Ключові слова: соціальна реклама в Україні, Закон України «Про рекламу», інформація, ЗМІ, комерційна реклама.

Annotation. In the article the author analyzes the market PSA’s Ukraine.This article studies public service announcements as one of the areas of public communication sphere. In this article author analyzes problems which are related with the information space, that is required for distributing public service announcements and problems that exist in the legal framework, problems with financing, production and distribution of public service announcements.

Keywords: public service announcements, Law of Ukraine “On advertising”, information, mass-media, commercial advertisement.

На сьогоднішній день перед нашим суспільством, як ніколи раніше, гостро постало чимало важливих соціальні проблеми. У таких обставинах ЗМІ отримують важливі обов’язки – інформувати про існуючі проблеми, а також окреслювати можливі шляхи їх вирішення. Засобом, який же стане ключовим в донесенні інформації до громадськості, може стати соціальна реклама. Вона не орієнтована на прибуток, її основне завдання вирішити важливі соціальні проблеми в суспільстві та сприяти вихованню громадянина на загальнолюдських та загальнонаціональних засадах. Проте ефективному її функціонуванню та виконанню завдань у повній мірі заважає чимало чинників – недостатнє фінансування, недосконалість законодавчої бази тощо.

З початком третього тисячоліття країна стала переживати вагомі політичні негаразди, що на сьогоднішній день призвели до серйозних соціальних проблем. В Україні занепало багато установ та підприємств, посилилася корупція, розвинулася тіньова економіка, зріс рівень кримінальної злочинності, розвинувся нелегальний бізнес – проституція, торгівля людьми, наркоманія, що, своєю чергою, призвело до занепаду морального стану суспільства, зневажання норм та цінностей, знизився рівень освіченості, народжуваності та соціальної відповідальності. Саме тому метою дослідження є вивчити проблеми, які перешкоджають повноцінному розвитку соціальної реклами.

Виходячи з цього, як ніколи актуальною проблемою, стає налагодження суспільних зав’язків, саме тому важливе значення надається новим засобам, за допомогою яких можна донести до суспільства потрібну інформацію. Соціальна реклама є одним із них. Такого роду реклама має здатність не лише інформувати громадськість про певні проблеми, а й завдяки своїй емоційній насиченості має на неї величезний вплив.

Дослідженням соціальної реклами займалися такі відомі вчені: Г. Ніколайшвілі, К. Бове, Н. Плетньова, В. Бугрим, О. Аронсон. Вивченню етичного аспекту соціальної реклами в Україні присвячені роботи українських науковців Н. Грицюти, А. Вовка та А. Біденка.

На сьогоднішній день українська соціальна реклама почала розвивається швидшими темпами. Але, на жаль, її розвитку все ж перешкоджає низка проблем: виготовлення та розповсюдження соціальної реклами, недосконалість нормативно-правової бази щодо замовлення, відсутність об’єктивних критеріїв оцінки ефективності соціальної реклами. Виникнення таких проблем пов’язане зі звичними для України причинами: недостатнє фінансуванням, недосконала законодавча база (постійні зміни та доповнення, що негативно впливають на вирішення проблеми та створюють додаткові можливості для недобросовісних рекламодавців), відсутність відповідних стандартів, нецільове використання соціальної реклами ( у комерційних чи політичних цілях, що носить загрозу для розвитку в країні демократичного та громадянського відкритого суспільства), незнання розробників соціальної реклами своєї цільової аудиторії, відсутність термінологічного та понятійного механізму розробки та застосування соціальної реклами ( це пов’язано з тим, що в Україні порівняно невеликий досвід у цій сфері та слабка розвиненість соціальної реклами), відсутність відповідної координуючої структури тощо.

У Законі України «Про рекламу» зазначено, що соціальна реклама – це інформація будь-якого виду, розповсюджена в будь-якій формі, яка спрямована на досягнення суспільно корисних цілей, популяризацію загальнолюдських цінностей і розповсюдження якої не має на меті отримання прибутку [1].

1. Рекламодавцем такого інформаційного продукту може виступати будь-яка особа.

2. Посилання на конкретний товар чи його виробника, на рекламодавця (виняток – рекламодавцем виступає громадська організація), на об’єкти права інтелектуальної власності, які належать рекламодавцю соціальної реклами чи виробнику товару – не мають міститися в соціальній рекламі.

3. Пільги, передбачені законодавством України для благодійної діяльності поширюються на осіб, які передають своє майно чи кошти іншим особам задля виробництва та розповсюдження соціальної реклами та на осіб, що розповсюджують соціальну рекламу.

4. ЗМІ, діяльність яких частково, або повністю фінансується державою, зобов’язані безкоштовно розміщувати соціальну рекламу, як органів місцевого самоврядування та органів державної влади, так і громадських організацій, обсягом не менше 5 відсотків друкованої площі, ефірного часу відведених рекламі.

5. Засоби масової інформації, що частково або повністю фінансуються державою та є розповсюджувачами реклами, зобов’язані надати пільги при розміщенні соціальної реклами, якщо її замовником є заклади культури, освіти, охорони здоров’я, які утримуються за рахунок місцевих та державного бюджетів, а також благодійні організації [1].

В статті 1 цього Закону поняття соціальної реклами є неоднозначним, а стаття третя цього ж Закону, що присвячена поширенню пільг на осіб, що виробляють та розповсюджують соціальну рекламу, не дає конкретних характеристик цих осіб і, як наслідок, робить це питання неконкретизованим.

Щодо статей 4 та 5, то в них йдеться про зобов’язання осіб чи ЗМІ, але про відповідні міри покарання, якщо ці статті не будуть виконані, чи будуть порушені не сказано ні слова.

Закон створив прецедент, оскільки український медіаринок переважно складається з недержавних ЗМІ, а тому він залишається не насиченим соціальною рекламою. Ефір чи рекламна площа занадто дорогі для замовників соціальної реклами, якими переважно виступають державні та громадські організації.

Актуальним залишається і питання фінансування такого роду реклами, як вже зазначалося. Адже державні та громадські організації повинні використовувати власні ресурси для створення рекламного продукту. Жодних узаконених дотацій не існує [7]. При цьому недостатність фінансування призводить до того, що якість такого соціального продукту значно знижується у порівннянні з комерційним.

Недосконалість законодавства полягає й у визначені поняття соціальної реклами. Термін «соціальна реклама» застосовується лише в країнах пострадянського простору. Для позначення такого типу реклами у США використовують поняття «public service advertising» і «public service announcement» (скорочено PSA). «Соціальна» – поняття багатозначне і тому немає точної конотації, а щодо визначення «реклама», то воно є занадто комерційним у нашому розумінні. Саме тому часто виникають непорозуміння у трактуванні цього терміну. Велике значення у зазначеній проблемі відіграє визначення її замовників, його механізмів та розуміння і усвідомлення самого процесу використання соціальної реклами.

Проблему недостатнього досвіду в цій сфері, можна пояснити тим, що соціальна реклама з’явилася в Україні не так давно, тому вона ще не встигла досягнути належного рівня розвитку та й влада і суспільство, в тому числі, не зовсім готові до переходу соціальної реклами на вищий щабель розвитку.

Зокрема, Артем Біденко, керівник Асоціації зовнішньої реклами України вважає, що чиновники не йдуть на зустріч рекламістам та підприємцям, які хочуть зайнятися виробництвом та розповсюдженням соціальної реклами. Як приклад він наводить ситуацію, що сталася з одним із операторів зовнішньої реклами. Той більше року намагався знайти спільну мову з учасниками Асоціації міст України про проведення за свій рахунок соціальних кампаній. Єдиною вимогою підприємців було прохання до місцевих адміністрацій не брати плату за розміщення власної, а не наданої «згори» соціальної реклами на щитах. У жодному місті не вдалося домовитися про таку послугу [3, с. 5].

Попри це, все ж деякі кроки, аби покращити ситуацію у цій сфері таки були зроблені. Міністерством праці та соціальної політики України у 2007 році була затверджена Концепція розвитку в Україні сфери соціальної реклами.

Концепція зосереджувала увагу на тому, що розвиток соціальної реклами найнижчий серед інших галузей у сфері маркетингових та суспільно-політичних комунікацій. Якщо в нашій державі затрати на соціальну рекламу складають приблизно 200 мільйонів гривень на рік, то у європейських країнах цей показник у 9-12 разів вищий. Також ця концепція визначає ряд важливих та пріоритетних напрямків у розвитку соціальної реклами. Зокрема, пропонується проведення загальнонаціональних досліджень та моніторингів щодо можливих шляхів розвитку соціальної реклами в Україні, визначення каналів, через які найкраще можна доносити таку інформацію, виявлення найактуальніших тем, проблем для такої реклами.

Важливим питанням залишається і створення та вдосконалення законодавчої бази, яка б чітко визначала межі можливостей розробників та операторів соціальної реклами. Створення термінологічної та понятійної бази експертами відповідно до усіх стандартів та закріплення їх у нормативно-правових актах. Розробка вимог та рекомендацій до органів центральних та місцевих рад, щодо стимулювання розвитку соціальної реклами, створення системи державного замовлення та визначення джерел фінансування.

Ще одним можливим та не менш прогресивним нововведенням у цій сфері може стати сертифікація соціальної реклами.
Впровадження різноманітних конференцій, фестивалів, круглих столів теж могло б послугувати позитивним кроком у розвитку сфери соціальної реклами.

В Україні існує ще й проблема неефективності соціальної реклами. Зокрема, теоретики наголошують на «беззубості» (А. Біденко) та «безхребетності» ( Н. М. Грицюта) соціальної реклами в Україні [4]. Йдеться про таку рекламу, яка мало привертає увагу суспільства, та ні на чому не акцентує уваги, існує лише у вигляді так званого «білого шуму», задля звітності органів місцевої влади про витрачені на соціальну рекламу кошти. Прикладом цього можуть слугувати такі рекламні розробки як «Київ – місто квітів», «Києве мій» тощо. Дослідники роблять акцент на тому, що соціальна реклама, яка носить «шокуючий» характер є набагато креативнішою та ефективнішою, а також вона має значно більший вплив на реципієнта.

Ще однією не менш значною проблемою, яку теж можна віднести до етичного аспекту соціальної реклами в Україні є те, що у рекламу комерційного та політичного характеру вміщуються певні соціальні мотиви. Таку рекламу не можна називати соціальною, хоча вона можна сказати під неї «мімікрує», але зрозуміло, що до такого роду продуктів значно нижчий рівень довіри населення. Прикладами таких рекламних елементів може слугувати реклама, що пропагує здоровий спосіб життя з логотип торгової марки «Contex» та реклама «Nemiroff» зі слоганом «Лідер абсолютних чемпіонів» [6]. Алкогольні бренди вважаються лідерами у такого роду маніпулятивних технологіях.

Політична реклама теж не «пасе задніх» у цьому плані. Багато політичних із соціальним дискурсом можна побачити в період передвиборчих кампаній, хоча у періоди «затишшя» їх теж вистачає. Зокрема, білборди, на яких високопосадовці розміщують привітання, чи розрекламовані дописи чиновників у соціальних мережах.

Отже, для того, щоб уникнути суперечок та розбіжностей щодо того, якою повинна бути соціальна реклама, насамперед слід точно сформувати всі визначення та поняття у цій сфері, розглянути тонкощі, нюанси та вдосконалити Закон України «Про рекламу». У пригоді тут стали б актуальні дослідження, що стосуються проблем соціальної реклами. Створення належних керуючих органів у цій сфері теж значно б покращили та полегшили б розвиток соціальної реклами, а введення ліцензування соціальної реклами могло б зробити її більш якісною та значно підвищити рівень довіри до неї.

У країнах Європи держава не робить соціальних роликів на теми «заплатити податки», «подзвонити 102», або ж «здати кров». Понад 80% соціальної реклами замовляють громадські та доброчинні організації. У нашій країні основним замовником все ж залишається державна влада, яка часто використовує рекламу не за призначенням, або ж робить її лише для «галочки» і, як наслідок, вона є неефективною і мало корисною. Тому важливим кроком з боку держави має бути створення усіх необхідних умов для того, аби збільшити кількість таких громадських організацій та надати їм можливість займатися соціальною рекламою. Ще одним позитивним кроком з боку держави, як на мене, може стати зобов’язання усіх ЗМІ, а не лише державних, поширювати певний відсоток соціальної реклами. Додаткове ж фінансування створення соціальних інформаційних продуктів могло б дозволити значно покращити їх якість.

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ:

1. Закон України «Про рекламу» [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/270/96-%D0%B2%D1%80. – Заголовок з екрана.
2. Андрияшкин С. Компаративный анализ российского и зарубежного опыта социальной рекламы [Електронний ресурс] / С. Андрияшкин. – Режим доступу до журн.: http://www.socreklama.ru/sr_article.php. – Заголовок з екрана.
3. Антипенко О. Социальная реклама: какая ее эффективность? / О. Антипенко // Экон. газета. – 2003. – № 93 (710). – С. 5.
4. Біденко А. Обережно – в місті соціальна реклама! Прохання уникати прямого контакту! [Електронний ресурс] / А. Біденко. – Режим доступу: http://www.pravda.com.ua/articles/2005/07/18/3011724/. – Заголовок з екрана.
5. Бове К. Л. Современная реклама / К. Л. Бове, У. Ф.Аренс ; [ред. О.А. Феофанов, пер. с англ. Д.В. Вакин]. – Тольятти : Изд. дом «Довгань», 1995. – 704 с
6. Вовк А. Про соціальну рекламу в Україні [Електронний ресурс] / А. Вовк. – Режим доступу: http://jeynews.com.ua/articles/d8/851.– Заголовок з екрана.
7. Грицюта Н. М. Наукове вивчення етичних аспектів рекламної комунікації / Н. М. Грицюта // Держава та регіони. Сер.: Соціальні комунікації. – К., 2011. – № 4. – С. 145 –150.
8. Николайшвили Г. Г. Социальная реклама: теория и практика [Електронний ресурс] : учеб. Пособие для студентов вузов / Г. Г. Николайшвили. – Режим доступу: www.gd-obshestvo.ru/ . – Заголовок з екрана.

Ключові слова: право на доступ до інформації, публічна інформація.

Annotation. The author identifies the main problems that arise when a person realizes their subjective right to access information, and outlines the ways to solve them. Careful attention is paid to the issue of access to the information of journalists as its main repeaters.

Key words: the right to access information, public information.

Актуальність теми дослідження зумовлена необхідністю створення реальних можливостей для реалізації кожній людині права на доступ до інформації в Україні та досягнення ефективної комунікації в державі, яка сприятиме позитивним змінам у всіх сферах суспільного життя.

Проблематика дослідження знайшла відображення в роботах таких вітчизняних вчених як: О. Нестеренко, Р. Головенка, Д. Котляра, Т. Шевченка, І. Арістової, А. Марущака,
Р. Стадник, А.Садовської.
Оскільки тема дослідження має важливе практичне значення, то над різними її аспектами працює чимало журналістів та правозахисників: Р. Величко, К. Кулина, В. Володовська, А. Сафаров і т.д. Відповідну тематику також постійно розробляють провідні організації, своєрідні флагмани у такій сфері – Інститут медіаправа, Центр політичних студій і аналітики, Артикль 19, Харківська правозахисна група, Інститут масової інформації та Програма сприяння Парламенту України.

У зв’язку з постійними змінами в сучасному інформаційному суспільстві, мінливістю практики застосування законодавства про доступ до публічної інформації виникла необхідність у дослідженні позитивних та негативних практик такого застосування та напрацюванні шляхів вирішення окреслених проблем.

Виклад основного матеріалу. В одній із найперших резолюцій Генеральної Асамблеї Організації Об’єднаних Націй (1946 року) стверджується, що «свобода інформації є не лише основоположним правом людини та громадянина, а й критерієм усіх інших свобод, захисту яких Організація Об’єднаних Націй себе присвятила» [14]. Так, «право знати» –  одне із першочергових прав людини і ключове право журналіста поряд із свободою слова (свободою вираження поглядів). Саме журналісти, в тому числі і журналісти-розслідувачі, використовують доступ до публічної інформації як інструмент щоденного вжитку. Для виконання своєї повсякденної роботи саме журналісти найчастіше потребують інформації – вміння правильно організувати роботу з нею гарантує журналістові не лише задоволення особистих потреб – заробити на хліб, самоствердитися, але й донести до громадськості суспільно важливу інформацію. Так склалося, що більшість населення нашої держави саме через ЗМІ отримує основний масив відомостей, що стосуються діяльності владних інституцій. Це покладає на журналіста особливу відповідальність і покликання донести до людей правдиву і точну інформацію. І якщо за таку інформацію доведеться ще й «поборотися» з її розпорядниками, то журналіст має довести справу до кінця, адже саме цього від журналіста часто не очікують.

Держава регулює право на доступ до публічної інформації ратифікованими міжнародними актами, Конституцією України, Законами України «Про інформацію», «Про доступ до публічної інформації», іншими актами та встановленням відповідальності за порушення такого права Кодексом України про адміністративні правопорушення (КУпАП) та Кримінальним кодексом України (КК України).

Загалом, якщо говорити про позитиви і недоліки українського законодавства у цій сфері, то варто зауважити, що на практиці дуже часто виникають проблеми з тим, що навіть позитиви законодавства не рятують від його неналежного виконання, а тому особливу увагу варто звертати також і на забезпечення невідворотності покарання за порушення такого законодавства та підвищенні правової культури правозастосувачів.

Щодо позитивних моментів, то зауважимо, що за рейтингом провідних міжнародних організацій – Access Info Europe та Centre for Law and Democracy щодо забезпечення права на інформацію у 2011 році наш Закон посів 9 місце серед 89-ти країн світу. Автори рейтингу вказали, що «молоді» закони, які отримали високий результат ще повинні випробуватися практикою [16].

