Ковбаснюк Н.М.,

студентки першого курсу

другого (магістерського) рівня НаУОА, групи зММВ-1

Науковий керівник: Конопка Н.О.,

кандидат історичних наук, доцент кафедри міжнародних відносин

      У статті досліджуються «Зелена ініціатива Саудівської Аравії» та «Середньосхідна зелена ініціатива» у контексті реалізації стратегії Vision 2030 та їхня роль у трансформації економічної моделі держави і формуванні сучасної зовнішньої політики Саудівської Аравії. Показано, що екологічні та кліматичні проєкти використовуються не лише для внутрішньої модернізації економіки, а й як засіб посилення міжнародного впливу Саудівської Аравії. Проаналізовано механізми просування «екологічного капіталу» у міжнародних відносинах, зокрема через розвиток відновлюваної енергетики, виробництво зеленого водню та формування циркулярної вуглецевої економіки. Окрему увагу приділено взаємодії Саудівської Аравії з ключовими міжнародними партнерами, включаючи США, Китай та Європейський Союз, а також ролі Королівства у формуванні регіональних кліматичних коаліцій.

      Ключові слова: Саудівська Аравія, Saudi Green Initiative, Middle East Green Initiative, кліматична дипломатія, зовнішня політика, відновлювана енергетика, зелений водень, циркулярна вуглецева економіка, міжнародний вплив.

     The article examines the Saudi Green Initiative (SGI) and the Middle East Green Initiative (MGI) in context of the implementation of the Vision 2030 strategy and their role in transforming the state’s economic model and shaping the contemporary foreign policy of Saudi Arabia. The work demonstrates that environmental and climate projects are used not only for the domestic economic modernization, but also as a means of strengthening Saudi Arabia’s international influence. The study analyzes the mechanisms for promoting “environmental capital” in international relations, particularly through the development of renewable energy, green hydrogen production and the establishment of a circular carbon economy (CCE). Special attention is also paid to Saudi Arabia’s interaction with global partners, including the United States, China and the European Union, as well as Saudi Arabia’s role in shaping regional climate coalitions.

     Keywords: Saudi Arabia, Saudi Green Initiative, Middle East Green Initiative, climate diplomacy, foreign policy, renewable energy, green hydrogen. circular carbon economy, international influence.

     Постановка проблеми. Сучасний етап розвитку Саудівської Аравії характеризується пошуком нових моделей економічного розвитку та зміцнення міжнародних позицій у контексті глобального енергетичного переходу. Важливу роль у цьому відіграють екологічні ініціативи Saudi Green Initiative (SGI) та Middle East Green Initiative (MGI), реалізовані в межах стратегії Vision 2030, що спрямовані на скорочення викидів, розвиток відновлюваної енергетики та боротьбу з кліматичними змінами. Водночас вони виконують не лише екологічну й економічну функції, а й стають інструментом зовнішньої політики, зміцнюючи міжнародний імідж країни. Незважаючи на активне впровадження ініціатив, залишається відкритим питання: якою мірою ініціативи виконують функцію внутрішньої модернізації, а якою слугують інструментом зовнішньополітичного впливу. Це підкреслює актуальність дослідження ролі SGI та MGI у реалізації стратегії Vision 2030 та їх значення для економічного розвитку й зовнішньої політики Саудівської Аравії.

     Аналіз останніх досліджень. Стан наукової розробки Saudi Green Initiative (SGI) та Middle East Green Initiative (MGI) у контексті стратегії Vision 2030 характеризується обмеженою кількістю спеціалізованих досліджень і домінуванням політико-аналітичного підходу. Зокрема, Аннель Шелайн, Крістіан Коутс Ульріхсен та Карен Е. Янг розглядають ці ініціативи як складову структурної трансформації економіки держави, тоді як Пол Томас акцентує на їх ролі у формуванні кліматичної дипломатії. У матеріалах Європейської парламентської дослідницької служби (EPRS) підкреслюється їх зовнішньополітичний вимір, що свідчить про недостатню розробленість прикладних аспектів їх реалізації.

     Мета дослідження. Необхідно комплексно проаналізувати «Зелену ініціативу Саудівської Аравії» (Saudi Green Initiative) та «Середньосхідну зелену ініціативу» (Middle East Green Initiative) у контексті стратегії Vision 2030, визначити їхній внесок в економічну трансформацію Королівства, розвиток відновлюваної енергетики, а також оцінити їхнє значення для зовнішньої політики та зміцнення міжнародного впливу Саудівської Аравії.

     Виклад основного матеріалу. Зовнішня політика Саудівської Аравії на сучасному етапі переживає період «дипломатичного рекалібрування», де економічний прагматизм домінує над ідеологічними чи військовими імперативами [5]. Королівство відходить від агресивної інтервенціоністської тактики початку 2010-х років, яка була характерною для періоду «Арабської весни», на користь складнішої моделі «багатовекторного вирівнювання» (multi-alignment). Ця стратегія передбачає балансування між традиційними партнерами в галузі безпеки, такими як США, та новими центрами економічного впливу, насамперед Китаєм та іншими країнами БРІКС [2; 25].

Екологічні ініціативи Саудівської Аравії реалізуються в межах ширшої програми реформ Vision 2030, яка слугує загальною рамкою соціально-економічної трансформації держави та створює інституційні передумови для реалізації екологічних і кліматичних ініціатив. Програма структурована навколо трьох ключових тем: «Жваве суспільство», «Процвітаюча економіка» та «Амбітна нація» [19]. Кожна з цих тем містить набір програм реалізації бачення (VRPs), які спрямовані на системну модернізацію всіх аспектів життя Королівства. Згідно з даними 2024-2025 років, ненафтовий сектор економіки КСА вже становить 52% ВВП, що свідчить про реальний прогрес у відході від вуглеводневої залежності [9].

У межах реалізації стратегії Vision 2030 екологічний та кліматичний вимір набуває дедалі більшого значення як складова економічної модернізації держави. Саме в цьому контексті були ініційовані «Зелена ініціатива Саудівської Аравії» (SGI) та «Середньосхідна зелена ініціатива» (MGI), які стали практичними інструментами впровадження екологічних пріоритетів Королівства. Вони відображають прагнення Саудівської Аравії поєднати цілі сталого розвитку з економічною диверсифікацією та посиленням міжнародних позицій.

Запущена в березні 2021 року, «Зелена ініціатива Саудівської Аравії» (SGI) є відповіддю Королівства на світову кліматичну кризу та водночас інструментом збереження енергетичного домінування в нових умовах [13]. SGI ставить перед собою мету досягти чистого нуля викидів до 2060 року, використовуючи модель циркулярної вуглецевої економіки [8]. Стратегія SGI базується на трьох основних напрямках: зменшення викидів вуглецю, масштабне заліснення (висадка 10 млрд. дерев), захист територій (збільшення частки заповідних зон до 30% суходолу та моря).

Саудівська Аравія активно інвестує у відновлювану енергетику, маючи природні переваги у вигляді високої сонячної інсоляції та значного вітрового потенціалу. Станом на 2024-2025 роки потужність встановлених ВДЕ досягла 4.7 ГВт, хоча це все ще становить незначну частку (близько 2%) від загальної генерації, що вказує на величезний масштаб необхідних інвестицій для досягнення цілей 2030 року [16].

Таблиця 1

Стратегічне значення цих проєктів (див. Таблиця 1) полягає в тому, що Саудівська Аравія готується стати не лише нафтовим, а й енергетичним хабом майбутнього. Виробництво зеленого водню в промислових масштабах дозволить Королівству зберегти свою роль ключового постачальника енергії для Європи та Азії в епоху після вуглеводнів.

Якщо SGI зосереджена на внутрішніх трансформаціях, то «Середньосхідна зелена ініціатива» (MGI) є чітко вираженим інструментом регіонального лідерства та інтеграції. Вона спрямована на об’єднання зусиль країн Середнього Сходу та Північної Африки для боротьби з кліматичними викликами, які є спільними для регіону: опустелювання, дефіцит води та екстремальні температури [11].

MGI функціонує як багатостороння платформа, де Саудівська Аравія виступає в ролі фінансового та технологічного донора [11]. Починаючи з 2024 року ініціатива значно розширилася, охопивши 34 країни-члени, включаючи нових учасників, таких як Гана, Сьєрра-Леоне, Шрі-Ланка та Сирія [15]. Ця ініціатива дозволяє Ер-Ріяду формувати «зелену коаліцію», яка зміцнює його позиції в рамках Ради співробітництва арабських держав Затоки та Ліги арабських держав.

Під час 80-ї сесії Генеральної Асамблеї ООН у 2025 році Саудівська Аравія провела круглий стіл високого рівня, де підкреслила роль MGI у досягненні Цілей сталого розвитку (SDGs) [4]. Це демонструє синергію між локальними екологічними пріоритетами та глобальними нормами, що дозволяє КСА виступати в ролі «відповідального актора» міжнародних відносин.

Екологічні ініціативи Саудівської Аравії є невід’ємною частиною її політики «хеджування» – зменшення ризиків через диверсифікацію міжнародних відносин [10]. Використовуючи свій енергетичний потенціал та кліматичну політику, Королівство прагне зміцнити зв’язки з ключовими центрами сили, адаптуючи підходи до кожного партнера. Так, відносини з Китаєм перейшли на рівень стратегічного партнерства: Саудівська Аравія є ключовою ланкою ініціативи: «Один пояс, один шлях»; а Китай є головним постачальником технологій для ВДЕ та цифрової інфраструктури [1; 3]. Для Європейського Союзу, який прагне диверсифікувати джерела енергії після 2022 року, Саудівська Аравія стала стратегічним партнером у сфері зеленого водню [7]. Відносини з США залишаються фундаментом архітектури безпеки Королівства, але економічний та кліматичний виміри стають ареною конкуренції. Уряд США намагається втримати Саудівську Аравію в орбіті західного впливу, використовуючи кліматичну дипломатію як інструмент [8]. Спільна заява 2021 року щодо клімату та участь у Net-Zero Producers Forum (NPF) демонструють спроби Вашингтона координувати дії з Ер-Ріядом у питаннях скорочення викидів метану та розвитку CCUS [23]. Проте, зростаюча присутність Китаю в саудівських проєктах викликає занепокоєння в США, що змушує Королівство до майстерного балансування.

«Зелена ініціатива Саудівської Аравії» та «Середньосхідна зелена ініціатива» стали центральним інструментом нової зовнішньої політики КСА [12; 22]. Через ці ініціативи Королівство позиціонує себе як «нормотворця» у питаннях декарбонізації для країн, що розвиваються, пропонуючи модель «циркулярної вуглецевої економіки» (CCE) як альтернативу жорстким регуляторним вимогам Заходу [22].

Станом на початок 2026 року «Зелена ініціатива Саудівської Аравії» та «Середньосхідна зелена ініціатива» демонструють реальні результати в реалізації цілей Vision 2030. У межах SGI вже зменшено викиди СО₂ приблизно на 9,5 % від рівня 2021 р., встановлено понад 4 ГВт потужностей відновлюваної енергетики, висаджено понад 151 млн дерев, відновлено 500 тис. га деградованих земель, а охоронювані природні території збільшено до 18,1 % суші та 6,49 % моря. Реалізація ініціатив забезпечила створення більш ніж 55 тис. нових робочих місць та активувала понад 85 екологічних проєктів на суму $188 млрд, сприяючи економічній диверсифікації та розвитку приватного сектору [18;24]. MGI, у свою чергу, стала першим регіональним альянсом для боротьби з кліматичними змінами на Близькому Сході та в Північній Африці. З 2025 року ініціатива перейшла від концепції до реалізації: створено постійний Секретаріат у Ер-Ріяді, а для фінансування проєктів підписано угоду з Ісламським банком розвитку та залучено $12 млрд від країн-членів та Арабської координаційної групи на проєкти зі стійкості до посухи та відновлення земель [15].

Незважаючи на амбітну риторику, Саудівська Аравія стикається з серйозною критикою щодо ефективності своєї кліматичної політики, яку нерідко розглядають як прояв «грінвошингу» [14]. Крім того, реалізація SGI та MGI ускладнюється низкою зовнішніх і внутрішніх факторів: нестабільна геополітична ситуація на Середньому Сході, регіональні конфлікти, а також війна в Україні, що спричинили коливання цін на енергоносії та підвищення економічної невизначеності. Ескалація військової операції Ізраїлю та США проти Ірану підвищує ризики для безпеки та економічної стабільності арабських країн, а також впливає на регіональні ланцюги постачання та змушує держави, включно із Саудівською Аравією, балансувати між інвестиціями у відновлювану енергетику та необхідністю гарантувати національну стабільність. Така геополітична невизначеність демонструє, що успіх регіональної екологічної ініціативи MGI залежить не лише від економічних і технологічних факторів, а й від здатності країни адаптуватися до складної безпекової ситуації.

     Висновки. Реалізація «Зеленої ініціативи Саудівської Аравії» та «Середньосхідної зеленої ініціативи» вже посприяли помітному прогресу в розвитку відновлюваної енергетики держави. У цьому контексті SGI та MGI виступають не лише елементами екологічної політики, а й ключовими механізмами реалізації стратегії Vision 2030, що визначає нову модель розвитку держави в умовах глобального енергетичного переходу.

Майбутнє Саудівської Аравії як глобального актора залежатиме від її здатності перетворити декларативні цілі на реальні результати. Якщо Королівство зможе стати провідним експортером зеленого водню та успішно впровадити технології CCE, воно не лише збереже свій вплив, але й створить нову модель розвитку для ресурсних держав у XXI столітті.

     Бібліографічний список:

1. Alfehaid R. M., Young K. E. Saudi Arabia’s Renewable Energy Initiatives and Their Geopolitical Implications. Center on Global Energy Policy at COLUMBIA|SIPA. URL:  https://www.energypolicy.columbia.edu/saudi-arabias-renewable-energy-initiatives-and-their-geopolitical-implications/ (дата звернення: 10.03.2026).

2. Ali L. From Dialogue to Diplomacy: Saudi Arabia’s Pursuit of Regional Stability Through Multilateral Diplomacy. Gulf Research Center. URL: https://www.grc.net/documents/68fa275275e6fFromDialogueDiplomacySaudiArabia2.pdf (дата звернення: 11.03.2026).

3. Ansari D., Gehrung R.M., Pepe J. M. The Gulf States, China, and Central Asia’s Green Energy Sector. Interactions Patterns, Geopolitical Dynamics, and Implications. Stiftung Wissenschaft und Politik.URL: https://www.swpberlin.org/publications/products/comments/2025C05_CentralAsia_GreenEnergySector.pdf (дата звернення: 11.03.2026).

4. At UNGA80: Middle East Green Initiative Charts a Regional Pathway to Climate Action and Resilience. United Nations Development Programme.URL: https://www.undp.org/saudi-arabia/press-releases/unga80-middle-east-green-initiative-charts-regional-pathway-climate-action-and-resilience (дата звернення: 12.03.2026).

5. Chaziza M., Lutmar C. Saudi Arabia’s Niche Diplomacy: A Middle Power’s Strategy for Global Influence. MDPI. URL: https://www.mdpi.com/2673-4060/6/2/65 (дата звернення: 12.03.2026).

6. Dawson O. Saudi Arabia’s calculated green conversion. Modern Diplomacy. URL: https://moderndiplomacy.eu/2025/12/08/saudi-arabias-calculated-green-conversion/ (дата звернення: 11.03.2026).

7. Delivorias A., De Martini A. EU energy partnerships: Saudi Arabia. EPRS| European Parliamentary Research Service. PE 753.942 – September 2023.URL: https://www.europarl.europa.eu/RegData/etudes/BRIE/2023/753942/EPRS_BRI(2023)753942_EN.pdf (дата звернення: 13.03.2026).

8. Elzeini S. Saudi Green Initiative: From Policy to Action. Middle East Policy Council. URL: https://mepc.org/commentaries/saudi-green-initiative-policy-action/ (дата звернення: 13.03.2026).

9. Jabari M. Saudi Arabia’s balancing act: peace talks, a new economy and straddling the energy transition. World Economic Forum. URL: https://www.weforum.org/stories/2025/02/saudi-arabia-economy-diplomacy-energy/ (дата звернення: 15.03.2026).

10. Jacobs A. Understanding Saudi Arabia’s Recalibrated Foreign Policy. International Crisis Group.URL: https://www.crisisgroup.org/cmt/middle-east-north-africa/gulf-and-arabian-peninsula/saudi-arabia/understanding-saudi-arabias (дата звернення: 13.03.2026).

11. MiddleEast Green  Saudipedia. URL:   https://saudipedia.com/en/middle-east-green-initiative (дата звернення: 12.03.2026).

12. Ministry of Environment, Water and Agriculture. Middle East Green Initiative Ministerial Council Kicks Off in Jeddah to Strengthen Regional Environmental URL: https://www.mewa.gov.sa/en/MediaCenter/News/Pages/News14112020.aspx  (дата звернення: 12.03.2026).

13. ProjectSaudi Green  Motaded. URL:  https://motaded.com.sa/node/146  (дата звернення: 13.03.2026).

14. Saudi Arabia actively undermines Cop30 deal. URL:  https://www.adhrb.org/2025/12/saudi-arabia-actively-undermines-cop30-deal/ (дата звернення: 11.03.2026).

15. Saudi Arabia Calls for Stronger Regional Efforts for MGI Implementation. com.URL: https://www.saudiarabiapr.com/pr.asp?pr=11222449 (дата звернення: 12.03.2026).

16. Saudi Climate Action Tracker. URL:  https://climateactiontracker.org/countries/saudi-arabia/ (дата звернення: 12.03.2026).

17. Saudi Green Initiative 2025 – 2030: Policy Analysis, Roadmap & Vision 2030 Goals. URL:  https://careforsustainability.com/saudi-green-initiative-2025-2030-policy-analysis-roadmap/ (дата звернення: 14.03.2026).

18. Saudi Green Initiative. Unlocking Business Opportunities in Sustainability for Founders and Corporates.SustainGulf. URL: https://sustaingulf.org/saudi-green-initiative/ (дата звернення: 10.03.2026).

19. SaudiVision 2030 –  URL:  https://www.vision2030.gov.sa/en/overview (дата звернення: 12.03.2026).

20. SEFE and Saudi ACWA Power partner to deliver 200,000 tonnes of green hydrogen annually to Germany and Europe. URL: https://www.sefe.eu/en/media/newsroom/press-releases/press-release-detail_907.html (дата звернення: 12.03.2026).

21. Sheline A., Coates Ulrichsen K. Saudi Arabia’s Vision 2030 and a Nation in Transition.Baker  URL: https://www.bakerinstitute.org/research/saudi-arabias-vision-2030-and-nation-transition (дата звернення: 14.03.2026).

22. Thomas P. Saudi Arabia’s Circular Economy Diplomacy: Positioning the Kingdom as a Global Sustainability Hub. URL: https://www.researchgate.net/publication/395477134_Saudi_Arabia’s_Circular_Economy_Diplomacy_Positioning_the_Kingdom_as_a_Global_Sustainability_Hub (дата звернення: 14.03.2026).

23. S.-Saudi Arabia Joint Statement Addressing the Climate Challenge. U.S. DEPARTMENT of STATE. URL:https://2021-2025.state.gov/u-s-saudi-arabia-joint-statement-addressing-the-climate challenge/ (дата звернення: 12.03.2026).

24. Will Saudi Arabia succeed in turning its vast desert landscape green by planting 10 billion trees? World News – The Times of India.URL:  https://timesofindia.indiatimes.com/world/middle-east/will-saudi-arabia-succeed-in-turning-its-vast-desert-landscape-green-by-planting-10-billion-trees/articleshow/126267148.cms (дата звернення: 10.03.2026).

25. Wisdorff A. Saudi Arabia’s foreign policy. EPRS| European Parliamentary Research Service.PE 777.922 – September 2025. URL: https://www.europarl.europa.eu/RegData/etudes/BRIE/2025/777922/EPRS_BRI(2025)777922_EN.pdf  (дата звернення: 11.03.2026).

