The article presents a scientific analysis of doctrinal approaches to the determination of the government as the highest executive authority identified elements of its constitutional and legal status.

Keywords: government, executive power, executive power, constitutional and legal status, the separation of powers.

Relevance of scientific research of the government as supreme body of executive authority is caused by search of optimal model of general government in Ukraine which takes place throughout all period of the state from the time of Ukraine declaration of independence. Taking into account the fact that for the last eleven years Ukraine Constitution acted in three edition. It means that the kind of the republic changed serailly: from presidential-parliament’s to parliament’s-presidential. Such constitutional practice in Ukraine testifies the extreme relevance and strategic necessity to introduct such mechanism of public control at which each of the branches of the government will free execute and obligations entrusted to it. Besides, specified experience is an important element of successful reforming national system’s general government.

Question about the government’s place in the system of executive authorities and the problems of definition of it’s constitutional-legal status were subjects of researches of such domestic and foreign scientists: M. Baglay, M. Beschastnyi, E.Hryhonys, K. Danicheva, I. Dachova, V. Kobrin, O. Krasnohor, M. Lapin, Z. Markova, R. Martyniuk, M. Oslavskiy, M. Rozumnyj, A. Syrota,         Yu. Tikhomirov, V. Shapoval and others.

According to the theory of the state and rights general government is one of the main functions of the state, realisation of which requires presence of organised system’s units of public authority with clearly stated and legislatively determined constitutional-legal status. It is necessary to take into account that in the theory of the state and rights public authority is splitted into three main branches: legislature (authority to pass laws), executive authority (authority to realise and to organise observance of laws) and judicial authority (authority to judge and to penalise defiances of the law). In legal literature it is underlined that the founders of splitting authorities into branches theory were John Lokk and Charles Louis de Montesk’e. The subject of our research is executive authority, which in the most of modern states accounts the system of actuators, which is managed by the government.

In considering context it is necessary to quote the definition of executive authority that is offered by domestic scientist I. Dahova: «executive authority is one of the branches of public authority, the main assignment of which is the organisation of performance of laws and other legal acts, realisation of inside and foreign policy, protection of right and freedom of the person and citizen, is implemented through system constructed on the principle of vertical subordination specially developed and units allocated by the appropriate competence» [2, p. 26]. Other authoritative Ukrainian scientist M. Shapoval defines an executive authority as «the system of the units of public authority carrying out powerful-political and powerful-administrative functions» [6, p. 179].

Specified definitions of executive authority allow to create a conclusion that executive authority being the system of units, necessarily assumes presence of supreme organization which should supply work of other units in this authority branch. Usually such unit is government. In the theory of constitutional law concept «government» is understood as executive authority (mainly it is supreme organization of executive authority) headed either by the head of state or determined official (premier, Head of the Government, chancellor, the chairman of the council or cabinet etc.). However in some countries concept «government» means a higher and common level of general government. For example, English word «government» means all machinery of government and includes both executive, legislative and judicial authority. Respectively, government is all this state-powerful mechanism, based on treatment of this concept by American attorneys. From institutional point of view the government is «joint unit of universal competence, implements an executive and administrative authority in the country» [1, p. 283].

We will note that under executive authority «state organisation is understood as a whole independent structural formation of machinery of state and presents the people organised collective which, acting within competence fixed for it on behalf of state with a view of the decision of tasks facing by the state and society implements functions of executive authority and is allocated for it by state-powerful authorities» [4, p. 149]. Specified treatment concerns both government, and any other executive authority, including local level. As supreme body of executive authority government implements activity directed to perform the laws and operating control by state affairs in various domains of social attitudes. Important government task is supplying of order in the society and protection of citizens rights. In the conditions of democratic state the government should express common interests instead of private, corporate, party or regional.

To government as supreme body of executive authority are entrusted determined state-managerial functions. On this topic Y. Tyhomyrov is giving a definition of executive authorities as the measure of due behaviour of units, their independence in performance of tasks and functions, as expression of particular kind of the decisions and other managerial actions and also offers following classification of functions and executive authorities :

– Managing, when authority «supervises», «directs», «decides», «defines», «asserts»;

– Regulating, where authotity «adjusts», «installs», «supplies»;

– Calculated-analytical, at which authorities «studies» , «develops», «engages in preparation», «considers», «promotes»;

– Organisational –  authorities «will organise», «co-ordinates», «agrees», «instructs», «promotes»;

– Controlling, when authorities «verifies», «hears», «controls» [8, p. 90].

Specified classification of executive authority functions testifies of enough broad audience of functionalities of the government, performance of which accounts the essence of public control. Researchers rightly point that in modern theory of general government became customary  understanding of functions as «leading directions in the executive authorities activity, in which purpose-oriented load of the appropriate branch of public authority and is expressed with which straight volume and the content of state-powerful authorities afforded to the executive authorities» [3, p. 126]. Specified information allows to formulate conclusion that the concept of «authority» and «function» of government should be not identified because of the second concept, that on its content is broader; and authority, in turn, it is legislatively installed by the tools of realisation of functions. In such a manner, functional assignment of the government can be revealed through particular constitutional authorities of such unit that created the element of his constitutional-legal status.

It is worth to note as well that the place of the government in the units system of public authority depends on the form of the board and the model of party system, which developed in particular state and, primarily, depends on his mutual relations:

– With parliament (in states with parliamentary form of the government , as well as in mixed republics the government is formed with participation of the parliament and responsible before it, in presidential republics the government does not bear responsibility before parliament).

– With head of state (in states with parliamentary form of the board , as well as in mixed republics the head of state realises his authorities with the aid of government; in presidential republics government is accountable and subordinated by president).

– With the unit of constitutional jurisdiction (i.e. in what amount government acts should be controlled by constitution, besides exactly the unit of constitutional jurisdiction in disputable cases solves the problem of government competence).

– With political parties (the government in parliamentary republics and monarchies strongly depends on mutual relations with parties presented in the parliament).

Specified elements of functional relations with government reflects first of all quality and potency of system which developed in the state containment and counterweights, indeed as experience of young democracies shows, «non-observance of the principle of division of authorities, absence of effective containment and counterweights system in attitudes of different branches the authorities were and will be factors of contradictions and crises of political authority» [7, p. 64]. And Ukraine is not exception in this context.

We offer to stay further on the question of the structure of constitutional-legal status of the government, because specified question allows to fully reflect place and the role of supreme body of executive authority in the system of general government. Besides, the definition of elements of such status will promote ordering of under study information.

Specialists in the area of Constitutional and Administrative Law agree that category «constitutional-legal status» allows to establish the place of one or another unit in the system of division authorities to show all many-sided nature of interrelations between the units of public authority to allocate the key legal significant specifications of such unit. Therefore, definitely, separate illumination is required both by the category of constitutional-legal status and her making elements, not only to fill the content of constitutional-legal status, but also allow to reveal all parties of functioning of such powerful institution as government.

Domestic scientist A. Syrota, in turn, emphasises «constitutional-legal status» by the determination:  «in spite of various approaches to given definition, distinction of views at concept of this legal phenomenon, all authors are concur that legal status of any subject of legal relations is a reflection and confirming in right of his real, actual status in the system of social attitudes» [7 p. 109]. Therefore, investigating constitutional-legal status any subject of social attitudes (in our case of the government), should be analysed primarily of the norm of organic law of the state, in which legal status of the government, as well as the norms of those legal acts is fixed and is defined which in their content will specify situations of the constitution.

