Катерина Якуніна – Науковий блоґ

Поняття толерантності в контексті розвитку соціальної діяльності молодіжних релігійних організацій в Україні

Катерина Якуніна — Sun, 04 Oct 2009 14:39:13 +0000

У статті розглянуто проблему соціальної діяльності та особливості формування атмосфери толерантності в контексті розвитку соціальної діяльності релігійних організацій в Україні.

Ключові слова: толерантність, молодіжні релігійні організації, соціальна діяльність релігійних інституцій.

Громадські структури молодіжного руху розвиваються і посідають вагоме місце в системі суспільства. Молодіжні організації об’єднують молодих людей задля розвитку і захисту певних спільних інтересів. Водночас, соціально-значима діяльність релігійних інституцій не зводиться лише до реалізації милосердницьких та доброчинних програм. На сьогоднішній день спостерігається широка присутність релігійного чинника в культурному житті України, освітянському процесі, міжконфесійних відносинах. Різнопланова діяльність релігійних організацій виступає як ґрунтовна основа духовного вдосконалення суспільства, піднесення його моралі, рівня толерантності, відповідальності перед нинішніми й прийдешніми поколіннями.

Разом з тим, рівень релігійної толерантності в суспільстві, без якої не може бути ні рівності, ні спокою, ні громадянської свободи для громадян країни, залишається одним із пріоритетних завдань, а його розв’язанням займаються науковці різних галузей знання.

Значну увагу цій проблематиці приділяли В. Бондаренко, В. Го-ловенько, М. Головатий, О. Громов, О. Корнієвського, А. Кузін, В. Куліком, О. Нелюбин, В. Чурбанов, В. Якушик.

Молодіжні організації є інструментом найбільш дієвої соціалізації молодого покоління. На законодавчому рівні статус молодіжних та дитячих організацій визначається Законом України «Про молодіжні та дитячі організації» від 1 грудня 1998 року та Законом України «Про об’єднання громадян» від 16 червня 1992 року. Стаття 2 Закону України «Про молодіжні та дитячі організації» визначає молодіжні громадські організації як «об’єднання громадян віком від 14 до 28 років, метою яких є здійснення діяльності, спрямованої на задоволення та захист своїх законних соціальних, економічних, творчих, духовних та інших спільних інтересів» та дитячі громадські організації як «об’єднання громадян віком від 6 до 18 років, метою яких є здійснення діяльності, спрямованої на реалізацію та захист своїх прав і свобод, творчих здібностей, задоволення власних інтересів, які не суперечать законодавству, та соціальне становлення як повноправних членів суспільства». Особливістю молодіжних та дитячих організацій, згідно ст. 5 Закону є те, що особи старшого віку можуть бути членами молодіжних та дитячих громадських організацій за умови, якщо їхня кількість у цих організаціях не перевищує третину загальної кількості членів [3, с. 6].

Після проголошення незалежності значний відсоток молоді звернувся у пошуках самореалізації до релігії. Зокрема, це пов’язано з національним рухом, що набув своєї кульмінації у 1991 році. Молодь, яка брала участь у цих рухах, здебільшого декларувала свою приналежність до таких конфесій як Українська греко-католицька церква, Українська автокефальна православна церква. Також великий відсоток молоді звертається до протестантських церков, різноманітних сект та містичних культів. Наприклад: «Українська молодь Христова», «Християнська молодіжна організація Церкви адвентистів сьомого дня», «Молодіжна рада церков Євангельських християн-баптистів України» тощо [1].

Україна була і залишається поліконфесійною державою з широкою структурою віросповідань. «Сьогодні на її теренах діє понад 33 тисячі релігійних організацій 55 віросповідних напрямків. І такі негативні явища, як нетерпимість, ворожість, дискримінація за релігійною чи етнічною ознакою, міжконфесійні та міжетнічні конфлікти досить часто є наслідком взаємного нерозуміння, відсутності неупередженого знання різних спільнот одна про одну. Тому взаємне пізнання є важливим інструментом зміцнення суспільного миру та злагоди. Одним із таких інструментів може бути проведення діалогу. Метою діалогу має стати поступове поглиблення пізнання віруючими різних конфесій один одного, подолання помилкових поглядів та упереджень. Організаційними формами діалогу при цьому можуть стати різного роду конференції, симпозіуми, колоквіуми, наочним прикладом чого є робота нашого Круглого столу. Разом з тим діалог на теоретичному рівні повинен мати своє продовження у спільних акціях, зокрема культурницьких, просвітницьких, благодійних та інших суспільно спрямованих заходах», – зауважив у своєму виступі Голова Держкомнацрелігій О. Саган [7].

Враховуючи поліконфесійність та полінаціональність Української держави, не викликає сумнівів, що міжконфесійні та міжнаціональні взаємовідносини мають будуватися на засадах толерантності за сприяння з боку державних органів, релігійних і громадських організацій.

Саме толерантність є найпоширенішим способом припинення зіткнення ворогуючих сторін, тобто обачне рішення не забороняти, не обмежувати і не оспорювати поведінку, яку хтось не схвалює, навіть якщо він і має потрібну для цього владу чи авторитет.

В історії ідея толерантності спершу ототожнювалася з релігійною практикою і віруваннями й виникла у Європі, роз’єднаній за доби Реформації релігійними суперечками та війнами, як гасло основоположного значення [4, с. 53]. Говорячи про міжконфесійну толерантність, зазвичай посилаються на відомий Євангельський вислів: «Багато осель у домі Мого Отця» (Ів. 14.2) [9, с. 157].

«Стан релігійної толерантності в Україні є цілком задовільним як для посткомуністичної країни. Чого тільки вартують почергові богослужіння чи співпраця релігійних організацій. Головні небезпеки для толерантності – у штучному нагнітанні ідеологічних та політичних відмінностей між різними релігійними та релігійно-етнічними групами та маніпуляції цими відмінностями (причому нагнітати і маніпулювати можуть як «зовнішні сили» — закордонні релігійні чи політичні центри, так і українські). А також у відсутності розвитку законодавства, яке б сприяло легальному вираженню величезного суспільно-корисного потенціалу церков та релігійних організацій», – читаємо в інтерв’ю доктора права, експерта з державно-конфесійних питань, заступника директора Інституту релігії та суспільства Українського католицького університету Л. Коваленко [5].

17-25 серпня 2008 р. відбувався щорічний міжнаціональний міжрелігійний молодіжний семінар українських, польських та єврейських студентів «Ковчег» . Його тема – «Українці, поляки, євреї в Західній Україні в роки випробувань (1939-1947)». За словами організаторів, міжнаціональний та міжконфесійний діалог є важливою передумовою формування в українському суспільстві атмосфери толерантності. Серед тем «Ковчегу» особливо популярними є теми з історії взаємин між народами, усвідомлення уроків толерантності [6].

Складні і суперечливі процеси в українському релігійному житті відобразилися на різноплановій діяльність релігійних організацій. Останні сьогодні перебувають на новому етапі свого розвитку, який передусім характеризується активною участю молоді як окремої соціально-демографічної групи у вдосконаленні взаємодії у міжконфесійній та державно-церковній сферах, особливо у формуванні атмосфери толерантності в контексті розвитку соціальної діяльності релігійних організацій в Україні.

Список використаних джерел

1. Громадська структура молодіжного і дитячого руху в Україні. – [Цит. 2008, 13 листопада]. – Доступний з:

2. Державна молодіжна політика в Україні. – [Цит. 2008, 13 листопада]. – Доступний з:

3. Конституція України. – К.: Видавництво «Право», 1996. – 59 с.

4. Кравченко П. Толерантність як принцип консолідації вітчизняного соціуму // Філософські обрії. – К., 2000. – № 3. – С. 49-61.

