Ключові слова: установа виконання покарань; гуманізація; права людини; катування та інші жорстокі, нелюдські або такі, що принижуть гідність, види поводження.

Аnnotation. In the article it is made an investigation of observance of prisoner rights in Ukraine. It is carried out a comparative analysis of legislation of Ukraine and Norway which regulates the terms of maintenance of prisoners in establishments of implementation of punishments. Іt is made an accent on the positive aspects of practice of providing of prisoner rights on the example of prison of Bastoy and similar establishments of implementation of punishments in Norway. Author vision is offered on ways of humanizing of prisons in Ukraine.

Key words: prison, humanization, human rights; tortures and other cruel, superhuman or such, that demean dignity, types of conduct.

Постановка проблеми. Протягом останнього десятиліття прослідковується тенденція того, що Україна зайняла гіперактивну стратегію руху до Європи, європейського рівня життя, європейських стандартів. Одним із таких кроків стало підписання від імені України 9 листопада 1995 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року. Вище згаданий міжнародний нормативно-правовий акт був ратифікований Україною у 1997 році [7]. Проте, de facto положеннь даного акту Україна не дотримується.
За результатами діяльності Європейського суду з прав людини у 2012 році Україна посіла четверте місце серед держав-учасниць Конвенції за кількістю поданих скарг до цієї міжнародної судової установи [9].
Станом на 2014 рік за даними з офіційного сайту Європейського Суду Україна посіла перше місце за кількістю звернень, випереджуючи Італію та Російську Федерацію.
Відповідно до інформації, оприлюдненої на офіційному веб-сайті Міністерства юстиції України, станом на 18.09.2013 р. зафіксовано 23 рішення щодо України, винесених Європейським судом з прав людин за фактом порушення ст. 3 Конвенції «Заборона катування», зокрема щодо неналежних умов тримання під вартою.
На п’ятій зустрічі 24 жовтня 2012 року робочою групою з Універсального Періодичного Огляду було проведено огляд України. В ході інтерактивного діалогу 57 делегацій виступили із заявами. Марокко зауважила про необхідність поліпшення стану здоров’я у місцях позбавлення волі в Україні. Відповідно до діалогу, Канада та Італія виразили стурбованість станом пенітенціарної системи країни. Литвою було відмічено переповненість в’язниць, погані умови утримання під вартою, високу смертність і випадки тортур та жорстокого поводження з ув’язненими, що і досі залишаються проблемними сферами в Україні [13].
На вирішення проблеми Президентом України був підписаний Закон № 435-VII «Про внесення змін до Кримінально-виконавчого кодексу України щодо порядку і вимог відбування покарання», який був прийнятий Верхоною Радою України 5 вересня 2013 року [8]. Проте, даний акт викликав бурхливу дискусію щодо недостатності забезпечення прав ув’язнених. Акцент публічності зупинився на запропонованих у проекті закону змінах до статей 59 та 99 Кримінально-виконавчого кодексу Україні, де, з огляду на те, що засудженим до обмеження волі, а також засудженим до позбавлення волі, які тримаються у дільницях соціальної реабілітації, дозволено носити цивільний одяг, користуватися грошима без обмежень та цінними речами, пропонувалося дозволити таким засудженим мати при собі та користуватися мобільними телефонами та аксесуарами до них. Проте, у процесі підготовки документа до другого читання депутати заблокували дані зміни до норм з рядом інших положень, що пом’якшували порядок відбування покарання засуджених.
Зважаючи на це, тема статті є актуальною.
Метою дослідження є порівняння дотримання прав ув’язнених в Україні та Норвегії, а також аналіз переваг та недоліків, перспектив та загроз, які витікають з можливого запровадження в Україні установ виконання покарань за норвезьким зразком з використанням SWOT-аналізу. Для реалізації мети були поставлені завдання: порівняти de jure та de facto дотримання прав ув’язнених у Норвегії та в Україні відповідно до міжнародних стандартів; обгрунтувати необхідність покращення умов утримання ув’язнених в установах відбування покарання в Україні, та, в свою чергу, удосконалення державою системи захисту права людини бути захищеною від катувань, жорстокого, нелюдського або такого, що принижує гідність поводження; визначити сильні та слабкі сторони, можливості та загрози у разі можливого запровадження в Україні установ виконання покарань за норвезьким зразком; запропонувати шляхи вирішення ситуації неналежного утримання в’язнів в Україні.
Короткий аналіз останніх досліджень і публікацій. Свого часу активну увагу щодо необхідності гуманізації в’язниць в Україні приділяли Алєксєєв А. Г, Беца О. В., Вербенський М. Г., Маляренко В.Т., Закалюк А. П. та інші.
Визначення можливості запровадження в Україні установ відбування покарань ув’язнених із норвезьким рівнем забезпечення гуманності за допомогою SWOT-аналізу застосовується вперше.
Викладення основного матеріалу. Право ув’язнених на належні умови утримання захищається у ст. 28 Конституції України, де говориться про те, що «кожен має право на повагу до його гідності. Ніхто не може бути підданий катуванню, жорстокому, нелюдському або такому, що принижує його гідність, поводженню чи покаранню» [1].
У ст. 3 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, яку ратифіковано Верховною Радою України, встановлено, що нікого не може бути піддано катуванню або нелюдському чи такому, що принижує гідність, поводженню або покаранню [2]. Отже, Україна, імплементувавши даний міжнародний нормативно-правовий акт, повинна дотримуватися його положень.
Проте, прослідковується ігнорування як національного, так і міжнародного законодавства в Україні, що стосується даного права людини. Розглянемо це на прикладі справи «Полторацький v. Україна». У Рішенні Європейського суду з прав людини в цій справі зазначено, що особливою тривогою Суд сприйняв той факт, що заявник разом з іншими засудженими, двадцять чотири години на добу були зачинені в камерах, у яких був досить обмежений життєвий простір, що вікна камер були закриті таким чином, що природне освітлення не потрапляло, що не було передбачено можливості мати прогулянки і що майже не було можливості зайняти себе якоюсь діяльністю або мати контакт з іншими людьми. В результаті, суд зазначив, що утримання заявника в неприйнятних умовах такого роду становило поводження, що принижує гідність, усупереч статті 3 Конвенції. У справі заявника ситуація ускладнювалась тим фактом, він утримувався в камері без водопровідного крана та умивальника, а лише з невеликою трубою в стіні поруч з туалетом, коли подача води здійснювалася з коридора, а стіни були вкриті фекаліями і не було зливного бачка в унітазу. При розгляді суттєвих умов утримання заявника, суд також звернув увагу, що Україна мала серйозні соціально-економічні проблеми і що адміністрація СІЗО працювала в складних економічних умовах і займалася впровадженням нового національного законодавства та відповідних інструкцій. Проте, суд зауважив, що брак коштів не може, в принципі, виправдати умови, які були настільки поганими, що перевищили поріг поводження, яке суперечить статті 3 Конвенції. Крім того, економічні проблеми України не можуть у будь-якому разі пояснити та виправдати окремі умови утримання, які були визнані неприйнятними у цій справі [14]. По даній справі Європейським судом з прав людини було визнано порушення Україною ст. 3 Конвенції.
Окрім того, варто зазначити, що по даній справі не були дотримані норми й інших міжнародних актів, зокрема Європейських пенітенціарних правил від 1987 року, де у ст. 4 зазначається, що утримання ув’язнених в умовах, які порушують їхні права людини, не може бути виправдано нестачею ресурсів [5].
Нещодавно у засобах масової інформації з посиланням на прес-службу суду в Страсбурзі було повідомлено про рішення Європейського суду з прав людини у справі «Віктовський v. Україна». Було зазначено, що у своїй скарзі Вітковський, посилаючись на статтю 3 Європейської конвенції з прав людини, скаржився на незадовільні умови досудового перебування в ізоляторі тимчасового утримування в Дніпропетровську, а також у в’язниці в Жовтих Водах Дніпропетровської області. Зокрема, він заявляв, що видана постільна білизна в камері була заражена комахами. Також він скаржився на те, що у в’язниці, де перебувало 140 ув’язнених, було тільки 12 душових кранів для миття. Він стверджував, що, маючи проблеми зі здоров’ям, у таких умовах він втратив 12 кг ваги. Євросуд з прав людини зобов’язав Україну виплатити 9 тисяч євро українцю Вікентію Вітковському через жорстоке поводження. В даному випадку прослідковується і порушення п. 4 Європейських пенітенціарних правил, де зазначається, що ванних і душових повинно бути достатньо для того, аби кожен ув’язнений міг користуватися ними при температурі, яка відповідає клімату, по можливості щодня, але не менш двох разів на тиждень або частіше, якщо це необхідно для підтримки гігієни. Окрім того, як у справі Полторацький Україна, так і у справі Вітковський Україна має місце порушення ст. 5 вище згаданого міжнародного акту, де зазначається, що життя в місцях позбавлення волі повинно бути, наскільки це можливо, наближене до позитивних аспектів життя у суспільстві [5].
На відміну від обширного законодавчого забезпечення та фактичного не дотримання заборони катувань в Україні, Конституція Норвегії не містить жодної статті, в якій би прямо захищалося право на повагу до честі та гідності людини. Лише у ст. 110 Конституції Норвегії 1814 року має місце норма, у якій зазначається про забезпечення прав людини, а зокрема законодавець вказав, що обов’язком державної влади визнається повага і забезпечення прав людини [10]. Проте, Королівство Норвегія вважається державою, що забезпечує найбільш гуманні умови утримання ув’язнених. Так, у Норвегії строк підготовки тюремних працівників є найдовшим у світі. Великий акцент зупиняється саме на вимогах до працівників в’язничних адміністрацій. Основна частина The Norwegian Prison Act оf 1958 відведена саме на регламентування статусу працівників в’язниць. Зокрема, у §6 Розділу І даного акту зазначається, що особа може бути призначеною працівником тюремної адміністрації, якщо вона має норвежське громадянство, має властиву їй стриманість та хорошу репутацію, не молодше 21 та не страше 35-ти років, та надала медичну довідку про відсутність будь-яких хвороб, що унеможливлює виконання обов’язків тюремного працівника. Порушення норм, насильство зі сторони працівників в’язниці карається. У вище згаданому акті визначається вимога проходження потенційним працівником в’язничної адміністрації випробувального терміну з обов’язковим відпрацюванням року у призначуваній установі виконання покарання [11]. Такий акцент з боку держави щодо особи працівника установи виконання покарання відповідає європейським стандартам, оскільки у п. 8 Європейських пенітенціарних правил зазначається, що персонал пенітенціарних установ виконує важливу суспільну функцію, і тому порядок їх набору, професійної підготовки та умови роботи повинні забезпечувати їм можливість підтримувати високі стандарти поводження з ув’язненими [5].
Розділ ІІІ The Norwegian Prison Act присвячений поводженню і ставленню персонану в’язниці до ув’язнених, зокрема, зазначається, що ставлення до ув’язнених повинне бути таким, щоб сприяти їхній адаптації до суспільства (§14). На скільки дозволяє простір приміщення і за відсутності особливих причин для ув’язнених повинно бути забезпечене одноосібна тюремна камера для ночілі (§15) [11]. Дані положення і їх фактична реалізація (в’язниці Халден, Бастой Норвегії) відповідають п 5. розділу «Розподіл та розміщення ув’язнених» Європейських в’язничних правил, де зазначається, що ув’язнених зазвичай треба розміщати на ніч в окремих камерах, за винятком тих випадків, коли їм зручніше розташовуватися разом з іншими ув’язненими [5].
Згідно з ст. 115 Кримінально-виконавчого кодексу України йдеться мова тільки про індивідуальне спальне місце та норми жилої площі на одного засудженого [6].
Відповідно до §19 Розділу ІІІ ув’язненим мають бути забезпечені можливості для навчання [11]. В силу вимог сучасності важливо забезпечувати ув’язнених доступом до мережі Internet. Так, до 2010 року в Норвегії пройшла реформа по забезпеченню ув’язнених доступом до інтернету через національну мережу. Таке нововведення було пояснене необхідністю забезпечення цілей норвежської освітньої системи у в’язницях, необхідністю підготовки та проведенню екзаменів. У ст. 125 Кримінально-виконавчого кодексу України зазначається, що, відповідно до законів України «Про освіту» і «Про загальну середню освіту для засуджених забезпечується доступність здобуття повної загальної середньої освіти. Проте, ні в чинному Кримінально-виконавчому кодексі, ні у нещодавньо підписаному Законі України «Про внесення змін до Кримінально-виконавчого кодексу України щодо порядку і вимог відбування покарання» не передбачено нововведень щодо забезпечення ув’язнених доступом до інтернету [6].
Відповідно до §23 The Norwegian Prison Act ув’язненим дозволяється мати зустрічі із найближчими родичами та особами, зустріч із якими має важливе для них значення [11]. Проте, на відміну від українського законодавства, не зназначаються їх обмеження в часі та кількості (ст. 110 Кримінально-виконавчого кодексу).
Яскравим прикладом гуманної установи виконання покарань є в’язниця Halden, офіційно відкрита 1 квітня 2010 року королем Харальдом V, та розрахована на 252 ув’язнених. Вони забезпечені холодильниками, телевізорами, біговими доріжками, музичними класами. Працівники адміністрації не мають зброї з метою зменшення залякування та скорочення соціальної дистанції. Такі пенітенціарні установи відомі і тим, що кількість іноземців, які відбувають покарання у даних установах, є набагто вищою, аніж в інших державах. Це не виключає інвестування коштів з інших держав.
Відповідно до статистичних даних, опублікованих у газеті Guardian, рівень рецидивів у в’язниці Bastoy (Норвегія) складає приблизно 16%, і в Європі це є найнижчим показником, в той час, як у США він рівний приблизно 40%.
Порушення прав та основоположних свобод людини, зокрема за ст. 3 Європейської конвенції з прав людини і основоположних свобод призводять також до фінансових втрат Державного бюджету України у зв’язку із виконанням рішень ЄСПЛ щодо відшкодування шкоди, завданої такими діями. Наприклад, за даними Секретаріату Урядового уповноваженого у справах Європейського суду з прав людини у 2011 та 2012 роках на виконання рішень ЄСПЛ по суті скарг з Державного бюджету України було сплачено 25021734,79 грн. та 39002553,75 грн. відповідно [9]. Значна частка цієї суми була відшкодована за порушення ст. 3 Конвенції. Ці кошти можна було спрямувати на покращення умов у в’язницях та на збільшення оплати праці кадрів установ виконання покарань для забезпечення їх якісної роботи.
В наступній таблиці за методом swot-аналізу визначено усі сторони можливого запровадження в Україні установ виконаннч покарань, подібних до норвежських.

Сила S (Strong) Слабкість W (Weakness)
Політичні вигоди:
 Подолання відносної ізольованості України.
 Зниження до останніх позицій у переліку держав, що ратифікували Європейську конвенцію з прав людини, по кількості заяв та рішень Європейського суду проти України.
 Орієнтація на ,,європейську модель демократії”.
 Зменшення кількості звернень до Європейського суду з прав людини ув’язнених, що відбувають покарання в установах пенітенціарної системи України
Економічні вигоди:
 Надання інвестицій з боку держав, чиї громадяни відбуватимуть покарння в установах виконання покарань України нового зразка.
 Зменшення виплат коштів із держбюджету в якості компенсацій за рішеннями Європейського суду з прав людини
Соціальні вигоди:
 Гуманізація умов утримання ув’язнених в установах виконання покарань, акцент на виправній та реабілітуючій цілі покарання
Політичні недоліки
 Зниження рівня взаємодії щодо пенітенціарної сфери України з Російською Федерацією та рештою країн СНД, в яких збереглася радянська система з підходом , де каральний ефект в покаранні має основне значення
Економічні недоліки
 Недостатність бюджетних ресурсів на оснащення новітніх установ виконання покарання, на збільшення зарплат працівникам в’язничних адміністрацій.
 Недостатність приміщень для забезпеченння одномісними камерами ув’язнених.
Соціальні недоліки
 Неспівмірність рівня життя малозабезпечених та пристарілих законослухняних громадян і ув’язнених в установах виконання покарання гуманного зразка
Можливості O (Opportunities) Загрози T (Threats)
Політичні перспективи:
 Демократизація пенітенціарної системи
 Налагодження взаємодії та обмін досвідом у сфері забезпечення функціонування пенітенціарної системи з провідними європейськими державами, що демократизували національну пенітенціарну систему, зокрема Норвегією, Недерландами.
Економічні перспективи:
 Використання коштів, які могли б виплачуватися як компенсації за рішеннями Європейського суду з прав людини для оснащення установ виконання покарань та підвищення заробітних плат для працівників тюремних адміністрацій
 Вирішення ситуації щодо перенаповненості в’язниць в силу зменшення рецидивів
Соціальні перспективи:
 Зменшення кількості рецедивів серед осіб, які відбули покарання.
 Запровадження європейських стандартів у сфері захисту прав ув’язнених.
 Збільшення заробної плати для працівників пенітенціарних установ

Політичні загрози:
 Втрата авторитету серед партнерів СНД.
 Конфлікт із державами, чиї громадяни, які вчинили особливо тяжкі злочини, відбуватимуть покарання на території України через надмірну гуманність установ виконання покарань
Економічні загрози:
Значні втрати фінансових ресурсів бюджету на функціонування пенітенціарної системи
Соціальні загрози:
 Незадоволення населення щодо полегшення умов засуджених.
 Внутрішня міграція населення від місць локалізації установ виконання покарання в силу зменшення охорони та послаблення суворого порядку в установах виконання покарань.
 Збільшення кількості рецидивів серед осіб, які відбули покарання в установах виконання покарань.

Висновки. Отже, кількість переваг можливого запровадження в Україні в’язниць за норвезьким типом, визначених за методом swot-аналізу, свідчить про доцільність проведення пенітенціарної реформи в Україні та створення в’язниць гуманізованого зразка. Зокрема необхідно: забезпечити належний контроль на національному рівні за дотриманням ст. 3 Євроконвенції з прав людини та інших міжнародних пенітенціарних актів; забезпечити функціонування українських в’язниць за таким механізмом, де перевиховання та ресоціалізація витіснить каральну ціль покарання; внести розділ до Кримінально-виконавчого кодексу України, який передбачить порядок набору, професійної підготовки та вимоги до кадрів пенітенціарних установ, а також вимоги поводження їх з ув’язненими.