ГАВРИЛЮК Б.М

слухач магістерського рівня групи ЗММВ11

Національного університету “Острозька академія”

Науковий керівник:

МАТВІЙЧУК Н.В.

Старший викладач Національного університету                                                                        “Острозька академія”, кандидат історичних наук,                                                                          старший викладач

Військова допомога малих держав: оцінка ефективності балтійської підтримки України

Анотація

Стаття аналізує ефективність військової допомоги країн Балтії Україні через призму концепцій Smart Defense та гібридної солідарності. Запропоновано багатовимірну модель оцінювання, що враховує відносний обсяг допомоги, оперативність постачань, технологічну нішевість та інституційну координацію. На основі емпіричних даних Ukraine Support Tracker доведено, що балтійські держави входять до групи найбільш активних донорів у відносному вимірі. Обґрунтовано роль малих держав як безпекових “підсилювачів” у межах НАТО та ЄС.

          Ключові слова: військова допомога, Smart Defense, ефективність донорства, малі держави, Україна, країни Балтії.

Annotation

The article analyzes the effectiveness of military assistance provided by the Baltic states to Ukraine through the lens of the Smart Defense concept and the framework of hybrid solidarity. It proposes a multidimensional evaluation model that takes into account the relative volume of assistance, the timeliness of deliveries, technological niche specialization, and institutional coordination. Based on empirical data from the Ukraine Support Tracker, the study demonstrates that the Baltic states rank among the most active donors in relative terms. The role of small states as security “amplifiers” within NATO and the European Union is substantiated.

          Keywords: military assistance, Smart Defense, donor effectiveness, small states, Ukraine, Baltic states.

Вступ

Повномасштабна війна Російської Федерації проти України стала одним із найбільш масштабних збройних конфліктів у Європі після Другої світової війни та радикально змінила параметри міжнародної безпеки. У нових умовах міжнародна військова допомога перетворилася з інструмента зовнішньої політики на ключовий елемент функціонування колективної оборонної архітектури. Проте обсяг фінансових ресурсів не є єдиним показником її ефективності. Досвід 2022–2025 років засвідчив, що своєчасність постачань, технологічна релевантність переданих систем, координація у межах коаліцій та політична мобілізація суспільства можуть відігравати не меншу роль, ніж абсолютний економічний масштаб держави-донора.

У цьому контексті країни Балтії – Естонія, Литва та Латвія – становлять особливо показовий кейс. Попри обмежені людські та фінансові ресурси, вони увійшли до числа найбільш активних донорів України у відносному вимірі. За даними міжнародних моніторингових інструментів, частка військової допомоги, наданої цими державами, у співвідношенні до їхнього ВВП є однією з найвищих у Європейському Союзі. Такий рівень залученості малих держав у масштабний міждержавний конфлікт потребує окремого теоретичного й емпіричного аналізу.

Традиційні підходи до дослідження військової допомоги здебільшого зосереджуються на великих державах, спроможних забезпечувати значні обсяги фінансування та озброєння. Водночас роль малих держав часто розглядається як допоміжна або символічна. Однак балтійський досвід демонструє, що вплив донорів не прямо залежить від їхнього економічного масштабу. Умовами ефективності можуть виступати швидкість ухвалення рішень, нішевість технологічної спеціалізації, інституційна гнучкість та наявність широкого суспільного консенсусу.

Таким чином, постає наукова проблема: яким чином малі держави здатні досягати стратегічно значущого ефекту в умовах великомасштабного конфлікту, маючи обмежені ресурси? Чи можна говорити про специфічну модель ефективності, відмінну від логіки великих держав-донорів?

          Метою статті є комплексний аналіз ефективності військової допомоги країн Балтії Україні з використанням багатовимірної моделі оцінювання, що враховує не лише фінансові показники, а й оперативність, технологічну нішевість та інституційну координацію. Теоретичною рамкою дослідження виступають концепції Smart Defense та гібридної солідарності, які дозволяють поєднати раціональний безпековий розрахунок із нормативною та суспільною мобілізацією.

Завданнями дослідження є:

1. Визначити критерії оцінки ефективності військової допомоги малих держав.
2. Проаналізувати емпіричні показники підтримки України з боку Естонії, Литви та Латвії.
3. Оцінити роль нішевої спеціалізації у межах концепції Smart Defense.
4. Виявити взаємозв’язок між державною політикою та громадянською мобілізацією.
5. Сформулювати теоретичні та практичні імплікації для подальших досліджень безпекової політики малих держав.

          Методологія: багатовимірна модель оцінки. Аналіз ґрунтується на поєднанні теорії малих держав [12] та концепції Smart Defense, започаткованої на саміті НАТО в Чикаго 2012 року [10]. Принципи pooling and sharing, спеціалізації та кооперації дозволяють малим державам підвищувати ефективність оборонних витрат.

Запропонована модель оцінювання включає:

– Відносний обсяг – допомога у співвідношенні до ВВП.

– Оперативність – швидкість від політичного рішення до постачання.

– Технологічна нішевість – концентрація на спеціалізованих напрямах.

– Інституційна координація – роль у формуванні міжнародних коаліцій.

Емпіричною базою слугують дані Ukraine Support Tracker (Kiel Institute) [6] та офіційні звіти міністерств оборони балтійських держав [7–9].

1. Емпіричні показники ефективності

Згідно з Ukraine Support Tracker станом на кінець 2024 року [6]:

– Естонія надала допомогу на рівні понад 1,3% ВВП.

– Литва – близько 1,1% ВВП.

– Латвія – близько 1,0% ВВП.

Для порівняння, середній показник великих держав ЄС становив менше 0,4% ВВП.

Литва передала ПЗРК Stinger ще до початку повномасштабного вторгнення, що демонструє випереджальне сприйняття загрози. Естонія стала одним із ключових партнерів України у сфері кіберзахисту. Таким чином, у відносному вимірі балтійські держави входять до групи найбільш активних донорів.

2. Smart Defense та нішевість

Концепція Smart Defense, сформульована в документах НАТО під час Чиказького саміту 2012 року, передбачає раціоналізацію оборонних витрат шляхом кооперації, спеціалізації та спільного використання ресурсів (pooling and sharing) [10]. Її ключова ідея полягає в тому, що держави, особливо з обмеженим військовим і фінансовим потенціалом, можуть підвищувати власну безпекову ефективність не через пропорційне нарощування витрат, а через концентрацію на тих напрямах, де вони здатні забезпечити максимальну додану вартість для Альянсу.

Для малих держав Smart Defense фактично означає перехід від кількісної логіки до логіки якісної спеціалізації. У цьому контексті балтійські країни демонструють послідовну реалізацію нішевої стратегії, що відповідає теоретичним підходам до поведінки малих держав у сфері безпеки [1].

По-перше, Естонія зробила ставку на кібербезпеку та цифрову інфраструктуру. Наявність Центру передового досвіду НАТО з кібероборони в Таллінні, а також попередній досвід протидії кібератакам (зокрема події 2007 року), сформували інституційну основу для розвитку компетенцій у сфері цифрової стійкості. Підтримка України в цьому вимірі включала консультативну допомогу, обмін досвідом захисту державних реєстрів та зміцнення кіберзахисту критичної інфраструктури. Такий напрям не потребує надмірних фінансових ресурсів, але має стратегічно значущий ефект у сучасному мережево-центричному конфлікті.

По-друге, Литва зосередилася на технологічно спеціалізованих напрямах, зокрема антидронових системах EDM4S та постачанні переносних зенітно-ракетних комплексів. Така нішевість дозволяє невеликій державі бути незамінною у конкретному сегменті коаліційної підтримки. Водночас, ранні рішення Литви щодо передачі озброєння продемонстрували високу оперативність, що підсилює ефективність самої моделі.

По-третє, Латвія активно інвестує у розвиток безпілотних платформ і суміжних технологій, поєднуючи підтримку України з модернізацією власних оборонних спроможностей. Нішевість у сфері БПЛА та мобільних систем дозволяє їй діяти в межах принципів гнучкої спеціалізації, що відповідає сучасним тенденціям трансформації війни.

Таким чином, реалізація Smart Defense у балтійському виконанні не обмежується формальним членством у коаліціях, а передбачає свідому концентрацію ресурсів на напрямах, де малі держави мають інституційні або технологічні переваги. Це дозволяє їм досягати асиметричного впливу, який перевищує їхній формальний економічний масштаб.

У ширшому теоретичному вимірі така стратегія підтверджує тезу про те, що малі держави можуть компенсувати структурні обмеження через інноваційність та спеціалізацію. Нішевість стає не ознакою слабкості, а інструментом стратегічного позиціонування в межах багатосторонніх безпекових архітектур.

3. Громадянське суспільство та гібридна солідарність як множник ефективності

Однією з ключових особливостей балтійської моделі підтримки України є високий рівень інтеграції державної політики та громадянського суспільства. На відміну від багатьох великих держав, де військова допомога переважно централізована і залежить від бюджетних процедур, у країнах Балтії спостерігається синхронізація урядових рішень із суспільною мобілізацією.

Згідно з даними Flash Eurobarometer (2024), рівень підтримки військової допомоги Україні в Естонії та Литві стабільно перевищує 80% [4], що свідчить про наявність стійкого суспільного консенсусу. Така підтримка знижує політичні ризики для урядів і дозволяє ухвалювати швидкі рішення без тривалих внутрішніх дебатів.

Показовим прикладом є литовська кампанія “Radarom!”, у межах якої громадяни зібрали десятки мільйонів євро на закупівлю радарних систем і безпілотників для України. Аналогічні ініціативи в Естонії спрямовувалися на забезпечення ЗСУ засобами зв’язку та кіберзахисту. Важливо, що ці ініціативи не функціонували паралельно до державної політики, а доповнювали її, створюючи ефект мультиплікації.

У межах запропонованої моделі гібридної солідарності це явище можна інтерпретувати як поєднання нормативної мобілізації та раціонального безпекового розрахунку. Суспільство сприймає підтримку України не як зовнішньополітичний жест, а як інвестицію у власну безпеку. Відтак гібридна солідарність проявляється не лише на рівні державних інституцій, а й на рівні горизонтальних соціальних мереж.

Це дозволяє стверджувати, що громадянське суспільство в країнах Балтії виконує функцію безпекового “підсилювача”, зменшуючи транзакційні витрати ухвалення рішень та підвищуючи легітимність довгострокової підтримки.

4. Історичні аналоги стратегічної мобілізації: порівняльний вимір

Для глибшого розуміння балтійської моделі доцільно розглянути її у ширшому історичному контексті. Хоча кожен випадок має власну специфіку, низка історичних прикладів демонструє подібну логіку стратегічної мобілізації малих держав.

Польська підтримка Української Народної Республіки у 1920 році базувалася на усвідомленні ролі України як буферної зони проти більшовицької Росії. Скандинавська допомога Фінляндії під час Зимової війни 1939 року мала форму добровольчого та матеріального сприяння, що компенсувало обмеження нейтралітету.

Спільним для цих кейсів є розуміння конфлікту за межами власної території як такого, що безпосередньо впливає на національну безпеку. Водночас балтійський випадок має принципову відмінність – інтегрованість у інституційну структуру НАТО та ЄС. Якщо історичні аналоги характеризувалися частково неформальною або ситуативною підтримкою, то сучасна балтійська допомога відбувається в межах багатосторонніх коаліцій і фінансових механізмів (зокрема European Peace Facility) [3].

Таким чином, балтійська модель поєднує історичну логіку стратегічної мобілізації з сучасною інституційною координацією, що значно підвищує її стабільність та масштабованість.

5. Висновки

Проведений аналіз дозволяє сформулювати кілька узагальнюючих положень.

По-перше, ефективність військової допомоги малих держав визначається не абсолютними ресурсами, а їх відносною інтенсивністю та швидкістю мобілізації. У випадку країн Балтії високий відсоток ВВП, спрямований на підтримку України, у поєднанні з оперативністю ухвалення рішень створює значущий стратегічний ефект.

По-друге, принципи Smart Defense забезпечують раціоналізацію допомоги через спеціалізацію та кооперацію. Нішеві напрями – кібербезпека, антидронові системи, цифрова інфраструктура – дозволяють малим державам досягати непропорційного впливу.

По-третє, гібридна солідарність, що поєднує державну політику та громадянську мобілізацію, виступає множником ефективності. Підтримка України інституціоналізована як елемент національної безпеки.

З теоретичної точки зору результати дослідження уточнюють уявлення про роль малих держав у міжнародній безпековій системі. Вони здатні виступати не лише об’єктами гарантій великих союзників, а й активними агентами формування порядку денного, виконуючи функцію безпекових “підсилювачів”.

Практичне значення дослідження полягає в можливості трансформації поточної військової підтримки у довгострокову промислову та технологічну кооперацію. Подальші дослідження можуть бути спрямовані на кількісну оцінку впливу оперативності допомоги на результати бойових операцій, а також на порівняльний аналіз моделей підтримки інших малих держав Європи.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ ТА ЛІТЕРАТУРИ

1. Archer C., Bailes A., Wivel A. Small States and International Security. London : Routledge, 2014. 256 p.
2. Buzan B., Wæver O., de Wilde J. Security: A New Framework for Analysis. Boulder : Lynne Rienner, 1998. 239 p.
3. Council of the European Union. Council Decision (CFSP) 2021/509 establishing a European Peace Facility. Brussels : EU, 2021. 72 p.
4. European Commission. Flash Eurobarometer: EU’s response to the war in Ukraine. Brussels : European Commission, 2024. 64 p.
5. Keohane R. After Hegemony: Cooperation and Discord in the World Political Economy. Princeton : Princeton University Press, 1984. 290 p.
6. Kiel Institute for the World Economy. Ukraine Support Tracker 2024. Kiel : IfW, 2024. URL: https://www.ifw-kiel.de
7. Ministry of Defence of Estonia. Annual Defence Report 2023. Tallinn : MoD, 2023. 45 p.
8. Ministry of Defence of Latvia. Defence Funding and Assistance Report 2023. Riga : MoD, 2023. 48 p.
9. Ministry of National Defence of Lithuania. Annual Activity Report 2023. Vilnius : MND, 2023. 52 p.
10. NATO. Smart Defence Initiative. Chicago Summit Declaration. Brussels : NATO, 2012. 15 p.
11. NATO. Wales Summit Declaration. Brussels : NATO, 2014. 23 p.
12. Thorhallsson B. Small States in the European Union: What Do We Know and What Would We Like to Know? Cambridge Review of International Affairs. 2018. Vol. 31, No. 2. P. 17–35.
13. Walt S. The Origins of Alliances. Ithaca : Cornell University Press, 1987. 321 p.

ТЕОРЕТИЧНЕ ОБҐРУНТУВАННЯ ПСИХІЧНИХ СТАНІВ ВІЙСЬКОВОСЛУЖБОВЦІВ

          Постановка проблеми. Сучасні соціально-політичні умови та тривалий військовий конфлікт зумовлюють значне зростання вимог до психологічної стійкості військовослужбовців. Професійна діяльність у військовій сфері відбувається в умовах підвищеного ризику, невизначеності, інтенсивного емоційного навантаження та необхідності швидкого прийняття відповідальних рішень, що суттєво впливає на психічні стани особистості. Саме психічні стани, як динамічні характеристики психічної діяльності, відображають рівень адаптації військовослужбовця до службових умов і визначають ефективність виконання ним професійних завдань. Актуальність дослідження психічних станів військовослужбовців зумовлена необхідністю глибшого розуміння механізмів їх виникнення, динаміки та впливу на професійну діяльність і особистісне функціонування. Незважаючи на наявність наукових праць, присвячених проблемам психічних станів і психології військової діяльності, потребує подальшого уточнення питання комплексного аналізу специфічних психічних проявів у контексті сучасних умов служби та розроблення ефективних психологічних підходів до їх оцінювання й корекції.

          Аналіз останніх досліджень та публікацій. Особливості психічних станів військовослужбовців у процесі служби досліджував О. Блінов; питання професійної самосвідомості військових психологів аналізували Ю. Живоглядов та А. Денисова; проблеми психічного здоров’я в умовах війни висвітлювали Л. Карамушка, О. Креденцер, К. Терещенко, В. Лагодзінська, В. Івкін та О. Ковальчук. Теоретико-методологічні засади дослідження психічних станів розробляв В. Юрченко, а психологічні механізми переживання як чинника розвитку особистості розкрив С. Максименко. Негативні психічні стани в екстремальних умовах вивчали С. Миронець та О. Тімченко. Особливості психоемоційного стану військовослужбовців після участі у бойових діях досліджував А. Терещук, тоді як питання управління страхом і психологічної готовності в умовах бойових дій розробляли О. Кокун, В. Мороз, І. Пішко та Н. Лозінська. Проблеми психологічної адаптації мобілізованих військовослужбовців висвітлювали Н. Завязкіна та М. Гайдаш. Соціально-психологічне забезпечення діяльності в екстремальних умовах аналізували М. Корольчук і В. Крайнюк, а питання емоційного інтелекту та психологічної сумісності у військових колективах досліджували Г. Дубровинський і О. Рябова. Загальні засади військової та соціальної психології розкрив В. Ягупов, тоді як морально-психологічне забезпечення діяльності Збройних Сил України висвітлювали Н. Агаєв, В. Дикун, В. Чорний та інші дослідники. Правові аспекти військової служби досліджував І. Корж.

          Мета: дослідити та проаналізувати теоретичні аспекти психічних станів військовослужбовців.

          Завдання дослідження: здійснити теоретичний аналіз проблеми психічних станів військовослужбовців.

          Виклад основного матеріалу. Психічний стан розглядається як цілісна характеристика психічної активності особистості, яка відображає особливості її функціонування в конкретний момент часу або протягом певного періоду діяльності. Він охоплює комплекс взаємопов’язаних психологічних проявів, що визначають рівень активності, емоційне тло, когнітивну спрямованість і поведінкові реакції людини. До структури психічних станів належать різні аспекти психічної діяльності, зокрема стан інтелектуальної активності, емоційно-настроєві прояви, рівень вольової мобілізації чи, навпаки, розслаблення, а також особливості поведінки та взаємодії з навколишнім середовищем.

Психічні стани можуть проявлятися через широкий спектр переживань і реакцій, таких як спокій, задоволення, радість, піднесення, тривога, напруження, роздратування чи невпевненість. Вони виступають своєрідним індикатором внутрішнього самопочуття особистості, регулюють процеси адаптації до умов діяльності та значною мірою впливають на ефективність виконання завдань, прийняття рішень і міжособистісну взаємодію [3].

За законом України «Про військовий обов’язок і військову службу» [2] військова служба розглядається як особливий різновид державної служби, що має специфічний правовий статус і пов’язана з виконанням професійної діяльності у сфері забезпечення обороноздатності держави. Вона передбачає участь громадян України, які відповідають встановленим вимогам щодо віку та стану здоров’я, а також у визначених законодавством випадках іноземців і осіб без громадянства, у виконанні завдань, спрямованих на захист суверенітету, незалежності та територіальної цілісності країни. Проходження військової служби регламентується нормативно-правовими актами та визнається складовою професійного шляху військовослужбовця, оскільки період служби враховується у страховому стажі, загальному трудовому стажі, стажі роботи за спеціальністю та стажі державної служби.

Професійна діяльність військовослужбовців характеризується високою інтенсивністю фізичних і психоемоційних навантажень, постійною зміною оперативної обстановки та необхідністю функціонування в умовах невизначеності й підвищеного ризику. Такі особливості служби зумовлюють виникнення різноманітних психічних станів, які супроводжують виконання як повсякденних службових обов’язків, так і бойових завдань. У науковій літературі їх умовно поділяють на конструктивні (позитивні) та деструктивні (негативні) залежно від того, яким чином вони впливають на ефективність діяльності, психологічну стабільність і адаптаційні можливості військовослужбовця.

До психічних станів, що мають позитивний функціональний потенціал, належать впевненість у власних можливостях, внутрішня зібраність, мобілізованість, емоційний підйом, готовність до активних дій, самоконтроль і здатність до вольової саморегуляції. Такі стани сприяють оптимальній активації психічних ресурсів особистості, підтримують концентрацію уваги, швидкість реагування та забезпечують адекватну поведінку в умовах підвищеної складності та небезпеки.