5. Міжконфесійні відносини та релігійна толерантність. – [Цит. 2008, 13 листопада]. – Доступний з:

6. Соціально-значуща діяльність релігійних організацій України: стан, проблеми та перспективи розвитку. – [Цит. 2008, 13 листопада]. – Доступний з:

7. Текст виступу Голови Держкомнацрелігій О.Сагана на засіданні круглого столу «Визначальні принципи оптимізації міжконфесійних відносин: теоретичний і практичний виміри». – [Цит. 2008, 13 листопада]. – Доступний з:

8. Толерантное сознание и формирование толерантных отношений (теория и практика). – М.: Изд-во Московского психолого-социального института, 2003. – 368 с.

9. Християнські цінності: історія і погляд у третє тисячолітя. Збірник наукових записок Національного університету «Острозька академія». – Острог, 2002. – Том 6. – 544 с.

Summary

In the article the problem of social activity and feature of forming of atmosphere of tolerance is considered in the context of development of social activity of religious organizations in Ukraine.

Key words: tolerance, youth religious organizations, social activity of religious instituciy.

Якуніна Катерина Ігорівна – магістр релігієзнавства Національного університету «Острозька академія», старший лаборант кафедри релігієзнавства.

Робота виконана на кафедрі релігієзнавства Національного університету «Острозька академія».

Інші записи:

Релігійність як форма буття релігії

Катерина Якуніна — Sun, 04 Oct 2009 14:36:03 +0000

Релігійне світорозуміння сучасного віруючого включає в себе не лише релігійні уявлення, а й низку містично-осмислених раціоналістичних ідей і повідомлень про досягнення сучасної науки, різних знань, що ґрунтуються на досвіді індивіда. Всі ці елементи релігійного мислення досить тісно взаємопов’язані. Складаючи цілісну систему, вони відображають не лише внутрішню релігійність людини, а й утворюють взаємозв’язки між духовною і матеріальною буттєвостями.
Релігійність – багатоструктурна й багаторівнева система, в якій можна виокремити взаємопоєднані і взаємодіючі складові, які, в свою чергу, мають власну структуру. Залежно від ступеня і форми прояву релігійності, соціальних умов, освіти, життєвого досвіду, віруюча людина або повністю поділяє картину світу і принципи земного життя, які сповідують члени тієї конфесії, до якої вона належить, або ж допускає деякі елементи наукових пояснень певних явищ і процесів навколишнього світу, зберігаючи водночас певну релігійність. Досить часто відбувається перелом у розумінні того чи іншого феномену, що спричиняє зміну не лише у життєвій позиції людини, а й у її світоглядній системі. Відтак релігійне світорозуміння постає як порівняно рухомий компонент загальної релігійності, який виражає ступінь обізнаності й відданості віруючого основним догматам певної релігійної системи, а також відображає зміни релігійних уявлень віруючого, що відбуваються під впливом безпосередніх умов його життя, зростання культурно-освітнього рівня [1, с. 275].

У релігійному світовідчутті віруючого, як в одному зі складових компонентів релігійності, поєднується сукупність тих психічних процесів, які супроводжують переживання ним об’єкта своєї віри, а також містифіковані сприйняття об’єктивних умов свого особистого буття. При цьому слід зазначити, що ступінь впливу релігійної психології на динаміку почуттів та емоцій кожного віруючого залежить від його індивідуальних особливостей (зокрема типу нервової системи, освіченості, культурності), а також від тих суспільних умов, в яких протікає його життя.

Для більшості віруючих релігія виступає не як система поглядів, а як сукупність певних релігійно-значимих дій, зумовлене релігійністю світоставлення. Останнє знаходить свій вияв в усвідомленому чи неусвідомленому (традиційному) виконанні віруючим тих чи інших релігійних обрядів, у дотриманні ним релігійних звичаїв, що пов’язані із його дозвіллям, у відзначенні в релігійних формах важливих моментів у своєму особистому чи громадському житті. Обрядово-побутова релігійність виражається як сукупність певних релігійно-значимих дій, матеріалізовану в символічних формах духовність віруючого [7, с. 109].

Релігійність являє собою цілісність тісно пов’язаних між собою компонентів – елементів аналізу релігійних явищ, процесів тощо, які в своїй сукупності утворюють органічну єдність. Найважливішим компонентом релігійності, індикатором, що визначає релігійну спільноту як цілісний організм, а особу – як релігійну істоту, є релігійні відносини. Вони є системним утворенням зі своєрідним набором істотних характеристик, що відрізняються багаторівневою структурою. Релігійні відносини розгортаються у трьох основних площинах: Людина – Бог, Дух – Плоть, Людина – Людина [10, с. 176].

Релігійні відносини за природою є, насамперед, суспільними, але водночас виходять за межі соціуму. Якщо суспільні відносини виникають і функціонують передусім як відносини між людьми, то релігійні відносини, крім того, апелюють до трансцендентного, їхнім основним моментом є відношення «Людина – Бог», а стрижнем боговшанування є визнання і вияв особою віруючого своєї безумовної залежності від Бога та відданості Йому.

Однак релігійні відносини не можуть локалізуватися тільки в релігійній сфері, вони знаходять свій вияв і в інших галузях життєдіяльності (економічній, політичній, культурній, сімейно-побутовій). Взаємодіючи зі структурними компонентами суспільних відносин, які не тільки обумовлюються ними, але й постають як умови їхнього подальшого розвитку.

Релігійні відносини складаються між релігійними суб’єктами діяльності на основі і з приводу задоволення релігійних потреб та інтересів. Релігійні потреби належать до духовних потреб, але водночас мають свою специфіку. Це, передусім, потреба в спілкуванні з надприродними силами, невідповідністю між зовнішніми і внутрішніми умовами релігійного суб’єкта. Задоволення цієї потреби веде до наповнення життя суб’єкта новим смислом. Релігійні потреби ґрунтуються на вірі, впевненості, переконаності в існуванні особливих зворотних взаємодій між віруючим і надприродним, що відбуваються завдяки відповідним культовим діям [3, с. 98]. Проте релігійні потреби не можна повністю звести тільки до культового елементу, бо реалізація релігійних відносин задовольняє багато таких потреб людини, які безпосередньо до релігійних віднести не можна, зокрема світоглядні, моральні, естетичні, пізнавальні, потреби у спілкуванні, втісі та багато інших. Віруюча людина задовольняє свої духовні, психологічні і соціальні потреби в першу чергу через реалізацію своїх релігійних потреб. Якщо релігійні потреби залишились незадоволеними, то теж саме можна сказати і про всі інші потреби, бо перші щодо них є визначальними. Щоб реалізуватися, релігійні потреби мають бути осмислені людиною. Усвідомлення їх приводить до появи релігійного інтересу, який пов’язує внутрішній та зовнішній світ віруючого індивіда.

Найсуттєвішими підвалинами релігійних відносин є ланки взаємозв’язку «Душа – Тіло», «Дух – Плоть». Саме в площині духовно-тілесного взаємопроникнення розгортається дія релігійних відносин, до того ж провідна роль тут належить душі. В такому ракурсі людина постає вже як ідеальна автономна самоцінність, самосвідомість, фрагмент абсолютної особи Бога. Ці відносини не лише дозволяють відчути безпосередній зв’язок людини і Бога, а й відчути безпосередність духовного спілкування з оточуючою дійсністю. Одухотвореність людини обумовлює її приналежність до людства в цілому та до природи зокрема. Це дозволяє їй залишатися впевненою у її вагомості [1, с. 256].

Одним із найважливіших аспектів релігійності є почуття залежності, що пронизує і забарвлює стосунки віруючої особи і надприродного. Релігійні стосунки можуть моделювати державні, правові, сімейні, моральні та інші відносини. Це може виявлятися як щодо надприродного, трансцендентного, так і у взаємозв’язках між окремими віруючими чи релігійними спільнотами. Хоча релігійні відносини і виявляються в доктринальних, символічних, культових та соціальних формах, вони, однак, не зводяться ні до однієї з цих форм чи їх сукупності. Релігійні відносини – це діалог, що розгортається в особистісному спілкуванні людини з Богом. В основі всіх об’єктивних форм прояву є безпосередній дотик людини до божества, що в релігійній свідомості, релігійному світовідчутті сприймається як іманентно притаманне дійсності [8, с. 289].

