016. – № 72. – Режим доступу: https://www.scielo.org.mx/scielo.php?pid=S140514352016000300069&script=sci_arttext&tlng=en (дата звернення: 11.03.2025).
8. Myhovych T., Kropelnytska S., Kulesha-Liubinets M. Components and features of the social project. – Stuttgart, 2020. – Режим доступу: https://www.semanticscholar.org/reader/2aea212c1e8602eeb7e8d14fdaabd4b58fd674a7 (дата звернення: 13.03.2025).
9. Soares J. R. R. Innovation and Entrepreneurial Opportunities in Community Tourism. – 2020. – С. 358. – DOI: 10.4018/978-1-7998-4855-4.ch003 (дата звернення: 13.04.2025).
10. Hernandez Y., Cormican K. Towards the effective management of social innovation projects: Insights from project management. – 2016. – Vol. 100. – P. 237–243. – Режим доступу: https://www.sciencedirect.com/science/article/pii/S187705091632316X?ref=pdf_download&fr=RR-2&rr=91f446a5cc66d216 (дата звернення: 13.05.2025).
11. Косенко Н. В., Доценко Н. В., Чумаченко І. В. Інформаційна технологія проєктного управління формування команд з урахуванням компетентнісного підходу. – Харків, 2019. – 134 с.
12. Мішина С. В., Мішин О. Ю. Науково-практичні засади соціального проектування // Ефективна економіка : електр. наук. фах. вид. – 2020. – № 1. – DOI: https://doi.org.10.32702/2307-2105-2020.1.73 (дата звернення: 13.04.2025).
13. Романовська Л. І. Особливості соціального проєктування в соціальній роботі // Педагогіка формування творчої особистості у вищій і загальноосвітній школах. – 2020. – № 68, т. 1. – С. 104–108. – DOI: https://doi.org/10.32840/1992-5786.2020.68-1.21 (дата звернення: 13.05.2025).
14. Романовська Л. Специфіка соціального проєктування у професійній діяльності соціальних працівників // Інноваційна педагогіка. – 2020. – Вип. 21, т. 3. – С. 97–100.
15. Серга Т. О., Щербина С. С. Соціальне проєктування: сутність, призначення, методологія. – 2024. – Вип. 1 (54). – С. 195–199. – DOI: https://doi.org/10.24144/2524-0609.2024.54.195-199 (дата звернення: 03.04.2025).

слухач другого магістерського рівня освіти

спеціальності «Національна безпека»,

Національного університету «Острозька академія»

e-mail: mykola.mokliak@oa.edu.ua

ТРАНСФОРМАЦІЯ ВОЄННОЇ СТРАТЕГІЇ НА ОСНОВІ

ОПЕРАЦІЙ БАЗОВИХ ЕФЕКТІВ

This article introduces the Effects-Based Operations (EBO) concept, a modern military paradigm shifting focus from physical destruction to achieving desired strategic and tactical effects through integrated state power. It traces EBO’s evolution, highlighting its application in conflicts like “Desert Storm” and its growing relevance in Ukraine’s defense against hybrid threats. The core principles of EBO—including a systemic approach to the adversary, outcome orientation, and integrated application of resources—are detailed, emphasizing adaptability and minimizing collateral damage. The text outlines various instruments of EBO, such as information campaigns, economic sanctions, cyberattacks, diplomatic efforts, and special operations, stressing their combined synergistic effect. Ultimately, the article concludes that EBO represents a fundamental shift in warfare, enabling nations to achieve strategic goals effectively and efficiently, making its mastery vital for Ukraine’s security and resilience.

Концепція операцій базових ефектів (ОБЕ) являє собою відносно нову парадигму у військовій справі, яка набула значної актуальності наприкінці XX – початку XXI століття. Її сутність полягає у зміщенні акценту з фізичного знищення сил противника на досягнення бажаних стратегічних, оперативних та тактичних ефектів шляхом скоординованого застосування всіх доступних інструментів сили держави [12]. Історично, військова думка еволюціонувала від стратегій прямого зіткнення та виснаження до більш витончених підходів, орієнтованих на маневр та психологічний вплив. Поява високоточної зброї, розвиток інформаційних технологій та усвідомлення складності сучасних конфліктів стали каталізаторами формування концепції операцій базових ефектів. Військові теоретики та практики усвідомили, що просте знищення військової сили противника не завжди призводить до досягнення політичних цілей, а часто супроводжується значними гуманітарними та економічними наслідками [10].

