Ключові слова: сенс життя, виховання, християнська педагогіка, Біблія, християнство, молодь, релігія, віра.

Сучасний світовий порядок є досить неоднорідним та нестійким, що формує в суспільстві ідеї плюралізму та вседозволеності. Неоднозначність в поняттях, судженнях та вчинках людей часто сприяє біполярному та розмитому розумінню власного призначення та сенсу свого буття в світі, в соціумі, в родині, тощо. Особливо важко в хаотичному світовому порядку знайти свій життєвий орієнтир молодому поколінню, адже в молодому віці складно сформувати для себе чіткий спектр понять, суджень та позицій, які дозволили б усвідомити ними власні життєві цінності, переконання, принципи, наміри, бажання, сенс власного існування. Найважче ці категорії вдається осягнути дітям, що обмежені або позбавлені батьківського піклування. Тому важливим фактором у формуванні сенсожиттєвих аспектів молодого покоління є виховання та педагогічна майстерність в роботі із молоддю. Одним із  напрямків педагогіки серед представлених сьогодні є християнська педагогіка. «Християнська  педагогіка» –  дисципліна,  що  відображає  зміст  духовного,  узагальнюючого,  корекцій но-виховного  досвіду  гуманно-релігійної,  історично-суспільної спадщини, практично презентує чесноти людини, отримані на зразках Божественного ідеалу, що засвідчені волею Божою в усіх її можливих життєвих вимірах через вищі духовні цінності  у зрізах  повсякденної християнської  культури

та  благої  парадигми світотворення  Вседержителя [4, ст. 127-128]. Тому доцільно розглядати педагогіку, як головний чинник на сучасному етапі розвитку суспільства та виховання в учнівської і студентської молоді високої культури, яка здатна формуватися, керуючись  загальнолюдськими та християнськими зокрема моральними цінностями.

У сучасній педагогіці існує багато пропозицій і підходів до вирішення проблем виховання і розвитку учнівської молоді. Їх можна трактувати по-різному. Тут варто зазначити роботу професора О. Вишневського, в якій автор глибоко досліджує та розкриває питання проблеми виховання учнівської молоді на християнських засадах[2, ст. 90].

Традиційно християнська стратегія виховання дає відповідь: головним джерелом мотивації позитивної поведінки людини може бути лише «віра в Бога», що надає сенсу нашому життю і пояснює головну таємницю – Таємницю Буття.

За вченням Біблії, і, відповідно, християнських доктрин, всі добрі і злі вчинки людини походять із її серця. Але без віри і релігії відчинити двері до нього і щось змінити – неможливо. Зазвичай під «вірою» розуміють певний духовний стан, коли людина готова визнавати дійсним щось таке, що само собою не є очевидним, не може бути засвідченим або доведеним, а, отже, – можна піддати сумніву. Віра в Бога, наприклад, це визнання Його існування і непомильності Його Авторитету без доведення Його існування. Поняття віри можна визначити і як переживання, зумовлене відчуттям присутності Вищого Начала, що існує реально, спрямовує наше існування і надає йому сенсу. До віри людина приходить не через раціональне начало, а через інтуїтивне прозріння, через духовне пізнання. Саме тому віра однаково доступна і неписьменному, і вченому. Стан віри залежить як від культури чи освіти людини, так і від духовності та її виховного впливу, перш за все, на молодь, що навчається [3, ст. 112].

Релігія сприяє формуванню молоді через свої засоби: молитва, добро, любов до ближнього, чого нас навчає і виховує християнська доктринальна основа. Вона поєднує в собі вербальні (раціоналістичні), так і позавербальні (містичні) канали взаємодії зі світом, спілкування з Богом через молитву. Утверджуючи віру людини через молитву, релігія цим утворює надійний фундамент моральності і виховання людини. Віруюча людина сприймає мораль для себе, як систему правил життя. Вона вивчає моральність, доброчесність людини, дає правильне розуміння добра і зла. «Релігія виховання – це наука про добро і зло людських учинків або про те, у чому ж добрими чи злими є наші вчинки стосовно певної мети», – як стверджує О. Огірко [5, ст. 50].