Зазначимо, що Закон України «Про доступ до публічної інформації» не встановлює для журналістів будь-якого окремого порядку доступу. Однак, практика Європейського Суду з прав людини, яка є джерелом права в Україні, свідчить про визнання журналіста як особливого суб’єкта щодо доступу до інформації і збільшує шанси на позитивне рішення. Так, у рішенні Європейського Суду з прав людини по справі «Угорський Гельсінський комітет проти Угорщини» від 08.11.2016 року, зазначено, що в першу чергу захист гарантується журналістам, громадським організаціям чи їх активістам, академічним дослідникам, авторам літератури з питань громадського інтересу, блогерам та популярним користувачам ЗМІ, зважаючи на їх роль у інформуванні громадськості як «спостерігачів» [12; 428-429].

Оскільки право на доступ до інформації є інструментальним, тобто таким, що необхідне для реалізації інших прав та свобод людини, тож вважаємо за необхідне розмежовувати безпосередні та опосередковані інструменти доступу до інформації залежно від того, як здійснюється процес доступу до такої інформації – безпосередньо чи за допомогою посередників

До інструментів безпосереднього доступу до публічної інформації віднесемо ознайомлення з оприлюдненою розпорядниками публічною інформацією, а також участь у засіданнях органів державної влади та місцевого самоврядування. До інструментів опосередкованого доступу –  запити на отримання публічної інформації та ознайомлення з публічною інформацією у спеціально відведеному місці для таких цілей розпорядником інформації.

Зауважимо, що попри прогресивне українське законодавство, що регулює доступ до публічної інформації наразі існують певні проблеми у його застосуванні та гостро постає необхідність їх вирішення.

Так, статтею 5 Закону України «Про доступ до публічної інформації» передбачено, що розпорядники публічної інформації для забезпечення широкого доступу до такої інформації повинні здійснювати її систематичне та оперативне оприлюднення: в офіційних друкованих виданнях; на офіційних веб-сайтах в мережі Інтернет; на єдиному державному веб-порталі відкритих даних; на інформаційних стендах; будь-яким іншим способом  [9] (сюди можна віднести прес-конференції, публікації у соцмережах тощо).

Звичайно, найбільш зручним способом одержання інформації є робота з офіційними веб-сайтами та відкритими реєстрами. Так, наразі питання щодо наповнення та функціонування веб-сайтів органів державної влади врегульоване рядом постанов Кабінету Міністрів України, які передбачають досить широкий перелік інформації, яка підлягає оприлюдненню.

Хоча аналіз моніторингу інформаційної відкритості офіційних веб-сайтів органів державної влади, проведений Держкомтелерадіо у 2018 році засвідчив досить хороші результати відкритості, все ж наявними є певні зауваження до інформаційного наповнення та функціональної зручності користування такими сайтами. Вважаємо, що державні інституції повинні працювати на те, щоб користування офіційним веб-сайтом було зручним, адже це значно спрощує роботу розпорядників на майбутнє та економить ресурси, що використовуються для  надання відповіді на запити.

Не менш важливим інструментом доступу до публічної інформації є відвідання відкритих засідань колегіальних органів розпорядників інформації. Для можливості ефективно скористатися цим правом розпорядники відповідно до законодавства повинні забезпечувати належне оприлюднення та надання інформації про дату, час, порядок денний і місце проведення засідання та забезпечувати можливість безпосередньої присутності бажаючих відвідати засідання.

Чи не основний інструмент, передбачений Законом України «Про доступ до публічної інформації» – запит на отримання публічної інформації. Стаття 19 вказаного Закону визначає запит як прохання особи до розпорядника інформації надати публічну інформацію, що знаходиться у його володінні. Серед позитивів законодавства – порівняно короткий строк на надання відповіді (5 робочих днів), широкий перелік інформації, яка Законом віднесена до публічної.

На жаль, ще й досі після семи років чинності Закону України «Про доступ до публічної інформації» не зникла негативна практика розпорядників інформації щодо необґрунтованої відмови у доступі до інформації з підстав того, що особа не є розпорядником публічної інформації; з підстав конфіденційності інформації, що міститься у документі; відсутності готової інформації, що запитується; віднесенні інформації до службової. Дуже часто строки розгляду запиту затягуються, відповідь надається неповна, а то й взагалі не надається. Проблемою для чиновників залишається також розмежування запиту на публічну інформацію та звернення, застосування трискладового тесту, спостерігається занадто формалізований підхід до розгляду запитів.

Саме тому виникає потреба вдосконалення законодавства (усунення недоліків та прогалин) та його правозастосування. Зокрема, необхідно привести у відповідність у різних нормативно-правових актах поняття інформації, конфіденційної інформації; дати чітке визначення суспільно-необхідній та службовій інформації; розробити уніфікований порядок роботи із запитами, що надійшли на електронну пошту; внести ряд правок у законодавство, що стосуються оформлення запитів на отримання публічної інформації з метою недопущення бюрократизованої процедури роботи з запитами та підвищення ефективності процедури їх розгляду.

Загалом, вважаємо, що держава повинна комплексно підійти до вирішення існуючих проблем. Дуже гостро постає питання підвищення кваліфікації відповідальних працівників по роботі із забезпечення доступу до інформації, оскільки лише зміна мислення та підходів до цього питання дозволить Закон України «Про доступ до публічної інформації» бути дієвим. До роз’яснювальної роботи варто залучити громадський сектор – Інститут медіаправа, Центр політичних студій і аналітики, Харківську правозахисну групу, Інститут масової інформації та інших.

Особливої уваги треба приділити і належній освіті журналістів як головних ретрансляторів публічної інформації. Вважаємо, що журналістська освіта повинна бути максимально орієнтована на практичні аспекти, і вивчення правових механізмів реалізації та захисту своїх прав повинне бути на належному рівні. Позитивним явищем було б запровадження окремої дисципліни – «Право на доступ до інформації у сучасній Україні», адже найкраща та теорія, яка має практичний зміст, тобто здатна покращити повсякденну практику, запропонувавши якісь інноваційні зміни.

Така увага до права знати покликана насамперед виховати повагу до нього у суспільстві і сприяти активному захисту будь-якого посягання на таке право. Реалізація права на доступ до інформації залежить від того, наскільки особа обізнана з можливостями, які надає йому законодавство і наскільки принципово вона поставиться до відстоювання свого права знати. Знати, щоб діяти.

Наразі для захисту свого права на доступ до публічної інформації законодавством передбачено різні способи:

1) позасудовий спосіб за процедурою адміністративного оскарження дій розпорядника інформації у порядку підлеглості керівнику розпорядника або вищому органу, звернення до омбудсмана (Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини) з відповідною скаргою на розпорядника інформації;

2) судовий спосіб шляхом оскарження рішень, дій чи бездіяльності розпорядника публічної інформації до національного суду шляхом подання позову відповідно до норм Кодексу адміністративного судочинства України, у разі вичерпання усіх національних засобів юридичного захисту, зокрема, судових, – звернутися до Європейського Суду з прав людини про порушення державою гарантованого Конвенцією права.

Як свідчить офіційна статистика Кабінету Міністрів України, найчастіше особи користуються позасудовими способами захисту свого права. Причин цьому може бути кілька – спрощена процедура, мінімум затрат часу та безоплатність. Натомість судова тяганина пов’язана із витратами значних коштів для подачі позову, і основне – для сплати авансового внеску для пред’явлення судового рішення до виконання.

Вважаємо, що наразі існує потреба у вдосконаленні законодавцями існуючого механізму захисту, а саме:

– знищити майновий фільтр: переглянути розмір судового збору за подачу позову про захист права на доступ до інформації та розмір авансового внеску, що сплачується за пред’явлення такого рішення до виконання;

– внести зміни до законодавства щодо притягнення винних осіб до відповідальності, а саме декриміналізувати статтю 171 КК України «Перешкоджання законній професійній діяльності журналістів» для забезпечення невідворотності покарання винних осіб шляхом притягнення до адміністративної відповідальності, що значно ефективніше;

– внести ряд правок до КУпАП щодо процедури притягнення до відповідальності (продовження строку) та суб’єктів відповідальності;

– створити незалежний наглядовий орган у сфері доступу до публічної інформації (Інформаційний комісар) з тим, щоб забезпечити здійснення моніторингу та притягнення до відповідальності порушників.

Вирішення цих питань сприятиме розбудові в Україні інформаційного простору, забезпеченню відкритості та прозорості влади, що створить ефективні механізми реалізації гарантованого Конституцією України права людини на доступ до інформації і допоможе також журналісту виконувати свій професійний обов’язок належним чином.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Аналітична довідка за результатами проведеного Держкомтелерадіо моніторингу інформаційного наповнення офіційних веб-сайтів органів виконавчої влади у першому півріччі 2018 року : [Електронний ресурc]. – Режим доступу : http://comin.kmu.gov.ua/control/uk/publish/article?art_id=147350&cat_id=112507.
2. Ганжа Л. Як (не) відповідати на інформаційні запити: 5 шкідливих порад / Л. Ганжа : [Електронний ресурc]. – Режим доступу : https://www.pravda.com.ua/articles/2016/05/8/7107539/.
3. Головенко Р. Відстоюєш своє право на доступ до інформації? Плати! : [Електронний ресурc]. – Режим доступу : https://imi.org.ua/monitorings/vidstoyujesh-svoje-pravo-na-dostup-do-informatsiji-platy/.
4. Закусило М. Які законодавчі зміни потрібні Україні для ефективного захисту прав журналістів? Думка експертів / М. Закусило : [Електронний ресурc]. – Режим доступу : https://detector.media/community/article/137329/2018-05-08-yaki-zakonodavchi-zmini-potribni-ukraini-dlya-efektivnogo-zakhistu-prav-zhurnalistiv-dumka-ekspertiv/.
5. Конституція України від 28.06.1996 № 254к/96-ВР : [Електронний ресурc]. – Режим доступу : http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/254%D0%BA/96-%D0%B2%D1%80.
6. Кодекс України про адміністративні правопорушення / Кодекс України від : [Електронний ресурc]. – Режим доступу : http://zakon.rada.gov.ua/laws/show/80732-10/stru#Stru.
7.Кримінальний кодекс України / Кодекс від 5 квітня 2001 року № 2341-III : [Електронний ресурc]. – Режим доступу : http://zakon.rada.gov.ua/laws/show/2341-14#n2420.
8.Про інформацію / Закон України від 02.10.1992 року № 2657-XII : [Електронний ресурc]. – Режим доступу: http://zakon.rada.gov.ua/laws/show/2657-12.
9.Про доступ до публічної інформації / Закон України від 13.01. 2011 року № 2939-VI : [Електронний ресурc]. – Режим доступу : http://zakon.rada.gov.ua/laws/show/2939-17.
10. Потенціал застосування новітніх інформаційних технологій у посиленні антикорупційних журналістських розслідувань в Україні : [Електронний ресурc]. – Режим доступу : https://static1.squarespace.com/static/547f3f62e4b0f0d437d8dba8/t/553514d9e4b07041cd97e445/1429542105710/ICT+anti-corruption+tools.pdf.
11. Про порядок висвітлення діяльності органів державної влади та органів місцевого самоврядування в Україні засобами масової інформації / Закон України від 23.09.1997 року № 539/97-ВР : [Електронний ресурc]. – Режим доступу : http://zakon.rada.gov.ua/laws/show/539/97-%D0%B2%D1%80.
12.Рішення Європейського Суду з прав людини щодо доступу до інформації. Друге видання, виправлене та доповнене / упор., вступна стаття О.М. Павліченко; ГО «Харківська правозахисна група». – Харків: ТОВ «Видаництво права людини», 2017 – 472 с.
13. Садовська А. Л. Посилення гарантій права на доступ до публічної інформації в системі комунікацій між державою та громадянами / А. Л. Садовська: [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.kbuapa.kharkov.ua/e-book/apdu/2013-2/doc/4/07.pdf.
14. Скликання Міжнародної конференції з питання свободи інформації / Резолюція Генеральної Асамблеї Організації Об’єднаних Націй A/RES/59 (I) від 14.12.1946 року : [Електронний ресурc]. – Режим доступу : http://undocs.org/en/A/RES/59(I).
15. Як органи виконавчої влади забезпечували доступ до інформації : [Електронний ресурc]. – Режим доступу : https://www.kmu.gov.ua/ua/gromadskosti/dostup-do-publichnoyi-informaciyi/rezultati-anketuvannya-organiv-vikonavchoyi-vladi-ta-monitoringu-oficijnih-veb-sajtiv/yak-organi-vikonavchoyi-vladi-zabezpechuvali-dostup-do-informaciyi.
16. The Global Right to Information Rating : [Електронний ресурc]. – Режим доступу :  https://www.access-info.org/uncategorized/11353.

Ключові слова: жанри журналістики, інформаційні технології, веб-репортаж, веб-замітка, інтерв’ю-live.

Summery. The development of information technology has greatly influenced the genre system of journalism. Most of the journalistic genres have changed under the influence of technology and have new features. As a result, for today we have such journalistic genres as web reporting, web-based note, interview-live, etc.

Key words: genres of journalism, information technologies, web-report, web-article, interview-live.

Стрімкий розвиток інформаційних технологій відображається на журналістській жанровій системі. Ці зміни відбуваються досить швидко. Визначати, аналізувати і систематизувати їх можна лише з практичної точки зору, адже наразі немає дослідження, яке б мало системний, узагальнюючий характер, визначало та об’єднувало основні напрями та тенденції трансформації журналістських жанрів під впливом нових інформаційних технологій. 

Хоч відомості про журналістську жанрологію з’явилися відносно недавно, вона вже встигла викликала інтерес у багатьох вчених. На сьогоднішній день, ми маємо роботи присвячені жанровоутворючим ознакам в традиційних ЗМІ (преса, радіо і телебачення) таких відомих вчених, як: М. К. Василенка, В. В. Виноградова, Л. Р. Дускаєва, М. Н. Кіма, Г. С. Мельника, В. Ф. Олешко, , А. А. Тертичного, В. Н. Ярошенко та ін.

Також роботи присвячені питанням інтернетлінгвістікі (М. Н. Володіна, Е. І. Горошко, О. В. Лутовинова, Г. Н. Трофимова та ін.), медіатексту (А. Н. Гришаніна, Т. Г. Добросклонская, М. Ю . Козак, А. Д. Кривоносов, Г. С. Мельник, Б. Я. Місонжніков, С. І. Сметаніна та ін.) цифрових технологій мультимедіа (А. В. Асмус, Р. В. Бекуров, Б. Я. Місонжніков, С. А. Михайлов, Г. С. Мельник та ін.).

Складність розрізнення жанрів в Інтернеті викликана тим, що журналістські матеріали під дією технологічних чинників стають мультимодальними. Текст починає доповнюватися хештегом, гіпертекстовими посиланнями автоматично породжує інший смисловий контекст, що свідчить про природну гнучкості і рухливості жанрових меж мережевих текстів. Тому доречним буде твердження, що визначення жанру інтернет-публікації в якості окремого типу, який сформувався під дією технологічного впливу є актуальною науковою проблемою.

Завдання статті:

1) продемонструвати динамічний розвиток сучасної жанрової системи;

2) визначити основні характеристики мережевих видань;

3) визначити основні технологічні фактори, які впливають на процеси формування журналістських текстів;

4) виявити нові та видозмінені жанрові форм журналістських текстів;

5) прослідкувати трансформацію інформаційних жанрів в мережевих аналогах традиційних українських газет.

Виклад основного матеріалу.

Інформаційні технологій впродовж останніх років зробили значний стрибок у своєму розвитку. Звичайно, це не могло не вплинути на журналістську діяльність. Не варто довго пояснювати, яких змін зазнала робота журналіста в цілому, адже це очевидні речі. Мобільність, швидкий доступ до інформації, соціальні мережі, цифрові технології — все це надало журналістиці нового життя. Але це не всі зміни, які відбулися внаслідок технічного прогресу. Значною мірою видозмінилася жанрова система журналістики.

Сьогодні сучасні жанри журналістики представляють цілісну і розвинену систему. Особливістю даної системи є те, що, з одного боку, вона відрізняється певною стабільністю, а з іншого — рухливістю.

За думку М. Н. Кіма, сучасна система жанрів журналістики — це динамічно розвивається, всередині якої існують свої внутрішні і зовнішні зв’язки. «Внутрішній зв’язок між різними жанрами журналістики обумовлена єдиним типом творчості — публіцистичним, а зовнішня — тим, що кожен жанр журналістики, на відміну, наприклад, від жанру літературного, завжди породжується потребами відображення сучасного життя з метою впливу на громадську думку. Це те, що і до цього дня залишається в якості системоутворюючих характеристик журналістських жанрів »[3, с. 9].

Сьогодні особливої актуальності набуває питання осмислення розвитку журналістських текстів в процесі дигіталізації (переведення інформації в цифрову форму) і інтернетизації інформаційного простору. з’явилися дослідження по цифровій журналістиці, наприклад, Б. Франкліна [7] і К. Кавамото [8].

У 1996 р. Стівен Леві передбачав, що Інтернет в підсумку стане «Засобом, через яке ми матимемо змогу підтримувати постійний контакт зі своїми сім’ями, дивитися телевізор, написати послання одного, перевірити трафік, прочитати статтю в газеті, написати звіт по роботі, зробити телефонний дзвінок і купити книгу »[9, с. 52-53.], і мав рацію в своїх прогнозах.

