ЦК України, на відміну від ЦК УРСР, визначив підприємство не лише як суб’єкт, а й як об’єкт цивільних прав.

Частиною 4 цієї статті встановлено, що підприємство або його частина можуть бути об’єктом купівлі-продажу, застави, оренди та інших правочинів.

В теорії цивільного права вважається, що передача торгового підприємства в оренду відбувається в тих випадках, коли за будь-якими обставинами володар не здатний тимчасово самостійно його експлуатувати або коли він впевнений, що в руках іншої особи, підприємство здатне дати незрівнянно більший доход[1].

Визначивши можливість підприємства виступати об’єктом правочинів, ЦК України не встановив особливостей укладення договорів, об’єктом яких може бути підприємство, що є неправильним, оскільки оренда підприємства має цілий ряд особливостей, які повинні бути встановлені в законодавстві. Так, постають питання: на яких умовах до орендаря переходять споживні речі, які входять до складу підприємства як єдиного майнового комплексу (наприклад сировина), оскільки відповідно до ст. 760 ЦК України предметом договору найму може бути річ, яка визначена індивідуальними ознаками і яка зберігає свій первісний вигляд при неодноразовому використанні (неспоживна річ); як бути з передачею боргів, оскільки за загальним правилом, встановленим ст. 520 ЦК України, боржник у зобов’язанні може бути замінений іншою особою (переведення боргу) лише за згодою кредитора; яка доля юридичної особи, єдиний майновий комплекс якої передається в оренду та інші питання.

На відміну від ЦК України, ЦК РФ спеціально регламентує особливості оренди підприємства як майнового комплексу

Так, в ст. 656 ЦК РФ встановлюється, що за договором оренди підприємства в цілому як майнового комплексу, який використовується для здійснення підприємницької діяльності, орендодавець зобов’язується надати орендарю за плату в тимчасове володіння та користування земельні ділянки, будівлі, споруди, обладнання та інші основні засоби, які входять до складу підприємства, надати в порядку, на умовах та в межах, які визначаються договором, запаси сировини, пального, матеріалів та інших оборотних коштів, права користування землею, водою та іншими природними ресурсами, будівлями, спорудами та обладнанням, інші майнові права орендодавця, пов’язані з підприємством, права на позначення, які індивідуалізують діяльність підприємства, та інші виключні права, а також уступити йому свої права вимоги та перевести на нього борги підприємства.

ЦК РФ встановлює, що споживні речі можуть передаватись на спеціальних умовах, визначених в договорі. Як відмічає Т.В. Данілочкіна, аналізуючи ці норми, можна зробити висновок, що сторони цілком можуть

встановити в договорі, що неспоживні речі переходять в тимчасове володіння та користування, а споживні – у власність[2].

На передачу споживних речей у власність орендаря і раніше звертали увагу вчені-юристи. Так, Е.А. Флейшиц відмічалось, що орендарю не передається право власності на неспоживні матеріальні елементи підприємства: на будівлі, машини, обстановку тощо. Вони поступають до нього лише для тимчасового користування ними на протязі строку оренди. Ті ж матеріальні елементи, які призначені до споживання в процесі діяльності підприємства, такі як сировина, матеріали, товари, переходять до орендаря на праві власності. Не ставши власником цих речей, тобто не маючи права розпорядження ними, він не міг би здійснювати своїх прав орендаря підприємства в цілому: продовжувати експлуатацію підприємства, яке передається йому також як і набувачу, «на ходу»[3].

Г.Ф. Шершенєвич зазначав, що орендар вправі використовувати запаси матеріалів, продати чистий товар, але під умовою відновлення закупкою або виробництвом попередньої кількості замінних речей[4].

Відповідно до ст. 660 ЦК РФ, якщо інше не передбачене договором оренди підприємства, орендар вправі без згоди орендодавця продавати, обмінювати, надавати в тимчасове користування або в позику матеріальні цінності, які входять до складу орендованого підприємства, здавати їх в суборенду та передавати свої права та обов’язки за договором оренди у відношенні таких цінностей іншій особі при умові що це не тягне зменшення вартості підприємства і не порушує інших положень договору оренди підприємства.

В договорі сторони можуть встановити й інший порядок користування майном, переданим в оренду підприємства однак з метою захисту орендодавців, загальним правилом повинно бути саме правило щодо розпорядження орендарем неспоживними речами лише за згодою орендодавця.

Говорячи про повернення підприємства після закінчення строку оренди, не можна не звернути увагу на ст. 779 ЦК України, яка встановлює наслідки погіршення речі, переданої у найм.  Згідно з цією статтею, наймач зобов’язаний усунути погіршення речі, які сталися з його вини, а у разі неможливості відновлення речі наймодавець має право вимагати відшкодування завданих йому збитків. При цьому, в ч. З ст. 779 ЦК України робиться застереження, що наймач не відповідає за погіршення речі, якщо це сталося внаслідок нормального її зношення або упущень наймодавця.

Таким чином, у випадку повернення підприємства після закінчення строку оренди з вартістю, нижчою, ніж вартість підприємства на момент передачі в оренду, орендар зобов’язаний у зв’язку з цим відшкодувати орендодавцю збитки, за винятком випадків, якщо він доведе, що зменшення вартості підприємства сталося в результаті нормальної його експлуатації або упущень орендодавця.

Враховуючи це необхідно закріпити в ЦК України положення, що на момент закінчення строку дії договору оренди та повернення орендованого підприємства, вартість підприємства повинна бути не менша, ніж його вартість на момент передачі в оренду[5].

Виходячи з цього слід зазначити, що при укладені договору оренди підприємства як єдиного майнового комплексу в договорі обов’язково повинна бути визначена вартість підприємства як єдиного майнового комплексу, яка буде визначатись за згодою сторін.

Також при аналізі відносин оренди підприємства, як єдиного майнового комплексу, виникає питання дотримання прав кредиторів, оскільки у складі підприємства до орендаря переходять борги юридичної особи.

Відповідно до ст. 520 ЦК України боржник за зобов’язанням може бути замінений іншою особою лише за згодою кредиторів. Однак, як обґрунтовано зазначає В.В. Вітрянский, беручи до уваги, що у власника (орендодавця) середнього або великого підприємства можуть бути сотні або тисячі кредиторів по зобов’язаннях, пов’язаних з діяльністю цього підприємства, необхідність отримання від кожного з кредиторів письмової згоди на перевід боргу була б нездоланною перешкодою для передачі вказаного підприємства в оренду[6].

В зв’язку з цим, законодавство РФ не встановлює обов’язок отримання згоди кредиторів на перевід боргу, а з метою захисту інтересів кредиторів та з урахуванням вимог законодавства про перевід боргу лише за згодою кредитора, зобов’язує орендодавця до передачі підприємства в оренду письмовоповідомити про це кредиторів по зобов’язаннях, які включаються до складу підприємства[7].

Так, відповідно до ст. 657 ЦК РФ кредитори за зобов’язаннями, які включені до складу підприємства, повинні бути до його передачі орендарю письмово повідомлені про передачу підприємства в оренду. Кредитор, який письмово не повідомив орендодавця про свою згоду на перевід боргу, вправі протягом трьох місяців з дня отримання повідомлення про передачу підприємства в оренду вимагати припинення або дострокового виконання зобов’язання та відшкодування нанесених цим збитків. Кредитор, який не був повідомлений про передачу підприємства в оренду в порядку, передбаченому цією статтею, може подати позов про задоволення вимог про припинення або дострокове виконання зобов’язання та відшкодування завданих цим збитків протягом року з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатись про передачу підприємства в оренду. Після передачі підприємства в оренду орендодавець та орендар несуть солідарну відповідальність за включеними до складу переданого підприємства боргам, які були переведені на орендаря без згоди кредитора.

В Росії, як зазначає В.В. Вітрянський, кредиторам, які отримали повідомлення та не надали згоди на передачу в оренду підприємства та кредиторам, які не отримали такого пові­домлення, надані однакові права, з тією лише різницею, що кредитор, який отримав повідомлення, може скористатись своїми правами впродовж трьох місяців з дня отримання повідомлення про оренду підприємства, а кредитор, який не отримав такого повідомлення, – протягом року з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатись про передачу підприємства в оренду[8].

В цілому принциповий підхід до вирішення питання отримання згоди кредиторів на перевід боргу при передачі в оренду підприємства, запропонований в законодавстві РФ є прийнятний.

Підводячи підсумки, можна зробити такі висновки:

–      складність та особливість відносин, пов’язаних з передачею в оренду підприємства як єдиного майнового комплексу зумовлює необхідність законодавчого врегулювання особливостей оренди підприємства як єдиного майнового комплексу, що повинно бути зроблене в ЦК України;

–        в ЦК України необхідно встановити порядок розпорядження майном, переданим орендарю у складі єдиного майнового комплексу.

–        умовою здійснення орендарем права розпорядження майном, переданим йому у складі підприємства як єдиного майнового комплексу без згоди орендодавця, повинна бути умова, щоб вартість підприємства після закінчення строку оренди та при повернені орендодавцеві була не меншою, ніж його вартість на момент передачі його в оренду;

–        при укладенні договору оренди підприємства як єдиного майнового комплексу в договорі обов’язковою повинна бути визначена вартість підприємства як єдиного майнового комплексу;

–        в ЦК України необхідно закріпити положення про те, що при передачі в оренду підприємства як цілісного майнового комплексу орендодавець зобов’язаний повідомити про це кредиторів за зобов ‘язаннями, які включені до складу підприємства.

Також слід відзначити, що питання оренеди підприємства як ЄМК є недостатньо врегульовані і потребують вдосконалення також подальшого дослідження потребують питання, пов’язані з відчуженням підприємства як єдиного майнового комплексу.

[1] Шершеневич Г.Ф. Курс торгового права. Т. І. – М.: Статут, 2003. – С 346.

[2] Данилочкина Т.В. Предприятие как предмет отдельных гражданско-правовых сделок // Актуальные

проблемы гражданского права. Выпуск седьмой. – М.: НОРМА, 2003- С. 186.

[3] Флейшиц Е.А. Торгово-промышленное предприятие в праве западно-европейском и РСФСР. – Л.,

1924. С. 55.

[4] Шершенєвич Г.Ф. Курс торгового права. Том I. – М.: Статут, 2003. – С.181.

[5] Галіахметов І. Підприємство як об’єкт оренди // Підприємництво, господарство і право. – 2004. – № 11. – С. 42-45.

[6] Брагинский М.И., Витрянский В.В. Договорное право. Книга вторая: Договоры о передаче имущества. -М.: СТАТУТ, 2000. -С. 547.

[7] Комментарий к Гражданскому кодексу Российской Федерации, части второй (постатейный) / Отв.ред. О.Н. Садиков. – М.: КОНТРАКТ; ИНФРА-М-НОРМА, 1998. – С. 229

[8] Брагинский М.И., Витрянский В.В. Договорное право. Книга вторая: Договоры о передаче имущества. – М.: СТАТУТ, 2000. – С.547.

Зовсім інша ситуація з купівлею-продажем ЄМК, які є об’єктами приватизації. Процедура відчуження таких майнових комплексів детально урегульована законодавством і не викликає особливих проблем на практиці.

З дня набрання чинності Цивільним кодексом України підприємство в правовій системі України – це і суб’єкт,  і об’єкт  права.

Водночас, ч.  2 ст. 167 ЦК України  вказує на те, що держава має право створювати державні  підприємства як юридичні особи публічного права. А отже, за даним Кодексом підприємство розглядається  не  лише як об’єкт, а й як суб’єкт права.

Поряд із юридичним терміном «єдиний майновий комплекс» у законодавстві України використовується інший термін – «цілісний майновий комплекс». Практично ці терміни є тотожними. Про це свідчить ч. 1 ст. 5 Закону України «Про приватизацію державного майна»[1], яка ототожнює ці поняття шляхом використання юридичної конструкції «єдиний (цілісний) майновий комплекс». Більш того, на це вказує i зміст ч. 2 ст. 490 ЦК України, у якій законодавець фактично ототожнює ЄМК з цілісним майновим комплексом (далі – ЦМК), позаяк закріплює, що до складу ЦМК входять майнові права інтелектуальної власності на комерційне найменування, які за ч. 2 ст. 191 цього Кодексу включені до складу ЄМК.

Окрім наведеного визначення ЄМК, яке дає ст. 191 ЦК України, у чинному законодавстві України є й інші визначення цього поняття.

Так, за ч. 1 ст. 4 Закону України «Про оренду державного та комунального майна» ЦМК є господарський об’єкт з завершеним циклом виробництва продукції (робіт, послуг) з наданою йому земельною ділянкою, на якій він розміщений, автономними інженерними комунікаціями, системою енергопостачання[2].

Згідно із п. 3 затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 10 вересня 2003 р. № 1440 Національного стандарту № 1 «Загальні засади оцінки майна і майнових прав» ЦМК – це об’єкти, сукупність активів яких дає змогу провадити певну господарську діяльність; ЦМК є підприємства, а також їхні структурні підрозділи (цехи, виробництва, дільниці тощо), які можуть бути виділені в установленому порядку в самостійні об’єкти з подальшим складанням відповідного балансу і можуть бути зареєстровані як самостійні суб’єкти господарської діяльності.

Хоча наведені визначення і мають між собою відмінності, навряд чи можна назвати їх такими, що суперечать один одному. Навпаки, вони нібито доповнюють  і ширше  розкривають зміст  поняття, що визначається. Їхній спільний аналіз дає змогу виділити таку суттєву ознаку ЄМК, як придатність і достатність активів, що до нього входять, для здійснення окремого виду господарської діяльності.

ЦК України дає диспозитивне визначення підприємства як ЄМК, що надає право сторонам із використанням принципу розумності визначити ті види майна, що будуть включені до складу такого комплексу при його продажу. При цьому треба мати на увазі, що ЄМК визнається лише той комплекс майна, що є придатним та достатнім для здійснення певного виду господарської діяльності. Отже, не допустимо вилучати зі складу ЄМК молочного комбінату обладнання, що забезпечує переробку молока, бо в такому випадку цей комплекс не забезпечуватиме можливості здійснення господарської діяльності з виготовлення молочних продуктів.

Згідно зі ст. 520 ЦК України  боржник у зобов’язанні може бути замінений  іншою особою (переведення боргу) лише за згодою кредитора. Тому у випадку включення до складу ЄМК боргів продавцю підприємства слід одержати згоду всіх кредиторів на переведення боргу на покупця цього майнового комплексу.

