Ключові слова: Омбудсман, права людини, воєнний стан, внутрішньо переміщені особи, воєнні злочини, правозахисна діяльність, міжнародне співробітництво, війна в Україні

Жуковська Вікторія Олександрівна,

студентка 4 курсу, спеціальності “Право”

Науковий керівник: Герасимчук О. П., к.ю.н, доц.,

директор ННІ права ім. І. Малиновського

The article is dedicated to the study of the activities of the Ukrainian Parliament Commissioner for Human Rights during the full-scale war with the Russian Federation. The key areas of the ombudsman’s work are examined: human rights activities during martial law, mechanisms for documenting war crimes, protection of internally displaced persons’ rights, restoration of violated citizens’ rights, and international cooperation in the human rights sphere. The complexity and multifaceted nature of the institution’s work in extreme war conditions are highlighted, emphasizing its role in ensuring the protection of citizens’ rights and freedoms, documenting war crimes, and forming international solidarity.

Keywords: Ombudsman, human rights, martial law, internally displaced persons, war crimes, human rights activities, international cooperation, war in Ukraine

ОМБУДСМАН УКРАЇНИ: ЗАХИСТ ПРАВ ЛЮДИНИ ПІД ЧАС ВІЙНИ

У вогні безпрецедентної війни, розв’язаної росією проти України, інституція Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини постає як ключовий захисник людської гідності та основоположних прав громадян. Ця війна, що принесла не лише фізичні руйнування, а й безліч моральних та правових викликів, перевіряє міцність правозахисних механізмів та їхню здатність забезпечувати дотримання міжнародного права і гуманітарних стандартів в умовах хаосу.

Омбудсмен України постає не просто посередником між громадянином і державою, а живим механізмом відновлення справедливості, захисту найважливіших прав та свобод людини в умовах воєнного часу. Його діяльність перетворюється на місію, спрямовану на збереження цінностей демократичного суспільства та захист прав тих, хто опинився в найуразливіших умовах. Це боротьба не лише за права окремих осіб, але й за принципи, що лежать в основі цивілізованого світу. Щоденна робота цієї інституції – це виклик, який вимагає рішучості, професійності та людяності, адже вона намагається повернути віру в справедливість серед руйнувань, страждань та невизначеності, які несе війна.

Діяльність Омбудсмана під час війни можна поділити на декілька напрямків:

1. Правозахисна діяльність Омбудсмана в умовах воєнного стану

Правозахисна діяльність Омбудсмана в період воєнного стану набуває особливої гостроти та значимості. Уповноважений Верховної Ради України з прав людини стає ключовою фігурою в системі захисту конституційних прав громадян в екстремальних умовах збройної агресії. Щоденна робота передбачає негайне реагування на численні виклики, які постають перед українським суспільством внаслідок військових дій.

Основним напрямком діяльності стає оперативний моніторинг дотримання прав людини в умовах воєнного стану. Це включає системне спостереження за станом забезпечення базових прав громадян, аналіз можливих обмежень та їх відповідність міжнародним стандартам. Омбудсман здійснює постійну комунікацію з органами державної влади, місцевого самоврядування, силовими структурами для негайного реагування на потенційні порушення прав людини.

Особливої уваги потребує захист прав осіб, які перебувають у найбільш вразливому становищі: військовослужбовців, членів їхніх сімей, переселенців, осіб з інвалідністю, дітей та літніх людей. Омбудсман розробляє спеціальні механізми підтримки та захисту цих категорій населення, створює спеціальні комунікаційні канали для термінового вирішення проблемних питань, надає безоплатну правову допомогу.

2. Механізми фіксації воєнних злочинів

Фіксація воєнних злочинів – надзвичайно складний і важливий напрямок роботи Омбудсмана в умовах війни. Створюється цілісна система документування протиправних дій, які містять ознаки воєнних злочинів, злочинів проти людяності та геноциду. Ця робота передбачає ретельний збір, систематизацію та верифікацію доказів протиправних дій російських окупаційних військ.

Механізм фіксації включає кілька взаємопов’язаних напрямків: польові дослідження, опитування свідків, збір речових доказів, супутникові зображення, відеоматеріали, медичні висновки. Створюються спеціальні мобільні групи, які оперативно виїжджають на місця можливих злочинів, проводять фіксацію пошкоджень, опитування постраждалих, збирають максимально повну доказову базу.

Важливим складником є міжнародна співпраця у документуванні воєнних злочинів. Омбудсман тісно співпрацює з міжнародними правозахисними організаціями, Міжнародним кримінальним судом, дипломатичними представництвами для забезпечення максимальної прозорості та неупередженості в зібранні доказів. Кожен задокументований випадок проходить ретельну перевірку та має бути придатним для подальшого судового переслідування винуватців.

3. Захист прав внутрішньо переміщених осіб

Захист прав внутрішньо переміщених осіб (ВПО) став одним із пріоритетних напрямків роботи Омбудсмана з початку повномасштабної війни. Мільйони українців були змушені покинути свої домівки через бойові дії, що створило безпрецедентну гуманітарну кризу. Уповноважений розробляє комплексні механізми підтримки та захисту прав переселенців на всіх рівнях.

Практична діяльність включає створення спеціальних комунікаційних каналів для ВПО, розгалужену систему консультування, допомогу в отриманні статусу, соціальних виплат, тимчасового житла. Омбудсмен активно працює над забезпеченням прав переселенців на освіту, медичне обслуговування, працевлаштування, соціальну адаптацію в нових умовах.

Особлива увага приділяється найбільш вразливим групам серед переселенців: багатодітним сім’ям, особам з інвалідністю, дітям-сиротам, літнім людям. Створюються спеціальні програми психологічної підтримки, соціальної реабілітації, забезпечення базових потреб. Омбудсман координує зусилля різних державних та громадських інституцій для комплексного вирішення проблем ВПО.

4. Відновлення порушених прав громадян

Відновлення порушених прав громадян в умовах війни є складним і багатогранним процесом, який вимагає системного підходу та оперативного реагування. Уповноважений з прав людини розробляє та впроваджує спеціальні механізми компенсації та відшкодування шкоди, завданої громадянам внаслідок бойових дій, окупації, терористичних актів.

Практичні інструменти включають створення спеціальних реєстрів пошкодженого майна, механізмів його обліку та компенсації, юридичного супроводу постраждалих. Омбудсман тісно співпрацює з місцевими органами влади, страховими компаніями, міжнародними організаціями для забезпечення максимально повної та справедливої компенсації.

Важливим напрямком є також правова допомога громадянам у відновленні документів, втрачених або пошкоджених під час бойових дій. Створюються спеціальні мобільні групи, які допомагають людям оформити необхідні папери, отримати довідки, забезпечити юридичний захист їхніх прав та інтересів.

5. Міжнародне співробітництво у правозахисній сфері

Міжнародне співробітництво стає критично важливим інструментом правозахисної діяльності в умовах війни. Омбудсман перетворюється на ключову комунікаційну платформу між Україною та міжнародними правозахисними інституціями. Головною метою такої співпраці є максимальне висвітлення правдивої інформації про порушення прав людини під час російської агресії.

Співпраця реалізується через низку каналів: офіційні дипломатичні комунікації, участь у міжнародних правозахисних конференціях, підготовку спеціальних доповідей для ООН, Ради Європи, ОБСЄ. Омбудсмен забезпечує системне інформування світової спільноти про масштаби та характер порушень прав людини в Україні.

Важливим результатом міжнародного співробітництва є не лише фіксація воєнних злочинів, а й формування міжнародної солідарності, запровадження санкційних механізмів проти держави-агресора, забезпечення міжнародної підтримки України. Омбудсман перетворюється на потужний голос українського народу на міжнародній арені, який послідовно домагається справедливості та захисту прав людини.

Отже, діяльність Омбудсмана України в умовах воєнного стану є надзвичайно важливим інструментом захисту прав та свобод громадян. Через складні випробування війни інституція Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини демонструє системну здатність протистояти масштабним порушенням міжнародного права, забезпечувати гідність та основоположні права українців. Робота Омбудсмана виходить далеко за межі традиційних правозахисних функцій, перетворюючись на потужний механізм збереження людяності, справедливості та правопорядку в екстремальних умовах війни.

СПИСОК ЛІТЕРАТУРИ

1. Oksana Shcherbanyuk, Jurgita Paužaitė- Kulvinskienė. Systemof HumanRights Protection and Judicial Protection in Ukraine during the War andItsCompatibility Problems in the context of EU Integration. The ChallengesandOpportunities in Law Ukrainian Case under the Conditions of War. Kraków2023.P.787-859 https://books.akademicka.pl/publishing/catalog/view/554/1790/2225.
2. Омбудсман України. СПЕЦІАЛЬНА ДОПОВІДЬ Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини щодо дотримання прав національних меншин (спільнот) та корінних народів в умовах збройної агресії Російської Федерації проти України. 2024. 156 с.
3. Шевчук О. В. ІНСТИТУТ ОМБУДСМАНА В УКРАЇНІ ПІД ЧАС ЗБРОЙНОГО КОНФЛІКТУ: ОСОБЛИВОСТІ ФУНКЦІОНУВАННЯ. СУЧАСНІ ВИКЛИКИ ТА АКТУАЛЬНІ ПРОБЛЕМИ СУДОВОЇ РЕФОРМИ В УКРАЇНІ : VІІ Міжнар. науково-практ. конф., м. Чернівці, 27 жовт. 2023 р. 2023. С. 663–666.
4. ЩОРІЧНА ДОПОВІДЬ про стан додержання та захисту прав і свобод людини і громадянина в Україні у 2023 році. Омбудсман України. URL: https://ombudsman.gov.ua/report-2023/images/documents/annual-report-2023.pdf (дата звернення: 20.11.2024).

Ключові слова: acquis communautaire, Європейський Союз, європейська інтеграція, кримінальний процес.

Жуковська Вікторія Олександрівна,

студентка 3 курсу, спеціальності “Право”

Науковий керівник: Герасимчук О. П.,

к.ю.н, доц.

АДАПТАЦІЯ УКРАЇНСЬКОГО КРИМІНАЛЬНОГО ПРОЦЕСУАЛЬНОГО ЗАКОНОДАВСТВА ДО ACQUIS COMMUNAUTAIRE ЄВРОПЕЙСЬКОГО СОЮЗУ

ADAPTATION OF UKRAINIAN CRIMINAL PROCEDURAL LEGISLATION TO THE EU ACQUIS COMMUNAUTAIRE

The article analyzes some aspects of adaptation of Ukrainian criminal procedure legislation to the EU acquis communautaire. The problems arising in the course of harmonization of national legislation with European standards are studied on the basis of an in-depth analysis of the legal acts of the European Union and Ukraine in the field of criminal and criminal procedure law. The author analyzes the issues related to the imperfection of the judicial system and insufficient regulation of the jury institute, and suggests ways to correct them.

Keywords: acquis communautaire, European Union, European integration, criminal procedure.

Обґрунтування актуальності проблеми. 23 червня 2022 року Україна, під час саміту лідерів країн Європейського Союзу, отримала статус кандидата на членство у Європейському Союзі (далі – ЄС), що покладає на неї обов’язок реформування всіх сфери суспільного життя, з метою відповідності стандартам цього політичного союзу.

Acquis communautaire є фундаментальним елементом процесу інтеграції до ЄС. Нові країни-члени, які приєднуються до Союзу, нині – Україна, повинні прийняти і реалізувати acquis communautaire в своєму національному законодавстві, так як останній забезпечує єдність в правових нормах та політиці всередині ЄС.

Стан наукової розробки. Вивченням цього питання займалося чимало науковців, але попри це, досі є питання, які потребують глибокого аналізу, серед них – вивчення проблем, які ускладнюють повне впровадження європейських стандартів в Україні. Дослідженням проблематики адаптації українського кримінального процесуального законодавства до acquis communautaire Європейського Союзу займалися такі вчені: О. Г. Шило, Н. Р. Лащук, І. В. Гловюк, В. В. Зуєв, Р. А. Климкевич, В. В. Луцик, О. В. Сіренко, Є. О. Короткова, О. Г. Данильян, О.О. Житній та інші.

Формулювання мети і завдань статті. Метою статті є дослідження проблем та перспектив адаптації українського кримінального процесуального законодавства до acquis communautaire Європейського Союзу.