Традиції національного виховання молоді у дусі моралі, високих естетичних чинників, любові до ближнього, що є основою сенсу життя людини, вивчалися багатьма українськими дослідниками, педагогами теоретиками та практиками. Серед них Вишневський О.І., Онищенко В.Д., Вачевський М.В., Євтух М.Б., Огірко О. В., Примаченко Н.М., Жуковський В. М. «У свідомості українців релігія завжди є живим чинником. Вона глибоко пронизує звичаї та обряди, поєднує суто духовні елементи з національними, громадськими, сімейними та особистими. Взірцем такого поєднання в нашій історії є «Повчання Володимира Мономаха дітям», настанови Отців Церкви, філософія Г. Сковороди та П. Юркевича, вся творчість Т. Шевченка, а в наші дні щонедільні проповіді священнослужителів у храмах під час Літургії чи інших релігійних Богослужінь», – зазначає О. Вишневський [2, ст. 111].

Варто зазначити, що відвідування храму є необхідністю для виховання молоді. Християнські церковнослужителі та педагоги, відзначають, що така потреба виникла у християнських колах ще з часу зародження християнства, з Апостольських Часів. Аби підкреслити важливість такої релігійної практики,  храми, вівтарі і святилища зводили, розташовуючи їх у центрі міст, на вершинах гір, на пагорбах, в полях, на островах, тощо. Ця традиція була виявом та бажанням надати сакральності, вищого начала, неподобності тим спорудам, які мали культове призначення. У вихованні молодого покоління це мало значну символічну роль, оскільки такі споруди, завдяки такому розташуванню навіювали певну таємничість і недоступність, і водночас, величність перед дитиною, її юною психікою та здатністю формувати образи, уявою [3, ст. 122].

Ще одним із символів педагогічного впливу на допомогу формування в підростаючого покоління сенсожиттєвих позицій та цінностей, є прилучення до храмової літургії та молитовної практики. Оцінюючи духотворну силу природи, життя, науки і релігії, видатний вчений-педагог К. Ушинський стверджує, що «найбільшу формуючу силу у формуванні самоусвідомлення власного буття та значимості його для дитини має церква. Вона зі своїми зовнішніми формами, сповненими глибокого смислу, підносить її на вищий ступінь самосвідомості. Вона промовляє, вчить молитви, розвиває почуття дитини до милосердя, доброти, поваги до іншого, що і є, безумовно, основою, сенсом християнського життя підростаючого покоління[4, ст. 90].

Не можна не оминути той факт, що трактування віри в Бога, як передумови виховання християнської моральності молоді, формує практичні проблеми стосунків системи державної та церковної освіти. В їх основі лежить виховання дитини за різними підходами, методами, джерельною базою, неврахування  особливостей релігійних традицій або їх відсутності, особливостей духовного складу народу, певних потреб окремо кожної дитини. Проте, християнська педагогіка акцентує свою увагу саме на християн, яким не потрібно доводити існування Бога, або спростовувати те, що Бога не існує. Віруюча людина, втому числі і в юнацькому віці, сприймає мораль для себе, як імператив. Моральність, що не підтримується вірою в Бога, завжди виявляє тенденцію до занепаду. Християнська релігія добре адаптована до соціального життя. Вона визнає усю систему вартостей національного виховання і органічно доповнює людину високими моральними сенсожиттєвими цінностями [3, ст. 436].

За твердженням Огірка О. В., сьогодні все більше українських учених-педагогів усвідомлює і визнає, що християнські вартості, християнські морально-духовні засади – це порятунок нації. Важливою передумовою виховання освіти та навчання підростаючого покоління на християнських духовно-моральних засадах є давня християнська традиція в Україні, яка впродовж століть продемонструвала свою високу життєвість в поєднанні із сучасними технологіями та засобами, якими володіє людство. Така інтеграція та взаємозв’язок дасть змогу максимально ефективно впроваджувати християнську педагогічну складову серед сучасної молоді[4, ст. 48]. У процесі навчання учнів чи студентів учитель завжди може привести приклади, які носитимуть в собі виховний характер, пов’язаний і християнською релігією в її історичному та сучасному контексті. Доцільно навести приклад для виховання учнівської молоді, використовуючи відповідні фрагменти із Біблії, наприклад про індивідуальність, особливу талановитість кожної дитини, про її особливу місію, особливий сенс її земного життя.

