На сьогодні найбільш використовуваними напрямками та методами маніпулятивних інформаційних технологій РФ відповідно до України були (та і залишаються надалі): поступове зниження світового іміджу України метою якого є послаблення геополітичної значущості; дозування та викривлення інформаційного потоку, що має на маті спричинення дестабілізації ситуації в державі та впровадження власної політики «керованого хаосу»; створення та впровадження власних стереотипів меншовартості та вторинності українського народу, а також відповідна руйнація відчуття народу і нації; переважання російської мови, культурних аспектів та традицій для встановлення самоідентифікації при паралельному відображення української мови та культури.
В основному інформаційний потік російських інтернет-ЗМІ часто застосовує методи «дозованої» інформації, дезінформацію з паралельним спотворенням перебігу подій, відображення міксу подій, фактів та суб’єктивних думок та припущень в їхньому контексті, відбір подій (який слугує лише користі Росії), інформаційний рефреймінг, подання інформаційних повідомлень типу «без коментарів» після попереднього налаштовування об’єкта, що поглинає інформацію, заборонені міжнародним законодавством технології «25 кадру» та часткове перебільшення та замовчування дійсного перебігу подій та реального відображення фактів [2].
За допомогою певних лінгвістичних прийомів російські журналісти намагаються так впливати на психіку населення, щоби пізніше індивіди думали, що вони самостійно дійшли до певного висновку на основі власного життєвого досвіду та поінформованості. Також використовуються прийоми мовного впливу – це прийоми які пов’язані із свідомим та цілеспрямованим застосуванням тих чи інших особливостей конструювання та застосування мовних виразів. Є велика кількість засобів, пов’язаних із значенням мовного виразу, які застосовуються із метою подання інформації, щодо висвітлення реальної події у відповідному світлі, яке є вигідним для російських інтернет-ЗМІ [3].
Для дестабілізації українського суспільства російські інтернет-ЗМІ активно грають на проблемах реалізації гуманітарних прав російської етнічної та російськомовної спільнот в Україні. Російські інтернет-ЗМІ дискредитували політичний курс України на європейську інтеграцію, підтримували та посилювали антизахідні та антинатівські стереотипи, сформовані ще за радянських часів, роздмухували поодинокі випадки ксенофобських провокацій, послідовно компрометували державну політику щодо відновлення історичної пам’яті та справедливості. Росіяни навперебій почали жахати своїх громадян і світову спільноту тим, що в Україні почався хаос, розпад та деградація держави. Певним чином цьому «підігрують» замовні виступи, публікації деяких вітчизняних політтехнологів, політичних і медійних персон, які фактично стали агентами кремлівської або прокремлівської пропаганди, а нерідко є безпосередньо задіяними у провокативних діях [1].
Отже, застосування російськими інтернет-ЗМІ інформації як зброї проти України має значну історію, а в умовах розвитку інформаційного суспільства має значну силу і виступає як першочерговий засіб, який здатен впливати і на велику аудиторію і здатен впливати на тих, які формулюють стратегічні рішення. Більша частина методів та форм інформаційного тиску старі як світ, а отже й широко відомі, тим не менше перед їх силою не здатне встояти жодне суспільство. Сучасні інформаційні технології дають можливість запускати в оббіг потрібну Росії інформацію начебто як позицію і думки пересічних громадян, розповсюджувати її як для внутрішньої громадськості, так і для світового співтовариства.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Мерзлюк Ю. Б. Кримський конфлікт: російсько-український інформаційний простір [Електронний ресурс] / Ю. Б. Мерзлюк. Режим доступу : http://kgimv.nau.edu.ua/images/Konferentsiya.pdf. – Назва з екрану.
2. Присяжнюк Д. М. Застосування маніпулятивних технологій з боку Росії в ЗМІ України (на прикладі Криму) [Електронний ресурс] / Д. М. Присяжнюк. Режим доступу : http://vuzlib.com/content/view/1108/23 – Назва з екрану.
3. Хоменко, І. В. Еристика [Електронний ресурс] / І. В. Хоменко. Режим доступу: http://pidruchniki.ws/15660212/ritorika/priyomi_vplivu_superechkah. – Назва з екрану.

Головною метою інформаційного забезпечення маркетингово-комунікаційної політики (ІЗМКП) є створення системи взаємозалежних і взаємодоповнюючих показників, які дозволять одержувати необхідну кількісну і якісну інформацію [5, с. 43]. Завданням менеджера чи керівника книговидавництва є відбирати й використовувати найбільш актуальну в певний період часу при певних обставинах інформацію для того, щоб підвищити конкурентоспроможність книжкового продукту, збільшити попит на нього та знизити ризик незатребуваності.
В Україні стан ІЗМКП не відповідає вимогам ефективного управління. Сьогодні в діяльності книговидавництв існує певна суперечність: з одного боку, достатньо розроблений механізм, який дозволяє отримувати маркетингову інформацію; з іншого боку – невелика кількість книговидавництв використовує цей механізм у своїй діяльності [1, с. 173]. Це пов’язано із тим, що на ринку переважають фірми регіонального характеру, менеджери яких не усвідомлюють важливість використання маркетингової інформаційної системи (МІС) та інформаційних технологій в умовах інтенсивного розвитку ринкових відносин. Таким чином, вони не вважають за доцільне витрачати свої кошти і час на маркетингові дослідження ринку та організацію інформаційного забезпечення маркетингово-комунікаційної політики на книговидавництві в цілому.
Хоча є й такі книговидавництва, що використовують у своїй діяльності ІЗМКП, але вони, перш за все, орієнтовані на збір маркетингової інформації та її первинний аналіз, а не на налагодження повноцінного комплексу ІЗМКП. Основною проблемою при побудові такої МІС є наявність різних інформаційних джерел, які часто суперечать один одному і не можуть бути зведені в єдину інформаційну систему [2, с. 19].
Що ж до рівня розвитку ІЗМКП, то в різних країнах він різний. Це залежить від економічної ситуації у країні, тобто стадії розвитку становлення маркетингу, і масштабів діяльності книговидавництв та їх виробничих відносин. Рівень складності МІС книговидавництва обумовлений існуючим документообігом, системою економічних показників їх діяльності, структурним складом підрозділів, які беруть участь у процесі управління і інтенсивністю потоків інформації, яка циркулює між ними. У зарубіжних країнах вирішення інформаційних завдань маркетингу книговидавництв забезпечується, з одного боку за рахунок створення і підтримання внутрішніх МІС, а з іншого – на основі широкого використання інформаційних продуктів і послуг, які запропоновані на ринку маркетингової інформації [2, с. 65].
