Ключові слова: хасидизм, друкарство, театр, капела, Біблія.
The article tells about the activities and reforms of Sangusko family in culture and education of Slavuta.
Keywords: hasidism, topography, theatre, chapel, Bible.
Постановка проблеми. Тема походження та діяльності роду князів Сангушків є досить дослідженою. Це підтверджують праці польських, французьких, українських та російських науковців-історіографів. Актуальним питанням є узагальнення результатів цих досліджень, на основі їх аналізу, адже часто думки різних дослідників з приводу тих чи інших історичних подій розбігаються.
Аналіз останніх досліджень та публікацій. Стаття підготовлена на основі аналізу витягів із родинного архіву князів Сангушків. Також було використано праці та статті місцевих славутських краєзнавців С. Ковальчука «Славута. Минуле і сучасне» та В. Берковського «Історія м. Славута: від міфу до реальності».
Виклад основного матеріалу. Після перебудови оборонного замку у м. Славута в палац, у житті Славути почалася нова історична доба. Сприятливою умовою для цього став шлюб князя Ієроніма Сангушко із княгинею Анною Прусинською, а також переїзд до нового палацу княгині Барбари Дуніної-Сангушко, яка була матір’ю князя Ієроніма. Частково із діяльністю цієї княгині пов’язують той факт, що Славута дуже швидко перетворилась із маленького провінційного міста у значний культурно-політичний осередок на Волині [2].
Зародженням такого стрімкого розвитку та культурно-економічного зростання міста, можна вважати ще початок XVII століття. У 1720-1733 роках князь Павло-Кароль Сангушко засновує у Славуті маленьку друкарню. З самого початку вона була лише князівською, але у 1791-1792 роках її продали євреям – братам Шапіро. Саме з того часу ми маємо основні відомості про її діяльність на теренах Славутчини.
Розвиток у місті ремісництва і торгівлі в значній мірі обумовлений тим, що з часу його заснування разом з українцями і поляками тут проживала численна єврейська громада, причому у ХVІІІ-ХІХ століттях євреї складали більшу частину мешканців Славути. Саме в руках євреїв тоді перебували ремесла і торгівля в містах Правобережної України. Вони володіли крамницями і майстернями, шинками і ґуральнями, орендували панські маєтки, промислові підприємства, млини, жилі будинки, а іноді і церкви [4].
Дослідивши вищеподаний матеріал можемо зробити висновок, що економічному розвитку міста Славути сприяли не лише родина князів Сангушків, але і численні громади закордонного походження. Завдяки їх діяльності у місті розвинулась торгівля, а також з’явились нові робочі місця. Це, на нашу думку, вплинуло і на культурний розвиток міста, адже громади приносили із собою нові, незнайомі для нас культурні традиції свого народу, які українці свідомо чи підсвідомо переймали.
На Славутчині, зокрема в Ганнополі та Славуті, великого поширення набув у другій половині ХVІІІ століття хасидизм – одна з релігійних течій в іудаїзмі. Це релігійне вчення захищало інтереси бідних сільських євреїв, закликало чесно жити і старанно молитися, щиро вірити в Бога. Хасидизм настільки поширився серед євреїв нашого краю, що після 1760 року його центр розмістився у селі Ганнополі, де поселився один із засновників цього вчення равин Дов Бер (1704-1772 рр.). Його могила на старому єврейському цвинтарі в селі є місцем паломництва хасидів світу [4].