Список використаних джерел і літератури
1. Конституція України: Офіц. видання. – станом на 01.11.2010 р. – К.: Центр учбової літератури, 2010. – 88 с.
2. Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод : міжнародний документ від 04.11.1950 р. : [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http:// zakon4.rada.gov.ua/laws/show/995_004
3. Конвенція проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижуть гідність, видів поводження і покарання : документ від 10.12.1984 р. : [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://zakon4. rada.gov.ua/laws/show/995_085
4. Standard Minimum Rules for the Treatment of Prisoners : [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.unodc.org/pdf/criminal_justice/UN_Standard_ Minimum_Rules _for_the_Treatment_of_Prisoners.pdf
5. Європейські пенітенціарні правила : Затверджені Комітетом міністрів Ради Європи від 12.02.1987 р. : [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/994_032
6. Кримінально-виконавчий кодекс України : Закон від 11.07.2003 р. № 1129-IV [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://zakon4.rada.gov.ua/laws/ show/1129-15
7. Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 1950 р., Першого протоколу та протоколів 2, 4, 7 та 11 Конвенції : Закон України від 17.07.1997 № 475/97-ВР : [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/475/97-%D0%B2%D1%80
8. Про внесення змін до Кримінально-виконавчого кодексу України щодо порядку та умов відбування покарання : Закон України від 05.09.2013 № 435-VII : [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://search. ligazakon. ua/l_doc2.nsf/link1/T130435.html
9. Узагальнення практики застосування судами загальної юрисдикції першої та апеляційної інстанцій при здійсненні судочинства у кримінальних справах статей 3, 5, 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року за 2011 – перше півріччя 2012 року : Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 01.06.2013 р. : [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/n0001740-13
10. Конституція Норвегії від 17.05.1814 р. : [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.norge.ru/constitusia/
11. The Norwegian Prison Act 0f 12 December 1958 № 7 with later alterations : [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.ub.uio.no/ujur/ulovdata/lov-19581212-007-eng.pdf
12. Act relating to the strengthening of the status of human rights in Norwegian law : [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.ub.uio.no/ujur/ulovdata/lov-19990521-030-eng.pdf
13. Проект Звіту робочої групи з Універсального періодичного огляду : Рада з прав людини Генеральної асамблеї Об’єднаних націй від 29.10.2012 р. : [Електронний ресурс]. – Режим доступу : https://www.google.com.ua/ url?sa =t&rct=j&q=&esrc=s&source=web&cd=1&ved=0CCwQFjAA&url=http%3A%2F%2Fwww.minjust.gov.ua%2Fupr%2Fworkgroup_report_29102012.rtf&ei=3OFNUqbiFpDOsgbxuYHYAw&usg=AFQjCNFg6LjYTbVIny89aV000LGDdwhaAQ&sig2=7lzh3w9tINZCn1_547yEzw&bvm=bv.53537100,d.bGE
14. Полторацький проти України : Рішення Європейського суду з прав людини в справі за Заявою №38812/97 від 29.04.2003 р. : [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://khpg.org/index.php?id=1075311233
15. Kriminalomsorgen Halden fengsel : офіційний веб-портал : [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.haldenfengsel.no/portal/

Ключові слова. Конституційно-правова відповідальність, Верховна Рада України, парламент, дострокове припинення повноважень парламенту, парламентарій, пленарне засідання парламенту, 30 днів чергової сесії, більшість від конституційного складу парламенту.

Annotation. In the article it is investigated the application of the institute of a constitutional and legal responsibility of a parliament in the national legal practice. It is made an analysis of normative regulation of the institute of the pre-term stopping of an authority of Verkhovna Rada of Ukraine, its organs and public servants. Attention is accented on not well-regulated moments and it is made summing up of the ways of refinement of this institute in a national practice.

Key words. Constitutional and legal responsibility, Verkhovna Rada of Ukraine, parliament, a parliamentarian, plenary parliamentary session, thirty days of regular session of parliament, a majority of a constitutional composition of Parliament.

Постановка проблеми. Політико-правові процеси останніх років засвідчили, що питання конституційно-правової відповідальності на сьогодні набули не лише теоретико-методологічної, а й практично-прикладної значущості. Такий вид конституційно-правової відповідальності як дострокове припинення главою держави повноважень парламенту був закріплений у Конституції України, але відповідна конституційна санкція була застосована лише у 2007 році [1, с. 41].

Викладення основного матеріалу. 2 квітня 2007 р. Президент України вперше в новітній вітчизняній конституційній історії зреалізував своє конституційне право достроково припинити повноваження Верховної Ради України, започаткувавши відповідну практику. Указ Президента України від 2 квітня 2007 р. «Про дострокове припинення повноважень Верховної Ради України» став результатом гострого протистояння Глави держави, опозиційних парламентських і позапарламентських політичних сил із правлячою парламентcько-урядовою коаліцією [4, с. 257]. В Указі Президент закцентув увагу на порушеннях конституційних норм щодо формування коаліції депутатських фракцій у Верховній Раді України, а також мотивував видачу Указу необхідністю запобігання узурпації влади [3].
Важливо відмітити ту цікаву деталь президентського Указу, що він обгрунтовував право Глави держави на розпуск Парламенту, взагалі не згадуючи ст. 90 Конституції України, яка пропонує вичерпний перелік підстав дострокового припинення повноважень Верховної Ради України за ініціативи Президента України. Це, безумовно, завідчувало всю відносність правової аргументації, відтвореної в Указі Президента України. У зв’язку з цим набула особливої актуальності проблема, пов’язана з відсутністю належної нормативної регламентації інституту дострокового припинення повноважень Верховної Ради України за змістом ст. 90 Конституції України [4, с. 258].
З теоретичного погляду проблема парламенту як суб’єкта конституційної відповідальності розглядається і вирішується з урахуванням доктрини організації державної влади.
Згідно з Конституцією Української РСР 1978 р., Верховна Рада УРСР була найвищим органом державної влади (ст. 97 вище згаданого нормативно-праовового акту), проте не була об’єктом санкцій конституційно-правової відповідальності, адже доктрина суверенітету найвищого представницького органу народу не передбачала такого органу, який стояв би над Верховною Радою й мав право застосовувати щодо неї санкції.
Відмова від принципу побудови державної влади на основі суверенітету Веровної Ради й побудова державної влади на засадах поділу цієї влади змінили статус Верховної Ради України. Згідно з чинною Конституцією України Верховна Рада України сама може бути об’єктом і суб’єктом конституційної відповідальності [5, с. 105].
Так, згідно зі ст. 90 Конституції, Президент України має право достроково припинити повноваження Верховної Ради, якщо впродовж тридцяти днів однієї чергової сесії пленарні засідання не розпочалися [6, с. 34].
Конституційний Суд України у Рішенні по справі N 1-21/2004 про умови дострокового припинення повноважень Верховної Ради України від 19 травня 2004 року N 11-рп/2004 протлумачив, що словосполучення «протягом тридцяти днів» треба розуміти як перебіг тридцятиденного строку підряд, тобто в календарних днях. Обчислення строку починається з дня, коли заплановані пленарні засідання однієї чергової сесії не змогли розпочатися, а якщо останній день строку припадає на вихідний, святковий або інший неробочий день, то днем його закінчення є наступний робочий день. Виникнення у Президента України права на дострокове припинення повноважень Верховної Ради України пов’язане не з кількістю пленарних засідань, а з кількістю днів, протягом яких пленарні засідання не можуть розпочатися [7].
Що стосується словосполучення «пленарні засідання не можуть розпочатися», то його треба розуміти так: пленарні засідання Верховної Ради України не можуть розпочатися через недодержання встановленого Конституцією України і Регламентом порядку роботи Парламенту. Саме ця причина унеможливлює здійснення конституційних повноважень єдиним органом законодавчої влади в Україні. Тобто, можлива підстава дострокового розпуску парламенту Президентом України – недотримання процедурних (організаційних) аспектів у діяльності Верховної Ради України. Тому, не можна погодитися з висловленням у правовій літературі припущенням, що розпуск парламенту має виключно політичний характер [8, с. 206].
Іншим видом санкцій, що можуть застосовуватися до Верховної Ради України, є прийняття Конституційним Судом України рішення про те, що певний, ухвалений Верховною Радою, закон є неконституційним повністю чи в окремій частині, якщо він не відповідає Конституції України або якщо порушена встановлена Конституцією України процедура їх розгляду, ухвалення або набрання ними чинності (ст. 152 Конституції України) [6].
Формами конституційно-правової відповідальності парламенту України є повернення Президентом законів, прийнятих Верховною Радою України, із вмотивованими сформульованими пропозиціями для повторного розгляду, тобто застосування Главою держави права вето [8, с. 207].
Можна дійти до висновку, що різноманітні варіанти кризових ситуацій, які можуть траплятися у державно-правовій практиці (відсутність парламентської більшості, протистояння з представниками інших гілок влади), впливають на здійснення парламентом законодавчої функції. Тому пропонується визнати підставою конституційно-правової відповідальності Верховної Ради України невиконання її основної функції – законодавчої і доповнити п. 8 ст. 106 Конституції України положенням, що повноваження Верховної Ради України припиняються за результатами всеукраїнського референдуму, який ініціюється Президентом України або народом України у випадку неприйняття нею протягом 30 днів жодного закону [9, с. 13].
Суб’єктом конституційно-правової відповідальності може виступати не лише Парламент України, а й окремі його органи. Зокрема, у разі порушення вимог Регламенту головуючим на пленарному засіданні (відповідно Головою Верховної Ради України, Першим заступником чи заступником Голови Верховної Ради України) народний депутат має право звернутися до посадової особи із зауваженнями про допущені порушення. У випадку грубого або систематичного порушення головуючим Регламенту Верховної Ради України після скороченого обговорення може прийняти рішення про відсторонення головуючого від ведення пленарних засідань на трок до двох пленарних днів більшістю голосів народних депутатів від конституційного складу Парламенту [10]. У разі відсторонення головуючого від ведення пленарних засідань три і більше разів протягом однієї чергової сесії, за висновком комітету з питань регламенту, Парламент може розглядати питання про відкликання його з посади [8, с. 207].
У зв’язку з незадовільною роботою за рішенням Верховної Ради України з посад можуть бути відкликані Голова комітету, перший заступник, заступник голови та секретар комітету (ч. 1 ст. 83; п. 2 ч. 3. ст. 7 вищезгаданого закону).
Конституційно-правова відповідальність комітетів Верховної Ради України, депутатських фракцій і депутатських груп чинним законодавством не передбачена. Лише у випадку зменшення кількісного складу менше мінімально допустимої межі зазначені органи припиняють функціонування (ч. 1 ст. 8; ч. 4 ст. 80 вищезазначеного закону).
Спеціалізованими органами у структурі Верховної Ради України, що реалізують функції парламентського контролю, є Уповноважений Верховної Ради України з прав людини і Рахункова палата. До зазначених органів у випадку порушення ними конституційних повноважень також можуть застосовуватися заходи конституційної відповідальності [8, с. 208]. Зокрема, парламент більшістю голосів від конституційного складу приймає рішення про звільнення з посади Уповноваженого Верховної Ради України до закінчення строку, на який його було обрано, у разі: 1) порушення ним присяги; 2) порушення вимог щодо несумісності діяльності. Висновок щодо наявності підстави для звільнення з посади Уповноваженого дає спеціально створена тимчасова слідча комісія Верховної Ради України [11].
За поданням Голови Верховної Ради України Парламент може достроково звільнити з посад у разі порушень законодавства України або допущення зловживань по службі Голову Рахункової палати, його Першого заступника і заступника, головного контролера, Секретаря Рахункової палати більшістю голосів народних депутатів конституційного складу [12].
Доцільно розширити підстави конституційно-правової відповідальності органів та посадових осіб Верховної Ради України, наприклад, визначити у Регламенті Верховної Ради України, що Голова Верховної Ради України та його заступники можуть бути звільнені з посади у випадку систематичного порушення Регламенту Верховної Ради. Певного удосконалення потребує інститут конституційно-правової відповідальності таких посадових осіб Верховної Ради України, як Голова Рахункової палати, Уповноважений Верховної Ради з прав людини, голови комітетів, народні депутати [9, с. 13].
Щодо конституційно-правової відповідальності народного депутата, то варто зазначити, що, оскільки народний депутат входить до складу органу державної влади – Верховної Ради України, то на нього поширюється встановлене ст. 3 Конституції України положення про відповідальність держави перед народом. Відповідно до кандидатури парламентарія пред’являються підвищені вимоги. Наприклад, за порушення конституційної вимоги скласти присягу народний депутат втрачає депутатський мандат [8, с. 208].
Згідно з ч. 3 ст. 7 Закону України «Про статус народного депутата України» парламентарій відповідальний за свою діяльність перед Українським народом як уповноважений ним представник у Верховній Раді України [13]. Ця норма-принцип конкретизується у позбавленні народного депутата за порушення дисципліни та норм етики на пленарному засіданні права на виступ чи, залежно від тяжкості скоєного проступку, можливості участі до п’яти пленарних засідань.
Найбільш сувора санкція конституційно-правової відповідальності, що може застосовуватися до парламентарія, − дострокове припинення повноважень у випадку набрання законної сили обвинувальним вироком суду щодо нього або порушення вимог несумісності. Інші підстави дострокового припинення повноважень народного депутата (пункти 1, 3-5 ч. 2 ст. 81 Конституції) не є конституційними деліктами і тому не є фактичними підставами конституційно-правової відповідальності. Рішення про дострокове припинення повноважень народного депутата приймається більшістю від конституційного складу Верховної Ради України [8, с. 209].
Висновки.
Отже, застосування інституту дострокового припинення повноважень Верховної Ради України вимагає вдосконалення, а зокрема:
– систематизації законодавства з питань конституційно-правової відповідальності в окремому Законі «Про конституційно-правову відповідальність посадових осіб», де необхідно чітко регламентувати порядок застосування дострокового припинення повноважень Верховної Ради України Президентом України;
-доцільно розширити підстави конституційно-правової відповідальності органів та посадових осіб Верховної Ради України, наприклад, визначити у Регламенті Верховної Ради України, що Голова Верховної Ради України та його заступники можуть бути звільнені з посади у випадку систематичного порушення Регламенту Верховної Ради;
– доповнити п. 8 ст. 106 Конституції України положенням, що повноваження Верховної Ради України припиняються за результатами всеукраїнського референдуму, який ініціюється Президентом України або народом України у випадку неприйняття нею протягом 30 днів жодного закону;
– законодавчо передбачити конституційно-правову відповідальність комітетів Верховної Ради України, депутатських фракцій і депутатських груп.

Список використаних джерел
1. Скрипнюк О. Конституція України та розвиток теорії та практики конституційно-правової відповідальності ∕ О. Скрипнюк ∕ ∕ Бюлетень Міністерства юстиції України. – 2009. − № 6 (92). – С. 41.
2. Мартинюк Р. Інститут дострокового припинення повноважень парламенту : перший вітчизняний досвід ∕ Р. Мартинюк ∕ ∕ Держава і право : Збірник наукових праць. Юридичні і політичні науки. – К. : Ін-т держави і права ім. В. М. Корецького НАН України. – 2007. – Випуск 38. – 220 с.
3. Про дострокове припинення повноважень Верховної Ради України : Указ Президента України № 264/2007 від 2 квітня 2007 р. : [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.pravda. com.ua/ articles/2007/04/ 6/3226269/
4. Мартинюк Р. Інститут дострокового припинення повноважень парламенту : перший вітчизняний досвід ∕ Р. Мартинюк // Держава і право : Збірник наукових праць. Юридичні і політичні науки. – К. : Ін-т держави і права ім. В. М. Корецького НАН України. – 2007. – Випуск 38. – С. 256-261.
5. Кривенко Л. Конституційно-правова відповідальність – елемент конституційно-правового статусу Верховної Ради України ∕ Л. Кривенко ∕ ∕ Часопис Київського університету права. – 2002. − № 4. – С. 104-112.
6. Конституція України : Офіц. видання. – станом на 01.11.2010 р. – К. : Центр учбової літератури, 2010. – 88 с.
7. Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційним поданням Президента України про офіційне тлумачення положень частини другої статті 90, пункту 8 частини першої статті 106 Конституції України (справа про умови дострокового припинення повноважень Верховної Ради України) від 19 травня 2004 р. № 11-рп ∕ 2004 ∕ Верховна Рада України : [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http: ∕ ∕ zakon.rada.gov.ua
8. Словська І. Верховна Рада України як суб’єкт конституційно-правової відповідальності ⁄ І. Словська ⁄ ⁄ Право України. – 2011. − № 5. – С. 204-209.
9. Мельник О. Конституційно-правова відповідальність вищих органів державної влади / О. Мельник // Автореферат дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук. − К., 2000. – С. 13.
10. Про Регламент Верховної Ради України : Закон України від 10 лютого 2010 р. ∕ ∕ Відомості Верховної Ради України. – 2010 р. − № 14. Ч. 1-2 ст. 29 : [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://zakon4. rada.gov. ua/laws/show/1861-17
11. Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини : Закон України від 23 грудня 1997 р. ∕ ∕ Відомості Верховної Ради України. − № 20. – Ст. 99 : [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://zakon4.rada.gov. ua/laws/show/ 776/97-%D0%B2%D1%80
12. Про рахункову палату України : Закон України від 11 липня 1996 р. ∕ ∕ Відомості Верховної Ради України. − 1998 р. − № 24. П. 1 ч. 4, ч. 5 ст. 37 : [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://zakon4.rada. gov.ua/laws/show/ 315/96-%D0%B2%D1%80
13. Про статус народного депутата України : Закон України від 17 листопада 1992 р. ∕ ∕ Відомості Верховної Ради України. – 1993 р. − № 3 : [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://zakon4.rada. gov.ua/laws/show/ 2790-12

Ключові слова. Кабінет Міністрів України, конституційно-правова відповідальність, парламентська відповідальність уряду, відставка уряду, програма діяльності уряду, резолюція недовіри, конструктивний вотум недовіри, підконтрольність і підзвітність Кабінету Міністрів України.

Annotation. In the article it is probed a national legislation regulating a function of the institute of ministerial responsibility and constitutional responsibility of a government to the President of Ukraine. Not regulated questions are determined and some propositions of it’s refinement are made.

Key words. Cabinet of Ministers of Ukraine, constitutional and legal responsibility, parliamentary responsibility of a government, resignation of government, activity program of government, resolution of mistrust, constructional no-confidence vote, controlled and reporting government.