Велика заслуга та значення у вихованні молоді, що базується на християнськи доктринах, належить структурі сім’ї. Сім’я,  через  завдання  духовно-морального  виховання підростаючого  покоління,  бере  участь  у  справі  Самого  Творця,  де «народження  є  продовженням  створення».  Батьки,  від  імені  Бога, допомагають  дітям  в  осягненні  мети,  задуманої  через  Творця.  Тому завдання  виховання,  яке  перш за все покладене на батьків,  є  дуже важливим обов’язком, занедбання якого може дуже істотно вплинути на  майбутнє  людини.  Про  це, приміром,  виразно  наголошено  в  Декларації про  християнське  виховання  «Gravissimum  educationis»  II Ватиканського Собору (1962-1965 рр.), де йдеться про те, що  оскільки всі люди, незалежно від їх походження, становища і віку, володіють гідністю особи, у них є невід’ємне  право  на  виховання,  відповідне  особливе  ставлення до кожного  з  них,  здійснюване  стосовно  їх  характеру, статі,  культури  і батьківських  традицій,  але  в  той  же  час  відкрите  братерському спілкуванні з іншими народами, щоб заохочувалася справжня єдність і мир на Землі. Справжнє ж виховання прагне до формування людської особи,  враховуючи  її  вищу  мету  і  в  той  же  час  благо  того  суспільства, членом  якого  ю  людина  і  в  якому  вона,  ставши  дорослою,

виконуватиме  певні  обов’язки [1]. Така позиція церкви дає чітке аргументування того, якою вартісною є педагогічна функція сім’ї щодо дитини, і якою є виховна роль структури сім’ї в формуванні ціннісних сенсобуттєвих орієнтирів в житті молодого покоління загалом.

Отже, визначення основ християнської духовності, певних орієнтирів на шляху навчання і виховання учнівської та студентської молоді свідчить, що досить ефективним способом виховання молоді, формування цінностей та усвідомлення унікальності, значимості, сенсу власного життя, є християнство та християнські моральні засади в аспектах життя, суспільної діяльності, етикеті, спілкуванні, співжитті в суспільстві, тощо. Від початку цивілізації виникла гостра необхідність знайти те цілісне і тверде обґрунтування можливості і здатності побудови особистого і суспільного процесу виховання. З часом цей процес утвердився і набрав ясних форм і різних напрямків. Сьогодні ми маємо можливість пізнавати і усвідомлювати, якими цінностями керувалися наші попередники при визначенні пріоритетів педагогіки, наскільки важливою є структура сім’ї у вихованні підростаючого покоління та формуванні у дітей сенсобуттєвих принципів, усвідомлення власної особливої місії на Землі, важливості та цінності власного життя, суспільної користі та самопожертви на благо інших. Всі ці аспекти свідчать про те, що християнська педагогіка є однією із важливих підвалин у формуванні сенсу життя молодого покоління.

Список використаних джерел та літератури:

1. Бенедикт XVI. Послання на XLV Всесвітній день миру 1 січня 2012 р. – Ватикан, 2011. – 7 с.
2. Вишневський О.І. Теоретичні основи сучасної української педагогіки. Посібник для студентів вищих навчальних закладів. – Дрогобич, 2006. – 167 с.
3. Дзерович  Ю. Педагогіка.  –  Львів:  накладом Львівської Богословської Академії,1937. – 240 с.
4. Документи  Другого  Ватиканського  Собору:  конституції, декрети, декларації. – Львів: Свічадо, 1996. –710 с.
5. Огірко О. В. Христиѐнська педагогіка. –  Навчальний посібник.  – Львів: Львівський інститут МАУП, 2003. –111 c.

Ключові слова: сенс життя, філософія, схоластика, Біблія, християнство, релігійна традиція, Фома Аквінський, Августин Блаженний, неоплатонізм.

Середньовічна філософія із своїм виникненням, сформувала новий категоріальний та понятійний апарат, систему мислення, підходів до розгляду філософської проблематики, та питань, які потребували розгляду, на думку середньовічних мислителів-схоластів. Відповідно схоластична філософія – це тип релігійної філософії, для якого характерне принципове панування теології над усіма іншими формами пізнання та знання[1]. З іншого боку, схоластика є методом, що полягав переважно у перегляді та порівнянні висловів попередніх мислителів і Біблії та виведенні нового синтезу із цих міркувань. Природно, що маючи такий спектр роботи, схоластична філософія не оминула  сенсобуттєві питання і розглядала в нових конотаціях та розумінні, що не було притаманне попереднім філософським поглядам. Особливості філософії цієї доби почали формуватися ще в надрах античної філософської думки. Найвпливовішим філософським вченням протягом усього середньовіччя залишався неоплатонізм і арістотелізм. Основною рисою цієї філософії було те, що вона була наскрізь пронизана релігійними уявленнями поряд із намаганням раціонально, філософсько їх пояснити. Проте, хоч філософія й перебувала в тісних зв`язках із теологією, в певному руслі вона розвивалася досить інтенсивно, розхитуючи зсередини середньовічний світогляд і створюючи духовні й теоретичні основи культури доби Відродження й Нового часу [2, c. 291]. Зокрема великі успіхи були досягнуті в розвитку логіки, по суті утворився потужний теоретичний апарат, без якого був би немислимий розвиток майбутньої науки. Була підготовлена база для майбутньої розробки наукових методів. Ідея пізнання Бога через його творіння, природу й людину орієнтувала на пізнання божественної сутності світу, а в майбутньому – на пізнання природи як такої. Розрізнення внутрішнього і зовнішнього досвіду й надавання великого значення досвіду внутрішньому закладало основи майбутньої психології.

