Ключові слова: туризм, податки, збори, ставка туристичного збору.

Annotation: The article examines the taxation of tourism in Ukraine and the basic problems of taxation tourism.

Key words: tourism, taxes, fees, tourist tax rate.

Світовий досвід прогресивного господарювання надає туризму перше місце серед інших галузей економіки за обсягами експорту товарів та послуг. За даними Всесвітньої туристичної організації, у понад 40 державах світу туризм став основним джерелом наповнення бюджету, а у 70 країнах – однією з трьох основних статей. За останні десятиліття кількість туристів у світі неухильно зростала і досягла третини населення земної кулі. За прогнозами фахівців, ХХІ століття буде століттям туризму, і до цього потрібно відповідно готуватися [1].

Проблематикою даної теми займалося багато вчених, серед них: А. Веткина, В. Вишневський, В. Вітлинський, Ю. Іванов, П. Мельник, Г. Старостенко.

Вивчаючи тему туристичного збору ми ставимо за мету дослідити оподаткування туристичного бізнесу в Україні.

Ставляться завдання проаналізувати сучасне оподаткування туризму, порівняти оподаткування туристичної галузі в інших країнах, визначити основні проблеми, які існують в даній сфері.

Економічний аналіз класифікує податки, що застосовуються в туризмі таким чином: загальні податки, спеціальні виправдані податки і спеціальні необґрунтовані податки. Ці три групи визначаються в такий спосіб:

– загальні податки визначають як такі, що відносяться до галузей економіки взагалі, вони застосовуються не тільки до сфери туризму; більшість податків у туризмі підлягають під цю категорію.

– спеціальні виправдані податки – це ті податки, які мають відношення тільки     до промисловості туризму, але які можуть бути виправдані на підставах відновлення вартості.

– спеціальні необґрунтовані податки – це ті податки, які мають певне відношення до промисловості туризму, але, які не мають за своєю суттю природу відновлення вартості, і – тому представляють необґрунтований податок на туристичну промисловість [2].

Всесвітня організація туризму, яка сприяє розвитку туризму як важливої галузі економіки держав, так ідентифікувала сорок різних типів податків, що відносяться до туристичного сектору в розвинених країнах і в країнах, що розвиваються. Із цих податків, 15 покладаються на підприємства туристичної галузі (таблиця 1) [3].

Податки, які сплачує туристичний бізнес

Інші 30 податків безпосередньо підлягають оплаті туристами.

Україна володіє потужним туристичним потенціалом, але туризм ще не зайняв одного з провідних місць в господарському комплексі.

Для визначення перспектив розвитку туризму в тому чи іншому районі необхідно мати оцінку відповідності матеріально-технічної бази іноземного туризму величині туристичних ресурсів, а також попиту на даний туристичний продукт. При цьому дуже важливо уникати переоцінки туристичних ресурсів. Так, пам’ятка старовини може мати певний інтерес для даного району, але в міжнародному масштабі, в порівнянні з цінністю інших архітектурних пам’яток, вона може не привернути великої кількості іноземних туристів, тому крупні капіталовкладення у створення матеріально-технічної бази туризму в даному регіоні будуть малоефективні. Також необхідно враховувати попит, викликаний туристичною модою, наприклад, прогулянки пішки або верхи на конях та ін. [4].

Україна має відповідне законодавство яке регулює діяльність туристичної сфери, проте воно є малоефективним, тому що існує ряд проблем пов’язаних із фінансуванням.

Система оподаткування в Україні – це сукупність податків, зборів, інших обов’язкових платежів до бюджетів і державних цільових фондів, що справляються в установленому порядку. Податковий кодекс України визначає, що туристичний збір входить до місцевих податків та зборів. Платниками такого збору є громадяни України, іноземці, а також особи без громадянства, які прибувають на територію адміністративно-територіальної одиниці, на якій діє рішення сільської, селищної та міської ради про встановлення туристичного збору, та отримують (споживають) послуги з тимчасового проживання (ночівлі) із зобов’язання залишити місце перебування в зазначений строк [5 ст. 268. 2. 1.].

