Ключові слова: політичний режим, дефектна демократія, гібридний режим, демократизація, трансформація, кольорові революції.

Суспільно-політичні перетворення, які тривають у країнах Східної Європи та колишнього СРСР протягом останніх 20 років, не втрачають актуальності вивчення і сьогодні та набувають нових вимірів у політичній науці. Демократичний вектор трансформаційних перетворень став чи не єдино можливим шляхом до становлення консолідованої демократії після «кольорових революцій». Однак соціально-економічні та політичні показники так званих молодих демократій після революційних змін засвідчують про відірваність України та Грузії від ліберально-демократичних стандартів, що ставить під сумнів «лінійність» переходу від авторитаризму до демократії.

Саме частковість демократизації та лібералізації старих авторитарних режимів в пострадянських країнах призвела до виникнення складної ситуації, за якої несформовані до кінця політичні режими неможливо однозначно класифікувати як демократичні чи авторитарні. Тому багато дослідників схиляються до думки виділяти проміжні форми політичних режимів, зокрема таких як «керована демократія», «неповна демократія», «напівдемократія», «напівавторитарний режим» (М. Оттауей)[1], «гібридна держава із змагальним державним авторитаризмом» (Т. Кузьо)[2], «делегативна демократія» (Г. О’Доннелл)[3], «дефектна демократія» (В. Меркель)[4], «авторитарна демократія» (Р. Саква)[5].

Мета нашої статті виявити за допомогою порівняльного аналізу тип політичних режимів в України та Грузії після «кольорових революцій». Теоретико-методологічну основу статті складають роботи українських дослідників Г. Шипунова, О. Фісуна, О. Полохала, Ю. Мацієвського, В. Якушика та іноземних – Г. О’Доннелла, Ф. Шміттера, В. Меркеля, Ж.-Л. Кермона. Однак, незважаючи на їх вагомий вклад у вивчення даної проблематики, актуальність її щороку зростає. Проблема становлення політичного режиму в пострадянських країнах активно обговорюється на різних рівнях, проте практика показує, наскільки вона до кінця не досліджена, скільки важливих питань ще є відкритими і потребують ґрунтовного вивчення.

Сьогодні серед дослідників точаться дискусії щодо базових критеріїв у вивченні і класифікації політичних режимів. Простежимо їх на основі визначень поняття «політичний режим».

Кандидат філософських наук, дослідник О. Фісун пропонує визначення політичного режиму як взаємодію політичних акторів з їхніми ресурсами, стратегіями та видами капіталу в рамках визначеного набору формальних і неформальних правил. Таке визначення підкреслює, що формат політичного режиму значною мірою окреслюється певною сукупністю формальних і неформальних правил, які тим чи іншим способом спрямовують дії політичних акторів у їхній боротьбі за владу. Формат політичного режиму детермінується співвідношеннями сил між основними акторами, що відкриває доступ до використання тих чи інших стратегій, ресурсів та видів капіталу[6].

Відомий французький політолог М. Дюверже розглядав політичний режим як «певне поєднання системи партій, способу голосування, одного чи декількох типів прийняття рішень, однієї чи декількох груп тиску». Французький дослідник Ж.-Л. Кермонн вніс уточнення в його формулювання і дав визначення політичного режиму, яке стало загальновизнаним в європейській політології: «Політичний режим є синтез легітимності, структури інститутів, партійної системи, форми і ролі держави»[7].

Дослідники Г. О’Доннел і Ф. Шміттер зазначають, що «режим – це сукупність явних або прихованих структур, які визначають форми і канали доступу до провідних урядових посад, а також характеристики діячів, які вважаються для цих структур відповідними або невідповідними, використовувані ними ресурси і стратегії в цілях отримання бажаного призначення». У цьому сенсі, коли говорять про політичний режим, то мають на увазі не нормативні, такі, що задаються, наприклад, ідеальними цілями того або іншого класу, а реальні засоби і методи здійснення публічної політики в конкретному суспільстві[8].

Узагальнивши і систематизувавши наведені вище визначення «політичного режиму», було виокремлено основні критерії вивчення режимів пострадянських країн: рівень розвитку політичних інститутів; свобода функціонування ЗМІ; процедури і способи формування владних інститутів; стиль ухвалення політичних рішень; взаємозв’язок між владою і громадянами; розвиток громадянського суспільства; рівень демократичності виборчого процесу; стиль урядування.

Зважаючи на історичне минуле, розвиток України та Грузії відбувається далеко не однаково: й імпульси національно-державного самовизначення, здобуті в процесі розпаду Союзу, і геополітичне становище, і національно-цивілізаційна ідентичність, і соціокультурні умови, й якість політичних еліт, і ступінь впливу на політичний процес із боку демократії Заходу тощо виявилися різними. Все це призвело до певної відмінності політичних режимів країн.

Спільно рисою держав є те, що другий перехідний етап був зумовлений хвилею «кольорових революцій». Так, на виборах в 2003 році в Грузії, які влада намагалися сфальсифікувати, діючий президент Е. Шеварднадзе був остаточно відсторонений від влади. На хвилях «трояндової революції», що відбулася під гаслами «Грузія без Шеварднадзе», до влади приходить Міхаїл Саакашвілі. В Україні ж подібним актом непокори стала «помаранчева революція» у 2004 році, яка стала демонстративним виявом незадоволення мас. Кульмінаційним моментом тих подій став прихід до влади опозиціонера Віктора Ющенка, що дало сподівання на швидку демократизацію і поступальний рух України до консолідованої демократії.

Як в Україні, так і Грузії поміркований тип переходу шляхом виборчого процесу зумовили перемогу опозиції на виборах. Однак можливість почати реальні реформи у всіх областях суспільних відносин, що відкривалася після зміни влади, надалі була втрачена. Причиною є глибока фрагментація еліт. Неспроможність досягти компромісу між головними політичними гравцями віддали перевагу «грі до переможного кінця»», тобто «гру з нульовою сумою» тієї, що закінчилася взаємним програшем. Прагнення отримати перемогу (пост президента з посиленими повноваженнями) здавалося вищою за ціну участі в конфлікті. Можливість використання ресурсів (загальнонаціонального багатства) в цій боротьбі не обмежена ні формальними, ні неформальними правилами.