Середньовічна філософія одним із сенсобуттєвих аспектів бачила поняття Богоуподібнення, прагнення до Бога, напротивагу питанням самореалізації та самовдосконаленню. «Призначенням людини є Богоуподібнення, висока любов і справжня свобода – духовне життя. Бо лиш той, хто тяжіє до Духа Святого і Богоспілкування, може бути досконалим» [3, c. 124]. Таке розуміння праведності життя формувало в суспільстві чітко встановлені приписи про те, що має бути першоосновою, сенсом, причиною, та значимістю життя. Всім цим має бути Бог, бажання осягнути Його, наблизитися і спілкуватися з ним, виявляючи тим же свою віру та любов до Всевишнього.

Проблема сенсу життя людини була однією із тих, над якими працював представник цієї філософії Фома Аквінський. Його концепція полягала в потребі доєднатися до Бога, звільнивши свою душу. Мислитель говорив про те, що людська природа є особливою. Вона складається з двох основних елементів. Це безсмертна та вічна у часі душа (тому що за його твердженням на людську душу не діє плинність часу), та смертне тіло. Воно ж поневолює душу людини. І якщо сенсом життя людини є пізнання та прагнення до Бога, його можна пізнати лиш тоді, коли цей процес буде линути від душі, тобто буде т.зв. «душевним пізнанням». Лиш душа може пізнати Бога і пізнання її має розвиватися у прагненні до Нього.

Одним із центральних представників середньовічної філософії був Августин Блаженний. Розвиваючи комплекс неоплатонівських ідей, Августин природньо вважав Бога вищою сутністю, найвищим буттям. У ньому перебувають вічні, незмінні, несумісні з тілесністю ідеї, які обумовлюють порядок, що існує в світі. Бог створив світ із нічого й постійно продовжує його творити, так що нічого не відбувається без волі Божої [4, c. 23-24]. Бог розуміється як «персона», що творить, вболіває й опікується своїм творінням. Головне, на що при цьому слід звернути увагу, є те, що світ, на думку Августина, створений Богом не з необхідності, як часто про це говорили представники арабської середньовічної філософії, а з його доброї волі. Бог як творець, поєднує в собі разом і сутність, і існування. Що ж стосується всього того, що існує в створеному Богом світі, то воно містить у собі лише сутність, бо його існування належить не йому, а Богові, бо воно опосередковане Богом.

В розумінні поняття єдності душі та тіла, що пояснює значення людського буття та сенсу життя людини, в своїх поглядах він наближається до поглядів Фоми Аквінського. За його словами, людина поєднує в собі розумну душу, частку душі світової, і тіло. Душа кожної окремої людини створюється Богом і надалі існує вічно. Душа близька до Бога, здатна в пізнанні наближатися до Бога, але тіло цьому перешкоджає, тому, турбуючись про душу, слід намагатися приборкати тіло [5]. Поряд з тим важливим сенсобуттєвим аспектом філософії середньовіччя вважалося поняття Суду Божого. На ньому вирішиться доля кожного, і залежно від вироку, місце, де перебуватиме душа людини після смерті.

