Ключові слова: свідок, забезпечення безпеки, вбивство.

Annotation: The article is investigated actual problems of ensuring the safety of witnesses of murders committed on request.

Keywords: witness, security, murder.

Постановка проблеми. Кримінальну відповідальність за вбивство вчинене на замовлення передбачено п.11 ч.2 ст. 115 КК України. Зазначений злочин відповідно до наведеної у ст.12 КК України класифікації є особливо тяжким. Зважаючи на специфіку злочину і тяжкість покарання, яке може загрожувати винним у його вчиненні, ймовірність вжиття підозрюваними та обвинуваченими у цих кримінальних провадженнях заходів незаконного впливу на таких учасників кримінального провадження як  свідки, які бажають давати викривальні показання, є вкрай високою. Під час відповідних кримінальних проваджень проводяться різні слідчі дії, мета яких — отримання достовірних відомостей та фактів про обставини злочину. Найбільшу користь для слідства в цьому випадку приносить свідок, який безпосередньо сприймав обставини злочину. Цей факт призводить до того, що відповідні злочинні угрупування вчиняють тиск на свідків, погрожуючи їм чи їх близьким. Наявний в Україні інститут забезпечення безпеки учасників кримінального судочинства є недостатньо ефективним і реалізованим.

Розробка проблеми.  Проблематика порушена у цій статті є об’єктом робіт таких вчених, як Азаров М.Ю., Ахпанов А.Н., Бояров В.І., Брусніцин Л.В., Галаган В.І., Зайцев О.О., Зеленецький В.С., Куркін  М.В. інші.

Виклад основного матеріалу. Чинний КК України передбачає кримінальну відповідальність за вбивство вчинене на замовлення [1]. Вбивство вчинене на замовлення раніше було неординарною, рідкісною, надзвичайною подією,  а зараз переросло в масове і в певному розумінні звичне явище. Донедавна вбивства вчинені на замовлення були пов’язані, в першу чергу, з міжособистісними відносинами, такими як помста, особлива неприязнь та інші. Однією з основних відмінностей сучасних таких вбивств є їх мотивація, пов’язана з фізичною ліквідацією злочинних авторитетів, комерційних чи політичних конкурентів, інших осіб, що стоять на шляху матеріальної вигоди. У зв’язку з цим на зміну ножу та сокирі приходять бойова вогнепальна зброя та вибухові пристрої, а вбивства найчастіше вчиняються найманцями-професіоналами, для яких вбивство стало «роботою» [2]. Складність розкриття та доказування при розслідуванні полягає в тому, що свідки та очевидці злочину, хвилюючись за своє життя, життя близьких, не мають навіть думки про допомогу правоохоронним органам.

Боротьба зі злочинністю в сучасних умовах вимагає зовсім іншого підходу до засобів та способів збирання доказів для розкриття злочинів. На сьогодні все більше приходиться зустрічатися з тим, що не лише свідки, а й нерідко потерпілі не бажають повідомляти відомі їм дані про злочин. Основним поясненням такої ситуації є страх, як потенційний, так і реальний (наслідок вже здійсненого впливу).

Проте на практиці непоодинокими є випадки, коли до свідків застосовують чи погрожують застосуванням фізичного чи психологічного насильства з метою зміни показань на користь обвинуваченого або навіть взагалі відмови від дачі показань. Такий тиск може здійснюватися не лише зі сторони обвинуваченого; правоохоронні органи часом також вдаються до незаконного впливу на цих учасників кримінального процесу. Нерідко, боячись незаконного впливу, свідки або відмовляються давати показання, або дають завідомо неправдиві показання [3].

З прийняттям Конституції Україна вступила в новий етап розбудови демократичної соціальної правової держави. Ставлення держави до особи закріплене в Конституції України, де проголошується, що людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю: “Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов’язком держави” (ст. 3 Конституції України) [4].

Для кримінального, кримінально-процесуального та цивільного законодавства це означає, що ці положення Конституції України мають бути зорієнтовані на забезпечення можливостей здійснення учасниками судочинства, а саме свідками, процесуальних прав і додержання законності (ст. 129 Конституції України) під час його відправлення; права і свободи людини і громадянина захищаються судом (ст. 55 Конституції України).

На практиці доволі часто зустрічаються ситуації, коли свідки відмовляються давати показання чи ухиляються від процесуальних дій, змінюють свої попередні свідчення, надають неповні чи недостатньо чіткі показання з огляду на реальну чи потенційну загрозу застосування в ході кримінального провадження до них, членів їхніх сімей, близьких родичів насильства чи інших форм протиправного впливу з  боку зацікавлених осіб [5]. Отже, вкрай важливим компонентом ефективного розкриття і розслідування злочинів та покарання винних є готовність свідків злочинів допомагати в їх розслідуванні.

Працівник Генеральної прокуратури України М.К. Дробиняк, який займався розслідуванням вбивства кримського «авторитету» Дзюби та членів його родини заявив: «Я вперше зіткнувся з рідкісним в моїй практиці випадком, коли на момент закінчення слідства багатьох потерпілих та свідків вже не було в живих або вони зникли у невідомому напрямку». Отже, особливе значення потрібно надавати питанням забезпечення безпеки осіб, котрі можуть сприяти викриттю злочинців, тобто їх захисту від погроз та посягань. «Незахищеність потерпілих і свідків від протиправного впливу змушує їх в повній мірі обгрунтовано, всіляко ухилятися від виконання кримінально-процесуальних обов’язків. Більш ніж 30% із 40 тисяч опитаних на питання про їх дії у випадку, коли вони стануть свідками злочину, відповіли, що в правоохоронні органи про те, що сталося, не повідомлять» [6].