Результати гострого суперництва еліт виявилися в кінці 2008 р., коли тільки на початку світової рецесії, Україна опинилася серед країн найбільш потерпілих від кризи[9]. Яскравим прикладом також став провал проекту створення демократичної коаліції в 2006 році і формування уряду М. Азарова з представників команди Л. Кучми свідчить про збереження вказаної тенденції, а також про чергову паузу в процесі демократизації. А формально сформована коаліція на початку грудня 2008 року у складі «Блоку Юлії Тимошенко» (БЮТ), частини депутатів парламентської фракції «Нашої України – Народної Самооборони» (НУ-НС) і «Блоку В. Литвина» не сприяла ефективній і результативній роботі, а стала результатом внутрішньої боротьби між президентом В. Ющенко і прем’єром Ю. Тимошенко.

Причиною загострення боротьби стало нечіткість розподілу повноважень між Президентом та виконавчою гілкою влади, що ще більше зросла після проведення конституційних змін у 2004 році[10]. Проведені зміни не лише запровадили парламентсько-президентську систему правління, а одночасно позбавили главу держави частини повноважень, що призвело до руйнації гегемоністської моделі консолідації неопатримоніального режиму, в якій президент відігравав роль верховного арбітра й уособлював цент системи. Це стало кроком до розвитку інституту парламентаризму в Україні.

Поступово зростала внутрішньопартійна роз’єднаність провладних сил і у Грузії, внутрішні розбіжності та протиріччя не дозволяли проводити ефективне державне керівництво. Якщо на президентських виборах в 2004 році тодішній спікер парламенту Н. Бурджанадзе підтримувала і була союзником М. Саакашвілі, а партія «Єдиний національний рух» була домінуючою, то уже в 2007 році утворила опозиційну партію, відому як «Демократичний рух – Єдина Грузія». Декілька інших колишніх союзників теж перейшли в опозицію протягом року[11].

Однак вагомим вдалим досягненням правління Саакашвілі є здійснення «антикорупційного прориву». Головною передумовою стало радикальне скорочення державного апарату: з 18 міністерств залишилося 13 (відбулося скорочення персоналу на 35%), із 52 державних служб лишилося 34 (50 % скорочення персоналу). Прикладом реформи інституції влади стала ліквідація влітку 2004 року дорожньої поліції. Всі працівники (14 тис.) було скорочено[12]. У 2009 році за даними Міжнародної неурядової організації Transparency International індекс сприйняття корупції становив 4,1, тобто Грузія посіла 66 місце із 180 країн[13], тоді як в 2003 році Грузія мала показник 1,8, посідаючи 124 місце[14].

Ліквідація корупції в Україні стало лише популістським передвиборчим гаслом. За даними цієї ж організації наша країна за рівнем корупції у 2009 році посіла на 146 місце серед 180 країн із показником 2,2[15]. Порівняно із 2003 роком, коли показник складав 2,3, а Україна посідала 106 місце[16], відбулася тенденція до погіршення. У постреволюційний період в Україні не відбулося ані суттєвої боротьби з корупцією, ані створення належних умов для запобігання її виникненню. Про низьку ефективність боротьби з цим загальносуспільним явищем свідчать наступні статистичні дані: у 2008 році було зареєстровано 1910 випадків хабарництва (у 2007 – 2146). До судів було спрямовано 1376 кримінальних справ про хабарництво, 23 справи закрито. 11 червня 2009 року був прийнятий проект законів так званий «антикорупційний пакет», поданий Президентом до Парламенту. Хоча й Указом Президента від 28 грудня 2005 року було створено міжвідомчу комісію РНБО з комплексного вирішення проблем у сфері боротьби з корупцією та від 17 квітня 2008 року – Міжвідомчу робочу групу з питань протидії корупції та їх діяльність була лише формальна. На думку експертів, головними недоліками державної антикорупційної політики в Україні стали: декларативність більшості норм, низька виконавська дисципліна, неузгодженість та повільність дій органів влади[17].

Однак все-таки судова влада в Грузії була не в змозі встановити себе як незалежну установу, і продовжувала страждати від великої корупції і тиску від виконавчого органу. Загальним явищем була оплата хабарів для суддів, а судові реформи були повільні в просуванні вперед. Поліція поліпшила своє функціонування відколи уряд звільнив половину її персоналу в 2004 році в результаті антикорупційної діяльності. Уповноважений з прав людини Созар Субарі повторно звинуватив поліцію у зловживаннях, зокрема зробила особливий наголос на жорстоке поводження із затриманими, і тюремні умови в Грузії залишалися жорстокими[18]. Судочинство в Україні було об’єктом маніпулювання в країні. Непрозорість діяльності органів влади, нерозуміння посадовими особами суті свого суспільного призначення та зверхнє ставлення до громадян, неефективність судочинства – усе це призвело до зневіри громадян у можливість захистити себе від незаконних дій з боку держави. Так, рівень довіри до суду як інституту, в якому можна захищати свої права, є надзвичайно низьким: за соціологічними даними 2005 року не довіряють судам 50,3% і лише 14,2% громадян довіряють. Близько 78% суддів визнають існування систематичного тиску на них[19].

Партійно-політична ситуація визначалася у Грузії строкатою багатопартійною системою, рівень довіри до якої досить низький. В березні 2007 року проводилося опитування серед населення Грузії з метою визначення партій, які мають найбільший рівень довіри з боку громадян. Результати дослідження виявилися наступні дані: найбільший рівень популярності (15,8%) отримала партія «Єдиний національний рух» – правляча політична партія, лідер якої є М. Саакашвілі. Решта, наприклад, «Нові праві» ((5,4%), Лейбористська партія (2,9%), Республіканська (2%), Консервативна партія (0,7%), «Національний Форум» (0,4%), «Шляхи Грузії» (0,2%)[20]. Це говорить про те, що жодна з партій не може вести масштабну, ефективну та результативну опозиційну діяльність.

Демократизація режиму вплинула і на багатопартійність системи в Україні. Політичні сили мали право і реальну можливість брати участь у змаганні за владу. Однак рівень внутрішньопартійної демократії залишається порівняно низьким через залежність партій від спонсорів, які здебільшого орієнтуються на керівництво. Централізації партій сприяє також виборче законодавство, яке передбачало «закриті списки», що фактично, дає право керівництву визначати коло осіб, які отримують мандати в представницьких органах.