Викладення основного матеріалу. Елементом механізму відповідальності влади держави є відповідальність уряду перед парламентом (парламентська відповідальність уряду): фракції парламенту беруть безпосередню участь у формуванні уряду та несуть відповідальність за ефективність здійснення урядової політики перед виборцями [1, с.19].
Скасування Конституційним Судом України політичної реформи 2004 року та відновлення дії Конституції у її первинній редакції 1996 р. спричинило зміну парламентсько-президентської форми правління на президентсько-парламентську. Водночас парламент втратив частину повноважень щодо притягнення уряду до відповідальності. Так, у редакції Конституції від 8 грудня 2004 р. прийняття Верховною Радою України резолюції недовіри Кабінету Міністрів України автоматично призводило до відставки всього складу Кабінету Міністрів України і Президент України не долучався до цього процесу. У чинній Конституції України, зокрема у ст. 115, зазначається, що прийняття Верховною Радою України резолюції недовіри Кабінет Міністрів України має наслідком відставку Кабінету Міністрів України. Прем’єм-міністр України зобов’язаний подати Президентові України заяву про відставку Кабінету Міністрів України за рішенням Президента України чи у зв’язку з прийняттям ВРУ резолюції недовіри [2].
Резолюція (віл лат. resolutio − дозвіл, розв’язання) – акт, який відповідно до ст. 115 Конституції України приймається Верховною Радою України в разі висловлення недовіри Кабінету Міністрів України, що має наслідком відставку уряду [4, с. 264]. За особливостями формулювань ст. 115 Основного Закону України невизначеним є механізм відставки Уряду за ініціативою Верховної Ради України, оскільки оголошення резолюції недовіри Уряду Парламентом призводить до відставки Кабінету Міністрів України лише за умови прийняття Президентом України заяви про відставку від Прем’єра. Однак залишається незрозумілим, чи зобов’язаний Глава держави приймати таку відставку. Виникає також питання, якими були б юридичні та політичні наслідки неподання Прем’єром відповідної заяви Главі держави.
Фактично, наділення Глави держави і представницького органу правом відправляти Уряд у відставку породжує проблему подвійної лояльності Уряду, яка вирішується на користь більш безпосереднього впливу: указ Президента України про відставку Кабінету Міністрів України виявляється більш реальним, аніж резолюція недовіри Кабінетові Міністрів України більшістю від конституційного складу Верховної Ради України [5, с. 54-62].
У ст. 113 Конституції України зазначається, що Кабінет Міністрів України відповідальний перед … Верховною Радою України, підконтроль- ний і підзвітний Верховній Раді України у межах, передбачених цією Конституцією [3, с. 45].
Аналіз вітчизняного законодавства свідчить, що конституційно-правова відповідальність Уряду України не знайшла в ньому достатнього відображення. Єдиний випадок її настання − це неприйняття Верховною Радою України програми діяльності Уряду, що тягне його відставку шляхом висловлення резолюції недовіри з боку Верховної Ради України. В інших випадках Уряд складає свої повноваження виключно за політичними мотивами (п. 13 ст. 85 та ст. 87 Конституції України). Реформування інституту парламентської відповідальності уряду в України повинно відбуватися у напрямку ускладнення процедури його політичної відповідальності з одночасним закріпленням підстав індивідуальної конституційно-правової відповідальності урядовців. Це буде сприяти стабільності Уряду в цілому і зробить застосування конституційно-правової відповідальності більш ефективним [6, с. 12].
У державах із парламентськими та змішаними формами правління здійсненню комітетами (постійними комісіями) повноважень у сфері парламентського контролю за центральними органами виконавчої влади сприяє те, що зазвичай комітети є «профільними» щодо галузей державного управління. Цим галузям здебільшого відповідає компетенція окремих міністерств. Тому, враховуючи досвід зарубіжних держав, у вітчизняному законодавстві слід передбачити, що комітети Верховної Ради України повинні здійснювати певні контрольні повноваження щодо діяльності «профільних» міністерств. Проте комітети не повинні мати повноваження щодо прийняття рішення стосовно відповідних кадрових змін в уряді. Такі рішення може приймати тільки Верховна Рада України. Комітет має давати фахову оцінку діяльності органу виконавчої влади, посадової особи, що має бути основої для оцінки його діяльності [7, с. 107]. Таким чином, комітети ВР України стануть елементом в деталізованому механізмі парламентської відповідальності уряду.
Неоднозначним залишається вирішення питання щодо відповідальності Уряду за виконання Програми своєї діяльності. Аналіз норм Конституції України показує, що і у ній не передбачено права Верховної Ради України заслуховувати звіт про виконання Кабінетом Міністрів України Програми його діяльності. Звітуючи про свою роботу, Кабінет Міністрів має довести, що його дії узгоджуються із Програмою його діяльності. І іншому випадку діяльність уряду не може розглядатися парламентом як така, що відповідає поданій на початку його роботи програмі його діяльності. Таким чином, викладене дає підстави для висновку про доцільність внесення доповнення до Конституції України, яким слід передбачити право парламенту здійснювати контроль за виконанням Кабінетом Міністрів України Програми його діяльності та відповідальність Уряду за її виконання [7, с. 105].
У ст. 10 Закону України «Про Кабінет Міністрів України» від 07 жовтня 2010 року зазначається, що програма діяльності Кабінету Міністрів України подається до Верховної Ради України Прем’єр-міністром України. Програма діяльності Кабінету Міністрів України вважається схваленою, якщо за неї проголосувала більшість від конституційного складу Верховної Ради України [8]. Однак Закон не вказує, якими можуть бути для уряду наслідки незатвердження програми його діяльності. Очевидно, що Основний Закон України чи Закон «Про Кабінет Міністрів України» має встановити форми виходу Верховної Ради України із ситуації, за якої вона (Верховна Рада) не може забезпечити легітимність і підтримку Уряду засобом схвалення Програми його діяльності [1, с. 25].
У республіках із режимом парламентаризму програма діяльності уряду – програма партії (блоку партій), що перемогла на виборах і утворила у представницькому органі більшість. Логічною є постановка поблеми: якщо парламентська більшість розпалася, тоді, для чого має продовжувати існувати уряд, утворений уже неіснуючою більшістю. Таким чином серед підстав припинення діяльності Кабінету Міністрів України відсутня така, як припинення коаліції партійних сил, що сформували уряд. Виникнення вказаної ситуації може спричинити конфлікт між новою коаліцією більшості й Урядом, сформованим попередньою коаліцією [1, с. 21].
Слід зауважити, що Конституція України не містить положень про право уряду внести на розгляд Верховної Ради України питання про довіру. У контексті розглядуваного питання необхідно зазначити, що схвалення Парламентом програми діяльності Уряду України немає підстав розглядати в теорії парламентаризму як певну процедуру отримання Урядом довіри від Парламенту в загальноприйнятому розумінні цього терміна. Про довіру з боку парламенту до уряду в цьому випадку не може йтися вже з огляду на те, що несхвалення програми діяльності Кабінету Міністрів України не має наслідком автоматичну (без розгляду питання про відповідальність уряду) його відставку. Оскільки обговорення програми діяльності Уряду відбувається безпосередньо після призначення ВР України за поданням Президента, Прем’єр-міністра України, нелогічним і таким, що не має правових підстав, є внесення питання про відповідальність Уряду України при обговоренні програми його діяльності. Швидше за все схвалення Парламентом програми діяльності Уряду України слід визначити як гарантію того, що протягом року після її схвалення Парламент не буде розглядати питання про відповідальність уряду [7, с. 105].
У змішаних формах правління з інститутом парламентської відповідальності уряду тісно пов’язане його право на постановку перед главою держави, у відповідь на отриманий вотум недовіри з боку представницького органу, питання про дострокове припинення президентом повноважень парламенту. Згадане право уряду об’єктивно необхідне для досягнення реального балансу в системі стримування і противаг. В Україні Кабінет Міністрів донині позбавлений такого права.
Стабільність органу виконавчої влади в системі стримувань і противаг, уявляється, може бути забезпечена за рахунок запровадження в національну державно-правову практику інституту конструктивного вотуму недовіри за німецьким зразком: у пропозиції про оголошення Уряду недовіри має бути вказане прізвище нового Прем’єра. У разі прийняття цієї пропозиції названий кандидат стає новим прем’єр-міністром та формує уряд. Застосування конструктивного вотуму недовіри дасть можливість дотримуватися вимоги свідомого застосування парламентської відповідальності уряду [1, с. 23-24].
Дискутуються і можливості запровадження інших видів конституційно-правової відповідальності в Україні та конкретизації механізмів реалізації тих із них, що отримали закріплення в Основному Законі. Зокрема, Конституція України в ч. 2 ст. 113 визначає, що “… Кабінет Міністрів України відповідальний перед Президентом України …”, але не конкретизує підстави, види і форми такої відповідальності, а також відповідні санкції. Конкретизація правових механізмів відповідальності Уряду України перед Президентом України може здійснюватись шляхом прийняття відповідного рішення Конституційного Суду України [9, с. 41].
Проблемним аспектом залишається і той факт, що ст. 87 Основного Закону України забороняє Верховній Раді Україні відправляти Уряд у відставку раніше, аніж через рік після схвалення схвалення Програми діяльності Кабінету Міністрів України, а також розглядати питання про відповідальність Кабінету Міністрів більше одного разу протягом однієї чергової сесії [3, с. 33]. Однак Конституція не встановлює таких обмежень для Президента України, що призводить до зловживань з боку останнього наданим йому правом припиняти повноваження Уряду. Як наслідок, Кабінет Міністрів України припиняє свої повноваження з ініціативи Глави держави ще до завершення згаданого терміну [1, с. 20-21].
Хоча у ст. 113 Конституції України прямо не фіксується стан «підконтрольності» Кабінету Міністрів Президенту України, фактична наявність цього стану органічно випливає із загального характеру співвідношення президента й уряду в умовах напівпрезидентської республіки, так із інших конституційних приписів. Майже прямою вказівкою на наявність стану підконтрольності уряду можна вважати право Президента зупиняти дію актів Кабінету Міністрів (п. 15 ч. 1 ст. 106 Конституції) [10, с. 40].
Право президента без консультацій із парламентом звільняти прем’єр-міністра й приймати рішення про відставку кабінету робить уряд залежним від волі глави держави більшою мірою, ніж від позиції парламентської більшості. В умовах неструктурованого парламенту це спонукає депутатів впливати на уряд не через парламентські механізми, а шукаючи порозуміння із президентом, а уряд − прислухатися до адміністрації президента більше, ніж до парламентської більшості (яка затвердила його програму й перед якою він відповідальний) [11, с. 27].
Невизначеність статусу Президента України, відсутність чіткого розмежування повноважень між представниками виконавчої влади дезорганізує роботу урядових структур. Склалася ситуація, коли Кабінет Міністрів України підпорядковується, з одного боку, Президенту України і його Адміністрації, а з іншого − підзвітний Верховній Раді Укараїни, яка згідно з ст. 85 Конституції здійснює контроль за діяльністю Кабінету Міністрів України. Незадовільне виконання вказівок Президента, а за певних умов і керівників Адміністрації Президента, загрожує Кабінету Міністрів відставкою. Такі ж наслідки загрожують уряду і внаслідок висловлення йому недовіри з боку парламенту (ст. 87 Конституції України), що ставить його у невизначене становище [12, с. 126].
Механізм парламентської відповідальності уряду в українському варіанті загрожує політичною патовою ситуацією, принаймні, у двох випадках: у разі необхідності відставки конкретного члена Кабінету Міністрів (індивідуальна відповідальність членів Кабінету Міністрів перед Парламентом формально не передбачена, і звільнити їх можна лише через посередництво Президента) і в разі незатвердження нового Прем’єра після відставки попереднього складу Кабінету Міністрів. Відтак ініціювання парламентської відповідальності Уряду загрожує політичною кризою, і використання її Парламентом є проблематичним [11, с. 27].
На нашу думку, існує декілька шляхів розв’язання цієї проблеми. Вони залежать від подальшого розвитку державної влади України, її майбутнього руху в бік президентської чи парламентської республіки, що, у свою чергу, потребує внесення відповідних змін до Конституції України.
Очевидно, що є потреба внесення змін, а зокрема до Законів України «Про Кабінет Міністрів України» та «Про Регламент Верховної Ради України», які мають визначати, зокрема, процедурні питання здійснення парламентської відповідальності уряду. Слід законодавчо передбачити, що зміна Уряду збігається не з обранням нового Президента, а з обранням нової Верховної Ради, яка, зрештою, несе відповідальність за створення більшості та формування Уряду. Відтак Прем’єр-міністр повинен вручити Президентові заяву про відставку Кабінету Міністрів України в перший день першої сесії новообраної Верховної Ради і виконати свої повноваження до інвеститури нового Уряду (змін потребує, зокрема, ст. 115 Конституції України). Окрім того, необхідно передбачити, що Президент України може припинити повноваження Прем’єр-міністра лише за згодою Верховної Ради. Подаючи проект відповідповідного рішення, Президент також мусить подати кандидатуру нового Прем’єра. Cлід запровадити конструктивний вотум недовіри: у пропозиції про оголошення уряду недовіри має бути вказане прізвище нового Прем’єра. У разі прийняття цієї пропозиції названий кандидат стає новим Прем’єр-міністром і формує Уряд. Також доцільно буде передбачити відповідальність перед Верховною Радою окремих міністрів − конструктивний вотум недовіри міністру висловлюється простою більшістю голосів [11, с. 29-30].
Також доцільним було б запровадження інституту інтерпеляції. Суть інтерпеляції полягає у тому, що один або декілька членів парламенту ставлять главі уряду чи керівнику міністерства питання стосовно конкретного напряму їхньої діяльності, який безпосередньо чи опосередковано впливає на внутрішню чи зовнішню політику уряду. На відміну від звичайних депутатських запитів інтерпеляція потребує обов’язкового обговорення відповіді уряду в сесійній залі, наслідком чого може стати ініціювання розгляду парламентом вотуму довіри до члену уряду. Усі елементи інтерпеляції хоча й розрізнено, але наявні в національному законодавстві. Так, ст. 86 Конституції України надає кожному народному депутату право звернутися із запитом до уряду та керівників інших органів державної влади, який обов’язково має бути розглянутим, а законодавцю – надана відповідь. Окрім того, ст. 15 Закону України «Про статус народного депутата України» визначає, що після відповіді на депутатський запит може бути проведено обговорення, якщо на ньому наполягає не менше однієї п’ятої від конституційного складу Верховної Ради України, і за результатами обговорення відповіді на депутатський запит парламент приймає відповідне рішення. Відмінність інтерпеляції від зазначеної процедури полягає у тому, що розгляд відповіді на депутатський запит та питання про відповідальність уряду не є обов’язковим. У разі підтримки певною кількістю народних депутатів, ці процедури можуть бути реалізовані в повному обсязі [13].
Висновки.
Отже, вдосконалення інституту конституційно-правової відповідальності Уряду в Україні потребує:
– конкретизації механізму відставки Кабінету Міністрів України за ініціативою Верховної Ради України шляхом регламентування повноважень Президента України приймати таку відставку (зазначити чи це право, чи обов’язок), а також зазначити наслідки неподання Прем’єром відповідної заяви Главі держави;
– законодавчого встановлення наслідків незатвердження Програми діяльності Кабінету Міністрів України Верховною Радою України та форму її виходу з такої ситуації; урегулювати на законодавчому рівні ситуацію, за якої Верховна Рада України не може забезпечити легітимність і підтримку уряду засобом схвалення програми його діяльності;
– запровадження в національну державно-правову практику інституту конструктивного вотуму недовіри за німецьким зразком (у пропозиції про оголошення уряду недовіри має бути вказане прізвище нового Прем’єра);
– встановлення обмеження для Президента України відправляти Уряд у відставку раніше, аніж через рік після схвалення схвалення Програми діяльності Кабінету Міністрів України для запобігання зловживанням з боку останнього наданим йому правом припиняти повноваження Уряду;
– встановлення обов’язку Президента України проводити консультації з Парламентом як передумови звільнення Прем’єр-міністра України і прийняття рішення про відставку Кабінету Міністрів України (за прикладом державно-правової програми Молдови, Румунії, Франції, Хорватії);
– ускладнення процедури конституційно-правової відповідальності Кабінету Міністрів України з одночасним закріпленням підстав індивідуальної конституційно-правової відповідальності міністрів та регламентуванням їх у ст. 113 Конституції України (за прикладом державно-правової практики Італії, Великобританії, Австрії, Естонії). Запровадження інституту імпічменту щодо окремих міністрів;
– запровадження інституту інтерпеляції, за якої один або декілька депутатів Верховної Ради України матимуть право задавати Прем’єр-міністру України чи керівнику відповідного міністерства питання стосовно конкретного напряму їхньої діяльності, який безпосередньо чи опосередковано впливає на внутрішню чи зовнішню політику Уряду;
Список використаних джерел
1. Мартинюк Р. Парламентська відповідальність уряду в Україні : особливості нормативного регулювання ⁄ Р. Мартинюк ⁄ ⁄ Право України. – 2008. − № 9. – С. 19-25.
2. Сорока С. Парламенська відповідальність уряду як форма взаємодії гілок влади : [Електронний ресурс] ∕ С. Сорока. – Режим доступу : http://www.nbuv.gov.ua/portal/soc_gum/Dums/2011_2/11ssvvgv.pdf
3. Конституція України : Офіц. видання. – станом на 01.11.2010 р. – К. : Центр учбової літератури, 2010. – 88 с.
4. Шемшученко Ю. Великий енциклопедичний юридичний словник / Ю. Шемшученко. – К. : ТОВ «Видавництво «Юридична думка», 2007. – 999 с.
5. Мартинюк Р. Парламентська відповідальність уряду в зарубіжній та вітчизняній практиці : компаративний аналіз / Р. Мартинюк // Вибори та демократія. – 2010. – № 1 (23). – С. 54-62.
6. Мельник О. Конституційно-правова відповідальність вищих органів державної влади / О. Мельник // Автореферат дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук. − К., 2000. – С. 12.
7. Майданник О. Парламентський контроль за функціонуванням виконавчої влади в Україні : питання теорії ⁄ О. Майданник ⁄ ⁄ Право України. – 2010. − № 5. – С. 107.
8. Про Кабінет Міністрів України : Закон України від 7 жовтня 2010 р. ∕ ∕ Відомості Верховної Ради України. – 2011. − № 9. – Ст. 58 : [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://zakon4. rada.gov.ua/ laws/show/25917
9. Скрипнюк О. Конституція України та розвиток теорії та практики конституційно-правової відповідальності ∕ О. Скрипнюк ∕ ∕ Бюлетень Міністерства юстиції України. – 2009. − № 6 (92). – С. 41.
10. Авер’янов В. Організація виконавчої влади потребує реформування ⁄ В. Авер’янов, В. Дерець, А. Пухтецька ⁄ ⁄ Право України. – 2009. − № 12. – С. 39-46.
11. Павленко Р. Законодавче забезпечення парламентської відповідальності уряду ∕ Р. Павленко ∕ ∕ Наукові записки, 2000. – Т. 18. – С. 23-30.
12. Кресіна І. Інститут імпічменту : Порівняльний політико-правовий аналіз ∕ І. Кресіна, А. Коваленко, С. Балан. − К. : Видавництво «Юридична думка», 2004. – 232 с.
13. Даниляк О. Напрями удосконалення парламентського контролю за діяльністю уряду в Україні : [Електронний ресурс] ∕ О. Даниляк. – Режим доступу : http://www.nbuv.gov.ua/ portal/soc_gum/ Vdakk/201 2_1/52.pdf

Ключові слова: права людини, право на життя, репродуктивне право, репродуктивне здоров’я, материнство, охорона материнства і дитинства, аборт, ембріон.

Annotation. In the article the proplem of the right to an abortion is considered. It is emphasized on the problem of determination the moment of the beginning human life as a moment of establishment of its protection. It is examined a correlation between right to life of the person and right to reproductive function of a mother. There is an overview of legislation regulating such problems. Some propositions are made to resolve raised problems.

Key words: human rights, right to life, right to reproductive function, reproductive health, maternity, maternity-and-child protection, abortion, embryo.

Постановка проблеми. Підвищену увагу до проблеми початку правової охорони життя та визначення статусу ембріона обумовлює низка чинників. По-перше, визнання на конституційному рівні людини, її життя та здоров’я найвищою цінністю. По-друге, констатація існування в Україні критичної демографічної ситуації вимагає нового погляду на життя окремої людини як на депозит майбутнього благополуччя всієї нації. По-третє, відсутність чіткого визначення і законодавчого закріплення моменту початку життя людини і, в свою чергу, моменту початку правового забезпечення його захисту. Також вагомою залишається проблема співвідношення права людини (в даному контексті, зокрема ембріона) на життя та репродуктивного права жінки на здійснення аборту, що, до того ж, може порушувати і право чоловіка на батьківство.

 Короткий аналіз останній досліджень і публікацій. Значна кількість наукових публікацій, присвячена питанням штучного переривання вагітності в контексті репродуктивного права і права людини на життя, засвідчує безперечну актуальність проблематики. Зокрема, дослідженнями цих питань займалися: Н. Болотіна, З. Ромовська, О. Тіхомиров, М. Малеїна, І. Горелик,

Т. Гурська, О. Кашинцева, Л. Гирла, К. Черевко, І. Тимошенко, О. Ростокін-ський, О. Привалов, С. Бєляєва, Г. Романовский, О. Рогова, Н. Борисевич, М. Гора, О. Пунда, О. Гуменна, Т. Павленко, Л. Лозанович, Ю. Гоголь, О. Ду-фенюк, І. Силуянова, М. Бавсун, П. Попов, Г. Ярманова, Г. Миронова, А. Со-ловйов та ін.