У 1982 р. Конгрес США прийняв закон про захист жертв злочинів та свідків, в преамбулі якого відмічається, що нормальне функціонування системи кримінальної юстиції неможливе без «кооперації» з жертвами та свідками злочинів [7]. У Великій Британії надання допомоги особам, що постраждали від злочинів є складовою частиною кримінальної політики держави. Для забезпечення безпеки потерпілих створена спеціальна Служба безпеки свідків (жертв злочинів), на співробітників якої покладено обов’язок супроводжувати потерпілих та їх близьких до суду, надавати консультації з різних питань виконання заходів безпеки, в необхідних випадках – надавати транспортні засоби, засоби зв’язку, бронювати номери у готелях, авіазалізничні квитки і т.п.

Перш за все, необхідно з’ясувати хто такий свідок. Кримінальний процесуальний кодекс України дає визначення поняття «свідок». Свідком є фізична особа, якій відомі або можуть бути відомі обставини, що підлягають доказуванню під час кримінального провадження, і яка викликана для давання показань [8].

Ч. 1 ст. 66 КПК України закріплює права свідка:

Свідок має право:

1) знати, у зв’язку з чим і в якому кримінальному провадженні він допитується;

2) користуватися під час давання показань та участі у проведенні інших процесуальних дій правовою допомогою адвоката, повноваження якого підтверджуються згідно з положеннями статті 50 КПК;

3) відмовитися давати показання щодо себе, близьких родичів та членів своєї сім’ї, що можуть стати підставою для підозри, обвинувачення у вчиненні ним, близькими родичами чи членами його сім’ї кримінального правопорушення, а також показання щодо відомостей, які згідно з положеннями статті 65 КПК не підлягають розголошенню;

4) давати показання рідною або іншою мовою, якою він вільно володіє, і користуватися допомогою перекладача;

5) користуватися нотатками і документами при даванні показань у тих випадках, коли показання стосуються будь-яких розрахунків та інших відомостей, які йому важко тримати в пам’яті;

6) на відшкодування витрат, пов’язаних з викликом для давання показань;

7) ознайомлюватися з протоколом допиту та заявляти клопотання про внесення до нього змін, доповнень і зауважень, а також власноручно робити такі доповнення і зауваження;

8) заявляти клопотання про забезпечення безпеки у випадках, передбачених законом;

9) заявляти відвід перекладачу.

Особливу увагу треба звернути на п. 8 ч.2 ст. 66 КПК України, згідно з яким свідок має право заявляти клопотання про забезпечення безпеки.

Під захистом слід розуміти забезпечення стану безпеки таким особам в рамках їхнього статусу як учасників кримінального провадження. В.Я. Шапакідзе виділяє процесуальну безпеку свідків як загальне поняття, складовими якої є фізична, психологічна та матеріальна безпека. Фізична безпека – це стан захищеності особи від будь-якого неправомірного посягання на її життя, здоров’я, тілесну недоторканність, свободу пересування та вибір місця перебування або проживання. Психологічна безпека – це стан захищеності особи від будь-якого вторгнення в її психічну діяльність у зв’язку з участю у кримінальному процесі, що штучно створює критичну життєву ситуацію у вигляді стресів, конфліктів, кризи і (або) спричинює супутню шкоду її здоров’ю. Матеріальна безпека – це стан захищеності особи від будь-якого неправомірного посягання на її майно, наявні або потенційні доходи та матеріальні гарантії повноцінного учасника кримінального судочинства [9]. Таким чином поняття захисту свідків та потерпілих повинно включати в себе забезпечення всіх трьох складових.

Законодавство України оперує поняттям «забезпечення безпеки». 23 грудня 1993 року вступив в силу ЗУ «Про забезпечення безпеки осіб, які беруть участь у кримінальному судочинстві». Цей Закон є основним нормативно-правовим актом України у  сфері регулювання питань забезпечення безпеки учасників кримінального провадження будь-якої категорії. ЗУ «Про забезпечення безпеки осіб, які беруть участь у кримінальному судочинстві» детально регламентує підстави та порядок здійснення правоохоронними органами України правових, організаційно-технічних, інших заходів, спрямованих на захист від протиправних посягань життя, здоров’я, житла і майна осіб, які беруть участь у виявленні, попередженні, припиненні, розкритті або розслідуванні злочинів чи судовому розгляді кримінальних справ. Метою цих заходів є створення необхідних умов для належного здійснення правосуддя [10]. Відповідно до цього Закону свідок має право на забезпечення безпеки.

Заходами забезпечення безпеки є:

а) особиста охорона, охорона житла і майна;

б) видача спеціальних  засобів  індивідуального  захисту   і

сповіщення про небезпеку;

в) використання технічних засобів контролю і  прослуховування

телефонних та інших переговорів, візуальне спостереження;

г) заміна документів та зміна зовнішності;

д) зміна місця роботи або навчання;

е) переселення  в інше місце проживання;

є) поміщення до дошкільної  виховної  установи  або  установи

органів соціального захисту населення;

ж) забезпечення конфіденційності відомостей про особу;

з) закритий судовий розгляд [10].

При проведенні судового слідства свідок може бути допитаний з використанням технічних засобів з іншого приміщення суду. При загрозі ідентифікації голосу свідка, допит може супроводжуватися створенням акустичних перешкод. Якщо допитати свідка з використанням технічних засобів неможливо, суд допитує його у відсутності підсудного [8]. При наявності письмового підтвердження показань свідка, судове засідання може проводитися у відсутності свідка.