На сьогодні ставка туристичного збору встановлюється у розмірі від 0,5 до 1 відсотка до бази справляння збору (вартість усього періоду проживання з врахуванням податку на додану вартість). Справляння цього збору здійснюється податковими агентами, ними можуть бути: адміністрація готелів, кемпінгів, мотелів, гуртожитків для приїжджих, санаторно-курортні заклади, квартирно-посередницькі організації тощо. Це становить одну з основних проблем, тому що переважна більшість туристів зупиняються не в готелях, а в приватному секторі, а тому організувати збір з туристів доволі складно. Проте до цього залучаються  комунальні підприємства, маклери, агенти, які збирають ці кошти, але і тут є проблема, бо отримання таких коштів з туристів практично неможливо. Повноцінне адміністрування ефективне буде тоді, коли весь туристичний комплекс буде детінізований.

Міністерство соціальної політики України пропонує скасувати туристичний збір, вважаючи його малоефективним. Так на сьогодні користь від туристичного збору є малою, проте необхідною. Якщо внести деякі зміни та удосконалити його, то тоді зростуть надходження до бюджетів  міст [6].

Міста в Україні не хочуть відмовлятися від можливості заробити на туристах, бо ці кошти допомагають розвивати туристичну інфраструктуру. У законодавстві варто було б передбачити, що ті кошти, які надходять від туристів повинні використовуватися на вдосконалення туристичної галузі, тобто безпосередньо надходити до місцевих бюджетів, а не йти у державний фонд.

Міністерство фінансів України у 2012 році запропонувало внести зміни до Податкового кодексу України, про збільшення ставки туристичного збору та зміну умов його сплати.  Вже з 2013 року пропонували прив’язати ставку туристичного збору до мінімальної заробітної плати та встановити її в залежності від «зірковості» готелів – від 0,5 до 4 % мінімальної заробітної плати за кожен день проживання.

Якщо порівнювати з іншими країнами, в яких добре розвинута туристична галузь, то саме туризм поповнює місцеві скарбниці. За оцінками Всесвітньої організації туризму, туристичні країни одержують приблизно 10-25 % від загального податкового доходу за рахунок туристичного сектору. У деяких маленьких країнах, що спеціалізуються на туризмі, таких як Багами, більш ніж 50 % урядового доходу отримано від туристичного сектору. Чистий дохід туризму на Мальдивах складає 40 % урядового доходу. У Маврикії приблизно 12-15 % податкового доходу отримано безпосередньо і опосередковано за рахунок сектора туризму [3].
Позитивними тенденціями розвитку туристичної сфери України є:

1.      Збільшення кількості внутрішніх, в’їздних та виїздних туристів;

2.      Надходження платежів до бюджету;

3.      Збільшення зайнятих у туристичній сфері.

Проблемами (недоліками) функціонування сфери туризму в Україні є:

1.      Незадовільний рівень розвитку туристичної інфраструктури;

2.      Низька конкурентоспроможність туристичних продуктів та послуг;

3.    Обмеженість державного фінансування та маркетингового супроводу туристичної сфери;

4.      Нестабільність законодавства;

5.      Слабка інтегрованість у європейську систему сфери послуг [7].

Україна є одним зі світових лідерів з міжнародного туризму – за даними Всесвітньої організації туризму, Україна посідає сьоме місце за кількістю відвідувань щороку. Таким чином, туристична галузь має надзвичайно важливе значення для економіки нашої держави, а розвиток цієї сфери суспільного життя повинен стати одним із пріоритетних завдань на найближче майбутнє [8].

Отже, Україна має всі передумови для швидкого й успішного розвитку туризму, як іноземного, так і внутрішнього. Проте на заваді цьому стоять певні проблеми, що тривалий час лишаються невирішеними та, відповідно, гальмують розвиток цієї сфери економіки, спонукаючи туристів частіше обирати іноземні місця відпочинку замість тих, що розміщені на території України.

Україна потребує реформування туристичної галузі та залучення додаткових коштів, ми вважаємо, що потрібно: проведення необхідної рекламної та агітуючи роботи по зацікавленню української діаспори, як потенційних інвесторів у вкладанні коштів в український туризм; введення новітніх технологій у цій галузі, створення великої кількості туристичних WEBSITE; створення туристичних центрів; проведення зарубіжних рекламних компаній для потенційних іноземних туристів.