Основними завданнями статті є: розкриття суті поняття acquis communautaire та його значення для європейської інтеграції; характеристика основних етапів гармонізації кримінального процесуального законодавства України з acquis communautaire та визначення ключових проблем, які виникають під час цього; пропозиції щодо шляхів та напрямків вирішення проблем, пов’язаних з впровадженням acquis communautaire в кримінальне процесуальне законодавство України, а також оцінка перспектив успішного завершення гармонізації кримінального процесуального законодавства України з законодавством ЄС.

Виклад основного матеріалу з обґрунтуванням отриманих наукових результатів. Провівши глибокий аналіз нормативно-правової бази та стану дослідження процесу гармонізації кримінального процесу України до acquis communautaire, можна виокремити низку актуальних проблем, зокрема:

• Недосконалість системи органів судової влади та організації їх діяльності [8]. Ця проблема дуже глибоко вкорінилась у сучасній судовій системі, і включає додаткові фактори, що поглиблюють стан цієї проблеми:

1. Корупція та вплив політики: Україна дуже часто стикається з корупцією у судовій системі, що підриває довіру суспільства до її роботи. Також, іноді судові рішення піддаються політичному впливу, що порушує принцип незалежності та неупередженості суддів.
2. Недостатня кваліфікація суддів: В Україні недостатньо кваліфікованих кадрів для зайняття посади судді, і це впливає на якість судових рішень, тривалість розгляду справ, і знову ж таки зникає довіра громадян до суддівської влади. Зараз ми спостерігаємо за добором кандидатів на посаду судді Конституційного суду України, і висміюємо, що деякі з них не знають елементарних речей (наприклад: кандидат на посаду не знав дати прийняття Конституції України). Але якщо уявити, що ці люди справді будуть на одній з найвищих ланок державної влади в державі, то стає зовсім не до сміху.
3. Неефективні механізми притягнення суддів до дисциплінарної відповідальності: Однією з основних причин є недостатня незалежність дисциплінарних органів, які відповідають за прийняття рішень щодо суддівських порушень. Часто ці органи не мають достатньої автономії від владних структур або інших впливових груп, що призводить до тиску на них та втручання у процеси прийняття рішень. Крім того, недостатньо прозорі та ефективні процедури розгляду скарг на дії суддів можуть призвести до того, що скарги або порушення не будуть належним чином розглянуті, або будуть затягнуті на довгий термін, що веде до відчуття безкарності серед суддів та загальної втрати довіри до системи правосуддя .

• Недостатнє регулювання інституту присяжних в кримінальному процесі. В багатьох країнах ЄС суд присяжних відіграє дуже важливу роль у прийнятті рішень у кримінальних провадженнях. У нашій країні присяжні можуть взяти участь у кримінальному провадженні лише якщо обвинуваченому загрожує довічне ув’язнення. Вважаю за необхідне підтримати пропозицію щодо розширення компетенції суду присяжних. Їх участь має бути передбачена у кримінальних справах, де передбачено покарання у вигляді позбавлення волі на строк від 10 років [9].

Як найкраще вирішити ці проблеми і які напрями слід обрати, щоб досягти ефективної імплементації кримінального процесуального закону України до законів ЄС? Перш за все, звичайно, нашій судовій системі необхідне радикальне реформування. І для мене хорошим прикладом такого реформування є досвід Грузії, Латвії та Чехії [12].

Мої пропозиції, відповідно до їхніх реформ: радикальна люстрація судових і правоохоронних органів для очищення влади; підвищення заробітної плати працівників судів та органів кримінальної юстиції та збільшення бюджету органів кримінальної юстиції для мінімізації корупції; модернізувати конкурсний добір суддів та співробітників органів кримінальної юстиції, вдосконалити систему підготовки та перепідготовки суддів; забезпечення прозорості діяльності усіх органів державної влади; розширення доступу до правосуддя для населення; введення суду присяжних, якщо в санкції статті кримінального правопорушення передбачено позбавлення волі від 10 років; децентралізувати поліцію, щоб уникнути непотизму в цьому органі; проводити активну нормотворчу роботу з питань протидії корупції; взаємодіяти з громадськістю для забезпечення прозорості управлінських процесів.

Щоб ефективно гармонізувати КПК України до acquis communautaire, потрібно дотримуватися таких напрямків:

1. Врахувати всі нормативні вимоги кримінального провадження, що передбачені у законодавстві Європейського Союзу та запровадити їх у правову систему України.
2. Взаємодіяти з органами та організаціями ЄС та у межах слідчих груп.
3. Співпрацювати для впровадження спеціальних механізмів в межах ЄС [10].
4. Міжнародне співробітництво у боротьбі з транснаціональною злочинністю.

Висновки. Процес гармонізації національного кримінального та кримінального процесуального законодавства з європейськими стандартами знаходиться на шляху досягнення єдності в правових нормах та політиці, але потребує радикальних реформ. У тому числі, і реформ в судовій та правоохоронних системах. Щоб ефективно змінити кримінальне процесуальне законодавство відповідно до стандартів ЄС, Україні слід активно взаємодіяти з органами ЄС, реалізовувати спеціальні механізми співробітництва та забезпечувати міжнародну кооперацію у боротьбі з транснаціональною злочинністю.

Джерела та література

1. Жаровська Г. «Acquis communautaire»: європейська правнича термінологія. Юридичний факультет ЧНУ ім. Юрія Федьковича. URL: https://law.chnu.edu.ua/acquis-communautaire-yevropeiska-pravnycha-terminolohiia.

2. Задоя К. П. Проблеми гармонізації та застосування положень Кримінального та Кримінального процесуального кодексів України щодо міжнародного співробітництва під час кримінального провадження. Вісник Вищої ради юстиції. № 3. 2013. С. 56-73.

3. Основи кримінальної політики Європейського Союзу: навчальний посібник / автори-упорядники: Житний О. О., Рибалко Г.С., Слінько Д. С., Харків, 2022. 147 с.

4. Климкевич Р. А. Кримінальне процесуальне законодавство України та Європейського Союзу: проксимація та диференціація: дисертація на здобуття наукового ступеня доктора філософії за спеціальністю 081 Право. Львів: Львівський державний університет внутрішніх справ, 2022. 285 с.

5. Маркуш М. А.Проблеми реформування кримінального процесу. Часопис Київського університету права. № 4. С. 278-281.

6. Основи кримінальної політики Європейського Союзу: навчальний посібник / автори-упорядники: Житний О. О., Рибалко Г.С., Слінько Д. С., Харків, 2022. 147 с.

7. Привалов, А. І. Вдосконалення системи професійної підготовки та перепідготовки суддів. Вісник Одеського національного університету. Правознавство Т. 17. №7. С. 154-162.

8. Про Концепцію вдосконалення судівництва для утвердження справедливого суду в Україні відповідно до європейських стандартів : Указ Президента України від 10.05.2006 р. № 361/2006. URL: https://ips.ligazakon.net/document/U361_06?an=4.

9. Про Стратегію розвитку системи правосуддя та конституційного судочинства на 2021-2023 роки : Указ Президента України від 11.06.2021 р. № 231/2021. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/231/2021#Text.

10. Смалюк Р. Підвищити довіру до судів: чому Україні потрібен класичний суд присяжних? Інтерв’ю з юристом Романом Смалюком. uareforms.org. URL: https://uareforms.org/news/new-news-622.

11. Попов Г. В. Гармонізація кримінального процесуального законодавства України та країн ЄС, що є членами НАТО в частині правого захисту військовослужбовців. Україна – ЄС: питання гармонізації кримінального та кримінального процесуального законодавства: матеріали круглого столу (22 червня 2023 року). Львів: Право, 2023. С. 111-113.

12. Шило, О. Г. Проблеми адаптації кримінального процесуального законодавства України до права Європейського Союзу. Вісник Національної академії правових наук України. № 2016. С. 109-122.

13. Шило, О. Г. Концептуальні основи побудови сучасного кримінального процесу України та проблеми гармонізації вітчизняного законодавства у сфері кримінальної юстиції із законодавством Європейського Союзу. Вісник асоціації кримінального права України. Т. 1. №8. 2017. С. 343-385.

Ключові слова: Нікколо Макіавеллі, Державотворець, загадка Макіавеллі, держава, влада

Костюк В.В.,

студент 3-го курсу Національного університету

“Острозька академія”

Науковий керівник:

Герасимчук Олег Павлович

к.ю.н, доц., завідувач кафедри кримінально-правових дисциплін імені Василя Попелюшка

ЗАГАДКА МАКІАВЕЛЛІ

Abstract:

The article describes the personality of Niccolo Machiavelli, his ideas and their impact on the state, power and people. The essence of Machiavelli’s Riddle was investigated and an attempt was made to answer it

Keywords: Niccolo Machiavelli, the Prince, Machiavelli’s Riddle, the state, power.  

Постановка проблеми. Постать Нікколо Макіавеллі завжди була об’єктом дискусій та обговорень, з моменту написання його політичного трактату «Державотворець». Та навіть так, про ідею «макіавеллізму» ми дізнаємося раніше, ніж встигаємо познайомитись із самим Макіавеллі. Про думки «виправдання аморальної політики»  чи «використання будь-яких засобів для досягнення вищої цілі» чули люди, які навіть не знайомі з флорентійським автором. Через що в людей і виникає неприязнь та в певній мірі навіть страх перед макіавеллізмом та самим «Державотворцем».

Та прочитання цієї невеличкої книжки не викликає очікуваного шоку, чи страху. З цього виникає питання, що ж такого написав Макіавеллі, що може вразити сучасних людей, які вже самі побачили багато «темних» моментів історії.

Аналіз останніх досліджень та публікацій. Українські та іноземні науковці активно досліджують і аналізують погляди Нікколо Макіавеллі на державу і владу. Починаючи від Середньовіччя і до сьогодні філософи, мислителі та науковці досліджують концепції Макіавеллі щодо держави і влади та визначають їх вплив на сучасну політику. Із сучасних дослідників цієї теми можна виділити Манфреда Дж. Холлера, Томаса Озборна, Міндаугаса Стошкус, Бена Ворзі, Клауда Лефорта. Щодо вітчизняних дослідників, то варто згадати Гребенника Г. П., Герасимова Т. Ю. Ціватого В. Г. та ін. Дослідження цих науковців фокусуються на тлумаченні політичних концепцій Нікколо Макіавеллі, а також на впливі його праць на подальших політичних мислителів та загалом політику як науку.

Метою статті є розкриття «загадки Макіавеллі» та дослідження впливу ідей Нікколо Макіавеллі на державу, владу та самих людей.

Завданнями статті є визначення питання, що несе в собі «загадка Макіавкллі», визначення який саме ефект викликає прочитання політичного трактату Нікколо Макіавеллі «Державотворець» та який вплив мають ідеї флорентійського автора на державу, владу та людей.

Виклад основного матеріалу. Гребенник Г.П. у своїй праці «Загадка Макіавеллі» так формулює дане питання: «… під «загадкою Макіавеллі» я розумію ефект шоку, жаху, потрясіння, які прийнято пов’язувати із враженням від тексту «Державотворця»» [2].

Дійсно, таке формулювання питання дає змогу відкинути велику кількість відповідей на вищезгадану загадку. Автори, які називають ідею макіавеллізму «мерзенною», можуть відчувати до автора трактату зневагу, неприязнь чи інші неприємні відчуття, але ніяк не страх чи жах. Тим не менш, деякі автори, на мій погляд, все ж змогли в певній мірі пояснити досліджувану мною загадку.

Французький філософ XX cт. Моріс Мерло-Понті у своїй праці «Нотатки про Макіавеллі» [3] позитивно оцінював вклад флорентійця в історію політики. Автор вважав, що заслуга Макіавеллі полягає у тому, що він досліджував проблему влади та відношення між правителем та його підданими. Як писав Мерло-Понті «Між владою та її підданими, між «я» та «іншими» не може бути протистояння. Потрібно або відчувати примус, або самому примушувати». Влада ніколи не буде абсолютно легітимною з точки зору підданих. Правитель повинен доказувати своє право правити. З цього можна зробити висновок, що влада є тимчасовий стан консенсусу між представниками влади та громадянами, що перебувають у стані вічного протистояння. Такий образ влади є мало надихаючим та може відбити будь-яке бажання мати щось спільне з владою у будь-кого, навіть у самих правлячих.