Великий сегмент зарубіжного інформаційного ринку займають такі інформаційно-аналітичні послуги, як проведення маркетингових досліджень, підготовка аналітичних оглядів і довідок, моніторинги фінансового стану ринків [3, с. 47]. Схожі послуги дуже дорого коштують, оскільки забезпечують замовника комплексною переробленою і вже готовою до використання інформацією. Саме тому дуже популярним є звернення до послуг спеціалізованих інформаційних агентств, які у вигляді баз даних (БД) можуть надати потрібну інформацію.
Серед фірм і агентств, які займаються розповсюдженням маркетингової інформації, найбільш відома корпорація «The Dun & Bradstreet», яка шляхом випуску друкованих видань і доступу до своїх багаточисельних БД здійснює інформування про 3 млн. фірм у США і Канаді. Корпорація признана світовим лідером у цій галузі. Стійке місце на інформаційному ринку займають «Standart and Poor» і «Mood», які видають комерційні журнали, довідники, державні звіти, а також генерують колосальні БД, які містять у собі багато аналітичної інформації [4, с. 46]. Серед інших великих інформаційних компаній, власників зарубіжних БД можна назвати: DIALOG CORPORATION (США), PERGAMON ORBIT INFOLINE. Inc. (Великобританія), Reuters (Великобританія) та інші.
Отже, українські книговидавництва не завжди звертаються до використання МІС у своїй діяльності, а ті, що використовують її повною мірою, мають проблеми з недостатньою кількістю даних, наявністю розрізнених та неповних інформаційних джерел, які часто суперечать один одному. У той час, для закордонного книговидавництва основна складність полягає у великій кількості надлишкових даних. Саме тому вони здебільшого покладаються не на безпосередній збір інформації, а на БД, з яких можна отримати необхідну та достовірну інформацію. Також основна відмінність полягає у тому, що в розвинених країнах функціонування МІС сьогодні перебуває на етапі кардинальної зміни підходів до обробки і збереження інформації. В Україні основним поки що залишається збір та первинний аналіз даних.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Гpигopук П. М. Iнфopмацiйна технoлoгiя як iнстpумент пiдтpимки пpийняття маpкетингoвoгo piшення [Текст] / П. М. Гpигopук // Пp. Oдес. пoлiтехн. ун-ту. – Oдеса, 2011. – Вип. 3. – С. 170-176.
2. Дoлгoпoлoва Е.Е. Инфopмациoннoе oбеспечение маpкетинга: теopiя и пpактика [Текст]: научнo-пpактич. пoсoб. / Е.Е. Дoлгoпoлoва. – Минск: Нoвoе знание, 2010. – 143 с.: ил. – (Пpoфессиoналам библиoтечнoгo дела).
3. Степанчук I.П. Iнфopмацiйне забезпечення мiжнаpoднoї маpкетингoвoї дiяльнoстi [Текст] / I.П. Степанчук // Вiсник Київськoгo нацioнальнoгo унiвеpситету iменi Таpаса Шевченка. – К.: ВПЦ «Київський унiвеpситет», 2005. – С. 46
4. Developing a knowledge-based tourism marketing information system [Text] / Fesenmaier P, Daniel R., Leppers A. W., O’Leary J. – Routledge, 2006. – 214 p.
5. Miller Jules. Marketing Information System [Text] / Jules Miller. – GRIN Verlag, 2011. – 577 p.

Основним елементом системи візуальної ідентифікації органів державної влади є його логотип. Логотип органу державної влади – це візуалізований образ державного органу, зображення повної або скороченої його назви у вигляді набору графічних елементів. Призначення фірмового знак полягає у тому, щоб виділити відмінні, ідентифікуючі риси, вказати на них і при цьому зобразити їх такими, що постійно розвиваються [1, с. 44]. Правильно спроектований знак може підвищити рівень довіри громадян до органів державної влади, а також забезпечити закладення базису для плідної співпраці з бізнесовими структурами та громадськими організаціями.
Найбільш раціональним для органів державної влади є використання логотипів із національною символікою. Національний символ – узагальнене зображення цілої системи понять, ідей (зазвичай абстрактних), які акумулювали у собі нашарування значень і смислів, притаманних певній епосі, певному періоду становлення і розвитку українського народу. Символи у логотипі відіграють ключову роль у сприйнятті образу – підштовхують свідомість глядача до розуміння предметного і сюжетного змісту твору [2, с. 6].
Логотипи із національною символікою впливають на підсвідомість людини, транслюючи ті потужні пласти значень і смислів, які були накопичені в минулому. Вони структурують спосіб бачення світу цільової аудиторії і організовують будь-який її чуттєвий досвід. Крім того, логотип із національною символікою: забезпечує ідентифікацію органу державної влади громадськістю; дозволяє підвищити рівень довіри громадян до органів державної влади; дає можливість працівникам ототожнити себе з органом влади, його місією, цілями, що підвищує рівень задоволеності роботою та покращує ефективність.
Фірмовий знак із інтегрованим національним символом стає зрозумілим цільовій аудиторії в процесі подвійного декодування закладеної в ньому інформації: при сприйнятті змісту національного символу відбувається його накладення на зміст графічних елементів логотипу. Взаємодія цих двох значень призводить до створення єдиного загального концепту (сенсу) твору. Сенс, отриманий в результаті такого змішування різнорідних компонентів, дозволяє сприйняти подвійну інформацію цілісно, що забезпечує її комплексний вплив на адресата. В такому випадку очевидна інформація, вміщена у логотипі, допомагає розкрити прихований зміст національного символу, який спрямований на досягнення істинних цілей дизайнера.
При створенні логотипу із національною символікою надзвичайно важливим є виокремлення шляхів інтеграції символу у фірмовий знак. Основними шляхами інтеграції національного символу у логотип є: повторення національним символом змісту зображальних та / або шрифтових елементів логотипу – у такому випадку національний символ узагальнено дублює значення логотипу; доповнення національним символом зображальних та / або шрифтових елементів фірмового знаку – здійснюється інтерпретація основного значення логотипу за допомогою національних мотивів; виділення за допомогою національного символу певного зображального чи шрифтового елемента логотипу полягає у встановленні певних смисленнєвих відтінків у творі; протиставлення значень національного символу та логотипу передбачає внесення у твір смислових суперечностей, які утворюють кілька центрів привернення уваги реципієнта; поєднання національного символу (кількох символів) із зображальними та / або шрифтовими елементами фірмового знаку полягає у повному злитті всіх елементів твору в єдине ціле; заміна (повна або часткова) національним символом зображальних та / або шрифтових елементів логотипу зазвичай застосовується у редизайні.
