Ключові слова: автокефалія, автономія, екуменізм, православ’я, Сіндесмос, модернізм.

The article analyzes the problems and prospects in the history of the Ecumenical Orthodoxy in the context of the Pan-Orthodox Conference in 1960, and efforts to resolve them and in the process of minimizing the St. Vladimir Institute.

Keywords: autocephaly, autonomy, ecumenism, Orthodoxy, Sindesmos, modernism.

Вселенському православ’ї нині існують глобальні проблеми стратегічного плану, не вирішення чи нехтування якими призводить до поглиблення кризи конфесії. Парадигма їх вирішення повинна базуватися на розумінні того, що глобальні проблеми стосуються не окремих аспектів існування православ’я, які можуть бути переглянуті у приватному (в межах однієї помісної Церкви) порядку, а всього буття конфесії, що з роками стає все більш проблематичним. Тобто, сучасні проблеми православ’я – це не конгломерат не пов’язаних один із одним викликів, а система, яка потребує системного вирішення. Таким чином, жодна із Помісних православних Церков не спроможна самостійно вирішити накопичений комплекс проблем. їх ліквідація чи, принаймні, мінімізація потребує об’єднаних зусиль усього Вселенського православ’я, яке в даному разі повинно абстрагуватися від тягаря історичних непорозумінь між Церквами і виступити як планетарне явище.

Ключові проблеми православ’я, спільні для всіх православних Церков, були більш-менш чітко сформульовані на спільних міжправославних нарадах, започаткованих на о. Родос у 1961 р. Учасники цих нарад визначили кілька блоків питань, що потребують негайного вирішення. Ці питання стосуються віри і догматики, богослужіння, управління, міжправославних відносин, відносин православних Церков з іншим християнським світом, методів «закріплення» православ’я у світі, нових богословських і соціальних доктрин тощо. Велика кількість накопичених за майже 12 століть (з часу останнього Вселенського Собору) проблем не дає нам змоги зупинитися на характеристиці всіх (їх понад сто) [16, 311]. Тому характеристиці підлягають найбільш актуальні проблеми та питання:

1. Відсутність канонічно обгрунтованої традиції надання певним Церквам автокефального чи автономного статусу. Це призводить до збільшення кількості міжцерковних і внутрішньоцерковних конфліктів. Є складнощі й щодо «використання» статусу автокефалії давніми Помісними Церквами, в багатьох з яких «ідея автокефалії перетворилася в автокефалізм, тобто використання Церкви для обслуговування державних чи національних інтересів». Зокрема, як відомо це питання досліджували богослови Свято-Володимирської семінарії. О. Шмеман маючи великий досвід в екуменічній діяльності пропонував церквам розумно осмислити питання релігійного розколу, тобто сам факт автокефалії та автономії повинен бути вирішений шляхом діалогу в середині православної Церкви.  Тому ця проблема стоїть однією з перших у переліку питань, які має вирішити майбутній Вселенський православний Собор [16, 312].
2. Відсутність єдиної концепції щодо трактування поняття «православної діаспори». Це питання стало особливо актуальним на початку XX ст., коли в Америці з’явилася значна кількість право­славних та греко-католиків, які почали утворювати парафії за національними ознаками [16, 314].

Відомий приклад Свято-Володимирської семінарії, сьогодні – вищого богословського навчального закладу, який зумів пристосуватись до умов американського суспільства в часи «духовного голоду», існування коли православної діаспори в США стояло на межі зникнення, а РПЦ не мала змоги забезпечити кадрами приходи за кордоном, оскільки була послаблені війнами. Тому зробивши «еволюційний стрибок» православна діаспора США зуміла розвиватись  самостійно. Тому, церкви, з території яких виїхали віру­ючі, намагалися зорганізувати і підпорядкувати ці парафії собі. Але всіх випередив Константинопольський патріарх Мелетій IV (Метаксакіс), який зумів обґрунтувати і реалізувати теорію про своє ви­няткове право на «окормлення» діаспори, принаймні американської. З цим не погодилося багато Помісних Церков, які й донині вважа­ють, що «становище православної діаспори в XX ст. – це пряме, відкрите порушення принципів православної еклезіології». Ці ідеї були вперше озвучені на Константинопольському Соборі 1872 р., який підтвердив претензії Вселенської патріархії на духовне керівництво православною діаспорою.

