Ключові слова: Туреччина, ЄС, безпека, військове співробітництво, енергоресурси, транзит, енергетичні відносини, Кіпрська проблема, ТРПК, Кіпрський конфлікт, міграційна криза ЄС, реадмісія, міграційна угода.

R.S. Kitsenko

Scientific supervisor: T.V. Sydoruk

Doctor of political science, professor

Security factors in Turkey – EU relations

The article examines the relations between Turkey and the European Union in the field of security, including military cooperation within NATO, energy relations, positions on the Cyprus problem, as well as cooperation in regulation of migration flows. The focus is on the main trends and prospects in the relationship between the two actors.

Keywords: Turkey, EU, security, military cooperation, energy resources, transit, energy relations, Cyprus problem, TRNC, Cyprus conflict, EU migration crisis, readmission, migration agreement.

Постановка проблеми. Відносини Туреччини і Європейського Союзу мають тривалу історію: Туреччина серед перших країн, які уклали угоду про асоціацію з ЄС, та вже понад пів століття прагне приєднатись до ЄС. Попри значний прогрес на цьому шляху, станом на сьогодні, процес європейської інтеграції Туреччини зайшов у глухий кут. Економічний вимір відносин між акторами також ускладнений політичними і безпековими проблемами. Саме тому важливо проаналізувати сучасний стан та перспективи взаємодії Туреччини з ЄС у сфері безпеки, у якій сторони мають як спільні, так і подекуди протилежні позиції.

Аналіз останніх досліджень та публікацій. Питанням Турецької євроінтеграції активно займались такі вітчизняні науковці як В. Копійка, Н. Коваль, Т. Шинкаренко, що фокусували увагу на історичному вимірі процесу на головних проблемах, що стоять на заваді. А. Солодько, О. Волович та ряд іноземних вчених розглядали взаємодію ЄС і Туреччини у сфері безпеки. Попри велику кількість наукових матеріалів, присвячених тематиці відносин між Туреччиною та Євросоюзом, більшість робіт фокусується на окремих питаннях взаємин, не надаючи належної уваги взаємозв’язкам між різними сферами відносин.

Метою і завданням дослідження є аналіз стану відносин Туреччини та ЄС у військово-політичній, енергетичній та гуманітарній сферах, окреслення основних тенденцій та перспектив розвитку, виявлення головних викликів та проблем, що існують або можуть виникнути під час взаємодії цих міжнародних акторів.

Виклад основного матеріалу. Для структурування викладу безпекову сферу варто розділити на ключові напрями: взаємодія Туреччини та ЄС у рамках НАТО, енергетична безпека, проблема Кіпру, контроль над міграційними потоками. Ці питання взаємопов’язані, і кожне з них дозволяє сторонам використовувати їх у якості важелю політичного впливу.

Взаємодія Туреччини та країн-членів ЄС в рамках НАТО. Найперше, необхідно зосередитись на важливості Туреччини для ЄС у контексті її географічної здатності чинити вплив у найбільш нестабільних регіонах: Близькому сході, Кавказі, Балканах, Північній Африці, Центральній Азії. Розвинена Туреччина відіграє стабілізуючу роль, перешкоджаючи розквіту тероризму, гуманітарним кризам та масовим потокам біженців. Попри це, активна взаємодія ЄС з цією державою у галузі безпеки розпочалась лише в останнє десятиріччя.

Протягом тривалого часу кооперація НАТО і ЄС відбувалась на платформі Західноєвропейського Союзу (ЗЄС), у якому Туреччина була асоційованим членом. ЗЄС отримав повноваження проводити європейську політику у галузі безпеки і оборони Маастрихтським договором. Країни НАТО у свою чергу надали дозвіл ЗЄС на використання колективних сил і засобів НАТО у його операціях. Таким чином, Туреччина брала участь у консультаціях стосовно європейської архітектури безпеки та операцій, що проводились під егідою ЄС. Однак, із плином часу ЄС все більше концентрувався на створенні виключно європейської моделі захисту і у 1998 році на зустрічі у Сен-Мало було проголошено курс на будівництво Спільної Політики Безпеки і Оборони (СПБО). Наступного року, на Вашингтонському саміті НАТО ця політика була схвалена Альянсом, і Туреччина наголошувала на тому, що СПБО має зберігати рівень контактів з союзниками, які не є членами ЄС, на основі вже наявних напрацювань всередині ЗЄС. Невдовзі на саміті у Ніцці відбувалось обговорення щодо участі країн, що не є членами ЄС у СПБО, у 2002 році було прийнято документ під назвою «Імплементація угоди у Ніцці», а місяцем пізніше була зроблена спільна декларація НАТО-ЄС на підтримку попередніх домовленостей, проте практичні деталі такої взаємодії залишались нерозробленими. Туреччина відчувала себе відсунутою від європейських справ: з нею не проводилось жодних консультацій під час операцій ЄС у Іраку (“EUJUST LEX”), та у Грузії (“EUJUST Themis”), хоча це було можливо у рамках документу підписаного у Ніцці [31].

У процесі розробки засад стратегічної взаємодії між НАТО на ЄС Туреччина прагнула, щоб взаємодія відбувалась у всіх напрямках спільних інтересів, а не обмежувалась виключно військовою підтримкою антикризових операцій ЄС. Одночасно з цим, Туреччина не визнає участі Республіки Кіпр на полях переговорів з НАТО, а Євросоюз у свою чергу відмовляється обговорювати теми, що виходять за межі домовленостей «Берлін-плюс» (у яких оформлено використання сил НАТО у антикризових операціях), як наприклад антитерористична діяльність чи допомога під час природних лих, якщо Кіпр і Мальта не будуть залучені. Також Туреччина домагалась, щоб угода про обмін розвідданими була підписана виключно з членами партнерства заради миру, які підписали окремі договори з НАТО, аби Кіпр і Мальта не брали участі у цьому процесі. Отже розбіжності у питаннях взаємодії Туреччини і ЄС у рамках НАТО були від самого виникнення СПБО і зберігаються до сьогодні, адже проблема Кіпру залишається на порядку денному зовнішньої політики Туреччини.

У великій кількості операцій у рамках СПБО Туреччина брала участь, надсилаючи свої контингенти, які іноді були більшими за контингенти окремих членів ЄС. Попри це третім країнам не надається права впливу на рішення, що приймаються Євросоюзом, а отже Туреччина не мала голосу у тому, як буде проводитись окрема місія чи операція [29]. Тому і сьогодні Туреччина продовжує закидати ЄС про наявний дисбаланс прозорості і відкритості його політики стосовно країн, що не є членами Союзу; вона дорікає, що побажання партнерів відкидаються під суто юридичними приводами і що в НАТО, на відміну від ЄС, панує культура небайдужості. До того ж Туреччина стурбована її виключенням з роботи Європейської Оборонної Агенції, яка перебрала на себе повноваження Західноєвропейської Групи Озброєнь до складу якої входила Туреччина [18].

Попри вищенаведену позицію Туреччини, варто розглядати відносини Туреччини і ЄС у рамках НАТО в ширшому контексті. Необхідно приділити увагу ролі Туреччини у Альянсі і ключовим змінам й трендам безпеки у регіоні. Геополітична гра на Близькому Сході, Півночі Африки, Кавказі, яку президент Ердоган проводить у одноосібному порядку, ставлять під сумнів декларовану прихильність до консультацій у рамках НАТО. Розбіжності почались ще з часів «арабської весни» коли країни НАТО втрутились в громадянську війну у Лівії, а Франція демонстративно не запросила Туреччину на саміт Альянсу в Парижі 2011 року [18]. Періодичне загравання із Росією, країною-агресором, як у випадку із закупівлею комплексів С-400, чи побудовою «Турецького потоку» демонструють, що Туреччина ставить свої власні інтереси вище колективних інтересів НАТО, адже багато членів Альянсу висловили занепокоєння такими діями [26]. Ворожа риторика спостерігається і у відношенні до Греції і Франції. До того ж значні розбіжності викликає питання демаркації морських кордонів і економічних зон Східного Середземномор’я. Так, Туреччина попри протести з боку країн-членів ЄС проводить розвідку покладів нафти і газу на дні Середземного моря у спірних водах, супроводжуючи геологічну місію військовими дронами, що призводить до демонстрацій сили і напруженню між союзниками по НАТО. У Лівійському конфлікті Туреччина, Франція і Греція підтримують протилежні сторони: Турецький уряд надає всебічну підтримку Уряду національної згоди, а Греція і Франція побічно підтримують Лівійську національну армію [23].

Вище перераховані факти свідчать про те, що відносини Туреччини і ЄС у рамках НАТО ще від початку 21 століття мали обмежений характер, а суперечності проходили по традиційних лініях розбіжностей – проблемі Кіпру, нестачі довіри й амбітній регіональній політиці Туреччини. Нажаль, на сьогодні зберігається тенденція віддалення позицій сторін ЄС і Туреччини, що, звичайно, не може додавати стабільності в регіоні у непередбачуваний час розквіту регіональних конфліктів, фундаменталізму і тероризму.

Роль Туреччини у енергетичній безпеці ЄС. Виключне географічне положення Туреччини робить її з’єднуючою ланкою між багатими на енергоносії регіонами Каспійського басейну, Середньої Азії та Близького сходу і Європою, що відчуває хронічну нестачу енергоресурсів. Територією Туреччини проходять стратегічні шляхи постачання природнього газу і нафти. Природній газ набуває все більшого значення у контексті боротьби зі зміною клімату і викидами вуглецю в атмосферу, адже є набагато більш чистим і безпечним ресурсом ніж вугілля та нафта. Особливо це важливо з огляду на європейську політику диверсифікації, сутність якої полягає у налагодженні поставок стратегічно важливих енергоресурсів від різних постачальників за для уникнення залежності від монополій і ризику застосування політичного тиску у енергетичних питаннях.

Сьогодні Європейський Союз є надзвичайно залежним від постачань енергоресурсів з Норвегії та РФ. За даними Євростату частка різних країн-експортерів до Союзу сильно контрастує: Норвегія та Росія забезпечують більше 70% потреб ЄС у газу та майже 40% у нафті [9]. Стосовно першої, то на відміну від «Газпрому», норвезькі компанії адаптувались до європейського законодавства, сама країна є членом Європейської економічної зони, ЄАВТ та приєдналась до Шенгенських угод. З історії та практики торговельних і політичних відносин очевидно, що Норвегія не становить загрози для ЄС. Країна є досить інтегрованою з ЄС, хоча і не набуває членства в Союзі, повністю поділяє європейські цінності, має ефективну правову систему та довела свою надійність як постачальник та партнер. Росія ж неодноразово використовувала енергетичні питання у якості засобу політичного тиску, навмисно знижуючи тиск у трубопроводах і навіть повністю призупиняючи поставки. У будь-якому випадку, якщо РФ вирішить призупинити транзит чи то з політичних, чи то з технічних причин, регіони Центрально Східної і Південно Східної Європи не зможуть компенсувати такі обсяги поставок від інших експортерів. Це демонструють обсяги споживання газу, які складали 474 млрд м³ за 2018 рік. Важливо, що вони зростають швидкими темпами: у другій чверті 2019 року споживання було на 21% вищим, ніж у ідентичний період 2018 року [16]. Водночас, на одну лише РФ у тому ж році припадало 176,84 млрд.м³ газу [14]. Така тенденція й обумовлює надзвичайну перспективність закупівлі газу з Близького і Середнього Сходу, Центральної Азії та регіону Каспійського моря, шляхи від яких проходять саме територією Туреччини.

Відповідно, енергетична співпраця ЄС і Туреччини сконцентрована навколо проектів трубопроводів постачання природнього газу. Початок першій ініціативі у цьому напрямку було покладено Європейською Комісією, яка у Комюніке «Другий стратегічний огляд енергетики – План європейської енергетичної безпеки і спільних дій» 2008 року (COM/2008/781) оголосила про розробку «Південного газового коридору» до якого планувалось долучити Азербайджан, Туркменістан, та країни Близького сходу, як країни постачальники, а у довготерміновій перспективі розглядалися Іран та Узбекістан, якщо політичні умови це дозволятимуть [17]. Починаючи з 2009 року проводились саміти присвячені «Південному газовому коридору». Проект складається з трьох газопроводів: Південно кавказький газопровід (Баку – Тбілісі – Ерзурум), Трансанатолійський газопровід (TANAP) і Трансадріатичний газопровід (TAP), а також запланований Транскаспійський газопровід [3]. Трансанатолійський газопровід було запущено у 2018 році, а його продовження у Європі, TAP, уведено в експлуатацію у листопаді 2020 року. Таким чином азербайджанський газ потрапляє у Південну Європу і доходить до Італії. Потужність TANAP складає 16 млрд. м³ газу на рік, однак до Європи постачається лише 10 млрд – це пов’язано з обмеженнями у потужності Трансадріатичного трубопроводу, який наразі здатний приймати лише такі обсяги газу. У подальшому планується розширити потужності: для TANAP до 31 млрд. м³ на рік; для TAP до 20 млрд. м³ [34, 27]. Не виключається, що приєднання нових постачальників до проекту «Південного газового коридору» створить нову транспортну інфраструктуру і ще більше посилить роль Туреччини, як енергетичного хабу для ЄС.

У той же час Туреччина не єдина країна, яка прагне відігравати роль постачальника газу до ЄС, а сам Союз зацікавлений у диверсифікації джерел і заохочує проекти інших учасників енергетичного ринку. Як приклад можна навести спільний проект газогону EastMed, що реалізується Ізраїлем, Республікою Кіпр, Італією та Грецією. Через нього проходитиме 10 млрд.м³, його реалізація підтримується європейською програмою «Проект спільного інтересу», а будівництво планується завершити до 2025 року. Незважаючи на те, що трубопровід є прийнятним для ЄС, і угода про його спорудження була підписана на початку 2020 року, Туреччина чинить потужний опір спробам обійти її узбережжя. Окрім цього газ, що транспортуватиметься газопроводом, видобувається не лише у газовому басейні Ізраїлю, але і у басейні Кіпру, на який претендує турецька частина острову. Туреччина протестує проти порушення рівних прав на використання природніх ресурсів [7]. Як відповідь, Анкара підписала морську угоду з лівійський урядом у Тріполі про спільну виключну економічну зону (ВЕЗ), що ігнорує грецьку ВЕЗ і перетинає маршрут газопроводу EastMed. Ця угода викликала палкі суперечки у міжнародному співтоваристві та засуджена Євросоюзом, США, Лігою Арабських Держав, РФ та низкою інших держав як така, що порушує норми міжнародного морського права. Туреччина вважає такий осуд змовою проти її інтересів та наполягає на своєму баченні делімітації морських кордонів і прав на видобуток енергоресурсів у регіоні. Вона стверджує, що через особливості географії Середземного Моря, тільки континентальне узбережжя, а не острови, може створювати ВЕЗ у 200 морських миль [33]. Водночас Греція переконана, що її острівна територія у Егейському морі розширює її ВЕЗ настільки, що вона дотична до ВЕЗ Республіки Кіпр, таким чином скорочуючи заявлену турецьку зону на 150 тис. км² [19]. На додаток до цього, Греція підписала подібну до турецько-лівійської морську угоду про спільну ВЕЗ із Єгиптом. Натомість у військово-морській доктрині Туреччини «Блакитна Батьківщина» від 2013 року, турецька ВЕЗ охоплює води навколо деяких грецьких островів і торкається ВЕЗ Лівії. У рамках доктрини Туреччина проводить військово-морські навчання і надсилає розвідувальні й бурильні судна в супроводі своїх військових дронів у спірні води [25]. На тлі таких дій зростає напруга між Афінами (а отже і ЄС) та Анкарою, а в основі протистояння лежать права на видобуток та транспортування енергоносіїв. Та відповідаючи на питання чи варто очікувати ескалації, відповідь радше негативна, бо сторони вкрай взаємозалежні одна від одної у широкому спектрі стратегічних питань, і делімітація кордонів не є першочерговим пріоритетом. До того ж, на початку 2021 року країни відновили переговори з врегулювання морських суперечок, що демонструє взаємне прагнення до нормалізації взаємин.

У підсумку знову зазначимо, що енергетичні відносини між Туреччиною та ЄС дійсно мають характер стратегічних. Енергетична безпека, без сумнівів є невід’ємною частиною загальної безпеки. Європейська політика диверсифікації потребує нових джерел постачань енергоносіїв, зокрема природнього газу. Прагматично оцінюючи попит, турецький уряд розглядає свою країну у якості енергетичного хабу. Туреччина усвідомлює переваги свого географічного положення і націлена на розбудову нової транзитної інфраструктури. Анкара чітко бачить свої можливості у цій ролі та не бажає поступатись економічними і політичними перевагами з іншими акторами, адже енергоносії це потужний важіль впливу. З цією метою, Туреччина чинить опір проекту EastMed і вкотре виголошує свої претензії на природні багатства Середземного моря. Хоча це і підвищує градус напруги між ЄС та Анкарою, актори все ж потребують один одного: ЄС зважаючи на політику диверсифікації та хронічну нестачу енергоресурсів, а Туреччина з огляду на свої євроінтеграційні прагнення та економічну залежність від Євросоюзу. Безумовно, енергетика це саме та сфера, де варто очікувати поглиблення й інтенсифікації взаємин, однак темпи такого зближення залежать від здатності сторін йти на компроміси і залагоджувати болючі питання, яких, нажаль, сьогодні залишається багато.

Кіпрський конфлікт. Проблема розділення острову Кіпр залишається наріжним каменем у відносинах Туреччини та ЄС. Кардинальні розбіжності у баченні вирішення конфлікту між урядом турецької і грецької частини Кіпру впливають і на весь спектр політичних відносин з ЄС, до лав якого було прийнято Республіку Кіпр у 2004 році. Європейське співтовариство не визнало відділення турецької частини острову і його окупацію турецькими військами у 1974-му році, продовжує тиснути на Анкару з вимогами визнати Республіку Кіпр, вивести свої війська і дотримуватись взятих на себе зобов’язань. Йдеться, зокрема, про Додатковий протокол про митний союз із ЄС, згідно з яким Туреччина мала б відкрити свої порти для торгівлі з Південним Кіпром. Однак на сьогодні турецька позиція залишається непохитною, проблема Кіпру невирішеною, а опоненти турецької євроінтеграції все частіше використовують цю суперечку, як перешкоду на шляху приєднання Анкари до Євросоюзу. Відповідно, задля розуміння перспектив гармонізації відносин між Туреччиною та ЄС необхідно дослідити процес врегулювання Кіпрського питання.

Складність вирішення кіпрської проблеми полягає у тривалому історичному протистоянні двох етнічних громад, що мають несумісні політичні цілі. Декілька століть Кіпр знаходився під владою Османської імперії, що зумовило наявність великої турецької громади, яка у другій половині 20-го століття опинилась у меншості відносно грецької громади. Напруга зросла на тлі референдуму 1950 року, коли абсолютна більшість греків-кіпріотів висловились за приєднання Кіпру до Греції. Річ у тім, що на середземноморських островах у часи деколонізації існувала практика енозису, згідно з якою території, на яких проживало переважно грецьке населення ставали частиною грецької держави. Так, наприклад, відбулося із островом Крит, який у 1913 році увійшов до складу Греції, а турки-мусульмани були депортовані після греко-турецької війни згідно з угодою про обмін населенням 1923 року. Отож турецький етнос мав цілком обґрунтовані побоювання, які переросли у фазу конфлікту з греками невдовзі після отримання Кіпром незалежності. По виході колоніальної адміністрації Великобританії з новоствореної держави, кіпрська конституція містила запобіжні механізми, що надавали турецькій громаді важелі впливу на політичне життя острову, квоту у парламенті і право вето на його рішення [4]. Однак у 1963 році, грецький президент Кіпру у неконституційний спосіб ввів у дію поправки до основного закону, що скасовував привілеї турецької громади [21]. Після цієї події розпочались міжетнічні сутички з великою кількістю жертв і втручанням миротворчих сил ООН. Це поклало початок розділення острову на південну та північну частини, які розвивались ізольовано одна від одної. Вже тоді відбувались активні спроби примирення сторін та вирішення кризи, що виникла, проте за майже десятиріччя не було досягнуто консенсусу. Ні посередництво ООН, ні ініціативи Сполучених Штатів, ні зустрічі безпосередньо лідерів етнічних громад на Кіпрі не призвели до взаємоприйнятного рішення. Після приходу до влади в Греції режиму «чорних полковників» ситуація загострилась, адже тоді грецький уряд почав активно втручатись у справи Кіпру (Греція, Туреччина та Великобританія мали на це право згідно Договору про гарантії 1960 року). У відповідь на ініційований Грецією військовий переворот на Кіпрі 1974-го року, Туреччина ввела свій обмежений контингент на північну частину острову, щоб запобігти захопленню турецької частини грецькими силами. В результаті Анкара отримала контроль над 36% території Кіпру, що світове співтовариство вважає ірраціональним, адже пропорційно турецький етнос складає значно менше третини населення острову. Знову, після тривалого періоду переговорів будь-які рішення були неприйнятними для сторін і, в решті решт, у 1983 році турецька громада самопроголосила створення Турецької Республіки Північного Кіпру (ТРПК). Визнала її лише Туреччина. Рада Безпеки ООН видала низку резолюцій (541/1983 та 550/1984), засуджуючи такий крок, як порушення суверенітету і територіальної цілісності Республіки Кіпр, та наголошуючи, що це тільки ускладнить процес мирного врегулювання. Отже, як у ЄС, так і у світовій спільноті в цілому було змінено підхід до оцінки кіпрського конфлікту. З кінця 80-х на початку 90-х років, ТРПК відхилила велику кількість проектів з врегулювання від ООН, що призвело до перенесення відповідальності за вирішення кіпрської проблеми на турецьку сторону. Європейський Суд Справедливості наклав санкції на ТРПК, що забороняли експорт його товарів до ЄС [30], а Європейський Суд з Прав Людини постановив, що Туреччина відповідальна за окупацію і мусить виплатити компенсації біженцям, що не можуть повернутися у втрачені домівки [28].

