Ключові слова: звільнення, відбування покарання, засуджений, міра покарання, примусові заходи.

The article describes the exemption from punishment as an institution of criminal law. In article analyzed the essence of the exemption from punishment, signs and kinds of exemption and problems that exist.

Key words: exemption, convicted, punishment, coercive measures.

За наявності визначених у Кримінальному кодексі України (далі по тексту КК) підстав винна у вчиненні зло­чину особа може бути повністю або частково звільнена від покаран­ня за вчинене злочинне діяння. В аналізованому інституті кримінального права най­більшою мірою знайшли своє відображення принципи гуманізму і економії заходів кримінального впливу, покладені в основу нової політики держави загалом та кримінального права зокрема [1, 342].

Звільнення від покарання та його відбування становлять розділ ХІІ КК. Згідно зі ст. 74 КК звільнення засудженого від покарання або подальшого його відбування, заміна більш м’яким, а також пом’якшення призначеного покарання, крім звільнення від покарання або пом’якшення покарання на підставі закону України про амністію чи акта про помилування, може застосовуватися тільки судом у випадках, передбачених цим Кодексом. Отже, стає очевидним, що законодавець розмежовує поняття «звільнення від покарання», «звільнення від відбування покарання» та «звільнення від кримінальної відповідальності». Щоб розкрити суть звільнення від відбування покарання необхідно простежити різницю між цими поняттями. Звільнення від покарання та його відбування є однією з форм реалізації кримінальної відповідальності і застосовується у випадках, коли мета покарання вже досягнута без реального відбування покарання або до закінчення строку його відбування, в силу позитивної поведінки засудженого чи за інших підстав, передбачених КК, або не може бути досягнута через хворобу засудженого [2, 144].

Характерними ознаками цього інституту є те, що:

– будь-який з його видів може застосовуватися тільки до особи, яка визнана винною у вчиненні злочину за обвинувальним вироком суду і їй призначена відповідна міра покарання.

– застосування будь-якого виду інституту звільнення від покарання та його відбування становить виключну прерогативу суду, крім звільнення від покарання або пом’якшення його на підставі закону України про амністію чи акта про помилування.

–    підстави звільнення від покарання чи його відбування безпосередньо випливають з мети покарання.                                                                        Слід вказати на певну неточність назви розділу ХІІ загальної частини КК і, отже, невідповідність назви зазначеного інституту  його суті. Суть полягає у тому, що за підстав, передбачених КК:

–                засуджений може (або повинен) бути звільнений судом від відбування покарання, призначеного вироком суду, ще до початку його відбування;

–                засуджений може (або повинен) бути звільнений судом від подальшого відбування покарання, частину якого він вже відбув;

–                призначене законом покарання може бути замінене більш м’яким;

–                призначена засудженому міра покарання повинна бути знижена [2, 179].

Власне, ось цей пункт, який говорить про те, що засуджений може (або повинен) бути звільнений судом від подальшого відбування покарання, частину якого він вже відбув, і є тією суттю звільнення від відбування покарання, темою дослідження цієї роботи.

Але і потрібно згадати про кримінальну відповідальність, та розмежувати поняття «звільнення від кримінальної відповідальності» та «звільнення від відбування покарання» Припиненням кримінального правовідношення для особи, що винна у вчиненні конкретного злочину являється вичерпаною кримінальна відповідальність, але, на відміну від звільнення від кримінальної відповідальності, звільнення тільки від відбування покарання, коли воно здійснюється судом при винесенні обвинувального вироку, є реалізацією кримінальної відповідальності. Проведення чіткого розмежування між звільненням від кримінальної відповідальності і звільнення від відбування покарання являється не тільки правовою, але і етичною проблемою, остільки мова йде про визнання чи невизнання особи винного у вчиненні злочинного діяння [3, 241].

За умовами звільнення від відбування покарання звільнення можна поділити на умовні та безумовні. До умовних належать ті види звільнення від відбування покарання, застосування яких пов’язане з дотриманням особою певних вимог щодо  своєї поведінки протягом іспитового чи іншого строку або одужання особи, звільненої від відбування покарання за хворобою [2, 148].            Ч. 2 ст. 74 передбачає негайне звільнення особи від призначеного судом покарання у випадку, якщо новий закон усуває караність (дикриміналізує) діяння, за вчинення якого її було засуджено, а ч. 3 ст.74  – пом’якшення (зниження) призначеного засудженому покарання, що перевищує санкцію нового закону, до максимальної межі покарання, встановленою санкцією нового закону.