У разі включення до складу ЄМК земельної ділянки потрібно враховувати, що Земельним кодексом України (ст. 132) передбачено низку вимог до умов  правочинів про перехід права власності на земельні ділянки, які обов’язково  необхідно включити до тексту договору купівлі-продажу підприємства.

Частиною 2 ст. 331 ЦК України встановлюється, що коли право власності на нерухоме майно відповідно до закону підлягає державній реєстрації, право власності на новостворене нерухоме майно виникає з моменту державної реєстрації.

Згідно з ч. 1 ст. 182 ЦК України  та ст. 4 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їхніх обмежень» від 1 липня 2004 р. № 1952-ІV право власності на нерухоме майно підлягає обов’язковій державній реєстрації. Зазначений Кодекс та Закон не містять винятків щодо ЄМК. Відтак, право власності на цей вид нерухомого майна підлягає обов’язковій державній реєстрації.

Таким чином право власності на підприємство як ЄМК при його створенні (формуванні активів, що дають змогу здійснювати певний вид господарської діяльності) виникає після державної реєстрації цього права.

З огляду на викладене особа, яка створила ЄМК, і не отримала державної реєстрації права власності на нього як на єдиний об’єкт нерухомого майна, а лише провела державну реєстрацію права власності на окремі об’єкти нерухомого майна, що входять до його складу (земельні ділянки, будівлі, споруди тощо), не може вважатися відповідно до зазначених положень законодавства власником ЄМК. У випадку продажу такою особою ЄМК існує ризик визнання договору купівлі-продажу недійсним на підставі невідповідності його змісту актам цивільного законодавства.

Законодавство, яке регулює державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно, взагалі не містить конкретних положень про державну реєстрацію речових прав на підприємство як ЄМК. Тому провести державну реєстрацію речових прав на такий об’єкт нерухомого майно складно.

Перед укладенням договору купівлі-продажу підприємства потрібно провести інвентаризацію й аудиторську перевірку з метою виявлення всіх його активів і пасивів, що складають ЄМК.

Також потрібно використати практику укладення договорів купівлі-продажу ЄМК як об’єктів приватизації і передбачити у договорі купівлі-продажу підприємства передачу ЄМК за актом приймання-передачі. В акті слід навести розгорнутий перелік активів і пасивів, що переходять до  покупця за договором купівлі-продажу. У договорі,  треба зробити застереження  про те, що активи і пасиви, не вказані у акті приймання-передачі, не вважаються переданими покупцеві.

Вжиття перерахованих заходів знизить ризик виникнення після укладення договору спорів між сторонами, пов’язаних із визначенням того, які саме права і обов’язки перейшли до покупця у складі ЄМК.

Статтею 657 ЦК України встановлюється, що договір купівлі-продажу підприємства як ЄМК укладається у письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню та державній реєстрації.

Нотаріальне посвідчення цього договору здійснюється відповідно до Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій  нотаріусами України, затвердженої наказом Міністерства юстиції України від 3 березня 2004 р. № 20/5 і зареєстрованої у цьому Міністерстві 3 березня 2004 р. за № 283/8882, а державна реєстрація – згідно із затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 26 травня 2004 р. № 671 Тимчасовим порядком  державної реєстрації правочинів. Державна реєстрація проводиться нотаріусом шляхом внесення запису до Державного реєстру правочинів одночасно з нотаріальним посвідченням договору.

В Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України не виписано порядку посвідчення договору купівлі-продажу підприємства. Тому можуть виникнути проблеми при нотаріальному посвідченні цього договору і, відповідно, при його державній реєстрації, оскільки, остання проводиться нотаріусом одночасно з нотаріальним посвідченням договору.

Відповідно до ч. 4 ст. 334 ЦК України право власності на підприємство як ЄМК виникає з моменту державної реєстрації договору купівлі-продажу. Однак за змістом ч. 1 ст. 125 та ч. 1 ст. 126 Земельного кодексу України право власності на земельні ділянки, що входять до складу ЄМК, виникає з моменту одержання на них покупцем державних актів на право власності на земельні ділянки та їхньої державної реєстрації.

Затвердженою наказом Державного комітету України по земельних ресурсах  від 4 травня 1999 р. і зареєстрованою у Міністерстві юстиції України  4 червня 1999 р. за № 354/3647 Інструкцією про порядок складання, видачі, реєстрації і зберігання державних актів на право власності на земельну ділянку і право постійного користування земельною ділянкою та договорів оренди землі не передбачено можливості складання державного акта на право власності на земельну ділянку на підставі договору купівлі-продажу підприємства. Відтак, одержання державного акта про право власності на земельну ділянку на підставі цього договору купівлі-продажу може виявитися вельми проблематичною процедурою.

Підсумовуючи вище сказане можна виділити ряд колізій в законодавстві щодо регулювання відносин , які потребують нормативно-правового регулювання, а також правового тлумачення.

[1] Про приватизацію державного майна. Закон України // Відомості Верховної Ради , 1992, N 24, ст.348 )

[2] Про оренду державного та комунального майна. Закон України // Відомості Верховної Ради, 1992, N 30, ст.416

Складна річ є роздільною, тому ч. 4 ст. 191 нового ЦК передбачає можливість не тільки підприємства як єдиного майнового комплексу, а і його частини бути об’єктами договорів купівлі-продажу, міни, застави тощо. Саме в цьому проявляється така властивість підприємства (його частини), як оборотоздатність (ч. 1 ст. 178 нового ЦК), тобто здатність вільно відчужуватися або переходити від однієї особи до іншої в порядку правонаступництва, спадкування або іншим чином.

Поняття «частина підприємства» потребує уточнення. Відповідно до чинних на сьогодні нормативно-правових актів[1], зокрема «Класифікації організаційно-правових форм господарювання» передбачені тільки такі структурно відокремлені частини суб’єкта господарювання, як філія та представництво. Філія — структурно відокремлена частина юридичної особи, шо знаходиться поза межами розташування керівного органу юридичної особи та виконує таку ж діяльність (виробничу, наукову тощо), що і юридична особа в цілому. Вона має своє керівництво, яке підпорядковане керівному органу юридичної особи, і діє на підставі доручення, що одержується від провідного керівного органу юридичної особи (п. 2.32). Представництво — також структурно відокремлена частина юридичної особи, що діє від імені юридичної особи за межами її знаходження. Діяльність представництва обмежується виключно представницькими функціями (п. 2.33). Ці ж відокремлені підрозділи юридичної особи зазначені в ст. 95 нового ЦК і розглядаються як її складові. Звідси — і майно, яке призначене для виконання останніми своїх функцій, також може розглядатися як складова підприємства – єдиного майнового комплексу і може об’єднуватися під назвою частини підприємства. Те ж стосується таких відокремлених підрозділів внутрішньої побудови юридичної особи, як цеху, дільниці, відділів тощо, майно яких теж слід розглядати як складові єдиного підприємства — майнового комплексу.  ч. 1 ст. 5 Закону України «Про приватизацію державного майна» визначає, що до об’єктів державної власності, що підлягають приватизації, належить майно підприємств, цехів, виробництв, дільниць, інших підрозділів, які є єдиними (цілісними) майновими комплексами, коли у разі їх виділення у самостійні підприємства не порушується технологічна єдність виробництва. Тобто саме майно структурних підрозділів утворювало майновий комплекс.

Частина 1 ст. 4 Закону України «Про оренду державного майна» також згадує такі частини підприємства, як філії, цехи, дільниці, майно яких також може виступати як цілісні майнові комплекси — об’єкти оренди. Ознакою таких цілісних майнових комплексів — частин підприємства є наявність розподільчого (розподільного) балансу.

Поряд із юридичним терміном «єдиний майновий комплекс» у законодавстві України використовується інший термін – «цілісний майновий комплекс». Практично ці терміни є тотожними. Про це свідчить ч. 1 ст. 5 Закону України «Про приватизацію державного майна»[2], яка ототожнює ці поняття шляхом використання юридичної конструкції «єдиний (цілісний) майновий комплекс». Більш того, на це вказує i зміст ч. 2 ст. 490 ЦК України, у якій законодавець фактично ототожнює ЄМК з цілісним майновим комплексом (далі – ЦМК), позаяк закріплює, що до складу ЦМК входять майнові права інтелектуальної власності на комерційне найменування, які за ч. 2 ст. 191 цього Кодексу включені до складу ЄМК.

Окрім наведеного визначення ЄМК, яке дає ст. 191 ЦК України, у чинному законодавстві України є й інші визначення цього поняття.

Так, за ч. 1 ст. 4 Закону України «Про оренду державного та комунального майна» ЦМК є господарський об’єкт з завершеним циклом виробництва продукції (робіт, послуг) з наданою йому земельною ділянкою, на якій він розміщений, автономними інженерними комунікаціями, системою енергопостачання[3].

Згідно із п. 3 затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 10 вересня 2003 р. № 1440 Національного стандарту № 1 «Загальні засади оцінки майна і майнових прав» ЦМК – це об’єкти, сукупність активів яких дає змогу провадити певну господарську діяльність; ЦМК є підприємства, а також їхні структурні підрозділи (цехи, виробництва, дільниці тощо), які можуть бути виділені в установленому порядку в самостійні об’єкти з подальшим складанням відповідного балансу і можуть бути зареєстровані як самостійні суб’єкти господарської діяльності.

Хоча наведені визначення і мають між собою відмінності, навряд чи можна назвати їх такими, що суперечать один одному. Навпаки, вони нібито доповнюють  і ширше  розкривають зміст  поняття, що визначається. Їхній спільний аналіз дає змогу виділити таку суттєву ознаку ЄМК, як придатність і достатність активів, що до нього входять, для здійснення окремого виду господарської діяльності.

ЦК України дає диспозитивне визначення підприємства як ЄМК, що надає право сторонам із використанням принципу розумності визначити ті види майна, що будуть включені до складу такого комплексу при його продажу. При цьому треба мати на увазі, що ЄМК визнається лише той комплекс майна, що є придатним та достатнім для здійснення певного виду господарської діяльності. Отже, не допустимо вилучати зі складу ЄМК молочного комбінату обладнання, що забезпечує переробку молока, бо в такому випадку цей комплекс не забезпечуватиме можливості здійснення господарської діяльності з виготовлення молочних продуктів.

Отже, підприємство як єдиний майновий комплекс в цілому визнається матеріальним об´єктом цивільних прав, до складу якого у відповідності з ЦКУ можуть входити нематеріальні за своєю правовою природою блага – особисті немайнові та виключні права. Підприємство в цілому або його частина можуть бути об´єктом купівлі-продажу, застави, оренди та інших речових прав пов´язаних з встановленням, зміною чи припиненням речових прав.

[1] Класифікація організаційно-правових форм господарювання. Наказ Держстандарту України. – 22.11.94 р.

[2] Про приватизацію державного майна. Закон України // Відомості Верховної Ради , 1992, N 24, ст.348 )

[3] Про оренду державного та комунального майна. Закон України // Відомості Верховної Ради, 1992, N 30, ст.416

Вони надзвичайно різноманітні як за видами , так і за тяжкістю наслідків, мотивами скоєння і т. д. Разом з тим вони мають спільні ознаки, що дає можливість вивчати не тільки окремі види правопорушень, але і всю їх сукупність, вивчати причини їх скоєння і боротися з ними. Але існує тільки одна наука, яка вивчає найбільш суспільно-небезпечні види правопорушень – злочини: кримінологія.

Актуальність і важливість розуміння причин правопорушень зумовлена тим, що знання факторів, які викликають протиправну поведінку, визначають способи їх ліквідації. Коротко можна вказати на основне концептуальне розуміння причин правопорушень, які склались в вітчизняній юридичній науці, але не тільки в останні роки. Правопорушення викликаються факторами як біологічного, так і соціального характеру. Вважається, що вирішальне значення при цьому мають соціальні фактори. Вітчизняні і зарубіжні дослідження показали, що правопорушення, тобто порушення норми права людиною, яка може нести відповідальність за свої дії, має ту саму спільну соціальну природу, що і будь-які інші людські дії. Соціальне начало переплітається з біологічними елементами функціонування людського організму [1,173].

Потрібно розрізняти причину, умови і привід правопорушення. Причина правопорушення – це негативне явище, яке їх викликає. Умови правопорушення – це обставини, які формують причину і впливають на неї. Привід – це обставина ситуативного характеру, яка є поштовхом, стимулом для активізації причини (образа, ревнощі, заздрість) [2,401]. Привід провокує вчинення правопорушення. Причина правопорушення – це прагнення задовольнити чи проявити протиправним методом свої інтереси, емоції. Вона існує об’єктивно, так як об’єктивні протиріччя суспільного розвитку. Умови правопорушення, які формують причину, підсилюючи або ослаблюючи її дію, вкрай різноманітні. Можна говорити про наступні умови правопорушень сучасного українського суспільства: низький рівень матеріального життя населення, криза моралі, низький рівень правової культури громадян, різноманітні види відхилень поведінки (мова йде перш за все про алкоголізм і наркоманію), недосконале законодавство, недостатньо ефективна робота правоохоронних органів тощо. Таким чином, причини і умови правопорушень – це система негативних соціальних явищ [3,421].

Перш ніж безпосередньо почати розгляд видів правопорушень необхідно розглянути його поняття та ознаки. Це необхідно для того, щоб виділити рамки класифікації видів правопорушень, зрозуміти його юридичну сутність.

Також потрібно відзначити, що правила, які регулюють поведінку людей, дії соціальних груп, колективів, організацій, у своїй сукупності складають соціальні норми. Соціальна норма – це правило соціально значимого поводження членів суспільства. Цілісна, динамічна система соціальних норм є необхідною умовою існування суспільства, засобом суспільного керування, організації і функціонування держави, забезпечення погодженої взаємодії людей, прав людини [4,311].

До соціальних норм відносяться економічні, політичні, правові, моральні, релігійні, естетичні та інші норми.

Соціальні норми по своїй природі означають визначений стандарт погодження. При виділенні різновидів норм враховується спосіб усвідомлення і регулювання поведінки, форми санкцій за недотримання норм.

Людина може або дотримуватись цих норм, або відступати від них. Однак, недотримання ряду соціальних норм зумовлює застосування різних санкцій по відношенню до особи, що їх порушила. Застосування санкцій регламентується різними документами, прийнятими в даному суспільстві з урахуванням його особливостей (національних, територіальних тощо). У нашій країні санкції за порушення правових норм визначається Кримінальним Кодексом, Кодексом про адміністративні порушення, Цивільним Кодексом.