1. Низький загальний рівень світської та спеціалізованої освіти православного кліру. На думку популярного московського оглядача релігійних подій О.Кирлєжева, «для того, щоб Церква виступала в соціально-політичному просторі як реальне співтовариство християн, тобто людей, що поділяють певні цілі й цінності, необхідно дотримання як мінімум двох організаційних умов: наявності лідерів і відповідного інтелектуального забезпечення» [16, 321].

Тому Вселенське православ’я з 20-х років XX ст. обирає інші орієнтири у богословському навчанні. Тон задавали європейські православні навчальні заклади традиційно ортодоксальні богословські факультети при Афінському та Салонікському університетах (Елладська ПЦ) та новостворені ліберальні Свято-Сергієвський богословський інститут у Парижі й Свято-Володимирська духовна семінарія(Нью-Йорк). Особливо великий вплив на розвиток церковно-богословської науки XX ст. зробив Паризький Богословський інститут. Митрополит Євлогій зумів залучити до викладання кращих богословів того часу: єпископів Веніаміна (Федченкова) та Касіяна (Безобразова), отців Сергія Булгакова, Георгія Флоровського та багатьох інших. Вихованцями, а згодом і викладачами Інституту були визначні богослови XX ст. отці Олександр Шмеман та Іван Мейєндорф, які згодом стали деканами богословського факультету Свято-Володимирської семінарії та підняли  церковне богослів’я на найвищий рівень.

Праці цих богословів мають високий авторитет у православних навчальних закладах практично всіх Помісних Церков. В Елладській ПЦ праці М.Лосського, О.Шмемана, І.Мейєндорфа, Г.Флоровського та інших лежать в основі багатьох навчальних курсів. За їхніми книгами Захід дізнається про православ’я. Але у себе на Батьківщині ці мислителі поки що мало відомі, а викладачі духовних навчальних закладів ставляться до їхніх праць із певною недовірою, вбачаючи в них неправославні погляди.

Нині практично у всіх православних Церквах на порядку денному стоїть питання «серйозного переосмислення існуючої системи богословської освіти, радикальної реформи духовних шкіл».  Проте напрями цього переосмислення різні. У європейських школах дедалі більше уваги приділяється вивченню досвіду та досягнень католицьких та протестантських богословів, духовних навчальних закладів. Румунська, Елладська та ін. православні Церкви для цього щор. посилають випускників своїх семінарій до кращих університетів СІПА, Великобританії, Франції тощо.

1. Відсутність широкомасштабних програм роботи з молоддю. Про появу спеціальних молодіжних програм у Вселенському православ’ї можна говорити хіба що з початку XX ст. Молодіжний рух за оновлення Церкви мав великий вплив на формування соціальної політики і всієї моделі православного релігійного життя в багатьох країнах. Важливе значення для подальшого розвитку православного молодіжного руху мало Всесвітнє об’єднання православної молоді і богословських шкіл – «Сіндесмос». Установчий з’їзд цього Всесвітнього союзу (братства) православної молоді відбувся в 1953 р. у Франції. Одним із засновників цього об’єднання був нинішній Антиохійський патріарх Ігнатій IV (Харизм) [16, 325].

Іншим відомим засновником Сіндесмоса був у подальшому відомий богослов о.Іоан Мейєндорф. Завдяки зусиллям Мейєндорфа (він був секретарем братства) відбувалися великі акції. Нині ж заходи Союзу, мають переважно локальний характер з обмеженою кількістю учасників, незважаючи на те, що регіональні представництва цієї організації присутні майже на всіх континентах [16, 326].