В сучасних умовах покарання перестало бути єдиною реакцією держави на злочин. Широко застосовуються інші методи. Це засудження без призначення покарання, звільнення від відбування покарання, застосування примусових заходів виховного характеру, що не являються кримінальним покаранням, а також звільнення від кримінальної відповідальності і, звісно, від відбування покарання з застосуванням заходів адміністративного стягнення або громадського впливу. В цих випадках закон не переслідує цілі кари, хоча злочин і вчинено. Але у всіх випадках закон застосовує ці форми реалізації кримінальної відповідальності при умові, що  виправлення або перевиховання особи можливе без застосування кримінального покарання або ця ціль уже досягнута. Характерно, що законодавство, відмовившись в цих випадках від принципу невідворотності покарання, не відмовилось від принципу невідворотності відповідальності, переслідуючи при цьому ціль виправлення і перевиховання осіб, що вчинили суспільно-небезпечні злочини і до осіб, о не являють великої суспільної небезпеки, все ж таки ці випадки виводяться за рамки застосування покарання, але переслідують ціль виправлення і перевиховання осіб, що вчинили суспільно-небезпечні діяння. Цілі кримінального покарання і цілі передбачені інститутом звільнення від кримінальної відповідальності і відбування покарання в своїй сутності співпадають. Але при звільненні більше проявляється гуманізм сучасного кримінального законодавства. Ще переконливіше вимальовується основна ціль покарання: виправлення і перевиховання осіб, що вчинили суспільно-небезпечні діяння. На повну силу проявляється і принцип сучасного кримінального права – принцип економії репресії. В цьому випадку досягається той же результат, що і при відбуванні покарання, але затрачаються на це значно менші зусилля суспільства і досягається він більш гуманними засобами. Тому можна констатувати, що досягнення цілей покарання переслідується і при звільненні від кримінальної відповідальності і відбування покарання [4, 328].

Список використаних джерел:

1. Бажанов М. І. Кримінальне право України. Загальна частина. Підручник. / М.І. Бажанов, Ю.В. Баулін, В.І. Борисов. – К.: Юрінком Інтер, 2005.
2. Мельник М.І. Науково-практичний  коментар Кримінального кодексу України. 4-те видання, переробл. та доповн. / М.І. Мельник, М.І. Хавронюк. – К.: Юридична думка, 2007.
3. Джура О. М. Курс кримінально-виконавчого права України. Загальна та особова частини / О.М. Джура,  В.О. Корчинський, С.Я. Фаренюк, В.Б. Василець. – К.: Юрінком Інтер, 2000.
4. Трубников В.М. Кримінально-виконавче право України. / В.М. Трубников, В.М. Харченко, О.В. Лисодід, Л.П. Оніка. – Х.: Право, 2001.

Ключові слова: рабство, Стародавній Рим, раб, рабовласник, свобода, підстави.

The article is given to the notion of slavery in Ancient Rome, described slavery as a condition of that society, the impact of the phenomenon of slavery in the world. Investigated and analyzed the reasons and sources of acquiring the status of a slave.

Key words: Slavery, Ancient Rome, a slave, slave owner, freedom, reason.

Актульність: Сьогоднішній системі права та юриспруденції в цілому ми завдячуємо Римській державі. Внесок римської цивілізації у суспільно-політичну науку та розвиток людства взагалі важко переоцінити.

Неабияке здивування викликає той факт, що Римська держава весь час свого існування мала рабовласницький лад. Саме цей факт визначає поділ суспільства Риму на дві принципово різні за статусом групи – вільних людей, та невільників (рабів), між якими існувала нездоланна прірва, набагато ширша, ніж між сучасними бідними та багатими верствами населення.

Нам важливо дізнатися про статус рабів і вільновідпущеників у Стародавньому Римі для порівняння того становища рабів і становища людини в умовах сучасного рабства, а чи не найголовніше, для вивчення шляхів виходу з такого стану.

Феноменом, зазвичай, називають явища, які важко збагнути. Таким феноменом і було рабство, з яким світ зіткнувся ще з початку зародження та існування стародавніх держав. Ми не можемо розмірковувати про рабство, як явище однозначно негативне чи позитивне, також і неможливо дати однозначне визначення цьому поняттю.

Рабовласницьке суспільство було перехідним етапом від первіснообщинного ладу до феодального суспільства. Саме рабство виступало, як рушійна сила людського суспільства, людського співіснування.