Правопорушення, є порушенням права, акт противний праву, його нормам, закону. Здійснити правопорушення – означає “переступити” право.

Кожне окреме правопорушення конкретне: воно здійснюється конкретною особою, у визначеному місці, суперечить діючому правовому порядку, характеризується точно визначеними ознаками. Разом із тим всі антисоціальні явища, мають загальні риси.

Соціальні явища, що обумовлюють правопорушення, називаються причинами й умовами, про які ми згадували раніше. Зв’язок між причиною і наслідком носить закономірний характер, який означає, що дана причина у відповідних умовах викликає визначений наслідок.

В теорії держави і права кожен автор дає своє визначення правопорушення, хоча в загальному вони співпадають. Наприклад, Лазарєв та Липень пишуть, що правопорушення – це винна, протиправна поведінка деліктоздатної особи, яке тягне юридичну відповідальність [5,391].

Матузова й Малько дають таке визначення, що правопорушення – це винне протиправне діяння (бездіяльність) особи яке приносить шкоду суспільству, державі й окремим особам. [6,180] Як бачимо ці визначення мало чим різняться. Проте на мою думку найбільш вдалим є визначення Марченко, що правопорушення – це винне, протиправне, яке наносить шкоду суспільству діяння деліктоздатної особи яке тягне за собою юридичну відповідальність) [7,337].

Суспільна небезпека, шкідливість правопорушень характеризує їх як негативні соціальні явища. Негативної оцінки заслуговує особа, що зробила правопорушення.

Усяке правопорушення – це діяння, тобто дія чи бездіяльність. Дія – це активна поведінка (крадіжка, бійка, хабар, пияцтво в робочий час і т. д.). Вона може полягати у проголошенні певних слів (наклеп, образа, заклик до насильницьких дій та інше). Бездіяльність – визнається діянням, коли по службовому обов’язку чи по ситуації потрібно було щось зробити, але зроблено не було (прогул, недбалість посадової особи, безгосподарність керівника держпідприємства, проїзд без квитка в громадському транспорті, залишення людини в небезпечному стані без допомоги і т. д.).

Будь-яке правопорушення є протиправним, і являє собою порушення заборони, зазначеної в законі чи в підзаконних актах, або не виконання обов’язку, що випливає з нормативно-правового акта чи ускладненого на його основі трудового чи іншого договору.

Законом визначені окремі ситуації, коли діяння формально підпадає під ознаки протиправного, але власне кажучи не небезпечно і не шкідливо для суспільства, і тому вважається правомірним. У кримінальному та в адміністративному праві передбачені обставини, при яких особи, що вчинили протиправні дії, не підлягають відповідальності. Це “необхідна оборона”, обумовлена як “дії … вчинені з метою захисту охоронюваних законом прав та інтересів особи, яка захищається, або іншої особи, а також суспільних інтересів та інтересів держави від суспільно небезпечного посягання шляхом заподіяння тому, хто посягає, шкоди, необхідної і достатньої в даній обстановці …” (ст.36 Кримінального кодексу України, ст.19 КпАП України) і “крайня необхідність”, тобто “дії… для усунення небезпеки, що загрожує державному або громадському порядку, якщо ця небезпека за даних обставин не могла бути усунута іншими коштами, якщо заподіяна при цьому шкода є менш значною, ніж відвернена шкода”(ст.18 КпАП України, ст.39 Кримінального кодексу України).

Правопорушення є винним діянням. Провина – це психічне відношення особи до власної поведінки і її результатів, у якій виражені негативне чи легковажне відношення до права, до інтересів суспільства і держави, до прав і свобод інших [8,239]. Оскільки право регулює вольове поводження людей, про правопорушення можна говорити тільки тоді, коли від волі людини залежало – діяти правомірно чи неправомірно, і обраний другий варіант на шкоду першому. Відповідно не є правопорушеннями, хоча б і суперечні праву, діяння малолітніх, а також осіб, визнаних несамовитими (тих, хто під час здійснення діяння не могли усвідомлювати свої дії чи керувати ними внаслідок душевної хвороби чи іншого хворобливого стану). Без свідомості і волі немає діяння ні протиправного, ні правомірного.

Підставою виникнення по відшкодуванню випадково виниклої шкоди служить не правопорушення (його в даному випадку немає), а подія. До подій, тобто юридичних фактів, що виникають мимоволі і свідомості людей, варто відносити не тільки явища природи, нездоланну силу але також і випадок.

Правопорушення – визначене, не тільки чисто зовнішнє, але й внутрішнє – психічне, а саме негативне відношення порушника до правового припису й охоронюваного ним інтересу і, отже, суб’єктивне винне поводження [9,505]. Протиправність, об’єктивна в тім змісті, що означає порушення норм об’єктивного права. Категорія протиправності суб’єктивна, оскільки застосована лише до свідомих, вольових вчинків людини. Вона має об’єктивно-суб’єктивний характер, як і деякі інші соціальні категорії. Отже, якщо протиправність завжди винна, то відсутність провини свідчить про відсутність протиправності і правопорушення, тобто виключає юридичну відповідальність. Але якщо в нормативному акті встановлена конкретна заборона чи юридична відповідальність, а за порушення цих приписів ні в даному акті, ні в інших нормах права не встановлена міра відповідальності, то порушення закону чи невиконання обов’язку втрачає характер правопорушення.

Шкода – неодмінна ознака кожного правопорушення. Характер шкоди може розрізнятися по об’єкту, розміру й іншим ознакам, але правопорушення завжди має соціальну шкоду. Та чи інша характеристика шкоди залежить від видів порушених інтересів, суб’єктивних прав, об’єкта правопорушення. Шкода може мати матеріальний чи моральний характер, бути вимірним чи невимірним, відновлюваним чи ні, більш-менш значним, що відчувається окремими громадянами, колективами і суспільством у цілому [10,234].

Так, якщо об’єктом П. є власність, то шкода буде матеріальною, вимірною, відновлюваним, різного ступеня значимості для потерпілого. При ушкоджені здоров’я може виникнути майнова, вимірна, відновлювальна шкода і моральна (невимірна, не відновлювана). Забруднення навколишнього середовища, що негативно впливає на здоров’я й інші об’єкти, викликає важко вимірювану матеріальну шкоду. Порушення правил вуличного руху, що не спричинило аварії, не викликає матеріальної шкоди, але створює небезпечні ситуації, порушує суспільний порядок, наносить йому шкоду.

Наявність шкоди є необхідною соціальною ознакою всякого правопорушення, що обумовлює всі правопорушення як суспільно небезпечні діяння.

Суспільна небезпека злочинів полягає в тому, що вони наносять шкоду правопорядку суспільним і особистим інтересам. Не шкідливих чи байдужих для держави, суспільства, громадян правопорушень не існує, а отже, не може бути інших злочинів, крім суспільно небезпечних. Правопорушення різні за ступенем шкідливості і ступенем суспільної небезпеки.

Поняття суспільної небезпеки, а відтак, і протиправності, може поширюватися тільки на свідомі, вольові винні дії людей. Заподіяння шкоди в результаті дій сил природи, несамовитих, недієздатних і випадкової (невинної) поведінки можна характеризувати поняттям “небезпеки”, а не “суспільної небезпеки”.

Не можна вважати правопорушенням не виявлені через учинки думки, почуття. Розумові процеси не регулюються правом, але їхня поява може мати юридичну кваліфікацію. Діяння обумовлюється свідомістю й волею людини. Без свідомості й волі немає учинку, діяння, а, виходить, немає і правопорушення.

Правопорушенням є діяння деліктоздатної особи. Деліктоздатністю називається визнана законом здатність особи усвідомлювати значення своїх протиправних дій і нести за них юридичну відповідальність. Деліктоздатні всі осудні особи, що досягли визначеного віку (за здійснення деяких злочинів – з 14 років, за інші злочини і за адміністративні проступки – з 16 років) (ст. 12, 13 Кодексу про адміністративні правопорушення України і ст. 22 КК України).

Названі ознаки правопорушення основні, але аж ніяк не вичерпні. Крім них існують інші, хоча і менш важливі ознаки та риси. Усі вони узагальнюють у виробленому юридичною наукою понятті “склад злочину”, за допомогою якого групуються й описуються ознаки останнього за схемою: об’єкт, суб’єкт, об’єктивна і суб’єктивна сторони правопорушення.

Об’єкт правопорушення – коло суспільних відносин, регульованих і охоронюваних правом, у якому відбулося діяння, що спричинило цим відносинам шкоду [ 11,918]. Будь-яке правопорушення, навіть, якщо воно і не набуло зримих шкідливих наслідків, наносить шкоду правопорядку, заподіюючи втрату суспільної правосвідомості, вносячи безладдя в урегульовані правом відношення. Особливо шкідливі правопорушення, що залишилися безкарними.

Так, наприклад, об’єктом крадіжки можуть бути будь-які речі матеріального світу, у створення яких вкладена праця людини і які мають матеріальну чи духовну цінність. Об’єктом розкрадання можуть бути гроші, цінні папери, що мають номінальну вартість, по якій вони реалізуються, а також документи , що виконують роль грошового еквівалента або є еквівалентом матеріальних цінностей (поштові марки, транспортні квитки тощо).

Об’єктивна сторона – характеристика діяння, способу його здійснення (групою, систематично, повторно, із застосуванням зброї, спеціальних технічних засобів тощо), обставин (під час епідемії, у воєнний час, під час стихійних лих та інше)[12,519]. Для ряду складів правопорушень досить тільки здійснення діяння, хоча б воно і не спричинило наслідків (перевищення водієм установленої швидкості руху, порушення правил охорони праці, збереження вогнепальної зброї без відповідного дозволу тощо). Якщо це діяння спричинило шкідливі наслідки, то відповідальність за нього або посилюється, або кваліфікується за іншим складом, що передбачає більш сувору відповідальність.

Інші склади правопорушення включають визначення наслідку діяння і, відповідно, припускають установлення   причинного зв’язку між діянням і наслідками , що наступили ( заподіяння тілесних ушкоджень , доведення до самогубства, порушення правил дорожнього руху пішоходом, що тягло ушкодження транспортних засобів, порушення правил охорони праці, що стало причиною виробничих прав , тощо ).

Суб’єкт правопорушення – той , хто вчинив правопорушення , характеристика правопорушника [13,423]. При здійсненні штрафної , каральної відповідальності  якості особи , що здійснила правопорушення , враховуються як обставини, що впливають на ступінь суворості покарання – пом’якшуючі (неповнолітні, вагітна жінка тощо) чи обтяжуючі ( наявність судимості, стан алкогольного сп’яніння тощо). Поруч в окремих складів правопорушень передбачаються спеціальний суб’єкт – посадова особа, військовослужбовець, працівник транспорту, медичний працівник.

Суб’єктами  правопорушень можуть бути організації. Підприємства, організації, установи можуть бути притягнуті до відповідальності за порушення правил будівельних робіт, правил охорони навколишнього середовища тощо. За майнові правопорушення відповідають фізичні і юридичні особи. Суб’єктами правопорушень можуть бути органи друку й інші засоби масової інформації, що поширили про когось неправдиві чи такі , що порочать відомості.

Суб’єктивна сторона – форми провини. Вона вказує на психічний стан особи в момент здійснення правопорушення. У відношенні складів, де діяння кваліфікуються без зв’язку з його наслідками, діє загальний принцип: “незнання офіційно опублікованого закону не звільняє від відповідальності за його недотримання”[14,469]

У складних складах правопорушення, що містять опис діяння і його наслідків, крім того важлива диференціація форм провини. Розрізняють умисел і необережність. Правопорушення визнається вчиненим навмисне, якщо особа, що його вчинила, передбачала його шкідливі чи небезпечні наслідки і бажала їхнього настання (прямий умисел) чи свідомо припускала настання цих наслідків(прямий умисел). Правопорушення визначається вчиненим з необережності, якщо особа передбачала можливість настання шкідливих чи небезпечних наслідків свого діяння, але без достатніх для того  основ легковажно розраховувало на їх відвернення ( самовпевненість) або не передбачало можливості настання таких наслідків , хоча повинно було й могло їх  передбачати (недбалість ) (ст.25 КК України ).

Список використаних джерел та літератури:

1. Матузова Н.И., Малько А.В. Теория государства и права. – М.: Юрист, 2003. – 619с.
2. Котюк В.О. Основи теорії держави і права. – К.: Вентурі, 1999. – 224с.
3. Корельский В.М., Перевалова В.Д. теория государства и права. – М.: Норма инфра, 1998. – 507с.
4. Лазарев В.В. Общая теория права и государства. – М.: Юрист, 2001. – 498с.
5. Венгеров А.Б., Казьмин И.Ф. Основы теории государства и права. – М.: Высшая школа, 1995. – 478с.
6. Котюк В.О. Основи теорії держави і права. – К.: Вентурі, 1999. – 224с.
7. Черданцев А.Ф. Теория государства  и права. – М.: Юрайт, 2000. – 432с.
8. Лазарев В.В., Липень С.В. Теория государства и права. – М.: Спарк, 2000. – 529с.
9. Матузова Н.И., Малько А.В. Теория государства и права. – М.: Юрист, 2003. – 619с.
10. Лазарев В.В. Теория права и государства. – М.: Право и Закон, 1996. – 424с.
11. Хропанюк В.Н. Теория государства и права: хрестоматия. – М.: Интерстиль, 1998. –  937 с.
12. Марченко М.Н. Общая теория государства и права. – М.: Зерцало, 2000. – 656с.
13. Скакун О.Ф. Теорія держави і права. Харків: Консун, 2001. – 656с.
14. Марченко М.Н. Общая теория государства и права. – М.: Зерцало, 2000. – 656с.

The article investigates the development contract of bank deposit at various times also taken into account in determining doctrine Switzerland treaty bank set regulation and role of government in resolving the parties’ contractual relationship.

На практиці договір банківського вкладу часто називають «депозитним». Поняття депозит походить від латинського слова «depositum», що означає «поклажа», «зберігання». В сучасній банківській практиці поняття «депозит» досить часто має більш широке значення, ніж слово синонім грошового вкладу. Наприклад, депозитні операції іноземних банків охоплюють протилежні за своєю правовою природою дії з різними видами активів.