Особа, яка є активним учасником релігійних відносин і носієм релігійного зв’язку, створює специфічне місцебуття, що робить можливим її вступ до певної релігійної конструкції. Це місцебуття або релігійне середовище є відбиток взаємозалежності індивіда і трансцендентного. В ньому відбуває становлення, розвиток, функціонування релігійних відносин. Релігійні відносини входять до внутрішньої структури особи, засвоюються нею й утворюють її сутність. Вони стають субстанційним центром, серцевиною особи, зосередженням її особистих якостей, у результаті чого релігійність уходить в її інтимний зміст, визначає її аксіологічну спрямованість [1, с. 209].

Вступ особи до релігійного середовища є своєрідною рефлексією розірваності людського буття, намаганням подолати відчуття своєї залежності від природних сил, суспільних інституцій, соціальних негараздів, фатуму, зберегти позитивний сенс буття та усунути протиріччя життя і смерті. Середовище особи перестає бути обмеженим соціально-географічними рамками. З’являється нова його складова – потойбіччя, яке стає реальним полем діяльності індивіда. Сутнісним атрибутом релігійності є ідея безсмертя, потойбічного буття, різноманітність форм індивідуального життя після смерті. Даний факт наука не в змозі верифікувати чи фальсифікувати. Але й релігія також не може довести чи спростувати догмат про існування душі після тілесної смерті. Тому відповідь на це питання залишається справою віри кожного індивіда і залежить від того, вірить чи не вірить він сам. Для людини, яка увійшла до релігійного середовища, прилучилась до трансцендентного, провідним видом життєдіяльності стає релігійна діяльність, яку можна визначити як духовно-практичне опанування світу віруючим індивідом. Головне суспільне призначення релігії полягає в збереженні культури і життєвого досвіду людства. Засобом цього збереження і є релігійна діяльність. Цим пояснюється поліфункціональність релігійної діяльності. Все це обумовлює необхідність і цінність релігії для всіх етапів історичного розвитку людства. В системі суспільної діяльності майже кожній з функцій релігійної діяльності (пізнавальна, виховна, інформативна, комунікативна) можна відшукати аналоги: наукове пізнання, педагогіка, спілкування, праця [9, с. 187]. Релігія повністю не заміняє жодну із зазначених форм суспільної діяльності людини, оскільки вона відновлює, моделює цю діяльність специфічно.

Релігійна діяльність – особливий вид цілеспрямованої, чуттєво-предметної діяльності людини, зміст якої полягає у засвоєнні і збереженні інваріантності релігійних відносин [10, с. 20]. Якщо суспільна діяльність спрямована на перетворення природного середовища і соціальної дійсності у відповідності з інтересами і потребами людини, то релігійна діяльність забезпечує підпорядкування цілей, інтересів і потреб людини певній системі релігійних відносин. Традиційно в соціології релігії виділяють культовий і позакультовий види релігійної діяльності. Під культовим видом розуміється сукупність відповідних дій, що пов’язані з надприродним (богослужіння, молитви, магічні дії, ритуали тощо). В позакультовій релігійній діяльності забезпечується функціонування релігійних організацій (духовна сфера – продукування, обґрунтування, систематизація релігійних ідей; практична сфера – поширення релігійних ідей, доброчинна, релігійно-виховна та інша діяльності в системі релігійних організацій) [5, с. 77]. Культовий елемент можна простежити і в позакультових формах релігійної діяльності. А якщо об’єктом дії є особа віруюча, то й будь-який вид її діяльності можна вважати релігійним, адже вона детермінується актом віри, зв’язком з трансцендентним, надприродним, Божественною волею.

Релігія, торкаючись глибин людської душі й створюючи умови для контакту з надприродною дійсністю, виконує багато важливих функцій у людській особистості. Серед психологів і психіатрів нині, як і раніше, панують різні погляди на цю проблему, але, так чи інакше, усі вони погоджуються в одному, що релігійність – це виняткове явище в житті людини. Зате вони по-різному оцінюють її значимість, є навіть такі, що, визначаючи психологічну значимість релігійності, водночас приписують їй негативні функції, а тому деколи розпочинають боротьбу за «визволення людини від релігійних міфів і неврастеній» [8, с. 227]. Типовий їх представник – Фрейд – писав: «Боги виконують потрійну роль: заклинання зі страху природи; примирення людини з жорстокістю долі, яка найвиразніше виявлена в смерті; винагородження терпінь, що їх суспільне життя поклало на Людину» [11, с. 342].

До найважливіших природних потреб людини, у межах яких функціонує релігійність, належать пізнавальні, емоційні та суспільні потреби. Значення релігії для емоційних потреб людини – найпершочерговіше у відношенні до потреби безпеки. Потреба безпеки формується першою і найфундаментальніше визначає буття людини в світі, а її заспокоєння творить у людині схильність до довіри (так званої прадовіри). Релігія гарантує почуття безпеки, переконує в перемозі добра над злом, життя над смертю. Таким чином два основні джерела неспокою й почуття загрози – зло та смерть – зводяться до мінімуму або й зовсім втрачають свою силу. Почуття загрози, тобто брак почуття безпеки, викликає відчуття хаосу. Релігія не лише допомагає вийти з цього стану, пропонуючи певні категорії розуміння дійсності, але й приводить людину до абсолютного й незмінного Авторитету, встановлюючи нове почуття вкоріненості. Релігії схиляють до думки, що існує хтось близький, хто може розв’язати проблему загрози почуттю безпеки. Релігія навчає, що можна мати безпосередній контакт з незмінним Богом. Це приносить людині почуття стабільності. Бог довіряє людині, шанує її гідність, перемагає минущість, звільняє від вини, а за допомогою морального права – допомагає зорієнтуватись у складних ситуаціях [12, с. 10].

Відомо, що недостатнє відчуття безпеки й пов’язані з цим побоювання стають причиною психічних проблем, наприклад неврастенії. Обмежуючи й раціоналізуючи загрозу, релігія може здійснювати лікувальний вплив. Напруження і страх виникають із розбіжностей між світами можливостей і прагнень людини, що виявляється у втраті почуття власної тотожності. Власна тотожність розвивається в контексті непевності стосовно сприйняття нас визначними особами. Беручи до уваги релігійну перспективу, слід відзначити, що релігійна самоідентифікація у кожної окремої особи пов’язана з усвідомленням способу сприйняття її Богом, тобто з питанням: що Бог думає про мене? Основний досвід – це прийняття істини, що Христос приймає особу в сталий і незмінний спосіб. Незмінна акцепція Богом, однак, не оберігає людину від різних труднощів. Виникають вони найперше у зв’язку з руйнуванням попередньої самоідентифікації та створенням нового способу буття в мінливих обставинах.