Отже, логотип відіграє важливу роль у тому, як орган державної влади репрезентує себе перед внутрішньою та зовнішньої аудиторіями. Фірмовий знак із інтегрованою національною може підвищити рівень довіри громадян до органів державної влади, а також забезпечити закладення базису для плідної співпраці з бізнесовими структурами та громадськими організаціями.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ ТА ЛІТЕРАТУРИ

1. Кулагина, Н. В. Символ и символическое сознание [Текст] / Н. В. Кулагина // Культурно-историческая психология: международный научный журнал / Ред. В. П. Зинченко. – 2006. – № 1. – С. 3-11.
2. Лазарчук, А. Визначення сутності логотипів та їх класифікація [Електронний ресурс] / А. Лазарчук. – Режим доступу: https://naub.oa.edu.ua. – Назва з екрану. (дата доступу 26.04.15).
3. Эльбрюнн, Б. Логотип [Текст] / Б. Эльбрюнн. – СПб. : Издательский дом «Нева», М. : «ОЛМА-ПРЕСС Инвест», 2003. – 127 с.

Найбільше праць вітчизняних та російських науковців, які займаються дослідженням інформаційних потреб зосереджено в галузі бібліотекознавства. Найбільшого поширення в сучасній теорії інформаційних потреб отримав діяльнісний підхід, відповідно до якого в основі виникнення та задоволення інформаційних потреб лежить діяльність людини.
Багато науковців надаючи визначення поняттю інформаційні потреби, роблять одну і ту ж помилку: вдаються до тавтології у понятті та визначенні, що суперечить логічним правилам дефініції. Вони намагаються дати визначення поняттю «інформаційні потреби» через змістовно близькі поняття «необхідність», «дефіцит», «нестача». Наприклад, інформаційні потреби – це нестача інформації; або інформаційна потреба – це стан суб’єкта, що відображає дефіцит інформації; чи взагалі – це потреби особистості в інформації.
Серед науковців нема єдності у розумінні природи інформаційних потреб: чи можуть вони бути об’єктивними чи лише суб’єктивними. Також в теорії інформаційних потреб є невирішеним питання про усвідомленість інформаційної потреби, як ознаки її існування. Більшість науковців стверджують, що усвідомленість є важливою умовою, проте існує і протилежна думка про те, що інформаційні потреби можуть існувати в потенції та не усвідомлюватись людиною доки доти не будуть задоволені, або виявлені експертом.
Проаналізувавши різні думки щодо цього поняття, спробуємо подати своє розуміння та визначення інформаційних потреб. На нашу думку, базові потреби існують завжди. Якщо людина як система функціонує в нормальному стані, буде не вірно стверджувати, що в конкретний час у неї нема потреб. Потреба існує об’єктивно, не залежно від нас.
Демонстрацією цього твердження є випадки, коли людина свідомо відмовляється від їжі (тобто не усвідомлює реально існуючої об’єктивної потреби, не має бажання споживати їжу) та помирає. Ми не можемо сказати, що у цієї людини не було потреби, бо вона не була усвідомлена. Так, цей випадок є прикладом порушення нормального функціонування свідомості (психічної хвороби), але він дуже добре демонструє об’єктивну природу потреб.
Вище ми подали приклад, що стосувався біологічних потреб лише тому, що він є більш зрозумілим і близькими для нас. Так ми підходимо ближче до розуміння того, чим є потреба взагалі. Ми з’ясували, що потреба (а отже, й інформаційна потреба) все ж має об’єктивний характер та існує незалежно від того чи усвідомлює її людина.
З’ясувавши основні суперечні моменти, ми можемо спробувати надати власне визначення. Інформаційні потреби – це функціональна властивість живих систем активно реагувати на неузгодженість між наявними знаннями та об’єктивною реальністю. Виходячи з цього визначення, інформаційні потреби виникають тоді, коли суб’єкт помічає невідповідність між реальністю та знаннями. Причому ми не акцентуємо увагу на тому, що інформаційна потреба має бути усвідомлена. Вона може виражатись в підсвідомих сигналах, бажаннях тощо.
Таким чином, в сучасній науці у розумінні інформаційних потреб немає чіткого розмежування понять, багато науковців по-різному називають одні і ті ж, або дуже схожі явища. Оскільки ми сьогодні говоримо про перехід до інформаційного суспільства, а розвиток інформаційної сфери визначено пріоритетним напрямом діяльності багатьох країн світу, то ґрунтовні дослідження та формування єдиної термінології щодо інформаційних потреб, зараз на часі.

У цьому досліджені експертне опитування було використане з метою з’ясувати особливості Етичного кодексу журналіста, дізнатися які норми кодексу порушують журналісти суспільно-політичних видань, охарактеризувати ґрунтовність навчальних дисциплін з вивчення етичних норм. В опитуванні взяли участь 25 експертів – викладачі, медіа-експерти, редактори видань, журналісти. Серед них приблизно однакова кількість працює у сфері журналістики до 5 років, від 5 до 10 років та більше 10 років.
На питання «Чи вважаєте Ви Кодекс етики українського журналіста основним документом, який регулює діяльність журналістів?» відповіді розподілили практично порівну [3]. Одні погоджуються, вказуючи, що це основні норми, які допомагають журналістам орієнтуватися у своїй професійній діяльності. Інші ж категорично не погоджуються, обґрунтовуючи це тим, що основними є закони України, а Кодекс етики є лише одним із фактичних документів, який може регулювати норми поведінки у галузі та впливати на контент підготованих матеріалів. Зважаючи на те, що він не має високої юридичної сили, чимало представників ЗМІ не вважають за потрібне ним керуватися. Натомість важливо дотримуватися норм Цивільно-процесуального кодексу, Трудового кодексу, знати норми юридичної відповідальності у роботі із різнотипною інформацією (наприклад, із елементами державної таємниці, таємниці суду та слідства і т. д.).
У цьому випадку, напевно, ніхто не зможе вказати однозначну правильну відповідь, адже положення Кодексу етики тісно перегукуються із нормами законодавства. Тому відповідь на це питання залежать від рівня морально-етичного виховання або ж відчуття правової відповідальності журналіста.
Далі було з’ясовано, що 64 % експертів повністю погоджуються з усіма пунктами Етичного кодексу журналіста [3]. Решта ж – 36% – частково погоджуються, стверджуючи, що журналіст є «уособленням скромності», а інколи треба додавати трохи «наглості». Також зауважують, що амбіції для хорошого журналіста потрібні, головне – знати міру і не маніпулювати інформацією, щоб не завдати шкоду іншим, бо шкодить не речовина, а доза.
Експерти запропонували додати до кодексу положення про гендерну паритетність, неприпустимість мовної ворожнечі, а також звернути увагу на сучасні виклики маркетингу і додати норми, які б стосувалися конкретно рекламних та PR статей.