Цікавою є реакція ТРПК на процес розширення ЄС. Попри те, що і Туреччина, і ТРПК подали заявку на членство у ЄЕС ще 1987 року, їм було відмовлено з посиланням на потребу втілювати Єдиний Європейський Акт та проблеми у турецькій економіці. Водночас заявка на вступ від Республіки Кіпр була прийнята до офіційного розгляду, а у 1997 їй було надано статус кандидата на вступ. Це обурило Анкару, де вважали, що питання членства Кіпру в ЄС має розглядатись одночасно з питанням вступу Туреччини. Прибічники рішення про прискорення процесу прийняття Республіки Кіпр до ЄС стверджували, що таким чином сторони будуть більш стримано підходити до мирного врегулювання. Противники такого кроку, включно з Туреччиною, побоювались, що це навпаки заохотить греків-кіпріотів до тиску на опонента з метою досягнення врегулювання на власних умовах. Як продемонстрували подальші події, побоювання справдились, а кіпрське питання і до сьогодні є перепоною на шляху турецької євроінтеграції. ЄС прийняв позицію Греції, яка погрожувала заблокувати весь процес розширення, якщо в нього не буде включений південний Кіпр. Навіть після провалу референдуму з грецького боку по мирному врегулюванню за Планом Аннана, Республіка Кіпр була прийнята до лав європейської спільноти. У наступні роки переговори про врегулювання зайшли у глухий кут. Кофі Аннан запросив у грецької сторони пропозиції до зміни пунктів плану, які були неприйнятними для них, однак президент РК відмовив у проханні, заявивши, що презентувати свої умови до початку переговорів є неприйнятним, а самі переговори він назвав завчасними [6]. Поновлення діалогу відбувались лише на короткий період часу і переривались кризами у відносинах викликаними провокативними діями то однієї, то іншої сторони.

Досягненням у переговорному процесі можна вважати виголошення Спільного Комюніке 2014 року прийнятого лідерами двох громад Кіпру. Сторони підтвердили необхідність вирішення кіпрської проблеми, зійшлись на підході врегулювання, що заснований на створенні двозональної федерації, що складається із двох окремих, політично рівних громад. Остаточне рішення цього процесу може прийматись тільки шляхом одночасного роздільного референдуму в обох частинах острова, якщо лідери громад дійшли згоди. Будь-який арбітраж сторони виключають [15]. Тим не менш після декількох раундів переговорів у 2015-17 роках, Міністр Закордонних Справ ТРПК заявив, що об’єднання Кіпру у федерацію неможливе, а сторони дуже далекі до згоди. Усе це відбувається на фоні загострення енергетичної суперечки між Республікою Кіпр та Туреччиною, яка не визнає наявність континентального шельфу у острова і проводить геологічну розвідку поблизу. Анкара і ТРПК дотримуються підходу вирішення зі збереженням двох окремих держав. Таким чином вони намагаються легалізувати статус-кво і отримати міжнародне визнання для північної частини острову. Новий президент, Ерсин Татар є опонентом федеративного возз’єднання. До сьогодні переговори не мали успіху.

Отже зважаючи на глибокі розбіжності між грецькою і турецькою громадами на Кіпрі, які були закріплені тривалим часом розділення острову, на легке і швидке рішення кіпрської проблеми не варто очікувати у середньостроковій перспективі. До цього додається загальне охолодження відносин між Туреччиною та ЄС, зростаюча напруга між Анкарою та Афінами, а також все більш незалежна політика турецького президента Ердогана, чия позиція, без сумніву, має вплив на еліти турецької громади на Кіпрі. ТПРК не бачить себе у складі об’єднаної держави Кіпру, так само як і міжнародна спільнота не збирається визнавати ТПРК у якості суверенної країни. Труднощі виникають з питань самої сутності можливого врегулювання, не говорячи вже про безліч суперечливих деталей. А отже ця проблема і надалі слугуватиме перешкодою інтеграції Туреччини до ЄС, на яку світова спільнота покладає відповідальність за окупацію частини Кіпру.

Роль Туреччини у міграційній кризі ЄС. Потужний поштовх до активізації європейсько-турецької взаємодії надала міграційна криза у ЄС, пік якої припадає на середину 2015 року. Угода, що була підписана між ЄС та Туреччиною у березні 2016 року убезпечила, якщо не врятувала європейські країни від хаосу спровокованого навалою нелегальних мігрантів. Відсутність діючого механізму справедливого розподілу шукачів притулку, нестача єдності у середині Європи та хибна оцінка ситуації спричинили гостру політичну, соціально-економічну та безпекову кризу у середині ЄС. І хоча до кризи відносини Анкари та Брюсселя були не найвищому рівні, Європа була змушена пом’якшити свої позиції по багатьох питаннях взаємин з Туреччиною. А отже варто детальніше розглянути причини, наслідки та перспективи співпраці двох акторів у сфері регулювання міграційних потоків.

Важливість Туреччини, у контексті міграційної кризи, обумовлена перш за все тим, що її територією проходить найбезпечніший наземний маршрут, яким біженці із Сирії, країни походження переважної більшості мігрантів, Афганістану та Іраку діставались до Європи через гарячу фазу війн на їх територіях. До того ж і сама Туреччина є світовим лідером із надання притулку, а отже в ній знаходяться величезні табори тимчасового розміщення біженців. Стикнувшись із великими політичними труднощами у середині ЄС, насамперед з небажанням окремих країн приймати біженців, через що держави Південної та Південно-Східної Європи були перенавантажені мігрантами, Європейські очільники вирішили у першу чергу запобігти проникненню нових мігрантів крізь кордони Союзу.

Головною безпековою проблемою під час напливу мігрантів є їхня ідентифікація та облік, адже особи, що нелегально потрапляють у межі ЄС, можуть проводити злочинну і терористичну діяльність. Однак у зв’язку з перенавантаженням контрольно-пропускних пунктів у країнах-прийому, деякі держави не реєструють усіх прибулих осіб, надаючи їм можливість безперешкодно потрапляти у найзаможніші європейські країни, завдяки дії Шенгенських домовленостей [1]. На початку кризи, через цю проблему велика кількість країн застосували можливість відновити прикордонний контроль строком на півроку, як це передбачають Шенгенські угоди. Проте цей час мав бути використаний для пошуку шляхів зниження міграційного тиску. Саме ця нагальність зумовила швидкий темп перемовин з Туреччиною про закриття східно-середземноморського коридору.

Механізмом зупинення міграційного потоку з Туреччини стала процедура реадмісії: зобов’язання Туреччини повернути особу яка є її громадянином, або немає громадянства чи походить з третьої країни, проте дісталась на територію ЄС через Туреччину, у випадку, якщо ця особа втратила дозвіл на перебування у Євросоюзі. Це не тільки дозволить ЄС обмінювати нелегальних мігрантів на вже зареєстрованих у Туреччині, але й руйнує модель нелегальних перевезень людей, що значно зменшує кількість осіб готових скористатись послугами контрабандистів. Застосування цього механізму в результаті домовленості між ЄС та Туреччиною 18 березня 2016 року було спрощене тим фактом, що Угода про реадмісію між Туреччиною та ЄС була підписана ще у жовтні 2014 року, в рамках процесу лібералізації візового режиму [5]. Проте Стаття 24 цієї угоди передбачала, що положення, які стосувались осіб без громадянства та громадян третіх країн, наберуть чинності через три роки після ратифікації, тобто у 2017-му. Таким чином, Європейський Союз не міг повернути громадян Сирії у Туреччину, адже положення угоди ще не діяли, так само, як не міг повернути у Сирію, де активно велись бойові дії [22]. Якщо мотивація ЄС до переговорів про завчасне застосування положень угоди про реадмісію є цілком зрозумілою, то для Анкари це було можливістю за відносно невелику ціну досягти значного поліпшення відносин з ЄС та отримати переваги на кшталт безвізового режиму для своїх громадян у пришвидшеному порядку, чи значної фінансової допомоги для облаштування чисельних таборів біженців у Туреччині.

Перелік домовленостей було викладено ще у жовтні 2015 року у документі під назвою Спільний план дій ЄС-Туреччина [12]. З європейського боку очікувалось надання фінансової допомоги для Туреччини на підтримку гідних умов утримання мігрантів, негайну гуманітарну допомогу, відрядження персоналу (юридична, медична, адміністративна підтримка), фінансова підтримка сирійських біженців у країнах Близького Сходу за для зниження факторів, що спонукають їх шукати притулку у Європі, боротьба з нелегальними перевезеннями людей та допомога Туреччині у досягненні лібералізації візового режиму з ЄС. У свою чергу Туреччина мала впровадити нові нормативно-правові механізми, що стосуються обліку, реєстрації та захисту мігрантів, посилити спроможності берегової охорони у боротьбі з нелегальними перевезеннями, посилити прикордонний контроль з Грецією та Болгарією, спростити процедуру реадмісії та тісніше співпрацювати з поліцейськими і прикордонними органами Євросоюзу. І хоча Спільний план дій був лише заявою про наміри, ЄС зробив перший крок і вже наступного місяця створив Програму допомоги Туреччині з надання притулку (Facility for Refugees in Turkey), в рамках якої мало бути виділено 3 млрд. євро. За умови, якщо турецький уряд прискорить введення у дію Угоди про реадмісію, ЄС пообіцяв скасування візового режиму для турецьких громадян вже з жовтня 2016-го.

Отож, і Туреччина, і ЄС мали політичну волю до якнайшвидшого укладання угоди. Вона оформилась у Заяві Туреччина-ЄС від 18 березня 2016 року [13]. За умовами домовленості, Туреччина прийматиме назад усіх мігрантів, що потрапили з її території у ЄС у випадку якщо їм відмовлено у притулку. Вона також мусить посилити прикордонний контроль і запобігти нелегальним перевезенням людей. Для того, щоб не перенавантажувати турецьку сторону, ЄС домовився за квоти на прийом сирійців, зареєстрованих у таборах мігрантів у Туреччині. За одного поверненого сирійського мігранта у Туреччину, один переселятиметься до ЄС, проте у межах домовленої квоти. Розмір квот визначатиметься окремими переговорами на добровільній основі. Євросоюз надасть дорожню карту лібералізації візового режиму не пізніше кінця червня 2016 року, прискорить виділення 3 млрд. євро, а за сприятливих обставин реалізації коштів виділить ще 3 млрд. євро до кінця 2018 року. До того ж, Брюссель активізує зусилля з оновлення митного союзу з Туреччиною та відкриє додаткові розділи переговорів про вступ до ЄС. Також сторони погодилися спільно покращувати гуманітарні умови у Сирії, зокрема біля турецьких кордонів, де сирійці зможуть проживати в умовній безпеці.

Отже, домовленість дозволила покласти край нелегальній міграції з турецького напрямку, зменшила міграційний тиск на Грецію і Болгарію загалом, надала ЄС інструмент політичного впливу (хоча його не варто переоцінювати) у вигляді квот на переселення біженців з Туреччини до країн-членів Євросоюзу. Анкара також отримала значні переваги: довгоочікуваний безвізовий режим з ЄС, прискорення переговорів оновлення митного союзу, відкриття нових розділів необхідних для подальшої євроінтеграції, фінансова допомога у піклуванні про сирійських мігрантів на своїй території, а також важіль впливу на позицію ЄС, який відтепер мусить обережніше підходити до питань взаємин з Туреччиною. Як показав час, Анкара не соромиться спрямовувати погрози про розрив угоди у бік європейських критиків її політичного курсу [2].

Головним наслідком угоди стало різке падіння кількості нелегальних мігрантів завдяки посиленому контролю турецького кордону, боротьбі з перевізниками та зменшенню кількості бажаючих ризикувати життям на шляху до ЄС через можливість бути поверненими у Туреччину. Так, з 885 тис. нелегальних перетинів кордону у 2015-му році, ця цифра впала до усього 42 тис. у 2017 році. Водночас у самій Туреччині кількість сирійських мігрантів зросла з 2,5 млн. осіб у 2015-му до 3,5 млн. у 2020 році. [32,24]. Цілком логічним є те, що витрати на утримання ще одного мільйону мігрантів значно виросли, відтак Ердоган звинувачує ЄС у занадто повільній виплаті обіцяної фінансової допомоги [20]. Інші положення угоди також не були реалізовані? частково через погіршення відносин з Анкарою у наслідок придушення спроби військового перевороту у липні 2016 року. Так, Туреччина досі не отримала безвізовий режим через невиконання пункту європейських вимог, що стосується боротьби з тероризмом. Європейські очільники вважають антитерористичні норми у Туреччині надмірними і спрямованими проти політичних опонентів діючого турецького президента. Перегляду митного союзу також не відбулось. Розділ 33 переговорів про вступ до ЄС, що його відкрили у рамках угоди, не може бути закритий до поки Анкара не виконає умови Додаткового протоколу до Угоди про Асоціацію і не відкриє порти для експорту Республіки Кіпр [11]. На тлі невиконаних обіцянок, а також загального погіршення відносин між Туреччиною та ЄС, Ердоган втілив свої попередні погрози у життя і відкрив турецький кордон з Грецією для мігрантів 29 лютого 2020 року. Останньою краплею у рішенні порушити домовленість з ЄС стала військова операція у Сирії у провінції Ідліб, коли Анкара просила допомоги у США та ЄС однак їх прохання були проігноровані [8]. І хоча відкриття кордонів не переросло у гостру кризу, вона все ж було чітким сигналом про те, що Туреччина не погодиться терпіти бездіяльність європейської сторони, від якої вона очікує поступок у оговорених у 2016 році питаннях. Натомість продовжує існувати розуміння необхідності угоди для обох сторін, тому все частіше лунають заклики про оновлення домовленості стосовно мігрантів. І Туреччина, і ЄС мають розбіжності та непорозуміння, які можна вирішити лише шляхом нових пропозицій [10].

У підсумку, підписання угоди у 2016 році було великим досягненням для ЄС, адже головна мета – зменшення міграційного тиску – досягнута. Туреччина ж, хоча і не отримала у повній мірі бажаних поступок, користується фінансовою підтримкою спрямованою на допомогу сирійцям, що перебувають на її території. Відсутність угоди, найімовірніше, призвела б до ще більшої кількості шукачів кращої долі у Європі, що не змогли б успішно досягти її кордонів та були б змушені зостатись у Туреччині. На момент початку кризи на турецькій території вже була надзвичайна кількість мігрантів, які гостро потребували підтримки, а тому європейська фінансова допомога, безсумнівно, відповідала турецьким інтересам. Як бачимо, питання міграції займає ключове положення у питаннях безпеки загалом. У взаєминах ЄС та Туреччини воно стоїть дуже гостро і допоки у регіоні продовжуватимуться гарячі конфлікти, які як правило мають затяжний характер, міграція ще довго залишатиметься на порядку денному зовнішньої політики обох сторін.

Висновки. Як частина Північноатлантичного Альянсу, Туреччина досить поверхнево співпрацює з ЄС. Після появи СПБО, Євросоюз почав віддалятися від взаємодії з Анкарою через наявні розбіжності з декількох питань. По-перше, Туреччина не є членом ЄС і це природньо виключає її від процесу прийняття рішень у спільноті. По-друге, досі не вирішена проблема розділення Кіпру, що псує взаємини Туреччини з багатьма європейськими державами, як Греція, Республіка Кіпр, чи Франція. По-третє, за президенства Ердогана Туреччина почала проводити більш незалежну та прагматичну політику, яку ми спостерігаємо у її діях в Лівії, Сирії, Нагірному Карабасі, взаємодії з РФ і конфліктній риториці у бік окремих членів ЄС.

Отже, активна співпраця відбувається лише по лініях спільних інтересів: енергетиці, контролі за міграційними потоками, боротьбі з тероризмом і злочинністю. У енергетиці Туреччина займає ключові позиції завдяки її виключному географічному положенню, що з’єднує Європу з багатими на енергоресурси регіони, та досить розвиненій інфраструктурі, зокрема у сфері постачань природнього газу. Водночас Анкара не прагне поступатися своїм вигідним положенням і чинить опір проектам, що намагаються обійти її територію. Активними є також суперечки стосовно морських кордонів Туреччини з сусідніми Кіпром та Грецією. В основі суперечок лежить питання прав на розвідку та видобуток енергетичних ресурсів у Середземному морі. Попри наявні конфлікти, сторони взаємозалежні одна від одної і тому зберігатимуть високу інтенсивність взаємодії в енергетичних питаннях. У питанні контролю за міграційними потоками, найбільшу зацікавленість демонструє ЄС, для якого питання напливу біженців становить життєвоважливий інтерес. Туреччина, вже будучи притулком для сирійських біженців, потребує додаткової підтримки, що надається Євросоюзом. Угода Брюсселю та Анкари про перекриття кордонів для сирійських біженців хоча і виявилась ефективною, однак не виправдала очікувань турецької сторони, через що потребує оновлення.

Перешкодою у відносинах в сфері безпеки між ЄС та Туреччиною була і залишається Кіпрська проблема. Маючі глибокі історичні корені, вона є надскладною для вирішення і не втрачає актуальності до сьогодні. Сторони поділяють несумісні позиції та навряд чи у найближчому майбутньому знайдуться підстави для їх перегляду. Саме тому Туреччина та ЄС намагаються за можливості оминати це питання і співпрацювати у різних сферах застосовуючи прагматичний підхід.

Джерела та література.