Тепер абсолютно все, про що він писав, стало реальністю. Дійсно, для представників будь-яких сфер соціального життя стало вже незмінною звичкою використання веб-технологій. Епоха «електронного суспільства», була передбачена в 1962-му р відомим канадським філософом Маршалом Маклюеном [5, с. 132]. Вчений розвіює традиційні уявлення про форми надання інформації і пропонує нові підходи щодо інформаційного обслуговування та способи впливу на аудиторію. адже Інтернет дозволяє долучатися до інформаційного потоку не тільки «через комп’ютерні мережі, а й через супутники зв’язку, радіосигнал, кабельне телебачення, телефон, мобільний зв’язок спеціальні оптико-волоконні лінії і електропроводи. При низькій вартості послуг (часто це тільки фіксована щомісячна плата за використовувані лінії) користувачі можуть отримати доступ до комерційних і некомерційних інформаційних службам »[6, с. 79]. І чим помітніше результати цифрової революції, тим більшою стає залежність людини від медіасреди, зазначає Е. Л. Вартанова [1].

«Виходячи тенденцій, що утворилися в мережевих виданнях, найдоцільніше буде більш детально зупинитися на осмисленні технологічних факторів, що впливають на процеси формування журналістських текстів »[4].

Багатовимірність електронної гіпертекстуальності дає можливість комбінувати в структурі одного інформаційного повідомлення різні жанрові моделі. Цьому служать різні внутрішні і зовнішні гіпертекстові посилання в текстах і графічних зображеннях, що одночасно є посиланнями, що ведуть до архівів, інших веб-сторінках та електронних інформаційних сайтів. За твердженням Е. І. Горошко, характер гіперпосилання і характер прочитання гіпертексту впливають як на цілі, так і на форми жанрів. Якщо ми маємо справу з лінійним прочитанням гіпертексту, каже дослідник, то тут відмінності між традиційним і онлайновим жанром зводяться до мінімуму. якщо прочитання тексту здійснюється нелінійно, і читач переходить від одного гіперпосилання до іншої, а потім назад повертається до початкового тексту, то така гіпертекстова навігація може призвести до поліжанровості гіпертексту — сукупність всіх жанрів текстів, що утворюють гіпертекстовий сегмент в мережі. Однак ця поліжанровість буде залежати ще й від характеру гіперпосилань, містяться в тексті (внутрішніх або зовнішніх), зазначає автор.

Зовнішні посилання дають змогу читачеві ознайомитися з іншими ресурсами, іншими позиціями, альтернативними джерелами, і в цьому сенсі вони більш продуктивно використовують Інтернет і його технології для інформування аудиторії. Так, можливості гіпертекстових технологій і існування нелінійних і лінійних текстів призводить до того, що виникає сильна залежність жанру від способу прочитання гіпертексту читачем [2].

Проаналізуємо, як змінилися жанрові форми подання інформації в таких веб-жанрах як: веб-жанр відеорепортаж та інтерв’ю-live.

Відеорепортаж в інтернет-виданнях являє собою самостійний веб-жанр, який народився в процесі синтезу двох традиційних жанрових форм: друкованої хронікальної замітки і подієвого телерепортажу. На сторінках веб-видань він (відеорепортаж) представлений у вигляді закінченого відеосюжету з зав’язкою, кульмінацією і розв’язкою, тривалістю від 60 до 90 секунд.

Інтерв’ю-live — це веб-жанр, який народився в процесі синтетизації друкованої хронікальної замітки, жанру інтерв’ю-думки і прес конференції. На відміну від традиційного друкованого жанру інтерв’ю інтерв’ю-live передбачає живий імпровізований діалог в режимі онлайн між користувачами, журналістом і співрозмовником.

Журналіст в даному випадку виконує роль модератора. Користувачі самі надсилають йому питання до експерта, а журналіст, у свою чергу, використовує їх у інтерв’ю. Відповіді публікуються в режимі онлайн.

У мережевих газетах, що представляють собою аналоги традиційних видань, комунікація в веб-середовищі – це швидка передача  смислів в соціальному часі і просторі. Тому особливою популярністю на таких сайтах користуються жанри з пірамідальної структурою, які відповідають усім правилам новинної журналістики: оперативності, стислості, релевантності та лаконічності, що відповідають на чотири головних питання: Що? Де? Коли? Чому? – а головна увага в них сфокусовано на самому факті. До таких веб-жанрів ми віднесемо замітку, записку і репортаж.

Як показує наше наукове дослідження, більшість мережевих аналогів традиційних газет зазнали трансформації під впливом нових інформаційних технологій. Більшість мережевих текстів вміщують в собі гіперпосилання та хештеги. Більше того, читачі мережевих версій мають змогу залишити свій коментар або вступити у дискусію, вподобати матеріал (натиснути кнопку “палець догори”) та поділитися посиланням на мережевий аналог, розмістивши його у своїй соціальній мережі. Також дослідження показало, що матеріали в онлайн-версії публікуються раніше, швидше та в повнішому обсязі.

Висновки. Спираючись на результати проведеного контент-аналізу, можна відзначити особливу унікальність жкрналістських жанрів в тому, що вони одні з перших стали розширювати жанрові кордони, впроваджуючи в свою текстову структуру елементи гіпертексту, інтерактивних форм і мультимедіа. В результаті чого стало можливим говорити про гібридизації жанрів в Інтернет-публікація, також були детально проаналізовані специфіка і особливості жанрових форм представлення інформації в веб-жанрах, таких як відео-репортаж та інтерв’ю-live.

ЛІТЕРАТУРА

1. Вартанова Е. Л. О современном понимании СМИ и журналистики / Е. Л. Вартанова // [Электронный ресурс] –

URL: http://www.mediascope.ru/node/521 (дата обращения 25.07.2012).

2. Горошко Е. И. Теоретический анализ интернет-жанров: к описанию проблемной области / Е. И. Горошко // [Электронный ресурс] –

URL: http://www.textology.ru/article.aspx?aId=77???history=1&sample=20&ref=1 (дата обращения 28.08.2012).

3. Ким М. Н. Жанры современной журналистики / М.Н. Ким // учеб. пособие. – СПб.: 2004. – 336 с.
4. Лукина М. М., Фомичева И. Д. СМИ в пространстве интернета / М. И. Лукина // Изд-во факультета журналистики МГУ, 2005 // [Электронный ресурс] –URL: http://media.utmn.ru/library.php?book=1407 (дата обращения 23.08.2012).
5. Маклюэн М. Сотворение человека печатной культуры / М. Маклюэн // Галактика Гуттенберга. – Киев: , 2004 – 432 с.
6. Пак Е. М. Сетевые издания: истоки формирования и особенности функционирования / Е. М. Пак // Актуальные проблемы современности и журналистика. – СПб.: 2012. С. 79
7. Franklin, Bob. Digital Journalism [Электронный ресурс]. – URL:http://www. tandfonline.com/doi/full/10.1080/21670811.2012.740264#.UvhjORYhzzI
8. Kawamoto, Kevin. Digital Journalism: Emerging Media and the Changing Horizons of Journalism. [Электронный ресурс]. – URL: http://books.google.ca/books/about/ Digital_Journalism.html?id=dG9vHwHyDFUC.
9. Levy, St. Breathing is also addictive // Newsweek 128 (30 December), 1996. P.52-53.

Ключові слова: телеведучий, журналіст, телебачення, голос, зовнішність, кадр, ефір.

В научной статье идет речь о работе телеведущего на украинском телевидении и его социокоммуникативные функции в современных реалиях. Рассматриваются функции телеведущего в разных жанрах телепередач, в частности аналлизируется работа телеведущего в развлекательной телепередачи, выпусках новостей, ток-шоу и тому подобное. Отмечается, какие именно коммуникативные функции выполняет телеведущий, как обеспечивается его социальная связь с реципиентом. Также в статье исследовано, как именно телеведущий должен готовиться к эфиру, какой внешностью должен обладать, и какой голос обеспечит идеальную работу телеведущего на украинском телевидении.

Ключевые слова: телеведущий, журналист, телевидение, голос, внешность, кадр, эфир.

In the scientific article we are talking about the work of the TV presenter on Ukrainian television and its socio-communicative functions in modern realities. The functions of the TV presenter are analyzed in different TV programs. In particular, the work of the TV presenter in the entertainment television, news release, talk shows, etc. is analyzed. It is noted which communicative functions the TV presenter performs, how his social connection with the recipient is ensured. Also, the article explores how a TV presenter should prepare for the ether, what should be the appearance, and what voice will provide the ideal work of the TV presenter on Ukrainian television.

Keywords: TV presenter, journalist, television, voice, appearance, frame, broadcast.

Засоби масової інформації, зокрема телебачення, розвиваються надзвичайно швидко. Разом з ними удосконалюються та розвиваються працівники ЗМІ. Зважаючи на те, що телебачення дозволяє не тільки дізнатися про щось, а й побачити картинку події та почути звук, робота телеведучого постійно потребує вдосконалення та опанування нових можливостей, як особистих, так і професійних.

Сьогодні телеведучий присутній практично у всіх телепрограмах: випуски новин, аналітична передача, розважальна передача, гумористичне шоу, соціальна програма тощо. Для кожного з цих жанрів існує своя специфіка роботи телеведучого, в кожному окремому проекті ведучий виконує іншу комунікативну роль. Знання особливостей роботи телеведучого та його соціокомунікативних функцій дозволить краще орієнтуватися у цій професії та сприятиме у підготовці нових фахівців.

Актуальність цієї теми полягає в тому, що за допомогою вивчення і узагальнення роботи телеведучих ми спробуємо визначити основні комунікативні функції, якими повинен володіти сучасний телеведучий. Визнаючи безсумнівний внесок у розгляд проблеми таких вчених як Яковець А., Цвик В., Борецький Р., Кузнецов Г., Юрковський А. та інших, слід зазначити, що тема розкрита недостатньо. Більшість праць вищезгаданих науковців розкривають специфіку роботи тележурналіста та телебачення в цілому. Тож слід зазначити, що низка положень, запропонована науковою спільнотою, не достатньо розроблена. Тому своїм дослідженням ми прагнемо доповнити ряд напрацювань вчених та узагальнити роботу телеведучих у різноманітних програмах.

Серед проблем специфіки роботи та комунікативних функцій ведучого, які розглядаються науковцями, варто виділити кілька невирішених. Зокрема, варто приділити більшу увагу визначенню комунікативних функцій ведучого у різноманітних жанрах телепередач на сучасному українському телебаченні.

Завдання:
1) знайти й узагальнити різницю між телеведучим, шоуменом та тележурналістом, вказати особливості роботи кожного з них;
2) узагальнити здібності, якими повинен володіти телеведучий;
3) виокремити професійні та особисті якості, які необхідні для роботи телеведучого;
4) охарактеризувати функції роботи телеведучого на українському телебаченні;
5) визначити сучасний стан, перспективи та орієнтацію сучасного телеведучого.

Загальне поняття «телеведучий» поєднує в собі кілька різновидів роботи на телебаченні. Сьогодні ведучий –це не лише диктор новин, це ще й шоу-мен, модератор, інтерв’юер, коментатор, оглядач тощо. Головне завдання кожного з них – не просто озвучувати інформацію, а, в першу чергу, розуміти її суть.

Інтерв’юер повинен вміти правильно і влучно ставити запитання. Головне завдання коментатора – мати тяму у якійсь з подій для того, щоб коментувати глядачам усе, що відбувається. Оглядач готує проблемні огляди, порівняльні аналізи поточних подій. Шоумен – людина, яка створює шоу, розважає публіку. Часто його ототожнюють з поняттям «ведучий». Але ведучий, на відміну від шоумена, може вести не лише розважальні програми. Ведучими також називають людей, які є модераторами політичних, соціальних чи культурних заходів. Прикладом такого телеведучого можна вважати Савіка Шустера у програмі «Шустер лайв». Проте сам Савік Шустер назвав себе шоуменом в ефірі «Громадського ТБ» від 30 листопада 2013 року [10].

Що поєднує телеведучого, шоумена, коментатора, оглядача, репортера та інтерв’юера на телебаченні? Основні критерії для відбору працівників на ці посади – зовнішність і голос. Працівники телебачення повинні приваблювати аудиторію, а не відлякувати її. Спочатку професія ведучого полягала у відтворенні заздалегідь написаного тексту. У наш час телеведучі наділені більшою волею поведінки у кадрі. Одне з основних завдань ведучого – вміти адаптуватися до будь-якої події та людини. Часом люди, з якими приходиться співпрацювати відрізняються від тих, до яких ми звикли. Телеведучий, особливо той, який працює у прямому ефірі, зобов’язаний вміти пристосовуватися до різних типів людей, до їх висловлювань, місцевості, в якій знімають програму.

Відомо, що така журналістська професія, як телеведучий, була апробована в телевізійному ефірі ще у 20-х роках минулого століття, тобто з моменту виникнення телебачення. Телебачення пройшло довгий процес еволюції, а разом з ним змінювалася і професія ведучого телевізійних програм. Вона вбирала у себе все більше позитивних сторін і все більше позбавлялося недоліків. У середині 70-х років функції і роль ведучого кардинально змінилися. Це був переломний момент для усієї телеіндустрії в цілому. Саме тоді телебаченню був необхідний абсолютно новий формат телеперсонажів. Цікаво, що телебачення тих часів потребувало не просто озвучувачів готових текстів, а революційно нових особистостей. Яскравих, сміливих, амбіціозних, цілеспрямованих, чий інтелектуальний та творчий потенціал дозволив би створювати телевізійний продукт якісно та швидко. Так, наприклад, Р. Копилова вважає, що акумулюючи здобутки класичної дикторсько-акторської школи та майстерності телевізійного красномовства, а також традиції екранної публіцистики, що синтезувала літературно-мистецькі, художньо-документальні ознаки та творчо переосмислила роль автора-оповідача в процесі телевізійної комунікації, постав новий тип комунікатора, що ввібрав у себе риси та ознаки, притаманні різним професіям. [2]

Властиво, що постать телевізійного ведучого була і залишається найбільш привабливим і спокусливим матеріалом для вивчення, аналізу та жвавого обговорення в професійному середовищі, у телевізійній критиці, у теорії тележурналістки. На підтвердження цієї тези свідчить якісний та кількісний рівень публікацій у виданнях для медіафахівців, наукових збірниках і часописах, а також неприхований інтерес до майбутньої професії студентів-журналістів, які охоче беруться досліджувати у своїх наукових роботах різні аспекти екранної діяльності телеведучих. Досліджуючи протягом останніх п’ятнадцяти років специфіку екранної творчої діяльності тележурналіста, автори цих досліджень користувалися класичними науковими методами, необхідними для детального вивчення цього питання: порівняльно-історичним, конкретно-типологічним, соціологічним, суцільного моніторингу електронних мас-медіа, контент-аналізу, аудіального (звукового) аналізу телевізійних матеріалів і телепрограм, візуального (зорового) аналізу телевізійного зображення, а також методами спостереження та інтерв’ю. Комплексне поєднання вище перелічених методів сприяє якісному відображенню закономірностей функціонування тележурналістики як професії та виду творчості.

В. Гоян у своїй статті про творчість телевізійного ведучого зазначає, що до розгляду специфіки функціонування цілого спектру тележурналістських професій зверталося багато дослідників. Праці минулого і практика сучасного телебачення має певні розбіжності, але на сьогоднішній день можна виділити ряд наукових досліджень, які стали справжньою класикою в теорії тележурналістики, а саме: «Очерки теории телевидения» Е.Г. Багірова, «Телевидение и мы» В.С. Саппака, «Об искусстве телевидения» О.Я. Юровського, «Диктор телевидения» Льюїса Бруса, «Под знаком ТВ» В.М. Вільчека та ін. Серед інших українських і закордонних учених, які вивчали та досліджували проблеми екранної діяльності телевізійного журналіста, варто зазначити науковий доробок Т.В. Щербатюк, Ю.Г. Шаповала, В.В. Гоян, В.В. Бугрима, Г.В. Кузнецова, С.О. Муратова, М.I. Скуленка, Л.С. Гуревича, Н. Фрольцовоїта ін., теоретико-методичні розробки, наукові праці та публікації яких є актуальними і сьогодні, оскільки містять чіткі рекомендації, вимоги, своєрідні “стандарти” щодо професійної діяльності журналіста-телевізійника, зокрема ведучого телепрограм [4]

Достеменно відомо, що носії цієї професії використовують у своїй роботі цілий спектр різноманітних комунікативних стратегій. У словнику Т. Жеребіло поняттю «комунікативна стратегія» дається таке визначення: сукупність запланованих мовцем заздалегідь і реалізованих в ході комунікативного акту теоретичних ходів, спрямованих на досягнення комунікативної мети [6].

У процесі спілкування, вербального або письмового, кожна людина намагається досягти максимального результату та ефективності. Мовна репрезентація комунікації зумовлена комунікативною спрямованістю, соціально-рольовою належністю, психологічними чинниками. Лексичне наповнення, синтаксичні структури, послідовність фраз та ін. можуть обиратися не усвідомлено або ж детально продумуватися учасниками комунікації, залежно від того, які поставлені перед ними мета та завдання. Найчастіше головну роль у досягненні ефективності повідомлення відіграють його суб’єктивні компоненти, експліцитно або імпліцитно виражені у висловленні.

Створюючи певний текст, телеведучий, у першу чергу, думає про необхідний йому результат, про ефективність повідомлення і, відповідно, про те, які підходи йому необхідно обрати для того щоб, отримати цей результат. Варіантом реалізації комунікативної поведінки є мовленнєві стратегії і тактики. Саме тому ми детальніше розглянемо проблематику комунікативних стратегій ведучого.