Scientists note as well, that category «constitutional-legal status of the government» serves by the way of generalising and ordering rules of law and allows to generate design (model) including rules of law and practice of their realisation. М. Markov notes that «constitutional status is defined by standard specifications fixed in the Constitution for the subjects of legal relations of one sort (kind) this status is the common. Constitutional-legal status is broader on content than constitutional and includes specifications besides Constitution in the norms of the other sources of constitutional law» [5, p. 5]. So, constitutional-legal status of the government first of all is defined by the norms of Organic law and other laws of the state providing situations that are directly concerned to the government activity. Practice shows that usually in the state passes special constitutional law which defines the key making government activities (for example the Law of Ukraine «On the Cabinet of Ministers of Ukraine», Republic Law Poland «Of Ministerial Council» and other similar), and in other legal acts the concrete definition of government activity is implemented in the appropriate domains of general government.

While analysing constitutional-legal status of the government in the state it is possible to allocate the main making elements of this status, because considering concept is enough wide and requires a proper scientific ordering. Taking into account different aspects in scientific literature under study problems, we offer to attribute to the elements of constitutional-legal status of the government following components:

– Legislation that regulates government activity;

– Order and the principles of the government’s formation;

– Composition and the structure of the government;

– Governmental authorities (its managerial,  standard-setting, supervision competence);

– Interrelations of the government with the other supreme bodies of the authority (in the context with the system containment and counterweights).

From contained it is necessary to conclude that scientifically substantiated specification of offered components of constitutional-legal status will provide a normal and correct understanding about the place of the government in the system of public state control. It is worth to note as well that many scientists justify necessity of introduction to the elements of constitutional-legal status of the government for scientific-doctrinal justification of it’s activity. Such thesis is presented as acceptable for those states, in which constitutional government reforming takes place. At the same time, it is necessary to understand that considering concept includes element «legal», in our opinion testified the primeness of legislative definition, instead of doctrinal.

References:

1. Beschastnyj V. Constitutional (state) law of foreign countries / V. Beschastnyj. – K: Znannya, 2007. – 467 p.

2. Dahova I. The concept of executive power and its place in the state mechanism Ukraine (constitutional aspect) / I. Dahova. // Ukrainian Law. – 2002. – №12. – p. 23–27.

3. Danicheva K. Functions of the Cabinet of Ministers of Ukraine as leading direction of its activities / K. Danicheva. // Law forum. – 2014. – №4.

4. Lapina M. Administrative law: the textbook / M. Lapina. – M, 2009. – 149 p. – (Consultant Plus).

5. Markova Z. The content of the constitutional and legal status of the Prime Minister of Ukraine / Z. Markova. // Journal of the Academy of Advocacy of Ukraine. – 2011. – №12. – p. 1–9.

6. Shapoval V. The constitutional law of foreign countries / V. Shapoval. – K: ArtEk, 1997. – 262 p.

7. Syrota A. Some problems of legal status of government / A. Syrota. // Theoretical and practical problems of the rule of law in Ukraine: materials and abstracts of conference speech. – 1995. – №2. – p. 108–110.

8. Tyhomyrov Yu. Executive power: its strength and weakness / Yu. Tyhomyrov. – M, 1996. – 161 p. – (Formation of the Russian political system).

In the scientific article reveals and examines the historical evolution of the legal institute of the president in Ukraine and the world, deals with theoretical and historical origins Institute President, discusses the genesis of the President similarities in different countries.

Ключові слова: глава держави, президент, державний інститут, державний правитель.

Актуальність теми дослідження обумовлюється перш за все принциповою важливістю посади глави держави. Адже не залежно від особливостей політичної системи та виду республіканської форми правління глава держави завжди є уособленням та представником держави, гарантом конституції, права та свобод людини і громадянина. Тому аналіз конституційно-правового статусу президента є важливим елементом дослідження конституційних основ устрою тієї чи іншої держави.

Наразі існує чимало підходів до дослідження історії становлення інституту глави держави. Деякі науковці стверджують, що поява та розвиток досліджуваного інституту пов’язаний із поступальним розвитком інституту державного правителя, який є предтечею глави держави. Інші стверджують, що вагомою обставиною, яка сприяла зародженню та утвердженні інституту глави держави стала Епоха Відродження – період, коли з’явилися світські політичні доктрини і виникла ідея відокремленої від суспільства держави. На нашу думку, доцільним для дослідження історії становлення інституту глави держави є інтегральний підхід, який буде враховувати більшість позицій та підходів науковців, а також наявні історичні факти та обставини.

Говорячи про інститут державного правителя, більшість конституціоналістів стверджують, що цей інститут розвивався протягом трьох етапів (архаїчно-законодавчого, договірного та конституційного) та став тим підґрунтям, на основі якого виріс інститут глави держави [17, C.5]. При цьому інститут глави держави виник саме на останньому етапі – конституційному, і тому фактично може вважатися однією з рис конституційної державності, яка, за словами доктора Сунь Ятсена, на початку ХХ століття знаменувала собою вершину політичної думки: «…відомо, що протягом останніх ста-двохсот років розвиток політичної думки в світі йшов у бік конституційного правління» [15, C. 642].

Що ж стосується Епохи відродження, то, як було зазначено вище, саме в цей період вперше починає розділятися суспільство і держава, як організація, що займається управлінням суспільними справами. Так, основоположник державного суверенітету Жан Боден висунув ідею, що держава – це «…здійснення суверенною владою справедливого управління багатьма родинами та тим, що є їх спільною власністю» [4, C. 145]. Відповідно, виділення категорії держави зумовило появу поняття «глава держави», тобто той, хто її очолює.

Загалом, становлення і розвиток досліджуваного політично-правового інституту починається в кінці ХVIII століття. Причому необхідно зазначити, що в кінці ХVIII століття почався формуватися інститут глави держави саме в сучасному розумінні цієї категорії, безумовно, що історично-правові витоки та політичні ідеї глави держави сягають тисяч років і, як вже зазначалося, пов’язані зі становленням держави. Принагідно зазначимо, що перші держави в історії людства з’явилися на території стародавнього сходу [12, C. 55].

Важливою ознакою інституту глави держави це одноособовість правління; як нам відомо, інститут одноособового правителя зародився ще у перших державних формуваннях. В силу того, що основними «функціями» первісної держави було ведення війни (агресивної чи оборонної не важливо), перші держави, які виникали на стародавньому сході, здебільшого існували у двох різновидах: східна деспотія та розвинена елітарна (військова) демократія [10, C.143]. В умовах східної деспотії (Єгипет, Вавилон, Китай, Ассирія, Персія) правитель держави (деспот) ставав уособленням держави і проголошувався Богом. В умовах розвиненої елітарної демократії (арії, євреї, хети, яванці, а потім – германські та слов’янські союзи племен) правитель держави здебільшого був, так би мовити, першим серед рівних. Йменувалися такі ранні правителі переважно вождь або цар. Існували також чисто автохтонні назви: фараон (пераа), візир, каган тощо.

Сутність посади та функції правителя стародавньої держави є схожими із сучасним главою держави, хоча їх ідейно-правовий та політичний зміст цілком відрізняється. Зокрема, важливою ознакою тогочасного правителя була його богообраність, тобто владу правитель отримував безпосередньо від бога (причому не залежно від особливостей проповідуваної релігії в державі). Пізніше, ідеї божественності правителя втілилися у працях середньовічних мислителів, зокрема, Фоми Аквінського, Аврелія Августина, Жозефа де Местра та інших.

З появою нових держав та укрупненням вже існуючих, інститут правителя (глави держави) закріпився практично у всіх тогочасних країнах. Беззаперечним є той факт, що більшість таких правителів володіли необмеженою владою (були монархами), у переважній більшості були наділені судовими повноваженнями (причому, як найвища судова інстанція), а посада передавалася у спадок.