1. Греція реєструє лише четверту частину біженців. Deutsche Welle. 12.2015. URL: https://www.dw.com/uk/Греція-реєструє-лише-чверть-біженців/ (дата звернення: 21.01.2021).
2. ЄС звинуватив Туреччину у використанні біженців з політичною метою. Суспільне Новини. 05.03.2020. URL: https://suspilne.media/17824-es-zvinuvativ-tureccinu-u-vikoristanni-bizenciv-z-politicnou-metou/(дата звернення: 22.01.2021).
3. ЕС готов искать инвестиции для газопровода в Туркмении. News.ru. 28.10.2018. URL: https://news.ru/world/turkmeniya-gazoprovod-investicii/ (дата звернення: 17.01.2021).
4. Конституция Республики Кипр: от 16 августа 1960 года. URL: https://www.concourt.am/armenian/legal_resources/world_constitutions/constit/cypros/cyprus-r.htm (дата звернення: 21.01.2021)
5. Agreement between the European Union and the Republic of Turkey on the readmission of persons residing without authorization. EUR-Lex. URL: https://eur-lex.europa.eu/legal-content/EN/TXT/?uri=CELEX%3A22014A0507%2801%29 (дата звернення: 22.01.2021).
6. Cyprus leader rules out new dialogue. AlJazeera. 10.05.2005. URL: https://www.aljazeera.com/news/2005/5/10/cyprus-leader-rules-out-new-dialogue(дата звернення: 21.01.2021).
7. Eastern Mediterranean Pipeline Project. NS Energy. URL: https://www.nsenergybusiness.com/projects/eastern-mediterranean-pipeline-project/ (дата звернення: 17.01.2021).
8. Erdogan Says, ‘We Opened the Doors,’ and Clashes Erupt as Migrants Head for Europe. New-York Times. 29.02.2020. URL: https://www.nytimes.com/2020/02/29/world/europe/turkey-migrants-eu.html (дата звернення: 27.01.2021).
9. EU imports of energy products – recent developments. Eurostat statistics explained.2019.URL: https://ec.europa.eu/eurostat/statistics-explained/index.php?title=EU_imports_of_energy_products_-_recent_developments(дата звернення: 17.01.2021).
10. EU must renew migrant deal with Turkey ‘as soon as possible’. Euronews. 19.03.2021. URL: https://www.euronews.com/2021/03/19/eu-must-renew-migrant-deal-with-turkey-as-soon-as-possible (дата звернення: 27.01.2021).
11. EU, Turkey trade blame on deal as thousands gather at border. APNews. 05.03.2020. URL: https://apnews.com/article/7b76a6dba2547b622b301d70ab3869ac (дата звернення: 27.01.2021).
12. EU-Turkey joint action plan. European Commission. 15.10.2015. URL: https://ec.europa.eu/commission/presscorner/detail/en/MEMO_15_5860 (дата звернення: 22.01.2021).
13. EU-Turkey statement: from 18.03.2016. European Council. URL: https://www.consilium.europa.eu/en/press/press-releases/2016/03/18/eu-turkey-statement/(дата звернення: 22.01.2021).
14. Gas supplies to Europe. Delivery statistics. Gazprom export. URL: http://www.gazpromexport.ru/en/statistics/(дата звернення: 17.01.2021).
15. Joint Declaration: final version as agreed between the two leaders. URL: https://cyprus-mail.com/2014/02/11/joint-declaration-final-version-as-agreed-between-the-two-leaders/ (дата звернення: 21.01.2021).
16. Quarterly Report Energy on European Gas Markets. Market Observatory for Energy. Volume 11 issue 4, fourth quarter of 2018. European Commission, Directorate-General for Energy, Market Observatory for Energy. URL: https://ec.europa.eu/energy/sites/ener/files/quarterly_report_on_european_gas_markets_q4_2018.pdf(дата звернення: 17.01.2021).
17. Second Strategic Energy Review : an EU energy security and solidarity action plan. EUR-Lex. 2008. URL: https://eur-lex.europa.eu/legal-content/EN/ALL/?uri=CELEX:52008DC0781 (дата звернення: 17.01.2021).
18. The European Union Common Security and Defence Policy (CSDP) and NATO-EU Strategic Cooperation. Republic of Turkey. Ministry of Foreign Affairs. URL: http://www.mfa.gov.tr/iii_-turkey_s-views-on-current-nato-issues.en.mfa (дата звернення: 16.01.2021).
19. Turkey-Greece tensions: eastern Mediterranean claims in maps. TRT World. 01.09.2020. URL: https://www.trtworld.com/magazine/turkey-greece-tensions-eastern-mediterranean-claims-in-maps-39358 (дата звернення: 17.01.2021).
20. Turkey’s Erdogan says will ask EU for rest of 3 billion euro aid for refugees. Reuters. 19.03.2018. URL: https://www.reuters.com/article/us-eu-turkey-idUSKBN1GV1V8 (дата звернення: 25.01.2021).
21. 13Points: from 30 November 1963. URL: https://www.pio.gov.cy/assets/pdf/cyproblem/13%20points.pdf (дата звернення: 21.01.2021).
22. А. Солодько. Угода ЄС-Туреччина: зміст та передумови підписання. Cedos. 05.2016. URL: https://cedos.org.ua/researches/uhoda-yes-turechchyna-zmist-ta-peredumovy-pidpysannia/ (дата звернення: 22.01.2021).
23. О. Волович. Туреччина — Лівія: новий етап відносин. Борисфен Інтел.08.2020. URL: https://bintel.org.ua/analytics/voenni-voprosy/konflikt-zones/turechchina-liviya-novij-etap-vidnosin/ (дата звернення: 16.01.2021).
24. Tekin-Koru. Precarious lives: Syrian refugees in Turkey in corona times. Vox EU. 06.04.2020. URL: https://voxeu.org/article/precarious-lives-syrian-refugees-turkey-corona-times (дата звернення: 25.01.2021).
25. Willks. Blue Homeland: the doctrine behind Turkey’s Mediterranean claims. National News. 14.08.2020. URL: https://www.thenationalnews.com/world/europe/blue-homeland-the-doctrine-behind-turkey-s-mediterranean-claims-1.1063591 (дата звернення: 17.01.2021).
26. Macias. U.S. sanctions Turkey over purchase of Russian S-400 missile system. CNBC. 15.12.2020. URL: https://www.cnbc.com/2020/12/14/us-sanctions-turkey-over-russian-s400.html (дата звернення: 16.01.2021).
27. Pitt. StatoilHydro takes place at TAP table. Upstream. 12.02.2018. URL: https://www.upstreamonline.com/online/statoilhydro-takes-place-at-tap-table/1-1-1090893 (дата звернення: 17.01.2021).
28. B. Hippler, et al. Loizidou v. Turkey. JSTOR, 1996, pp. 98– URL: https://www.jstor.org/stable/2203756?seq=1 (дата звернення: 21.01.2021).
29. C. Security Aspect of Turkey – EU relations. Nice. 2009. URL: https://www.ie-ei.eu/Ressources/file/memoires/2009/DOGRU.pdf (дата звернення: 14.01.2021).
30. Greenwood, V. Lowe. Unrecognised States and the European Court. JSTOR, 1995. pp. 4‑6. URL: https://www.jstor.org/stable/4508019?seq=1 (дата звернення: 21.01.2021)
31. Kiziltan. Improving the NATO-EU partnership: a Turkish perspective. Turkish PolicyQuaterly. Vol.7, №3. URL: https://esiweb.org/pdf/esi_turkey_tpq_vol7_no3_ihsan_kiziltan.pdf (дата звернення: 14.01.2021).
32. Kirisci. As EU-Turkey migration agreement reaches the five-year mark, add a job creation element. Brookings 17.03.2017. URL: https://www.brookings.edu/blog/order-from-chaos/2021/03/17/as-eu-turkey-migration-agreement-reaches-the-five-year-mark-add-a-job-creation-element/(дата звернення: 25.01.2021)
33. Casin. Analysis – Strategic, legal aspects of Turkey-Libya deal. Anadolu Agency. 13.12.2019. URL: https://www.aa.com.tr/en/africa/analysis-strategic-legal-aspects-of-turkey-libya-deal/1673079 (дата звернення: 17.01.2021).
34. Socor. Aliyev, Erdogan Sign Inter-Governmental Agreement on Trans-Anatolia Gas Pipeline to Europe. The Jamestown Foundation. 27.06.2021. URL: https://jamestown.org/program/aliyev-erdogan-sign-inter-governmental-agreement-on-trans-anatolia-gas-pipeline-to-europe/(дата звернення: 17.01.2021).

Ключові слова: Туреччина, ЄС, інтеграція, євроінтеграція, Анкарська угода, Митний союз, Кіпрська проблема, Ердоган, Єврокомісія, економіка, економічні відносини, політичні відносини.

R.S. Kitsenko

Scientific supervisor: T.V. Sydoruk

Doctor of political science, professor

EUROPEAN INTEGRATION OF TURKEY: HISTORICAL CONTEXT, CURRENT SITUATION AND PROSPECTS.

The article considers the process of Turkey’s integration into the European Union, outlines the main trends and tendencies of relations between the actors, emphasizes the main obstacles and areas of common interest in their relations. Prospects for further development of Turkish-European relations are also highlighted.

Key words: Turkey, EU, integration, European integration, Ankara agreement, Customs union, Cyprus problem, Erdogan, European Commission, economy, economic relations, political relations.

Постановка проблеми. Туреччина займає виключне геополітичне та геоекономічне положення. Країна контролює надважливі морські протоки між Чорним і Середземним морем. Вона слугує для ЄС буфером з нестабільним, але багатим на енергоресурси регіоном Близького Сходу. Туреччина і Європейський Союз мають тривалу історію взаємодії, сповнену періодами зближення й віддалення: від тісних союзницьких відносин – до політичної конфронтації. Однак сьогодні спостерігається дуже складна ситуація, обумовлена наявністю у Туреччині статусу кандидата на вступ до ЄС і одночасно відсутністю реальних перспектив її членства. З огляду на високу інтенсивність взаємин Анкари і Брюсселя, їх відносини потребують безперервного аналізу їх стану і перспектив, що й зумовлює актуальність цієї статті.

Аналіз останніх досліджень та публікацій. Питанням Турецької євроінтеграції активно займались такі вітчизняні науковці як В. Копійка, Н. Коваль, Т. Шинкаренко, що фокусували увагу на історичному вимірі процесу на головних проблемах, що стоять на заваді. А. Солодько, О. Волович та ряд іноземних вчених розглядали взаємодію ЄС і Туреччини у сфері безпеки. Попри велику кількість наукових матеріалів, присвячених тематиці відносин між Туреччиною та Євросоюзом, більшість робіт фокусується на окремих питаннях взаємин, не надаючи належної уваги взаємозв’язкам між різними сферами відносин.

Метою і завданням дослідження є аналіз стану відносин Туреччини та ЄС, окреслення основних тенденцій та перспектив розвитку, виявлення головних викликів та проблем, що існують або можуть виникнути під час взаємодії цих міжнародних акторів.

Виклад основного матеріалу. Задля кращого розуміння трендів у відносинах між Туреччиною та ЄС, необхідно зважати на тяглість процесу турецької євроінтеграції та досліджувати його за допомогою історичного і системного аналізу. Для початку варто розглянути причини і перші кроки турецького шляху до ЄС та зрозуміти витоки основних перешкод на ньому. Далі слід окреслити точки дотику, сфери, де сторони мають спільні інтереси та у яких відбувається активний розвиток. Наостанок, необхідно дати характеристику сучасному стану відносин й оцінити перспективи європейсько-турецьких взаємин у майбутньому.

Початковий етап інтеграції Туреччини до ЄЕС. Тривалий час Османська імперія залишалась відсталою державою у порівнянні з модернізованими європейськими імперіями. Вже в ХІХ столітті на порядку денному великих держав стояло питання розподілу територій султанату, що занепадав. Практичного змісту ці ідеї набули в роки Першої Світової війни, за підсумками якої держава Османів втратила майже всі території разом з великою частиною Анатолії. Програш Османської імперії довів її неефективність і застарілість, підштовхнув країну на шлях важких реформ, секуляризації та руху у напрямі Європи. Окупація Туреччини європейськими державами на початку ХХ століття викликала посилення турецького націоналізму і визвольного руху. Мустафа Кемаль Ататюрк, що очолив вже республіканську Туреччину внаслідок війни за незалежність проти окупаційних сил, незважаючи на спротив консервативної частини населення Туреччини, розпочав радикальні реформи. Варто відзначити, що більшість країни сповідує іслам, він глибоко вкорінений у культурне і політичне життя держави. Попри це, нові турецькі лідери докладали великих зусиль для викорінення релігійного елементу з повсякденного життя країни. Відтак, мусульманські звичаї почали відходити на другий план, а у політичному житті запанували секулярні військові. Саме втручання військових у внутрішню політику Туреччини позначали періоди кризи у відносинах з європейськими співтовариствами та ускладнювали рух країни в напрямку інтеграції.

Так, перша заявка на асоційоване членство в ЄЕС була подана ще в 1959 році. Проте військовий переворот наступного року зупинив будь-які кроки в цьому напрямку до 1963 року. Складна соціально-економічна ситуація, та ряд антидемократичних законів тодішнього уряду йшли в супереч поглядам окремих військових. Останні здійснили переворот 27 лютого 1960 року, заарештували лідерів Демократичної партії, розпустили уряд та парламент, президента було довічно ув’язнено, а прем’єр-міністра Аднана Мендереса – страчено. Розпочався період репресій та політичних переслідувань який був несумісний з переговорами про приєднання Туреччини до ЄЕС. Такі епізоди супроводжували європейську інтеграцію країни неодноразово, і тому саме нестача внутрішньої єдності у Туреччині є одним з найважливіших чинників невдалого прогресу в цьому напрямі.

Протягом 1961-62 років Туреччина вела переговори про підписання Договору про Асоціацію з ЄЕС (Анкарська угода) і у вересні 1963 документ був підписаний. З 1964 року Туреччина набула статусу асоційованого члена. Анкарська угода створила основу для взаємодії і містила в собі 3 етапи, після проходження яких, Туреччина мала наблизити свою економіку до вимог ЄЕС та утворити з ним митний союз. Статті 3-4 цієї угоди передбачали 5 років підготовчого етапу, перехідний період не довший за 12 років. Протягом цього часу країни ЄЕС мали збільшити квоти для надання переваги Турецькому імпорту агропромислової продукції. Разом з тим Туреччина отримувала значну фінансову допомогу з метою покращення становища турецької економіки та умов праці турецьких громадян [2]. Таку практику ЄЕС в подальшому буде застосовувати до інших кандидатів на вступ протягом свого розширення. Хоча турецька сторона отримувала економічні пільги, політично вона дещо втратила, адже будь-які суперечки з приводу імплементації Договору про Асоціацію з ЄЕС мали передаватись спеціально створеній Раді Асоціації, яка може віддати проблемне питання на розгляд Європейського суду справедливості. Незважаючи на це, процес поглибленої інтеграції у будь-якому випадку вимагає від країн поступатися суверенітетом в окремих питаннях задля спільної мети.

Другий етап інтеграції розпочався у 1970 році і передбачав зниження мит, податків і зборів, відміну кількісних обмежень і прийняття Єдиного зовнішнього тарифу Співтовариства. Мали бути зняті обмеження на турецький промисловий експорт, а на експорт сільськогосподарських товарів  протягом 22-х років мав бути встановлений режим преференцій. Була деталізована процедура поетапного досягнення свободи руху людей та послуг [1]. Проте у 1971 році черговий військовий переворот усунув з посади прем’єр-міністра Сулеймана Деміреля, який перебував на посаді з 1965-го. Переворот назрів внаслідок посилення активності лівих сил, зокрема Робітничої партії Туреччини, економічної рецесії, мітингів та страйків на великих підприємствах. У той же час зросла активність ісламістів та антикемалістів. У такій ситуації військові вдруге оголосили про припинення повноважень демократично обраного уряду і здійснили путч. Невдовзі після цього, мала місце нова хвиля анархії з погромами від радикальних угрупувань на кшталт «Сірих вовків». Відповідною реакцією були жорстокі переслідування, арешти, катування та викрадення людей. Особливо потерпало курдське населення, що підтримувало Робітничу партію. Курдське питання й дотримання прав людини є наріжним каменем у турецькій євроінтеграції і до сьогодні.

В супереч поширеній думці про те, що європейська інтеграція Туреччини навмисне гальмувалася з боку ЄЕС, розгляд історичних подій наочно демонструє, що головною причиною повільної інтеграції є нестабільна політична ситуація всередині Туреччини й неодноразові порушення прав людини з боку турецької влади. Після державного перевороту 1971 року і внесення поправок до конституції, державна влада була посилена, університети втратили свою автономію, було обмежено діяльність багатьох друкованих, теле- і радіо- видань. Все десятиріччя пройшло в стані політичної напруженості та жорстокості: відбувалися постійні сутички між ультра-правими й ультра-лівими групами, жертвами яких стали близько 5 тис. осіб [20]. Турецька політика була паралізована через неоднорідність парламентського представництва в якому безліч конкуруючих груп перешкоджали реформам. Кульмінацією цього періоду стає третій військовий переворот 1980 року під час якого вся влада перейшла Раді національної безпеки, парламент та уряд були розпущені, а всі політичні партії заборонені. Нова хвиля репресій прокатилася країною, а перехід від диктатури військових до обраного цивільного уряду відбувся лише у кінці 1983 року. Отже, до середини 80-х років відносини Туреччини та ЄЕС були фактично заморожені.

У 1986 році відбулася зустріч Ради Асоціації Туреччини та ЄЕС, що позначило відновлення руху країни у напрямку інтеграції. Туреччина діяла рішуче і вже 14 квітня 1987 року подала заявку на повне офіційне членство в ЄЕС. Європейська комісія збирала інформацію та документацію для того щоб оцінити можливі наслідки прийняття Туреччини, і через два роки висловила негативну відповідь. Відмова обґрунтовувалась прийняттям Єдиного європейського акту на передодні і необхідністю його втілення; а тому будь-які дебати стосовно прийняття нових членів мали бути відкладені до поки спільнота не увійде у наступну стадію розвитку. Разом з тим наголошувалося, що Туреччина це велика країна, що має найбільше населення у порівнянні з усіма країнами-членами ЄС, яка у той же час має суттєво нижчий рівень економічного розвитку [7]. Європейська комісія вказала на чотири проблемні моменти в економіці, які країна має вирішити: дуже великі структурні диспропорції у сільському господарстві та промисловості, макроекономічний дисбаланс (безробіття та висока інфляція), високий рівень промислового протекціонізму і низький рівень соціального захисту. Комісія зазначає також незадовільний рівень політичних свобод, порушення прав національних меншин, а також конфлікт навколо Кіпру (хоча у висновках доповіді Комісії рекомендації про врегулювання цієї проблеми не наводяться).

У підсумку спостерігаємо, що головною тенденцією у відносинах Туреччини та ЄЕС на початковому етапі була політична й економічна нестабільність всередині Туреччини, яка викликала зупинки на шляху до інтеграції і внутрішніх реформ. Разом з поляризацією суспільства, провідними позиціями армії у політичному житті, порушеннями прав людини, скрутним становищем національних меншин та обмеженнями демократії, Туреччина була далекою від вимог ЄЕС, який стрімко розвивався.

Митний союз Туреччини та ЄС. Юридичною основою для встановлення митного союзу (МС) Туреччини та ЄС є Анкарська угода 1963 року, Додатковий протокол 1970 року й Рішення Ради Асоціації 1/95 від 1995 року про втілення останньої фази створення МС, яке власне зафіксувало й оформило митний союз у інституційну структуру. Від часу набрання чинності цього рішення будь-які митні та тарифні обмеження між Туреччиною і ЄС скасовувались. Виключались будь-які кількісні обмеження та заходи, що мали б подібний ефект. Проте поза положеннями угоди залишалась сфера необробленої сільськогосподарської продукції, вугілля і сталі (для них були підписані окремі преференційні угоди за Рішенням Ради Асоціації 1/98 та угодою Туреччини – ЄАВС 1996 року), сфера послуг й державні закупівлі. Туреччина отримувала фінансову підтримку у зв’язку з напливом європейських товарів при відкритті свого ринку, але водночас значно збільшила показники свого експорту у країни ЄС і відчувала стрімкий зріст ВВП. Турецький експорт в основному складався з промислових товарів (текстиль, одяг, видобувні ресурси), тому зняття митних обмежень надало стимул турецькій економіці і вона демонструвала високі показники зростання [21]. Протягом двох десятиліть двостороння торгівля між Туреччиною та ЄС збільшилась у сім разів [11].

Водночас разом з перевагами МС, Туреччина отримувала й недоліки такого виду економічного співробітництва, які стали помітні у довгостроковій перспективі. Статті 54-60 Рішення Асоціації про заснування митного союзу зобов’язують Туреччину приймати всі угоди між ЄС і третіми країнами стосовно мит, тарифів і руху товарів зазначених у договорі. Таким чином, коли ЄС домовлявся з третьою країною про встановлення зони вільної торгівлі, Туреччина автоматично входила в цю зону, хоча третя країна могла залишати тарифи й мита на турецьку продукцію, адже угода підписувалась з Євросоюзом. Так, коли у 2013-15 роках ЄС вів переговори зі Сполученими Штатами про встановлення Трансатлантичного торгівельного та інвестиційного партнерства, Туреччина висловилась про можливість виходу з митного союзу, бо у разі підписання угоди на турецький ринок безперешкодно хлинуть дешеві американські товари, що завдасть шкоди турецькому виробнику. Одночасно з цим, США не відкривали б свій ринок для турецьких товарів [25]. Таким же чином Мексика, Алжир та ПАР вже підписали угоди про вільну торгівлю з ЄС, проте не зацікавлені у підписанні таких угод з Туреччиною, що можна охарактеризувати як певну асиметричність між Туреччиною і країнами-партнерами Євросоюзу [11]. Можливо, ця проблема не виникла б, якби Туреччина була представлена як повноправний член ЄС в його керівних органах, а перемовини про торгівельне партнерство з третіми країнами йшли від імені всієї спільноти включно з Туреччиною. Дійсно, в угоді про встановлення МС існує механізм вирішення суперечок і навіть передбачені захисні заходи, до яких може вдаватися сторона, якщо її економіці завдано важких збитків. Проте слід пам’ятати, що Туреччина залежить від європейського ринку більше ніж ЄС від турецького, а тому застосовування радикальних заходів захисту в супереч принципам митного союзу несе загрозу перед усім Туреччині, адже вона втрачає у будь-якому випадку. До цього додається і те, що Туреччина не може користуватися всіма перевагами членства у ЄС і претендувати на підтримку, як то її отримували Греція, Іспанія, Португалія та інші країни об’єднання.