Славутський цадик Моше Шапіро у 1754 році заснував у місті відому на Волині хасидську друкарню по випуску релігійної літератури. За іншими джерелами друкарня заснована у 1792 році і була найбільшою єврейською друкарнею в російській імперії. Історичні джерела та примірники виданих у Славуті релігійних книг свідчать про високу якість оформлення друкованої продукції, а надзвичайні якості шрифту визнавали фахівці Європи. Друкарня діяла до 1835 року і була закрита царською владою у зв’язку з виникненням так званої «Славутської справи», суть якої полягала в тому, що власники друкарні брати Самуїл-Аба та Пінхас Шапіри звільнили з роботи палітурника Гейзера Хама, а він незабаром повісився на горищі синагоги. Місцева слідча комісія з’ясувала, що Гейзер покінчив життя самогубством через те, що страждав важкою формою меланхолії. Такий висновок комісії не влаштовував губернських властей, тим більше що по місту ширилися чутки, що друкар загинув не з власної волі, що його повісили хасиди. У січні 1836 р. генерал-губернатор Київської, Подільської і Волинської губерній зажадав повторного розслідування справи і клопотав перед Петербургом про участь у розслідуванні кращих столичних слідчих. За особистим дорученням царя для розслідування справи у Славуту прибув генерал-ад’ютант Васильчиков. На доповіді про славутську справу імператор Микола І написав: «Провести розслідування заново. Надати генерал-ад’ютанту Васильчикову надзвичайні повноваження, заарештувати всіх причетних до справи. Усіх винуватих передати воєнному суду» [3]. Під охорону були взяті члени попередньої слідчої комісії, свідки та власники друкарні брати Шапіро. За версією столичної комісії загибель Гейзера була представлена як замасковане навмисне вбивство релігійними фанатиками, а мотивами вбивства, нібито, послужило розголошення палітурником таємниці про те, що друкарня випускає релігійні книги з недозволеними цензурою коментарями, чим наносить шкоду Російській імперії. Справа набула політичного забарвлення і стала приводом до закриття всіх єврейських друкарень у Росії. У Києві відбувся суд над братами. Їх засудили до проведення «крізь стрій» і до заслання до Сибіру. Існує легенда про те, що коли равина Пінхаса вели «крізь стрій», з його голови злетіла ярмолка. Рабин зупинився, і, одержавши додаткових ударів шпіцрутенами, підняв ярмолку, щоб і хвилини не бути з непокритою головою, як того вимагає іудейська віра. Завдяки старанням своїх прихильників хасидів братам вдалося під виглядом хворих при слідуванні до Сибіру зупинитися у Москві. Там вони мешкали аж до приходу на російський престол Олександра ІІ, після чого одержали змогу повернутися у Славуту. Рабин Самуїл-Аба став цадиком у Шепетівці, він помер у 1863 році, рабин Пінхас помер у Славуті в 1872 році. За іншою версією брати були на засланні до літа 1856 р. і до Славути зміг повернутися лише Пінхас Шапіро, а його брат загинув у Сибіру [1].
Важко віднайти істинні подробиці того, як саме розгорталась ситуація навколо «Славутської справи». Цій подій надали гострого поліичного значення, внаслідок чого братів Шапіро, на нашу думку, безпідставно засудили. Це, на жаль, негативно вплинуло на становище євреїв, як в Росії, так і в Україні, а відтак, друкарська справа на довгий час занепала. Ми вважаємо, що євреїв засудили навмисно, з тієї причини, що вони певним чином монополізували не лише друкарську справу, але і торгівлю, створивши конкуренцію для корінного населення, тому владі вдалось підірвати до них довіру, таким чином усунувши конкурентів.
Поряд із друкарнею, протягом довгого часу, в Славуті існувала акторська група, яка складалась із декількох осіб. Вона була заснована ще у 1711 році князем Павлом Сангушком у м. Острог. До 1753 року актори виступали здебільшого в Острозі, рідше у Славуті. У цьому ж 1753 році Острог було продано у Кольбушівській трансакції, після чого акторська група припинила свою діяльність. Трохи згодом князь Ієронім Сангушко спробував відновити у Славуті діяльність групи, але замість того, у 1765 році тут виникла музично-театральна капела, до складу якої входило 12 музикантів та їх керівник – капельмейстер. Капела діяла у Славуті до 1786 року, після чого була переведна у м. Дубно [3].
Ми вважаємо, що нетривалість перебування у Славуті музичних та театральних груп пов’язана із тим, що тут досить активно намагались розвинути промислову сферу. Князі Сангушки майже повністю залучили населення до роботи на підприємствах. Більшу частину свого часу князі, очевидно, присвячували контролю за роботою цих підприємств, а також розведенню коней. Припускаємо, що саме брак часу та можливостей призвели до переведення музикантів та акторів до інших міст.
Найбільш позитивні зміни відбулись у місті із переїздом до палацу князів Сангушків княгині Барбари Дуніної-Сангушко. Варто сказати, що вона була відомою на той час поетесою і перекладачкою у Польщі. Найвідомішим її твором був «Uwagi pewnej chwalebnej matki godnej corce… na pozegnanie podane» («Зауваження славної матері для гідної дочки… на прощання»). Також необхідно відмітити, що княгиня Барбара Дуніна була великим філантропом. Вона виділяла гроші на будівництво храмів, лікарень, а також різних промислових підприємств. Ще одним доказом є те, що із Польщі вона перевезла із собою до Славути лікаря Кароля Кіттеля, який був дуже відомим лікарем на той час. Було побудовано лікарню, де Кіттель безкоштовно лікував малозабезпечених людей, а також дітей [4].