Природа людини складна і багатогранна структура, яка потребує постійного самовдосконалення та саморозвитку. Живучи у суспільстві і діючи у замкненій системі, ми найбільше прагнемо до усамітнення та до визнання нашої неповторності. Самоактуалізація як необхідність робити те, що людині доступно, й дозрівання до величі власної природи через реалізацію особових потенцій, є необхідною для будь-якого людського поступу. Зв’язок релігії із самоактуалізацією для багатьох людей визначає спосіб реалізації своїх талантів. Християнська доктрина твердить, що все, що є в людини, їй дароване, а сама вона є лише розпорядником, який зобов’язаний відзвітуватися за весь час користування. Самоактуалізація, позбавлена такої глибокої мотивації, яку приносить релігія, залишиться лише голослівним лозунгом. Тому, як наголошують психологи-гуманісти, у людини існує потреба трансцендентності, тобто перевищення свого власного «Я», полягає вона в сприйманні себе й інших значимих особистостей, а також людського життя загалом, не у вигляді засобу, а мети [6, с. 87]. Усі гуманістичні й автентичні релігії звертаються до людини з закликом піднятися над тваринним рівнем своєї природи й реалізувати надприродні (трансцендентні) потреби. Поняття трансцендентності в релігійному контексті має принаймні подвійне значення. По-перше, відноситься до специфічних властивостей людської психіки, завдяки яких боронитися від пустоти. Ця порожнеча, що її може зазнати людина, буває принаймні двох типів. Так, буває порожнеча аксіологічна, коли дана особа не сприймає проблеми цінностей і не бачить, які категорії поведінки пов’язані з етичним оцінюванням, а які такій оцінці не підлягають. Іншим фундаментальним типом є невміння іменувати оточуючі явища, тобто так звана інтелектуальна порожнеча, коли людина не дозріла до спроможності робити порівняння, класифікації, структурний аналіз та означувати явища й предмети оточуючого світу.

З цим пов’язана цікава, хоча й непроста, проблема, яким чином відкрити для людей можливість релігійно поглиблюватися, незважаючи на деякі інтелектуальні обмеження. Адже зрозуміло, що релігійність не є привілеєм вибраних осіб з особливо високим рівнем інтелекту і функціонує також серед людей менш розвинутих розумово. Тим не менше інтелект має своє особливе значення в розумінні й розвитку релігійного акту, наприклад, у дослідженнях релігійних та інтелектуальних позицій молоді виявлено, що чим вищий рівень інтелекту, тим кращі у молодих людей релігійні знання, частіше й інтенсивніше виконання релігійних обрядів і послідовніше застосування в житті моральних норм, пов’язаних з релігією [2, с. 222]. Однак не можна твердити про зворотну залежність, тобто, що релігійність принципово впливає на розвиток інтелекту й інтелігентності. Правдоподібною була б теза, що рівень і тип інтелекту визначає спосіб функціонування релігійності в людській особистості. Але також зовсім не обов’язково видатний інтелектуал буде розуміти релігію саме як систему істин; він може бачити в ній схильність до благородних переживань, відчуття близькості Бога тощо. Тут проявляється принцип взаємного доповнення інтелекту й емоційної релігійності.

Релігійність, дозволяє уникнути небезпеки надмірного підкреслення та абсолютизації власного «Я» й досягнути певної свободи у світі людських норм і обов’язків. Будучи критерієм релігії, вона все ж є суб’єктивною та двоякою, адже в будь-якому разі їй притаманна колективна якість та властивість психічного феномену кожного окремого індивіда. Для пересічної людини цей специфічний стан душі є проявом внутрішніх поривань, які є результатом синтезу її власних та колективних вірувань. Але сам феномен має не лише якості культової діяльності, а й внутрішньої еманації особистості та певної ідеальної субстанції.

Список використаних джерел та літератури

1. Академічне релігієзнавство : [підручник] / за ред. А. Колодного. – К. : Світ Знань, 2000. – 862 с.

2. Бодак В. Релігія і культура : взаємодія і взаємовплив / В. Бодак. – К. : Коло, 2005. – 305 с.

3. Вілсон Б. Соціологія релігії / Браян Вілсон. – К. : Акта, 2002. – 343 с.

4. Дудар Н. П. Релігійність в українському соціумі : детермінанти і характеристика сучасного стану : автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. соціол. наук. – Київ, 2002. – 33 с.

5. Ерышев А. Социология религии : [учебное пособие] / А. Ерышев, Н. Лукашевич. – К. : МАУП, 1999. – 120 с.

6. Лубський В. Соціологія релігії : [курс лекцій] / В. Лубський, В. Козленке, Т. Горбаченко. – К. : Фітосоціоцентр, 1999. – 204 с.

7. Новый философский словарь / [под. ред. А. Грицанова]. – Минск : Изд. В. А. Скакун, 1998. – 896 с.

8. Предко О. Психологія релігії : історія, теорія, релігійні виміри : [монографія] / О. Предко. – К. : Центр навчальної літератури, 2005. – 278 с.

9. Психологія : з викладом основ психології релігії / [під ред. о. Юзефа Макселона]. – Львів : Свічадо, 1998. – 320 с.

10. Рачеєва Л. Релігійний живопис у системі позацерковного мистецтва : культурно-історичні аспекти / Л. Рачаэва // Мультиверсум : Філософський альманах. – К., 2006. – № 54. – С. 17–23.

11. Релігієзнавчий словник / [за ред. А. Колодного, Б. Лобовика]. – К. : Четверта хвиля, 1996. – 392 с.

12. Сандига О. Соціальна творчість : Пітер Бергер, Томас Лукман, Карл Попер / О. Сандига // Філософська думка. Український науково-теоретичний часопис. – К., 1999. – № 5. – С. 151–157.

Інші записи:

Релігійність як форма буття релігії

Співпраця держави і молодіжних релігійних організацій

Катерина Якуніна — Sun, 04 Oct 2009 13:14:50 +0000

У статті розглянуто проблему підтримки державою молодіжних організацій, залучення їх до здійснення державної молодіжної політики, показано особливості соціальної діяльності релігійних організацій в Україні.

Ключові слова: молодіжні релігійні організації, соціальна діяльність релігійних інституцій, співпраця органів державної влади з молодіжними організаціями.

Співпраця органів державної влади і молодіжних організацій – це спосіб залучення молоді до розбудови держави, використання потенціалу молоді як в інтересах суспільства, конкретного регіону, так і на благо окремих молодих людей. Важко уявити успішну реалізацію державної молодіжної політики без участі в цьому процесі молодіжних релігійних організацій. Це знаходить переконливе підтвердження в ході вивчення роботи з молоддю в різних регіонах України.

Cпівпраця органів державної влади з молодіжними організаціями є додатковим джерелом організаційних, кадрових, інформаційних, фінансових та інших можливостей, що піднімають ефективність підготовки і проведення кожної акції чи конкретного заходу, а отже, і державної молодіжної політики в цілому. Узагальнюючи дані про молодіжний рух в Україні, співпрацю органів державної влади з молодіжними організаціями на регіональному рівні, можна сформулювати складові їхнього впливу на ефективність здійснення регіональної державної молодіжної політики.

Перша і особливо важлива складова впливу на ефективність здійснення державної молодіжної політики – це якомога ширше залучення молоді до активного суспільного життя. Так, на базі сестринства Св. Юліанії Ольшанської в Обухівському благочинні Київської єпархії УПЦ у 2002 році проводився молодіжний тренінг із ведення благодійних соціальних проектів молодіжними організаціями. Під час тренінгу учасники окреслили головні проблеми соціального служіння релігійних громад та церковних організацій в Україні [3].

Через молодіжні організації молодь стає організатором і учасником різноманітних акцій, заходів, має змогу цілеспрямовано реалізувати себе. Вона, таким чином, бере участь у реалізації програм молодіжної політики, у тому числі державної.

Одним з таких проектів є проекти по організації шкіл молодих лідерів, прикладом якої є проведення в Житомирі конференції з навчання лідерів. Організатором виступив молодіжний відділ навчання лідерів при ВСО ЄХБ України і МБФ „Молодь для Христа – Україна”. На конференцію приїхали служителі з Вінницької, Житомирської, Київської, Кіровоградської, Полтавської, Сумської, Чернігівської областей. Відповідальний за навчання лідерів при молодіжному відділі ВСО ЄХБ України Андрій Талько вірить, що конференція принесе користь там, куди поїде кожний з її учасників [4, с. 18].