Значний внесок в розвитку схоластичної філософії має містицизм. Містики намагалися пояснити питання сенсобуттєвості, виходячи з власних поглядів. Видатним серед середньовічних містиків був Йоган Екхарт. Він теж стояв на позиціях неоплатонізму, але на відміну від цього вчення, згідно з яким нижчі ступені буття утворюються в наслідок еманації, вважав, що вони виникають завдяки саморуху попередніх ступенів. Бог вважався ним творчим принципом світового процесу. Творення світу, на його думку, відбувається в вічності, а отже, світ є вічним. Виходячи з пантеїстичних уявлень, Екхарт стверджував, що Бог розлитий скрізь, та тільки людина може його в собі споглядати: «Бог присутній у камені і в шматку деревини, але вони цього не знають. Якби знало дерево Бога й усвідомило близькість його, як верховний ангел, то й дерево мало б те ж блаженство, що й верховний ангел. Тому людина й блаженніша від шматка деревини, що вона пізнає Бога і знає, наскільки близький до неї Бог»  [6]. Поняття сенсу життя людини він вбачав в самопізнанні. Для цього людина повинна зануритися в глибини свого існування й на це Екхарт спрямовував своє вчення про пізнання. Першим рівнем цього процесу було чуттєве пізнання, другим – повсякденний розсудок, а потім через божественне невідання людина йде до ототожнення себе з Богом. Раціональні міркування в цьому плані нічого не дають. Заглиблення в себе, усвідомлення в собі Бога змінює внутрішній зміст людини, впливає на її практичні дії, адже, зливаючись із Богом у містичному спогляданні, людина нібито ототожнює себе з Ним.

Середньовічна схоластична філософія створила нове розуміння сенсожиттєвого питання. Порівнюючи із попередньою філософською традицією, де, на основі антропоцентризму, сенс життя людини вбачався в задоволенні, гедонізмі, пізнанні, середньовіччя створило інші прерогативи цього. Перш за все – це теоцентризм, що передбачав основу людського життя в Бозі, в єднанні та покорі Йому.Очищення та звільнення душі із тілесного ярма, а не Земне життя людини, мало основне значення. Людина отримувала від Бога його лиш для того, щоб за свої моління та покору, на Судові Божому, отримати місце в Раю, тобто вічне життя з Богом. Звісно, поряд із теологічним напрямком розуміння сенсу життя людини, що був основним у цій філософській традиції, існував і античний підхід, особливо на ранніх етапах розвитку середньовічної філософії. Основою такого підходу було те, що завдяки йому мислителі намагалися раціонально пояснити певні сенсобуттєві аспекти. Проте і такий стиль мислення був наскрізь пронизаний релігійними уявленнями поряд із намаганням раціонально, спираючись на логічні форми та способи, філософсько їх пояснити.

Список використаних джерел та літератури:

1. Коваленко Н. – Філософія сенсу життя. –  [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.booksite.ru/fulltext/dos/toj/evs/kii /sbor_stat/48. html
2. Зеленкова І. Л. Проблема сенсу життя: Досвід релігієзнавчого дослідження/І. Зеленкова. – Мінськ, 1993. – 525 с.
3. Кремень В. Філософія: мислителі, ідеї, концепції. [Підручник]/ В. Кремень. – К.: Книга, 2005. – 436
4. К. Ваклер. Зарубіжна філософія: [навчальний посібник] / К. Ваклер – К.: Книга, 2004. – 428 с.
5. Филипович Л. – Релігійне витлумачення людини. –  [Електронний ресурс] – Режим доступу: http://sr.ksu.edu.ua/component/content/article/22-relgznavstvo/419-relgjne-vitlumachennya-lyudini.html
6. Ятрук П. – Цінність життя людини – Божий промисл. – [Електронний ресурс] – Режим доступу: http://www.cherkas.org.ua/index.php/entertainment/34240

Ключові слова: нігілізм, феномен, сенс життя, європейська філософія, цінності, декаданс.

 The article deals with the phenomenon of “nihilism” in European philosophical thought XVIII-XX centuries. Was made an attempt to characterize the notion of “nihilism”, to analyze the philosophies, labor thinkers who consider this phenomenon, and determine its impact on the understanding of the meaning of human life issues.

Key words: nihilism phenomenon, meaning of life, European philosophy, values, decadence.

Явище нігілізму в історичному розвитку європейської філософської думки є своєрідним, оскільки внесло кардинально інші критерії в ціннісно-орієнтаційний рівень сприйняття процесів та явищ суспільства, тих, які проявляються на особистісному рівні. Звертаючись до етимології слова «нігілізм», бачимо, що походить воно від латинського «nihil» і в своїй суті означає заперечення всіх норм, принципів, законів. Як стверджує німецький мислитель, філософ Вернер Краус, численні форми прояву нігілізму виходять з двох відмінних позицій: активної, войовничої, екстравертної та пасивної, байдужої, інтравертної. У реальному житті ми стикааємося не з абсолютним нігілізмом, а з відносними формами його вияву. Наприклад самогубство є за певних обставин абсолютним нігілізмом. Він поділяє нігілізм на деонтологізуючий – той, що змушений обирати між світом, який сприймається почуттями на користь того, який тільки мислиться, та деідеалізуючий – той, що заперечує світ, який мислиться на користь безпосередньо даної нам дійсності  [2].