Викладення основного матеріалу. У Концепції Державної програми «Репродуктивне здоров’я нації на 2006–2015 роки», схваленої розпорядженням Кабінету Міністрів України від 27 квітня 2006 р. № 244, справедливо зазначено, що стійка тенденція до скорочення чисельності населення в Україні внаслідок зниження рівня народжуваності та підвищення рівня загальної смертності ставить під загрозу її майбутнє і робить проблему репродуктивного здоров’я загальнонаціональною [12].

Поняття «репродуктивне здоров’я» було введене в міжнародну правову практику Каїрською Міжнародною конвенцією ООН про народонаселення і розвиток від 1994 р. Під цим поняттям було запропоновано розуміти права подружжя і окремих осіб вільно приймати рішення відносно кількості своїх дітей, інтервалів між їх народженням, часом їх народження, право бути проінформованими і мати доступ до усіх безпечних, ефективних та дозволених методів планування сім’ї за їх вибором, а також інших способів регулювання народжуваності, що не суперечать закону [13].

Народження дитини є природною і водночас найважливішою соціальною функцією жінки, яку, крім неї, ніхто здійснити не може. Відповідно, право на материнство є одним із фундаментальних природних прав жінки взагалі і жінки, яка перебуває у шлюбі, зокрема. У частині 3 статті 51 Конституції України материнство названо предметом державної охорони [1, с.18].

У ч. 1. ст. 49 Сімейного кодексу України закріплюється право дружини на материнство [9, с. 15]. Воно означає як право народити дитину, так і право утриматися від цього. Конституційне право на особисту свободу виключає змушування до інтимних стосунків, материнства чи аборту.

Україна ратифікувала низку міжнародних документів, що забезпечують права жінок, зокрема репродуктивне право. Серед них: Конвенція ООН про ліквідацію всіх форм дискримінації щодо жінок 1979 р., Пекінська Декларація та Платформа Дій, прийняті IV Всесвітньою конференцією жінок у Пекіні, 1995 р. та ін.

У п. 12 Конвенції ООН про ліквідацію всіх форм дискримінації щодо жінок від 1979 р. жінкам на рівні із чоловіками забезпечується доступ до медичного обслуговування, а також право планування розміру сім’ї [3].

Пекінська декларація про статус жінок від 1995 р. в п. 12 проголосила право жінки на свободу думки, а також гарантію повної реалізації потенціалу в суспільстві при будуванні свого життя у відповідності зі своїми бажаннями, а зокрема і те, що право жінки є і правом людини. У п. 17 даної Декларації проголошується визнання і підтвердження прав усіх жінок на контроль над усіма аспектами свого здоров’я, зокрема над їх власною фертильністю, тобто здатність давати нащадків. У п. 23 держави-учасниці конференції зобов’язуються забезпечувати жінкам можливість повноцінно користуватися всіма правами людини і основними свободами і застосовувати активні дії проти порушення таких прав і свобод [5].

На виконання цих міжнародних зобов’язань в Україні було ухвалено декілька законодавчих актів, зокрема Закон України «Про забезпечення рівних прав та можливостей жінок і чоловіків» від 1.01.2006 та ін. Репродуктивне право жінки знайшло своє закріплення у Законі України «Основи законодавства про охорону здоров’я» від 19 листопада 1992 р..

Ст. 50 Закону України «Основи законодавства про охорону здоров’я» від 19 листопада 1992 р. дозволяє проведення операції штучного переривання вагітності за бажанням жінки в акредитованих закладах охорони здоров’я при вагітності строком не більше 12 тижнів. У ст. 57 вищезгаданого закону зазначається, що з метою охорони здоров’я жінки їй надається право самій вирішувати питання про материнство, тобто вільний репродуктивний вибір [10].

На жаль, Європейський суд з прав людини як єдиний орган, який може трактувати Європейську конвенцію про захист прав і основних свобод, визначив, що в ембріона немає «абсолютного права» на життя. Це означає, що захист права ембріона не може розглядатися окремо від життя вагітної жінки, в утробі якої він розвивається. Більше того, Європейська комісія встановила: законний аборт, проведений на 14-му тижні, на підставі того, що «вагітність, народження дитини або догляд за нею можуть поставити жінку в складну життєву ситуацію», не є порушенням Європейської конвенції. Тобто Європейський суд визнав припустимими аборти не тільки за медичними, але й за соціальними показаннями. [17, с. 11].  Європейська комісія з прав людини також визнала, що держава може встановлювати певні обмеження при здійсненні права на аборт, не порушуючи при цьому вміщеного у статті 8 права вагітної жінки на приватне життя (справа Брюггеманн і Шойтен, доповідь Комісії від 1977 р.). На відміну від статті 4 Американської конвенції з прав людини, в статті 3 Конвенції не визначається, що життя починається з моменту зачаття, і на це слід звернути увагу [18, с. 27].

Варто зазначити, що Україна ратифікувала Європейську конвенцію про захист прав і основних свобод, і наше внутрішнє законодавство має відповідати її принципам. Проте виникає конфлікт між репродуктивною свободою жінки, її правом на переривання вагітності і правом на життя зачатої нею, але ще не народженої дитини. Альтернатив цьому конфлікту немає. Дотримуватися прав жінки і прав іще не народженої нею дитини неможливо: якщо жінка реалізує своє право на переривання вагітності, то нівелюється право на життя зачатого плоду, а якщо визначати право на внутрішньоутробне життя як невід’ємну частину права взагалі, то, безперечно, в такому випадку будуть обмежені права матері.

В останні роки повсюдно пропагується нове трактування аборту, відповідно до якого аборт − це не просто припинення прогресування в організмі жінки змін, викликаних розвитком ембріону, а вбивство дитини, котра гине жахливою смертю під скальпелем хірурга, а тому є великим гріхом, який жінці доведеться спокутувати усе життя.
Визнання ембріону людиною, особою означає, що, даючи згоду на аборт, жінка розпоряджається не своїм тілом, а життям іншої людини.
Відповідно до статті 4 Хартії прав сім’ї від 22 жовтня 1983 р. аборт є прямим порушенням основного права людини на життя [8].

Конвенція «Про права дитини» від 1989 р. поняттям «дитина» охоплює кожну людську істоту до досягнення 18-річного віку, якщо за законом, застосовуваним до даної особи, вона не досягає повноліття раніше [2, с. 6]. Ратифікуючи зазначену Конвенцію законодавець Аргентини зазначив, що за початок життя визначається момент запліднення. Натомість Франція, ратифікуючи документ, чітко зазначила, що ст. 1 Конвенції «Про права дитини» не повинна суперечити національному законодавству, відповідно до якого переривання вагітності допускається. Щодо українського законодавства, то відповідно до Інструції МОЗ України «З визначення критеріїв перинатального періоду, живонародженості та мертвонародженості» від 29 березня 2006 р. під плодом розуміють внутрішньоутробний продукт зачаття, починаючи з повного 12-го тижня вагітності до вилучення з організму матері [11] З цього можна зробити висновок, що до 12-го тижня вагітності «внутрішньоутробний продукт зачаття» вважається ембріоном [15, с. 70]. Окрім того, норма-дефініція Закону України «Про заборону репродуктивного клонування» від 14 грудня 2004 р. визначає ембріоном зародок людини на стадії розвитку до восьми тижнів.

Правовий статус ембріона в Україні визначається опосередковано. Ст. 18 Конвенції «Про захист прав і гідності людини щодо застосування біології та медицини» 1997 р. зазначає, що якщо національне законодавство дозволяє проводити дослідження на ембріонах in vitro, воно повинне забезпечити належний захист ембріона [4].

Таким чином, правовий статус людського ембріона і плода фактично зводиться до статусу «внутрішньоутробного продукту зачаття», але не статусу людини. І лише живо народження (вигнання чи вилучення з організму матері плода, який після вигнання чи вилучення, незалежно від тривалості вагітності, від того, чи перерізана пуповина і чи відшарувалася плацента, дихає або має будь-які інші ознаки життя, такі як серцебиття, пульсація пуповини, певні рухи м’язів) надає плоду статус людської особи [15, с. 71].

Схема визнання початком життя початок фізіологічних пологів та появи на світ дитини сьогодні зазнає дедалі більшої критики, автори якої обґрунтовують думку про визнання початку життя з моменту зачаття (запліднення). При цьому вчені аргументують свою позицію такими аксіомами:

1) існує відмінність генетичного матеріалу матері та ембріона (плода) людини, що обумовлює необхідність розглядати останнього не як частину тіла жінки, а як новостворену неповторну біологічну одиницю;

2) внутрішньоутробний період існування людської істоти є передумовою її існування після народження, тобто невід’ємним етапом розвитку людини, тому він повинен захищатись правом так, як і життя людини після народження;

3) людський ембріон володіє особливим онтологічним статусом – він є «потенційною людиною», що обумовлює ту особливу значимість, яка створює підстави для її захисту кримінально-правовими засобами;

4) здатність до автономного життя людини після народження є відносною, оскільки потрапляючи у цілком нове середовище, де значно нижча температура, існує гравітація, численні звукові, тактильні, зорові, вестибулярні та інші подразники, адаптація новонародженого до цих умов є складним процесом і, якщо вчасно не надати допомогу, дитина може загинути [14, с. 107].

Ст. 4 Хартії прав сім’ї від 1983 року встановлює захист життя від моменту зачаття дитини [8]. Це положення можна використати за основу встановлення моменту початку життя.

Конституція України у ст. 27 проголосила право кожного на життя. Зміст названого права в Конституції не розкривається. Право на життя – це природне право людини, захист якого охоплює широкий комплекс активних дій усіх державних і суспільних структур. Проте, законодавець упустив вказівку на часові рамки захисту цього права, зокрема, з якого моменту такий захист має місце. Цей факт має вагоме значення, оскільки, якщо життя буде захищатися з моменту зачаття, це буде запереченням права жінки на репродуктивну функцію в частині самостійного вирішення долі іншого життя шляхом здійснення аборту.

Свобода вибору жінки з приводу того, чи народжувати, чи не народжувати протирічить і загальноправовим, і конституційним принципам і нормам. Неузгодженість ідеї про невід’ємні права і право кожного на життя дозволяє сумніватися в праві жінки на позбавлення ембріона потенційного життя.

Оскільки держава ввела перелік соціальних показників переривання вагітності, то можна сказати, що вона стала на один «злочинний» шлях разом з окремою жінкою, тим самим протиставила себе і окремого дієздатного індивіда (жінки) недієздатному – ембріону, який свою волю не може виразити ні словом, ні дією. А, між іншим, Конституція України проголосила, що право на життя не підлягає обмеженням. В даному випадку мається на увазі не тільки обмеження, а позбавлення права з’явитися на світ.

Міжнародний пакт про громадянські і політичні права закріплює право на життя і недопустимість позбавлення будь-кого життя [6].

Ще одним спірним положенням в контексті правоздатності ембріона є закріплена неможливість бути підданим жорстокому поводженню. Варто звернути увагу на те, що ембріон сприймається як об’єкт права, а не суб’єкт, що, однак, не заперечує існування і наявності у нього правоздатності. Свою згоду на проведення аборту, а тим більше на спосіб його проведення, який в будь-якому випадку являється жорстоким, він виразити не може. Жорстокість прослідковується в тому, що найрозповсюдженішим способом проведення аборту є механічне вишкрібування або вакуум-аспірація. Плід розчленовується і видаляється, при чому відчувати біль він може, як і доросла людина.

І зовсім немає узгодженості правомірного проведення аборту
(за бажанням жінки або за медичними показниками) і ст. 51 Конституції України, в якій закріплено, що материнство і дитинство знаходяться під захистом держави. Незалежно від того, чи вагітна жінка, чи уже народила і виховує дитину, вона вже є матір’ю. Це найважливіша соціально-біологічна функція жінки. В Статуті Всесвітньої організації охорони здоров’я від 22 липня 1946 р. зазначено, що держава зобов’язана сприяти охороні материнства і дитинства і вживати заходи, що сприяють здатності до гармонічного життя в мінливих умовах довкілля [7].

Однак законодавче закріплення правомірності проведення операцій зі штучного переривання вагітності за бажанням жінки чи на основі соціальних показників (не включаючи медичні показники, коли життя самої жінки знаходиться в небезпеці) кардинально протирічить даному положенню, зокрема, в частині охорони дитинства [16, с. 34].

Окрім того, право дружини самостійне рішення про проведення штучного переривання вагітності прямо заперечує право чоловіка на батьківство, що має закріплення у ст. 50 Сімейного кодексу України [9, с. 15]. Законодавець не забезпечив це право вимогою згоди чоловіка на проведення аборту у жодному нормативно-правовому акті. У свою чергу, це є порушенням ч. 1 ст. 54 Сімейного кодексу України, де зазначається, що усі найважливіші питання життя сім’ї мають вирішуватися подружжям спільно, на засадах рівності. Тому, було б доречним внести зміни до ч. 3 даної статті «Вважається, що дії одного з подружжя стосовно життя сім’ї вчинені за згодою другого з подружжя», де варто зазначити про винятки, зокрема, що стосується вирішення питання про проведення аборту.

Іще одним вагомим аспектом, що акцентує увагу на необхідності встановлення моменту початку життя саме із зачаття дитини, є те, що, згідно Сімейного кодексу України, батьківство чоловіка презюмується саме із зачаття дитини.

Висновки.

Отже, на сьогодні проблема штучного переривання вагітності є дуже актуальною, оскільки стосується різних галузей права, зокрема, конституційного, сімейного, кримінального, цивільного та ін. Нагального вирішення потребує встановлення моменту початку життя національним законодавством для забезпечення конституційного права на життя людини, його захисту та захисту права чоловіка на батьківство.

Список використаних джерел

 1. Конституція України: Офіц. видання. – Станом на 01.11.2010 р. – К.: Центр учбової літератури, 2010. – 88 с.

2. Конвенція ООН права дитини: Прийнята резолюцією 44/25 Генеральної Асамблеї ООН, від 20 листопада 1989 року та набула чинності 2 вересня 1990 року. – К.: Видана за підтримки Дитячого фонду ООН (Юнісеф), 1991 р. – 47 с.

3. Конвенція ООН про ліквідацію всіх форм дискримінації щодо жінок від 1979 р. : [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon2.rada.gov. ua/laws/show/995_207

4. Конвенція про захист прав і гідності людини у зв’язку з використанням біології і медицини від 1997 р. : [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://search.ligazakon.ua/l_doc2.nsf/link1/MU97355.html

5. Пекінська декларація про статус жінок, прийнята на Четвертій Всесвітній Конференції про статус жінок в Пекіні 4 -15 вересня 1995 р. : [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.a-z.ru/women/texts/78r.htm

6. Міжнародний пакт про громадянські і політичні права від 16.12. 1966 р. : [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.irs.in.ua/index.php? option=com_content&view=article&id=84&catid=47&Itemid=74&lang=uk

7. Статут Всесвітньої організації охорони здоров’я від 22 липня 1946 р. : [Електронний ресурс]. – Режим роботи: http://zakon1. rada.gov.ua/ laws/show/995_599

8. Хартія прав сім’ї від 22 жовтня 1983 р.: [Електронний ресурс]. – Режим доступу:http://translate.google.com.ua/translate?hl=ru&langpair=en%7Cru&u= http://www.vatican.va/roman_curia/pontifical_councils/family/documents/rc_ pc_ family_doc_19831022_family-rights_en.html

9. Сімейний кодекс України: чинне законодавство зі змінами та допов. на 18 січня 2011 року: (Відповідає офіц. текстові) – К.: Алерта; ЦУЛ, 2010. – 78 с.

10. Основи законодавства України про охорону здоров’я : Закон України від 19 листопада 1992 р. : [Електронний ресурс]. Режим доступу : http://ses.kosiv.org/docs/health-care.html?showall=1

11. Інструкція з визначення критеріїв перинатального періоду, живонародженості та мертвонародженості, затверджена наказом МОЗ України від 29.03.2006 №179 : [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon2 .rada.gov.ua/laws/show/z0427-06

12. Концепція державної програми «Репродуктивне здоров’я нації на 2006-2015 роки»: схвалено розпорядженням Кабінету міністрів України від 27 квітня 2006 р. №244-р : [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://med-job.com.ua/index.php?go=Pages&in=view&id=104

13. Матеріали Міжнародної Каїрської конференції ООН по народонаселенню і розвитку: Програма дій ООН МКНР: [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://translate.google.com.ua/translate?hl=ru&langpair =en%7 Cru&u= http://www.iisd.ca/cairo.html

14. Дуфенюк О. М. Проблемні аспекти криміналізації діянь проти життя ембріона та плода людини / О. М. Дуфенюк ⁄ / Матеріали ІІ Всеукраїнської науково-практичної конференції [«Медичне право України: правовий статус пацієнтів в Україні та його законодавче закріплення»], (Львів, 17-18 квітня 2008 року). – Львів: Львівський державний університет внутрішніх справ, 2008. – 256 с.

15. Кашинцева О. Ю. Проблеми визначення статусу ембріона: етико-правовий аспект / О. Ю. Кашинцева // Вісник Академії адвокатури України. − №10. – 288 с.

16. Тимошенко И. В. Искусственное прерывание беременности в аспекте конституционного права на жизнь / И. В. Тимошенко // Семейное право. − №2. – 2004. – 236 с.

17. Ярманова Г. Заборона абортів: обов’язковий призов жінок на службу державі // Дзеркало тижня. −№ 36. − 2010.

18. Гом’єн Донна. Короткий путівник Європейською конвенцією з прав людини / Донна Гом’єн. – Львів: Кальварія, 1999. – 176 с.

Перелік ключових слів: суд, суддя, судова влада, судова система, судова ланка, судова інстанція, правовий статус, реформування.

Annotation. In the article the specificity of legal status and formation order of courts of general jurisdiction of Ukraine are examined, an accent is done on the judicial reform, videlicet on the problems of courts of general jurisdiction as the main object of changes. Review of positive and negative sides of judicial reform is realized, connected with adoption of the Act of Ukraine about judicial system and status of judges July 7 2010.

Key words: court, judge, judicial power, judicial system, court link, court instance, legal status, reformation.

Постановка проблеми. Неодмінною умовою побудови в Україні правової держави і утвердження в практичній діяльності принципу верховенства права є становлення поряд із законодавчою та виконавчою гілками влади незалежної судової влади. З проголошенням незалежності України суди загальної юрисдикції почали набувати важливого значення у суспільстві та державі як органи державної влади, що здійснюють правосуддя у формі цивільного, господарського, адміністративного та кримінального судочинства. Ефективність їх діяльності залежить від чіткого розподілу і закріплення повноважень судів у законодавстві, незалежності судів і суддів при здійсненні ними своїх повноважень. При цьому досягнення ідеалу судової діяльності – справедливого суду – дуже складно, бо це потребує чіткої організації всієї судової системи, обґрунтованого об’єктивною необхідністю законодавства, виконання багатьох передумов та умов, за яких тільки й можливий справедливий суд.

Короткий аналіз останній досліджень і публікацій. Наявний широкий ряд досліджень та публікацій, присвячених судовій реформі свідчить про вагомість проблеми реформування судової гілки влади. Зокрема це стало предметом аналізу публікацій Опришка В., Маляренка В., Сіренка В., Буряк О. та ін..