Водночас специфіка військової діяльності, що включає тривалий вплив стресогенних чинників, дефіцит часу для прийняття рішень і постійне перебування в ситуаціях потенційної загрози, може провокувати виникнення негативних психічних станів. Серед них найчастіше виокремлюють психоемоційне напруження, тривожність, страх, панічні реакції, сумніви у власних діях, ригідність мислення, фрустрацію, емоційне виснаження та зниження концентрації уваги. За умов тривалого або інтенсивного впливу такі прояви здатні дезорганізовувати діяльність, ускладнювати процес прийняття рішень і негативно позначатися на психологічній стійкості військовослужбовців [1].

          Висновки. Аналіз наукових підходів до дослідження психічних станів військовослужбовців свідчить, що вони є складним багатовимірним феноменом, який інтегрує емоційні, когнітивні, мотиваційні та поведінкові компоненти психічної діяльності особистості. Психічні стани відображають актуальний рівень психічної активності людини, визначають її готовність до дій, здатність до адаптації та ефективність функціонування в умовах професійної діяльності. Специфіка військової служби, що характеризується підвищеною відповідальністю, ризиком для життя, інтенсивними навантаженнями та тривалим перебуванням у стресогенному середовищі, значною мірою впливає на формування й динаміку психічних станів військовослужбовців. У таких умовах психічні стани виконують регулятивну функцію, сприяючи мобілізації внутрішніх ресурсів або, навпаки, у разі дезадаптивних проявів, знижуючи ефективність діяльності та психологічну стійкість.

Список використаних джерел

1. Блінов О. А. Психічні стани військовослужбовців у процесі служби. Вісник Національного університету оборони України. Зб-к наук. праць. Київ : НУОУ, 2013. Вип. 4 (35). С. 196–201.
2. Закон України Про військовий обов’язок і військову службу від 25 березня 1992 р. № 2232-ХІІ зі змінами. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/2232-12?find=1&text=%D1%81%D0%BB%D1%83%D0%B6%D0%B1%D0%B0#w1_1. (дата звернення: 15.01.2026).
3. States of mind: Emotions, body feelings, and thoughts share distributed neural networks / Oosterwijk S., Lindquist K., Anderson E., Dautoff R., Moriguchi Y., Feldman Barrett L. National Library of Medicine. Neuroimage. 2012 № 62(3). Р. 2110–2128. doi: 1016/j.neuroimage.2012.05.079.

ВИВЧЕННЯ ПСИХІЧНИХ СТАНІВ ВІЙСЬКОВОСЛУЖБОВЦІВ

У статті здійснено теоретичний та емпіричний аналіз психічних станів військовослужбовців у контексті специфіки їх професійної діяльності. Розглянуто сучасні наукові підходи до визначення сутності психічних станів, їх структури, функцій та класифікацій, зокрема з позицій когнітивної психології та системного підходу. Проаналізовано вплив екстремальних умов військової служби на формування емоційних, когнітивних і поведінкових проявів особистості. Обґрунтовано значення психічних станів як важливого чинника психологічної стійкості, адаптації та ефективності професійної діяльності військових. Представлено результати емпіричного дослідження, де визначено рівні адаптаційних здібностей, психологічної стійкості та особливості актуальних психічних станів військовослужбовців.

Ключові слова: психічні стани; військовослужбовці; психологічна стійкість; адаптивність; бойовий стрес; психічне здоров’я; професійна діяльність військових; життєстійкість; психодіагностика; адаптаційні ресурси.

STUDY OF THE MENTAL STATES OF MILITARY PERSONNEL

The article provides a theoretical and empirical analysis of the mental states of military personnel in the context of their specific professional activities. It considers contemporary scientific approaches to defining the essence of mental states, their structure, functions, and classifications, particularly from the perspectives of cognitive psychology and the systems approach. The influence of extreme conditions of military service on the formation of emotional, cognitive, and behavioral manifestations of personality is analyzed. The importance of mental states as a key factor in psychological resilience, adaptation, and the effectiveness of military personnel’s professional activities is substantiated. The results of an empirical study are presented, which determines the levels of adaptive abilities, psychological resilience, and characteristics of the current mental states of military personnel.

          Keywords: mental states; military personnel; psychological resilience; adaptability; combat stress; mental health; professional activity of military personnel; resilience; psychodiagnostics; adaptive resources.

          Постановка проблеми. Сучасні умови військової служби характеризуються високим рівнем ризику, постійним психоемоційним напруженням і необхідністю функціонування в екстремальних та стресогенних ситуаціях, що висуває підвищені вимоги до психологічних ресурсів військовослужбовців. В умовах війни проблема збереження психічного здоров’я та підтримання оптимальних психічних станів особового складу набуває особливої актуальності, оскільки саме психічні стани значною мірою визначають рівень бойової готовності, ефективність діяльності, здатність до прийняття рішень і адаптації до змінних умов служби. Незважаючи на значну кількість досліджень, присвячених психологічним аспектам військової діяльності, питання комплексного вивчення психічних станів військовослужбовців залишається недостатньо розробленим, особливо в контексті інтеграції сучасних теоретичних підходів із результатами емпіричних досліджень. Особливої уваги потребує аналіз взаємозв’язків між психічними станами, адаптаційними здібностями, рівнем стійкості до бойового стресу та життєстійкістю особистості. Таким чином, актуальність дослідження зумовлена необхідністю поглибленого наукового осмислення особливостей психічних станів військовослужбовців, визначення їх структурно-функціональних характеристик та емпіричного виявлення психологічних чинників, які забезпечують ефективну адаптацію і підтримання психологічної стабільності в умовах військової діяльності.

          Аналіз останніх досліджень і публікацій. Теоретико-методологічні засади дослідження психічних станів ґрунтовно розкрито у роботі В. М. Юрченка [13], який розглядає психічні стани як динамічні інтегративні утворення, що відображають взаємодію когнітивних, емоційних і поведінкових компонентів та виконують регулятивну функцію у діяльності людини. Узагальнене визначення психічних станів та їх класифікацію представлено також у психологічному словнику за редакцією Н. Побірченко [8], де наголошується на їх ролі як проміжної ланки між психічними процесами та властивостями особистості. Особливу увагу науковці приділяють дослідженню психічних станів у професіях підвищеного ризику. Так, С. Миронець та О. Тімченко [6] аналізують негативні психічні стани рятувальників у надзвичайних ситуаціях, підкреслюючи вплив екстремальних умов діяльності на розвиток тривожності, емоційного напруження та психічного виснаження. Подібні висновки підтверджують дослідження О. Блінова [1], який розглядає психічні стани військовослужбовців як результат взаємодії службових навантажень, бойового стресу та індивідуально-психологічних особливостей. А. Терещук [11] акцентує увагу на змінах психоемоційного стану військовослужбовців після участі у бойових діях, відзначаючи підвищений рівень тривожності, емоційної напруженості та адаптаційних труднощів. Актуальні дослідження в умовах війни демонструють зростання інтересу до проблем психічного здоров’я в контексті професійної діяльності. Зокрема, Л. Карамушка [4] та співавтори аналізують особливості психічного здоров’я персоналу освітніх і наукових організацій в умовах воєнного стану, наголошуючи на значному впливі стресових факторів на емоційний стан і адаптаційні ресурси особистості. У роботах О. Кокуна [10] та колег розкрито теоретичні й практичні аспекти управління страхом у бойових умовах, що є важливим чинником підтримання психологічної стійкості військовослужбовців. Дослідження Ю. Живоглядова та А. Денисової [2] висвітлюють психологічні особливості професійної самосвідомості військових психологів, підкреслюючи роль рефлексивності та психологічної готовності у подоланні стресових впливів. Важливе теоретичне підґрунтя становить концепція переживання як механізму саморозвитку особистості, запропонована С. Максименком [5], яка розглядає психічні стани як активний процес осмислення досвіду та адаптації до складних життєвих ситуацій. Сучасні міжнародні дослідження (зокрема робота К. Дрісше, К. Шаппе, М. Коніші, А. Клереманс, Дж. Сакур [14]), спрямовані на формування єдиної класифікації психічних станів і підкреслюють їх багатовимірність та контекстуальну зумовленість.

          Мета та завдання дoслідження пoлягає у комплексному психологічному рoзкритті oсoбливoстей психічних станів військовослужбовців.

Методи дослідження. У роботі було використано такі методи, як: аналіз літератури, синтез, узагальнення та систематизація наукових джерел, що дозволило визначити теоретико-методологічні підходи до вивчення психічних станів, уточнити їх структуру, функції та класифікації, а також обґрунтувати концептуальні засади дослідження.

У дослідженні нами використано такі методики:  для оцінки адаптаційних здібностей людини та її психологічної стійкості ̶ багаторівневий особистісний опитувальник (БОО) «Адаптивність-200»; для вивчення актуальних психічних станів особистості ̶  методика «Самооцінка психічних станів» Г. Айзенка; для оцінки рівня життєстійкості особистості, тобто її здатності ефективно протистояти стресовим подіям, адаптуватися до змін і відновлювати психологічну рівновагу після складних життєвих ситуацій ̶ шкала життєстійкості Коннора-Девідсона (CD-RISC-10).

Для обробки результатів застосовано методи математичної статистики, зокрема описову статистику та кореляційний аналіз за коефіцієнтом Спірмена, що дозволило визначити взаємозв’язки між показниками психічних станів, адаптаційних здібностей, стійкості до бойового стресу та рівнем резильєнтності.

          Виклад основного матеріалу (результати дослідження та їх обговорення). Психічні стани є однією з ключових категорій психології, оскільки вони відображають динамічні особливості психічної діяльності людини в певний момент або період часу. На відміну від психічних процесів, які характеризують перебіг пізнавальної діяльності, та психічних властивостей, що визначають відносно стійкі риси особистості, психічні стани займають проміжне положення між ними й виступають важливим регулятором поведінки та діяльності індивіда. Вони визначають рівень активності, емоційне тло, готовність до дії та спосіб реагування на зовнішні й внутрішні впливи.

Провідні дослідники Інституту психології імені Г. С. Костюка НАПН України (Л. Карамушка [4]; О. Крединцер [5]; О. Кокун [10]; С. Максименко [5]) розглядають психічний стан як специфічну психологічну характеристику особистості, що відображає її актуальний внутрішній стан та проявляється через відносно стійкі емоційні й душевні переживання. Науковці підкреслюють, що психічні стани супроводжують діяльність людини, впливають на особливості її поведінки, пізнавальної активності та міжособистісної взаємодії, а також виступають важливим чинником адаптації до умов життєдіяльності.

В. Юрченко [13] розглядає психічний стан як багатовимірне та цілісне психофізіологічне утворення, що має складну структуру, виконує різноманітні функції та зумовлюється індивідуальними особливостями особистості. Науковець підкреслює, що психічний стан відображає особливості психосоматичної організації людини у часових інтервалах між двома значущими для неї змінами у ставленні до внутрішнього чи зовнішнього середовища та забезпечує процеси відображення реальності, регуляції поведінки й інтеграції життєдіяльності особистості.

Аналіз наукових джерел свідчить, що психічні стани є складним і багаторівневим феноменом, який поєднує когнітивні, емоційні, мотиваційні та фізіологічні компоненти. Вони характеризуються певною тривалістю, інтенсивністю та спрямованістю, відображаючи взаємодію особистості з умовами середовища та актуальними життєвими ситуаціями. Дослідники підкреслюють, що психічні стани можуть бути як ситуативно зумовленими, так і відносно стабільними, що дозволяє розглядати їх як важливу ланку між короткочасними психічними процесами та стійкими індивідуально-психологічними властивостями.

Сучасні підходи до вивчення психічних станів акцентують увагу на їхній регулятивній функції, оскільки вони визначають ефективність діяльності, рівень працездатності, особливості прийняття рішень та якість міжособистісної взаємодії. Позитивні психічні стани сприяють активізації ресурсів особистості, підвищенню адаптивності та продуктивності, тоді як негативні або дезадаптивні стани можуть призводити до зниження ефективності діяльності, порушення емоційної рівноваги та формування психічного виснаження.

Проблема класифікації психічних станів ґрунтовно розроблена у наукових працях С. Миронця та О. Тімченка [6], зокрема у дисертаційних дослідженнях і монографічних виданнях авторів. Узагальнюючи результати аналізу широкого кола психологічних джерел, науковці обґрунтовують доцільність систематизації психічних станів за низкою взаємопов’язаних критеріїв, що відображають як часові, так і структурно-функціональні особливості психічної діяльності особистості.

Зокрема, науковці виділяють низку взаємодоповнювальних критеріїв, що дозволяють системно охарактеризувати різноманіття психічних проявів особистості:

За тривалістю перебігу. Відповідно до часових характеристик психічні стани поділяються на:

• короткочасні – ситуативні, швидкоплинні стани, що виникають у відповідь на конкретні події або стимули (наприклад, здивування, короткочасна тривога);
• середньотривалі – стани, які зберігаються протягом певного періоду діяльності чи життєвої ситуації (напруження, втома, фрустрація);
• тривалі – відносно стійкі стани, що можуть супроводжувати особистість упродовж значного часу та істотно впливати на її поведінку і діяльність (хронічний стрес, емоційне виснаження).

          За ступенем реагування особистості. Залежно від інтенсивності психічної відповіді на зовнішні або внутрішні чинники виокремлюють:

• слабко виражені психічні стани, які не спричиняють істотних змін у діяльності;
• помірні, що впливають на продуктивність, увагу та емоційний фон;
• інтенсивні, які супроводжуються значною мобілізацією або, навпаки, дезорганізацією психічної діяльності.

          За домінуванням структурних компонентів особистості. Відповідно до того, які складові психіки є провідними у формуванні психічного стану, розрізняють:

• психологічні психічні стани, пов’язані з переживаннями, самосприйняттям та внутрішнім досвідом особистості;
• соціальні, зумовлені міжособистісними взаєминами та соціальними ролями;
• темпераментальні, що відображають індивідуально-типологічні особливості нервової системи;
• мотиваційні, пов’язані з домінуючими потребами, мотивами та цілями діяльності;
• характерологічні, які виявляються через стійкі риси характеру;
• емоційно-вольові, що характеризуються переважанням емоційних переживань і вольових зусиль;
• інтелектуальні, пов’язані з напруженням, активізацією або гальмуванням пізнавальних процесів [6].

У сучасній науковій літературі з когнітивної психології представляються нові підходи до класифікації психічних станів, що спираються на аналіз змісту думок і когнітивної активності індивіда. Так, класифікація Classification of Mental States (CoMS-5T), запропонована Ш. Ван ден Дрісше, К. ​​Шаппе​, М. Коніші, А. Клереманс та Ж. Сакур [14] включає п’ять типів ментальних станів, які виявляються в потоці думок під час виконання когнітивних завдань. Ця класифікація виділяє такі категорії:

• Фокус (Focus) ̶ ментальний стан повної зосередженості на завданні, коли увага спрямована на конкретну діяльність або об’єкт;
• Перешкоди, пов’язані із завданням (Task-Related Interference) ̶ стан, за якого думки стосуються виконуваної діяльності, але відсутня повна поглиненість нею; увага розпорошується на думки про завдання або його складність;
• Зовнішнє відволікання (External Distraction) ̶ стан, коли увага відвертається від завдання внаслідок впливу зовнішніх стимулів чи подій у середовищі;
• Мрійливість (Daydream) ̶ стан «вільних» думок, характерний для відволікання від завдання, що не пов’язаний із зовнішніми стимуляторами; думки носять внутрішній, самогенерований характер;
• «Порожній» розум (Blank) ̶ стан, коли індивід не може відтворити усвідомлений зміст думок і не зосереджений на жодному об’єкті, що представляє собою відсутність репортованого ментального вмісту [14].

Хоча класифікація CoMS-5T розроблена в рамках дослідження mind-wandering і когнітивних процесів, її підхід до систематизації психічних станів може бути інтегрований у ширший контекст психології психічних станів як характеристика варіацій свідомості та уваги в різних умовах діяльності. Це дозволяє розширити традиційні класифікаційні підходи, включивши до них когнітивні, змістові й часові аспекти психічних станів.

Професійна діяльність військовослужбовців має специфічний характер і здійснюється в умовах підвищеної відповідальності, ризику для життя та постійного психоемоційного напруження. Специфіка професійної діяльності військовослужбовців визначається поєднанням екстремальних умов служби, інтенсивних навантажень і тривалого перебування в стресогенному середовищі. Постійна небезпека, дефіцит часу, відповідальність за власне життя та життя інших, а також необхідність взаємодії в межах чітко структурованої ієрархічної системи впливають на психічні стани військовослужбовців, їхню працездатність, адаптаційні можливості та ефективність професійної діяльності.

Ю. Живоглядов  та А. Денисова [2] зазначають, що професійна та повсякденна діяльність військовослужбовців відбувається в умовах підвищеного ризику та постійного психоемоційного напруження, що зумовлює їхнє систематичне перебування в ситуаціях складного вибору й психологічних випробувань. Бойова діяльність активізує адаптаційні ресурси особистості, однак досягнення повної адаптації в умовах воєнних дій є неможливим, оскільки людина не здатна тривалий час звикати до безперервної загрози власному життю.

У зв’язку з цим у бойових умовах нерідко спостерігаються порушення адаптаційних механізмів. За результатами проведеного дослідження встановлено, що менш ніж половина фахівців після виконання службових завдань в екстремальному середовищі зберігає здатність до подальшої ефективної професійної діяльності. Водночас результати оцінювання рівня стресостійкості на етапі відбору до служби в Збройних силах України свідчать про те, що високі показники стійкості до бойового стресу були притаманні щонайменше двом третинам досліджуваних. Аналогічні пропорції виявлено й щодо комунікативного потенціалу, який у більшості військовослужбовців відповідав середньому або вищому за середній рівню в межах вибірки.

За визначенням психологічного словника [8] психічний стан – це цілісна характеристика психічної діяльності людини у певний період часу, яка відображає особливості перебігу психічних процесів, рівень активності, емоційний фон, мотивацію та загальну спрямованість поведінки в конкретних умовах діяльності та життєвої ситуації.

До психічних станів належать різноманітні прояви внутрішньої активності людини, що відображають її емоційні, когнітивні та регулятивні особливості у певний момент часу. Зокрема, до них відносять: 1) емоційні стани ̶ настрої, афекти, ейфорію, тривогу, фрустрацію, напруження та інші переживання, які визначають емоційний фон діяльності; 2) стани, пов’язані з увагою ̶ зосередженість, розсіяність, підвищену або знижену пильність; 3) вольові стани ̶ рішучість, зібраність, наполегливість, розгубленість чи невпевненість, що характеризують здатність до саморегуляції та прийняття рішень; 4) когнітивні стани, пов’язані з мисленням ̶ сумніви, внутрішні коливання, інтелектуальне напруження; 5) стани уяви ̶ мрійливість, фантазування, образне моделювання можливих ситуацій. Усі ці прояви взаємопов’язані та впливають на ефективність діяльності, поведінку й адаптацію особистості [1].

О. Блінов [1] зазначає, що специфіка військової діяльності пов’язана з високою інтенсивністю навантажень і постійною зміною умов, що зумовлює широкий спектр психічних станів, які супроводжують виконання службових і бойових завдань. Такі стани умовно поділяють на позитивні та негативні залежно від їх впливу на ефективність діяльності та психологічну стійкість військовослужбовця.

До позитивних психічних станів, що сприяють успішному виконанню завдань, належать впевненість у власних силах, внутрішня зібраність, емоційний підйом, готовність до дій, самоконтроль, стриманість і активізація вольових якостей. Вони забезпечують мобілізацію ресурсів особистості, підтримують високий рівень уваги та сприяють адекватному реагуванню на складні ситуації.

Водночас динамічність і ризикованість військової діяльності можуть викликати й негативні психічні стани, зокрема напруженість, тривогу, страх, панічні реакції, сумніви, ригідність мислення, фрустрацію, емоційний спад або зниження концентрації уваги. Такі прояви здатні ускладнювати процес прийняття рішень і знижувати ефективність діяльності, особливо за тривалого впливу стресових факторів.