1. Реформа богослужбової практики та обрядовості, яка відбулася в католицизмі та протестантизмі, а у православ’ї, незважаючи на декларації щодо незмінності цих сторін життя конфесії, відбувається хаотично, на розсуд Помісних Церков. Причому мова йде не про якісь революційні зміни богослужіння, а, за словами Константинопольського патріарха Атенагора І, «обережні зміни літургії», після яких «народ повинен забути своє місце в Церкві, щоб повністю розуміти богослужіння і брати в ньому участь. Таким чином літургійна практика потребує певних скорочень, оскільки протягом століть відпала потреба у певних моментах літургійного дійства, наприклад єктенія оголошених позбавлена свого сенсу, і її збереження пояснюється лише повагою до її історичного походження. Розділення літургії на дві частини – оголошених і вірних – теж стало анахронізмом. Тому погоджуючись на необхідність «деяких скорочень, спрощень, більш активної участі віруючих, більш глибокого усвідомлення зв’язку між Причастям і належністю до громади», викладачі Свято-Володимирської православної семінарії, роблять несподіваний висновок: «Для чого щось змінювати?». «Всі необхідні моменти змін є у літургії св. Івана Золотоустого, яка служиться в Церкві найчастіше. Можна сказати, що ця літургія є найбільш точним і зваженим вираженням головних елементів православ’я» [16, 332].
2. Проведення реформи в літургії не лише в напрямі її скорочення. Наприклад, під впливом особливостей розвитку Церкви в Західній Європі, Америці сформувалися і певні особливості виконання літургії: всі служби відбуваються при відкритих Царських дверях; всі «таємні» молитви читаються голосно і зрозуміло, щоб віруючі їх могли зрозуміти; головна проповідь читається одразу після читання Євангелія, а наприкінці служби священик проводить коротку бесіду з дітьми; Євангеліє, як і всі інші тексти, читається обличчям до людей, а не до вівтаря; якщо церковні свята випадають на будній день, то вони служаться напередодні ввечері; літургія напередосвячених дарів служиться ввечері та ін. Необхідність таких змін очевидна. Про це детально описує о. О. Шмеман [16, 337].

Таким чином, всі розглянуті проблеми православного світу, які накопичувались протягом століть, проходять процес вирішення шляхом модернізації їх для сучасного православ’я. Зробивши висновки по історії вселенського православ’я за ХХ-ХІХ ст., можна спостерігати насторожену та негативну реакцію на  сприйняття явища модернізму. У вище зазначеній проблематиці значну роль  відіграють праці деканів Свято-Володимирської семінарії, оскільки саме вони вдало зуміли відобразити політику православно-теологічного напрямку у діаспорі та адаптуватись до оточуючого середовища  іншої нації та відродити кращі традиції православ’я у ньому, в той час, коли Російська Православна Церква переживала свої не найкращі часи. Дефініція модернізму відображує негативізм для РПЦ насамперед тому, що Церква остерігається втратити свій авторитет на загальнополітичному християнському тлі. Хоча можна припустити, що будь-які дії з боку Вселенського Православ’я, які будуть направлені в сторону розв’язання та мінімалізації проблемних явищ будуть являтись модернізмом, оскільки вони змінюються задля сучасного православного суспільства. Тому проблема активізації модернізму, зокрема під час підготовки кадрів у православній традиції у діаспорах, і не тільки, є позитивним явищем для взаємодії Церкви і суспільства у майбутньому.