Цікавим виявився той факт, що самі експерти не завжди дотримуються норм етичного кодексу. Причини на те такі: тиск влади та «місцевих кланів», незнання повністю усіх норм кодексу на початках професійної діяльності, відсутність належного часу для підготовки матеріалу, заангажованість через тиск керівництва, виникнення конфліктів інтересів, які змушують порушувати норми.
Експерти зазначили, що вони найчастіше надають перевагу таким суспільно-політичним виданням: «Українська правда» (23), «Дзеркало тижня» (13), «День» (8), «Новое время» (3), «Телекритика» (4), «Експрес» (2), «ОГО» (2). Такий вибір зумовлений наступними факторами: якісна аналітика; ґрунтовність новин; повнота представленої тематики; цікаві автори; довіра до авторитету видань; об’єктивність.
На питання «Як часто Ви спостерігали порушення норм Етичного кодексу журналіста у суспільно-політичних виданнях?» відповіді експертів розподілились так: завжди – 20 %, часто – 28 %, дуже рідко – 32%, ніколи – 20%. Респонденти зазначають, що порушення найчастіше трапляються у регіональних медіа, до прикладу в «ОГО» та «Takeinfo.net» – рівненські видання. Але і в решті також зафіксовані такі випадки, оскільки вони приватні. До прикладу, експерти спостерігали порушення в таких загальнонаціональних інтернет-виданнях як «Обозреватель» та «УНІАН». А найбільше порушень можна помітити під час виборчих кампаній.
На думку експертів, порушення норм кодексу зумовлено такими факторами: матеріальною вигодою (8); незнанням кодексу (5); юним віком журналістів і браком досвіду (5); неуважністю керівництва до таких деталей (3); заангажованістю ЗМІ (3); особистими переконаннями (1).
Найчастіше експерти помічали недотримання таких норм Кодексу:
1. Журналіст не може вдаватися до некоректних, протизаконних способів отримання інформації;
2. Журналіст не може отримувати хабар за поширення недостовірної або брехливої інформації;
3. Журналіст має уникати образ з приводу расових, національних, релігійних поглядів людей, протистояти екстремізму;
4. Журналіст у професійній діяльності не піддається тискові владних структур.
Крім порушень норм кодексу, експерти також відзначають часті порушення стандартів журналістської діяльності, а саме недотримання балансу думок і точок зору. Адже питання не можна повністю розкрити, якщо не представлено думки усіх сторін, у тому числі незацікавлених.
На питання «Чи є, на Вашу думку, доцільним Кодекс етики журналіста, оскільки його положення практично повністю дублюють законодавчі норми?» експерти відповіли позитивно, обґрунтовуючи це тим, що це більш спеціалізовані та конкретизовані правила, і вони часто застосовуються у тих ситуаціях, коли законодавство неналежно випрацюване або відповідні органи не притягують до відповідальності ті чи інші ЗМІ.
Наступний блок питань стосувався наявності у навчальних програмах вишів на спеціальності «Журналістика» дисциплін з вивчення етичних норм та їх ґрунтовності. Усі експерти однозначно відповіли, що такі навчальні курси є. Оскільки метою нашого дослідження є надання практичних рекомендацій щодо навчальних курсів з журналістської етики конкретно в НаУОА, то важливо було дізнатися про такі курси саме тут. Конкретно у навчальній програмі спеціальності «Журналістика» в Острозькій академії є курс «Журналістська етика». Крім того, є окремі блоки, присвячені питанням Етичного кодексу у курсах «Проблематика ЗМІ», «Журналістське дослідження». У межах цих курсів студенти детально вивчають положення Етичного кодексу, аналізують випадки його порушення, можливі шляхи виходу зі спірних ситуацій.
Цікавила думка експертів щодо того, що можна змінити чи додати до навчальних дисциплін з вивчення етичних кодексів у сфері журналістики для зменшення випадків їх порушень у подальшій професійній діяльності. В основному, експерти зазначають, що необхідно додати більшу кількість годин на вивчення цих курсів, зокрема для практики. Також важливо розглядати конкретні кейси і запрошувати журналістів-практиків, які би ділились власним досвідом.
Отже, було проведено експертне опитування, у результаті якого було з’ясовано особливості Етичного кодексу журналіста, виокремлено норми кодексу, які найчастіше порушують журналісти суспільно-політичних видань, охарактеризовано ґрунтовність навчальних дисциплін з вивчення етичних норм.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Іванов, В. Журналістська етика [Текст] : підруч.для студ. ВНЗ / В. Іванов, В. Середюк. – К. : Вища школа, 2006. – 231 с.
2. Іванов, В. Практикум із журналістськї етики [Текст] : навч. посіб. / В. Іванов, С. Штурхецький. – К. : Видавець О. Зень, 2012. – 320 с.
3. Кодекс етики українського журналіста [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.cje.org.ua/documents/47/. – Назва з екрану.
4. Комісія з журналістської етики: офіційний сайт [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.cje.org.ua/. – Нзава з екрану.
5. Толстих. Н. Експертні опитування [Електронний ресурс] / Н. Толстих. – Режим доступу: http://i-soc.com.ua/school/Tolstyh_Expert.pdf. – Назва з екрану.

Формування мережевої форми взаємодії є історичною відповіддю на ситуацію комунікаційного надлишку. Суспільство, ключову комунікативну роль в якому починають грати мережі, вільно формує об’єднання людей і групи за інтересами. На відміну від традиційних соціальних структур, мережі здатні сприймати і самостійно створювати нові комунікативні конфігурації, недоступні для традиційних інститутів.
Основою такого суспільства є мережева комунікація, однією з форм вираження якої є помітне зростання числа соціальних Інтернет-мереж. Вони виступають інструментом, за допомогою якого велика кількість користувачів глобальної мережі отримують додаткові можливості у спілкуванні [1].
Сучасні комунікаційні технології дозволяють створювати соціальні спільноти (Інтернет-ком’юніті) з практично будь-якими заданими характеристиками – освітніми, професійними, віковими. Вони формуються на тлі акселерації соціального часу і посилення динаміки комунікаційних форм у процесі суспільного відтворення. При цьому стійкі відносини поступаються місцем постійним змінам, а суспільство стає схожим на рефлексивні та комунікаційні спільноти [4].
Останнім часом в деяких країнах світу соціальні мережі починають застосувати в діяльності органів державної влади. Основною причиною цього є те, що соціальні мережі зарекомендували себе як інструмент для політичних впливів на суспільство з одного боку, та впливу кожної окремої особистості на державні процеси та владу з іншого. Таким чином утворюються нові моделі взаємодії особи, що представляє суспільство та влади, яка визначає особливості функціонування держави. Налагодження якісного процесу подібної комунікації сприяє встановленню демократії в країні.