Викладення основного матеріалу. До судів загальної юрисдикції України Закону України «Про судоустрій та статус суддів» від 7 липня 2010 року відносяться: місцеві суди, апеляційні суди, вищі спеціалізовані суди, Верховний Суд України.

Місцевий суд – це перша судова інстанція, найбільш наближена до населення. Відповідно до Указу Президента України “Питання мережі місцевих загальних та апеляційних судів” № 591/2011 від 20 травня 2011 року (зі змінами від 5 липня 2012 року) станом на червень 2013 року в Україні діє 665 загальних місцевих судів, включаючи районні, районні у містах, міські та міськрайонні суди, господарські суди Автономної Республіки Крим, областей, міст Києва та Севастополя, окружні адміністративні суди. В той час, коли місцеві адміністративні суди діють в округах, і певну частину адміністративних справ розглядають місцеві суди на праві місцевих адміністративних, то організація господарських місцевих судів здійснена таким чином, що не забезпечує територіальної наближеності місцевих судів до населення, а це є вагомим аспектом, оскільки саме місцеві суди розглядають найбільший обсяг справ як суди першої інстанції. Тут варто говорити навіть про порушення принципу доступності правосуддя, оскільки далеко не кожен житель віддалених частин тієї чи іншої області дозволить собі багаторазово відвідувати місцевий господарський суд, як цього може вимагати розгляд справи.

Ще однією проблемою реформування стала ліквідація військових судів. Тепер справи, що мали б розглядатися гарнізонними військовими судами розглядаються судами загальної юрисдикції першої інстанції, що збільшило обсяг навантаження на місцеві загальні суди. Якщо здійснити аналіз і порівняння на основі Указів Президента України «Про мережу та кількісний склад суддів місцевих судів» від 20 серпня 2001 р. та «Про мережу та кількісний склад суддів апеляційних судів» від 20 серпня 2001 р., то, наприклад, у Рівненському районному суді діє 7 суддів, а в Рівненському міському − 23, тоді коли у Рівненському апеляційному суді – 33 судді, що є диспропорцією по відношенню до завантаженості їх роботою, оскільки обсяг справ по першій інстанції значно більший, аніж при апеляції, адже розгляд переважної більшості справ закінчуються все-таки в першій інстанції. Окрім того постає питання про те, чи не з’явиться проблема порушення військової таємниці у зв’язку з тим, що справи про злочини військовослужбовців тепер розглядають місцеві суди.

І досі маємо в наявності проблему фінансування судів загальної юрисдикції. На актуальності цього питання наголошує доктор юридичних наук, професор В. Сіренко. Гостра проблема фінансування судів виникла в 90-х роках ХХ ст., коли реформатори почали фінансувати науку, культуру, освіту, охорону здоров’я, а суди і правоохоронні органи – за залишковим принципом. Саме уряд формує бюджет, а через фінансування є можливість впливати на суддів, поставити суди в залежність від чиновників, що може спричинити хиткість принципу незалежності судової гілки влади і незалежності діяльності суддів, що закріплюється в ст. 126 Основного закону та ст. 6 Закону України «Про судоустрій та статус суддів». Професор В. Ф. Сіренко у своїй публікації зазначає, що економія на фінансуванні судів означає навмисне руйнування держави і правового порядку у суспільстві. Він пропонує спосіб формування бюджету судів таким чином, коли суди формують свої пропозиції стосовно бюджетного фінансування у дві інстанції: уряд і комітети парламенту, де уряд готує проект бюджету щодо судів, а парламентські комітети готують свої пропозиції стосовно фінансування судів [9, с. 6].

Щодо апеляційних судів, то у зв’язку з реформуванням судової гілки влади та ліквідацією військових судів, їх навантаження збільшилося за рахунок розгляду справ, які мали б розглядатися у апеляційних військових судах, що збільшило їх повноваження, а, отже, і правовий статус. Проте, тут знову ж постає проблема порушення військової таємниці.

Суть чинного Закону України «Про судоустрій і статус суддів» здебільшого зводиться до того, що пропонується зруйнувати існуючу судову систему загальної юрисдикції та створити тільки спеціалізовані суди у сфері кримінального, цивільного, адміністративного і господарського судочинства. Так, вищезгаданий закон вводить ще один вищий спеціалізований суд – Вищий спеціалізований суд з розгляду цивільних і кримінальних справ. Проте, запровадження тільки спеціалізованих судів суперечить Конституції України, оскільки в ст. 124 зазначається, що судочинство в Україні здійснюється Конституційним судом України та судами загальної юрисдикції. В свою чергу створення Вищого спеціалізованого суду з розгляду цивільних і кримінальних справ ставить у необхідність створення відповідної вертикалі судів, збільшення кількості існуючих місцевих і апеляційних судів відповідної спеціалізації. Очевидно, що при цьому треба буде вдвічі збільшити кількість адміністративних посад, кількість працівників апаратів судів, а подекуди і суддів, будувати нові приміщення судів тощо. Бурак О.В., що досліджувала проблематику спеціалізації судів, стверджує, що реалізація спеціалізації судів з кримінальних і цивільних справ забезпечить більш професійне здійснення правосуддя у кримінальних справах внаслідок поглиблення спеціалізації судів, а також позбавить апеляційні загальні суди невластивих таким судам функцій суду першої інстанції [6, с. 86]. Варто зауважити, що спеціалізовані суди мають багато переваг, оскільки уповноважені вирішувати справи тільки певної категорії, що передбачає забезпечення здійснення якісного і ефективного правосуддя.

Бурак О.В. вважає, що, згідно реформи судової гілки влади, створення чотирьохланкової судової системи потягне збільшення строків розгляду судових справ [6, с. 88]. Більшість дослідників проблеми судової реформи знаходять у цьому і причину «руйнування» Верховного Суду України (далі – ВСУ), оскільки він був значно обмежений у повноваженнях. З утворенням вищих спеціалізованих судів зникла потреба у функціонуванні палат ВСУ, які були ліквідовані. Обмеження повноважень ВСУ спричинило в свою чергу і скорочення чисельності суддів цього суду. Наразі це питання є дискусійним, адже, попри незначну кількість повноважень, ВСУ залишається найвищим судовим органом у системі судів загальної юрисдикції, а покладені на нього обов’язки вимагають якісної і кваліфікованої роботи та достатньої для цього кількості суддів.

Дискусію викликає одне з теперішніх повноважень ВСУ переглядати справи з підстав неоднакового застосування судами касаційної інстанції однієї і тієї ж норми матеріального права у подібних правовідносинах у порядку, передбаченому процесуальним законом. Порядок перегляду був визначений відповідним галузевим процесуальним законодавством, який у кожній категорії справ є різним.

Між тим сучасний стан невизначеності у питанні завершення судової реформи в Україні спричинено доктринальними недоліками окремих норм чинного Основного закону держави. А оскільки Конституція України має найвищу юридичну силу і відповідно закони приймаються на її основі та повинні відповідати їй, законодавець, вдосконалюючи законодавство про судоустрій, обмежений положеннями Основного закону. Відтак, сьогодні стає усе більш очевидним, що судова реформа має бути складовою реформи конституційної [6, с. 85]. Цілком зрозуміло, що будь-яка зміна системи судів, вимагає внесення відповідних змін до самою Конституції України. Так, в Конституції України не закріплено повноваження Вищої ради юстиції призначати суддів на адміністративні посади, про що законодавець вказує в Законі України «Про судоустрій та статус суддів», а це, в свою чергу, порушує принцип верховенства Основного закону. Наведений приклад є лише одним із багатьох подібних. На цьому недоліку наголошує у своїй публікації доктор юридичних наук, професор В. М. Опришко, який стверджує, що судова реформа повинна здійснюватися у системному взаємозв’язку з парламентською, адміністративною та муніципальною реформами, що зумовлюється єдністю державної влади [8, с. 15].

Висновки.

Отже, попри необхідність проведення судової реформи, вона здійснена поспішно. Її здійснення вимагає комплексного поєднання з іншими реформами, зокрема з конституційною реформою. Недостатньо продумана організація спеціалізованих судів, що потребує подальших коректив. Ситуація з невизначеністю і обмеженістю в повноваженнях Верховного Суду України вимагає нагального вирішення.

Варто наголосити і на позитивних аспектах судової реформи, адже такі кроки як ліквідація військових судів, спеціалізація судів є просуванням до європейських стандартів.

Список використаних джерел

1. Конституція України від 28 червня 1996 року (із змінами, внесеними згідно із Законом України № 2952-VI від 01.02.2011, ВВР, 2011, № 10, ст. 68) : [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/ 254к/96-вр.

2. Про судоустрій та статус суддів : Закон України від 7 липня 2010 року // Відомості Верховної Ради України. – 2010, № 41-42, № 43, № 44-45. – Ст. 529.

3. Питання мережі господарських судів України : Указ Президента України від 12 серпня 2010 р. : [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http:// www.zakon.rada.gov.ua

4. Про утворення місцевих та апеляційних адміністративних судів, затвердження їх мережі та кількісного складу суддів : Указ Президента України від 16 листопада 2004 р. : [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.zakon.rada.gov.ua

5. Питання мережі місцевих загальних та апеляційних судів : Указ Президента України № 591/2011 від 20 травня 2011 року (зі змінами від 5 липня 2012 року) : [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/591/2011.

6. Про Вищий спеціалізований суд України : Указ Президента України від 12 серпня 2010 р. : [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http:// www. vss.in.ua.

7. Бурак О. В. Організація системи спеціалізованих судів України в контексті конституційних приписів / О. В. Бурак // Вісник академії адвокатури України. – 2009. − № 16. – С. 150.

8. Маляренко В. Судова реформа та проблематика предмета змін ∕ В. Маляренко // Право України. – 2010. − №5. – С. 186.

9. Опришко В. Основні засади судової реформи / В. Опришко // Право України. – 2010. − № 5. – С. 186.

10. Сіренко В. Деякі проблеми реформування судової влади в Україні / В. Сіренко // Право України. – 2010. − №5. – С. 186.

Ключові слова: криміналізація, кримінальна відповідальність, штучне переривання вагітності, аборт, право на життя, об’єкт злочину, момент початку захисту життя.

Annotation. In this article a problem of abortion is solved in the context of criminal law and criminal liability according to national legislation. The faults of the article 134 of a Criminal Code of Ukraine are examined. It is made comparative charachteristic of criminal law of Ukraine in comparing with a criminal law of the other countries. An author vision is offered for resolving the problem of performing of abortions in Ukraine in the context of criminalization of acts and establishment of a criminal liability.

Key words: criminalization, criminal liability, unnatural performing an abortion, abortion, right to life, object of crime, a moment of the beginging life protection.

Україна у ст. 1 Основного Закону проголошує себе правовою державою, яка, відповідно до даного статусу, зобов’язана реалізовувати усі права людини. Проте на прикладі ст. 134 Кримінального кодексу України (далі ККУ) право на життя не захищається. Досвід передових держав світу щодо правового регулювання проведення абортів, відсоток жіночої смертності в результаті проведення такої операції, відсутність кримінально-правового захисту внутрішньоутробного життя, а, як результат, демографічна криза, недостатність кримінально-правового регулювання даної сфери в Україні свідчать про необхідність правових змін.
Метою роботи стало дослідження проблеми детермінації кримінальної відповідальності за штучне переривання вагітності у контексті кримінального законодавства України; аналіз нормативно-правових актів, що регулюють проведення штучного переривання вагітності, а зокрема ст. 134 ККУ „Незаконне проведення аборту” та з’ясування недоліків криміналізації даного діяння шляхом застосування формально-юридичного методу та методу аналізу; здійснення порівняльної характеристики кримінально-правового регулювання проведення абортів в Україні та в окремих державах шляхом застосування порівняльно-правового методу дослідження; обгрунтування необхідності заповнення прогалин правового регулювання захисту ненародженого життя в контексті ст. 134 ККУ на основі існуючого правового регулювання подібних відносин в інших галузях права України шляхом застосування аналогії як методу наукового дослідження. Окрім того, на основі логіко-семантичного методу дослідження у даній роботі здійснюється спроба визначення доречності окремих категорій понятійного апарату, що стосуються досліджуваної тематики.
Виклад основного матеріалу.
Штучне переривання вагітності в кримінальному законодавстві України знайшло регламентацію лише у ст. 134 ККУ „Незаконне проведення аборту”, яка внесена законодавцем до 2-го розділу кримінального закону під назвою „Злочини проти життя та здоров’я особи”. Формально-логічний спосіб тлумачення тексту дозволяє зробити висновок, що сполучник „та” вказує на включення до об’єкту кожного злочину даного розділу як життя, так і здоров’я особи. Проте, об’єктом злочину незаконного проведення аборту юристи-практики, зокрема М. І. Мельник та М. І. Ха- вронюк, визначають лише здоров’я вагітної жінки [17, с. 307]. Втім, доцільно встановити додатковим факультативним об’єктом життя вагітної жінки.
Поза законодавчим захистом ст. 134 ККУ залишилося і внутрішньоутробне життя, що є порушенням положень Основного Закону України та міжнародних актів, імплементованих у національне законодавство, що регламентують права людини. У ст. 2 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04.11.1950 р. зазначається, що право кожного на життя охороняється законом. У преамбулі Конвенції про права дитини від 20.11.1989 р. вказується, що дитина потребує спеціальної охорони і піклування, включаючи належний правовий захист як до, так і після народження [2].
У Конвенції про права дитини від 20. 11. 1989 р. відповідно до ст. 1 дитиною є кожна людська істота до досягнення 18-річного віку [2]. У ст. 27 Конституції України зазначається, що кожна людина має невід’ємне право на життя [1]. Проте, в обох нормативно-правових актах відсутня вказівка на те, з якого моменту такий захист має місце. Отже, існує нагальна проблема чіткого визначення моменту, з якого б життя отримало правову охорону.
Ст. 4 Хартії прав сім’ї від 22 жовтня 1983 р., ратифікованої Україною, встановлює захист життя від моменту зачаття дитини [4]. Це положення можна використати за основу встановлення моменту початку життя та початку його кримінально-правового захисту.
Необхідність кримінального захисту ненародженої дитини обґрунтовується положеннями, що захищають внутрішньоутробне життя в інших галузях права України. Так, у Кримінально-виконавчому кодексі України, а саме у п. 9 ст. 59, зазначається, що стосовно жінки, яка завагітніла, кримінально-виконавча інспекція чи адміністрація виправного центру вносить до суду подання про звільнення такої особи від відбування покарання [6, с. 25]. Відповідно до п. 3 ст. 106 до засуджених жінок із явними ознаками вагітності забороняється застосовувати заходи фізичного впливу, спеціальні засоби і зброю [6, с. 40]. У ч. 2 ст. 25 Цивільного кодексу України (далі ЦКУ) законодавці вказують, що у випадках, встановлених законом, охороняються інтереси зачатої, але ще ненародженої дитини [8, с. 10]. Так, у ст. 1222 ЦКУ зазначається, що спадкоємцями за заповітом і законом можуть бути особи, які були зачаті за життя спадкодавця і народжені живими після відкриття спадщини [8, с. 300]. Згідно з нормами сімейного права України, батьківство чоловіка презюмується саме із зачаття дитини, тобто зачаття дитини є значущим юридичним фактом, що породжує права та обов’язки. До того ж у ККУ, зокрема у ч. 2 п. 2 ст. 115, посягання на внутрішньоутробне життя є кримінально караним опосередковано через вбивство жінки, яка завідомо для винного перебувала у стані вагітності [5, с. 41].
Зважаючи на актуальність питання інтеграції України у європейське суспільство, варто зазначити, що кримінальне законодавство таких держав Європейського Союзу як Франція, Федеративна Республіка Німеччина, Польща суворо обмежує проведення абортів. Зокрема, слід звернути увагу на кримінальне законодавство Польщі. Так, у Кримінальному кодексі Польщі у п. 1 ст. 152-а встановлена кримінальна відповідальність за нанесення плоду людини тілесного пошкодження чи розладу здоров’я, що загрожує життю [15]. Ця кримінально-правова норма свідчить про те, що безпосереднім об’єктом цього злочину є життя ще ненародженої дитини.
Важливим у вирішенні даної проблеми є і релігійний фактор, що частково впливає на людську правосвідомість, зокрема що стосується національних меншин та їх віросповідання, оскільки врахування інтересів цієї категорії громадян на сьогодні є досить актуальним (як підтвердження, прийняття ЗУ „Про засади державної мовної політики”). Зокрема, це стосується українських мусульман. В Універсальній Ісламській Декларації прав людини від 1981 р. (зважаючи на чисельність громадян, що сповідують іслам в Україні, є доцільним прийняття рішення про її ратифікацію), а саме у ст. 1, зазначається, що людське життя є священним і недоторканним, і будь-яке зусилля не повинне бути спрямоване на те, щоб знищити його [12]. Іслам визнає внутрішньоутробне життя. У Корані про людський плід (adjinnah) згадується так: „Він (Аллах) знає тебе добре з того моменту, коли Він створив тебе із землі, і коли ти був схований (adjinnah) у лоні матері своєї” [18]. Отже, це іще один аргумент на підтвердження того, що внутрішньоутробне життя потребує кримінального захисту і проведення абортів слід обмежити.
Дискусійним залишається питання щодо згоди вагітної на проведення штучного переривання вагітності. Право дружини на самостійне рішення, тобто надання згоди про проведення штучного переривання вагітності прямо заперечує право чоловіка на батьківство, що має закріплення у ст. 50 Сімейного кодексу України (далі СКУ) [7, с. 15]. Законодавець не забезпечив це право вимогою згоди чоловіка на проведення аборту у жодному нормативно-правовому акті. У свою чергу, це є порушенням ч. 2 ст. 54 СКУ, де зазначається, що усі найважливіші питання життя сім’ї мають вирішуватися подружжям спільно, на засадах рівності [7, с. 15].
Так, в Ірані аборти стали можливими лише за згоди обох батьків, медичного висновку щонайменше трьох лікарів і лише в разі очевидної загрози життю матері або дитини. Водночас аборт як спосіб позбутися від небажаної вагітності є забороненим [13, с. 28].
Той факт, що законопроект № 10170 від 12 березня 2012 р., ініційований народним депутатом від БЮТБ, який у своїх положеннях фактично забороняв проведення абортів, і який став провальним, вказує на те, що правосвідомість українських громадян іще не готова до радикальних обмежень проведення штучного переривання вагітності, тобто до абсолютної його заборони. Все ж є необхідним встановлення кримінальної відповідальності жінки за вбивство плоду з перевищенням законних строків для штучного переривання вагітності. Згідно ст. 50 ЗУ „Основи законодавства України про охорону здоров’я” від 19 листопада 1992 р. операція штучного переривання вагітності може бути проведена за бажанням жінки у закладах охорони здоров’я при вагітності строком не більше 12 тижнів [9]. Оскільки встановлення в українському законодавстві моменту початку захисту життя, починаючи від зачаття, є наразі неможливим, то доцільно забезпечити кримінально-правовий захист ненародженого життя, починаючи із 12 тижня від зачаття. Отже, діяння жінки щодо самостійного здійснення штучного переривання вагітності поза межами відповідного спеціального закладу, а також із перевищенням строків вагітності слід криміналізувати. Дане діяння є близьким до складу злочину ст. 117 ККУ, тому варто доповнити цю статтю.
Яскравим прикладом є іспанське кримінальне законодавство, де жінка, що сама здійснила аборт чи дала згоду на проведення аборту за не дозволених законом випадків, також підлягає кримінальній відповідальності (п. 2 ст. 145) [15].
Потребує коригування назва злочину ст. 134 ККУ. У п. 1.5. „Інструкції з визначення критеріїв перинатального періоду, живонародженості та мертвонародженості” від 29 березня 2006 р. № 179 викладено таку норму-дефініцію: „Викидень (аборт) — народження плода до повного 22-го тижня вагітності менше 25 см та масою менше 500 г незалежно від наявності ознак життя” [14]. Тобто, аборт і викидень у даному нормативно-правовому акті розглядаються рівноцінними, та, у свою чергу, не відповідають об’єктивній стороні злочину, що регламентується ст. 134 ККУ. У „Інструкції про порядок проведення операції штучного переривання вагітності” від 20 травня 2006 р. № 508, а також у Постанові КМУ „Про реалізацію статті 281 Цивільного кодексу України” від 15 лютого 2006 р. №144 застосовується поняття „штучне переривання вагітності”. Отже, доцільніше було б передбачити кримінальну відповідальність у ст. 134 ККУ не за „незаконне народження плода до повного 22-го тижня… ”, а за незаконне знищення цього плода, тобто за незаконне проведення операції штучного переривання вагітності.
Прогалиною у кримінальному праві залишається і те, що ст. 134 КК України не охоплює випадку незаконного аборту, проведеного особою, що має спеціальну медичну освіту, якщо при цьому не було завдано суттєвої шкоди здоров’ю вагітної. Дане діяння не підпадає під дію й інших статей Кримінального кодексу України. Варто зауважити, що в Декларації, прийнятій в Осло, відносно медичного аборту від 1970 р. зазначається перший лікарський принцип, якого зобов’язані дотримуватися лікарі, − поважати людське життя із самого початку [3].
Висновки
1. Доповнити ст. 27 Конституції України наступним: „Держава захищає людське життя, починаючи із 12 тижня від зачаття”.
2. Змінити назву ст. 134 ККУ та подати у наступній редакції − „Незаконне проведення операції штучного переривання вагітності”.
3. Подати ч. 1 ст. 134 ККУ у такій редакції: „Проведення штучного переривання вагітності особою, яка не має спеціальної медичної освіти, або особою, яка має спеціальну медичну освіту після закінчення строку, встановленого законом для штучного переривання вагітності, або в установі, що не має відповідного дозволу на проведення такої операції, або із порушенням порядку отримання дозволу вагітної жінки (її законного представника) та згоди чоловіка, за яким презюмується батьківство, а також давання згоди вагітною жінкою на проведення штучного переривання вагітності у закладі охорони здоров’я, але з порушенням законних строків проведення карається штрафом від п’ятдесяти до ста неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або громадськими роботами на строк від ста до двохсот сорока годин, або виправними роботами на строк до двох років, або обмеженням волі на строк до двох років”.
4. Норму ст. 117 ККУ привести у відповідність з пріоритетами конституційно-правової охорони права на життя, виклавши її наступним чином: „Умисне вбивство матір’ю своєї новонародженої дитини під час пологів, або відразу після пологів, а також самовільне умисне вбивство жінкою виношуваної дитини в період більше дванадцяти тижнів вагітності під час, або після родів – карається обмеженням волі на строк до п’яти років або позбавленням волі на той самий строк”.
Список використаних джерел
1. Конституція України: Офіц. видання. – станом на 01.11.2010 р. – К.: Центр учбової літератури, 2010. – 88 с.
2. Конвенція про права дитини, схвалена на 44-й сесiї Генеральної Асамблеї ООН (резолюцiя 44/25 вiд 20 листопада 1989 року) : [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://olexa.org.ua/ukr/law/law02.htm
3. Декларація, прийнята в Осло, відносно медичного аборту від 1970 р. : [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://zakon2.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi?nreg=990_009
4. Хартія прав сім’ї від 22 жовтня 1983 р.: [Електронний ресурс]. – Режим доступу:
http://zakon1.rada.gov.ua/laws/show/994_300
5. Кримінальний кодекс України: чинне законодавство із змінами і допов. 23 березня 2011 року. – К.: Алерта ; ЦУЛ. – 174 с.
6. Кримінально-виконавчий кодекс України: чинне законодавство зі змінами та допов. На 14 березня 2011 року: (Відповідає офіційному текстові) – К.: Алерта, ЦУЛ, 2010. – 72 с.
7. Сімейний кодекс України: чинне законодавство зі змінами та допов. На 18 січня 2011 року: (Відповідає офіц. текстові) – К.: Алерта ; ЦУЛ, 2010. – 78.
8. Цивільний кодекс України: чинне законодавство зі змінами та допов. Станом на 1 верес. 2010 р.: (офіц.. текст). – К.: ПАЛИВОДА А. В., 2010. – 328 с.
9. Основи законодавства України про охорону здоров’я : Закон України від 19 листопада 1992 р. : [Електронний ресурс]. − Режим доступу : http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/2801-12
10. Інструкція з визначення критеріїв перинатального періоду, живонародженості та мерттвонародженості, затверджена наказом МОЗ України від 29.03.2006 № 179. : [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi?nreg=z0160-96
11. Про затвердження Інструкції про порядок проведення операції штучного переривання вагітності, форм первинної облікової документації та інструкцій щодо їх заповнення: Наказ МОЗ від 20.07.2006 р. : [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/z1155-06
12. Універсальна Ісламська Декларація прав людини від 1981 р.: [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http:// ru. wikisource. org/ wiki/ Исламская декла- рация_прав_человека
13. Ісламський кримінальний кодекс Ірану : [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://translate.google.com.ua
14. Уголовный кодекс Испании. Книга ІІ. Раздел ІІ. : [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://law.edu.ru/ norm/ norm.asp?normID= 1247923& subID= 100111282, 100 111284,100111473,100111503#text
15. Уголовний кодекс Республики Польша. Особенная часть. От 01.01.1997 г. : [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://law. edu.ru/norm/ norm.asp? normID=1246817&subID= 100110056, 100110058, 100110081, 100110332 #text
16. Борисевич Н. М. Теоретико-правові аспекти штучного переривання вагітності ∕ Н. М. Борисевич ∕ ∕ Матеріали І Всеукраїнської науково-практичної конференції [«Медичне право: проблеми становлення та розвитку»], (Львів, 19-20 квітня 2007 року). – Львів: Львівський національний університет імені Івана Франка, 2007. – 224 с.
17. Мельник М. І. Науково-практичний коментар Кримінального кодексу України ⁄ М. І. Мельник, М. І. Хавронюк. – К.: Юридична думка, 2007. − 1184 с.
18. Abul Fadl Mohsin Ebrahim. Abortion birth control and surrogate parenting. An Islamic perspective. – Saudi Arabia: I. I. P. H., 1998. – 120 с.