Одним із важливих етапів розвитку концепції ОБЕ стало застосування авіації під час операції “Буря в пустелі” у 1991 році, де стратегічні бомбардування були спрямовані не лише на військові об’єкти, але й на інфраструктуру, що підтримувала режим Саддама Хусейна, з метою підірвати його політичну волю до опору [3]. Подальший розвиток інформаційних технологій та теорії системного аналізу сприяв формалізації концепції ОБЕ як комплексного підходу до планування та ведення бойових дій.

В Україні концепція операцій базових ефектів почала активно досліджуватися та впроваджуватися у військову практику в контексті реформування Збройних Сил України та адаптації до сучасних гібридних загроз [8]. Розуміння необхідності асиметричної відповіді на дії противника, використання не лише військових, але й політичних, економічних, інформаційних та інших інструментів впливу зумовило зростання інтересу до принципів ОБЕ. В Україні застосування операцій базових ефектів регулюється низкою нормативних документів, включно із законами, підзаконними актами, а також військовими доктринами та настановами. Ключовим документом, що визначає основи національної безпеки та оборони, є Закон України “Про національну безпеку України”[1].

Операції базових ефектів базуються на низці ключових принципів, які визначають їхню сутність та особливості застосування. До основних з них належать:

• Системний підхід: Розгляд противника як складної системи взаємопов’язаних елементів, де вплив на один елемент може призвести до каскаду наслідків в інших частинах системи.
• Орієнтація на ефекти: Фокус на досягненні конкретних бажаних ефектів, які безпосередньо сприяють досягненню поставлених цілей операції.
• Комплексне застосування сил та засобів: Інтеграція зусиль усіх доступних компонентів військової та невійськової сили держави для досягнення синергетичного ефекту.
• Адаптивність та гнучкість: Здатність оперативно реагувати на зміни обстановки, коригувати плани та перерозподіляти зусилля для досягнення бажаних ефектів.
• Мінімізація побічної шкоди: Прагнення до мінімізації негативних наслідків операцій для цивільного населення та інфраструктури, а також до зниження власних втрат [4].

Ефективна реалізація операцій базових ефектів вимагає комплексного та скоординованого застосування різноманітних інструментів впливу на противника та його оточення. Ці інструменти можуть варіюватися від традиційних військових засобів до некінетичних методів, спрямованих на інформаційну, економічну, політичну та соціальну сфери. Найбільшої ефективності в рамках ОБЕ досягається шляхом комбінованого та скоординованого застосування всіх доступних інструментів впливу. Синергетичний ефект від одночасного або послідовного застосування інформаційних кампаній, економічних санкцій, кібератак, дипломатичних зусиль та спеціальних операцій може значно перевищувати суму ефектів від їхнього окремого використання [5].

Інформаційна кампанія є одним із ключових інструментів реалізації ОБЕ, спрямованим на формування бажаної громадської думки, вплив на прийняття рішень противником та його населенням, а також на забезпечення підтримки власних дій. Вона включає в себе поширення інформації через різноманітні канали комунікації, такі як засоби масової інформації, соціальні мережі, інтернет-платформи, а також проведення публічних заходів та спеціальних інформаційних операцій. Інформаційна кампанія має бути узгоджена з іншими інструментами впливу та спрямована на досягнення конкретних інформаційних ефектів, таких як підрив морального духу противника, дискредитація його керівництва, формування позитивного іміджу власних сил та створення сприятливих умов для проведення інших операцій.

Економічні санкції являють собою потужний інструмент невійськового впливу, який може бути використаний в рамках ОБЕ для підриву економічної основи противника, обмеження його ресурсів та створення внутрішнього соціально-економічного напруження, що зрештою може призвести до зміни його поведінки або політичного курсу.

Кібератаки стали важливим інструментом реалізації ОБЕ в умовах зростаючої залежності сучасних держав від інформаційних технологій та кіберпростору. Вони можуть бути спрямовані на порушення функціонування критичної інфраструктури противника (енергетичні системи, транспорт, зв’язок, фінансовий сектор), виведення з ладу систем управління та зв’язку, отримання конфіденційної інформації, а також на поширення дезінформації та пропаганди.