Щоб покращити туристичний збір в Україні, перш за все, треба змінити туристичну нормативно-правову базу, щоб чітко гарантувалася безпека та впевненість туристів у захисті їх прав, а також сприяння більшої прибутковості до місцевих бюджетів.

1. Всесвітня туристична організація. – Режим доступу: http://www.world-tourism.org
2. Econtech Pty Ltd. Analysis of the Taxes and Assistance Impacting the Tourism Industry // National Tourism Alliance. – 2003. – March. – P. 1-26 // www.econtech.com.au/ – назва з екрану.
3. Gooroochurn N., Sinclair T. The Welfare Effects of Tourism Taxation // Christel DeHaan Tourism and Travel Research Institute. – 2003. – February. – P. 1-37 // www.nottingham.ac.uk/ttri – назва з екрану.
4.   Фоменко Н. В. Рекреаційні ресурси та курортологія / Н. В. Фоменко. –  К.: Центр навчальної літератури, 2007. – 312 с.
5. Податковий кодекс України від 02.12. 2010 р. // Відомості Верховної Ради. – 2010 р. – № 2755-VI.
6. Режим доступу:

http://ipress.ua/articles/u_mist_hochut_zabraty_zarobitok_z_turystiv_11033.html – назва з екрану.

1. Кластерна модель туризму: польський досвід і можливості його використання в Україні [Електронний ресурс] / Ю. В. Міщенко // Всеукраїнська Федерація роботодавців в сфері туризму в Україні. – Режим доступу: http://www.frtu.org.ua/content/view/4244/65/lang, Ukrainian
2. Режим доступу: http://www.marshruty.in.ua/index.php/rozvytok-turyzmu-v-ukraini.php – назва з екрану.

Ключові слова: мито, митні платежі, єдиний тариф

The article examines the main approaches to the definition of customs duties and their role in the regulation of foreign economic activity

Key words: duty, customs duties, uniform tariff

Визначення та затвердження в Конституції України факту незалежності та суверенності держави зовсім не надає їй права свавілля у зовнішньополітичній та зовнішньоекономічних сферах. Швидше, навпаки, ознака суверенності покладає на кожну державу обов’язки чіткого дотримання правових норм та звичаїв, за якими функціонує нормальна життєдіяльність світового співтовариства.

Митне регулювання є одним з основних інструментів державного впливу на зовнішньоторговельний оборот. За його допомогою держава, з одного боку, забезпечує вільний доступ української економіки до системи світового господарства, а з іншого – шляхом встановлення заборон і обмежень на ввезення та вивезення окремих товарів, ліцензування, квотування і застосування низки інших заходів забезпечує захист інтересів українських споживачів, економічної безпеки держави, суспільного порядку, життя і здоров’я людей, моральних засад і культурних цінностей суспільства, а також поповнення прибуткової частини Державного бюджету шляхом стягнення митних платежів при переміщенні товарів і транспортних засобів через митний кордон України. [1]

У зв’язку з тим, що об’єктом митних правовідносин є сплата мита, яке складається в зв’язку з переміщенням через митний кордон товарів і транспортних засобів, саме визначенню та аналізу даної правової категорії слід приділити особливу увагу.

Метою даної статті є визначення основних видів мит та їх роль у регулюванні національної економіки держави.

У статті висувається ряд завдань, а саме: визначити основні підходи до розмежування різних видів мит, дати чітке розуміння поняття «мита» в законодавстві України, зазначити проблеми, які існують в митному законодавстві.

Проблематикою даної теми займалися такі вчені: А. Дубіна, Ю. Дьомкін, І. Бережняк, П. Дзюбенко, О. Єгоров, С. Сорокіна, С. Пирожков.

Митний кодекс України дає визначення поняття мито, за яким – це загальнодержавний податок, встановлений Податковим кодексом України та Митним кодексом, який нараховується та сплачується відповідно до Митного кодексу, законів України та міжнародних договорів, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України. [2]

Для того, щоб Україна змогла забезпечувати себе якісними товарами та й розвивати свою економіку, вона встановлює певні види мита, для запобігання неякісного ввозу та сприяння розвитку національної економіки.