Представляючи собою своєрідний альянс «професіоналів і дилетантів», мережа продукує активні обмінні процеси, мотивує співробітництво, упорядковуючи практики комунікаторів і реципієнтів і, у кінцевому рахунку, сприяє закріпленню принципів співпраці та співробітництва (М. Кастельс) [2].
Треба зазначити, що поняття «соціальна мережа» (далі СМ) має кілька значень у понятійно-категоріальному апараті соціології. Основне, широке значення припускає трактування соціальної мережі як структури, що складається з вузлових елементів і зв’язків між ними – соціальної павутини [1]. Термін «соціальні мережі» був введений у 1954 році представником «манчестерської школи» Джеймсом Барнсом у статті «Класи і збори в норвезькому острівному приході», яка увійшла до збірки «Людські стосунки» [5].
Основне технологічне визначення соціальної мережі звучить так: СМ – це інтерактивний веб-сайт з великою кількістю користувачів, які створюють його контент. Це специфічне автоматизоване середовище, яке дає можливість формувати соціальні контакти та групи об’єднані спільними інтересами та вподобаннями. В загальному, будь-яку онлайн спільноту можна вважати соціальною мережею [1].
Перші соціальні мережі з’явилися в середині 1990-х років і надавали користувачам початкові можливості для спілкування (eGroups/OneList, ICQ, Evite). Спочатку вони не вважалися соціальними мережами, але стали основою для подальшого розвитку подібних онлайн сервісів для різних форм взаємодії користувачів. Таким чином були створені Friendster, LinkedIn, Tribe, Orkut, Spoke, які можна використовувати для роботи і для розваг.
Нині ми вступили в третю епоху соціальних мереж. Після ейфорії «участі заради участі» сучасні мережі стають необхідним робочим інструментом для людської діяльності, будь то бізнес або творчість. Останнім часом соціальні мережі перетворюються на інструмент інформаційного впливу та маніпулювання масовою свідомістю [6].
Сьогодні комунікація в соціальних мережах виходить на новий рівень, і це є наслідком тих подій, що відбуваються в суспільстві. Враховуючи можливості соцмереж, їх можна вважати потужним інструментом впливу на інформаційні процеси в суспільстві та на самих користувачів. Особливостями СМ є велика аудиторія та наявність особистої інформації про користувача. Таким чином соціальні мережі можуть бути сполучною ланкою між владними структурами та суспільством.
Водночас, за допомогою соціальних мереж виконується соціальна функція: пов’язується між собою велика кількість людей, формуючи соціальні спільноти. Як би не змінювався мережевий простір, контент, що може зацікавити користувача, лишається основним для просування в соціальній мережі [3]. Таким чином з допомогою соціальних мереж державні службовці мають можливість поширювати інформацію відповідної тематики для конкретних аудиторій, збирати інформацію про зацікавлення та інтереси людей певної території. Також можна створювати віртуальні громадські обговорення нагальних локальних проблем та спільно шукати шляхи їх вирішення.
Держава не достатньо дбає про конкурентоспроможність власних якісних інформаційних продуктів у вітчизняному інформаційному просторі. І особливо, як показує практика, це проявляється в соцмережах, де практично відсутня відповідна державна політика, не виявляється державний інтерес [2].
Отже, створення нових технологій використання Інтернету, зокрема соціальних мереж, призводить до їх популяризації та перетворення у потребу життя, без якої не можливо виконувати соціальні функції. В результаті утворюються нові форми комунікації та взаємодії людей у суспільстві, яке стає більш віртуалізованим і залежним від електронних ресурсів. В таких умовах органи державної влади повинні удосконалювати свою діяльність щоб відповідати вимогам сучасності. Соціальні мережі, як популярний елемент сучасного інформаційного простору, можуть стати якісним інструментом для встановлення зв’язку між державною владою та суспільством, а також платформою для спільної діяльності задля визначення та пошуку шляхів вирішення нагальних проблем.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Галіч, Т. О. Соціальні Інтернет-мережі та віртуалізація суспільного життя [Текст] / Т. О. Галіч // Соціологія майбутнього: науковий журнал з проблем соціології молоді та студентства. – Х., 2010. – Вип. 1. – С. 145-152.
2. Соціальні мережі як інструмент взаємовпливу влади та громадянського суспільства / О. С. Онищенко, В. М. Горовий, В. І. Попик та ін.; НАН України, Нац. б-ка України ім. В. І. Вернадського. – К., 2014. – 295 с.
3. Соціальні мережі як соціальні медіа [Електронний ресурс]. – Режим доступу: https://prezi.com/q_9_6suwfgwh/presentation/. – Заголовок з екрана. – Дата доступу: 12.02.2015.
4. Аксиологический й идеологический статус сетевого общества в информационном социальном пространстве постановка проблеми [Электронный ресурс]. – Режим доступа: http://huminf.tsu.ru/e-jurnal/magazine/3/luk_nur.htm. – Название с экрана. – Дата доступа: 11.02.2015.
5. О возникновении термина социальные сети [Электронный ресурс]. – Режим доступа: http://www.social-networking.ru/. – Название с экрана. – Дата доступа: 11.03.2015.
6. Социальные сети как актуальный способ самовыражения массового человека [Электронный ресурс]. – Режим доступа: http://www.moluch.ru/archive/39/4592/. – Название с экрана. – Дата доступа: 02.03.2015.

На розгляді у Верховній раді України зараз стоїть питання про роздержавлення друкованих ЗМІ. Основними аргументами за є те, що державні ЗМІ – пережиток радянського минулого і фінансування їх з бюджету є недоцільним, адже це означає їх підпорядкованість та залежність від владних структур.
Порівнюючи розвиток регіональних ЗМІ в такій країні як Білорусь, з українськими, можна сказати, що в Білорусі тенденція тяжіє до домінування регіональної та місцевої преси в певних районах країни. Держава всіляко сприяє у розвитку цього виду видань. Однак, районна преса не завжди може забезпечити належне інформування громадян. Такі видання, зазвичай акцентують увагу на місцевих питаннях, та недостатньо уваги приділяють загальнодержавним та міжнародним проблемам. Інформування такого виду веде до фрагментації країни на інформаційному рівні [5].
У Рівному та області поширені 48 друкованих видань. Серед яких 19 державних регіональних видань. Всього передплатний тираж видань складає 149 744 примірників [4].