                                                                          СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Бобринский Б., Наследие Адама с Точки Зрения о. Иоанна Мейендорфа/ Б. Бобринский  — М., 1999. — 95 с.
2. Воронкова Л. П. Критика философской догматики православия./ Л. П. Воронкова — М., 1984. — 64 с.
3. Гордиенко Н. С. Современный экуменизм/ Н. С. Гордиенко — М.: Наука, 1972. — 199 с.
4. Доклад Свято-Владимирской семинарии девятому Всеамериканскому собору (8 – 10 ноября 1955 г.). Belonick D. Milestones & Memories . – St. Vladimir’s Orthodox Theological Seminary, 2013. – 16 с.
5. Єленський В. Є.  «За мир світу, благоустрій церков і поєднання всіх…». / В. Є.  Єленський // Православні і криза екуменічного руху: до 50-ліття Всесвітньої Ради Церков. Людина і світ. — 1998. — № 8. — С. 2-8.
6. Єленський В. Є.  Православ’я наприкінці XX ст. / В. Є. Єленський //Людина і світ. — 1995.— № 4. — С. 14-22.
7. Коржан М. Панправославна конференція на Родосі /М. Коржан. — Мюнхен, 1965. — 22 с.
8. Лосский В. Н. Очерк мистического Богословия Восточной Церкви. Догматическое Богословие / В. Н.Лосский. — М., 1991. — 371 с.
9. Панарин A. C. Православная цивилизация в глобальном мире./ А. С. Панарин. — М.: Алгоритм, 2002. — 496 с.
10. Поиски единства: Проблемы религиозного диалога в прошлом инастоящем. — М.: Библейско-Богословский Институт св. Апостола Андрея, 1997. — 56 С.
11. Помісні православні церкви // Людина і світ. — 1996. — № 5. — C. 12-14.
12. Православие и современность // Православие в жизни.. — Н.- Й., 1953. – С. 23-29.
13. Религиозная ситуация на Украине // Полис. — 1998. — № 4. -—С. 4-5.
14. Російські письменники еміграції: Біографічні відомості та бібліографія їх книг з богослов’я, релігійної філософії, церковної історії та православній культурі: 1921-1972. — Boston, 1973. — С. 32-41.
15. Саган О. Основні проблеми європейського розвитку православ’я / О. Саган. — К., 2000. — С. 41-44.
16. Саган О. Вселенське православ’я: суть, історія, сучасний стан / О. Саган. —  К.: Світ Знань, 2004. — 910 с.
17. St. Vladimir’s Orthodox Theological Seminary. — [Електронний ресурс]. – Режим доступу: https://www.svots.edu/about/history.

Ключові слова: етичні норми, етика, національна свідомість, Нагірна Проповідь, релігія, Новий Заповіт.

The paper explores the ethics of the New Testament and their influence in shaping the minds of Ukrainian youth.

Keywords: ethics rules, ethics, national consciousness, Sermon on the Mount, religion, New Testament.

Актуальність теми дослідження зумовлена необхідністю вивчення формування національної свідомості під впливом етичних норм Нагірної Проповіді. Проблематика даного дослідження зумовлена тим, що у галузі релігієзнавства, педагогіки та психології ця тема не є достатньо висвітленою.

У наш час активність дослідження даної теми поступово зростає у релігійно-педагогічній та психологічній сферах. Такі дослідження дають можливість простежити та проаналізувати формування та розвиток національної свідомості  української молоді на принципах та ідеях етосу, на якому побудований Новий Заповіт. Тісна співпраця релігії, психології та педагогіки у сфері аналізу та дослідження формування національної свідомості дає змогу поширювати та використовувати результати на користь нашої держави, нації та суспільства.

Релігія відіграє важливе значення у духовному відродженні суспільства. Етичні норми, зокрема їх релігійний аспект, а у даному випадку християнський розглядається як складовий чинник національного виховання. Тому, щоб виховати здорову, культурну спільноту – потрібно дотримуватись принципів та основ суспільно-морального християнського етосу.

Проблема сучасної української молоді полягає у відхиленні від традиційних моральних та етичних норм, які суспільство створювало та корегувало протягом багатьох тисячоліть. Нівелювання такими соціально-культурними цінностями призводить до занепаду культурної спадщини та надбання українського народу. Таким чином може стати причиною для деградації (в усіх смислах цього слова) наступних поколінь нашої держави, що поставить під питання існування нашої нації…

В основі даного дослідження лежить принцип толерантності. Використання принципів супроводжується постійною методологічною базою.

Проблематика завдання може бути з’ясована та вирішена за допомогою емпіричного та текстуального методу, а також методом аксіоматичного аналізу, який допоможе встановити схематику дефініцій понять досліджуваної проблеми. Значну роль у проблематиці дослідження завдання відіграють методи ідеалізації та соціології релігії. Метод систематизації та узагальнення допоможе якісно сформулювати базову структуру досліджувального матеріалу та підійти до висновкового аналізу.