Призначення комунікативно-мовленнєвого акту в житті суспільства, в житті людини, етика спілкування, умови його ефективності давно привертають увагу науковців. Цій проблемі присвячені наукові праці А. Загнітко, І. Данилюка, Л. Зубенко, В. Нємцова та ін.
Під комунікативною стратегією, яку повинен використовувати ведучий у своїй роботі, Є. Клюєв розуміє сукупність запланованих мовцем дій і реалізованих у ході комунікативного акту теоретичних ходів, спрямованих на досягнення комунікативної мети. Уявлення про спосіб об’єднання цих теоретичних ходів у єдине ціле (комунікативну стратегію) називається комунікативною інтенцією, що і є рушійною силою комунікативної стратегії.
Різні стратегії охоплюють усю сферу побудови процесу комунікації та спрямовуються на досягнення певних результатів. «У загальному смислі мовленнєва стратегія включає в себе планування процесу мовленнєвої комунікації залежно від конкретних умов спілкування та особистостей комунікантів, а також реалізацію цього плану. Іншими словами, мовленнєва стратегія являє собою комплекс мовленнєвих дій, спрямованих на досягнення комунікативної мети».

Отже, якщо комунікативну стратегію ведучого розуміти як сукупність мовленнєвих дій, спрямованих на вирішення певної комунікативної задачі телеведучого, то комунікативною тактикою необхідно вважати одну або кілька дій (комунікативних ходів), які сприяють реалізації стратегії. Проте реалізація комунікативного завдання безпосередньо залежить від комунікативної компетентності адресанта, а саме телеведучого. Можна сміливо стверджувати, що комунікативна компетентність, об’єктивність та оперативність в оцінці інформації, інформованість і професійна компетентність, «відчуття часу» й уміння бачити перспективу подій, що розвиваються, уміння володіти своїми емоціями, підвищена увага, чудова пам’ять на все, що стосується іншого тощо – це певні особистісно-професійні якості телеведучого, що відіграють чималу роль на шляху до реалізації комунікативних тактик і стратегій.

Комунікативні тактики і стратегії телеведучого змінюються в залежності від жанру. Жанр на телебаченні можна визначити як сформований тип відображення реальної дійсності, що володіє рядом відносно стійких ознак, використовуваний з метою класифікації творчих продуктів і може грати роль підказки для аудиторії.

Так, наприклад, ведучий інформаційної програми (випуск новин) вже не стільки вводить глядачів у світ інформації, скільки привносить цей світ в їх сприйняття як виражену потребу передати власну спрямованість і обізнаність у подіях. Його роль набуває статусу особи зі «значенням», а його ім’я має викликати у телеглядача відчуття довіри. Він не просто цікаво і з виразом читає текст новин, він за допомогою інтонації та міміки привертає увагу телеглядача до події. Зрозуміло, що жанрові рамки випуску новин не дозволяють йому повноцінно проявити свою індивідуальність, примушуючи прагнути до того враження, яке виробляє інформація. Однак рольова поведінка в кадрі, як ніколи раніше, суб’єктивує ведучого.

Аналітична програма є має деякі відмінності від інформаційної. Аналітична програма – щотижневий, щомісячний або щоденний коментар подій, які мають значення для аудиторії і відкрито об’єктивне їх трактування. Її функція – формування суспільної думки. Саме тому ведучий аналітичної телепрограми має складати про себе враження людини, якій охоче довіряють. Кожне його слово – це ретельно досліджена і оброблена інформація, яку він подає у рамках свого стилю. До речі, свій стиль телеведучий виробляє і підганяє під потреби аудиторії, яка переглядає його телевізійну програму.

Розважальна програма взагалі виходить за рамки класичного уявлення про телепередачу. Це зовсім інший формат, а отже і ведучий має працювати у рамках такого формату. Зазвичай, такий ведучий є втіленням оптимізму. Його основна задача: розважати аудиторію, а для цього він використовує багато методів, які виробляються з огляду на потреби глядачів. Телеведучим цього жанру у кадрі дозволяється невимушена поведінка, жартівливий тон тощо. Він має виглядати природньо і навіть коли виступає перед багатомільйонною аудиторією, викликати у кожної людини враження затишної атмосфери, наче професійна діяльність телеведучого є не більш, ніж звичайна дружня бесіда.

Одна з найважливіших соціокомунікативних функцій телеведучого – тримати постійний зв’язок з реципієнтом. Для цього варто попередньо готуватися до ефіру. Потрібно добре вивчити тему обговорення, ознайомитися з біографією та діяльністю людей, з якими доведеться співпрацювати. Це дозволить покращити регулювання розмови, ведучий знатиме, коли потрібно зупинити учасників та в який бік направити розмову далі. Важливо, щоб розмова не перетворилася у балаган чи не звузилась до якогось профілю. Журналіста-телеведучого часто порівнюють з хімічним каталізатором. Немає нього – реакція не відбудеться, хоча безпосередньої участі в ньому він не бере.

Робота ж у розважальній програмі передусім передбачає вміння журналіста «тримати» аудиторію. Просто практики журналіста не вистачить. Адже інтерв’ювати одну чи дві людини – це одне, а спілкуватися з величезною аудиторією – зовсім інше. Телеведучий повинен зрозуміти характер, настрої та думки публіки. Тут важливе вміння маніпулювати, керувати думками людей. Важливу роль відіграє вираз обличчя, посмішка, тембр голосу, паузи, жестикуляція та, навіть, одяг і зачіска.

Серед численних комунікативних функцій телебачення величезне значення має рекреативна функція – здатність до ефективної емоційної організації відпочинку. Останніми десятиліттями саме реалізації цієї функції телевізійного мовлення надається найбільше ефірного часу.

При цьому власники телевізійних каналів враховують не тільки об’єктивні потреби телевізійної аудиторії, але й пов’язані з ними обсяги рекламного мовлення, що, знову ж таки, підштовхує телебачення на подальший кількісний і якісний розвиток розважальних програм мовлення.

Цей процес викликає до життя вдосконалення традиційних і створення нових телевізійних форм, здатних зосереджувати навколо себе постійну увагу телеглядачів.

Телеведучий повинен багато працювати над своїм голосом. Кожна людина від народження має свій, унікальний голос. Голос та манера говорити несуть для уважного слухача первинну інформацію про мовця. Голос людини може змінити мікрофон. Апаратура зазвичай посилює його, і, за умови правильного використання, телеведучий може домогтися безперечного звучання голосу. Проте використання апаратури також має свої мінуси. Наприклад, звук може бути нерозбірливим, деформується тембр голосу, окремі звуки збільшують свою об’ємність, можлива хаотичність звучання. У таких випадках насамперед треба дещо сповільнити темп мовлення, пам’ятати, що мікрофон надто чутливий до шумів. Мусить бути особливо чітка артикуляція, треба знайти свій природний тон.

Успішність виконання роботи телеведучого забезпечать добре розвинуті такі здібності, як дикція та артикуляція, комунікативні здібності (уміння встановлювати контакти, вести бесіду), здатність утримувати увагу глядачів і слухачів, наявність сильного голосу (значку роль відіграє темп і тембр голосу), високий рівень розвитку словесно-логічної пам’яті, здатність контролювати свої емоції, здатність до імпровізації. Також важливо володіти деякими особистими якостями. Наприклад, у пригоді стануть фотогенічність (наявність зовнішніх даних, сприятливих для відтворення на екрані), розкутість, ерудованість, спритність, доброзичливість, привітливість, кмітливість. Варто також звернути увагу на якості, які перешкоджають роботі телеведучого. Це дефекти мови. Явні зовнішні дефекти, скутість, погана пам’ять, нетовариськість.

Таким чином можна вважати, що професія телеведучого є не менш складною та затребуваною на вітчизняному телебаченні, ніж професія тележурналіста. Виокремлюючи соціокомуніткативні функції ведучого, також варто брати до уваги різницю між шоуменом та ведучим, хоча ці два види діяльності є досить спорідненими. Основний акцент у відборі на роботу телеведучого падає на зовнішність та голос. Зовнішній вигляд людини у кадрі повинен приваблювати телеглядача, так як телеведучий є своєрідним «обличчям» програми, і цей фактор безпосередньо впливає на комунікацію та зв’язок з телеглядачем. Голос ведучого відіграє не менш важливу роль. Від повинен бути приємним, гнучким та милозвучним. Важливу роль відіграють особисті якості. Телеведучий повинен вміти «тримати» аудиторію. Розкутість, відсутність страху перед камерою, комунікабельність, відкритість, легкість у спілкуванні та вміння знаходити контакт з будь-ким – основні особисті якості, які мусять бути присутніми в людини, яка вирішила пов’язати своє життя з телебаченням. Також ведучий повинен дотримуватись етичного кодексу, слідкувати за своїми висловлюваннями, мімікою, жестами для того, щоб не образити учасників програми.

Важливим елементом є попередня підготовка до проекту та обізнаність у темі, яку висвітлюють.

Таким чином, ролі та комунікативним функціям телеведучого присвячений цілий переклік теоретичних досліджень. Серед них «Начерки теорії телебачення» Е.Г. Багірова, «Телебаченні і ми» В.С. Саппака, «Про мистецтво телебачення» О.Я. Юровського, «Диктор телебачення» Льюїса Бруса, «Під знаком ТБ» В.М. Вільчека. Дослідники ролі телеведучого у своїх роботах відзначали певний набір комунікативних стратегій, які застосовує телеведучий, а також певні жанрові особливості цих стратегій.

Список використаної літератури:
1. Бабич Н. Д. Практична стилістика і культура українськоїмови: [навч. посібн.] / Н. Д. Бабич. – Л., 2003.
2. Вакуленко К. Людина в кадрі (нотатки режисера про документальне телебачення). / К. Вакуленко. — К., 1974.
3. Ваніна, О. Значення голосу і манери говорити для теле- і радіожурналістів [Текст] / Ваніна О. // Телевізійна й радіожурналістика: Зб. наук. – метод. праць. – Львів, 2002.
4. Гоян В. В. Телебачення в наукових працях українських учених (за матеріалами дисертацій 1980 – 2016 рр.) / В. В. Гоян, А. І. Іщенко // Держава та регіони. Серія : Соціальні комунікації. – 2016. – № 4. – С. 51-56. – Режим доступу: http://nbuv.gov.ua/UJRN/drsk_2016_4_10
5. Домбругов Р. Розповіді про телебачення [Текст] / Р. Домбругов. — К., 1971.
6. Жеребило Т.В. Словарь лингвистических терминов [Текст] / Т.В. Жеребило. — К., 2016
7. Індюков М. Специфіка розмовних жанрів телевізійного мовлення [Текст] / М. Індюков. — К., 1965.
8. Канюка М., Каштанов В. Біля голубого екрана [Текст] / М. Канюка, В. Каштанов. — К., 1963.
9. Косач Ю. Проблеми сучасного українського документального фільму [Текст] / Ю. Косач. — К., 1974
10. Офіційний сайт Громадського телебачення [Електронний ресурс].– Режим доступу: hromadske.tv. – Назва з екрану.
11. Пащин М. Як створюються телевізійні передачі [Текст] / М. Пащин. — К., 1957.
12. Сербенська О. А., Волощак М. Й. Актуальнеінтерв’ю з мовознавцем: 140 запитань і відповідей / О. А. Сербенська, М. Й. Волощак. – К. : Вид.центр «Просвіта», 2001. – 204 с.

Ключові слова: поезія, метафора, образ, індивідуальність.

In this article are  researchedthe use of metaphor in poetry of Igor Pavlyuk and Oksana Pykhonska, examines the various types of metaphorization used by authors. In addition, the author tries to find out the meaning of the metaphor in the works of artists.

Key words: poetry, metaphor, image, individuality.

Як стверджує Віктор Палинський, «поезія робить життя іншим тільки  для тих, хто завдяки найрізноманітнішим факторам відкритий для неї… Це мистецтво в певному розумінні, закрите, але водночас, воно доступне для будь-кого за наявності глибоких вроджених і виплеканих почуттів, уміння надавати постійну перевагу внутрішнім життєвим мотиваціям, викохати в собі оту непомітну, з першого погляду, причетність до вічності. Саме такий аристократичний читальник є для поезії; та й вона – для нього!» [2, с. 172].

Поезія Ігоря Павлюка сміливо «долає кордони» як в буквальному, так і в переносному значенні цього вислову, адже  його вірші та прозу читають не лише в Україні, а й у США, Англії, Франції, країнах СНД та інших, твори талановитого поета перекладені на різні мови, опубліковані в Інтернеті.

Сам же Ігор Зіновійович зазначає, що «справжня поезія – це закодована розмова з Творцем, з нашими предками і нащадками – по вертикалі часу, та з усім світом – по горизонталі простору». Він вважає, що «місія сучасного поета – залишити нащадкам охудожнений образ часу нашого» й стверджує, що «поети за своєю «функцією» – лікарі суспільних хвороб. А перше гасло лікаря – не зашкодь» [19].

Досить важливою у сенсі метафоризації  є збірка Павлюка «Україна в диму», окремі поезії якої були написані в США, це, зокрема, «Смерть золотого міту (Американський щоденник)», де поет «розвіює міф про щасливе та безтурботне американське життя», адже там «запах ладану з грішми змішався» [10].

Призначення такої лірики – намагання митця вказати на загальнонаціональну українську проблему – тотальну еміграцію наших людей за кордони держави. Як ми розуміємо, еміграція викликана війною, бідністю та неспроможністю вижити на рідній землі.

Оксана Пухонська – молода поетеса, але доволі талановита. Петро Сорока стверджує, що вірші Пухонської – «ознака справжньої, із геніальними знахідками-зблисками поезії» [15]. Сам же Ігор Павлюк пише: «Поет Оксана Пухонська – готовий образ дзвінкої сучасності, яка приречена бути нашим медіумом у ХХІ ст. поміж космосом і косами, між предками й нащадками, коренем і крилами…» [10, с. 9].

Творчість Ігоря Павлюка досліджували такі науковці як Якубовська М., Голобородько Я., Погорецький В., Базилевський В., Палинський І., Сорока П., Поліщук Я., Пухонська О. та інші.

Писали свої рецензії на поетичні збірки Оксани Пухонської такі літературні критики: Полковський В., Павлюк І., Сорока П., Стасюк С., Залізняк Б.

Поезія обох авторів справді заслуговує на увагу українського й світового товариства. Твори митців – схожі, у них відчувається душевність, щирість, мужність, чистота та співучість українського слова, дослідження якого сьогодні більше, ніж просто необхідність.

Метою нашої статті є дослідити використання такого образно-виражального засобу як метафора у творчості Ігоря Павлюка та Оксани Пухонської. Завдання ж дослідження полягає у тому, щоб проаналізувати значення метафоричної мови у творчості обох поетів, виділити та охарактеризувати види метафор, які  використовують митці.

Тексти творів І.Павлюка багаті цікавими знахідками, одні з яких – метафори й порівняння. Петро Сорока навіть називає його «поетом порівнянь». Науковець стверджує, що саме така здатність поета є ознакою таланту, особливістю поглибленого зору, дару неба [14].

Я. Голобородько пише, що «метафоричний простір Павлюка строкатий і розмаїтий, об’ємний і варіативний, численний й ексклюзивний» [1].

Метафора у поезіях Ігоря Павлюка сприяє динамізації тексту, є рушійною силою творення траєкторії думки, ідеї, розвитку проблеми, тому слід наголосити на переважаючій дієслівності в основі метафори митця [12, с. 40].

У всій своїй красі та силі Ігор Павлюк постав як автор цікавих знахідок – лексем; фраз, строф; метафор та порівнянь, написавши роман у віршах  «Паломник» [19].

Володимир Базилевський називає Павлюка І.З. «одним з тих поетів, які не поневажують тих законів, а якщо й легковажать ними, то ця легковажність під його пером найчастіше обертається на позитив: поезія кидає рукавичку логіці й займає» [2].

Митець навіть у невеликій передмові до роману наголошує: «Тут, стиснуте до метафор, природно, є все, що пульсувало у моїх зовнішньому та внутрішньому світах: і суспільно-політична аура, і міфологія, кохання і любов, зрада і шляхетність, казка, і пісня… Якщо хтось запитає мене просто: навіщо я писав це? – то я відповім просто: шукав свою молитву – розмову з Універсумом… Рядки цього роману – шрами на хребті мого духу, який змінював напрямок дихання: з горизонтального на вертикальний» [20].

На думку О. Пухонської, спектр дослідження такої метафори досить багатогранний, тому слід використовувати різносторонній, а саме: вчитуватися в текст, розуміти образи, які наявні в ньому. Це такі фрази-метафори: «Торішні гнізда цвітом замело», «Під місяцем вишні киплять купально», «Рай асфальтують. Там кисне смола синьоока», «Тож складає поет свої болі охайні в совочок», «Намацую цей дощ, неначе нерв», «Сніг. Боліла печаль» [12, с. 40]. До речі, Пухонська Оксана сама досить часто використовує такі метафори («І вечір росте, як трава із глибин землі», «Заблудилася серед епох і солодких рим…», «Гітарно мовчить ріка», «Журавлями злетіли, А зорями впали вниз», «На кавовій гущі сплетуться нитки іроній») [9].

Зокрема, Петро Сорока у своїй рецензії на збірку Оксани Пухонської «Вогонь» наголошує на таких «зблисках-метафорах» поетеси: «Вітер осені вміє любити душу», «Поламаний слізьми вітер», «Душа на тіла розбита», «Заговорена кров небес», «Нам би ще якось навчитися вміти, вміти так не думати про смерть…» та інших [15].

Використання митцями метафор позбавляє тексти віршів примітивності й, своєю чергою, забезпечує повноту, насиченість творів на рівні відчуття, а на рівні розуміння – різнобічність проблематики та асоціативність мислення [12, с. 38].