Як бачимо, благодійницька діяльність князів Сангушків була дуже широкою. Перш за все вони дбали про своїх підданих та їх родини. З цього можна зробити висновок, що представники роду пілувались не лише про збагачення власних володінь, але і про достойні умови життя та праці свого народу.
У 1800 році, на запрошення князя Євстафія Сангушко, до Славути прибуває відомий художник Зигмунд Вогль, який бере участь у розписуванні новозбудованої православної церкви в ім’я Святої Анни.
З 1798 по 1826 роки князі проводили численні експедиції для купівлі арабських чистокровних скакунів, які склали основу славутського конезаводу. У 1815 році до Славути приїжджає відомий німецький художник П. Гесс з метою виготовлення малюнків-ескізів із привезених князями із експедицій коней, для відображення їх у батальних сюжетах на стінах Мюнхенського королівського палацу.
1828 року, знову ж таки на запрошення князів, Славуту відвідали музиканти із капели бандуристів Каетана Відорта, а також придворні козаки-хористи з Саврані із своєю новою збіркою арабських пісень. Цю збірку рецензували сам Єстафій Сангушко, а також Іван Котляревський, який був частим гостем у резиденції Сангушків.
Розширеної інформації на рахунок освітньої діяльності князів Сангушків збереглось мало і вона пов’язана вона переважно із діяльністю останнього князя Романа-Даміана Сангушко, але, на нашу думку, на цьому етапі доцільно провести паралель, між тим, яким місто, а точніше селище Славута поставало перед нами на початку свого заснування, і тим, яким воно стало із перенесенням до нього резиденції князів Сангушків. Все частіше Слауту почали відвідувати художники, поети та письменники. Можливо деякі їх твори були написані саме на Славутчині. Це доводить, що Славута стала одним із найважливіших культурно-політичних центрів Волині.
У другій половині ХІХст. з навчальних закладів у Славуті існувало і працювало сільське училище, яке було відкрито у 1865 році як однокласне і перетворене у 1902 році на двокласне народне училище (три групи та два класи). Між іншим, нині в цьому приміщенні, що на вулиці Дзержинського, 36, знаходиться філіал Славутської гімназії № 2. На фронтоні будинку зберігся напис «Двокласне народне училище» [5].
До жовтневого збройного перевороту 1917 року у Славуті працювали ще лютеранська та церковно-парафіяльна школи. При лютеранському храмі (кірха) у Славуті у другій половині XIХст., існувало двокласне лютеранське училище, де навчались діти лютеран та католиків. У початковій лютеранській школі вчились діти з німецької колонії – діти службовців промислової компанії. До церковнопарафіяльної школи у Славуті приймались діти тільки кадрових робітників. Крім того, у місті діяло приватне комерційне училище, в якому здобували освіту лише діти купців і торговців.
За участю князя Романа Сангушка була відкрита у 1914 році трирічна парафіяльна польська школа. Головою шкільної ради став ксьондз Владислав Дущичик, який приїхав у Славуту із Заходу і став настоятелем Славутської парафії – костьолу. Завідуючою цією школою була Софія Бигошевська, а вчителькою – Марія Зяркова, які також прибули у Славуту із Заходу. Цікаво, що дану школу закінчила у свій час Марія Домбровська – майбутня відома польська письменниця [5].
Станіслав Ковальчук також зазначає, що за часів князювання Р. В.Сангушка у Славуті існувала і діяла єврейська релігійна школа Талмуд-Тори з вивчення Талмуда – єврейського молитовника та Тори-Біблії (п’ятикнижжя Старого Заповіту Мойсея). Ця школа була для широкого кола бідних правовірних євреїв. Крім того, у місті працювала єврейська школа – школа рабинів [4].
Із поданої вище інформації цілком закономірний висновок, що система освіти у Славуті була досить розвиненою. Переважно усі ці навчальні заклади мали релігійне спрямування за конфесіями. Освіту тут могли здобути, як діти заможних людей, так і звичайних робітників. Приватне комерційне училище, на нашу думку, є прототипом сучаних коледжів, де можна отримати професійну освіту. Цікаво і те, що у Славуті можна було здобути і освіту священнослужителя, що вкотре доводить факт надзвичайної прогресивності міста.