Ключові слова: легітимність, суддя, Вища рада юстиції України, відповідальність, конституційна відповідальність, принцип незалежної та безсторонньої судової влади.

Шафарчук Е. Высший совет юстиции Украины в механизме привлечения судей к конституционной ответственности

Анотация. В статье анализируется законодательство, регламентирующее процедуру привлечения судей к конституционной ответственности. Рассматриваются проблематичные аспекты статуса Висшего совета юстиции Украины как органа, что берет участие в реализации ответственности судей. Предлагается авторское видение улучшения института конституционной ответственности судей в Украине.

Ключевые слова: легитимность, судья, Высший совет юстиции Украины, ответственность, конституционная ответственность, принцип независимой и безпристрастной судебной власти.
Shapharchuk O. The Supreme council of justice of Ukraine in a mechanism of bringing judges to a constitutional liability

Annotation. Іn the article it is analysed a legislation regulating a procedure of a constitutional responsibility of judges. It is observed the status of the Supreme council of justice of Ukraine bringing judges to a constitutional responsibility according to a law. Author vision is offered for improvement an institute of constitutional responsibility of judges in Ukraine.

Key words: legitimacy, judge, the Supreme council of justice of Ukraine, responsibility, constitutional responsibility, a principle of independent and impartial judge power.

Конституційно-правова відповідальність органів державної влади та їх посадових осіб є одним із заходів, що забезпечує легітимність такої влади. Даний інститут є порівняно малодослідженим та ще недостатньо застосовується у вітчизняній практиці. Тому розширення напрямків дослідження та пошук шляхів удосконалення даного інституту має актуальне значення.
Метою роботи стало: з’ясування ролі Вищої ради юстиції у механізмі притягнення суддів до відповідальності; аналіз нормативних колізій, характерних для законодавства, яке регламентує утворення та функціонування Вищої ради юстиції України − конституційного органу, що ініціює процедуру притягнення суддів до відповідальності; пошук шляхів удосконалення інституту конституційно-правової відповідальності суддів у вітчизняній державно-правовій практиці.
Значний внесок у дослідження проблематики юридичної відповідальності суддів, зокрема конституційно-правової відповідальності, здійснили Гончаренко О., Штогун С., Пантелейчук Л., Виноградова Л., Подкопаєв С. та інші вітчизняні науковці.
Легітимність (від лат. legitimus – законний, правомірний) – обов’язкова ознака законної влади держави, що означає визнання її як всередині країни, так і на міжнародній арені [1, с. 421]. Важливим конституційним принципом легітимності державної влади є принцип взаємної відповідальності держави та особи, що сприяє зміцненню довіри людини до публічної влади, а зокрема до судової. У Конституції України найбільша увага приділяється регулюванню конституційної відповідальності Президента України, парламентаріїв, міністрів, суддів, а також громадян. В Указі Президента України «Про концепцію вдосконалення судівництва для утвердження справедливого суду в Україні відповідно до європейських стандартів» від 10 травня 2006 року № 361/2006, а зокрема в ч. 1 розілу І зазначається, що процес становлення незалежного судівництва в Україні характеризувався суперечливістю та непослідовністю, далися взнаки консерватизм у підходах до реформування та брак чіткого бачення того, якою має бути судова система в державі, що керується верховенством права. За таких обставин рівень довіри до судів з боку суспільства лишається вкрай низьким [2].
У Конституції України 1996 року терміну «конституційна відповідальність» немає. Проте, вона передбачена нормами конституційного права і може бути застосована за порушення обов’язків, закріплених нормами конституційного права.
Відповідно до ст. 126 Конституції України суддя звільняється з посади органом, що його обрав або призначив, у разі: 1) закінчення строку, на який його обрано чи призначено; 2) досягнення суддею шістдесяти п’яти років; 3) неможливості виконувати свої повноваження за станом здоров’я; 4) порушення суддею вимог щодо несумісності; 5) порушення суддею присяги; 6) набрання законної сили обвинувальним вироком щодо нього; 7) припинення його громадянства; 8) визнання його безвісно відсутнім або оголошення померлим; 9) подання суддею заяви про відставку або про звільнення з посади за власним бажанням; 10) повноваження судді припиняються у разі його смерті [3, с. 52].
Остаточне встановлення усіх цих обставин покладено на спеціальний конституційний державний орган – Вищу раду юстиції. Погодимося із Гончаренком О. В. у тому, що звільнення суддів за обставин, зазначених у пунктах 1-3, 8-10 (частково 7 – у випадку добровільного виходу з громадянства) не має характеру відповідальності і є засобом реалізації суддею своїх прав або наступає у зв’язку з настанням певних юридичних фактів. Інші підстави звільнення судді з посади мають усі ознаки, характерні для конституційно-правової відповідальності. Вони не залежать від волі судді, мають негативний щодо нього характер і потребують встановлення їх спеціальним державним органом [4, с. 22].
Конституція України регламентує підстави притягнення судді до конституційно-правової відповідальності, проте не деталізує наслідків такого притягнення, окрім як звільнення судді з посади. Вважаємо таку міру відповідальності недостатньою. З метою запобігання порушенням суддею, зокрема, присяги (ст. 55 Закону України «Про судоустрій та статус суддів») слід передбачити в Основному Законі такі конституційно-правові санкції як звільнення із забороною надалі займати посаду судді та посаду в інших органах державної влади.
Конституційно-правова відповідальність суддів регламентується не лише нормами Основного Закону. Вона має закріплення і в інших нормативно-правових актах. У ст. 3 Закону України «Про Вищу Раду юстиції» від 15 січня 1998 року зазначається, що Вища рада юстиції вносить подання Президенту України про звільнення суддів з посад; розглядає справи і приймає рішення стосовно порушення суддями вимог щодо несумісності [5].
У висновку експерта Ради Європи, заступника генерального секретаря Міжнародної асоціації суддів Джакомо Оберто (судді м. Турін, Італія) щодо покращення «Концепції удосконалення судового устрою та забезпечення справедливого судочинства в Україні відповідно до європейських стандартів» визначається статус вищої ради юстиції як органу, що здійснює притягнення до відповідальності суддів, а зокрема відповідальності конституційно-правової. Згідно з західноєвропейськими стандартами, вона повинна бути автономним органом, який відповідає за незалежність судової гілки влади. До її складу входять виключно судді та прокурори, або принаймні більшість його членів мають бути суддями та прокурорами [6].
Викликає сумнів той факт, чи є повноважною Вища рада юстиції України брати участь у процедурі притягнення суддів до конституційно-правової відповідальності. Відповідно до ст. 5 Закону України «Про Вищу раду юстиції» даний орган складається із 20 членів. Верховна Рада України, Президент України, з’їзд суддів України, з’їзд адвокатів України, з’їзд представників юридичних вищих навчальних закладів та наукових установ призначають до Вищої ради юстиції по три члени, всеукраїнська конференція працівників прокуратури − двох членів. Згідно з ст. 8 вищезазначеного закону два із трьох членів Вищої ради юстиції, що призначаються Верховною Радою України, повинні бути суддями. Два із трьох членів даного органу, що призначаються Президентом України, повинні бути суддями (ст. 9 Закону). З’їзд адвокатів України призначає трьох членів Вищої ради юстиції, один з яких призначається з числа суддів (ст. 11). Ст. 12 Закону регламентує те, що з’їзд представників юридичних вищих навчальних закладів та наукових установ призначає трьох членів Вищої ради юстиції, один з яких призначається з числа суддів. Відповідно до ст. 13 Закону України «Про Вищу раду юстиції» всеукраїнська конференція працівників прокуратури призначає двох членів Вищої ради юстиції, один з яких призначається з числа суддів. Окрім того, до її складу за посадою входить іще один суддя – Голова Верховного Суду України (ст. 131 Конституції України та ст. 5 Закону України «Про вищу раду юстиції») [5]. Тобто, у складі Вищої ради юстиції є тільки 8 професійних суддів, які розуміють практично, що таке здійснення правосуддя. Європейською Хартією про статус суддів від 10 липня 1998 року зазначається, що принаймні половина членів цього органу мають бути суддями, обраними такими ж суддями, що означає прагнення не допустити, щоб судді були в меншості в цьому незалежному органі і водночас не вимагає, аби їх була більшість. Незважаючи на різноманітні філософські концепції та дебати в європейських державах вимога, щоб суддів було мінімум 50%, виявилася здатною забезпечити достатньо високий рівень гарантій, водночас поважаючи інші принципові міркування різних національних систем [7].
Вважаємо, що до Вищої ради юстиції України мають входити здебільшого судді, або принаймні особи, які мають певний стаж у цій сфері діяльності. Відповідно до європейських стандартів половина з 20 членів Вищої Ради юстиції України, а це 10 осіб, мають бути суддями. Слід деталізувати ст. 6 Закону України «Про Вищу раду юстиції», де необхідно вказати іще одну вимогу до членів Вищої ради юстиції і подати цю норму у наступній редакції: «На посаду члена Вищої ради юстиції може бути рекомендований громадянин України, не молодший тридцяти п’яти років і не старший шістдесяти п’яти років, який проживає в Україні не менш як десять останніх років, володіє державною мовою, має вищу юридичну освіту та стаж роботи в галузі права на посаді судді не менше десяти років.
Окрім того, викликає здивування вимога вище зазначеної норми щодо встановлення вікового ліміту для членів Вищої ради юстиції «не старший шестидесяти п’яти років». У такому віці особа може мати практичний «багаж», що є достатнім для виконання функцій щодо процедури притягнення суддів до відповідальності, та повноцінно виконувати свою роботу. У даному ж випадку має місце своєрідний елемент вікової дискримінації кадрів. У силу таких обґрунтувань, вважаємо доцільним відмінити вимогу щодо зовнішнього вікового цензу для кандидатів у члени Вищої ради юстиції.
У вищезгаданому висновку експерт Ради Європи Джакомо Оберто зазначає, що, згідно з європейськими стандартами, Вища рада юстиції відповідає, зокрема, за заходи проти суддів та прокурорів. Вона повинна мати повноваження приймати рішення, а не тільки подавати пропозиції до адміністративних та виконавчих органів державної влади [6]. У вітчизняній практиці такий недолік має місце. Зокрема у ст. 31 Закону України «Про Вищу раду юстиції» зазначається, що подання про звільнення за загальними обставинами Вища рада юстиції вносить подання за пропозицією кваліфікаційної комісії суддів або за власною ініціативою про звільнення суддів з посади до органу, який їх призначив або обрав [5]. Отже, доцільно внести корективи у дану норму і надати право Вищій раді юстиції приймати рішення про звільнення суддів замість здійснення процедури подання про звільнення та, відповідно, внести зміни у інші нормативно-правові акти.
Вища рада юстиції згадується у Рекомендації No. R (94) 12 Ради Європи, яка проголошує наступне: «Орган, який є уповноваженим приймати рішення щодо обрання та кар’єри суддів, повинен бути незалежним від уряду та адміністративних органів. Для гарантії незалежності цього органу мають бути запроваджені такі положення, як, наприклад, нагляд за тим, щоб його члени призначались судовою владою, і, зокрема, щоб орган самостійно приймав рішення про власні правила процедури» [6].
Про незалежність органу, який здійснює притягнення до відповідальності суддів зазначається і в положеннях Європейської Хартії про статус суддів, а саме у статтях 1.3 та 1.4, у яких йдеться, відповідно, про наступне: «Стосовно кожного рішення обрання, добір, призначення, просування по службі або припинення повноважень судді закон передбачає втручання уповноваженого органу, який не залежить від законодавчої та виконавчої гілок влади, мінімум половина членів якого є суддями, обраними у встановленому порядку іншими суддями на основі принципів, що гарантують максимальне представництво судової гілки влади» [7]. Отже, з метою наближення до європейських стандартів доцільно реформувати порядок утворення Вищої ради юстиції України, а саме, уповноважити орган суддівського самоврядування обирати членів даного органу.
У ст. 1 Закону України «Про Вищу раду юстиції» визначається статус Вищої ради юстиції України, де вказується, що вона є органом, відповідальним за формування високопрофесійного суддівського корпусу, здатного кваліфіковано, сумлінно та неупереджено здійснювати правосуддя [5]. Виникає сумнів щодо того, чи буде Вищий адміністративний суд України неупереджено здійснювати правосуддя, адже, відповідно до ч. 4 ст. 18 Кодексу адміністративного судочинства Вищому адміністративному суду України як суду першої інстанції підсудні справи щодо оскарження актів, дій чи бездіяльності Вищої ради юстиції [8, с. 13]. Це може мати наслідком порушення принципу незалежності правосуддя, закріпленому у ст. 126 Конституції України, принципу незалежності і безсторонності судової влади відповідно до ст. 1 Закону України «Про судоустрій та статус суддів» від 07 липня 2010 року. Проблема полягає у тому, чи можна говорити про безсторонність правосуддя, якщо воно здійснюється щодо органу, який має повноваження ініціювати процедуру відповідальності суддів, що здійснюють таке правосуддя. Вважаємо, що справи щодо оскарження актів, дій чи бездіяльності Вищої ради юстиції України, тобто питання щодо відповідальності даного органу, має розглядати інший спеціальний орган.
Отже, роль Вищої ради юстиції України в механізмі притягнення суддів до конституційно-правової відповідальності є опосередкованою, зводиться лише до права подання Президенту України про відповідальність судді. Пропонується розширити повноваження даного органу шляхом надання йому права самостійно здійснювати притягнення суддів до відповідальності, зокрема конституційно-правової, з метою зменшення впливу законодавчої та виконавчої гілок влади на судову. Окрім того, слід забезпечити автономію Вищої ради юстиції України стосовно законодавчої та виконавчої гілок влади та надати повноваження органу суддівського самоврядування обирати всіх членів Вищої ради юстиції України. Необхідно забезпечити професіоналізм даного органу шляхом формування його складу за рахунок професійних суддів, або осіб, які мають стаж в цій сфері діяльності.
З метою забезпечення незалежного та безстороннього правосуддя пропонуємо надати іншому органу повноваження Вищого адміністративного суду України розглядати справи щодо оскарження актів, дій чи бездіяльності Вищої ради юстиції. Зокрема, таку функцію може здійснювати орган суддівського самоврядування, який буде її обирати.
Вважаємо за необхідне регламентувати в Основному Законі поняття «конституційно-правова відповідальність», деталізувати, які підстави звільнення суддів є конституційними та визначити конституційно-правові санкції, зокрема, щодо порушення присяги та порушення вимог несумісності суддів.
Список використаних джерел