Важливою для дослідження особливістю правового статусу тогочасних правителів була відсутність чіткого правового регулювання статусу правителя; для держав досліджуваного періоду (до кінця XVIII століття) ще не була відома конституція, чи подібний правовий акт, який би встановив та врегулював статус правителя. Саме тому і вважається, що інститут глави держави, у сучасному розумінні, почав зароджуватися лише у конституційний період становлення держави. Раніше статус правителя визначався у кращому випадку традиціями або іншими писемними джерелами, які не мали правого змісту та значення.

Більшість писемних правових джерел того часу (наприклад Закони Хаммурапі, дигести, варварські правди тощо) якщо і передбачали згадку про правителя, то вона була лише дотичною та жодним чином не визначала правового статусу правителя. Такі нормативно-правові акти існували в рамках першого етапу розвитку законодавства про статус правителя держави, що, на нашу думку, можна назвати архаїчно-законодавчим. Такий термін можна пояснити перш за все наявністю самих законів, де тим чи іншим чином фіксувалися права, прерогативи й обов’язки правителя держави [16, C. 120].

Варто зазначити, що з утворенням франкської держави з’явилися акти королів, що певним чином регулювали окремі аспекти статусу правителя держави, хоча вони не були досконалими та стверджували необмежену владу монарха, адже він сам міг визначати, які повноваження йому потрібні та який механізм їх виконання є найбільш зручним для нього.

Загалом, на появу інституту глави держави істотно вплинула Епоха Відродження, коли вперше у свідомості мислителів починає розділятися суспільство і держава як організація, що займається управлінням суспільними справами. Як приклад можна згадати основоположника теорії державного суверенітету Жана Бодена, котрий свого часу висунув ідею, що держава – це «…здійснення суверенною владою справедливого управління багатьма родинами та тим, що є їх спільною власністю» [4, C. 148]. Таким чином, політично-правова думка поступово йшла до демократичних державницьких ідей, які і визначили особливості глави держави у сучасному розумінні.

Безумовно, що сьогодні інститут президентства став атрибутом республіканської форми правління і однією з ознак демократичного ладу, хоча історично глава держави символізував авторитаризм та всевладдя. У 1789 році першим президентом США, і, фактично, першим президентом в світі, був обраний Джордж Вашингтон. На нашу думку, саме 1789 рік повинен вважатися відправною точкою у становленні інституту глави держави у сучасному розумінні. Вже у першій половині XIX століття інститут президентства почав стрімко розвиватися в країнах Латинської Америки. Першими президентами (главами держав) в Європі стали в 1848 році Луї Наполеон Бонапарт у Франції та Й. Фурер у Швейцарії. В Азії першим президентом став в 1911 році Сунь Ятсен в Китаї, в 1923 році – Мустафа Кемаль (Ататюрк) в Туреччині. В Африці в 1847 році перший президент очолив Ліберію. У наш час президенти очолюють багато держав світу, що свідчить про історичну та конституційно-правову доцільність існування такого інституту як глава держави.

В Україні інститут глави держави (президента) розвивався власним (автохтонним) шляхом. Причому, такий розвиток бере свої витоки ще з часів козацтва. Офіційно гетьман як своєрідний «правитель української держави» з’явився після 1576 року, коли король Речі Посполитої Стефан Баторій дав запорізькому війську «конституцію та привілеї» і вперше назвав Остафія Ружинського «Гетьманом Запорізьким» з наданням йому атрибутів гетьманської влади [8, C. 42].

Варто зазначити, що у козацькій державі існували певні елементи республіканської форми правління: керівник (гетьман) обирався безпосередньо народом. Відомий французький мандрівник інженер Гійом Левассер де Боплан описував порядок виборів гетьманів запорізьких козаків: «Ось як відбуваються вибори ватажка: збираються усі старі полковники та діди, що користуються найбільшою шаною серед козаків, кожен висловлюється на користь того, кого вважає найбільш здібним, і той, хто отримує найбільшу кількість голосів визнається обраним. Якщо той, хто обирається, з неохотою отримує цю посаду, відмовляючись неспроможністю та негідністю або посилається на малий досвід, це анітрохи йому не допомагає; йому відповідають, що, скоріше за все, він дійсно є не гідним такої честі і відразу ж убивають його на місці, немов зрадника, хоча у даному випадку вони самі вчиняють зраду… Якщо ж обраний козак бере собі звання начальника, він дякує зібранню за честь, хоча сам він і визнає себе негідним її і нездатним до заняття такої значної посади; однак він обіцяє, що своєю працею та піклуванням спробує зробитися гідним честі служити усім взагалі і кожному окремо і що життя його завжди буде присвячене служінню своїм братам (так вони називають одне одного). При цих словах усі аплодують йому з криками: Vivat! Vivat! Потім кожен підходить у посадовому порядку і кланяється йому, а начальник тисне йому руку, що складає звичайне між ними вітання. Таким є обряд виборів начальника, який часто відбувається серед пустинних степів. Цей начальник, якому вони беззаперечно підкоряються, їхньою мовою називається гетьманом» [5, C. 350].

Показовими правовими документами з точки зору демократичності правового устрою Війська Запорозького є політичний меморіал «Вивід прав України» гетьмана Пилипа Орлика, написаний ним для захисту національних та державних права України, а також «Пакти й конституції законів та вольностей Війська Запорозького», укладені Пилипом Орликом у вигляді договору із виборцями та Військом Запорозьким (народом) 5 квітня 1710 року [9, C. 8]. Той факт, що з середини XVII до середини XVIII століть українську державу (Військо Запорозьке) очолював виборний глава держави – гетьман, свідчить про багатовікову традицію українського державотворення, у тому числі про історичні передумови становлення інституту Президента України у сучасній українській державі.

Безумовно, що активний розвиток демократії та інституту президентства розпочався в десятих роках ХХ століття. Такий розвиток відбувався у бурхливих наукових та політичних дискусіях нових політичних організації та партій, які в більшості у своїх програмних документах ставили своєю метою побудову республіки в Україні.

Вперше ідея запровадження інституту глави держави знайшла відображення в програмних документах перших політичних партій кінця ХІХ – початку ХХ століття (Революційна українська партія, Українська радикальна партія, Українська демократична партія тощо). Умовно ці партії можна розділити на дві групи: ті, що підтримували монархічну форму правління, і ті, що вважали необхідним встановлення республіканської форми правління.

До перших українських політичних партій початку ХХ століття, які у своїх програмних документах вказували на необхідність запровадження республіканської форми правління з наявністю інституту глави держави, можна віднести створену в кінці 1905 року Українську партію соціалістів-федералістів. Програма цієї партії передбачала, що функції глави держави (президента) мали виконувати «по черзі члени Високої Державної влади протягом одного року кожний» [19, C. 137].

Цікавими для аналізу є положення конституційного проекту Михайла Драгоманова «Вольний Союз – Вільна Спілка» (Проект заснування Статуту українського суспільства). Зокрема, у цьому документі задекларована посада «Глава держави», який «може бути спадковим Імператором, рівно як і обраний на строк Голова Всеросійського Державного Союзу» [6, C. 53]. Хоча таке формулювання є нечітким, проте свідчить про ідею необхідності існування та функціонування глави держави.