Неможливо не згадати і про те, що сам палац князів Сангушків був величезним вмістилищем культурних цінностей. У князівському палаці була чудова бібліотека, яка розташовувалась у двох величезних залах і нараховувала у своїх фондах понад 25 тисяч примірників томів книг багатьма мовами, серед яких були стародавні книги та рукописи.
Краєзнавець С. Ковальчук зазначає, що у князівській бібліотеці були рідкісні видання в тому числі Біблія Острозька від 1581 року, Радзивіллівська Біблія 1568 року, Львівська Біблія 1577 року, повне зібрання творів польської хроніки, починаючи з Меховіти, Бєльського, Длугоша, Кромера. Ян Длугош (1415-1502рр.) – польський історик і дипломат у своїй книзі «Історія Польщі» (вона доведена до 1480 року) використав польські, чеські, угорські хроніки, литовські та російські літописи [4].
Крім того, у родинному мастку князів Сангушків була велика картинна галерея, в просторих залах якої розміщувались реліквії-оригінали-картини-полотна кращих польських художників, видатних майстрів старої італійської, фламандської школи. Ця картинна галерея оцінювалась тоді мільйонами карбованців. Тут, зокрема, були розташовані цінні зібрання рідкісних картин видатного фламандського живописця кінця XVI і початку XVII століть П. П. Рубенса. Серед них були такі шедеври, як «Життя Марії Медічі», «Лихо війни», «Селянський танець», «Кермес», «Полювання на кабана», «Пейзаж з райдугою» та чимало інших рідкісних картин. Були, до речі, ще й такі картини, одна з яких зображала польського короля Сигізмунда III на сеймі, на якому гетьман Жолкевський представляв взятих у полон російських бояр царів Шуйських. Дана картина належала пензлю Хоми Долабелли, придворного художника польського короля Сигізмунда III. Інша картина невідомого майстра пензля зображала перемогу польського гетьмана Литовського, воєводи Брацлавського князя Романа Федоровича Сангушка під Улею у 1568 році, в період Лівонської війни (1558-1583рр.) при королі польському, великому князеві Литовському Сигізмунді II Августі.
А ще в палаці князя Сангушків стояли мармурові скульптури, статуї святих, споруджені у XVIII столітті видатним італійським скульптором А. Кановою. Тут були також дві мармурові статуї святих роботи видатного італійського скульптора Б.Мікельанджело тощо [3].
У князівському музеї рідкісних речей знаходились зібрання старовинної броні, декілька стародавніх знамен, зшитих з атласу, великий срібний старовинний хрест з розп’яттям і чимало інших цікавих та цінних пам’яток історії та культури. Особливою цінністю палацу князів вважався родинний князівський архів, де були багаті зібрання старовинних рукописів – полімпсестів (пам’ятки стародавньої писемності як правило на пергаменті), інкунабулів грецьких та латинських. Найстародавнішні документи архіву відносяться до 1284 року, найновіші – до 1793 року, серед яких були документи дипломатичного характеру. У родинному архіві княжого роду зберігались документи, які характеризували епоху самозваних смут в Росії, періоду правління російських царів: Бориса Годунова (1598-1605рр.), Василя Шуйського (1606-1610рр.). Тут зберігалися також документи, які висвітлювали історію козацтва до гетьмана Богдана Хмельницького (до 1648 року) і пізніше [3].
Зберігання князями такої великої колекції рідкісних книг, документів, картин та скульптур говорить про те, що ця родина була істинними поціновувачами і зберігачами вікових культурних цінностей, не лише у матеріальному сенсі. Представники княжого роду, очевидно, прекрасно розумілись у мистецтві та історії України.
Найважливішою справою у діяльності князя Р. В. Сангушка стало видання родинного архіву у Львові на свої кошти. Частина томів вийшла під назвою «Архів князів Любартовичів-Сангушків у Славуті», частина томів – без приставки «Любартовичі». В 1887-1910рр.у Львові було видано 7 томів родинного архіву князів Сангушків, але видання залишилось незавершене. У 7 томів ввійшла лише частина документів родинного архіву князів Сангушків, що охоплюють період з 1284 до 1577 року. Ось що пише про значення родинного архіву князів Сангушків кандидат історичних наук М. П. Ковальський у своїй науковій статті під назвою «Документи родинного фонду Сангушків Краківського державного воєводського архіву як джерела з соціально-економічної історії України XVI-ХVIII»: «Використання в конкретних історичних дослідженнях з соціально-економічної історії України XVI-XVIІІст. джерел, що відклались в збірці архіву Сангушка, дають можливість розширити базу досліджень цієї проблематики, виявити нові факти, нові аспекти історичного процесу, поглибити наші знання з цього предмету» [1].