Дипломатичні впливи є важливим інструментом реалізації ОБЕ, спрямованим на досягнення політичних цілей шляхом переговорів, укладення угод, використання міжнародних організацій та інших дипломатичних засобів. Дипломатія може використовуватися як для запобігання конфліктам, так і для їхнього врегулювання на різних етапах, а також для створення сприятливого міжнародного середовища для реалізації інших інструментів впливу.

Спеціальні операції являють собою комплекс скоординованих дій, що проводяться спеціально підготовленими силами та засобами для досягнення конкретних стратегічних, оперативних або тактичних цілей. В рамках ОБЕ спеціальні операції можуть використовуватися для виконання широкого спектру завдань, таких як розвідка, диверсії, звільнення заручників, ліквідація ключових осіб противника, підтримка дружніх сил та проведення психологічних операцій. Характерними рисами спеціальних операцій є їхня точність, швидкість, скритність та високий рівень ризику. Успішне проведення спеціальних операцій може мати значний вплив на хід конфлікту, створюючи бажані ефекти та сприяючи досягненню поставлених цілей [7].

Однією з ключових особливостей ОБЕ є орієнтація на постійний зворотний зв’язок та адаптивність. Результати оцінки ефективності застосованих інструментів та досягнутих ефектів повинні використовуватися для оперативного коригування стратегії та планів. Зворотний зв’язок (фідбек) — це процес, під час якого збирають та аналізують дані про досягнуті результати, виявляють розбіжності з очікуваними показниками та на основі цього ухвалюють рішення щодо коригування подальших дій.

Ефективна система фідбеку повинна бути оперативною, всебічною та об’єктивною. Вона має забезпечувати надходження інформації про результати застосування всіх інструментів впливу, а також про реакцію противника та його оточення на ці дії. На основі отриманої інформації командування може приймати рішення щодо зміни цілей, перерозподілу зусиль, застосування інших інструментів або коригування методів їхнього використання. Принципи організації процесу зворотного зв’язку у Збройних Силах України визначені у відповідних настановах та керівних документах, що регламентують процес управління військами та планування операцій.

Закон України “Про розвідку” [2] визначає правові основи організації та діяльності розвідувальних органів України, їхні завдання, функції та повноваження, а також порядок отримання, обробки та використання розвідувальної інформації. Сучасні інформаційні технології та програмне забезпечення дозволяють створювати комплексні моделі, що імітують поведінку складних систем, таких як держава-противник або регіон конфлікту. Ці моделі можуть використовуватися для оцінки потенційного впливу різних сценаріїв застосування ОБЕ та для прийняття обґрунтованих рішень. Один з перспективних напрямів — це використання штучного інтелекту та машинного навчання. Ці технології дозволяють аналізувати великі обсяги даних і виявляти неочевидні взаємозв’язки, що значно підвищує точність прогнозування наслідків від застосування Операцій Базових Ефектів.

Концепція операцій базових ефектів знайшла своє відображення у багатьох сучасних конфліктах, де сторони прагнули досягти стратегічних цілей не лише шляхом прямого військового зіткнення, а й через асиметричні впливи та нелінійні результати. Аналіз окремих операцій дозволяє краще зрозуміти практичне застосування принципів ОБЕ, його потенційні переваги та можливі обмеження [14].

Операція “Іракська свобода” (2003) є одним із прикладів застосування елементів концепції ОБЕ, хоча її кінцеві результати викликають багато дискусій. Основною метою операції було повалення режиму Саддама Хусейна та встановлення в Іраку демократичного уряду. Стратегія коаліційних сил включала не лише швидке військове вторгнення та захоплення ключових територій, але й інформаційні операції, спрямовані на деморалізацію іракської армії та населення, а також на формування позитивного сприйняття дій коаліції.

Застосування нерегулярних військових формувань, підтримка сепаратистських рухів та проведення спеціальних операцій є військовою складовою гібридної стратегії. Анексія Криму та підтримка збройного конфлікту на сході України демонструють прагнення Росії досягти своїх цілей шляхом асиметричних дій, уникаючи відкритого широкомасштабного військового вторгнення на початковому етапі [9].