Вперше в українській політичній та правовій думці термін «президент» був використаний у Проекті «Основного закону «Самостійної України» спілки народу українського», який був утворений групою членів Української народної партії у 1905 році. У статті 34 зазначеного проекту зазначалося, що «Презідентові Всеукраїнської Спілки належить ся власть виконавча, як се основним законом є установлено» [13]. Крім цього, проект встановлював, що «першим громадянином є презідент Всеукраїнської спілки (ст. 62) … Презідент вибираєть ся усім народом українським через плебісцит на 6 років (ст. 63) … Особа президента є недоторкана … презідент є головний вожд війська і флоти, а також виконавчих органів. Він призначає відповідних урядників і достойників. Як бачимо, досліджуваний нами документ містить досить чітке та прогресивне на той час визначення конституційно-правового статусу президента. Головною особливістю цього проекту є сильна президентська влада, а сам президент визначається як керуючий виконавчою владою (своєрідне поєднання повноважень глави держави та голови уряду).

Досліджені нами українські політично-правові ідеї щодо інституту глави держави у 1917-1922 роках вперше отримали можливість практичного застосування, адже Українська революція, яка розпочалась на початку 1917 року і тривала до 1922 року, стала важливим історичним та правовим етапом українського державотворення. Хоча національна революція у кінці-кінців програла (була встановлена більшовицька влада на території України), значення та її роль важко недооцінити.

За доби Центральної Ради (4 (17) березня 1917 року – 29 квітня 1918 року) інститут глави держави не передбачався. Проте до питання інституту президентства вперше звернувся М. С. Грушевський, який в проекті Конституції УНР передбачав, що обраний голова всенародними зборами є главою Української Республіки, тобто займає місце президента. До його функцій входило представлення України у відносинах з іншими державами, виконання інших функцій пов’язаних з представництвом республіки. Останній варіант доопрацьовувався комісією і в ньому вже було вилучено положення про інститут президентства.

Навіть у проекті Конституції Української народної республіки (Статут про деревний устрій, права і вольности УНР), який був ухвалений на останньому засіданні Центральної Ради 29 квітня 1918 року проте так і не набрав чинності, не містилося жодних згадок про посаду глави держави. Тому варто наголосити на помилковості твердження, що Михайло Грушевський є першим президентом України. Він хоча і був національним лідером, проте не був главою держави.

Одразу після державного перевороту та повалення Центральної Ради у ніч з 28 на 29 квітня 1918 року та приходу до влади Павла Скоропадського були прийняті «Закони про тимчасовий державний устрій України», один з яких було призначено гетьманській владі. Так, зокрема «Законами…» передбачалося, що: «Влада управління належить виключно до Гетьмана України в межах всієї Української Держави». При цьому, «Гетьман стверджує закони і без його санкцій ніякий закон не може мати сили». Крім того проголошувалось, що гетьман є «…вищий керівничий всіх зносин Української Держави з закордонними» та «…Верховний Воєвода Української Армії і Фльоти» [7, C. 62].

14 грудня 1918 року Українська держава очолювана гетьманом Скоропадським перестала існувати. На її місці постала відроджена Українська народна республіка, яку очолювала Директорія – революційний орган з диктаторськими правами, який обіймав законодавчу, виконавчу та судову владу. За час існування Директорії посада глави держави так і не була заснована, хоча у Проекті урядової Комісії по виробленню Конституції Української держави, який мав назву «Основний державний Закон Української Народної Республіки» був передбачений цілий розділ: «V. Голова Держави». В ньому, зокрема, зазначалося, що «Верховна виконавча влада знаходиться в руках Голови Держави і Ради Міністрів … Голова Держави має вищий догляд за законностю урядування … Головою Української Держави може бути кожний громадянин українського походження, православної віри, не молодший 35 років, що має всі права цивільні та політичні….» [18]. Загалом, зазначений проект мав 14 артикулів (статей) присвячених статусу Голови Держави та був досить прогресивним документом свого часу.

9 листопада 1918 року Українська Національна Рада оголосила Західну Україну суверенною Західноукраїнською Народною Республікою (ЗУНР). Це було перше українське державне утворення яке очолив президент. 13 листопада 1918 року Українською Національною Радою було затверджено Конституційні основи новоствореної держави – «Тимчасовий основний закон про державну самостійність українських земель колишньої Австро-Угорської монархії», де були накреслені головні принципи державного ладу. Згідно положень зазначеного акту, верховна влада належала УН Раді, а виділ на чолі з Президентом репрезентував ЗУНР назовні і здійснював важливі функції суверенності (затвердження й оголошення законів, відкликання членів Державного Секретаріату тощо).

З початком воєнних дій у січні 1922 року (українсько-польська війна) уряд ЗУНР передав свої повноваження Президентові УН Ради Євгену Петрушевичу як диктаторові, що мав право здійснювати всю військову та цивільну владу. Варто зазначити, що саме Євген Петрушевич повинен вважатися перший президентом України, адже лише він з поміж інших політичних та державних діячів минулого носив звання «Президент».

Після 1922 року розвиток інституту президентства та відповідно форми державного правління в радянський період пов`язаний з перебуванням України у складі СРСР. Тому фактично, до 1990 року розвиток інституту глави держави в Україні був припинений, адже офіційна радянська доктрина визнавала інститут президентства буржуазним, та таким, що суперечить принципу народовладдя.

Проте 15 березня 1990 року третій позачерговий з’їзд народних депутатів СРСР обрав Михайла Горбачова Президентом СРСР, попередньо внісши відповідні зміни до Конституції СРСР [3]. Михайло Горбачов був першим та останнім Президентом СРСР, який відбув на посаді Президента менше ніж третина встановленого строку. Цей досвід, по суті, не має важливого значення для становлення інституту Президента України, адже Президент СРСР – досить неоднозначна, а за змістом – декларативна посада, яка мала стати фіктивним атрибутом псевдо демократичності загниваючого Радянського Союзу.

Цікаво зазначити, що М. Горбачов тривалий період не сприймав ідеї запровадження інституту президента, висловлювався за збереження практики радянської системи. Показово, що ще влітку 1989 року, коли з цією пропозицією привселюдно виступив академік А. Сахаров, генсек її відхилив, а за ним йшла і партійна більшість народних депутатів СРСР [11, C. 100].

Інститут президента в його сучасному розумінні почав відроджуватись у нашій державі в 1991 році. 25 червня 1991 року Верховна Рада УРСР ухвалила постанову «Про вибори Президента Української РСР», у пункті першому якої визнала «за доцільне заснувати посаду Президента Української РСР». У цій постанові передбачалось також, що вибори Президента Української РСР мають відбутися в 1991 році.

Новий поштовх для розвитку інституту глави держави дало проголошення Незалежності України 24 серпня 1991 року. Перші в історії незалежної України всенародні вибори Президента України відбулися 1 грудня 1991 року одночасно із всеукраїнським референдумом на підтвердження Декларації про державний суверенітет України. Ці вибори стали подією, з якої, власне, й почала відлік історія сучасного інституту президентства в Україні.

Проте, конституювання інституту президентства на цьому не закінчилося. Якщо звернутись до питань формування як теоретичних, так і практичних засад функціонування досліджуваного інституту, то можна побачити, що їх вирішенню сприяла розробка Конституції, тобто конституційний процес 1991-1996 року.

Найбільшою проблемою на шляху формування конституційних положень, що визначають статус Президента України, став, безумовно, обсяг повноважень глави держави. Проте до 1996 року був знайдений компроміс і Україна 28 червня 1996 року отримала свою Конституцію, яка визначила конституційно-правовий статус Президента України. Основним Законом України була встановлена президентсько-парламентська республіка.

Під час політичної кризи 2004 року та подій «Помаранчевої революції» Верховна Рада України з метою виходу із кризи 8 грудня 2004 року прийняла зміни до Конституції України, які суттєво обмежили повноваження Президента України, зменшили його вплив на Кабінет Міністрів України, відповідно розширивши повноваження Верховної Ради України у сфері контролю за виконавчою владою, таким чином перетворивши Україну на парламентсько-президентську республіку [14, C. 33].