Проте існує не лише філософський підхід до розуміння поняття нігілізму. Психологічні дисципліни теж мають власні трактування поняття нігілізму, проте вже із іншого ракурсу. В теорії психоаналізу, наприклад, нігілізм – заперечення усталених суспільством норм, принципів, законів. Еріх Фромм запропонував підходити до нігілізму як до одного з механізмів психологічного захисту. Він вважав, що центральною проблемою людини є внутрішньо властиве людському існуванню протиріччя між буттям «кинутої в світ мимо своєї волі людини» і тим, що вона виходить за межі природи завдяки здатності усвідомлювати себе, інших, минуле і майбутнє. Е. Фромм стверджував, що розвиток людини, її особистості відбувається в рамках формування двох основних тенденцій: прагнення волі і прагнення до відчуження. Розвиток людини йде шляхом збільшення «волі», але не кожна людина може адекватно скористатися цим шляхом, викликаючи ряд негативних психічних переживань і станів, і це приводить її до відчуження.  Власне, в результаті людина втрачає своє «Я». Виникає захисний механізм «втеча від волі». Йому ж характерні мазохістські і садистські тенденції, деструктивізм, прагнення людини зруйнувати навколишній світ.

Поняття нігілізм також аналізується австрійським психологом, учнем Зігмунда Фройда Вільгельмом Райхом. Він писав про те, що тілесні характеристики  (стриманість і напруженість) і такі особливості, як постійна посмішка, зверхня, іронічна і зухвала поведінка – це все залишки дуже сильних захисних механізмів в минулому, які відокремилися від своїх вихідних ситуацій і перетворилися на постійні риси характеру. Вони проявляються як «невроз характеру», однією з причин якого і є дія захисного механізму – нігілізму. «Невроз характеру»  – це тип неврозу, під час якого захисний конфлікт виражається в окремих рисах характеру, способах поведінки, тобто в патологічній організації особистості в цілому.

Важливо зазначити, що нігілізм мав важливе місце і у працях німецького мислителя Фрідріха Гайнріха Якобі, котрого можна вважати родоначальником даного терміну. Нігілістами з часів Якобі називають різних людей, а нігілізмом – різні вчення. Філософія нігілізму – це універсальна життєва позиція, що становить основу особистості людини, чиє життя дійсно стверджується за рахунок послідовного всезаперечення. Це поняття має стати повноцінною основою життя людини, створити для неї умови задоволення та вседостатку. Тому, воно має стати справді послідовним, що не лишає місця ні для чого, у тому числі й для самовільності індивідуального буття. Цю теорію підтримував також і німецький мислитель, прибічник анархо-індивідуалізму Макс Штирнер. Він вказував на те, що щирий нігілізм, таким чином, може випливати тільки зі скепсису щодо будь-яких вказівок на які-небудь граничні основи людського існування. Цей скепсис мусить мати ту саму основу, що й у скептицизмі, а також в агностицизмі. Недосконалість людської природи визначає недоступність для людини обґрунтування її життя. Проте є люди, які, не володіючи реальними знаннями про сенс життя, лукавлять щодо конкретних і локальних причин свого життя, переслідуючи конкретні й локальні цілі  [3, с. 165].

Не менш важливе значення у характеристиці нігілістичної філософії, формуванні філософської позиції нігілізму, мають філософські погляди німецького мислителя, представника класичної філософії, Фрідріха Ніцше. В своїх працях філософ намагався показати власну позицію нігілізму, при цьому він відштовхувався від поняття істини. Зокрема, Фрідріх Ніцше говорив: «Якщо істина, тобто істинне і дійсне, виводиться і зводиться, в якийсь самосущий світ, то це суще виступає як щось таке, для чого повинно підкоритися все людське життя. Істинне є саме по собі належне і бажане. Людське життя тільки тоді на щось годиться, тільки тоді визначена істинними чеснотами, коли ці останні тільки до того спрямовані і тільки тому сприяють, щоб здійснити бажане і належне, слідувати за ними і так підпорядкувати себе ідеальному».  Поряд із тлумаченням поняття істинності та істини, мислитель зважає ще на місце людини, як основи, фактора, що є носієм нігілістичних позицій. «Людина, – писав мислитель, – котра відрікається перед ідеалами і дуже прагне їх виконати, є доброчесною, придатною для суспільного життя»  [5]. Така людина має можливість створювати і хороші суспільні умови, формувати навколо себе приємну ауру спілкування та відносин із людьми, а головне – така людина ніколи не буде пустою у своєму житті, оскільки має власну життєву позицію і бажання її втілювати.