Особливим інструментом регулювання національної зовнішньоекономічної діяльності, експортно-імпортних операцій є митний тариф. На даний час в Україні діє з 1992 р. Єдиний митний тариф – систематизований звід ставок ввізного мита, яким обкладаються товари та інші предмети, що ввозяться на митну територію України, або вивозяться за межі цієї території. [3, ст.3]

Митно-тарифні заходи є важливим елементом податкової системи, з допомогою яких держава отримує можливість активно впливати на економічне життя країни, шляхом безпосереднього впливу на ціни товарів.

Створюючи ціновий бар’єр на шляху руху товарів до користувачів шляхом застосування до товарів при їх переміщенні через митний кордон встановлених ставок митних платежів та податків, митно-тарифні заходи тим самим піднімають рівень цін, впливають на конкурентоспроможність товару, що в свою чергу позначається і на рівні нагромадження капіталу, темпах розвитку, нормах прибутку в окремих галузях виробництва. [4]

Основними елементами митного тарифу є мито, ставка мита, вартість товару, тарифні пільги. Всі види платежів, які стягуються митними органами України при переміщенні через митний кордон товарів і транспортних засобів, а також в інших випадках, що встановлюються митним законодавством, називається митними платежами.

Митні платежі складають певну систему, яку можна умовно розділити на дві групи:

1. Основні – це встановлені державою обов’язкові платежі, які стягуються  при перетині митного кордону особами. Наприклад :

–          мито;

–         митні платежі, які нараховуються за вантажною декларацією;

–         податки, такі як акцизний збір та додана вартість.

1. Додаткові – це ті платежі, які надаються за додаткові послуги (наприклад, зберігання товару).

Нарахування всіх цих платежів здійснюється Державною митною службою України.

Переважна більшість держав застосовує митні тарифи, тобто систематизований перелік товарів, який оподатковується митом при перетині кордону.

Зовні це простий механізм дії митних зборів на торгівлю з іншими країнами, однак багатоплановість використовується урядом для досягнення різних цілей. Тарифи захищають національний ринок від іноземної конкуренції, підвищуючи ціни на імпортні товари, підтримують порівняно високий рівень внутрішніх цін, сприяють розширенню збуту вітчизняної продукції за кордоном за нижчими цінами. [4]

Мито в тарифі встановлюється двома шляхами. Один із них – це визначення розміру (ставки) мита у вигляді відсотка до ціни товару. Мито, виражене таким чином, називається мито з цін або адвалерне. Другий метод – це визначення розміру мита безпосередньо в грошовому вираженні у вигляді певної суми, яка нараховується з ваги, об’єму та штуки товару. Мито, встановлене таким методом, називається специфічним митом.

У сучасних митних тарифах застосовують ці два види мит, але вони по-різному реагують на зміну рівня цін на світовому ринку. При підвищенні цін більш ефективним стає адвалерне мито, при зниженні – специфічне. У сучасній митній політиці промислово розвинених країн спостерігається тенденція до збільшення ролі адвалерних мит у тарифах. [4]

Якщо класифікувати мита за об’єктом оподаткування, то вони поділяються на:

1. Ввізне мито;
2. Вивізне мито;
3. Сезонне;

А за способом нарахування:

1. Адвалерне;
2. Специфічне;
3. Комбіноване. [2]

Ввізне мито встановлюється на товари, що ввозяться на митну територію України.  Вивізне мито встановлюється законом на українські товари, що вивозяться за межі митної території України.

На окремі товари законом може встановлюватися сезонне мито на строк не менше 60 та не більше 120 послідовних календарних днів з дня встановлення сезонного мита.

Митний кодекс України розмежовує види мита, визначає всі процедури стягнення мита, оформлення декларацій, здійснення митного контролю відповідними органами.

Поряд з митом є ще митні платежі – це платежі, що стягуються понад мито, за певні послуги у сфері митної справи, а також за виконання своїх обов’язків митними органами.

Відповідно до постанови Кабінет Міністрів України затвердив розмір плати за виконання митних формальностей митними органами поза місцем розташування митних органів або поза робочим часом, установленим для них, справляється за письмовим зверненням декларанта або уповноваженої ним особи до митного органу у порядку, визначеному Міністерством фінансів. Плата справляється у гривні за офіційним (валютним) курсом, встановленим Національним банком, що діє на дату подання митної декларації, а у разі, коли виконання митних формальностей не пов’язано з поданням митної декларації, – на дату фактичної сплати. Кошти, що надійшли від справляння плати, зараховуються до державного бюджету. [5]

Митні платежі є також важливим інструментом в регулюванні зовнішньоекономічної діяльності.