Доктрина Швейцарії розрізняє наступні види банківських депозитних операції: а) закритий депозит (le depot ferme). Клієнт в цьому випадку передає банку річ в закритій чи запакованій  ємкості. Банк не може її відкрити, не зламавши пломбу чи печатку (договір зберігання); б) сейфовий депозит (le depot de coffer fort). Банкір надає в розпорядження своїх клієнтів броньований сейф, користування яким здійснюється клієнтами на власний розсуд с оплатою банку винагороди пропорційно строку договору (договір майнового найму, оренда); в) відкритий депозит (le depot ouvert). Клієнт передає банку цінні папери, не розміщуючи їх в закриту ємкість. Щодо правової природи відкритого депозиту то в швейцарській доктрині існують різні точки зору. Його розглядають як іррегулярне зберігання чи заклад;

Обмежений регулярний депозит. Відповідно до умов договору, укладеного з банком, клієнт передає йому цінні папери, номера яких не вказуються в договорі. Клієнт може вимагати повернення йому інших цінних паперів на ту ж грошову суму (договір іррегулярного зберігання).

Цифровий депозит. Відрізняється тим, що право розпоряджатись цим вкладом не залежить від імені конкретного володільця чи його особистості. Право розпоряджатись вкладом належить тому кому відомий номер чи відповідний ключ до рахунку (різновид грошового депозиту). (( Guggenhiem Daniel. Les contrats de la pratique bancaire Suisse. Geneve, 1981. P. 72 – 73; Lombardini Carlo. Droit bancaire Suisse. Schilthess Medias Juridiques SA. Zurich – Bale – Geneve, 2002. P. 431 – 444. ))

Однак законодавство і банківська практика знають, головним чином, грошові депозити. Тому, в дослідженні ми обмежимось дослідженням договору банківського (грошового) вкладу.

Правовідносини за договором банківського вкладу на протязі тривалого проміжку часу видозмінювались в процесі становлення і розвитку кредитних організацій. На етапі зародження банківської справи гроші вкладали в банки в якості депозитів на тій умові, що ті ж самі монети, які були передані на зберігання, підлягали поверненню. (( Роде Э. Банки, биржи, валюты современного капитализма / Роде Э. – М.: Финансы и статистика, 1986. – С. 12-13. ))

Таким чином, в наведеній схемі поняття «депозит» відповідало своєму змісту. За послуги зберігач одержував плату. За клієнтом в свою чергу зберігалось право власності на внесені ними суми коштів і могли їх отримати в будь-який час. Банки не могли розпоряджатись вкладом отриманим на зберігання. (( Дмитриев-Мамонов В.А., Евзлин З.П. Теория и практика коммерческого банка. Из дореволюционного опыта / Дмитриев-Мамонов В.А., Евзлин З.П. – М. Менатеп-Информ, 1992. – С.209. ))

Г.П. Нєболсін писав: «Кожний російський і іноземний підданий може вкласти в банк золоту чи срібну монети, так само якби він вніс золото чи срібло в злитках, сумою не менше 150 рублів сріблом для зберігання в продовж певного проміжку часу, зі збігом якого вони повинні бути витребувані у банку вкладником. Такі вклади зберігаються в особливих ящиках чи скринях, з вказівкою на них імені вкладника і номера, під яким вони в банківських книгах і на яких проставлялась банківська печатка і печатка вкладника» (( Неболсин Г.П. Банки и другие кредитные установления в России и иностранных землях. – М., Статут. 2000. –  С. 133. )).

Однак скоро банки помітили, що при більш чи менш міцній довірі до них широкого кола осіб загальна кількість вкладів майже не змінювалась: одні вклади повертають, інші поступали на зберігання. Звідси в банків виникла ідея використання грошовими коштами вкладників для своїх кредитних операцій.  Спочатку це мало прихований характер, так як банки не мали права роздавати довірені їм кошти. Потім, коли клієнти впевнились в цілковитій безпеці таких операцій, банки отримали можливість діяти відкрито. Вони стали залучати тимчасово вільні чужі кошти з метою використання їх в якості кредитних ресурсів. Вкладникам виплачувались проценти від суми вкладу. З врахуванням цього «операція вкладу» цілком змінила свій характер. Депозити на зберігання поступово перетворились на вклади для використання (( Дмитриев-Мамонов В.А., Евзлин З.П. Теория и практика коммерческого банка. Из дореволюционного опыта / Дмитриев-Мамонов В.А., Евзлин З.П. – М. Менатеп-Информ, 1992. – С.209. )).

За часів Радянського Союзу порядок здійснення операцій по банківських вкладах регулювались Уставом Гострудсберкасс, яким виділяли такі види вкладів а) до витребування; б) строкові, які вносились на строк не менше 6 місяців; умовні, які укладались на імя третьої особи які мали право розпоряджатись ним за настання зазначеної умови (закінчення технікуму, досягнення повноліття); виграшні, які оплачувались не в вигляді процентної ставки, а у формі виграшів; на поточні рахунки, по яких гроші як третім особам, так і самому вкладнику видаються на основі виписаних чеків. Вклади оформлялись «сберегательными книжками» встановленого зразка, а при відкритті поточного рахунка видавались розрахункові і чекові книжки. Сберегательные книжки могли бути не лише іменними, але й на пред’явника. Громадяни могли мати велику кількість вкладних рахунків і могли вносити додатково гроші в будь-якій «сберкассе». Однак не допускалось відкриття одно вкладного рахунка на ім’я декількох вкладників. Строк зберігання вкладу був необмежений, а сума вкладу не могла бути меншою 50 копійок. В основному ставка процентів була 2-3% річних. Цікавим було те, що схоронність грошових сум як і інших цінностей, ввірених сберкассам гарантувалась Урядом СРСР. (( Иоффе О.С. Обязательственное право / Иоффе О.С. – М.: Юрид. Лит., 1975. – С. 666-667. ))

Оскільки банківські вклади є одним із основних джерел ресурсного забезпечення банків у будь-якій економіці світу, і Україна не виняток, – у загальній сумі зобов’язань банків банківські вклади становлять більше 50% – належне правове регулювання такого інструменту, як банківський вклад є конче важливим та стимулюючим чинником для розвитку банківської системи загалом.

Центральним актом правового регулювання договору банківського вкладу є Цивільний кодекс України від 2003 року, яким, зокрема, в главі 71 «Позика.Кредит.Банківський вклад» визначено поняття договору банківського вкладу, його істотні умови, вимоги до форми договору, поняття та розмір процентів на банківський вклад,  особливості договору банківського вкладу на користь третьої особи, поняття та суть ощадної книжки. Цивільним кодексом України, окрім перелічених положень, також визначено поняття договору, його укладення та виконання, визнання його недійсним, розірвання договору, відповідальність за невиконання договору та інші положення. При врегулюванні відносин банку з вкладником застосовуються норми про договір банківського рахунку  глави 72 Цивільного кодексу України, якщо інше не встановлено главою 71 ЦКУ або не випливає із суті договору банківського вкладу. Так, за депозитним рахунком не можуть проводитися розрахункові операції за поставлені товари, виконані роботи або надані послуги. Правила про розрахунки, що містяться у главі 72 ЦКУ, не можуть застосовуватися при врегулюванні правовідносин за договором банківського вкладу.

Прийняття вкладу супроводжується відкриттям банківського вкладного рахунку. Порядок відкриття клієнту або визначеній ним особі депозитних (вкладних) рахунків здійснюється за умовами договору банківського вкладу, відповідно до банківського рахунку та Інструкції про порядок відкриття, використання і закриття рахунків у національній та іноземній валютах, затвердженої постановою Правління НБУ від 12 листопада 2003 року № 492.

В Законі України «Про банки і банківську діяльність» від 07.12.2000 року наведено поняття договору банківського вкладу, визначено договір банківського вкладу як виключно банківську операцію, встановлено, що на підставі банківської ліцензії банки мають право здійснювати таку банківську операцію як приймання вкладів (депозитів) від юридичних і фізичних осіб. Відповідно до Закону України «Про Національний банк України», встановлено, що банківські метали можуть бути предметом вкладу лише як монети вироблені з дорогоцінних металів. (( Про Національний банк України: Закон України від 20 травня 1999 року // Відомості Верховної Ради. – №29. – Ст. 238 ))

Не менш важливими засобами правового регулювання договору банківського вкладу є підзаконні акти: Постанови Правління Національного банку, положення, інструкції, рішення Адміністративної ради Фонду гарантування вкладів фізичних та юридичних осіб.

Правовідносини, що виникають при відкритті (закритті) клієнтам банків вкладних рахунків у національній та іноземній валюті регулюються Інструкцією про порядок відкриття, використання і закриття рахунків у національній та іноземних валютах, яка затверджена постановою правління Національного банку України 12 листопада 2003 р. № 492. (( Про затвердження Інструкції про порядок відкриття, використання і закриття рахунків у національній та іноземних валютах: Постанова правління Національного банку України від 12 листопада 2003 року: [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon.rada.gov.ua/ cgi-bin/laws/main.cgi?nreg=z1172-03 ))

Важливим нормативно-правовим актом у сфері регулювання договірних відносин банківського депозиту є Положення про порядок здійснення банками України вкладних (депозитних) операцій, з юридичними та фізичними особами, затвердженого постановою Правління НБУ від 03 грудня 2003 року №516. В даному підзаконному акті розтлумачено норми Цивільного кодексу України про порядок укладення, виконання, розірвання договору банківського вкладу.

В Україні створений та діє Фонд гарантування вкладів фізичних осіб, правовий режим якого визначається Законом України «Про Фонд гарантування вкладів фізичних осіб» і в якому передбачено порядок відшкодування вкладів. У врегулюванні діяльності вказаного Фонду мають значення рішення адміністративної ради Фонду.

Генезис договору банківського вкладу проходив від відносин щодо зберігання валюти в банку до сучасного розуміння договору банківського вкладу як самостійного виду зобовязань. На сьогоднішній день договір банківського вкладу має самостійну правову природу, яка є відмінною від договору збергінання, позики.

Очевидно, що на сьогоднішній день в банківській сфері має місце певне поєднання актів фінансового та цивільного права, що є негативом адже наслідком є домінування публічних відносин над приватними, що зрештою мало місце в СРСР і призвело до дефолту.

Abstract: This article explores the procedure for concluding the changes and cancellation of the contract of bank deposit.

Відповідно до ст. 638 Цивільного кодексу України, договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору.

Договір укладається шляхом пропозиції однієї сторони укласти договір (оферти) і прийняття пропозиції (акцепту) другою стороною.

Ініціативу укласти договір (оферту) може виявити будь-яка із сторін майбутнього договору (банк або вкладник).

Пропозиція укласти договір може бути адресована одній або декільком особам, а реклама та інші пропозиції, адресовані невизначеному колу осіб це запрошення робити пропозиції щодо укладення договорів банківського вкладу, якщо інше не вказано в у рекламі або інших пропозиціях. Пропозиція має містити вказівку на істотні умови майбутнього договору.

Сторони майбутнього договору повинні дійти згоди щодо суми вкладу, процентів на вклад.

Однак у разі підписання договору банківського вкладу, тобто визначення згоди щодо істотних умов, необхідною умовою чинності договору є внесення вкладником суми вкладу. Договір банківського вкладу є реальним і вважається укладеним з моменту прийняття банком від вкладника або третьої особи на користь вкладника грошової суми (вкладу).

Тобто акцепт полягає в діях особи, щодо внесення суми вкладу на визначених попередньо умовах.

При укладенні договору банківського вкладу слід враховувати правила, що містяться у ст. 207 Цивільного кодексу України, відповідно до яких правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо:

– його зміст зафіксований в одному або кількох документах, у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони.

– воля сторін виражена за допомогою телетайпного, електронного або іншого технічного засобу зв’язку.

– він підписаний його стороною (сторонами).

Якщо внесення вкладником грошової суми підтверджується договором банківського вкладу з видачею банком ощадної книжки або депозитного (ощадного) сертифіката або іншого документа, що відповідає вимогам, встановленим законом, інших нормативно правових актів у сфері банківської діяльності (банківським правилам) та звичаям ділового обороту, то форма договору банківського вкладу вважається додержаною. Порядок випуску та обігу депозитного (ощадного) сертифіката регулюється Положенням про порядок здійснення банками України вкладних (депозитних) операцій з юридичними і фізичними особами. Відносини із залучення вільних грошових коштів клієнтів банку шляхом передачі їм, наприклад, векселів, облігацій, інших цінних паперів, не можуть бути оформлені як договір банківського вкладу адже вони містять іншу юридичну природу.

У разі недодержання письмової форми договору банківського  вкладу цей договір є нікчемним. Грошові вклади підлягають поверненню як набуті без достатніх правових підстав (в порядку кондикації). Вкладник має право вимагати відшкодування доходів та виплати процентів, нарахованих на суму вкладу. В іншому випадку відповідно до ч. 2 ст. 1062 Цивільного кодексу України «кошти, помилково зараховані на рахунок вкладника, підлягають поверненню відповідно до ст.388 ЦК України». Проте гроші, як речі замінні, що визначаються родовими ознаками, за загальним правилом не можуть бути витребувані від добросовісного набувача в порядку віндикації відповідно до ст. 389 Цивільного кодексу України та п. 1 роз’яснення ВАСУ «Про деякі питання застосування позовної давності при вирішенні господарських спорів» від 16 квітня 1993 року №01-6/438 (( Збірник рішень та арбітражної практики Вищого арбітражного суду України – 1994. – №1. )). Наприклад, у випадку помилкового зарахування на вкладний рахунок грошових коштів, внесених до каси банку готівкою, номери банкнот яких відомі позивачу, останній не зможе витребувати їх у порядку віндикації, оскільки банк, отримавши кошти,  не буде мати на момент пред’явлення до нього позову саме цих банкнот. Отже, у зв’язку з неможливістю віндикації, повернення помилково зарахованих на рахунок коштів здійснюється шляхом подання кондикаційного позову, так як має місце безпідставне збагаченням банком.

Особливістю укладення договору банківського вкладу є потреба у відкритті банком іменного вкладного (депозитного) рахунка вкладнику, на який зараховуються кошти банківського вкладу. Відповідно до ст. 7 Закону України «Про платіжні системи та переказ коштів в Україні» вкладним (депозитним) рахунком клієнта є рахунок, що відкривається банком на договірній основі для зберігання грошей, котрі передаються клієнтом банку в управління на встановлений строк та під визначений процент (дохід) відповідно до умов договору. До вкладних (депозитних ) рахунків належать і пенсійні депозитні рахунки, що відкриваються фізичними особами для накопичення пенсійних заощаджень згідно із Законом України «Про недержавне пенсійне забезпечення» (( Про недержавне пенсійне забезпечення: Закон України від 09 липня 2003 року // Відомості Верховної Ради України. – 2003.- N 47-48. – Ст. 372. )).