Варто звернути увагу на ще одну думку Моріса Мерло-Понті. У своїй праці він запропонував таку тезу: «Головне, що ми знаходимо у Макіавеллі, це думка про те, що історія це боротьба і що політика співвідноситься скоріше з людьми, ніж принципами». Далі він пише: «Очевидно, що недостатньо знати, які принципи ми вибираємо, необхідно мати уявлення про те, які люди будуть втілювати їх у життя» [3]. Цією думкою автор хотів привернути увагу як підданих так і правителів. Так, на думку французького філософа, представники влади мають для себе зробити висновок, що жодна чеснота в політиці не є абсолютною. Немає ні одного принципу, яким влада не зможе пожертвувати, задля «вищої цілі». Сам же Макіавеллі у своєму трактаті «Державотворець» пише так: «… державотворцю немає потреби володіти всіма [добрими] названими чеснотами, однак є потреба робити вигляд, що він ними володіє». Далі він же пише: «.. володіти цими чеснотами й неухильно їх триматися шкідливо, а показувати, що ними володієш, – корисно» [4]. Іншими словами автор хоче сказати, що на публіці потрібно бути милостивим, вірним слову, благочестивим – і бути таким насправді, але всередині слід зберігати готовність виявити й протилежні якості за потреби.

У цілому такі судженні є досить песимістичні. Через це люди досить чутливі та емоційні можуть відчувати страх та, в певній мірі, навіть злість на тих, хто створює подібну картину політичного життя.

Відомий британський політичний філософ Ісая Берлін написав есе під назвою «Оригінальність Макіавеллі», в якому він спробував дати відповідь на питання: чому праці Нікколо Макіавеллі, а особливо «Державотворець», обурює людей більше, ніж будь-який інший політичний трактат [1]. На його думку, причина скандалу не в тому, що Макіавеллі нібито відкрив світ політики як силової гри, у якій «гравці» використовують всі можливі засоби для утримання влади. Британський філософ вважав, що причиною обурення людей було те, що Нікколо Макіавеллі ненавмисно спровокував конфлікт двох систем цінностей – християнської моралі та політики. Сам Макіавеллі не відчував тривожності з приводу конфлікту цінностей, однак він дав зрозуміти тим, хто хоче зберегти в душі християнський ідеал й одночасно керувати людьми, що їх чекає неминучий провал, адже велика політика компромісів не приймає. Як писав Ісая Берлін: «Вибір на користь християнської моралі призведе до політичної слабкості: вас будуть використовувати та пригнічувати сильні, розумні та безпринципні люди…» [1]. Макіавеллі показав людям наявність різних перспектив і різних образів життя, заснованих на різних системах цінностей. Як вважає Ісая Берлін, перед людиною постає вибір: «Можна дбати про спасіння душі, можна створювати велику і сильну державу, обороняти або служити їй, та не можна займатися і тим, та іншим одночасно» [1].

Якщо Нікколо правий, то життя політиків та державних службовців не сумісне з християнським образом життя. А такий висновок здатний налаштувати проти нього не тільки теологів та представників християнства, але й правителів, адже це наштовхувало на інший висновок, що всі вони лицеміри та безбожники. Виходить так, що Макіавеллі очорнив репутацію всіх правителів, які в християнському світі визнані «великими», «святими», «справедливими» й «милосердними», що, очевидно, не могла не сказатися на репутації самого Нікколо Макіавеллі.

Дійсно, можна тільки уявити обурення представників церкви та простих християн, для яких показали, що їх світогляд щодо моралі, який раніше представлявся вже заданим та наперед сформованим, єдиним у своїй абсолютності, не таким вже абсолютним, та таким, що може характеризуватися діалектичною суперечливістю – доброта може породжувати зло, а жорстокість може служити справедливості. У своїй книзі «Державотворець» Макіавеллі наводить такий приклад: «Вчинивши декілька розправ він [правитель] виявить більше милосердя, аніж той, хто через надмірну милість сприятиме безладу. Бо від безладу страждає все населення, а від покарання правителя страждають лиш деякі особи» [4]. У людей виникає когнітивний дисонанс, вони не розуміють у що їм вірити. А тому, їх збентеження змінюється обуренням, що направлено в бік автора «нової моралі».

Сам же Гребенник Г.П., даючи відповідь на «загадку Макіавеллі», згадує відому п’єсу-казку Євгенія Шварца «Тінь», де тінь відділилася від свого господаря, Вченого, та почала сама претендувати на владу, прагнучи зробити Вченого своєю тінню. У тому світі, де правлять тіні, все навпаки: добро становиться злом, любов використовують для захоплення влади.

Гребнник Г.П. пише: «… ні «демонська» особистість Макіавеллі, ні теоретичний макіавеллізм, ні практична політика макіавеллістів не мають прямого відношення до «загадки Макіавеллі» і, відповідно, не можуть претендувати на її вирішення. Страх і шок від тексту «Державотворця» можуть відчувати тільки ті люди, які перебувають під впливом «чорного міфу» про Макіавеллі, Тіні, що відокремилась від нього» [2]. Говорячи про «міф Макіавеллі», можна припустити, що його створили самі ж представники влади, з причин, які були описані вище. Між самим міфом та теоретичним макіавеллізмом є схожість, адже сам міф підкріплюється достовірними фактами, оцінками та матеріалами для створення з них міфологічних образів.

З чим пов’язаний такий стійкий інтерес до флорентійського політика – з його Особистістю чи з його «Тінню»? Гребенник Г.П. говорить, що з його «Тінню», тобто з «міфом про Макіавеллі», за його словами – «головним політичним міфом». Цей міф правдоподібно передає політичний світ, а найголовніше, він є зручною та універсальною формую для вираження політичних конфліктів та ідеологічної критики своїх політичних опонентів у всі часи та у всіх обставинах.

Більшість політиків, у різних народах світу свідомо використовують ідеї  Макіавеллі, на публіку відрікаючись від нього. Щоб «відповідати» політичному світові, політики повинні дотримуватись таких чеснот, як «добропорядність», «непідкупність», «принциповість», «вірність принципам», «чесність», насправді ж за всіма канонами макіавеллізму «роблять вигляд, що володіють цими чеснотами», оскільки, як вже згадувалося вище, Макіавеллі писав: «… володіти цими чеснотами й неухильно їх триматися шкідливо, а показувати, що ними володієш – корисно» [4].

Висновки. Макіавеллі жив у ренесансній Італії і перебував під значним впливом нового духу Відродження. Він представляє культуру, яка переживала період глибокої політичної кризи.  Саме з цього середовища зароджується політична думка Нікколо Макіавеллі. Ослаблення його держави та втрата її колишньої величі змусило флорентійського політика глибоко замислитись над управлінням державою та владою в цілому. Саме це змусило Нікколо Макіавеллі написати його всесвітньовідомі праці, в яких він зміг описати образ ідеального правителя, його правила поведінки, що фактично і призвело до виникнення макіавеллізму, що, у свою чергу, породила й «міф про Макіавеллі», а згодом і «Загадку Макіавеллі». Ця загадка привертає до себе увагу відсутністю однієї правильної відповіді на неї. Тим не менш, подібні загадки і не призначення для однозначного їх вирішення.

Є думка про те, що людина не може вийти за рамки свого часу, однак може стати «людина для всіх часів». Нікколо Макіавеллі і є такою людиною, він той, чиї ідей обговорюють люди з усіх часів, починаючи від Середньовіччя до теперішніх днів і, можливо, будуть обговорювати і в майбутньому.

ЛІТЕРАТУРА

1. Бёрлин И. Оригинальность Макиавелли. Человек. – 2001. – №4. – С. 147-164.
2. Гребенник Г.П. Загадка Макиавелли. Наукові праці: Науково-методичний журнал. – Т. 47. – Вип. 34: Політичні науки. – Миколаїв: Вид-во МДГУ ім. П. Могили, 2006. – С. 119-123.
3. Мерло-Понти М. Заметки о Макиавелли. В защиту философии. – М.: Изд-во гуманитарной литературы. – С. 205-221.
4. Нікколо Макіавеллі Державотворець. Про військове мистецтво / переклад В. Балог. – К.: Арій, 2022. – 408 с.

Ключові слова: електронні докази, цифрова інформація, кримінальне провадження, джерела доказів

Костюк В.В.,

студент 3-го курсу Національного університету

“Острозька академія”

Науковий керівник:

Герасимчук Олег Павлович

к.ю.н, доц., завідувач кафедри кримінально-правових дисциплін імені Василя Попелюшка

ПИТАННЯ ВИКОРИСТАННЯ ЕЛЕКТРОННИХ ДОКАЗІВ У КРИМІНАЛЬНОМУ ПРОЦЕСІ

Abstract:

The article examines the concept and features of electronic evidence, as well as the problematic issues related to the use of electronic evidence in the process of proving in criminal proceedings. The possibility of legislative consolidation of the concept of “electronic evidence” in the criminal procedure law of Ukraine and the need for such legislative changes are considered.

Keywords: electronic evidence, digital information, criminal proceedings, sources of evidence.

Постановка проблеми. Розвиток інформаційних технологій, мабуть, вплинув на кожну сферу людської діяльності. Цифрові технології та штучний інтелект сьогодні можна порівняти із промисловою революцією у XVIII-XIX століттях. Юриспруденція також не залишилась в стороні. Можна сміливо стверджувати, що за поєднанням інформаційних технологій і права – майбутнє юридичної професії.

Аналіз останніх досліджень та публікацій. За словами практикуючих юристів, можливості інформаційних технологій дали змогу знизити бюрократичне навантаження на органи судової влади та значно спростили документообіг загалом у юридичній сфері. Більше того, на мою думку, сучасні цифрові технології сприяють підвищенню обізнаності громадян у своїх матеріальних та процесуальних правах та загалом спрощують їм доступ до правосуддя. Дане питання, дивлячись на масштабну інформаційну революцію, є досить актуальним та значущим.

Тим не менш, як і всі нововведення, цифровізація, разом зі всіма можливостями, вносить у правову сферу, зокрема і в кримінальний процес, й нові проблеми, які потребують вирішення. Наукових досліджень з даної теми у правовій доктрині не так багато. Серед науковців, які досліджували дане питання можна виділити А.-М. Ангеленюк, О. Козицьку, О. Гарасиміва, С. Марка, О. Ряшка, І. Татулич.

Метою статті є дослідження проблемних питання щодо використання електронних доказів у кримінальному процесі, зокрема їх можливе законодавче закріплення.

Завданнями статті є дослідження ролі електронних доказів у кримінальному процесі, з’ясування можливості законодавчого закріплення поняття «електронних доказів» та перспективи таких законодавчих змін.

Виклад основного матеріалу. Поширення інформаційних технологій призвело до виникнення нових видів кримінальних правопорушень у кібернетичному просторі, а також до появи нового виду інформації – цифрової інформації. Так, глобальна цифровізація створила новий порядок, за яким більша частина особистої інформації людини почала зберігатися в електронному вигляді на цифрових носіях інформації.

Окрім цього, кримінальні правопорушення у кібернетичному просторі залишають за собою саме електронно-цифрові сліди, тобто цифрову інформацію, яка містить певні дані про спосіб чи знаряддя вчинення кримінального правопорушення, що, відповідно, і є предметом або об’єктом кримінального правопорушення.

Виходячи з цього, можна виокремити основні ознаки цифрової інформації як доказу в кримінальному провадженні, а саме:

• відтворюється за допомогою програмно-технічних засобів,
• залишає за собою електронно-цифрові сліди вчинення кримінального правопорушення,
• є засобом або знаряддям вчинення кримінального правопорушення,
• є предметом вчинення кримінального правопорушення.

Враховуючи стрімкий розвиток інформаційних технологій, у кримінальному процесі існує необхідність у розробці правової регламентації електронного доказування. Як один з елементів такого нововведення пропоную ч. 2 ст. 84 Кримінального процесуального кодексу України викласти в такій редакції: “Процесуальними джерелами доказів є показання, речові докази, документи, висновки експертів, електронні докази” [5].

На мою думку, виокремлення “електронних доказів” в окрему категорію процесуальних джерел доказів є важливим елементом процесу врегулювання інформаційних технологій у правовій сфері, що, дозволить покращити механізм документування кримінальних правопорушень, притягнення винних осіб до відповідальності та загалом зменшити рівень кіберзлочинів.