Рабство –  знаходження деяких людей (званих рабами) у власності у інших людей (рабовласників). Рабовласницьке суспільство, перша в історії людства класова суспільно-економічна формація, заснована на пригнобленні людини людиною. Рабом у ранньому суспільстві визнавалася людина, яка була позбавлена будь-яких прав і засобів виробництва і перебувала у повній власності господаря.

Сучасне соціокультурне бачення рабства полягає у тому, що під рабом ми розуміємо людину, яка потрапила в економічну, політичну, духовну й іншу залежність від іншої людини, втратила свої права, свободу дії. Той, хто сліпо виконує волю вищестоящої особи, осіб, плазує перед ними. У переносному значенні раб – той, хто повністю підпорядковує чому-небудь свою волю, вчинки і т. ін.

В книзі І про правове положення осіб Інституцій Гая зазначено «основное деление, относя­щееся к праву лиц, заключается в том, что все люди суть или сво­бодные, или рабы [1].»

Під час аналізу Інституцій Гая ми можемо дійти до наступного – раб є власністю рабовласника, який цілком володіє ним на праві власності. Раб не має право розпоряджатися собою, своїми діями, часом без дозволу господаря, оскільки будучи власністю іншого, раб не належить самому собі. Такі норми зазначені у п. 52 книги І Інституцій Гая: «итак, под властью господ состоят рабы; эта власть над рабами есть институт общенародного права; ибо у вообще народов мы можем заметить, что господа имеют над рабами право жизни и смерти и что все, что приобретается рабом, приобретается господину[1].»

Протягом останніх п’яти тисяч років рабство існувало в багатьох суспільствах, серед яких найвідомішими були – Стародавня Греція і Рим.

Праця, яка забезпечує виробництво всього необхідного потрібна для підтримки життя та задоволення потреб людини. Для досягнення ефективності виробництва життєво необхідний розподіл праці, тому використання безкоштовної фізичної праці є найкращим виходом з ситуації. Власне початком виникнення  рабовласництва і стала можливість на певному етапі розвитку суспільства примушувати до праці людей, привласнюючи результати цієї праці.

Люди, позбавлені свободи і вимушені трудитися для господаря, і називаються рабами [2].

Арістотель визначав рабаяк «живе знаряддя», одушевленавласність, в’ючна худоба(на мові римського права – res, тобто річ).

За етимологією Ісидора Севильського, який вважає походження раба (servus) від латинського слова «servare» – залишати в живих. Це положення про залишення у живих рабів задля їх продажу, замість їх смерті можна і віднайти в Дигестах Юстиніана (книга І, титул V) «Рабы так названы от того, что императоры имели обыкновение не убивать, а продавать пленников, а для этого и сохранять их [3]».

Римські юристи, далекі від розуміння соціально-економічних коренів рабства, все ж таки визначали поділ на рабів і вільних основним поділом тодішнього суспільства: «summa…divisiondejurepersonarumhaecest, quodomneshominesautliberisuntautservi», що  в перекладі означає «вищий правовий поділ суб’єктів полягає в тому, що всі люди або вільні, або раби [4].»

Якщо вільні вважалися суб’єктами права, то раби – об’єктами, «поряд з худобою або як додаток до землі», і за своїм правовим станом прирівнювалися до  речей.

Servi res sunt, що у перекладі з латини означає «раби суть речі» саме таке формулювання терміну «раб» було присутнє у розумінні давніх римлян[5].

Марк Терренцій Варрон (І ст. до н. е.), римський вчений-енциклопедист, на думку якого всі знаряддя праці можуть бути віднесені до однієї з трьох груп:

– неживі;

– живі і ті, що подають нечленороздільні звуки (худоба);

– живі і наділені мовою (раби) [2].

Раб у Стародавньому Римі не більш ніж instrumentumvocale (знаряддя, що говорить).

Раб не мав ніяких прав ні в публічній, ні в приватній сфері і з точки зору приватного права вважався річчю та витупав об’єктом будь-якого правочину (купівлі-продажу, міни, найму). Також господар мав право раба покарати та навіть вбити за будь-яку провинність або без такої.  Розумніше та вигідніше було оцінювати раба як не просто річ, а об’єкт, який має розум, сильну волю, спритність, здатність до творчості. Використовувати його як просто фізичну силу, зневажаючи його інтелектуальні та інші людські якості,  було б просто нерозумно і нераціонально.