Відповідно до чинного законодавства інформація щодо основних умов укладення договорів підлягає оприлюдненню. Порядок оприлюднення такої інформації згідно із законом встановлюється для банків Національним банком України, для небанківських фінансових установ – державним органом, визначеним законом. Наприклад, банківські правила імперативно вимагають від банків розміщення основних умов залучення банківського вкладу (депозиту) в установах банку у загальнодоступному місці, за бажанням ця інформація може бути розміщена банком і у засобах масової інформації.

Укладаючи договір банківського вкладу, вкладник має право на отримання інформації щодо діяльності банку. Тому банк зобов’язаний на вимогу вкладника надати йому відомості, які підлягають обов’язковій публікації: про фінансові показники діяльності банку та його економічний стан, перелік керівників банку та його підрозділів, фізичних та юридичних осіб, які мають істотну участь у банків тощо (( Про банки і банківську діяльність: Закон України від 07 грудня 2000 року // Відомості Верховної Ради України. – 2001. – N 5-6. – Ст. 30 )).

Так, для підтвердження факту укладення договору банківського вкладу з фізичною особою і внесення грошових коштів на її рахунок за вкладом банк видає ощадну книжку Основними даними, що вказуються в ощадій книжці, є: найменування і місцезнаходження банку (його) філії, ім’я вкладника, вид вкладу, номер рахунка за вкладом, усі грошові суми, зараховані на рахунок і списані з рахунка, а також залишок грошових коштів на рахунку на момент пред’явлення ощадної книжки банку. Крім того, в ощадній книжці містяться графи, у яких зазначаються дата відкриття рахунка , підпис уповноваженої особи, підписи оператора банківської установи та вкладника.

Здійснення таких повноважень вкладника, як отримання банківського вкладу і процентів за ним, надання розпоряджень банку про перерахування грошових коштів з рахунка за вкладом іншим особам можливе лише у разі пред’явлення ощадної книжки банківській установі.

Поряд з поняттям ощадної книжки законодавець в ст. 1065 Цивільного Кодексу України, визначив поняття ощадного сертифікату як документу, що підтверджує суму вкладу, внесеного у банк, і права вкладника (володільця сертифікату) на одержання зі спливом встановленого строку суми вкладу та процентів, встановлених сертифікатом, у банку, який його видав.

Відповідно до ст. 13 Закону України «Про цінні папери та фондовий ринок», ощадний сертифікат є одним із видів цінних паперів. Ощадні сертифікати можуть випускатися за ініціативою банку: а) одноразово або серіями; б) іменними або на пред’явника; в) на вимогу або на строк (( Про цінні папери та фондовий ринок: Закон України від 23 лютого 2006 року // Відомості Верховної Ради України. – 2006. – N 31. – Ст. 268 )).

Аналізуючи норми чинного законодавства можна сформулювати процес укладення договору банківського вкладу:

1) звернення особи до банку за ознайомленням з видами та умовами договору;

2) вибір підвиду банківського вкладу (депозиту) відповідно до індивідуального статусу особи (пенсіонер, клієнт банку, особа, для якої банківськими правилами передбачені пільги у відсотках та ін.);

3) уточнення умов договору та його підвиду;

4) замовлення (роздрукування) представником банку стандартизованого (типового) письмового договору банку у двох примірниках (оферта);

5) заповнення особою своїх реквізитів у проектах договору та підписання договору;

6) внесення в касу банку суми вкладу й отримання квитанції та чеку;

7) реєстрація, підписання та отримання сторонами примірників договору, а вкладником – електронної ощадної книжки чи ощадного (депозитного) сертифіката (акцепт).

У процесі виконання договору можуть виникнути обставини, що потребують внесення змін до договору або навіть його розірвання.

Так, у разі зміни договору зобов’язання сторін зберігаються і продовжують існувати, але у зміненому вигляді. Зміна зобов’язань може означати як, власне, їх зміну відповідно до змінених умов договору (щодо предмету, місця, строків виконання тощо), так і часткове їх припинення (наприклад, у випадку виключення з договору тих чи інших умов). Змінюватися можуть будь-які умови договору: як істотні, так і такі, що не належать до них.

У разі розірвання договору, зобов’язання сторін, що випливають з даного договору, припиняються повністю.

Важливе значення має чітке визначення моменту, з якого зобов’язання сторін вважаються, відповідно, зміненими або припиненими. Таким моментом визнається момент досягнення сторонами домовленості про зміну або розірвання договору, якщо інше не встановлено договором чи не обумовлено характером його зміни. Аналіз цього положення в контексті ст. ст. 654, 639 ЦК дозволяє зробити висновок, що моментом зміни (припинення) зобов’язань сторін є момент надання угоді сторін про це необхідної форми.

Треба враховувати також, що угода щодо зміни або розірвання договору сама є договором і, отже, на процес її укладення поширюються всі правила, передбачені цією главою ЦК. Так, як і будь-який договір, угода щодо зміни (розірвання) договору може проходити при укладенні стадії оферти і акцепту. У цьому випадку моментом укладення цієї угоди і, відповідно, моментом зміни або припинення зобов’язань сторін буде момент отримання особою, яка зробила пропозицію щодо зміни (розірвання) договору, відповіді про згоду з цією пропозицією від іншої сторони.

У випадку, коли договір розривається (змінюється) у судовому порядку, зобов’язання сторін, відповідно, змінюються або припиняються з моменту набрання рішенням суду законної сили. Момент, з якого рішення суду набирає законної сили, визначається за нормами процесуального законодавства.

Договір змінюється або розривається лише на майбутнє, і, отже, сторони не мають права вимагати повернення того, що було виконане ними за зобов’язанням до моменту, відповідно, зміни або розірвання договору. Утім, із зазначеного загального правила договором або законом можуть бути передбачені винятки. Так, наприклад, якщо підставою зміни або розірвання договору е істотна зміна обставин (див. ст. 652 ЦК і коментар до неї), суд на вимогу будь-якої зі сторін визначає наслідки розірвання договору, виходячи з необхідності справедливого розподілу між сторонами витрат, понесених ними у зв’язку з виконанням цього договору.

Питання щодо того, чи е порушення договору істотним, вирішується відповідно до правил ст. 651 ЦК. У випадку, якщо порушення договору однією із сторін буде визнано істотним, і договір буде змінений або розірваний, друга сторона має право вимагати відшкодування збитків, викликаних зміною або розірванням договору. Відшкодування збитків є мірою відповідальності і, отже, відповідно до ст. 614 ЦК, особа, істотне порушення договору якою було підставою зміни (розірвання) договору, звільняється від відшкодування збитків, якщо доведе, що порушення договору сталося не з її вини.

Відповідно до ст. 651 Цивільного кодексу України, зміна або розірвання договору допускається лише за згодою сторін, якщо інше не встановлено договором або законом. Договір може бути змінено або розірвано за рішенням суду на вимогу однієї зі сторін у разі істотного порушення договору другою стороною та в інших випадках, встановлених договором або законом. Істотним є таке порушення стороною договору, коли внаслідок завданої цим шкоди друга сторона значною мірою позбавляється того, на що вона розраховувала при укладенні договору. У разі односторонньої відмови від договору у повному обсязі або частково, якщо право на таку відмову встановлено договором або законом, договір є відповідно розірваним чи зміненим.

У разі істотної зміни обставин якими сторони керувались при укладенні договору, договір може бути змінений або розірваний за згодою сторін, якщо інше не встановлено договором  або не випливає з суті зобов’язання. Зміна обставин є істотною, якщо вони змінились настільки, що, якби сторони могли це передбачити, .вони не уклали б договір або уклали б його на інших умовах. Якщо сторони не досягли згоди щодо приведення боргу у відповідність з обставинами, які істотно змінились, або щодо його розірвання, договір може бути розірваний, а за певних підстав змінений за рішенням суду на вимогу заінтересованої сторони за наявності одночасно таких умов:

– у момент укладення договору сторони виходили з того, що така зміна обставин не настане;

– зміна обставин зумовлена причинами, які заінтересована сторона не могла усунути після її виникнення при всій турботливості та обачності, які від неї вимагалися;

– виконання договору порушило б співвідношення майнових інтересів сторін і позбавило б заінтересовану сторону того, на що вона розраховувала при укладенні договору.

– із суті договору або звичаїв ділового обороту не випливає, що ризик зміни обставин несе заінтересована сторона.

Зміна договору у зв’язку з істотною зміною обставин допускається за рішенням суду у виняткових випадках, коли розірвання договору суперечить суспільним інтересам або потягне для сторін шкоду, яка значно перевищує затрати, необхідні для виконання договору на умовах змінених судом.

У разі зміни договору зобов’язання сторін змінюються відповідно до змінених умов щодо предмета, місця, строків виконання тощо.

Аналізуючи судову практику про розірвання договорів банківського вкладу в судовому порядку слід приділити увагу Постанові Одеського апеляційного господарського суду України від 24 березня 2009 року у справі №24/88-08-5383 про розгляд апеляційної скарги АКБ «ІМЕКСБАНК» на рішення господарського суду Одеської області від 19.02.2009р. про розірвання договору банківського вкладу. АКБ „ІМЕКСБАНК” звернувся до Одеського апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою, в якій просить Рішення Господарського суду Одеської області від 19.02.2009р.  – скасувати, в задоволенні позовних вимог відмовити в повному обсязі внаслідок неправомірного відхилення клопотання про складення акту звірки для встановлення точної суми грошових коштів, які банк має виплатити вкладнику в разі дострокового розірвання договору, всупереч ч. 2 ст. 1060 ЦК України, п. п. 3.1.2, 2.2, 4.1.1, 1.2 договору банківського вкладу від 30.07.2008р. та клопотання про залучення до судового процесу третьою особою працівників НБУ для з’ясування істини по справі з наданням тлумачень відносно застосування відповідачем постанов Правління НБУ № 319 від 11.10.2008р., № 413 від 04.12.2008р. і листа НБУ № 22-310/946-17250 від 06.12.2008р., ст. 56 Закону України «Про Національний банк України», ч. 2 ст. 73 Закону України «Про банки та банківську діяльність» банк зобов’язаний виконувати згадані постанови Правління НБУ, котрі не визнані недійсними, мають вищий юридичний пріоритет перед договором, застосування до банківської установи пені, 3% річних та інфляційних збитків являється безпідставною та недостатньо обґрунтованою в рішенні суду мірою в порушення п. 2 ч. 3 ст. 6 ЦК України, п. 5.4 договору від 30.07.2008р., по котрому дії або рішення НБУ, які мають вплив на виконання сторонами зобов’язань, є обставинами непереборної сили і являються підставою для звільнення від відповідальності за невиконання положень договору.

Одеським апеляційний господарським судом відмовлено в задоволенні скарги виходячи з того, що положення апеляційної скарги про наявність у постанов Правління НБУ «Про додаткові заходи щодо діяльності банків» № 319 від 11.10.2008р. і «Про скасування антикризової постанови» № 413 від 04.12.2008р. вищого юридичного пріоритету перед нормами ЦК України і ГК України, договором не заслуговує на увагу, оскільки відповідно до ст. 56 Закону України „Про Національний банк України” від 20.05.1999р. № 679-ХІV (із змінами) нормативно-правові акти Національного банку видаються у формі постанов Правління Національного банку, а також інструкцій, положень, правил, що затверджуються постановами Правління Національного банку України, котрі не можуть суперечити законам України та іншим законодавчим актам України, підлягають обов’язковій державній реєстрації в Міністерстві юстиції України (відсутня в даному випадку) та набирають чинності відповідно до законодавства України. Вищенаведеним і ст. 63 Закону України «Про Національний банк України» №  679-ХІV від 20.05.1999р. (із змінами), за приписами якої Національний банк не має права вимагати від банків виконання операцій та інших дій, не передбачених законами України та нормативними актами Національного банку, спростовуються доводи апеляційної скарги щодо звільнення від відповідальності за невиконання положень договору № 8646 від 30.07.2008р. по п. 5.4 останнього. (( Постанова Одеського апеляційного суду від 24 березня 2009 року по справі № 24/88-08-5383: [Електронний ресурс]. – Режим доступу: -http://search.ligazakon.ua/l_doc2.nsf/link1/ua/SO5215.html ))

Отже, нормативно-правові акти НБУ мають силу підзаконного нормативного акту і не можуть змінювати норми ГК України і ЦК України та укладеного сторонами договору, присвячені форс-мажору пункти 5.4-5.6 договору, на які посилався скаржник,  не застосовуються до спірної ситуації, оскільки АКБ «ІМЕКСБАНК» не дотримався порядку інформування про настання форс-мажорних обставин, постанова НБУ «Про додаткові заходи щодо діяльності банків» № 319 від 11.10.2008р. скасована 04.12.2008р.

За депозитним договором допускається одностороннє його розірвання за ініціативою вкладника. При цьому умова договору про відмову від права на одержання вкладу на першу вимогу є нікчемною. Таке повноваження щодо одностороннього розірвання договору не застосовується у випадках, коли вклад зроблено юридичною особою на інших умовах повернення, які встановлені договором. Строковий договір банківського вкладу після його закінчення може бути пролонговано шляхом мовчання, хоча вже на умовах про вклад на вимогу. Це положення випливає з сутності договору банківського вкладу як одностороннього правочину.

Таким чином, ст. 651 Цивільного кодексу України передбачено однакові підстави для розірвання або зміни договору. Але поняття «зміна» або «розірвання» — неоднакові і ототожнювати їх не можна, тому що вони мають різні значення та наслідки. Під зміною слід розуміти — внесення поправок, тобто може змінюватись предмет, строки виконання, місце, проте модель договору повинна залишитись без змін.     Пропонуємо відокремити ці підстави наступним чином:

– наслідки зміни та момент, з якого договір вважається зміненим, – одна стаття;

– наслідки розірвання і момент, з котрого договір вважається розірваним, – окрема стаття.

Завдяки цьому вдасться уникнути плутанини, тому що все буде чітко встановлено, а користування ЦК – швидким, ефективним і без будь-яких суперечностей.