Так, дослідниця творчості О. Пухонської, Софія Стасюк, говорячи про її поезію, зокрема збірку «Крізь Вени Всесвіту», наголошує на тому, що книга пройнята трагізмом й у цьому контексті виділяє такі метафори поетки: «Стогне вітер століть, наче кров», «Із крові росте трава», «Тіло болить душею», «Допиваю вино, як біль», «Церковним дзвоном плакала душа» [13].

Метафора, окрім усього іншого, слугує засобом творення нових образів, що є втіленням мислення автора, його бачення світута зображення ним його. Образи, які використовують Ігор Павлюк та Оксана Пухонська – своєрідні, вони космогонічні, історичні, релігійні.

Привертає увагу вірш О. Пухонської «Пісня», який є одним із кращих прикладів її поетичної майстерності, тут авторка вдало поєднує використання стилістичного засобу творення поезії з глибиною думки та несподіваним поворотом образів («поетично первородніє північ», «почерк призабутих почуттів», «пожовклий пілігрим пам’яті», «палітра північних проблисків», «погасле полум’я правди») [13].

Ігор Павлюк та Оксана Пухонська використовують розгорнуті (втілюються продовж великого фрагмента повідомлення або всього повідомлення в цілому – Стареньке сонце гляне з-під руки, / Душа складе своєму тілу крила. / Я сотні раз проходжу крізь віки – / І сотні раз мені земля ця мила), реалізовані (передбачають метафоричне вираження без урахування його фігурального характеру, метафора, таким чином ніби має пряме значення – На пальчиках із себе вийшла ти, / Куди себе подіти ще не знаєм), стерті (утверджують своє значення і стають майже повноцінними без співвіднесення із первинним – Cніги ідуть на море, Cпішимо «на ура») й різкі метафори (поєднують віддалені одне від одного поняття, щоб зрозуміти цю метафору слід зрозуміти усю строфу, або й увесь текст – Ми у мріях тільки зустрічались, / Нам не спиться від щасливих днів. / Голубого золота печалі / На душі самісінькому дні, зрозуміти метафору «голубого золота печалі» можна лише у контексті строфи; Це кохання мені – наче ніж, наче ніж у душу. Заблудилася серед епох і солодких рим… Полиново якось… Я закони життя порушила, Щоб змінити судьбу, щоби більше не бути з Ним. Розбираюсь в собі… і дощем зашиваю  рани…Обриваються струни, Гітарно мовчить ріка, зрозуміти повністю метафори «дощем зашиваю рани», «гітарно мовчить ріка» можна, розуміючи зміст усієї строфи).

У творах Оксани Пухонської, як і в Ігоря Павлюка, переважає сумна настроєвість метафори-фрази («Присутність сліз – відсутність порожнечі», «То буває таке – коли друзі стають ворогами», «Із крові росте трава», «Церковним дзвоном плакала душа» (О. Пухонська); «У калиновім гробі історія спить», «В моїх пісень замерзли полюси», «Сніг. Боліла печаль» (І. Павлюк)); рідше зустрічаються оптимістичні метафори («Ріднили багаття і зорі нас», «Так і дерева ротами пташат зацвітають», «Між зорями мрію свою пасу», «Наше щастя пахло апельсинами» (І. Павлюк); «Вдивляюсь душею у сьоме небо», «Вітер осені вміє любити душу» (О. Пухонська)). Переважно поети використовують дієслівні метафори («Мовчить у душу біла чайка храму», «Зреклися слів і зорі й полини» (І. Павлюк); «Впадуть зорі сумні у ріки крижаний вогонь» (О. Пухонська) – багато дієслівних метафор поетів ми вже цитували вище), субстанціальні («неба дитинства мого», «жили калини», «шкіра слова»), інколи поєднують ці два види («романтика струни», «сирітство землі»).

О. Пухонська зазначає, що метафори постають не лише індивідуальним художньо-стилістичним прийомом, а й цілісним явищем, яке своєю багатогранністю не лише збагачує запас художньої мови, а й визначає цінність авторських текстів, їхню насиченість і здатність залишатися сучасними та актуальними [12].

Таким чином, метафорика творів Ігоря Павлюка та Оксани Пухонської досить різноманітна та багатовекторна. Автори вміло володіють словом, тому для зображення навколишньої дійсності використовують різноманітні способи, серед яких переважає дієслівна метафоризація, характерне часте застосування розгорнутих метафор, метафоричних образів, окрім того, використання поетами реалізованої та різкої метафор.

ЛІТЕРАТУРА

• Антисуржик. Вчимося ввічливо поводитись і правильно говорити / за заг. ред. Олександри Сербенської: навч. посібн. – 3-тє вид., доп. і переробл. – Львів: Апріорі, 2017. – 304 с.
• Базилевський Володимир. Політ у глибину. / Базилевський Віктор // Літературна Україна. – 2007. – С. 6.
• Голобородько Я. Художні клейноди Ігоря Павлюка [Електронний ресурс] / Ярослав Голобородько. – Режим доступу: http://maysterni.com/publication.php?id=8552
• Ігор Павлюк: письменник, науковець: біобібліогр. покажчик / упр. Культури Волин. ОДА; Волин. ДОУНБ ім. Олени Пчілки; Ін – т. літ. ім. Т. Г. Шевченка НАН України; Львівський нац. ун –т ім. Івана Франка; упоряд. А. А. Понагайба. – Луцьк: Терези, 2016. – 216 с.
• Палинський Віктор. Між грою і битвою: (кілька думок з приводу книжки лірики Ігоря Павлюка) / Палинський Віктор // Дзвін. – 2015. – № 10. – С. 170-173.
• Павлюк І. З. Алергія на вічність: поезія / І. З. Павлюк. – Львів: Каменяр, 1999. – 150 с.
• Павлюк І. З. Бунт: лірика і драм. поеми / І. З. Павлюк. – Луцьк: Волин. обл. друк., 2006. – 220 с.
• Павлюк І. З. Нетутешній вітер: [вірші] / І. З. Павлюк. – Львів: Каменяр, 1993. – 110 с.
• Павлюк І. З. Острови юності: поезії / І. З. Павлюк. – Львів: Каменяр, 1990. – 71 с.
• Павлюк І.З. Україна в диму. Послання з резервації: Соціальна лірика. – Луганськ: Книжковий світ, 2009. – 168 с.
• Полконський В. Так батьківщинноо тут мені [Електронний ресурс] / Валерій Полконський. – Режим доступу: http://naub.org.ua
• Поліщук Я.О. Міфологічний горизонт українського модернізму / Ярослав Олексійович Поліщук. – Івано-Франківськ: Лілея – НВ, 1998. – 296 с.
• Пухонська Оксана. Вогонь / Оксана Пухонська – Т.: Терно-граф, 2009, – 96 с.
• Пухонська Оксана. Крізь весни Всесвіту: Поезія / Оксана Пухонська. – Тернопіль: Лібра Терра, 2008. – 100 с.
• Пухонська О. Я.Творчість Ігоря Павлюка: проблематика та тропіка: [монографія] / О.Я. Пухонська. – Луцьк: ПВД «Твердиня», 2010. – 88 с.
• Пухонська Оксана. Час відвертіє: Поезія / Оксана Пухонська. – Тернопіль: Лібра Терра, 2013. – 114 с.
• Рецензії – Оксана Пухонська. Софія Стасюк. – Поетичні майтерні [Електронний ресурс] / Стасюк Софія. – Режим доступу: http://maysterni/com>publication
• Сорока П. Рецензія на роман у віршах «Паломник» Ігоря Павлюка [Електронний ресурс] / Сорока Петро. – Режим доступу: http://umoloda.kiev.ua.number
• Сорока П. Якщо Оксана Пухонська буде рости [Електронний ресурс] / Cорока Петро. – Режим доступу: http://slovoprosvity.org
• Якубовська М. У дзеркалі слова // У світлі високої зорі… (Літературний портрет Ігоря Павлюка) / Марія Якубовська. – Львів: Каменяр, 2005. – С. 552 – 562.

Ключові слова: SEO-оптимізація, копірайтинг, журналістика, SEO в ЗМІ

В статье было проанализировано шесть популярных средств массовой информации разного типа в Украине на наличие SEO-оптимизации. Основным методом популяризации является использование ключевых слов, поэтому была выполнена аналитика количества ключевых запросов на сайты популярных украинских СМИ.

Ключевые слова: SEO-оптимизация, копирайтинг, журналистика, SEO в СМИ.

The article analyzed six popular mass media of different types in Ukraine for SEO optimization. The main method of popularization is the use of keywords, therefore, an analysis was made of the number of key requests to the sites of popular Ukrainian media.

Keywords: SEO-optimization, copywriting, journalism, SEO in the media.

SEO-оптимізація – це комплекс заходів, спрямованих на підняття позицій сайту у видачі пошукових систем, у відповідь на що вводяться запити користувачів. Він використовується різними ресурсами для розвитку та популяризації серед користувачів, цільової аудиторії. Інструменти SEО активно використовують журналістські сайти, ресурси газет, журналів та інші ЗМІ [1].

Актуальність дослідження полягає в тому, що маркетинг та технології PR постійно розвиваються, але особливо популярними вони стали в останні роки. Це пов’язано із переходом ЗМІ в Інтернет. Для популяризації та просування свого ресурсу спеціалісти використовують SEО-оптимізацію.

Основними перевагами використання Інтернету є: мультимедійність, зручність, доступ до різних сфер населення, можливість спрощеного донесення інформації до користувача. Але ці переваги отримуватимуть лише якісно оптимізовані сайти, тобто ті, які знаходяться на перших позиціях в пошукових системах [1,2].

Мета дослідження: вивчення необхідності використання SEO-оптимізації, її особливостей та способів реалізації в ЗМІ України.

Для реалізації мети було визначено такі завдання:

1. Вивчити питання «SEO-оптимізації» у ЗМІ.
2. Визначити об’єм її поширення в сучасних засобах масової інформації.
3. Опрацювати ЗМІ на наявність SEO-оптимізації.

SEO-копірайтинг – це тексти, які пишуться з врахуванням вимог пошукових систем, вони використовуються як спосіб розвитку сайту та його оптимізації. Але основна суть тексту – це розвиток сайту, тому методи оптимізації використовують і в новинних ЗМІ та розважальних журналах, які функціонують в Інтернеті. Тому маркетингова складова в SEO-копірайтингу відходить на інший план [3].

Види копірайтингу аналогічні звичайним журналістським текстам, а також тим, які розміщуються на сайтах. Вони бувають аналітичними, научними, художніми та рекламними. Там повинні бути ненав’язливо використовуватись ключові слова, тому що читач відразу це помітить і зменшиться довіра до тексту.

Використання ключових слів є основним фактором, який впливає на популяризацію видань та ЗМІ в Україні. Для аналізу того, чи використовують редактори методи SEO-оптимізації та наскільки вони допомагають збільшити аудиторію, було вибрано шість ЗМІ України. До цього списку увійшли як 3 сайти із переважно новинним спрямування, так і ресурси, на яких основою є розважальні та інформаційні тексти [6].

Процес SEO-аналізу виконувався програмою SerpStat. У результаті було проаналізовано такі фактори:

• По яким запитам користувачі переходять на сайт. Це означає, що політика видання навмисне включає спеціальні слова та словосполучення (семантичне ядро сайту), які підвищують запит серед аудиторії [7].
• Скільки користувачів переходить по одному запиту в середньому протягом місяця, що вкаже на особливості популяризації ЗМІ. Чим більше унікальних користувачів, тим більш затребуваний ресурс.
• Кількість піддоменів на сайті – чим їх більше, тим більший запит у користувачів, тому що різносторонність тем створює більшу популярність. Піддомен фактично є окремою інформаційною рубрикою.

Із новинних засобів масової інформації було обрано такі популярні виданні України: суспільно-політичний ресурс “Сьогодні”, “Кореспондент”, “Обозреватель”. В якості інформаційних ресурсів було обрано найпопулярніші видання України: жіноче видання “Liza”, чоловічий ресурс “Goldenman”, універсальний ресурс “Elle”.

Новинні ресурси обиралась із рейтингу Інтернет Асоціації України, яка провела дослідження, по якому обрали 100 найпопулярніших засобів [4].

Особливістю інформаційно-розважальних видань є те, що вони в основному направлені на жіночу або чоловічу аудиторію, тому було обрано різні типи спрямувань популярних ресурсів [2].

Сайти обирались за принципом найбільш затребуваних сайтів – це ті, які знаходятся на першій сторінці у пошуковій системі Google. Вони є затребуваними, але це може бути результатом не лише оптимізації, але й високого рівня популярності самого ЗМІ (наявності друкованої газети чи журналу, великої кількості відомих журналістів, які працюють там, високої якості інформації та наявність аналітичних текстів).

Першим для аналізу був обраний сайт газети “Сьогодні”. Ресурс публікується на українській мові, але є можливість обрати російську чи англійську. Основні тексти, які знаходяться на головній сторінці – це новини та інформаційні статті. Окрім цього тут є авторський блог, де пишуть свої тексти відомі політичні діячі, письменники, історики й інші бажаючі.

Сайт має 19 піддоменів. Щомісяця в середньому із пошукової системи Google переходить 23 991 581 людей.

Згідно результатам аналізу системи SerpStat було визначено семантичне ядро сайту. Це слова, які найчастіше вводили користувачі в середньому в місяць за останній рік.

Таблиця 1

Можна побачити, що переважна більшість ключових запитів (8 ключів) стосуються не самих текстів, а загалом формату засобу масової інформації. Особливістю видання є те, що слово “сьогодні” має два значення – назву видання та тої інформації, яку шукають користувачі щодо сьогоднішніх новин.

Але також є і запити, які видають сайт на перших позиціях. Наприклад, “Савченко”. Хоч популярність та згадуваність Надії в медіапросторі значно зменшилось, на сайт газети “Сьогодні” все ще переходить в середньому 40 500 людей в місяць, щоб прочитати інформацію щодо Надії Савченко.

Отже, щодо ЗМІ “Сьогодні” можна зробити висновок, що там немає цілеспрямованої політики оптимізації видання, тому що рівень популяризації вже достатній. Але разом із цим більшість користувачів переходять по запиту “новини”, отже, ресурс частково оптимізований [5].

Другий засіб масової інформації, який був вибраний для аналізу – сайт газети “Корреспондент.net”. Сайт орієнтується на новинний формат. Тут публікуються останні новини України та світу, поділена на рубрики та підрубрики.

На сайт протягом місяця в середньому із пошукової системи Google переходить 20 156 978 людей. Також на ресурсі 29 масштабних піддоменів.

Таблиця 2

Особливістю цього ЗМІ є той факт, що навіть нестандартні ключові запити показують сайт на перших позиціях. До прикладу, запит “о”, який вводяться в пошуковій системі переходять на сайт тому, що там правильно оформлені мета-дані. Користувачі переходять на сторінку по букві о на статтю, яка має назву “Маркель розказала о поездке в РФ”. Це означає, що спеціалісти ввели назву статті в систему Title, тому вона відображається в результатах пошуку.

Окрім цього по результатах запитів видно, що частина трафіку – це переходи по назві сайту. Запити “новини в Україні та світі” різного типу є унікальними та переводять користувачів на ресурс (18 100 ключів в місяць).

Отже, можна зробити висновок, що там частково працює цілеспрямована політика оптимізації видання, але в основному рівень популяризації сайту вже достатній і приводить аудиторію.

Третій засіб масової інформації, які був обраний для аналізу – “Обозреватель.ua”. Він публікується українською та російською мовою. Основні тексти на сайті – це новини та інформаційно-аналітичні статті. Також на ресурсі є блог, де пишуть свої тести відомі особистості.

На сайт протягом місяця в середньому із пошукової системи Google переходить 9 725 588 людей. Також на ресурсі 65 масштабних піддоменів.

Таблиця 3

Основна кількість запитів містить назву видання або запит “новини”, що також означає, що користувачі переходять на сайт не завдяки внутрішній оптимізації. Отже, можна зробити висновок, що там немає цілеспрямованої політики оптимізації видання, тому що рівень популяризації сайту вже достатній.

Згідно результатам дослідження по семантичному ядру популярних в Україні засобів масової інформації, висновок такий: на видання переходять не завдяки потужній та продуманій SEO-оптимізації, а завдяки продуманості маркетингу та уже наявній репутації газети. Більшість користувачів уже знають, чого їм чекати на сайті та яку інформацію вони хочуть побачити, тому і вводять в пошукову систему назву видання. Сайт газети “День” має й інші пошукові запити, але можна побачити, що там і найменша кількість відвідувачів та піддоменів серед проаналізованих ресурсів.

Очікується, що інформаційно-розважальні ресурси, які будуть аналізуватись наступними, будуть мати кращу оптимізацію. Це пов’язано із тим, що на інформаційних сайтах повинні бути окремі відділи, які займаються маркетингом. Окрім цього, на ресурсах такого типу представлено набагато більше текстів, які користувачі будуть шукати по ключовому запиті.

Цільова аудиторія новинних ресурсів – це люди, які хочуть дізнатись про останні події в Україні та світі. Вони шукають саме нову інформацію, про яку не знають. А на інформаційних сайтах користувачі переходять за конкретною інформацією.

Окрім цього, більшість розважальних ресурсів спрямовані на чоловіків або жінок. На них працюють професійні журналісти, там пишуть також новини із світу шоу-бізнесу.

Першим проаналізованим ресурсом є сайт популярного журналу “ Liza”. Він орієнтований на жіночу аудиторію, містить багато розділів та рубрик різного типу, в тому числі і блог авторів та новини. Головна сторінка оформлена новинами.