Уривок із 6-ї сатири Ювенала, римського поета-сатирика, у діалозі між чоловіком і дружиною і зображує ставлення суспільства до рабів, а саме, вбивство без причини, яке ніким і нічим не каралося:

«–Хресну страту рабу!                                                                                             – Хіба він заслужив покарання? В чому його злочин? Свідки хто? Хто доносив? Послухай: якщо на смерть посилати людину –  не можна поспішати.         –    Що ти, дурню! Хіба раб людина? Хай він і не злочинець, –  так як хочу, так велю, замість доводу хай буде моя воля.                                                –    Так вона чоловікові велить [6]».                                                               Проте зі зміною історичних умов суспільне положення рабів в Римі істотно змінювалося.                                                                                                 Напевне чи не найлегше становище рабів прослідковувалося в архаїчний період, оскільки раб розглядався як помічники господаря, в обробці невеликого сімейного наділу. Власник знав їх особисто і людяно до них відносився, при необхідності надавав для них захист, раби, зі своєї сторони, відчували до нього почуття відданості і покори.

Після соціального перевороту, під час кризи кінця республіки умови, в яких протікало життя рабів щораз погіршувалося. Раби стали справжнім знаряддям вигідної спекулятивної торгівлі. Рабів навчали та «натаскували» різного роду принизливих професій для збільшення ринкової ціни рабів. Втеча рабів стала досить поширеним явищем, настільки поширеним, що ввійшло в повсякденність затавровувати на шиї раба мідний ошийник з надписом, на якому була вказана винагорода за повернення раба його господареві, який у більшості випадків навіть не знав своїх рабів поіменно.

В часи принципату (27 до н. е. — 284 н. е.), у тому числі і під дією вчення школи стоїків ставлення до рабів значно покращилося. Едикт імператора Клавдія давав свободу для раба, якого господар залишив під час хвороби. Постановою Антонія Пія заборонялося вбивство раба, яке було здійснено без вагомих підстав [7, 730]. Але ще кращим становище рабів стало з прийняттям законодавства Юстиніана, у титуліVІ книги І дигестів зазначено про можливу відповідальність рабовласника за безпідставне знущання над рабом, оскільки «…ибо для государст­ва полезно, чтобы никто не пользовался дурно своим имуществом [3] ».

Раби стали численним класом суспільства Стародавнього Риму. В I ст. до н.е. в Італії налічувалось близько 12 млн. рабів при 10 млн. вільних. Міжнародним центром работоргівлі був Делос, там щодня продавали до 10 тис. рабів-іноземців. Вони відігравали роль основної виробничої сили в усіх галузях господарства.

Джерела та підстави  набуття рабства

На перших стадіях розвитку єдиною, а надалі вельми істотною постачальницею рабів у всіх народів служила війна.

1.)        Захоплення в полон під час війни.

Війна супроводжувана полоненням воїнів супротивника і викраденням людей, що проживають на його території.  Тому і одним з найдавнішим засобів обернення в рабство було захоплення у полон воїнів ворожої Риму країни. У рабство могли бути обернуті будь-які інші іноземці, які опинилися в Римській державі та не користувалися на території Риму жодними правами, якщо тільки Рим не уклав з відповідною державою жодного договору [8].

2.)             Народження від матері-рабині.

Якщо жінка-рабиня народжувала дитину від чоловіка, який навіть і не мав статусу раба, дитина завжди в статусі матері. Все пояснюється тим, що правового статусу батька набували народженні в законному шлюбі діти. Але вступ в шлюб (iustummatrimonium) з рабинею був виключений –  її дитина вважалася народженою поза шлюбом, в наслідку такі діти могли набувати лише статусу матері (за правилом iusgentium). Попередній статус матері, тобто статус до пологів, до уваги не брався. Статус визначався на момент пологів, хоча вже в посткласичну епоху дитина народжувалася вільною (favorlibertatis), якщо мати була вільною в період вагітності, незалежно від того, як довго вона володіла свободою [5].

3.) Зв’язок вільної жінки з чоловіком-рабом.

При сенатській постанові, прийнятій за часів Клавдія, рабинею ставала вільна жінка, яка вступила у зв’язок з рабом всупереч трикратній забороні(denuntiatio)  рабовласника і не погоджувалася зупинити цей зв’язок. Варто зазначити, що рабами народжувалися і її діти, але дитина, яка була зачата такою жінкою в правильному шлюбі, народжувалася вільною не дивлячись на рабство матері [1].