Висновки. Підводячи підсумок, хотілося б відмітити, що архів князів Сангушків є найбільш детальним та достовірним джерелом для дослідження діяльності цього роду, та їх історії загалом. Спираючись на ці надзвичайно цінні документи, правдивість і достовірність яких, на нашу думку не підлягає сумнівам, ми сьогодні в повній мірі можемо висвітлити тему культурно-просвітницькоїта господарської діяльності княжого роду.
Література :
1. Radzimindski Z. Xiaze Roman Fedorowicz Sanguszko. Wobec unii Lubelskiej 1569 r. / Z. Radzimindski. – Lwow, 1911. – 61 s.
2. Басиров В. М. краеведческий очерк. / В. М. Басиров, О. Я. Сапожник. – Славута, 1989. – 178 с.
3. Берковський В.Г. Історія м. Славута: від міфу до реальності // Сангушківські читання. Зб. наук. праць І Всеукраїнської наукової конференції (24-25 січня 2003 р., м. Славута). – Львів, 2004. – c.5,8.
4. Ковальчук С. Ф. Славута. Минуле і сучасне. / С. Ф. Ковальчук, А. Б. Ковальчук. – Київ, 2003. – 267 с.
5. Яковенко Н. М. Українська шляхта з кінця XIV до cep. XVII cт. / Н. М. Яковенко. – Київ, 1993. – 472 с.

Ключові слова: декоративне мистецтво, Самчиківський розпис, орнамент, «архаїчна тріада».

Постановка проблеми. Про Самчиківський розпис, як один із найдавніших видів народного декоративного мистецтва, сьогодні практично нічого не відомо в наукових колах, адже це явище, на відмінну від Петриківського розпису, є поки що більш локальним і на даний момент лише переживає своє відродження, яке було розпочато порівняно недавно. Також не існує літератури, де була б висвітлена інформація про Самчиківський розпис. Саме з цих причин дослідження даної теми великою мірою здійснюється на основі польових записів.
Аналіз останніх досліджень та публікацій. Стаття підготовлена на основі польових записів, зібраних у с. Самчики Старокостянтинівського району Хмельницької області, де проживають та працюють майстри Самчиківського розпису. Також було використано теоретичні дослідження українського народного декоративно-ужиткового мистецтва М. Селівачова («Лексикон української орнаментики»), М. Кириченко («Український народний декоративний розпис»), Р.Захарчук-Чугай, Є.Антоновича («Українське народне декоративне мистецтво), Б. Рибакова «Язычество древних славян», Самаріної Л. «Традиционная этническая культура и цвет»
Польові записи надали найбільш ґрунтовний матеріал для розкриття теми, а на основі поданих теоретичних досліджень про українську орнаментику було досліджено символіку Самчиківського розпису.
Виклад основного матеріалу. Село Самчики знаходиться в Старокостянтинівському районі Хмельницької області. Там розташований Державний історико-культурний заповідник з унікальним архітектурно-парковим ансамблем – широко відомий осередок Самчиківського народного розпису, що базується на традиціях народного мистецтва південно-східної Волині.
Самчиківський розпис, виникнувши безпосередньо в тій місцевості, про яку вже було згадано вище, поширився по всій Україні. Сьогодні він є відомим у багатьох місцевостях і на Східній Україні (Дніпропетровщина, Полтавщина, Луганщина), але уже в інших варіаціях (інші кольори, мотиви, композиція, елементи, техніка виконання і т.д). Причиною цьому, на думку майстрів є стилістична гнучкість Самчиківки, а також те, що вона сама, у свій час, увібрала в себе елементи орнаментики різних регіонів усієї України. «У самчиківських майстрів розпис наповнений стародавніми подільськими елементами у поєднанні з елементами орнаментів давніх племен, які населяли землі України, на Сході України враховуються тамтешні природні та побутові особливості», – говорить сучасний майстер з с. Самчики Віктор Раковський [6].