Встановлення мита в Україні є важливим засобом збереження національної економіки. Промисловість нашої держави не в змозі конкурувати з дешевими і більш якісними товарами, що виробляються за кордоном за допомогою новітніх технологій і з вищим рівнем організації виробництва. Якщо наповнити нашу економіку дешевими товарами, то це призведе до скорочення національного виробництва і навіть до знищення окремих його видів, а це потягне за собою скорочення робочих місць, зростання безробіття, і це загрожує національній економічній безпеці, міжнародному престижу країни.

Існує також безліч проблем пов’язаних з митним регулюванням. Україна потребує реформування даної сфери, оновлення нормативно-правової бази, створення ефективного митного механізму, який би забезпечив швидкий і якісний пропуск через кордони.

Нині митні платежі є одними з головних доходів у державу, це, насамперед, ті грошові внески, які утворені в результаті справляння та стягнення митних платежів, конфісковані предмети, стягнення штрафів та пені. Така різноманітна система митних платежів дає можливість державі здійснювати зовнішньоекономічну діяльність з метою захисту національного виробника.

1. Ченцов В.В. Митне право України / В.В. Ченцов. – К.: Істина, 2007. – 328 с.
2. Митний кодекс України від 13 березня 2012 р. // Відомості Верховної Ради. – 2012. – № 4495-VI.
3. Про Єдиний митний тариф: Закон України від 5 лютого 1992 р. // Відомості Верховної Ради. – 1992. – № 2097-ХІІ.
4. Жоріна Ф. Л. Правові засади митної справи України / Ф. Л. Жоріна. – К.: Магістр-ХХІ сторіччя, 2005. – 384 с.
5. Про справляння плати за виконання митних формальностей митними органами поза місцем розташування митних органів або поза робочим часом, установлених для них: Постанова Кабінету Міністрів України від 18 січня 2003 р. // Відомості Верховної Ради.  – 2003. – № 93.

Ключові слова: фізична культура і спорт, фізичне виховання, фінансування, державний і місцевий бюджети

In the scientific article examines the financing of the state in the sphere of physical culture and sports. Problems that malfunction is deficient level of funding from both state of local budgets

Key words: physical culture and sport, physical education, funding, state and local budgets

Фізична культура і спорт займали завжди важливе місце як в житті людини, так і в суспільстві вцілому. Фізичне виховання є однією з найдревніших частин фізичної культури, що своїми коренями сягає в первісну педагогіку, і разом з тим найбільш організованим і регламентованим елементом фізичної культури. Воно має чітку, історично сформовану систему цілей і завдань стосовно віку, статі, фізичного розвитку і стану здоров’я  людини.

Фізична культура є продуктом суспільного життя людства. За своєю цілеспрямованістю і змістом вона історично змінюється відповідно до змін засобів виробництва. У кожній історичній формації фізична культура пов’язана з різними сторонами життя суспільства – його економікою, політикою, науками там мистецтвом.

Проблематикою даної теми займалися багато вчених, серед них :

Ю. Іванченко, А. Іванова, О. Мартякова, М. Золотова, В. Кузіна.

Вивчаючи дану тему я маю на меті дослідити фінансування держави у сфері фізичної культури та спорту.

Завданням мого дослідження є проаналізувати сучасне фінансування державою фізичної культури та спорту, порівняти фінансування України із зарубіжними країнами, зазначити проблеми, які існують в даній сфері, а також запропонувати шляхи їх вирішення.

На сучасному етапі держава визначає загальні правові, організаційні, соціальні та економічні основи діяльності у сфері фізичної культури і спорту та регулює суспільні  відносини  у  створенні  умов  для  розвитку фізичної культури і спорту.

Закон України «Про фізичну культуру і спорт» від 15.05.2011 р. визначає, що фізична культура – це діяльність суб’єктів сфери фізичної культури і спорту, спрямована на забезпечення рухової  активності людей  з метою їх гармонійного, передусім фізичного, розвитку та ведення  здорового  способу життя. Фізична культура має такі напрями: фізичне виховання різних груп населення,  масовий спорт, фізкультурно-спортивна реабілітація.