Поряд з цим на теоретичному та законодавчому рівнях існує таке поняття як «новація». Визначення «новації» (п. 2 ст. 604 ЦК України) полягає у наступному — зміна первісного зобов’язання новим між тими ж сторонами. Новела полягає у тому, що при новації можуть змінюватись всі суттєві умови, але сторони залишаються ті ж. Для того, щоб уникнути такої неоднорідності, необхідно надати законодавче визначення поняттю «зміна договору» та вирішити, які саме будуть наслідки. Виходячи з п. 2 ст. 604 та ч. 1 ст. 626 ЦК України, під «розірванням договору» слід розглядати одну з підстав для припинення зобов’язань, які виникли з договору.

Наступна проблема полягає у тому, що законодавство не визначає чіткого моменту, з якого договір вважається розірваним: з моменту волевиявлення у вигляді заяви, дій чи з часу повідомлення іншої сторони про розірвання договору. Ми схиляємось до того, що договір вважається розірваним з часу повідомлення іншої сторони про розірвання договору.

Доповнити п. 3 ст. 651 ЦК таким підпунктом: «сторона, яка заявила про односторонню відмову від виконання договору, повністю або частково не може відкликати дану відмову з моменту, коли вона буде доведена до іншої сторони, якщо закон, договір не передбачають інше».

Abstract: The paper studies the rights and duties of overlooking the contribution agreement that is legal content of the treaty.

Оскільки договір банківського вкладу є одностороннім та відплатним, після укладення договору банківського вкладу у банку виникають три основних обов’язки: повернути вкладнику суму вкладу в порядку, встановленному договором, виплатити йому винагороду у вигляді процентів за весь час користування чужими грошовими коштами, а також забезпечити повернення вкладнику коштів за договором банківського вкладу .

За договором банківського вкладу, незалежно від його виду, банк зобов’язаний видати вклад або його частину на першу вимогу вкладника, крім вкладів, зроблених юридичними особами на інших умовах повернення, які встановлені договором. При цьому, в практиці правозастосування існує проблема щодо визначення строку повернення вкладу банком після одержання першої вимоги клієнта (вкладника). Згідно зі статею 530 Цивільного кодексу України, якщо строк виконання зобов’язання не визначений в договорі, боржник повинен виконати зобов’язання протягом 7 днів з моменту пред’явлення вимоги. Водночас, згідно зі статтями 1049, 1058 та 1059 Цивільного кодексу, цей термін для договорів позики становить 30 днів. Таким чином, вирішення означеної проблеми залежить від того, яким чином кваліфікувати договір банківського вкладу. Якщо як самостійний правочин, то до відповідних спірних правовідносин слід застосовувати статтю 530 Цивільного кодексу України, а якщо виходити з розуміння договору банківського вкладу як різновиду договору позики, то до відносин слід застосувати статтю 1049 кодексу.

Якщо відповідно до договору банківського вкладу вклад повертається вкладникові на його вимогу до спливу строку або до настання інших обставин, визначених договором, проценти за цим вкладом виплачуються в розмірі процентів за вкладами на вимогу, якщо договором не встановлений інший процент.

Якщо вкладник не вимагає повернення суми строкового вкладу зі спливом строку, встановленого договором банківського вкладу, або повернення суми вкладу, внесеного на інших умовах повернення, після настання визначених договором обставин договір вважається продовженим на умовах вкладу на вимогу, якщо інше не встановлено договором.

Видача банківського вкладу, виплата процентів за ним і виконання розпоряджень вкладника про перерахування грошових коштів з рахунка за вкладом іншим особам здійснюються банком у разі пред’явлення ощадної книжки. Якщо ощадну книжку втрачено або приведено в непридатний для пред’явлення стан, банк за заявою вкладника видає йому нову ощадну книжку.

У разі дострокового пред’явлення ощадного (депозитного) сертифіката до оплати банком виплачується сума вкладу та проценти, які виплачуються за вкладами на вимогу, якщо умовами сертифіката не встановлений інший розмір процентів.

Так, у разі пред’явлення вкладником вимоги про повернення вкладу,згідно з Постановою Правління НБУ Про затвердження Положення про порядок здійснення банками України вкладних (депозитних) операцій з юридичними і фізичними особами, банк зобов’язаний прийняти вимогу шляхом проставлення на ній: дати отримання, підпису уповноваженої особи, відбитка штампа банку та видачі фізичній особі письмового повідомлення про невиконання (неналежне виконання) цієї вимоги із зазначенням причини, дати взяття вимоги на облік, дати видачі повідомлення, прізвища, ім’я та по батькові уповноважених осіб і відбитка печатки банку; взяти вимогу на облік за відповідним позабалансовим рахунком.

Банк зобов’язаний виконати вимогу відповідно до умов договору банківського вкладу (депозиту). Після виконання вимоги банк списує вимогу з відповідного позабалансового рахунку.

Однак, досить часто виникають проблеми при поданні вимоги про повернення вкладу, які полягають в тому, що через внутрібанківську неузгодженість дій потрібно звертатись з такою заявою до філії в якій було укладено договір банківського вкладу, в іншому випадку строк повернення вкладу з нарахованими процентами буде набагато довшим, що дає підстави для притягнення банку до юридичної відповідальності. Зазвичай завдані таким чином збитки носять незначний характер у матеріальному визначенні, але є суттєвими незручностями, які завдають моральної шкоди.

У випадку укладення договору банківського вкладу на користь третіх осіб банк зобов’язаний виплатити проценти, суму вкладу або його частину на вимогу цієї особи, так як своїми діями третя особа набуває прав вкладника, а вкладник за договором банківського вкладу втрачає свої права вкладника.

У зв’язку з вищевикладеним, пропонуємо доповнити п.3.3. Положення про порядок здійснення банками України вкладних (депозитних) операцій з юридичними і фізичними особами, затвердженого Постановою Правління НБУ таким абзацом.: Вклад повертається на вимогу вкладника за місцем пред’явлення вимоги вкладником незалежно від місця укладення договору.

Також, банк має право здійснювати операції з, залученими за договором банківського вкладу, коштами на власний розсуд. Власне у цьому проявляється основа комерційної необхідності в залучення вкладів, для того щоб одержати дохід шляхом купівлі-продажу цінних паперів, укладення кредитних договорів та ін. Однак слід зауважити, що банк немає обов’язку надання звіту за наслідки своєї діяльності.

Банк зобов’язаний надавати інформацію на звернення вкладника про стан його рахунку про нараховані проценти про розмір статутного фонду банку. Ці відносини регулюються Законом України «Про банки і банківську діяльність», Законом України «Про звернення громадян».

Вкладник за договором банківського вкладу не несе жодних обов’язків в силу односторонньої природи договору банківського вкладу.

Вкладник має право на повернення вкладу з нарахованими процентами: на першу вимогу або по закінченню строку укладення договору банківського вкладу.

Дії вкладника щодо отримання вкладу або його частини за його першою вимогою слід розглядати як одностороннє розірвання або зміну договору.

При цьому жодної відповідальності за дострокове розірвання договору вкладник не несе, так як його дії є законними.

Реалізувати своє право на дострокове отримання вкладу вкладник може і за вкладами, внесення яких підтверджене ощадним сертифікатом. Відмова вкладника від свого права на повернення вкладу за першою вимогою не допускається, у зв’язку з чим умова договору про відмову від права на одержання вкладу на першу вимогу є нікчемною.

Право на повернення вкладу на першу вимогу вкладника не слід розуміти як право останнього на негайне одержання вкладу після отримання банком вимоги вкладника. З огляду на субсидіарне застосування до договору банківського вкладу положень про договір банківського рахунка кошти з вкладного (депозитного) рахунка видаються вкладнику або за вказівкою перераховуються на інший рахунок у строки і у порядку, встановленому банківськими правилами. Строк повернення вкладу вкладникам – фізичним особам встановлений п. 20.7 Інструкції про порядок відкриття, використання і закриття рахунків у національній та іноземних валютах, затвердженої постановою Правління Національного банку України від 12 листопада 2003 року № 492 (( Про затвердження Інструкції про порядок відкриття, використання і закриття рахунків у національній та іноземних валютах: Постанова правління Національного банку України від 12 листопада 2003 року: [Електронний ресурс] – Режим доступу: http://zakon.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi?nreg=z1172-03. )). Згідно з нормами вказаного нормативно-правового акту для дострокового розірвання договору банківського вкладу або повернення частини вкладу за бажанням вкладника – фізичної особи вкладника зобов’язаний повідомити про це банк шляхом подання заяви, яка складається у довільній формі із зазначенням реквізитів договору, суми вкладу або його частини і дати повернення коштів вкладнику та подається у двох примірниках не пізніше ніж за два робочих дні до дати отримання коштів, зазначеної у заяві.

Слід зауважити, що банківські правила встановлюють можливість застосування при поверненні вкладу платіжне доручення вкладника, якщо це передбачено договором (п. 9.3 Інструкції про порядок відкриття, використання і закриття рахунків у національній та іноземній валютах, затвердженої постановою Правління Національного банку України від 12 листопада 2003 року № 492).

Отже, якщо застосування платіжного доручення вкладника встановлено договором банківського вкладу, банк зобов’язаний перерахувати кошти у такі строки: якщо платіжне доручення було отримано банком протягом його операційного часу – в день його надходження, а у разі його надходження до банку після закінчення операційного часу – не пізніше наступного робочого дня. Інші строки виконання платіжного доручення можуть бути встановлені договором (ст. 8 Закону України «Про платіжні системи та переказ грошей в Україні», п. 2.19 Інструкції про безготівкові розрахунки в Україні в національній валюті, затвердженої постановою Правління Національного банку України від 21 січня 2004 року №22). Надаючи право вкладникам на одержання вкладу на першу вимогу, закон, з метою захисту майнових інтересів банку, передбачає: у разі використання вкладником свого права на отримання вкладу до спливу встановленого у договорі строку або до настання інших обставин зазначених договором, проценти за вкладом сплачуються банком у розмірі процентів за вкладами на вимогу, якщо договором не встановлено більш високий процент відповідно до ч. 3 ст. 1060 Цивільного кодексу України.

З огляду на те, що розмір процентів за вкладами на вимогу, як правило, значно нижчий за розмір процентів за іншими видами вкладів, наявність вказаної норми закону дозволяє підтримати певний баланс прав та інтересів сторін договору банківського вкладу. Якщо проценти сплачувалися вкладнику періодично протягом дії договору, то різниця між раніше сплаченими та перерахованими за ставкою, що застосовується за вкладами на вимогу, процентами повертається банку відповідно до умов договору (наприклад, сплачується вкладником або утримується з суми вкладу). У випадку використання вкладником права на дострокове повернення лише частини вкладу, слід вважати, що такий договір банківського вкладу трансформується у договір на вимогу, з нарахуванням за ним процентів у розмірі, що нараховується за вкладами на вимогу, якщо інше не встановлено договором.

За користування грошовими коштами, що обліковуються на рахунку клієнта, банк зобов’язаний нарахувати та виплатити проценти, сума яких зараховується на рахунок, якщо інше не встановлено договором банківського рахунку або законом.

Також банк зобов’язаний, відповідно до Закону України «Про Фонд гарантування вкладів фізичних осіб» застрахувати вклад.

У відповідності до ст. 5 Закону України «Про Фонд гарантування вкладів фізичних осіб» (( Про Фонд гарантування вкладів фізичних осіб: Закон України від 20 вересня 2001 року // Відомості Верховної Ради України (ВВР),. -2002. – N 5. – Ст. 30 )) банки-учасники фонду зобов’язані: розміщувати у всіх приміщеннях, до яких мають доступ вкладники, інформацію про систему гарантування вкладів; надавати інформацію про види вкладів, що підлягають гарантуванню Фондом, обсяги та порядок їх відшкодування. Банк зобов’язаний обмежувати рекламу щодо гарантування вкладів з посиланням на участь в Фонді.

Таким чином, права і обов’язки, які в свою чергу є змістом договору банківського вкладу мають бути визначені в договорі банківського вкладу. Вважаємо, що необхідно детально визначити в Цивільному кодексі перелік обов’язків банку адже досить часто банки зловживають тим що нав’язують вкладнику умови, які суперечать цивільному законодавству і фактично обмежують права вкладника.

]]> https://naub.oa.edu.ua/prava-ta-obovyazky-storin-dohovoru-bankivskoho-vkladu/feed/ 0 https://naub.oa.edu.ua/vidpovidalnist-banku-za-dohovorom-bankivskoho-vkladu/ https://naub.oa.edu.ua/vidpovidalnist-banku-za-dohovorom-bankivskoho-vkladu/#respond Wed, 07 Jul 2010 18:58:14 +0000 http://naub.oa.edu.ua/?p=879 В статті досліджено цивільно-правову відповідальність банку як сторони договору банківського вкладу.

The article investigates civil liability of the bank as parties to the contract of bank deposit.

Договірне зобов’язання завжди супроводжується цивільно-правовою відповідальністю, яка наступає в разі невиконання чи неналежного виконання стороною своїх обов’язків перед контрагентом.

Традиційно цивільно-правова відповідальність тлумачиться як покладення на особу, відповідальну за невиконання чи неналежне виконання зобов’язання (чи іншого охоронюваного цивільним законом права), несприятливих майнових санкцій, передбачених правовими нормами. Зокрема, таке визначення поняття цивільно-правової відповідальності застосував О.А. Пушкін (( Гражданское право Украины.ч.1. под ред. проф. А.А. Пушкина, доц. В.М. Самойленко . – Х.: Ун-т внутр. дел; «Основа», 1996. – С. 176-178 )).

Сутність цивільно-правової відповідальності боржника полягає в тому, що вона захищає майнові інтереси потерпілої сторони – кредитора. Це відрізняє цивільно-правову відповідальність від кримінально-правової, якою, передусім захищаються інтереси публічні, державні.

Безпосередньо в Цивільному кодексі України правила про відповідальність банку за договором банківського вкладу чітко не виписані. А також не закріплено обов’язки, які покладаються на банк і вкладника згідно з укладеним договором банківського вкладу.

Відповідно до ст. 58 Закону України «Про банки і банківську діяльність» банк відповідає за своїми зобов’язаннями всім своїм майном відповідно до законодавства.

Законом України «Про банки і банківську діяльність» визначено, що у разі ліквідації банку кошти, одержані в результаті ліквідаційної процедури, спрямовуються на задоволення вимог кредиторів у встановленій черговості, відповідно до якої в третю чергу задовольняються вимоги Фонду гарантування вкладів фізичних осіб, що виникли у випадках, визначених законодавством про гарантування вкладів фізичних осіб, а в четверту чергу вимоги вкладників – фізичних осіб у частині, що перевищує суму, виплачену Фондом гарантування вкладів фізичних осіб.