Основним, що спонукає до створення більшості молодіжних релігійних організацій, є спільність інтересів певної групи молоді та її бажання досягти визначеної мети ефективнішими способами, передусім з допомогою можливостей, які надає саме оргнізація. Можливості молодіжних організацій у підвищенні суспільної активності молоді далеко не вичерпані. Вирішуючи цю проблему, молодь більш суттєво впливатиме на формування і ефективність впровадження регіональної державної молодіжної політики. Співпраця органів державної влади з молодіжними організаціями в цьому контексті полягає у сприянні збільшенню чисельності організацій, розширенні інфраструктури всеукраїнських молодіжних організацій в регіонах, збільшенні кількості молодіжних організацій на місцях, підвищенні активності молодіжних організацій та їхнього авторитету і впливу на молодь [9].

Активну позицію щодо залученя молоді до вирішення проблем сучасного суспільства займають протестантські церкви. В приміщені Українського національного інформаційного агентства відбулась прес-конференція «Підсумки діяльності євангельських церков України у 2008 р.: духовні та соціальні аспекти», за участю заступника голови Держкомнацрелігій України Миколи Новиченка та керівників об’єднань євангельських церков. Підводячи підсумки своєї діяльності у 2008 році, керівники євангельських церков України, серед іншого, відзначили наступні напрямки роботи: духовно-виховна та освітня робота з дітьми та молоддю (робота у 6000 недільних школах та дитячих клубах, діяльність 15 приватних шкіл, організація понад 3500 таборів відпочинку, проведення музично-концертних заходів тощо), робота з безпритульними дітьми (функціонують 74 сиротинці) [5].

Соціальна діяльність релігійних організацій України характеризується багатовекторністю напрямків роботи та пошуком нових сфер, де така праця є необхідною і корисною суспільству. Релігійні спільноти реалізують свої соціальні проекти за допомогою добровільних пожертвувань та спонсорських надходжень, отриманих від благодійних організацій, приватних осіб, одновірців як в Україні, так і за кордоном, шляхом створення благодійних організацій, чернечих громад, організації волонтерської допомоги з боку вірних.

Особливо слід відзначити динамічне розгортання останнім часом волонтерського руху за участю християнських конфесій. Суть його полягає у створенні невеликих груп віруючих, які надають адресну соціальну, медичну та патронажну допомогу інвалідам, хворим, громадянам похилого віку, дітям-сиротам, опікуються засудженими в місцях позбавлення волі.

Так від початку 2001 року при Львівській Богословській Академії існує студентський рух «За Життя» («Pro Life»). Ініціатором руху став Інститут родини та подружнього життя Львівської Богословської Академії. Підставою і головною причиною створення такого руху є жахлива практика абортів, які легалізовані в Україні і підкріплені чинним законодавством. Користуючись досвідом країн Заходу, де існують активні групи захисту ненароджених людських осіб і їхня діяльність впливає на законодавчі органи влади, які змушені накладати на практику абортів певні обмеження, була створена група, яка у своїй діяльності не обмежується лише тематикою абортів, але розповідає про належне християнське подружжя, християнську любов. Членами руху «За Життя» була розроблена програма для шкіл та вищих навчальних закладів, в якій говорилося «про природний спосіб планування сім’ї, засудження контрацепції як злочину проти любові, дошлюбних та позашлюбних статевих стосунків» [4, с. 17].

В 2001 року рух «За Життя» відкрив «Порадчу кімнату» на базі шпиталю ім. Андрея Шептицького. В цій кімнаті є телефон «гарячої лінії». Консультантами працюють активісти руху. Цей порадчий центр покликаний надавати консультації жінкам, які перебувають у скрутному становищі, хочуть зробити чи вже зробили аборт, або не мають матеріальних засобів, необхідних для народження дитини тощо [4, с. 17].

Молодіжними організаціями формується громадська думка в суспільстві щодо вирішення молодіжних проблем, що має неабиякий вплив на становлення державної молодіжної політики і її здійснення відповідно до сподівань молоді. Саме діяльність молодіжних релігійних організацій сприяє поширенню вагомих моральних засад серед найактивнішої верстви населення – молоді [1, с. 211].

З благословення патріарха УПЦ КП Філарета 6 – 7 грудня 2008 року в Полтаві відбувся Третій всеукраїнський форум керівників православного молодіжного руху «Сучасний стан та шляхи розвитку православних молодіжних організацій». Захід присвячений проблемам розвитку православних молодіжних братств та організацій УПЦ КП, їх ролі в духовно-моральному оздоровленні молодого покоління нашої держави. Форум проходив на базі Полтавського обласного інституту післядипломної педагогічної освіти ім. М.Остроградського. Пленарне засідання відкрив Голова Синодального управління у справах молоді єпископ Полтавський і Кременчуцький Федір, який зазначив, що православний молодіжний рух з року в рік зміцнюється, православні молодіжні організації стають більш згуртованими, проявляють дисциплінованість, усвідомлюючи себе невід’ємною частиною церковного організму, а саме в цьому і полягає сила та запорука їх діяльності. Доповідач наголосив на тому, що хоч молодіжний православний рух досяг певного рівня розвитку, проте не позбавлений проблем. Під його керівництвом діють літні православні молодіжні, дитячі та сімейні табори відпочинку, де діти і молодь невимушено прилучаються до церковного життя і особливо зміцнюються у вірі та благочесті. «Відрадно те, – зауважив Голова Управління, – що кількість літніх таборів щороку зростає і вони стають невід’ємною частиною життя парафій, молодіжних братств та організацій» [8].

З точки зору Держкомнацрелігій, в релігійному середовищі України в перспективі зміцнюватимуться позитивні тенденції, пов’язані з утвердженням нормальної життєдіяльності релігійних організацій. Вони набуватимуть все більше ознак повноправних саморегульованих суб’єктів суспільного життя.

9 березня 2005 року відбувся Молодіжний круглий стіл на тему: «Віруюча молодь і виклик сучасному світові», де зібралися представники різних конфесій Криму. Ця зустріч відкриває нову сторінку міжконфесійного й міжнаціонального діалогу в Криму, сприяє міжконфесійному взаєморозумінню, є одним із найважливіших соціальних механізмів, що виступає гарантом миру і стабільності в Криму. У зібранні взяли участь 20 представників релігійних організацій [5].

Серед значної частини науковців, що займаються молодіжними проблемами, вважається, що рівень державної підтримки діяльності громадських молодіжних об’єднань, організацій, різноманітних фондів, ініціативних груп, іноваційних проектів є недостатнім. Недостання підтримка молодіжних організацій – одне з багатьох невирішених питань державної молодіжної політики. Молодіжний рух, молодіжні релігійні організації як чинники позитивного впливу на ефективність здійснення регіональної державної молодіжної політики ще далеко не вичерпали своїх можливостей.

У співпраці органів державної влади і молодіжних організацій окреслилися і добре себе зарекомендували ряд форми роботи, які надають можливості більшого використання організаційного потенціалу молодіжних організацій. Серед них можна виділити наступні: сприяння створенню різних координаційних структур з метою узгодження молодіжного руху, концентрації зусиль на необхідних напрямах роботи; методична підтримка молодіжних організацій; сприяння навчанню лідерів і активістів молодіжного руху; зустрічі керівників регіонів з представниками молодіжних організацій; включення представників молодіжних організацій до складу дорадчих органів при органах державної влади на місцях; виступи молодіжних лідерів, активістів у засобах масової інформації; участь керівників областей, районів, міст у заходах, що проводяться молодіжними організаціями [1, с. 270].

Проте підтримка молодіжних організацій, залучення їх до здійснення державної молодіжної політики далеко не завжди є адекватною реаліям сьогодення і потенціалу молоді, особливо активної.

Список використаних джерел

1. Головатий Н.Ф. Соціологія молоді: Курс лекцій. – К., 1999. – 437 с.

2. Головенько В.А. Український молодіжний рух у ХХ столітті. – К., 1997. – 221с.

3. Державна молодіжна політика в Україні. – [Цит. 2008, 13 листопада]. – Доступний з:

4. Досвід розробки та здійсненя регіональної молодіжної політики: основні проблеми та шляхи їх подолання: Наук. звіт / Я.В. Немирівський. – К., 1996. – С.13 – 18.