Органи державної влади та органи місцевого самоврядування сприяють розвитку фізичної культури в навчальних закладах. Фізична культура у сфері освіти має на меті забезпечити розвиток фізичного здоров’я учнів та  студентів, комплексний підхід до формування розумових і фізичних   здібностей особистості, вдосконалення фізичної та психологічної   підготовки до активного життя, професійної діяльності на принципах  індивідуального підходу, пріоритету оздоровчої  спрямованості,  широкого   використання різноманітних засобів та форм фізичного виховання і  масового спорту, безперервності цього процесу протягом усього життя.

Фінансування розвитку фізичної культури і спорту здійснюється відповідно  до  Закону України «Про фізичну культури та спорту» та інших нормативно-правових актів за рахунок коштів відповідно  державного  та  місцевого  бюджетів,  а також інших джерел, не заборонених законодавством.

Для розвитку  фізичної  культури  і  спорту  використовуються позабюджетні кошти, зокрема від: Фонду соціального    страхування    з    тимчасової    втрати працездатності; підприємств, установ   та  організацій,  об’єднань  громадян, окремих осіб;  фінансово-господарської діяльності закладів фізичної культури і спорту; користування правами   інтелектуальної   власності закладами фізичної культури і спорту, організаторами фізкультурно-оздоровчих та спортивних заходів; проведення державної спортивної лотереї; інвестиційної діяльності у сфері фізичної культури і спорту.

Відповідно до ст. 47 Закону України «Про фізичну культуру та спорт» від 24 грудня 1993 р. держава сприяє розвитку фізичної культури і спорту надаючи різні пільги, зокрема, звільняє заклади фізичної культури і спорту від сплати земельного податку, може  надавати  податкові  пільги  для  юридичних  та фізичних   осіб   (резидентів   та  нерезидентів),  що  здійснюють благодійну  діяльність  у  сфері  фізичної  культури  і  спорту, сприяє  діяльності   суб’єктів   господарювання,   що здійснюють інвестиційну діяльність у  сфері  фізичної  культури  і спорту в Україні. [1]

Україна приймає активну участь в олімпійському та параолімпійському русі. Метою цього є вихованню молоді засобами спорту в дусі олімпізму, залученню населення до здорового способу життя, зростанню міжнародного авторитету держави.

Олімпійський рух в Україні – громадський рух, який базується на  добровільному  об’єднанні  громадян  та  організацій  з  метою пропаганди  ідей  олімпізму,  здорового  способу  життя,  розвитку фізичної   культури   та  спорту,  що  координується  Національним Олімпійським комітетом України. А параолімпійський рух, у свою чергу, спрямований на сприяння соціальній реабілітації інвалідів  і  поліпшення  їх  фізичного  стану,  що  координується Національним комітетом спорту інвалідів України.[2]

За рахунок коштів місцевих бюджетів фінансуються видатки державних програм розвитку фізичної культури і спорту: утримання та навчально-тренувальна робота дитячо-юнацьких спортивних шкіл усіх типів (крім шкіл республіканського Автономної Республіки Крим і обласного значення), заходи з фізичної культури і спорту та фінансова підтримка організацій фізкультурно-спортивної спрямованості і спортивних споруд місцевого значення. Також з бюджету Автономної Республіки Крим та обласних бюджетів здійснюється видатки на державні програми з розвитку фізичної культури, спорту, фізкультурно-спортивної реабілітації інвалідів (центри республіканського Автономної Республіки Крим та обласного значення з фізичної культури і спорту інвалідів, дитячо-спортивної школи для інвалідів усіх типів; проведення заходів з фізично-спортивної реабілітації інвалідів, навчально-тренувальних зборів і змагань республіканського Автономної Республіки Крим та обласного значення з фізичної культури та спорту інвалідів). [3]

Головним розпорядником бюджетних коштів є Міністерство освіти, науки, молоді та спорту, а розпорядником бюджетних коштів нижчого рівня та відповідальним виконавцем бюджетної програми – Державна служба молоді та спорту.[4]

Також Закон України «Про фізичну культуру і спорт» здійснює більш чітке розмежування джерел фінансування суб’єктів сфери фізичної культури і спорту. Колективи фізичної культури проводять відповідні заходи за рахунок членських внесків, коштів власника та уповноваженого ним органу підприємств, установ та організацій або коштів первинної профспілкової організації цих підприємств, отриманих від роботодавця на фізкультурно- оздоровчу роботу відповідно до Закону України «Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності» від 15.09.1999 р. [5]

Сучасний стан фінансування фізичної культури та спорту поєднує в собі фінансування з державного і місцевих бюджетів із широким залученням позабюджетних коштів, які надходять у результаті власної діяльності фізично-спортивних клубів, центрів тощо.