Поряд із поняттям ідеалу та суб’єкта людини, котрі використовуються в розумінні мислителем суті нігілізму та співвідношення із ним питання сенсу життя, є питання моралі. Мораль розуміється як вчення про відносини панування, при них, в свою чергу, виникає «феномен життя». Фрідріх Ніцше, зокрема, писав: «Я розумію під мораллю систему оцінок, що стикаються з умовами життєдіяльності тієї чи іншої людини. З одного боку, мораль означає у формальному, найбільш широкому сенсі будь-яку систему оцінок і відносин панування [5, с. 301]. Мораль тут розуміється настільки широко, що і нові оцінки теж можуть бути названі «моральними», лише тому, що ними встановлюються умови життєдіяльності. По-друге, однак, і як правило мораль означає, за Ніцше, систему тих оцінок, які включають в себе вступ безумовних верховних цінностей у собі в сенсі платонізму і християнства. Мораль є мораль так званої «хорошої людини», яка живе з протилежності і всередині протилежності до «зла» і не «по той бік добра». Оскільки метафізика Ф. Ніцше стоїть «по той бік добра і зла», намагаючись перш за все виробити і зайняти цю позицію як принципову і основоположну, Ніцше вправі можна назвати так званим «імморалістом»  [6].

«Добра людина» цієї «моралі» є, мисляча метафізично, та людина, яка нічого не підозрює про походження цінностей, яким вона підпорядковує себе як безумовним ідеалам. Це не походження цінностей тримає людину в стороні від будь-якого експліцитного осмислення походження цінностей: а саме те, що вони встановлені самою волею до влади умов її власного бажання і суспільної автономності. «Наївність» людини в побудові життєвих орієнтирів рівнозначна з «психологічною невинністю». Це означає те, що волю до влади, котра є в людині постійною, вона виносить у собі як варіант реабілітації перед життєвими труднощами. Людині психологічно комфортно виносити в собі бажання влади, оскільки це комфортно психологічно. Такі очікування нівелюють всі невдачі і поразки людини, забезпечують її стабільність у житті, якої вона не може віднайти у питаннях власного сенсу життя. «Це все ще та сама гіперболічна наївність людини, вводити самого себе як зміст і міру цінностей, оскільки лиш через призму власного буття можна забезпечити хоча б часткове виведення формули життя. Ніщо інше не дає нам відповіді на це питання, або, і це абсолютно можливо, її і немає взагалі» – саме так висловився Фрідріх Ніцше, трактуючи тяжіння до пошуків людиною сенсу власного буття  [4, с. 201].

Ще однією і важливою ланкою у виведенні пошуків сенсу життя є виведення співвідношень у поняттях «нігілізм» та «декаданс», чого не намагалися зробити філософи до того часу, або ж цієї епохи. Ніцше перетворює французьке слово «decadence»  (занепад, розкладання) у філософську категорію. Цей «декаданс» для нього не просто розкладання, але і, перш за все, виродження, виснаження духовних сил. З точки зору теорії волі до влади, декаданс – це постійне ослаблення, не зростання, а згортання сили і могутності. Причому для мислителя декаданс, як усякий занепад, старіння, відмирання, відпадання окремих частин, абсолютно закономірний. «Поява декадансу так само необхідно, як і будь-який поступальний рух у житті, не в нашій владі усунути його… З чим потрібно всіма силами боротися, так це з занесенням зарази в організм, а декаданс завжди знайде своє місце в людському житті».