Згодом, зазначені зміни були визнані Конституційним Судом України недійсними [20], і Україна знову повернулась до редакції Конституції України 1996 року. Проте події Революції гідності у листопаді 2013 – березні 2014 року змусили Україну переглянути положення Основного Закону, що визначають конституційно-правовий статус Президента України. Так 21 лютого 2014 року Верховна Рада України прийняла Закон України «Про відновлення дії окремих положень Конституції України» [2], яким фактично Україна була повернута до парламентсько-президентської форми правління.

Загалом, історія становлення інституту глави держави в України свідчить про складність та довготривалість цього процесу. Крім цього, постійні політичні кризи, пов’язані зі статусом Президента України, призводять до періодичних переглядів Конституції України, що свідчить про падіння авторитетності Основного Закону нашої держави та необхідність реформування досліджуваного інституту.

Список використаних джерел та літератури:

1. Конституція України від 28 червня 1996 року // Відомості Верховної Ради України. – 1996. – № 30. – Ст. 141.

2. Про відновлення дії окремих положень Конституції України : Закон України від 21 лютого 2014 року // Відомості Верховної Ради України. – 2014. – № 11. – Ст. 143.

3. Об учреждении поста Президента СССР и внесении изменений и дополнений в Конституцию (Основной Закон) СССР : Закон СССР от 14 марта 1990 года // Ведомости ВС СССР. – 1990. – № 12. – Ст. 189.

4. Боден Ж. Шесть книг о государстве / Ж. Боден // Антология мировой философии : в 4 т. / Т. 2. Европейская философия от эпохи Возрождения по эпоху Просвещения. – М. : Мысль, 1970. – С. 144-147.

5. Боплан Описание Украины и реки Борисфена, в просторечье именуемого Непр или Днепр, от Киева до моря, в которое эта река впадает / Боплан // Чтоб вовек едины были. Век XVII / Сост. Я. Д. Исаевич. – М. : Молодая гвардия, 1987. – С. 350-

6. Дагоманов М. «Вольный союзъ» – «Вільна спілка». – Женева: «Громады», 1884. – 110 с.

7. Закони про тимчасовий державний устрій України // Конституції і конституційні акти України. Історія і сучасність / [упоряд. І. О. Кресіна ; ред. Ю. С. Шемшученко]. – К. : Ін-т держави і права ім. В. М. Корецького НАН України, 2001. – С. 62-66.

8. Зозуля О. І. Конституційне регулювання правового статусу Президента України як глави держави / О. І. Зозуля // Університетські наукові записки. – 2009. – № 1 (29). – С. 42-48.

9. Історія української Конституції / упоряд. А. Г. Слюсаренко, М. В. Томенко. – К. : Право, 1997. – 464 с.

10. Крестовська Н. М. Історія держави і права зарубіжних країн : хрестоматія-практикум / Н. М. Крестовсська. – Х. : Одіссей, 2010. – 488 с.

11. Кудряченко А. И. Институт президентства в Украине: реалии конституционно-правового статуса / А.И. Кудряченко // Государство и право. – 1998. – № – С. 100-110.

12. Лисенков С. Л. Загальна теорія держави і права. Навчальний посібник. – К. : «Юрисконсульт», 2006. – 355 с.

13. Основний закон «Самостійної України» спілки народу українського // Самостійна Україна. – 1905. – 1 вересня. – С. 2.

14. Плахотін Д. С. Внесення змін до Конституції України як засіб легітимації приватно-політичних інтересів владарюючих суб’єктів / Д. С. Плахотін // Студентські наукові записки: серія «Право». – Випуск 1. – Острог: Видавництво НаУОА, 2011. – С. 33-43.

15. Сунь Ятсен. Конституция пяти властей / Сунь Ятсен ; [пер. с кит.] // Сунь Ятсен. Избранные произведения / [отв. ред. С. Л. Тихвинский]. – [2-е изд., исправ. и доп.]. – М. : Наука, 1985. – С. 641

16. Сухонос В. В. Інститут глави держави в конституційному праві : монографія / В. В. Сухонос. – Суми ДВНЗ “УАБС НБУ”, 2011. – 339 с.

17. Сухонос В. В. Інститут глави держави: історія становлення і розвитку / В. В. Сухонос // Правовий вісник Української академії банківської справи. – 2013. – № 1 (8). – С. 3-8..

18. Центральний державний архів вищих органів влади та управління України. – Ф. 1065. – Оп. 2. – Спр. 294.

19. Шатіло В. Інститут глави держави: його місце в українському конституціоналізмі ХІХ – поч. ХХ століття / В. Шатіло // Віче. – 1999. – № 10. – С. 137-144.

20. Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційним поданням 252 народних депутатів України щодо відповідності Конституції України (конституційності) Закону України “Про внесення змін до Конституції України” від 8 грудня 2004 року N 2222-IV (справа про додержання процедури внесення змін до Конституції України від 30 вересня 2010 року // Вісник Конституційного суду України. – 2010. – № 5. – Ст. 36.

Key words: contract, essential contract terms, contract terms, Roman law.

Topicality of the study is due to the fact that the contractual relationship in terms of formation and development of market economic system has a great significance, because numerous commercial and civil relations between business entities and other participants in civil and commercial relations are mediated and settled through contracts. It acts as a kind of public control of such relationships, providing proper legal registration of public relations.

This understanding of the essential contract terms also is not established. Firstly, during administrative relations in Soviet times it was reflected in civil law; the essential terms of the contract are sometimes reduced to acts as routine formalities, having not played a decisive role in the emergence of a genuine initiative in the contract agreement. Secondly, in the current discretionary conditions of civil law, there is the view expressed that some essential conditions, even with their uncertainty in the agreement do not affect its validity, and such notions need a careful theoretical analysis. Thirdly, some researchers have recently formed ‘restrictive’, ‘special’ conditions of the agreement because their ratio of essential terms should be investigated in view of taxonomy of contract terms.

Analyzing the legal nature of material contract terms in civil law, it should be noted that the origins of the essential terms of the contract stem from Roman private law, which, admittedly, is the perfect embodiment of private thoughts of ancient people who inhabited the South-Western part of Europe, Middle East and North Africa. Roman private law concentrated systematic foundations of modern civil law regulating social relations of continental legal system. In addition, it should be noted that the fundamental idea of ​​the Roman contract is relevant for the present, because there have been almost no significant changes that have been implemented into the legal systems of most countries due to the reception of Roman private law.

In Roman private law, according to the national academic specialist in the field of contract law, A. Merezhko, the contract had two main features: agreement (conventio, consensus) and the base in a specific purpose (causa). However, in the 18^th century, causa, as a necessary element of the contract, no longer existed [9, p. 19]. Therefore, consent of the parties was and has remained the main element (sign) of any contract.

In the paragraph 2 of the title 16 “About Agreements” in the second book of Justinian Code, it was noted that the contract is a match of desires of two or more people, and their agreement. This word has conventio common values ​​and concerns of all things on which those who are in business dealings for the conclusion of the transaction agree [4, p. 102]. It follows that in Roman times, the contract was at least a two-way transaction, so there were certain contractual conditions required for its parties.