Важливою умовою результативного виконання навчально-бойових і бойових завдань є врахування індивідуальних психічних станів кожного військовослужбовця. Один і той самий воїн може демонструвати різні реакції залежно від ситуації, умов взаємодії чи стилю керівництва командира. Крім того, інколи військові можуть свідомо приховувати власний емоційний стан або маскувати переживання, тому керівникам необхідно володіти психологічною компетентністю для своєчасного розпізнавання реального внутрішнього стану підлеглих [1].

1. Терещук [11] зазначає, що хоча досвід кожного військовослужбовця є індивідуальним, більшість осіб після повернення із зони бойових дій потребують певного часу для адаптації до мирного життя. Найбільш інтенсивні реакції зазвичай спостерігаються протягом першого місяця й є природною складовою процесу психологічного відновлення, тоді як упродовж кількох місяців більшість військових поступово адаптуються до нових умов.

До типових реакцій належать фізичні (безсоння, втома, соматичні скарги, головний біль, прискорене серцебиття), емоційні (кошмари, нав’язливі спогади, тривога, злість, почуття провини, пригніченість, емоційне оніміння) та поведінкові прояви (підвищена настороженість, труднощі концентрації, уникання тригерів, імпульсивні або агресивні реакції, проблеми у повсякденній діяльності). Нав’язливі спогади або флешбеки можуть викликати відчуття повторного переживання бойових подій, а навіть незначні подразники здатні спричиняти сильні емоційні реакції, що пов’язано з наслідками бойового стресу [11].

Формування психічних станів військовослужбовців залежить від низки факторів, серед яких провідну роль відіграють організація служби, морально-психологічний клімат у підрозділі, стиль керівництва, міжособистісні взаємини та рівень дисципліни. Чітка структура діяльності, зрозумілі завдання та позитивна соціально-психологічна атмосфера сприяють виникненню станів впевненості, професійної відповідальності та високої працездатності. Натомість неорганізованість або невизначеність умов служби можуть провокувати тривожність, нервовість і зниження ефективності діяльності.

Крім соціально-психологічних чинників, на психічні стани військових впливають фізичні та середовищні умови, зокрема обмежений простір, сенсорна депривація, кліматичні особливості, інтенсивність навантажень і специфіка виконуваних завдань. Важливу роль відіграють і попередні психічні стани, які можуть або підсилювати наступні реакції, або трансформуватися в протилежні переживання після завершення напруженої діяльності [3, c. 20-30].

Таким чином, психічні стани військовослужбовців виступають ключовим компонентом психологічного забезпечення військової діяльності, оскільки визначають рівень бойової готовності, емоційно-вольову стійкість і здатність ефективно виконувати поставлені завдання. Їх вивчення та цілеспрямоване управління є важливим напрямом психологічної підготовки особового складу.

На основі теоретичних досліджень постає актуальність емпіричного дослідження психічних станів військовослужбовців, оскільки воно є важливим з огляду на інтеграцію різних наукових підходів до розуміння психічного здоров’я в умовах військової діяльності, вдосконалення методик психологічної діагностики, а також уточнення структури та динаміки психічних станів під впливом бойового й професійного стресу. Проведення емпіричного дослідження дозволяє не лише перевірити теоретичні положення, а й отримати практично значущі дані, необхідні для розробки ефективних психопрофілактичних і корекційних заходів, спрямованих на підтримку психологічної стійкості та збереження психічного здоров’я військовослужбовців.

Вибірка дослідження становила 60 військовослужбовців у м. Рівне віком від 25 до 40 років. Дослідження проводилося онлайн за допомогою Google-forms.

Для дослідження адаптаційних здібностей людини та її психологічної стійкості було використано багаторівневий особистісний опитувальник (БОО) «Адаптивність-200» [7]; оскільки актуальні психічні стани особистості відображають її суб’єктивне сприйняття та емоційні реакції в різних ситуаціях, їх дослідження здійснювалося за методикою «Самооцінка психічних станів» Г. Айзенка [12]; рівень життєстійкості, тобто здатності особистості ефективно протистояти стресовим подіям, адаптуватися до змін та відновлювати психологічну рівновагу після складних життєвих ситуацій, визначався за шкалою життєстійкості Коннора-Девідсона (CD-RISC-10) [9].

Результати дослідження адаптаційних здібностей військовослужбовців та їх психологічної стійкості за багаторівневим особистісним опитувальником (БОО) «Адаптивність-200» [7] представлені у таблиці 2.1.

Таблиця 2.

Адаптаційні здібності військовослужбовців та їх психологічної стійкості за багаторівневим особистісним опитувальником (БОО) «Адаптивність-200» [7]

Таким чином, шкала достовірності оцінює щирість відповідей: високий рівень виявлено у 68% військовослужбовців, достатній ̶ у 27%, умовно недостовірні результати ̶ у 5%. Шкала поведінкової регуляції відображає нервово-психічну стійкість і самоконтроль: високий рівень мають 23%, середній ̶ 52%, знижений ̶ 25%. Комунікативний потенціал характеризує ефективність міжособистісної взаємодії: високий рівень ̶ 30%, середній ̶ 48%, знижений ̶ 22%. Морально-етична нормативність визначає орієнтацію на соціальні норми: високий рівень ̶ 45%, середній ̶ 40%, знижений ̶ 15%. Військово-професійна спрямованість відображає мотивацію до служби: високий рівень ̶ 37%, середній ̶ 43%, знижений ̶ 20%. За шкалою девіантних проявів (ДАП) у 58% відсутні ризики, у 32% спостерігаються помірні прояви, у 10% ̶ високий ризик. Шкала суїцидального ризику показала відсутність ризику у 70%, окремі маркери напруженості ̶ у 23%, підвищений ризик ̶ у 7% військовослужбовців.

Інтегральний показник рівнів стійкості до бойового стресу (РСБС) представлено у таблиці 2.

Таблиця 2.

Інтегральний показник рівнів стійкості до бойового стресу (РСБС) (за багаторівневим особистісним опитувальником (БОО) «Адаптивність-200») [7]

Інтегральний показник стійкості до бойового стресу визначається як сумарний результат шкал поведінкової регуляції, комунікативного потенціалу та морально-етичної нормативності. Він відображає загальний рівень адаптаційного потенціалу особистості військовослужбовця.

За результатами дослідження високий рівень стійкості до бойового стресу виявлено у 27% респондентів, у більшості учасників (57%) визначено середній рівень, низький рівень виявлено у 16% військовослужбовців.

За результатами дослідження психічних станів військовослужбовців за методикою «Самооцінка психічних станів» (за Г. Айзенком) [12] встановлено, що за шкалою тривожності низький рівень мають 18% респондентів, середній ̶ 55%, високий ̶ 27%. За шкалою фрустрації низький рівень виявлено у 25% військовослужбовців, середній ̶ у 50%, високий ̶ у 25%. Агресивність характеризується низьким рівнем у 32% досліджуваних, середнім ̶ у 46%, високим ̶ у 22%. За шкалою ригідності низький рівень встановлено у 20% респондентів, середній ̶ у 53%, високий ̶ у 27% (див. рис. 2).

Рис. 2. Результати дослідження психічних станів військовослужбовців (за методикою «Самооцінка психічних станів» Г. Айзенка [12])

З метою вивчення здатності військовослужбовців справлятися зі стресом та життєвими негараздами було застосовано Шкалу життєстійкості Коннора-Девідсона (CD-RISC-10) [9]. Результати дослідження представлені у таблиці 2.3.

Таблиця 2.3.

Розподіл досліджуваних за рівнями резильєнтності [9]

Відповідно до шкали життєстійкості Коннора–Девідсона [9], резильєнтність відображає здатність особистості адаптуватися до стресових умов, ефективно долати труднощі та відновлювати психологічну рівновагу. За результатами дослідження встановлено, що низький рівень резильєнтності виявлено у 6,7 % військовослужбовців, що свідчить про знижену стресостійкість і потребу в психологічній підтримці. Рівень нижчий за середній зафіксовано у 13,3 % досліджуваних, для яких характерна часткова сформованість адаптаційних ресурсів. Середній рівень резильєнтності виявлено у 23,3 % військовослужбовців, що вказує на наявність базової здатності до подолання стресу з можливими труднощами в умовах підвищеного навантаження. Найбільш поширеним є рівень вищий за середній, який свідчить про ефективну адаптацію та емоційну стабільність у складних умовах служби. Високий рівень резильєнтності зафіксовано у 21,7 % військовослужбовців і характеризується високою психологічною стійкістю та здатністю швидко відновлюватися після стресових впливів.

З метою виявлення взаємозв’язків між показниками психічних станів, адаптаційних здібностей, стійкості до бойового стресу та рівнем резильєнтності було застосовано кореляційний аналіз за коефіцієнтом Спірмена. У результаті аналізу встановлено статистично значущі негативні кореляції між рівнем резильєнтності та більшістю негативних психічних станів (див. табл. 2.4).

Таблиця 2.4.

Взаємозв’язок резильєнтності з психічними станами

Отримані дані свідчать, що зі зростанням рівня резильєнтності знижується інтенсивність тривожності, фрустрації, агресивності та ригідності. Найбільш виражений зв’язок виявлено між резильєнтністю та тривожністю, що підтверджує роль життєстійкості як ключового ресурсу емоційної стабільності військовослужбовців.

Також кореляційний аналіз показав позитивні статистично значущі кореляції між рівнем резильєнтності та основними адаптаційними показниками (див. табл. 2.5).

Таблиця 2.5.

Взаємозв’язок резильєнтності з адаптаційними здібностями

Було встановлено тісний позитивний зв’язок між резильєнтністю та стійкістю до бойового стресу, що підтверджує її роль як системоутворювального чинника психологічної надійності військовослужбовців. Водночас негативні кореляції з девіантними проявами та суїцидальним ризиком свідчать, що зниження резильєнтності супроводжується зростанням психологічної дезадаптації та ризикової поведінки (див. табл. 2.6).

Таблиця 2.6.

Взаємозв’язок резильєнтності зі стійкістю до бойового стресу та ризиковими проявами

Проведений кореляційний аналіз за коефіцієнтом Спірмена виявив статистично значущі взаємозв’язки між рівнем резильєнтності, адаптаційними ресурсами та психічними станами військовослужбовців. Встановлено, що вищий рівень резильєнтності пов’язаний зі зростанням стійкості до бойового стресу, кращою поведінковою регуляцією, комунікативним потенціалом і мотивацією до служби. Водночас зафіксовано зворотні зв’язки між резильєнтністю та негативними психічними станами, а також девіантними й суїцидальними проявами. Отримані результати підтверджують роль резильєнтності як ключового чинника психологічної адаптації та збереження психічного здоров’я військовослужбовців.

          Висновки. Теоретичний аналіз наукових джерел засвідчив, що психічні стани є багатовимірним психологічним феноменом, який інтегрує когнітивні, емоційні, мотиваційні та поведінкові компоненти та виконує регулятивну функцію у діяльності особистості. Встановлено, що умови військової служби, пов’язані з підвищеним ризиком, високим рівнем відповідальності та тривалим психоемоційним напруженням, значною мірою впливають на формування та динаміку психічних станів військовослужбовців.

Результати емпіричного дослідження показали, що більшість військовослужбовців характеризуються середнім рівнем адаптаційних здібностей і стійкості до бойового стресу, достатнім комунікативним потенціалом та морально-етичною нормативністю. Водночас частина досліджуваних демонструє підвищені показники тривожності, фрустрації, агресивності та ригідності, що може свідчити про вплив професійного стресу та необхідність психологічної підтримки.

Встановлено, що рівень резильєнтності виступає важливим ресурсом психологічної адаптації військовослужбовців. Зокрема, виявлено статистично значущі негативні кореляційні зв’язки між резильєнтністю та негативними психічними станами (тривожністю, фрустрацією, агресивністю та ригідністю), а також позитивні зв’язки між резильєнтністю й адаптаційними показниками та стійкістю до бойового стресу. Це підтверджує роль життєстійкості як ключового чинника підтримання психологічної стабільності та ефективності діяльності військовослужбовців.

Отримані результати підкреслюють необхідність системного підходу до психологічного супроводу військовослужбовців, що включає своєчасну психодіагностику, розвиток адаптаційних ресурсів і впровадження психопрофілактичних та психокорекційних програм, спрямованих на підвищення психологічної стійкості та збереження психічного здоров’я.

Перспективами подальших досліджень є поглиблене вивчення динаміки психічних станів військовослужбовців у різні періоди службової діяльності, розроблення ефективних психологічних інтервенцій та аналіз індивідуально-психологічних чинників, що впливають на формування резильєнтності в умовах бойового стресу.

Література

1. Блінов О. А. Психічні стани військовослужбовців у процесі служби. Вісник Національного університету оборони України. Зб-к наук. праць. Київ : НУОУ, 2013. Вип. 4 (35). С. 196–
2. Живоглядов Ю., Денисова А. Психологічні особливості професійної самосвідомості військових психологів. Вчені записки Університету «КРОК». № 4(68). С. 115–122.
3. Захист Вітчизни. Профільний рівень : підручник для 11 класу закладів загальної середньої освіти. / М. М. Фука, І. М. Гарасимів, К. О. Паніко, Ю. П. Щирба, А. А. Гудима. Тернопіль : Астон, 2019. 328 с.
4. Карамушка Л., Креденцер О., Терещенко К., Лагодзінська В. Івкін В., Ковальчук О. С. Особливості психічного здоров’я персоналу освітніх та наукових організацій в умовах війни. Організаційна психологія. Економічна психологія. 2022. № 1 (25). С. 62–74. DOI: https://doi.org/10.31108/2.2022.1.25.7.
5. Максименко С. Д. Переживання як психологічний механізм саморозвитку особистості. Педагогічний процес: теорія і практика: збірник наукових праць. Вип. 3. С. 343–361.
6. Миронець С. М., Тімченко О. В. Негативні психічні стани рятувальників в умовах надзвичайної ситуації : монографія. Київ : ТОВ «Август Трейд», 2008. 249 с.
7. Неурова А. Б., Капінус О. С., Грицевич Т. Л. Діагностика індивідуально-психологічних особливостей особистості : навчально-методичний посібник. Львів : НАСВ, 2016. 181 с.
8. Психологічний словник / авт.-уклад. В. В. Синявський, О. П. Сергєєнкова ; за ред. Н. А. Побірченко. Київ, 2007. 336 с.
9. Стаднік А. В., Мельник Ю. Б. Шкала життєстійкості Коннора-Девідсона : метод. посібник. Харків : ХОГОКЗ, 2025. 12 с.
10. Теорія і практика управління страхом в умовах бойових дій : методичний посібник / О. М. Кокун, В. М. Мороз, І. О. Пішко, Н. С. Лозінська. Київ : ЦУЛ, 2023. 92 с.
11. Терещук А. Д. Психоемоційний стан і поведінка військовослужбовців, що повернулися із зони АТО. Актуальні проблеми психології. Т. 11. Психологія особистості. Психологічна допомога особистості. 2017. С. 526–534.
12. Чала Ю. М., Шахрайчук А. М. Психодіагностика : навчальний посібник. Харків : НТУ «ХПІ», 2018. 246 с.
13. Юрченко В. М. Теоретико-методологічні засади дослідження психічних станів людини : дис. на здобуття наук. ст. докт. психол. наук. Рівне, 2009. 397 с.
14. States of mind: Towards a common classification of mental states / Driessche C., Chappé C., Konishi M., Cleeremans А., Sackur J. Consciousness and Cognition. 2025. Vol. 129. URL: https://www.sciencedirect.com/science/article/pii/S1053810025000212.

ФАКТОРИ ЖИТТЄСТІЙКОСТІ ТА ЇХ ВПЛИВ НА ПСИХІЧНЕ ЗДОРОВ’Я ОСОБИСТОСТІ В УМОВАХ ВІЙНИ

У статті проаналізовано ключові фактори життєстійкості особистості, що формують психологічний захист та сприяють збереженню психічного здоров’я в умовах тривалого воєнного стресу. Розглянуто психологічні, фізіологічні, соціальні, фінансові, культурно-духовні, професійні та інформаційні чинники, що впливають на адаптацію особистості до екстремальних умов. На основі аналізу сучасних досліджень та українського контексту війни визначено, що саме комбінація та взаємодія цих факторів формує “захисну сітку” життєстійкості, що дозволяє не лише виживати, але й розвиватися в умовах кризи. Особливу увагу приділено когнітивній гнучкості, соціальній підтримці та цифровим ресурсам як сучасним інструментам підвищення стійкості.

Ключові слова: життєстійкість, психічне здоров’я, війна, стрес, адаптація, фактори життєстійкості, психологічна стійкість, український контекст.

FACTORS OF RESILIENCE AND THEIR IMPACT ON MENTAL HEALTH IN WARTIME CONDITIONS

The article analyzes the key factors of personality resilience that form psychological protection and contribute to the preservation of mental health under conditions of prolonged wartime stress. Psychological, physiological, social, financial, cultural-spiritual, professional, and informational factors influencing the adaptation of the individual to extreme conditions are considered. Based on the analysis of modern research and the Ukrainian war context, it is determined that it is the combination and interaction of these factors that forms a “protective net” of resilience, which allows not only to survive but also to develop in crisis conditions. Special attention is paid to cognitive flexibility, social support, and digital resources as modern tools for increasing stability.

Keywords: resilience, mental health, war, stress, adaptation, resilience factors, psychological stability, Ukrainian context.

Вступ
        Війна в Україні поставила перед суспільством та кожною особою виклики, що виходять за межі звичайного досвіду. Тривалий стрес, загроза життю, втрати, невизначеність та руйнування звичного укладу формують умови для виникнення широкого спектру психічних порушень — від гострих стресових реакцій до посттравматичного стресового розладу (ПТСР), депресії та емоційного вигорання. Однак дослідження останніх років свідчать, що навіть у найбільш екстремальних умовах значна частина населення демонструє вражаючу здатність до адаптації та збереження психічної рівноваги. Ця здатність розглядається в психології через концепцію життєстійкості (resilience) — комплексної особистісної якості, що дозволяє не просто витримувати стреси, але й перетворювати їх на джерело особистісного зростання.

Метою статті є систематизація та аналіз ключових факторів життєстійкості, що впливають на психічне здоров’я особистості в умовах війни, з урахуванням сучасних українських реалій та міждисциплінарних наукових підходів.

Виклад основного матеріалу

1. Психологічні фактори: основа внутрішнього ресурсу. На першому рівні розташовуються внутрішньо-психологічні чинники, що формують когнітивну та емоційну основу стійкості.

• Когнітивна гнучкість — здатність переосмислювати травматичні події, знаходити в них сенс та перспективу. Дослідження показують, що переосмислення досвіду з позиції “Я — не жертва, а борець” знижує ризик розвитку ПТСР на 40–60% [3]. Для українців таким переосмисленням часто стає ідея захисту рідних, волонтерська діяльність або прагнення відбудувати країну.
• Сенс життя та ціннісні орієнтації. Наявність чіткої мети, навіть у найскладніших обставинах (наприклад, “вижити заради дітей”, “допомагати іншим”), виступає потужним захисним чинником від розпаду особистості та клінічної депресії [2].
• Емоційна саморегуляція. Умови війни постійно породжують інтенсивні емоції — страх, гнів, смуток. Володіння техніками усвідомлення та регуляції емоцій (наприклад, техніки “заземлення”, дихальні вправи) дозволяє запобігти емоційному вигоранню та панічним атакам [6].

2. Фізіологічні та біологічні фактори: тіло як опора психіки. Психічна стійкість має міцну біологічну основу, на яку можна впливати через поведінкові стратегії.

• Якість сну. Порушення сну — один з ключових факторів розвитку психічних розладів. Регулярний відпочинок, гігієна сну, використання релаксаційних технік суттєво підвищують стресостійкість [6].
• Фізична активність. Навіть помірні навантаження (ходьба, вправи) знижують рівень кортизолу — гормону стресу — на 25–30%, сприяючи відновленню нейронних структур гіпокампа, відповідального за пам’ять та емоції [4].
• Харчування та мікробіом. Збалансоване харчування та підтримка здоров’я кишкового мікробіому впливають на вироблення серотоніну, безпосередньо впливаючи на настрій та рівень тривоги [4].