Щомісяця на сайт заходить 473 785 користувачів, зараз тут є 18 піддоменів.

Таблиця 4

Аналіз сайту показує, що переважна кількість запитів – це пошукові ключі. На ресурсі є окрема категорія “Манікюр та педікюр” і основний трафік йде туди. Це можна повязати із тим, що в даний момент такий запит є найбільше популярним. І той факт, що на різні варіації цього ключа переходить на сайт велика кількість відвідувачів, показує, що сайт займається професійною оптимізацією.

Можна розглянути це на прикладі ключового слова “манікюр”. Згідно даних системи Яндекс.Wordstat, по Україні в місяць запит вводять 242 238 разів. Це лише по одному слову, а не його варіаціях. І показник, що 27 100 разів користувачі переходять саме на сайт журналу “ Liza” – це хороший результат, який вказує на якісну оптимізацію.

Та разом із цим, 4 запити із семантичного ядра є посиланнями на назву журналу, тому частково користувачі шукають саме конкретно цей сайт. Отже, політика оптимізації діє не повністю. Нові відвідувачі приходять на сайт, але їх не так багато, як могло б бути.

Другом проаналізованим розважально-інформаційним сайтом є чоловічий журнал Goldenman. Він є одним із найбільш популярних чоловічих видань в Україні. Видається російською мовою, має багато рубрик, у тому числі і новини.

Щомісяця на сайт заходить близько 4 225 відвідувачів і, хоч менше, ніж в подібних журналах для жінок, але в ніші чоловічих видань, сайт користується запитом.

Таблиця 5

Різноплановість запитів показує, що ресур користується популярністю серед різних відвідувачів, а сам сайт оптимізує статті. Отже, політика оптимізації діє, а нові відвідувачі приходять на сайт, хоч їх не так багато, як могло б бути.

Третім проаналізованим засобом масової інформації є сайт журналу Elle. Він видається російською мовою. Основний домен видання розрахований на жіночу аудиторію, але сам сайт ділиться на дві частини – жіночий та чоловічий ресурс. Окрім цього, на ньому є 4 піддомени.

Щомісяця на сайт переходить 295 468 користувачів.

Таблиця 6

Частково сайт журналу розрахований на постійних читачів, які переходять на ресурс по назві видання – 4 ключових запити із 10. Але інша частина містить унікальні ключі різного плану. Наприклад, ключ “Апероль Шпріц” переводить користувача на сторінку із рецептом коктейлю. Окрім цього, запитом користуються туристичні тексти. Це вказує на те, що цільова аудиторія шукає не лише популярну бьюті-тематику (статті з інформацією по манікюру), а отже і читачі набагато різноманітніші.

Отже, сайт журналу не повністю, але частково займається SEO-оптимізацією. Нові користувачі переходять на ресурс.

Таким чином, по результатах аналізу новинних та інформаційних засобів масової інформації в Україні, можна зробити такі висновки:

• Новинні сайти уже мають готову аудиторію користувачів, які постійно переходять на видання по назві. Частково ресурси займаються внутрішньою оптимізацією, але в основному статті пишуться не по семантичному ядру. У текстах для блога не використовуються ключові запити, але користувачі, які шукають актуальну інформацію, переходять на сайт.
• Запит “новини” є способом оптимізації, тому велика кількість відвідувачів переходять на сайт по цьому ключовому слову. Для новинних сайтів, які не мають блога, метод просування ресурсу за допомогою ключа “новини” є одним із найефективніших. Ще краще показує рівень оптимізації той факт, що в семантичному ядрі на одному сайт декілька різних типів ключів із одним словом. Наприклад, сайт “Сьогодні” має 8 популярних запитів із різними варіаціями слова “новини”.
• Інформаційно-розважальні сайти мають чітку оптимізацію. Ресурс має ефективне семантичне ядро та список різносторонніх ключових слів, які розраховані на різних відвідувачів.

Розважальні сайти, які наповнені інформаційними статтями, мають більше тематик для просування ресурсу. Але новинні сайти можуть оптимізувати його під ключові слова “новини” та їх варіації, тому обидва ресурси мають змогу створювати якісну та ефективну SEO-оптимізацію.

Пошукова оптимізація – це зручний спосіб швидко підняти свій сайт на перші позиції в Google. Журналістські сайти мають свої особливості, тому і методи оптимізації мають бути відповідними. У процесі дослідження було проаналізовано 6 журналістських ресурсів і з’ясовано, наскільки вони використовують інструменти просування.

Як висновок – вони не повною мірою використовують методи SEO-оптимізації та займаються цим. Популярні новинні сайти не працюють над залученням нових відвідувачів, а мають велику кількість постійних користувачів. Разважально-інформаційні ресурси більшою мірою залучають цільову аудиторію та краще займаються оптимізацією.

Список використаної літератури та джерел:

1. Кожушко О. А. Інтернет-маркетинг і digital-стратегії. Принципи ефективного використання. / О. А. Кожушко, І. В. Чуркін. – Новосибірськ: РИЦ НГУ, 2015. – 44 с.
2. Лукіна М. М. Інтернет-ЗМІ. теорія і практика / Марія Михайлівна Лукіна. – Москва: Аспекс Пресс, 2011
3. Ашманов І. С. Просування сайтів у пошукових системах / Ігор Станіславович Ашманов. – Москва: Вільямс, 2007. – 304 с.
4. Рейтинг ТОП-100 ЗМІ України [Електронний ресурс] // Інтернет Асоціація України. – 2016. – Режим доступу до ресурсу: https://ain.ua/2016/10/17/opublikovan-rejting-top-100-ukrainskix-onlajn-smi-na-pervyx-mestax-obozrevatel-i-segodnya.
5. Що таке ключові слова і як їх використовувати [Електронний ресурс]. – 2015. – Режим доступу до ресурсу: https://ru.wix.com/blog/2015/03/.
6. Як правильно підібрати ключові слова в Google: керівництво для початківців [Електронний ресурс]. – 2015. – Режим доступу до ресурсу: https://geniusmarketing.me/lab/kak-pravilno-podobrat-klyuchevye-slova-v-google-rukovodstvo-dlya-nachinayushhix/.
7. Cписок ключових слів в Google [Електронний ресурс]. – 2017. – Режим доступу до ресурсу: https://support.google.com/adwords/answer/2453981?hl=ru.

Ключові слова: регіональна медіакритика, медіаосвіта, Телекритика, медіакологія.

В статье проанализированы состояние региональной медиакритики на примере Ровенской области. Автор приводит результаты мониторинга электронных изданий региона и систематизирует медиакритични материалы. Акцентировано внимание на проблемах с которыми пересекается локальная критика СМИ.

Ключевые слова: региональная медиакритик, медиаобразование, Телекритика, медиакология.

The paper analyzes state of regional media criticism (the example Rivne region). The author cites the results of the monitoring of electronic media in the region and organizes media criticism materials. The attention on issues which intersect local media criticism.

Keywords: regional media criticism, media education, Telekritika, media ecology.

За словами авторки  сайту «Телекритика» Н. Федченко дослідження стану регіональної медіакритики можна ототожнити науковим розвідкам про клонування в період Середньовіччя. Сатиричний погляд української медіадослідниці виправданий станом регіональної медіакритики, оскільки вона існує тільки у формі коротких читацьких чи глядацьких обурень без якісної експертної оцінки, стверджує авторка [1].

Варто зазначити, що під визначенням «регіональна медіакритка»  ми маємо на увазі, опубліковані медіакритичні матеріали, предметом і об’єктом яких є регіональні засоби масової інформації (обласні та районні).

Актуальність наукового дослідження полягає в тому, що регіональна медіакритика не є сформованою в Україні, а функціонування її тільки в містах-мільйонерах не здатне забезпечити ріст медіакомпетентності споживачів інформації на місцях.

Мета наукової роботи – визначити перспективи розвитку медіакритики регіонального рівня.

Реалізація поставленої мети передбачає виконання таких завдань: промоніторити найпопулярніші рівненські видання на предмет наявності матеріалів медіакритичного характеру; аналіз проблем регіональної медіакритики; визначити перспективи розвитку та головні напрямки функціонування.

Про необхідність впровадження медіаграмотності в Україні говорили Борис Потятиник, Валерій Іванов, Діана Дуцик, Роман Шутов. Грунтовні аналізи та актуальні моніторинги медійного простору подають автори сайтів «Телекритика», «Медіакритика» та «MediaSapiens».

Малі регіональні центри (не говорячи про районні) залишаються на периферії всеукраїнської медіакритики. Цим можемо пояснити низький рівень впізнаваності регіональних критиків, які працюють в менш сприятливих умовах, ніж працівники центральних медіакритичних видань, та під час своєї діяльності стикаються із ширшим колом проблем. Більше того, автори регіональних медіакритичних матеріалі не позиціонують свою діяльність як медіакритичну, оскільки спеціалізовані видання в обласних центрах відсутні. Внаслідок цього, їх напрацювання, рідко, але все ж публікуються для всеукраїнського читача.

Наприклад, аналітичний огляд рівненського медіактивіста, члена Комісії журналістської етики С. Штурхецького в «Телекритиці», датований 19 червня 2015 року, порушує проблему неспроможності регіональних видань стримувати поширення мови ворожнечі та невміння продукувати об’єктивний медіатекст. У вступі автор зазначає: «Висвітлення життя вимушених переселенців у двох статтях рівненських газет порушує набагато ширше питання — професійної спроможності нашої преси, особливо регіональної, дотягнутися до європейських стандартів, до загальносвітового журналістського» [10].

Розвиток локальної медіакритики відкриває нові перспективи для місцевих дослідників медіа та журналісті. По-перше, висвітлення локальної некомпетентності журналіста на всеукраїнському рівні здатне викликати ширший резонанс (внаслідок охоплення більшої кількості аудиторії), як наслідок – збільшення варіантів вирішення проблеми. По-друге, чим більше журналістів чи дослідників одного регіону публікуються в медіакритичних виданнях, тим вища можливість створення дослідницького регіонального осередку та вищий рівень авторитетності з сторони інших дослідників, й довіри − зі сторони читачів.

Проте, варто зазначити негативні наслідки такого явища  для розвитку  регіональної медіакритики.  Публікація у спеціалізованих всеукраїнських виданнях матеріалів на тему журналістської проблематики на місцях закриває цю  проблему від широкого регіонального загалу, який не слідкує контентним оновленням таких спеціалізованих видань, як «Телекритика». Тобто, медіакритика, як базова частина медіаосвіти не виконує своєї ключової функції – формування критичної оцінки.

Відсутність спеціалізованих каналів на місцях та мінімальне фінансування (переважно грантове) унеможливлює публікацію результатів діяльності рівненських журналістів в межах регіону, тому журналісти, які стихійно займаються аналізом власного медіапростору знаходимо, частіше, на сторінках всеукраїнських видань.

Альтернативний канал поширення у вищеописаній проблемі – блогові платформи. Прикладом для рівненських може слугувати кіровоградський критик Андрiй Лисенко, який виступає з позицiй блогового медiакритика. Вiн очолює в якостi головного редактора видання «Новини Кiровоградщини» та iнтернет-видання «Novosti.kr.ua», на сторiнках яких, вiдсутні медiакритичні матерiали. У своєму блозi А.Лисенко продовжує критично коментувати дiяльність колег по цеху. Пiд рубрикою «Крадуть» вiн формує рейтинг видань, якi активно займаються рерайтом та плагіатом. Найбільш досліджуваною темою є iнтернет-видання «Весь Кiровоград»: розглядаються фактологiчні помилки («Ох і вперті ж…» 19.04.2012); неоперативнiсть подання iнформації («Рекорд «оперативностi встановлено» 26.02.2012); не професiйна робота з iнформацією («Еротоп тижня» 06.11.2011) [8].

Ще одним каналом для медіакритичних матеріалів можна вважати інтернет-форуми, де журналісти й пересічні громадяни можуть вільно висловлювати свої думки про якість місцевого медіапродукту. Проте контент таких форум будується на особистісних стосунках та дискусії, які на регіональному рівні сприймаються як скандальна подія, а це ще одна проблема – несприйняття критики на ментальному рівні.

У пошуках об’єкта досліджень регіональна критика відкриває широке коло проблем, адже неодноразово самі ж рівненські медіа ставали предметом зацікавлення всеукраїнських медіакритиків. Проблеми, які часто є непомітними для регіонального критика є предметом зацікавлення всеукраїнського.

Ми провели моніторинг освітньої платформи «MediaSapience» (проект МГО «Телекритика») та львівського інтернет-видання «Медіакритика» на предмет наявності матеріалів, об’єктами досліджень яких були Рівненські видання. Результати показали, що протягом 2014-2015 рр. опубліковано двадцять сім матеріалів, 6 з яких у «Медіакритиці», 21 – розміщено в «Телекртиці». Частіше за все, це новинні повідомлення, проте трапляються аналітичні матеріали.

Серед інформаційних заміток знаходимо, наприклад, такі повідомлення: «У Рівному «тітушки» напали на знімальну групу телеканалу «Рівне 1»», від 22 жовтня 2015р.; «У Рівному журналісту «Дорожнього контролю» після погроз спалили автомобіль», від 10 жовтня 2015р.; «У Рівному оприлюднено рейтинг потенційних кандидатів на посаду мера з ознаками «джинси»», від 10 вересня 2015р. . Всі  матеріали розміщено в спеціальному розділі «Медіарегіони» − найновіший розділ «Телекритики», присвячений діяльності регіональних засобів масової інформації.

Аналітичний матеріал «У Рівному «джинсу не маркують» від рівненських журналістів В. Голубєва та Л. Куруц знаходимо на сайті «Медіакритика» від 3 березня 2014р.  Аналітичний матеріал побудований на основі засідання круглого столу, яке проходило за ініціативи  інтернет-видання «Телекритика» та МГО «Інтерньюз-Україна». Автори структурно розділили результати моніторингу, презентовані під час зустрічі, та виокремили декілька типів «джинси», які поширюють ЗМІ Рівного [2].

Також, за словами авторів, кількість журналістів на зібраннях подібного роду вкрай низька, у висновку медіаогдядачі зазначають: «Можливо, усвідомлення місцевими медійниками всього сказаного і є причиною того, що на заходах, присвячених журналістським стандартам і журналістській етиці, у Рівному зазвичай тихо, і конкретні назви видань, прізвища чи приклади реальні конкуренти на ринку ЗМІ вголос не називають – всі й так знають, що кому належить і що за скільки продається» [2].

Із проаналізованого випливає − регіональна медіакритика на початку становлення розвивається разом із проігнорованими проблемами. Подібну ситуацію можна було спостерігати в Німеччині, проте ця країни вирішила схожі питання та зараз  може слугувати українським журналістам як модель розвитку та популяризації регіональної медіакритики.

Давні традиції медіакритичної інформаційно-аналітичної діяльності склалися в Німеччині. У цій країні діє Рада преси, яка виконує функції професійно-етичного саморегулювання в журналістському співтоваристві. Вона приймає скарги та звернення від громадян на дії преси, виносить догани виданням у випадках грубого порушення ними принципів, норм і правил професійної діяльності.

Нормативною базою для оцінки дій преси являється професійно-етичний кодекс, яким керуються німецькі журналісти. Проте нормативні документи внутрішнього розпорядку: рішення, зауваження, попередження і догани Ради позбавлені зобов’язуючої сили, тому деякі критики називають Раду преси «беззубим тигром».

Рада працює не централізовано, а має представництва на місцях. Моніторинг ЗМІ місцевих та все державних рівнів забезпечує високий рівень медіа компетентності німецького медіаспоживача.

Сьогодні німецькі онлайнові та друковані виданнях даються критичні розбори різних засобів масової інформації: телебачення, радіо (наприклад, в журналі «Kultur radio»), інтернет-журналістіка. Роботи, присвячені критичному розбору сучасної медійної практики, з’являються також у німецьких академічних та фахових журналах з журналістики. Особливим авторитету тому користується наукове видання «MedienKommunikation» («Медіакомунікація»).

В Україні, зважаючи на запізнілі тенденції розвитку медіаосвіти, акцент в дослідженнях робиться на телебаченні. Б.Потятиник в статті «Медіакритика: кому перепадає найбільше?», зауважує, що на відміну від міжнародної історії розвитку критики ЗМІ, в українському медіапросторі найбільшої критики зазнає телебачення. Видання «Телекритика» є тому підтвердженням. В той час, коли регіональні журналісти формують нові стереотипи внаслідок своєї некомпетентності, критика їх часто оминає [3;с.43].

Медіаеколог знаходить пояснення такої тенденції в історичному минулому. Культ ТВ, який сформувався в радянському просторі не зник з утворенням незалежної України, а мігрував у її медіапростір, тому головна увага медіакритиків досі сфокусована на телебаченні.

Незважаючи на досить значний медіакритичний контент, німецькі журналісти часто песимістично стверджують: «Критика журналістики майже повністю зникла. Час медіакритики пройшов, вона − мертвий жанр». Український медіа дослідник О. Довженко ж припускає, що в Україні час медіа критики ще тільки на шляху популяризації та розвитку.

У пошуках вирішення питань щодо формування бази експертів в сфері медіакритики регіонального рівня та каналів її поширення теж можемо звернутись до німецьких колег.

З 1978 до 1995 рік кожен тиждень в Німеччині виходив друком невеликий за обсягом журнал «MedienKritik» («Медіакритик»), який різко критикував помилки і недоліки ЗМІ. Видавцями журналу були Інститут розвитку ЗМІ та комунікації (Institut fur Medienentwicklungund Kommunikation) та Ради преси, верстку газети здійснював тижневик «Франкфуртер Алльгемайне Цайтунг». Через обмежене число передплатників і велику конкуренції серед журналів, присвячених проблемам масмедіа, інститут припинив випуск «MedienKritik». Закриття цього щотижневого журналу стало великою втратою для медіакритики саме регіонального значення, оскільки така співпраця структур та ЗМІ забезпечили безперешкодний розвиток локальній медіакритиці [3;с.115].