За SCClaudianum була можлива також згода між жінкою і господарем раба, за якою жінка залишалася вільною, проте народжена дитина ставала рабом. При цьому виникала не зовсім нормальна ситуація «inelegantiaiurus», коли статус особи залежав від спільної згоди. Правило «від вільної матері народжувалася вільна дитина встановлене»  було встановлено при правлінні Адріана, проте при Юстиніанові було відмінене, як ганебне і неналежне тій епосі [9].

4.)             Внаслідок продажі батьком власних дітей.

За найдавніших часів існування Стародавнього Риму глава сім’ї (paterfamilias) міг продати у рабство підвладного члена сім’ї, який являвся вільно народженим підданим Римської імперії, за непослух. У 313 р. за часів Констянтина надавався дозвіл для батька продавати свого новонародженого сина, який після цього договору ставав рабом власника (покупця), проте в будь-якому разі син міг бути викуплений батьком. Юстиніан залишив це правило в силі, обмеживши можливість продажі випадком крайньої необхідності [9].

5.)             У випадку засудження на смерть чи на каторжні роботи.

Даний вид набуття статусу раба відноситься до цивільного способу набуття рабства. Перетворення в раба відбувалося також у випадку засудження  в iudiciumpublicum на смерть чи на каторжні роботи (inmetallum), при цьому, все майно засудженого переходило в спільну казну, тобто засуджені ставали рабами держави (servipoenae). Проте, у 535 році перехід в рабство засудженого inmetallum було ліквідоване Юстиніаном [8].

6.) У  разі непроходження військової служби чи не проходження майнового цензу (incensus). – вільний підданий набував статусу раба відповідно до інституцій Гая [1].

7.) Внаслідок фіктивного продажу (пізніше самозаклад).

Якщо позичальник не повертав борг, взятий ним «під заставу» власної особи або якщо дозволяв фіктивно продавати себе як раба, маючи на меті отримання частини покупної ціни (pretiiparticipandigratia) визнавався рабом після підтвердження його вільного стану і переходив у власність кредитора або покупця. Лише з розвитком товарно-грошових відносин, коли центр ваги в боргових зобов’язаннях поступово переміщався з особи боржника на його майно, «самозаклад» боржника змінився заставою речей, а тому перестав бути джерелом рабства.

8.) правило revocatio in servitutem

Згідно цього правила, вільновідпущеник міг знову стати рабом через скаргу патрона на невдячність ліберті [9].

Рабовласницьке суспільство існувало як окремий перехідний етап від первіснообщинного ладу до феодального суспільства. В цей проміжок часу рабство виступало, як рушійна сила людського суспільства, людського співіснування. Рабство визначається як, знаходження деяких людей (званих рабами) у власності у інших людей (рабовласників).

Рабовласник цілком володіє особою свого раба на правах власності. Основними джерелами та підставами  набуття рабства були:

–         захоплення в полон під час воєн;

–         народження від рабині;

–         зв’язок вільної жінки з чоловіком-рабом;

–         внаслідок не проходження військової служби або майнового вікового цензу;

–         у випаду засудження на смерть чи на каторжні роботи;

–         внаслідок фіктивного продажу;

–         продаж батьком своїх дітей;

–         за правилом«revocatio in servitutem»

З точки зору приватного права раб вважався річчю і не мав ніяких прав ні в публічній, ні в приватній сфері.

Список використаних джерел

1. Інституції Гая http.: [Електронний ресурс]. – Режим доступу://www. ancientrome.ru/ius/source/gaius/
2. Борисова В.І., Баранова Л.М. Основи римського приватного права.: [Електронний ресурс]. – Режим доступу:http://radnuk.info/pidrychnuku /rum-pr/438-rim-privat.html
3. Дигести Юстиніана.: [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http:// digestaiust.narod.ru
4. Законы ХІІ таблиц.: [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www. okpravo.info/pam/7.htm
5. Підопригора О.А. Основи римського приватного права.: [Електронний ресурс]. – Режим доступу:http://uchebnikfree.com/rimskoe-pravo/osnovniy-podil-naselennya-rimskoji-derjavi-27065.html
6. Ювенал. Сатири. Книга ІІ. Сатира шоста.: [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://ancientrome.ru/antlitr/juvenal/juvenal6.html
7. Бостан Л.М., Бостан С.К. Історія держави та права зарубіжних країн./Л.М. Бостан, С.К. Бостан. – Київ, Центр учбової літератури, 2008.
8. Тищик Б.Й. Історія держави та права країн Стародавнього світу.: [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.vuzlib.org/books/964
9. Дождев Д.В. Римское частное право.: [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.alleng.ru/d/jur/jur708.htm