Більшість видань зменшили свій передплатний тираж, деякі видання знизили тираж більш як на 50%. Зниження тиражу в регіональних виданнях не таке високе, як у загальнообласних. У деяких регіональних видань тираж навіть зріс. На це є маса факторів, основними причинами зменшення кількості передплатників є зниження купівлеспроможності населення та наявність альтернативи в Інтернеті. Зростання тиражу регіональних видань пояснюється відсутністю альтернатив на регіональному рівні.
Серед регіональних видань найбільший тираж мають «Сарненські новини» – 10 219 примірників. Це пояснюється віддаленістю регіону від обласного центру, порівняно високою купівлеспроможністю високою населеністю регіону.
Найменший тираж мають регіональні газети «Радивилів–Post» (м. Радивилів) – 195 примірників та «Клеванський тракт» – 342. Малий тираж першого пояснюється наявністю ще однієї регіональної альтернативи – «Прапор перемоги» з тиражем 1729 примірників. Хоча, навіть в сукупності тираж регіональних видань є одним з найменших. Малий тираж наступного видання – «Клеванський тракт» пояснюється тим, що газета поширюється не в межах району, а лише кількох сіл. Найбільше передплатників у с. Зоря та с. Клевань.
Для детального розуміння особливостей функціонування українських регіональних друкованих ЗМІ проаналізуємо видання «Надслучанський вісник», яке є регіональним виданням державного фінансування. Газета виходить двічі на тиждень, тиражем 7 300 примірників і є регіональним виданням та повинна охоплювати всю вікову категорію, так як альтернатив на регіональному рівні їй немає. Специфікою такого виду газети є висвітлення подій в районі, на який вона поширюється.
Основні рубрики: «офіційно», «у нас в районі», «долі людські», «події», «з офіційних джерел», «вітання», «реклама», «співчуття». Видання виходить чорно-білому кольорі. Раз в тиждень титульні сторінки кольорові. Кількість сторінок – 8. Аналіз проводився без врахування рекламного тексту, та тексту оголошень.
Результати проведеного конвент-аналізу. Загальна кількість слів – 13102, унікальні слова – 5792. Найчастіше з семантично-наповнених слів повторяється «час» – 36. Слова «життя» та «Україна» по 28 разів, наступним словами є «безробіття» та «допомога» по 20 разів.
Найпоширеніші слова «час», «Україна» та «життя» відображають теперішню суспільно-політичну ситуацію в державі. Такі слова як «безробіття» та «допомога» можуть свідчити про проблему безробіття в тому регіоні, на який виходить дана газета.
Варто зауважити, що у тексті переважають семантично-розмиті слова, такі як: «про», «від», «або» та ін. Така розмитість слів свідчить про важкість сприйняття тексту та його розмитість. Стиль написання повідомлень тяжіє до літературного, а не публіцистичного. Всі рекламні тексти позначені, окрім текстів поданих адміністрацією та радою. Ці повідомлення подаються як інформативні.
Середня довжина речень складає 12 слів. Це занадто високий показник для періодичного видання, яке виходить на широку аудиторію. Так як нормою є від 6 до 9 слів. Тексти-оголошення взяті в рамку та виділені жирним шрифтом. Частина оголошень кольорові.
Кількість реклами – 30 % від загальної площі. Присутні ілюстрації тексту – переважно фото з подій. Газета, в цілому відображає життя регіону за певний період. Так, як співвласником є районна рада та адміністрація, то є звіти цих структур та інформація, надана ними. Причому, ця інформація подана на першій шпальті газети.
Електронний варіант газети відсутній. На офіційному сайті газети інформація не оновлюється довгий час, тобто, можна сказати, що він не функціонує. Це є недоліком як для самого видання, так і для читачів. Видання себе не рекламує і не представляє у інтернет-просторі, а читачі не бачать анонсу і фактично не бачать про що буде номер газети.
Отже, регіональна преса в Рівненській області характеризується тим, що в більшості випадків вона є державною. Це свідчить про її залежність від владних структур. Відсутні також аналоги такій пресі на регіональному рівні.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Про авторське право і суміжні права [Текст]: закон України від 23 грудня 1993 р. № 3792-XII (із змінами) / Верховна Рада України. – К., 2012.
2. Про державну підтримку засобів масової інформації та соціальний захист журналістів [Текст] : Закон України 23.09.1997 № 540/97-ВР / Верховна Рада України. – К., 1997.
3. Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні [Текст] : Закон України від 16.11.1992 № 2782-XII (із змінами) / Верховна Рада України. – К., 1992.
4. Інститут масової інформації [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://imi.org.ua/. – Назва з екрану.
5. Чоповський, Д. Журналістські стандарти: нормативна довідка [Електронний ресурс] / Д. Чоповський. – Режим доступу: http://imi.org.ua/journalist_monitoring/32371-jurnalistski-standarti-normativna-dovidka.html. – Назва з екрану.

Україна в ХХІ столітті – це країна, яка, не зважаючи на перешкоди, спричинені світовою кризою, має шанс динамічного розвитку усіх галузей державного господарства та включення до світового співтовариства. Рушійною силою і виконавцем суспільного життя в країні є населення, чиє життя завжди має найвищу цінність. Для покращення життя людей однією з основних умов вважають орієнтацію на сталий розвиток. Згідно з матеріалами Конференції ООН з навколишнього середовища і розвитку, сталий розвиток – це такий розвиток суспільства, який задовольняє потреби сучасності, не ставлячи під загрозу здатність наступних поколінь задовольняти свої власні потреби [3, с. 25].
Орієнтація на сталий розвиток суспільства була б неможливою без участі громади. Залучення суспільства відбувається через соціальну мобілізацію населення. У найширшому значенні соціальна мобілізація означає організацію людей, які проживають на одній території з специфічними цілями, які можуть носити релігійний, соціальний, економічний, екологічний, політичний, культурний чи інший характер [1, с. 181].
Місцеві засоби масової інформації не мають значного впливу на молоде покоління. Однією із проблем місцевих засобів масової інформації є низький рівень довіри споживачів інформації. Низький ступінь впливу ЗМІ на молодь може бути зумовлений і незадоволенням якістю інформації. Для того щоб виправити цей недолік, потрібно, щоб споживачі були задоволені якістю медійних матеріалів. Досягти цього можна завдяки подачі правдивих матеріалів у ЗМІ. Важливо також, щоб інформація, яку подають мас-медіа, була об’єктивна, емоційно нейтральна та ненав’язлива. Не менш значимим фактором підвищення задоволення якістю інформації, на нашу думку, є обмеження впливу на зміст повідомлень зацікавлених у його викривленні осіб.