5. За даними Державного комітету України у справах релігій. – [Цит. 2008, 13 листопада]. – Доступний з:

6. Закон України “Про молодіжні та дитячі громадські організації” // Урядовий кур’єр. – 1999. – 12 січня. – № 4. – С. 10.

7. Піддубна В. Релігійні організації як юридичні особи // Право України. – 2005. – №4. – С. 107 – 109.

8. Про свободу совісті та релігійні організації. Закон України від 23 квітня 1991 року № 987-XII. – [Цит. 2009, 21 січня]. – Доступний з: < http:// www.rada-gov.ua.>

9. Співпраця держави і молодіжних громадських організацій: складові впливу на ефективність державної молодіжної політики. – [Цит. 2009, 21 січня]. – Доступний з:

10. Фучеджі В. Д. Релігійні організації як суб’єкти цивільного права. – Дис … канд. юридич. наук. – Харківський національний університет внутрішніх справ, Харків, 2006. – 174 с.

SUMMARY

Katerina Yakunina

Collaboration of the state and religious organizations of youths

In the article the problem of support of organizations of youths, bringing in of them the state is considered to realization of public youth policy, the features of social activity of religious organizations are shown in Ukraine.

Keywords: religious organizations of youths, social activity of religious institutsiy, collaboration of public authorities, are with organizations of youths.

Інші записи:

Державно-церковні відносини на Житомирщині в роки незалежності

Катерина Якуніна — Sun, 04 Oct 2009 13:11:10 +0000

Український народ, як єдине джерело влади і носій суверенітету в нашій державі, змушений сам шукати ідеологічні засади теперішнього буття, і цими засадами для багатьох стає релігія. За статистичними даними, понад 50% мешканців України вважають себе віруючими (в деяких регіонах таких є понад 80%) [1, с. 16]. За умов ідеологічного вакууму саме релігія стає тією домінуючою ціннісною орієнтацією суспільства. Релігійні світоглядні орієнтири вже вийшли із площини суто побутових взаємовідносин і певним чином впливають на перебіг подій політичного, культурного і навіть економічного життя в нашій країні.

Як свідчить детальне ознайомлення з науковими джерелами, на сьогодні немає усталеного наукового визначення поняття державно-церковних відносин. Однак воно широко побутує у наукових працях, публіцистиці, засобах масової інформації, що зумовлює необхідність його наукового визначення. Разом з тим, концептуальний аналіз феномена державно-церковних відносин необхідно перенести на реальну ситуацію, що на сьогодні складається в Україні у сфері цих відносин, з метою їх оптимізації. Саме тому виникає нагальна потреба аналізу як характеру і змісту державно-церковної політики, так і механізмів її реалізації на регіональних рівнях.

Під впливом проголошення незалежності України відбуваються глибокі процеси переосмислення суспільної ролі релігійно-церковних організіцій й сутності самих державно-церковних відно¬син. Нова політична реальність дала потужний поштовх для науково-дослідницької праці. Особливу увагу фахівців привертають питання свободи совісті, специфіка православної релігійності, національні традиції віри і церкви. Помітну зацікавле¬ність викликає питання церковно-релігійного ренесансу та його впливу на націо¬нальну свідомість, державотворчі процеси. Саме у цей період зароджується тема дер¬жавно-церковних відносин з урахуванням насамперед релігійної ситуації, що ви¬ник¬ла в Україні протягом 90-х років ХХ ст. Відповідна тематика знаходить своє висвітлення у працях М. Головатого, В.Єленського, С. Жилюка, Е. Кардоша, Ф. Кирилюка, М. Ко¬лодного, М.Ми-

альченка, М. Москалюка, В. Панібудьласки, В. Петрика, В. Реб¬кала, М. Ри-бачука, С. Сьоміна, Л. Филипович та інших вітчизняних дослідників.

Державна політика у сфері релігійно-церковних відносин в Україні перебуває у стані пошуку оптимальної моделі, умовою до якої має стати як опертя на національні традиції і досвід, так і врахування сучасної конфесійної ситуації, та вимог міжнародного права.

Діяльність церков і релігійних організацій, міжконфесійні та церковно-державні правовідносини регулюються Конституцією України (ст.35) і Законом України „Про свободу совісті та релігійні організації” [10, с. 11]. Окремі питання, пов’язані з діяльністю релігійних організацій та здійсненням громадянами права на свободу світогляду, регулюються іншими нормативними актами. Чинне законодавство України з питань забезпечення свободи світогляду має в цілому демократичний характер і відповідає нормам міжнародного права, зокрема, Загальній декларації прав людини, Міжнародному пакту про громадянські та політичні права, рекомендаціям Парламентської Асамблеї Ради Європи №190 (1995 р.) [7, с. 80].

Основоположними конституційними принципами державно-церковних відносин в Україні є відокремлення церкви від держави і пріоритет прав людини. Принцип відокремлення церкви від держави передбачає їх взаємне невтручання в компетенції одне одного: держави – у питання віровчення, культу, внутрішнього устрою церкви, включаючи вирішення кадрових питань; церкви – у діяльність державних структур, у т. ч. в питання забезпечення права людини на свободу світогляду. Пріоритет прав людини на свободу світогляду передбачає їх верховенство над правами церкви (як інституції) на визначену статутом діяльність. Із цього випливають три основні принципи взаємодії церкви і держави:

– жодна церква не може претендувати на особливе становище, а держава повинна дотримуватись принципу рівності церков;

– держава зобов’язана забезпечити можливість здійснення релігійними організаціями їх сакоальних функцій (вирішуючи правові, майнові та інші питання, що входять до її компетенції);

– держава зобов’язана втрутитись, якщо йдеться про порушення прав людини в релігійній практиці церкви (забезпечення захисту від деструктивного психологічного впливу, недопущення міжрелігійної ворожнечі або протистояння між віруючими і невіруючими) [7, с. 103].

Практика міжцерковних відносин, здійснення громадянами права на свободу світогляду в умовах поширення новітніх релігійних течій свідчать про те, що чинне законодавство не повною мірою враховує сучасні реалії церковно-релігійного життя, суперечності, що виникають на полі міжцерковних стосунків, а також наслідки впливу на громадян деяких деструктивних релігійних новоутворень. Водночас, здатність держави забезпечити міжцерковну злагоду, гарантувати здійснення прав громадян на свободу совісті позначається на міжнародному іміджі України.

Зі здобуттям Україною незалежності мережа релігійних організацій в Житомирській області набула істотних змін. Станом на 01.01.2006 р. в регіоні успішно діють 1240 релігійних організацій понад 25 християнських і нехристиянських напрямів. Бурхливий розвиток протестантських церков, їх намагання бути присутніми у суспільному житті – здійснення соціальних програм (функціонування реабілітаційних центрів для постраждалих від наркоманії й алкоголізму, боротьба з дитячою бездоглядністю тощо), діяльність іноземних місіонерів сформував у певної частини українського суспільства думку про православ’я як християнську конфесію, що знаходиться у занепаді. Проте аналіз діяльності православних церков, релігійної мережі області свідчить про їх значний вплив на громадсько-політичне життя регіону. На сьогодні в області діють 566 організацій УПЦ, 139 УПЦ КП, 5 УАПЦ, 7 старообрядницьких церков, 4 громади Російської істинно-православної церкви. Статистичні дані свідчать, що понад 50% від загальної кількості всіх релігійних організацій області становлять православні [2].

Станом на 01.01.2007 р. в області зареєстровано 1266 релігійних організацій понад 30 конфесійних напрямів, 22 монастирі, 12 місій, 5 братств, 7 духовних навчальних закладів. Протягом останніх років темпи розвитку релігійної мережі області стабілізувалися (у 2004 році зареєстровано статути – 45 релігійних громад, у 2005 р – 20, у 2006 р – 26). Сформувалась мережа католицьких та православних церков. Серед громад: 564 (УПЦ), 178 (УПЦ-КП), 116 (РКЦ), 130 (ЄХБ)), 89 (ХВЄ), 35 (АСД), 27 (харизматичні), 13 (іудеїв) [4].