Виборчі процеси у Грузії проходили у не зовсім демократичний спосіб. Виборча комісія призначалася Президентом, тому навіть на президентських та повторних парламентських виборах у січні 2004 року, міжнародні спостерігачі від ОБСЄ зафіксували значні та різноманітні порушення. Президентські і парламентські вибори у січні і травні 2008 року пройшли із зловживання нормативних, інституційних, адміністративних, фінансових та медіа-ресурсів[21]. На дострокових президентських виборах перемогу одержав М. Саакашвілі, отримавши 53% голосів. Спостерігачі від ОБСЄ охарактеризували їх як такі, що пройшли з масовими порушеннями та фальсифікаціями: зміни у виборчому законодавстві відбувалися напередодні виборів, зловживання державними ресурсами, залякування громадських працівників і опозиційних активістів, неточність виборчих списків. Опозиційні кандидати зазначали, що фальсифікація штовхнула Саакашвілі на подолання 50-відсоткового порогу з метою запобігання другого туру[22]. Тому назвати Грузію виборчою демократією важко.

Щодо виборчого процесу в Україні, то відчутне помітне покращення. Протягом 2005-2009 років в Україні відбулися суттєві змін у напряму до приведення національного виборчого законодавства до демократичних стандартів. За результатами президентських виборів у 2004 році в новій редакції було прийнято Закон України «Про вибори народних депутатів України», який враховував як практичний досвід президентської виборчої кампанії, так і рекомендації Бюро демократичних інституцій і прав людини ОБСЄ за результатами виборів глави держави. Вже у 2006 р. Верховний представник Європейського Союзу з питань зовнішньої політики і політики безпеки Хав’єр Солана привітав український народ із проведенням 26 березня того ж року вільних і чесних виборів до Верховної Ради відповідно до міжнародних стандартів демократичних виборів[23]. Окрім того, було ухвалено Закон «Про державний реєстр виборців» (22.02.2007)[24]. А в 2006 році мажоритарна виборча система була замінена на пропорційну. Така система забезпечила пропорційне представництво основних політичних сил у парламенті, забезпечила краще структурування парламенту – формування фракцій і парламентської більшості.

Свобода слова та свобода мирних зібрань у Грузії також не відповідала демократичним тенденціям. Події 7 листопада 2007 року стали ще одним показовим фактом жорсткої політики влади. Саме тоді були розігнані учасники мирних акцій протесту опозиції із застосуванням силових механізмів (сльозоточивий газ, гумові кулі). В результаті постраждало 500 осіб, в тому числі представники громадського порядку. В Грузії було введено надзвичайний стан[25]. Уповноважені з прав людини зафіксували десятки випадків порушення політичних прав активістів, включаючи образи, безпідставні арешти, жорстоке поводження. 17 липня 2009 року Парламент прийняв поправки до Закону про збори і демонстрації, відповідно до яких збори або демонстрації можна проводити на відстані більше 20 метрів від офіційних будівель. Це нове положення створювало можливості для довільної інтерпретації, що могло служити перешкодою для свободи зборів. У кінці 2009 року за цим законом заарештували і оштрафували трьох правозахисників[26]. Ще одна поправка, яка загрожувала реалізації громадянських свобод, була введена до Кодексу про адміністративні правопорушення 17 липня 2009 року. Відповідно до цієї поправки термін утримання під вартою за порушення громадського порядку був продовжений з 30 до 90 днів. Це викликало занепокоєння щодо можливості довільної інтерпретації поняття «громадський порядок», завдяки якій можна буде легко звинуватити правозахисників за дії в захист прав людини.

За даними неурядової громадської організації Freedomhouse розвиток громадянського суспільства в Україні (2,75) є на порядок вищий, ніж в Грузії (3,75)[27]. Саме за напрямом «громадянське суспільство» Україна продемонструвала найбільший поступ. Проходження революцій в країнах говорить про наявність рівня мобілізації людей, їх консолідації, здатності до об’єднання. Спостерігається також збільшення у суспільстві питомої ваги громадських організацій та зростання кількості їх членів. За даними Державного комітету статистики, станом на 1 липня 2009 р. в Україні зареєстровано: громадських організацій та їх осередків – 61610 (2008 р. – 59321); профспілок та їх місцевих об’єднань – 23564 (2008 р. – 22678); благодійних організацій – 11972 (у 2008 р. – 9590)[28], хоча, на думку експертів, більшість зареєстрованих в Україні організацій продовжують існувати формально, або функціонують епізодично. Відсутність тісної співпраці влади із громадянським суспільством у Грузії, придушення демонстрантів у листопаді 2008 р. – зумовило погіршення показника громадянського суспільства до рівня 3,75 з 3,5. Як в Україні, так і в Грузії багато неурядових організацій залишаються залежними від іноземних донорів[29].

Досить складна ситуація спостерігалася у сфері ЗМІ, особливо після збройного грузинсько-російського конфлікту у серпні 2008 року. Досить часто ЗМІ використовували маніпуляційні технології, зокрема щодо таких чуттєвих для суспільства питань як конфлікт 2008 року та етнічні меншини. Прикладом також є події 12 грудня 2009 року, коли Асоціацію молодих юристів Грузії звинуватили в перешкоді звільненню грузинських заручників через передачі на телеканалі Rustavi 2. А 10 грудня 2009 року по першому державному каналу транслювали украй критичний відгук про організацію «Пріоритет прав людини». Організацію звинуватили в тому, що, подаючи скарги в Європейський Суд з Прав Людини, вона шкодить державі і використовує «трагедію війни у своїх інтересах»[30]. Маніпуляція населенням посилювалася, враховуючи той факт, що грузинські ЗМІ перебували під контролем або влади, або провладних бізнесових груп, а доступ до Інтернету мало лише 8% населення. Аби зберегти свої робочі місця, діяльність журналістів проходила під жорсткою цензурою. Такі факти суперечать Конституції Грузії, зокрема розділу другому статті 19, яка гарантує кожній людині свободу слова, думки, віросповідання[31].

Оцінюючи стан ЗМІ в Україні, що є також важливим показником демократичності режиму, можна говорити лише про часткове послаблення тиску і незначне збільшення свободи слова. Адже протягом цього часу в Україні так і не з’явилося громадського телебачення, журналістські колективи не мали контролю над ЗМІ, в яких вони працювали, а більшість якісних ЗМІ існували на дотації своїх власників, які зацікавлені не стільки в бізнесі, скільки в наданні якомога більшого політичного змісту. Український журналіст В. Портніков характеризує таку свободу саме як кланову свободу, яка пов’язана з різними інтересами олігархів[32]. За даними Міжнародної організації «Репортери без кордонів» у 2007 році Україна посіла в рейтингу свободи слова 92 місце із 170[33]. У січні – червні 2009 року Фонд «Демократичні ініціативи» провів опитування серед журналістів стосовно їхньої оцінки стану свободи слова в Україні. Досить високо журналісти оцінили стан свободи слова в 3 бали за 5-бальною шкалою[34].