3. Соціальні фактори: сила зв’язків та спільнот. Людина — істота соціальна, і в умовах катастрофи соціальна підтримка стає лікувальним фактором.

• Підтримка родини та друзів. Наявність надійних, довірливих стосунків, де можна поділитися переживаннями, є найпотужнішим буфером проти стресу. Дослідження засвідчують, що 70% людей, які подолали глибокий стрес, вказували на родину як на ключовий ресурс [5].
• Групи взаємодопомоги та спільноти. Участь у волонтерських рухах, громадських ініціативах, психологічних групах підтримки не лише надає практичну допомогу, але й відновлює відчуття спільності, значущості та контролю над ситуацією [1].

4. Фінансові та матеріальні фактори: основа безпеки. Економічна нестабільність посилює психологічну вразливість.

• Доступ до доходу та ресурсів. Наявність будь-якого джерела заробітку, навіть мінімального, значно знижує рівень тривоги (до 35%), оскільки дає відчуття стабільності та можливість планувати найближче майбутнє [1].
• “Подушка безпеки” — навіть невеликі заощадження роблять людину психологічно стійкішою до вимушених змін, таких як переїзд чи втрата роботи [3].

5. Культурно-духовні фактори: ідентичність та трансценденція. Український досвід війни наочно демонструє, що культурна та духовна сфера є потужним джерелом сили.

• Зв’язок з традиціями та ідентичністю. Активне звернення до національних символів, історії, народної творчості зміцнює відчуття приналежності до спільноти, що витримує, та знижує рівень депресивних станів.
• Духовні практики. Віра, молитва, медитація для багатьох стають способом знайти внутрішній спокій, сенс у стражданні та емоційну опору.

6. Професійні та організаційні фактори: реалізація та стабільність. Можливість працювати та реалізовувати себе навіть в умовах війни має терапевтичний ефект.

• Професійна реалізація. Робота дає не лише дохід, але й структуру дня, соціальні контакти, відчуття компетентності та корисності [2].
• Підтримка на робочому місці. Компанії, що впроваджують програми психологічної допомоги для співробітників, гнучкий графік, підтримують корпоративний дух, значно знижують рівень професійного вигорання [1].

7. Інформаційні фактори: виклики та ресурси цифрової ери. Інформаційне середовище під час війни може як травмувати, так і лікувати.

• Контроль інформаційного споживання. Обмеження часу, витраченого на перегляд новин, вибір перевірених джерел допомагають знизити рівень тривоги та запобігти інформаційній паніці.
• Цифрові ресурси підтримки. Онлайн-консультації з психологів, мобільні додатки для медитації, онлайн-спільноти взаємодопомоги стали сучасним та доступним інструментом формування життєстійкості, зменшуючи рівень панічних атак та відчуття самотності.

Взаємодія факторів та формування “захисної сітки”. Важливо розуміти, що жоден з факторів окремо не може забезпечити повноцінну життєстійкість. Найвищу ефективність демонструє їх синергія та взаємодія. Наприклад, військовий (соціальний фактор — підтримка побратимів), який має чітке розуміння мети служби (психологічний фактор), регулярно займається спортом (фізіологічний фактор) та отримує психологічну допомогу онлайн (інформаційний фактор), має набагато вищі шанси зберегти психічне здоров’я, ніж той, хто позбавлений цієї “захисної сітки”.

Висновки

1. Життєстійкість особистості в умовах війни є комплексним, багаторівневим конструктом, що формується під впливом семи взаємопов’язаних груп факторів: психологічних, фізіологічних, соціальних, фінансових, культурно-духовних, професійних та інформаційних.
2. Найпотужнішими предикторами збереження психічного здоров’я є когнітивна гнучкість (здатність до переосмислення досвіду) та стабільна соціальна підтримка. Саме вони складають ядро особистісної стійкості.
3. Сучасні умови висувають на перший план нові, цифрові фактори життєстійкості, що можуть як посилювати стрес (інформаційне перевантаження), так і слугувати потужним інструментом психологічної самодопомоги та соціальної кохезії.
4. Для ефективної психологічної допомоги в умовах війни необхідно переходити від симптом-орієнтованого підходу до системного розвитку життєстійкості, що передбачає одночасну роботу на різних рівнях (від навчання технік саморегуляції до сприяння створенню спільнот та забезпеченню базових потреб).

Таким чином, життєстійкість у воєнний час — це не про відсутність страждання, а про здатність витримувати його завдяки комплексній “екології ресурсів”, що включає внутрішні сили особистості, міцні соціальні зв’язки, стабільні умови життя та сучасні інструменти психологічної підтримки. Розуміння цієї багатовимірності є ключем до розробки ефективних програм відновлення психічного здоров’я нації.

Література:

1. Кокун О. М. Психічне здоров’я в умовах тривалого стресу: дані з фронту та тилу. Київ, 2023. 240 с.
2. Maddi S. R., Khoshaba D. M. Resilience at Work: How to Succeed No Matter What Life Throws at You. New York: AMACOM, 2005. 256 p.
3. Hobfoll S. E. Conservation of resources: A new attempt at conceptualizing stress. American Psychologist. 1989. Vol. 44. No. 3. P. 513–524.
4. Southwick S. M., Charney D. S. Resilience: The Science of Mastering Life’s Greatest Challenges. 2nd ed. Cambridge: Cambridge University Press, 2018. 464 p.
5. Предко В. В. Соціальна підтримка як чинник психологічної адаптації переселенців. Проблеми сучасної психології. 2022. Вип. 45. С. 150–167.
6. Van der Kolk B. A. The Body Keeps the Score: Brain, Mind, and Body in the Healing of Trauma. New York: Viking, 2014. 464 p.

Анастасія Бартош

Національний університет «Острозька академія», Острог

Науковий керівник –  Карповець Максим Вячеславович, к.ф.н., доц., директор ННІСГМ

Ключові слова: емоційне вигорання, резильєнтність, студенти, війна, стрес.

Повномасштабна війна суттєво посилила психоемоційний тиск на студентську молодь, спричинивши зростання випадків тривожності, виснаження та втрати навчальної мотивації. У цих умовах емоційне вигорання стає не лише наслідком перевантаження, а й реакцією на тривалу невизначеність, страх та порушення звичного способу життя. Як показують сучасні дослідження [6; 8; 9], здатність особистості зберігати внутрішню рівновагу в умовах стресу значною мірою визначає ризик розвитку вигорання. Саме тому психологічна резильєнтність розглядається як ключовий захисний механізм, який пом’якшує вплив воєнних стресорів і сприяє адаптації студентів до складної реальності.

Перенесення фокусу з негативних проявів на внутрішні ресурси молоді відкриває можливість для нового, ресурсного погляду на студентське вигорання. Резильєнтність у цьому контексті постає не просто як риса характеру, а як динамічний процес мобілізації психічних сил, що допомагає підтримувати емоційну стабільність і забезпечує здатність до навчання навіть у періоди гострих соціальних потрясінь. [2; 4; 7]

Дослідження ґрунтується на аналізі наукових джерел щодо емоційного вигорання, впливу війни на психіку молоді та концепції психологічної стійкості [5; 10]. Емпірична частина спиралася на використання стандартизованих психодіагностичних інструментів: опитувальника Maslach Burnout Inventory – Student Survey, шкали DASS-21 для вимірювання стресу, тривожності й депресії та шкали CD-RISC-10, що оцінює рівень резильєнтності студентів

Статистична обробка даних здійснювалася методами кореляційного та порівняльного аналізу з використанням SPSS, що дало змогу визначити характер взаємозв’язків між показниками стресу, емоційного виснаження та життєстійкості.

Дані дослідження демонструють, що психологічна резильєнтність є потужним буфером, який знижує ризик розвитку вигорання серед студентів у воєнний період. Ті, хто володіє вищим рівнем життєстійкості, швидше відновлюються після стресових подій, краще контролюють емоційні реакції та рідше використовують дезадаптивні копінг-стратегії.

Водночас низький рівень резильєнтності пов’язаний із підсиленням тривожності, втоми й відчуття безнадійності.

Кореляційний аналіз підтвердив наявність стійкого зворотного зв’язку між резильєнтністю та проявами вигорання: найсильніша кореляція виявлена між життєстійкістю і занепокоєнням майбутнім (ρ = –0.518, p < 0.01). Також встановлено зворотний зв’язок із загальним рівнем стресу (ρ = –0.441, p < 0.01) та емоційним виснаженням (ρ = –0.355, p < 0.01). Ці результати свідчать, що резильєнтність послаблює вплив хронічного стресу, формуючи в студентів внутрішній ресурс для подолання негативних психоемоційних станів.

Разом з тим, воєнні події створюють додаткові чинники, що впливають на рівень вигорання: порушення сну, регулярні повітряні тривоги, інформаційне перевантаження, нестабільність навчального процесу та зниження соціальної підтримки [1; 3]. На цьому тлі студенти з високим рівнем резильєнтності демонструють здатність переосмислювати життєві труднощі, спиратися на внутрішні й зовнішні ресурси та підтримувати навчальну активність навіть за умов тривалої небезпеки.

                   Висновок. Психологічна резильєнтність відіграє визначальну роль у протидії емоційному вигоранню студентів у період війни. Вона зменшує інтенсивність стресових реакцій, підтримує емоційну стабільність та сприяє збереженню навчальної мотивації. Результати дослідження підкреслюють необхідність системного розвитку життєстійкості в студентському середовищі, зокрема через практики майндфулнесу, розвиток емоційної грамотності, формування навичок саморегуляції та зміцнення соціальної підтримки.

Список використаних джерел:

1. Власенко Д. Емоційне вигорання у студентів та шляхи його запобігання. 2023.
2. Карповець М. В. Перформативна діяльність студентів вищої школи: до проблеми психології розуміння : монографія. Видавничий дім «Гельветика», 2024.
3. Кулеша Н. П., Пасічник І. Д. Теоретико-методологічні аспекти поняття психологічної реабілітації. Науковий вісник УжНУ. 2024.
4. Матласевич О., Сондак Н. Стратегії розвитку психологічної ресурсності здобувачів вищої освіти як засіб підвищення психічного здоров’я в академічному середовищі. UNIVERSUM. 2024. Вип. 7. С. 264–268.
5. Ткаченко Д., Сайко Д., Пилипчук (Шестопал) І. Дослідження стану тривоги студентської молоді в період російсько-української війни. Наукові записки Національного університету «Острозька академія». Серія «Психологія». 2022.
6. Chong L. Z., Foo L. K., Chua S.-L. Student Burnout: A Review on Factors Contributing to Burnout Across Different Student Populations. International Journal of Environmental Research and Public Health. 2025. Vol. 15, N 2. P. 170.
7. Dresen V., Staggl S., Fischer-Jbali L., Canazei M., Weiss E. Stress, Burnout and Study-Related Behavior in University Students: A Cross-Sectional Cohort Analysis Before, During, and After the COVID-19 Pandemic. International Journal of Environmental Research and Public Health. 2025. Vol. 15, N 7. P. 718.
8. Ghislieri C., Sanseverino D., Dolce V., Spagnoli P. Emotional Exhaustion and Engagement in Higher Education Students during a Crisis, Lessons Learned from COVID-19 Experience in Italian Universities. Social Sciences. 2023. Vol. 12, N 2. P. 109.
9. Maslach C., Jackson M. P. Stress and quality of working life: current perspectives in occupational health. 2006. № 1. P. 42–49.
10. Serafica J., Muria N. The Relationship Between Academic Burnout and Resilience to Academic Achievement among College Students: A Mixed Methods Study. 2023.

Митюк А. В.

студентка 1 курсу магістратури НаУОА

Науковий керівник: Близняк О. А.,

кандидат політичних наук

ВПЛИВ РОСІЙСЬКОЇ ІНФОРМАЦІЙНОЇ ВІЙНИ НА МІЖНАРОДНУ ПІДТРИМКУ УКРАЇНИ ПІД ЧАС ПОВНОМАСШТАБНОЇ ВІЙНИ

У статті досліджено вплив російської інформаційної війни на рівень міжнародної підтримки України в умовах повномасштабної агресії. Проаналізовано основні наративи кремлівської дезінформації та їхній вплив на уряди іноземних держав, міжнародні організації та громадську думку. Визначено заходи протидії інформаційним загрозам та перспективи посилення стратегічних комунікацій.

Ключові слова: інформаційна війна, дезінформація, міжнародна підтримка, пропаганда, громадська думка, гібридна війна, Україна, рф.

Mytiuk A. V.

THE IMPACT OF RUSSIAN INFORMATION WAR ON INTERNATIONAL SUPPORT FOR UKRAINE DURING FULL-SCALE WAR

The article examines the impact of russian information warfare on the level of international support for Ukraine in the context of full-scale aggression. The main narratives of kremlin disinformation and their impact on foreign governments, international organizations, and public opinion are analyzed. Measures to counter information threats and prospects for strengthening strategic communications are identified.

Keywords: information warfare, disinformation, international support, propaganda, public opinion, hybrid war, Ukraine, russia.

Постановка проблеми у загальному вигляді та її зв’язок із важливими науковими чи практичними завданнями.  Повномасштабне вторгнення росії (знову велика/мала літера, без єдиного підходу) в Україну у лютому 2022 р. супроводжується безпрецедентною інформаційною агресією. кремль паралельно з воєнними діями веде масштабну «війну за думки», намагаючись вплинути на позиції інших держав та суспільств. Актуальність дослідження зумовлена тим, що міжнародна підтримка – дипломатична, військова, фінансова та гуманітарна – стала одним із ключових чинників стійкості України. російська федерація прагне послабити цю підтримку через поширення дезінформації та пропаганди у глобальному інформаційному просторі. Маніпулюючи фактами, росія намагається виправдати свою агресію та зневірити світ у необхідності допомагати Україні. Виявлення масштабів та наслідків таких інформаційних впливів є важливим як для розуміння сучасної гібридної війни, так і для вироблення ефективних контрдезінформаційних стратегій.

Аналіз останніх досліджень і публікацій, в яких започатковано розв’язання даної проблеми. Проблематика російської інформаційної війни проти України висвітлюється у працях як українських, так і зарубіжних фахівців. Європейський Союз оцінює російські дезінформаційні кампанії як «безпрецедентні за масштабом», визнаючи боротьбу з ними довгостроковим викликом для демократичного світу​ [7]. Українські дослідники Н. А. Бабарикіна, С. С. Бульбенюк  наголошують, що підрив довіри західних суспільств і еліт до України є однією з основних цілей кремлівських інформаційних операцій [4]. Вітчизняні експерти дослідили еволюцію методів рф у європейському інформаційному просторі та заходи ЄС з протидії (платформа EUvsDisinfo, оновлення Кодексу практик щодо дезінформації 2022 р.) [3]. Ще до 2022 р. вчені фіксували вплив російських медіа на жителів України. Так, К. Одарченко зазначала, що трансляція проросійського телебачення здатна змінювати електоральні настрої в Україні [14]. Д. Пресл зазначає, що після початку агресії 2014 р. і анексії Криму на Заході зросло усвідомлення загрози російської «інформаційної зброї», а з 2022 р. проблема стала однією з пріоритетних на порядку денному ЄС та НАТО [15]. Зокрема, RAND Corporation (США) опублікувала кейсове дослідження, де Т. Хелмус і Х. Голинська детально описали багатоканальну кампанію дезінформації РФ, спрямовану на «виснаження міжнародної підтримки України» [11]. Таким чином, науковий доробок дозволяє окреслити коло основних наративів і інструментів російської інформаційної війни, що є підґрунтям для даного дослідження.

Виділення невирішених частин загальної проблеми, котрим присвячується дана стаття. Попри значний науковий доробок, недостатньо вивченими залишаються питання конкретного впливу російської інформаційної війни на ухвалення рішень урядами іноземних держав щодо обсягів та характеру допомоги Україні. Потребує глибшого аналізу ефективність різних наративів кремлівської пропаганди в різних регіонах світу та їх вплив на зміну громадської думки в країнах-партнерах України. Також недостатньо досліджено механізми координації між Україною та її союзниками у протидії дезінформаційним кампаніям та перспективи вдосконалення стратегічних комунікацій в умовах тривалого конфлікту.

Формулювання цілей статті (постановка завдання). Метою дослідження є визначити вплив російської інформаційної війни на рівень міжнародної підтримки України під час першого року повномасштабної війни, проаналізувавши основні наративи дезінформації та їхні наслідки для дипломатичної, військової, економічної та гуманітарної допомоги. Для досягнення мети визначено такі завдання:

• оцінити масштаби та методи російської інформаційної агресії та визначити ключові наративи кремлівської дезінформації та їхні цільові аудиторії;
• дослідити роль інформаційних атак у формуванні громадської думки в різних країнах та проаналізувати вплив російської пропаганди на рішення урядів іноземних держав і міжнародних організацій щодо підтримки України.
• визначити заходи, що здійснюються Україною та її союзниками для протидії інформаційним загрозам.
• окреслити перспективи вдосконалення стратегічних комунікацій та інформаційної безпеки в умовах гібридної війни.

Виклад основного матеріалу дослідження з повним обґрунтуванням отриманих наукових досліджень. Дезінформаційна кампанія росії має на меті послабити міжнародну підтримку України на всіх рівнях – від урядових рішень до громадської думки. Для цього кремль використовує давно відпрацьовані пропагандистські темники, адаптовані під різні аудиторії. Зокрема, у медіа поширюються неправдиві тези про «неонацистський» характер української влади, «геноцид російськомовних», «агресію НАТО», які покликані дискредитувати Україну в очах світу [19]. Україну зображають як «неспроможну, корумповану державу», що нібито сама спровокувала війну – це формує сумнів, чи варта вона підтримки Заходу [1].

У той же час, російська пропаганда намагається посіяти розбрат між союзниками, змальовуючи допомогу Україні як фактор ризику або шкоди для самих країн-донорів. Такі наративи спрямовані на суспільства демократичних країн, де громадська думка впливає на зовнішню політику. Наприклад, ще на етапі підготовки вторгнення рф поширювала фейки про «напади» України, щоб звинуватити Київ у розв’язанні війни та відлякати міжнародну підтримку [18]. Надалі пропаганда рф послідовно виправдовувала свої воєнні злочини і звинувачувала Україну в провокаціях, прагнучи зменшити співчуття до українців за кордоном.

У дипломатичній сфері інформаційна війна РФ спрямована на підрив єдності коаліції на підтримку України. Російські агенти і медіа активно діють у країнах Заходу, намагаючись вплинути на політичні кола. Як свідчать оприлюднені ФБР матеріали, росія розробляла спеціальні операції психологічного впливу в Європі – через соціальні мережі і «агентів впливу» – щоб сіяти розкол серед союзників, підривати підтримку України та дискредитувати західні уряди. Зокрема, колектив вітчизняних авторів на чолі з М. Процюк відзначають, що мішенню таких операцій стала Німеччина як одна з ключових країн підтримки України [16].

Слід зауважити, що росія задіює мережі своїх прихильників у міжнародних організаціях. В ООН та інших форумах російська дипломатія ретранслює дезінформаційні тези (про «біолабораторії», «ядерні провокації» тощо) з розрахунком на країни, схильні до нейтралітету або проросійських поглядів. Внаслідок цього частина держав Глобального Півдня уникає однозначного засудження агресії. Для прикладу під час голосування Генасамблеї ООН у березні 2022 р. 26 африканських країн відмовилися підтримати резолюцію з вимогою до рф вивести війська з України [15]. На нашу думку, така ситуація свідчить про певний вплив російських наративів, які позиціонують війну як протистояння з «неоколоніальним Заходом», близьке і зрозуміле багатьом постколоніальним суспільствам.