Окрім цього, вважаю за необхідне визначити саме поняття “електронних доказів”. Досить чудове визначення дає О. Козицька, яка під електронними доказами розуміє цифрові об’єкти, що були засобом чи знаряддям вчинення кримінального правопорушення, зберегли електронно-цифрові сліди кримінального правопорушення, були предметом або об’єктом вчинення кримінального правопорушення або містять інші відомості, які можуть бути використані як доказ факту чи обставин, що встановлюються під час кримінального провадження [3]. Так, прикладами електронних доказів можуть бути: електронні листи з поштового сервера, інформація із вебсайтів, пости в соціальних мережах тощо.

Крім самого поняття в кримінальному процесуальному законодавстві варто врегулювати процедуру використання електронних доказів. Так, процес доказування електронних доказів, як й інших процесуальних джерел доказів в кримінальному провадженні, повинен включати: збирання, перевірку та оцінку доказів.

До прикладу, процес збору електронних доказів, під час проведення певних процесуальних дій, повинен містити наступні етапи:

1. вилучення цифрової інформації з місця вчинення кримінального правопорушення та переміщення її на цифровий носій інформації;
2. пред’явлення цифрової інформації учасникам слідчих дій (понятим, спеціалісту, підозрюваному, захиснику та ін.)
3. запис у протоколі слідчих дій часу, місця та інших обставин виявлення інформації;
4. опечатування цифрових носіїв інформації, що містять виявлену цифрову інформацію;

Вартою уваги також думка І. Ю. Татулича щодо питання надійності зберігання та достовірності самого електронного доказу. Враховується до уваги сучасні технологічні можливості, що дозволяють підробити чи змінити необхідну цифрову інформацію. Саме тому необхідним також є введення поняття підробленого електронного доказу, тобто цифрову інформацію з ознаками фальсифікації, що буде підтверджено висновком експерта [2].

Висновки. Необхідно розуміти, що людство постійно розвивається, створюючи нові й нові можливості для покращення життя, а разом із тим, нові знаряддя для вчинення правопорушень. Саме тому всі учасники кримінального провадження  та, зокрема і законодавець, повинні завжди оперативно пристосовуватись до змін у суспільстві для встановлення істини та притягнення винних до кримінальної відповідальності.

ЛІТЕРАТУРА

1. Ангеленюк А.-М. Використання електронних доказів у кримінальному процесуальному праві України (проблемні питання). (2)№79/2023. С. 214-218.
2. Татулич І. Електронні докази як засіб доказування в цивільному судочинстві. Часопис Київського університету права. №1/2020. С. 215-219.
3. Гарасимів О., Марко С., Ряшко О. Цифрові докази: деякі проблемні питання щодо їх поняття та використання у кримінальному судочинстві. (2)№75/2023. С. 158-162.
4. Козицька О. Щодо поняття електронних доказів у кримінальному провадженні. Юридичний науковий електронний журнал. № 8/2020. С. 418-421.
5. Кримінальний процесуальний кодекс України : Кодекс України від 13.04.2012 р. № 4651-VI.

Гонгало Сергій Йосипович

кандидат юридичних наук, старший викладач

кафедри кримінально-правових дисциплін імені Василя Попелюшка

електронна адреса: serhij.gongalo@oa.edu.ua
Національний університет «Острозька академія»

MAZEPA AND PETRO I: GRAPHOLOGICAL ANALYSIS OF
PERSONALITIES WITHOUT SUBJECTIVISM

Анотація: Розглядаються питання впливу суб’єктивної думки фахівця на
висновок та важливість використання перевірених методик дослідження.
Annjtation: The issues of the influence of the subjective opinion of a specialist on the
conclusion and the importance of using proven techniques are considered.
Ключові слова: Мазепа, Перто I, почерк, графологія, експертиза, суб’єктивна
думка.
Keywords: Mazepa, Perto I, handwriting, graphology, examination, subjective
opinion.

…любить царя свого п’яного …
«Я не нездужаю, нівроку»
Т. Шевченко

Графологія як метод вивчення особистості через почерк хоч і повільно, але все ж поступово входить не лише в лексикон окремих фахівців, а й починає викликати певний інтерес в науковому середовищі. Графологія допомагає не лише психологам у профілюванні особистості, вона також може прислужитись й історичній науці. На теренах України певний інтерес викликає аналіз почерків та підписів таких історичних особистостей, як Мазепа та Петро I, які жили і діяли в один історичний період, але були такими різними.

В Україні не проводилось жодних досліджень щодо можливості профілювання особистості за допомогою графологічних методів. Графологія як галузь знань піддається критиці і лише окремі дослідники роблять перші кроки в напрямку вивчення графології як методу діагностики в почеркознавстві.

Питанням графології в Україні присвятили свої роботи такі дослідники як Фармагей А. (Графология как наука и не только. 2007.) [1]. Когутич І. (Графологія: загальнонаукові та криміналістичні погляди на її пізнання та застосування. 2019.) [2]. Штокалюк Д. (Рукопис розкаже про людину багато. 2019. ) [3]. Серед зарубіжних графологів значний внесок в розвиток графології кириличного письма зробила Інесса Гольдберг, Професійний ізраїльський експерт-графолог. Провідний експерт-графолог із почерків російською мовою. Член правління Ізраїльського Товариства Наукової графології [4].

Метою статті є показати яким чином суб’єктивні чинники впливають на висновки щодо характеристики осіб які є історичними постатями або володіють певною владою та впливом на суспільство загалом та особу експерта зокрема.

У своїй роботі Моргенштерн дає наступну характеристику Петра I, ілюстрація № 5. [5, с. 193-195], (текст подається мовою оригіналу): «Штыкообразные, с открытыми верхушками буквы, но смело поднимающийся почерк. Буквы получают красоту как бы сами собою, безо всяких искусственных украшений; местами они раздель­ны, как бы независимы друг от друга. Общий вид почерка и внутренние стенки букв получают гармоничность, красоту.

Равномерное развитие жестокости и милосердия. Правдивость. Беспощадность. Хотя верит в свои внутренние побуждения, но склонен руководствоваться разумными советами. Любит неожидан­ности, быстроту и натиск. При необходимости не жалеет крови для достижения общего блага. Неустрашимость в предприятиях. Отсут­ствие колебания в принятых решениях. Поразительная быстрота мышления. Некоторые буквы, например, п, т, р указывают на отсутствие детства (в детстве уже умел мыслить не как ребенок). Внезапные болезненные душевные порывы, которые для окружаю­щих и для народа были страшны, как гроза, но всегда оканчивались ко благу государства. Совершенно о противоположном этому говорит нам характеристика таких психических моментов у Иоанна Грозного, где ненормальные порывы кончались гибельно для окружающих.

Почерк, особенно завитки букв, указывает на уверенность в действи­ях, когда он следовал внутренним побуждениям, не сомневаясь в том, что казалось сомнительным другим. Важный психографологический закон указывает на величественность и гордость одновременно с простотой, доступностью и снисходительностью.

По временам проявления необыкновенной доброты, ласки, поощ­рения. Глубоко веря в мощь Провидения и сознательно поступая во всех трудных задачах, он всегда стремился с любовью обращаться к Высшему Судье, чтоб найти утешение и запастись энергией. Подни­мающиеся буквы указывают на витание в мире фантазий, которые всегда воплощались в реальные формы. Неоконченные штрихи с

легкими нажимами в гласных буквах указывают на то, что многое, невозможное для других, всегда возможно для его неустрашимой энергии. Непостижимый ум, особенный, оригинальный склад поня­тий, неисчерпаемый запас индивидуальности. Несмотря на сильные порывы, самый высокий уровень нормальности при разрешении важных государственных вопросов и умение владеть собой.

Высокого роста, стройный, большие выразительные глаза, вну­шительное, энергичное лицо.».

Аналізуючи наведений текст ми бачимо, що перед нами не висновок фахівця в галузі графології, а хвалебна ода Петру I. І. Моргенштерн пише: «Буквы получают красоту как бы сами собою, безо всяких искусственных украшений… Общий вид почерка и внутренние стенки букв получают гармоничность, красоту.». Уважно поглянувши на зображення рукопису насправді ми спостерігаємо інше: спазми, хвилястість, спотворення, а не спрощення літер. Літери різного розміру, від великих до малих по висоті та розтягнених по довжині. Ці ознаки можуть вказувати на незбалансованість внутрішнього стану та його зовнішнього прояву. Швидкість письма не рівномірна. Штрихи вказують на біль, спазми, що впливають на якість виконання літер. Також автор зазначає: «Важный психографологический закон указывает на величественность и гордость одновременно с простотой, доступностью и снисходительностью.». Але що це за «Важный психографологический закон» він не вказує. Останній абзац характеристики взагалі не варто брати до уваги.

Розглядаючи зображення підпису Петра I ми спостерігаємо хвилястість, зменшення літер до закінчення підпису, пропуск літери «т». Лінія підпису хвиляста, опускається. Це може свідчити про занепад сил, невпевненість, спазматичні болі.

Інесса Гольдберг, здійснюючи аналіз ранніх зразків почерку Петра I у своїй статті «Графологическое расследование – новый взгляд: Петр I» (Научная графология Международный графологический журнал на русском языке, листопад 2010. – С. 7-9), зазначає наступне (стаття подається мовою оригіналу):

«Разумеется, важно понимать, что речь пойдет сугубо о личности Петра, и здесь нет никакой оценки, либо попытки интерпретировать исторические факты, связанные с этим именем.

Прежде всего, отметим, что этот образец почерка был написан в достаточно юном возрасте. Бросается в глаза противоречивость натуры, внутренние конфликты и, прежде всего бедственное психоэмоциональное состояние. Дело даже не в незрелости личности (она еще не сформировалась), а в ее психологическом неблагополучии.

Говоря современным языком, проблемы и с собственной самооценкой, потребность в постоянном самоутверждении, а также проблемы в социальном аспекте: межличностные отношения, общение затруднены. Уверена, что у этого человека не было по-настоящему близких друзей и счастливой семейной жизни, прежде всего, из-за практически совсем неразвитого EQ (психологического интеллекта, который является одним из врожденных качеств): неспособность и нежелание понять другого, считаться с окружающими, уважать чужое мнение (себя не уважает тоже).

При этом, подсознательно сильно зависим от близких.

В поведении – видно игнорирование норм, бесцеремонность, вмешательство в жизнь других. Предпочтение отдает силовым аргументам. Личностью движет чувство гнева, возмущения и раздражение. Конфликтность высока, но она усугубляется сдерживаемой внутренней агрессией – вербальной, но не сомневаюсь, что – если выдавался, на его взгляд, заслуживающий этого случай – и физической.

Мышление явно конкретное, мыслит и живет понятиями «здесь и сейчас». Не организован, непродуктивно распоряжается и тратит свои силы, энергию, ресурсы. Планы или распорядок дня складываются сами собой, не спланировано, а по настроению.

Им руководят внутренние конфликты, непостоянное, скачущее настроение, такой человек не может четко представлять стратегию на относительно продолжительный отрезок времени вперед. Ему трудно видеть перспективу, объективно ее воспринимать, он не стратег – именно тактик, действующий пошагово, смотря только перед собой, уделяя много внимания деталям, но часто погружаясь в них, плохо отделяя главное, глобальное от второстепенного.

Суждения – отличаются субъективностью («Я сказал – значит, это правильно»). Склад прикладной, яркий сенсорик – на первом месте в его жизни информация и впечатления, получаемые ощущениями, органами чувств. Поддержать беседу об абстрактных науках, философии, психологии, вере, культуре и т. д. сможет лишь формально, по причине отсутствия личной заинтересованности предметом.

Он грубо чувствен, жаждет испытывать простые, приземленные удовольствия, материальные, физиологические наслаждения (вкусная еда, физическая деятельность, секс, активные приключения). Ему присуща тактильность, необходимо все потрогать, проверить лично на ощупь, вкус или увидеть.

Наверняка Петр I любил природу, для него характерно отсутствие брезгливости, он не отличается душевной утонченностью, не боится, например, крови или таких зрелищ, которые в наше время запрещено показывать по телевидению, даже если это кадры военных или оперативных репортажей.

Вряд ли все обыватели, так и историки, согласятся с моей характеристикой Петра, не совпадающей с его привычным историческим имиджем или образом, традиционно поддерживаемым в литературе, искусстве и кинематографе.

Например, принято считать его прогрессивным реформатором и заботящимся о простом народе – однако почерк явно показывает достаточно грубоватую, бесчувственную к другим, натуру, действующую из личных Эго-интересов, предпочитая силовые и диктаторские, брутальные приемы.