Важливим кроком вирішення даної проблематики є дотримання етичних принципів суспільства та усвідомлення українською молоддю своєї національної свідомості та приналежності до своєї держави. За релігійним поглядом – еталон таких принципів був сформульований у Новому Заповіті. Чому акцентується увага саме на Новий Заповіт, тому, що у цій книзі, зокрема у Євангеліях зображено еталон суспільно-етичних цінностей у вигляді Нагірної проповіді Ісуса Христа. Найкраще це зображує євангеліст Матвій. Нагірна проповідь за всім своїм змістом випереджає усі минулі та теперішні вчення філософів, мислителів, проповідників та етиків. Значення Нагірної Проповіді Ісуса лежить в її повсякденності, в її повсякчасної актуальності. Минуло понад дві тисячі років після її проголошення, але це повчання ніяк не застаріло. Як і колись, все частіше піднімається питання дотримання етичних та духовних цінностей. На місце правди, справедливості та добра, люди внесли брехню, сваволю, насилля та ідеологічний хаос. Це безпосередньо торкається української молоді – як покоління якому передалося вчення, традиції та культурний спадок від минулих поколінь. Питання лише в тому, що понесе наше покоління наступному?

Структура сучасного суспільства створює умови для соціального індивіда – як повністю незалежної одиниці, одиниці яка не підпорядковується  набутими  протягом поколіннь моральних, етичних та соціо-релігійних принципів. Тобто віддаленість від етико-культурної, релігійної нормативної структури фактично проголошує відомий лозунг Ніцше, «Бог помер».  Це означає, що людина може будувати своє життя незалежно від дотеперішньої моралі та її зафіксованих норм та основ [4, c. 8].

Етична наука та біблійний етос близькі одне до одного за метою та проблематикою. Із суто раціонального погляду аргументація етиків є досить переконливою. Але з погляду взаємозв’язку між етосом та суспільними умовами та вимогами, «логіка» релігійного етосу набуває все ж таки чималого значення. У своїх посиланнях на Нагірну проповідь раннє християнство необов’язково відділяється від раціональної етики. Це є проявом того, що християнська етика Нового Заповіту пристосовується до сучасності та одночасно непохитно зберігає догматику своїх принципів.

У Новому Заповіті Бог хоче, щоб людина у Христі стала здатною до свого зрілого реалізовування моральних повинностей, обов’язків, честі, гідності, сумлінності, добра та щастя. Таким чином етичні принципи Нового Заповіту являють собою основні тези Нагірної Проповіді Ісуса Христа. Проповідь Ісуса включає в себе головні правила етичного та духовного розвитку нації, народу, суспільства. Він підбадьорює людей нижчих духом в тезах про блаженства, засуджує перелюб, клятву, самосуд, та гнів, підносить милосердя, любов, молитву [4, c. 11].

Хоча проповідь є і важкою структурною нормою для виконання, але якщо при намаганні дотримання певного їх числа, то одні етичні норми будуть породжувати інші, що являється необхідним для існування духовно-здорового суспільства та зокрема його національної свідомості.

Критерій такого суспільства несе за собою успішне процвітання нації. Не дивлячись на те, що національна свідомість це – сукупність соціальних, економічних та політичних чинників в яких проявляється життєдіяльність нації, це насамперед моральне, етично-духовне сприйняття норм поведінки соціуму.

Основними складовими національної свідомості виступають: сприйняття оточуючого світу та ставлення до нього, усвідомлення національно-етнічної належності, ставлення до історії та культури своєї національно-етнічної спільноти, ставлення до представників інших націй і національностей, патріотичні почуття та патріотична самосвідомість, усвідомлення національно-державної спільності. Вище перелічені складові виступають поверховою конструкцією нашого народу, де фундаментальним чинником являється релігійність – саме вона поєднує у собі етику моральності та духовності нашого менталітету, як в минулому так і сьогодні [7, c. 31].