Саме тому наразі активно обговорюється тема модернізації митного союзу. Як стверджується, митний союз є надзвичайно ефективним перехідним механізмом на шляху до членства сприяючи зближенню економік, вирівнюванню економічного потенціалу країни-кандидата з показниками у ЄС та підготовкою до входження у спільний ринок. Однак не маючи перспектив глибшої інтеграції, митний союз накладає на гравців значні обмеження щодо свободи ведення зовнішньої торгівлі. Єдиний тариф стосовно третіх країн вимагає погодження від партнерів по МС щодо встановлення преференційної торгівлі з іншими країнами. Так, Туреччина зацікавлена в укладанні угод про ЗВТ з країнами середземноморського регіону, однак змушена рахуватись з позиціями партнерів по МС. Разом із тим, угода про митний союз не включає такі важливі галузі економіки як рух інтелектуальної власності, інвестиції, послуги, сталий розвиток. Відсутній «регуляторний союз», через що деяким турецьким товарам ЄС відмовляє у сертифікатах якості і проводить додаткові інспекції на кордоні, що спричиняє непрямі збитки для турецьких експортерів. Це стосується і руху транспорту, адже перевізники продукції для експорту також стикаються з адміністративним перешкодами на кордоні [5]. На зустрічі голів держав та урядів у листопаді 2015 року, сторони оголосили про початок підготовчих кроків на шляху модернізації митого союзу [15].

Європейська комісія та Світовий банк підготували всеохоплюючі дослідження шляхів модернізації митного союзу. Світовий банк наголошує, що можливості розширення турецько-європейських торгівельних відносин мають бути спрямовані на лібералізацію аграрного сектору (зі здійсненням Туреччиною заходів спрямованих на поліпшення безпеки їжі, здоров’я тварин і рослин, бо якість продуктів харчування є основним критерієм для доступу на європейський ринок), послугах, державних закупівлях, малому і середньому бізнесі, захисті інвестицій та врегулюванні суперечок [10]. Європейська комісія натомість наводить три сценарії розвитку митного союзу: «ніяких змін», «модернізація митного союзу плюс угода про вільну торгівлю у додаткових сферах (CU+FTA)» та «поглиблена і всеохоплююча зона вільної торгівлі (DCFTA)». Складність в цьому напрямі полягає у тому, що Європейський Союз має дуже детально розроблений правовий доробок, особливо у аграрній галузі, і вимагає пристосування до нього будь-якої країни, яка має намір заходити на ринок спільноти. За якістю мають стежити відповідні адміністративні структури у належних лабораторних умовах. Наразі, Туреччина ще не відповідає цим вимогам. Її внутрішній ринок сільськогосподарської продукції є досить захищеним від іноземної конкуренції через те, що країна має високі тарифи на ввіз імпортованої агропродукції. Через це турецькі виробники інколи не бачать великої потреби у забезпеченні найвищих стандартів якості своїх товарів. Тим не менш, Туреччина вже адаптувалась до окремих європейських регламентів, а також має власну систему контролю якості [17]. Отже у цій сфері Туреччина має ще багато роботи попереду.

Іншим напрямом модернізації МС є державні закупівлі. Ця сфера є дуже вимогливою до чіткого законодавства та механізмів його дотримання. Турецький закон про державні закупівлі 2002 року має прописані положення щодо неприпустимості дискримінації у процедурі чесного виграшу тендеру, однак дотримання цього нормативно-правового акту ускладнене корупцією і непрозорістю. Більш того, велика кількість поправок до цього закону виводить чисельні сектори з під компетенції спеціального наглядного органу, а юридичні реформи зменшують відповідальність за його порушення [18].

Питання захисту інвестицій, врегулювання суперечок і сталого розвитку є нагальними як для ЄС так і для Туреччини, тому вірогідно, що саме ці моменти будуть найбільш розроблені в підсумку переговорів між сторонами та будуть включені до нової угоди. Важливо, що у зв’язку з погіршенням ситуації з дотриманням прав людини у Туреччині, її участю у війні в Сирії, втручанням у Лівії, й загостренням Кіпрської проблеми, Рада з загальних питань ЄС призупинила переговори про модернізацію МС. Натомість, у жовтні 2020 року Європейська Рада дала зелене світло на переговори по модернізації лише за умови, що конструктивні зусилля з припинення незаконної діяльності Туреччини проти Греції та Кіпру будуть продовжуватись [4]. У 2017 році Європарламент прийняв резолюцію, яка закликає пов’язати проблему модернізації МС з умовами щодо дотримання прав людини й основних свобод, та прогресом у вирішенні кіпрського питання [9]. Інша резолюція Європарламенту взагалі закликала Раду призупинити надання пільг турецьким товарам в рамках преференційної угоди в аграрному секторі, а як крайня міра – призупинити роботу МС з огляду на турецьку операцію проти курдів на Півночі Сирії [8]. У листопаді 2020 року Парламент закликав запровадити жорсткі цільові санкції проти Туреччини у зв’язку з ескалацією напруги у Вароші [14]. Отже, наразі спостерігається стійка тенденція то політизації питання про модернізацію митного союзу та подальших перспектив співпраці Туреччини з ЄС. Будь-який прогрес в цьому напрямку залежить від уряду Туреччини, який сьогодні, нажаль, провокує погіршення відносин з Євросоюзом.

Підсумовуючи, митний союз був важливим й необхідним етапом турецької євроінтеграції, який, однак, не позбавлений недоліків і потребує оновлення. Повільність цього процесу прямо пов’язана з турецькою інтеграцією загалом, адже події останнього десятиріччя продемонстрували тенденцію віддалення Туреччини від ЄС. Проведення нею більш незалежної політики супроводжується погіршенням внутрішньої ситуації у самій Туреччині, чисельними порушеннями прав людини, втягненням у збройні конфлікти в регіоні, активною ісламізацією та конфліктною риторикою. ЄС використовує ці політичні проблеми у якості обґрунтування свого небажання продовжувати переговори стосовно турецької інтеграції та трансформації митного союзу.

Сучасний стан переговорів про вступ Туреччини до ЄС та її перспективи до набуття членства. Ще на саміті ЄС у Гельсінкі у 1999 році, Туреччині було надано статус кандидата на членство у ЄС на основі критеріїв, що застосовуються до інших держав-кандидатів. Тобто стратегія вступного процесу для Туреччини була розроблена на основі вже існуючої для країн-кандидатів ЦСЄ. Вона робила акцент на розвитку митного союзу, уніфікацію законодавства, участі у європейських програмах, проте вказувала на недостатній рівень економічного й політичного розвитку. Вже тоді попередньою умовою було визначено вирішення проблеми Кіпру та залагодження суперечностей у Егейському морі. На момент проведення саміту ці вимоги висувала перш за все Греція, проте рішення саміту щодо можливості вступу Республіки Кіпр навіть за неврегульованого конфлікту, спонукали Туреччину до пожвавлення практичних дій у цьому напрямі [27]. Після цього всередині ЄС відбувалась палка дискусія стосовно перспектив і готовності Туреччини брати на себе зобов’язання члена Євросоюзу.

Умовою до початку переговорів про вступ були політичні критерії, на кшталт сильних демократичних інститутів, верховенства права, свободи слова, дотримання прав людини і національних меншин зокрема. На саміті у Брюсселі 2004 року було оголошено про початок переговорів з жовтня 2005-го. Сам факт початку переговорів свідчить про прагматичний підхід до турецької євроінтеграції, адже ЄС визнав, що навіть попри недовіру багатьох країн до переважно мусульманської держави, у разі якщо Туреччина досягне європейського рівню розвитку та виконає всі необхідні правові процедури, у Євросоюзу не буде об’єктивної причини відмовити їй у вступі. Безпосередньо перед початком найбільший скептицизм мали Австрія та Кіпр [31]. В подальшому ці країни залишатимуться одними з головних критиків переговорів про вступ Туреччини.

Першою процедурою вступних переговорів стала перевірка відповідності Туреччини європейському законодавству і стандартам. Було виокремлено 35 розділів по яких велись переговори. Ці узгоджувальні умови містили близько 80 тисяч сторінок і мали бути виконані протягом тривалого часу адаптації законодавства [14]. Паралельно з цим ЄС наполягав на підписанні Додаткового протоколу про митний союз з Туреччиною, в якому зазначалося, що всі нові члени Союзу увійдуть до МС автоматично. Але це б означало про де-факто визнання Республіки Кіпр, яка отримувала доступ до турецького ринку. Туреччина підписала протокол із зауваженням, що вона не визнає Кіпр і відмовилась відрити свої порти для цієї країни. Це загальмувало переговори, адже у 2006 році Рада міністрів ЄС заблокувала 8 розділів переговорів. Анкара зробила пропозицію компромісного рішення: вона відкриває порти для Республіки Кіпр в обмін на відкриття портів Північного Кіпру для міжнародного трафіку, безперешкодну торгівлю між двома частинами острову, участь турків-кіпріотів у міжнародних спортивних, культурних та інших соціальних заходах [13]. Під цією пропозицією слід розуміти спробу Туреччини домогтися міжнародного визнання Північного Кіпру, і природньо, що вона була відхилена греками-кіпріотами.

У 2007 році з перемогою Ніколя Саркозі на виборах у Франції, позиція цієї країни стосовно вступного процесу Туреччини кардинально змінилася. Саркозі заявив, що Франція не підтримуватиме жодного рішення, яке б вело до повноправного членства у ЄС і додатково закрив ще 4 розділи переговорів [28]. Натомість він запропонував «поглиблене асоційоване партнерство» без перспективи членства [30]. У наступному ж році розпочалась турецька військова операція на півночі Іраку проти Робітничої партії Курдистану, що викликало неоднозначну реакцію світової спільноти. 2009-го року, з огляду на відмову Туреччини підписувати вже згаданий Додатковий протокол про МС, Кіпр додатково заблокував ще 5 розділів переговорів, один з яких перетинається із забороною Франції [17]. З цього бачимо, що вже на початку вступних переговорів спостерігається відсутність динаміки та постійні перешкоди інтеграції, а перспектива реального членства почала здаватись недосяжною.

Про те, що переговори зайшли у глухий кут почали висловлюватися ще 2010 року [17], наголошуючи на марності спроб вирішення кіпрського питання, однак у самій Туреччині відсутність реальних зрушень у процесах адаптації пов’язують із подвійними стандартами у самому ЄС, у якому поруч з формальним переговорним процесом постійно лунають заперечення можливості Туреччини стати повноправним членом. Зрушити процес вступу з місця був покликаний так званий «позитивний порядок денний» (Positive Agenda), представлений Єврокомісією у 2012 році. Штефан Фюле, комісар з політики сусідства і питань розширення ЄС залучив незалежних експертів для того, щоб знайти спосіб покращити ситуацію та відновити довіру між ЄС і Туреччиною. Були створені робочі групи, які обговорювали питання візового режиму, політичних реформ, анти-терористичного співробітництва, енергетики та можливості стажування турецьких чиновників у Брюсселі. Обрані питання включали багато з тих, які були заморожені до цього [6]. Нажаль, бажаного ефекту пожвавлення процесу вступу не спостерігалось, адже під час головування Кіпру у цьому ж році процес зупинився.

Наступного року, після доповіді Єврокомісії про незадовільний стан дотримання прав людини, Туреччина заявила що ніколи не отримувала критеріїв та орієнтирів для реформування своєї судової системи, а отже досягнення необхідного рівня у цій сфері було неможливим. Тому Туреччина звинуватила ЄС у навмисному гальмуванні інтеграції. Ці орієнтири мали бути надані одразу після проведення процедури перевірки турецького законодавства на відповідність європейському, однак Єврокомісія визнає цю проблему і заявляє що продовжить робити все можливе, щоб Туреччина отримала відповідні критерії. Такі дії надають Анкарі підстави вважати, що процес вступу не є прозорим і об’єктивним. Одночасно вона наголошує, що процес вступу, на відміну від остаточного рішення про набуття членства у ЄС, має бути суто технічним, а не політичним питанням [26]. Однак попри дійсну наявність проблеми деталізації європейських вимог до Туреччини, це аж ніяк не може слугувати виправданням політичним репресіям і утискам свободи слова та прав на вільні зібрання, які мають місце у Туреччині. У тому ж 2013 році країна була охоплена масовими демонстраціями  проти обмежень свободи преси, інтернету і телебачення, споживання алкоголю, абортів і надмірної жорстокості поліції. Протести викликали жорстку реакцію уряду і закінчилися із великою кількістю потерпілих та загиблих [21]. У відповідь на це Німеччина заблокувала перехід до нового етапу вступних переговорів [29], а Франція запевнила, що не скасує вето на заблоковані нею розділи. Лише з обранням у 2014 році Франсуа Олланда президентом Франції, розділ 22 розблокували, а загалом на той час було відкрито лише 13 з 35 розділів й один розділ був остаточно закритий.

Новий поштовх до активізації вступних відносин надала міграційна криза у ЄС 2015-го року. Тоді, скрутне становище Євросоюзу змушувало шукати нормалізації відносин з Туреччиною, у той час коли в Анкарі червоною лінією переговорів вважали скасування візового режиму з ЄС. На саміті голів держав у листопаді сторони домовились провести міжурядову конференцію про відкриття 17-го переговорного розділу, а на початок року планувалось відкрити ще декілька розділів. Було затверджено план впровадження безвізового режиму до жовтня 2016 року. Узгоджено започаткування діалогу на високому рівні з економічних та енергетичних питань. Оголошувалось провести підготовчі кроки для оновлення митного союзу. Також у рамках міграційної угоди, яка була підписана у березні 2016 року, ЄС брав зобов’язання виділити 3 млрд. євро для підтримки біженців у Туреччині [15]. Важливо відзначити, що усі ці кроки назустріч вступним переговорам були зроблені незважаючи на відсутність прогресу у суперечливих питаннях відносин між Туреччиною і ЄС. Головним мотивом такого зближення стала внутрішня скрута ЄС, що додала політичної волі до поліпшення відносин з Туреччиною. Це демонструє схильність ЄС розігрувати карту євроінтеграції у власних політичних цілях.

Потепління у відносинах тривало не довго, адже в липні 2016-го року у Туреччині відбулася спроба військового перевороту, за якою країною прокотилась хвиля репресій проти діячів судової системи, освіти і медіа, а діюча влада значно посилила свої позиції. Комісар ЄС із питань політики сусідства й розширення, Йоганнес Ган, висловив глибоке занепокоєння швидкістю, з якою відбулися масові арешти у Туреччині та заявив, що списки на арешт були підготовлені заздалегідь до спроби перевороту [24]. Це може свідчити на підтримку однієї з версій про те, що спроба перевороту була інсценована діючим урядом задля придушення опозиції та централізації влади в руках президента Ердогана [3]. У будь-якому випадку, ця подія викликала рішучий осуд з боку ЄС, а відносини з Туреччиною знов зайшли у глухий кут. Європейська Рада у грудні оголосила, що нові розділи переговорів не будуть відкриті допоки турецький уряд не припинить рух у напрямку автократії. Президент Ердоган неодноразово робив провокативні заяви на адресу Євросоюзу і навіть погрожував поставити питання про вступ Туреччини до ЄС на референдум [23]. Зміни у конституцію і скасування посади прем’єр-міністра у 2017 році тільки віддалили сторони одна від одної. У середині 2018 року Рада ЄС із загальних питань заявила, що жодні розділи переговорів не будуть відкриті або закриті та жодного прогресу стосовно модернізації митного союзу не передбачається.

У наступні роки і до часу написання роботи, Туреччина проводить все більш незалежну політику та все менше дослухається до закликів ЄС. Країна обрала шлях до підвищення своєї ролі у регіоні, залучена до конфліктів у Сирії та Лівії, де її інтереси нерідко суперечать європейським. Особлива напруга відчувається у відносинах між Туреччиною, Грецією та Кіпром. Невирішене кіпрське питання доповнюється зіткненнями щодо прав на розвідку і розробку ресурсів шельфу у виключних економічних зонах на які претендують ці країни. Конфліктна риторика спостерігається між Туреччиною та Францією [12]. Внутрішньо політична ситуація у Туреччині не змінюються на краще, порушення прав людини продовжуються, а політична система стає все менш прозорою і більш автократичною. Не менш важливим фактом є і те, що у бюджеті ЄС на 2021-2017 роки не передбачаються кошти на передвступну допомогу Туреччині, натомість акцент зроблений на пріоритетності приєднання країн Західних Балкан до ЄС [26]. Усі вищезазначені фактори позбавляють країну перспектив на реальне членство у ЄС у середньостроковій перспективі.

Висновки. Шлях Туреччини до європейської інтеграції є найдовшим і одним з найскладніших. Країна пройшла процес тривалої трансформації від слаборозвиненої і зруйнованої подіями Першої Світової Війни Османської імперії, до демократичної модерної держави, яка однак зберігає велику кількість як внутрішньо так і зовнішньополітичних проблем. Протягом всієї історії взаємодії з Європейськими Співтовариствами, Туреччині не вистачало внутрішньої стабільності, політичної волі до реформ і здатності до компромісів. Майже кожне десятиріччя державу охоплювали військові перевороти, хвилі репресій та утисків свободи слова. Постійні порушення прав людини, корумпована судова система й низькі показники економічного зростання гальмували європейську інтеграцію від самого початку. Попри це Туреччина поступово, але певно рухалась на зустріч ЄС і точкою дотику виявилось тісне економічне співробітництво. Країна утворила митний союз з ЄС який не тільки мав позитивний ефект на зростання турецької економіки, а й надав певності у європейському майбутньому. Цю певність поділяв і ЄС, який у 1999 році надав Туреччині статус країни-кандидата на вступ, а у 2004 розпочав переговори. Нажаль переговорний процес ускладнений чисельними політичними проблемами. Як нестача реформ, так і відсутність політичної волі в ЄС, проблема Кіпру, суперечки з державами Євросоюзу й регіональна політика Туреччини в останні десятиріччя, позбавляють країну реальних перспектив на успішне приєднання до ЄС у близькому майбутньому. Однак Туреччина не полишає надій попри глухий кут у переговорах і продовжує декларувати свої європейські прагнення стратегічною метою своєї зовнішньої політики.

Джерела та література.