Отже, демократичні процедури та інститути в Україні та Грузії перетворилися на інструмент, які правляча еліта використовує для утримання влади та реалізації власних інтересів. Це означає, що ці інститути не діють, а створюють лише демократичний фасад, який еліта використовує для власної легітимації як в середині країни, так і за її межами. Збереження та утвердження неформальних інститутів дозволяє говорити про утвердження дефектної демократії у постпомаранчевий період 2005-2009 рр. Події, що склалися в постпомаранчевий період, зумовили формування гібридного політичного режиму, який визначаємо як режим демократичної ситуації. Підтвердженням цього є те, що політичний процес України відповідає одному з основних критеріїв перехідного стану – так званій подвійній невизначеності – правил та процедур політичної гри, а також її результатів. Політичний режим Грузії протягом 2004-2009 рр. можна охарактеризувати як напівавторитарний. Оскільки багато з показників не відповідали демократичним стандартам і, порівняно з Україною, були на порядок гірші, зокрема розвиток громадянського суспільства, виборчий процес, незалежність ЗМІ.

Список використаних джерел та літератури

У статті йдеться про рівень забезпечення стабільності і національної безпеки України, враховуючи внутрішньополітичну ситуацію в країні. Використовуючи метод порівняння, аналізу, прогнозування, у дослідницькій роботі стан безпеки проаналізовано у таких сферах: інформаційна, економічна, енергетична безпеки, безпека державного кордону, етнічна ситуація, гуманітарна безпека, а також дослідження охоплює вивчення такої важливої складової державної безпеки як армія. Кожна з досліджуваних сфер має важливе значення для розвитку і стабільності країни.

На сьогодні дана проблема представлена роботами такими дослідниками як С. Василенко, В. Алєщенко, Єрмоленко, М. Дмитренко, І. Курас, Н. Пархоменко, А. Сухоруков, І. Темненко.

Об’єктом дослідження виступає національна безпека України як сфера діяльності країни у реалізації національних інтересів. Предметом дослідження є стан забезпечення національної безпеки України. Актуальність дослідження зумовлена нагромадженням проблем внутрішнього і зовнішнього характеру, що впливають на безпеку, стабільність і рівновагу держави на міжнародній арені. Вони зачіпають інтереси багатьох держав і не залишають можливостей окремій країні сховатися за нейтральним статусом. Питання національної безпеки для кожної держави є одним з пріоритетних її національних інтересів. Проблема безпеки – актуальне питання як в минулому, так не менш турбує світову спільноту і сьогодні. Війни, конфлікти, терористичні акції, миротворчі операції стають чи не найактуальнішими питаннями обговорення у міжнародних відносинах. Ці аспекти визначають нову розбудову міжнародної безпеки і розстановку в ній кожної з країн, в тому числі України. Особливо це питання важливе для України, як без’ядерної держави, що й надалі притримується політики нерозповсюдження ядерної та іншої зброї масового ураження. Проблема безпеки є одна із центральних в теорії і практиці міжнародних відносин, тому вона завжди була і залишається однією з головних тем учених, державних діячів. Проблемою забезпечення національної безпеки виступає адекватне реагування політичного керівництва держав на появу нових викликів та загроз у різних сферах життєдіяльності суспільства.

Сьогодні, в умовах становлення державності національна безпека набуває першорядного значення. Україна як суверенна європейська держава спрямовує свою зовнішню політику на зміцнення миру та стабільності у світі через зміцнення національної безпеки, підтримці внутрішньої політики, захисту власних інтересів. Україна формує власну національну безпеку, адже могутність держави визначає її місце та авторитет у світовому співтоваристві. Національна безпека є основою для забезпечення виживання та стійкого розвитку держави. Саме воєнна політика нашої країни з перших днів незалежності стала важливим як зовнішнім, так і внутрішнім чинником утвердження української державності.

Світові процеси глобалізації, впровадження новітніх інформаційних технологій, формування інформаційного суспільства посилюють важливість такої складової національної безпеки, як інформаційна безпека. Адже вже найближчим часом розвиток інформаційної сфери, рівень інформаційної безпеки будуть визначають політичну й економічну роль окремих держав на міжнародній арені. Інформація сприяє розвитку громадянського суспільства, є необхідним підґрунтям для розвитку економіки, сприяє формуванню об’єктивного іміджу України у світі.

Неефективна система інформаційної безпеки є кроком повернення назад до авторитаризму, ізоляції України на міжнародній арені. Сьогодні поряд з традиційними загрозами, які існують у сфері формування, зберігання і поширення інформаційних ресурсів, що підлягають охороні з боку держави, виникла і небезпека, пов’язана з такими новими явищами, як «інформаційна експансія», «інформаційна війна». Такі методи найчастіше використовуються проти іноземних держав.

Використання таких методів може поширювати дезінформацію, інформаційний шантаж, що підриває внутрішню стабільність та послаблює зовнішню безпеку. Слабка інтегрованість України у світовий інформаційний простір, недостатня кваліфікованість і активність її інформаційних служб та використання ЗМІ окремими політичними силами дозволяє іноземним державам втручатися у внутрішньополітичну ситуацію в Україні, а уявлення про нашу державу у світі формуються не з власних національних джерел, а з уявлень, оцінок ЗМІ інших держав, виходячи з власних геополітичних, економічних, військових, політичних, національних інтересів. Такі втручання підривають національну безпеку України.

Так, наприклад, російські ЗМІ, періодично висвітлюючи події в Україні, її зовнішню політику, посадових осіб, творять спотворене уявлення про ситуацію в Україні. Така ситуація була в 2004 р. у зв’язку з президентськими виборами, на початку 2009 р. у зв’язку з газовим інцидентом та всередині 2009 р. пряме інформаційне протистояння президентів України і Росії. Такі дії однозначно негативно впливають на формування соціокультурного та мовного простору регіонів, у яких особливо відчувається російська присутність. Посилення негативного зовнішнього впливу на інформаційний простір України розмиває суспільні цінності та національну ідентичність. Велика присутність російських ЗМІ в інформаційному просторі України значно впливає на формування громадської думки, свідомості українців.