Операції проти терористичних організацій також часто включають елементи ОБЕ. Замість традиційних військових кампаній, спрямованих на захоплення територій, зусилля зосереджуються на підриві здатності терористичних груп до діяльності шляхом ліквідації їхніх лідерів, руйнування фінансових мереж, протидії пропаганді та вербуванню нових членів [13]. Застосовувалися також економічні інструменти впливу, зокрема блокування фінансових активів іракського режиму. Однак, незважаючи на швидке повалення Хусейна, подальша окупація та спроби побудови нової політичної системи зіткнулися зі значними труднощами, включаючи зростання повстанського руху та міжконфесійну ворожнечу. Це свідчить про складність прогнозування та контролю довгострокових ефектів навіть при успішному досягненні початкових цілей. Аналіз операції в Іраку підкреслює також важливість глибокого розуміння соціокультурного контексту та потенційних нелінійних наслідків військового втручання [3].

Операції базових ефектів становлять собою фундаментальний зсув у підходах до воєнного планування та застосування сили в умовах сучасної війни. Замість традиційного зосередження на фізичному знищенні сил противника, ОБЕ спрямовують зусилля на досягнення системних ефектів, що спричиняють зміну поведінки, послаблення політичної волі, дестабілізацію ключових вузлів управління та створення стратегічної переваги без масштабного збройного зіткнення. Концептуальні засади ОБЕ підкреслюють необхідність системного аналізу противника як цілісної структури, в якій кожен компонент (політичний, економічний, інформаційний чи соціальний)  може виступати як критичний вузол, уразливість якого призведе до каскадного ефекту[6]. Ціллю операцій базових ефектів є не стільки перемога в бойових діях, скільки досягнення політичних і стратегічних результатів через модифікацію контексту дій противника — його сприйняття, рішень і здатності діяти

Підводячи підсумки можемо сказати, що операції базових ефектів виступають ефективним, гнучким та ресурсозберігаючим інструментом реалізації національної безпекової та воєнної стратегії. Їх використання дозволяє державам досягати стратегічних цілей, уникаючи затяжних і виснажливих збройних конфліктів. Для України, що перебуває в умовах гібридної війни, засвоєння принципів ОБЕ та розбудова відповідних спроможностей є не лише актуальним, але й життєво необхідним завданням у забезпеченні стійкості та перемоги в багаторівневому конфлікті.

Список використаних джерел

1. Закон України “Про національну безпеку України” від 21 червня 2018 року № 2469-VIII. Режим доступу: https://zakon.rada.gov.ua/laws/main/2469-viii (дата звернення: 11.05.2025).
2. Закон України “Про розвідку” від 22 березня 2001 року № 2331-III. Режим доступу: https://zakon.rada.gov.ua/laws/main/2331-iii (дата звернення: 10.05.2025).
3. Atkinson R. Crusade: The Untold Story of the Persian Gulf War. — Boston : Houghton Mifflin, 1993. — 575 p.
4. Воронцов В. А. Психологічні операції в контексті операцій базових ефектів. Військово-науковий вісник. 2021. № 2(35). С. 91-105.
5. Голубєв С. О. Синергія інструментів впливу в операціях базових ефектів. — Київ : Сфера, 2021. — 192 c.
6. Загородній В. К., Мельник С. В. Операції, орієнтовані на ефект: теоретичні аспекти. — Львів : Видавництво Львівського національного університету, 2020. — 148 c.
7. Зайцев С. В. Спеціальні операції в контексті гібридної війни. — Львів : Видавництво Національної академії сухопутних військ, 2023. — 168 c.
8. Іванов І. С. Впровадження концепції операцій базових ефектів у Збройних Силах України: сучасний стан та перспективи. Вісник Національної академії оборони України. 2023. № 1(27). С. 8-17.
9. Ковальчук О. О. Асиметричні дії в гібридній війні: український досвід // Військова думка України. — 2020. — № 2. — С. 47–60.
10. Петров А. І. Еволюція військової думки: від стратегії виснаження до операцій базових ефектів. — Харків : Видавництво Харківського національного університету, 2022. — 196 c.
11. Семенов І. П. Кількісні методи оцінки в операціях, орієнтованих на ефект. Вісник Національного університету оборони України імені Івана Черняховського. 2023. № 2(33). С. 88-101.
12. Смирнов П. М. Стратегія непрямих дій у сучасних конфліктах. — Київ : Національна безпека, 2018. — 128 c.
13. Стельмах В. В. Концепція операцій базових ефектів у протидії тероризму // Науковий вісник Львівського державного університету внутрішніх справ. 2019. № 4. С. 98-111.
14. Карпенко С. І. Застосування штучного інтелекту в аналізі військової інформації. Інформаційні технології та безпека. 2023. № 4(12). С. 168-181.