Регіональні засоби масової інформації ще не є ефективним способом соціальної мобілізації, оскільки вони не можуть забезпечити потужний вплив на молоде покоління. Отож, на основі вище зазначеного ми пропонуємо такі альтернативні шляхи інформування молоді для забезпечення результативного впливу на їх соціальну мобілізацію: фотожурналістика, проведення тренінгів, лекцій, а також проведення масових заходів (концертів ,спортивних змагань, автопробігів тощо).
У вирі швидкоплинного життя сучасна молодь прагне отримувати релевантну, якісну та достовірну інформацію, яка не потребувала б значних зусиль для її отримування і запам’ятовування. Саме фотознімки здатні швидко повідомляти про важливі події в країні чи регіоні. Фотографія є активним елементом комунікаційної сфери суспільства. Вона завжди привертає увагу потенційного читача скоріше, ніж сам текст. Дослідник О. Колосов виділяє три основні характеристики професійної фотографії: документальність, достовірність, інформативність [4].
Ще один альтернативний спосіб впливу на соціальну мобілізацію молоді – проведення тренінгів та лекцій про сталий розвиток та проект «Місцевий розвиток, орієнтований на громаду». Під час тренінгу створюється неформальне, невимушене спілкування, яке відкриває перед групою безліч варіантів розвитку та розв’язання проблеми, заради якої вона зібралася. Як правило, учасники в захваті від таких методів, тому що ці вони роблять процес пізнання цікавим і не обтяжливим [2]. Метою таких занять може бути інформування та набуття учасниками тренінгу (молодими громадами) нових професійних навичок та вмінь, які можуть знадобитись під час вирішення певних проблем регіону, опанування нових технологій, пошук ефективних шляхів розв’язання поставлених проблем завдяки об’єднанню в тренінговій роботі різних спеціалістів, представників різних відомств, які впливають на розв’язання цих проблем, активізація громад для вирішення актуальних проблем.
Не менш дієвими каналами впливу на соціальну мобілізацію молоді можуть бути тематичні масові заходи, наприклад, концерти, спортивні змагання, автопробіги тощо. Метою такого способу інформування громад є формування естетичних смаків, а також залучення до світу прекрасного. Вони також сприяють соціалізації особистості. Залучення молоді до організації та безпосереднього проведення масових заходів допомагає їм згуртуватись навколо конкретного завдання. Підготовка того чи іншого заходу дає змогу проявити ініціативу, самостійність, а також розвивати чи вдосконалювати навички роботи у колективі, що є дуже важливим фактором соціальної мобілізації молоді.
Отже, регіональні мас-медіа не є ефективним засобом мобілізації молодих громад, оскільки ЗМІ не мають значного впливу на них. Альтернативні способи інформування молоді є запорукою результативного впливу на них. На наш погляд, такими засобами є фотожурналістика, оскільки фотозображення дає нам миттєву інформацію про події та є активним елементом комунікаційної сфери суспільства, проведення тренінгів та лекцій про соціальну мобілізацію, сталий розвиток з метою активізації членів молодіжних громад для вирішення актуальних регіональних проблем, а також організація тематичних масових заходів.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Місцевий розвиток за участі громади [Текст] : моногр. У 2 т. Т. 1. Теоретичні основи сталого місцевого розвитку, орієнтованого на громаду / за ред. Ю. М. Петрушенка. – Суми : Університетська книга, 2013. – 352 с.
2. Основні положення щодо проведення тренінгів [Електронний ресурс] // Освіта.ua. – Режим доступу : http://osvita.ua/school/method/technol/598/. – Назва з екрану.
3. Садовенко, А. Сталий розвиток суспільства [Текст] : навч. посіб. / А. Садовенко, В. Середа, Т. Тимочко та ін. – 2 вид. – К : [б. м.]. 2011. – 392 с.
4. Фотожурналістика як новий вид інформування суспільства [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://knowledge.allbest.ru-/journalism/3c0b65625a3ac69b4d43a89521306c27_0.html. – Назва з екрану.

Білл-бордова політична реклама – вид політичної реклами, який містить в собі інформацію про кандидата чи політичну партію та входить до передвиборчої агітації.
Науковці С. Моріарті, У. Уеллс та Дж. Бернет у своїй книзі «Реклама: принципи і практика» визначають такі основні елементи зовнішньої реклами:
– концепція. На їхню думку, в основі реклами лежить певна концепція, яка повинна бути одразу зрозумілою;
– текст. Науковці говорять, що текст у зовнішній рекламі повинен бути коротким, стислим;
– дизайн. Автори праці наголошують, що поєднання зображення із заголовком є вирішальним фактором в подальшій концепції рекламного щита.
– шрифт. Потрібно використовувати простий, чіткий шрифт, тому що візерункові букви, так як і рукописний шрифт і курсив важко сприймається для аудиторії [3].
На їхню думку, важливим чинником є видимість білборда. За допомогою видимості інформація на щиті відразу впадає в очі пересічній людині. Значний вплив реклами формує колір. Автори говорять, що великий роль в кольорі відіграє контраст між двома кольорами. Великий контраст формує поєднання між темними кольорами і білим або жовтим.
Білборд є дуже популярним видом політичної реклами, тому, що його розміри дозволяють забезпечити добру видимість з великої відстані. Для того, щоб білл-бордова реклама мала позитивний результат, потрібно дотримуватися ряд вимог до оформлення білборда. Насамперед, це вимоги до тексту. У багатьох випадках саме текст розкриває ідею та сутність політичного звернення до виборця. Тому він повинен бути інформативним, зрозумілим і разом з тим лаконічним. У тексті зовнішньої реклами не повинно бути жодного зайвого слова. Краще всього, повинна бути виражена однією фразою, що складається з трьох, максимум п’яти коротких слів. Неприпустимі в тексті і професійні терміни, зрозумілі тільки фахівцям.
Людина сприймає зовнішню рекламу найчастіше на ходу, пересуваючись вулицями міста пішки або на транспорті. А це означає, що у пішохода, і особливо у пасажира час для прочитання тексту обмежено лише декількома секундами. Довжина тексту в зовнішній рекламі залежить від конструкції, розмірів і особливостей самого носія реклами (засоби), від місця його розташування. Так, на плакаті великого розміру, розташованому на рівні очей пішохода, текст може бути значно довшим, ніж на такому ж плакаті, що висить високо і розрахованому на пасажирів транспорту. Вплив реклами також залежить від накреслення і розміру шрифту, який використаний для його написання, і від інтервалу між буквами. Шрифт повинен бути великим, простим по зображенню, легко помітним з великої відстані. Кольори букв і фону мають бути контрастними. Легко читаються, наприклад, чорні букви на жовтому фоні, червоні на білому або темно сині літери на блідо блакитному [1].