К слову, не совпадают также общепринятые характеристики относительно его ума – показатели говорят об уровне интеллекта не выше среднего, а прикладные способности и очень узкие конкретные интересы перекрывают и нейтрализуют способности стратегические.

Недостаток дальновидности и терпения («после меня хоть потоп») в сочетании с неспособностью к дипломатии – не очень лестные характеристики.

Все это, по сути, означает, что большинство совершенных им в своей жизни поступков и принятых решений (в том числе оказавшихся и исторически важными и полезными для страны вообще) имели часто совсем другие мотивы, нежели принято считать!».

Вважаю, що такий аналіз є детальним, обгрунтованим, позбавленим будь-якого суб’єктивізму і заслуговує на увагу.

Гетьман Мазепа. І. Моргенштерн, виходячи з підпису гетьмана, ілюстрація № 46. [5, c. 238-239], зазначає наступне (текст подається мовою оригіналу): «Буквы равномерные, идут ровными рядами, но сильно поднимаются; густой, связный почерк, с аффектированным и запу­танным росчерком. Особенно обращают на себя внимание буквы з, М, а, к, г, е, т своими вершинами.

Энергия, грубость, преобладание животных инстинктов; человек, ничем не увлекающийся, создающий себе видное положение. Обду­манность поступков. С виду он патриархален, но в действительности совершенный мошенник. Преступные наклонности. Бесчеловечен, жесток.

Плотный, круглолицый, белокурый, высокого роста.».

Як бачимо характеристика негативна. З яких саме ознак, окрім літер, автор робить такі висновки? Відповідь одна – І. Мазепа зрадник, бо пішов проти Петра I. В даному випадку суб’єктивізм подолав здоровий глузд.

Аналізуючи зображення підпису І. Мазепи, слід зауважити, що підпис – це лише «візитівка» особистості. Підпис показує як ми подаємо себе оточуючим, тому характеристика за підписом та почерком можуть відрізнятись.

За типом характеру можливо холерик. Особистість смілива, вольова, вперта, розумна та кмітлива. Дипломатичний. Схильний до великих афер, хитрий, любить пожити для власного задоволення. Любить красиве, музику, особа аристократична. Схильний до частої переміни настрою.

Підсумовуючи викладене, слід зазначити, що графологія ще не сформувалась як галузь наукового знання, яка визнана в Україні, але окремі напрацювання зарубіжних графологів використовуються в практичній діяльності як психологів, так і окремих експертів-почеркознавців.

Стосовно досліджуваних почерків гетьмана Івана Мазепи та царя Петра I слід зазначити, що ранні характеристики зроблені І. Моргенштерном переповнені суб’єктивізмом, що, на нашу думку, обгрунтовано недосконалістю/відсутністю існуючих на той час методик таких досліджень та бажанням прислужитись.

Аналіз цих же особистостей за їх почерками та підписами, проведений незацікавленими фахівцями з використання уже існуючих та апробованих методик, зокрема ізраїльської школи графології, дозволив зробити грунтовніші та об’єктивніші, на нашу думку, висновки.

Список джерел

1. Фармагей А. Графология как наука и не только. К.: Ника Центр, 2007. 120 с.
2. Когутич І. Графологія: загальнонаукові та криміналістичні погляди на її пізнання та застосування у 3 т. Т. 1: Загальне поняття графології та історичні аспекти її становлення як галузі наукового знання. ФО-П Шпак В.Б., 2019. 352 с.
3. Штокалюк Д. Рукопис розкаже про людину багато. Тернопіль: Вектор, 2019. 476 с.
4. Гольдберг Інесса. Інститут графоаналізу. URL: https://inessa-goldberg.ru/
5. Моргенштерн И. Психографология. Наука об определении внутреннего мира человека по его почерку. «Питер». СПб, 1994. 352 с.

Ключові слова: свідок, забезпечення безпеки, вбивство.

Annotation: The article is investigated actual problems of ensuring the safety of witnesses of murders committed on request.

Keywords: witness, security, murder.

Постановка проблеми. Кримінальну відповідальність за вбивство вчинене на замовлення передбачено п.11 ч.2 ст. 115 КК України. Зазначений злочин відповідно до наведеної у ст.12 КК України класифікації є особливо тяжким. Зважаючи на специфіку злочину і тяжкість покарання, яке може загрожувати винним у його вчиненні, ймовірність вжиття підозрюваними та обвинуваченими у цих кримінальних провадженнях заходів незаконного впливу на таких учасників кримінального провадження як  свідки, які бажають давати викривальні показання, є вкрай високою. Під час відповідних кримінальних проваджень проводяться різні слідчі дії, мета яких — отримання достовірних відомостей та фактів про обставини злочину. Найбільшу користь для слідства в цьому випадку приносить свідок, який безпосередньо сприймав обставини злочину. Цей факт призводить до того, що відповідні злочинні угрупування вчиняють тиск на свідків, погрожуючи їм чи їх близьким. Наявний в Україні інститут забезпечення безпеки учасників кримінального судочинства є недостатньо ефективним і реалізованим.

Розробка проблеми.  Проблематика порушена у цій статті є об’єктом робіт таких вчених, як Азаров М.Ю., Ахпанов А.Н., Бояров В.І., Брусніцин Л.В., Галаган В.І., Зайцев О.О., Зеленецький В.С., Куркін  М.В. інші.

Виклад основного матеріалу. Чинний КК України передбачає кримінальну відповідальність за вбивство вчинене на замовлення [1]. Вбивство вчинене на замовлення раніше було неординарною, рідкісною, надзвичайною подією,  а зараз переросло в масове і в певному розумінні звичне явище. Донедавна вбивства вчинені на замовлення були пов’язані, в першу чергу, з міжособистісними відносинами, такими як помста, особлива неприязнь та інші. Однією з основних відмінностей сучасних таких вбивств є їх мотивація, пов’язана з фізичною ліквідацією злочинних авторитетів, комерційних чи політичних конкурентів, інших осіб, що стоять на шляху матеріальної вигоди. У зв’язку з цим на зміну ножу та сокирі приходять бойова вогнепальна зброя та вибухові пристрої, а вбивства найчастіше вчиняються найманцями-професіоналами, для яких вбивство стало «роботою» [2]. Складність розкриття та доказування при розслідуванні полягає в тому, що свідки та очевидці злочину, хвилюючись за своє життя, життя близьких, не мають навіть думки про допомогу правоохоронним органам.

Боротьба зі злочинністю в сучасних умовах вимагає зовсім іншого підходу до засобів та способів збирання доказів для розкриття злочинів. На сьогодні все більше приходиться зустрічатися з тим, що не лише свідки, а й нерідко потерпілі не бажають повідомляти відомі їм дані про злочин. Основним поясненням такої ситуації є страх, як потенційний, так і реальний (наслідок вже здійсненого впливу).

Проте на практиці непоодинокими є випадки, коли до свідків застосовують чи погрожують застосуванням фізичного чи психологічного насильства з метою зміни показань на користь обвинуваченого або навіть взагалі відмови від дачі показань. Такий тиск може здійснюватися не лише зі сторони обвинуваченого; правоохоронні органи часом також вдаються до незаконного впливу на цих учасників кримінального процесу. Нерідко, боячись незаконного впливу, свідки або відмовляються давати показання, або дають завідомо неправдиві показання [3].

З прийняттям Конституції Україна вступила в новий етап розбудови демократичної соціальної правової держави. Ставлення держави до особи закріплене в Конституції України, де проголошується, що людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю: “Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов’язком держави” (ст. 3 Конституції України) [4].

Для кримінального, кримінально-процесуального та цивільного законодавства це означає, що ці положення Конституції України мають бути зорієнтовані на забезпечення можливостей здійснення учасниками судочинства, а саме свідками, процесуальних прав і додержання законності (ст. 129 Конституції України) під час його відправлення; права і свободи людини і громадянина захищаються судом (ст. 55 Конституції України).

На практиці доволі часто зустрічаються ситуації, коли свідки відмовляються давати показання чи ухиляються від процесуальних дій, змінюють свої попередні свідчення, надають неповні чи недостатньо чіткі показання з огляду на реальну чи потенційну загрозу застосування в ході кримінального провадження до них, членів їхніх сімей, близьких родичів насильства чи інших форм протиправного впливу з  боку зацікавлених осіб [5]. Отже, вкрай важливим компонентом ефективного розкриття і розслідування злочинів та покарання винних є готовність свідків злочинів допомагати в їх розслідуванні.

Працівник Генеральної прокуратури України М.К. Дробиняк, який займався розслідуванням вбивства кримського «авторитету» Дзюби та членів його родини заявив: «Я вперше зіткнувся з рідкісним в моїй практиці випадком, коли на момент закінчення слідства багатьох потерпілих та свідків вже не було в живих або вони зникли у невідомому напрямку». Отже, особливе значення потрібно надавати питанням забезпечення безпеки осіб, котрі можуть сприяти викриттю злочинців, тобто їх захисту від погроз та посягань. «Незахищеність потерпілих і свідків від протиправного впливу змушує їх в повній мірі обгрунтовано, всіляко ухилятися від виконання кримінально-процесуальних обов’язків. Більш ніж 30% із 40 тисяч опитаних на питання про їх дії у випадку, коли вони стануть свідками злочину, відповіли, що в правоохоронні органи про те, що сталося, не повідомлять» [6].

У 1982 р. Конгрес США прийняв закон про захист жертв злочинів та свідків, в преамбулі якого відмічається, що нормальне функціонування системи кримінальної юстиції неможливе без «кооперації» з жертвами та свідками злочинів [7]. У Великій Британії надання допомоги особам, що постраждали від злочинів є складовою частиною кримінальної політики держави. Для забезпечення безпеки потерпілих створена спеціальна Служба безпеки свідків (жертв злочинів), на співробітників якої покладено обов’язок супроводжувати потерпілих та їх близьких до суду, надавати консультації з різних питань виконання заходів безпеки, в необхідних випадках – надавати транспортні засоби, засоби зв’язку, бронювати номери у готелях, авіазалізничні квитки і т.п.

Перш за все, необхідно з’ясувати хто такий свідок. Кримінальний процесуальний кодекс України дає визначення поняття «свідок». Свідком є фізична особа, якій відомі або можуть бути відомі обставини, що підлягають доказуванню під час кримінального провадження, і яка викликана для давання показань [8].

Ч. 1 ст. 66 КПК України закріплює права свідка:

Свідок має право:

1) знати, у зв’язку з чим і в якому кримінальному провадженні він допитується;

2) користуватися під час давання показань та участі у проведенні інших процесуальних дій правовою допомогою адвоката, повноваження якого підтверджуються згідно з положеннями статті 50 КПК;

3) відмовитися давати показання щодо себе, близьких родичів та членів своєї сім’ї, що можуть стати підставою для підозри, обвинувачення у вчиненні ним, близькими родичами чи членами його сім’ї кримінального правопорушення, а також показання щодо відомостей, які згідно з положеннями статті 65 КПК не підлягають розголошенню;

4) давати показання рідною або іншою мовою, якою він вільно володіє, і користуватися допомогою перекладача;

5) користуватися нотатками і документами при даванні показань у тих випадках, коли показання стосуються будь-яких розрахунків та інших відомостей, які йому важко тримати в пам’яті;

6) на відшкодування витрат, пов’язаних з викликом для давання показань;

7) ознайомлюватися з протоколом допиту та заявляти клопотання про внесення до нього змін, доповнень і зауважень, а також власноручно робити такі доповнення і зауваження;

8) заявляти клопотання про забезпечення безпеки у випадках, передбачених законом;

9) заявляти відвід перекладачу.

Особливу увагу треба звернути на п. 8 ч.2 ст. 66 КПК України, згідно з яким свідок має право заявляти клопотання про забезпечення безпеки.

Під захистом слід розуміти забезпечення стану безпеки таким особам в рамках їхнього статусу як учасників кримінального провадження. В.Я. Шапакідзе виділяє процесуальну безпеку свідків як загальне поняття, складовими якої є фізична, психологічна та матеріальна безпека. Фізична безпека – це стан захищеності особи від будь-якого неправомірного посягання на її життя, здоров’я, тілесну недоторканність, свободу пересування та вибір місця перебування або проживання. Психологічна безпека – це стан захищеності особи від будь-якого вторгнення в її психічну діяльність у зв’язку з участю у кримінальному процесі, що штучно створює критичну життєву ситуацію у вигляді стресів, конфліктів, кризи і (або) спричинює супутню шкоду її здоров’ю. Матеріальна безпека – це стан захищеності особи від будь-якого неправомірного посягання на її майно, наявні або потенційні доходи та матеріальні гарантії повноцінного учасника кримінального судочинства [9]. Таким чином поняття захисту свідків та потерпілих повинно включати в себе забезпечення всіх трьох складових.