В економічному вимірі дезінформація рф націлена на підрив санкційного режиму та фінансової підтримки України. кремль поширює меседжі, що санкції проти росії начебто шкодять самим західним країнам більше, ніж агресору, провокують енергетичну та продовольчу кризи. Апелюючи до болючих тем інфляції чи дефіциту, російська пропаганда намагається сформувати у іноземних громадян незадоволення санкціями та витратами на допомогу Україні. Яскравий приклад – інформаційна кампанія в Німеччині, де в соцмережах імітувались публікації провідних медіа з повідомленнями, ніби підтримка України «підриває добробут Німеччини»​. Автоматизовані ботоферми, що охоплювали десятки тисяч фейкових акаунтів, щоденно тиражували такі меседжі, прагнучи посіяти страх перед економічними втратами і навіть ядерною війною у разі подальшої допомоги Україні [2].

Пропаганда росії також акцентує тему світової продовольчої кризи після блокування експорту українського зерна, покладаючи провину на українську сторону або санкції. Метою є послаблення міжнародної підтримки санкцій та переконання окремих урядів у «необхідності поступок» москві задля стабілізації ринків. У військовій площині дезінформація рф націлена на стримування постачання зброї Україні та розкол у питаннях безпеки. Пропаганда залякує міжнародну спільноту ескалацією – аж до прямого зіткнення НАТО з рф – у разі збільшення військової допомоги Україні. Цим пояснюються, приміром, постійні погрози російських посадовців на адресу країн, що передають Україні сучасне озброєння. Паралельно через медіа та лобістів поширюються сумніви у доцільності озброювати Україну – мовляв, «летальна зброя лише продовжить конфлікт», «вона потрапить не в ті руки» тощо [13]. Такі меседжі знаходять відгук у частини політиків крайнього правого або лівого толку на Заході, які починають вимагати скоротити військову допомогу Києву. У США російська дезінформація підтримувала наратив про те, що «Україна – не справа Америки», аби підживити ізоляціоністські настрої та домогтися зупинки фінансування оборони України [10].

Слід зауважити, що в європейських країнах москва робить ставку на проросійські партії, які відкрито критикують підтримку України і поширюють тезу, що «потрібно примусити українців до миру замість озброювати». Інформаційна присутність таких сил посилюється через російські медіаресурси – наприклад, телеканал RT на різних мовах – та мережу інтернет-сайтів, які, попри формальну заборону, ретранслюють пропагандистський контент у ЄС і США [9]. Таким чином, на воєнно-політичному напрямі росія намагається створити тиск громадськості на уряди, аби ті обмежили допомогу Україні зброєю.

У гуманітарній сфері мішенню російської дезінформації стали українські біженці та міжнародна гуманітарна підтримка України. Пропагандисти кремля свідомо роздмухують ксенофобські настрої, поширюючи вигадки про українців за кордоном. У соціальних мережах масово вкидаються фейки про те, що українські біженці нібито вчиняють злочини або користуються незаслуженими привілеями в Європі [6].

Ці наративи мають на меті викликати роздратування місцевого населення і ворожість до українців, які рятуються від війни. Такі дезінформаційні вкиди розпалюють ненависть до переселенців (зафіксовано випадки у Польщі, Чехії), що призводить до зростання напруги та зниження підтримки їх прийому. За даними опитувань, у Словаччині підтримка членства в НАТО впала з 72% до 58%, а більшість населення більше не вважає росію головним винуватцем війни [5]. На нашу думку, такий зсув у громадській думці значною мірою живиться кремлівською пропагандою, що поширюється через місцевих популістів. В інших державах ЄС ситуація краща, проте і там російські фейки про біженців періодично спричиняють хвилі хейту онлайн, підриваючи суспільну солідарність з українцями.

Вплив російської інформаційної війни на міжнародну підтримку України є відчутним, але не визначальним. З одного боку, кремлю вдалося посіяти сумнів і розкол в окремих суспільствах та політичних колах. На прикладі Словаччини та Угорщини видно, що тривала проросійська пропаганда здатна сприяти приходу до влади сил, менш налаштованих допомагати Україні.

У глобальному масштабі російські інформаційні зусилля дали москві змогу заручитися певним рівнем прихильності або нейтральності країн Азії, Африки та Латинської Америки. Пропаганда рф успішно використовує історичні образи й антизахідні настрої, щоб поліпшити свій імідж і зменшити підтримку України у світ. Згідно з опитуванням Arab Youth Survey 2022, більшість молоді в арабських країнах покладає відповідальність за війну скоріше на США та НАТО, ніж на росію​, що відображає ефективність російських меседжів на Близькому Сході. Схожі тенденції спостерігаються в частині країн Африки, де проросійські настрої підігріваються як пропагандою, так і присутністю ПВК «Вагнер» [17].

Для прикладу низка переворотів в регіоні Сахель супроводжувалася демонстраціями під російськими прапорами та антифранцузькими гаслами, що свідчить про глибину проникнення кремлівських наративів [12].

З іншого боку, у державах, що є основними союзниками України російська інформаційна війна не досягла стратегічної мети. Попри окремі прояви «втоми» чи скептицизму, уряди США, Великої Британії, більшості країн ЄС, Канади, Японії та Австралії продовжують надавати масштабну підтримку Україні. Інформаційні атаки хоча й ускладнюють процес ухвалення рішень (як у випадку дискусій в Конгресі США щодо фінансування або дебатів у Німеччині щодо танків), проте не змогли зупинити постачання критично важливого озброєння чи зруйнувати трансатлантичну єдність. Західні демократії виявилися досить стійкими – громадянське суспільство та медіа в багатьох країнах успішно викривають фейки, уряди публічно спростовують вигадки ворога, а платформи блокують основні кремлівські рупори [8].

Висновки з даного дослідження і перспективи подальших розвідок у даному напрямку. Інформаційна війна росії проти України є невід’ємною складовою агресії, що розгортається на глобальному рівні. Її масштаб безпрецедентний, адже задіяні всі можливі канали – від державних ЗМІ та соцмереж до підкупу політиків та створення фейкових громадських рухів. Вплив цих зусиль на міжнародну підтримку України виявився значним у певних регіонах і середовищах, але загалом недостатнім, щоб зупинити допомогу Україні. Наративи кремля змогли частково змінити громадську думку в окремих країнах (знизити підтримку України або підірвати довіру до неї), однак ядро світової коаліції на захист суверенітету України зберегло рішучість.

Більшість розвинених демократій, усвідомлюючи небезпеку російської дезінформації, впроваджують заходи протидії та підтримують Україну, спираючись на факти, а не на пропаганду. Водночас російські інформаційні впливи залишаються потужним дестабілізаційним фактором, особливо у довгостроковій перспективі, оскільки здатні підірвати суспільну єдність і політичну волю, граючи на втомі від війни та внутрішніх проблемах Заходу.

Проведене дослідження дозволяє стверджувати, що російська інформаційна війна продемонструвала диференційований вплив залежно від регіону та політичної системи країн-реципієнтів. У дипломатичній сфері дезінформаційні кампанії рф досягли часткового успіху в країнах Глобального Півдня, де 26 африканських держав утрималися від засудження агресії в ООН, а антизахідні наративи знайшли відгук серед молоді арабських країн. В економічному вимірі пропаганда про шкідливість санкцій спричинила тимчасові коливання громадської думки в окремих європейських країнах, проте не призвела до скасування обмежувальних заходів. У військовій площині залякування ескалацією уповільнило, але не зупинило постачання зброї Україні з боку ключових партнерів. У гуманітарній сфері фейки посилили ксенофобські настрої в деяких країнах Європи, але не підірвали загальноєвропейської солідарності. Найвищу стійкість до російських інформаційних атак продемонстрували розвинені демократії з розвиненим громадянським суспільством, незалежними медіа та ефективними фактчекінговими системами, що підтверджує критичну роль медіаграмотності та інституційної спроможності у протидії гібридним загрозам.

Подальші дослідження мають зосередитися на кількісному вимірі ефективності дезінформації (наприклад, наскільки змінюються рейтинги підтримки України під впливом інформаційних кампаній) та вивченні новітніх технологій, що їх використовує рф (бот-мережі, синтетичні медіа тощо). Надзвичайно актуальним є напрацювання практичних рекомендацій щодо підвищення стійкості суспільств до пропаганди. Йдеться про розбудову міжнародних механізмів обміну розвідданими про інформаційні операції, координацію стратегічних комунікацій між союзниками, підтримку незалежної журналістики і фактчекінгу.

На глобальному рівні необхідна синергія урядів, технологічних компаній та громадянського суспільства у протидії дезінформації. Важливим напрямком є просвіта: підвищення медіаграмотності населення різних країн, що названо «найкращими ліками від пандемії дезінформації» представниками ООН​. Лише спільними зусиллями можна послабити вплив кремлівської пропаганди та зберегти міцну міжнародну підтримку України до її перемоги у війні.

Список використаних джерел та літератури

1. Громадська організація “Brand Ukraine”. Звіт про сприйняття України у світі : аналіт. звіт. Київ : Громад. орг. “Brand Ukraine”, 2022. 41 с. URL: https://brandukraine.org.ua/documents/27/UA_Ukraines_Global_Perception_Report_2022_WEB_28_02_2023.pdf (дата звернення: 26.02.2025).
2. Капустянська І. Росія посилила дезінформацію проти України в Європі. LB.ua. URL: https://lb.ua/world/2024/04/01/606327_rosiya_posilila_dezinformatsiyu_proti.html#:~:text=німецькою%20громадською%20думкою%20на%20платформі,X (дата звернення: 26.02.2025).
3. Каракуц О. Російські дезінформаційні кампанії в Європі. Київ : Нац. ін-т стратег. дослідж., 2024. 5 с. URL: https://niss.gov.ua/sites/default/files/2024-07/az_dezinformaciyni-kampanii_rf_u_es_15072024.pdf (дата звернення: 26.02.2025).
4. Політичні технології інформаційної війни: внутрішній та світовий аспекти : монографія / Н. А. Бабарикіна та ін. Київ : КНЕУ, 2023. 180 с. URL: https://www.researchgate.net/publication/381482431_Political_Technologies_of_Information_War_Domestic_and_World_Aspects (дата звернення: 25.02.2025).
5. Свобода Р. «Налякати і стерти межу між правдою і брехнею». Як російська дезінформація інфікує людей?. Радіо Свобода. URL: https://www.radiosvoboda.org/a/rfe-rl-rosiyska-kampaniya-dezinformatsiyi-taktyka/33206557.html (дата звернення: 26.02.2025).
6. Фірак С. П. Російська дезінформація про євроатлантичну інтеграцію України після 24 лютого 2022 року в українському медіапросторі : магістерська робота. Київ, 2024. 90 с. URL: https://ekmair.ukma.edu.ua/server/api/core/bitstreams/1738050e-787a-4158-92b7-3df1d31d89c3/content (дата звернення: 26.02.2025).
7. Banasik M., Sobon A. Information war as a mechanism of conducting international competition by the Russian Federation. Wiedza obronna. 2022. Vol. 279, no. 2. P. 11–37. URL: https://bibliotekanauki.pl/articles/2201521.pdf (date of access: 25.02.2025).
8. Countering disinformation with facts – Russian invasion of Ukraine. GAC. URL: https://www.international.gc.ca/world-monde/issues_development-enjeux_developpement/response_conflict-reponse_conflits/crisis-crises/ukraine-fact-fait.aspx?lang=eng (date of access: 26.02.2025).
9. Digital Forensic Research Lab. Undermining Ukraine: How Russia widened its global information war in 2023. Atlantic Council. URL: https://www.atlanticcouncil.org/in-depth-research-reports/report/undermining-ukraine-how-russia-widened-its-global-information-war-in-2023/ (date of access: 26.02.2025).
10. Hasan M. Russia–Ukraine Propaganda on Social Media: A Bibliometric Analysis. Journalism and Media. 2024. Vol. 5, no. 3. P. 980–992. URL: https://doi.org/10.3390/journalmedia5030062 (date of access: 26.02.2025).
11. Helmus T. C., Khrystyna H. Ukrainian Resistance to Russian Disinformation Lessons for Future Conflict : Research Report. Santa Monica : RAND Corporation, 2024. 96 p. URL: https://www.rand.org/pubs/research_reports/RRA2771-1.html#:~:text=Since%20Russia’s%20invasion%20of%20Ukraine,United%20States%20and%20allied%20militaries (date of access: 25.02.2025).
12. Le Monde with AFP. Nigeria arrests over 90 protesters with Russian flags. Le Monde.fr. URL: https://www.lemonde.fr/en/international/article/2024/08/06/nigeria-arrests-over-90-protesters-with-russian-flags_6710407_4.html (date of access: 26.02.2025).
13. Maclean W. Russia calls on EU, NATO to stop arms supplies to Ukraine. Reuters. URL: https://www.reuters.com/world/europe/russia-calls-eu-nato-stop-arms-supplies-ukraine-2022-03-05/ (date of access: 26.02.2025).
14. Odarchenko K. The Fight Against Disinformation: A Persistent Challenge for Democracy. Foreign Policy Research Institute. URL: https://www.fpri.org/article/2025/01/the-fight-against-disinformation-a-persistent-challenge-for-democracy/#:~:text=Moscow’s%20disinformation%20campaigns%20have%20achieved,of%20disinformation%20has%20eroded%20trust (date of access: 25.02.2025).
15. Presl D. Russia is Winning the Global Information War. Homepage | Royal United Services Institute. URL: https://rusi.org/explore-our-research/publications/commentary/russia-winning-global-information-war#:~:text=began%20to%20truly%20grasp%20the,the%20Czech%20intelligence%20services,%20it (date of access: 25.02.2025).
16. Protsiuk M., Prokhorova A., Dubyk M. Russian cultural diplomacy in Germany:actors, narratives, and achievements. Kyiv : Ukrainian Institute, 2024. 100 p. URL: https://www.researchgate.net/publication/386868484_Russian_cultural_diplomacy_in_Germany_actors_narratives_and_achievements (date of access: 26.02.2025).
17. Reynolds R., Oweis K. Y. Arab Youth Survey 2022: more blame America and Nato than Russia for war in Ukraine | The National. The National. URL: https://www.thenationalnews.com/mena/2022/09/21/arab-youth-survey-2022-more-blame-america-and-nato-than-russia-for-war-in-ukraine/ (date of access: 26.02.2025).
18. The Research on the Impact of Fake News about Russia-Ukraine War upon Users / Y. Jia et al. Lecture Notes in Education Psychology and Public Media. 2023. Vol. 4, no. 1. P. 925–930. URL: https://doi.org/10.54254/2753-7048/4/2022625 (date of access: 25.02.2025).
19. Verkhovtseva I. H. Global cyberspace and resistance to information aggression: Ukraine’s cyber diplomacy in countering russian information invasion. The international community and Ukraine in the processes of economic and civilizational progress: current economic-technological, resource, institutional, security and socio-humanitarian problems. 2024. P. 213–243. URL: https://doi.org/10.30525/978-9934-26-480-1-9 (date of access: 26.02.2025).

Фізична активність як чинник психологічного благополуччя українців зрілого віку

Стаття розглядає роль фізичної активності у формуванні психологічного благополуччя українців зрілого віку. Дослідження є актуальним у зв’язку зі зниженням рівня фізичної активності та загального психологічного благополуччя серед населення, особливо в умовах соціальної нестабільності та підвищеного рівня стресу. Фізична активність виступає як внутрішній ресурс, що допомагає зменшити тривожність, підвищити стресостійкість, покращити самооцінку та загальне самопочуття. Проведено емпіричне дослідження, метою якого було виявлення впливу регулярних занять фізичною активністю (аеробні вправи, пілатес, йога) на показники психологічного благополуччя, задоволеності життям, рівня стресу та сприйняття власного тіла.

У дослідженні взяли участь 72 респонденти віком 40–60 років, які були розподілені на експериментальну та контрольну групи. Протягом 8 тижнів учасники експериментальної групи займалися фізичними вправами 3 рази на тиждень по 60 хвилин, тоді як контрольна група не отримувала цілеспрямованого впливу. Результати показали статистично значиме покращення психологічного благополуччя, підвищення задоволеності життям та зниження рівня тривожності у учасників експериментальної групи. Дані підтверджують, що фізична активність є важливим чинником підтримки психічного здоров’я та розвитку психологічного благополуччя українців зрілого віку.

Ключові слова: фізична активність, пілатес, йога, психологічне благополуччя, задоволеність життям, стрес, самопізнання

Вплив фізичної активності на психофізіологічний стан та якість життя осіб зрілого віку

Фізична активність у сучасній психології та медицині розглядається не лише як чинник підтримки фізичного здоров’я, але й як один із ключових ресурсів психічної стійкості та психологічного благополуччя. У зрілому віці, який охоплює період від 35 до 55 років, роль рухової активності набуває особливої значущості, оскільки в цей час збільшується ризик розвитку хронічних захворювань, зростає рівень стресових навантажень та поступово знижується фізична працездатність .

Фізіологічний вплив регулярної фізичної активності:

– нормалізація роботи серцево-судинної та дихальної систем;

– регуляція гормонального балансу, зокрема зменшення рівня кортизолу (гормону стресу);

– активація ендорфінів, серотоніну та дофаміну, що покращують настрій та загальний психоемоційний стан;

– уповільнення процесів старіння, підвищення імунітету та загальної витривалості організму.

Психологічні ефекти фізичної активності:

– зниження рівня тривожності та симптомів депресії;

– покращення когнітивних функцій (пам’яті, уваги, швидкості мислення);

– підвищення самооцінки, впевненості у власних силах;

– формування відчуття контролю над життям і власним тілом;

– розширення можливостей для соціалізації, групової взаємодії та комунікації .

Фізична активність як чинник якості життя осіб зрілого віку виявляється у таких аспектах:

Фізичний компонент якості життя – збереження працездатності, енергійність, відсутність або зниження симптомів хронічних захворювань.

Психологічний компонент – емоційна стабільність, стресостійкість, життєва задоволеність.

Соціальний компонент – активна участь у суспільному житті, зміцнення сімейних та дружніх стосунків, залученість до культурно-дозвіллєвої діяльності .

Екзистенційний компонент – формування відчуття смислу життя, гармонії з собою та оточенням.

Дослідження Таня Патріції Аморім, Філіпа Мануела Соуза та Хосе Аугусто Родрігеса душ Сантуш оцінювало вплив програми пілатесу на м’язову силу та гнучкість студентів, що займаються танцями. Учасники були розподілені на експериментальну та контрольну групи. Статистичний аналіз показав значущі відмінності (p ≤ 0,05) у рівні м’язової сили та гнучкості між групами після проходження програми, що дозволило зробити висновок про позитивний вплив занять пілатесом на ці показники. Синхо Юн, Кюнхє Парк та Сонвон Юн досліджували вплив вправ пілатесу на гнучкість, м’язову силу та склад тіла студенток коледжу. Результати показали, що 12-тижнева програма пілатесу є ефективною у підвищенні гнучкості, сили м’язів, зниженні загального відсотка жиру та жиру в області живота .

Інше дослідження, проведене Цзянь-Сяо Су та колегами, із застосуванням квазіекспериментального дизайну, оцінювало вплив програми пілатесу на здоров’я жінок середнього віку. Результати показали значне покращення складу тіла (індекс маси тіла, жирові відкладення, базовий метаболізм) та функціональної підготовленості (гнучкість, міцність ядра, сила нижніх кінцівок, спритність і рівновага) в експериментальній групі порівняно з контрольною (p < 0,05). Отже, програми пілатесу можуть мати сприятливий вплив на здоров’я жінок середнього віку та практичну користь для громад .

Наталія Базилевич досліджувала вплив занять пілатесом на морфо-функціональний стан жінок другого зрілого віку. Результати показали покращення більшості морфо-функціональних показників основних систем організму в учасниць експериментальної групи. Позитивні зміни спостерігалися як у морфологічних характеристиках – маса тіла, обхват талії та стегон, так і у функціональних показниках: частота серцевих скорочень (ЧСС), проби Штанге та Генча, фізична працездатність.