Релігійність українського народу, як і інших традиційних християнських народів вкладена в Біблію. Відомо, що Біблія в минулому мала велику історичну цінність та відігравала неабияку роль у формуванні національної мудрості. Взявши до прикладу відому Острозьку Біблію, яка стала взірцем друкарського мистецтва на Сході та Заході Європи, ми можемо отримати яскраву картину історії минулого. А яку роль відіграє для України Біблія сьогодні? Це питання змушує задуматись… Річ у тім, що Біблія перестала бути авторитетом сьогодення, її відвідують в музеях та виставках, на ній проголошують клятви, майже не читають та й взагалі забувають. Сучасність Біблії проголошена її станом забуття, такий стан створила українська ментальність, яка тягнеться за америко-європейським стандартом авторитарності. Яку роль відіграє Біблія для сучасної української молоді? Аналізуючи стан ментальності українського покоління виникає враження, що українська молодь взагалі незнайома з Біблією, а про Новий Заповіт вже й мови йти не може. Таким чином ступінь духовної моралі та етосу в Україні надто низький, щоб прогнозувати позитивні прогнозування, стосовно нашої нації.

Проблема сучасної молоді полягає в упереджених поглядах на себе, як незалежного покоління, яке здатне повністю забезпечити саме себе. Це створює помилковість світосприйняття сучасного українського менталітету. Справа в тому, що таке покоління забуває про принцип спадковості, тобто кожне покоління повинно щось залишити по собі у фізичному, моральному та духовному аспектах, адже світова історія ніколи не зупиняє свій розвиток. Мета нашого суспільства – передати набуті знання та досвід у вигляді духовно-настановчого послання для майбутніх поколінь, а такого нажаль немає. Тому вище згадана проблематика стосується насамперед національної свідомості України.

Національна свідомість – це сукупність теоретичних, буденних, масових, елітних, власне національних і зарубіжних ідей, настанов, прагнень, культурних набутків, які сприяють прогресивному розвитку нації в усіх сферах її функціонування [7, c. 27]. Національна свідомість – це універсум буття нації. Який тоді універсум, буття нації для нас? Українська свідомість є проблематичним поняттям, оскільки дане визначення спотворюється сучасністю та корегується минулим. Як було згадано вище, сучасний українець нівелює правом бути духовно-мудрою людиною, йому не потрібна мудрість ні від людей. ні із Біблії – йому достатньо Інтернету, телебачення та політики. Сьогоднішній українець порушує духовність на інстинктивному рівні та перетворюється із людини національно-свідомої, на людину контрольовану.

Проблематика української свідомості вирішується лише втручанням елементу Нагірної проповіді Ісуса Христа, адже не існуватиме жодної кризи, ніякої проблеми життя одиниць, спільнот чи народів, яких не можна було б розв’язати етичними нормами Нагірної проповіді. Свідомість нації потребує втручання духового елементу християнської культури, оскільки такий елемент ніколи не втратить етичну та виховну цінність серед суспільства.

Проблема поєднання морально-етичних принципів Нового Завіту та української свідомості сучасної молоді потребує детального дослідження і спирається насамперед на виховання молодого покоління. Саме від підходу до правильного виховання буде залежати розвиток нашого народу. Структура Нагірної проповіді відтворює послідовність грішної природи людини, прослідковуючи та критикуючи вчинки тогочасного суспільства, але вчинки сучасного суспільства залишились ідентичними минулим, але різниця лише в осмисленні та аналізі вчинку. Сучасне виховання в колі сім’ї та поза її межами молодого підлітка, як формуючої одиниці нації зазнає істотних змін в негативному значенні, це означає, що питання про позитивні аспекти опускаються. Таким чином ясність ментальності, свідомості та духовної цінності нації стає на задній план з-поміж списку потрібних матеріальних та фізичних цінностей суспільства [4, c. 72].