1. Additional Protocol and Financial Protocol signed on 23 November 1970, annexed to the Agreement establishing the Association between the European Economic Community and Turkey and on measures to be taken for their entry into force – Final Act. EUR-Lex. URL: https://eur-lex.europa.eu/legal content/EN/TXT/?uri=CELEX%3A21970A1123%2801%29 (дата звернення: 04.01.2021).
2. Agreement establishing the Association between the European Economic Community and Turkey. Republic of Turkey. Ministry for EU Affairs. URL: https://web.archive.org/web/20111003035324/http://www.abgs.gov.tr/index.php?p=117&l=2 (дата звернення: 04.01.2021).
3. Byrne. Critics raise false flag after failed military coup in Turkey. Vocativ. 16.07.2016. URL: https://www.vocativ.com/341593/critics-raise-false-flag-after-failed-military-coup-in-turkey/ (дата звернення: 13.01.2021).
4. B. Stanicek. EU-Turkey customs union: Modernisation or suspension? European Parliament. URL: https://www.europarl.europa.eu/RegData/etudes/BRIE/2020/659411/EPRS_BRI(2020)659411_EN.pdf  (дата звернення: 07.01.2021).
5. Bogdanor, V. (2018), ‘A customs union won’t help: there is no such thing as a “soft” Brexit’, Guardian, 27 February 2018, URL: https://www.theguardian.com/commentisfree/2018/feb/27/customs-union-brexit-european-union-eu-turkey (дата звернення: 07.01.2021).
6. Aktar. The Positive Agenda and Beyond: A New Beginning for the EU-Turkey Relations? Insight Turkey. 2012. URL: https://www.insightturkey.com/turkey-and-the-eu-a-positive-agenda/articles/190 (дата звернення: 13.01.2021).
7. Commission Opinion on Turkey’s request for accession to the Community. 20.01.URL: https://www.cvce.eu/content/publication/2005/2/4/4cc1acf8-06b2-40c5-bb1e-bb3d4860e7c1/publishable_en.pdf (дата звернення: 04.01.2021).
8. European Parliament resolution of 24 October 2019 on the Turkish military operation in northeast Syria and its consequences. European Parliament. URL: https://www.europarl.europa.eu/doceo/document/TA-9-2019-0049_EN.html (дата  звернення: 11.01.2021).
9. European Parliament resolution of 6 July 2017 on the 2016 Commission Report on Turkey. European Parliament. URL: https://www.europarl.europa.eu/doceo/document/TA-8-2017-0306_EN.html (датазвернення: 11.01.2021).
10. Evaluation of the EU-Turkey Customs Union. Report No. 85830-TR. World Bank. URL: https://www.worldbank.org/content/dam/Worldbank/document/eca/turkey/tr-eu-customs-union-eng.pdf  (дата звернення: 07.01.2021).
11. Hakura. EU–Turkey Customs Union. Prospects for Modernization and Lessons for Brexit. Chatman House. 2018. URL: https://www.chathamhouse.org/sites/default/files/publications/research/2018-12-12-eu-turkey-customs-union-hakura.pdf  (дата звернення: 07.01.2021).
12. France condemns Erdogan over Islam row, threatens sanctions. AlJazeera. 05.11.2020. URL: https://www.aljazeera.com/news/2020/11/5/france-condemns-erdogan-over-islam-row-threatens-sanctions (дата звернення: 14.01.2021).
13. Initiative by Turkey on Cyprus, 24 January 2006. Republic of Turkey. Ministry of Foreign Affairs. URL: http://www.mfa.gov.tr/new-initiative-by-turkey-on-cyprus.en.mfa (дата звернення: 11.01.2021).
14. Joint motion for a resolution. Plenary Sitting. European Parliament. URL: https://www.europarl.europa.eu/doceo/document/RC-9-2020-0355_EN.pdf(дата звернення: 11.01.2021).
15. Meeting of heads of state or government with Turkey. EU-Turkey statement, 29/11/2015. European Comision. URL: https://ec.europa.eu/commission/presscorner/detail/en/STATEMENT_15_6194 (датазвернення: 07.01.2021).
16. Meeting of heads of state or government with Turkey – EU-Turkey statement, 29/11/2015. European Council. URL: https://www.consilium.europa.eu/en/press/press-releases/2015/11/29/eu-turkey-meeting-statement/ (дата звернення: 13.01.2021).
17. Tocci. Unblocking Turkey’s EU Accession. Insight Turkey. 2010. URL: https://www.insightturkey.com/commentary/unblocking-turkeys-eu-accession (дата звернення: 13.01.2021).
18. Reforming and renegotiating the EU-Turkey Customs Union. 01.06.2018. URL: http://turkishpolicy.com/article/914/reforming-and-renegotiating-the-eu-turkey-customs-union (дата звернення: 07.01.2021).
19. Togan. S. Alyanak. Public Procurement in Turkey. 2017. Oxford University Press. URL: https://oxford.universitypressscholarship.com/view/10.1093/acprof:oso/9780198796749.001.0001/acprof-9780198796749-chapter-8 (дата звернення: 07.01.2021).
20. S.Sayari. Political Violence and Terrorism in Turkey, 1976–80: A Retrospective Analysis. P.198‑215. URL: https://www.tandfonline.com/doi/abs/10.1080/09546550903574438?journalCode=ftpv20 (дата звернення: 04.01.2021).
21. Togan. Opening up the Turkish Economy in the Context of the Customs Union with EU. Journal of Economic Integration. P. 157-179. URL: https://www.e-jei.org/upload/T5JY1EWNLHN5F29W.pdf (дата звернення: 04.01.2021).
22. The Health Status Of The Demonstrators. Turkish Medical Associoation. 2013. URL: https://web.archive.org/web/20130806164558/http://www.ttb.org.tr/index.php/Haberler/veriler-3842.html (дата звернення: 13.01.2021).
23. Turkey could put EU talks to a referendum next year: Erdogan. Reuters. 14.11.2016. URL: https://www.reuters.com/article/us-turkey-eu-erdogan-idUSKBN1391H4 (дата звернення: 13.01.2021).
24. Turkey government seemed to have list of arrests prepared – EU’s Hahn. 18.06.2016. URL: https://www.reuters.com/article/uk-turkey-security-eu-hahn-idUKKCN0ZY0E6?edition-redirect=uk (дата звернення: 13.01.2021).
25. Turkey threatens to leave EU customs union because of TTIP. Euobserver. 6.11.2014. URL: https://euobserver.com/tickers/126398 (дата звернення: 04.01.2021).
26. Turkey will not receive Eu funds during 2021-2027 period. 14.06.2020. URL: https://euproject.xyz/turkey-will-not-receive-eu-funds-during-2021-2027-period/(дата звернення: 14.01.2021).
27. Turkey: EU political benchmarks ‘were never given to us’. 2013. URL: https://www.euractiv.com/section/global-europe/news/turkey-eu-political-benchmarks-were-never-given-to-us/ (дата звернення: 13.01.2021).
28. В. Копійка, Т. Шинкаренко. Європейський Союз: Історія і засади функціонування. Київ. 2009. c. 573-577.
29. Н. Коваль. Туреччина і Європа: болото непевного майбуття. Українська призма. URL: http://prismua.org/turkey-europe-swamp-uncertain-future/  (дата звернення: 13.01.2021).
30. Німеччина заблокувала вступ Туреччини до Євросоюзу. Газета День.06.2013. URL: https://m.day.kyiv.ua/uk/news/210613-nimechchina-zablokuvala-vstup-turechchini-do-ievrosoyuzu (дата звернення: 13.01.2021).
31. Саркозі не бачить Туреччину членом ЄС. УНІАН.05.2007. URL: https://www.unian.ua/world/46660-sarkozi-ne-bachit-turechchinu-chlenom-es.html (дата звернення: 11.01.2021).
32. Туреччина і Євросоюз розпочали переговори. Радіо Свобода. 2005. URL: https://www.radiosvoboda.org/a/935435.html (дата звернення: 11.01.2021).

Ключові слова: Вільнюський саміт, вступ до НАТО, ПДЧ, Україна, Захід, російсько-українська війна, теорія політичного реалізму, неореалізм, баланс сил.

R. Kitsenko

ACCESSION OF UKRAINE TO NATO AS A PRECONDITION TO END THE RUSSIAN-UKRAINIAN WAR

The article examines the main positions on the future membership of Ukraine in NATO. The strengths and weaknesses of their arguments are analyzed from the standpoint of political neorealism. Possible scenarios of the course of the Russian-Ukrainian war and Ukraine’s relations with its Western allies are considered.

Key words: Vilnius summit, joining NATO, MAP, Ukraine, the West, Russian-Ukrainian war, theory of political realism, neorealism, balance of power.

Постановка проблеми. На передодні Вільнюського саміту НАТО, що відбуватиметься на початку липня 2023 року, Київ та його найближчі союзники у регіоні плекають надії на рішучі дії Північноатлантичного Альянсу у питанні атлантичної перспективи України та надання запрошення до членства. В експертних, наукових та політичних колах панує думка про те, що вступ нашої країни до НАТО є єдиною дієвою гарантією безпеки та передумовою закінчення російсько-української війни раз і назавжди.[1],[2] Втім, серед західних еліт наразі превалює інший погляд – сприяти перемозі України, і водночас уникати прямого зіткнення найбільших ядерних гравців, а отже приймати Україну в НАТО до закінчення війни не вважають можливим.[3] Полеміка стосовно цих позицій не вщухає, а взаємоприйнятного рішення, що задовольнить і Україну, і країни-члени НАТО поки не знайдено.

Аналіз останніх досліджень та публікацій. Під час написання статті було проаналізовано заяви лідерів та провідних політиків західних держав, експертні оцінки у профільних виданнях, а також доробок найвідоміших представників неореалістичної парадигми у вивченні міжнародних відносин, таких як Р. Ґилпін та К. Волтц. Питання вступу України до НАТО надзвичайно актуальне і конкретизується у режимі реального часу, зі все новими заявами керівників західних країн, та ходом бойових дій в російсько-українській війні. Сценарії та прогнози швидко втрачають актуальність, а тому потребують коригування.

Мета цієї статті – проаналізувати аргументи кожної сторони, спрогнозувати можливі сценарії розвитку союзницьких відносин та закінчення російсько-української війни через призму теорії політичного реалізму (неореалізму). Під час розгляду поведінки держав на міжнародній арені, ми виходимо з припущення, що усі держави, формуючи свої національні інтереси, прагнуть як мінімум свого самозбереження, і як максимум – здобуття переваги над опонентами. Ситуація сьогодні знову ставить на передній план проблему ядерного стримування та конфлікту найбільших ядерних гравців, отож методи та концепції теорії політичного реалізму виявляються у нагоді при аналізі можливих сценаріїв розвитку подій.

Виклад основного матеріалу. Оцінювати позиції стосовно майбутнього членства України у НАТО необхідно зважаючи на тривалу та складну еволюцію взаємин із цією організацією. Питання євроатлантичної інтеграції України знаходилось на порядку денному задовго до початку російсько-української війни у 2014 році. Вперше своє прагнення доєднатись до НАТО Україна висловила напередодні Бухарестського саміту у 2008 році. До того пропозиція про надання Плану дій щодо членства в Альянсі надійшла від адміністрації американського президента Буша, на яку серйозно зважив український уряд у 2006 році. На той момент більшість східноєвропейських держав та Канада підтримували і активно лобіювали рішення надати ПДЧ для Києва. Втім, на тлі загострення відносин Заходу (у це поняття включаємо усі країни-члени НАТО) і Москви, найяскравіше продемонстрованого мюнхенською промовою Путіна, західні лідери не наважились на такий рішучий і правильний крок. На позицію Франції та Німеччини неабияк впливали погрози з Кремля, тож вони зайняли категоричну позицію проти процесу приєднання України та Грузії. Про помилковість такого рішення саміту можна судити з подій, що відбулись невдовзі після його закінчення: РФ вдерлася у Грузію, окупувала значну території цієї країни та влаштувала етнічні чистки у Південній-Осетії.

Це була типова реакція Кремля на прояв політичної слабкості колективного Заходу. Як продемонстрували подальші події, за кожним подібним проявом слідувала наступна силова авантюра російської держави. Поведінка Заходу була спричинена бажанням зберегти статус-кво, не наражаючись на конфлікт. Адже на той момент Захід майже 20 років був головним бенефіціаром існуючого однополярного світоустрою зі Сполученими Штатами на чолі. Добробут та рівень розвитку у Європі та Північній Америці невпинно зростав (Світова економічна криза розпочалась тільки через декілька місяців після Бухарестського саміту), західний бізнес був зацікавлений у зв’язках з російським ринком, в особливості – у дешевих енергоносіях, що складали вагому частку їхнього промислового успіху. У той час як РФ намагалась змінити міжнародну систему, Захід не вибачав у цьому загрози та не розумів необхідності доводити свою силу, коли цього вимагали обставини.

Разом із тим, Бухарестський саміт таки підтвердив, що Україна, хоч і у не визначеній перспективі, але стане членом Північноатлантичного Альянсу. Політика відкритих дверей надала Україні надію на приєднання, але водночас, за відсутності реальних кроків назустріч зі сторони НАТО, підводила Москву до думки, що за її бездіяльності Україна рано чи пізно назавжди вийде із зони її впливу. Таким чином, розуміючи потребу діяти і використавши події Революції Гідності, Росія окупувала велику частину української території та створила нескінченний збройний конфлікт на сході, що мав перешкоджати нашому вступу до НАТО. Мудрою відповіддю зі сторони Заходу мали б стати надійні гарантії безпеки для України з метою убезпечення її від повномасштабної війни, однак і тоді НАТО помилково сприймало справжні мотиви росіян. Попри чисельні застереження експертів та політиків, Захід продовжував загравати з Москвою через економічні проекти на кшталт різноманітних обхідних трубопроводів та будував політичні формати «примирення», які від початку не мали жодних шансів на успіх. Цим він показував свою незацікавленість та страх у вирішенні російсько-української війни. Вже тоді у західних країнах виникла ціла група інтелектуалів, які транслювали російські пропагандистські наративи та російський погляд на геополітичні процеси.

Зробимо ремарку стосовно поглядів деяких представників школи політичного реалізму, теоретичні наробки якої використовуються у цій роботі. Зокрема такі самоназвані реалісти як Джон Міршаймер, Стівен Волт та Генрі Кіссінджер неодноразово транслювали хибний погляд на світові події пояснюючи міжнародні процеси крізь призму згаданої теорії.[4] Загалом вони переоцінювали вагу Росії, недооцінювали роль європейських союзників США та закликали до стриманості і невтручання у російську «сферу впливу». Із погано обґрунтованих позицій, вони вважали, що Заходу не слід поширювати свій вплив у Східній Європі, адже це дратуватиме Москву. Причиною війни в Україні вони називали дилему безпеки, що постала перед РФ внаслідок політики розширення НАТО.[5] Кожен згаданий реаліст випускав з уваги той факт, що справжні причини ескалації полягали зовсім не у активних діях Заходу: його відносини з Україною були на незначному рівні до російського вторгнення у 2014 році. На той момент членство нашої країни у Альянсі підтримувала тільки п’ята частина населення, а проти виступало майже дві третини – 67 відсотків.[6] Кожен український уряд намагався проводити дружню чи хоча б нейтральну політику стосовно свого північного сусіда, рівень економічної взаємодії був на надвисокому рівні.[7] Ніякої загрози для Росії ні Україна, ні НАТО на кінець 2013 року не становили. Справжня причина ескалації у відносинах Росії та цивілізованого світу завжди містилася у зовнішньополітичних планах самої Москви. Задля повернення втраченої сфери впливу вона вжила найзухваліші та найбільш відчайдушні заходи, перейшовши від політичного та економічного тиску до прямого військового вторгнення та анексії території. Такого удару по міжнародному праву не було з часів Іракського вторгнення в Кувейт. Саме Москва зламала правила гри і спричинила відповідну реакцію Заходу та українського суспільства.

Попри це, НАТО не зробив необхідні висновки та не вжив активних заходів спрямованих на відновлення міжнародного права та посилення безпеки України. На жаль, тоді нам не було запропоновано жодного конкретного формату інтеграції, навіть про ПДЧ мова досі не заходила, хоча цей план включає довгі та складні технічні процедури уніфікації та досягнення сумісності, що вже само по собі може використовуватись як інструмент затягування часу з боку НАТО, до поки не буде знайдено компромісного рішення щодо вступу України серед усіх його учасників. Аргументом проти надання істотної підтримки (хоча б важкого озброєння) був той самий страх перед Москвою – мовляв, це спровокує її на початок повномасштабної війни. Захід був впевнений, що російсько-українську війну треба вирішувати виключно політичним шляхом, уникаючи будь-якої ескалації. Не розуміючи, що Росія не прагне ніякого врегулювання, НАТО зайняло пасивну позицію, обмежуючись незмінною риторикою про «відкриті двері» Альянсу у невизначеній перспективі. В результаті, нерішучість Заходу надала Кремлю впевненість, що у разі блискавичної військової операції по скиданню українського уряду та окупації нашої території, НАТО так само проявить байдужість та погодиться з новими політичними реаліями. Це могло стати початком кінця стабільного світу, якби український народ не зірвав зухвалі мрії російських можновладців. Коли ж Україна вистояла у перші напружені місяці війни, Захід осягнув, що статус-кво вже порушено, а тому консолідувався і вдався до дій по збереженню сучасного світоустрою, який сформувався за підсумками завершення біполярного протистояння, й зумовлює домінуючу роль Заходу у світових справах.

Розглянемо дії Заходу з точки зору політичного реалізму. З моменту закінчення Холодної війни міжнародна система тяжіє до однополярності з країнами колективного Заходу на чолі. Сьогодні вона трансформується під впливом гравців, що кидають виклик існуючим правилам. Дотримання статусу-кво базується на здатності гегемона стримувати країни, що хочуть змінити баланс сил на свою користь. Згідно з Р. Ґилпіним, щоб не допустити руйнування рівноваги, гегемон мусить ствердити свою силу. Сила гегемона проявляється у його можливостях: по-перше, здійснювати свою владу над політичними коаліціями; по-друге, мати беззаперечний престиж (виражений у владній та військової могутності) серед головних гравців системи; в-третє, створювати ряд правил, за допомогою яких впливати на взаємодію інших акторів.[8] Усі характеристики гегемона відповідають міжнародному положенню США.

Вашингтон має безпрецедентний вплив на інших гравців, є наймогутнішою країною у військовій, економічній, технологічній сфері, та відіграє роль «світового поліцейського», захищаючи систему сучасного міжнародного права, у створенні якої зіграв визначальну роль. Коли йому було кинуто виклик, реакція була зумовлена структурними факторами, дію яких описав К. Волтц у своїй «Теорії міжнародної політики».[9] Структурні фактори включають архітектуру системи та розподіл потужності у ній. Сучасну систему можна охарактеризувати як гегемонічну. Поруч із цим, дослідник стверджує, що великі та складні завдання по збереженню системи можуть бути виконані не самою системою, а виключно гравцями з величезними можливостями. Однак тільки в тому разі, якщо такі гравці бачать у цьому свій одноосібний національний інтерес. В іншому випадку, країни потраплятимуть у пастку так званої «тиранії маленьких рішень»: ситуацію, коли актори мусять діяти егоїстично попри негативні наслідки для них усіх в тривалій перспективі, замість того, щоб узгоджено діяти на користь стабільності і порядку (прикладом є гонка озброєнь, яка навантажує економіки країн, що беруть у ній участь, однак від якої не можна відмовитись через дії опонентів; чи участь у вирішенні екологічний проблем, коли країни мусять відмовитись від дешевих енергоносіїв задля збереження екології планети). Сьогодні, дія структурних факторів співпадає з національними інтересами США, адже виживання і добробут Сполучених Штатів і їхніх союзників напряму залежить від стабільності та працездатності міжнародної системи. Баланс сил у світі – це національний інтерес його головних бенефіціарів. Чи був у США інший вибір, аніж підтримувати Україну після анексії частини її території Росією? З точки зору політичного реалізму – ні. Відсутність відповіді призвела б до каскадного руйнування усієї структури міждержавних відносин. Хиткий баланс, що стримується загрозою силової відповіді від гегемона був би втрачений. Перерозподіл влади у світі призвів би до цілої низки масштабних війн та конфліктів, боротьби за сфери впливу і, у перспективі, – до повалення Заходу як світового полюса.

Втім, хоча цивілізований світ відповів силою на російську атаку, запровадивши економічні санкції, вона була недостатньою, щоб змусити агресора відмовитись від своїх амбіцій. Пояснити слабкість відповіді можна з двох позицій. По-перше, ймовірно, Захід не сприйняв напад на Україну в 2014 році як відчутне порушення балансу сил. Здавалось, РФ не отримала істотного посилення в результаті такої авантюри, а міжнародна система не зазнала невиправних змін. По-друге, вона не створила достатнього резонансу, щоб поставити під сумнів системоутворюючу роль цивілізованого світу і викликати негайні наслідки. Іншою виглядає ситуація повномасштабного вторгнення РФ в Україну у 2022 році. Повне поглинання України Росією змінить усю архітектуру регіональної безпеки. Проте навіть такі міркування затьмарюються тим, у який саме спосіб це поглинання може бути здійснене. Невмотивований збройний напад на країну, що чітко артикулює своє небажання підкорятись – це показовий крок. Він кидає виклик здатності гегемона захищати свої принципи та інтереси, адже Захід був глибоко втягнений у справу захисту українського суверенітету і демократії з 2014 року. Саме це, а не реалістичній аргумент про баланс сил, зумовлює відповідь на російську агресію (звернемо увагу на той факт, що попри загрозу балансу сил, Захід не пручався фактичному захопленню росіянами Білорусі, зважаючи на те, яким чином воно здійснювалось). Якби Київ поступово втягувався у зону російського впливу політичним шляхом, Захід, скоріш за все, не став би на захист статусу-кво так твердо, як сьогодні.

Тепер, у Заходу не має іншого виходу, окрім як запобігти перемозі РФ. Певною мірою, відносини НАТО та України обумовлені наявною ситуацією і є вимушеними, втім взаємовигідними. Але чи має НАТО бачення завершення російсько-української війни? Представники самого Альянсу стверджують, що Україна переможе, але з якої саме причини це має відбутися – поки незрозуміло.[10],[11] Адже перемога є не військовим, а політичним явищем. Збройні сили України можуть перемогти ворога на полі бою, але виграна битва не означає ні перемоги у війні, ні завершення бойових дій. Мають змінитися політичні позиції однією зі сторін: або України та Заходу, або РФ. Україна бореться за своє існування, тож майже не має простору для політичного маневрування. Захід рятує міжнародну систему і також не може відсторонитися від конфлікту. Росія, натомість, може відмовитися від своїх загарбницьких амбіцій, проте що має стати стимулом цього переосмислення – поки не до кінця відомо. І тут ми підходимо до розгляду основних точок зору з питання «Що змусить Москву зупинитися?»