Мойдех Хаджеланді вивчала вплив занять пілатесом на склад тіла, ліпідний профіль та рівень 25-гідроксивітаміну D у сироватці крові неактивних жінок із надмірною вагою (2021). У цьому клінічному дослідженні 28 жінок випадковим чином були розподілені на тренувальну (n = 14) та контрольну групи (n = 14). Тренування пілатесом проводилися три рази на тиждень по 60 хвилин протягом 12 тижнів. Зразки крові збирали на двох етапах – через 48 годин після останнього тренування. Контрольна група протягом 12 тижнів тренувань не проходила. Для аналізу внутрішньо- та міжгрупових змін застосовували парний t-критерій та ANCOVA з рівнем значущості P < 0,05. Результати показали, що 12-тижнева програма пілатесу підвищила рівень 25-гідроксивітаміну D у сироватці, а також покращила антропометричні показники та ліпідний профіль у неактивних жінок із надмірною вагою.

Еврім Чакмакчі досліджував вплив 10-тижневої програми вправ на килимку для пілатесу на втрату ваги та склад тіла турецьких жінок із надмірною вагою. Було зафіксовано значні зміни у вазі, ІМТ, параметрах складу тіла, співвідношенні талія/стегна (WHR), окружності талії (WC), відсотку жиру (FP), масі безжирової тканини (LBM) та базовому метаболізмі (BMR) в експериментальній групі (P < 0,05). У контрольній групі суттєвих змін не спостерігалося. Таким чином, заняття пілатесом на килимку сприяли зниженню ваги, жирової маси, ІМТ та покращенню складу тіла, а також підвищували якість життя у малорухливих жінок із надмірною вагою .

Ана Ізабель Крус-Феррейра та співавтори досліджували вплив 12-тижневої програми пілатесу на склад тіла у жінок. Участь у дослідженні взяли 68 жінок віком 25–55 років, яких випадковим чином розподілили на групу фізичних вправ (n = 43, середній вік 41,0 ± 7,2 роки), яка відвідувала 60-хвилинні заняття двічі на тиждень, та на контрольну групу (n = 25, 40,0 ± 7,7 роки). Після завершення програми в експериментальній групі було зафіксовано значні поліпшення: зменшення відсотка жиру в організмі, скорочення об’ємів талії та стегон, а також зростання м’язової маси. Це свідчить про позитивний вплив занять пілатесом на зовнішній вигляд і фізичний стан жінок.

Марінелла Коко, Андреа Бушемі, Елізабетта Сагоне, Моніка Пеллероне, Тіціана Рамачі, Мартіна Маркезе, Вінченцо Перчіавалле, Валентина Персіавалле та Джузеппе Мусумечі відзначають, що практика йоги набуває все більшої популярності у світі. Вона приносить користь як при окремих психологічних розладах (тривожність, стрес), так і у клінічних випадках, пов’язаних із суттєвими змінами в житті людей. Деякі дослідження демонструють позитивний вплив йоги на когнітивні функції, зокрема пам’ять та увагу. Метою їхнього дослідження було з’ясувати, чи здатна практика йоги у жінок старше 40 років покращувати самооцінку, контроль тривоги та сприйняття власного тіла, а також як особистісні характеристики впливають на потенційний ефект. Результати показали високий рівень самопочуття та психофізичного балансу серед усіх учасниць, підтверджуючи, що регулярна практика йоги позитивно впливає на спосіб життя та сприяє фізичному і психологічному благополуччю .

Загалом, ці дослідження підтверджують, що заняття пілатесом і йогою можуть ефективно покращувати фізичний стан і зовнішній вигляд жінок зрілого віку. Регулярні тренування сприяють зменшенню відсотка жиру в організмі, зниженню об’ємів талії та стегон, а також збільшенню м’язової маси. Крім того, вони позитивно впливають на серцево-судинну систему та артеріальний тиск. Таким чином, включення пілатесу та йоги в щоденну рутину є корисним для жінок зрілого віку, які прагнуть покращити здоров’я та зовнішній вигляд .

Джессіка М. Аллева, Трейсі Л. Тилка, Кім ван Орсоу та Еріка Монтанаро досліджували вплив йоги на оцінку функціональності та інші аспекти позитивного образу тіла. У дослідженні взяли участь 114 молодих дорослих жінок, які проходили 10-тижневу програму хатха-йоги, розподілені на експериментальну та контрольну групи. Учасниці проходили оцінку функціональності, сприйняття тіла, співчуття до тіла, оцінку зовнішнього вигляду, самооб’єктивацію та рівень втілення на початку, в середині, наприкінці програми та через місяць після завершення. Дані останнього етапу спостереження не вдалося проаналізувати через високий рівень відсіву.

Результати показали, що порівняно з контрольною групою, учасниці експериментальної групи відчували нижчу самооб’єктивацію на середині програми та підвищене відчуття втілення з часом. Незалежно від групи, усі учасниці демонстрували покращення оцінки власного тіла, співчуття до нього та оцінки зовнішнього вигляду протягом дослідження. Нижчий рівень самооб’єктивації та підвищене відчуття втілення сприяли покращенню позитивного образу тіла. Примітно, що йога не вплинула на оцінку функціональності, і ця оцінка не була посередником між практикою йоги та позитивним образом тіла. Таким чином, ключовими чинниками покращення позитивного образу тіла стали зниження самооб’єктивації та підвищене втілення .

Ширлі Теллс, Нілкамал Сінгх та Ачарья Балкрішна досліджували застосування йоги для управління психічними розладами, що виникають після травми (огляд літератури). Для цього огляду вони детально проаналізували 11 досліджень, індексованих у PubMed, учасниками яких були люди, що зазнали травм та практикували йогу, включаючи медитацію, як втручання. Крім того, перед одним із інтервенційних досліджень було проведено одногрупове перехресне дослідження, таким чином у загальному розглянули 12 досліджень .

Серед них 7 були рандомізованими контрольованими дослідженнями (РКД), 4 — одногрупові дослідження та одне — перехресне одногрупове опитування. Навіть у випадку РКД дослідження мали обмеження, зокрема невеликі розміри вибірки та використання інструментів оцінки, надійність і валідність яких не завжди були підтверджені.

Отже, хоча йога та інші втручання, що поєднують розум і тіло, демонструють потенційну користь у зменшенні психічних розладів після травм, на сьогодні ще не проведено систематичного рандомізованого контрольованого дослідження, яке б повністю підтвердило їхню ефективність у лікуванні травм.

У 2010 році Т. Дешіло, А. Ведамуртачар, П. Л. Гербарг, Д. Нагараджа, Б. Н. Гангадхар, Б. Дамодаран, Б. Адельсон, Л. Х. Браслоу, С. Маркус та Р. П. Браун, а також у 2004 році Ширлі Теллс, K. V. Naveen та Manoj Dash досліджували вплив йоги на рівень стресу у людей, які пережили стихійне лихо. Обидва дослідження показали, що практика йоги позитивно впливає на зниження стресу, тривожності та покращення сну.

Гюльтен Саніоглу в «International Journal of Psychiatry» опублікувала оглядову статтю про вплив вправ пілатес на психологічне здоров’я. Результати наукових досліджень, представлених у статті, свідчать, що заняття пілатесом знижують рівень депресії та тривожності, а також підвищують задоволеність життям, що сприяє загальному психологічному благополуччю.

Отже, узагальнення даних цих досліджень підтверджує позитивний вплив йоги та пілатесу на психологічний стан, сон, рівень стресу, втому та сприйняття власного тіла у жінок зрілого віку.

Якісне дослідження досвіду практики йоги жінок середнього віку, проведене Енн Е. Кокс та колегами, показало, як йога впливає на думки, почуття, ставлення до тіла, благополуччя та поведінку щодо самообслуговування у жінок, які регулярно займаються йогою у своїх громадах. У вибірку входили 22 жінки: 10 початківців і 12 досвідчених практикуючих. Було виділено чотири ключові теми: сприятливе середовище йоги, уважність, поведінка, пов’язана з самообслуговуванням, і сприйняття тіла. Результати підкреслюють потенціал йоги у підтримці позитивного досвіду, пов’язаного з тілом, у жінок зрілого віку.

Ромі Лауш та колеги провели аналіз національного перехресного опитування австралійських жінок у рамках The Australian Longitudinal Study on Women’s Health (ALSWH) у 2015 році (7186 жінок віком 36–43 роки). Дослідження показало, що практика йоги та медитації значно модерує зв’язок між негативними життєвими подіями та симптомами депресії. Виявлено, що ефект йоги/медитації не пов’язаний зі зменшенням відчутного стресу, а скоріше пом’якшує вплив негативних подій безпосередньо на депресивні симптоми. Проте потрібні додаткові дослідження щодо механізмів впливу йоги на депресію.

Катя Бем, Томас Остерманн, Стефанія Мілаццо та Арндт Бюссінг провели мета-аналіз, присвячений впливу йоги на втому. До огляду було включено 19 клінічних досліджень. Загалом результати показали, що вплив йоги на втому є незначним, особливо у пацієнтів із онкологічними захворюваннями. Хоча йога зазвичай вважається безпечним терапевтичним втручанням і ефективною для полегшення інших симптомів, пов’язаних зі здоров’ям, цей мета-аналіз не виявив суттєвого ефекту йоги на втому. Автори відзначають, що лікувальні властивості йоги можуть бути точніше оцінені у добре спланованих майбутніх дослідженнях.

Пісня Бо-Хваі та Джехі Кім провели рандомізоване контрольоване дослідження, у якому показали, що 12-тижневі заняття пілатесом у жінок із дисменореєю значно зменшили менструальний біль і передменструальні симптоми, а також покращили гнучкість спини, силу м’язів стегна та якість сну порівняно з відсутністю втручання. Результати свідчать про потенційно сприятливий вплив пілатесу на дисменорею, опосередкований покращенням функції м’язів стегна та сну.

Еліф Тугче Читіл та Нуртен Кая провели квазіекспериментальне дослідження для визначення впливу вправ пілатесу на симптоми передменструального синдрому (ПМС). У висновках зазначено, що запропоновані вправи значно зменшили симптоми ПМС, що свідчить про важливу роль пілатесу у підтримці терапії цих проявів.

Хсін-Чі Чанг, І-Чуань Чен, Чі-Хсуань Ян, Я-Лін Цзен та Чунг-Хей Чен досліджували вплив йоги на зменшення передменструальних симптомів у кластерному рандомізованому дослідженні на Тайвані. На Тайвані домашня практика йоги не була офіційно схвалена як метод полегшення ПМС. У дослідженні взяли участь 128 жінок, які самостійно повідомили про наявність принаймні одного передменструального симптому: 65 учасниць потрапили до експериментальної групи, а 63 — до контрольної. Жінки експериментальної групи отримали DVD-програму йоги тривалістю 30 хвилин для занять протягом трьох місяців менструального циклу, щонайменше три рази на тиждень. Усі учасниці заповнювали щоденник серйозності проблем (DRSP) для оцінки передменструальних симптомів. Після втручання група йоги демонструвала статистично значуще зменшення передменструальної депресії, фізичних симптомів та дратівливості. Крім того, у цієї групи рідше спостерігалися порушення розпорядку дня, обмеження хобі та соціальної активності, а також проблеми у міжособистісних стосунках. Результати підтвердили, що йога ефективна для полегшення ПМС. Домашня практика йоги особливо актуальна в умовах пандемії. Автори також обговорюють сильні та слабкі сторони дослідження й рекомендують подальші дослідження.

Систематичний огляд Фабрісіо Сетте Абрантеса Сільвейри, присвячений впливу пілатесу на якість життя практикуючих, показав, що ця система занять сприяє покращенню якості життя, підвищенню функціональних можливостей, зменшенню болю та поліпшенню емоційного стану у людей обох статей, різних вікових категорій і в різних клінічних умовах.

Отже, фізична активність у зрілому віці виступає не лише способом підтримки фізичного здоров’я, а й одним із найважливіших чинників психологічного благополуччя та високої якості життя. Вона дозволяє особистості краще адаптуватися до соціальних і професійних викликів, зберігати активність, гармонію та життєвий баланс.

Висновки.

Фізична активність є ефективним чинником підтримання психологічного благополуччя осіб зрілого віку.

Регулярні заняття сприяють зниженню рівня стресу, тривоги, депресивних станів, підвищують самооцінку та задоволеність життям.

Для українців зрілого віку доцільним є впровадження програм помірної фізичної активності, які поєднують рухові, дихальні та релаксаційні практики.

Фізична культура має розглядатися не лише як засіб збереження фізичного здоров’я, а й як важливий психопрофілактичний ресурс у системі зміцнення психічного здоров’я нації.

Література:

1. Гакман А. В., Тівелік М. В., Мартинюк О. А., Мартин П. М. Роль оздоровчого фітнесу у життєздатності жінок зрілого віку. Педагогічна Академія: наукові записки. 2025. № 15. С. 5–17.
2. Гакман А., Балацька Л. Вплив фітнес-занять на психофізіологічний стан жінок зрілого віку. Молодіжний науковий вісник Східноєвропейського національного університету імені Лесі Українки. 2020 вип. 37. С. 12–18.
3. Гакман А., Дудіцька С., Слобожанінов А., Ковтун О. Оздоровчий вплив занять аквафітнесом на організм жінок першого зрілого віку. Науковий часопис Українського державного університету імені Михайла Драгоманова. 2020. вип. 15, № 7(127). С. 33–37.
4. Дерев’янко С. П., Ющенко І. М., Примак Ю. В. Особливості психологічного благополуччя осіб з вираженою рольовою віктимністю залежно від статі та віку. Balkan Scientific Review. 2019. Т. 3, № 2(4). С. 79–82.
5. Коваленко О. Г. Психологія людей літнього віку. Київ, 2021. 288 с.

Володимир Ясиновий

Феномен довіри до християнського психолога у семантичному просторі віруючої особистості

Стаття присвячена дослідженню специфіки сприйняття фігури психолога представниками релігійних громад в Україні. Актуальність теми зумовлена зростаючим запитом на психологічну допомогу в умовах війни та необхідністю подолання бар’єрів, що існують у релігійному середовищі. На основі емпіричного дослідження (N=61), проведеного серед християн (переважно протестантських деномінацій), проаналізовано відмінності у семантичній оцінці понять «світський психолог», «християнський психолог» та «духовний наставник». Використано методику семантичного диференціалу Ч. Осгуда для реконструкції глибинних конотативних значень та виявлення прихованих установок.

Встановлено, що у свідомості віруючих існує чітка ієрархія довіри, де фігура «християнського психолога» займає проміжну позицію між духовним наставником та світським фахівцем, значно перевищуючи останнього за показниками «безпеки», «надійності» та «близькості». Факторний аналіз дозволив виділити інтегративний кластер «Духовної підтримки», куди входять як церковні, так і психологічні інституції, за умови їхньої ціннісної узгодженості. Виявлено сильний кореляційний зв’язок між рівнем особистої релігійності та довірою до фахівця, який декларує християнські цінності (r=0.633), тоді як зв’язок із довірою до світського психолога відсутній. Доведено, що маркер релігійної ідентичності терапевта виступає ключовим фактором подолання психологічного бар’єру «чужого», легітимізує психологічну допомогу та сприяє формуванню міцного терапевтичного альянсу.

Ключові слова: християнська психологія, довіра, релігійна свідомість, семантичний диференціал, психотерапія віруючих, теологічний консерватизм, стигма.

Volodymyr Yasynovyi. The phenomenon of trust in a Christian psychologist in the semantic space of a religious personality.

The article is devoted to the study of the specifics of the perception of the psychologist’s figure by members of religious communities in Ukraine. The relevance of the topic is due to the growing demand for psychological help in the context of war and the need to overcome barriers that exist in the religious environment. Based on an empirical study (N=61) conducted among Christians (predominantly Protestant denominations), the differences in the semantic evaluation of the concepts “secular psychologist”, “Christian psychologist”, and “spiritual mentor” were analyzed. C. Osgood’s semantic differential technique was used to reconstruct deep connotative meanings and identify hidden attitudes.

It was established that in the consciousness of believers there is a clear hierarchy of trust, where the figure of a “Christian psychologist” occupies an intermediate position between a spiritual mentor and a secular specialist, significantly exceeding the latter in terms of “safety”, “reliability”, and “closeness”. Factor analysis allowed identifying an integrative cluster of “Spiritual Support”, which includes both church and psychological institutions, provided they are value-aligned. A strong correlation was found between the level of personal religiosity and trust in a specialist who declares Christian values (r=0.633), while there is no correlation with trust in a secular psychologist. It is proved that the marker of the therapist’s religious identity acts as a key factor in overcoming the psychological barrier of the “alien”, legitimizes psychological help, and promotes the formation of a strong therapeutic alliance.

Keywords: Christian psychology, trust, religious consciousness, semantic differential, psychotherapy of believers, theological conservatism, stigma.

Постановка проблеми. Сучасні виклики, пов’язані з війною та соціальною нестабільністю в Україні, актуалізували потребу у наданні кваліфікованої психологічної допомоги широким верствам населення. Релігійні громади, які традиційно виконують функцію соціальної підтримки, також стикаються з необхідністю реагувати на складні травматичні досвіді своїх членів. Проте практика свідчить, що інтеграція професійної психології у церковне середовище часто натрапляє на опір. Для віруючої людини звернення до психолога пов’язане з ризиком зіткнення цінностей, страхом, що «світські» методи можуть зашкодити вірі або підмінити духовні практики суто гуманістичними підходами.

Ця проблема має глибоке коріння у феномені «релігійної свідомості» як специфічної картини світу, де всі явища поділяються на сакральні (Божественні, спасительні) та профанні (світські, потенційно гріховні). Психологія, як наука світська, часто потрапляє у другу категорію. Це актуалізує проблему довіри до особистості фахівця. Науковий інтерес становить питання: які саме характеристики психолога роблять його «безпечним» для релігійного клієнта? Чи здатна конфесійна ідентифікація фахівця (статус «християнського психолога») зняти бар’єр відчуження і стати містком між наукою та вірою? [2; 4].

Аналіз останніх досліджень та публікацій. Проблема взаємодії психології та релігії розглядається в науці через призму кількох моделей. Е. Джонсон у праці «Психологія і християнство: п’ять поглядів» [4] детально описує спектр підходів: від моделі «біблійного консультування» (де психологія відкидається на користь Писання) до «інтегративної моделі», де психологічні знання гармонійно поєднуються з теологічними істинами. Саме інтегративний підхід сьогодні вважається найбільш перспективним. М. Мак-Мінн [2] наголошує, що для ефективного консультування віруючих психолог має володіти «релігійною компетентністю» – умінням розуміти духовну мову клієнта та використовувати ресурси його віри (молитву, сповідь, прощення) у терапевтичному процесі.

Закордонні емпіричні дослідження (А. Морено [7], Д. Шульц [8]) підтверджують існування феномену «теологічного консерватизму», де чим вищий рівень ортодоксальності та релігійної практики людини, тим менше вона схильна довіряти світським інституціям ментального здоров’я, надаючи перевагу допомозі одновірців або пасторів. В українській психологічній науці цей аспект розглядається переважно теоретично або історично (Б. Копач [1] та ін.). Психосемантичний підхід, розроблений М. Тепляковим [5], відкриває нові можливості для емпіричного вивчення цієї проблеми, дозволяючи реконструювати приховані, неусвідомлювані конотації, які визначають реальну поведінку віруючих. Однак порівняльний аналіз сприйняття образів «світського» та «християнського» психолога на українській вибірці досі не проводився.

Мета статті: на основі емпіричних даних виявити психосемантичні механізми формування довіри до психолога у віруючих респондентів, порівняти семантичні профілі «світського» і «християнського» фахівців та визначити роль релігійної ідентичності терапевта у подоланні бар’єрів звернення.

Виклад основного матеріалу дослідження. Емпіричне дослідження проводилося на базі 61 респондента. До вибірки увійшли особи, які ідентифікують себе як християни (83,6% – протестанти, 4,9% – православні, 1,6% – католики) та демонструють високий рівень релігійної активності (85,2% відвідують богослужіння щотижня).

Для діагностики глибинних установок було використано метод семантичного диференціалу Ч. Осгуда. Респондентам пропонувалося оцінити ряд понять, серед яких «психолог», «християнський психолог», «духовний наставник», «довіра до психолога». Оцінювання здійснювалося за 10 біполярними семибальними шкалами, згрупованими у класичні фактори: оцінка (добрий-поганий), сила (сильний-слабкий, надійний-ненадійний) та активність (активний-пасивний, близький-чужий).