Художник розповідає, що Самчиківський розпис стає популярним, коли у 60-х роках ХХ століття у м. Старокостянтинів відкривається краєзнавчий музей. Велику частину експонатів склали предмети (вишивка, скрині), які датували ХІХ століттям. Вони були знайдені саме на тій території і багато розписані орнаментом локальних кольорів, до яких відносяться: червоний, синій, жовтий, зелений, білий. Найпоширенішим орнаментом, зображеним на знайдених предметах були ружі (жоржини), маки, а також калина [6].
У Самчиківському розписі обов’язково присутні такі рослинні елементи, як гілочка, стебло, листочки, ягідки, квітка, бруньки. Також нерідко можна зустріти і птахів. Віктор Раковський говорить, що зображати можна до трьох пташок, якщо це невелика композиція, щоб не зіпсувати сюжет зайвими елементами, які будуть занадто обтяжувати картину. До найчастіше зображуваних птахів можна віднести соловейка, курку, півня, гуску, лебедів, сороку, ворону. Це птахи, яких можна назвати найбільш універсальними для кожної місцевості, але уже було сказано, що у кожному окремому етнографічному регіоні риси розпису змінюються, він набуває оригінального наповнення. І все це тому, що в різним етнографічним регіонам притаманні різні рослини, тварини і птахи. Саме тому люди зображають те, що є специфічним для їх території.
Це і робить Самчиківський розпис дуже гнучким у своїх стилях і жанрах і доступним для кожного українця, де б він не жив. Також варто згадати і про найбільш поширену тваринну орнаментику. Найчастіше зображали: зайців, лисиць, собак, котів (тварин, які найбільше зустрічались у природі, до яких була прив’язана сама людина) [6].
Якщо проаналізувати глибше, то можна помітити, що Самчиківський розпис містить в собі елементи орнаментів Трипільської та Черняхівської археологічних культур з традиційними елементами орнаментики Поділля. Майстри використовують матеріали, які стосуються історії та культури цих відомих археологічних культур, вивчають їх семантику і використовують у своїй творчості, для того щоб відродити давню історію українського народу.
«Примітивні племена говорили і творили мовою уяви, – говорить майстер Раковський, – спостереження були їхніми основними ідеями до творення власного мистецтва. Наприклад, в українській народній орнаментиці присутні такі елементи, як сліди тваринок. Вони часто зустрічаються в народній вишивці, писанці, а також в гончарстві. Майстер говорить, що їх походження дуже просте: на землі, або на снігу птахи і тварини залишають свої сліди. Таким чином і виникли ці орнаменти, бо українці спостерігали за природними явищами і відтворювали їх у своєму мистецтві. Такі процеси трансформації тепер і є однією з найосновніших рис українських народних мотивів» [6].
Варто зауважити, що тему орнаментики слідів («лапок»), також порушують і дослідники давніх українських знаків-символів. Наприклад, Б. Рибаков у своїй праці «Язычество древних славян», розглядає цю тему ширше, наводячи приклади з давніх переказів, де згадуються пташині сліди на попелі, котрі залишають душі померлих нехрещеними – «нави». «Нави – птахоподібні душі померлих, які літають по ночах у бурю й дощ і кричать як голодні яструби. Крик і спів нав означають смерть. Нави нападають на вагітних жінок, дітей, ссуть їх кров і п’ють молоко худоби. Нав умилостивлю вали, топлячи їм у Великий Четвер лазню», – зазначає дослідник, зазначаючи, що ця легенда походить з болгарської міфології. [3, с. 34-36].
З цього можна зробити висновок, що трактування одного елементу орнаментики в різних народів може різнитися. Самчиківські майстри не пов’язують появу цього орнаменту з давніми легендами та переказами, надаючи йому суто природного змісту. Причиною таких відмінностей може бути, що у цій місцевості, внаслідок переривання традиції було втрачено сакральний зміст знаків, набувши більш утилітарного пояснення.
Наступним важливим елементом живопису є використання матеріалів для картин, а також кольорової гами. До традиційних матеріалів самчиківські майстри відносять глину і вохру. Основними ж кольорами завжди були жовтий, зелений, синій, фіолетовий, коричневий, а також чорний, який особливо вживаний для розділення кольорів, а також їх підсилення та експресії на малюнку [6].