Прихильники першої позиції стверджують, шо єдиний шлях зупинити Росію – це підтримувати Україну стільки, скільки буде потрібно для того, щоб Кремль відмовився від війни. Водночас, на їхню думку Україна може стати членом НАТО тільки після закінчення війни.[12] Їхні аргументи базуються на тому, що прийняття до Альянсу країни, у якій точиться активна війна – означатиме втягнення усього Заходу у збройний конфлікт з РФ, другою ядерною потугою у світі. Це нерідко трактується також як початок третьої світової війни із взаємним ядерним знищенням. Тож давайте проаналізуємо сильні сторони такої аргументації.

По-перше, НАТО, здавалося б, має рацію, коли говорить про надвелику загрозу прямого зіткнення з російськими військами. Уявімо ситуацію, коли Україна стає членом Альянсу ще під час війни, до її закінчення. Росія може або відступити, побоюючись сутички з наймогутнішим військовим блоком світу, або спробує дестабілізувати ситуацію ще більше. Що, як Москва не зупинить бойові дії? Таким чином вона кидатиме виклик НАТО і поставить його перед вибором належної реакції. Вочевидь, жоден з гравців не прагне ядерної катастрофи, отже скоріш за все, ядерний компонент так і не буде застосований. Однак Росія, безумовно, підніме силу ядерного шантажу до найвищого можливого рівня, щоб залякати НАТО від втручання у війну на боці України. Якщо НАТО не втрутиться – це створить прецедент, що відкриє дорогу до нападу на інших членів Альянсу. Якщо НАТО надсилає свої контингенти на війну, то як вони зможуть досягти успіху не поваливши російський режим і не заганяючи кремлівських керманичів у глухий кут, з якого вони не зможуть уникнути натискання ядерної кнопки? На це питання вкрай важко відповісти, адже нам невідомі реальні ресурсні можливості РФ до ведення довготривалих воєнних дій з переважаючим супротивником.

По-друге, варто зважати на глобальну геополітичну ситуацію: як відреагує КНР? Що робитиме Іран та інші авторитарні країни? Чи не переросте це у глобальний конфлікт демократій та авторитаризму, і як НАТО воюватиме на декілька фронтів? Відповідно, НАТО не може ризикувати і мусить досягати своїх цілей іншими методами. Західні лідери неодноразово заявляли, що їхня мета – дати Україні можливість вести перемовини про мир із позиції сили.

Слабкість цієї аргументації полягає у тому, що при аналізі поведінки держав, ми маємо застосовувати об’єктивні закони політики та міжнародних відносин. Опосередкованої підтримки Заходу може не вистачити, щоб перемогти у війні. Це пов’язано із тим, що міжнародний актор прагне до зміни статусу-кво лише в тому разі, коли вважає вигоду від такої зміни більшою, або рівною до вигоди, яку він отримує у результаті бездіяльності. Без сумніву, це універсальне правило стосується і Росії. Москва готова до тривалого протистояння навіть з посиленою українською армією. З’ясуємо чому це так.

Прийнявши рішення розпочати вторгнення в Україну, російське керівництво діяло раціонально, хоча і виходячи з хибного розуміння реальності. На думку кремлівських керманичів, захоплення Києва мало стати блискавичною та незатратною військовою операцією, а переваги від захоплення величезної східноєвропейської країни, мали б значно перевищувати воєнні та економічні втрати, які вона зазнає у результаті бойових дій та економічних санкцій Заходу. Отже через призму неореалізму, дії РФ цілком вкладаються у концепцію поведінки держави, яку не влаштовує статус-кво. Потім, зрозумівши провал своїх першочергових планів, Москва переглянула свої цілі і знайшла нову аргументацію на користь ведення довготривалої війни. По-перше, вона виходить з ідеї про те, що Україну можна підкорити за допомогою затяжного конфлікту: російські керівники розраховують, що Західний світ рано чи пізно має втомитися від безрезультатної допомоги Києву та внаслідок внутрішніх політичних процесів полишить ці намагання. Навіть якщо цього не відбудеться, то і у ситуації безперервної підтримки України шляхом надання усього необхідного озброєння, демографічний потенціал воюючих сторін неспівмірний. Україна не зможе десятиліттями пручатись російській навалі. По-друге, довготривала війна створює з України територію руїни та тотального занепаду, що Москва використовуватиме як негативний приклад для впливу на інші пост-радянські країни, які чинитимуть опір її загарбницьким амбіціям.

Отже для РФ війна в Україні – це ключ до поширення впливу на весь пост-радянський простір, і переваги від неї Кремль вважає вищими ніж втрати, яких він зазнає. Навряд чи він взагалі буде прагнути до мирних перемовин з Україною, тим паче, якщо знаходитиметься у слабшій позиції. Як результат, перед нами постає питання: а які кроки Заходу можуть переважити кремлівські аргументи продовжувати війну? Що стане для Москви непідйомною ціною її імперської політики? Виходячи з того, що для кожної країни ціль самозбереження є найголовнішою, ризик ядерного конфлікту з повним знищенням життя на континенті і є тим фактором, що може зупинити війну.

Саме цю ідею використовують ті, хто дотримується позиції про необхідність прийняття України до НАТО ще до завершення активної фази російсько-української війни.[13] Адже така опція одразу підіймає ставки до максимально можливих – чи наважиться Росія напасти на країну, що знаходиться під ядерною парасолькою? На це питання можна відповісти лише негативно, адже якщо ми допускатимемо, що Москва готова розпочати війну з НАТО, значить ми погоджуємось, що тотальна ядерна війна – це справа недалекого майбутнього і людство приречене. Хтось може заперечити, що застосування ядерної компоненти у конфлікті РФ-НАТО є неминучим, а натомість бойові дії вестимуться конвенційною зброєю. Втім, російський напад на Україну показав, що конвенційні сили Росії є неспроможними до ведення успішних військових операцій проти сучасної армії. Тому єдиний вимір військової могутності, у якому Москва має паритет з країнами Альянсу – це ядерна тріада. Конфлікт з НАТО неодмінно набуде характеру ядерного, а отже є вкрай малоймовірним. Поруч із цим, якщо НАТО обіцятиме членство України тільки після завершення війни, це не залишає Росії вибору, окрім як продовжувати війну безкінечно. Будь-яка перерва у бойових діях робить можливим блискавичний вступ України в Альянс, що назавжди заблокує російські прагнення до відновлення своєї сфери впливу. Тому нерішучість з боку НАТО – це шлях до війни на виснаження ресурсів, у якій РФ має суттєву перевагу.

Що ж до активізації дій інших супротивників США по всьому світу, то її можна уникнути тільки продемонструвавши, яке покарання нестиме той, хто порушуватиме правила гри. Якщо дії Росії залишаться без серйозної відповіді, а союзники України не зможуть гарантувати їй перемоги та виживання – це стане сигналом розпочати боротьбу для усіх невдоволених своїм нинішнім положенням у світових справах. А тому саме бездіяльність Заходу, а не навпаки, може спричинити катастрофічні наслідки для світоустрою.

Прийняття України в НАТО до закінчення війни також убезпечує від ще однієї серйозної проблеми – від можливості застосування тактичної ядерної зброї проти неядерної країни. Чим довшою буде війна, тим більшими є ризики того, що Москва вдасться до тактичного ядерного удару по об’єктах чи угрупованню українських збройних сил у відчайдушних спробах переломити хід воєнних дій. У західних країн немає готової відповіді на такий прецедент. Він, без сумніву, кардинально змінить світову політику. Якщо Росія не понесе надважкого покарання за такий крок, то режим нерозповсюдження ядерної зброї навряд чи вдасться зберегти. Будь-яка розвинена країна поставить собі за ціль здобути ядерну зброю, щоб убезпечитись від можливості нападу однієї з ядерних потуг. Міжнародна система тоді тяжітиме до «системи одиничного вето» за класифікацією М. Каплана, коли кожна країна, отримавши ядерну зброю, зможе повністю блокувати діяльність усієї системи. Таку гіпотетичну систему Каплан називає найменш життєздатною, а отже найбільш небезпечною.[14]

Відповідаючи на питання «чи є альтернатива вступу до НАТО?» потрібно визнати, що зупинити Москву від руйнації України може тільки загроза самій Росії. Якої загрози буде достатньо, щоб змусити путінський режим переглянути свої плани, сьогодні важко сказати. Саме тому Захід намагається поступово підіймати ставки перевіряючи реакцію Москви. Ми не знаємо, яку ціну Росія готова заплатити за війну, але знаємо точно, яку ціну вона заплатити не готова. Цілком може виявитись, що авторитарну ядерну державу можна зупинити лише за допомогою ядерного стримування. В такому випадку тільки ядерна парасолька (у вигляді вступу до НАТО чи двосторонніх гарантій безпеки від Сполучених Штатів) здатна закінчити російсько-українську війну та зберегти міжнародне право. Від того, чи усвідомлять це західні лідери залежатиме майбутнє усього світового порядку.

Висновки. Розглянувши основні позиції щодо майбутнього відносин України та НАТО ми можемо констатувати, що ідея про неможливість прийняття нашої країни в НАТО до завершення війни не витримує критики. В останні десятиліття, відсутність адекватної відповіді на виклики російського ревізіонізму розв’язали кремлівському керівництву руки настільки, що воно почало повномасштабну війну у центрі Європи. Захід має визнати помилковість політики поміркованості. Тепер ця нерішучість є надзвичайно небезпечною та створює передумови довготривалого і виснажливого конфлікту, що тягне за собою ризики чисельних катастроф, які матимуть невиправні наслідки для усієї системи міжнародних відносин. Сучасний світовий порядок, що тяжіє до однополярності на чолі з колективним Заходом, тримається на здатності гегемона стримувати тих, хто прагне переглянути його устрій. Він є єдиною гарантією довготривалого розвитку людства, а його руйнація, яку запустила РФ здійснивши невмотивований напад на сусідню країну, не може залишатись без відповіді.

Крізь призму політичного реалізму, відносини України та НАТО можуть тільки зміцнюватись, а в союзників не має іншого вибору, окрім як протистояти агресору. Наразі виглядає так, що Захід має стратегічне бачення перемоги України, однак йому бракує тактичного планування і розуміння конкретних кроків, що приведуть до цієї мети. Росія ж навпаки не має стратегічної візії розвитку війни і протистояння з НАТО, однак вона ставить тактичні цілі та намагається використовувати оперативну ситуацію на свою користь. Головна мета України у відносинах із західними партнерами – переконати їх у необхідності надання ядерної парасольки ще до закінчення російсько-української війни, адже це єдиний крок, здатний переконати Москву, що можливі вигоди від агресії не вартують перетворення на ядерний попіл. Колективному Заходу ж необхідно серйозніше ставитись до факту, що російсько-українська війна стосується його життєвоважливих інтересів, а звідси він має краще концептуалізувати ймовірні шляхи української перемоги та докладати рішучих зусиль на досягнення цієї мети, не сподіваючись на те, що Кремль самостійно відмовиться від своїх планів. Чим швидше це буде зроблено, тим менше втрат буде понесено у довгостроковій перспективі.

Список використаних джерел та літератури

[1] St. Erlanger. If a Divided Germany Could Enter NATO, Why Not Ukraine? The New York Times. 26.05.2023. URL: https://www.nytimes.com/2023/05/26/world/europe/ukraine-nato-germany.html

[2] P. Turner. NATO — Stop Dithering and Let Ukraine In. CEPA. 03.05.23. URL: https://cepa.org/article/nato-stop-dithering-and-let-ukraine-in/

[3] Україна стане членом НАТО після перемоги – Столтенберг. Ukrinform. 20.06.2023.URL: https://www.ukrinform.ua/rubric-ato/3670382-ukraina-stane-clenom-nato-pisla-peremogi-stoltenberg.html

[4] J. Mankoff. The Realist Case for Ukraine. Foreign Policy Research Institute. 25.01.2023. URL: https://www.fpri.org/article/2023/01/the-realist-case-for-ukraine/

[5] D. Drezner. Can realism explain the war in Ukraine? The Washington Post. 3.03.2023. URL:https://www.washingtonpost.com/outlook/2022/03/03/can-realism-explain-war-ukraine/

[6] 30 років Незалежності: як змінювалося ставлення українців до членства в НАТО. Slovoidilo. 24.08.2021. URL:https://www.slovoidilo.ua/2021/08/24/infografika/suspilstvo/30-rokiv-nezalezhnosti-yak-zminyuvalosya-stavlennya-ukrayincziv-chlenstva-nato

[7] Історія економічної незалежності від Росії в 10 інфографіках. Центр Економічної Стратегії. Економічна правда. 24.08.2022. URL: https://www.epravda.com.ua/publications/2022/08/24/690755/

[8] R. Gilpin, War and Change in World Politics. Cambridge: Cambridge UP, 1981. URL: http://www.olivialau.org/ir/archive/gil3.pdf

[9] K. Waltz. Theory of International Politics. Addison-Wesley Pub. Co. 1979. P-109. URL: https://www.academia.edu/28686609/_WALTZ_KENNETH_Theory_of_International_Politics

[10] С. Сидоренко. “На саміті НАТО не буде питання, чи стане Україна членом Альянсу, бо це рішення вже ухвалене”. Європейська правда. 08.06.2023. URL: https://www.eurointegration.com.ua/interview/2023/06/8/7163307/

[11] Столтенберг: НАТО з вами, Україна переможе. Ukrinform. 20.04.2023. URL: https://www.ukrinform.ua/rubric-polytics/3698466-stoltenberg-nato-z-vami-ukraina-peremoze.html

[12] Україна стане членом НАТО після перемоги – Столтенберг. Ukrinform. 20.06.2023.URL: https://www.ukrinform.ua/rubric-ato/3670382-ukraina-stane-clenom-nato-pisla-peremogi-stoltenberg.html

[13] T. Malinovski. Let Ukraine Into NATO Right Now. Foreign Policy. 14.06.2023. URL: https://foreignpolicy.com/2023/06/14/ukraine-nato-membership-russia-war/

[14] Циганков П.А. Глава 6. Міжнародна система // Теорія міжнародних відносин. М. Гардарики. 2003. С. 183-184

Кіценко Р.С.

Науковий керівник: Сидорук Т.В.

Доктор політичних наук, професор

У статті проаналізовано конкретні інструменти та прояви російського політичного впливу у країнах Західної Європи. Окреслено діяльність проросійських агентів впливу у кожній країні та надано оцінки перспектив їхньої активності у майбутньому.

Ключові слова: зовнішня політика, агент впливу, Росія, РФ, Москва, Кремль, Захід, НАТО, Західна Європа, Німеччина, Франція, Нідерланди, Бельгія, Люксембург, Україна, війна, протистояння, зловмисний вплив, активні заходи.

R.S. Kitsenko

Scientific supervisor: T.V. Sydoruk

Doctor of political science, professor

«RUSSIAN POLITICAL INFLUENCE IN WESTERN EUROPE»

The article analyzes specific tools and manifestations of Russian political influence in the countries of Western Europe. The activity of pro-Russian agents of influence in each country were outlined and the prospects of their presence in the future were assessed.

Key words: foreign policy, agent of influence, Russia, the Russian Federation, Moscow, the Kremlin, the West, NATO, Western Europe, Germany, France, the Netherlands, Belgium, Luxembourg, Ukraine, war, confrontation, malevolent influence, active measures.

Постановка проблеми. З того моменту, як Україна зазнала відкритої збройної агресії з боку Російської Федерації, велика частина української території окупована, а наступ російських військ триває, питання європейської безпеки залишається одним із найпроблемніших та найактуальніших у світовій політиці. Україна, у своїй боротьбі за суверенітет та незалежне існування, не полишена на одинці із потужним супротивником, а користується широкою підтримкою цивілізованого світу. Природньо, що Москва  намагається позбавити Україну цієї підтримки, застосовуючи для цього політичні засоби впливу на наших західних союзників. Вивчення та розуміння механізмів, що їх застосовує Росія для впливу на зовнішньополітичні рішення у демократичних суспільствах, необхідне для правильного сприйняття наявної ситуації та знаходження доцільної відповіді на створені нею виклики, адже перемога України напряму залежить від рішучості наших партнерів надавати військову допомогу у достатніх обсягах.

У контексті протистояння із Західним світом, потужний вплив у країнах Західної Європи залишається другим найбільшим стратегічним виграшом для Росії поза впливом у Сполучених Штатах. І це не дивно, адже саме країни Західної Європи складають ядро американського впливу на континенті та є потужними гравцями у світовій політиці. У Європейському Союзі Німеччина та Франція є «локомотивами Спільноти», можуть тиснути на менші країни у питаннях Спільної Зовнішньої та Безпекової Політики, а у Бельгії та Нідерландах розташовані загальноєвропейські інституції та регулярно перебувають впливові політичні діячі.

Отже, російський вплив на політику країн Західної Європи може завдати серйозного удару по єдності та потузі Західного світу, від підтримки якого сьогодні вкрай залежна і Україна. Тому необхідно зрозуміти сутність російського політичного впливу та його конкретні прояви для проведення зваженої зовнішньої політики у відносинах України та її союзників.

Аналіз останніх досліджень та публікацій. Ґрунтовного дослідження російського політичного впливу на регіон Західної Європи у вітчизняній літературі здійснено не було. Українські науковці розглядають окремі аспекти впливу Москви на різних прикладах, які, втім, не висвітлюють російської політики стосовно конкретних країн. Найбільш розроблені праці з тематики діяльності російських агентів впливу написані західними авторами, які мають тривалий досвід протистояння цій загрозі ще з часів Холодної війни. Примітною є робота А. Перкінса,[1] який досліджував розвиток «активних заходів» СРСР та їхній зв’язок із сучасними методами здійснення зловмисного впливу Росією. Також у цьому відношенні яскравими є роботи, опубліковані американськими аналітичними центрами. Наприклад, дослідження А. Радіна та Р. Коена, [2] що вивчали російський вплив у країнах Балтії та Центральної Європи. Вони вказують на послідовність російської політики та адаптивність старих тактик. Втім, уваги до інструментарію російського впливу приділялось недостатньо, як і до конкретних прикладів його здійснення в країнах регіону Західної Європи.

Мета і завдання дослідження полягає у знаходженні та аналізі конкретних проявів російського політичного впливу у країнах Західної Європи. Для цього буде оцінена вразливість кожної досліджуваної країни до російського політичного впливу, розглянуті основні засоби, що використовуються Кремлем для проникнення у європейські країни та здійснено прогноз подальших перспектив присутності проросійських сил у регіоні.

Виклад основного матеріалу. Розпочнемо з аналізу російського політичного впливу у Німеччині. Країна є провідною економікою ЄС, отже має вагоме місце у загальноєвропейський інституціях. До того ж, саме у Німеччині розташовані головні військові об’єкти Сполучених Штатів на європейському континенті. Підрив євроатлантичної солідарності між Берліном та Вашингтоном значно послабить НАТО та полегшить здійснення злочинних планів Кремля на пострадянському просторі.

Передумовою проникнення російського впливу у Німеччину є історичні, культурні та світоглядні особливості. Після програшу у Другій Світовій війні німецьке суспільство сповнене колективної провини, що виливається у пацифістські настрої та симпатії до Росії. Допомога РФ часто висвітлювалась як історичний обов’язок, а широкого використання набула формула «Wandel durch Handel» (зміни через торгівлю), головною ідеєю якої є думка про те, що економічна взаємодія та взаємопроникнення неодмінно призведуть до лібералізації авторитарних суспільств.[3] Та які б символічні обґрунтування не вигадували зацікавлені кола, очевидно, що головна причина і мотивація такої поведінки полягає у прагматичній площині – грошах. Росія надає німецькому бізнесу безпрецедентні та дуже звабливі можливості. Далі, вона використовує наявні важелі тиску на бізнес задля отримання ширшого впливу у вищих шарах німецького політикуму. Виразною особливістю російського впливу у Німеччині є його спрямованість знизу до гори і комерційна складова.