Законодавець, у зв’язку з приховуванням банками неплатоспроможності своїх фінансових установ для уникнення паніки вкладників зобов’язав їх посадових осіб вживати своєчасних заходів для запобігання настання неплатоспроможності (банкрутства) банку. А також визначив, що власники істотної участі, керівники банку (крім керівників відокремлених структурних підрозділів банку) за фіктивне банкрутство, доведення до банкрутства або приховування стійкої фінансової неспроможності банку несуть відповідальність згідно із законами України. Це означає, що посилання керівників банків, власників істотної участі на світову фінансову кризу як явище невідворотне не може прийматись як підстава для уникнення відповідальності банку за своїми зобов’язаннями, так як вважається що явище кризи штучне і відповідальність за неї лежить на її організаторах.

Обов’язковими елементами для настання цивільно-правової відповідальності є: протиправність дії, якою заподіяно шкоду; наявність шкоди; причинний зв’язок між протиправною дією і шкодою; вина особи, яка заподіяла шкоду.

Склад цивільного правопорушення, є основою цивільно-правової відповідальності за порушення договору банківського вкладу.

Підставою цивільно-правової відповідальності банку є порушення ним зобов’язання за договором банківського вкладу (депозиту). Ми згідні з думкою О.А. Символокова, який розуміє під порушенням зобов’язань різновид протиправної поведінки, яка є підставою цивільно-правової відповідальності (( Символоков О.А.  Гражданско-правовая ответственность за нарушение обязательств при осуществлении предпринимательской деятельности: автореф. дис. канд. юрид. наук. 12.00.03 / Символоков О.А.  – Рязань., 2002. –  С. 107-108. )).

Для настання цивільно-правової відповідальності необхідно, щоб поведінка суб’єкта була протиправною, якою порушуються права та обов’язки, передбачені чи санкціоновані нормами цивільного права, у тому числі й ті, що встановлені в договорах або, хоча й не передбачені конкретною нормою права, але не відповідають загальним началам і змісту цивільного законодавства. (( По лабиринтам права / под. ред. А.М. Куренного, С.А. Пашина. – М.: Юрид. лит., 1990. – С. 167. ))

Особа, яка не виконала свої зобов’язання або виконала їх неналежним чином, несе відповідальність за наявності шкоди.

Під шкодою у цивільному праві розуміють зменшення або втрату певного особистого права чи майна. (( Цивільне право України: Підручник: У 2 кн.: Кн. 2  / За ред. О.В. Дзери та Н.С. Кузнєцової – К.: Юрінком Інтер, 2004.– С. 701. ))

До реальних збитків належить сума, яку вкладник вимушений затратити внаслідок допущеного банком порушення зобов’язання. Так, якщо шкода заподіяна відмовою банку повернути вклад, оформлений договором банківського вкладу, то витрати будуть спричинені тим, що вкладник у зв’язку з необхідністю продажу вкладу, реалізує його за вартістю нижче тієї, яку він мав одержати від банку.

Упущена вигода відшкодовується за всіма правовими системами. Цим захищаються інтереси вкладника, який одержав би доходи при належному виконанні зобов’язання банком.

Вкладник повинен враховувати ризик заподіяння йому майнової шкоди.

Під немайновою шкодою розуміють наслідки правопорушення, які не мають економічного змісту і вартісної форми. Йдеться про моральну і фізичну шкоду.

Оскільки існує загальний зв’язок явищ, оскільки пошук причинного зв’язку можна вести безкінечно. Проблема полягає в визначенні причини і наслідку.

Безумовний інтерес являють собою міркування, які виклав з цього приводу В.В. Луць, зазначивши, що однією з необхідних умов цивільно-правової відповідальності є наявність безпосереднього причинного зв’язку між протиправною поведінкою правопорушника і збитками потерпілої сторони. Мається на увазі, що протиправна дія або бездіяльність заподіювача є причиною, а збитки, що виникають у потерпілої сторони, – наслідком протиправної поведінки заподіювача (( Загальна теорія цивільного права: Підручник / О.А.Підопригора, Д.В.Боброва, О.В.Дзера та ін. / за ред. О.А.Підопригори і Д.В.Бобрової. – К.: Вища школа. –– С. 839. )).

Безпосередній причинний зв’язок, якщо йдеться про виконання договору банківського вкладу має місце тоді, коли в ланцюгу подій, що послідовно розвиваються, крім протиправної поведінки особи і наслідками, які настали, відсутні будь-які обставини, що мають значення для цивільно-правової відповідальності. У таких випадках, коли, крім протиправної поведінки особи і наслідків, що настали, існують обставини, яким нормативно-правовий акт надає акцент у вирішенні питання про цивільно-правову відповідальність (протиправна поведінка інших осіб, дія непереборної сили), має місце непрямий (опосередкований) причинний зв’язок, недостатній для накладення відповідальності.

Відшкодування потерпілому збитків, заподіяних правопорушником, за рахунок майна останнього не тільки забезпечує майнову заінтересованість потерпілого, а й сприяє запобіганню цивільним правопорушенням у майбутньому.

Під виною Цивільний кодекс України визначає не психічне ставлення особи до своєї протиправної поведінки та її наслідків, а невжиття нею всіх об’єктивно можливих заходів, що залежать від неї і спрямовані на недопущення порушення зобов’язання. У такий спосіб вина у цивільному праві переводиться із сфери суб’єктивних психічних відчуттів у сферу об’єктивно можливої поведінки особи з урахуванням обставин конкретної ситуації. Слід вказати і на те, що ЦК закріплює презумпцію вини порушника зобов’язання, оскільки відповідно до ч. 2 ст. 614 ЦКУ відсутність своєї вини доводить особа, яка порушила зобов’язання.

Переконливою вбачається думка В.В. Вітрянського: для оцінки боржника не мають ніякого значення індивідуальні якості боржника і, тим паче, його «психічні переживання» у зв’язку із скоєним ним правопорушенням. Натомість використовується абстрактна модель очікуваної поведінки за тих чи інших обставин розумного і сумлінного учасника майнового обороту. (( Аржанов М. О принципах построения гражданского социалистического права / Аржанов М // Советское государство и право. – 1939. – № 3. – С. 34-44. ))

На сьогоднішній день неоднозначна судова практика щодо стягнення моральної шкоди на користь вкладників. Так, Калуський міськрайонний суд Івано-Франківської області у мотивувальній частині рішення від 06.02.09 у справі № 2-7109 вказує: «щодо заявленої позивачем вимоги про відшкодування моральної шкоди, то суд вважає, що вона є безпідставною і не підлягає до задоволення, так як спір між сторонами виник з договірних правовідносин і у зазначеному договорі у випадку порушення зобов’язання не було домовленості про відшкодування моральної шкоди». (( Рішення Калуського міськрайонного суду Івано-Франківської області від 06.02.09 у справі Справа N 2-71/09 : [Електронний ресурс]. – Режим доступу: – http://search.ligazakon.ua/l_doc2.nsf/link1/SO5110.html ))

Однак, Світловодський міськрайонний суд Кіровоградської області у своєму рішенні від 25.09.09 у справі № 2-1086/2009 за позовом ОСОБА_1 до Відкритого акціонерного товариства комерційний банк “Надра” в особі відділення N 23 філії ВАТ КБ “НАДРА” Кіровоградське РУ про розірвання договору про банківський вклад, повернення коштів та відшкодування моральної шкоди вирішив стягнути з відповідача на користь позивача ОСОБА_1, моральну шкоду в розмірі 1000 гривень (одна тисяча). (( Рішення Світловодського районного суду Кіровоградської області від 25.09.09 у справі № 2-1086/2009: [Електронний ресурс]. – Режим доступу: – http://search.ligazakon.ua/l_doc2.nsf/link1/SO5972.html ))

Вважаємо, що фізична особа все ж таки має право на відшкодування моральної шкоди, адже згідно ст. ст. 612, 625 ЦК України, боржник, який прострочив виконання зобов’язання, відповідає перед кредитором за завдані простроченням збитки. Відповідно до постанови Пленуму Верховного суду України № 4 «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди» від 31 березня 1995 року із змінами, внесеними згідно з постановою Пленуму Верховного суду № 5 від 25 травня 2001 року, під моральною шкодою слід розуміти втрати немайнового характеру внаслідок моральних чи фізичних страждань, або інших негативних явищ, заподіяних фізичній чи юридичній особі незаконними діями або бездіяльністю інших осіб. (( Постанова Пленуму Верховного Суду України№4 від 31.03.95 «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди» : [Електронний ресурс]. – Режим доступу: – http://zakon.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi?nreg=v0004700-95 ))

Отже, цивільно-правова відповідальність за договором банківського вкладу наступає для боржника у випадках:

невиконання або неналежного виконання зобов’язань із забезпечення повернення банківського вкладу;

погіршення умов такого забезпечення;

прийняття вкладу від громадян не уповноваженою особою або з порушенням нормативно-правових актів, що регулюють вкладні операції;

неповернення вкладу (депозиту), його неправомірне утримання або невиплата відсотків.

Необхідно законодавчо визначити конкретні види та розміри цивільно-правової відповідальності банку за несвоєчасне повернення вкладу з нарахованими процентами.

Необхідно законодавчо закріпити, що банк зобов’язаний повернути вкладнику суму вкладу з нарахованими на нього процентами у дводенний строк з моменту звернення вкладника в філію банку.

Також необхідно збільшити страхові ставки, а також збільшити розмір страхового відшкодування Фондом гарантування вкладів і при цьому встановити жорсткі умови надання кредитів, адже кредитування опосередковано пов’язане з залученням вкладів і при неврегульованому кредитуванню є ризик неплатоспроможності банку у випадку вимог кредиторів.

Потрібно на законодавчому рівні визначити, що вклад може бути повернуто в будь-якій філії банку незалежно від місця укладення договору банківського вкладу.

The article investigates the parties of the treaty bank as the implementation of the debtor (or) the covenant, which is secured object of legal relations.

Виконання зобов’язання здійснюється за певними загальними правилами, які називаються принципами виконання зобов’язань.

Ще з часів колишнього Радянського Союзу в юридичній науці досить глибоко досліджувались питання про перелік та співвідношення цих принципів. Зокрема, до них відносили: принцип реального виконання, принцип належного виконання, принцип взаємного співробітництва, принцип економічності. При цьому, найбільш дискусійна була і залишається проблема співвідношення принципів належного та реального виконання.

З цього приводу в літературі було висловлено три основні точки зору: 1) реальне виконання є однією зі складових належного виконання (( Краснов Н.И. Реальное исполнение договорных обязательств между социалистическими организациями / Краснов Н.И. – М.: Госюриздат, 1959. – С. 16. )); належне виконання э частиною реального виконання (( Венедиктов А. В. Гражданско-правовая охрана социалистической собственности в СССР / Венедиктов А. В. – М.; Л.: Изд-во АН СССР, 1954. –  С.164. )). Автором третьої точки зору є О. С. Иоффе, який вважає, що принцип реального виконання – це загальне правило, згідно з яким зобов’язання має бути виконане у тому вигляді, в якому воно визначене законом або договором. (( Иоффе О.С. Обязательственное право / Иоффе О.С. – М.: Юрид. Лит., 1975. – С. 237. ))

На наш погляд, слід погодитись з тими авторами, які вважають, що реальне виконання і належне виконання – різні явища. У першому випадку виражена сутність виконання як вчинення певної дії, а у другому – якісна характеристика дії.

Виконання договору банківського вкладу розпочинається з наступного дня після внесення суми вкладу.

Договір банківського вкладу має бути виконаний у тому вигляді який визначили сторони. Також, договір банківського вкладу повинен виконуватись належним чином відповідно до умов договору та вимог законодавства.

Предметом виконання як невід’ємний елемент виконання договору є ті конкретні суб’єктивні права і конкретні юридичні обов’язки, для набуття, здійснення і виконання яких конкретні суб’єкти права вступають в конкретні правовідносини і відповідно до вимог норми права, що реалізується, вчиняють належні правомірні дії. (( Общая теория права и государства: Учебник для юридических вузов и факультетов / Нерсесянц В. С. – М.: ИНФРА-М, ИЗДАТЕЛЬСКИЙ ДОМ, НОРМА, 1999 г. – С. 503-504. ))

Таким чином за договором банківського вкладу (депозиту) одна сторона (банк), що прийняла від другої сторони (вкладника) або для неї грошову суму (вклад), що надійшла, зобов’язується виплачувати вкладникові таку суму та проценти на неї або дохід в іншій формі на умовах та в порядку, встановлених договором.

Предметом зобов’язання в даному випадку є обов’язок банку виплатити суму вкладу з нарахованими процентами.

Сторони в договорі можуть передбачити додаткові умови, наприклад, щодо регулярного повідомлення про стан вкладного рахунку. В цьому випадку договір вважатиметься змішаним і до умов, що встановлюють договірні відносини, які є відмінними за юридичною природою від договору банківського вкладу потрібно застосовувати положення цивільного законодавства, які врегульовують саме ці відносини. Отже в будь-якому разі договір залишатиметься одностороннім в частині врегулювання договірних відносин банківського вкладу.

Виконання договору має здійснюватись належними сторонами, тобто банком і вкладником за договором.

Як випливає з ч.1 ст. 527 Цивільного кодексу України, виконання зобов’язання належними сторонами слід розглядати як:

–         виконання зобов’язання належній особі і

–         виконання зобов’язання належною особою.

Договір банківського вкладу виконується за місцем його укладення, тобто для того щоб одержати суму вкладу з нарахованими процентами потрібно звернутись в банківську філію, в якій укладено договір банківського вкладу, що досить часто є незручним. В будь-якому разі вказана норма суперечить законодавству, так як філія не є окремою юридичною особою, а отже вкладник вступає в договірні правовідносини з банком, а не з філією. Потрібно на законодавчому рівні визначити, що вклад може бути повернуто в будь-якій філії банку з яким укладено договір.

На сьогоднішній день виникають проблеми з виконанням договору банківського вкладу після його розірвання чи настання строку виконання.