Важливою складовою національної безпеки є економічна безпека. Економічна безпека – це такий стан національної економіки, який дозволяє зберігати стійкість до внутрішніх і зовнішніх загроз і здатний задовольняти потреби особи, суспільства, держави. Головними критеріями оцінки стану економічної безпеки держави в її внутрішньому і зовнішньому контекстах є: економічна незалежність (можливість здійснення державного контролю над національними ресурсами, рівноправність участі у світовому ринку праці), відсутність тіньової економіки, стійкість і стабільність національної економіки (ефективний розвиток підприємницької діяльності, стабільність курсу національної валюти), проведення ефективної інвестиційної, податкової політики, стабілізація банківської системи.

Однак за неофіційними показниками рівень тіньової економіки охоплює від 40% до 60% ВВП. Це й послаблює інвестиційний клімат, функціонування кредитно-валютної системи. Значна частина коштів, що надходять в українську економіку ідуть в офшорні зони. Рівень інфляції в Україні на травень 2008 р. через збільшення грошової маси на 51% досяг 31%, на 2009 цей показник становив 12,3%. Велика частка безробіття, дефіцит державного бюджету, надмірна імпортна залежність країни зупиняють розвиток власної економіки, зокрема у 2009 р. імпорт товарів перевищив експорт на 5732,7 млн. дол. [17]. До січня 2009 р. промислове виробництво впало на 34% порівняно із січнем 2008 р.

Україна, будучи учасником СОТ, повинна виходити на світові ринки торгівлі, не втрачаючи своїх позицій. Однак для цього необхідно, щоб був потужним і конкурентноспроможним внутрішній ринок держави. Сьогодні Україна втратила свою першість у виробництві багатьох торгівельних продуктів, в тому числі сільськогосподарської продукції. Існує ряд перешкод, що завдають труднощів взаємному товарообігу між країнами, зокрема існує досить високе мито на певні українські товари та деякі інші обмеження. Росія навіть намагається витіснити Україну в реалізації певних товарів. Так, найбільш яскравим прикладом стала конкуренція на світових ринках українських та російських виробників рудних концентратів та металу. Саме якраз продаж металу відіграє значну роль для України, оскільки до 40% українського експорту припадає на металопродукцію. Не опосередковану роль відіграє і конкуренція між танкобудівниками та постачальниками озброєнь і військової техніки. Як зазначає ряд експертів, що навіть «російські цукровиробники впродовж останніх років докладають зусиль для витіснення українського цукру з ринку РФ».

Не існує рівноваги і в енергетичній сфері, що ставить під сумнів забезпечення енергетичної безпеки. Енергетична безпека становить важливий компонент безпеки не лише окремої держави, а й світу в цілому. Питання нафти і газу складають особливу вагу та інтерес для України, як держави-споживача і транспортера цих ресурсів.

Енергетична залежність від Росії стає перепоною добросусідських відносин і змушує Україну шукати альтернативні види палива або проводити диверсифікацію джерел споживання чи будувати нові шляхи постачання енергоресурсів, зокрема перспективним є побудова нафтопроводу «Одеса – Броди – Гданськ – Полоцьк», що безпосередньо забезпечуватиме поставку ресурсів до Європи. Географічне положення України дозволяє задіяти різноманітні джерела постачання нафти незалежними шляхами з Азербайджану, Туркменістану, Казахстану, країн Ближнього і Середнього Сходу (Ірак, Іран, Саудівська Аравія), суттєво посиливши свою роль держави-транспортера між нафтовидобувними країнами і ринками збуту. Альтернатива постачання каспійської нафти є однією з найбільш оптимальних. Однак тут існують деякі проблеми щодо шляху транспортування, адже перекачування природних ресурсів через територію Росії зумовить ту ж залежність від Росії, а також зумовить підвищення ціни за транспортування. Азербайджан не готовий до будівництва нафтопроводу «Одеса – Броди» через залежність від Росії та боячись отримати негативну реакцію Росії. Загрозою для України є й те, що Росія прагне будувати Північноєвропейський газопровід по дну Балтійського моря з Росії до Німеччини.

На сьогодні Україна потребує 36-40 млн. т нафти на рік. Покриття потреб нашої держави власними ресурсами складає 6-10% залежно від коливання виробничого і невиробничого попиту на продукти її переробки. При середньорічному видобутку в Україні 18-20 млрд. куб. на рік, потреба промисловості і населення коливається у межах 80-100 млрд. куб. на рік, тобто покриття потреб становить 20-25%. Росія перекачує до України понад 80% решти нафти і близько 75% газу [15]. Однак, за оцінками експертів, за запасами вуглеводневих паливно-енергетичних ресурсів Україна належить до відносно забезпечених країн світу. Станом на 2007 р. доведені запаси природного газу в Україні складали 1,03 трлн. м. куб. [3]. За цим показником вона посідала третє місце в Європі. Розвідано значні запаси покладів нафти і газу, введення в дію яких дасть змогу збільшити власний видобуток природних ресурсів у 1,5-2 рази, а відтак значно скоротити споживання імпортної сировини. Так, перспективними родовищами нафти є Придніпровський та Прикарпатський регіони, Дніпровсько-Донецька западина, шельф Чорного і Азовського морів. Проте, головною перешкодою реалізації цього є недостатність коштів на освоєння цих родовищ, а залучення іноземного капіталу може загрожувати захисту стратегічних ресурсів національного значення.

Стратегічно важливим є на сьогодні питання атомної енергетики, адже, російська держкорпорація «Росатом» веде переговори з українською стороною про підписання короткострокових контрактів на постачання ядерного палива на 2010-2011 рр. та довгострокових – до 2026-2030 рр.