Слід звертати увагу слідчим на необхідність починати допит з вільної розповіді свідка про подію, встановлення психологічного контакту, відповідного мікроклімату, роз’яснення свідку його прав, особливий акцент зробивши на цілеспрямованій діяльності органів держави по забезпеченню безпеки цієї особи.

З однією з мір захисту, яка використовується і зараз, знайома більша частина населення: це використання «закриття» зображення (або зйомка зі спини) та зміна голосу. Необхідно підкреслити ненадійність цих засобів захисту, через те що у осіб, котрі знають розмовляючого або осіб, що «цікавляться» ним є різні можливості впізнати його: зачіска, контури обличчя, манера поведінки, жестикуляція, одяг і, нарешті, змістовна частина інформації – хто міг знати таку інформацію в такому ракурсі.

Реалізація забезпечення безпеки осіб, які беруть участь у кримінальному судочинстві дасть змогу особам належним чином використати свої права на забезпечення безпеки, а отже вбивства вчинені на замовлення та інші тяжкі злочини будуть розкриватися та розслідуватися більш повно.

Література:

1. Кримінальний кодекс України: Кодекс України, Кодекс, Закон від 29.06.2001 // Відомості Верховної Ради України, 2001 р., № 25, стаття 131.
2. Бахин В.П. Особенности расследования заказных убийств. Лекция. Киев, 1999. 80 с.
3. Пацалова Т. Проблеми забезпечення безпеки потерпілих та свідків у кримінальному судочинстві // Підприємництво, господарство і право. – 2006. – № 9. 3. Захист свідків та потерпілих у кримінальному процесі України : автореф. дис. … канд. юрид. наук / Т. І. Панасюк ; Київ. нац. ун-т внутр. справ. – К., 2009. – 20 с.
4. Конституція України від 28 червня 1996 року // Відомості Верховної Ради України від 23.07.1996. — 1996 р. –№ 30, стаття 141.
5. В.В. Касько, А.М. Орлеан, Забезпечення безпеки учасників кримінального провадження щодо торгівлі людьми. — К.: «ВАІТЕ», 2012. — 50 с. ISBN 978-966-2310-08-5.
6. Аналіз стану розкриття і розслідування вбивств на замовлення та скоєних в результаті протистояння між злочинними угрупованнями у 1997 р. Генеральна прокуратура України К.1998.
7. Шахрай В.Г. Захист свідків в кримінальному процесі / В.Г. Шахрай // Забезпечення безпеки свідків : матер. теорем. семин. Міністерства юстиції США та Міжнародної правоохоронної академії (2007 рік). – Будапешт, 2007. – С. 175–182.
8. Кримінальний процесуальний кодекс України: Кодекс України, Кодекс, Закон від 08.03.2013 // Відомості Верховної Ради України (ВВР), 2013 р., / № 9-10 /, стор. 474, стаття 88.
9. Шапакидзе В. Я. Обеспечение процессуальной безопасности частных лиц в досудебном уголовном производстве : автореф. дис. на соискание ученой степени канд. юрид. наук : спец. 12.00.09 «Уголовный процесс ; криминалистика и судебная экспертиза ; оперативно- розыскная деятельность» / Вахтанг Ясонович Шапакидзе. – Волгоград, 2003. – 28 с.
10. Про забезпечення безпеки осіб, що беруть участь у кримінальному судочинстві: Закон України від 23.12.1993 р., № 3782-XII // Відомості Верховної Ради України, 1994 р., № 11, стаття 51.

Ключові слова: обов’язок, аліменти, дитина, батьки, заборгованість.

Annotation: The article is investigated the current legislation of Ukraine, the norms of which establish the obligation of parents to keep children in the aspect: the collection of arrears on alimony. The parents’ responsibility for evading alimony is analyzed.

Keywords: duty, child support, child, parents, debt.

Постановка проблеми. Сім’я є осередком суспільства. Сьогодні у нашому суспільстві існують неповні сім’ї і не добросовісні батьки, які зазвичай уникають від своїх обов’язків утримувати дітей. Чинне сімейне законодавство і правосуддя регулюють захист порушених прав дитини. Як свідчить судова практика, інколи присудження аліментів на неповнолітню дитину пов’язане з колом проблем, які доводиться вирішувати позивачу та судді. У зв’язку із цим є потреба проаналізувати чинне законодавство, що закріплює питання щодо обов’язку батьків утримувати дітей і ,безпосередньо, стягнення заборгованості по аліментам.

Завдання дослідження. Завданням цього дослідження є аналіз норм, які регулюють питання обов’язку батьків утримувати дітей в аспекті: стягнення заборгованості по аліментам.

Розробка проблеми.  Проблематика порушена у цій статті є об’єктом робіт таких вчених, як С.С. Алексєєв, Я.Р. Веберс, В.С. Венедіктов, В.П. Грибанов, О.С. Йоффе, Н.М. Єршова, В.Д. Єрмаков, А.Е. Косенко, В.М. Кормищиков, В.М. Леженін, Н.С.Малеїн, Г.М. Міньковський, А.Й. Міллер, В.А. Рясенцев, О.А. Підопригора, А.А. Піонтковський, І.С. Самощенко, М.Х. Фарукшин, Е.Л. Хаскельберг, В.П. Шахматов, К.К. Черв’яков, Н.С. Чефранова та ін.

Метою статті є визначення обов’язку матері, батька утримувати дитину та його виконання, обгрунтування й узагальнення змін щодо посилення захисту права дитини на належне утримання шляхом вдосконалення порядку примусового стягнення заборгованості зі сплати аліментів.