Москва досягла величезних успіхів в отриманні лобістів своїх інтересів серед німецьких підприємців та політиків місцевого рівня. Саме вони здійснюють тиск на федеральну владу та законодавців у подальшому. Це була послідовна та санкціонована з самого Кремля політика залучення німецького капіталу в Росію та російського у Німеччину. Росія щорічно організовує економічні форуми з метою привабити іноземний капітал та прорекламувати власні проекти. На них німецькі підприємці отримують можливість узгодити деталі їхньої економічної присутності напряму з високими керівниками РФ. У результаті росіяни пропонують шалені можливості та відчуття власної ваги німецьким бізнесменам. На відміну від рідної країни, у Росії німці користуються сприянням корумпованої влади, яка не створює екологічних заборон, правових лабіринтів, соціальних вимог, не перевіряє жодних ліценцій та погоджень. За наявності політичного рішення від кремлівського можновладця у Росії може бути відкрито будь-яке підприємство.[4] Податковий клімат там також сприятливіший, що обіцяє великі прибутки.

До початку повномасштабного вторгнення Росії в Україну, доля німецьких інвестицій складала 25 млрд. євро. і представлена більше ніж 3,600 компаніями. Погляд на динаміку цього показника робить зрозумілішою політику Німеччини стосовно Москви від 2014 року. Голоси на захист кремлівських інтересів звучали голосно протягом останнього десятиліття ще й тому, що станом на 2012 рік німецький бізнес інвестував більше 81 млрд. євро і був змушений скоротити свої корпоративні зв’язки з РФ до 48 млрд. євро у 2016 році, та 25 млрд. станом на сьогодні відповідно.[5] Зрозуміло, що бізнес не влаштовують такі втрати і саме тому Німеччина так повільно рухається у напрямку ізоляції російського режиму та так голосно захищає його під час обговорення нових санкційних обмежень.

Рішучість німецького бізнесу до торгівлі з Росією втілюється через невелику, але дуже впливову організацію Східний Комітет (Ost-Ausschuss). Вона була створена у середині XX-го ст. для сприяння торгівлі з країнами радянського блоку та виступила провідником для німецьких компанії на схід після розвалу СРСР. До її складу входить більше ніж 350 компаній у ряді яких такі гіганти як Siemens, Linde, BASF, Deutsche Bank, Deutsche Bahn та інші. Сьогодні керівники цих найбільших німецьких компаній використовують організацію як платформу для донесення своєї позиції на німецько-російські відносини. Так, у 2015 році після першого розширення європейських санкцій проти РФ, тодішній голова Східного Комітету Екхард Кордес висловився за послаблення обмежень проти Москви.[6] Його наступник, Вольфганг Бюхеле, який у той же час був виконавчим директором концерну Linde продовжив цю лінію заявивши, що Німеччині слід наповнити партнерство з РФ «новим життям», тому що «кризі в Україні не видно кінця».[7] За рік до цього Linde уклав угоду про інвестиції з РФ на 6 млрд. дол.[8]

Східний Комітет є послідовним у своїй позиції і до російського вторгнення її майже не змінював. До того ж, його члени часто у числі організаторів Мюнхенської Безпекової Конференції, західному форумі на якому обговорюються нагальні політичні та безпекові питання. Вони лобіюють свої інтереси серед світових лідерів під час цієї події. Наприклад Вольфганг Ішингер, який був головуючим на Мюнхенській Конференції до 2022 року, у 2018-му заявив, що «погляди на стратегічну співпрацю з Росією потребують більшої уваги». Він же запропонував лібералізацію візового режиму для росіян, запитуючи «чому росіяни, на відміну від українців, не мають цієї привілеї?»[9] Такі приклади не є поодинокими та демонструють сталу позицію німецьких підприємців щодо поглиблення співпраці з Москвою навіть попри її агресивну поведінку. Звичайно, вона зазнала радикальних змін з повномасштабним вторгненням, змусивши Східний Комітет виправдовуватись у помилковості своїх поглядів щодо Москви та виведенню інвестицій з РФ, однак така ситуація зберігатиметься допоки Росія вестиме злочинну війну проти України. Як тільки ситуація стабілізується, ми можемо зі впевненістю очікувати поступового повернення німецьких компаній до РФ та проросійських поглядів до порядку денного.

Окрім присутності німецького бізнесу в РФ, варто також згадати російські інвестиції до ФРН. У цьому відношенні Росія демонструє притаманну їй стратегію: фінансова доцільність приноситься у жертву політичній. Для проникнення у німецький економічний простір, окрім експорту дешевих енергоносіїв та побудови нерентабельних газогонів, Росія скуповує збанкрутілі німецькі підприємства у економічно відсталих регіонах щоб здобути політичний вплив на урядовців місцевого рівня. Вони, у свою чергу, мають дуже потужний вплив на федеральну політику та збільшують його через тиск у своїх партіях. Яскраво відомим прикладом є російський капітал у Федеральній землі Мекленбург – Передня Померанія, до якої прокладений «Північний потік». Ця територія сповнена невдалих підприємств на межі банкрутства. Москва  домовляється з місцевими політиками про те, що інвестує кошти у ці структури, а натомість отримає прихильність та лояльність місцевого керівника. Для нього це є можливістю зберегти робочі місця для власних виборців, говорити про нібито реальні успіхи економіки за його каденції, хоча насправді робота такого збанкрутілого підприємства можлива тільки завдяки кремлівським вливанням, які є фактичною платою за політичний вплив. Потім, коли мова заходить про обмеження взаємодії з Москвою, німецькі підкуплені політики говорять, що санкції проти Росії шкодять їхнім виборцям та позбавляють роботи простих німців.⁴⁴ Саме так і діяла прем’єр згаданої Федеральної землі Мануела Швезіг, яку росіяни називали своїм форпостом у Європі.[10] Вона була доволі впливовою і навіть розглядалася як кандидат на посаду голову СДПН. Примітним є також те, що вона неодноразово звинувачувалася у зв’язках з колишніми агентами Штазі. І це не дивно: Москва  досі використовує свою агентурну мережу вибудовану за часів Холодної війни для тіньових операцій впливу у Німеччині. Після російського вторгнення, Швезіг формально визнала помилковість своєї позиції, проте навряд чи це викликано зміною її переконань. Сьогодні Росія занадто токсичний та неприйнятний партнер, тому її агенти впливу ретельніше приховуватимуть свої зв’язки.

Реалізуючи план провокування політичної нестабільності у Європі через різке зростання цін на енергоносії, Росія, ймовірно, робитиме більшу ставку на фінансування ліво- та право-радикальних сил у Німеччині. Тривалий час фінансовані Кремлем «Альтернатива для Німеччини» (АдН) та «Ліві» не проходили до Бундестагу. Проте, у результаті двох останніх виборів поспіль вони отримали місця у парламенті. Виразним є успіх ультраправої АдН, яка отримала 10,3% на виборах 2021 року, що надало їй цілих 83 місця у Бундестазі. «Ліві» з труднощами подолали прохідний бар’єр та зайняли 39 місць.[11] Зростання популярності цих партій пов’язане із їхніми анти-системними поглядами та активними зусиллями російських агентів щодо просування цих політичних сил.

Прямого зв’язку із Кремлем у публічній площині віднайти не вдається: партії ретельно приховують та відкидають будь-які закиди щодо співпраці з Москвою. Втім уважно спостерігаючи за їхньою діяльністю бачимо, що та ж АдН відкрито відстоює російські інтереси, бере участь у кампаніях з дезінформації та має купу недоведених зв’язків з російською агентурою. Не випадково діяльністю партії зацікавилась німецька розвідка,[12] адже її представники регулярно відвідують Москву та навіть їздили до окупованих Росією українських територій напередодні їхньої анексії.[13] Визнання анексії АР Крим, постійні заклики до скасування санкцій проти РФ, закиди у бік Сполучених Штатів та західних цінностей як таких не залишають сумнівів щодо московського сліду у наративах АдН. Яким саме чином Кремль утримує лояльність партії не до кінця відомо, але найбільш ймовірно, що фінансове заохочення члени партії отримують прихованим шляхом у результаті особистих контактів, можливо із залученням кримінальних чи розвідувальних структур. Якби там не було, популісти – це відданий інструмент російського впливу, а отже з погіршенням соціально-економічної ситуації у Німеччині зимою, Кремль неодмінно розігруватиме радикальну карту з метою внутрішньої дестабілізації, провокації соціальних хвилювань, протестів і посилення позицій лояльних політсил у владі. Тим паче, що німецьке суспільство традиційно прихильне до ідеї тісніших взаємин з РФ.

Наступною країною розглядатимемо Францію. Вона займає стратегічне географічне положення з виходами до Атлантичного океану та Середземного моря, має серйозний економічний та ресурсний потенціал, тож є важливим об’єктом російського впливу. У економічній сфері ситуація подібна до німецької, хоча глибина взаємопроникнення менша. Французькі компанії інвестували до РФ 21,7 млрд. дол. станом на 2021 рік, їхня кількість перевищує 500 фірм.[14] Зрозуміло, що великий бізнес у Франції має великий вплив на політику уряду і на законодавців. Проте таких організованих проросійських бізнес-об’єднань як у ФРН у Франції немає, і тим паче вони не мають такого значного впливу на зовнішню політику. Попри те, що бізнес не впливав на формальну зовнішньополітичну риторику Парижу, він все ж здійснював неоднозначні дії стосовно РФ. Одним з таких суперечливих епізодів було постачання продукції подвійного призначення до Росії протягом 2015-2020 років в обхід європейських санкцій використовуючи юридичні лазівки.[15] Тоді французький уряд надав дозвіл на постачання озброєнь та їхніх елементів за контрактами, що були підписані до введення у дію санкцій 2015 року. Головні компанії, що були залучені до цього, Thales та Safran, поставили до РФ продукції військового призначення на 152 млн. євро.[16]

Чи можна вважати це наслідком російського впливу? Скоріше це прояв прагматичної, або радше егоїстичної політики французького уряду та компаній, які заради прибутку зневажали власні цінності та загальноєвропейський курс. Франція, хоча і була не єдиною країною залученою до таких поставок, є лідером, що випереджає усіх інших. Після російського вторгнення в Україну французькі компанії неохоче полишають російський ринок. Це викликало хвилю суспільного обурення, але уряд зайняв політику невтручання, тож деякі гіганти як Total Energies, Leroy Merlin та Auchan досі працюють у Росії, створюють там робочі місця і сплачують податки до російського бюджету. Тим не менш, вони не роблять публічних заяв щодо зміни французької зовнішньої політики у ставленні до РФ. Тож така ситуація навряд чи є наслідком цілеспрямованого впливу Росії. Французька присутність не є політичною необхідністю і точно не сприяє виконанню цілей Кремля, саме тому він без вагань націоналізував заводи Renault на своїй території.[17] Росія також не має великих проектів на території Франції, а її частка у французькій економіці є невеликою (3 млрд. дол.)[18] Отже, Москва має дуже обмежені можливості впливу на французьку політику за допомогою бізнесових зв’язків.

Натомість ширші можливості впливу Росія має за допомогою агентів впливу. Найпомітнішим проявом спроб Москви втрутитись у політичне життя Франції є історія про фінансування Національного Фронту Марін Ле Пен.[19] Маючи потребу у коштах, партія Ле Пен у 2014 р. звернулася до проросійського депутата європарламенту Жан-Люка Шаффгаузера. Він зв’язався зі Спецпредставником Президента РФ по взаємодії з організаціями співвітчизників за кордоном О. Бабаковим через спільний контакт у Російській Православній Церкві. За словами Шаффгаузера, росіяни запропонували позику через Перший Чесько-російський Банк. Цей банк є частиною російської трубопровідної кампанії у власності Г. Тимченка. Він отримав європейську ліцензію, а отже був легальним інструментом фінансування прокремлівських агентів. Саме в ньому партія Марін Ле Пен отримала позику на 9,4 млн. євро. Під час цього процесу Ле Пен надзвичайно активно виголошувала штампи російської пропаганди та виступала за скасування санкцій. Згодом, згаданий Чесько-російський Банк був ліквідований самими росіянами, а виплати за зобов’язаннями партії Ле Пен тепер спрямовувались прямо до Москви, до підставної особи на вимогу Агентства зі страхування вкладів РФ. Ця справа набула великого розголосу і продемонструвала як російський вплив поширюється європейським континентом, тож для Москви цей кредит навряд чи був успішною кампанією, особливо після того, як Ле Пен втратила позиції за результатом виборів. Найімовірніше тепер Росія використовуватиме менші суми невідстежуваної «чорної готівки» в операціях фінансового впливу, і загалом намагатиметься приховати зв’язок зі своїми агентами.

 Тим не менш, президентські перегони 2022 року показали, що Ле Пен була не єдиною кандидаткою, що просувала російські інтереси. Ультраправий Ерік Земмур, в колишньому телевізійний оглядач, є відомим прихильником путінської Росії. Сповідуючи анти-ліберальні, людиноненависницькі погляди (Земмур був засуджений судом за мову ненависті[20]), він працював колумністом RT та поширював російську пропаганду для розділення французького суспільства у питаннях міграції, санкцій проти РФ, критики Сполучених Штатів, розширення НАТО й навіть виходу з військового командування НАТО.[21] Захоплюючись стилем управління Путіна та виправдовуючи його у своїх статтях, Земмур брав активну участь у поширенні російських наративів. Достеменно невідомо чи є він російським агентом чи корисним ідіотом, однак саме на його прихильників спрямована російська дезінформаційна машина. Якби вона була більш успішною, праві могли б зайняти впливові позиції у паризьких коридорах влади.

На іншому боці політичного спектру яскравим є інший кандидат на посаду президента – Жан-Люк Меланшон. Будучи крайньо-лівим він намагався залучитись підтримкою парламентських сил та посісти посаду Прем’єр-Міністра опісля того, як програв вибори Е. Макрону. Його вплив доволі значний, він навіть вмовив партію Зелених відмовитись від проєвропейської політики в обмін на право бути головним кандидатом від блоку Зелених, Соціалістів та Комуністів у 100 виборчих округах. Сам Меланшон займає відверто проросійську та анти-європейську позицію. Він прагне шантажувати ЄС, не виконувати невигідні директиви Спільноти та вивести Францію з неї у разі непоступливості об’єднання. Також Меланшон палко захоплюються Путіним та ідеєю тісніших відносин з Росією. Напередодні вторгнення він виправдовував накопичення російських військ на кордоні пояснюючи це погрозами з боку України, яка опинилась під зовнішнім контролем.[22] Втім, після вторгнення він засудив Путіна та назвав санкції проти російських олігархів доброю ідеєю. Це свідчить про те, що Меланшон, як і інші популісти, є скоріше політичним пристосуванцем ніж людиною з переконаннями.

І праві і ліві спекулюють на вразливостях сімей робітничого класу, які почуваються незадоволеними роботою та особистою незахищеністю, а також економічною та соціальною маргіналізацією, звинувачуючи лібералізм, глобалізацію та імміграцію у своїх нещастях. Росія підживлює подібні настрої за допомогою своїх медіа, куплених експертів і політиків, та навіть інспірує протестні рухи на кшталт «жовтих жилетів».[23] З погіршенням соціально-економічної ситуації, спричиненою російською війною в Україні та можливою міграційною кризою спровокованою голодом у країнах глобального Півдня, Кремль може розраховувати на перемогу радикальних сил, які він підтримує ідеологічно та фінансово. Франція особливо вразлива до цих криз, адже внутрішньо-економічна ситуація істотно погіршилась в останні роки.[24] Росіяни докладають великих зусиль, щоб прив’язати питання підтримки України до проблем пересічних французів, хоча їхній інструментарій скоротився після повномасштабного вторгнення.

Іншою західноєвропейською країною нашого розгляду стане Королівство Нідерланди. Країна не вирізняється потугою у військово-стратегічній площині, має невелику територію і здебільшого цікава з точки зору її впливу на європейське співтовариство. Бізнес зв’язки з Росією не такі глибокі, як у випадку Німеччини чи Франції. Найбільша компанія – енергетичний гігант Royal Dutch Shell до 2022 року мав лише 3 млрд. дол інвестицій у Росії та полишила російський ринок після вторгнення.[25] Значного політичного впливу голландський бізнес на відносини з Москвою не здійснює. Залежність від російських енергоносіїв, що була присутня у енергетиці Нідерландів раніше, рішуче зменшується – від початку російського вторгнення Амстердам прийняв рішення повністю відмовитись від російської нафти та газу. Для країни це не становить великої проблеми з огляду на наявні термінали прийому скрапленого газу та великих портів для отримання нафти. Отже економічні важелі не є домінуючими під час здійснення російського політичного впливу у Нідерландах.

Що стосується агентів впливу, то Москва  робить ту саму ставку на радикальні політичні сили і у Нідерландах. Найяскравішим прикладом є крайньо-правий популіст Тьєррі Боде. Він відомий завдяки референдуму проти ратифікації Угоди про Асоціацію України з ЄС. Він та його аналітичний центр «Форум за Демократію» (пізніше переформатований у політичну партію) був провідним агітатором проти угоди. Отримавши місця у парламенті, Боде висловлює анти-європейську та анти-атлантичну риторику, спекулює на питаннях міграції і доцільності перебування в Євросоюзі та НАТО. І хоча багато крайньо-правих популістів використовують таку риторику щоб отримати політичні можливості, Боде, поміж тим, відкрито захищає Росію у таких питаннях як російська окупація Криму, збиття рейсу MH-17, санкції проти Росії. Неодноразово він брав участь у поширенні російської дезінформації та теорій змов.[26] У тому, що Боде є агентом російського впливу можна переконатися застосувавши методологічну модель, що викриває російський вплив за умови наявності 3-х компонентів: наміру впливу, зв’язку з агентом впливу та досягнутим зовнішньополітичним завданням. Свідчення наявності наміру впливу у середині РФ присутнє – перешкодити українській євроінтеграції; свідчення досягнення російської зовнішньополітичної цілі ми також знаходимо – у цьому випадку відкладення ратифікації Угоди про Асоціацію ЄС з Україною. Свідчення впливу Росії на самого Тьєррі також присутні – голландське журналістське розслідування опублікувало закриту переписку «Форуму за Демократію» у якій Боде говорить про отримані гроші від російського агенту В. Корнілова, якого пов’язують з Путіним особисто. Сам популіст пояснював такі свої повідомлення «жартами» та «грайливими перебільшеннями», а свою переписку назвав несерйозним джерелом для висновків про зв’язки з Кремлем.[27] Хоча голландське правосуддя і служби безпеки не висловлювали публічних звинувачень до нього, та для нашого аналізу достатньо згаданих фактів – російський політичний вплив у Нідерландах безумовно присутній та здійснюється через таких політиків, як Тьєррі Боде. Однак перспективи посилення позицій правих сил у Нідерландах не такі великі, як у інших країнах ЄС, де проблеми енергетичної безпеки та нелегальної міграції стоять гостро. Лише побічне подорожчання енергоресурсів на всьому континенті загрожує збільшенням вартості життя пересічним громадянам. Саме Королівство не критично залежне від Росії, а отже її вплив на Амстердам буде обмеженим.

Далі розглянемо російський політичний вплив у Бельгії. Брюссель небезпідставно вважають «шпигунською столицею», адже у ньому знаходяться штаб-квартири великих міжнародних інституцій. Російських шпигунів, настільки багато, що бельгійські безпекові структури не можуть впоратись із протидією цій активності.[28] Такі тіньові операції не вдається відстежити за допомогою відкритих джерел, але факти неодноразових і чисельних вигнань російських резидентів та дипломатів зі звинуваченнями у шпигунстві дозволяють нам говорити про їхню активну діяльність.

Росія підтримує крайньо-праві сили і у Бельгії. Наприклад партію Vlaams Belang – фламандську націоналістичну ультраправу партію, що виступає за відокремлення незалежної Фландрії. Партія має зв’язки з правими по всій Європі, включно з «Альтернативою для Німеччини», «Національним Фронтом» Марін Ле Пен, «Форумом за демократію» Тьєррі Боде, та «Єдиною Росією». У Європарламенті входить у коаліцію правих сил зі згаданими партіями. Вона є чудовим партнером для Кремля з огляду на євроскептичні та сепаратистські погляди. Прямого зв’язку з Росією відстежити не вдалося, проте риторика та неприхована співпраця з іншими проросійськими силами дає підстави припускати, що Москва має вплив на партію.

У економічних зв’язках Росії та Бельгії відомим є небажання Брюсселя впроваджувати санкції проти російських діамантів. Незважаючи на 6 пакетів санкції ЄС проти РФ, діаманти досі прибувають у Антверпен, головний хаб потрапляння дорогоцінних каменів до ЄС. Проте бельгійські політики не хочуть дистанціюватися від цієї галузі. Напроти, Прем’єр-міністр країни приїжджав до міста на початку восени 2022 року та вкотре наголосив на важливості діамантової промисловості для країни та вказав на те, що санкції у цій царині шкодитимуть ЄС більше ніж Москві. Спікер Антверпенського Світового Діамантового Центру Том Нейс говорить, що вони «не прагнуть втратити 20 років роботи з розбудови світової репутації на користь Дубаю, який вже відчиняє двері російським олігархам».[29] Безумовно діаманти та пов’язані з ними прибутки впливають і на політикум країни у питанні обмежувальних заходів щодо РФ. Втім поза цим питанням Бельгія солідарна з іншими країнами Заходу та не має потужних проросійських голосів у публічній політичній площині.