До символіки кольору в етнічній культурі звертається багато науковців. Дослідниця Л. Самаріна у своїй прці «Традиционная этническая культура и цвет» говорить: «Ще давні слов’яни надавили сакрального змісту кольорам. Вони пов’язували колір спочатку зі сторонами світу, а потім за асоціацією з пантеоном богів. Сторонам світу відповідали такі кольори : центр – жовтий (золотий), схід – синій, південь – червоний, північ – чорний, захід – білий. Вважалося, що схід і північ – злі сторони, тому і кольори в них були холодними» [4, с.94].
Ці кольори виконують основну функцію і в Самчиківському розписі. Білий завжди є фоновим кольором, червоний найбільше використовується в орнаментиці, як основний, а чорний підсилює всі інші кольори, роблячи їх більш виразними.
Надзвичайно велика увага приділяється майстрами для композиції майбутнього витвору. Віктор Раковський говорить про одну найголовнішу закономірність у побудові композиції – це кількість елементів. Їх має бути не більше семи. Якщо в окремій композиції їх кількість перевищуватиме це число, то, беручи до уваги вид розпису (об’ємність, кольори, розміри фігур), малюнок стає розсипаним, подрібненим на окремі мілкі частини, що унеможливлюють розуміння головної суті зображуваного. Також митець розповідає, як саме створити правильну композицію. З самого початку, звичайно ж, потрібно обрати тему, яка може бути довільною. Як правило, творча фантазія художника дозволяє йому підібрати цю тему. Також сюжети можуть бути взяті із слов’янської міфології, історії України, або ж як відгук на давні українські казки, вірші, пісні і т.д. [6].
В основі найчастіше зображають такі елементи, як птахи, квіти або ягідки. Варто зазначити, що їх не варто малювати разом в одній картині, тобто, або квіти, або птахи, або ягідки, щоб композиція була цілісною. Ці зображення, оскільки вони є основними, зображають у великих, відносно розміру самого тла, розмірах, тому вважають практично непоєднуваними. Квіти, зазвичай, виділяються формою, розміром і кольором. Цікаво те, що звичні і знайомі нам квіти перетворюються на казкові, надзвичайно фантастичні рослини, що надає цьому видові мистецтва тонкого українського колориту [6].
Вигадування фантастичних сюжетів, на нашу думку виходить із того, що автори поєднують звичну для нас реальність із казковим світом, щоб дати можливість побачити і усвідомити, як жили наші предки. Уже відомо, що вони перебували в гармонії з природою, спостерігали за нею, пояснювали різні явища світобудови, які не могли зрозуміти за змінами у навколишньому середовищі. Багато з цих вірувань залишились у свідомості українців і до сьогодні, але вся різниця в тому, що в наш час існує наука, яка завжди дає логічні пояснення всьому, до чого має інтерес людина, тому давні прикмети і вірування здаються нам більш незрозумілими та іноді нелогічними.
Таким чином, Самчиківка повертає нас до традицій наших предків, передаючи своєю фантастичністю світ, який був реальним тисячі років тому.
Повертаючись до побудови композиції твору, потрібно зазначити, що майстер Віктор Раковський виділяє три таких види:
1. Статична (об’єкти виглядають рівно, нерухомо). Така композиція тримає форму, вона логічна і чітка);
2. Симетрична (всі об’єкти знаходяться паралельно одне одному). Але тут варто зауважити, що це не є дзеркальним відображенням, адже ці об’єкти не є однаковими за формою, розміром чи кольором, вони просто знаходяться в одному місці, але з різних боків;
3. Динамічна (рухома) композиція характеризується заплутаними стеблами та гілками. Стовбур дерева може бути не рівним, а дещо викривленим. Ця композиція є довільною. В ній не існує логіки як у статичній побудові. Всі об’єкти, грубо кажучи, розкидані по фону [6].
Віктор Раковський зазначає, що головним фактом, який потрібно пам’ятати у створенні розпису, є те, що якою б із трьох названих вище не була композиція, вона завжди має мати чітку будову: низ – середина – верхівка – завершення. Внизу малюють більші елементи, всередині трошки менші, а у верхівці найдрібніші, які своїм розміром логічно завершують композицію, ставлячи умовну крапку. Якщо все малювати у великих розмірах або верхівку зображати великою, то картина буде, знову ж таки, перевантаженою. Велика верхівка малюнку, як каже майстер, давить на погляд, композиція стає незрозумілою і надзвичайно важкою для сприйняття [6].