Even during the Roman era, private law was considered an essential condition of the contract, especially its subject. Depending on the nature, contract could be subject to its performance as well as a thing (as a material object outside world) [11, p. 103]. The contract subject necessitated two basic requirements, ‘opportunity’ and ‘allowability’. The opportunity was provided that the object exists and can be physically provided. This requirement does not offer any answer, for example, a building that was destroyed by fire. Similarly, this requirement did not meet the promised work, which, under certain conditions, was not possible to perform physically, for example, to build a multiple-storey house one day [3, p. 485]. In modern contract law, demand of capabilities is generally ignored and not separately allocated. Obviously, this is due to the fact that the contract parties are governed by a matter of reasonability set out in Art. 3 of the Civil Code of Ukraine, and therefore do not enter into an agreement with the impossible subject [5, p. 54].

Allowability of contract subject provided that the contract provision should not contradict the law or good will of the parties. This provision remains valid today. So, a human being cannot be the subject of contract because it contradicts the Constitution of Ukraine and current criminal law.

Things as subject of the contract, in Roman law were distinguished as individually identified (species) and defined generic (genus) [11, p. 105]. Depending on the type of things, a different order of execution of contracts and the consequences of their breach was assumed. So, if the object was to provide generic way (genus), it was essential to determine their quantity and quality. In this case, the debtor could make their replacement, and provide lender with the specified number of things. In this case, there could be inability to perform as generic things never die, because in case of loss of ancestral things, it could be replaced by another of the same part.

According to Roman lawyers, the contract of the transfer of things specified by generic features, until the debtor did not give the lender a certain amount of a certain kind of things, it had been unknown what kind of property was to be transferred to the lender. In practical terms, this meant that in the event of loss of tribal things, the debtor did not exempt from execution of his duty on the transfer of things [10, p. 129].

Within the obligation to transfer individually specified items (genus limitatum), the object of the obligation was not anything, but the certain thing, unique to its features. On this occasion, it was mentioned that specifying the name or names of slave or estates deprives the definition of a generic nature contract [3, p. 490].

The legal nature and characteristics of individual contracts affect the the subject, and determine its degree of individualization in the contract. Thus, for each type of agreements specific requirements for determining the degree of individualization of things that was their object were established. So, I. Novitskyi wrote that under the contract the loan was always available individually defined thing, since at the end of the contract, the borrower had to return the same thing in integrity [10, p. 127].

Apparently, definition of the generic object and individually identified belongings led to various legal consequences of their destruction or loss. If the individually determined thing was lost, the agreement did not meet the opportunities discussed above, and, as a result, terminated, there could be only compensation, but not the duty in kind. As for the fungible things specified in the contract, the performance did not stop even if in case of losing things by debtor.

Current legislation, unlike the Roman private law, does not set requirements for the degree of individualization of the subject contract. Although at present things as objects of civil rights are divided into individually identified and generically defined, this is a general provision of civil law and does not depend on whether things are the object of ownership or treaty. Normally, modern contract law is not much similar as it was in Roman private law regarding the differentiation of legal consequences of breach of contract, depending on the type of thing which was their object.

In this regard, the article 607 of the Civil Code of Ukraine contains quite abstract and not detailed provisions that obligation ceases its inability to perform due to circumstances for which neither party is responsible. Regarding specific cases of this provision, the court obviously has to be guided by the matter of reasonability provided in Article 3 of the Civil Code of Ukraine. For example, if as a result of fire in one field barley crop was destroyed, we should first find out whether the supplier of barley has another field in the same quantity and the same quality. This will determine the ability to perform the contract. At least, this logic guided the Roman lawyers, differentiating the possibility of obligation in the event of destruction of the appropriate subject matter depending on the type of things [5, p. 56].

Besides, the essential term of fee-based contracts for the Roman private law was the price, but the approaches to the understanding of Roman jurists differ. In this regard, D. Dozhdiov notes that classical Roman private law was unknown to the requirement for a fair price (listum pretium). Only in the times of Emperor Diokletian, there was the opportunity to withdraw from the contract if the price was lowered by more than half. The purchaser could keep the contract by offering a fair premium to the price [3, p. 570].

Let us illustrate the understanding of the prices of contract of sale, which was the most widely known and used among contractual structures of Roman private law. I. Novitskyi said that it was impossible to conclude a purchase contract without agreeing prices relative to the subject, and therefore, it was an essential part of this agreement [10, p. 136]. As you can see, for a long time, the contract price somehow had been fuelled in the contract, including purchase and sale as its essential condition. So it should have been discussed during the sale of goods. It seems that nowadays, when the civil law embodied principles of justice, determining the price of reimbursable contracts are needed, so the price should be seen as an essential term of these agreements.

Roman private law regulated a term of as the contract condition. The literature indicates that the Romans understood the additional expression, which limited the effect of the contract in time. It is necessary to distinguish between the initial and final term, and depending on the contract, it was determined at what point the transaction would lead to legal outcome (ex die), and from which point it loses strength (ad diem) [3, p. 570].

Understanding the essential terms of the contract in the Middle Ages and in modern times is not significantly different from those foundations that were laid in the Roman private law and considered above. Given this, and given the limited scope of the research, this issue will be considered in this work.

Significant impact on the understanding of essential terms of the contract in modern civil law of Ukraine was made by the Russian Empire. However, despite the relatively long duration of Ukraine within the Russian Empire, it should be noted that the Ukrainian contract law preserves its identity and characteristics. Thus, contract law of Hetman era was regulated by the collection of provisions titled “Rights for Lawsuits for Ruthenia” in 1743. This collection established, in particular, the order of conclusion, modification and termination of contracts, determined the conditions of their effect and so on. For the contract to be effective, agreement on the subject and the possibility of its implementation was necessary. Contracts that contained obscene conditions, contrary to law and justice, or signed under duress, like the promise of parents to give something for their children, were considered invalid. In interpreting contracts, strange or questionable conditions had to be interpreted in favour of the debtor but not the creditor [7, p. 49].

Regarding the fee-based contracts in pre-revolutionary Russian law, there was the opinion that the balance of payments as an essential term of the agreement appears not only an object (thing or right), but also the price. Thus, the contract price of the loan, as a term of the contract, not only had determined, but was limited by law as the maximum interest rate under the contract could not exceed 6% per year [8, p. 248]. Thus, we see that pricing as an essential term of the contract attached great importance to the pre-revolutionary legislation. The legislator not only pointed the binding prices for individual contracts, but also aimed to protect the weaker party. Thus, in the Russian pre-revolutionary civil and commercial law, along with the subject, the price was recognized as an essential condition of fee-based contracts.

Regarding the concept of ‘essential terms’, it is clear that in pre-revolutionary Russian law, it was not applied. However, the law and special literature of that time used such phrases as ‘essential elements’, ‘essential features’, ‘essential part’. When it was about ‘terms’ meant causa, that was the reason or circumstance of contract. So, G. Shershenevych noted that the condition includes the anticipated effects of the transaction, which are dependent on the occurrence or non-occurrence of certain future circumstances. Thus, this transaction is called conditional [12, p. 122]. In modern law, the term ‘terms’ continues to apply to causa, as well as the terms of the contract, including essential ones. Thus, in modern law, the concept of ‘contract terms’ has an expanded meaning. This modern legal category of ‘essential terms of the contract’ has no direct relation to causa.

In Soviet times, the term ‘essential contract terms’ began to be applied only after 1950s. Prior to this civil science, civil law specified ‘essential parts’, ‘essential elements’, ‘essential features’ of contracts.

Thus, the first Soviet civil law term ‘essential terms’ is not used, but instead the term ‘essential items’ was used. In particular, Article 130 of the CC RSFSR in 1922 claimed that the contract concluded is recognized when the parties expressed consent regarding all the essential points in the form required by the law. In the same article, it was also indicated that essential elements included subject of the contract, price, term, and all those items in respect of which the preliminary statement of the parties must help to reach an agreement. Thus, unlike the current civil legislation of Ukraine, the list of essential terms of contract in the first codification of the Soviet civil legislation was broader and included price and term. This approach of the Soviet legislator can hardly be called perfect, because the condition for some contracts on the price and / or term contradicts their legal nature.