Наглядною є ситуація з ПАТ «Західінкомбанк», в якому протягом 2009 року – лютого 2010 року введено тимчасову адміністрацію, а на сьогоднішній день, узаконено невиконання банком взятих на себе зобов’язань. Так, ухвалою Господарського суду м.Києва від 12.02.10 по справі №6/104 за за позовом ВАТ «Не диверсифікований закритий венчурний корпоративний інвестиційний фонд «Інноваційні стратегії»» до Національного банку України за участю третьої особи, що не заявляє самостійних вимог на предмет спору ПАТ «Західінкомбанк» про спонукання до виконання умов договору – застосовано заходи до забезпечення позову, а саме:

1. Заборонено Національному банку України та іншим особам вчиняти дії щодо задоволення вимог кредиторів ПАТ «Західінкомбанк», які пов’язані  зі стягненням на підставі виконавчих документів та інших документів, за якими здійснюється стягнення.

2. Заборонено Національному банку України та іншим особам вжиття заходів, спрямованих на забезпечення стягнення, на підставі виконавчих документів та інших документів, за якими здійснюється стягнення, відповідно до законодавства України, в тому числі списання грошових коштів з кореспондентських рахунків ПАТ «Західінкомбанк», стягнення неустойки (штрафів, пені), інших фінансових (економічних) санкцій за невиконання зобов’язань перед кредиторами та зобов’язань щодо сплати податків і зборів (обов’язкових платежів), крім зобов’язань у межах лімітів, установлених органами управління ПАТ «Західінкомбанк». (( Ухвала Господарського суду м. Києва №6/104 від 12.02.10. – Архів прокуратури м. Луцька. ))

Вказана ухвала на сьогодні є чинною, і це унеможливлює вчинення дій органами ДВС, за зведеним виконавчим провадженням, щодо стягнення з ПАТ «Західінкомбанк» грошових коштів колишнім вкладникам.

В Україні створений та діє Фонд гарантування вкладів фізичних осіб, правовий режим якого визначається законом, який фактично гарантує виконання банком зобов’язань взятих за договором банківського вкладу.

У разі розміщення вкладником в одному банку — учаснику (тимчасовому учаснику) Фонду кількох вкладів, Фонд гарантує відшкодування коштів за такими вкладами, включаючи відсотки, у розмірі загальної суми вкладів за станом на день настання недоступності вкладів, але не більше розміру, встановленого законодавством. Вклади, розмір яких становить менше ніж 1 гривня, не підлягають відшкодуванню. Відшкодування вкладів в іноземній валюті відбувається в національній валюті України після перерахування суми вкладу за офіційним (обмінним) курсом Національного банку України на день настання недоступності вкладів.

Фонд не відшкодовує гарантованої суми за вкладами, розміщеними:

— членами наглядової ради, ради директорів і ревізійної комісії банку, вклади в якому є недоступними;

— працівниками незалежних аудиторських фірм (аудиторами), які здійснювали аудиторські перевірки банку протягом останніх трьох років;

— акціонерами, частка яких перевищує 10 відсотків статутного капіталу банку;

— третіми особами, які діють від імені зазначених вище вкладників;

— вкладниками, які на індивідуальній основі отримують від банку пільгові відсотки та мають фінансові привілеї, що призвели до погіршення фінансового стану банку;

— вкладниками, які не ідентифіковані ліквідаційною комісією.

Під вкладом (депозитом), на які поширюються гарантії законодавства, розуміються кошти в готівковій або безготівковій формі у валюті України або в іноземній валюті, які відповідно до законодавства України розміщені вкладником на договірних засадах на визначений строк зберігання або без зазначення такого строку на іменних рахунках у банку — учаснику (тимчасовому учаснику) Фонду гарантування вкладів фізичних осіб, чи залучені таким банком у формі випуску (емісії) іменних ощадних (депозитних) сертифікатів і підлягають виплаті вкладнику відповідно до законодавства України та умов договору. Фонд гарантування вкладів фізичних осіб відшкодовує вклади, розміщені на рахунках, що не використовуються вкладником для здійснення підприємницької діяльності. Фонд відшкодовує вклади лише фізичних осіб.

Підставою для відшкодування Фондом вкладів є їх недоступність, тобто неможливість одержання вкладу вкладником відповідно до умов договору, яка настає з дня призначення ліквідатора банку — учасника (тимчасового учасника) Фонду гарантування вкладів фізичних осіб.

Через особливо ризиковий характер договорів банківського вкладу досить часто є неможливим виконання банком взятих на себе зобов’язань, що є порушенням принципів належного і реального виконання та передбачає відповідальність.

Отже, договір банківського вкладу повинен виконуватись відповідно до  принципів виконання зобов’язань і у разі невиконання чи неналежного виконання договору має бути передбачена цивільно-правова відповідальність.

Так, моментом виконання договору банківського вкладу є момент виплати вкладнику вкладу з нарахованими процентами, однак досить часто саме на стадії виплати вкладу з нарахованими процентами виникають проблеми.

In this paper the evolution istoychna construction contracts, its main stages, as well as factors that somehow influenced the development of construction contracts as the legal regulator in the construction sector.

В дореволюційні часи в Україні, Росії наряду з іншими державами, підрядні відносини в області будівництва не набули розвитку. Якщо не брати до уваги «казенного підряду», то підрядними на будівництво визнавались відносини, об’єктом яких була індивідуальна праця (пізніше було виділено трудовий договір).

Метою дослідження є встановлення основних етапів розвитку договору будівельного підряду, а також встановлення певних закономірних особливостей еволюції договору будівельного підряду.

Розвиток підрядних відносин на будівництво в післявоєнний період, пройшов декілька етапів.

Спочатку  було прийнято Декрет СНК СРСР від 1 грудня 1919 р. В ньому мало місце досить неоднозначне відношення до будівництва як до виду діяльності, в чому законодавець бачив те проти чого була направлена революція, – приватне господарювання і приватний ринок. Як наслідок будівельний підряд підлягав особливому контролю з боку держави. З цією метою було встановлено, що про укладення кожного договору підряду, предметом якого було проведення будівництва і пов’язаних з ним робіт, незалежно від того хто уклав договір потрібно було повідомляти в фінансові органи. (( Чибиряев С. А. История государства и права России: Учебник для вузов. – М.: 1998 г. С. 341 ))

Через деякий час Постановою СТО від 24 жовтня 1920 р. державним підприємствам і установам, а також громадським організаціям взагалі заборонили вступати в підрядні відносини; при цьому всі укладені договори оголошувались з 1 січня 1921 року анульованими. Це означало, що проводити будівництво можна було лише «своїми силами». Так «підрядний» спосіб був витіснений «господарюючим», який як підкреслював І. Л Брауде, зводився до того, що «капітальне будівництво проводиться для власних потреб, своїми засобами». (( Брауде И.Л. Договоры по капитальному строительству в СССР. – М.: Госюриздат, 1952. С. 102. )) В результаті єдиним замовником в області будівництва, на основі договору підряду на будівництво, залишалась держава, а саме казна.

З прийняттям Цивільного кодексу 1922 року, підрядні відносини було врегульовано в главі 7 («Підряд»). Але як було зазначено в ст 235 ЦК СРСР 1922 р., що за межами Кодексу діє спеціальний акт, який врегульовував підрядні відносини, в яких замовником виступали державні організації від імені держави. Мається на увазі Положення о государственных подрядах и поставках. (( Цивільний кодекс УРСР від 16 грудня 1922 року. – К., 1950 ))

Особливий інтерес щодо будівельного підряду почав проявлятись головним чином в 20 – 30-х рр., коли стала очедною неможливість реалізації великих планів тогочасної «совєтскої» держави, щодо розбудови могутньої наддержави. В цих умовах активно почали створюватись спеціалізовані державні будівельні підприємства відповідно до Постанови СНК СРСР від 1 червня 1928 р. (( Постанова Раднаркому СРСР «О мерах к упорядочению капитального строительства промышленности и электрохозяйства» від 01 червня 1928 року ))

Новий етап в розвитку законодавства в відповідній сфері був пов’язаний з Постановою ЦК ВКП (б) і Ради Міністрів СРСР від 11 лютого 1936 р. Цим актом було проголошено перехід на підрядний спосіб ведення будівельних робіт. Відповідно визначалось, що вказаний спосіб найкращим чином забезпечує створення і подальший розвиток крупної будівельної індустрії, яка буде базуватись на новітніх технологіях і професіональних кадрах. Саме з цих міркувань створювались будівельні трести, які повинні були замінити собою будівельні підрозділи, що існували на промислових підприємствах.

Виникла потреба в розробці кодифікованих актів, які б регулювали відносини, що вилились в осбливу галузь – будівництво. Відтак було прийнято Правила про договори підряду на капітальне будівництво та Правила фінансування будівництва Промбанком СРСР. Так, перші Правила про договори підряду на капітальне будівництво були затверджені 26 лютого 1938 р., другі – 24 серпня 1955 р., треті – 24 грудня 1969 р. Ці акти регулювали значну частину підрядних відносин, на основі принципів «соціалістічєского хозяйствованія». Як наслідок спеціальні акти маючи політичний підтекст витіснили загальні статті ЦК про підряд (( М. И. Брагинский, В. В. Витрянский // Договорное право. Книга третья, Договоры о выполнении работ и оказании услуг. – М.: Статут, 2001-2002. – С. 250 . )).

Поняття капітального будівництва (капитального строительства) згідно з тлумачним словником тих часів означає: капітальне (капитальное) – дорогий, той що має велику грошову вартість; будівництво (строительство) – будувати, здійснювати будівництво чого-небудь. (( Толковый словарь русского языка / Под ред. Д.Н. Ушакова. Т. I. М., 1935. С. 1311, а также: Т. IV. 1939. С. 562. ))

На сьогоднішній день поняття капітального будівництва відповідно до постанови Кабінету Міністрів України «Про затвердження Порядку державного фінансування капітального будівництва» від 27 грудня 2001 р. визнається процес створення нових, а також розширення, реконструкція, технічне переоснащення діючих підприємств, об’єктів виробничого і невиробничого призначення, пускових комплексів (з урахуванням проектних робіт, проведення торгів (тендерів) у будівництві, консервації, розконсервації об’єктів, утримання дирекцій підприємств, що будуються, а також придбання технологічного обладнання,  що не входить до кошторису об’єктів).

В 30 – 40-х роках поняття капітального будівництва мало специфічне значення. Це були відносини між державними, а також між державними і кооперативними організаціями щодо виконання робіт, які фінансувались з бюджету. Ці відносини базувались на обов’язкові для кожної сторони планові акти, а самі роботи предбачали дуже суворий державний контроль: контроль за початком, перебігом і здачею робіт щодо будівництва. В результаті в області капітального будівництва склався жорсткий організаційно-правовий режим.

Так, в Правилах 1938 р. закріплено положення про те, що підрядні договори укладались на будівництво, яке включено в титульні списки. На кожен рік будівництва обов’язково укладались  річні договори за кошторисними цінами з врахуванням затвердженого розміру зниження вартості будівництва.

Матеріально-технічне забезпечення забезпечувалось спеціально створеними фондами згідно з дорученням і правами на отримання ресурсів.

Затверджені в той час Правила фінансування будівництва передбачали, що Промисловий банк СРСР, який безпосередньо акумулював передбачені для всього будівництва коштів, був зобов’язаний здійснювати перевірку підрядних договорів. Якщо було виявлено грубі порушення, то банк припиняв фінансування.

Зміна умов договору мала місце тільки у випадку зміни міністерствами і відомствами СРСР і Радами Міністрів союзних республік затверджених річних планів капітального будівництва.

Також в цей період мало місце превалювання адміністративних актів над договорами, на основі яких виникали правовідносини між Підрядником і Замовником. Так, був створений Урядом СРСР, а пізніше відповідним міністерством, обов’язковий для сторін Типовий генеральний і Типовий річний договори підряду. Типові договори не містили жодної умови, щодо яких сторони повинні були б дійти згоди. Вся суть зводилась до того, що сторони лише заповнювали графи і тим самим вказували на те хто укладав договір, що є предметом договору, яка ціна договору. (( Барышев М.И. Правовые вопросы капитального строительства в СССР. М.: Госюриздат, 1958. С. 61. ))

Останні Правила фінансування будівництва затверджені Постановою Ради Мністрів СРСР від 08 жовтня 1965 р. покладали обов’язок на Будбанк СРСР, який здійснював фінансування по всій державі, здійснювати контроль за будівництвом і був наділений правом застосування найжорсткіших санкцій у разі виявлення порушень

З прийняттям Цивільного кодексу УРСР 1964 р. виникли певні особливості в регулюванні правовідносин щодо будівельного підряду. Так, в кодексі мала місце диференціація між договором підряду і підряду на капітальне будівництво і визначалось що договір підряду і договір на капітальне будівництво – окремі договори. (( Верховна Рада УРСР;  Кодекс України, Закон, Кодекс  вiд 18.07.1963  № 1540-VI ))

Диференціація полягала в суб’єктному складі (в договорі підряду сторонами могли бути будь-які учасники цивільного обороту, а в договорі на капітальне будівництво тільки соціалістичні організації), в предметі договору (за договором підряду це можуть бути будь-які роботи, а за договором підряду на капітальне будівництво лише суворо визначені), в змісті (в договорі підряду мова йшла про виконання робіт на власний ризик, а в договорі підряду на капітальне будівництво обов’язок підрядника полягав в тому, щоб збудувати об’єкт відповідно до проектно-кошторисної документації і відповідальність у разі випадкового знищення чи пошкодження майна накладалась на замовника), також при укладенні договору підряду на капітальне будівництво обов’язковим для сторін був плановий акт.

Саме адміністративні за своєю суттю елементи договору підряду на капітальне будівництво та ряд інших особливостей стали основою для того, щоб визнати, що «договір підряду на капітальне будівництво в соціалістичному праві – це не різновид договору підряду, а особливий договір, самостійний тип договору в системі договорів».

Зі здобуттям Україною незалежності в 1991 р. відбувся поступовий перехід від соціалістичної формації до капіталістичної. Як наслідок роль держави в цивільному обороті як суб’єкта права перестала бути домінуючою, а відтак потребували прегляду основні принципи і законодавчі акти, що зрештою і відбулося з прийняттям Цивільного кодексу України від 16.01.2003 р (( Цивільний кодекс України // Відомості Верховної Ради, 2003, NN 40-44 )).

Отже, в розвитку підрядних правовідносин на будівництво можна виділити близько 5 етапів, які якісно відрізняються один від одного. В переважній більшості основою для становлення законності відігравав принцип доцільності та ідеологічні аспекти, що негативно позначилось на приватно-правових за своєю суттю відносинах. На сьогоднішній день українське цивільне законодавство перебуває на етапі становлення і негативні процеси в економіці держави можуть стати причиною внесення змін в акти, що регулюють будівельний підряд.