Результати дослідження та їх інтерпретація. Аналіз семантичних профілів (середніх значень) дозволив виявити суттєві відмінності у сприйнятті трьох ключових фігур допомоги.

Образ «духовного наставника» (пастора). Це еталонна фігура у семантичному просторі віруючого. Поняття отримало найвищі бали за всіма факторами: оцінка (M=6.45), сила (M=6.32). Особливо показовими є шкали «надійний» та «безпечний». Наставник сприймається як носій абсолютної безпеки та авторитету, що пояснюється його сакральним статусом та приналежністю до «своєї» групи.

Образ «світського психолога». Ставлення до психолога загалом (без уточнення світогляду) є амбівалентним. Серед позитиву можна віднести те, що респонденти високо оцінюють його компетентність. За шкалами «сильний» (5.5) та «активний» (5.8) психолог сприймається як фахівець, здатний впливати та допомагати. Серед негативу спостерігається «провал» на шкалах соціальної дистанції. Психолог оцінюється як менш «близький» (4.0), менш «приємний» і менш «надійний» порівняно з наставником. Він сприймається як професіонал, але «чужий». Ця дистанція зумовлена побоюванням, що світський фахівець не зрозуміє релігійного контексту проблеми або, що гірше, знецінить його.

Образ «християнського психолога». Результати демонструють яскравий ефект семантичної асиміляції. Профіль цього поняття майже повністю збігається з профілем «духовного наставника» і статистично значущо відрізняється від профілю звичайного психолога (за T-критерієм Вілкоксона, p < 0.001). Християнський психолог оцінюється як «близький» (M=5.5), «надійний» (M=5.8) та «безпечний» (M=6.5). Маркер «християнський» діє як сигнал «свій». Він гарантує клієнту, що терапія буде проходити в безпечному ціннісному полі. Віруючий клієнт готовий довірити свою психіку професіоналу, якщо він впевнений, що цей професіонал поважає його душу.

Для перевірки гіпотези про зв’язок віри і довіри було проведено кореляційний аналіз (Спірмен). Виявлено сильний прямий зв’язок (r = 0.633; p < 0.01) між суб’єктивним рівнем релігійності респондента та рівнем довіри до християнського психолога. Чим глибше віруюча людина, тим більше вона цінує фахівця, який інтегрує віру в практику. Натомість зв’язок між релігійністю та довірою до світського психолога практично відсутній (r = 0.112, незначущий).

Це спростовує поширений міф про те, що релігійність нібито блокує звернення до психологів. Вона не блокує потребу в допомозі, а робить вибір фахівця селективним. Віруючі готові звертатися, але лише до тих, кого вважають частиною своєї ціннісної системи.

Факторний аналіз дозволив виділити потужний фактор 1 «Інтегрована духовна підтримка» (пояснює 56% дисперсії). До цього фактору з високими навантаженнями увійшли поняття «церква» (.847), «духовний наставник» (.815), «християнський психолог» (.802) та «конфіденційність» (.830). Це свідчить про те, що у глибинній структурі свідомості респондентів ці фігури не конкурують, а доповнюють одна одну. Християнський психолог сприймається як частина тієї ж системи підтримки, що й церква. Натомість поняття «Стигма» виділилося в окремий, ізольований фактор, що підтверджує: упередження є зовнішнім соціальним нашаруванням, яке не руйнує внутрішнього ядра довіри до «своїх» помічників.

Висновки та перспективи.

1. У релігійній свідомості українських християн існує чітка ієрархія довіри, де «християнський психолог» сприймається значно позитивніше, безпечніше та ближче, ніж світський фахівець. Він займає унікальну нішу, поєднуючи авторитет науки з авторитетом віри.
2. Основним психологічним механізмом формування довіри є ідентифікація фахівця як носія спільних цінностей. Відсутність цієї ідентифікації створює бар’єр «чужості», який складно подолати лише демонстрацією дипломів чи сертифікатів.
3. Для практичної психології це означає необхідність розвитку «релігійної компетентності» фахівців. Психологам, які працюють з релігійними клієнтами, варто відкрито обговорювати питання світогляду, демонструвати повагу до віри клієнта та, за можливості, інтегрувати його духовні ресурси в терапію.
4. Перспективою розвитку системи ментального здоров’я в Україні є впровадження інтегративних моделей (на кшталт COPE), де налагоджується співпраця між світськими психологічними службами та релігійними громадами, а фігура християнського психолога виступає медіатором цієї взаємодії.

Література:

1. Копач Б. Релігійна свідомість як предмет психологічного дослідження. Перспективи та інновації науки. Серія «Психологія». 2024. № 3(37). С. 885–894.
2. Мак-Мінн М. Р. Психологія, теологія та духовність у християнському консультуванні / пер. з англ. О. Козинець. Херсон: Таврійський християнський інститут, 2023. 344 с. (Серія «Богословська освіта»).
3. Пророк Н. В., Царенко Л. Г., Бойко С. Т. Релігія як ціннісно-смисловий ресурс у ситуації війни. Наукові записки. Серія: Психологія № 1. С. 129–137.
4. Психологія і християнство: п’ять поглядів / за ред. Еріка Л. Джонсона; пер. з англ. Київ: Паливода А. В., 2018. 328 с.
5. Тепляков М. М. Психосемантичний аналіз трансформації свідомості особистості: кваліфікаційна наукова праця на правах рукопису: дис. … д-ра психол. наук: 19.00.01.Київ, 2019. 484 с.
6. Ясиновий В. О. Психосемантичний аналіз уявлень про звернення за психологічною допомогою в релігійній свідомості. Психологія в часи воєнних викликів: пошуки стратегій психологічної стійкості та витривалості: матеріали студентської наукової онлайн-конференції (Острог-Львів, 6 листопада 2025 року). Острог : Видавництво «Острозька академія», 2025. С. 52–57.
7. Moreno A., et al. Religion and Help-Seeking Theological Conservatism and Preferences for Mental Health Assistance. Religions. 2022. 13(5). Р. 415.
8. Schultz David M., Harrop Tiffany M., Preston Olivia C. Attitudes and Preferences Regarding Mental Illness and Treatment Among Christian and Religious/Spiritual‑Unaffiliated Individuals in the USA. Journal of Religion and Health. 2025. P. 2034–2052.

Психологічні наслідки впливу аб’юзивних відносин на особистість: комплексний аналіз та шляхи відновлення

Дана стаття присвячена комплексному аналізу глибинних психологічних наслідків впливу аб’юзивних відносин на особистість жертви. Досліджуються нейробіологічні зміни, формування комплексного посттравматичного стресового розладу (К-ПТСР), деформація ідентичності та самооцінки, порушення в сфері прив’язаності та міжособистісних відносин. Метою роботи є систематизація знань про багатовимірні наслідки тривалого насильства та окреслення інтегрованих підходів до відновлення психічного здоров’я та цілісності особистості. Робота базується на аналізі наукових джерел з психології травми, нейронауки та психотерапії, а також на узагальненні сучасних терапевтичних практик.

Ключові слова: аб’юзивні відносини, психологічна травма, комплексний ПТСР, ідентичність, самооцінка, нейробіологічні наслідки, відновлення особистості.

Kateryna Didyk. Psychological consequences of the impact of abusive relationships on personality: comprehensive analysis and recovery paths.

This article is devoted to a comprehensive analysis of the profound psychological consequences of the impact of abusive relationships on the victim’s personality. Neurobiological changes, the formation of complex post-traumatic stress disorder (C-PTSD), deformation of identity and self-esteem, disorders in the sphere of attachment and interpersonal relations are investigated. The aim of the work is to systematize knowledge about the multidimensional consequences of prolonged violence and to outline integrated approaches to the restoration of mental health and personal integrity. The work is based on the analysis of scientific sources on trauma psychology, neuroscience and psychotherapy, as well as on the generalization of modern therapeutic practices.

Keywords: abusive relationships, psychological trauma, complex PTSD, identity, self-esteem, neurobiological consequences, personality restoration.

Вступ. Актуальність дослідження психологічних наслідків аб’юзивних відносин зумовлена їх масштабним поширенням та глибоко деструктивним впливом на всі сфери життєдіяльності особистості. На відміну від фізичних ушкоджень, психологічне насильство є «невидимим», що ускладнює його своєчасне розпізнавання та надання допомоги. Тривалий вплив контролю, маніпуляцій, газлайтингу та емоційної агресії призводить не до епізодичних порушень, а до системної деформації психічної структури індивіда. Досвід аб’юзу зачіпає фундаментальні основи: самоусвідомлення, образ «Я», здатність до довіри, емоційну регуляцію та нейрофізіологічні процеси. Тому розуміння повного спектру наслідків є критично важливим для розробки ефективних, індивідуально орієнтованих стратегій психологічної реабілітації та соціальної реінтеграції постраждалих.

Мета статті – проаналізувати багатовимірні психологічні наслідки впливу аб’юзивних відносин на особистість жертви на нейробіологічному, когнітивно-емоційному, ідентифікаційному та міжособистісному рівнях, а також окреслити основні напрями відновлення.

Виклад основного матеріалу.

Нейробіологічні та фізіологічні наслідки: травма, «втілена» в тілі.

Найглибші наслідки аб’юзу часто мають «невидиму», нейробіологічну природу. Тривалий психологічний стрес, страх та безпорадність запускають каскад фізіологічних змін, що перебудовують роботу мозку та вегетативної нервової системи (ВНС ).

Відповідно до полівагальної теорії Стівена Порджеса [6], хронічний аб’юз призводить до дисрегуляції ВНС. Організм жертви постійно перебуває в стані гіпер- або гіпоактивації, коливаючись між реакціями «бій/втеча» (гіперактивність симпатичної системи) та «замри» (активація дорсального вагального шляху). Це проявляється у вигляді панічних атак, гіпервігілантності (надмірної пильності), емоційного оніміння чи дисоціації.

Структурні зміни в мозку, виявлені за допомогою сучасних методів нейровізуалізації, включають [5]:

• Гіперактивність мигдалеподібного тіла (амігдали): відповідає за виявлення небезпеки та генерацію страху. Її підвищена активність робить людину надзвичайно чутливою до будь-яких, навіть незначних, сигналів загрози, що сприймаються як небезпечні;
• Зменшення об’єму гіпокампа: ця структура критично важлива для формування контекстуальної пам’яті та розрізнення минулих і теперішніх загроз. Її зменшення пояснює нав’язливі флешбеки, коли травматичні спогади повертаються з силою первісного переживання;
• Пригнічення активності префронтальної кори: відповідає за вищу когнітивну функцію, включаючи контроль імпульсів, планування, прийняття рішень та раціональну оцінку ситуації. Її дисфункція пояснює труднощі жертв з концентрацією, емоційною саморегуляцією та прийняттям складних рішень навіть після виходу з аб’юзивних відносин.

Ці зміни формують травму, «втілену» в тілі, що проявляється хронічним м’язовим напруженням (особливо в зоні плечей, шиї – поза «захисту»), психосоматичними розладами (проблеми з травленням, мігрень, хронічний біль), порушенням сну та харчової поведінки.

Комплексний посттравматичний стресовий розлад (К-ПТСР) як наслідок тривалого «полону».

Для жертв тривалого домашнього насильства класичної діагностичної картини ПТСР часто буває недостатньо. Дослідниця Джудит Герман [3] запропонувала концепцію комплексного ПТСР (К-ПТСР), що розвивається в умовах тривалого, повторюваного насильства, від якого неможливо втекти (наприклад, в сімейних чи партнерських стосунках).

На додаток до класичних симптомів ПТСР (флешбеки, уникання, гіперзбудження), К-ПТСР включає порушення в шести ключових сферах:

1. Порушення регуляції афекту та імпульсів: емоційна нестабільність, спалахи гніву або відчаю, імпульсивність, самопошкоджуюча поведінка, суїцидальні думки;
2. Порушення самосвідомості: стійке відчуття сорому, провини, огиди до себе; сприйняття себе як «зіпсованого», «поганого»; відчуття внутрішньої порожнечі;
3. Порушення міжособистісних відносин: труднощі з довірою, надмірна настороженість або, навпаки, надмірна довірливість; тенденція до повторного вступання в аб’юзивні стосунки; проблеми з встановленням та захистом здоровых меж;
4. Соматизація: психічна травма «мовчить» через психіку, але «говорить» через тіло – хронічний біль, конверсійні симптоми без органічної патології;
5. Дисоціативні симптоми: епізоди деперсоналізації («це відбувається не зі мною») та дереалізації («світ навколо нереальний»); амнезія на травматичні події;
6. Зміна системи значень: втрата ранішніх переконань, віри, почуття справедливості; екзистенційна порожнеча, відчуття безглуздості існування.

Українські дослідження підтверджують високу поширеність саме К-ПТСР серед жертв домашнього насильства, зі специфікою у вигляді тривалої хронізації симптомів та їх посилення в умовах загальнонаціональної травми (війни) [1].

Деформація ідентичності та самооцінки: руйнація «Я».

Систематичне психологічне насильство має за мету не просто завдати болю, а зламати волю та знищити автономну ідентичність жертви. Газлайтинг – маніпулятивна тактика, спрямована на заперечення реальності жертви, – призводить до того, що людина починає сумніватися у власному розумі, пам’яті та адекватності сприйняття. Поступово внутрішній образ себе – «Я-концепція» – замінюється на образ, нав’язаний аб’юзером: «ти нічого не варта», «ти божевільна», «без мене ти ніхто».

Це формує так звану травматичну ідентичність [3], коли досвід страждання стає центральною, визначальною рисою самосвідомості. Жертва починає сприймати себе виключно через призму пережитого насильства. Наслідками цього є:

• Глибоке порушення самооцінки: стійке почуття власної негідності, переконання, що погане ставлення «заслужене»;
• Втрата автентичності: людина втрачає зв’язок з власними потребами, бажаннями, цінностями, намагаючись відповідати нав’язаним ідеалам, щоб уникнути насильства;
• Феномен вивченого безсилля (learned helplessness): після численних невдалих спроб змінити ситуацію формується глибоке переконання у власній неспроможності впливати на події, що паралізує будь-яку активність, спрямовану на порятунок;
• Травматичний сором: інтенсивне почуття сорому не за вчинки, а за сам факт свого існування та перебування в ролі жертви.

Порушення в сфері прив’язаності та міжособистісних відносин.

Досвід аб’юзу кардинально переписує моделі прив’язаності, сформовані в дитинстві. Замість безпечної прив’язаності (впевненість у доступності та підтримці близького), у жертв часто формується дезорганізована або тривожно-амбівалентна прив’язаність [2]. Це проявляється у парадоксальному поєднанні інтенсивного прагнення до близькості з однаково інтенсивним страхом перед нею.

Механізм травматичного зв’язку (часто помилково називають «Стокгольмським синдромом») пояснює, чому жертва може відчувати прив’язаність до аб’юзера. Цикл насильства (напруження – гострий інцидент – «медовий місяць») діє за принципом частового підкріплення: непередбачувані рідкісні епізоди «доброти» чи каяття з боку аб’юзера створюють потужніший ефект залежності, ніж стабільно гарне ставлення. Біологічно це підкріплюється викидом окситоцину («гормону прив’язаності») після стресу, що посилює зв’язок із тим, хто поруч у момент «полегшення».

Наслідки для майбутніх відносин:

• Вторинна віктимізація: несвідоме потрапляння в нові аб’юзивні стосунки через звичність до токсичної динаміки;
• Труднощі з довірою: тотальна недовіра до людей або, навпаки, надмірна довірливість та ідеалізація нових партнерів;
• Порушення особистих кордонів: невміння сказати «ні», толерантність до порушень своїх меж, страх конфлікту;
• Соціальна ізоляція: самотність, уникнення близьких контактів через страх повторної травматизації.

Шляхи відновлення особистості: від нейробіологічної регуляції до відбудови ідентичності.

Відновлення після аб’юзивних відносин є багатоетапним процесом, що вимагає комплексного підходу, спрямованого на усі рівні пошкоджень.

Етап 1: Стабілізація та відновлення безпеки. Першочергове завдання – створити фізичну та психологічну безпеку. Терапевтична робота на цьому етапі включає:

• Психофізіологічну регуляцію: техніки заземлення (grounding), дихальні вправи, спрямовані на активацію парасимпатичної системи та виведення зі станів «замри»/«бій»;
• Нормалізацію реакцій: пояснення, що симптоми клієнта – це нормальна реакція на ненормальні обставини, що зменшує додатковий сором;
• Створення плану безпеки та ресурсної мережі.

Етап 2: Переробка травматичного досвіду. Після стабілізації починається робота з інтеграцією травми:

• Травмо-фокусована когнітивно-поведінкова терапія (ТФ-КПТ): допомагає виявити та змінити деструктивні переконання («Я винна», «Я слаба»);
• EMDR-терапія (Десенсибілізація та переробка рухами очей): дозволяє «перепрограмувати» травматичні спогади, знижуючи їх емоційну напруженість [4];
• Сенсомоторна психотерапія: працює з тілесними аспектами травми, допомагаючи вивільнити хронічне м’язове напруження та інтегрувати дисоційовані переживання [5].

Етап 3: Реінтеграція та відбудова нового «Я». Заключний етап спрямований на творення нової, цілісної ідентичності:

• Розвиток самоспівчуття (self-compassion): формування доброзичливого, підтримуючого ставлення до себе замість самокритики [4];
• Формування здорових кордонів та навичок асертивної поведінки;
• Наративна терапія: допомагає створити цілісну історію життя, де травма є частиною досвіду, але не визначає всю особу;
• Відновлення соціальних зв’язків та професійної реалізації.

В умовах українського контексту важливо інтегрувати терапію особистої травми з врахуванням колективної (війна). Ефективними є підходи, що поєднують вербальні методи з тілесно-орієнтованими та арт-терапевтичними практиками.

Висновки.

Психологічні наслідки впливу аб’юзивних відносин на особистість є глибокими, системними та багатовимірними. Вони не обмежуються окремими симптомами, а являють собою комплексну трансформацію психіки на нейробіологічному, емоційно-когнітивному, ідентифікаційному та соціальному рівнях. Тривале насильство призводить до структурних змін у мозку, формування комплексного ПТСР, руйнації самооцінки та ідентичності, порушення моделей прив’язаності, що створює високий ризик ревіктимізації.

Відновлення особистості після такого досвіду – це довгий і складний шлях, що вимагає професійного супроводу та проходить через етапи стабілізації, переробки травми та реінтеграції. Критично важливим є підхід, що враховує як психічні, так і тілесні аспекти травми, сприяє розвитку самоспівчуття та формуванню нових, адаптивних стратегій життя. Подолання наслідків аб’юзу є можливим і веде не просто до зменшення симптомів, а до відбудови цілісної, автономної особистості, здатної до здорової близькості та повноцінного життя.

Література:

1. Сніжневська, О. В. (2021). Комплексний ПТСР: теоретичний конструкт та клінічні прояви. Український вісник психоневрології, 29(1), 15–18.
2. Bowlby, J. (1969). Attachment and Loss: Vol. 1. Attachment. New York: Basic Books.
3. Herman, J. L. (1992). Trauma and Recovery. New York: Basic Books.
4. Neff, K. D. (2003). Self-Compassion: An Alternative Conceptualization of a Healthy Attitude Toward Oneself. Self and Identity, 2(2), 85–101.
5. Ogden, P., Minton, K., & Pain, C. (2006). Trauma and the Body: A Sensorimotor Approach to Psychotherapy. W.W. Norton & Company.
6. Porges, S. W. (2011). The Polyvagal Theory: Neurophysiological Foundations of Emotions, Attachment, Communication, and Self-regulation. W.W. Norton & Company.
7. Shapiro, F. (2018). Eye Movement Desensitization and Reprocessing (EMDR) Therapy: Basic Principles, Protocols, and Procedures(3rd ed.). Guilford Press.
8. Van der Kolk, B. A. (2014). The Body Keeps the Score: Brain, Mind, and Body in the Healing of Trauma. Viking.