Даний прогноз не є песимістичним, оскільки 90% інформації у наш час приховується від соціуму, а подається лише відредагований та перероблений матеріал, тому правдивий стан дійсного стану нашого духовного та культурно-етичного надбання прихований. За останніми дослідженнями встановлено, що великий відсоток від загальної кількості української молоді вважає себе християнами, але не відвідує храми. Таким чином можна встановити моніторинг за приналежність молоді України до істинно віруючих чи до просто релігійних.

Така тенденція змушує знову нас повертатись до проблеми виховання нашого покоління старшим поколінням. Загальна проблематики педагогічного, морального та духовного підходу закладається на історико-політичному зламі кордону нашої держави та сусіду – Російської Федерації. У минулому швидке здобуття незалежності привело до розгублення нашої свідомості як громадян окремої держави. Тобто перехід до статусу незалежності відбувся без потужно-масових подій як в інших країнах з подібним підпорядкованим станом. Оскільки минуле покоління зростало у середовищі комуністично-ідеологічному вчення, то сьогодні воно ще не пристосувалось до умов незалежного стану нашої держави. Минуле покоління ще без сформованих для того етично-духовних умов намагається сформулювати у молодого покоління погляди дифузно-політичного характеру із малим відсотком духовного сприймання себе, як свідомого державотворця на світовому полотні.

Адже до цього часу Європа вважає нас країною другого сорту, оскільки через несформованість етико-моральних норм та духовної спадщини руйнується повністю весь фундамент історичного надбання.

«Будьте досконалі, як Отець ваш Небесний досконалий» – ось повсякчасне значення істини моралі, духовності, етичного вчення. Дане нам правило Нагірної проповіді просте і важке водночас – ми повинні прагнути до досконалості, але з врахуванням історичної духовності минулого, теперішнього та майбутнього [1, c. 691]. Саме така схематика дасть нам можливість більш гуманно рухатися до мети бути незалежними, свідомо-повноцінними громадянами нашої країни.

Отже, дослідження даної проблеми являється вагомою причиною для підняття культури, моралі та національної свідомості сучасної молоді нашої держави. Зокрема питання національної свідомості потребує детального осмислення у сфері педагогічної, релігійної та психологічної  навчальної системи. Теоретичне та практичне значення дослідження ґрунтуються на проблематиці впливу етичних чинників на формування національної свідомості  української молоді, яка є потенційним спадкоємцем культурно-релігійної спадщини, національного буття нашої держави. Практична цінність даного дослідження  полягає у тому, що результати можуть бути використані у навчально-методичній галузі, при написанні спеціальних та узагальнюючих праць, а також при співпраці із ЗМІ.

Список використаної літератури

1. Библия Книги Священного писания Ветхого и Нового Завета. – М., 1993. – 995 с.
2. Грива О. Соціально-педагогічні основи формування толерантності у дітей і молоді в умовах політкультурного середовища: Монографія / О. Грива. – К.: Вид. ПАРАПАН, 2005. – 227 с. – Бібліогр.: С. 181-201.
3. Коцар С.В. Православна християнська етика: Навч. посіб / С.В. Коцар. – К.: МАУП, 2007. – 240 с. – Бібліогр.: С. 230–231.
4. Нагірна проповідь Ісуса Христа. Збірник радіо проповідей з Ватикану. – Рим; Львів: Вид-во: оо. Василіян, 1994. – 191 с.
5. Принципы христианской этики: [пер. с нем.] / Ганс Урс фон Бальтазар, Йозеф (Бенедикт XVI) Ратцингер, Хайнц Шюрман. – М.: Библейс.-богосл. ин-т св. апостола Андрея, 2007. – 83 с.
6. Рудольф Шнакенбург. Етичне послання Нового Завіту / Пер. з нім. – К.: Дух і літера, 2005. – 340 с.
7. Етнопсихологія: навч. посіб. для студ. вузів / О. В. Савицька, Л. М. Співак. – К.: Каравела, 2011. – 264 с. – Бібліогр.: 251 с.

]]> https://naub.oa.edu.ua/etychni-pryntsypy-novoho-zapovitu-yak-osnovnyj-element-u-formuvanni-natsionalnoji-svidomosti-ukrajinskoji-molodi/feed/ 0