Законодавство України оперує поняттям «забезпечення безпеки». 23 грудня 1993 року вступив в силу ЗУ «Про забезпечення безпеки осіб, які беруть участь у кримінальному судочинстві». Цей Закон є основним нормативно-правовим актом України у  сфері регулювання питань забезпечення безпеки учасників кримінального провадження будь-якої категорії. ЗУ «Про забезпечення безпеки осіб, які беруть участь у кримінальному судочинстві» детально регламентує підстави та порядок здійснення правоохоронними органами України правових, організаційно-технічних, інших заходів, спрямованих на захист від протиправних посягань життя, здоров’я, житла і майна осіб, які беруть участь у виявленні, попередженні, припиненні, розкритті або розслідуванні злочинів чи судовому розгляді кримінальних справ. Метою цих заходів є створення необхідних умов для належного здійснення правосуддя [10]. Відповідно до цього Закону свідок має право на забезпечення безпеки.

Заходами забезпечення безпеки є:

а) особиста охорона, охорона житла і майна;

б) видача спеціальних  засобів  індивідуального  захисту   і

сповіщення про небезпеку;

в) використання технічних засобів контролю і  прослуховування

телефонних та інших переговорів, візуальне спостереження;

г) заміна документів та зміна зовнішності;

д) зміна місця роботи або навчання;

е) переселення  в інше місце проживання;

є) поміщення до дошкільної  виховної  установи  або  установи

органів соціального захисту населення;

ж) забезпечення конфіденційності відомостей про особу;

з) закритий судовий розгляд [10].

При проведенні судового слідства свідок може бути допитаний з використанням технічних засобів з іншого приміщення суду. При загрозі ідентифікації голосу свідка, допит може супроводжуватися створенням акустичних перешкод. Якщо допитати свідка з використанням технічних засобів неможливо, суд допитує його у відсутності підсудного [8]. При наявності письмового підтвердження показань свідка, судове засідання може проводитися у відсутності свідка.

Слід звертати увагу слідчим на необхідність починати допит з вільної розповіді свідка про подію, встановлення психологічного контакту, відповідного мікроклімату, роз’яснення свідку його прав, особливий акцент зробивши на цілеспрямованій діяльності органів держави по забезпеченню безпеки цієї особи.

З однією з мір захисту, яка використовується і зараз, знайома більша частина населення: це використання «закриття» зображення (або зйомка зі спини) та зміна голосу. Необхідно підкреслити ненадійність цих засобів захисту, через те що у осіб, котрі знають розмовляючого або осіб, що «цікавляться» ним є різні можливості впізнати його: зачіска, контури обличчя, манера поведінки, жестикуляція, одяг і, нарешті, змістовна частина інформації – хто міг знати таку інформацію в такому ракурсі.

Реалізація забезпечення безпеки осіб, які беруть участь у кримінальному судочинстві дасть змогу особам належним чином використати свої права на забезпечення безпеки, а отже вбивства вчинені на замовлення та інші тяжкі злочини будуть розкриватися та розслідуватися більш повно.

Література:

1. Кримінальний кодекс України: Кодекс України, Кодекс, Закон від 29.06.2001 // Відомості Верховної Ради України, 2001 р., № 25, стаття 131.
2. Бахин В.П. Особенности расследования заказных убийств. Лекция. Киев, 1999. 80 с.
3. Пацалова Т. Проблеми забезпечення безпеки потерпілих та свідків у кримінальному судочинстві // Підприємництво, господарство і право. – 2006. – № 9. 3. Захист свідків та потерпілих у кримінальному процесі України : автореф. дис. … канд. юрид. наук / Т. І. Панасюк ; Київ. нац. ун-т внутр. справ. – К., 2009. – 20 с.
4. Конституція України від 28 червня 1996 року // Відомості Верховної Ради України від 23.07.1996. — 1996 р. –№ 30, стаття 141.
5. В.В. Касько, А.М. Орлеан, Забезпечення безпеки учасників кримінального провадження щодо торгівлі людьми. — К.: «ВАІТЕ», 2012. — 50 с. ISBN 978-966-2310-08-5.
6. Аналіз стану розкриття і розслідування вбивств на замовлення та скоєних в результаті протистояння між злочинними угрупованнями у 1997 р. Генеральна прокуратура України К.1998.
7. Шахрай В.Г. Захист свідків в кримінальному процесі / В.Г. Шахрай // Забезпечення безпеки свідків : матер. теорем. семин. Міністерства юстиції США та Міжнародної правоохоронної академії (2007 рік). – Будапешт, 2007. – С. 175–182.
8. Кримінальний процесуальний кодекс України: Кодекс України, Кодекс, Закон від 08.03.2013 // Відомості Верховної Ради України (ВВР), 2013 р., / № 9-10 /, стор. 474, стаття 88.
9. Шапакидзе В. Я. Обеспечение процессуальной безопасности частных лиц в досудебном уголовном производстве : автореф. дис. на соискание ученой степени канд. юрид. наук : спец. 12.00.09 «Уголовный процесс ; криминалистика и судебная экспертиза ; оперативно- розыскная деятельность» / Вахтанг Ясонович Шапакидзе. – Волгоград, 2003. – 28 с.
10. Про забезпечення безпеки осіб, що беруть участь у кримінальному судочинстві: Закон України від 23.12.1993 р., № 3782-XII // Відомості Верховної Ради України, 1994 р., № 11, стаття 51.

Anotation: The article examines the contemporary peculiarities of constitutional reform in Ukraine, in particular the state of the society before it and the challenges that emerged during the reform process.

Ключові слова: конституційний процес, конституційна реформа, Конституція, Основний закон, Конституційний суд, криза легітимності.

Key words: constitutional process, constitutional reform, constitution, framework law, constitutional court, crisis of fidelity.

Актуальність теми дослідження: Процес реформування Основного закону ніколи не залишається поза увагою суспільства. У зв’язку з недостатньою кількістю інформації з одного боку, та часто викривленим поданням наявної інформації ЗМІ, вважаємо за необхідне дослідити реалії сучасного конституційного процесу в Україні та проаналізувати основні виклики, що постали перед конституційною реформою.

Виклад основного матеріалу: Проведення конституційної реформи – складний і часом досить суперечливий процес, який, як правило, балансує на грані між втіленням якісних змін у суспільне життя та виникненням чи загостренням політичної кризи, зокрема одного з її типів – кризи легітимності (crisis of fidelity).

Незважаючи на наявність досліджень проблематики конституційної реформи, питання про її сутність залишається відкритим.

Окремі аспекти легітимності конституційної реформи, порівняльний аналіз процесу реформування в Україні та в західноєвропейських державах, а також питання доктринального тлумачення конституційної реформи висвітлені у працях таких вітчизняних вчених, як: Барабаш Ю.Г., Мельник М.І., Селіванов А.О., Скрипнюк О.В., Стрижак А.А., Федоренко В.Л. та інші. Проте комплексне дослідження конституційної реформи у сучасних умовах з відображенням передумов, мотивів та характеристикою розстановки політичних сил на даний час відсутнє.

Попри дискусійність питання про сутність конституційної реформи, більшість фахівців сходяться на тому, що вона передбачає безпосереднє втручання до тексту конституції та якісне його оновлення [1-2, с. 48]. Тобто, конституційна реформа являє собою продуману і координовану систему організаційних, політичних та правових заходів, які мають на меті якісне оновлення чинної Конституції або прийняття нової за чітко встановленою юридичною процедурою.

У своїй статті «Конституційна реформа як шлях формування в Україні конституційної системи обмеженого правління» Бориславська О.М. зазначає, що взявши до уваги природу конституції як акту установчої влади народу та її юридичні властивості, можна виокремити два найважливіші аспекти конституційної реформи: її зміст та легітимний порядок проведення [1-2, с. 48].

І якщо про зміст конституційної реформи говорять у новинах, пишуть в газетах та розповідають у коротких роликах в соцмережах, то про її легітимність, чомусь, замовчують. Проте, сааме легітимність такої реформи може стати ключовою проблемою наступних декількох років.

Проаналізувавши реформи попередніх років, можна з впевненністю зазначити, що однією з основних причин відсутності бажаного результату став низький рівень сприйняття реформи суспільством, недовіра до новостворених/реорганізованих органів та установ, а також опір населееня змінам в тому числі і через критику оновлених інститутів у ЗМІ.

Саме це явище можна назвати «кризою легітимності» і  виникає вона, як правило, внаслідок грубого порушення істотних умов внесення змін до Основного Закону. Оскільки Конституція України при внесенні до неї змін передбачає збалансованість дій Президента України, народних депутатів України, Верховної ради України при реалізації волі народу як носія суверенітету і єдиного джерела влади в Україні [6], то недотримання хоча б однієї з цих вимог вже може вважатись порушенням і трактуватись як «гра з правилами», а не «гра за правилами» [7, с. 4].

Яскравим прикладом цього явища може стати розгляд  Конституційним Судом України законопроекту про внесення змін до Конституції України щодо недоторканності народних депутатів України та суддів від 16 січня 2015 року № 1776. Згідно з Висновком КСУ від 16 червня 2015 року законопроект визнано таким, що відповідає вимогам статей 157 і 158 Конституції України: «Конституційний Суд України констатує, що на момент надання ним цього висновку рішення про введення в Україні або в окремих її місцевостях воєнного або надзвичайного стану за процедурою, визначеною Конституцією України, не прийнято, тому правових підстав, які унеможливлюють внесення змін до Конституції України, немає» [3].

 Проте, відповідно до ст. 157 Конституції України, Конституція України не може бути змінена в умовах воєнного або надзвичайного стану [4, с. 68]. Тобто формально Висновок КСУ є законним і внесення змін до тексу Конституції відповідає встановленій процедурі.

Тим не менш, той факт, що в Україні не введено правовий режим воєнного стану, не означає, що відсутні умов для його введення. Саме такі формальності стають причиною критики реформ і, як насідок, спричиняють опір суспільства змінам.

Наступним викликом можна вважати відсутність чіткого механізму реалізації задекларованих положень та невідповідність чинного законодавства Основному Закону. Для прикладу, згідно з ст. 151-1 Конституції України, КСУ вирішує питання про відповідність Конституції України (конституційність) закону України за конституційною скаргою особи,яка вважає, що застосований в остаточному судовому рішенні в її справі закон України суперечить Конституції України [5, с. 66]. Проте, в Законі України «Про Конституційний Суд України» в редакції від 1 травня 2015 року такої можливості не передбачено. Враховуючи, що положення Конституції мають вищу юридичну силу, КСУ зобов’язаний приймати конституційні скарги громадян, але через відстуність механізму їх розгляду всі вони залишаються у Секретаріаті КСУ. Таким чином, реформа, що спрямована на покращення якості правосуддя, відновлення довіри до суду і суддів та забезпечення основних прав і свобод громадян, певною мірою обмежує права останніх.

Звідси слідує, що конституційна реформа, яка має на меті підвищити рівень життя населення, унеможливити узурпацію влади та зловживання нею, шляхом обмеження владних повноважень певних органів, а також привести українське законодавство у відповідність європейським стандартам, стикаючись з суспільними реаліями, не дає бажаного результату. Уникнути цього можливо шляхом інформування суспільства щодо всіх аспектів реформи, а також оперативного прийняття відповідних законів, які чітко врегулюють механізм її реалізації. Оскільки у кожній галузі реформування існують певні труднощі, вирішити це питання можна лише шляхом комплексного підходу до розробки механізмів реалізації реформи із залученням науковців та злагодженої роботи парламенту при прийнятті відповідних актів.