1. Шемшученко Ю. С. Великий енциклопедичний юридичний словник / Ю. С. Шемшученко. – К. : ТОВ «Видавництво «Юридична думка», 2007. – 992 c.
2. Про Концепцію вдосконалення судівництва для утвердження справедливого суду в Україні відповідно до європейських стандартів : Указ Президента України від 10.05.2006 №361/2006 [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://zakon4.rada.gov.ua/laws/ show/361/ 2006
3. Конституція України : Офіц. видання. – станом на 01.11.2010 р. – К. : Центр учбової літератури, 2010. – 88 с.
4. Гончаренко О. В. Актуальні питання притягнення суддів до відповідальності / О. В. Гончаренко / / Вісник Вищої ради юстиції. – 2011. − № 2 (6). – С. 19-33.
5. Про Вищу Раду юстиції : Закон України від 15 січня 1998 р. [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://zakon4.rada.gov.ua/laws/ show/22/98-%D0%B2%D1%80
6. Висновок експерта Ради Європи, заступника генерального секретаря Міжнародної асоціації суддів Джакомо Оберто (судді м. Турін, Італія) щодо покращення «Концепції удосконалення судового устрою та забезпечення справедливого судочинства в Україні відповідно до європейських стандартів. (Проект – 13 лютого 2006 р., схвалений Національною комісією на 5 пленарному засіданні 14 лютого 2006 р.)] [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.minjust.gov.ua/file/2623
7. Пояснювальна записка до Європейської хартії з про статус суддів: Модельний кодекс від 10 липня 1998 року [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://zakon1.rada.gov.ua/laws/show/994_a4
8. Кодекс адміністративного судочинства України [текст] чинне законодавство України зі змінами та доповненнями станом на 3 вересня 2012 р. : (відповідає офіційному текстові) – К. : «Центр учбової літератури», 2012. – 128 с.
9. Конституція Італії. – [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://italia-ru.com/page/konstitutsiya-italyanskoi-respubliki
10. Про судоустрій та статус суддів : Закон України від 7 липня 2010 р. ∕ ∕ Відомості Верховної Ради України. − № 41, № 41-42, № 43, № 44-45. – Ст. 529.

Ключові слова: державний лад, народні представники, конституційна монархія, абсолютна монархія, демократична республіка, аристократична республіка, монарх, президент.

Annotation. Іn the article it is іnvestigated an opinion of Ukrainian lawyer, a historian, a public figure, an academician Ioannykii Malynovskyi concerning forms of state’s government, in particular Russia on the beginging of XX century. It is made a research of an author’s vision of a republic and a monarchy.

Key words: a state system, public representatives, a constitutional monarchy, an absolute monarchy, a democratic republic, an aristocratic republic, monarch, president.

Наукова спадщини академіка Іоанникія Малиновського проходить період активного дослідження науковцями сьогодення. Актуальними для вивчення залишилися, зокрема, і політико-правові погляди науковця на окремі питання теорії держави і права. Метою нашого дослідження є політико-правова думка І. Малиновського щодо форм державного правління, а саме, що стосується Росії поч. ХХ ст.
Значний внесок у дослідження наукової спадщини І. Малиновського здійснили С. А. Некрилов, С. Ф. Фоміних, В. О. Попелюшко, І. Т. ЛозовськийО. В. Булгакова, І. А. Іванніков та інші.
Іоанникій Олексійович Малиновський – український правознавець, історик, громадський діяч, професор з 1899 р., доктор державного права з 1912 р., академік ВУАН з 1925 р. Працював (з 1892) викладачем законодавства у м. Києві, був приватним учителем. З 1895 – професорський стипендіат кафедри руської історії Київського університету, в 1899-1911 рр. – професор Томського університету. У 1913 році одержав професорську кафедру у Варшавському університеті. Після Лютневої революції 1917 року займав офіційні посади: голова Ростовського міського комісаріату, гласний думи і голова культурно-просвітньої комісії міської управи, член ради при нач. Управління народної освіти Особливої наради при головнокомандувачі збройних сил Півдня Росії. З червня 1920 р. по квітень 1925 р. відбував покарання за вироком суду [3, с. 562]. Ученого обвинуватили у контрреволюції, яка полягала в тому, що він: 1) працював у відділі пропаганди при Денікінському уряді; 2) був народним міністром в уряді Денікіна; 3) відступив з урядом Денікіна під час наступу Червоної армії; 4) належав до Партії народної свободи; 5) написав статтю в «Приазовський край» та видав брошури «Монархия и республика» та «Учредительное собрание». Безпосередньо, що стосується «умовно п’ятого» обвинувачення, то Іоаникій Олексійович його визнав, проте зауважив, що у брошурі «Монархия и республика» виступив переконаним республіканцем.
Видання І. Малиновським резонансної брошури пов’язане із утворенням і діяльностю Конституційно-демократичної партії (партії Народної Свободи). Іоанникій Олексійович не тільки вступає в члени цієї партії, але й стає пропагандистом її ідей. Науковець вважав себе «руським» чоловіком і виступав за єдину Росію [4, с. 50].
У своїй брошурі І. Малиновський пише, що «монархія самодержавна повинна уступити місце монархії, обмеженій народним представництвом. Таким є неминучий хід історії, який змінити неможливо». А тому Партія Народної Свободи на другому з’їзді, що проходив у січні 1906 року, прийняла резолюцію про те, що Росія є конституційною (обмеженою) монархією [2, с. 16-17].
Так і сталось після опублікування 17 жовтня 1905 року «Маніфесту про вдосконалення державного ладу» юридично, а після відкриття засідань Державної Думи 27 квітня 1906 року − фактично. У маніфесті зазначалося про те, що від хвилювань, що виникли, може виявитися загроза цілісності і єдності держави. З метою усунення прямих проявів безпорядку у маніфесті проголошуються вимоги надати населенню основи громадянської свободи, залучити до участі в Думі ті класи населення, які на той час були позбавлені виборчих прав, а також встановити правило, згідно з яким жодний закон не міг набрати чинності без погодження Державної Думи [1].
І. Малиновський у «Монархії і республіці» зазначає, що «інститут царської влади потрібно залишити, оскільки авторитет царської влади занадто великий в очах широких мас населення. Для усунення недоліків необхідно допустити представників народу до справ державного управління» [2, с. 16]. Такий перебіг подій він вважає неминучим, чим і пояснює набуття Росією у 1906 році статусу конституційної (обмеженої) монархії.
2 вересня 1917 року тимчасове Правління Росії оголосило про те, що Росія за формою правління є республікою.
І. Малиновський у своїй праці «Монархія і республіка» зазначає, що саме демократична республіка є найбільш досконалою формою державного правління. «Для нас, руських, які задихаються в утисках самодержавства, ідея політичної досконалості виявляється у республіці, яка являється найбільш повним видом народоправління» [3, с. 11].
Малиновський, як ліберал, був упевнений в еволюційному шляху розвитку суспільства. В силу цього, абсолютну монархію у Росії необхідно замінити монархією обмеженою, а на зміну обмеженої монархії повинна прийти республіканська форма правління [4, с. 51]. Проблему стійкої і стабільної позиції монархізму науковець знаходить у звичці народу змішувати «государя» з державою. На його думку, народ глибоко переконаний у неможливості існування держави без государя.
Іоанникій Малиновський говорить про те, що демократична республіка сягає коренями древніх часів, коли люди жили такими невеликими державами, що допускали зібрання всенародних зборів. Як приклад такого порядку наводить швейцарські кантони (два Унтервальдена, два Аппенцеля і Гларусь) [2, с. 26].
У брошурі «Монархія і республіка» І. О. Малиновський виділяє аристократичну республіку, зазначаючи, що «республіка з представництвом від меншості населення називається аристократичною. Ця меншість відрізняється від решти населення знатним походженням, багатством і освіченістю, адже легше отримати освіту багатому, аніж бідному. Виборчі права належать не всім, а лише майновим класам». Аристократичній республіці він протиставляє демократичну республіку, в якій із принципу всезагальності виборчого права допускаються тільки винятки, що пов’язані із забезпеченням свідомого вираження народної волі. Тому за демократичної республіки у виборах не можуть брати участь малолітні і неповнолітні, психічно хворі, злочинці і злісні банкрути. З цією метою для забезпечення принципу правильності вираження народної волі принцип всезагального голосування доповнюється принципами прямого, рівного і таємного голосування. У демократичній республіці парламенту належить законодавча влада. Виконавча ж влада належить правлінню, що складається із президента республіки і міністрів [2, с. 27-28].
У вище згаданій праці автор здійснює порівняння дуалістичної і парламентарної республіки. Говорить про дуалістичну республіку, де народне представництво і правління складають майже дві різні політичні сили. Як приклад наводить Сполучені Штати Америки. У парламентарній республіці є лише одна політична сила – народне представництво. Правління перебуває у залежності від народного представництва. Також як приклад він наводить Францію, у якій президент вибирається не народом, а парламентом. Президент призначає міністрів із числа партії, що складає більшість у парламенті [2, с. 28].
Малиновський здійснює порівняння статусу монарха і президента. Зокрема, зазначає, що монарх має порівняно ширші повноваження, оскільки «у сфері законодавчої діяльності монарху надані більш широкі права, ніж президенту. Монарх має повноваження абсолютного veto, а президенту надано (лише в окремих республіках) – право суспензивного чи стримувального veto» [2, с. 13].
І. Малиновський акцентує свою увагу і на відповідальності органів державної влади з урахуванням тої чи іншої форми правління. Зокрема, зазначає, що за умов нормального порядку президент республіки підлягає юридичній відповідальності. Він може бути притягнутий до суду за свої дії, що порушують норми права. У виключному положенні знаходиться тільки президент Французької республіки: з точки зору юридичної відповідальності його статус схожий до статусу монарха. Але і його слід притягувати до суду за державну зраду [2, с. 13].
Що ж до парламентарної республіки Іоанникій Олексійович Малиновський говорить наступним чином: система відповідальності міністрів перед народним представництвом більше відповідає цілям народовладдя, ніж система відповідальності перед президентом. Тому найбільш вираженою формою народовладдя слід вважати республіку демократичну і парламентарну [2, с. 29].
Висновки.
Отже, Іонанникій Олексійович Малиновський здійснив великий внесок у розвиток російської державності, а також у розвиток політико-правової доктринальної думки початку ХХ ст. Обгрунтував переваги республіканської форми правління; здійснив порівняння дуалістичної та парламентарної республіки; акцентував увагу на необхідності запровадження та функціонуванні інституту юридичної відповідальності органів державної влади.
Список використаних джерел
1. Манифест об усовершенствовании государственного порядка: 17 октября 1905 г. : [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www. hist. msu.ru/ER/Etext/oct1905.htm
2. Малиновський І. Монархія і республіка. – Ростов-на-Дону : Типографія т-ва «Обновленіє», 1917 р. – 100 с.
3. Шемшученко Ю. С. Великий енциклопедичний юридичний словник ∕ Ю. С. Шемшученко. – К. : Українська енциклопедія, 2001. – 792 с.
4. Наукова, просвітницька, громадська та політична спадщина академіка І. Малиновського і сьогодення: Матеріали 1-го Міжнародного науково-практичного семінару; [м. Острог, 16 березня 2012 року]. – Острог : Видавництво Національного університету «Острозька академія», 2012. – 224 с.

Ключові слова: держава, державна влада, гілка влади, народ, суверен, відповідальність, правитель, ефорат.

Annotation. Іn the article it is made a research of opinions of scientists about a state responsibility doctrine. It is clarified a contribution of science representatives into formation of an institution of a state responsibility and a responsibility of instances of authority and public induviduals.

Key words: state, state authority, a branch of government, nation, sovereign, responsibility, governor, eforat.

Історично склалося так, що право розвивалося на основі звичаїв, традицій, а також передумовою його виникнення та становлення була і залишається доктринальна думка. Дослідження інституту відповідальності держави та органів державної влади на сьогодні залишається актуальним, оскільки знаходиться на стадії вивчення і розроблення, а саме це стосується і дослідження передумов його розвитку в контексті розроблення доктринальної думки вчених-класиків, а зокрема тих вчених, які впроваджували теорію поділу влади. Прослідковується недостатня увага щодо огляду думок вчених про відповідальність держави та її органів, що й становить актуальність даного дослідження.
В історії розвитку політико-правової думки інститут відповідальності держави вченими розроблявся поодиноко. Зокрема, про відповідальність держави говорили Фома Аквінський, Гроцій, Макіавеллі Нікколо ді Бернардо, Кант Іммануїл, Лок, Спіноза Барух, Олександр Гамільтон, Йоган Готліб Фіхте та інші.
Фома (Тома) Аквінський (1225-1274), італійський філософ, вважаючи владу за її природою благом, однак, застерігає, що конкретні форми і способи її походження і здійснення можуть виявитися й недосконалими, несправедливими. Наскільки дії правителя відхиляються від від волі Божої, настільки, на його думку, піддані мають право чинити опір таким діям. Проте остаточне судження про законність походження й використання влади, припустимість боротьби з нею належить церкві. Цим самим обґрунтовується право церкви на втручання у світські, державні справи [5, с. 87-88]. Зважаючи на значущий статус церкви у вченні Фоми Аквінського, можна узагальнити, що фактично церква здійснювала механізм контролю і забезпечувала відповідальність держави.
Про відповідальність держави в особі правителя зазначає у своїх працях і Гроцій (1583-1645 рр), голландський юрист і політичний мислитель. Він віддавав перевагу аристократичній формі правління. Говорив про те, що правителів, які зловживають своєю владою, слід карати [3, с. 304-305].
Представник політичних вчень доби Відродження, Макіавеллі Нікколо ді Бернардо (1469-1527 рр.), ідеалом державного устрою вбачав сильну, жорстко централізовану республіку, де владарюють представники народу, буржуазії та виборний глава держави, який, враховуючи негативні якості людини, повинен бути «лисом, щоб бачити гадів», і левом, щоб нищити вовків». Для об’єднання суспільства правитель може використовувати будь-які засоби («мета виправдовує засоби»). Говорив лише про служіння держави [8, с. 219]. У книзі «Володар про державу і владу (1513 р.) Макіавеллі розмірковує: «Скажу лише на закінчення, що государеві належить дружити з народом, інакше у важкий час він буде повалений. Зазичай у таких випадках влада государя виявляється під загрозою при переході від цивільного ладу до абсолютного – оскільки государі правлять або за допомогою магістрату, або єдиновладно. У першому випадку положення государя слабкіше і уразливіше, бо він повністю залежить від волі громадян, з яких складається магістрат, вони ж можуть позбавити його влади в будь-який час, тобто можуть або виступати проти нього, або відхилитися від виконання його розпоряджень. І тут пізно привласнювати собі абсолютну владу, оскільки громадяни і піддані, звикнувши виконувати розпорядження магістрату, не почнуть у важких обставинах підкорятися наказам государя» [8, с. 228]. Таким чином, Макіавеллі акцентує увагу на тому, що держава в особі правителя несе відповідальність безпосередньо перед народом, не виділяючи органу, який би здійснював процедуру притягнення правителя до відповідальності.
У науковий обіг термін «відповідальність» увів англійський філософ Томас Гоббс (ХУІІ століття) в контексті абстрактної відповідаль¬ності громадян, що об’єднані «суспільним договором», за діяння своєї держави («Левіафан») [11, с. 23]. Проте, Томас Гоббс (1588-1679 рр.) заперечував існування відповідальності держави. Вважав, що повноваження верховної влади щодо підданих необмежені, причому її носій – суверен – ніяким договором з народом не зв’язаний і тому не несе перед ним відповідальності. Але коли суверен не забезпечує підданим безпеки, вони використовують «право самозахисту». Вважав, що поділ влади веде до руйнування держави, оскільки розділені влади взаємознищуюють одна одну. Він розумів, що обґрунтовує і можливість тиранічного використання такої необмеженої і безконтрольної влади держави, але віддавав їй перевагу перед зіткненням приватних інтересів і суспільними конфліктами. Поєднав суспільний договір із договором про покору: «народ» після укладення договору більше не є суб’єктом права, він «помирає» в акті укладення договору. Порушень з боку володаря не буває. Оскільки воля верховного носія влади per definitionem є волею держави, то виходить, що той кому передана верховна влада, не зв’язаний ані законами держави (яким би всупереч собі мусив би підкорятися), ані обов’язками перед громадянами [8, с. 235].
Уїнстенлі Джерард (1609-?1660 р.) – англійський філософ. На його думку, існує два види правління – королівське і республіканське, засноване на природному законі загального самозбереження, на законах істинної свободи, тобто на праві справедливості, а не сили. Усі посадові особи республіки переобираються щороку для того, щоб «запобігти виникненню честолюбства і зажерливості», «виродженню в них честі» [8, с. 237] (в чому, в принципі, і прослідковується механізм відповідальності держави в особі посадовців, що має швидше превентивний характер, аніж характер санкції ).
Лок (1632-1704 рр.) зазначав, що суверен, що бере участь у законодавстві, втім, аж ніяк, не є абсолютним сувереном, бо підлягає дії законів вищої влади, що були ухвалені за його участі. Виконавчій владі довіряють усі повноваження скликати законодавчий орган. Якщо вона ухиляється від виконання цього обов’язку, це прирівнюється до оголошення війни проти народу. Тому народ має право усунути таку владу за допомогою сили [6, с. 237]. Локівське вчення про поділ влад знає лише дві, законодавчу і виконавчу. Обидві найважливіші влади розподілилися між найважливішими суспільними силами. Ці різні суспільні табори мали гальмувати один одного під час здійснення влади , щоб жоден заради інтересів окремої людини не міг досягти шкідливої концентрації влади. Законодавча влада, і, за аналогією, виконавча влада розплачуються втратою влади, яку їм довірено (fiduciary рower), якщо вони діють проти державної мети – оборони життя і власності своїх громадян. Адже жодна людина і ні одна людська спільнота не мають влади передати своє збереження або, відповідно, засоби для того абсолютній волі і деспотичному правлінню іншого; вони завжди зберігатимуть право на те, чого вони не мають права позбутися, а також право звільнити себе від тих, хто зазіхає на цей основний священний і незмінний закон самозбереження, заради якого вони увійшли в суспільство [6, с. 244]. По відношенню до правителів, які здійснюють над своїм народом деспотичну владу людям залишається лише застосувати силу проти несправедливої і незаконної сили. Суверенітет народу, згідно з Локом, в кінцевому результаті є більш значущим, аніж суверенітет створеної ним держави [3, с. 338]. Фактично Лок у своєму вченні виправдовує існування відповідальності держави, а зокрема конкретизує підстави її здійснення – порушення державної мети, що має місце в обороні життя і власності громадян. Держава, згідно з його поглядами, несе відповідальність безпосередньо перед народом.
Монтеск’є кожній суспільно і політично релевантній владі приписував особливу функцію, що мала обмежувати інші влади, щоб спрацьовувала система ваги і противаг [6, с. 237]. Таким чином, вчений говорить про відповідальність держави опосередковано, проте не вказує чіткого механізму її здійснення.
Спіноза Барух (Бенедикт) (1632-1677 рр) – нідерландський філософ. У своєму теологічно-політичному трактаті «Про основи держави, про природне й цивільне право кожного на право верховної влади» говорив: «Адже я допускаю, що по праву вони (власті) можуть царювати з найбільшим насильством і прирікати громадян на смерть з найнікчемніших приводів; але ніхто не скаже, що це можна робити, не пошкодитись у здоровому глузді» [8, с. 244]. Отже, Спіноза осуджує стасус безвідповідальності держави, проте не говорить про те, що така відповідальність має існувати.
Кант Іммануїл (1724-1804 рр.) – німецький філософ та політолог. Вважав, що поділ влади на законодавчу, виконавчу і судову повинен здійснюватися за принципами взаємо-підтримки і координації владних гілок, а не за принципом стримування і противаг [8, с. 255]. Таким чином, Кант заперечує можливість існування класичних моделей відповідальності трьох гілок влади, а зокрема в сучасному вигляді це парламентська відповідальність уряду, імпічмент, відповідальність парламенту, адже взаємна координація трьох гілок влади іще не передбачає взаємної відповідальності.
Олександр Гамільтон (1757-1804 рр.) − видатний державний діяч, автор глибоких розробок в сфері конституційної теорії та практики, був одним із авторів трьох статей «Федераліста», опублікованих між жовтнем і травнем 1788 р. У № 33 і № 78 «Федераліста» аргументував корисність судового конституційного нагляду. На його думку, основне завдання суду − оголошувати акти, що протирічать конституції, недійсними. Гамільтон вважав, що пожиттєве призначення, незалежність і добра платня судді є запорукою забезпечення ним державного управління з належною відповідальністю [3, с. 488-490]. Отже, Гамільтон конкретизує свою пропозицію щодо форми відповідальності у вигляді оголошення актів, що не відповідають конституції, недійсними. Особливий статус в такому механізмі відповідальності надає такому органу як суд.
Найчіткіше і найбільш досконало, на нашу думку, інститут відповідальності держави був розроблений у вченнях Йогана Готліба Фіхте (1762-1814 рр.), який відмічав, що відмінною рисою всякого розумного, погодженого з вимогами права держави (незалежно від її форми) повинна бути відповідальність осіб, що здійснюють управління, перед суспільством. Якщо такої відповідальності немає, державний устрій перероджується у деспотію [3, с. 516]. Зловживанням владою в державі він пропонував покласти край за допомогою вищої контрольованої інстанції – ефорату, що призначається народом, стоїть над владою та володіє правом заборони незаконних дій влади [10, с. 117]. Ефори можуть призупиняти дії виконавчої влади, якщо вбачають в них загрозу правопорядку. Пізніше, в 1812 р., Фіхте визнав ідею створення ефорату нереалістичною [3, с. 516].
Уперше ж термін «відповідальність» зустрічається у французькому словнику Робера (1783-1784) і означає: 1) обов’язок для міністрів залишити владу, коли законодавчий корпус їх відстороняє; 2) обов’язок відшкодувати збиток, завданий з власної провини або (у деяких випадках) визначений законом; 3) моральний або інтелектуальний обов’язок або необхідність спокутувати провину, виконати cвій обов’язок, до¬говір [11, с. 23]. Перше зі значень вказує на використання даного поняття в контексті відповідальності держави та органів державної влади.
Отже, інститут відповідальності держави, органів державної влади та їх посадових осіб до правового визначення мав неабиякий розвиток саме в доктринальній думці. Хоча даний інститут не знаходить чіткого вираження у доктринальній позиції, оскільки аморфно пропонуються механізми застосування такої відповідальності, не конкретизуються суб’єкти притягнення до відповідальності та її підстави. Проте, значущими є погляди Олександра Гамільтона про роль суду в конституційному нагляді, що в певному сенсі знайшли своє відображення в участі конституційних судів у механізмі окремих форм конституційно-правової відповідальності органів державної влади (як приклад, надання висновку щодо додержання конституційної процедури розслідування і розгляду справи про імпічмент Президента України, а також його повноваження встановлювати конституційність нормативно-правових актів).
Значний внесок у розвиток даного інституту здійснив Лок, який спробував визначити елемент механізму відповідальності держави, а зокрема підстави такої відповідальності – порушення державної мети, що, в приципі, знайшло правове закріплення у більшості держав. А також слід з упередженістю розглядати утопічність ефорату Фіхте, адже подібний орган знайшов своє правове закріпленя у Конституції Польщі − Державний Трибунал.