У міжправославних відносинах існує безліч проблем, які здатні істотно впливати на суспільно-політичне життя регіону – політизація релігійного життя, яка перешкоджає подолання розколу у православному середовищі, конфесійна заангажованість певної частини керівників місцевих органів влади, міжконфесійні протистояння на ґрунті майнових претензій, спротив православних церков діяльності харизматичних громад, взаємні неприязні стосунки як серед кліру, так і серед парафіян свідчать про конфліктогенність, розбалансованість ситуацій у православ’ї. Істотний потенціал деструкції, що впливає на суспільне життя області, містить у собі поділене на три юрисдикції православ’я.

Причиною міжконфесійних конфліктів виступають взаємні звинувачення у неканонічності, безблагодатності УПЦ КП, що інколи проявляється у міжособистісних стосунках. Подібний конфлікт виник в одному з районів області, що призвів до судових позовів. У конфлікт були втягнуті митрополія УПЦ, церковна преса, облдержадміністрація. Благочинний Баранівського району В. Лановий звернувся до правоохоронців з проханням припинити переслідування, заявив, що певні сили в районі звинувачують його у зневазі до України. Керівництво єпархії УПЦ КП організувало прес-конференцію для журналістів, головною темою якої стало обговорення політики експансії УПЦ, звинувачення її у пропагуванні проросійської ідеї Московського патріархату як єдиної православної церкви [19].

Головною причиною міжконфесійної напруги у православ’ї та порушення громадського спокою залишаються майнові претензії на культові споруди. Незважаючи на досягнуту домовленість між архиєреями УПЦ і УПЦ КП про недопустимість організації будь-яких акцій, біля Хресто-Воздвиженського храму м. Житомира періодично УПЦ організовує хресні ходи до храму. Про складність ситуації з культовими спорудами свідчить втручання посла США у міжправославний конфлікт у м. Малині, залучення правоохоронців для збереження громадського порядку біля культової споруди в с. Паволоч [12, с. 95].

Причиною міжконфесійних конфліктів слугують особистісні неприязні стосунки між керівниками релігійних громад. Конфесійна заангажованість керівників підприємств, органів виконавчої влади спричиняє виникнення міжконфесійної напруги. Так, у смт. Іршанськ Володимир-Волинського району місцева харизматична громада не знаходить порозуміння з селищною радою, що проявляється у відмові надати їм в оренду приміщення та розгляді їх заяв на сесії селищної ради, дискредитації їх діяльності з боку УПЦ. Представники харизматичної громади планують організовувати протестні акції, метою яких є визнання їх права на проведення релігійної діяльності [18].

Для забезпечення міжконфесійного миру і злагоди облдержадміністрація: проводить роз’яснювальну роботу з керівниками релігійних об’єднань області щодо недопущення міжконфесійних протистоянь; ініціює зустрічі керівників області з ними з метою роз’яснення чинного законодавства про свободу совісті та релігійні організації; систематично працівники управління зв’язків із громадськістю виступають перед слухачами обласного центру підвищення кваліфікації державних службовців щодо вищезгаданих питань; при виникненні ситуації у державно-церковних відносинах, що потребують юридичних консультацій, до роботи залучаються працівники обласного управління юстиції облдержадміністрації; при реєстрації статутів релігійних громад керується виключно Законом України „Про свободу совісті та релігійні організації”, який передбачає однакове ставлення до релігійних організацій незалежно від їх конфесійної приналежності; організовує виїзні зустрічі (круглі столи) працівників управління зв’язків із громадськістю і органів місцевого самоврядування з метою роз’яснення релігійної ситуації, чинного законодавства у сфері свободи совісті (наприклад, смт. Іршанськ Воллдимир-Волинського району, м. Малин) [4].

Головною проблемою державно-церковних відносин залишаються майнові питання релігійних організацій, які поки що не вирішуються позитивно через відсутність коштів для вивільнення культових приміщень. Незважаючи на це, в області віруючим повернуто понад 320 колишніх культових, адміністративних, житлових та інших споруд, що використовувалися не за призначенням [6].

Проблемою для релігійних громад стала охорона культового майна. Про зникнення цінних ікон неодноразово повідомляли православні громади Чуднова, Житомира, Бердичева. Особливо прикро за єдину в Житомирі громаду старообрядницької церкви, яка звернулася за допомогу до облдержадміністрації з проханням посприяти у встановленні сигналізації у приміщенні храму [17, с. 298]. Це стало нагодою нагадати правлячим архієреям про їхній обов’язок дотримуватися правил зберігання предметів культу, що становлять культурну та історичну цінність. Архієреї УПЦ відмовляються підписувати охоронні договори щодо пам’яток архітектури, мотивуючи це поверненням практики контролю за церквами періоду радянської влади.

Додатковим фактором дестабілізації державно-церковних відносин є відсутність у релігійних громад документації на споруджені культові будівлі, забудова відбувається без належно оформлених документів.

У лютому 2006 року за ініціативи облдержадміністрації на базі загальноосвітньої школи „Сяйво” при церкві „Різдва” ЄХБ відбувся практичний семінар „Законодавство України про освіту і церкву. Проблеми викладання християнських дисциплін у конфесійних і позаконфесійних навчальних закладах”. Конференція, присвячена подібним питанням, відбулася на базі Житомирського обласного інституту післядипломної педагогічної освіти. Характерно, що обидва заходи були проігноровані УПЦ, тоді як УПЦ КП була активною учасницею [2].

Невизначеність із викладанням дисциплін, пов’язаних із релігією, у навчальних закладах, породжує численні непорозуміння при намаганні розпочати викладання християнської етики в школі. Благочинний УПЦ Лугинського району намагався впроваджувати християнську етику в середній школі, що викликало неоднозначну реакцію педагогічної громадськості району. В с. Райки Бердичівського району в місцевій школі всупереч чинному законодавству утворено релігійний куточок, який освятив священик. Спілкування з освітянами засвідчує, що в переважній більшості вони не володіють ситуацією, що складається з викладанням християнської етики. Назріла необхідність проводити консультації з вищезгаданих проблем. Дискусійним у державно-церковних відносинах залишається питання введення в школі курсу „Християнська етика”. Незважаючи на неузгодженість чинного законодавства у цій делікатній сфері, у навчальних закладах області цей курс читається (Бердичівський район) [4].

У своїх намаганнях утвердитися в духовному житті області, отримати матеріальну підтримку, УПЦ КП постійно звертається до національно зорієнтованих сил українського соціуму. Так, на освячення храму в с. Прибережне Ружинського району, було запрошено професора Київського національного університету ім. Т.Г. Шевченка В. Сергійчика, організовано огієнківські читання на Брусилівщині (батьківщина І. Огієнка), Св. Михайлівський собор УПЦ КП м. Житомира став базою для проведення різноманітних філософсько-богословських конференцій [2].

Поява в області нетрадиційної для Житомирщини УГКЦ (у 2006 році три громади отримали статус юридичної особи) може стати в майбутньому одним з факторів певної дестабілізації в православному середовищі регіону. Вже сьогодні настоятелі православних парафій висловлюють незадоволення діяльністю греко-католиків. Ця конфесія планує розгортати масштабну благодійницьку діяльність, що ймовірно стане однією з причин звинувачення греко-католиків у прозелітизмі та порушенні рівноваги у релігійному житті області [8, с. 47].