Список використаних джерел:

1. Бориславська О. М. Конституційна реформа як шлях формування в Україні конституційної системи обмеженого правління (на основі досвіду європейської моделі конституціоналізму) / О. М. Бориславська // Право України.   ̶  2014.   ̶   №7.   ̶   С. 48
2. Висновок КСУ від 16 червня 2015 року№ 1-в/2015 у справі за зверненням Верховної Ради України про надання висновку щодо відповідності законопроекту про внесення змін до Конституції України щодо недоторканності народних депутатів України та суддів вимогам статей 157 і 158 Конституції України // Офіційний вісник України.   ̶  2015.   ̶   № 53.   ̶   Ст. 1725.   ̶   С.121
3. Конституція України : чинне законодавство зі змінами та допов. станом на 30 верес. 2016 р.: ( Офіц. текст ) . ̶ К.: Паливода А. В.,  2016.   ̶   76 с. – ( Закони України )
4. Конституція України : чинне законодавство зі змінами та допов. станом на 30 верес. 2016 р.: ( Офіц. текст ) . ̶ К.: Паливода А. В.,  2016.   ̶   76 с. – ( Закони України )
5. Рішення Конституційного Суду України від 27 березня 2000 року № 3-рп у справі про всеукраїнський референдум за народною ініціативою // Офіційний вісник України. ̶ 2000.  ̶  № 30.  ̶  Ст. 1285.  ̶  С. 153
6. Стрижак А. А. Установча влада: основні критерії легітимності внесення змін до Конституції України: науково­популярне видання / А. А. Стрижак. – К.: Логос, 2013. – 132 с.

Ключові слова: органи прокуратури, прокурор, держава, закон, суспільство, розвиток, корупція, права та свободи, громадяни, влада.

Anotation: The article is devoted to the study of the essence and problems of the Institute of Public Prosecutor in Ukraine, the identification of peculiarities of the activity of prosecutors of different levels, analysis of problems that arise at the prosecutor’s office in the exercise of their powers, and also suggested ways of their solution.

Key words: prosecutor’s office, prosecutor, state, law, society, development, corruption, rights and freedoms, citizens, authorities.

Виклад основного матеріалу: В сучасних умовах розвитку українського суспільства значна увага приділяється питанню реформування діяльності ключових державних органів та структур. Не останнє місце в цьому переліку посідає система органів прокуратури. Дискусії щодо того, до якої з гілок влади (виконавчої, як в Нідерландах та Естонії, чи судової, як у Франції та Італії) повинна належати прокуратура та які ж функції мають бути покладені на прокурорів точаться роками, як серед науковців, так і серед практиків. З одного боку, зменшення кількості повноважень, а відповідно і зменшення фінансування здається сумнівною перспективою, а з іншого – значна кількість справ та обов’язків часто негативно впливає на якість роботи самих прокурорів.

Такі питання вже набувають доктринального характеру, а їх вирішення потребує створення робочих груп, значних часових та матеріальних затрат. Проте, досягти певного покращення в роботі прокурорів можна вже найближчим часом. Однак, при цьому необхідно враховувати наступні моменти:

• Насамперед, цей процес потребує певних зусиль, адже діяльність прокуратури, як і будь-якої іншої сталої (консервативної) системи, спрямована на збереження своїх повноважень і функцій. Тому така система не може реформувати себе зсередини, і навіть зовнішнє втручання, скоріш за все, стикатиметься з певним опором на різних рівнях.
• Зміни спрямовані на покращення роботи прокурорів повинні бути реальними, а не косметичними. За роки незалежності імітацій реформ в Україні було значно більше, ніж справді ефективних змін, тому якщо вже і впроваджувати зміни, то вони мають бути якісними, комплексними та дієвими.
• Позитивні зміни в законодавстві – це, безперечно, плюс, однак заміни одного документа іншим не достатньо. Реформувати потрібно не тільки законодавчу базу, а й підходи до прокурорської діяльності, методи такої діяльності та ставлення до неї.

Тому, на мій погляд, для реального покращення роботи прокурора семи кроків буде трохи замало, однак навіть шлях у тисячу миль починається з першого кроку, тож розпочати можна з наступного:

1. Зміна порядку зайняття посади та просування по службі

Положення передбачені чинним законом, а саме проведення кваліфікаційного іспиту, спеціальної перевірки, підготовки та конкурсу є прогресивними порівняно з законодавством частини зарубіжних країн, однак в цілях задоволення інтересів громадськості весь процес варто було б зробити більш відкритим. Для прикладу, запровадити онлайн трансляції всіх етапів конкурсу на зайняття вакантних посад (якщо така процедура відбуватиметься в значних масштабах), а також проведення перевірок на поліграфі при працевлаштуванні та переведенні на вищу посаду.  По-перше, такі дії дозволять уникнути критики і звинувачень у корумпованості,  несправедливості та заангажованості, а, по-друге, частина населення, яка вбачає зраду в абсолютно усіх діях влади, зможе спрямувати свою енергію на виявлення інших, більш суттєвих проблем.

1. Подолання (корупційних) зв’язків.

Цей крок взагалі можна було б вважати самоціллю, адже по суті весь процес реформування державних структур спрямований на подолання, або хоча б зменшення, рівня корупції. Однак, ефективній та справедливій роботі прокурора місцевої прокуратури перешкоджають не мільйонні справи так званої «верхівки», а сімейні, дружні чи інші зв’язки з певними особами в т.ч. посадовими (головою суду, начальником поліції тощо). З метою уникнення таких ситуацій слід запровадити систему розподілу прокурорів по регіонах. Адже значно легше неупереджено та справедливо вести справи у місті, де немає друзів дитинства, колишніх однокласників та хороших сусідів.

• Підвищення посадових окладів

На даний час, заробітна плата прокурора всього в 3—4 рази перевищує встановлену законом заробітну плату техпрацівника, що є абсолютно невиправданою та алогічною ситуацією. Не можна ставити під сумнів важливість будь-якої професії, однак обсяг роботи працівника прокуратури потребує відповідної винагороди. Вимоги до особи, що бажає стати прокурором, умови та графік роботи передбачають значно вищі розміри посадових окладів, ніж ті, що встановленні чинним законодавством. В існуючих умовах в прокуратурі, як правило, залишаються ентузіасти які працюють заради ідеї та особи, що мають додатковий дохід, в т.ч. нелегальний. Заробітна плата повинна стати стимулом та мотивацією, а також бути достатньою для того, щоб прокурор міг без будь-яких сумнівів відмовитись від неправомірної вигоди.

1. Встановлення пріоритетів на користь якості роботи

Не секрет, що заохочення працівників прокуратури, а також притягнення їх до дисциплінарної відповідальності, як правило, відбувається на підставі аналізу кількісних показників діяльності. В той час, як якісне виконання посадових обов’язків, справедливість та забезпечення верховенства права відходять, в кращому випадку, на другий план. Виправдувальний вирок для прокурора, який підтримує державне обвинувачення в суді, чи укладення угоди про примирення в жодному випадку не стає його позитивною характеристикою. Така ситуація не забезпечить просування по службі, тому доказова база має бути зібрана в будь-якому випадку і будь-якими способами. Це призводить до деформації правосвідомості працівників прокуратури та стає однією з основних причин упередженого ставлення й недовіри суспільства до прокурора.

1. Освіта та самоосвіта

Поняттям «освіта» у даному випадку охоплюється не формальна вимога щодо наявності диплома про вищу освіту, мова йде про загальну правничу компетенцію, обізнаність, знання мов тощо. Складно уявити покращення роботи прокурора без ознайомлення останнього з рішеннями ЄСПЛ. Оскільки український переклад страсбурзької практики становить лише незначну частину усіх судових рішень, знання іноземних мов на рівні розуміння юридичних текстів вже за кілька років має стати обов’язковою умовою роботи в органах прокуратури.

1. Співпраця замість конкуренції

Про конкуренцією прокурорів і адвокатів скоро почнуть ходити легенди, однак конкуренція у залі судового засідання не повинна переростати у запеклу ворожнечу поза ним. В цьому контексті цікавою видається ідея співпраці та перейняття досвіду від адвокатів. Прикладом може стати нещодавно запроваджена програма професійного розвитку «Адвокат майбутнього». Спрямованістю програми є підтримка співтовариства адвокатів, що прагнуть підвищувати якість правової допомоги, впроваджувати реформи у сфері правосуддя, розвивати професійну спільноту тощо. Аналогічні ініціативи працівників прокуратури та органів прокурорського самоврядування, що сприятимуть обміну досвідом та налагодженню співпраці, можуть стати ще одним інноваційним кроком на шляху професійного розвитку прокурорів усіх рівнів.

Аналогічна співпраця можлива і з державними структурами. Особливої уваги заслуговує методика інформування населення, яка успішно реалізується Міністерством фінансів України – зокрема публікації інфографіки на офіційній сторінці у мережі Facebook та щотижнева рубрика #фінграмотність. Презюмується, що окрім інформування суспільства щодо діяльності ГПУ та прокуратур різних рівнів, публікація відповідних матеріалів позитивно впливатиме на підвищення рівня правової культури населення, а в перспективі ще й сприятиме полегшенню роботи прокурора.

• Покращення матеріальної бази та автоматизація роботи

Такий крок потребує значних матеріальних витрат, але є цілком виправданим та доцільним.  Автоматизація роботи передбачає: а) автоматичний розподіл справ між прокурорами, що слугуватиме своєрідною гарантією від незаконного політичного, матеріального чи іншого впливу на прокурора; б) запровадження автоматизованої системи реєстрації відвідувачів, що стане запорукою прозорості діяльності прокуратури та дозволить попередити або виявити випадки отримання неправомірної вигоди. Покращення матеріальної бази, в свою чергу, сприятиме підвищенню ефективності діяльності прокурора в частині підтримання державного обвинувачення в суді та представництва інтересів громадянина або держави у визначених випадках.

Таким чином, кожен з цих кроків може стати першим на шляху до реальних змін,спрямованих на підвищення ефективності роботи прокурора. Але тільки комплексний підхід до реформування зможе забезпечити реальне покращення роботи прокурора кожного рівня.

Список використаних джерел:

1. Глаговський В. Становлення і розвиток української моделі прокурорського нагляду на сучасному етапі (концептуальні проблеми) / В. Глаговський, М. Руденко // Право України. – 1996. – № 1. – С. 43-46. 2. Грицаєнко Л. Р. Конституційно-правовий статус прокуратури України : [підручник] / Л. Р. Грицаєнко. – К. : БІНОВАТОР, 2007. – 544 с.
2. Закон України “Про прокуратуру” [Електронний ресурс] // Відомості Верховної Ради України. – 2015. – Режим доступу до ресурсу: http://zakon0.rada.gov.ua/laws/show/1697-18.
3. Закон України “Про запобігання корупції” [Електронний ресурс] // Відомості Верховної Ради України. – 2014. – Режим доступу до ресурсу: http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/1700-18.
4. Конституція України [Електронний ресурс] // Відомості Верховної Ради України. – 1996. – Режим доступу до ресурсу: http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/254%D0%BA/96-%D0%B2%D1%80.
5. Малюга В. Система принципів організації та діяльності прокуратури: суть, класифікація / В. Малюга // Вісник прокуратури. – 2001. – № 6. – С. 31-36.
6. Михайленко О. Прокуратура суверенної України: час становлення спливає / О. Михайленко, В. Ковальський // Юридичний вісник України. – 2000. – № 48. – С. 76-79.
7. Особливості організації і діяльності прокуратури в зарубіжних країнах [Електронний ресурс] // Підручники для студентів онлайн. – 2017. – Режим доступу до ресурсу: http://stud.com.ua/30378/pravo/osoblivosti_organizatsiyi_diyalnosti_prokuraturi_zarubizhnih_krayinah.

Ключові слова: обов’язок, аліменти, дитина, батьки, заборгованість.

Annotation: The article is investigated the current legislation of Ukraine, the norms of which establish the obligation of parents to keep children in the aspect: the collection of arrears on alimony. The parents’ responsibility for evading alimony is analyzed.

Keywords: duty, child support, child, parents, debt.

Постановка проблеми. Сім’я є осередком суспільства. Сьогодні у нашому суспільстві існують неповні сім’ї і не добросовісні батьки, які зазвичай уникають від своїх обов’язків утримувати дітей. Чинне сімейне законодавство і правосуддя регулюють захист порушених прав дитини. Як свідчить судова практика, інколи присудження аліментів на неповнолітню дитину пов’язане з колом проблем, які доводиться вирішувати позивачу та судді. У зв’язку із цим є потреба проаналізувати чинне законодавство, що закріплює питання щодо обов’язку батьків утримувати дітей і ,безпосередньо, стягнення заборгованості по аліментам.

Завдання дослідження. Завданням цього дослідження є аналіз норм, які регулюють питання обов’язку батьків утримувати дітей в аспекті: стягнення заборгованості по аліментам.