В передвиборній агітації 2014 року багато кандидатів використовували жовто-синю гамму, асоціюючи її з національними кольорами, оскільки за останні півроку патріотичний дух українців зріс у кілька разів. Крім того слід звернути увагу, що крім кольору одним з вагомих елементів на білбордах було зображення кандидата. Іміджмейкери і політтехнологи знають, що на виборця впливає вигляд і погляд кандидата [2].
Усі ці вимоги щодо оформлення білбордів можна було спостерігати на дострокових виборах до ВРУ 2014 року. Візуальній політичній рекламі цих виборів були притаманні помітний бренд, короткий слоган, обличчя на білому фоні – такою є політична реклама в Європі, такою вона стала і в Україні [2].
Потрібно вважати що білл-бордовою рекламою неможливо охопити чітко визначену аудиторію виборців. Оскільки, контакт зовнішньої реклами та виборця є дуже коротким, тому що люди бачать її під час руху. Через велику кількість реклами суспільство часто не реагують на рекламні щити. Ці фактори також потрібно брати до уваги перед створенням політичного білборда.
Отож, білл-бордова політична реклама має певний вплив на думку виборців. Завданням іміджмейкерів або політ технологів є створити такий політичний білборд, щоб реклама була ефективною і дієвою під час проведення виборчої кампанії.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Наружная реклама [Електронний ресурс]. – Режим доступа : http://reklama.web-3.ru/types/narujka/. – Название с экрана.
2. Парламентські вибори 2014: аналіз білбордів [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://vgolos.com.ua/articles/parlamentski_vybory_2014_analiz_bilbordiv_158019.html – Назва з екрану.
3. Уэллс, У. Реклама: принципы и практика: [Текст] / У. Уэллс, Дж. Бернет, С. Мориарти; пер. с англ. – СПб.: Питер, 1999. – 736 с. – (Теория и практика менеджмента).

Поняття «інформаційна безпека» є доволі проблемним з позиції його реалізації, адже дії органів державної влади можуть або сприяти підвищенню інформаційної безпеки, або нівелювати її. В той же час самі державні органи стають жертвами своєї інформаційної політики через те, що відбувається дестабілізація в багатьох процесах управління і присутня розбалансованість в сфері комунікації між державою та громадськістю.
На сьогодні можна виокремити такі загрози інформаційній безпеці через дії державних органів та їх причини:
• загрози, що є результатом усвідомлених дій влади з ціллю створити певний авторитарний чи інший режим.
• загрози, які виникають через діяльність владних еліт в інтересах певного кола осіб.
• загрози, які виникають через надмірну закритість влади від народу;
• загрози, які виникають через взаємодію держапарату з представниками кримінальних кіл, що викликає проникнення «кримінальних авторитетів» до владних структур;
• загрози, які виникають через розрив між демократично-конституційними принципами і реальною політикою, яку проводять органи державної влади на усіх рівнях [4].
Проводячи аналіз реалізації державної політики у сфері інформації, і дивлячись на інформаційну безпеку як на складову національної безпеки, можемо запропонувати таке визначення цього поняття: «інформаційна безпека – це стан, коли найбільш важливі інтереси держави в інформаційно-комунікаційній сфері перебувають у повній безпеці, а отже ніякі негативні повідомлення не знадні вплинути на особистість викликаючи у неї деструктивні думки та переконання, які зрештою можуть негативно впливати на діяльність органів державної влади.
Для того щоб забезпечити інформаційну безпеку органи державної влади мають будувати свою політику на таких принципах:
– законність;
– збалансований розподіл інтересів держави, інтересів суспільства та особистості;
– відповідальність за стан інформаційної безпеки мають нести: держава, суспільство, особистість;
– забезпечення максимальної інтеграції української системи інформаційної безпеки з міжнародними системами інформаційної безпеки.
Варто зазначити, що основним завданням усіх заходів, що спрямовані на підтримання інформаційної безпеки є отримання якнайменшої шкоди через такі фактори як: недостовірність, несвоєчасність отримання чи неповнота інформації, а також поширення інформації незаконним шляхом [1].
Проаналізувавши діяльність органів державної влади можна виокремити два конкретні кроки, які здійснюються ними в сфері забезпечення інформаційної безпеки:
• захист державних таємниць;
• забезпечення і охорона прав громадян в інформаційній сфері, які гарантує конституція;
Загалом організація роботи державних органів у сфері інформаційної безпеки це процес, який ніколи не зупиняється, головна його спрямованість на розвиток нормативно-правової бази та організаційно-технічної складової. Якщо ж поглянути на проблему більш глобально і комплексно то забезпечення інформаційної безпеки має бути вектором цілої програми держави відповідно норм міжнародного права та чинного законодавства.
Формування системи інформаційної безпеки процес доволі непростий і здійснюється органами державної влади на декількох рівнях:
• законодавчий;
• адміністративний
• процедурний;
• програмно-технічний [3].
Інформаційний простір України має формуватися органами державної влади таким чином, щоб сприяти розвитку інформаційно-аналітичних ресурсів, задля ефективного здійснення управлінської діяльності на усіх рівнях починаючи із загальнонаціонального і закінчуючи органами місцевого самоврядування [5].
Отже, діяльність органів державної влади в системі інформаційних відносин є процесом доволі динамічним і ніколи не припиняється процес його розвитку. Органи державної влади в системі забезпечення інформаційної безпеки України посідають визначальне місце. Головна рекомендація для органів державної влади у справі забезпечення інформаційної безпеки – це тісна взаємодія зі ЗМІ та використання принципів поданих вище до використання наявних ресурсів.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ ТА ЛІТЕРАТУРИ

1. Баринов, А. Информационный суверенитет или информационная безопасность? [Текст]: / А. Баринов // Національна безпека і оборона. – 2001. – № 1. – С. 70-76.
2. Сащук, Г. М. Безпекові виміри телепростору [Текст]: монографія / Г. М. Кащук. – К.: Грамота, 2007. – 136 с.
3. Інформаційна безпека [Електронний ресурс]. – Режим дoступу: http://ukr.vipreshebnik.ru/entsiklopediya/55-i/1943-informatsijnabezpeka.html. – Дата доступу: 22.04.2015.
4. Інформаційна безпека в системі забезпечення національної безпеки [Електронний ресурс]: – Режим дoступу: http://journ.univ.kiev.ua/trk/publikacii/satshuk_publ.phpє. – Дата доступу: 22.04.2015.
5. Формування та використання інформаційного простору органами державної влади [Електронний ресурс]. – Режим дoступу: http://www.pravo.vuzlib.su/book_z1189_page_29.html. – Дата доступу: 22.04.2015.