Релігійні організації Житомирщини проводять масштабну благодійницьку діяльність. За їх сприяння в області функціонують численні реабілітаційні центри для постраждалих від наркоманії, протестантські церкви співпрацюють з медичними закладами, надаючи їм медичне обладнання та ліки. Особливо помітна діяльність релігійних організацій у сфері оздоровлення дітей з малозабезпечених і неблагополучних сімей. За минулий рік за допомогою віруючих багатьох християнських церков в області було оздоровлено понад 4 тис. дітей, у тому числі і за кордоном. Житомирщина містить значний потенціал для розвитку такої специфічної галузі бізнесу як релігійний туризм. На території області знаходяться визначні пам’ятки історії та культури – це Овруцький Св. Василівський храм (окремим фрагментам стін храму нараховується понад 900 років); римо-католицький монастир Кармелітів Босих у м. Бердичеві вважається неперевершеним архітектурним ансамблем на теренах всієї України; Чоповицький православний монастир, відомий своїм чудодійним джерелом далеко на межами області, є місцем паломництва віруючих із всієї України [4].

Про намагання православних церков впливати на громадське життя області свідчать функціонування громадських організацій, створених ними – громадсько-культурне товариство старообрядців м. Бердичева, обласного осередку „Путь православних”, православного педагогічного товариства, громадської організації ім. О.Невського. Діяльністю цих організацій опікується керівництво єпархії УПЦ. Прямо чи опосередковано ці громадські організації були задіяні у виборчих перегонах. Тенденція до створення прицерковних громадських організацій, які активізують свою діяльність на період виборчих перегонів свідчить про поглиблення політизації православних церков [6].

Усі фактори дестабілізації у православ’ї регіону можна класифікувати на три групи:

– претензії релігійних громад на культові споруди. В області протягом багатьох років зберігаються декілька гарячих точок – Житомир, Малин, Паволоч Попільнянського району (у всіх випадках декілька православних релігійних громад претендують на культові споруди);

– непродуманими діями певну напругу у релігійному середовищі створюють органи місцевого самоврядування (вищезгаданий випадок у смт. Іршанськ);

– причиною міжконфесійних конфліктів часто слугують особистісні неприязні стосунки між православними настоятелями, необ’єктивне висвітлення таких подій у місцевій пресі. Прикладом такого протистояння може бути довготривалий конфлікт між настоятелями парафії УПЦ КП с. Климентіївка й УПЦ смт Баранівка [18].

Таким чином, відсутність міжправославного діалогу, пошуків шляхів взаєморозуміння і толерантизації міжцерковних стосунків загрожує підвалинам стабільності в регіоні. Політизація православних церков свідчить про намагання церкви бути присутніми у громадсько-політичному житті області, що спричинятиме виникнення внутрішньоцеркових негараздів. Як свідчить історія, церковні розколи є довготривалими, розраховувати на об’єднання православ’я у нинішній складній суспільно-політичній ситуації немає підстав, тому органи влади всіх рівнів мають спрямовувати зусилля на нейтралізацію міжправославних конфліктів, роз’яснення серед віруючих чинного законодавства про свободу совісті та релігійні організації, зосередження діяльності церков на здійсненні соціального служіння. На відміну від західних областей України, відсутність потужної мережі УАПЦ, УГКЦ істотно пом’якшує міжправославні відносини.

Напевно, ще якийсь час церкви будуватимуть свої відносини з державою, суспільством й одна з одною, спираючись на багатовікову традицію. Однак сила інерції не може бути безмежною за умов, коли сама Церква покликана служити в принципово інших соціальних умовах і в інакшому світі, ніж той, в якому вона існувала до проголошення незалежності України. На сучасному етапі держава має забезпечити неухильне (і неупереджене) дотримання чинного законодавства, що регулює діяльність церкви, та унеможливити порушення законів органами державної влади на місцях.

Усі фактори дестабілізації у православ’ї регіону можна класифікувати на три групи:

Список використаних джерел та літератури:

1. Білоус О.М. Державно-церковні відносини як об’єкт політологічного аналізу: Дис … канд. політич. наук. – Інститут політичних і етнонаціональних досліджень НАН України. – Київ, 2004. – 242 с.

2. Виступ голови Житомирської облдержадміністрації Юрія Андрійчука на урочистому засіданні з нагоди 10-ї річниці Конституції України. – [Цит. 2008, 13 листопада]. – Доступний з:

3. Голотін С.І., Кальниш Ю.Г., Колосков В.В., Петрик В.М., Штоквиш О.А. Соціально-правове регулювання діяльності релігійних організацій: Навчальний посібник. – К.: Вид-во НА СБ України, 2001. – 80 с.

4. Державно-церковні відносини на Житомирщині. – Прес-конференція начальника Управління по зв’язках з громадськістю Житомирської облдержадміністрації Миколи Сюравчика. – [Цит. 2008, 13 листопада]. – Доступний з:

5. Економічна безпека України: сутність і напрямки забезпечення / В.Т. Шлемко, І.Ф. Бінько: Монографія. – К.: НІСД, 1997. – 144 с.

6. За даними Державного комітету України у справах релігій (Форма № 1). – [Цит. 2008, 13 листопада]. – Доступний з:

7. Збірник нормативно-правових актів щодо свободи совісті та діяльності релігійних організацій: Довідковий посібник (упорядники В.М.Петрик, В.В.Остроухов). – К: Вид-во Європ. ун-ту, 2002. – 146 с.

8. Здіорук С.І. Етноконфесійна ситуація в Україні та міждержавні конфлікти. – К.: НІСД, 1993. – 59 с.

9. Здіорук С.І. Релігійна ситуація в Україні та міжцерковні конфлікти // Національна безпека України, 1994 – 1996 рр. – К.: НІСД, 1997. – С. 69.

10. Конституція України. – К.: Видавництво «Право», 1996. – 59 с.

11. Петрик В. Використання міжнародно-правових актів та законодавчої бази країн Європейської Співдружності з питань діяльності релігійних організацій для захисту прав і свобод людини в Україні // Матеріали науково-практичної конференції “Механізм захисту прав і свобод людини в Україні”. 11 – 12 червня 1999 року. – К., 1999. – С. 245–251.

12. Петрик В. Державно-церковні відносини у контексті національної безпеки України // Збірник наукових праць Української Академії при Президентові України “Реформування державної служби в Україні: стан, проблеми, перспективи”. – К.: Вид-во УАДУ, 1998. – Вип. 2. – С. 95–97.

13. Петрик В. Світовий досвід державно-церковних відносин з протекціоністської політики щодо традиційних церков як носіїв національної культури // Православні цінності і сучасність: Матеріали Міжнародної науково-практичної конференції. Київ, 21 березня 2003 року. – К.: МАУП, 2003. – С. 187–193.

14. Петрик В.М. Шляхи та механізми вдосконалення державно-церковних відносин (на прикладі новітніх релігійних об’єднань): Дис … канд. наук з держ. управл. – Донецька державна академія управління Міністерства освіти і науки України, Донецьк, 2003. – 235 с.

15. Рибачук Микола, Білоус Олег. Проблема реституції церковного майна // Політичний менеджмент. – 2003 – № 3. – С.82–91.

16. Сьомін С.В., Кальниш Ю.Г., Петрик В.М., Остроухов В.В. Державно-церковні відносини: світовий досвід і Україна (історико-політичний аналіз): Монографія / За ред. І.І.Тимошенка. – К: Вид-во Європ. ун-ту, 2002. – 136 с.

17. Сьомін С.В., Петрик В.М. Деякі шляхи вдосконалення державно-церковних відносин із застосуванням європейського досвіду // Збірник наукових праць Донецької державної академії управління. Серія: “Державне управління”. – 2003. – Т. 4. – Вип. 21. “Соціальний менеджмент і управління інформаційними процесами”. – С. 296–306.

18. Терор проти церков. Шляхи та механізми гармонізації державно-церковних відносин. – [Цит. 2008, 13 листопада]. – Доступний з:

19. Яковенко В. Кому це вигідно? Дещо про релігійну ситуацію в Україні// Урядовий кур’єр. – 1995. – 24 берез. – [Цит. 2008, 13 листопада]. – Доступний з:

Інші записи:

Не знайдено