Закриття провідного медіакритичного журналу Німеччини 1990-х років практично спричинив хвилю відкриття рубрик і смуг «Медіакритика», де поряд з хронікою медійних галузей досі публікуються твори журналістської критики ЗМІ.

Отже,  проблемними зонами регіональної медіа критики постали: несприйняття медіакритичних виступів в умовах локального регіонального медіапростору, обмеженість кадрового ресурсу й доступу аудиторії до медіакритичних матеріалів, усталеність інтересів місцевої аудиторії та низький рівень її медіакомпетентності. Варто зазначити істотну різницю в широті аудиторії медіакритики національної преси і регіональної аудиторії, зовсім іншу масштабність місцевого медіаринку. Критика ЗМІ у провінційних умовах не може набути характеру об’єктивного й постійного аналізу медіаконтенту. Зокрема тому, що місцева журналістика не може покладатися передусім на інтереси аудиторії.

Втім, потреби регіональної аудиторії в медіакритиці не досліджено. Медійна критика продукту місцевих ЗМІ повинна позиціонуватися передусім як важлива складова медійної освіти населення. Для цього необхідно провести ґрунтовну роботу з боку вчених, журналістів, педагогів тощо. Тільки таким чином – через розуміння принципів діяльності регіональних медіа – можна повноцінно осмислити тенденції загального розвитку національної медіасфери.

Список використаної літератури та джерел

1. Дорош М. Війна — зоряний час для медіаосвіти? [Електронний ресурс] / Дорош Марина − Режим доступу до ресурсу: http://osvita.mediasapiens.ua/mediaprosvita/mediaosvita/viyna_zoryaniy_chas_dlya_mediaosviti/
2.  Голубєв В. У Рівному джинсу не маркують [Електронний ресурс] / В. Голубєв, – 2014. – Режим доступу до ресурсу: http://vybory.mediasapiens.ua/2015/09/28/u-rivnomu-oprylyudneno-rejtynh-potentsijnyh-kandydativ-na-posadu-mera-z-oznakamy-dzhynsy.
3. Иванов В. Ф. Аспекты массовой коммуникации: Часть І. Информа- ция и коммуникация: монография. — К.: ЦВП, 2009. — 190 с.
4. Іллюченко К. Неспортивне телебачення [Електронний ресурс] / Кирил Іллюченко. – 2014. – Режим доступу до ресурсу: http://www.telekritika.ua/kontent/.
5. Концепція впровадження медіа – освіти в Україні [Електронний ресурс]. − Режим доступу до ресурсу: http://www.ispp.org.ua/news_44.htm
6.  Кормич Б. А. Організаційно-правові засади політики інформаційної безпеки України: Монографія. — Одеса: Юридична література, 2003.
7.  Лисенко А. Медіакритика [Електронний ресурс] / Андрій Лисенко // Кіровоград. – 2010. – Режим доступу до ресурсу: www.a-lysenko.livejournal.com.
8. Михайлин І. Журналістика як всесвіт / Іван Михайлин. – Київ: Основа, 2010. – 455 с.
9. Методы и приёмы психологической войны / Сост., ред. А. Т. Тарас. – М.: АСТ, – Мн.: Харвест, 2006.
10.  Штурхецький С. Провінціалізм в журналістиці [Електронний ресурс] / Сергій Штурхецький. – 2014. – Режим доступу до ресурсу: http://osvita.mediasapiens.ua/authors_view/pozbutisya_provintsializmu_v_zhurnalistitsi/.

Ключові слова: воєнна журналістика, телебачення, АТО, «112», «Громадське».

В статье рассмотрена проблематика украинской военной журналистики. Было исследовано почему гражданские журналисты-телевизионщики сталкиваются с препятствием их деятельности на территории проведения боевых действий, а также почему некоторые из них были лишены аккредитации. Исследовано почему до сих пор журналисты не могут обеспечить общество надлежащим количеством материалов из «горячих точек».

Ключевые слова: военная журналистика, телевидение, КТО, «112», «Громадське».

The article deals with the problems of Ukrainian military journalism. It investigated why civilian journalists, TV reporters face obstruction of their activities on the territory of the fighting, and why some of them were denied accreditation. Investigated why the journalists can not provide the society a significant amount of material from the “hot spots”.

Keywords: military journalism, TV, counter terrorist operation, “112”, “Hromadske”.

Актуальність. В країні, де проводиться антитерористична операція, суспільству необхідно знати, що відбувається на території проведення бойових дій. Однак, як виявилося на практиці, журналісти не готові висвітлювати події на Донбасі. Спеціальні кореспонденти новинних телеканалів зіткнулися із перешкоджанням їх діяльності, а також позбавленням акредитації.

Мета та завдання дослідження. Виходячи з актуальності й ступеня наукової розробки проблеми, метою дослідження є оцінка якості цивільних журналістів у якості воєнних, а також виявлення тенденцій щодо розвитку воєнної журналістики в Україні.

Предмет дослідження. Предметом дослідження є українська військова журналістика в період АТО.

Об’єкт дослідження. Об’єктом дослідження є український військовий журналіст в період АТО.

Методи дослідження. При дослідженні теми в роботі було використано такі загальні наукові методи: конкретизація, аргументи, порівняння та метод узагальнення, за допомогою якого було зроблено загальні висновки.

Сучасних українських військових журналістів за рівнем і якістю підготовки умовно можна розділити на три спектри: випускники спеціальностей, які передбачають наявність бойової підготовки (кафедри інформаційно-психологічного протиборства Військового інституту КНУ ім. Шевченка, Львівського вищого воєнно-політичного училища за спеціальністю «Воєнна журналістика», Академії сухопутних військ ім. Сагайдачного тієї ж спеціальності); випускники традиційних факультетів журналістики з мінімальним рівнем підготовки (також відомі як громадянські чи цивільні журналісти); мобілізовані журналісти (кореспонденти, фотокореспонденти, оператори, телеведучі загальноукраїнських і регіональних ЗМІ), які тепер є прес-офіцерами підрозділів.

Ключовою подією, яка дозволила зробити такий розподіл, стала відмова Міністерства оборони від практики підготовки військових журналістів у грудні 2006 року, опираючись на досвід європейських країн. Міністр оборони А. Гриценко пояснив це тим, що громадянські журналісти цілком в змозі виконувати обов’язки спеціалізованих. Однак відмова відбулася не в повній мірі [2].

Після закриття спеціальності «воєнна журналістика» в Академії сухопутних військ у тому ж році, єдиним закладом в Україні, в якому проводиться підготовка добре обізнаних у військовій справі профільних журналістів є Воєнний інститут КНУ ім. Шевченка [3]. Сьогодні кафедра готує фахівців за чотирма випускним спеціальностями: «міжнародна інформація», «міжнародні відносини», «зв’язки з громадськістю» і «журналістика».

Майбутні військові журналісти отримують у ВІКНУ дипломи бакалавра і магістра. Підготовка здійснюється в рамках співпраці між двома вузами в структурі КНУ: викладачі Військового інституту читають курсантам військові дисципліни, а професії журналіста їх навчають фахівці з Інституту журналістики. Кількість навчальних годин між цими двома блоками розділені приблизно порівну. До слова, за цей напрямок відповідають усі професори, які раніше викладали в Академії сухопутних військ.

За словами начальника кафедри зарубіжної військової інформації ВІКНУ, кандидата історичних наук, доцента Якова Жаркова, в даний час на спеціальність «журналістика» щорічно набирають від п’яти до восьми осіб. Це і є весь кадровий резерв України на цьому напрямі, оскільки інші вузи військових журналістів не готують. «Немає сенсу відкривати нові кафедри, оскільки в Збройних силах України просто немає такої кількості посад, на які могли б претендувати випускники-військові журналісти. Якщо необхідність в таких фахівцях зросте, досить буде збільшити держзамовлення хоча б до 18-20 місць», – говорить Яків Жарков [1]. Держзамовлення не було збільшено, і тому цілком закономірною виглядає нестача кадрів протягом часу, поки відбувається АТО. До речі, воєнна кафедра не є марною, тому що, наприклад, штат інформаційного агентства Держприкордонслужби на 30-40% складається із вихованців ВІКНУ ім. Т. Шевченка [1].

Не зважаючи на плин часу, влада України продовжує Західну практику стосовно воєнних кореспондентів. У березні 2015 року Міністерство оборони України відібрало 40 кандидатів з числа мобілізованих цивільних журналістів. Для них було проведено тижневий тренінг, після якого їх було призначено на посади прес-офіцерів [10]. На сьогоднішній день на сайті Міністерства інформаційної політики України розміщене оголошення від 08/07/2016, стосовно проекту «Embedded journalists», який передбачає закріплення журналіста за військовою частиною в зоні АТО, і запрошують журналістів взяти участь [8].

Окрім цього гостро поставлене питання про акредитацію спеціальних кореспондентів загальноукраїнських телеканалів і видань. Основною перевагою профільних журналістів є те, що в ідеалі вони повинні бути закріплені за військовими частинами чи підрозділами. У громадянських чи цивільних журналістів таких можливостей немає, що ставало перешкодою потрапити на передову чи призводило до курйозних випадків і непорозумінь.

1 серпня 2014 року на Донбасі зник журналіст каналу «112»  Роман Гнатюк. За словами Гнатюка, він разом з двома колегами пройшов російську і українську митниці, однак на блокпосту в Амвросіївці їх затримали, як заявив репортер, бійці батальйону «Кривбас» до з’ясування особи. Наступного дня, за словами журналіста, ставлення до них різко змінилося – стало неадекватним і грубим. В свою чергу прес-офіцер батальйону «Кривбас» Андрій Міхейченко на своїй сторінці у Facebook повідомив про те, що троє журналістів, були затримані у зв’язку з тим, що на фотографії в паспорті одного з них не було штампу встановленого зразка [5].

Цивільні журналісти, які, в основному, здобули поверхневу і короткотривалу підготовку на тренінгах чи спеціальних курсах із воєнної підготовки, звичайно, не повністю розуміють про що можна писати чи говорити, а про що – ні, не застраховані від банальних помилок [11].

Згідно із заяви прес-центру штабу АТО [4], журналісти «Громадського» Анастасія Станко і Костянтин Реуцький опублікували сюжет, в якому чітко відзняті позиції військових, їхні обличчя, зброя і предмети, що могли стати орієнтирами для ворога. У заяві виголошено прохання позбавити акредитації вищезгаданих журналістів. Через декілька днів медійникам поновили акредитацію. Головним доказом їх правоти виявився лист офіційного представника Youtube, який підтвердив, що відео було опубліковано 8 липня 2016 року, а не напередодні, як заявляли в прес-центрі штабу АТО [9].  З одного боку, відео могло бути завантажено і на інші ресурсах, але подібних доказів військові не надали. Тому відкривається інша сторона ситуації. Якщо СБУ задовольнив даний доказ і журналісти виявилися правими, то прес-центр цілеспрямовано перешкоджає роботі журналістів. Випадок із Станко і Реуцьким не єдиний. В зв’язку із «засвіченням» позицій українських військових, акредитації було позбавлено журналіста і оператора телеканалу «Україна» Олени Власенко і Олексія Коваленка.

З випадками перешкоджання журналістській діяльності зустрілись й інші журналісти, що підштовхнуло їх до масового протесту в соцмережах проти командування АТО. Суть протесту зводиться до того, що журналістам перешкоджають працювати в гарячих точках, а також обмеження їх діяльності на території проведення АТО. «У підсумку цей супровід перетворюється в конвой. Ми повинні заїжджати за супроводжуючим, навіть якщо його місцезнаходження немає в маршруті. А вони відмовляються їхати, кажуть, що їм страшно на передовій або що хочуть спати. Або, бувало, приїжджаємо на місце – а супроводжуючі не орієнтуються!», – кореспондент «Подробиць» Ірина Баглай [6].

Однозначно, проблем із акредитацією і з перешкоджанням роботи журналістів зі сторони штабу АТО не було, якби, на території бойових дій, як це передбачала підготовка профільних факультетів, працювала достатня кількість кваліфікованих воєнних журналістів, за плечима яких чотири – чи п’ятирічна підготовка [7].

Висновок. У 2006 році Міністр оборони А. Гриценко відмовився від практики підготовки військових журналістів. Єдиним закладом на території України, який продовжує випускати воєнних кореспондентів є Воєнний інститут КНУ ім. Шевченка. Щороку у ВНЗ набирають 5-8 осіб. Коли почалося АТО Міністерство оборони зіткнулося із нестачею спеціалізованих кадрів, і до сьогодні проводить набір серед цивільних журналістів. Відносини між деякими спеціальними кореспондентами і представниками офіцерського складу ЗСУ не повністю врегульовані та не налагоджені, через що спецкорів позбавляють акредитації і їм доводиться переживати утиски зі сторони штабу АТО.

Список використаних джерел

1. Гривинский Р. Как возродить военную журналистику? [Електронний ресурс] / Роман ГРИВИНСКИЙ // \”День\”. – 2014. – Режим доступу до ресурсу: http://m.day.kyiv.ua/ru/article/media/kak-vozrodit-voennuyu-zhurnalistiku.

2. Гриценко в честь праздника ликвидировал военных журналистов [Електронний ресурс] // Новости Украины. – 2302. – Режим доступу до ресурсу: http://from-ua.com/news/71061-gricenko-v-chest-prazdnika-likvidiroval-voennih-zhurnalistov.html.
3. Дроздов О. Як війна на Сході розстріляла українську журналістику // 112. UA Інформаційна агенція [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://ua.112.ua/analityka/yak-viyna-na-shodi-rozstrilyala-ukrayinsku.
4. ЗАЯВА ПРЕС-ЦЕНТРУ ШТАБУ АТО [Електронний ресурс] // Прес-центр штабу АТО. – 2016. – Режим доступу до ресурсу: https://www.facebook.com/ato.news/posts/1240015722675898.
5. Зниклий у зоні АТО український журналіст звинуватив у викраденні батальйон Кривбас [Електронний ресурс] // Корреспондент.net. – 2014. – Режим доступу до ресурсу: http://ua.korrespondent.net/ukraine/politics/3402397-znyklyi-u-zoni-ato-ukrainskyi-zhurnalist-zvynuvatyv-u-vykradenni-batalion-kryvbas.
6. Касьяненко С. Журналисты Украины восстали против командования АТО в Facebook [Електронний ресурс] / София Касьяненко // Подробности. – 2016. – Режим доступу до ресурсу: http://podrobnosti.ua/2061212-zhurnalisty-ukrainy-protestujut-iz-za-prepjatstvovanija-rabote-v-zone-ato.html.
7. Марія Д. Військовий журналіст — це група крові, або Чим цивільний журналіст відрізняється від військового [Електронний ресурс] / Дачковська Марія // Media Sapiens. – 2016. – Режим доступу до ресурсу: http://osvita.mediasapiens.ua/mediaprosvita/education/viyskoviy_zhurnalist_tse_grupa_krovi_abo_chim_tsivilniy_zhurnalist_vidriznyaetsya_vid_viyskovogo/.
8. Проект «Embedded journalists» [Електронний ресурс] // Міністерство інформаційної політики України. – 2016. – Режим доступу до ресурсу:http://mip.gov.ua/ru/content/proekt-embedded-journalism.html.
9. СБУ поновила акредитацію журналістам «Громадського» Станко та Реуцькому (коментар Горчинської) [Електронний ресурс] // Детектор медіа. – 2016. – Режим доступу до ресурсу: http://detector.media/community/article/118252/2016-08-30-sbu-ponovila-akreditatsiyu-zhurnalistam-gromadskogo-stanko-ta-reutskomu-komentar-gorchinskoi/.
10. У Києві почали навчання мобілізовані журналісти, які стануть прес-офіцерами в АТО [Електронний ресурс] // Телекритика. – 2015. – Режим доступу до ресурсу: http://ru.telekritika.ua/profesija/2015-03-16/104943.
11. Шандро В. Ми ведемо війну за роботу на війні, — журналісти, що працюють у зоні АТО [Електронний ресурс] / Василь Шандро // Громадське радіо. – 2015. – Режим доступу до ресурсу: https://hromadskeradio.org/programs/na-svizhu-golovu/my-vedemo-viynu-za-robotu-na-viyni-zhurnalisty-shcho-pracyuyut-u-zoni-ato.

Авторка даної статті аналізує функціонування регіональних ЗМІ у культурному, політичному та соціально-економічному житті громадян. Для цього у статті окреслено проблеми регіональних ЗМІ в сучасному суспільстві та проаналізовано першочергові завдання, що можуть змінити ракурс розвитку сучасних регіональних ЗМІ та допомогти вийти їм на новий рівень комунікації у сучасному глобалізованому світі.

Ключові слова: регіональні ЗМІ, громада, суспільство, сучасність.

The author of this article analyzes the functioning of the regional media in the cultural, political, social and economic lives. This article describes the problems of regional media in contemporary society and analyze priorities may change the perspective of modern regional media and help get them to the next level of communication in the modern globalized world.