Сьогодні на українських АЕС експлуатуються 15 ядерних енергоблоків російського дизайну, паливо для яких поставляє російський «ТВЕЛ». Український промисловий потенціал забезпечує виробництво природного урану в обсязі близько 30% від потреб вітчизняних АЕС. Головним стратегічним завданням Росії є монопольне постачання власної атомної енергетики до України, ставлячи Україну ще й в атомно-енергетичну залежність, або ж безпосереднє керівництво російською стороною атомною галуззю в Україні, що підриватиме національну безпеку нашої держави і ставитиме її в напружені ситуації. Від виконання цих завдань залежить обсяг подальшої присутності корпорації «Росатом» на українському і європейському ринках. Конкурентною компанією є Westinghous, яка навесні 2008 року підписала контракт на поставку ядерного палива на три енергоблоки Південноукраїнської АЕС з НАЕК «Енегроатом» на період з 2011 до 2016 року [13]. Фактично Росія програла з цим контрактом, і підписання якого 2 жовтня 2009 р. не відбулося між українським НАЕК «Енергоатом» і російським ВАТ «ТВЕЛ». Росія в свою чергу обвинувачує Україну в політизації питання забезпечення українських АЕС ядерним паливом. Зацікавленість Росії Україною у цій сфері можна пояснити значними економічними вигодами, які російська сторона може отримати від обслуговування усіх 15 енергоблоків радянського дизайну типу ВВЕР. Росія намагається стали лідером у цій галузі і до 2030 року прагне володіти 30% світового ринку ядерного палива. Для того, щоб досягнути цього їй необхідно збільшити кількість атомних енергоблоків, зокрема будівництво нових в Україні. Росія має й наміри, щоб Україна, обравши російські технології для вироблення ядерного палива, згодом будувала енергоблоки з використанням лише російських реакторів.

До сьогодні не є остаточно врегульованою і проблема державного кордону. Демаркація і делімітація українських кордонів не завершена, зокрема юридично не оформленими залишаються кордони з Росією, Молдовою, Білорусією, а донедавна існували й українсько-румунські дилеми. Лінія кордону проходить умовно в певних межах. Це й створює проблему нелегального перетину кордону, наприклад, із Білоруссю, жителями прикордонних населених пунктів. Двосторонній договір «Про державний кордон», підписаний 18 серпня 1999 року і ратифікований Верховною Радою України 6 квітня 2000 року, залишався нератифікованим парламентом Молдови. Кроком вперед стало підписання в січні 2010 року програми українським урядом з представниками молдовської влади про демаркацію кордону протяжністю 452 км. Це дає змогу в майбутньому вирішити проблеми з кордонами з сусідньою державою, сприятиме підвищення регіональної безпеки шляхом усунення ризиків і загроз від неконтрольованості кордонів, відкриває можливість розпочати переговори між Україною і ЄС щодо безвізового режиму [18]. Однак, найбільш проблематичним залишається кордон між Україною та Російською Федерацією, який має загальну протяжність 2292,6 км [10; 5-6]. Різне бачення способів врегулювання заважає вирішенню цих питань, оскільки українська сторона наполягає на впорядкування кордону за існуючими у світі політико-правовими стандартами, тоді як Російська Федерація наполягає на не зовсім правовому способі оформлення державного кордону. Відтак, у союзних договорах між країнами відсутні статті, що детально регулюють кордони на місцевостях. Незабезпечення необхідного рівня безпеки державних кордонів несе загрозу національній безпеці, сприяє зростанню міжнародної злочинності, контрабанди, нелегальної еміграції.

Перш за все, необхідно врегулювати статус Азовського моря і Керченської протоки. Нині Азовське море і Керченська протока є внутрішніми водами України і Росії [5]. Українська сторона наполягає на тому, щоб Азовське море отримало статус територіального моря і для України, і для Росії з чітким розмежуванням його економічних зон. Тоді як росіяни наполягають закріпити володіння цих вод за двома країнами без будь-яких спеціальних позначань і розмежування з метою спільного використання ресурсів [10; 5-6]. Українські дипломати традиційно нарікали на позицію Росії, зазначаючи, що «у РФ виходять з того, що демаркація сьогодні не відповідає російським інтересам саме тому, що вона створить напругу як у міждержавних відносинах, так і в тих регіонах, населених пунктах, які існують на території двох держав». Однак, ніколи донині Україна офіційно не погоджувалась на відмову від демаркації кордону [16]. Відмова від демаркації українсько-російського кордону є прямою загрозою національній безпеці України.

«Каменем спотикання» стало розташування воєнно-морських баз Чорноморського флоту у Севастополі – найчисленнішого контингенту Збройних Сил Росії за кордоном. Звідси триває потужний вплив Росії на розвиток ситуації в Чорноморському регіоні. Флот залишається інструментом здійснення воєнно-політичного контролю над Україною. Забезпечення військової присутності Росії може створити неабиякі проблеми для збереження державного суверенітету України і в подальшому може перешкодити інтеграції до євроатлантичних структур.

Етнічна ситуація в країні також відображається на внутрішньому стані безпеки України і є її визначальним чинником. Найбільшою загрозою виникнення етнічних конфліктів є регіони – Крим та Закарпаття, а також важливим є й взаємовідносини етнічних меншин з титульною нацією та їх взаємодія між собою. Серед етнонаціональних проблем України кримськотатарська залишається найгострішою. Повернення кримських татар на свою історичну Батьківщину зумовило ряд проблем у внутрішній політиці України: облаштування репатрійованих кримських татар – капітального та житлового будівництва, забезпечення земельними ділянками, створення робочих місць для кримських татар, соціального захисту, відтворення та збереження національного та культурного середовища автохтонного етносу, надання статусу корінного народу, представництво їх у місцевих органах влади. Один з чинників загостреної уваги до кримськотатарської проблеми – ісламське віросповідання кримських татар, яке особливо виділяється на тлі або православної ідентичності, або атеїстичності більшості населення Криму. Крім цього, можлива загроза ісламізації населення, адже 9% населення сповідують іслам і отримують підтримку своєї релігії з боку Туреччини. Хоча сьогодні мусульманський рух у Криму не становить загрози стабільності держави, її територіальної цілісності [8; 211]. Більші сепаратистські настрої щодо Криму виражає Росія, оскільки частка росіян складає 58,3% і робить їх домінуючою етнічною групою в даному регіоні. Більшість українців в Криму співвідносять себе з російським культурно-мовним середовищем. Процес русифікації триває й до сьогодні, незважаючи на проголошення незалежності і визнання української мови державною. Незадовільний стан справ з українським шкільництвом, а книгодрукування українською мовою взагалі відсутнє, на 200 російськомовних видань лише одна бюджетна україномовна тижнева газета «Кримська світлиця» мізерного тиражу, який не досягає навіть 10 тисяч примірників. Популяризація російського націоналізму на півдні України вносить деструктив і загрожує національній злагоді в регіоні, а відтак підриває стабільність у всій країні. Адже міжетнічний конфлікт в автономії може стати прецедентом для інших регіонів [12].