Виклад основного матеріалу. Обов’язок утримувати дитину – це моральне й найважливіше правове зобов’язання батьків. Турбота про дитину не полягає виключно у її матеріальному забезпеченні, однак маємо визнати, що саме матеріальне забезпечення відіграє у житті дитини, у її становленні як повноцінного члена нашого суспільства не останню роль [1]. Утримання дитини є моральним, соціальним та юридичним обов’язком батьків, оскільки дитина в силу своїх фізіологічних особливостей залежна від батьків, потребує сумлінного виконання батьками покладених на них обов’язків. Протягом тривалого часу людство, спостерігаючи за виконанням батьківських обов’язків щодо утримання дитини, напрацьовувало певні правила, яких мають дотримуватися батьки, методи та процедури захисту права дітей на утримання, засоби впливу на батьків, які неналежно виконують свої обов’язки.

Згідно зі ч. 2 ст. 27 Конвенції про права дитини, прийнятої 44–ю сесією Генеральної Асамблеї ООН 20.11.1989 p., батько (–ки) або інші особи, які виховують дитину, несуть основну відповідальність за забезпечення в межах своїх здібностей і фінансових можливостей умов життя, необхідних для розвитку дитини [2]. Це положення віддзеркалене в українському законодавстві.

Обов’язок батьків щодо утримання своїх дітей є одним з головних конституційних обов’язків відповідно до ч. 2 ст. 51 Конституції України (батьки зобов’язані утримувати дітей до їх повноліття) [3]. Положеннями чинного Сімейного кодексу України передбачено обов’язок батька та матері утримувати свою дитину (ст. 180) [4]. Важливим є те, що обов’язок утримувати дитину є рівною мірою обов’язком як матері, так і батька.

Досить часто батьки ухиляються від свого обов’язку утримувати дітей. Cімейним кодексом передбачені аліментні зобов’язання батьків відносно дітей, у випадку ненадання ними матеріальної допомоги в добровільному порядку. Статистика сьогодення констатує, що судовий захист права дитини на аліменти є найнадійнішим і дуже навіть ефективним. Звернення до суду з позовом про стягнення аліментів з особи, яка добровільно не виконує свого обов’язку з утримання дитини, виступає засобом захисту права дитини.

Болючим питанням є невиплата аліментів, а якщо конкретніше, то наявність заборгованості. У разі несплати аліментів, той з батьків, з ким проживає дитина, має право звернутися до суду з відповідним позовом. У такому випадку аліменти на дитину присуджуються або як частка від заробітку, або у вигляді конкретно визначеної суми, яка виплачується щомісяця.

Справи про стягнення аліментів розглядаються місцевими судами в порядку цивільного судочинства. Необхідно звернутися із заявою про видачу судового наказу про стягнення аліментів у розмірі на одну дитину – чверті доходу, на двох дітей – третини доходу, на трьох і більше дітей – половини заробітку платника аліментів. До заяви додаються документи та інші докази, які підтверджують обґрунтованість вимог про виплату аліментів. Також можна звернутися до суду із заявою про видачу судового наказу про стягнення аліментів у розмірі 50% прожиткового мінімуму для дитини, який щорічно встановлюється Кабміном.

Прийняття Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо посилення захисту права дитини на належне утримання шляхом вдосконалення порядку примусового стягнення заборгованості зі сплати аліментів» іншими словами, цей закон називають – «ЧужихДітейНеБуває», стало лише першим кроком у програмі захисту наших найменших громадян – дітей. Цей закон запровадив дієві заходи впливу на тих батьків, які покинули своїх дітей.

6 лютого 2018 року Закон «ЧужихДітейНеБуває» набув чинності і його основними положеннями є:

1. Тимчасове обмеження боржника у праві:

а) виїзду за межі України;

б) керування транспортним засобом;

в) користування вогнепальною мисливською, пневматичною, охолощеною та іншими видами зброї;

г) полювання.

2. А також:

а) позбавлення права боржника вирішувати питання тимчасового виїзду дитини за межі України;

б) право на звернення стягувача про вчинене кримінальне правопорушення;

в) суспільно-корисні роботи від 120 до 240 годин зі спрямуванням плати на погашення заборгованості [5].

Ще одним засобом впливу на горе-батьків є публічний реєстр злісних неплатників аліментів. Міністерство Юстиції гарантує, що ні високий статус, ні посада, ні фінансове становище боржника не дадуть змоги уникнути потрапляння до цієї “дошки ганьби”. Паралельно Мін’юст в областях почав створювати мобільні групи з ліквідації заборгованості по оплаті аліментів.

Хочемо навести декілька реальних прикладів з життя, як діє Закон «ЧужихДітейНеБуває»:

• Один з боржників заборгував своїй малолітній дитині майже 80 тис. грн. Державні виконавці винесли постанову про тимчасове обмеження у праві полювання. Це для затятого мисливця виявилося вагомим аргументом для сплати боргу.
• Заборону покидати територію України отримав бізнесмен, який мав їхати за кордон для проведення переговорів. Гроші на аліменти за 7 років знайшлися дуже швидко.
• У ще одного бізнесмена за рішенням суду було описано й передано на реалізацію пароплав. Після цього він миттєво погасив усю заборгованість, побоюючись, що й інше майно піде з молотка [6].

Органи влади не думають зупинятися на досягнутому і прогнозують в недалекому майбутньому нові зміни стосовно стягнення заборгованості за аліментами .

Новації передбачають нові санкції для тих осіб, рівнозначно чоловіків та жінок, які ухиляються від підтримки своїх рідних дітей. Заплановано запровадження автоматичного збільшення розміру аліментів за їх несплату більше ніж протягом 1-го року.