Розробка проблеми.  Проблематика порушена у цій статті є об’єктом робіт таких вчених, як С.С. Алексєєв, Я.Р. Веберс, В.С. Венедіктов, В.П. Грибанов, О.С. Йоффе, Н.М. Єршова, В.Д. Єрмаков, А.Е. Косенко, В.М. Кормищиков, В.М. Леженін, Н.С.Малеїн, Г.М. Міньковський, А.Й. Міллер, В.А. Рясенцев, О.А. Підопригора, А.А. Піонтковський, І.С. Самощенко, М.Х. Фарукшин, Е.Л. Хаскельберг, В.П. Шахматов, К.К. Черв’яков, Н.С. Чефранова та ін.

Метою статті є визначення обов’язку матері, батька утримувати дитину та його виконання, обгрунтування й узагальнення змін щодо посилення захисту права дитини на належне утримання шляхом вдосконалення порядку примусового стягнення заборгованості зі сплати аліментів.

Виклад основного матеріалу. Обов’язок утримувати дитину – це моральне й найважливіше правове зобов’язання батьків. Турбота про дитину не полягає виключно у її матеріальному забезпеченні, однак маємо визнати, що саме матеріальне забезпечення відіграє у житті дитини, у її становленні як повноцінного члена нашого суспільства не останню роль [1]. Утримання дитини є моральним, соціальним та юридичним обов’язком батьків, оскільки дитина в силу своїх фізіологічних особливостей залежна від батьків, потребує сумлінного виконання батьками покладених на них обов’язків. Протягом тривалого часу людство, спостерігаючи за виконанням батьківських обов’язків щодо утримання дитини, напрацьовувало певні правила, яких мають дотримуватися батьки, методи та процедури захисту права дітей на утримання, засоби впливу на батьків, які неналежно виконують свої обов’язки.

Згідно зі ч. 2 ст. 27 Конвенції про права дитини, прийнятої 44–ю сесією Генеральної Асамблеї ООН 20.11.1989 p., батько (–ки) або інші особи, які виховують дитину, несуть основну відповідальність за забезпечення в межах своїх здібностей і фінансових можливостей умов життя, необхідних для розвитку дитини [2]. Це положення віддзеркалене в українському законодавстві.

Обов’язок батьків щодо утримання своїх дітей є одним з головних конституційних обов’язків відповідно до ч. 2 ст. 51 Конституції України (батьки зобов’язані утримувати дітей до їх повноліття) [3]. Положеннями чинного Сімейного кодексу України передбачено обов’язок батька та матері утримувати свою дитину (ст. 180) [4]. Важливим є те, що обов’язок утримувати дитину є рівною мірою обов’язком як матері, так і батька.

Досить часто батьки ухиляються від свого обов’язку утримувати дітей. Cімейним кодексом передбачені аліментні зобов’язання батьків відносно дітей, у випадку ненадання ними матеріальної допомоги в добровільному порядку. Статистика сьогодення констатує, що судовий захист права дитини на аліменти є найнадійнішим і дуже навіть ефективним. Звернення до суду з позовом про стягнення аліментів з особи, яка добровільно не виконує свого обов’язку з утримання дитини, виступає засобом захисту права дитини.

Болючим питанням є невиплата аліментів, а якщо конкретніше, то наявність заборгованості. У разі несплати аліментів, той з батьків, з ким проживає дитина, має право звернутися до суду з відповідним позовом. У такому випадку аліменти на дитину присуджуються або як частка від заробітку, або у вигляді конкретно визначеної суми, яка виплачується щомісяця.

Справи про стягнення аліментів розглядаються місцевими судами в порядку цивільного судочинства. Необхідно звернутися із заявою про видачу судового наказу про стягнення аліментів у розмірі на одну дитину – чверті доходу, на двох дітей – третини доходу, на трьох і більше дітей – половини заробітку платника аліментів. До заяви додаються документи та інші докази, які підтверджують обґрунтованість вимог про виплату аліментів. Також можна звернутися до суду із заявою про видачу судового наказу про стягнення аліментів у розмірі 50% прожиткового мінімуму для дитини, який щорічно встановлюється Кабміном.

Прийняття Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо посилення захисту права дитини на належне утримання шляхом вдосконалення порядку примусового стягнення заборгованості зі сплати аліментів» іншими словами, цей закон називають – «ЧужихДітейНеБуває», стало лише першим кроком у програмі захисту наших найменших громадян – дітей. Цей закон запровадив дієві заходи впливу на тих батьків, які покинули своїх дітей.

6 лютого 2018 року Закон «ЧужихДітейНеБуває» набув чинності і його основними положеннями є:

1. Тимчасове обмеження боржника у праві:

а) виїзду за межі України;

б) керування транспортним засобом;

в) користування вогнепальною мисливською, пневматичною, охолощеною та іншими видами зброї;

г) полювання.

2. А також:

а) позбавлення права боржника вирішувати питання тимчасового виїзду дитини за межі України;

б) право на звернення стягувача про вчинене кримінальне правопорушення;

в) суспільно-корисні роботи від 120 до 240 годин зі спрямуванням плати на погашення заборгованості [5].

Ще одним засобом впливу на горе-батьків є публічний реєстр злісних неплатників аліментів. Міністерство Юстиції гарантує, що ні високий статус, ні посада, ні фінансове становище боржника не дадуть змоги уникнути потрапляння до цієї “дошки ганьби”. Паралельно Мін’юст в областях почав створювати мобільні групи з ліквідації заборгованості по оплаті аліментів.

Хочемо навести декілька реальних прикладів з життя, як діє Закон «ЧужихДітейНеБуває»:

• Один з боржників заборгував своїй малолітній дитині майже 80 тис. грн. Державні виконавці винесли постанову про тимчасове обмеження у праві полювання. Це для затятого мисливця виявилося вагомим аргументом для сплати боргу.
• Заборону покидати територію України отримав бізнесмен, який мав їхати за кордон для проведення переговорів. Гроші на аліменти за 7 років знайшлися дуже швидко.
• У ще одного бізнесмена за рішенням суду було описано й передано на реалізацію пароплав. Після цього він миттєво погасив усю заборгованість, побоюючись, що й інше майно піде з молотка [6].

Органи влади не думають зупинятися на досягнутому і прогнозують в недалекому майбутньому нові зміни стосовно стягнення заборгованості за аліментами .

Новації передбачають нові санкції для тих осіб, рівнозначно чоловіків та жінок, які ухиляються від підтримки своїх рідних дітей. Заплановано запровадження автоматичного збільшення розміру аліментів за їх несплату більше ніж протягом 1-го року.

Якщо такий батько або матір не платить аліменти впродовж одного року, їх сума автоматично збільшується на 30%. Якщо заборгованість перевищила 2 роки – 50%. А ті, хто не платить 3 роки і більше – повинні будуть віддати вдвоє більшу суму- зазначив Міністр юстиції Павло Петренко.

І ще одна новація – створення реальних стимулів для органів влади на місцях, які вкладають кошти в розширення дитячого простору: створення дитячих садочків, будівництво спортивних майданчиків, відкриття різного роду курсів і гуртків.

Аліментні відносини, які виникають між батьками і дітьми – скоріше негативний наслідок невиконання батьківських обов’язків, ніж реальна можливість задоволення матеріальних потреб дитини. В умовах економічної та політичної нестабільності, різноманітних підходів до поняття сімейних цінностей, існування громадянських шлюбів, забезпечення прав дітей, і в першу чергу майнових прав дітей, які зростають в неповних сім’ях, стає актуальною та важливою проблемою.

Беззаперечно, аліменти стягнути можна, проте необхідно створити і реалізувати інститут відповідального батьківства і до того ж запровадити механізм матеріальної допомоги добросовісним батькам. Наприклад, можна встановити такі «стимули», як фінансова допомога держави для батьків і дітей у розмірі не менше однієї мінімальної заробітної плати, допомога з влаштуванням дитини до дитячого садочку, санаторно-курортне лікування та інші.

Регламентація на законодавчому рівні виконання обов’язку з утримання дитини є гарантією забезпечення життєвого рівня неповнолітніх та осіб, які досягли 18 років. Це соціальне питання має велику актуальність оскільки позови зі стягнення аліментів посідають перше місце серед категорій справ, які розглядаються судами в Україні.

                                                            Література

1. Нечаева А. М. Семейное право / А. М. Нечаева. – М.: Юрист, 1998. – 227 с.

2. Конвенція про права дитини від 20 листопада 1989 року // Зібрання чинних міжнародних договорів України. —1990 р. – № 1, стор. 205.

3. Конституція України від 28 червня 1996 року // Відомості Верховної Ради України від 23.07.1996. — 1996 р. –№ 30, стаття 141.

4. Сімейний кодекс України від 01.03.2002р. // Офіційний вісник України. — 2002 р. – № 7. – стор. 1, стаття 273.

5. Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо посилення захисту права дитини на належне утримання шляхом вдосконалення порядку примусового стягнення заборгованості зі сплати аліментів: Закон України від 07.12.2017 р.: [Електронний ресурс] //Режим доступу: http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/2234-19.

6. #ЧужихДітейНеБуває, або як примусити батьків виконувати свій обов’язок: УКРАЇНСЬКА ПРАВДА БЛОГИ / БЛОГ Павла Петренка: https://blogs.pravda.com.ua/authors/ppetrenko/5aaa566510302/.

В свою очередь, защита прав потребителя при реализации ему товара – это комплекс мер, которые реализуются государством и общественными объединениями потребителей, направлены на регулирование отношений, возникающих между потребителем и субъектом предпринимательской деятельности; и включают в себя установление конкретных правил поведения, охраняющих потребителя в случае приобретения товара ненадлежащего качества, определение механизма защиты нарушенных прав, регулирующих вопросы ответственности виновных лиц и компенсации убытков от недобросовестной торговли на потребительском рынке.

Защита прав потребителей при реализации им товаров является одним из основополагающих факторов развития экономики. На сегодняшний день нарушения прав и законных интересов потребителей становятся все более многообразными, постоянно эволюционируют и пополняются новыми формами. За последние годы число рассмотренных судами споров о защите прав потребителей неуклонно возрастает. В этой связи необходимо предоставление особых прав и установления специальных гарантий для потребителя с тем, чтобы максимально сократить поступление на потребительский рынок недоброкачественных товаров, адаптировав, тем самым, механизм охраны прав потребителя к современным экономическим условиям [1].

Механизм защиты прав потребителей носит комплексный, межотраслевой характер и включает в себя не только гражданско-правовые средства, но и публично-правовые инструменты, которые обеспечивают нужную степень эффективности реализации субъективных гражданских прав потребителей, в частности права на надлежащее качество товаров. Так, исходя из требований Конституции Республики Беларусь о том, что каждый имеет право на жизнь (ст. 24), право на охрану здоровья (ст. 45), право на благоприятную окружающую среду и на возмещение вреда, причиненного нарушением этого права (ст. 46), потребитель имеет право на то, чтобы товар (работа, услуга) при обычных условиях его использования, хранения, транспортировки и утилизации был безопасен для его жизни, здоровья, окружающей среды, а также не причинял вреда его имуществу [2].

Существенной гарантией защиты интересов потребителей стало закрепление в национальном законодательстве о защите прав потребителей широких прав общественных объединений потребителей, позволяющих им реально участвовать в формировании потребительской политики. При этом представляется необходимым совершенствование административно-правовых процедур и способов защиты потребителей от контрафактной и фальсифицированной продукции. В этой связи отдельные элементы рассматриваемого механизма нуждаются в известном совершенствовании: любой потребитель должен четко представлять себе куда, в каком порядке, в какие сроки и с какими требованиями он может обратиться при нарушении его прав, что должно быть предпринято по итогам его обращения.

Таким образом, нормы защищающие потребителя закреплены в различных нормативных правовых актах и затрагиваются в широком круге самостоятельных отраслей права, что говорит о важности и необходимости эффективной защиты данного круга субъектов как на государственном уровне, так и на уровне защиты общественными структурами.

Список используемой литературы:

1. Бычко, М.А. Развитие законодательства о защите прав потребителей : Историко-правовой аспект : дис. … канд. юр. наук : 12.00.01 / М.А. Бычко. – Ставрополь, 2000. – 187 л.
2. Конституция Республики Беларусь 1994 года (с изменениями и дополнениями, принятыми на республиканских референдумах 24 ноября 1996 г. и 17 октября 2004 г.). – Минск : Амалфея, 2015. – 48 с