Усі згадані раніше мотиви малюють квітучими на дереві, яке ще з давніх-давен символізує розуміння нашими предками світобудови і життя. На малюнку воно постає як чудесне дерево, казкове дерево, а ще – райське або хресне. В його основі може бути ще один давній український символ – писанка. Вона може бути одна або ж дві, з різних боків. Також може бути жолудь, або два жолуді, з яких виростає саме дерево. На гіллі цього дерева часто зображають одного або двох птахів, квіти чи різних реально-фантастичних тваринок (котиків, білочок і т.д.). Дерево із птахами на гіллі – це дерево життя, писанки в основі дерева – початок роду, саме стебло – символ продовження роду. Під самим деревом також можна зустріти зображення півня і курки, які є давнім символом господаря і господині [6].
Своє справжнє відродження Самчиківка переживає після створення у 1964-му році народної студії «Факел» у Самчиках. Під гаслами відродження культурної спадщини об’єдналася уся творча інтелігенція тієї місцевості. Це були відомі на той час драматурги, художники, літератори, фотохудожники, різьбярі. Все це здебільшого були люди старшого віку, які присвятили своє життя розвитку та збереженню української культури. Саме Самчиківським розписом, як зазначає В. Раковський, вони почали займатись в першу чергу для того, щоб окультурити село і відродити його давні традиції. І це відродження відбувалось на основі мистецтва розписування та декорування з його допомогою свого побуту. На дуже високому рівні розвивались самодіяльні колективи, діяльність яких була пов’язана з усною народною художньою творчістю (танцювальні, вокальні, гумористичні гуртки) [6].
Офіційним початком розписування на папері у ХХ-му столітті вважаються 1973-74 роки. Усі тогочасні майстри, наприклад, Борис Шнайдер, Геннадій Раковський, Олександр Пажимський та Михайло Юзвук, починали свою творчість із петриківського розпису, який уже на той час був досить відомим по всій Україні. Також із Петриківки починав працювати і сучасний майстер, з яким нам довелось поспілкуватись – Віктор Раковський. «Дуже скоро, після початку своєї роботи, я усвідомив, що не можу працювати в цьому руслі, тому що я народився на іншій землі, з іншими традиціями, в тому числі і художніми, я відчував, що далекий від цього виду розпису духовно, тому відмовився далі працювати із Петриківкою і почав змішувати фарби, стилі і мотиви. Так з’явився мій особистий напрямок, в якому я досить плідно працюю і сьогодні» [6].
Сьогодні, за словами Віктора Раковського, Самчиківський розпис користується великою популярністю. Роботи самчиківських майстрів виставляються в музеях Києва, Луцька, у м. Нетішин, Хмельницької області, і у самому Хмельницькому. Також картини художників, які працюють в цьому виді мистецтва, є і у приватних колекціях шанувальників мистецтва багатьох країн (картини і тарілки). Митців запрошують на виставки, конкурси фестивалі, а також проводять майстер-класи усюди, найчастіше, звичайно ж, в Хмельницькій області, де вони найбільш відомі. На різних всеукраїнських та міжнародних конкурсах майстри Самчиківки виставляють не лише розпис, а також лозоплетіння, ткацтво, вишивку, писанкарство, різьблення, килимарство та багато інших видів народного мистецтва [6].
Висновки. Отож, тема статті, на нашу думку, досліджена частково. Відеритими залишаються питання існування Самчиківки до її відродження у 60-х роках ХХ-го століття. Невідомими є імена перших майстрів та їх творчість. Сьогодні про Самчиківський розпис, на жаль, можемо судити не в повній мірі, а лише з того матеріалу, який нам пропонують сучасні майстри цього виду народного декоративного мистецтва.
Література:
1. Захарчук-Чугай Р.В., Антонович Є.А. Українське народне декоративне мистецтво. – К.: «Знання», 2000. – 342 с.
2. Кириченко М. А. Український народний декоративний розпис, навчальний посібник. – К.: «Знання-Прес».- 2006. – 228 с.
3. Рыбаков Б.А. Язычество древних славян. М.: «Наука», 1981. – 608 с.
4. Самарина Л.В. Традиционная этническая культура и цвет. // Этнографическое обозрение, 1992, № 2.
5. Селівачов М. Лексикон української орнаментики. К, – ред. вісника «Ант». – 406 с.
6. Записано автором 15.02.2013 р. та 10.04.2014 р. від Раковського Віктора Геннадійовича 1961 р.н, Хмельницька обл. Старокостянтинівський р-н. с .Самчики.