Якщо такий батько або матір не платить аліменти впродовж одного року, їх сума автоматично збільшується на 30%. Якщо заборгованість перевищила 2 роки – 50%. А ті, хто не платить 3 роки і більше – повинні будуть віддати вдвоє більшу суму- зазначив Міністр юстиції Павло Петренко.

І ще одна новація – створення реальних стимулів для органів влади на місцях, які вкладають кошти в розширення дитячого простору: створення дитячих садочків, будівництво спортивних майданчиків, відкриття різного роду курсів і гуртків.

Аліментні відносини, які виникають між батьками і дітьми – скоріше негативний наслідок невиконання батьківських обов’язків, ніж реальна можливість задоволення матеріальних потреб дитини. В умовах економічної та політичної нестабільності, різноманітних підходів до поняття сімейних цінностей, існування громадянських шлюбів, забезпечення прав дітей, і в першу чергу майнових прав дітей, які зростають в неповних сім’ях, стає актуальною та важливою проблемою.

Беззаперечно, аліменти стягнути можна, проте необхідно створити і реалізувати інститут відповідального батьківства і до того ж запровадити механізм матеріальної допомоги добросовісним батькам. Наприклад, можна встановити такі «стимули», як фінансова допомога держави для батьків і дітей у розмірі не менше однієї мінімальної заробітної плати, допомога з влаштуванням дитини до дитячого садочку, санаторно-курортне лікування та інші.

Регламентація на законодавчому рівні виконання обов’язку з утримання дитини є гарантією забезпечення життєвого рівня неповнолітніх та осіб, які досягли 18 років. Це соціальне питання має велику актуальність оскільки позови зі стягнення аліментів посідають перше місце серед категорій справ, які розглядаються судами в Україні.

                                                            Література

1. Нечаева А. М. Семейное право / А. М. Нечаева. – М.: Юрист, 1998. – 227 с.

2. Конвенція про права дитини від 20 листопада 1989 року // Зібрання чинних міжнародних договорів України. —1990 р. – № 1, стор. 205.

3. Конституція України від 28 червня 1996 року // Відомості Верховної Ради України від 23.07.1996. — 1996 р. –№ 30, стаття 141.

4. Сімейний кодекс України від 01.03.2002р. // Офіційний вісник України. — 2002 р. – № 7. – стор. 1, стаття 273.

5. Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо посилення захисту права дитини на належне утримання шляхом вдосконалення порядку примусового стягнення заборгованості зі сплати аліментів: Закон України від 07.12.2017 р.: [Електронний ресурс] //Режим доступу: http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/2234-19.

6. #ЧужихДітейНеБуває, або як примусити батьків виконувати свій обов’язок: УКРАЇНСЬКА ПРАВДА БЛОГИ / БЛОГ Павла Петренка: https://blogs.pravda.com.ua/authors/ppetrenko/5aaa566510302/.

Ключові слова: об’єктивна сторона злочину, чинні на транспорті правила, транспорт, правила дорожнього руху.

Annotation: In the article the features of the objective side of the crime “Violations of the rules in force in transport” are investigated (Article 291 of the Criminal Code of Ukraine).

Keywords: the objective side of the crime, the rules in force on the transport, transport, traffic rules.

Постановка проблеми. Ступінь суспільної небезпеки порушень правил безпеки на транспорті є дуже високим. Ця небезпечність проявляється в тому, що у разі недотримання встановлених правил завдається шкода життю і здоров’ю людей, предметам матеріального світу, тощо. Отже, слід дослідити особливості злочину «Порушення чинних на транспорті правил» та проблеми, які виникають у разі його вчинення.

Завдання дослідження. Завданням цього дослідження є аналіз особливостей об’єктивної сторони ст. 291 Кримінального кодексу України.

Розробка проблеми.  Вагомий внесок у дослідження злочину «Порушення чинних на транспорті правил внесли вчені України вченими України, такі як О.О. Балобанов, В.І. Борисов, С.В. Гізімчук, В.С. Гуславський, В.І. Касинюк, З.Г. Корчева, О.М. Котовенко, В.А. Мисливий, О.М. Опальченко, В.М. Прусс, В.П. Тихий та інші.

Метою статті є дослідження особливостей об’єктивної сторони злочину «Порушення чинних на транспорті правил» ( ст. 291 КК України).

Виклад основного матеріалу. Елементами складу злочину є об’єкт, об’єктивна сторона, суб’єкт, суб’єктивна сторона. Відповідно з диспозиції ст. 291 КК України «Порушення чинних на транспорті правил»  випливає, що цей злочин може включати в себе два об’єкти. Основний безпосередній об’єкт злочину – безпека руху та експлуатації всіх видів транспорту від неправомірних дій пасажирів та інших осіб. Додатковим обов’язковим його об’єктом є життя, здоров’я особи, власність, інші блага [3, с. 466].

Далі нам потрібно зосередити увагу на об’єктивній стороні злочину. Об’єктивну сторону злочину «Порушення чинних на транспорті правил» складають діяння, наслідки та причинний зв’язок між ними. Обов’язкова ознака об’єктивної сторони злочину, передбаченого ст. 291 КК України, – дві форми діяння: 1) порушення чинних на транспорті правил, що убезпечують рух; 2) порушення правил, норм і стандартів виготовлення, переобладнання, ремонту транспортних засобів [3, с. 466].