Хоча держава фінансує фізичну культуру та спорт, але цих коштів є недостатньо для ефективного розвитку. Це, наприклад, виявилося на літній Олімпіаді у Лондоні, де Україна отримала 6 золотих, 5 срібних і 9 бронзових медалей. У порівнянні з Росією (82 медалі), Китаєм (87 медалей), США (104 медалі), Великою Британією (65 медалей) це дуже мало, а це свідчить, що на сьогодні гостро відчувається недофінансування.

Проте також існує безліч проблем у сфері фізичної культури та спорту це, перш за все, застаріла нормативно-правова база, відсутність чіткої системи централізованої підготовки національних збірних команд України відповідно до міжнародних стандартів. Також є низький рівень ресурсного забезпечення функціонування системи дитячо-юнацького та резервного спорту, не до кінця сформовано необхідну інфраструктуру фізично-оздоровчої та спортивно-масової роботи за місцем проживання, навчання, роботи.  Дуже погано розвинений позабюджетний фонд фінансування сфери фізичної культури та спорту. Якщо порівняти з європейськими країнами такими як Італія, Німеччина, Польща, Франція, то там значне фінансування здійснюється від спортивних лотерей та ігрового бізнесу, а в Україні така система відсутня.

Наприклад, можна запропонувати виробникам тютюнової та алкогольної продукції, щоб вони виділяли частину з своїх прибутків на фінансування різних програм у сфері фізичної культури та спорту, оскільки вони завдають негативних наслідків здоров’ю населення. Це б частково вирішувало б проблеми пов’язані з фінансуванням фізичної культури та спорту.

Тому в Україні потрібно реформувати сферу фізичної культури та спорту, де буде розгалужена мережа спортивних клубів та центрів, розроблено цільові програми фінансування, де значну увагу слід приділити позабюджетним коштам, удосконалити нормативно-правову базу механізми фінансування.

Отже, фізична культура – це органічна частина культури суспільства й особистості, це галузь діяльності, що задовольняє потреби суспільства по створенню фізичної готовності людей до різних форм їхньої життєдіяльності.

Головними умовами для розвитку повинно стати стимулювання занять фізичною культурою, створення життєвих ситуацій за яких рухова діяльність стає внутрішньою органічною потребою, за якої усвідомлюється її значення та користь. А це означає, що держава повинна створити більше спортивних клубів, секцій, спортзалів, щоб молодь мала можливість всебічно розвиватися. Змінюючи нормативну базу, значну увагу потрібно приділити створенню програм розвитку фізичної культури та спорту, створити вигідні умови для заохочення меценатів, які б були зацікавлені у фінансуванні даної сфери, а також щоб держава змогла більше виділяти коштів з Державного бюджету.

1. Про фізичну культуру та спорт: Закон України від 24 грудня 1993 р. // Відомості Верховної Ради. – 1993 р. – № 3808-XII.
2. Про підтримку олімпійського і параолімпійського руху та спорту вищих досягнень в України: Закон України від 14 вересня 2000р. // Відомості Верховної Ради. – 2000 р. – № 1954-III.
3. Бюджетний кодекс України від 8 липня 2010 р. // Відомості Верховної Ради. – 2010 р. – № 2456-VI.
4. Про затвердження порядку використання коштів, передбачених у державному бюджеті для розвитку фізичної культури, спорту вищих досягнень та резервного спорту: Постанова Кабінету Міністрів України від 29 лютого 2012 р. // Відомості Верховної Ради. – 2012 р. – № 152.
5. Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності: Закон України від 15 вересня 1999 р. // Відомості Верховної Ради. – 1999 р. – № 1054-ХІV.