Наступним регіоном напруженої етнічної ситуації є Закарпаття. Учасники політичного русинства намагаються відокремити Закарпаття від України і штучно створити із закарпатських українців нового народу – русинів або радше прагнуть отримати статус самоврядної адміністративної території. Питання з суто етнічного перетворилося на політичне. Русини, маючи власну субкультуру, мову та інші атрибути народності, не вважають себе частиною українського народу. Причинами виникнення ідеологічної течії поряд з історичними передумовами є й зовнішньополітична зацікавленість, зокрема Росії, відстоюючи політичні та економічні інтереси та з метою підриву державної стабільності України. Загострення відносин між національними меншинами можуть породити конфлікти, загострення міжнаціональних відносин. Міжетнічні стосунки є найбільшим конфліктогенним чинником.

Останніми роками загострена ситуація і в гуманітарній сфері. Продовжується руйнування науково-технічного потенціалу України, зменшується фінансування науки, скорочення наукових кадрів, їх відпливу за кордон. В різних сферах суспільного життя домінує російська мова – наслідок русифікаторської політики Радянського Союзу. Російськомовне населення, яке здебільшого мешкає на Сході України, принципово заперечує ідентифікацію себе як української нації, ігнорує державну мову, перевага надається російським ЗМІ, навчання на 98% ведеться російською [2]. Але крім російськомовних росіян, є також і російськомовні українці, що ускладнює ситуацію. За даними Всеукраїнського перепису населення в 2001 р. українська мова є рідною для 67,5% жителів країни: для 85% – українців, 4% – росіян, 11% – для представників інших національних меншин. Для 29,6% жителів рідною є російська мова: в тому числі для 15% українців, 96% росіян та 31% представників інших національних меншин. За соціологічним дослідженням, яке проводилося у 2001 р. у південних і східних регіонах держави, перевагу радянській ідеології віддало 22,7% і 26% опитаних, які співставляють себе «радянським народом» [11; 62]. Фактор «російськомовності» роз’єднує єдину націю на два світи і є причиною відсутності громадянського суспільства, почуття національної єдності. Мовна біполярність – постійний фактор напруги в Україні, постійний чинник міжетнічних конфліктів.

Поряд з мовним чинником у сфері гуманітарної безпеки важливу роль відіграють міжконфесійні відносини. Адже існування багатьох конфесійних груп, а також відсутність єдиної Православної Церкви розділяє суспільство на окремі групи. Релігійне середовище містить певний потенціал деструктивізму й конфліктогенності, а це становить реальну загрозу національній безпеці України. Найвищий рівень міжконфесійного напруження в зв’язку із суперечками за церковне майно і культові споруди спостерігається у західних областях та Києві між громадами УПЦ і УПЦ КП [4; 348]. Близько 10566 православних парафій знаходяться під керівництвом УПЦ МП (Московського Патріархату), а лише 3484 під управлінням УПЦ КП (Київського Патріархату). Це зумовлює влив Росії на Україну не лише в релігійному плані, а й через політизацію релігії, тобто шляхом взяття участі у політичній діяльності служителів культу, функціонуванням політичних партій та рухів на релігійній основі, участю церкви у регулюванні політичних конфліктів, проводиться втручання і на політичний курс держави.

Забезпечення національної безпеки неможливе і без такої важливої складової як боєздатна, професійна національна армія. Армія покликана виконувати роль стабілізаційного чинника, залишаючись реальною, найбільш організованою силою запобігання можливій збройній агресії, засобом збереження суспільства від руйнування, чинником, що сприяє соціальному співробітництву, забезпечує соціально-груповий компроміс.

За часів існування Радянського Союзу Воєнна організація держави була єдиною централізованою військовою структурою, яка координувалася і контролювалася єдиним керівництвом, системоутворюючими зв’язками, що дозволяло їй ефективно взаємоузгоджено функціонувати в межах, визначених політичним керівництвом держави. Крах СРСР вимагав від України швидкого створення власної армії, трансформувавши військові контингенти радянського зразка в Збройні Сили України. Водночас відсутність власного досвіду державницького будівництва та наявна тогочасна ситуація заважали створенню такої централізованої, потужної армії. Відчувалась відсутність ієрархічності зв’язків, єдиної структури військової організації держави, всі військові структури підпорядковувалися різним відомствам, які могли суб’єктивно трактувати рівень наявних загроз у підконтрольній сфері, нарощувати чисельність і потенціал своїх військових структур [6; 54].

Відсутність чіткої взаємодії та взаємозалежності військових структурних елементів потребує реформування силових структур держави, в тому числі Збройних Сил України (ЗСУ). В результаті реформування Україна має створити наближені до європейської моделі професійні, багатофункціональні, належним чином озброєнні Збройні Сили, спроможні виконувати покладені на них завдання. Насамперед величезною проблемою є відсутність належного фінансування ЗСУ. Згідно із Законом України «Про оборону України» фінансування потреб оборонної сфери держави здійснюється винятково через Державний бюджет, обсяги видатків якого мають відповідати реальним потребам оборони та становитиме не менше 3 % запланованого обсягу ВВП [7; 106]. Однак рівень фінансування складає половину гарантованих коштів, з яких понад 85 % використовується для утримання армії, що не залишає ресурсів для боєздатного реформування ЗСУ, відбудову інфраструктури. Так, у 2006-2007 рр. Міністерство оборони недоотримало в цілому 4,5 млрд. грн. (у 2006 р. – 2,3 млрд. грн., у 2007 р. – 2,2 млрд. грн.), а в Державному бюджеті на 2008 р. оборонному відомству передбачено було асигнування в розмірі 9,9 млрд. грн. (1,07 % ВВП), або 57,1 % потреби, яка становить 17,4 млрд. грн [1; 33]. В 2009 закладалося 12,806 млрд. грн., а отримано – 8, 341 млрд. грн.

По рівню оснащеності зброєю і технікою Україна знаходиться на рівні 1990-х років. «Якщо цикл зміни озброєння близько 20 років, наша держава здійснила його десь на 10 %, нові зразки зброї у нас максимум за 1991 рік».

На порядку денному сьогодні стоїть і кадрове питання. Спрогнозуємо чисельність ЗСУ на 2010 рік в цілому та на наступний 2011 р.

Табл. 1. Загальна чисельність Збройних Сил України впродовж 2001-2011 років

Дані міністерства оборони України [14; 54]

Припустимо, що така тенденція буде збережена і надалі.