Перший спосіб – це невиконання правил, норм і стандартів. Диспозиція ст. 291 КК України бланкетна, отже вона для розкриття змісту відсилає нас до різних правил, інструкцій, статутів, що діють на усіх видах транспорту. Особа, на яку покладено обов’язок виконати якусь дію або утриматись від її вчинення, робить все навпаки: вчиняє заборонену дію (діяння у виді дії) або не виконує обов’язкову дію (діяння у виді бездіяльності). Наприклад, відповідно до пп. 9.2, 9.3 Правил дорожнього руху  водій транспортного засобу повинен подати сигнал світловими покажчиками чи рукою перед початком руху і зупинкою, перед перестроюванням, поворотом або розворотом [4]. Невиконання вказаної дії свідчить про невиконання Правил дорожнього руху, тобто про бездіяльність особи. Ще одним яскравим прикладом є недотримання правил поведінки осіб на залізничному транспорті. Відповідно до пп. 3, 5 Постанови КМУ Про правила поведінки громадян на залізничному транспорті особи, які не належать до працівників залізничного транспорту, не мають права ходити по залізничних коліях, знаходитися у службових приміщеннях залізниці, крім приміщень, де
здійснюється прийом громадян, у вагонах під час їх відстою. Для проходу до поїзда або виходу до вокзалу пасажири повинні користуватися призначеними для цього пішохідними мостами, тунелями чи переходами. Забороняється   псувати   колії,   споруди  та  обладнання залізниці, а також вчиняти інші дії,  які можуть порушити  розклад чи безпеку руху на залізниці [5].  Отже, якщо вказані правила не будуть виконуватися, то це потягне за собою кримінальну відповідальність за ст. 291 КК України.

Другий спосіб – неналежне виконання правил. У цьому випадку особа при обов’язку виконання дії здійснює її неналежним чином (діяння у формі бездіяльності). Наприклад, особа, яка хоче скористатися проїздом у залізничному транспорті (вагоні), повинна переконатися, що її ручна поклажа не перевищує 36 кілограмів. Коли особа вдома важила свою ручну поклажу, то вага становила 35, 5 кілограмів, проте як виявилося пізніше, ваги цієї особи були трішки пошкодженими. Згідно з  п. 12 Правил поведінки громадян на залізничному транспорті пасажири  з  ручною  поклажею  вагою більше 36  кілограмів  та  з легковаговою ручною поклажею об’ємом, більшим  місткості  місць  для  її   перевезення,   у   вагон   не допускаються [5]. Також, відповідно до п. 14.2 Правил дорожнього руху водій (наприклад, скутера з електродвигуном до 3 кВт) перед початком обгону повинен переконатися у чотирьох обставинах: а) жоден з водіїв транспортних засобів, які рухаються за ним і яким може бути створено перешкоду, не розпочав обгону; б) водій транспортного засобу, який рухається попереду по тій самій смузі, не подав сигналу про намір повороту (перестроювання) ліворуч; в) смуга зустрічного руху, на яку він буде виїжджати, вільна від транспортних засобів на достатній для обгону відстані; г) після обгону зможе, не створюючи перешкоди транспортному засобу, який він обганяє, повернутися на займану смугу [4]. Водій робить все необхідне у фізичному розумінні для виконання цієї дії: дивиться вперед, у дзеркало заднього виду і т.д., але впевнюється при цьому лише у трьох з чотирьох необхідних обставин при реальній можливості впевнитися у всіх.

Порушення правил можуть допускатися при виготовленні транспортних засобів, окремих частин і механізмів. При виконанні таких робіт можуть використовуватися запасні частини інших транспортних засобів. Такі частини іноді не відповідають технічним вимогам швидкості руху, не витримують певної ваги, у зв’язку з чим можуть виникати аварії під час їх експлуатації [2].

Деякі правила, норми, стандарти можуть не дотримуватися у разі переобладнання чи ремонту транспортних засобів.

Склад злочину, передбаченого ст. 291 КК України є матеріальним, тобто суспільно-небезпечні наслідки є обов’язковою ознакою цього складу .

Наслідками злочину «Порушення чинних на транспорті правил» є загибель людей або інші тяжкі наслідки. Аби настала кримінальна відповідальність потрібно, щоб загинула хоча б одна людина. Іншими тяжкими наслідками є тяжкі тілесні або середньої тяжкості тілесні ушкодження та велика матеріальна шкода.

Між діянням і наслідком повинен бути встановлений причинний зв’язок. Для встановлення причинного зв’язку в суді нерідко призначаються експертизи [2].

Правила безпеки руху транспорту можуть бути у різних формах виражені в нормативних актах. Здебільшого вони формулюються у формі категоричної настанови або категоричної заборони. Однак трапляються норми, виражені в рекомендаційній формі.

Рекомендаційний характер норми виключає її обов’язковість. Саме по собі невиконання рекомендації не може розглядатися як порушення правил безпеки руху. Але якщо внаслідок ігнорування особою рекомендації настали тяжкі наслідки, вона повинна нести відповідальність. Рекомендаційний характер норми ніби залишає особі більше свободи вирішувати, як діяти в конкретній ситуації, але не знімає з неї відповідальності за помилкове рішення. Ігноруючи рекомендацію, особа бере на себе ризик настання суспільно небезпечних наслідків. Так, наприклад, інформаційно-вказівний дорожній знак 5.30, передбачений Правилами дорожнього руху, встановлює рекомендовану швидкість для транспортних засобів на певній ділянці дороги. Дотримання водієм зазначеної на даному знаку швидкості не є обов’язковим. Проте якщо внаслідок її перевищення стануться суспільно небезпечні наслідки, передбачені КК, то за наявності всіх ознак злочину водій повинен нести кримінальну відповідальність за порушення правил безпеки руху на транспорті (виходячи з приналежності транспортного засобу до механічних – за ст. 286 чи ст. 291 КК України).