In 1950s, K. Grave and I. Novitskyi wrote that “a fee-based contract, price is called an ‘essential condition’” [6, p. 269]. However, at the same time, the other scientists began to use the term ‘essential terms’ of the contract. Indeed, S. Bratus in 1951 notes that price is an essential condition of any contract [1, p. 12].

It should be noted that the term ‘essential contract terms’ has been widely used in civil science during and especially after the codification of civil law, that happened in the Soviet Union in the early 1960s. The result of this codification in Ukraine was the adoption of the Civil Code of the USSR in 1963, which had been apllied till the end of 2003. Since then, this concept has been used in academic civil studies unanimously [2, p. 362].

References:

1. Bratus S. N. Soviet civil law: in 2 vol. Vol. 2 / S. N. Bratus. – М., 1951. – 496 p.

2. Civil law of Ukraine: in 2 parts. Part. 1. / Ed. А. А. Pushkin, V. М. Samoilenko. – Kharkiv, 1996. – 448 p.

3. Dozhdiov D. V. Roman private law / D. V. Dozhdiov. – М., 1999. – 784 p.

4.Dudchenko D. The theory of contract: regarding the history of origins and reasoning / D. Dudchenko // Modern issues of adapatation of civil legislation to the EU standards. – Lviv, 2006. – p. 102-104.

5. Zazuliak І. І. Essential contract terms: theoretical aspect: dissertation … candidate of legal studies : 12.00.03 / І. І. Zazuliak; Kharkiv National University of Internal Affairs. – Kharkiv, 2009. – 172 p.

6. The course on the Soviet civil law. Separate types of obligations / All-Soviet Union Institute of legal studies of the USSR Ministry of Justice. – М., 1954. – 356 p.

7. Matvieieva Т. О. The law of Hetman Era (18^th century) / Т. О. Matvieieva // The Academic Journal of the Kherson State University. Legal Studies Series. – 2013. – Vol. 5. – Т. 1. – p. 48-52.

8. Meier D. I. Russian civil law: in 2 parts. Part 2 / Meier D. I. – М.: Statute, 1997. – 455 p.

9. Merezhko А. А. Contract in private law / А. А. Merezhko. – К., 2003. – 176 p.

10. Novitskyi I. B. Roman law / И. Б. Novitskyi. – М., 1995. – 248 p.

11. Khutyz М. Kh. Roman private law / М. Х. Khutyz. – М., 1995. – 172 p.

12. Shershenevych H. F. The Russian civil law textbook / H. F. Shershenevych. – М., 1995. – 556 p.

]]> https://naub.oa.edu.ua/the-development-of-approaches-towards-the-essential-contract-terms/feed/ 0 https://naub.oa.edu.ua/legal-defining-peculiarities-of-public-information/ https://naub.oa.edu.ua/legal-defining-peculiarities-of-public-information/#respond Tue, 31 May 2016 17:31:50 +0000 http://naub.oa.edu.ua/?p=20618 The article examines the features of legal definition of public information and investigates into the main features of this type of information. Conclusions about positive and negative concept of public information have been provided.

Keywords: public information, access to information, access to public information, steward of public information.

The fact that Ukraine is a sovereign, independent, social, and legal country has been officially declared at the highest state level. With an aim of proving the originality of this norm, interaction between civil society and public authority plays a crucial role. Implementation of this interaction means the opportunity for publicity or separate persons to get acquainted with the functioning of government agencies, particularly with the means of access to information that is in possession of certain bodies, institutions, and organizations. Any person has the right for information access, since according to the Article 5 of the Constitution of Ukraine, the only source of authority in Ukraine is its citizens. In this way, society is capable of controlling the public authority performance. The right to information access is one of the main human rights, and is the means of implementation of the majority of the other rights. Therefore, the topicality of the issue of defining issues of public information is extremely important in the life of any state. The reason is that availability of clear definition of public information enables every person to realize his or her right to information under the law.

The issue of peculiarities of legal defining of public information in its various aspects has been researched by N. Hnydiuk, R. Holovenko, Ya. Hontsiazh, M. Demkova, Ye. Zaharov, D. Kotliar, M. Latsyba, A. Marushchak, O. Nesterenko, I. Rapp, V. Rechytskyi, O, Severyn, M. Fihel, O. Khmara, T. Shevchenko, etc.

The aim of the research means the analysis of normative and legal acts in the sphere of public information access, and the study of peculiarities of legal defining of public information in particular.

Free access to information is the prerequisite of democratic development. Only aware society is capable of control of authority performance in order to force it serve public interests [3, p.5].

Constitution of Ukraine has secured the human right to freedom of information. Article 34 of the Constitution of Ukraine guarantees every person the right to freedom of speech, the right to freely gather, save, use, and spread information in an oral, written, or any other way, and according to personal choice [4]. The term ‘freedom of information’ embraces the entire group of rights and reedoms, as for the freedom of speech, freedom of press and other mass media, the right to get information of social value, the freedom of spreading the information through any other legal means. The freedom of information is guaranteed by prohibition of censorship. Meanwhile, the Constitution of Ukraine includes restrictions of freedom of information. The key restriction of freedom of information is prohibition of any propaganda and agitation that entail social, national, race, religious hatred and opponency, and propaganda of a social, race, national, religious or language advantage [1, с.20].

The right of a person to information access, obtaining of this information, spreading of information, freedom of speech is underlined by the norms of international law. The fundamental act in international law is General Declaration of Human Rights, Article 19 of which claims that each person has the right to freedom of beliefs and their free expression. This right includes the freedom to freely adhere to own beliefs and the freedom to search, obtain, and spread information and ideas via any means and without dependence on national borders [2]. According to the Article 10 of the European Convention on Human Rights, every person has the right to freedom of expression of beliefs. This right incorporates the freedom to adhere to personal beliefs, obtain and convey information and ideas without interference of public authorities and without dependence on borders [9]. Every human being has the right to free expression of his or her belief; this right involves the freedom to search, obtain, and spread any information and ideas, without dependence on national borders, in an oral, written, printing manner, or other artistic forms of expression or other ways chosen personally [7].

An important document in the sphere of public information access is the European Council Recommendations regarding the access to official documents. It highlights the general principles of guaranteeing the right to access to official documents under the disposition of public authorities for any person upon his or her request by member states. This principle has to be applied without any discrimination including the feature of state attribute [12]. Thus, it is clear that the right of a person to information access is implied at the international and the highest national level in the text of the Constitution of Ukraine. The state information policy of Ukraine is based on the principle of openness and accessibility of information. Under the law of Ukraine “About Information”, one of the key directions is providing of openness and transparence of performance of public authority representatives [10].

It is necessary to define and determine what kind of information can belong to the public one. The term ‘public information’ is defined at the legislative level in the law of Ukraine “About the access to public information”. This term is the key category of the Law since the latter one determines the technique of public information access. This term is new for Ukrainian legislation on the contrary to the countries of custom democracies and Eastern Europe where it is generally accepted (in some of these countries, for example, in Slovenia, Bulgaria, Poland, Estonia, the term ‘public information’ is also included into the titles of laws that set the technique of implementation of the right to information access). The main aim of implementation of this new term into the Ukrainian legislation is the necessity to embrace various information available at all the public authority bodies, and socially important information that is available at other persons [5, p.42].