∆Yсер = (Yn – Y1)/ (n – 1), де ∆Yсер – середній абсолютний приріст показника, Yn – останній показник, Y1 – початковий показник, n – кількість показників, Y*n+1 – майбутнє значення. Використовуючи статистичні показники – знайдемо середній абсолютний приріст. Так, спрогнозуємо чисельність офіцерського складу:

∆Yсер = (165-405)/(9-1) = -30 (на скільки в середньому зменшиться показник на наступний рік). Тоді отримаємо майбутнє спостережене значення на 2010 р.: Y*n+1 = Yn + ∆Yсер = 165 + (-30) = 135 тис. чол. Аналогічно на 2011 р.: ∆Yсер = (135-405)/(10-1) = -30, тобто в загальному особовий склад ЗСУ у 2011 р. зменшиться на 30 тис. осіб. Отже, Y*n+1 = 135 + (-30) = 105 тис. чол. – прогнозована чисельність.

Отже, прогнозується, що до 2011 року загальна чисельність зменшиться до 105 тис. чол. Тоді як в 2001 році налічувала 405 тис. чол. Така тенденція до зменшення може негативно впливати на національну безпеку країни. Однак досить часто не кількісний склад визначає могутність держави, а якісний. Тому державна політика країни має бути спрямована на реформування Збройних Сил України і переходу на контрактну службу.

Графік 1. Загальна чисельність особового складу армії впродовж 2001- 2011 років

Отже, ступінь забезпечення національної безпеки на практичному рівні є низьким, незважаючи і на деякі позитиви. Проблеми виникають у кожній сфері і підривають державну стабільність. Виникли нові загрози, які на сьогодні мають інший характер і масштаб. Нині воєнне знаряддя набуває другорядного значення. «Інформаційні війни» та «інформаційні атаки» набувають все більшої гостроти і загрози. Інформаційна сфера безпеки України значно поступається провідним державам світу і зазнає негативного зовнішнього впливу. «Тінізація» економіки, низька забезпеченість конкурентоспроможності вітчизняної продукції, дефіцит бюджету, залежність від кредитів Міжнародного Валютного Фонду ставить під загрозу не лише економічну незалежність, а й енергетичну – несвоєчасні сплати за газ призводять до «газових війн», бензинових криз, що супроводжуються інформаційними атаками. Стратегічно важливими є питання атомної енергетики, адже іноземні держави зацікавлені у витісненні української держави з світового ринку, передусім Російська Федерація має наміри встановити монопольний контроль у цій сфері. Неврегульованими залишаються і до сьогодні державні кордони України. Нездійснена демілітаризація і демаркація кордонів у певних регіонах залишає країну у підвищеній напрузі. Визначальним чинником у стабільності країни відіграє етнополітична ситуація. Україна є поліетнічна держава: до її складу входять різні за походженням, традиціями та культурою етнічні спільноти. Тому політика регулювання взаємовідносин між етнічними меншинами, між титульною нацією і етнічними меншинами, враховуючи декілька серйозних різновекторних чинників дестабілізації: південь, захід, схід, має бути реактивна з боку держави. Крім того, визначальну роль у забезпеченні національної безпеки здійснює гуманітарна безпека (мовна, релігійна ситуація). Загалом, аналізуючи ті чи інші сфери, українська безпека потребує політичної і суспільної злагоди, необхідна об’єднуюча національна ідея, яка має максимально враховувати інтереси усіх.

Література:

Алєщенко В. Професіоналізація Збройних Сил України: від ідеї до втілення // Національна безпека і оборона. – 2008. – № 9 (103). – С. 33.

Василенко С. Створення та розвиток системи національної безпеки в умовах проголошення незалежності України // http://bibl.kma.mk.ua/pdf/pidruchnuku/21/27.pdf.

Газовий ринок в Україні: стан і проблеми // Центр Разумкова. Національна безпека і оборона. – № 8. – 2008 // http://www.razumkov.org.ua/files/category_journal/NSD102_ukr_2.pdf

Дмитренко М.А. Суспільні трансформації та політичні аспекти загроз національній безпеці України: Монографія. – К.: Знання, 2006. – 348 с.

Договір між Україною і Російською Федерацією про співробітництво у використанні Азовського моря і Керченської протоки від 24 грудня 2003 року // http://zakon1.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi?nreg=643_205

Єрмоленко А. Системні недоліки Збройних Сил України на сучасному етапі // Політичний менеджмент. – 2006. – № 2 (17). – С. 54.

Закон України «Про оборону України» // Відомості Верховної Ради України (ВРУ). – 1992. – № 9. – С. 106.

Курас І.Ф., Рибачук М.Ф., Кирюшко М.І., Фещенко П.І. Релігія і політика в сучасній Україні. – К., 2000. – С. 211.

Пархоменко Н., Сушко О. Кордони України: символ незавершеного державотворення // Дзеркало тижня. – 2001. – № 26 (350). – С. 5-6.

Пархоменко Н., Сушко О. Кордони України: символ незавершеного державотворення. – 2001. – № 26 (350). – С. 5-6.

Прибиткова І. У пошуках нових ідентичностей: Україна в етнорегіональному вимірі // Соціологія: теорія, методи, маркетинг. – 2001. – № 3. – С. 62.

Рафальський О. Етнополітична ситуація а Автономній Республіці Крим як чинник стабільності в Україні // Центр інформації та документації кримських татар // http://www.cidct.org.ua/uk/documents/

«Росатом» спробує зірвати диверсифікацію поставок ядерного палива в Україну // Дзеркало тижня. – 2009. – № 38 (766) // http://www.dt.ua/2000/2229/67447/

Стратегічний оборонний бюлетень України на період до 2015 року: (Біла книга України). – К.: Аванпост-прім. – 2004. – С. 54.

Сухоруков А., Темненко І. Нафтогазоносний чинник економічної безпеки // http://www.niss.gov.ua/book/panorama/sukhoruk.htm

Сушко О. Відмова від демаркації українсько-російського кордону // http://www.brama.com/cgi-bin/rd.cgi?http://www.UkrainArt.com

У 2009 році співвідношення експорт-імпорт в Україні покращало в 9,6 раза // http://tsn.ua/groshi/u-2009-rotsi-spivvidnoshennya-eksport-import-v-ukrayini-pokrashchalo-v-9-6-raza.html

Україна і Молдова починають демаркацію кордонів // http://www.radiosvoboda.org/archive/news/latest/630/630.html