В епоху декадансу діячі культури є, переважно, декадентами, окрім Наполеона. Ніцше наділяє титулом декадента майже всіх представників культури XIX століття. Не мине ця доля і колишніх його наставників – Ріхарда Вагнера і Артура Шопенгауера. Фрідріх Ніцше зумів створити власну позицію та вплив на філософію ХХ ст. Мислитель зневажає ідеали християнства, насамперед за те, що вони є породженням «стадної» моралі, моралі слабких. Власне християнство для Ніцше – це і є вид декадансу. Точно так він заперечує і ідеали соціалізму, оскільки не бачить в них нічого і вважає їх продовженням, модифікацією християнських ідеалів – ідеалів тиранії слабких і пригноблених над сильними і творчими особистостями. Час життя Ніцше – є час занепаду, розкладу, і знову ж таки – декадансу. «Найбільш загальна ознака сучасної епохи: неймовірний спад гідності людини в її власних очах». Ця епоха породжує соціалістичні вчення, які філософ відносить до пасивного нігілізму  [1].

«Соціалізм, – пише Ніцше, – як до кінця продумана тиранія найдурніших, тобто поверхневих, заздрісних, на три чверті акторів, – дійсно є кінцевим висновком з «сучасних» ідей і їх прихованого анархізму». Анархізм тут, мабуть, треба розуміти не як конкретне політичне вчення, а саме як символ пасивного нігілізму. «У вченні соціалізму погано захована» воля до заперечення життя» – подібні навчання могли вигадати тільки люди-невдахи і неправильно сформоване суспільство»[7].

Декаданс є основна характеристика нашої епохи. Саме в осмисленні поняття декадансу можна знайти ті перешкоди, котрі зустрічає людина на нинішньому етапі розвитку суспільства та, як наслідок, розвитку філософії. Сформовані мислителем і наслідки декадансу, котрі є співзвучними із тими наслідками, які викладені в позиціях нігілізму. Серед них такі суспільні проблеми, як гріховність перед суспільством, хворобливість людини, злочинність, християнські норми целібату, котрі ведуть до зниження народжуваності та збочень. Внаслідок – це істерія, ослаблення волі. І менші частинки, складові цього ослаблення – це алкоголізм, песимізм, анархізм, розпуста, також і духовне зледеніння, те, яке знищує всю людську сутність.

Отже, основна позиція нігілізму у філософії зазначеного періоду диктує те, що людина не може знати визначальних чинників свого життя, тому вона має прагнути відмовитися від будь-якого осмислення його і жити бездумно. На основі осмислення цих особливостей, а також  особливостей декадансу, Фрідріх Ніцше об’єднує їх розуміння з власного погляду. Але співвідношення понять нігілізм і декаданс – не просто співвідношення частини і цілого, або ж співвідношень, залежних одна від одної.. Ніцше висуває положення про активну і пасивному форму нігілізму, виходячи з якого нігілізм може мати двояке значення: нігілізм як знак підвищеної потужності духу – активний нігілізм, та нігілізм як падіння і регрес сили духу – пасивний нігілізм. Ці всі моменти показують лише те, що життя для людини  не має сенсу, воно лиш протікає, як лінійне утворення, без зупинок для усвідомлення людиною того, що воно має сенс. Саме тому, вказуючи на той спектр думок, які виникали на тлі цих філософських настроїв і загалом нігілістичної філософії, особливо в контексті сенсу життя людини, варто сказати, що це питання є концептуально важливим. Воно потребує чіткої диференціації та всебічної характеристики, як таке, що пояснює сенс людського життя з протилежного, «негативного», «нігілістичного» боку.

Список використаних джерел та літератури:

1. Виктор Франкл Человек в поисках смысла. –  [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.lib.ru/DPEOPLE/frankl.txt
2. Дубровский Д. И. Смысл смерти и достоинство личности/ Д. Дубровский // Философские науки. – 1990. – № 5. – С. 14–16
3. Зеленкова І. Л. Проблема сенсу життя: Досвід релігієзнавчого дослідження / І. Зеленкова. – Мінськ, 1993. – 525 с.
4. Ніцше Ф. Повне зібрання творів. – Том 4. Так мовив Заратустра. – Львів: Астролябія, 2010. – 384 с.
5. Пристинська Г. Я. Самість людини в західній філософії  (XVI-XVII ст.) / Г. Пристинська // Мультиверсум. Философский альманах. – 2001. – №21. – С.42–49.
6. Харченко О. – Нігілізм та ніцшеанство. –  [Електронний ресурс] – Режим доступу: http://pidruchniki.ws/14550112/religiyeznavstvo/indiferentizm.html
7.  Шелег А. – Моральний нігілізм Ніцше – знищення сенсу життя. –  [Електронний ресурс] – Режим доступу: http://nihilismnicshe.filos23 /184jo.html