Висновки. Закон України «Про транспорт» виділяє серед транспорту загального користування залізничний, морський, річковий, автомобільний і авіаційний, а також міський електротранспорт, у тому числі метрополітен [6, с. 446].

Визначити повний перелік порушень чинних на транспорті правил неможливо у зв’язку із значною кількістю нормативних актів, що встановлюють ці правила. До того ж такі правила не є постійними і з розвитком техніки та появою нових видів транспортних засобів доповнюються та змінюються. Стаття 291 КК не містить чіткого визначення, за порушення яких саме правил, норм і стандартів настає відповідальність за цією нормою. На наш погляд, це будь-які правила, норми і стандарти на транспорті загального користування, прийняті та введені в дію у встановленому порядку, що убезпечують рух, а також регулюють порядок виготовлення, переобладнання, ремонту транспортних засобів. Містяться вони у нормативних актах, що діють на території України: законах, підзаконних нормативних актах, міжнародних нормативних актах, до яких приєдналася Україна.

Література

1. Кримінальний кодекс України : Закон України від 05.04.2001 року № 2341-III р. – [Електронний ресурс] – Режим доступу:http://zakon1.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi?nreg=2341-14.
2. Кримінальний кодекс України. Науково-практичний коментар : у 2 т. / за ред. В.Я. Тація, В.П. Пшонки, В.І. Борисова, В.І. Тютюгіна. – 5-те вид., допов. – Х. : Право, 2013. Т. 2 : Особлива частина / Ю.В. Баулін, В.І. Борисов, В.І. Тютюгін та ін. – 2013. – 1040 с.
3. Науково-практичний коментар до Кримінального кодексу України / За ред. М. І. Мельника, М. І. Хавронюка. – 8-ме вид., переробл. і доп. – Х., 2011. – 657 с.
4. Правила дорожнього руху: Постанова Кабінету Міністрів України в редакції від 8 жовтня 2014 р. – [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon4.rada.gov.ua/ laws/show/1306-2001-п
5. Про правила поведінки громадян на залізничному транспорті: Постанова КМУ від 10 листопада 1995 р. № 903. – [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/903-95-%D0%BF
6. Про транспорт: Закон України від 10.11.94 р. // ВВР. – 1994. – № 51. – С. 446.

Ключові слова: суб’єктивна сторона злочину, чинні на транспорті правила, транспорт, правила дорожнього руху.

Annotation: In the article the features of the subjective features of the crime “Violations of the rules in force in transport” are investigated (Article 291 of the Criminal Code of Ukraine).

Keywords: the subjective part of the crime, the rules in force on the transport, transport, traffic rules.

Постановка проблеми. В Україні  щорічно нараховується близько тисячі злочинів у сфері порушення чинних на транспорті правил. Ступінь суспільної небезпеки є надзвичайно високим. Ця небезпечність проявляється в тому, що у разі недотримання встановлених правил завдається шкода життю і здоров’ю людей, предметам матеріального світу, тощо. Отже, слід дослідити особливості злочину «Порушення чинних на транспорті правил».

Завдання дослідження. Завданням цього дослідження є аналіз особливостей суб’єктивних ознак злочину передбаченого ст. 291 Кримінального кодексу України.

Розробка проблеми.  Вагомий внесок у дослідження злочину «Порушення чинних на транспорті правил внесли вчені України вченими України, такі як О.О. Балобанов, В.І. Борисов, С.В. Гізімчук, В.С. Гуславський, В.І. Касинюк, З.Г. Корчева, О.М. Котовенко, В.А. Мисливий, О.М. Опальченко, В.М. Прусс, В.П. Тихий та інші.

Метою статті є дослідження особливостей суб’єктивних ознак злочину «Порушення чинних на транспорті правил» ( ст. 291 КК України).

Виклад основного матеріалу. В умовах інтенсивного розвитку транспорту зростає потужність та швидкість руху транспортних засобів, що має важливе значення для розвитку суспільства. Порушення різних правил в процесі експлуатації транспортних засобів, неякісний ремонт та обслуговування технічних систем транспорту може викликати аварії та катастрофи, в яких гинуть люди, матеріальні цінності. В числі різних заходів, спрямованих на зменшення небезпечних наслідків, які можуть настати в процесі руху транспортних засобів, важливе значення мають кримінально-правові.

Диспозиція ст. 291 КК України «Порушення чинних на транспорті правил» є бланкетною. Для притягнення працівника транспорту до кримінальної відповідальності потрібно встановити факт порушення відповідних правил, чи неналежне виконання своїх обов’язків при ремонті та обслуговуванні засобів транспорту. З огляду на можливі особли­во тяжкі наслідки на цих видах транспорту діяльність працівників транспор­ту суворо регламентована. При мотивуванні звинувачення повинне бути по­силання на конкретні статті, параграфи, пункти чинних на зазначених видах транспорту правил, інструкцій, наказів, які були порушені. Слід мати на увазі, що діяльність по ремонту засобів транспорту також регламентована відповідними технічними нормами. Тому недоброякісним слід визнавати ре­монт, за якого не усуваються небезпечні для руху та експлуатації дефекти засобів транспорту, використання для ремонту неякісних частин, механізмів, обладнання чи приладів.

Суб’єктом аналізованого злочину є фізична осудна особа, якій на момент його вчинення виповнилося 16 років [2, с. 467]. Проте слідча та судова практика вимагають встановлення у особи, яка порушила чинні на транспорті правила, додаткових ознак, які не є обов’язковими для кваліфікації діяння, але визначають цю особу суб’єктом ст. 291 КК України, а не іншого злочину. Аналіз додаткових ознак дозволяє сказати, що до таких суб’єктів належать: пішоходи, пасажири, погоничі тварин, особи, які керують всіма видами транспортних засобів залізничного, водного, повітряного, автомобільного або електричного транспорту чи є відповідальними за безпеку їх руху, крім випадків, передбачених ст. 276, 281, 286-288 КК України (водії мопедів, скутерів, робочий об’єм двигуна яких не перевищує 50 куб. см, гідромотоциклів, працівники пасажирських підвісних канатних доріг та підйомників тощо).