Keywords: regional media, the community, society, modernity

Автор данной статьи анализирует функционирования региональных СМИ в культурной, политической и социально-экономической жизми граждан. В этой статье описываются проблемы региональных средств массовой информации в современном обществе и анализируют приоритеты, которые могут изменить перспективу современных региональных СМИ и помочь получить их на следующий уровень общения в современном глобализированном мире. Ключевые слова: региональные СМИ, община, общество, современность

Сучасне українське суспільство відчуває нагальну потребу в стійкій організації соціально-політичного життя, властивих громадянському суспільству і правовій державі. Актуальність проблеми становлення громадянського суспільства в Україні зростає в міру розширення і поглиблення демократичних перетворень. Особливу роль у цьому процесі покликані зіграти регіональні ЗМІ, які сприяють формуванню громадської думки жителів територіальних громад, які консолідують громадськість навколо соціально значущих для регіону політичних фігур та створюють сприятливий клімат для здійснення демократичних реформ.

Слід зазначити, що проблема дослідження регіональної преси, особливостей її функціонування в сучасному інформаційному суспільстві неодноразово ставали предметом дослідження таких науковців як приділяли І. Бєлінська, А. О. Горчикова, І. Луцюк, І.І. Паславський, О.В. Чернявська, Л.М. Змій, І.В. Чорна та ін. Проте, як свідчить аналіз останніх публікацій, на сьогодні зазначена проблема залишається малодослідженою, хоча й окремі погляди науковців заслуговують на увагу. На нашу думку, реалізація зазначеної проблеми передбачає розв’язання низки взаємопов’язаних дослідницьких завдань.

Зважаючи на це, метою статті є дослідження функцій, завдань та проблем регіональних ЗМІ в сучасному суспільстві.

Виклад основного матеріалу. Сучасний український медіаринок в останні роки піддався кардинальної перебудови і практично повністю оновив дискурсний репертуар. Одним із суб’єктів наявної медійної системи є регіональні ЗМІ.

Сьогодні в Україні складається політична основа свободи ЗМІ. Це стало можливим завдяки розумінню того, що становлення громадянського суспільства та його розвиток можливі тільки на основі принципу політичного плюралізму, згідно з яким суспільне життя центру і регіонів повинні включати безліч різних взаємопов’язаних і разом з тим автономних груп, партій і рухів, які володіють власними ЗМІ, причому жодна з них не може володіти монополією на остаточну істину і намагатися нав’язати її сучасному регіональному співтовариству. Тільки вільна боротьба ідей та інтересів служить гарантією збереження політичного здоров’я суспільства, запобігання будь-яких форм тиранії та стагнації.

Ще один принцип організації регіонального інформаційного простору – зв’язок культури та політики, яка послідовно реалізується в діалоговому режимі, строгих рамках правового простору, що забезпечується інститутом демократії.

Таким чином, у сукупності принципи, на яких заснований регіональний інформаційний простір, утворюють своєрідну регулятивну схему діяльності місцевої преси. Крім того, розвиток громадянського суспільства в його регіональному аспекті є можливим лише на основі принципу політичного плюралізму.

Як зазначає І.В. Чорна, зважаючи на задекларований політичним керівництвом України курс на децентралізацію, регіональні засоби масової інформаціїнабуваютьособливого значення. Це обумовлено значною роллю регіональних ЗМІ у культурному, політичному та соціально-економічному житті громадян, оскільки головними компонентами регіонів є населення, територія, соціально-економічний комплекс, місцеві органи виконавчої влади, об’єднані спільними цінностями, інтересами, метою [10, с.110].

До системи регіональних ЗМІ входять періодичні друковані видання, теле- і радіоканали, розраховані на аудиторію в районах та містах обласного підпорядкування. Відтак, регіональна преса – це друковані видання, які поширюються на території будь-якого регіону нашої країни або мають більш виражений локальний характер, виходячи в окремому місті. З регіональної преси громадяни черпають інформацію про ключові події у своєму місті та області, про політику місцевої влади, досягнення та зміни в роботі місцевих освітніх, медичних, інших державних установ тощо.

До муніципальної преси належать газети міст, районів і малих населених пунктів (у межах повноважень місцевої влади). Муніципальні газети зазвичай не виходять за межі території своїх районів і залишаються для багатьох їхніх жителів, поряд із радіо і телебаченням, головним та вагомим джерелом інформації[10, с.110].

Основними функціями місцевих ЗМІ є наступні:

пізнавальна (забезпечення знання навколишньої дійсності);

функція переконання (роз’яснення відповідних суспільних зв’язків та стосунків);

контролю (за соціальними, політичними, економічними структурами);

мотивації (стимулювання людей до різних форм діяльності);

інтеграції (інтеграція людей в суспільство, гуртування їх навколо важливих питань);

соціалізації (навчати на позитивних цінностях і зразках поведінки);

розваги [4, с.153].

необхідно зауважити, що самостійна регіональна преса – явище достатньо нове для України. Виникнувши на хвилі перебудови, вона досить швидко потіснила державні видання за рахунок більш повного, точного знання потреб, смаків та інтересів місцевих територіальних громад. Регіональна преса відіграє роль своєрідного дзеркала життя регіону, каталізатора, що виявляє вплив на динаміку регіональної життя. За короткий час регіональна преса значно розширила не тільки спектр проблем, винесених на обговорення, але і придбала власного читача.

І. Луцюк серед першочергових завдань регіональних ЗМІ виділяє наступні:

формування образу Малої Вітчизни та інтеграція місцевої громади у загальнонаціональну структуру;

збереження культурної, історичної самобутності регіону;

протистояння культурному імперіалізму та глобалізації;

утвердження єдиних для усієї держави та нації цінностей;

охорона демократії, зближення громади і влади (дати людям відчуття впливу на тих, кого вони обрали);

відстоювання перед владою потреб аудиторії [4, с.156].

Друковані ЗМІ відіграють особливу роль у формуванні громадської думки, у вихованні політичної та економічної культури суспільства, військового духу нації тощо: за даними багатьох соціологічних опитувань, друкованому слову в Україні довіряють більше, ніж електронним засобам масової інформації [6]. Проведені дослідження свідчать, що газети, незважаючи на великий вплив телебачення та інтернету, різке падіння тиражів через зростання ціни на підписку, як і раніше, залишаються одним із головних джерел інформації для населення регіонів [7]. Це свідчить про те, що регіональним ЗМІ належить важлива роль у здійсненні українським урядом модернізації нашої держави, побудови розвиненого інформаційного суспільства [10, с.111].

Проте, не зважаючи на роль ЗМІ у сучасному суспільстві слід зазначити, що сьогодні традиційні друковані ЗМІ, у тому числі і регіональні увійшли в стадію перманентної кризи, яка виражається в падінні інтересу аудиторії до преси.

Регіональні ЗМІ  характеризуються, з одного боку, стійким локальним зв’язком з аудиторією, що дозволяє їм рідше інших видань вдаватися до використання спеціальних стратегій і тактик у боротьбі за увагу читача. З іншого боку, регіональні ЗМІ, тексти яких несуть в собі сліди практик попередньої дискурсної системи, змушені вбудовуватися в сучасний медіадискурс, реалізуючи його базові дискурсивні стратегії.

В останніх оглядах українського ринку друкованих ЗМІ, заснованих на матеріалах і дослідженнях галузевих об’єднань, ця тенденція доказово описана і докладно. На сцену виходять нові медіа, соціальні мережі, блоги, які успішно конкурують з традиційними ЗМІ в боротьбі за увагу споживачів. Гострота проблематики настільки серйозна, що ставить під питання саме існування друкованих версій газет в довгостроковій перспективі.

Дана ситуація болісно позначається на положенні регіональній пресі. Класична бізнес-модель, за якою працюють незалежні регіональні видавці, – життя за рахунок доходів від розповсюдження і реклами окремих продуктів, поступово перестає ефективно діяти і вже не дозволяє їм утримувати великі журналістські колективи.

Тенденції стійкого зниження тиражів ускладнюють майбутнє і тих редакцій, які існують на дотації. Вони тісно пов’язані з фінансово-промисловими групами, інформаційно забезпечуючи їх інтереси, або напряму належать регіональним або місцевим органам виконавчої влади та фінансуються з відповідних бюджетів. Головна проблема таких ЗМІ – стрімке падіння довіри читачів і глядачів, які черпають альтернативну інформацію з Інтернету.

Як зазначають О. В. Чернявська, Л. М. Змій одна з проблем сучасних регіональних ЗМІ – це їх взаємодія з аудиторією – безпосереднім суб’єктом, а не тільки об’єктом їх діяльності. Інформація є «близькою» у випадку, якщо стосується повсякденного життя громадян, має практичне значення (тобто пов’язана із особистісними проблемами, інтересами, переживаннями тощо громадян)[9, с.127].

Сьогодні відбувається те, що ще Е. Тоффлер позначив як «демасифікація мас-медіа», становлення «медіа для користувачів», орієнтованих не на величезні знеособлені аудиторії, а на невеликі спільноти [8, с.267]. У свою чергу, аудиторії регіональних ЗМІ одночасно виступають споживачами медіа-продукції та практикуючими спеціалістами, експериментаторами, генераторами значень і авторами соціальних практик. Тим самим, регіональні мас-медіа стають засобом сприйняття і підтримки зв ‘язків із оточуючим світом, який є предметом інтересу громадян, але не має безпосереднього відношення до їх актуального життєвого досвіду, інструментом переосмислення спільнотами власного локального світу, що вже не є безальтернативним, проте – особливим серед інших подібних.

Кожен регіон засновує власні ЗМІ, які висвітлюють суто місцеві або районні питання, що є недостатньо важливими для розгляду на загальнодержавному рівні. Така практика на цей момент часу є достатньо рентабельною, а отже, надає широкий спектр для аналізу контенту та специфіки функціонування регіональних ЗМІ в глобальному інформаційному просторі[2, с.65].

До проблем регіональної преси І.І. Паславський додає інертність її кадрів: «небажання до радикальних і сміливих впроваджень, до ризикованих експериментів і глибоких перетворень» [5, с. 224].

Завдяки регіональним (локальним) ЗМК аудиторія отримує опосередкований досвід, який дозволяє їй виходити за межі вузького місцевого життєвого світу, залучатися через когнітивні процеси до глобального, фактично залишаючись у координатах локального. Як засоби трансляції інформації про події за межами місцевого, мас-медіа сприяють виокремленню специфічних рис та самоусвідомлення регіонального соціуму, захищаючи локальну ідентичність аудиторії, прагнуть визначати стратегії сприйняття та ставлення до зовнішнього, «чужинного», «інакшого».

Мас-медіа регіону володіють потужним потенціалом у контексті управління процесами представлення та конструювання образів іноземних країн, здійснення процесів міжкультурної комунікації, що дозволяє забезпечувати конструювання громадської думки регіональної аудиторії щодо інших країн. Значимість роботи регіональних ЗМК підкреслюється ще й тим, що в умовах посилення глобалізаційних тенденцій вони надають можливість розширення картини світу, комунікативних зв ‘язків та стимулювання відносин між представниками різних країн[8, с.128].

Підвищення ефективності комунікативних процесів у суспільстві за участі регіональних мас-медіа є питанням загальнонаціонального рівня значущості. У цьому сенсі одним із актуальних проявів впливу на регіональні мас-медіа нових технологій є перехід України на цифрове мовлення до 2015 р. Існує ризик повного або часткового зникнення частки регіональних ЗМК, які є суспільно-важливими для місцевих спільнот. Саме тому мережа Інтернет може розглядатися як один із варіантів збереження суспільно значущих локальних мас-медіа.

Засоби масової інформації органічно вписані у політичний простір регіонів, які в своїх основних рисах відтворюють політичний простір держави. ЗМІ стали одним з важливих каналів впливу громадян на місцеву владу, адже на своїх сторінках відображають думки громадян про різні сторони життєдіяльності територіальних громад. Без цього каналу місцеве співтовариство втратить чи не половину своїх можливостей в плані ефективності і значимості становлення громадянського суспільства і правової держави. Політичний простір регіону сьогодні досить чітко структурованийі є полем реалізації владних повноважень, взаємодії його структурних елементів і ЗМІ як важливого чинника формування громадської думки та становлення демократичних інститутів.

Збільшити аудиторію, а загалом і прибутковість регіональних ЗМІ можна, розширивши їхні комунікаційні платформи. Таку змогу дає, зокрема, розвиток Інтернет-технологій. У місцевих газет, радіо чи телеканалів з’являються інтернет-сайти. У такий спосіб ЗМІ розширюють свою аудиторію. Щоправда, зміст таких сайтів часто повторює усе, що надруковано чи вже вийшло в ефір основного ЗМІ. Тому схожі Інтернет-платформи зазвичай не існують як самостійні одиниці.

Натомість закордоном поширена практика функціонування медіагруп, коли один власник може мати кілька регіональних видань на різних комунікаційних платформах. Приміром, у Великобританії це: «ReedRegionalNewspapers», «EastMidlandsAlliedPress», «WestminsterPress». Об’єднання національних видань також можуть бути власниками регіональних газет, як-от: «AssociatedNewspapers», «UnitedNewspapers», «TheTrinityMirrorGroup», «TheGuardianGroup» [11, с.302].

На думку експертів, подальше впровадження ІКТ спричинить два ключові наслідки: 1) розвиток і становлення відносно невеликого стабільного сегменту онлайн-платформ традиційних медіа з одночасною їх спеціалізацією, розвитком нішевих, диверсифікованих сервісів, синтезованих із новими медіа; 2) поширення принципово нової моделі медіа-споживання, що базується на інтерактивності та розмаїтті форматів і джерел отримання контенту [6].

Об’єктивною необхідністю для сучасної регіональної преси стали звільнення від інформаційної всеїдності, суб’єктивізму, надмірної політизації.

Сучасні регіональні видання повинні будуватися з урахуванням співвідношення раціонального та емоційного, подають аналітичну інформацію про те, що відбувається в суспільстві. Це не інформація про все, а інформація, що дозволяє бачити напрями розвитку.

Висновки

Зміна характеру комунікацій масової інформації в суспільстві, поява нових технологічних можливостей і платформ тягне за собою неминучу трансформацію ЗМІ, в тому числі регіональних. Сьогодні цей процес обертається кризою не адаптованих до нових реалій традиційних ЗМІ та посиленням нових медіа. На нашу думку, у регіональних друкованих ЗМІ є виняткові можливості повернутися в центр комунікацій і стати стійкими. Для того щоб це відбулося, необхідна зміна інформаційних координат з орієнтацією на реальні потреби користувачів та урахуванням нової комунікаційної парадигми.

Без регіональних ЗМІ неможливо вирішення найрізноманітніших проблем, вони стали органічною частиною сучасного українського суспільства. ЗМІ є найвпливовішим суб’єктом політики, оскільки формують громадську думку  і організують суспільну поведінку. У зв’язку з цим виникає необхідність у поглибленому дослідженні функцій, завдань та проблем  регіональні ЗМІ в сучасному суспільстві.

Використана література

1. Бєлінська І.В. Дослідження регіональної преси в українському журналістикознавстві / І.В. Бєлінська // Українське журналістикознавсгво. – К. : КНУ ім. Тараса Шевченка, 2003. – Вип. 4. – К., 2003. – С. 57-61.
2. Горчикова А.О.Регіональні медіа в контексті глобалізації (на прикладі телеканалів Рівненщини) / А. О. Горчикова // Держава та регіони. Серія : Соціальні комунікації. – 2015. – №4. – С.64-69. – Режим доступу: http://nbuv.gov.ua/UJRN/drsk_2015_4_15
3. Левченко А.М. Роль регіональних ЗМІ у соціокультурній, економічній та політичній системах суспільства / А.М. Левченко // Електронна бібліотека Інституту журналістики [Електронний ресурс] – Режим доступу : http://joumHb.uшv.kiev.ua/mdex.php?ad=artide&artide=1381. – Заголовок з екрана.
4. Луцюк І.Регіональні ЗМІ в сучасному суспільстві: функції, завдання та проблеми / І. Луцюк // Вісник Львівського університету. Серія : Журналістика. – 2014. – Вип. 39(2). – С. 152-157. – Режим доступу: http://nbuv.gov.ua/UJRN/VLNU_Jur_2014_39%282%29__22
5. Паславський І.І. Місцева офіційна преса: обтяжливе минуле і невиразне майбутнє / І.І. Паславський // Вісник Львівського університету: серія журналістика. – Л.: ЛНУ ім. Івана Франка, 2007. – Вип. 30. – С. 242-252.
6. Результатыопросажурналистов в регионеЕвропа – БлижнийВосток – Африка (EMEA) [Електронний ресурс]. – Режим доступу :http://www.uapp.org/pub_analitics/9203.html. – Назва з екрану
7. Ставлення громадян до ролі ЗМІ. Оцінка якості місцевих ЗМІ та рівень довіри до них (Драфтова версія) // Дослідження Київського міжнародного інституту соціології. – 2010. – [Електронний ресурс]. – Режим доступу: umedia.kiev.ua/uploads/KnS_18FG%20Intemews_ukr_231210.doc. – Заголовок з екрана.
8. Тоффлер Э. Третьяволна – М. : АСТ, 2010. –512 с.
9. Чернявська О. В.Розвиток регіональних ЗМК в Україні в умовах глобалізації комунікативного простору / О.В. Чернявська, Л.М. Змій // Вісник Харківського національного університету імені В. Н. Каразіна. Соціологічні дослідження сучасного суспільства: методологія, теорія, методи. – 2013. – № 1045, Вип. 30. – С. 126-133. – Режим доступу: http://nbuv.gov.ua/UJRN/VKhISD_2013_1045_30_22
10. Чорна І.В.Тенденції розвитку регіональних засобів масової інформації на прикладі Жмеринської преси / І.В. Чорна // Бібліотекознавство. Документознавство. Інформологія. – 2015. – № 1. – С. 109-115. – Режим доступу: http://nbuv.gov.ua/UJRN/bdi_2015_1_16
11. Abercrombie N. Dictionary of Media studies / N. Abercrombie, B. Longhurst. – London, 2007.