Остання країна Західної Європи у нашому розгляді – Люксембург, не представляє великого інтересу для Кремля. Проросійських впливів у публічному доступі під час проведення дослідження віднайти не вдалось.

Висновки. Нам вдалося провести детальний огляд політичного зловмисного впливу Росії на країни Західної Європи. Цей регіон виявився надзвичайно важливим з точки зору російських зовнішньополітичних завдань – деструктивний вплив на нього є необхідним для послаблення Заходу, який Москва розглядає як основного геополітичного супротивника. Ми дізналися, що різні країни по-різному вразливі до російських заходів, але також визначили спільні риси кремлівської стратегії. Були розглянули Німеччину, Францію, Королівство Нідерланди, Бельгію та Люксембург.

Найбільш вразливою країною виявилась Німеччина. Це зумовлено її історико-географічними, культурними та світоглядними особливостями. Ключ до політичного впливу у Німеччині полягає у економічній площині. Росія послідовно проводила політику сприяння двосторонньому бізнесу, зв’язки були настільки широкими та глибокими, що здійснювали вплив і на зовнішню політику Берліну. Так, до повномасштабного вторгнення Росії в Україну у Німеччині діяли комерційні об’єднання, що лобіювали м’який курс щодо Москви, сприяли участі у спільних економічних проектах та стримували уряд від активної політики у регіоні російських інтересів. Для отримання агентів впливу Росія застосовує прямий та непрямий підкуп політиків як місцевого, так і федерального рівнів, журналістів, псевдо-експертів та науковців. У площині політики Москва робить ставку на радикальні сили: крайньо-праві та крайньо-ліві партії. Німеччина залишатиметься вразливою та пріоритетною ціллю для російського зловмисного впливу і надалі.

Інша провідна економічна потуга Європи – Франція – також є об’єктом російських інтересів. Її бізнесові зв’язки з РФ не відіграють вирішальної ролі у визначенні зовнішньої політики. Тим не менш, Росія здобула велику кількість агентів впливу у політикумі держави. Враховуючи особливості політичної системи Франції, огляд основних кандидатів на пост президента країни у останні вибори доводить серйозний ступінь проникнення проросійських настроїв. Майже усі суперники діючого президента симпатизували чи продовжують висловлювати прихильність керівництву РФ. Вони розкидані по всіх краях політичного спектру: від крайньо-лівих до крайньо-правих. Деякі з них є також лідерами провідних політичних партій, і мають великий вплив у владних коридорах. Тож Москва має потенціал посилити позиції радикальних сил на тлі ймовірних криз, зокрема енергетичної та міграційної.

Російські зловмисні дії не оминули і Королівство Нідерланди. Вони спрямовані на все ті ж крайньо-праві сили та прагнуть досягти внутрішньої дестабілізації у державі. Росія застосовує схожі тактики отримання агентів впливу, які у подальшому також отримують політичну вагу. Втім перспективи посилення російського впливу проглядаються не так чітко – країна не настільки вразлива до чутливих питань, як-от енергетична небезпека чи неконтрольована міграція.

Як і усіх інших досліджуваних країнах, у Бельгії РФ знов робить ставку на радикальних правих популістів. Прямих свідчень проросійської політики ми не знаходимо, окрім зовнішньополітичних зв’язків правих політичних сил на рівні, наприклад, Європейського парламенту. До того ж, найвпливовіша права партія сповідує фламандський сепаратизм, а отже є чудовою ціллю з огляду на російські інтереси. Бізнес також зберігає контакти з Москвою у чутливих галузях. У Брюсселі присутня величезна кількість російських шпигунів, що займаються таємною, важкою для дослідження діяльністю. Послаблення зацікавленості у країні з боку Кремля також не варто очікувати.

Люксембург значного інтересу для Росії не представляє, а отже вплив на нього здійснюється переважно з німецькомовного простору, проте невідомо наскільки ефективно.

Кремль виробив структурований підхід у здійсненні своїх політичних операцій та злагоджено використовує усі наявні інструменти. Найпоширенішою тактикою є прихований підкуп політиків через надання бізнесових можливостей, таємні зв’язки, підставні організації, інвестиції у занедбані регіони, долю участі у спільних проектах. Використання великого бізнесу як лобістів у політикумі цільової держави також надає потужний важіль впливу в окремих країнах. Окремої уваги заслуговує прихильність Москви до підтримки радикальних політичних сил. Хоча вони є маргінальними у більшості досліджуваних країн, однак мають перспективи здобути вплив у турбулентні кризові часи. А провокування криз, як нам відомо, залишається передовим зовнішньополітичним інструментом Кремля.

Джерела та література

1. Bundestag election 2021. The Federal Returning Office. URL: https://www.bundeswahlleiter.de/en/bundestagswahlen/2021/ergebnisse/bund-99.html (Дата звернення: 15.08.2022).
2. Cohen R., Radin A. Russia’s Hostile Measures in Europe. Understanding the Threat. RAND Corporation, Santa Monica, Calif, 2019. 210 p. URL: https://www.rand.org/pubs/research_reports/RR1793.html#download (Дата звернення: 17.08.2022).
3. Corbet S. Far-right presidential contender convicted of hate speech. AP News. 2022. URL: https://apnews.com/article/europe-elections-paris-presidential-elections-migration-c434065fd6f8eedaeef7ddcf178c0a78 (Дата звернення: 17.08.2022).
4. Deutsche Exportfirmen fordern Zugehen auf Russland. Reuters. 2016. URL: https://www.reuters.com/article/deutschland-russland-wirtschaft-idDEKCN0VS0XT (Дата звернення: 14.08.2022).
5. France’s economy unexpectedly grinds to a halt in first quarter. Euronews. 2022. URL: https://www.euronews.com/2022/04/29/france-s-economy-unexpectedly-grinds-to-a-halt-in-first-quarter (Дата звернення: 17.08.2022).
6. German spy agency probes Russia links to right-wing parties: report. Reuters. 2019. URL: https://www.reuters.com/article/us-germany-security-idUSKCN1Q31LM (Дата звернення: 15.08.2022).
7. Gridneff I. Belgium’s diamonds lose shine amid Russia sanctions talk. Politico. 2022. URL: https://www.politico.eu/article/belgium-antwerp-diamonds-russia-sanctions-talk/ (Дата звернення: 17.08.2022).
8. Hanke T. Mélenchon as Putin’s Useful Idiot. The Globalist. 2022. URL: https://www.theglobalist.com/melenchon-as-putins-useful-idiot/ (Дата звернення: 17.08.2022).
9. Hart R. Renault’s Russian Assets Nationalized After Carmaker Sells To Moscow. Forbes. 2022. URL: https://www.forbes.com/sites/roberthart/2022/05/16/renaults-russian-assets-nationalized-after-carmaker-sells-to-moscow/?sh=286ea7860e92 (Дата звернення: 15.08.2022).
10. Jandali M. This is how France violated european sanctions and supplied Russia with arms for 5 years. Al-Estiklal Newspaper. 2022. URL: https://www.alestiklal.net/en/view/12727/this-is-how-france-violated-european-sanctions-and-supplied-russia-with-arms-for-5-years (Дата звернення: 15.08.2022).
11. Karnitschnig M. How Germany Inc. played Russian roulette — and lost. Politico. 2022. URL: https://www.politico.eu/article/germany-inc-played-russian-roulette-and-lost-ukraine-war-energy-gas-trade/ (Дата звернення: 14.08.2022).
12. Karnitschnig M. How Germany Inc. played Russian roulette — and lost. Politico. 2022. URL: https://www.politico.eu/article/germany-inc-played-russian-roulette-and-lost-ukraine-war-energy-gas-trade/ (Дата звернення: 14.08.2022).
13. Karnitschnig M. How Germany Inc. played Russian roulette — and lost. Politico. 2022. URL: https://www.politico.eu/article/germany-inc-played-russian-roulette-and-lost-ukraine-war-energy-gas-trade/ (Дата звернення: 14.08.2022).
14. Karnitschnig M. How Germany Inc. played Russian roulette — and lost. Politico. 2022. URL: https://www.politico.eu/article/germany-inc-played-russian-roulette-and-lost-ukraine-war-energy-gas-trade/ (Дата звернення: 14.08.2022).
15. Kostov N., Meichtry S. Many Businesses Are Quitting Russia. Big French Firms Are Staying Put. The Wall Street Journal. 2022. URL: https://www.wsj.com/articles/russia-ukraine-war-france-renault-totalenergies-auchan-leroy-merlin-11648040961 (Дата звернення: 15.08.2022).
16. Lamond J., Bergmann M. The Weakest Link: Russian Influence Operation in the Netherlands Reveals Vulnerabilities in EU Foreign Policy Powers. CAP. 2020. URL: https://www.americanprogress.org/article/weakest-link-russian-influence-operation-netherlands-reveals-vulnerabilities-eu-foreign-policy-powers/ (Дата звернення: 17.08.2022).
17. Loveday M. Brady K. Far-right German party members to tour Russian-held regions of Ukraine. The Washington Post. 2022. URL: https://www.washingtonpost.com/world/2022/09/20/germany-afd-ukraine-russia-luhansk-donetsk/ (Дата звернення: 15.08.2022).
18. Perkins. A. M. Soviet Active Measures Reborn For The 21st Century: What Is To Be Done? : Thesis. Naval Postgraduate School. Monterey, 2018. 131 p. URL: https://calhoun.nps.edu/bitstream/handle/10945/61246/18Dec_Perkins_Alexander.pdf?sequence=1&isAllowed=y (Дата звернення: 21.02.2022).
19. Rettman A. Unmasked: Who were Putin’s spies in the Kingdom of Belgium? EuObserver. 2022. URL: https://euobserver.com/world/155468 (Дата звернення: 17.08.2022).
20. Roth A., Chrisafis A. Gilets jaunes: grassroots heroes or tools of the Kremlin? The Guardian. 2018. URL: https://www.theguardian.com/world/2018/dec/17/gilets-jaunes-grassroots-heroes-or-kremlin-tools (Дата звернення: 17.08.2022).
21. Russia was more deeply embedded in German politics than suspected. The Economist. 2022. URL: https://www.economist.com/europe/2022/10/20/russia-was-more-deeply-embedded-in-german-politics-than-suspected (Дата звернення: 15.08.2022).
22. Russland nicht in die Enge drängen. Suddeutsche Zeitung. 2015. URL: https://www.sueddeutsche.de/wirtschaft/sanktionspolitik-russland-nicht-in-die-enge-draengen-1.2798174 (Дата звернення: 14.08.2022).
23. Servettaz E. Selling Your Soul to Mr. Putin. The Institute of modern Russia. 2015. URL: https://imrussia.org/en/world/2284-selling-your-soul-to-mr-putin (Дата звернення: 17.08.2022).
24. Shaart E. Dutch far-right leader Baudet had ties to Russia, report says. Politico. 2020. URL: https://www.politico.eu/article/dutch-far-right-leader-baudet-had-ties-to-russia-report/ (Дата звернення: 17.08.2022).
25. Shell to sell Russian investments due to Ukraine conflict. BBC. 2022. URL: https://www.bbc.com/news/business-60564265 (Дата звернення: 17.08.2022).
26. Sonne. P. A Russian bank gave Marine Le Pen’s party a loan. Then weird things began happening. The Washington Post. 2018. URL: https://www.washingtonpost.com/world/national-security/a-russian-bank-gave-marine-le-pens-party-a-loan-then-weird-things-began-happening/2018/12/27/960c7906-d320-11e8-a275-81c671a50422_story.html (Дата звернення: 22.02.2022).
27. Власюк Н. Що французи люблять більше за гроші? Більше грошей! Дзеркало тижня. 2022. URL:  https://zn.ua/ukr/foreign_economics/shcho-frantsuzi-ljubljat-bilshe-za-hroshi-bilshe-hroshej.html (Дата звернення: 15.08.2022).
28. Сидоренко С. Німеччина любить Росію. Є також корупція, але не обов’язково йдеться про гроші. Європейська Правда. 2022. URL: https://www.eurointegration.com.ua/interview/2022/02/10/7133796/ (Дата звернення: 14.08.2022).
29. Франция и Германия вооружили Россию на 273 миллиона евро в обход санкций. Українська правда. 2022. URL:  https://www.pravda.com.ua/rus/news/2022/04/23/7341639/ (Дата звернення: 15.08.2022).

[1] Perkins. A. M. Soviet Active Measures Reborn For The 21st Century: What Is To Be Done? : Thesis. Naval Postgraduate School. Monterey, 2018. 131 p. URL: https://calhoun.nps.edu/bitstream/handle/10945/61246/18Dec_Perkins_Alexander.pdf?sequence=1&isAllowed=y (Дата звернення: 21.02.2022).

[2] Cohen R., Radin A. Russia’s Hostile Measures in Europe. Understanding the Threat. RAND Corporation, Santa Monica, Calif, 2019. 210 p. URL: https://www.rand.org/pubs/research_reports/RR1793.html#download (Дата звернення: 21.02.2022).

[3]  Karnitschnig M. How Germany Inc. played Russian roulette — and lost. Politico. 2022. URL: https://www.politico.eu/article/germany-inc-played-russian-roulette-and-lost-ukraine-war-energy-gas-trade/ (Дата звернення: 14.08.2022).

[4] Сидоренко С. Німеччина любить Росію. Є також корупція, але не обов’язково йдеться про гроші. Європейська Правда. 2022. URL: https://www.eurointegration.com.ua/interview/2022/02/10/7133796/ (Дата звернення: 14.08.2022).

[5]  Karnitschnig M. How Germany Inc. played Russian roulette — and lost. Politico. 2022. URL: https://www.politico.eu/article/germany-inc-played-russian-roulette-and-lost-ukraine-war-energy-gas-trade/ (Дата звернення: 14.08.2022).

[6] Russland nicht in die Enge drängen. Suddeutsche Zeitung. 2015. URL: https://www.sueddeutsche.de/wirtschaft/sanktionspolitik-russland-nicht-in-die-enge-draengen-1.2798174 (Дата звернення: 14.08.2022).

[7] Deutsche Exportfirmen fordern Zugehen auf Russland. Reuters. 2016. URL: https://www.reuters.com/article/deutschland-russland-wirtschaft-idDEKCN0VS0XT (Дата звернення: 14.08.2022).

[8] Karnitschnig M. How Germany Inc. played Russian roulette — and lost. Politico. 2022. URL: https://www.politico.eu/article/germany-inc-played-russian-roulette-and-lost-ukraine-war-energy-gas-trade/ (Дата звернення: 14.08.2022).

[9] Karnitschnig M. How Germany Inc. played Russian roulette — and lost. Politico. 2022. URL: https://www.politico.eu/article/germany-inc-played-russian-roulette-and-lost-ukraine-war-energy-gas-trade/ (Дата звернення: 14.08.2022).

[10] Russia was more deeply embedded in German politics than suspected. The Economist. 2022. URL: https://www.economist.com/europe/2022/10/20/russia-was-more-deeply-embedded-in-german-politics-than-suspected (Дата звернення: 15.08.2022).

[11] Bundestag election 2021. The Federal Returning Office. URL: https://www.bundeswahlleiter.de/en/bundestagswahlen/2021/ergebnisse/bund-99.html (Дата звернення: 15.08.2022).

[12] German spy agency probes Russia links to right-wing parties: report. Reuters. 2019. URL: https://www.reuters.com/article/us-germany-security-idUSKCN1Q31LM (Дата звернення: 15.08.2022).

[13] Loveday M. Brady K. Far-right German party members to tour Russian-held regions of Ukraine. The Washington Post. 2022. URL: https://www.washingtonpost.com/world/2022/09/20/germany-afd-ukraine-russia-luhansk-donetsk/ (Дата звернення: 15.08.2022).

[14] Власюк Н. Що французи люблять більше за гроші? Більше грошей! Дзеркало тижня. 2022. URL:  https://zn.ua/ukr/foreign_economics/shcho-frantsuzi-ljubljat-bilshe-za-hroshi-bilshe-hroshej.html (Дата звернення: 15.08.2022).

[15] Франция и Германия вооружили Россию на 273 миллиона евро в обход санкций. Українська правда. 2022. URL:  https://www.pravda.com.ua/rus/news/2022/04/23/7341639/ (Дата звернення: 15.08.2022).

[16] Jandali M. This is how France violated european sanctions and supplied Russia with arms for 5 years. Al-Estiklal Newspaper. 2022. URL: https://www.alestiklal.net/en/view/12727/this-is-how-france-violated-european-sanctions-and-supplied-russia-with-arms-for-5-years (Дата звернення: 15.08.2022).

[17] Hart R. Renault’s Russian Assets Nationalized After Carmaker Sells To Moscow. Forbes. 2022. URL: https://www.forbes.com/sites/roberthart/2022/05/16/renaults-russian-assets-nationalized-after-carmaker-sells-to-moscow/?sh=286ea7860e92 (Дата звернення: 15.08.2022).

[18] Kostov N., Meichtry S. Many Businesses Are Quitting Russia. Big French Firms Are Staying Put. The Wall Street Journal. 2022. URL: https://www.wsj.com/articles/russia-ukraine-war-france-renault-totalenergies-auchan-leroy-merlin-11648040961 (Дата звернення: 15.08.2022).

[19] Sonne. P. A Russian bank gave Marine Le Pen’s party a loan. Then weird things began happening. The Washington Post. 2018. URL: https://www.washingtonpost.com/world/national-security/a-russian-bank-gave-marine-le-pens-party-a-loan-then-weird-things-began-happening/2018/12/27/960c7906-d320-11e8-a275-81c671a50422_story.html (Дата звернення: 22.02.2022).

[20] Corbet S. Far-right presidential contender convicted of hate speech. AP News. 2022. URL: https://apnews.com/article/europe-elections-paris-presidential-elections-migration-c434065fd6f8eedaeef7ddcf178c0a78 (Дата звернення: 17.08.2022).

[21] Servettaz E. Selling Your Soul to Mr. Putin. The Institute of modern Russia. 2015. URL: https://imrussia.org/en/world/2284-selling-your-soul-to-mr-putin (Дата звернення: 17.08.2022).

[22] Hanke T. Mélenchon as Putin’s Useful Idiot. The Globalist. 2022. URL: https://www.theglobalist.com/melenchon-as-putins-useful-idiot/ (Дата звернення: 17.08.2022).

[23] Roth A., Chrisafis A. Gilets jaunes: grassroots heroes or tools of the Kremlin? The Guardian. 2018. URL: https://www.theguardian.com/world/2018/dec/17/gilets-jaunes-grassroots-heroes-or-kremlin-tools (Дата звернення: 17.08.2022).

[24] France’s economy unexpectedly grinds to a halt in first quarter. Euronews. 2022. URL: https://www.euronews.com/2022/04/29/france-s-economy-unexpectedly-grinds-to-a-halt-in-first-quarter (Дата звернення: 17.08.2022).

[25] Shell to sell Russian investments due to Ukraine conflict. BBC. 2022. URL: https://www.bbc.com/news/business-60564265 (Дата звернення: 17.08.2022).

[26] Lamond J., Bergmann M. The Weakest Link: Russian Influence Operation in the Netherlands Reveals Vulnerabilities in EU Foreign Policy Powers. CAP. 2020. URL: https://www.americanprogress.org/article/weakest-link-russian-influence-operation-netherlands-reveals-vulnerabilities-eu-foreign-policy-powers/ (Дата звернення: 17.08.2022).

[27] Shaart E. Dutch far-right leader Baudet had ties to Russia, report says. Politico. 2020. URL: https://www.politico.eu/article/dutch-far-right-leader-baudet-had-ties-to-russia-report/ (Дата звернення: 17.08.2022).

[28] Rettman A. Unmasked: Who were Putin’s spies in the Kingdom of Belgium? EuObserver. 2022. URL: https://euobserver.com/world/155468 (Дата звернення: 17.08.2022).

[29] Gridneff I. Belgium’s diamonds lose shine amid Russia sanctions talk. Politico. 2022. URL:

https://www.politico.eu/article/belgium-antwerp-diamonds-russia-sanctions-talk/ (Дата звернення: 17.08.2022).