Суб’єктивна сторона правопорушень на транспорті характеризується певним виявом зовнішнього протиправного діяння, в якому відображається мотив, мета та волевиявлення особи в цілому. Суб’єктивна сторона складу правопорушень — це внутрішні процеси, які відбуваються у психіці особи під час вчинення правопорушення, характерними сторонами якої є вина (умисна або необережна).

Диспозиція ст. 291 КК України не визначає форми вини, а також як обов’язкові ознаки мотиви та мету цього злочину. Порушення чинних на транспорті правил не належить до злочинів зі змішаною (подвійною, складною) формою вини. На наш погляд до злочинів із вказаною виною відносяться лише такі матеріальні склади:

1) в яких діяння саме по собі без спричинених наслідків є закінченим злочином;

2) які мають два види якісно відмінних за характером і ступенем суспільної небезпечності злочинних наслідки одних і тих же дій винної особи та її різне психічне ставлення до кожного з цих наслідків.

Порушення чинних на транспорті правил не відноситься до жодного з наведених видів злочинів, оскільки саме по собі порушення правил є адміністративним правопорушенням, а не злочином.

Однією з різниць між нормою, передбаченою ст. 291 КК України, та загальними нормами, що встановлюють відповідальність за необережне спричинення суспільно небезпечних наслідків, є відмінність законодавчого конструювання диспозицій цих кримінально-правових норм. Так, диспозиція ст. 291 КК України містить вказівку на конкретне діяння – порушення чинних на транспорті правил, що убезпечують рух, а у загальних нормах поняття діяння винесене за межі диспозицій. Суттєвої різниці між психічним ставленням особи до вчинюваної дії чи бездіяльності та її наслідків у зазначених злочинах немає, тому аналізований злочин може бути вчиненим лише з необережною формою вини.

Наслідки ст. 291 КК України це загибель людей або інші тяжкі наслідки. Під небезпекою для життя людей слід розуміти таке порушення захисту життєво важливих інтересів чи настання такої загрози оточуючого середовища, за яких у будь- який час може статися загибель або каліцтво людей, настання смерті або спричинення тяжкого чи середньої тяжкості тілесного ушкодження хоча б однієї особи. Така загроза має бути реальною, а смерть, загибель чи каліцтво людей не настали лише в силу випадкових обставин. До інших тяжких наслідків відносять тілесні ушкодження, що спричинили короткочасний розлад здоров’я або короткочасну втрату працездатності кільком особам, легкі, середньої тяжкості або тяжкі тілесні ушкодження, катастрофа, аварія, руйнування жилих будинків та інших споруд, загибель цінного вантажу, велику перерву руху потягів або суден — понад шість годин, істотне порушення їх розкладу тощо.

При вчиненні порушення чинних на транспорті правил мотив та мета поведінки особи на кваліфікацію не впливають, проте потребують обов’язкового встановлення під час проведення слідства та судового розгляду (як і вид необережної форми вини: злочинна самовпевненість чи злочинна недбалість) для подальшої індивідуалізації кримінальної відповідальності.

Яскравим прикладом порушення суб’єктом злочину, передбаченого ст. 291 КК України є наступний вирок суду. Вироком Луцького міськрайонного суду Волинської області від 21 січня 2009 року було засуджено Ф. за ч. 1ст. 291 КК України. Так, 30.08.2008 р. у близько 22 год. 50 хв., Ф., перебуваючи в стані алкогольного сп’яніння, керуючи мопедом «SABUR», по вул. Гнідавській в м. Луцьку в напрямку вул. Д. Галицького, порушуючи пункти 2.3б, 2.9а, 12.1, 12.3 Правил дорожнього руху (затверджені Постановою Кабінету Міністрів України від 10.10.2001 р. № 1306), проявив небезпечність та неуважність, не вибрав безпечної швидкості руху, відволікся від спостереження за дорожньою обстановкою, внаслідок чого не справився з керуванням мопеда та виїхав на смугу зустрічного руху, де відбулося зіткнення з автомобілем «Део-Ланос» під керуванням Т. Унаслідок чого пасажир мопеда отримав тілесні ушкодження у вигляді вдавленого перелому зовнішньої пластини лобної пазухи зліва, забою головного мозку, забійної рани чола, забійної рани носа, забою таза, перелому кісток носа, які відповідно до висновку судово-медичної експертизи від 29.09.2008 р., відносяться до тілесних ушкоджень середнього ступеню тяжкості [1]. Порушення правил у цьому випадку сталося з необережності особи.

Висновки. Для уникнення проблем при правозастосуванні ст. 291 КК України, необхідним є чітко визначити основний безпосередній об’єкт злочину, розмір заподіяної шкоди, перелік правил, норм та інструкцій, за порушення яких настає відповідальність, передбачена ст. 291 КК України, конкретизувати суб’єкт зазначеного злочину та визначити його форму вини.

Література

1. Вирок Луцького міськрайонного суду Волинської області від 21 січня 2009 р. (справа № 1-121/2009) [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.reyestr.court.gov.ua.
2. Науково-практичний коментар до Кримінального кодексу України / За ред. М. І. Мельника, М. І. Хавронюка. – 8-ме вид., переробл. і доп. – Х., 2011. – 657 с.