Public information is the reflected and documented by any means on any medium information obtained or created in the process of performance of duties by public authority representatives stipulated by current legislation, or the information possessed by public authority representatives or any other disposer of public information [8].

Having analyzed the definition of public information, stipulated by the law of Ukraine “About the Access to Public Information” (further – Law), the Plenum of the Higher Administrative Court of Ukraine in its Decree has singled such features of public information as the completed information product obtained or created in the process of performance by public authority representatives of their duties stipulated by the current legislation, the information reflected or documented in advance by any means and on any medium. Such information is in possession of public authority representatives or other disposers of public information. Information cannot be public if it is created by a public authority representative not during their duties performance. Information cannot be public if it is not created by a public authority representative [11]. The next point of the Decree of the Plenum of the Higher Administrative Court of Ukraine claims that in case of absence of at least one of the above-mentioned features in the information, such information cannot be called public [11].

An important characteristic of public information is its prior recording. By this, it is meant that the Law regulates the relations regarding information that is already available, and consequently, after obtaining a request, there is no necessity to create this information. The above-described feature has been revealed in judicial practice. Kharkiv Appellate Administrative Court dealt with the case ‘PIRS, LLC v. State Tax Inspection in Dzerdzhynsk district of Karkiv’ about rendering unlawful the refusal to organize the video recording of the work of the objection commission regarding the act of inspection or allowing the claimant to organize video recording by himself. The Appellate Administrative Court did not change the appealed judgment of the lower court about the rejection of a claim regarding the evidence of appellate complaint on restriction of the right to public information access. The Appellate Administrative Court claimed that the above-mentioned definition of the term ‘public information’ highlights its obtaining or creation by a certain subject. The body of judges supposes that public information in this case can be created only after completion of work of the commission [13].

Public information can be expressed textually, numerically, graphically or verbally. It can be recorded on any material (not only paperback) information medium. These can be electronic media as for magnetic media (audio cassette, video cassette, etc.). magnetic disk, perforating media – perfocard, perfostripe, optical media – CDs, DVDs, Blu-ray Discs, CD-MOs, etc.  Any other media also refer under the legality of this Law. Public information can be recorded on digital, electronic, and other devices that belong to a public authority representative (for example, digital image located on hard disk of a computer, camera, or cell phone) [5, с.45].

The next feature of public information is creation, obtaining or possession of this information by public authority representatives during performance of their duties, or being possessed by the other disposers of public information. Information is public when it is possessed by such disposers as business entity that have information about environmental conditions,  quality of food and household items, accidents, catastrophes, dangerous natural events that have happened or may happen and threaten health and safety of citizens, information of social interest, persons that perform delegated duties of public authority representatives under the law or a contract including providing the educational, health, social or other state services. These concern the information connected with performance of their duties, public authority bodies, other public bodies, local governments, public bodies of the Autonomous Republic of Crimea, and other subjects that fulfill authoritative governmental functions according to the legislation, and judgments of which have to be obligatorily enforced. The other aspects of concern include business entities dominating the market or possessing special or exclusive rights, or are natural monopolies, information about supply of goods, services and their prices, legal persons financed by state and local budgets, budget of the Autonomous Republic of Crimea budget, and the information about budget funds usage [6, с.10].

Having determined the disposers of public information, the other feature has to be highlighted. By this, we mean the idea that respective subjects obtain and create this information as a result of the performance of their duties stipulated by current legislation. To prove this, judicial practice may be used. Donetsk Appellate Administrative Court in the case PERSON_4 v. Executive Committee of Donetsk City Council and Chief Administration of City Building and Architecture and Administration of Donetsk  State Agency of Land Resources about rendering the actions or omissions of the subjects of public authority representatives unlawful and imposing committing certain actions. The reason for the claim was the request of the claimant to give him information by the respondents about all the lands of municipal property not given for usage within the borders of several districts of Donetsk that were not given for usage and can be used for building for implementation by the claimant the right to free obtaining of property for building and servicing of a dwelling house. Public authorities rejected to provide him with public information. The panel of judges agrees with the decision of the lower court about publicity of the information on availability of lands that can be used for building. Under the law of Ukraine “About Regulation of Urban Building Activity”, the above-mentioned information has to be created in the process of performance by public authority representatives of their duties, stipulated by the current legislation. That is why, this kind of information and legal relations connected with its spreading, publicizing, providing is regulated by the norms of the law of Ukraine “About Access to Public Information” [14].

It is crucial to pay attention to the fact that public information is defined as all the information being available at the public authorities and at the disposers, stipulated by the Law. In other words, the content of public information also incorporates the information of restricted access. Therefore, according to the Law, the definition of ‘public’ does not mean transparency and availability, but claims that this information is possessed by public subjects.

To conclude with, we have researched and analyzed a very important topic for the life of our country since the techniques of public information access enables every person to realize his or her right to information access. We have also defined public information, having pointed that public information is the information created or obtained by a public authority representative during performance of his or her duties, and the information possessed by the disposer. This definition implies the fact that the respective disposer is not obliged to create information since it already is in his actual possession. It is essential to take into account the fact that public information is all the information available at public authorities and disposers, stipulated by the Law. On other words, the content of public information includes the restricted access information. Thus, the Law implies that the definition of ‘public’ does not mean transparent or available, but highlights that this information is possessed by public objects.

References:

1. Demkova M.S. Access to information and electronic governing / М.S. Demkova, М. V. Fihel. – К.: Fact, 2004. – 336 p.

2. General Declaration on Human Rights from12.1948 // Official Newsletter of Ukraine. – 2008. – №93. – p. 3103.

3. Zaharov Ye. Freedom of information in Ukraine. Improvement of legislation and practice. / Ye. Zaharov, О. Nesterenko, І. Rapp, О. Severyn. – Kharkiv: Human Rights, 2009. – 180 p.

4. Constitution of Ukraine from06.1996 р. // The Supreme Council of Ukraine Journal. – 1996. – №30. – p.141.

5. Kotliar D. Academic and practical commentary to the Law of Ukraine “About Access to Public Information” / Kotliar D., Shevchenko Т., Nesterenko О., Holovenko R. – Kyiv, 2012 – 335 p.

6. Latsyba М.V. Methodological recommendations about practical implementation of the Law of Ukraine “About Access to Public Information” / М. V. Latsyba, О. S. Khmara, V. V. Andrusiv. – К.: Agency «Ukraine», 2012. – 164 p.

7. International Pact about Civil and Political Rights from 12.1966 : Available at : http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/995_043

8. About Access to Public Information: Law of Ukraine from 01.2011. // The Supreme Council of Ukraine Journal. – 2011. – № 32. – p. 314.

9. About Protection of Human Rights and Fundamental Freedoms: European Council Convention from 11.1950 // Official Newsletter of Ukraine. – 1998. – № 13. – p. 270.

10. About Information: Law of Ukraine from10.1992 р. // The Supreme Council of Ukraine Journal. – 1992. – № 48. – p. 650.

11. About Practice of Application by Administrative Courts of the Prescriptions of the Law of Ukraine “About Access to Public Information” from January 13, 2011 № 2939-VI: Decree of the Plenum of the Higher Administrative Court of Ukraine №11 from September 30, 2013. Available at: http://zakonrada.gov.ua/laws/show/v0011760-13.

12. European Council Recommendations “About Access to Official Documents” from February 21, 2002. Available at: http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/994_a33.

13. Case № 2а-11389/11/2070 // Kharkiv Appellate Administrative Available at: http://reyestr.court.gov.ua/Review/22051656.

14. Case №2а-6127/11/0508 // Donetsk Appellate Administrative Available at:  http://reyestr.court.gov.ua/Review/22546975.