Список використаних джерел
1. Большой юридический словар / Под ред. А.Я. Сухарева, В. Д. Зорькина, В. Е. Крутских. – М.: ИНФРА – М, 1997. – 790 с.
2. Джордж Г. Себайн, Томас Л. Торсон. Історія політичної думки. – К.: Основи, 1997. − 838 с.
3. История политических и правових учений: Учебник для вузов / Под. общ. Ред. акад. РАН, д. ю. н, професора В. С. Нерсесянца. – 40е узд., перераб. И доп. – М.: Норм, 2006. – 944 с.
4. История политических и правових учений: Учебник для вузов /Под общ. Ред. проф. О. В. Мартишина. – М.: Норма, 2004. – 912 с.
5. Лейст О. Э. История политических и правових учений. Юридическая література. − 573 с.
6. Класики політичної думки від Платона до Макса Вебера : Пер. з нім. – Киїів : Тандем, 2002. – 584 с.
7. Гіжевський В. К. Популярна юридична енциклопедія / В. К. Гіжевський, В. В. Головченко, В. С. Ковальський (кер.) та ін.. – К. : Юрінком Інтер, 2002. – 528 с.
8. Хрестоматія з історії політико-правових вчень: Посібник /Упоряд. Та у 73 автор коментарів Уривалкін О. М. – К.: Дактор, КНТ, 2008. − 456 с.
9. Шемшученко Ю. С. Великий енциклопедичний юридичний словник / Ю. С. Шемшученко. – К. : ТОВ «Видавництво «Юридична думка», 2007. – 1021 с.
10. Шульженко Ф. П., Андрусяк Т. Г. Історія політичних і правових вчень: Навч. посібн. 2-е вид. стер. – К.: Юрінком Інтер, 2001. – 304 с.
11. Кресіна І. О. Інститут імпічменту: Порівняльний політико-правовий аналіз ∕ І. О. Кресіна, А. А. Коваленко, С. В. Балан. − К. : Видавництво «Юридична думка», 2004. – 234 с.

Ключові слова: влада, суб’єкт відповідальності, суб’єкт владних повноважень, конституційно-правова відповідальність, адміністративна відповідальність, імпічмент.

Annotation. It is maid an analysis of provisions of a Constitution of Ukraine and some other legislations bringing into regulation the President’s of Ukraine holding responsible. In particular it is emphasized on problems of implementation a constitutional and legal form of a bearing responsibility by a head of a state and some proplems of holding him an administrative responsible in a public sphere.

Key words: authority, a subject of responsibility, a subject of a competent authority, constitutional and legal responsibility, administrative responsibility, impeachment.

Легітимність (від лат. legitimus – законний, правомірний) – обов’язкова ознака законної влади держави, що означає визнання її як всередині країни, так і на міжнародній арені [11, с. 421]. Одним із заходів підтримання легітимності державної влади є забезпечення відповідальності органів державної влади, а зокрема що стосується Президента України (далі ПУ). Важливим конституційним принципом легітимності державної влади є принцип взаємної відповідальності держави та особи. Цей принцип засвідчує відповідальність держави, органів державної влади та їх посадових осіб перед особою, яка сприяє зміцненню довіри людини до публічної влади.
Значущий внесок у дослідження проблемних питань щодо відповідальності ПУ здійснили такі конституціоналісти, як: Кресіна І, Ковальчук В., Мартинюк Р., Малкіна Г., Мельник О., Погорілко В. та інші.
У ст. 5 Конституції України (далі КУ) зазначається, що єдиним джерелом влади в Україні є народ [1, с. 5]. Це положення знаходить відображення у ст. 103 Основного Закону, відповідно до якої ПУ обирається громадянами України на основі загального, рівного і прямого виборчого права [1, с. 39]. Проте, на прикладі ст. 111 Конституції ст. 5 втрачає своє значення, оскільки громадяни не ініціюють усунення з поста ПУ в порядку імпічменту. Хоча ця функція і покладена на ВРУ, що є представницьким органом, проте ініціювання питання про усунення ПУ більшістю від конституційного складу (тобто достатньо всього 226 народних депутатів) не може відображати влади всього народу, що спотворює статус України як демократичної держави та нівелює правове значення ст. 1 КУ, в якій зазначається, що Україна є демократичною державою [1, с. 5]. Тим більше, що ПУ є суб’єктом адміністративно-правових відносин, в яких, за загальним правилом, звільняє з посади той, хто призначив в порядку субординації. Якщо Президента обирає весь народ, то і весь народ повинен вирішувати питання про усунення його з поста. Це можна реалізувати через таку форму безпосередньої демократії як референдум, зокрема всеукраїнський. У ст. 1 ЗУ «Про всеукраїнський референдум» від 06 листопада 2012 року зазначається, що всеукраїнський референдум є формою безпосередньої демократії, що полягає у прийнятті громадянами рішень з питань загальнодержавного значення [3]. Тому, слід деталізувати ст. 3 вищезгаданого закону пунктом, в якому б зазначалося, що предметом всеукраїнського референдуму є вирішення питання про усунення ПУ в порядку імпічменту.
Процедура імпічменту щодо ПУ регламентується ст. 111 Конституції України. Проблемним, на нашу думку, залишається і частина норми, де вказується, що рішення про усунення ПУ з поста в порядку імпічменту приймається Верховною Радою України (далі ВРУ) не менш як двома третинами від її конституційного складу після перевірки справи Конституційним Судом України (далі КСУ) і отриманням його висновку щодо додержання конституційної процедури розслідування і розгляду справи про імпічмент та отримання висновку Верховного Суду України (далі ВРУ) про те, що діяння, в яких звинувачується ПУ, містять ознаки державної зради або іншого злочину [1, с. 44]. Саме формулювання «інші злочини» дає змогу говорити про політичну відповідальність ПУ, бо ними можуть бути будь-які політично мотивовані дії глави держави [8, с. 128]. Тому доцільно прийняти окремий закон, що врегульовував би процедуру імпічменту, де законодавець розписав би вичерпний перелік підстав притягнення ПУ до відповідальності в порядку імпічменту, що унеможливило б появу політичного фактору в даному механізмі з боку парламенту.
Ставиться під сумнів і об’єктивність вчинення дій по відношенню до Президента України як Конституційним Судом України, так і Верховним Судом України. Так, згідно з ст. 148 КУ ПУ призначає шість суддів Конституційного Суду України [1, с. 62]. Це порушує положення ст. 1 ЗУ «Про судоустрій і статус суддів» від 07 липня 2010 року, де зазначається, що судова влада в Україні відповідно до конституційних засад поділу влади здійснюється незалежними та безсторонніми судами [5]. Також прослідковується порушення ст. 47 даного закону, що регламентує незалежність судді у здійсненні його діяльності, що забезпечується особливим порядком його призначення, обрання, притягнення до відповідальності та звільнення. Згідно ст. 100 цього ж закону суддя суду загальної юрисдикції звільняється з посади органом, який його обрав або призначив. А відповідно до ст. 72 вищезазначеного закону призначення на посаду судді здійснюється Президентом України на підставі подання Вищої ради юстиції. Згідно з ст. 19 даного закону суди загальної юрисдикції утворюються і ліквідовуються Президентом України за поданням Міністра юстиції України на підставі пропозиції голови відповідного вищого спеціалізованого суду. Отже, прослідковується нонсенс у силу того, що питання про відповідальність ПУ вирішують органи, а зокрема КСУ і ВСУ, які ж ним і обираються.
Згідно з ст. 39 ЗУ «Про Конституційний Суд України» від 16 жовтня 1996 року звернення ВРУ про дачу висновку щодо додержання конституційної процедури розслідування і розгляду справи про усунення ПУ з поста в порядку імпічменту є конституційним поданням [4]. Відповідно до ст. 51 цього ж закону рішення в провадженнях за конституційними поданнями приймаються та його висновки даються Конституційним Судом України на пленарному засіданні, якщо за них проголосувало не менше десяти суддів КСУ [4]. Для забезпечення одного із основних принципів – принципу незалежності діяльності КСУ згідно з ст. 4 ЗУ «Про Конституційний Суд України», є пропозиція уточнити положення даного закону вказівкою на те, що висновок щодо додержання конституційної процедури розслідування і розгляду справи про усунення ПУ з поста в порядку імпічменту дається, якщо за нього проголосувало не менше десяти суддів із тих суддів, які не призначаються Президентом України. Проте, під знаком питання залишається те, чи будуть незалежними в своєму рішенні судді КСУ, які призначаються ВРУ, адже питання про усунення ПУ з поста в порядку імпічменту, яке подається на розгляд, ініціюється тою ж самою ВРУ.
Те ж саме стосується відповідальності Президента України в порядку адміністративного судочинства. Згідно з ч. 4 ст. 18 Кодексу адміністратив- ного судочинства Вищому адміністративному суду України як суду першої інстанції підсудні справи щодо оскарження актів, дій чи бездіяльності Президента України [2, с. 13]. Об’єктивність і неупередженість притягнення до адміністративної відповідальності ПУ в даному випаду також викликає сумнів.
Вважаємо доцільним організувати спеціальну особливу судову структуру, яка буде здійснювати процедуру відповідальності вищих державних органів та посадових осіб, зокрема що стосується Президента України як суб’єкта владних повноважень. Яскравий приклад такого органу представляє Висока палата правосуддя у Франції, що регулюється розділом IX, а зокрема ст. 67 та ст. 68 чинної Конституції Франції, а зокрема згідно з ст. 67 цей орган обирається в рівній кількості Національними зборами і Сенатом, тобто двома палатами парламенту, із складу палат після кожного повного чи часткового обновлення цих палат. Відповідно до ст. 68 обвинувачення Президенту Республіки може бути пред явлено тільки двома палатами шляхом прийняття відкритим голосуванням абсолютною більшістю ідентичного рішення, а судить Президента Республіки саме Висока палата правосуддя [7].
Згідно з ст. 198 Конституції Польщі Президент несе конституційну відповідальність перед Державним Трибуналом. Відповідно до ст. 199 цей орган складається з голови, двох заступників голови і 16 членів, що обираються Сеймом не з числа депутатів і сенаторів на строк повноважень Сейму. Замісники голови, а також не менше половини членів повинні мати кваліфікацію, що вимагається для зайняття посади судді [6]. Можна вважати організацію даного органу найбільш досконалою та найбільш прийнятною як зразка впровадження в державно-правову практику України, так як орган є дісно безстроннім, оскільки члени трибуналу не є представниками палат, а також компетентним, оскільки половина членів є кваліфікованими суддями, на відміну від Високої палати правосуддя у Франції.
Тому, досить актуальною залишається проблема реформування механізму відповідальності вищих посадових осіб, а зокрема Президента України. Варто закцентувати увагу на питанні, що нещодавно розглядалося на засідання парламентського комітету з питань законодавчого забезпечення правоохоронної діяльності щодо реформування Міністерства внутрішніх справ, де одним із етапів передбачається створення державного бюро розслідування як незалежного антикорупційного органу, що буде наділений функцією розслідування злочинів, вчинених вищими посадовими особами. Варто зауважити, що норма, що передбачає створення такого органу, вже давно закріплена в Основному Законі, зокрема в п. 9 перехідних положень Конституції України [1, с. 67].
Отже, для забезпечення легітимного функціонування інституту глави держави, враховуючи практичні здобутки досвіду зарубіжних держав, слід удосконалювати процедуру застосування санкцій до Президента України як органу державної влади. Щодо конституційно-правової форми відповідальності шляхом застосування процедури імпічменту необхідно деталізувати підстави притягнення глави держави до конституційно-правової відповідальності. Окрім того, вважаємо доцільною пропозицію про зміну суб’єкта ініціювання процедури імпічменту, а саме регламентувати таке повноваження, зокрема нормами Основного Закону, для народу як джерела влади. Також було б доречним іпмплементувати в національне законодавство і вітчизняну державно-правову практику здійснення процедури імпічменту глави держави створення спеціального незалежного і безстороннього органу на кшталт Високої палати правосуддя у Франції, або ж Державного трибуналу в Польщі.

Список використаних джерел
1. Конституція України: Офіц. видання. – Станом на 01.11.2010 р. – К.: Центр учбової літератури, 2010. – 88 с.
2. Кодекс адміністративного судочинства України [текст] чинне законодавство України зі змінами та доповненнями станом на 3 вересня 2012 р.: (відповідає офіційному текстові) – К.: «Центр учбової літератури», 2012. – 128 с.
3. Про всеукраїнський референдум : Закон від 06 листопада 2012 р. : [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://zakon2.rada. gov.ua/laws/show /5475-17
4. Про Конституційний Суд України : Закон України від 16 жовтня 1996 р. : [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://zakon2.rada.gov.ua/ laws/ show/422/96-%D0%B2%D1%80
5. Про судоустрій та статус суддів : Закон України від 7 липня 2010 р. : [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://zakon2.rada.gov.ua/laws/ show/ 2453-17/page
6. Конституція Польщі : [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://constitutions.ru/archives/182/2
7. Конституція Франції : [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.labex.ru/page/konst_france.html
8. Кресіна І. О. Інститут імпічменту: Порівняльний політико-правовий аналіз ∕ І. О. Кресіна, А. А. Коваленко, С. В. Балан − К. : Видавництво «Юридична думка», 2004. – 176 с.
9. Мартинюк Р. Інститут імпічменту в Україні: вади вітчизняної моделі / Р. Мартинюк // Право України. – 2008. – № 2. – С. 105-108.
10. Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційним поданням 47 народних депутатів України про офіційне тлумачення положень частини першої статті 105, частини першої статті 111 Конституції України (справа щодо недоторканності та імпічменту Президента України) від 10.12.2003 № 19-рп/2003/Верховна Рада України : [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon4.rada. gov.ua/laws/show/v019p710-03
11. Шемшученко Ю. С. Великий енциклопедичний юридичний словник / Ю. С. Шемшученко. – К. : ТОВ «Видавництво «Юридична думка», 2007. – 992 с.